Андрій Содомора
Горацій і його поетична творчість
(1982)


© А.Содомора, 1982

Джерело: Горацій. Твори. К.: Дніпро, 1982.

OCR & Spellcheck: Aerius (ae-lib.org.ua), 2004


 

Ім'я Горація ще в давнину було символом поетичної слави. Творчість поета, як сам він пише про те, стала для нього «пам'ятником, вищим, ніж царські піраміди». Ця слава видається ще яскравішою, пам'ятник - ще стрімкішим, коли зважити, що поет вийшов з низів. Батько його був відпущеним на волю рабом. і. можливо, й саме ім'я «Горацій» він перейняв від триби (дільниці) Гораціїв у містечку Венузія (нині Веноза) на півдні Італії. Тут і народився майбутній співець Риму в грудневий день 65 року до н. є. Син вільновідпущеника не приховуватиме свого походження, навпаки, буде ним пишатися, вбачаючи доказ власної мужності в тому, що домігся загального визнання. Складаючи свій знаменитий «Пам'ятник» Юди. III, 30) *, він окине зором пройдений шлях, побачить велич своєї слави і з гідністю скаже про себе: «Я, з безвісного - могутній».

[* Римська цифра означає книгу, арабські - відповідно номер твору та віршового рядка. (Прим, автора).]

Венузія залишиться для поета найдорожчим спомином. Блакитне італійське небо, на його тлі -- верхи порослих лісом гір, невеликі поселення, що, мов орлині гнізда, туляться по крутосхилах; потужний гомін грізного у весняне повноводдя Авфіда й дзюрчання прозорого, мов кришталь, Бандусійського струмка,- все це постане потім у карбованих рядках його пісень - од, відгукнеться в їхньому дзвінкому повнозвуччі. Впродовж усього життя поет прислухатиметься до голосу природи й відмежовуватиметься від тих, «хто в гаю бачить лиш дрова», для кого наймилозвучніше серед усіх слів - «гроші»; над усе цінуватиме він спілкування з людьми, котрі «відчувають однією з ним душею».

Горацієві ще в дитячі роки довелось розлучитися з дорогими йому місцями. Батько, хоч і мав скромні прибутки на посаді збирача податків, переїжджає в Рим. Він зважився на цей крок заради сина, щоб дати йому кращу освіту «на рівні з дітьми сенатора й вершника».

Це були важкі для Риму роки. Точилась запекла боротьба між так званими оптиматами - керівниками сенаторської партії, ідеологом якої був Ціцерон, та популярами, яких очолив Гай Юлій Цезар. Розпався перший тріумвірат - союз Помпея, Красса і Цезаря. Тривала боротьба між Цезарем і Помпеєм. Рим вступав у криваву смугу громадянської війни, що почалася переходом Цезаря через ріку Рубікон у січні 49 року до н. є.

Рим приголомшив Горація. Звиклий до тихої Венузії, хлопчина розгубився у гомінкому, величезному місті, яке вражало і своїми пишнотами - величавими храмами, статуями, колонадами, і нужденними дільницями, де тулилась міська біднота - плебс. Сюди напливав і розорений сільський люд, чиї окрайки землі поглиналися обширами величезних володінь - латифундій, де господарювали розбагатілі землевласники. Разючий контраст між містом і селом позначиться на всій творчості Горація. В селі він шукатиме злагоди з самим собою і дозвілля для праці над словом, у місті - приглядатиметься до «барв життя». Відчуваючи цю болісну роздвоєність, він сам назве себе «співцем двообразним» (Оди, II, 20), лебедем, Аполлоновим птахом, який ширяє в піднебессі, і людиною котра мусить залишитись на на землі, щоб зблизька бачити життя.

Важко довелося б хлопцеві у Римі, коли б не батькова чуйність: він зігрівав одинака теплотою свого серця, не надокучав йому повчанням, а виховував на живих прикладах- людських чеснотах чи хибах. «Глянь ось на цього... Глянь на того...» - все життя вчуватиметься поетові батьків голос. І не було в ньому зловтіхи, радше співчуття до тих, кого понівечив розпусний Рим. «З мене досить, коли передам тобі звичаї предків, коли вбережу життя й чесне ім'я твоє, поки ти потребуєш опікуна. Далі - плавай вже сам, без корка», - наставляв він сина (Сатири, І, 6). Сам того не підозрюючи, батько вже тоді плекав у ньому хист майбутнього сатирика, незлобливого, але меткого на око и дотепного поета, що візьме собі за девіз: «Сміючись, говорити правду» [5]

