Лариса Цибенко
Крістоф Рансмайр і його роман "Останній світ"
(1994)


© Л.Цибенко, 1994

Джерело: К.Рансмайр. Останній світ. К.: Основи, 1994. 208 с. - С. 193-206.

Сканування і коректура: Aerius (ae-lib.org.ua), 2004


 

Майже в самому центрі старої частини Відня - невеликий зелений острівець: тополі, сосни, волоські горіхи та кущі жасмину. З вікна відкривається перспектива на Набережну Франца Йозефа, над обрисами будинків якої стрімко здіймається у височінь струнка готична вежа собору святого Стефана. Розмірено, пружно котить свої зеленаво-сині води закутий у граніт Канал Дунаю, на хвильку затримуючи у здеформованих мерехтливих віддзеркаленнях картинки довколишнього світу. "Panta rhei" - "усе тече", "ніщо не зберігає свою подобу". Мов спроба протистояти цьому - мистецтво: двоє молодих художників на березі намагаються увічнити мить. Саме тут пригадується назва книжки, побаченої у віденському музеї дослідника людської психіки Зігмунда Фройда: "Відень - де ж іще?" Оточення, атмосфера цього міста протягом століть акумулювали творчу енергію різноманітних культур. Тому не випадково, певно, й сьогодні саме у Відні з'являються твори, що змушують говорити про себе.

Восени 1988 року спалахи літературної реклами німецькомовного світу були спрямовані на роман тридцятичотирирічного австрійця Крістофа Рансмайра "Останній світ". Ця книжка стала сенсацією. Засоби масової інформації вміло підготували її презентацію в центрі віденського авангарду "Сецесюн". Вона відбувалась на тлі декорацій знаменитого "Бетховенського фриза" роботи Густава Клімта і викликала захоплені відгуки вибагливих критиків: "Феноменально!", "Грандіозно!" Твір К.Рансмайра поряд із "Парфюмером" Патріка Зюскінда та "Ім'ям троянди" Умберто Еко одностайно зарахували до найкращих досягнень літератури постмодернізму.

Дискусії про поняття "постмодернізм" давно ввійшли в моду, вони захоплюють увагу мистецтвознавців, архітекторів, композиторів та істориків літератури. "Ми завжди охрещуємо епохи та напрямки "пост" або "нео", коли не знаємо, як їх назвати", - не без іронії зауважує сучасний американський філософ Дж. Нейсбіт. Проте поняття існує, все частіше заявляє про себе, [193] перетворюється в одну з найвпливовіших соціально-філософських парадигм Заходу. Йдеться не стільки про певну естетику, скільки про особливий стан душі, "постмодерністське світосприймання". Тут сміливо використовується вся різноманітність історичних форм, видів та жанрів, часто спостерігається відмова від сучасності, витіснення її минулим. Таким творам притаманна певна двозначність, "синхронність різночасових життєвих світів" (З.Матгаузер), своєрідна відкритість, неспокій. "Останній світ" не випадково з'явився на такому виразному філософському тлі. Адже методом творчості автор обрав філософію.

Крістоф Рансмайр народився 1954 р. у Велсі (Верхня Австрія), біля озера Траун у сім'ї сільського вчителя. В дитинстві пізнав смак джерельної води, полюбив сувору красу стрімких скель, відчув меланхолійність далеких альпійських хребтів та насолоду тишею. "Мої гори завжди зі мною. їх ви знайдете і в "Останньому світі", - скаже він згодом. До школи ходив у Ройтгамі та Гмундені, в містечку Ламбах закінчив Бенедиктинську гімназію, у Відні вивчав філософію. Особливо зацікавила Франкфуртська школа, роботи Т. Адорно та М. Горкгаймера, глибокий слід залишила філософсько-естетична теорія трансцедентного мислення: "мистецтво - це відблиск того, що недосяжне смерті, туга за чимось зовсім іншим". В університетські роки навчився сумніватися в ідеологічних і догматичних рецептах, почав роботу над дисертацією про політичні утопії та відношення індивідуальної свободи до суспільної. Наукову роботу не завершив, привабила письменницька діяльність. Про свої переконання К.Рансмайр говорить, що вони завжди були "ліві", що перевагу він віддавав "гуманістичному розумінню анархізму", а на виборах голосував за "зелених". "Я - наслідок антиавторитарної традиції, - констатує письменник. Тривалий час К.Рансмайр працює журналістом, що до певної міри дає йому змогу вирішувати матеріальні проблеми, але, головне, відкриває неоціненні можливості спілкуватися та спостерігати, пізнавати життя безпосередньо. Робота над репортажами та есе шліфує його стиль, привчає лаконічно, виразно висловлювати думки. Серед перших публікацій уже можна помітити напрям зацікавлень письменника: текст до фотоальбому "Осяйний захід" (1982 р.) відображає проблеми неадекватного ставлення людини до природи, що часто призводить до спустошення, занепаду, відмирання; підготовка та авторська участь у збірці репортажів "У глухому куті. Повідомлення з Центральної Європи" (1985 р.) свідчить про інтерес до болючих тем тоталітарних режимів, проблем взаємин між Заходом і Сходом. [194]

