Оксана Тараненко
Світ Марка Твена і його книги про дітей
(1990)


© О.Тараненко

Джерело: М.Твен. Пригоди Тома Сойєра. Пригоди Гекльберрі Фінна. К.: Веселка, 1990. 496 с. С.: 5-14.

Сканування і коректура: SK (ae-lib.org.ua), 2004


 

На південному сході Сполучених Штатів, там, де ріка Міссурі впадає в Міссісіпі, недалеко від селища Флоріда 1835 року народився Семюель Клеменс. Селище Флоріда лежить біля містечка з гучною назвою Ганнібал, де минули його дитинство і юність і де на високім скелястім березі стоїть один з небагатьох пам'ятників літературним героям, яких створила творча фантазія письменника, двом підліткам - Тому Сойєру і Гекльберрі Фінну.

У дитинстві в Сема не було більшого і заповітнішого бажання, як стати матросом, надягти білу форму юнги чи засмальцьовану куртку механіка, підперезатися шкіряним ремінцем, вивчити слівця, якими хизувалися річні вовки, і коли-небудь пройтися по вулицях Ганнібала ходою лоцмана, звичного до хитавиці та штормів.

І одного разу такий день настав, коли Велика ріка, так називали Міссісіпі американські індійці, покликала підлітка і він не зміг устояти. Вивчив лоцманське ремесло і став досвідченим лоцманом, що знав фарватер Великої Ріки як власну долоню, водив пароплави по її притоках і протоках, не раз пропливав повз ті скелі, де стоїть пам'ятник Тому і Геку, та, мабуть, і його фантазії не вистачило б, аби уявити, що минуть роки, і двоє хлопчаків, яких йому ще треба вигадати і відтворити в них пам'ять про своє дитинство, вітатимуть з берега інші пароплави, і люди на палубах згадуватимуть не лоцмана Сема Клеменса, а всесвітньовідомого письменника Марка Твена, який оспівав цю ріку в книжках, що ними сьогодні зачитуються у всьому світі. [5]

Своє літературне ім'я він вибрав не випадково. В ті часи, коли він був лоцманом, на Міссісіпі не було жодного маяка, а лише буйки, які ставив сам лоцман. Заміряючи жердиною глибину ріки, він кричав своєму помічнику в рубку: «Марк твен!», тобто «мірка - два»: цей вислів у річковиків Міссісіпі означав глибину, достатню для безпечного плавання суден.

Під псевдонімом Марк Твен з 1863 року виходило все, що друкував письменник,- і це ім'я стало гордістю і славою американського народу.

Протягом усього свого життя Марк Твен зумів зберегти чесність, принциповість, любов до людей, незалежно від кольору їхньої шкіри. Гуморист і сатирик, він ніс людям велику віру в перемогу гуманістичних ідеалів над силами зла, обстоював своє право на критику негативних сторін дійсності в рідній країні, яку любив і хотів бачити кращою.

Для нього саме життя стало університетом художньої майстерності. Замолоду він змінив чимало професій. Був репортером, журналістом, шукачем срібла, друкарем, лоцманом. Та з ким би не зводила його доля, він завжди залишався людиною, що свято вірила в справедливість, перемогу добра.

Перші оповідання Твена з'являються в шістдесяті роки і переносять читача в особливий світ, де все вирує і шумує енергією, починаючи з кишенькових годинників і закінчуючи сіамськими близнюками. Навіть покійник замість того, щоб мирно спочивати в труні, стає поряд з візником на передку власного катафалка і заявляє, що востаннє хоче поглянути на своїх друзів.

Твену подобається розкотистий сміх, гучні розваги. В особі гумориста Твена народна Америка - щира і безпосередня - стверджувала себе в літературі. Саме бачення світу письменником протистояло лицемірній моралі американського міщанина. Все штучне і надумане викликало його протест. Всякі штампи, спроби надати життю благопристойного обивательського вигляду були йому ненависні.