На противагу лагідному батькові, Гораціїв учитель, Орбілій з Беневента, був суворий, часто брався за різку, через що поет назвав його згодом «хльостким». Освіту, проте, учні здобували ґрунтовну, вивчали граматику, поезію, філософію та риторику - красномовство. В Римі Горацій оволодів грецькою мовою, читав «Іліаду», з якою не розлучався і в похилому віці. По-грецькому й сам почав писати свої перші вірші. Одначе Рим на той час не міг дати завершеної освіти. Той, хто хотів поглибити свої знання з філософії, вдосконалитись у красномовстві, краще оволодіти грецькою мовою, повинен був рушати до Афін, що залишались осередком інтелектуального життя античного світу. Туди й подався Горацій дев'ятнадцятирічним юнаком.

 

У «добрих, дозвільних Афінах», як називає їх поет, неквапливо й розмірено плинуло далеке від соціальних потрясінь життя. Лише величні пам'ятники архітектури й мистецтва та сувої багатих бібліотек свідчили про колишню велич і волелюбний, неспокійний дух Афін - серця Еллади.

Горація найбільше цікавила діалектика, тобто мистецтво пошуку правди в живій бесіді, а також етика - наука, що досліджує звичаї, вчить відрізняти «прекрасне від шкідливого». Він слухає перипатетиків (послідовників Арістотеля), вивчає настанови прихильників Платонової Академії, знайомиться з епікурейською філософією. Та хоч якими авторитетними були афінські наставники, Горацій прагне керуватися власним розумом і ніколи, за його словами, «не присягатиме на вірність тій чи іншій школі». Щоправда, самостійних філософських засад він так і не виробив, хитаючись переважно між закликами епікурейців до затишного споглядального життя та суворими настановами стоїків.

В Афінах Горацій вперше взяв до рук твори славетних давньогрецьких ліриків - Архілоха, Алкея, Сапфо. Перед ним відкрився світ бездоганної за формою, палкої, наснаженої громадянськими мотивами поезії. Любов до неї ніколи не згасне в його душі, він радитиме своїм співвітчизникам, не завжди охочим до копіткої праці над словом:

        ...на грецьких поетів рівняйтесь,

Їх перечитуйте вдень і вночі, не склепляючи ока!

    («Поетичне мистецтво», 268-269).

Та ось до «тихих Афін» докочується звістка про вбивство Цезаря, що сколихнула Рим у лиховісні березневі іди 44 року до н. є. Незабаром у Грецію прибуває й організатор замаху Марк Юній Брут з наміром завербувати під знамена «захисників Республіки» римську молодь, що тут навчалась. На його заклик відгукнувся й Горацій. Не міг він тоді збагнути, що намагання відновити Республіку - марні.

В листопадовий день 42 року до н. є. коло містечка Філіппи в Македонії очолювана Кассієм і Брутом армія зазнала повної поразки в битві з Антонієм і Октавіаном, майбутнім імператором. Вожді республіканців наклали на себе руки, решта рятувалася втечею. Серед утікачів був і Горацій.

Наступного року, з дозволу переможця Октавіана, Горацій збирається в рідні краї. Но дорозі він мало не гине від бурі біля самого побережжя Італії. Повернувшись до Риму, довідується про смерть батька. У Венузії на конфіскованому батьківському наділі вже порались ветерани Цезаря. «З підтятими крилами», позбавлений і молодечих ілюзій, і засобів для прожиття, Горацій все ж не занепав духом. Можливо, пробудилася в ньому вроджена стійкість, а може, озвався в душі мужній голос Архілоха, якого читав в Афінах:

Серце, серце, заніміле посеред лихих пригод,

    Стрепенись!..

І ось, спонукуваний «сміливою вбогістю», він сам береться за стилос - пише в дусі Архілоха так звані еподи, дослівно - приспіви, складені переважно ямбами, де після довгого вірша, наче його відгомін, йде коротший. В ранніх Горацієвих еподах домінує притаманна цьому жанрові їдка насмішка - над розбагатілим вискочнем (епод 4), лихварем (епод 2), "чарівницею" Канідією (епод 5), заздрісним та бездарним поетом (епод 6) тощо. Пізніше поет розповідає в еподах про себе, пише про кохання, а головне - на повен голос висловлює своє занепокоєння долею Риму. Тим самим він відмежовується від так званих "нових поетів", зокрема Катулла, що брали за взірець александрійську поезію, яка не виходила за межі камерних тем. [6]

Горацій, не вагаючись, називає злочинцями тих, хто знову багрить свої мечі братньою кров'ю (йдеться про сутичку Луція Антонія з Октавіаном у Перузінській війні (41-40 рр. до н. є.):

Куди, куди, злочинці? Нащо знов мечі

Ви з піхов добуваєте?

