Фукідід
Промова Перікла
(фрагмент з "Історії Пелопоннеської війни")
Переклад А.Білецького


© Фукідід

© А.Білецький (переклад), 1936

Джерело: Антична література: Хрестоматія. Упорядник О.І.Білецький. К.: Радянська школа, 1968 (2-ге видання). 612 с. С.: 283-287.

OCR & Spellcheck: Aerius (ae-lib.org.ua) 2003


Зміст

Про Фукідіда

 

Промова Перікла з другої книги "Історії Пелопоннеської війни" (розділи 35-46)

 


 

ФУКІДІД

Фукідід (близько 460-396 рр. до н. є.), автор класичної праці «Історія Пелопоннеської війни», походить з багатої рабовласницької знаті Аттіки. На початку описуваної війни він командував афінською ескадрою. Потерпівши поразку від спартанців, він був обвинувачений у державній зраді і протягом двадцяти років перебував у вигнанні, З якого повернувся на батьківщину лише по закінченні війни.

Фукідід - афінський патріот і гарячий прихильник Перікла. За часи останнього наука, образотворче мистецтво, драматургія, театр, філософія - вся культура Афін досягла найвищого рівня розвитку, і Фукідід був захоплений як цими досягненнями, так і демократичним устроєм своєї країни.

«Історія Пелопоннеської війни» складається з восьми книг, з яких перша є вступною й містить огляд раннього періоду грецької історії. Та головну увагу автор приділяє не минулому, а сучасності. На відміну від Геродота, Фукідід не розповідав легенд, байок чи цікавих новел, а викладав факти й події, які старанно перевіряв

«Я не вважав за доцільне,- пише він,- вотувати те, про що я дізнавався від першої-ліпшої людини, яка мені зустрілася, чи те, що чув від інших,- лише після точного встановлення кожного окремого факту...» Події викладаються у Фукідіда в їх хронологічній послідовності. Критичне їх дослідження поєднується в історика з певною мірою можливої «об'єктивності». [283]

Фукідід уникає власної характеристики політичних, воєнних і інших діячів. Особа кожного з них виявляється з Дій і промов. Подекуди промови подаються попарно, агоністично, наче словесне змагання, що має всебічно висвітлити спірні погляди чи позиції. Таким чином художня історична розповідь набуває рис драматизму. Бататі змістом, промови цікаві і стислістю та виразністю стилю. Найцікавішою з них є промова Перікла на похоронах перших афінських воїнів, які загинули на початку Пелопоннеської війни.

 


 

ПРОМОВА ПЕРІКЛА

Із другої книги «Історії Пелопоннеської війни» (розд. 35-46).

Отже, виголосити промову про перших, що загинули на війні, було обрано Перікла, сина Ксантігша. І коли настав час, він, зійшовши з могили, піднявся на високу трибуну, щоб його було чути якомога далі в юрбі, і почав промовляти так: Більшість, котрі вже тут виступали, хвалили того, хто перший додав до похоронного обряду надмогильне слово, бо, справді, личить виголошувати , його про тих, що гинуть на війні. Як на мене, то мені б здавалося досить і того, щоб людям, які виявили мужність своїми вчинками, і шану віддавати так , само вчинками, а що тепер на цьому похороні так і зроблено, ви сами бачите, бо його взяла на себе громада. Але мені здавалося б недоречним одній людині, яка може промовляти то краще, то гірше, доручати судити про доброчесність багатьох, і саме тому, що їй усе одно в цьому разі повірять. Важко оповідати стримано про таку справу, в якій уже сама видимість істини переконує. Справді, обізнаний слухач, мабуть, уважатиме висловлене промовцем за недостатнє З порівняно до того, чого він бажає і що він знає, а необізнаному здаватиметься І це перебільшенням через заздрість, коли він почує таке, що перевищує його власні можливості. Адже слухачі лише тоді можуть терпіти похвали іншим людям, коли вони сами себе вважають здатними зробити таке, про що їм розповідають; а коли це вище за їх можливості, вони ставляться до цього із заздрістю та недовірою. А тому, що наші предки вважали це за належне, треба і мені і йти за цим звичаєм і намагатися якнайбільше досягти того, чого кожний» із вас бажає і сподівається. Я почну спершу від предків, бо личить і разом з цим справедливо в такому випадку шанувати їх спогадом. Адже вони завжди жили в цій країні, де одні заступали інших аж до цього часу, і завдяки своїй відвазі вони залишили ; нам її в спадщину вільною. Отже, і вони гідні хвали, а ще гідніші її наші < батьки, бо вони до успадкованого додали тяжко здобуту ними владу та залишили її нам, теперішньому поколінню. Ще більше зміцнили її ми сами, що живемо тепер у розквіті, літ, і ми зробили наше місто цілком самостійним і підготованим і для війни, і для миру. Я не казатиму про подвиги на війні, якими все це здобуто, чи про те, як ми сами або наші батьки завзято відбивали напади прибулих сюди ворогів: чи еллінів, чи варварів. Я не хочу довго промовляти серед тих, хто вже знає про це. Виклавши спершу, в який спосіб вони досягли цього і через який державний устрій і через що стала могутньою наша держава, я перейду і до похвали полеглим, гадаючи, що тут до Речі сказати про це і всім присутнім нашим громадянам і чужинцям корисно буде послухати.