Перший роман К.Рансмайра "Жахіття криги й пітьми" (1984 р.) - популярна в літературі австрійського авангарду "полярна історія". Це сповнений драматизму твір про австро-угорську наукову експедицію 1872-74 pp. до Арктики, відзначений критикою як стилістично досконалий інтелектуально-психологічний роман. Письменник органічно поєднує різноманітні жанрові можливості, тому не випадково характеристики цього твору були дуже неоднозначні: його розглядали на межі публіцистики й белетристики, називали "археологічно точною хронікою руйнування". Як це не раз буває в літературному житті, успіх наступного роману К.Рансмайра "Останній світ" привернув увагу читачів і до його попередньої творчості.

Історія "Останнього світу" досить незвичайна. Відомий німецький письменник, засновник і видавець серії "Інша бібліотека" Ганс Магнус Енценсбергер звернувся до молодого автора з пропозицією підготувати для видавництва "Грено" прозовий переказ славетних "Метаморфоз" Овідія. К.Рансмайр, працюючи над твором античного поета, інтерпретуючи його, відчуває, що виходить за межі просторово-часової структури "Метаморфоз", що вічні образи й теми античної міфології живуть у сучасності, їх зустрічаєш то у Відні, то в невеликому гірському селі Пелолоннесу чи на узбережжі океану в Бразилії. "Ці образи супроводжували мене понад чотирнадцять років", - признається письменник. Деміургічне звільлення він знаходить у творчму "я". Так з'являється оригінальний задум, своєрідна міфогогізація дійсності. В опублікованому згодом "Задумі роману" К.Рансмайр дає лаконічну характеристику змісту свого твору. "Тема - зникнення і реконструювання літератури, поезії; матеріал - "Метаморфози" Публія Овідія Назона".

Образи роману можна поділити на історичні й міфологічні. Коли до перших належить поет Публій Овідій Назон, імператор Октавіан Август та молодий римлянин Котта, то постаті, що складають суспільність Томів, запозичені з Овідієвих "Метаморфоз". К.Рансмайр додає до свого твору своєрідний довідничок - "Овідіїв репертуар", де коротко характеризує персонажів "Останнього світу" та їхніх прототипів у давньому світі. У формі енциклопедично стислого викладу австрійський письменник створює невеликий подвійний ескіз до кожного персонажа роману, проводячи паралель між міфологічними та історичними постатями, цитуючи відповідні місця з Овідієвих "Метаморфоз" чи інших літературних та історичних джерел. Письменник дає інтерпретацію персонажів, пояснює їхнє місце в сюжеті та в образній системі, роль у розвитку авторської думки. І вже від самого читача залежить, наскільки він зацікавиться античністю, чи розглядатиме [195] сучасний австрійський роман через призму історичної епохи Овідія та його творів, чи ні. Коли я запитала в К.Рансмайра, як він ставиться до того, що його твір сприймається двозначно - й викликає у читачів різні почуття - від відвертого захоплення до повного неприйняття, він відповів: "Усе, що я намагався виразити в своєму романі, закладено в тексті, і вже від самого читача, від його здатності сприймати залежатиме, наскільки його захопить асоціативне поле, чи наштовхне на власні роздуми й інтерпретації". Проте, здається мені, не обов'язково читати цю книгу, тримаючи напохваті "Міфологічний словник" чи "Курс історії Стародавнього Риму". Інтрига твору така захоплююча, розповідь ведеться такою образною й багатою мовою, що читач мимоволі піддається магнетизмові роману.

Давньоримський поет стає центральною постаттю твору. Дія, в якій беруть участь усі персонажі, постійно розігрується навколо особистості Овідія, хоча протягом усього роману він не з'являється жодного разу. Справа не лише в дії. Античний поет - безпосередній натхненник "Останнього світу". Коли такі твори Овідія, як "Скорботні елегії" та "Листи з Понту" формують сюжетну лінію, місце дії й тональність роману, то "Метаморфози" створюють образну систему і, крім того, самі стають суб'єктом сюжету. Це явище часто зустрічається в літературі XX ст.

