Жорж Сіменон
Клуб "100 ключів"
Переклад Миколи Мещеряка

Джерело: Ж.Сіменон. Клуб "100 ключів". К.: Молодь, 1981. 336 с. - С.: 228-332.

Сканування і коректура: SK, Aerius (ae-lib.org.ua), 2004

- Скажіть щиро, Мегре...

Пізніше, почута з уст іншої людини і за інших обставин, ця фраза справила на нього досить прикре враження, хоча в ній не було нічого незвичного, коли комісар чув вперше. Тоді все було знайоме й буденне: меблі, обличчя, навіть жести присутніх, так що увага не затримувалась на якихось деталях. Це відбувалося на вулиці Попенкур, за кількасот метрів од бульвару Рішар-Ленуар, [228] у домі лікаря Пардона, де вже не перший рік бувало щомісяця в гостях подружжя Мегре.

І раз на місяць ходило до них вечеряти подружжя Пардонів. Отож між обома жінками не припинялося дружне змагання в кулінарії.

Як завжди, в цей час вони вже сиділи біля столу. Соланж, донька Пардонів, що ходила другою дитиною, примостилася трохи осторонь, на дивані, немов вибачаючись за свою незграбність. Вона завітала на кілька днів до своїх батьків, бо чоловік її, інженер, поїхав на з'їзд архітекторів до Ніцци.

Крізь відчинене вікно виднів гострий ріг місяця, що марно намагався вирватися з-за чорнпх патлатих хмар.

За давньою, усталеною що з першої вечері звичкою, подавши чоловікам каву, жінки залишили їх самих і, підсівши до Соланж, почали стиха перемовлятися. Поруч на столику лежало кілька пошарпаних журналів, що їх уже, певно, встигли переглянути десятки пацієнтів.

А втім, комісарові відразу впала в око одна деталь. Щойно він заходився набивати люльку, господар раптом підвівся, пішов до свого кабінету і за хвилину повернувся з коробкою сигар.

- Я вам не пропоную, Мегре...

- Дякую... Я не знав, що ви перейшли на сигари.

Скільки пам'ятав комісар, Пардон завжди курив сигарети. Скоса зиркнувши на свою жінку, лікар прошепотів:

- Це їй так заманулося...

- Через статті про рак легенів?

- Еге ж... Вона занадто вразлива.

- А ви в це вірите? Лікар знизав плечима.

- Навіщо сперечатися?..- І зовсім тихо додав: - На вулиці я курю те, що й завжди.

Він теж хитрував: у присутності пані Пардон покірно димів сигарою, а за спиною, потай, як школяр, смалив сигарети.

Він був худорлявий, невисокий на зріст., На скронях уже рясно висипала сивина, на обличчі відбивалися сліди постійних турбот та багаторічної виснажливої праці. Майже завжди їхня вечеря закінчувалася несподіваним викликом, і, перепрощуючи гостей, лікар біг рятувати чиїсь життя.

- Скажіть щиро, Мегре...- В його голосі вчувалося [229] якесь вагання, навіть острах.- Ми з вами майже однолітки...

- Мені вже п'ятдесят два...

Це було добре відомо лікареві, який не так давно власноручно заповняв медичну картку на комісара.

- За три роки відставка... В п'ятдесят п'ять нас, поліцаїв, відпроваджують вудити рибу.

Обоє сумно зітхнули. Крізь відчинене вікно до кімнати інколи вривався свіжий подих вітерцю. На небі, десь далеко, спалахували блискавки, але грому не було чути. В будинку навпроти у завішених вікнах мелькали чиїсь тіні. З одного вікна, спершись на лутку, до них пильно придивлявся якийсь старий.

- А мені сорок дев'ять... Замолоду три роки щось важать... Але в нашому віці...

Мегре навіть не думав, що незабаром, за зовсім інших обставин, йому доведеться в усіх подробицях пригадати цю неквапливу розмову. Йому завжди подобався Пардон, і вечори, які вони іноді проводили разом, завдавали комісарові справжньої втіхи.

- В нашому життєвому досвіді б дещо спільне... Мов ставлення до людей у чомусь нагадує ваше... Більше того... Можливо, у нас були навіть спільні клієнти...

Це було цілком імовірно. Чого тільки не трапляється в цих перенаселених районах Парижа?!

- Я хотів би поставити вам одне запитання...

Пардон явно хвилювався. Незважаючи на їхню особисту дружбу і навіть дружбу їхніх родин, були проблеми, яких не наважувалися торкатися в своїх розмовах ні лікар, ні комісар. Наприклад, вони ніколи не дискутували ні щодо політики, ні щодо релігії.

- Так от...-провадив Пардон.- Скажіть, чи доводилося вам, відколи ви служите в поліції, зустрічати злочинця по-справжньому злого, тобто...

Він на мить замислився, добираючи потрібне слово.

- Тобто викінченого злочинця, який чинив би зло свідомо - заради самого зла... Звичайно, я не маю на увазі злочинців політичних чи воєнних - хоча б тому, що вам, на щастя, не доводилося мати з ними діла... Це неповноцінні люди, охоплені манією величі, тобто душевнохворі, яких годилося б тримати в гамівних сорочках...