Одна з основних особливостей гумору Твена - руйнування умовностей і традицій, що дають хибне уявлення [6] про світ. Щоб досягти цього ефекту, Твен вводить у свої оповідання образ простодушної людини, простака, який бачить світ безпосередньо і щиро й наївно розповідає про свої життєві враження. Такий герой стає центральним у більшості оповідань письменника і визначав особливості та характер гумору Твена.

В 1875 році Марк Твен почав писати «Пригоди Тома Сойєра» - книгу, якій судилося увійти до скарбниці світової літератури. Спочатку він думав, що ця книга не для дітей, що її читатимуть тільки дорослі. Через якийсь час він заявив, що цей твір - для хлопчиків і дівчаток. Така невизначеність була, безумовно, не випадкова. Одним з об'єктів нищівної критики письменника була тогочасна дитяча література. На час появи «Пригод Тома Сойєра» поширеним жанром дитячої літератури були так звані книги для недільної школи. Писалися ці книжки в сентиментально-набожній манері, розповідаючи про гарних дітей, які підуть прямісінько до раю, і про поганих, що звичайно закінчують життя на шибениці. Традиційним героєм цих книжок був доброчесний, побожний та кволий «чемний хлопчик». Повільно згасаючи від хвороби, він встигає перед смертю навернути на праведний шлях маленького негідника, що не бажає відвідувати недільну школу.

Книга Твена була полемічно спрямована проти такої літератури, пародіювала її, стверджуючи любов до свободи, до всього чистого, здорового і світлого в людині. І ці ідеї письменник втілив в одному з найчарівніших образів своєї творчості - в образі відчайдушного шибеника Тома.

У «Пригодах Тома Сойєра» Марк Твен спробував воскресити проведені в Ганнібалі дитячі роки, які, попри всі незгоди, що їх судилося пережити його родині, збереглися в пам'яті як ідилія - містечко, що купається в сонячному мареві, лісисті пагорби, на схилах яких він з друзями грався в розбійників, а перед містом - велична широчінь Міссісіпі.

Біографи вже давно встановили, що більшу частину пригод Тома Сойєра автор пережив сам у віці свого героя. Неподалік від Ганнібала справді існував безлюдний острів, [7] куди хлопчаки тікали, щоб сховатися від «цивілізації» дорослих, або ж ховалися в печерах поблизу міста. В Ганнібалі, у натовпі босоногих хлопчиків він уперше зустрів прототипів своїх майбутніх героїв - Тома Сойєра, Гекльберрі Фінна, Джо Гарпера. Був у Ганнібалі й індієць Джо, що ледь, не вмер від голоду, заблукавши в одній із печер.

Дружба Семюеля Клеменса з маленьким волоцюгою Томом Бленкеншипом, згодом увіковіченим ім'ям Гекльберрі Фінна, стала однією з найяскравіших згадок у житті, попри заборону дорослих дружити з ним. Та малий Сем порушував заборони ледь не щодня. Він випробовував на котові ліки, що призначалися йому самому, жахав матір, приносячи додому вужів і кажанів. Часто йому вдавалося уникнути заслуженої кари і разом з друзями Томасом Сойером та Томом Бленкеншипом мріяли про повторення подвигів Робін Гуда та пригод Робінзона Крузо.

У спогадах Твена ці епізоди його дитинства повиті поетичним ореолом, і він не раз звертався до них у своїх творах. Та світлі, радісні спомини були невіддільні від сумних і трагічних.

Одного разу Семюель Клеменс став свідком убивства серед білого дня на одній із головних вулиць міста. Цю картину Твен згодом відтворив на сторінках «Пригод Гекльберрі Фінна».

Тяжкі спогади дитинства були пов'язані і з існуючим у Ганнібалі рабством. Хлопець ріс в оточенні негритянських невільників, тісно спілкувався з ними і не раз був свідком розправи над неграми-рабами, бачив, як шестеро чоловіків забили змученого, знесиленого втікача, як власник за мізерну провину вбив свого раба.

