Сєрґєй Козлов
Їжачок у тумані
(Казки)
Переклад Тетяни Савченко


© Сергей Козлов. Ёжик в тумане, 1989.

© Тетяна Савченко (переклад з російської), 200?.

Джерело: http://www.zsu.zp.ua/99/sh/jizhachok.htm

Форматування: Віталій Стопчанський, 2007.


Від перекладача

 


Їжачок у тумані

* Осіння пісня трави *

* Теплого тихого ранку посеред зими *

 


 

 

Від перекладача

Ця казочка перекладена з російської на українську, щоб батьки, які турбуються про своїх маленьких синів і дочок, трохи більше давали їм українського слова, бо рятівник-телевізор з тим завданням не впорається.

Одразу кажу: то радше переспів, ніж переклад, бо в ньому часом трапляються діалектні слівця і звороти. Нехай пильні матусі і татусі гарненько пояснять малим усі незнайомі слова, їх буде не так багато — обіцяю. Подаруйте мені також і те, що в останній казочці я замінила одного персонажа іншим (йдеться про казку з другої книги про Їжачка - прим. В.С.).

Такі варіації — всього лиш моя примха, вони не мають жодного іншого пояснення крім як: мені так подобається. Вважайте, що я старанно викопала героїв цієї казки і пересадила до нашої діброви. Прижилися вони там, чи ні — оцінить читач.


 

 

ЇЖАЧОК У ТУМАНІ

 

 

 

* Осіння пісня трави *

 

Звуки й голоси

— На межі сну, Ведмедику, можна уявити все, що схочеш, і все, що уявив, буде як живе. І вже тоді...

— Ну!

— Вже тоді...

— Та кажи ж-бо!

— І вже тоді... почуєш звуки й голоси. — Їжачок дививсь на Ведмедика великими круглими очима, неначе цієї миті, оце просто зараз, збагнув щось найвагоміше.

— І кого ти чув? — пошепки спитав Ведмедик.

— Сьогодні?

— Еге.

— Щиглика, — сказав Їжачок.

— А вчора?

— Жабку.

— А що вона сказала?..

— Вона — співала. — І Їжачок заплющив очі.

— Ти її і тепер чуєш?

— Чую, — сказав Їжачок із закритими очима.

— Давай-но я теж заплющу очі. — Ведмедик заплющився і став коло Їжачка, щоб теж чути.

— Чуєш? — спитав Їжачок.

— Ні, — сказав Ведмедик.

— Ти так, куняй помаленьку.

— Треба влягтися, — сказав Ведмедик. І ліг.

— А я — біля тебе. — Їжачок сів поряд. Тільки уяви: вона сидить і співає.

— Уявив.

— А тепер... Чуєш? — І Їжачок, наче диригент, змахнув лапою. — Заспівала!

— Не чую, — сказав Ведмедик. — Сидить, вибалушила очі і мовчить.

— Поговори з нею, — сказав Їжачок. — Зацікав.

— Як?

— Скажи: "Ми з Їжачком із далекого лісу прийшли на Ваш концерт".

Ведмедик поворушив губами.

— Сказав.

— Ну?

— Мовчить.

— Чекай, — сказав Їжачок. — Давай ти сядеш, а я ляжу. Та-ак.— І він забубонів щось, вмощуючись поряд з Ведмедиком у траві.

А день розквітав, і висока струнка осінь блукала поміж соснами і кружляла у зсохлому листі.

Ведмедик давно розплющив очі і тепер бачив руді дерева, вітер, що бгав калюжу, а Їжачок усе мурмотів і шепотів, лежачи поряд у траві.

— Послухай, Їжачку, — сказав Ведмедик, — нащо нам та жабка, га? Ходімо назбираємо грибів, підсмажимо! А я для тебе яблучко сховав.

— Ні, — не відкриваючи очей, сказав Їжачок. — Вона співатиме.

— Ну й співатиме. Що з того?

— Тю на тебе! — сказав Їжачок. — Гриби! Яблучка!.. Якби ж ти тільки знав, як то — звуки й голоси!



Коли ти скрадаєш сонце, мене переймає смуток

Над горою туман і рожевувато-помаранчеві відблиски. Цілий день періщив дощ, потім перестав, визирнуло сонце, зайшло за гору, і ось тепер була така гора.

Було дуже гарно, так гарно, що Їжачок із Ведмедиком просто дивилися і нічого не казали одне одному.

А гора безперервно мінялася: помаранчеве перемістилось ліворуч, рожеве — праворуч, а блакитне стало сизувато-синім і лишилось угорі.

Їжачок з Ведмедиком давно засмакували ту забавку: заплющуватися, а як розплющиш очі — все по-іншому.

— Дивися, мерщій, — шепнув Їжачок. — Таке чудне!

Тепер помаранчеве розтеклося вузькою стьожкою по всій горі, а рожеве і блакитне зникло.

Туман був там, вище, а сама гора була немов оповита жовтогарячою стрічкою.

Вони знов заплющилися, а за мить, коли відкрили очі, знов усе змінилося.

Помаранчове спалахувало раз-по-раз то зліва, то справа, рожеве несподівано опинилося праворуч, рожевувато-блакитне зникло, і гора вся стала такою темною, урочистою, що від неї просто неможливо було очей відвести, Їжачок з Ведмедиком ізнов заплющилися і відкрили очі: гора стала погідною, туманною, з легким рожевуватим відблиском праворуч, але не встигли вони знов заплющитися, як той відблиск зник.

Імлиста, дуже гарна гора дивилася на Їжачка з Ведмедиком.

І раптом... чи то Їжачкові з Ведмедиком вчулося, але наче як хтось промовив:

— Вам подобається на мене дивитися?

— Так.., — сказав Їжачок.

— Це хто? Хто це сказав? — пошепки спитав Ведмедик.

— Я гарна?

— Так.., — сказав Їжачок.

— А коли я вам більше подобаюся — рано чи надвечір? Тут і Ведмедик збагнув, що то промовляє гора.

— Мені — вранці, — сказав Ведмедик.

— А чому?

— Тоді попереду цілий день і...

— А тобі, Їжачку?

— Коли ти скрадаєш сонце, мене переймає смуток, — сказав Їжачок. — Та я волів би дивитись на тебе надвечір.

— А чому?

— Коли дивишся ввечері, здається, стоїш отам, на верхівці, і далеко-далеко видно.

— Що ж ти бачив сьогодні, Їжачку? — спитала гора.

— Сьогодні ховалося сонце, а хтось так боронив йому іти, що я вже ніц не думав, тільки дивився.

— А я... Ми... То розплющимо очі, то заплющимося. Ми так бавимося, — сказав Ведмедик.

Швидко спадали сутінки.

І коли майже зовсім смеркло, синє-зелене небо зненацька відкраялося від гори, а сама вона стала різко помітна, чорна на світло-блакитній смузі, що відокремлювала її від темного неба.



Дозвольте з вами посутінкувати

Заєць проситься посутінкувати.

— Нехай сутінкує, — мовив Їжачок і виніс на ґанок ще одне плетене крісло.

— Можна зайти? — спитав Заєць. Він стояв біля ґанку, поки Ведмедик говорив з Їжачком.

— Заходь, — сказав Їжачок.