- Одне слово, вас цікавлять чисті злочинці?

- Скажімо, викінчені...

- Згідно з карним кодексом? [230]

- Ні... Згідно з вашим досвідом...

Примруживши очі, Мегре уважно спостерігав за своїм другом, точніше, за сигарою, яку той невправно тримав у руці, щомиті ризикуючи струсити на килим сизий нагар. Нарешті він не витримав і всміхнувся. Помітивши його погляд, лікар зніяковіло загасив сигару.

Вони без слів розуміли один одного. Можливо, коли б не ця клята сигара, лікар тримався б певніше, і їхня розмова не вийшла б за межі звичайних буденних тем.

Як він щойно сказав, йому було сорок дев'ять. Вже понад двадцять років він щодня схилявся над десятками хворих, які дивилися на нього, як на господа бога, сподіваючись, що він дасть їм здоров'я, пораду, продовжить їхнє життя, полегшить їхні страждання..

Він урятував багатьох чоловіків, жінок, дітей, допоміг іншим змиритися зі своєю долею. Щодня йому доводилося приймати рішення більш категоричні, аніж судові вироки.

Начитавшись газетних нісенітниць, жінка примусила його відмовитись від сигарет, а в нього навіть не стало духу сперечатися з нею. Навіщо її дратувати, чинити прикрості? Отож у її присутності він покірно смоктав смердючу і, певно, не дуже смачну сигару.

Та на самоті, беручись за кермо старенької машини, щоб їхати до хворого, він, мов той злочинець, тремтячими руками діставав і запалював сигарету.

Мегре якийсь час мовчав, обмірковуючи відповідь.

- Коли б лиха доля примусила мене стати суддею,- нарешті повагом мовив він,-то, певно... А втім, ні! Судити людину?! Я б ні за що не взяв на себе такої відповідальності!

- Незалежно від злочину?

- Тут важить не стільки сам злочин, скільки те, Що спонукало людину його вчинити...

- Отже, ви це знаєте випадку, коли б вирок можна було винести одразу, без жодних вагань?

Ви маєте на увазі чисте лиходійство?.. Звичайно, я говоритиму з особистого досвіду... Так, мені зустрічалися люди, яким я з насолодою давав ляпаса... Але потім, ведучи розслідування, я завжди переконувався, що вина їхня не є абсолютною... і що завжди можна знайти обставини, які...

Мегре не доказав, почувши у себе за спиною жіночий голос: [231]

- Може, вип'єте по чарочці арманьяку? Лікар запитально глянув на свого друга.

- Ні, дякую...

- До речі, коли я вас востаннє оглядав?

- Може, рік тому...

Десь зовсім близько спалахнула блискавка, і над дахами прокотився могутній грім, але з неба не впало жодної краплини.

- Може, зайдемо на хвилинку до кабінету?

Під стінкою у колисці спав первісток доньки Пар-дона.

- Не турбуйтесь, він спить міцно... На жаль, лише до п'ятої години ранку... Ану, роздягайтесь...

Мегре слухняно зняв піджак та сорочку. Лікар з поважним виглядом дістав стетоскоп.

- Дихайте... Дихайте глибше... Тепер ротом... Гаразд... А тепер ляжте тут- і розстебніть ремінь... Звичайно, ви не стали працювати менше й повільніше, як я вам радив?

- А ви?

- Ясно, ясно... А як щодо режиму? Мегре заперечливо хитнув головою.

- Отже, все-таки п'єте... Хоча б менше, ніж раніше?

- Я домігся лише одного - мені завжди соромно, коли я п'ю. Байдуже що - келих пива чи чарку кальва-досу... Буває, я цілий тиждень у рот не беру спиртного - хіба що склянку столового вина перед обідом. Потім починається розслідування, зайдеш до якоїсь кав'ярні, щоб постежити за будинком навпроти, вдихнеш запах -і пішло...

Як у Пардона з його сигаретами. Хоча обидва були вже цілком зрілі люди!

Як звичайно, Мегре поверталися додому пішки вулицею Шмен-Вер.

- Ну, що він сказав 'про твоє здоров'я?

- Все гаразд.

У цю мить на Париж раптом линула вся та вода, що збиралася на небі протягом кількох тижнів спеки.

- Може, сховатися в під'їзді?..

...Це вже була давня історія. Минуло десять днів, відколи подружжя Мегре вечеряло у Пардонів. Зараз [232] знову було жарко. Тисячі людей залишали Париж у пошуках прохолоди. Коридори Сюрте спорожніли. Комісар працював без піджака, широко відчинивши вікно. В жовто-зелених водах Сени, немов у морі під час штилю, віддзеркалювалися темні грозові хмари.

О пів на одинадцяту, саме коли він проглядав ранкові донесення, пролунав стукіт у двері, по якому будь-хто в Сюрте одразу впізнав би старого швейцара Жозефа. Він зайшов, не чекаючи запрошення, й поклав на стіл комісара великий конверт. Кинувши на нього погляд, Мегре спохмурнів. Угорі жирними літерами було надруковано: «Головна префектура».

