Альбій Тібулл
Похвала миру
(Елегії, І, 10)
Переклад А.Цісика


© Tibullus

© А.Цісик (переклад з латини), 1974

Джерело: Давня римська поезія в українських перекладах і переспівах. Л.: Світ, 2000. 328 с. - 137-138. Перше видання: Іноземна філологія. 1974. Випуск 36. С. 115-116.

Сканування і коректура: Aerius, SK (ae-lib.org.ua), 2004


Альбій Тібулл (54-19 рр. до н. є.) -представник елегійної поезії, походив з родини заможного римського вершника. Втративши за роки громадянських воєн більшу частину своїх земельних володінь, він служив у почеті Марка Валерія Мессали, видатного політичного діяча й полководця, який, після поразки сенатсько-республіканських військ, перейшов на бік Августа, побачивши, що справа республіканців програна. Разом з Мессалою Тібулл побував у Галлії, Сірії й Кілікії, а потім оселився в своєму невеликому маєтку поблизу Рима, де її жив до своєї передчасної смерті, підтримуючи зв'язки з літературним гуртком Мессали і з поетами, які не належали до нього, зокрема - з Горацієм. У коло поетів, близьких до імператора, він не ввійшов і від вихвалянь правителя утримався.

З ім'ям Тібулла до нас дійшло 4 книги елегій, автентичними з яких є перша, присвячена коханню поета до вільновідпущениці Делії (ім'я вигадане), написана близько 27 року,- і друга, героїнею якої є Немезіда. Любовна тематика у Тібулла зв'язана з культом природи й уславленням простого, сільського життя. Це життя він протиставить повній тривог і лиха сучасності, від якої він хотів би триматися осторонь. Від інших римських ліриків Тібулл відрізняється більшою простотою викладу, відсутністю показної вченості й почасти сентиментально-журним тоном своєї лірики, яку так високо поставив в елегії, написаній на смерть поета, його сучасник Овідій.

О.Білецький


 

 

Хто був отой, що жахливі мечі для нас вигадав першим?

    Справді, яке ж то він мав серце і люте й тверде!

Вбивства і війни тоді появились всім людям на згубу

    Вільним, коротшим ураз шлях до загибелі став.

Може, не винен він зовсім, а ми підняли проти себе

    Меч той, що нам він колись дав проти диких тварин?

Згубний це наслідок золота: воєн не знали ще люди,

    Як на бенкетах простий буковий кубок ходив.

Хто тоді чув про фортеці й вали з частоколом? Спокійно

    І безтурботно пастух серед отар засипав.

О, коли б жив я в той час! Я не знав би і зброї сумної,

    Й серце б мені не стискав звук бойової сурми.

Нині мене на війну виганяють, і носить, можливо,

    Ворог якийсь уже спис той, що вкоротить мій вік.

О, захистіть мене, батьківські лари: мене доглядали

    Ви, як малим я хлоп'ям бігав тоді біля вас.

Те, що ви зроблені з лісу старого, мене не бентежить:

    Здавна такими в батьків ви населяли житло.

Краще тоді шанувалася чесність, як щиру і скромну

    Шану в капличці малій бог дерев'яний приймав.

Милість складали йому, несучи виногрона солодкі,

    А на священне чоло клали вінок з колосків.

Той, що приходив з благанням якимсь, паляницю приносив,

    Поруч несла і дочка чистого меду стільник.

То ж бережіть мене, лари, від стріл гостромідних, а в жертву

    Виділю я кабанця кращого з двору свого.

Слідом за ним я піду в найчистіших святкових уборах.

    Кошики з міртом візьму й ним заквітчаюся сам,

Щоби сподобатись вам. Хай вже іншому Марс допоможе

    Нищити в лютім бою ворога в перших рядах,

Щоб за столом мені воїн про подвиги міг розповісти

    І зобразити вином битви й походи свої.

Що за безумство шукати похмурої смерті у війнах?

    Скрізь бо чатує вона, тихо приходить до нас.

В царстві підземнім немає ні нив, ні садів виноградних,-

    Лютий лиш пес і гидкий душ перевізник Харон.

Бродять там тіні, - який же в них вигляд, сумний і нещасний! -

    Натовпом мертвоблідим вздовж темноводних озер.

Як то приємніше славити мужа, якого повільна

    Старість в хатині своїй серед дітей застає! [137]

Сам він овець випасає, ягнят залишивши зі сином,

    Жінка загріє йому воду для втомлених ніг.

Так от прожити б мені: щоб сивіло волосся на скронях,

    Щоб розповісти я міг внукам про давні часи.

Мир осяйний хай тимчасом поля засівав би родючі,

    Він бо і вперше волів змусив до праці в ярмі.

Мир виноград нам зростив і зберіг в ньому сік благодатний,

    Щоб звеселяла синів батькова чаша з вином.

Мирне життя лемеші і мотики блискучими робить,

    Зброю ж у темнім кутку точить невпинно іржа.

Ось селянин повертається з гаю уже напідпитку,

    Возом дружину й дітей з свята додому везе.

Війни Венери тоді розгортаються, скаржиться жінка:

    Зачіска збита її, зламані двері лежать.

Ніжне лице і побите й заплакане, та переможець

    Теж у сльозах і клене руки свої навісні.

А жартівливий Амур суперечку розпалює прикру

    І серед гніву і сліз сам непорушно сидить.

Ах, це не серце, а камінь у того, що вдарити може

    Ніжну подругу: такий кари богів зазнає.

Хай би він тільки одежу тонку розірвав їй на тілі,

    Хай би з волосся зірвав скромні прикраси сільські,

Хай би лиш плакала, - вчетверо той щасливіший, у кого

    Жінка в сльозах, коли він, гнівом скипівши, кричить.

Той же, що руки і грубі й безжалісні має, хай зброю

    Носить, і ніжна любов хай оминає таких.

То ж завітай до нас, мир благодатний, із колосом пишним,

    Хай нам ясний твій поділ вдосталь плодів принесе!

 


© Aerius, 2004


стиральная машина ремонт индезит