Заєць піднявся сходинками і чемно витер лапи об ганчірочку.

— Витирай-витирай! — сказав Ведмедик. — Їжачок любить, щоб було чистенько.

— Можна сісти? — спитав Заєць.

— Сідай, — сказав Ведмедик. І Їжачок з Ведмедиком теж сіли.

— А як ми будемо сутінкувати? — поцікавився Заєць.

Їжачок промовчав.

— Сиди в сутінках і мовчи, — сказав Ведмедик.

— А говорити можна? — спитав Заєць. Їжачок знову нічого не сказав.

— Говори, — сказав Ведмедик.

— Я вперше оце сутінкую, — сказав Заєць, — й через те не знаю правил. Ви не сердитесь, ні?

— Ми не сердимося, — сказав Їжачок.

— Я коли дізнався, що ви сутінкуєте, я почав бігати до твоєї, Їжачку, хатки і дивитися о-он з-під того куща. От, думаю, як гарно їм сутінкується! Оце б і мені! І побіг додому, і дістав на горищі старе крісло, сів і сиджу...

— І як? — спитав Ведмедик.

— А ніяк. Темно стало, — сказав Заєць. — Ні, думаю, це не просто так, це не просто сиди й чекай. Щось тут є. Попрошуся, думаю, посутінкувати з Їжачком і Ведмедиком. Раптом візьмуть?

— Еге, — сказав Ведмедик.

— А ми вже сутінкуємо? — спитав Заєць. Їжачок дивився, як поволі спадають сутінки, як оповиває низини туман, і майже не слухав Зайця.

— А можна, сутінкуючи, співати? — запитав Заєць. Їжачок промовчав.

— Співай, — сказав Ведмедик.

— А що?

Ніхто йому не відповів.

— А можна веселої? Давайте я веселої заспіваю, бо щось зимно, га?

— Співай, — сказав Ведмедик.

— Ой-гой! Шиди-риди! — зарепетував Заєць. І Їжачку зробилося зовсім сумно. Ведмедик чувся незручно перед Їжачком, що оце він притяг Зайця і Заєць меле казна-що, а тепер оце ще й горлає пісню. Але Ведмедик не знав, як йому вчинити, і тому зарепетував разом із Зайцем.

— Сідай-рідай-дана-гей! — волав Ведмедик.

— Гей-гей! чи-ля-гей! — співав Заєць. А сутінки спадали, і Їжачкові просто боляче було все це чути

— Давайте помовчимо, — сказав Їжачок. — Послухайте, як тихо!

Заєць з Ведмедиком замовкли й прислухалися. Над галявиною, над лісом бриніла осіння тиша.

— А що, — пошепки запитав Заєць, — тепер робити?

— Тссс! — сказав Ведмедик.

— Це ми сутінкуємо? — прошепотів Заєць. Ведмедик кивнув.

— Поки смеркне — мовчати?..

Стало геть темно, і простісінько над верхівками ялин показався золотий окрайчик місяця.

Від цього Їжачку з Ведмедиком раптом стало на мить тепліше. Вони перезирнулися, і кожен відчув у темряві, як одне одному усміхнулися.



Як відтіняти тишу

— Я дуже люблю осінні похмурі дні, — сказав Їжачок. — Сонечко тьмяно світить, і такий туман-туманом...

— Спокій, — сказав Ведмедик.

— Еге. Наче все зупинилося і стоїть.

— Де? — спитав Ведмедик.

— Та ні, безвідносно. Стоїть і аніруш.

— Хто?

— Ну, як ти не розумієш? Ніхто.

— Ніхто стоїть і не рухається?

— Еге. Ніхто не рухається.

— А комарі? Онде як літають! Дззззум!.. Дзззззум!.. — І Ведмедик замахав лапами, показуючи, як летить комар.

— Комарі тільки ще дужче, — тут Їжачок зупинився, аби підшукати слово, — в і д т і н я ю т ь нерухомість, — врешті сказав він.

Ведмедик сів:

— Як то?

Вони лежали на травичці біля кручі над річкою і грілися під тьмяним осіннім сонечком. За річкою пломенів осиками темний ліс.

— Ну от дивися! — Їжачок звівся й побіг. — Бачиш?

— Що?

— Який ліс нерухомий?

— Ні, — сказав Ведмедик. — Я бачу, як ти біжиш.

— Ти не на мене дивися, на ліс! — І Їжачок знов побіг. — Ну?

— Отже, мені на тебе не дивитися?

— Не дивися.

— Гаразд, — сказав Ведмедик і відвернувся.

— Та нащо ж ти зовсім відвернувся?

— Ти ж сам сказав, щоб я на тебе не дивився.

— Ні, ти дивися, тільки на мене й на ліс одночасно, збагнув? Я побіжу, а він стоятиме. Я відтінятиму його нерухомість.

— Гаразд, — сказав Ведмедик. — Спробуймо. — І втупився в Їжачка скільки міг. — Біжи!

Їжачок побіг.

— Швидше! — сказав Ведмедик. Їжачок побіг швидше.

— Стій! — гукнув Ведмедик. — Давай почнемо спочатку.

— Чого?

— Та я ніяк не можу подивитися на тебе й на ліс одночасно: ти так кумедно бігаєш, Їжачку!

— А ти дивися на мене і на ліс, розумієш? Я — біжу, ліс — стоїть. Я відтіняю його нерухомість.

— А ти не міг би бігти більшими стрибками?

— Нащо?

— Спробуй.

— Хіба я кенгуру?

— Та ні, але ти — ніжками тупця-тупця, — і я не можу відірватися.

— То не важливо, як я біжу, розумієш? Суть у тому, що я біжу, а він — стоїть.

— Гаразд, — сказав Ведмедик. — Біжи!

Їжачок побіг знов.

— Ну?

— Такими дрібненькими крочками хіба відтіниш, сказав Ведмедик. — Тут треба плигати ось так! І він стрибнув, немов справжнісінький кенгуру.

— Стій! — гукнув Їжачок. — Слухай! Ведмедик завмер.

— Чуєш, як тихо?

— Чую.

— А якщо я крикну, то я криком відтіню тишу.

— А-а-а!.. — закричав Ведмедик.

— Тепер зрозумів?

— Аякже! треба кричати й перекидатися! А-а-а! — знов загорлав Ведмедик і перекинувся через голову.

— Ні! — закричав Їжачок. — Треба бігати й підстрибувати. Отак! — І застрибав по галявині.

— Ні! — гукнув Ведмедик. — Треба бігти, падати, падати і підстрибувати, й летіти.

— Як то? — Їжачок спинився.

— А ось так! — І Ведмедик стрибнув з кручі.

— І я! — вигукнув Їжачок і покотився з кручі навздогін Ведмедикові.

— Ля-ля-ля! — заволав Ведмедик, деручись назад.

— У-лю-лю! — по-пташиному запищав Їжачок.

— Е-ге-гей! — на все горло загорлав Ведмедик і зіскочив з кручі знов.

Так аж до вечора вони бігали, стрибали, злітали з кручі і репетували на все горло, відтіняючи нерухомість і тишу осіннього лісу.



У рідному лісі

Заєць вранці як вийшов із дому, так і загубився в неосяжній красі осіннього лісу.

"Давно вже мав би сніг лягти, — думав Заєць. — А ліс стоїть теплий і живий".