Старший брат його приятеля Тома Бленкеншипа - Бен - протягом двох тижнів ховав негра-утікача в очереті, потай приносив йому їжу. А коли негра вистежили, він допоміг йому втекти. На все життя Твен запам'ятав страту аболіціоніста Гарді, якого засудили за переховування раба-втікача. Ненависть, яку Твен усе своє життя відчував до расової дискримінації, безумовно, вперше зародилася в його душі ще завдяки давнім споминам дитинства. [8]

Доскіпливі біографи вже давно сперечаються про те, яким було дитинство Марка Твена і яким був тогочасний Ганнібал, названий у повісті як Сент-Штерсберг. Проте вони доходять різних висновків - одні відзначають абсолютну достовірність, інші вказують на романтизацію й ідеалізацію дитинства. Дуже не просто помітити в цій книзі межу, за якою закінчується достовірність і починається казка, цікава, весела, немовби її написали самі підлітки.

Давно вже існує думка про те, що Марк Твен чи не перший серед зарубіжних письменників зумів глибоко показати психологію дитини, її радощі й переживання у всій своїй зовнішній непослідовності і внутрішній цільності.

Діти і дорослі в романі часто не можуть порозумітися. Це яскраво й переконливо показано в тій моделі педагогіки, якою керуються дорослі. Якщо основою обивательського існування є насильство над природою, то основою псевдопедагогіки - насильство над дитиною.

Найрадикальнішим засобом переконання, з точки зору місцевих педагогів, є дрючок і потилишники. Євангельський вислів «Хто жаліє дитя, той губить його», що його не раз цитує тітонька Поллі, покладено в основу всього виховання. Крім фізичних методів примусу, є й духовні - зазубрювання євангельських текстів, повторення прописних істин, що перетворює нормальних дітей у бовдурів або лицемірів. І діти бунтують. Том з друзями вдаються до відчайдушних витівок, жертвами яких стають дорослі. Іспити в міській школі, як відомо, закінчуються трагікомічним епізодом. З горища на голову вчителя спускається кішка і знімає лапами перуку, що ховала його лисину.

Вдача цього невгамовного витівника суперечлива. Попри весь прищеплений дешевими пригодницькими творами романтизм і схильність до буйної фантазії він - ділова людина, що в потрібну хвилину виявляє справжню кмітливість. Та велика перевага Тома над дорослими полягає в тому, що практична вигода для нього - не самоціль. Його захоплює сам процес пошуків, долань перешкод, вигадок. Навіть пошуки скарбу цікаві не стільки практичним [9] результатом, як можливістю зазнати дивовижних, ризикованих пригод.

Твен наполегливо підводить читача до думки про те, що життя може бути прекрасним і захоплюючим, що «чари» приховані в найбуденніших речах і що Том мав: рацію, коли шукає в житті «чудес» і не мириться з сірим обивательським існуванням.

З розвитком сюжету книги ми бачимо, що життя ста вить Тома перед серйозними моральними проблемами, як, наприклад, в епізоді вбивства Робінзона Злочин вчинив індієць Джо, проте він утік від заслуженої кари і звинуватив у всьому ні в чому не винного Поттера. Випадково ставши свідком убивства на цвинтарі, Том перемагає страх перед Джо і викривав перед судом справжнього злочинця, рятуючи Поттера від шибениці.

Таким чином вперше в історії американської дитячої літератури з'явилася книга, де показується, що чесність і порядність - це не синоніми нудьги і що джерелом гуманістичних почуттів в не проповіді священика, а щирість і прагнення юного серця до пошуків істини.

Роман «Пригоди Гекльберрі Фінна» Марк Твен написав через десять років. Якщо його читати одразу після «Пригод Тома Сойєра», то різниця між ними просто дивовижна. Насамперед у манері розповіді сонячно-безтурботній, жартівливій у повісті і сумній, ба навіть драматичній у романі.