Чому ж саме Овідій виявився таким близьким постмодерністським пошукам австрійського письменника? В історії римської літератури виділяють дати: 43 р. до н.е. - 14 р. н.е. - "Вік Августа" або "Золотий вік римської поезії". Цю епоху представляють три визначні поети: Вергілій, Горацій, Овідій. Але коли перші два були мало не придворними поетами Октавіана, то Овідій - поет вишукано-легковажний, елегантно-елітарний і життєстверджуючий, закінчує життя опальним вигнанцем. Ця постать зворушувала, захоплювала, викликала співчуття, перетворювалась у всі часи на символ справжнього поета. Марина Цвєтаєва писала: "Я поділила людство на "поетів" та "непоетів" і вибрала перших". Тому, напевно, через віки пройшла ця спільна риса справжніх поетів: вони концентрують у своєму таланті всі протиріччя й болі часу, стають дзеркалом того, що є насправді, а не того, що офіціоз свідомо й цинічно видає за правду. Принципат Августа був чи не першим в історії прикладом режиму політичного лицемірства. Овідій здобув славу як автор "Любовних елегій" та "Мистецтва кохання", які мовби розвінчували політику громадянської моралі Октавіана. Крім того, поет "забагато знав" про внутрішні справи сім'ї імператора та деякі політичні інтриги. Проте кару - суворе вигнання - було призначено не за провину: очікували провину, щоб призначити кару. Найтиповішою ця "логіка" виявиться для [196] XX ст., епохи формування й розпаду тоталітарних диктатур: ніякої провини не потрібно, поет просто винен, його карають, а в чому полягає злочин - він повинен додумати сам. Можливо, таку фатальну роль у житті античного поета відіграв і його головний твір - епічна поема "Метаморфози", в якій він змалював історію Риму, а заразом і цивілізації взагалі. За допомогою міфічних сюжетів Овідій передав ідею мінливості, плинності, непостійності реально існуючого. Звичайно, саме це, а не слава "вчителя кохання" могло накликати гнів Августа, цілком упевненого в непорушності своєї імперії. Вирок було винесено без суду й слідства, поет, досягнувши вершин слави, мусив до ранку попрощатися з усім, що йому було рідне та близьке, і вирушити в зимове плавання морем до Томів - невеликої напівварварської грецької колонії у Фракії (сучасна Констанца в Румунії). М'який італійський клімат мав замінити суворий на той час чорноморський, розкішну віллу з доглянутим садом - дика природа гирла Дунаю, улюблену бібліотеку - оточення варварів, далеких від греко- та латиномовної цивілізації. Про свої страждання Овідій розповість в елегіях, написаних у вигнанні - перших в історії європейської літератури автобіографічних творах. "Roma, vale!" ("Прощавай, Рим!") - цей сповнений розпачу Овідіїв вигук набуде символічного значення, що знайде численні відлуння в літературі пізніших епох (Петрарка, Гьоте, Діккенс). Втрата Риму набуває в античного поета міфічного значення втрати Трої, що рівноцінно повному знищенню, кінцеві, смерті. Рим - це столиця цивілізованого світу, caput mundi, "вічне місто". Місце вигнання для Овідія - orbis ultiraus - край світу, останній світ. Саме з цією метафорою "Скорботних елегій" пов'язує К.Рансмайр назву свого роману, основна дія якого переноситься до Томів, хоча постійно присутній смисловий зв'язок з Римом. Відбувається протиставлення столиці й периферії. Але "останній світ" австрійського письменника - це не лише край цивілізації, але й по-філософському осмислений постмодерністським світосприйняттям мотив апокаліпсису, осмислення приреченості. Точка відліку сюжетної лінії "Останнього світу" перебуває також на історичному полотні. Звістка про вигнання доводить Овідія до відчаю, і він кидає у вогонь майже закінчені "Метаморфози", зарікається писати. Але вже під час плавання грудневим Середземним морем у його голові народжуються нові рими "Скорботних елегій". Можливо, він знав, що переписана поема є в друзів, інакше не заявив би згодом: "Ось і завершено труд. Ні вогонь, ні залізо, ні злобна Давність не владні над ним, ані гнів руйнівний Громовержця". "Метаморфози" пройшли через тисячоліття, перевтілюючись в усе нові й нові форми. Долю Овідія повторив Данте, "вогонь пристрасті" [197] античного поета завалював Дідро, Бодлер читав його як "поета меланхолії". Пушкін, Мандельштам, Кафка, Пікассо, Далі... "Nulli manet sua forma" - "ніщо не зберігає свою подобу", немає нічого вічного, лише мистецтво, творчість не підлягає цьому закону. Овідій був переконаний у своєму пророцтві. Напевно, тому й у наш час, віддалений від римського "Золотого віку" двома тисячоліттями, є письменники, що звертаються до "Метаморфоз" та скорботної поезії Овідієвого вигнання. Поезія занапастила поета, але саме вона й урятувала його від відчаю. Свавілля, вчинене щодо Овідія - чи не один із перших прикладів антиномії мистецтва і влади, актуальність якого знову й знову підтверджує життя. Особливо "багатим" на такі приклади виявилося XX ст. з його тоталітарними режимами.