Всередині була повістка.

«Бригадному комісарові Мегре належить з'явитися 28 червня об 11-й годині до кабінету головного префекта».

Мегре нараз відчув приплив крові до голови, як багато років тому, коли його, учня другого класу, викликали до директора ліцею.

Він глянув на календар - 28 червня, вівторок... До одинадцятої залишилося менш як півгодини... Повістка прибула не поштою, її приніс розсильний.

За тридцять з гаком років роботи в Сюрте, з них десять на чолі бригади карного розшуку, -Мегре не раз доводилося бувати у префектурі. Але вперше його викли кали туди в такий спосіб.

На його очах змінилося щонайменше з десяток префектів. З деякими в нього були непогані стосунки, інші тримались на цій посаді так недовго, що він навіть не встигав перемовитися з ними.

Раніше, коли його викликали до префектури, це робилося завжди по телефону, дуже чемно, навіть запобігливо, бо йшлося, як правило, про дуже делікатні й малоприємні справи: треба було рятувати з халепи синка чи доньку якогось великого цабе чи саме велике цабе персонально.

Його першою думкою було негайно зайти до директора карного розшуку Ролана Блюте. Природно, той був поінформований. А втім, уранці, під час доповіді, він навіть словом не прохопився і поводився, як звичайно: з байдужим виглядом поставив кілька незначних запитань і по-віхнув, не дослухавши відповіді.

Це був ще не старий, але вже обметаний чиновник, який працював раніше на керівних посадах у багатьох [233] міністерствах. Три роки тому, коли він посів свій теперішній пост, його уявлення про службу в поліції обмежувалося тим, що він прочитав колись у детективних романах.

Мегре ще пам'ятав той час, коли директор Сюрте обирався серед комісарів. Колеги не раз піддрочували його, кажучи, що йому не минути крісла головного патрона. Та ба!

Він на хвилину зазирнув до інспекторської і похмуро кинув:

- Якщо питатимуть, я в префекта.

Люка та Жанв'е, які знали комісара краще ніж будь-хто, відчули в його голосі занепокоєння і стривожено глянули на нього.

З люлькою в зубах Мегре неквапливо спустився запорошеними сходами, минув вхідну арку, привітав двох чергових і попрямував набережною Орфевр до бульвару Дю Пале.

Хоча попереду була зустріч з високим начальством, він насилу стримався, щоб не зайти до найближчого бару й не хильнути склянку чого завгодно - пива, сухого вина, аперитиву, і раптом уперше пригадав останню вечерю у Пар донів, історію з сигаретами, огляд біля дитячої колиски...

Йому не довелося діставати посвідчення - віддавша честь, вартові мовчки пропустили його до вестибюля.

- Кабінет префекта,- мовив він до ліфтера.

- У вас повістка?

Мегре сунув йому до рук пожмаканого папірця. Сюди входили тільки за викликом. Його провели до давно знайомої приймальні.

- Вам доведеться почекати...

Нічого не вдієш! Префект, теж із нових, працював тут другий рік. Молодий - зараз це стало модою. Йому ще не було й сорока років, але як випускник Вищої школи управляючих він міг посісти керівне місце в будь-якому відомстві.

«Пан Мітла» охрестили його журналісти після першої прес-конференції. Бо, подібно до кінозірок, префекти поліції тепер теж влаштовували прес-конференції, не забуваючи запросити на них репортерів телебачення.

«Панове, наш Париж, столиця світу, повинен бути зразковим містом, і наш обов'язок - ретельно його підмести. За останні роки тут оселилося аж надто багато випадкових елементів, спосіб життя яких не має нічого спільного з обов'язком та честю... Безробітні, бродяги, соціальне сміття, яке нам належить...»

П'ять на дванадцяту... Десять на дванадцяту... Чверть на дванадцяту... За столиком біля дверей куняв черговий у парадному мундирі, інколи кидаюча на комісара знудь-гований погляд. А втім, вони були знайомі, бо починали свою службу в поліції майже одночасно.

Задеренчав дзвоник. Черговий ліниво підвівся, відчинив двері, жестом запросив комісара ввійти.

Великий кабінет був обставлений меблями в стилі ампір, оббитими зеленим плюшем.

.- Сідайте, пане бригадний комісар...

М'який, але добре поставлений голос із приємним тембром, тонке моложаве обличчя, ретельно зачесане біляве волосся. З газет було відомо, що кожного ранку, перш йіж сісти в своє м'яке зелене крісло, пан префект півгодини грав у теніс на стадіоні Ролан-Гарос, щоб «увійти в форму».

Від нього віяло здоров'ям, бадьорістю, охайністю. Цей елегантний костюм, певно, замовлявся в Лондоні. Префект усміхався так само, як на будь-якій із своїх фотографій,- скромно і вдоволено водночас, скоріше до самого себе, аніж до когось.

- Скажіть, Мегре...

Точнісінько, як Пардон кілька днів тому, з тією, можливо, різницею, що замість сигари він тримав між пальцями сигарету. Чи не тому, що поруч не було його дружини?

Цікаво, чи усміхався б він так само вдоволено в її присутності?