Поет уболіває за своїх співвітчизників:

Друге в усобицях тих змарнувалося вже покоління.

Під власною вагою велет Рим паде.

    (Епод 16, 1-2)

Тоді ж Горацій пробує сили і в жанрі сатири. Орієнтуючись на римського сатирика Луцілія (180-103 рр. до н. є.), запозичує в нього традиційні типи людей, образи, навіть імена, проте збагачує сатиру новими мотивами, гнучкішим робить гекзаметр, соковитішою - мову, тоншим - дотеп.

Улюблену працю над віршами Горацій мусив поєднувати із службою в державній установі на посаді скриби - переписувача фінансових документів. Вроджений хист і наполегливість у літературних заняттях дали наслідки: про Горація заговорили. В нього з'явились вороги, котрим поет дає відсіч в еподах та сатирах. З'явилися й друзі, серед яких - уже славетні на той час Вергілій і Варій. Саме їм завдячує поет різкою переміною в своїй долі. Зауваживши в непримітному скрибі небуденний талант, вони влаштовують йому зустріч із Меценатом - першим дорадником Октавіана в усіх його політичних заходах, людиною тонких літературних смаків. Меценат, який добре знався на людях і був передбачливим політиком, відразу ж зрозумів, що Горацій якраз той поет, котрий може прислужитися державній політиці Октавіана. Незабаром вони стають близькими друзями.

Окрилений визнанням, Горацій завершує першу книгу сатир, присвячуючи чільний твір своєму могутньому другові:

В чім, Меценате, тут річ, поясни, що немає такого,

Хто б своїй долі радів...

Поет називає свої сатири бесідами, бо й справді невимушено веде в них мову то з адресатом твору, то з уявним співрозмовником, то сам з собою. До речі,'«сатира» в латинській мові означає «суміш», і Горацій у повній мірі використовує можливості цього жанру. Тут поруч з філософськими роздумами над життям та звичаями людей - комічні побутові сценки, повчальна байка; поруч із роздумами над літературним жанром та стилем - описи власних пригод та переживань. Немає закутка - чи то в палаці вельможі, чи в комірчині злидаря,- куди б не зазирнув допитливий сатирик. І про все він оповідає жваво й дотепно, беручи за єдину схему свого викладу закони живої бесіди. Його заклик: «В межах природи живи!» перегукується з філософією стоїків, які вважали природу вчителькою та провідницею, радили жити з нею в згоді. Помітити ці накреслені природою межі, пізнати в усьому міру й не впадати в крайності,- означає знайти «правду» життя:

Все має міру якусь, повсюди межі є певні,

Далі чи ближче від них - даремно шукатимеш правди.

    (Сатири, І, 1, 106-107)

Ця «правда» - не що інше, як знаменита «золота середина», що набула досконалого художнього вираження в оді до Ліцінія (II, 10). Кожен, хто йтиме цією осяяною розумінням міри дорогою, на думку поета, пізнає в житті справжню насолоду. Навіть робота над словом, як її розуміє Горацій, видається пошуком «золотої середини», тієї світлої лінії, обабіч якої - млисте, спотворене відображення «правди». Адже багатослівний, квапливий Луцілій плив «каламутним потоком»; такий же «темний» і той, хто «силкується бути надто стислим». Отже, й слова мають свою міру, яка зблискує тільки в довершеному творі, бо «посередності поетові не прощають ні боги, ні люди, ні книгарні?, - скаже Горацій у своєму «Поетичному мистецтві», немовби зазначаючи, що «золота середина» не має нічого спільного з посередністю *.