"Ніщо не зберігає свою подобу" - ці слова стають лейтмотивом і в К.Рансмайра, твір якого став першим зверненням до "Метаморфоз" у формі роману. І хоча він гостріше, ніж сам Овідій, підводить читача до усвідомлення плинності стану речей, уже те, що сучасний письменник знаходить спільну мову з поезією, віддаленою від нас тисячоліттями, заперечує це. В самій мінливості прихована сталість. Усе повертається, знову і знову повторюється. Мистецтво, зображуючи різноманітні стани людської душі, фіксує їх у часі. Необхідні лише певні орнаментальні елементи, щоб пов'язати новий тип твору з попереднім досвідом читачів, нагадати, що розлука й страждання, дружба й кохання, натхнення й творчість - це почуття, добре знайомі світові. Роман К.Рансмайра - не тільки одна зі спроб оригінальної інтерпретації античності. Це твір про вічність і плинність, самотню долю й неприкаяність таланту не лише у вигнанні, а й у власній вітчизні, у суспільстві несхожих на нього, про всю гаму людських почуттів, що реагують на найменші дисонанси. Книжка розрахована на вимогливого читача, який думає та співпереживає, бере активну участь у творчому процесі, розшифровує текст, розкриває закладений між рядками роману багатий підтекст, створює на основі свого літературного та життєвого досвіду власний надтекст. Знайти таку спільну мову з читачем автору допомагають паралелі з загальновідомим - із символікою античної міфології.

Австрійський письменник підступає до найкритичнішого моменту в Овідієвому житті, водночас віддаляючись від нього. Загадка вигнання породжує нові загадки. Читач перебуває мовби в дзеркальній залі, де його постійно супроводжує відображення виснажених рис вже немолодого поета. Його німа присутність відчувається щомиті. Публій Овідій Назон обертається на спогад. Створюючи власну інтерпретацію Овідієвої долі, К.Рансмайр свідомо відходить від історичної дійсності. Це виявляється уже в [198] тому, що ймовірною причиною звинувачення поета в авторовій версії стають "Метаморфози", а не "Мистецтво кохання". Назон, як називає поета австрійський письменник, справді спалює єдиний примірник поеми перетворень, і цей факт стає стрижнем, навколо якого розвивається дія. Основна увага сконцентровується на протистоянні поета абсолютистському режимові. Популярність серед римського плебсу Назонові приносить його комедія "Мідас", де відверто висміяно людську жадобу до збагачення та римську дійсність. Поет стає небезпечним. Останнім кроком, "яким він залишив позад себе всю Римську імперію", стає його виступ на стадіоні перед Августом, сенаторами та генералами, де він забуває схилити коліно і каже тільки: "Громадяни Рима!.." Розповідь Овідія Назона про новий вид народу - "мурашиний" (мрія кожного диктатора) - "невибагливий міцний народ, що ставав армією трударів, коли треба було копати рови, розбирати кам'яні мури чи зводити мости; в дні боротьби він ставав військом, після поразки мирився з рабством, у часи перемоги діставав владу й, пройшовши крізь усі перевтілення, все ж таки не втрачав, на відміну від решти видів, здатності коритися",- має яскраво анти-тоталітарний характер. Про те, наскільки переконливо й типово К.Рансмайр зобразив тоталітарний режим, свідчить одна цікава обставина - офіційна реакція на роман в тогочасній Румунії. Хоча дія роману відбувається переважно в місці заслання Овідія - Томах, змальваних як "зона", до написання роману письменник жодного разу не побував на Чорноморському узбережжі Румунії, в сучасній Констанці. Та й самі "зарослі горами" краєвиди "Останнього світу" нагадують скоріше скелясте узбережжя Кримського півострова. Проте, коли роман, ще не перекладений румунською мовою, потрапив до німецькомовних поселень країни, цензура режиму Чаушеску його заборонила. "Система нашіптувань, позначок у ділових паперах, вказівок і рекомендацій" була зображена тридцятичотирирічним австрійцем так адекватно, що паралелі напрошувалися самі.