Зустрів Заєць Лісову Мишу.

— Гуляєш? — сказав Заєць.

— Дихаю, — сказала Мишка. — Надихатися не можу.

— Може, зима про нас забула? — спитав Заєць. — До всіх прийшла, а до лісу не зазирнула.

— Мабуть, — сказала Мишка й поворушила вусами.

— Я так собі гадаю, — сказав Заєць. — Якщо її досі нема, значить, вже не зазирне.

— Що ти! — сказала Мишка. — Так не буває! Не було ще такого, щоб зима мимо пройшла.

— А коли ж і пройде?

— Чи варто про то говорити, Зайче? Бігай, дихай, стрибай, доки лапи стрибають, і ні про що собі не думай.

— Я так не вмію, — сказав Заєць. — Я мушу все знати наперед.

— Багато знатимеш — старий станеш.

— Зайці старі не бувають, — сказав Заєць. — Зайці помирають молодими.

— Це ж чому?

— Ми біжимо, розумієш? А рух — це життя.

— Хі-хі! — сказала Мишка. — Іще й яким стареньким будеш.

Вони разом ішли стежкою і не могли натішитися своїм лісом. Він був увесь наскрізний, прозорий, м'який, рідний. Й через те, що в ньому було так хороше, на серці у Зайця і Мишки зробилося смутно.

— Ти не журися, — сказав Заєць.

— Я не журюся.

— Журишся, я бачу.

— Та зовсім не журюся, простий смуток.

— То минеться, — сказав Заєць. — Насипле снігу, треба буде плутати слід. З ранку до ночі бігай і заплутуй.

— То нащо?

— Дурненька ти. З'їдять.

— А ти бігай навспак, — сказала Мишка. — Ось так! — І побігла стежкою, вперед спинкою, писочком до Зайця.

— Краса! — вигукнув Заєць. І помчав слідом.

— Бач? — сказала Мишка. — Тепер ніхто не здогадається, хто ти є.

— А я... А я... Я знаєш тебе чого навчу? Я тебе навчу їсти кору, хочеш?

— Я кори не їм, — сказала Мишка.

— Тоді... Тоді... Давай я тебе навчу бігати!

— Не треба, — сказала Мишка.

— Тоді чим же я тобі віддячу?

— А нічим, — сказала Лісова Миша. — Було би добре, якби тобі стала в пригоді моя порада.

— Дякую тобі! — сказав Заєць. І побіг від Мишки навспак, ще й сміявся і ворушив вусами.

"Краса! — думав Заєць. — Тепер мене ніхто не зловить. Треба тільки гаразд потренуватися, доки не нападало снігу". Він біг наопак через любий свій ліс, спускався у яри, забігав на горбочки... "Виходить!" — горлав подумки Заєць і трохи не плакав з утіхи, що тепер уже ніхто й ніколи не відшукає його у рідному лісі.



Соснова шишка

Світлий вечір у осінньому лісі. Затріскотів і стих невідомий птах.

Заєць вибіг до потоку, сів і став слухати, як дзюрчить вода.

— Водо, водо, куди ти біжиш? — спитав Заєць.

— З камінчика на камінчик камінчиками біжу! "Камінчиками... Добре їй! — подумав Заєць. — Оце б і мені так!"

Прийшов Мураха.

— Ти чого блукаєш? — спитав Заєць. — Скоро зима, а ти по лісі волочишся?

— Треба, — сказав Мураха. Зачерпнув відерцем води і пішов.

— Стій! Давай поговоримо, — сказав Заєць. Мураха зупинився:

— Про що?

— Про що хочеш.

— Ніколи мені розбазікувати, — сказав Мураха. — Воду треба нести. — І пішов.

— От життя! — зітхнув Заєць. — Мурахи по воду ходити стали, поговорити нема з ким. Раніше хоч такий-сякий гриб трапиться, з ним побазікаєш. А тепер і гриби десь поховалися.

— А ти зо мнов поговори, — сказала Соснова Шишка. Вона лежала близенько коло потоку. — Я — стара, багато всякого бачила.

— Що ж Ви бачили? — спитав Заєць.

— Небо, — сказала Шишка.

— Хто ж неба не бачив? Онде воно!

— Нє-ее, я там була, горі, — зітхнула Шишка. — Із Вітерцем любилисьмо. Прилетит, бува: "Здрастуй, Шишко!" — "Здрастуй, кажу, де був-літав?"

— "До моря літав, човни рухав". — Ба який! А ти чого такий млявий?

— Не знаю, — сказав Заєць.

— Єх, життє було! Рано пробудив-єм — весь ліс у тіні, а в нас уже сонечко! Сонечко зогріє. Вітер прилетит — из ним гомонимо-бавимо!.. А к ночі — звіздочки. Так у вочі й зазиравут. Я любила їдну. Зелена така, лагодна. Лем вигулькне, а вже Вітерець мій де й повзявся. "Полетімо, каже, до звіздочки, Шишко!" — "Та йой, далеко!" — "А нам заіграшки!" Була ся ймила за него — і літаємо.

— Гарно розповідаєте, бабусю, — зітхнув Заєць.

— Жили гарно, Зайче. А що слова? Сам чого си нудиш, такий молодий?

— А де ж він тепер, Вітер?

— Літає. Вітер, він вшистко молодий. А я, бач, стара, впала. Кому тра'?

— Сумно Вам, бабусю?

— Нє-ее, Зайче. Лежу, на небо си дивлю, водичку слухаю, звіздочку зелену зобачу — Вітра згадаю.


Осіння пісня трави

Холодно, тихо стало в лісі. Заєць прислухався — анішелесть. Лиш осика на іншому березі тремтіла жменькою листя.

Заєць спустився до річки. Річка повільно відносила за поворот важку, темну воду. Заєць став стовпчиком і повів вухами.

— Зимно? — спитала у нього Стеблинка.

— Бр-р-р! — сказав Заєць.

— Мені теж, — сказала Стеблинка.

— І мені! І мені!

— Хто каже? — спитав Заєць.

— Це ми — трава. Заєць ліг.

— Ой, як тепло! Як тепло! Як тепло!

— Погрій нас! І нас! І нас! Заєць став стрибати й лягати. Плигне — і притулиться до землі.

— Гей, Зайче! — гукнув з гірки Ведмедик. — Ти що то робиш?

— Грію траву, — сказав Заєць.

— Не чую!

— Грію траву! — гукнув Заєць. — Ходи сюди, будемо гріти разом!

Ведмедик зійшов з гірки.

— Зігрій нас! Зігрій! Зігрій! — кричали билинки.

— Бач? — сказав Заєць. — Їм зимно! — Знов скочив і ліг.

— До нас! До нас!

— Сюди! Сюди! — гукали зусібіч.

— Чого ж ти стоїш? — сказав Заєць. — Лягай! І Ведмедик ліг.

— Як тепло! Ох, як тепло!

— І мене зігрій, Ведмедику!

— І нас! І нас!

Заєць плигав і лягав. А Ведмедик став потроху качатися: зі спини — на бік, з боку — на живіт.

— Зігрій! Зігрій! Нам холодно! — кликала трава. Ведмедик качався. Заєць стрибав, і скоро зігрілася уся лука.