- Якщо не помиляюсь, ви служите в поліції з молодих літ?

- З двадцяти двох років.

- А скільки вам зараз?

- П'ятдесят два.

Він знав це, але все-таки запитував, так само, як Пардон, хоча і з якихось інших міркувань.

Мегре сидів похмурий і крутив у руках люльку, не наважуючись |ї натоптати. І рантом, немов кидаючи виклик долі, коротко мовив:

- Ще три роки - і на пенсію!

- Справді... Вам не набридло чекати?

Мегре відчув, як кров прилинула йому до обличчя [235] і в серці заклекотав гнів. Щоб стриматись, він почав уважно розглядати бронзові закрутки на ніжках письмового столу. .

- Ви одразу почали працювати в карному розшуці? В голосі була холодна й безособова, певно, завчена лагідність.

- За моїх часів до карного розшуку новачків не брали. Я спочатку прадював у районному комісаріаті... Як і більшість моїх колег...

- Простим поліцейським?

- Ні, секретарем... А потім шляховим інспектором... В уважному погляді префекта не було ні ворожості, ві симпатії.

- Отже, ви пройшли крізь усі відділи?

- Майже... Метро, універмаг, вокзали, місця розваг, гральні...

- Здається, у вас залишились про все це приємні згадки?

- Авжеж... Як і про мої шкільні роки...

- В усякому разі, ви самі про це охоче говорите... Цього разу Мегре почервонів, як мале дитя...

- Як вас розуміти?

- Досі мені про вас розповідали інші... Ви дуже відомі, пане Мегре, дуже популярні...

Голос був такий солодкий, що можна було подумати, ніби його викликали, щоб лише поздоровляти.

- Якщо вірити газетам, у вас такі ефективні ме-тбди...

Велике цабе підвелося, підійшло до вікна 1 якусь хвилину дивилося на машини й автобуси, що проїздили повз Палац правосуддя. Коли воно знову глянуло на комісара, його посмішка була ще більш самовпевнена, ще більш самовдоволена.

- Досягши останнього щабля на службовій драбині - адже ви зараз начальник бригади, ви все-таки не змогли позбутися ваших колишніх звичок... Я чув, що ви не дуже любите сидіти в кабінеті?

- Еге ж, пане префект...

- І самі беретеся до таких справ, які слід було б доручати вашим інспекторам...

Мегре мовчав.

- Навіть не гребуєте чорною роботою... Стиснувши зуби, Мегре почав набивати люльку.

- Кажуть, вас можна цілими годинами бачити в якихось гадючниках та інших темних місцях, де службовцям вашого рангу не годиться й носа показувати...

Він мовчки сидів у кріслі, стиснувши зуби, і не наважувався запалити. Навпроти нього, за великим столом із червоного дерева, впевнено походжав худорлявий чепурний префект.

- Можливо, свого часу ці методи були й непогані, але зараз вони безнадійно застаріли...

Мегре сам незчувся, як у його руках чиркнув сірник, примусивши здригнутися дженджуристого молодика. А втім, за якусь мить його обличчя знову розпливлося в посмішці.

- У старої поліції були свої звичаї... Наприклад, інформатори... Охоронці закону та порядку підтримували дружні стосунки з людьми, що жили поза рамками закону й порядку... За якусь незначну допомогу поліція заплющувала очі на їхні власні грішки... Ви й досі користуєтесь їхніми послугами, пане Мегре?

- Як і поліція в усьому світі.

- І теж інколи заплющуєте очі?

- Так, коли це доконче потрібно.

- А ви ніколи не замислювалися над тим, як багато води збігло за ці тридцять років?

- За ці тридцять років перед моїми очима змінилося дев'ять директорів Сюрте та одинадцять головних префектів.

Чим гірше, тим краще! Він не міг довше стримуватися і До того ж відчував себе зобов'язаним хоч у такий спосіб утерти носа цьому пихатому вискочню. За цю фразу йому б-потиснули руку всі його старі колеги по Сюрте.

Якщо префект і прийняв удар, зовні цього він не показував. Він би міг бути дипломатом. А втім, хтозна, можливо, завтра його призначать послом?!

- Ви знайомі з мадемуазель Пріер?

Аж ось коли починалася справжня атака!

- Ви гадаєте, що я повинен її знати, пане префект?

- Безперечно.

- На жаль, це ім'я я чую вперше.

- Мадемуазель Ніколь Прієр... А ви ніколи не чули про пана Жан-Батіста Прієра, доповідача Державної ради?

- Ніколи.

- Він мешкає на бульварі Курсель, сорок два. [237]

- Цілком можливо.

- Це дядько Школь, яка живе разом з ним.

- Я вам вірю, пане префект.

- А я хочу вас запитати, пане головний комісар, де ви були минулої ночі о першій годині?

Посмішка зникла, в його голосі бринів метал.

- Я чекаю на вашу відповідь.

- Це що - допит?

- Називайте це як вам заманеться, але я поставив вам конкретне запитання.

- Дозвольте запитати, яким правом?

- А таким, що я ваш начальник, а ви мій підлеглий.

- Он як...