Самого Октавіана Августа - "імператора і героя світу" змальовано лаконічно й однозначно: це типовий деспот, що втішається усвідомленням своєї влади, годинами споглядаючи її уособлення - носорога (воістину феллінінська символіка!). Картину дійсності для Августа формує "апарат". Поет Публій Овідій Назон для імператора - "промовець під восьмим номером", адже "хто має владу й силу, той книжок не читає". Цікава примітка автора а "Овідієвому репертуарі" про Августа у давньому світі: "За його владарювання до підніжжя статуї Цезаря покладено відтяту голову Брута, Антоній і Клеопатра покінчили життя самогубством, народився Ісус із Назарета, вислано на Чорне море Овідія..." [199]

Помилково, хоча й спокусливо було б оцінювати роман К.Рансмайра як актуально-історичний, на зразок "Березневих ід" Торнтона Уайлдера, твору, присвяченого тій самій епосі. Рим, Томи, Овідій, Август - назви та імена, що охоплюють простір між античною цивілізацією та її межею, означають тут лише фантастичну реальність. До справжніх історичних осіб належить і протагоніст роману Котта, в античному Римі - Котта Максім Мессалін, один із найдовіреніших адресатів Овідієвих "Послань із Понту". В романі це молодий римлянин, "такий, як багато інших" Він вирушає в подорож на "край світу", щоб знайти зниклого поета, чи, принаймні, його славетний твір. Мотив, що штовхає Котту на такий вчинок, досить егоїстичний - це чисте шанолюбство. Крім того, він вирушає до Томів "просто від нудьги". В цьому образі багато сучасного - це і яскраво виражений індивідуалізм та прагматизм, і жадоба вражень та слави. У своїх пошуках Котта конфронтує з незвичайним світом, де в убогому "залізному місті", населення якого складають рудокопи, линварі, різники та крамарки, поступово реконструюються сюжети й образи "Метаморфоз". І саме тут Котта переживає власну "метаморфозу", перероджується: нужденні Томи, ця пряма "інкарнація" Назонової поезії, помалу відкривають перед ним справжні людські вартості, допомагають зрозуміти суть причетності до вічного. Томи створюють враження бездушності, однак за кожним образом тут стоїть своя трагедія. Люди тут - немов заціпеніли, життя в них надзвичайно тяжке, проте вони, хоч і час від часу, "споглядають вічність", підступають до неї, приходячи до "бухти балюстрад", вдивляючись під неозорим морським небом у далину. Не випадково Котті здається, що це місце - таємний центр його з Ехо доріг. Саме тут він починає розуміти, що до Назона Томів не було, їх створив його геній, перетворивши поезію в реальність. Саме в цій бухті Котта почув від Ехо останню історію з "книги каміння" про безрадісну долю людства - вражаючу картину всесвітнього потопу; саме тут він зрозумів, що справді кохає її. Не випадково Томи такі убогі. Матеріальний світ, що цілком заповнював життя Котти в Римі, крім нудьги, не викликав нічого. Тут, на напівдикому узбережжі він відкрив для себе справжні цінності, ввійшов у Назонову поезію і світ, створений ним.

У своїх пошуках у лабіринті "Останнього світу" Котта знаходить згадку про "Метаморфози" та Назона в спогадах і розповідях жителів Томів, а також у сценах їхного реального життя, причому кожен, хто з'являється в місці вигнання поета, перетворюється у "вічний" міфологічний образ. Мовчазна Ехо - відлуння Овідієвих історій, пророцтв про "покоління людей із каменю". Цей образ надзвичайно значимий як для повернення до життя світу легенд [200] римського поета, так і для відтворення внутрішньої "метаморфози" самого Котти. Ехо у поемі Овідія - трагічна постать самовіддано закоханої в Наркіса ("вічний образ" чоловічого егоїзму) німфа. В романі це - мінлива мовчазна красуня, підвладна спотворенню в результаті невблаганної хвороби. Вона повторює долю, запозичену з міфа, закохавшись у римлянина, що неждано з'явився на узбережжі. Почуття Ехо до Котти промайнуло тінню, надією. Воно навчило її душу промовляти, надихнуло на оповіді про дивні історії римського поета. Але тут, у Томах, усі людські почуття, навіть найтонші і найвразливіші, виявляються у прагматично-вульгарній формі. Не випадково Ехо пізнає саме "книгу каміння". І в коханні Котта виявився "таким, як інші". Перетворена цинічним довколишнім світом у повію, ставши коханкою римлянина на одну ніч, Ехо втрачає останню надію. Вона розповідає Котті про загибель світу та його відродження у ще потворнішій формі і після бурі зникає, втрачає свою подобу. її фізичне існуваня не має більше смислу, вона стає відлунням власного почуття.