— Хочете, ми заспіваємо вам осінню пісню трави? — спитала перша стеблинка.

— Заспівайте, — сказав Заєць.

І трава заспівала. Ведмедик качався, а Заєць — стрибав.

— Гей! Що ви там робите? — гукнув з гірки Їжачок.

— Гріємо траву! — гукнув Заєць.

— Га?

— Гріємо траву! — гукнув Ведмедик.

— Ви застудитеся! — закричав Їжачок. А билинки піднялися на весь зріст і заспівали гучними голосами.

Співала уся галявина понад річкою.

Ще й останній листок, що тріпотів на тому березі, став підтягувати.

Ще й соснові голки, ще й ялинові шишки, і навіть павутиння, що його полишив павук, — всі випросталися, усміхнулися і завели щосили останню осінню пісню трави.



Веселка

Ведмедик притулився спиною до грубки. Йому було тепло-тепло й не хотілося ворушитись. За вікном свистів вітер, шуміли дерева, тарабанив у скло дощ, а Ведмедик сидів із заплющеними очима і думав про літо.

Спочатку Ведмедик думав про все одразу, і це "все одразу" було для нього сонечком і теплом. Та далі під яскравим літнім сонечком, в теплі, Ведмедик побачив Мураху. Мураха сидів на пні, вирячивши чорні очі, і щось говорив, говорив, але Ведмедик не чув.

— Та ти мене чуєш чи ні? — нарешті прорвався до Ведмедика Мурашиний голос. — Працювати треба щодня, щодня, щодня!

Ведмедик струснув головою, але Мураха не зникав, а кричав ще гучніше.

— Байдики, саме вони зведуть тебе на манівці!

"Чого він причепився? — подумав Ведмедик. — Я й не пригадую такого Мурахи зовсім".

— Геть зледачіли! — кричав Мураха. — Чим ви займаєтеся день у день? Відповідай!

— Гуляємо, — вголос сказав Ведмедик коло грубки. — Так літо ж.

— Літо! — скипів Мураха. — А працюватиме хто?

— Ми і працюємо.

— Що ж ви зробили?

— Хіба мало, — сказав Ведмедик. І ще тісніш притулився до гарячого боку печі.

— Ні, ти мені кажи — що?

— Шпаківню.

— Ще?

— П'єцик склали.

— Де?

— Коло річки.

— Навіщо?

— Вечорами сидіти. Вогонь розпалиш — і сиди. І Ведмедикові уявилося, як вони з Їжачком сидять уночі попід зорями, біля річки, гріють чай у чайнику, слухають, як плюскоче риба у воді, і чайник спершу вуркоче, а тоді клекотить, і зірки падають просто в траву і, великі, теплі, ворушаться біля ніг.

І так Ведмедикові закортіло в ту літню ніч, так закортіло полежати у м'якій траві, дивлячись у небо, що Ведмедик сказав Мурасі:

— Ходи сюди, сідай коло грубки, а я піду туди, в літо.

— А трісочку ти за мене понесеш? — спитав Мураха.

— Я, — сказав Ведмедик.

— А шість соснових голок?

— Я, — сказав Ведмедик.

— А дві шишки і чотири пташині пір'їни?

— Все віднесу, — сказав Ведмедик. — Тільки ходи сюди, сядь коло пічки, га?

— Ні, ти постривай, — сказав Мураха. — Трудитися — обов'язок кожного. — Він звів лапку. — Щодня...

— Стій! — гукнув Ведмедик. — Слухай мою команду: до грубки бігом руш!

І Мураха вибіг з літа і сів голо грубки, а Ведмедик ледь-ледь протиснувся на його місце.

Тепер Ведмедик сидів на пні влітку, а Мураха пізньої осені коло печі у Ведмежій хаті.

— Ти посидь, — сказав Ведмедик Мурасі, — а як прийде Їжачок, почастуй його чаєм.

І Ведмедик побіг м'якою теплою травою, і заскочив у річку, і почав бризкатися водою, і, якщо дивитися примружившись, у бризках щораз виникала справжнісінька веселка, і щораз Ведмедикові не вірилось, і щораз Ведмедик бачив її знов.

— Гей! — гукнув Мураха в літо. — А хто обіцяв працювати?

— Зачекай! — сказав Ведмедик. І знову почав, мружачись, бризкатися й ловити крізь вії веселку.

— Обов'язок кожного — трудитися, — твердив Мураха, притиснувшись до гарячої грубки. — День у день...

"Завів пісню, — подумав Ведмедик. — Ну як він не розуміє, що це — літо, що воно — коротке, що воно ось-ось і мине, і що кожного разу у мене в лапах виблискує веселка".

— Мурахо! — гукнув зі свого літа Ведмедик. — Не бурчи! Хіба я не працюю? Хіба я відпочиваю?

І він знов ударив по воді лапою, примружився і побачив веселку.



Їжачкова гора

Давно вже Їжачок не бачив такого великого неба. Давно вже не бувало такого, щоб він оце так зупинявся і завмирав. І якщо хтось його питав, чого він зупиняється, нащо завмирає, Їжачок все одно б нізащо не зумів відповісти.

— Ти куди дивишся, Їжачку? — спитала Білка.

— Та, — сказав Їжачок. І махнув лапою.

— Що ти там побачив? — спитав Мураха.

— Мовчить, — сказала Білка.

— Замріявся, — пробурчав Мураха і побіг у своїх справах.

А Їжачкові раптом здалося, що він уперше побачив цей ліс, цю гірку, цю галявину. Що ніколи-ніколи досі нічого схожого він не бачив.

"Як то так? — думав Їжачок. — Адже я стільки разів біг цією стежкою, стільки разів стояв на цій гірці".

І дерева були такі незвичайні — легкі, прозорі, нібито бузкові, і сповнені такої внутрішньої тиші і спокою, що Їжачок не впізнавав знані змалку місця.

— Як то? — бурмотів Їжачок. — раніше не бачив усього?

І птахи, та невелика частина птахів, що лишились у лісі, здавалися тепер Їжачкові незвичайними.

"То не Ворона, то якийсь Орел кружляє над лісом, — думав Їжачок. - Ніколи не бачив такого велетенського птаха".

— Все стоїш? — спитав Мураха. — Я вже он яку тріску відволочив, а він усе стоїть.

— Не заважай йому, — сказала Білка. — Він думає.

— Думає, думає, — пробурчав Мураха. — Що б то було в лісі, якби всі думали.

— Подумає, і гаразд, — сказала Білка. — Не заважай.

— Всі ви нероби, — сказав Мураха. — Всі ви одне за одного горою. — І втік.

А Їжачок подумки подякував Білці, бо він чув розмову десь далеко-далеко, наче говорили на хмарках, а він — на дні моря.

"Яка вона добра, — подумав про Білку Їжачок. — Чому я раніше ніколи її не зустрічав?" Прийшов Ведмедик.

— Ну що? — сказав він. — Що робитимемо?

Їжачок дивився на ліс, на гірку, на Ворону, що кружляла за річкою, і раптом відчув, що йому так не хочеться відповідати, так не хочеться спускатися зі своєї гори... І він вдячно став думати про того, чиєю добротою на цій горі опинився.



Птах

Ціле літо Заєць плів мотузок, і на осінь мав уже довгого, до неба.