[* Про значення Горацієвої «золотої середини» та про її грецькі джерела див. цікаве дослідження Т. М. Чернишової: «Про «золоту середину» Квінта Горація Флакка». Зб. «Іноземна філологія», Львів, 1980, № 60, с. 69-72.] [7]

Прийнявши присвячену йому книгу сатир, Меценат подарував поетові маєток неподалік від Рима, в мальовничій долині ріки Дігенції (нині Ліченца) серед Сабінських гір. Горацієві йшов тридцять перший рік. Дочасно посивілий, втомлений незгодами й випробуваннями, поет мріє про дозвілля - тим паче, що Рим уже встиг допекти йому своїми заздрісниками та підлесниками, бенкетами та дрібними клопотами, які викрадали час, не давали зосередитись. У другій книзі сатир поет згадує ту палку мрію, якою жив у міській колотнечі:

Де ти, жадане село? Чи колись, метушню ту забувши,

То стародавній сувій розгорну, то, поринувши в мрії,

Солодко в тіні здрімну, заколисаний тихим дозвіллям?

    (Сатири, II, 6, 60-63).

Доля начебто всміхнулась поетові. Захоплений незвичними обов'язками господаря, він підправляє будинок, порається коло саду, радіє першим гостям, йому ніби хочеться воскресити своє затишне дитинство: навіть джерело, що бриніло неподалік нової садиби, назвав Бандусійським,- як те, до якого дослухався ще хлоп'ям. Згадки про далекі дитячі роки посилюють характерний для поетової творчості мотив швидкоплинності часу:

Ось і все, чим марив я:

Горнусь до них лиш, до тих гір Сабінських.

Дні ж і тут - летять, летять:

То вповні місяць, то вже знов щербиться...

    (Оди, II, 18).

Та не випало поетові горнутися лише до тих гір, не судилося втішатися повнотою щастя: ніхто не може бути «всебічно щасливим», хіба що вигаданий філософами-стоїками «мудрець»... Поета владно кличе Рим - до Мецената, до самого Октавіана, якому надано почесне прізвисько Август (тобто «звеличений божеством»). Перемігши в морській битві Секста Помпея, а потім Антонія, підкоривши Александрію, Октавіан-Август в 30-х роках до н. є. закріплює за собою верховну владу, хоча формально й оголошує про відновлення старої Республіки. Горацій повинен відгукуватися на всі ці події, він мусить виправдати довір'я й доброту Мецената, як це зробив Вергілій, склавши «Енеїду» - монументальну хвалу діянням римського народу й принципатові Октавіана-Августа. Кличе його в Рим і якийсь внутрішній голос, а можливо,- голос батька, що вчив його плавати в тому безкрайому життєвому морі.

Протягом десяти років, які поет ділив між сабінським закутком та Римом, поступово виникають три книги од. Саме в них Горацій бачить своє безсмертя, і найбільшою своєю заслугою вважає те, що заспівав «на італійський лад еолійську пісню», маючи на увазі пісенну творчість знаменитих давньогрецьких поетів з Лесбосу - Алкея і Сапфо (VII ст. до н. є.). Від них римський співець запозичив передусім форму - своєрідні ліричні строфи, складені з різностопних віршів, де звучать перемінні, подекуди важко вловимі, ритми. Найвідоміші серед цих строф - алкеєва (Оди, І, 9) та сапфічна (Оди, І, 2). Перша, адресована Меценатові, ода (І, 1), складена так званою асклепіадовою строфою, де кожен віршовий рядок повинен мати чітку цезуру (ритмічну паузу) посередині. Взагалі ж, перша книга од - це наче справжній «парад» віршових форм: тут виступають майже всі строфи, яких уживає Горацій.

Семиструнна ліра, якої не випускав із рук старогрецький співець, в часи Горація була вже тільки символом ліричної поезії. Проте музика не зникла безслідно. Поезію читали вголос - декламували. Віршовий ритм карбувався чітким розмежуванням довгих та коротких складів (у перекладі їм відповідають наголошені й ненаголошені). Виняткову вагу мали стилістичні засоби, що посилюють музичність вірша,- алітерація, асонанс. Горацій - майстер звукових образів. Його майстерність полонила Овідія, який в юнацькі роки, очевидно, слухав першого серед ліриків Риму, про що згадано в «Скорботних елегіях»: «Слух зачаровував нам найбагатший на ритми Горацій». Ритмомелодика тієї чи іншої строфи в нього завжди є яскравим виражальним засобом твору. Так, в оді до Левконої (І, 11), де над усім домінує славнозвісне «carpe diem» - «лови день», саме в звуковому рисунку вірша постає образ моря, яке раз по раз вдаряє хвилею об берег,- образ, у якому відбито й невпинний біг часу. Та, певно, не всі сучасники поета сприймали багату звукову гаму його творів: класична відточеність поезії вже тоді поступилась перед [8] дешевими ефектами. Недарма, говорячи про занепад римського театру, Горацій_ нарікає, що й у вишуканої публіки «насолода перемандровує від вуха до блудливих очей».