В нас державний устрій не схожий на спосіб життя наших сусідів: ми скорше самі даємо зразок іншим, ніж наслідуємо їх. Отже, і називається [284] він демократія через те, що основа його не меншість, а більшість, громадян*. Вона згідно з нашими законами дає всім громадянам рівні права, що ж до суспільної поваги, то в нас кожний користується нею, але не тому, що якась частина громадян його підтримує, а тому, що сам він має певну доброчесність. А коли хто зробив щось добре для міста, то навіть бідність не позбавляє його поваги. Ми живемо вільні в нашій державі: ми не плекаємо в нашому щоденному житті підозри один на одного, ми не виявляємо гніву до ближнього, коли він учиняє щось для своєї насолоди, не показуємо йому нашого незадоволення, хоч і не шкідливого, але здатного засмутити. Не обмежені примусом у приватному житті, ми не порушуємо законів у житті громадському найбільше через повагу до них. Ми завжди слухаємося тих, хто стоїть при владі. Ми шануємо зокрема ті закони, які встановлено на користь скривджених, і хоч ці закони не записані, вони завдають загальновизнаної ганьби тим, хто їх зневажає.

[* Давні греки класичної епохи протиставляли демократію, тобто правління всього народу (демос), олігархії, тобто правлінню нечисленної групи (олігой). Деякі автори, зокрема Арістотель, уживали слово демократія в негативному сенсі (охлократія- правління юрби), протиставляючи їй найкращу з їх погляду форму правління державою - політію, тобто демократію в позитивному розумінні.]

На нашу думку, ми влаштовуємо добрий відпочинок від праці нашому розуму змаганнями та офірами, котрі відбуваються що два роки, а також і привабливою обстановою в кожного вдома, яка щодня відганяє смуток. Наше місто таке велике, що до нас надходить звідусіль все, що тільки існує, і тому воно здається нам, коли ми ним користуємося, таким звичайним, неначе б воно було тутешнє, а не від чужих людей.

Ми відрізняємося від наших супротивників і своїм ставленням до військових справ. Ми показуємо наше місто всім і не буває в нас так, щоб ми через ворожнечу до чужинців не дозволяли комусь учитися в нас чи дивитися на видовища з побоювання, що хтось з ворогів, побачивши щось неприховане, скористується з цього, бо ми вважаємо, що найважливіше для нас не військове устаткування і не військові хитрощі, а наш бойовий дух у військових діях. І щодо виховання, вони важкими вправами ще з ранньої юності досягають мужності, а ми, живучи в добробуті, зовсім не гірше них виступаємо на боротьбу проти рівносильних ворогів. І ось вам доказ: лакедемоняни йдуть у похід на нашу землю не сами, а з усіма своїми спільниками, а ми сами нападаємо на землю сусідів і там на чужині здебільшого перемагаємо тих, хто боронить своє майно. Жоден ворог іще не зустрівся з усією нашою силою, бо ми піклуємося і про флот і на суходолі висилаємо в походи наше військо. Коли вороги наштовхуються на якийсь один загін то, подолавши його, вихваляються, нібито подолали всіх нас. А, коли трапляється ми їх відганяємо та перемагаємо, вони запевняють, ніби всі ми разом їх перемогли. Хоч нам радше через байдужість, ніж через нахил до важких вправ, радше не через звичай, а через мужність, властиві нашій удачі, доводиться наражатися на небезпеки, проте ми не виснажуємо себе передчасно тими халепами, що їх маємо терпіти, а, наразившися на них, зносимо їх, здається, не менш відважно ніж ті, хто загартовується у важких вправах. Ось і щодо цього наше місто гідне подиву, як і щодо іншого.