"Прилаштую гачок, — думав Заєць, — закину на зірку і..."

Прибігла Білка:

— Що то робиш, Зайче?

— Мотузок сплів, — сказав Заєць.

— Навіщо?

— Виберуся на небо, — сказав Заєць. — Хочеш, тебе візьму з собою?

— Візьми, — сказала Білка.

Вночі висипало зірок. Заєць закинув гачок на найбільшу зірку, і мотузка тонкою павутинкою простяглася від землі до неба.

— Лізь, — сказав Заєць.

— А ти?

— Я за тобою.

І Білка пострибала на небо.

Заєць поліз услід, але він не вмів видряпуватися мотузкою, а через те помітно пас задніх.

— Ти де? Лізь швидше! — гукала Білка з темені. А Заєць ліз і ліз і вже починав відчувати втому.

— Де ж ти? — квапила Білка. Вона давно видряпалася на зірку й чекала Зайця. А Заєць розхитувався посередині, між небом і землею, і не мав більше сили ані лізти нагору, ані спуститися долі.

— Ну де ти там? — спитала з темряви Білка.

— Сили нема. Не можу, — сказав Заєць.

— Ти — так як ніби по гілочках, по гілочках, — сказала Білка.

Заєць розхитувався у темряві, його вуха тріпав нічний вітрець, він бачив далеко внизу рідний ліс, а вгорі — велику зірку, і розумів, що зараз розтиснуться лапи і він впаде.

"Ціле літо плів мотузок, — гірко думав Заєць, — і ось..."

— Гей! — зненацька почув він знайомий голос із землі. — Хто там висить? І ще один знайомий голос відказав:

— Далеко. Не видно.

— Як ти гадаєш, Їжачку, хто там може бути?

— Птаха, — сказав Їжачок.

— Яка ж то птаха зависне на середині неба? "Не всяка", — хотів сказати Заєць. Та змовчав.

— То Заєць! — вигукнула з зірки Білка. — Поліз на небо і, бач, застряг.

— Ведмедику, його треба рятувати!

— Рятуйте мене, — тихо сказав Заєць.

— Відколи це Зайці стали лазити небом? — пробурчав Ведмедик і смикнув за мотузок.

— Ой, — тихо сказав Заєць.

— Як будемо рятувати? — спитав Їжачок.

— Чекай, — сказав Ведмедик. І десь побіг.

— Зайче! — погукав Їжачок. — Це ти?

— Я, — тихо сказав Заєць.

— Не чую!

— Я, — голосніше сказав Заєць, адже, коли б гукнув зовсім голосно, впав би.

— То він, він! — вигукнула з зірки Білка.

— Тримайся, Зайче! — гукнув Їжачок. — Ведмедик щось придумав! І тут повернувся Ведмедик з простирадлом.

— Хапай, — сказав він. І дав два ріжки Їжачкові. — Зайче! — погукав у темінь Ведмедик. — Просто під тобою ми напнули простирадло, чуєш? Стрибай!

— Я боюся, — сказав Заєць.

— Він боїться! — гукнула Білка. Їй із зірки було краще чути.

— Стрибай, кому кажу! — ще гучніше крикнув Ведмедик, і, випроставшись, вони з Їжачком, скільки стало сили, напнули простирадло.

— Ну!

— Стрибай! — гукнула Білка. Заєць розтиснув лапи і полетів, полетів, полетів, тільки чорний нічний вітер засвистів поміж вух.

"Де ж простирадло? Де ж земля?" — думав Заєць і не відав, що він, наче великий птах з широкими крилами, летить над землею і вже не може впасти.



 

 

* Теплого тихого ранку посеред зими *

 

Вільний осінній вітер

Рано вдосвіта прибіг Заєць до Їжачка з Ведмедиком.

— Гей! — погукав він. — Егей! Еге-ге-гей!

— Ну що? Кажи, — сказав Ведмедик.

— Еге-ге-ге-ге! — волав Заєць.

— Та кажи вже! — Їжачок почав сердитися.

— Еге-ге-ге-ге! Ге-гей! Ге-гей! — І Заєць утік.

— Чого це він?

— Не знаю, — сказав Ведмедик. А Заєць, наче птах, летів лісом і волав несамовитим заячим голосом.

— Що то з ним? — спитала Білка.

— Гадки не маю, — сказав Мураха. А Заєць зробив коло і знов вибіг на ведмежу галявину.

— Скажеш уже, чи ні? — гукнув Ведмедик. Заєць раптом зупинився, завмер, підвівся на задні лапи і...

— Ну бо! — гукнув Їжачок.

— Хе-хе-хе-хе-хе! — розреготався Заєць і дав дропака щодуху.

— Може, він з глузду з'їхав, з глузду з'їхав, з глузду з'їхав? — сокотіла Сорока.

— Та ні, він глузду не втрррратив, глузду не втрррратив, глузду не втрррратив! — довбав Дятел.

І тільки Заєць ні в кого нічого не питав, нікому нічого не казав, а вільний, як вітер, летів лісом.

— Знаєш, — сказав Ведмедик. — Мені здається, він уявив себе... вітром. Він мені якось сказав: "Уявляєш, Ведмедику, якби мені стати вітром?"

— Це чудово, — сказав Їжачок. — Тільки Заєць ніколи до такого не додумається.

І помилився.

Бо Заєць цього легесенького сонячного дня справді від самого ранку відчув себе вільним осіннім вітром, що летить полями й лісами.



Ми будемо приходити й дихати

Вже кілька днів як не було сонця. Ліс стояв спорожнілий, тихий. Навіть ворони не літали, — такий був ліс порожній.

— Ну все, готуйся до зими, — сказав Ведмедик.

— А де птахи? — запитав Їжачок.

— Готуються. Гнізда облаштовують.

— А Білка де?

— Дупло сухим мохом вистилає.

— А Заєць?

— Сидить у норі, дихає. Хоче надихати на цілу зиму.

— От дурненький, — осміхнувся Їжачок.

— Я йому сказав: перед зимою не надихаєшся.

— А він?

— Надихаю, каже. Буду дихати й дихати.

— Гайда до нього, може, чим зарадимо. — І вони рушили до Зайця.

Заяча нора була по третій бік від гори. По один бік — хата Їжачка, по другий — хата Ведмедика, а по третій — нора Зайця.

— Осьде, — сказав Ведмедик. — Тут. Гей, Зайче! — погукав він.

— Га, — глухо долинуло з нори.

— Ти що там робиш? — спитав Їжачок.

— Дихаю.

— Багато надихав?

— Ще ні. Половинку.

— Хочеш, ми згори подихаємо? — спитав Ведмедик.

— Не вийде, — долинуло з нори. — У мене — двері.

— А ти зроби шпарку, — сказав Їжачок.

— Прочини трішечки, а ми будемо дихати, — сказав Ведмедик.

— Бу-бу-бу, — почулося з нори.

— Га?

— Зараз, — сказав Заєць. — Ну, дихайте!

Їжачок з Ведмедиком лягли голова до голови і почали дихати.

— Ху!.. Ху!.. — дихав Їжачок.

— Ху-у!.. Ху-у!.. — дихав Ведмедик.

— Ну то як? — гукнув Їжачок.

— Теплішає, — сказав Заєць. — Дихайте.