Не забуваймо, однак, що саме Горацієві належить вислів: «Поезія - це картина». І саме його поезія - найкращий доказ справедливості цього знаменитого порівняння. Проте живописний ефект не лежить на поверхні Горацієвих од: він майстерно прихований. Поет хоче зробити читача співтворцем, прагне, щоб сам він відкрив для себе правду його поезій, як, скажімо, в оді до Таліарха (І, 9). На початку твору -образ засніженої гори й зимового заціпеніння природи. Далі йдуть врівноважені поради: «Докинь дров до вогню», «дістань вина», «облиш усі справи богам», «не вивідуй про майбутнє», «не цурайся любові» тощо. І раптом яскравим перегуком відкритих голосних приковує до себе увагу перший вірш п'ятої строфи: «Donéc virénti cánitiés abést». Слово «virens» - «молодий, сильний», зіткнувшись зі словом «canities» - «сивина», відразу зблискує іншим значенням - «зелений»,, перегукуючись із наступним образом зеленого поля. Тут же зринає глибинний ліризм, сконденсований у разючому контрасті білого (зима, старість, смерть) і зеленого (весна, молодість). Читач на мить стає причетним до творчості, співчуває стривоженому поетові. Згадуються слова шанувальника Горація, поета-гуманіста Павла Русина з Кросна:

В пісні, десь на дні, по-мистецьки скрита,

Зблискує правда.

То чи не є ця правда затаєним болем поета, його зворушенням? А зворушується він при думці про миттєвість людського життя, про «заздрісний» час, який в уяві поета підточує й здрібнює все на цім світі, про смерть - «останню межу всіх речей». І навіть у так званих «Римських одах» (III, 1-6), які покликані сприяти Августовій політиці відродження староримських чеснот, служити відновленню порушеної гармонії між людиною та суспільством, проривається меланхолійна задума поета, виказуючи його справжній погляд на речі:

Чого не сточить згубного часу плин?

Батьки минулись - гірші, ніж предки їх,

    На світ привівши нас, марніших;

        Ми ж - іще гірше дамо поріддя?

Такий останній акорд «Римських од», де поет остаточно утверджує свою роль «віщого співця» римського народу.

 

Багатолюдний Рим знав поета в обличчя. І коли той з'являвся на його вулицях - невисокий на зріст, посивілий, заглиблений у свої думки, перехожі вказували на нього пальцем: «Ось він, перший лірик Риму». Горацій найчастіше прямував звичною дорогою на Есквілінський пагорб, де височів багатий палац зі стрімкою вежею. Тут ждав його Меценат, виснажений хворобливим безсонням, дратівливий. Очікував похвал Август. І не тільки похвал: він пропонує поетові бути його особистим секретарем. Горацій відмовляється. Натомість виконує інше важливе доручення імператора: складає «Пісню вікового свята», що виконувалась в 17 році до н. є. на «ювілейних іграх» - найвеличнішому загальноримському торжестві. Незабаром Август вимагає від лірика похвал своїм пасинкам Тіберію і Друзу за їхні перемоги над альпійськими племенами. А ще через якийсь час, невдоволений тим, що Горацій, видавши книгу філософських послань, не адресував йому жодного з них, пише поетові таке: «Знай, що я гніваюсь на тебе, бо в багатьох такого роду творах ти не ведеш мову передусім зі мною. Чи боїшся, що заживеш у потомках лихої слави через те, що був близьким до мене?» Нагадування було недвозначним, і Горацій - хоч і закінчив третю книгу од славнозвісним «Пам'ятником», а книгу послань - поетичним автопортретом, береться поправити свою неувагу до принцепса. Так виникає остання, четверта книга од, складена у віці, на поетову думку, не підходящому для такого жанру, з традиційними для нього любовними мотивами. Так з'являється найбільше з Горацієвих послань - послання до Августа (II, 1), у якому. Щоправда, поет порушує не політичні, а літературні питання, чим, мабуть, не дуже зрадував високого адресата.

Перша ода останньої книги присвячена Венері, богині кохання, краси, творчих сил природи, яку так часто вшановує Горацій у своїх піснях. Цей образ і тут навіяний [9] мотивом швидкоплинності часу, передчуттям близької смерті: через вісім років поета не стане. Тепер, на порозі свого п'ятдесятиліття, він протиставляє себе молоді, що кружляє в танці довкола мармурової статуї вічно прекрасної богині, над якою не владний час. Згадкою про Венеру й закінчується четверта книга од.