Життя перед Геком розкривається у всій своїй склад ності, глибокому трагізмі, з усіма суперечностями. У цій книжці менше пригод, і всі вони не пов'язані ані з авантюрами, ані з розвагами. Том тікав на острів просто заради гри, Гек зовсім інший і за характером, і за вихованням. Та й яке там виховання! Удова Дуглас, яка вирішила всиновити Гека, змушена була пояснювати йому все спочатку, навіщо люди вмиваються, чому в церкві не можна жувати тютюн і ловити мух. У неї це не дуже виходило, бо Гек любив ліс, річку, свободу і його не спокушували ні смачні обіди, ні турботи вдови. Нікуди подітися хлопцеві, і він ховається на острові після того, як втік від батька п'яниці й удови. Гек самотній і, власне, нікому не потрібний. І притулком для нього стає пліт. [10]

Сюжет книжки про Гека - мандри, що завжди обіцяють захоплюючі пригоди. Такий сюжет вибрано, звичайно, не випадково. У світовій літературі він зустрічається ще відтоді, як на пропалених сонцем іспанських дорогах з'явилася худа, висока постать доброго рицаря Дон Кіхота верхи на Росінанті та його осадкуватого слуги на віслюку.

Роман про Гека - це роман дороги. А річка, по якій вони з Джімом пливуть,- це величний світ поезії, який ніколи не підкориться нудній містечковій повсякденності. Геку і Джіму добре в цьому світі. Але погано з людьми, які його населяють. Для Джіма дорога - це небезпечний і важкий шлях до свободи, для Гека - природна форма існування.

Спочатку плавання здається Геку дивовижною пригодою. Та зустріч із Джімом, усе побачене й пережите перетворює ситуацію гри, знайому нам ще з «Пригоди Тома Сойєра», на ситуацію морального вибору. Пропливаючи одне за одним маленькі містечка рабовласницького Півдня, в кожному з них Гек бачить таке, що не повинна бачити і знати дитина: то бундючний полковник Шерборн посеред білого дня вбиває безневинного старого Богса, то сім'ї Гренджфордів і Шепердсонів винищують одна одну, ворогуючи між собою, хоч ніхто не пам'ятає, з чого все почалося, то два пройдисвіти, «герцог» та «король», брехнею змушують Гека з Джімом взяти їх на пліт, де безперестанку затівають свої кумедні, а частіше мерзотні афери.

І серед цих злих, напівбожевільних і жорстоких людей тільки Гек і Джо зберігають людську подобу. Вони уособлюють усе те, що робить людину людиною: доброту, вірність, тверезий розум, уміння вистояти за тяжких обставин. В уявленні Гека світ, населений дорослими, ворожий, скрізь на тебе чатує біда. Тому треба завжди бути напоготові. Тільки на плоті Гек почуває себе вільно, легко й затишно. Цей пліт, на якому читач начебто теж мандрує, стає високим символом, де виявляється справжня гуманістична суть людини. Як тільки герої відштовхуються від берега і виходять на швидку течію, одразу зникають всі забобони, вся жорстокість, що поширені в рідних краях [11] Гека і Джіма. Тут, мабуть, уперше в житті раб-утікач ДжбЦ відчув себе з Джеком як рівний з рівним. Перед очима Гека проходить величезна і така різна Америка, і це зму-3 Щує його серйозно замислитися над життям. Скільки разів він дивуватиметься з невміння людей жити просто, свої справи вирішувати справедливо й мудро. І ці роздуми по ступово змінюють його погляд на життя. Він стає дивакуватим і дещо несьогосвітнім.

Один з найсяльніших епізодів роману, що водночас і зворушує, і розчyлює пов'язаний з моральним вибором Гека виказати свого друга Джіма чи врятувати його. Гек виховувався на забобонах свого часу, він щиро вірить у те, Що приховувати негра-втікача - смертельний гріх. Коли він прислуховується до голосу сумління, то цей голос підказує йому якнайшвидше пристати до берега і передати Джіма властям»

Та це було, звісно, не сумління, а забобон, за яким негра вважали неповноцінною людиною.