Мегре мовчав, стискуючи побілілими пальцями чубук згаслої люльки. Ніколи ще він не відчував себе таким приниженим.

- Я ліг спати о пів на дванадцяту... До того дивився телепередачу...

- Ви вечеряли вдома?

- Еге ж...

- О котрій годині ви вийшли з дому?

- Тепер я здогадуюсь, пане префект... Близько дванадцятої мені подзвонили...

- Звичайно, ваш телефонний номер надруковано у довіднику...

- Певна річ.

- Вам не здаєтьея, що це не дуже зручно. Адже кожен жартівник може вас потурбувати, коли йому заманеться.

- Я про це теж думав. Кілька років підряд мій телефонний номер не публікувався, але мені не вдавалося довго зберігати йото в таємниці. Змінивши п'ять чи шість номерів, я дозволив друкувати його в телефонному довіднику, як усі...

- Я розумію, що це зручно для ваших інформаторів... Та й не тільки для них... Це дозволяє людям звертатися до вас особисто замість повідомити Сюрте, коли десь щось станеться... А після цього - вся слава ваша... Принаймні, в очах публіки...

Комісар мовчав.

- Отже, вам подзвонили за кілька хвилин до дванадцятої. За скільки саме? [238]

- Я довгенько розмовляв потемки... А коли жінка увімкнула світло, було за десять дванадцята...

- Хто ж це вам подзвонив? Хтось знайомий?

- Ні. Якась жінка.

- Вона назвала вам своє ім'я?

- Не відразу.

- Тобто, не тоді, як ви буцімто розмовляли з нею по телефону?

- Ваше «буцімто» - зайве.

- Нехай так. Отже, вона призначила вам побачення в місті?

- В певному розумінні, так.

- Ви не могли б висловитись точніше?

Він починав розуміти, що пошився в дурні, і тепер доводилося признаватися в цьому перед цим усміхненим самовдоволеним слиньком.

- Вона тільки-но приїхала в Париж, де ніколи раніше не бувала...

- Пробачте...

- Я повторюю вам те, що вона мені сказала.

- І це все?

- Ні... Далі вона розповіла, що сама з Ларошелі, що їй вісімнадцять років, що її батько суддя і що приїхала вона до Парижа на запрошення своєї шкільної подруги, бо вдома задихається від батьківського піклування, а подруга писала, що в столиці жити легко й весело...

- Оригінальна історія, чи не правда?

- Мені доводилося чути історії ще менш оригінальні, але цілком правдиві. Сподіваюсь, вам відомо, скільки молодих дівчат, часом навіть із найзаможніших родин, щороку залишають...

- Дякую, я стежу за статистикою.

- Я згодний, що історія ця досить банальна, і, коли б вона на цьому закінчилася, я б, мабуть, залишився вдома. Але вона далі сказала, що поїхала з дому, не попередивши батьків, з невеличкою валізкою та лише сотнею франків... Подруга зустріла її на Моннарнасько-му вокзалі... Вона була не сама, а з якимось чоловіком років тридцяти, начебто її нареченим...

- Жировий король, як сказала б ворожка?

- Вони сіли в червону «ланчію» і хвилин за десять зупинилися перед готелем.

- Ви знаєте, яким саме? [239]

- Hi.

- А в якому районі, теж ні?

- На жаль, пане префект... І нічого дивного - ця дівчина не знала Парижа, бо опинилася тут уперше. її зустріла подруга і познайомила зі своїм нареченим. Потім вони їхали в машині вулицями та бульварами, яких вона ніколи раніше не бачила. Нарешті зайшла до якогось дешевого готелю, де вона залишила свою валізку, і разом з ними пішла обідати. її примусили пити...

Мегре пригадав патетичний голос дівчини, прості схвильовані слова, в яких неможливо було запідозрити нещирість.

«Здається, я. й досі трохи п'яна,- призналася дів-'чина.- Я навіть не знаю, що я пила...

- Ходімо, побачиш, як я живу,- запропонувала моя подруга.

Так ми опинилися у великій світлій кімнаті, що нагадувала майстерню художника. На стінах висіли гравюри та фотографії, від яких мене охопив жах... Помітивши це, моя подруга почала сміятися...

- Чого ти злякалася?.. Марку, доведи їй, що це не так страшно...»

- Якщо я правильно вас зрозумів, вона розповіла це по телефону, тимчасом як ви були в ліжку, поруч із дружиною?

- Саме так, хоча про деякі подробиці я дізнався пізніше.

- Отже, було продовження?

- Невдовзі вона відчула, що їй краще втекти, і таким чином опинилася сама серед ночі в незнайомому місті, без грошей, навіть без документів... Все це залишилося в сумочці на квартирі її подруги...

- І саме тоді їй спало на думку подзвонити вам?.. Певна річ, вона знала ваше ім'я з газет... А втім, як вона могла подзвонити з автомата, якщо в неї не було грошей?

- Вона зайшла до кав'ярні, щось замовила і попросила телефонний жетон... У кав'ярні платять, коли виходять...