Те, що відходить, міняє форму й подобу, але залишається неминущим, вічним, зберігається в мистецтві. Саме воно жевріє вогником надії в постмодерністських блуканнях автора по тисячолітньому лабіринту апокаліптичної безвиході. Відображення слова в картині, поєднання літератури й образотворчого мистецтва відтворено в постаті глухонімої ткалі Арахни. її гобелени - ще одне джерело, з якого Котта реконструює твір зниклого Назона. Арахна пізнала "книгу птахів". Головний мотив полотнищ ткалі, з яких римлянин зчитує історії "Метаморфоз", - небо, "ніби живе, заселене летючими птахами", що переборюють земне тяжіння - мов мрія про звільнення, свободу. Але й тут з'являється сумнів у величі лету. Падіння Ікара - сюжет, що вже багато віків символізує творчий злет та трагізм дерзання. Зображення моря, що спокійно лежить у далині - уособлення вічності; двоє безпорадно схилених над водою крил - неначе руки людини, що потопає, гине, зазіхнувши на вічність. Над морським безмежжям - лише кілька загублених пір'їн та легеньких пушинок, що опускаються з високості. Цей досконалий опис нагадує відому картину Пітера Брейгеля. Як і багатьом іншим епізодам твору К.Рансмайра, цьому зображенню притаманна надзвичайна мальовничість, в ньому виявляється характерна для літератури XX ст. активна взаємодія різних видів мистецтва: літератури, живопису, кіно.

Кіно постійно присутнє на сторінках роману. Це, насамперед, фільми, які показує жителям Томів карлик Кипарис, мандрівний кіномеханік. Сюжети їхні - це переосмислені історії Овідієвих "Метаморфоз". У них показано долі самих рудокопів та їхніх [201] близьких - кохання, розлуки, руйнування... Сам Кипарис любить своє ремесло, яке приносить людям почуття захоплення, переносячи їх у часі й просторі: він нишком спостерігає в синіх відблисках за обличчями людей. Задрімавши, Кипарис снить, ніби поступово перетворюється в дерево, обростаючи кільцями років. Ця надзвичайно пластична картина, як і багато інших у романі, залучена до загальної розповіді в особливий спосіб - методом "інтелектуального монтажу", введеним в кіномистецтво С.Ейзенштейном. Фіксування окремих моментів, тоді, як усе інше вкрите мороком, створює високу емоційну напругу, дає можливість "володіти часом". Напластування коротких різночасових епізодів підкреслює постійність у плинності: "Та ось час уповільнився, зупинивсь, а тоді повернув у минуле. Запліснявілий помаранч котився молом залізного міста. Розбурханим морем пливла, зазнаючи кільової хитавиці, "Трівія". З одного вікна на п'яцца дель Моро сіявся, мов сніжинки, попіл, а на стадіоні "Сім притулків" перед цілим букетом мікрофонів стояла, осяяна світлом вогненного візерунка з двохсот смолоскипів, невеличка постать. І вже з цього гамірного овалу час знову швидко повернув назад до трахілських завалів." Інтелектуальний монтаж, що поєднує події, які відбуваються наяву, зі сновидіннями, навколишню дійсність із внутрішнім світом персонажів, реальне та уявне, епізоди, що нагадують яскраві, зняті в різному ракурсі кадри фільму, надає романові рис кіносценарію. Різноманітні моменти дійсності К.Рансмайр згущує до поетичних образів чи вражаючих видінь. Стиль викладу австрійського автора тяжіє до сюрреального, подекуди до гротескного, відображаючи особливий спосіб сприйняття реальності, що нагадує образну мову Ф.Фелліні та Л.Тарковського.

У пошуках зниклого Назона Котта наштовхується й на інші постаті, що ніби зійшли зі сторінок спопелілого твору. Різник Терей, його дружина Прокна, линвар Лікаон, вугляр Марсій, крамарка Феме та інші жителі Томів - повернені до життя образи міфології, що виходять за рамки певної епохи, набувають позачасовості.