На щастя, Гек ніколи не навчився робити те, що потрібно. Відчуття справедливості яке ніколи не зраджувало Гека, не дозволило йому виказати Джіма, що ділив з ним Увесь тягар плавання і свято вірив у те, що Гек - його єдиний і вірний дрyг- Над усіма расистськими міфами, над Усіма забобонами і жорстокими переконаннями, що тримали в полоні інколи навіть чесних людей тогочасного американського Півдня, торжествує просте й велике почуття людського братерства.

І Гек Фін стає справжнім героєм, вступивши в конфлікт з державок?, церквою, релігією, порвавши з кодексом буржуазної моралі. Гек ще не раз виявлятиме шляхетність Душі, і читач побачить, що його душевна щедрість безкорислива, бо серед yсіх героїв роману, крім, звичайно, Джіма, він потребує допомоги більше за всіх, а йому і на думку Не спадає розраховувати на таку допомогу.

Життя Гека на Міссісіпі дуже складне, та коли наприкінці книжки з'являється Том зі своїми витівками й вигадками, тональність роману змінюється, і читач знову попадає в царство гри, для якої Гек уже, мабуть, надто дорослий. Увесь епізод звільнення Джіма, яке Том здійснює за Канонами пригодницьких книжок, видається повторенням [12] досягнутого. Не випадково Е. Хемінгуей писав: «Уся американська література вийшла з однієї книги, Марка Твена, з його «Гекльберрі Фінна». Якщо будете її читати, зупиніться на тому місці, де негра Джіма викрадають у Гека. Це і є справжній кінець. Все решта там надумане. Та кращої книги в нас немає. З неї вийшла вся американська література.

До «Гекльберрі Фінна» нічого не було. І після неї рівноцінної книги не з'являлося».

Подальший творчий шлях письменника пов'язаний з потягом до сатири - сатири суворої-, гнівної, нищівної. Болісні роздуми про долю своєї країни, про ганебне порушення демократії, про потворне суспільне буття призводять його до найпохмуріших висновків.

Протягом усього свого життя Марк Твен цікавився середньовічним минулим Європи. Цій темі він присвятив три книжки: «Принц і злидар» - казку-притчу, де йдеться про згубний вплив багатства на людську особистість та розкривається велич безкорисливої дружби, «Жанна д'Арк» - оповідь про героїчну боротьбу юної француженки за свободу й щастя рідного народу. І третя книжка - блискучий сатиричний роман «Янкі з Коннектікуту при дворі короля Артура», герой якого зневажав і ненавидів феодальну тиранію, рицарів та поміщиків, священиків і монахів, що складали панівну верхівку Англії за часів короля Артура. Та зрештою він побачив, що і в Америці кінця XIX сторіччя простим людям живеться нелегко.

Ці історичні теми і сюжети мали для письменника не академічний інтерес, а живу актуальність сьогодення. Розвінчуючи Тюдорів і Артурів, королів і герцогів, Твен воював не з тінями минулого, а з деспотизмом і несправедливістю в будь-якій країні і за всіх часів.

Продажним, жорстоким, цинічно-безсоромним постає світ в останніх оповіданнях і памфлетах письменника. Колись символом Америки для Твена було сповнене привабливості, краси містечко Сент-Пітерсберг, де минуло дитинство Тома і Гека. Зміну в ставленні письменника до порядків у Сполучених Штатах можна помітити в оповіданні «Людина, що спокусила Гедліберг», де містечко Гедліберг стає втіленням сучасної Америки. В цьому «чесному і непідкупному» місті самі лише злодії, брехуни та шахраї. І верховодять у ньому огидні та ниці ділки.

Зловісні тіні середньовіччя, на жаль, мають великі життєві сили, вони, як показує Твен в оповіданні, проникають і в наші часи. Хто може їм протистояти? Над цим питанням мусять замислитися і наші читачі, адже творі великого письменника вчать справедливості, людяності любові до знедолених, кличуть до боротьби супроти сил зла.

Оксана Тараненко кандидат філологічних наук

 


© Aerius, 2004