- Отже, тільки тому, що якась юна особа розповіла вам по телефону зворушливу, хоч і малоймовірну історію, ви схопилися серед ночі з ліжка і полетіли світ за очі на побачення з нею? І це ви, комісар карного розшуку! Чи не здається вам, що було б значно краще доручити [240] цю місію комусь із ваших молодших підлеглих чи просто черговому поліцаєві? Чому ви цього не зробили? Тому що вже тоді у Мегре з'явився якийсь невиразний сумнів, хоча зараз про це не варто було говорити. Зараз було краще мовчати.

- Так от, пане головний комісар, ваша юна знайома зовсім не провінціалка, і її розповідь про ці події дуже відрізняється од вашої. Сьогодні вранці, не побачивши своєї племінниці біля столу, пан Жан-Батіст Пріер занепокоївся і послав по неї. Йому доповіли, що вона не ночувала вдома...

Вона з'явилася сама в страшному вигляді о пів на дев'яту ранку. Те, що вона розповіла, так схвилювало пана Прієра, що він негайно подзвонив міністрові внутрішніх справ. У свою чергу, дізнавшись про це, я звелів запротоколювати свідчення мадемуазель Прієр... Вам залишилося три роки до пенсії, пане Мегре...

І тут він пригадав слова Пардона:

«Скажіть щиро, чи доводилося вам, відколи ви служите в поліції, зустрічатися...»

З чистим лиходійством! Зі злом заради зла! Зі 8лом, учиненим цілком свідомо і навмисне!

Хто ж цей лиходій?

- Що ви від мене чекаєте, пане префект? Подання про відставку?

- Я був би змушений його прийняти.

- Що ж вам заважає?

- Ознайомтеся спочатку з протоколом. Потім подайте, мені пояснення письмово, з найменшими подробицями. Певна річ, я вам забороняю турбувати мадемуазель Пріер і збирати будь-які свідчення щодо неї. Я покличу вас знову, як тільки ознайомлюсь із вашою доповідною.

І, усміхаючись, відчинив двері.

О Обминувши ліфт, Мегре вже ступив на мармурові сходи, як раптом позаду відчинилися двері. Його наздогнав старий незграбний черговий. Цей навряд чи грав щоранку в теніс.

- Пан префект просить вас повернутися, пане головний комісар.

Мегре в нерішучості зупинився, не знаючи, що робити - виконувати розпорядження чи йти собі далі. Нарешті [241] повернувся і знову піднявся до приймальні. Двері йому відчинив сам префект.

- Я забув попередити вас, що в Сюрте про цю справу не повинен знати ніхто, крім вас. І, певна річ, жоДт ного розголосу в пресі. Покладаю це на вашу особисту відповідальність.

Комісар мовчав, і, щоб якось закінчити цю розмову, префект додав:

- Дякую вам.

- Я вам теж, пане префект.

Чи справді він це сказав, чи лише хотів сказати? Мегре сам не пам'ятав, як він прожогом вилетів із кабінету, махнув на прощання рукою черговому і швидко збіг мармуровими сходами. Як дивно було знову опинитися в цьому ранковому вирі бульварів, побачити сонце, людей, потік машин, відчути кольори та пахощі паризького будня.

Раптом спазма вдавило йому серце, і, зупинившись, він машинально притулив руку до грудей.

Пардон якось запевняв його, що це дрібниці, звичайна перевтома. Але від цього такі напади не ставали приємнішими, тим більше, що останнім часом вони все часті? ше супроводжувалися запамороченням: люди й усі навколишні предмети розпливалися перед очима, як на екрані, коли об'єктив кінопроектора не наведено на різкість.

Дійшовши до рогу вулиці, він штовхнув двері бару. Комісар інколи навідувався сюди навіть серед білого дня, щоб хильнути на ходу скляночку для бадьорості.

- Аперитив, пане комісар?

Мегре важко дихав, очі заливав піт, і він не відразу впізнав своє відображення в дзеркалі поміж пляшками вітрини.

- Коньяк...

Він був дуже блідий, очі немов оскліли.

- Малу чи велику?

- Щонайбільшу! - гірко кинув він.

Знову через Пардона. Хто б міг гадати, що та буденна розмова, яка відбувалася між ними після останньої вечері, виявиться такою значущою?

Лікар, який на догоду дружині палив удома противну сигару, порадив йому менше пити. Але, щойно опинившись на вулиці, він сам потай діставав і запалював сигарету. [242]

«Скажіть, чи доводилося вам, одколи ви служите ь поліції, зустрічатися...»

З чистим лиходійством! Зі злом заради самого зла! А втім, це вже був голос цана префекта. Комісар зітхнув.

- Ще одну, Франсуа...

Він навіть не спромігся усміхнутися.

Годинник показував за двадцять дванадцяту. Отже, все це відбулося за якихось півгодини. Тридцять хвилин, які немов вирили межу в його житті. Віднині в нього було «тоді» і «тепер», минуле й майбутнє.

Яке майбутнє?!

В голові досі паморочилося. Ото буде номер, як він упаде ось тут, посеред бару, на очах байдужих до всього відвідувачів, які смоктали свої аперитиви!