Отже, ми любимо красу з простотою та мудрість без кволості., І багатство буває потрібно нам при нагоді більше для діла, а не для того, щоб хвалитися [285] ним. І не сором у нас визнавати себе бідним, а ганебним уважається не уникати бідності працею. Годиться в нас тим самим людям і про свої хатні справи і про державні справи дбати, а всім іншим, що віддані своїм власним справам, розумітися, так чи інакше, і на державних справах. Лише ми сами вважаємо того, хто не бере участі в них, не ледачим, а некорисним. І ми сами судимо наші вчинки або намагаємося правильно оцінити їх, не вважаючи, що розмови можуть пошкодити справам, але буває навпаки, коли без попереднього обговорення приступають до справ. Несхоже в нас із ними й те, що ми виявляємо відвагу і водночас обмірковуємо саму справу, яку розпочинаємо, а в інших незнання веде до відваги, і роздумування - до нерішучості. :Справедливо вважати за найвідважніших духом тих, хто якнайбільше знає і прикре і приємне, а проте не уникає небезпеки. I ще собі на користь ми відрізняємося від багатьох, бо ми заводимо собі друзів не тим, що приймаємо від них послуги, а тим, що робимо їм послуги. Надійніший друг є той, хто зробив послугу, бо він своєю прихильністю до того, хто прийняв послугу, зберігає в ньому вдячність до себе, а той байдужіший, бо знає, що йому належить віддячити благодійникові, якому він заборгував. Лише ми сами робимо послуги без побоювання, не стільки сподіваючись мати від цього користь, скільки через довіру, яку нам дає свобода.

На закінчення я скажу, що наше місто є осередком освіти всієї Еллади. Мені здається, що в нас кожна людина, яка розуміється на багатьох речах і вміє робити їх майстерно і навіть вишукано, може досягти незалежного стану. А що всі ці слова не якісь теревені, а сама правда, це доводить могутність нашого міста в такий спосіб набута. Бо з усіх теперішніх міст лише наше виявляється краще, ніж чутки про нього*. Лише воно не викликає обурення у ворогів, що нападають на нього і зазнають поразки. Воно не викликає зневаги в підданців, що ними, мовляв, керують недостойні керувати. Ми досягли могутності, для якої не треба ні багато доказів, ні свідоцтв, і за це нам дивуватимуться і наші сучасники і наші нащадки. І нам не потрібний ні Гомер, який нас вихваляв би, ні хтось інший, хто своїми епічними творами дав би нетривалу насолоду, якщо правда про дійсність могла би її зіпсувати. Адже всі моря і всю землю ми зробили собі приступними своєю відвагою. По всіх усюдах ми поставили вічні пам'ятники наших добрих і лихих учинків. Ось за таке місто загинули на полі бою ці воїни, які вважали своїм обов'язком бути до кінця вірними місту, а кожен, хто залишився живий, повинен віддати йому всі свої сили.

[* Тобто воно є краще, ніж про нього кажуть як його вороги, так і його друзі]

Я тому так довго говорив тут про наше місто, щоб якнаочніше довести, що в нас із нашими ворогами нема нічого схожого, і ми воюємо не за однакове. Своїми доказами я хочу зробити яснішим похвальне слово тим, про яких тепер ідеться. Найважливіше вже було висловлено, бо доброчесність їх та їм подібних прикрасила місто, вславлене в моїй промові. І небагато є еллінів, вчинки яких, як і вчинки тих, про котрих мовлю, відповідали б похвальним словам про них. Здається мені, що загибель їх уперше виявила і остаточно довела їх мужність. Справедливо, щоб усі вади людей закреслювала виявлена ними на війні за вітчизну відвага, бо вони добром знищують лихо і приносять усій громаді більше користі, ніж своїми хибами завдали шкоди. Ніхто з них не прагнув для себе багатства і не став боягузом у надії запобігти бідності та забагатіти, уникаючи жахливого кінця. Вони вважали, що покарати ворогів найважливіше, що наражатися на небезпеки - найкраще. Отже, вони побажали [286] покарати ворогів, зазнавши небезпеки, і зректися своїх сподіванок. Вони залишили собі надію на непевний успіх, а сами в боротьбі поклалися на власні сили. Вони вирішили краще загинути, відбиваючи ворогів, ніж відступити і врятувати своє життя. Вони уникли ганебних слів, рятуючи справу, вони згубили своє тіло і в коротку вирішальну хвилину не стільки позбавилися страху, скільки досягли вершини своєї слави.