— А тепер? — за хвильку спитав Ведмедик.

— Дихати — нема чим, — сказав Заєць.

— Виходь до нас! — гукнув Їжачок.

— Двері зачини і вилазь!

Заєць гепнув дверима і виліз назовні.

— Ну як?

— Як у лазні, — сказав Заєць.

— От бач, утрьох воно краще, — сказав Ведмедик.

— Ми тепер цілу зиму будемо до тебе приходити й дихати, — сказав Їжачок.

— А змерзнеш, — гайда до мене, — сказав Ведмедик.

— Чи до мене, — сказав Їжачок.

— Спасибі, — сказав Заєць. — Я обов'язково прийду. Тільки ви до мене не ходіть, добре?

— Та чого ж?

— Слід. — сказав Заєць. — Натопчете, і тоді мене неодмінно хто-небудь з'їсть.



Лисичка

То був незвичайний осінній день! Було стільки синяви, стільки вогнистого листя, стільки сонця, що надвечір Ведмедик заплакав.

— Чого це ти? — спитав Їжачок.

— Не знаю, — сказав Ведмедик. — Плакати хочеться.

— Та ти поглянь...

— Я бачив, — сказав Ведмедик. — Того й плачу.

— Чого ж тут плакати? Радіти треба, — сказав Їжачок.

— Я з радості плачу, — сказав Ведмедик.

— Хіба з радості плачуть?

— Ще б пак! — І Ведмедик заридав.

— Заспокойся, ти чого? — Їжачок погладив Ведмедика лапою. — Завтра знов буде сонце, і знов летітиме листя, і відлітатимуть птахи.

— Відлітатимуть, — схлипнув Ведмедик. І розридався ще дужче.

— Але вони прилетять, — сказав Їжачок. — Вони повернуться. Мине зима, сніг розтане, і вони повернуться.

— Зима. — Ведмедик гірко ридав аж весь здригався.

— Та так, зима. Але вона мине, і все буде знов.

— Не хочу! Не хочу, чуєш?

— Чого ти не хочеш?

— Щоб усе відходило, відлітало! — скрикнув Ведмедик.

— То ж ненадовго, — сказав Їжачок. — Ти й сам знаєш. Але як гарно взимку!

— Взимку я теж плакатиму.

— Взимку? Та чого ж?

— Мені буде її шкода. — І Ведмедик вже так захлипав, що Їжачок зрозумів: словами тут не зарадиш.

— Біжімо! — гукнув він.

— Куди? — підняв зарюмсані очі Ведмедик.

— Біжімо, кажу! — І Їжачок вхопив Ведмедика за лапу й потяг до лісу.

— Куди ти мене тягнеш?!

Вони пробігли повз стару зламану березу, перейшли зогнилим містком потічок, перелізли через зрубану осику і, плутаючи поміж горілих пнів, піднялись на гору.

— Диви! — сказав Їжачок і показав Ведмедикові гриб-лисичку.

Маленький золотий гриб, підібгавши колінця, в сутінках сидів серед моху.

— Бачив? — сказав Їжачок. — У нього нема мами, нема неня, ані Їжачка, ані Ведмедика, він геть один — і не плаче.



Не дивися на мене так, Їжачку

— Я неодмінно, ти чуєш? Я неодмінно, — сказав Ведмедик. Їжачок кивнув.

— Я неодмінно прийду до тебе, хай там що. Я буду коло тебе завжди.

Їжачок дивився на Ведмедика тихими очима і мовчав.

— Ну чого ти мовчиш?

— Я вірю, — сказав Їжачок.

Їжачок впав у вовчу пастку і просидів там тиждень. Його випадково знайшла Білка: вона пробігала мимо і почула слабкий Їжачків голос.

Ведмедик тиждень шукав Їжачка в лісі, збився з ніг і, коли до нього прибігла Білка, витяг Їжачка з пастки і приніс додому.

Їжачок лежав, по самі вуха закутаний у ковдру, і дивився на Ведмедика тихими очима.

— Не дивися на мене так, — сказав Ведмедик. — Не можу, коли на мене так дивляться.

Їжачок заплющив очі.

— Ну от, тепер ти як наче вмер. Їжачок розплющив очі.

— Усміхнися, — сказав Ведмедик.

Їжачок спробував, але у нього не дуже вийшло.

— Тепер я тебе частуватиму юшкою, — сказав Ведмедик. — Білка принесла свіжих грибочків, я зварив юшку.

Він насипав юшки в полумисок і підвів Їжачкові голову.

— Ні, не так, — сказав Ведмедик. — Ти сядь.

— Не можу, — сказав Їжачок.

— Я тебе подушкою підтикаю. Ось так.

— Мені важко, — сказав Їжачок.

— Терпи.

Ведмедик прихилив Їжачка спиною до стінки і підтикав подушку.

— Мені зимно, — сказав Їжачок.

— Зара-зара. — Ведмедик забрався на горище і обіклав Їжачка кожухом. — Як ти не замерз? Ночі ж які холодні! — примовляв Ведмедик.

— Я стрибав, — сказав Їжачок.

— Сім днів?

— Я вночі стрибав.

— Що ж ти їв?

— Нічого, — сказав Їжачок. — Ти мені даси юшки?

— Ох, так! Пий, — сказав Ведмедик.

Їжачок зробив кілька ковтків і заплющився.

— Пий-пий!

— Втомився, — сказав Їжачок.

— Ні, пий! — І Ведмедик став поїти Їжачка з ложечки.

— Не можу більше.

— За мене!

Їжачок сьорбнув.

— За Білочку!

Їжачок випив.

— За Зайця! Він знаєш як допомагав!

— Чекай, — сказав Їжачок. — Спочину.

— Випий за Зайця, він старався...

Їжачок ковтнув.

— За Хом'ячка!

— А Хом'ячок що зробив?

— Нічого. Кожен день прибігав і питав.

— Хай почекає. Сили нема, — сказав Їжачок.

— Часом і вранці прибігав, — сказав Ведмедик. — З'їж ложечку.

Їжачок проковтнув.

— А тепер — за Пугача!

— А вже Пугач тут до чого?

— Як так? Ні, за Пугача ти мав би виїсти три ложки.

— Та чого?

— Та я на ньому три ночі літав. Тебе шукали.

— На Пугачеві?

— Атож!

— Брешеш, — сказав Їжачок.

— Щоб мені з місця не зрушити!

— Та як ти на нього зліз?

— А знаєш яий він дужий? Сів на шию і полетів. Коли б ти бачив, як Заєць нас сполохався.

— Як?

— От випий — скажу.

Їжачок випив підряд три ложки і знов заплющився.

— Як? — спитав він.

— Що?

— Як Заєць вас сполохався?

— А! Заєць? Уявляєш? Я лечу. А тут — він. Давай ще ложечку. Чуєш, як пахне? Ух!

Їжачок виїв.

— Ото таке. Сидить, вухами пряде. Тут ми.

— Із Пугачем?

— Еге. Він я-ак скочить, я-ак побіжить! Пугач трохи в дерево не влетів. Давай за Пугача.

— Ні. Вже ніяк не можу, — сказав Їжачок. — Давай я ляжу.

Ведмедик знову вклав Їжачка й накрив кожухом.