Годі, Мегре! До біса такі думки! До біса розніженість! Пригадай, скільком людям, яких ти допитував у своєму кабінеті, теж здавалося, що їх серце ось-ось вискочить із грудей чи взагалі перестане битися! І ти тримав на такий випадок у себе в шафі пляшку коньяку, гадаючи, що це найкращі ліки.

- Ще одну?

- Ні, досить... Скільки з мене?

Він розплатився. Йому було жарко, але, здається, не тільки йому. Інші відвідувачі теж час од часу витирали хусточками спітніле чоло. Чого це Франсуа так пильно дивиться на нього?

Він ішов рівно, він не був п'яний. Дивно було 5 сп'яніти від двох чарок коньяку, навіть великих. Дійшовши до переходу, він слухняно дочекався зеленого світла і попрямував до славнозвісного будинку 38 на набережній Орфевр.

Він уже не злостився на сонливого префекта, якому щойно був би залюбки затопив у пику. Врешті, в цій справі префект був простий пішак.

Звичайно, він не любив поліцаїв старого гарту, з яких, власне кажучи, на керівній посаді в карному розшуці залишався один Мегре.

На очах у нього один за одним пішли у відставку його старі колеги, а їхнє місце заступили нові люди, які зовсім по-іншому дивилися на речі.

Крім комісара, в Сюрте був ще один ветеран на ім'я Барнакль, вічний інспектор, який почав службу раніше за Мегре, але відтоді не піднявся на жоден щабель по службовій драбині. [243]

Через хронічну нежить його називали Застудженим. Або ще - Лапатим, бо на його великі плоскостопі ноги важко було знайти взуття. Не наважуючись давати йому складних доручень, старого використовували для найчор-нішої роботи. Інколи його з ранку до ночі ганяли по всіх квартирах на якійсь вулиці, мов того продавця пилососів, щоб опитати всіх мешканців та консьєржок.

Бідолашний Барнакль! Комісар ще ніколи не співчував йому так, як тепер. За три місяці він теж мав іти на пенсію. Він знав, що його чекає. А Мегре?

Комісар привітав чергових біля входу і повільно рушив угору по сходах, насторожено прислухаючись до ударів серця.

Опинившись у своєму кабінеті, він тихо зачинив двері і немов уперше оглянув кімнату. Мегре знав тут кожен закуток, кожну дрібницю. З роками всі речі немов стали безликими, почали здаватися частинами одного цілого. Йому раптом закортіло відчинити шафу і перевірити, чи стоїть там ще пляшка коньяку для вразливих клієнтів.

Стенувши плечима, він пішов до інспекторської.

- Що нового, хлоп'ята?

Вони дивилися на нього так само, як бармен Фран-суа. Люка підвівся.

- Ще один наліт на ювелірну крамницю...

- Візьмися за цю справу, якщо хочеш... Перед очима в нього досі все пливло.

- І, будь ласка, подзвони моїй дружині... Скажи,, що обідати я не прийду... Нехай принесуть кілька бутербродів та пива...

Співробітники навіть не питали, що сталося. Та й що він міг їм відповісти, коли сам досі нічого не знав? Уперше в житті його звинувачували в порушенні закону, і він мусив виправдовуватися.

Мегре навстіж одчинив вікно, зняв піджака і важко опустився в крісло. На столі перед ним рядком лежали шість люльок, кілька нерозгорнутих досьє, документи на підпис.

Взявши найбільшу люльку, Мегре неквапливо натоптав її і запалив. Сьогодні навіть улюблений тютюн був гіркий на смак. Скривившись, комісар підвівся і дістав із кишені копію протоколу, яку дав йому префект.

Заради того, щоб записати свідчення юної племінниці пана Жана-Батіста Пріера, на бульвар Курсель погнала 2[44] спеціально стенографа, певно, когось із інспекторів. Цікаво, з якого відділу?

«Головний доповідач Державної ради...» Мегре невиразно пригадав напис «Державна рада» над монументальним порталом одного з будинків на площі Пале-Рояль. Цей орган посідав важливе місце в урядовій ієрархії, але, як і більшість французів, комісар не мав жодного уявлення про його функції.

Зітхнувши, він дістав із шухляди довідник, з якого дізнався, що обов'язком Державної ради Французької республіки є стежити за конституційністю законів і розглядати скарги цілих громад та окремих громадян на державу.

Функції головного доповідача полягали в тому, щоб розглядати ці скарги та доповідати про них Державній раді зі своїми пропозиціями.

«Свідчення мадемуазель Ніколь Пріер, 19 років, студентка, мешкає у свого дядька пана Нїана-Батіста Прієра, головного доповідача Державної ради, бульвар Курсель, 42. 9 год. ЗО хв. ранку».

Він одразу пригадав цей великий сірий будинок навпроти парку Монсо І великими порталами, з шерегами чорних лискучих лімузинів на подвір'ї, з одягнутими в уніформи консьєржками, ледачими й неприступними, немов, той черговий префектури.

«Увечері минулого понеділка, одразу після вечері, я вийшла з дому і подалася до моєї подруги, Мартін Буе, доньки лікаря, що мешкає на бульварі Сен-Жермен. Оскільки машина була потрібна моєму дядькові, я поїхала в метро...»