У самому ж її центрі - перлина Гораціевої лірики: ода до Торквата (IV, 7), де схвильованість лірика вилилась у найдосконалішій поетичній формі. Це - справжній подих весни; він - у протяжному і легковійному «Díffugére nivés» - «позбігали сніги». І хоча на місці сумних снігів бачимо зелень лугів, буйні кучері дерев, мерехтіння струмків - п'янкої радості, одначе, нема: її пригашує другий, короткий вірш, що повторюється зітханням упродовж усього твору. Як скрушне зітхання, звучить в оді і найвідоміший із висловів Горація: «Púlvis et úmbra sumús» - «Ми - тільки порох і тінь». Переклад не віддає тут звукового образу - губних «р», «b», що в сполученні з низьким «u» гупають, мов заступ могильника. Приголомшливий контраст до легковійного початку оди! Джерелом Горацієвої лірики все ж таки була туга, хоч сам поет, прихильник душевної радості, не міг із цим погодитись:

І страх, і тугу, Музам довірившись,

Пущу з вітрами - хай по воді морській

Розвіють їх...

    (Оди, І, 26)

«Я не вмру» - писав Горацій наприкінці другої книги од. «Не весь я вмру» - дещо обережніше висловився він у своєму «Пам'ятнику» (III, 30). І ось - похмурий афоризм, вміщений у центрі четвертої книги. І все ж остання ода цієї книги закінчується світлим і бадьорим «Співаймо!» Звертаючись цим закликом до хору хлопців та дівчат, поет вірить у всепереможну силу пісні і, можливо, погоджується з Епікуром, який вважав: «Людина не повинна лякатися своєї знищенності, бо незнищенним залишається рід людський».

Мотив смертності звучить, отже, поруч із життєстверджуючою вірою поета в творчі сили людини, що можуть її увічнити.

Горацій, хоч і повернувся до лірики, все ж основним своїм жанром у пізньому віці вважав послання. Він сам виплекав цей жанр і почувався в ньому найвільніше. Думка, наче вирвавшись із вузьких строфічних рамок, пливла розлогим гекзаметром. Знову, як і в сатирах, поет вів живу бесіду. Колишніми залишилися й теми тих бесід: про поміркованість, про важливість пізнати самого себе, про переваги, сільського життя над міським, про щастя, душевну рівновагу тощо/ І хоча кожне послання присвячене певній проблемі, в його канву, відтінюючи думку, часом вплітається байка, емоційний рядок іде поруч із відлитою у гекзаметр філософською сентенцією. .'В посланнях Горацій поєднав нарешті філософію та поезію, що, за словами Платона, віддавна були наче в якійсь незгоді.

Тільки згоди з собою поет все ж таки не домігся. Роздумуючи в посланнях над морально-психологічною проблемою «бути й здаватися», він не міг не помітити, що незалежність і душевна рівновага, яких так прагнув,- уявні. І тому щиро звіряється своєму другові:

Може, про мене спитає,- скажи: попри задуми славні,

Й досі живу я безладно й не солодко...

Що мені шкодить - до того хилюсь; помічного - цураюсь.

(Послання, І, 8)

Ось чому в поезії Горацій ніколи сліпо й беззастережно не йде за тою чи іншою філософською школою, що обіцяє щастя й заспокоєння. Ось чому і у власних судженнях він ніколи не був категоричним, а завжди готовий прийняти чиюсь кращу пораду:

Ну, на все добре. Бувай. Та коли на щось краще натрапиш -

Радо й мені сповісти. А тим часом - і цим вдовольняйся.

(Послання, І, 6, 67-68)

"Останні роки життя і творчості Горація зв'язані з його посланням до Пісонів, відомим під назвою «Поетичне мистецтво», де викладено спостереження й настанови, що їх передає автор молодому поколінню шанувальників поезії., [10]