Сполучною ланкою між історичним та міфологічним світом є образ Піфагора. Старогрецький філософ, який жив у 6 ст. до н.е. стає в Овідієвій поемі виразником впевненості античного поета в тому, що все змінюється. В "Останньому світі" це - гротескна фігура старого, переконаного в реальності попередніх інкарнацій людської душі. В розпачі та стражданнях поета він упізнає свою власну долю і знаходить гармонію між своїми та Назоновими думками. Саме він намагається увічнити поета, поставивши кожному його слову пам'ятник. Та жителі Томів, що відзначаються "здоровим глуздом", вважають його божевільним.У просторі, в [202] часі, в дусі Піфагор живе над Томами в Трахілі, що лежить високо в горах. До людей він спускається лише час від часу. Саме тут Овідій, піднявшись у гори, знаходить свій останній притулок, а Піфагор стає його слугою, в чому теж закладено глибинний зміст. Та й цю руїну з квітучою субтропічною рослинністю високо над морем, - зненацька вкриває вічний сніг. Овідій зникає. Та Піфагор і далі чекає його. Про поета лишається пам'ять; навіки вихоплений із часу, він стає міфом серед міфів, перетворюється в саму дійсність. Завершальна сцена роману - початок апокаліпсису. Міняється клімат, усе підвладне скам'янінню, спустошенню На руїнах буяє дика природа. Зникає і твір Овідія, література перетворюється на окремі елементи - слова, написані на клаптиках тканини, які перебирає напівбожевільний Котта. К.Рансмайру не раз дорікали, що в його романі мало радості, світла, надії. Це подорож у сон, що поступово переходить у марево, жахіття якого стають реальністю. Проте парафраз К.Рансмайра - в жодному разі не заперечення "Метаморфоз". Як і Овідій, австрійський письменник використовує принцип перетворення не лише як один із мотивів свого твору, але й робить його основним композиційним та смисловим принципом. Запозичену з 1-ї книги "Метаморфоз" історію про чотири віки людства, від золотого до залізного, та всесвітній потоп як кару для людей К.Рансмайр вкладає в уста Ехо. Те, що в античного поета зображено прачасом, і розпочинає його епічний твір, у сучасного письменника стає фіналом. Розвиток відбувається по колу: під час всесвітньої катастрофи постає увінчане снігом громаддя - Олімп, місце перебування богів. З хаосу народиться нове покоління людей. Котта читає на трахілських каменях долі не тільки колишніх, але й майбутніх мешканців залізного міста. Проте ці нові люди - бездушне покоління "з каменю". Фінал роману досить песимістичний. Минає все, єдине, що залишається - це творення. Саме тому й веде сучасний австрійський письменник діалог з античним поетом.

Дія в романі - це постійний пошук. Автор вдається, крім того, й до власного пошуку - реконструкції поезії, причому поле дії роману виходить за будь-які часово-просторові обмеження. Основною ідеєю твору є заперечення лінійного розвитку. Мов на полотнах В.Кандінського, духовне матеріалізується у формі кола, відповідаючи поняттю центричного часу: все повторюється, людство не розвивається, а просто існує. Події, змальовані в "Останньому світі", відбуваються і в античності, і в сьогоденні. Сплав минулого, сучасного й майбутнього в єдине ціле набуває позачасових рис. "Епохи позбувалися своїх назв, переходили одна в одну, перетиналися". Руйнування реальної хронології зумовлює і [203] деформацію простору, у якому відбувається дія твору. Рим у К.Рансмайра - це своєрідна суміш античного та сучасного міста - "центр світу", відносно якого Томи - сукупність хаосу, злиднів, нестабільності й непевності; це - "кінець світу". Третій простір твору - незаймана природа, сильніша тут, на периферії, від цивілізації. Причому, "Метаморфози" та "Скорботні елегії" постійно мовби просвічують крізь текст "Останнього світу". Утворюється своєрідний часово-просторовий палімпсест1, результатом якого стають численні анахронізми та модернізми, сучасний реквізит в античному інтер'єрі: потоки автомашин у вечірньому світлі Риму, букети мікрофонів на стадіоні "Сім притулків", що постав на осушеній коштом численних жертв болотяній місцевості (напрошується паралель з історії будівницва С-Петербурга), у Томах демонструються кінофільми, гробареві Діту сняться жахи концтаборів та багато такого іншого. Елементи античного інтер'єру активно, відверто змінюються деталями, характерними для ближчих до нас епох. Загалом, правда, в зображенні Рима відчувається "столична" атмосфера, тоді як побут Томів нагадує реквізит "крамниці вживаних речей". Клімат та природа раз у раз зазнають тут несподіваних метаморфоз: зима триває два роки, заморожуючи навіть людські душі, скам'янілий сон гірського краєвиду раптом пробуджується в буянні субтропічної рослинності. Перед природою людина безпорадна, вона може лише пасивно спостерігати. Дія роману постійно тримає читача в напрузі, це немовби "інтелектуальна гра" з історією та міфом, остаточного результату якої не дає навіть кінцівка роману, залишаючись "відкритою" для фантазії. Читачеві пропонується прийняти умови цієї гри. Манера письма К.Рансмайра стримана, безстороння, автор зберігає певну дистанцію. Тон розповіді - жорсткий і лірично гнучкий водночас. Для стилю письменника характерна надзвичайна філігранність - К.Рансмайр працював над текстом три роки. Одне з провідних місць в сучасній німецькомовній літературі він зайняв завдяки, не в останню чергу, мистецтву слова. У способі висловлювання простежується тенденція до сюрреалізму (деталі в описах розкішної рослинності зниклого світу, гіпнотичне змалювання процесу вмирання у подиву гідній своєю витонченістю сцені зі слимаками в Овідієвому саду), подекуди зустрічається яскраво експресіоністична колористика (пурпуровий гірський мох та ін.). На сторінках цього роману лежить тінь плинності, вона наповнює всі його постаті та краєвиди рухливою