— То як, — спитав Ведмедик, — тепло?

— Еге, — сказав Їжачок. — А про Пугача вигадав? Кажи.

— Та чого ти? От видужаєш, разом політаємо.

— Політаємо, — ледь чутно пробурмотів Їжачок, засинаючи.

Як Їжачок з Ведмедиком наснилися Зайцю

За першим снігом Заєць прибіг до Ведмедика.

— Ведмедику, ти кращий за всіх, кого я знаю, — сказав Заєць.

— А Їжачок?

— Їжачок теж хороший, але ти — найкращий!

— Та що тобі сталося, Зайче? Ти сядь, заспокойся. Чого ти скачеш?

— Я сьогодні прокинувся і збагнув, — сказав Заєць, — кращого за тебе нема на весь світ.

Зайшов Їжачок.

— Здрастуй, Ведмедику! — сказав він. — Здрастуй, Зайче! Ви чого сидите в хаті — на вулиці сніг!

— Я збирався йти до тебе, — сказав Ведмедик. — А тут прибіг він і каже, що я кращий за всіх.

— Справді, — сказав Їжачок. — А ти хіба не знав?

— Правда, він найкращий? — сказав Заєць.

— Ще б пак! — Їжачок усміхнувся Ведмедикові й сів до столу. — Нумо чай пити! — Стали пити чай.

— То ви слухайте, що мені сьогодні наснилось, — сказав Заєць. — Нібито я лишився геть сам у лісі. Наче нікого-нікого нема — ані пташок, ані білок, ні зайців, — нікого. "Що ж я тепер робитиму?" — подумав я уві сні. І пішов лісом.

А ліс — весь засніжений і — ніде нікого. Я туди, я сюди, тричі весь ліс оббіг, ну, ані душі, уявляєте?

— Страшно, — сказав Їжачок.

— Еге, — сказав Ведмедик.

— І сліду нема навіть, — сказав Заєць. — А в небі — вата.

— Як — вата? — спитав Їжачок.

— А так — ватяне, грубе небо. І глухо. Наче під ковдрою.

— Звідки ти знаєш, що глухо? — спитав Ведмедик.

— А я кричав. Крикну і прислухаюсь... Глухо.

— Ну! Ну! — сказав Їжачок.

— І тут... І тут...

— Що?

— І тут... Уявляєте? З-під старого пня, того що на узліссі...

— За гіркою?

— Ні, біля річки. З-під старого пня, що на узліссі біля річки, виліз...

— Ну ж-бо! — сказав Ведмедик.

— Ти, — сказав Заєць. — Ведмедик!

— Що ж я там робив, під пнем?

— Ти ліпше спитай, що ти зробив, коли виліз?

— А що я зробив?

— Ти виліз і так тихесенько-тихесенько сказав "Не журись, Зайче, кожен із нас — сам". Підійшов до мене, пригорнув і ткнувся мені в чоло... І так мені зробилося... що я — заплакав.

— А я? — спитав Ведмедик.

— І ти, — сказав Заєць. — Стоїмо і плачемо.

— А я? — спитав Їжачок.

— А тебе не було, — сказав Заєць. — Більше нікого не було. Уявляєш? — Заєць повернувся до Ведмедика. — Порожній ліс, ватяне небо, ні-ко-гі-сінь-ко, а ми стоїмо і плачемо.

— Так не буває, — сказав Їжачок. — Я обов'язково мусив з'явитися.

— Так то ж уві сні, — сказав Ведмедик.

— Все одно. Просто ви плакали і не помітили, як я вийшов з-за куща.

Вийшов, стою, бачу — ви плачете; ну, думаю, плачуть, — певно, мають причину, — і не став заважати.

— Не було тебе, — сказав Заєць.

— Ні, був.

— Не було!

— А я кажу — був! — сказав Їжачок. — Просто я не хотів заважати вам плакати.

— Звісно, був, — сказав Ведмедик. — Я його бачив краєм ока.

— А чого ж мені не сказав? — сказав Заєць.

— Та бачу, ти розгублений. Спершу, думаю, заспокою, а вже потім скажу. І потім — що там було казати? Їжачок, він же завжди зі мною.

— А як на мене, ми були все ж самі, — сказав Заєць.

— Тобі здалося, — сказав Їжачок.

— Примарилося, — сказав Ведмедик.

— А коли так, що я з собою мав?

— А в тебе щось із собою було?

— Еге.

— Торбинка, — сказав Їжачок.

— З морквою, — сказав Ведмедик.

— Вірно! — сказав Заєць. — Ви знаєте, хто ви для мене? Ви для мене най-найкращі з усіх, хто є на землі!



Ворон

Посипався дрібний сніжок, згодом перестав, тільки вітер ледь гойдав верхівки дерев. Трава, неопале листя, гілки — все зблякло, посвітлішало від холоду.

Та ліс стояв іще великий, гарний, тільки порожній і смутний.

Ворон сидів на гілці й думав свою прадавню думу. "Знов зима, — думав Ворон. — Знову снігом все замете, захурделить; ялини торкне іній; гілки беріз стануть ламкими від морозу. Спалахне сонце, але ненадовго, тьмяно, і у ранніх зимових сутінках будемо літати тільки ми, ворони.

Будемо літати і крякати".

Лягли сутінки.

"Політаю", — вирішив Ворон. І несподівано легко ковзнув з насидженого місця. Він летів майже не рухаючи крильми, ледь помітним порухом плеча вибираючи дорогу поміж деревами.

"Нікого, — зітхав Ворон. — Де вони все поховалися? " І справді, в лісі було порожньо й мокро.

— Мор-р-р-ок! — уголос промовив Ворон. Він спустився на старий пень посеред галяви і повільно повернув голову з синіми очима.

— Ворона, — сказав Їжачкові Ведмедик.

— Де?

— Оно на пні.

Вони сиділи під великою ялиною і дивилися, як на ліс спадають сірі сутінки.

— Ходімо, поговоримо з нею, — сказав Їжачок.

— А що ти їй скажеш?

— А нічого. Покличу пити чай. Скажу: "Скоро смеркне. Ходім-те, Вороно, пити чай".

— Ходім, — сказав Ведмедик. Вони вилізли з-під ялини і підійшли до Ворона.

— Скоро смеркне, — сказав Їжачок. — Вороно, ходім-те чай пити.

— Я Вор-р-рон, — повагом, хрипко промовив Ворон. — Я чаю не п'ю.

— А ми маємо малинове варення, — сказав Ведмедик.

— І грибочки!

Ворон дивився на Їжачка з Ведмедиком прадавніми, кам'яними очима і думав: "О-хо-хох!.."

— Я чаю не п'ю, — сказав він.

— Медом почастую, — сказав Ведмедик.

— А ми маємо ще й брусницю, і журавлину, — сказав Їжачок. Ворон нічого не промовив. Він важко змахнув крилами і поплив над галявиною. У густих сутінках з розпростертими крильми він скидався на такого велета, що Їжачок з Ведмедиком аж присіли.

— Оце птаха! — сказав Ведмедик. — Стане вона з тобою чай пити!

— Це він — Ворон, — сказав Їжачок.

— Все одно пташка. "Покличемо, погукаємо!" — передражнив він Їжачка. — Погукали. — Ну то й що? — сказав Їжачок. — Він звикне. Уяви, все сам та сам. А наступного разу — неодмінно погодиться...