В центрі уваги поета - слово. Треба добре подумати, перш ніж послати його в світ, бо воно, як і пущена тятивою стріла, назад не вертається. «Тільки відчиниш уста - й не повернеш летючого слова»,- застерігає Горацій ще в першій книзі послань (І, 18, 71), перебуваючи під впливом гомерівського образу «крилатого» слова. Та якщо Гомер наче справді окрилює слово, надає йому епічного розмаху, то Горацій вперше відкриває його глибинні виміри. Палкий прихильник «малих форм», він домагається смислової та емоційної насиченості твору не за рахунок розширення його рамок, а шляхом розкриття внутрішніх можливостей слова. А вони розкриваються, як це помітив поет, лише тоді, коли слово майстерно вписується в контекст. Неповторність поетичного почерку Горація - саме в цьому справді блискучому поєднанні слів. Лише тоді, коли «саме тут буде сказано те, що саме тут мусить бути сказано», художній твір, за словами автора «Поетичного мистецтва», зблисне своїм «світлим порядком»/

Горацій любить слово - джерело свого безсмертя, тому й мова для нього - не просто матеріал, з якого він ліпить свої твори, мова - це розлоге, шумливе дерево, яке час від часу оновлює своє листя. На одній із гілок того дерева «прищеплює» і він, Горацій, своє слово, радіючи його свіжій, лискучій красі.

Є в «Поетичному мистецтві» думка, на якій поет особливо наполягає:

Тільки в знанні - джерело й запорука справжнього вірша.

І далі:

Хист чи майстерність потрібніша віршам? - Ось де питання.

Та, як на мене, то й пильність сама, без природного хисту.

Як і без пильності хист,- це слово пусте: вони в парі,

В дружбі й у праці взаємній і сили, й ваги набувають.

Та молоді поети, яких на той час у Римі було чимало, не дуже прислухались до тих Горацієвих настанов. Молодь, що не звідала на собі лихоліття, втішаючись плодами тривалого миру, поспішала піднятися до слави не такими стрімкими й тернистими стежками, на які їх скеровував Горацій. Молоді не цінували тонкої майстерності його поезії, та й до прихованого в ній болю були глухі.

«Віщий співець» римського народу все гостріше відчував свою самотність. Слова «вигнання», «забуття» вже й раніше зустрічалися в його творах, а тепер, коли вже не стало його найкращих друзів - Вергілія, Варія, коли й Меценат у своєму хворобливому безсонні доживав віку, Горацієві було, мабуть, нелегко: адже він над усе цінував дружбу та лагідні бесіди. І все ж треба віддати поетові належне: притаманний йому тонкий гумор пронизує і «Поетичне мистецтво» - останній з його творів. Вихований на філософії еллінів, Горацій не забув їхнього заклику - з мужністю приймати переміни. Він залишився вірний своєму покликанню, про яке писав ще замолоду:

Отже, кінчатиму вже: чи то жде мене старість погідна,

Чи наді мною - вже смерті крило, чи вельможею буду,

Чи бідняком, чи то в Римі, чи доля пошле на вигнання -

Буду й тоді зображати життя в усіх його барвах.

    (Сатири, II, 1, 57-60)

«Поетичне мистецтво» Горація, на відміну від наступних його наслідувань, зокрема, «Поетики» Буало, не вкладається в жодні статичні схеми, це - втілення динамізму, химерного ходу думки, що міниться всіма барвами життя.

Восени 8 року до н. є. помер Меценат. А ще задовго до цієї осені Горацій писав йому:

Коли ж - о горе! - ти б відійшов-таки

Раніше, взявши й частку мого єства -

    Каліка, сам собі не милий,

    Я залишився б... та ні: в цю днину

Й мене б не стало...

    (Оди, II, 17)

Горацій наче передчував, що цієї ж осені, 27 листопада, й сам буде похований побіч могили свого друга на Есквілінському пагорбі. Син вільновідпущеника - біля «нащадка давніх володарів». [11]

Горацій-лірик так віщував собі безсмертя:

Смерті весь не скорюсь: не западе в імлу

Частка краща моя. Поміж потомками

Буду в славі цвісти, поки з Весталкою

Йтиме понтифік-жрець до Капітолію.

    (Оди, III, 30)

Життя далеко розсунуло межі слави, що їх накреслив римський співець. Не багато поетів світу може рівнятися з ним славою. Скрізь шанують Горація, беруть його за взірець і сьогодні прислухаються до його поетичних настанов.