Палімпсест (гр.) - античний або середньовічний письмовий текст, написаний на пергаменті, з якого зіскребано попередній текст і зверху написано новий, причому попередній текст прочитується крізь новий [204] й приголомшливою аурою міфа. Спокійна мова м'яко, мов за законами власного естетизму, розтікається навіть у найбільш вражаючих і відразливих сценах, описах видінь, галюцинацій, жахіть. Зображуючи глибинні підсвідомі процеси, К.Рансмайр часто вдається до натуралістичних засобів. Твір насичений майстерно переданими переходами від реальності до сну, сповненими таємниць травестійними та гротескними сценами. Страхітливі видіння античності ("приваблива й жаска воднораз" голова з очима-зорями в трахілському видінні - мов пильний Аргус) стають реальними снами сьогодення (сни-видіння газових камер знівеченого війною німця Діта). Гротескна сцена карнавалу сконцентровано передає за допомогою панмаскараду міфологічних масок одну з головних ідей роману: в поліфонії тисячоліть найвиразнішим є мотив безвиході, апокаліпсиса.

Твір К.Рансмайра знайшов широке коло читачів, здобувши визнання в німецькомовних країнах, протягом короткого часу був перекладений двадцятьма чотирма мовами світу. Пропонований українському читачеві переклад Олекси Логвиненка надзвичайно вдало передає особливості стилю та багатство мови оригіналу. Його визнано кращим прекладом 1993 року в Україні, відзначено премією ім. Миколи Лукаша. Переклад цей зроблено класичною українською мовою, яка, воднораз, звучить цілком сучасно.

Сам письменник живе й працює у Відні. "Я не відчуваю, що став знаменитим", - говорить він в одному з інтерв'ю, які дає досить неохоче. Йому притаманна меланхолійна інтелігентність, стриманість. Погляд зеленаво-сірих очей задумливий, уважний. Любить спокій, над кожною книжкою працює три-чотири роки, удосконалюючи її. Одягається, як правило, в чорне, і в цьому охоча до спостережень публіка завважила особливий постмодерністський стиль. Фінансова незалежність внаслідок літературного успіху дала змогу реалізувати давню мрію - подорожувати. Півроку він проводить за письмовим столом, півроку в супроводі кількох близьких людей - у прадавніх лісах Канади, в Гімалаях, пустелях Мексіки, у лабіринті островів Малайзії чи Таїланду, в джунглях Бразилії чи в каньйонах Арізони й Невади. Завжди пішки, забираючись у найнедоступніші місця. Супутники ідуть поодинці, насамоті з собою. К.Рансмайр зауважує: "Я не належу до людей, що неодмінно повинні зміряти своїм кроком Гренландію. Але йти величним краєвидом, як, наприклад, пустелею, дає мені неймовірну полегкість. Це завжди шлях через власну історію, шлях до очищення. З кожним кроком усе, що гнітило, залишається позаду. Коли йдеш сам, усе власне життя постає перед тобою виразніше й контрастніше. Вже не помічаєш слідів часу, проходиш крізь куліси, за якими відкривається саме та епоха, в [205] якій хочеш побувати, бо ці величні краєвиди не могли постати перед очима спостерігача сотню чи триста тисяч років тому набагато іншими, ніж тепер." У нагрудній кишені - записник з олівцем. Так народжуються нові задуми, нові твори. Успіх "Останнього світу", - признається автор, - ще нічого не довів, практично я знову "на нулі". Закінчивши книгу, опиняєшся на початку наступної історії".

Лариса Цибенко

 


© Aerius, 2004