І ось вони показали себе цілком гідними свого міста. А тим, що залишилися живими, слід бажати собі безпечнішого життя, але вони також не менш відважно повинні поводитися з ворогами. Не зважайте на те, що тут перед вами лише на словах ідеться про користь мужності. Хтось там може надто докладно розповідати, хоч ви і не гірше за нього знаєте про це. Він скаже вам, яка це добра справа відбивати напади ворогів. Але цього замало: щодня захоплено споглядайте велич нашого міста в дії, любіть її щиро і, коли зрозумієте його велику славу, не забудьте, що це здобули відвагою та розумінням обов'язків люди, які в своїх вчинках ставили честь над усе. Якщо вони зазнавали колись невдачі, то, звичайно, не вважали можливим позбавляти рідне місто своєї доброчесності і віддавали йому життя. Отже, офірувавши свої тіла державі, вони здобули собі вічну славу і право на урочистий похорон і могилу не лише оцю, де вони тепер лежать, а таку, де їх незабутня слава і в словах і у вчинках зостанеться назавжди. Про їх славу та їх подвиги свідчитиме не лише надмогильний пам'ятник у рідному краї і напис на ньому, але й у суміжних краях неписана пам'ять кожної людини: бо для славних людей вся земля - пам'ятник. Не забувайте про небезпеки на війні, яких зазнали ті, кого ви хотіли б наслідувати, вважаючи, що їх щастя було в свободі, а їх свобода - у величі духу, знайте, що слід оберігати своє життя не тим, хто живе в злиднях, не тим, у кого нема надії на краще, а тим, у кого все може змінитися на гірше, якщо вони стануть боягузами. Для розважної людини багато тяжче зносити зневагу від інших за слабодухість, ніж непомітно зустріти смерть, відчуваючи свою" силу та маючи надію врятувати громаду.

Отже, я не стільки співчуватиму батькам загиблих, скільки втішатиму їх. Адже згадуючи, за яких різноманітних життєвих змін вони зростали, вони знають, що справжнє щастя, яке випадає на долю людей - померти так, як померли ці воїни, і відчути таку скорботу, яку довелося відчувати їх батькам. Я розумію, звичайно, що важко мені вмовляти вас, бо ви часто згадуватимете, бачачи в інших, те щастя, якому ви й сами колись раділи. Справді, ми сумуємо не за тим, чого не мали, а за тим, що в нас було, до чого ми звикли і що ми втратили. Тим, хто перебуває ще в такому віці, коли вони можуть мати дітей, слід утішатися надією на народження інших дітей. Ці, які мають народитися, допоможуть якоюсь мірою забути про тих, яких уже нема. І для міста вони виявляються подвійно корисними: не дадуть йому збезлюдніти і стануть на його захист. Було б несправедливо на рівних правах брати участь в обговоренні справ тим, хто не зазнав небезпеки втратити дітей, разом із тими, хто їх утратив. А всі ті, хто за віком не може мати дітей, утішайтеся, що більшу частину життя ви були щасливі, а тепер уже вам залишилася менша частина. Нехай слава ваших дітей полегшить ваше горе. Адже не старіє лише бажання слави. І в похилому віці нам дає насолоду не стільки прагнення прибутку, як запевняє дехто, скільки прагнення честі.

Щодо присутніх тут дітей, братів і сестер загиблих, то їм іще, я бачу, доведеться добре позмагатися, бо за звичаєм кожний хвалить того, кого вже нема. Добре було б, коли про вас із усією вашою надмірною доброчесністю пішла слава хоч і не така, як про загиблих, а нехай навіть трохи менша. [287]

Заздрість суперників заважає нам змагатися в славі з тими, кого вже нема. Якщо мені слід згадати тут і про доброчесність жінок, що тепер овдовіли, я звернуся до них із дуже короткою порадою. Будьте не слабкіші, аніж вам дозволяє ваша природа, бо це для вас велика слава, хоч чоловіки найменше кажуть про неї, коли їм доводиться її хвалити чи гудити.

У своїй промові згідно із звичаєм, я висловив усе, що вважав за потрібне. Що ж до справи, то ми вже належно вшанували померлих, а дітей їх наше місто візьме на своє утримання, аж поки вони стануть дорослими. Це буде почесна нагорода і живим і тим, хто поліг у боротьбі. Адже, де за доброчесність дають найвищу нагороду, там урядують найкращі люди. Тепер же, оплакавши, як належить, померлих, нехай кожний повертається додому.

 


© Aerius, 2003