Вже майже у темряві Ворон летів над полем, бачив якісь далекі вогники і майже ні про що не думав, тільки широко й сильно піднімав і опускав крила.



Якщо мене зовсім нема

Ще трішечки — і спалахнуть зорі, і вийде місяць і попливе, погойдуючись, над тихими осінніми полями. Потім місяць зазирне до лісу, постоїть трохи, зачепившись за верхівку найвищої ялини, і тут його побачать Їжачок з Ведмедиком.

— Диви, — скаже Їжачок.

— Еге, — скаже Ведмедик — а місяць підніметься ще вище і заллє своїм холодним, блідим сяйвом усю землю.

Так було щовечора цієї ясної холодної осені. І щовечора Їжачок з Ведмедиком збиралися або в Їжачка, або у Ведмедика і про щось гуторили. Оце й сьогодні Їжачок сказав Ведмедикові:

— Все ж таки, як добре, що ми одне в одного є!

Ведмедик кивнув.

— Ти лишень уяви: мене нема, ти сидиш сам і поговорити нема з ким.

— А ти де?

— А мене нема.

— Так не буває, — сказав Ведмедик.

— Я теж так гадаю, — сказав Їжачок. — Але раптом — гоп! — і мене зовсім нема. Ти сам. Ну, що ти робитимеш?

— Піду до тебе.

— Куди?

— Як то — куди? Додому. Прийду і скажу: "Ну чого ж ти не прийшов, Їжачку?" А ти скажеш...

— От дурний! Що ж я скажу, як мене нема?

— Якщо нема вдома, значить ти пішов до мене. Побіжу додому. А-а, ти осьде! І почну...

— Що?

— Сварити!

— За що?

— Як то за що? За те, що не вчинив, як домовлялися.

— А як домовлялися?

— Звідки мені знати? Але ти мусив бути або у мене, або в себе вдома.

— Але ж мене зовсім нема. Розумієш?

— Так оно ж ти сидиш!

— То я зараз сиджу, та якщо мене не буде зовсім, де я буду?

— Або в мене, або в себе.

— Це якщо я є.

— Ну, так.., — сказав Ведмедик.

— А якщо мене зовсім нема?

— Тоді ти сидиш коло річки і дивишся на місяць.

— І біля річки нема.

— Тоді ти кудись пішов і ще не повернувся. Я побіжу, обнишпорю весь ліс і знайду тебе!

— Ти вже все обнишпорив, — сказав Їжачок. — І не знайшов.

— Побіжу до сусіднього лісу!

— І там нема.

— Переверну все догори дригом, і тебе відшукаю!

— Нема мене. Ніде нема.

— Тоді, тоді... Тоді я вискочу в поле, — сказав Ведмедик. — І закричу: "Ї-іжа-ачку-у-у-у-у!", й ти почуєш і загукаєш: "Ведме-е-е-едику-у-у-у!.." От!

— Ні, — сказав Їжачок. — Мене аніскілечки нема. Розумієш?

— Чого ти причепився? — розсердився Ведмедик. — Як тебе нема, то й мене нема. Збагнув?

— Ні, ти — є; а от мене — нема.

Ведмедик замовк і насупився.

— Ну, Ведмедику!..

Ведмедик не відгукнувся.

Він дивився, як місяць піднявся високо над лісом і ллє на них із Їжачком своє холодне сяйво.



Теплого тихого ранку посеред зими

"Буває ж таке — розпалиш грубку, дивишся на вогонь і думаєш: он вона яка, велика зима! І раптом прокидаєшся уночі від незрозумілого шуму. Вітер, гадаєш собі, буяє хуртовина. Але ні, звук не такий, а далекий якийсь, дуже знайомий звук. Що ж то є?

І засинаєш знов. А вранці вибігаєш на ґанок — ліс оповитий туманом і жодного острівця снігу не видко ніде. Куди ж вона поділася, зима?

Тоді зістрибуєш з ґанку і бачиш... калюжу.

Справжнісіньку калабаню посеред зими. Й від усіх дерев іде пара. Що же це? А то уночі пройшов дощ. Великий, сильний дощ. І змив сніг. І прогнав мороз. І в лісі стало тепло, як буває хіба ранньої осені".

Ось так міркував Ведмедик тихого теплого ранку посеред зими.

"Що ж тепер робити? — думав Ведмедик. — Топити грубку чи ні? Нарізати на розпалювання трісочки чи не треба? І взагалі як це — знову літо?"

І Ведмедик побіг до Їжачка порадитися. Їжачок ходив навколо своєї хатки в глибокій задумі.

— Не розумію, — бурмотів Їжачок, — як то так — злива посеред зими? І тут прибіг Ведмедик.

— То як? — ще здалеку гукнув він.

— Що-як? Грубку розпалив? — спитав Їжачок.

— Нє, — сказав Ведмедик.

— Трісочок нарізав?

— Нє-е, — сказав Ведмедик.

— А що ж ти робив?

— Думав, — сказав Ведмедик.

— Я теж.

І вони стали ходити навколо Їжачкової хатки і думати разом.

— Як ти гадаєш, — сказав Їжачок. — Якщо пройшов дощ і тепер туман, може ще бути мороз?

— Не думаю, — сказав Ведмедик.

— Отже, якщо морозу бути не може, це означає, що може бути тільки тепло.

— Означає, — сказав Ведмедик.

— А щоб було тепло — мусить з'явитися сонце.

— Мусить, — сказав Ведмедик.

— А коли сонечко, гарно бути коло річки.

— Я стільки б думав — і такого б не придумав, — сказав Ведмедик.

— Тоді давай зберемося й поснідаємо коло річки, — запропонував Їжачок.

— Еге, — сказав Ведмедик.

І вони склали в козубок гриби, мед, чайник, горнятка і пішли до річки.

— Куди це ви йдете? — спитала Білка.

— До річки, — сказав Їжачок. — Снідати.

— Візьміть мене з собою!

— Гайда!

То Білка взяла горішків і горнятко та й поквапилась навздогін.

— Ходім, — сказав Ведмедик.

Вибіг з трави Хом'ячок.

— А я вже задрімав, — сказав він. — А тут — вода! Куди це ви?

— Снідати, до річки, — сказав Заєць. — Гайда з нами!

— Мої харчі зі мною, — сказав Хом'ячок і постукав лапою у роздутий мішок за щокою, — хіба горнятка не маю, — і пішов услід.

Прийшли до річки, розпалили багаття, сіли снідати. Визирнуло сонце.

Сонце осяяло річку, й інший берег, і друзів, що снідали. Туман розтанув.

— Якби не дощ, — мружився Хом'ячок, — так би й не спіткалися до весни.

— Якби не дощ, — сказала Білка, — вже так не попрощалися б.

— Якби не Їжачок, — сказав Ведмедик, — ніхто б не здогадався такого теплого дня поснідати коло річки.

А Їжачок, примружившись, пив чай, слухав тишу, пташку, що раптом заспівала за річкою, чисто й тонко, і думав, що, якби не всі вони, для чого було б тепло цьому зимовому лісові?



 


© ae-lib.org.ua, 2007.


Для вас со скидками Авторское мыло на выгодных условиях.