Частим і бажаним гостем був Горацій і на Україні*. Поруч з Вергілієм, Ціцероном, Квінтіліаном та іншими давніми авторами, славетного лірика вивчали в Києво-Могилянській академії. В центрі уваги були його сатири й послання - життєва філософія поета, а також «Поетичне мистецтво». Саме до Горацієвої ліри прислухались Ф. Прокопович, М. Довгалевський, Л. Горка та багато інших викладачів піїтик і ораторського мистецтва. Численні писані латиною курси піїтик, починаючи з першої половини XVII століття, густо всіяні уривками Горацієвої поезії, яка вважалася класичним зразком довершеності й краси. ,

[*Див. статтю Н. Г. Корж «Переклади творів Горація на Україні (XVIII-XIX ст.)»-36. «Іноземна філологія», Львів, 1970, № 20, с. 68-73.]

Перші яскраві сліди Горація на українському ґрунті зв'язані з творчістю Григорія Сковороди - його великого шанувальника. Сковорода, як і Горацій, був того переконання, що мета людини - осягнути щастя, до якого ведуть не багатство й почесті, а погідність духу та радість серця. Тому й захоплювався український письменник передусім двома одами римського лірика: до Ліцінія (II, 10) та до Гросфа (II, 16), переспівуючи та перекладаючи їх досить вільно.

На звучання Горацієвої поезії в українській літературі чималий вплив мала «Енеїда» Котляревського. З її виходом у світ почався довгий період перелицювань і пародій. В 1837 році окремі оди Горація перелицьовує П. Гулак-Артемовський. «Гараськові оди» - дотепні, написані соковитою мовою - влились живим колоритним потоком в українську літературу. Проте звучання оригіналу було суттєво змінено: не передано важливі для розуміння Горація його віршові розміри, відкинуто складний світ міфології, що тонко відтінює настрої автора. Залишилися звичні вислови, як-от: «лови день», «не турбуйся майбутнім», «від смерті не втечеш» тощо. Перекладач, українізуючи оригінал, густо забарвлює їх Народним гумором, як, наприклад, в оді до Деллія (II, 3): «Пархоме, в щасті не брикай!»

«Гараськові оди» Гулака-Артемовського, хоч якими далекими видаються вони сьогодні від оригіналу, були кроком на шляху до пізнання Горація: винятково важливим був сам намір підкреслити те живе в творах давнього автора, що єднає його з читачем нової доби. В усякому разі Горацій, яким бачимо його в Гулака-Артемовського, відкинув маску незворушного й холодного «парнасця», що на той час уже прикривала живе обличчя римського лірика.

Наслідував Горація і Левко Боровиковський.

Перший, хто повністю відмовився від переспівів, започаткувавши новий етап розвитку перекладацької справи на Україні, був Іван Франко. У Франкових перекладах творів Горація, які вийшли друком в 1894 році, вже помітна увага перекладача до віршових розмірів оригіналу: поет відтворює деякі елементи строфічної будови Горацієвої лірики, іноді намагається хоча б графічно - розташуванням рядків - наблизитись до першотвору.

Шляхом збереження розмірів оригіналу ішов Василь Щурат, який видав у 1901 році добірку з 22 од Горація українською мовою. Переклади призначалися головним чином для шкільного вжитку, в них помітний не подоланий ще на той час перекладацький формалізм: «дослівність» у передачі змісту і копіювання метричної схеми без урахування природи віршового ритму.

Наче грайливим відгомоном старої школи переспівів були опубліковані в 1913-1918 роках переклади Тараса Франка, про що красномовно свідчать уже самі заголовки: «Закоханий спортовець», «На хвилях любові» тощо. [12]

Новим кроком в освоєнні Горацієвої поезії стали переклади Миколи Зерова. Поет, шукаючи ключа до оригіналу, перекладає то розміром першотвору, то модернізованим римованим віршем.

На дальших етапах наближення до Горація - в перекладах Андрія Білецького, Бориса Тена та інших - остаточно переважив принцип адекватного відтворення віршових особливостей оригіналу.

Радянському читачеві Горацій близький своєю глибокою увагою до внутрішнього світу людини, гуманністю, громадянськими мотивами, що звучать в його ліриці. Сьогодні читач хоче бачити справжнє обличчя римського лірика, відчути всі тонкощі його поетичної майстерності. Однак передати їх мовою перекладу нелегко, особливо, коли йдеться про оди, де складні настрої й переживання поета вплітаються в такі ж своєрідні мінливі ритми. Недарма дехто, зневірившись у можливості повнокровного перекладу од Горація, порівнює їх із засушеними квітами, яким годі повернути колишні барви й духмяність. І все ж нові й нові перекладачі постійно шукають і знаходять свій шлях до Горація.

Андрій СОДОМОРА


© Aerius, 2004