Мегре робив нотатки. Напередодні після вечері він разом із жінкою дивився телепередачу, навіть не сподіваючись, що на нього чекає якась халепа.

«Вдома у Мартін ми кілька годин слухали нові платівки, які їй подарували на день народження. Мартін шалено любить музику. Я теж. Але менш, ніж вона».

Як це по-дівочому невинно і цнотливо! Дві юні подруги зустрілися, щоб послухати музику... Яку саме? Ба-ха? Модні пісеньки? Джаз?

«Ми попрощалися близько пів на дванадцяту, і спершу я хотіла була вже повертатися в метро. Та, опинившись на вулиці, я раптом передумала і вирішила трохи прогулятися пішки, подихати свіжим повітрям після денної задухи...» [245]

На мить в його уяві постала картина: пшкарпий салон в апартаментах головного доповідача на бульварі Курсель і молода дівчина, яка з поважним виглядом диктує запобігливому інспекторові свої свідчення. Кругленькі, прилизані фрази немов запозичені із шкільного твору на задану тему. Цікаво, чи був при цьому її дядечко? Чи не виправлялося, чи не перероблялося наново це її писання?

«Незабаром я звернула на вулицю Сени, що вела до набережної. Я страшенно люблю прогулюватися набережними, а надто вночі... І тут я згадала, що залишила у Мар-тін дві платівки, які принесла була з собою, щоб прослухати.

Мій дядечко має звичку рано лягати спати, бо встав теж із сонцем. Ідучи з дому, я знала, що він мав повернутися за годину. Отож, певно, він уже спав. Коли б Мартін раптом подзвонила мені, щоб нагадати про платівки, вона безперечно його розбудила б. Я понад усе боялася цього».

Що було цілком можливо. Все було можливо - Мегре зараз знав це краще, ніж будь-коли. А втім, це місце звучало вже не так переконливо, «к початок свідчення.

«Я зупинилася перед невеличкою старомодною кав'ярнею з цинковим шинквасом, шістьма дерев'яними стільцями, однією лампочкою під стелею. На вивісці було написано: «Кав'ярня «Затишок». Біля вітрини з газетою в руках сидів хазяїн. Я зайшла».

Десь зараз тут мав з'явитися Мегре. Цікаво, як саме виведе вона його на сцену? Напередодні саме в цей час він мирно спочивав, не сподіваючись лиха, поруч із пані Мегре.

«Я одразу попросила телефонний жетон. Хазяїн знехотя підвівся, немов був невдоволений з того, що його потурбували. Я замовила каву і зайшла до кабіни.

Якийсь час ми розмовляли з Мартін по телефону. Вона запитала, де я. Я відповіла, що дзвоню із чудової кав'ярні, геть як за давніх часів, і що для цілковитого затишку в ній бракує лише кота... А втім, тут з'явився й кіт - великий, смугастий, схожий на тигра... Вона хотіла йти до мене, але я відрадила її, сказавши, що нені час повертатися додому».

Тонким нюхом слідчого Мегре відчув, що десь тут правда змішувалася з брехнею. Звичайно, вона дзвонила своїй подрузі - це можна було легко перевірити. Правда [246] Й те, що вона заходила до кав'ярні «Затишок», бо саме там 'зустрів її Мегре трохи згодом. Отже, вона дзвонила двічі - раз до Мартін, другий - до нього.

Але поки що дівчина говорила про один жетон. Цікаво, чи згадає вона про другий?

«Ми пробалакали хвилин десять, можливо, трохи більше. Хоча ми бачилися зовсім недавно, у дівчат завжди є про що поговорити... Не встигне вичерпатися одна тема, як з'являється друга...»

Інакше кажучи, мадемуазель Ніколь спочатку подзвонила комісарові, а потім, поки він одягався, ловив таксі та мчав на вулицю Сени, неквапливо розмовляла зі своєю подругою.

«Далі я пішла до столика, де вже стояла моя кава. Хазяїн повернувся на своє місце біля вікна, кіт умостився в нього на колінах. Поруч на стільці лежала вечірня газета. Я взяла її і почала проглядати, щоб дати каві трохи прохолонути.

Не знаю, скільки минуло хвилин...»

Тут вона повинна була зважити на свідчення хазяїна кав'ярні. Якщо вона й гортала газету, то, безперечно, думала в цю мить про те, чи добре зіграла свого роль у цій комедії, коли розмовляла з комісаром, і чи приїде він до кав'ярні. Що не кажи, а відчуття часу в неї було ідеальне.

- Зайдіть! - крикнув Мегре.

Це стосувалося гарсона з ресторанчика «Дофін», який приніс тацю з бутербродами та дві пляшки пива.

- Поставте там...

Йому не хотілося ні їсти, ні пити. Насупивши лоба, комісар підвівся й зачинив за офіціантом двері.

Одна деталь, в усякому разі, була правдива: чашка кави. І коли Мегре з'явився в кав'ярні «Затишок», на стільці поряд з дівчиною справді лежала згорнута вдвоє газета.

«Мені здається, що минуло всього кілька хвилин, але я можу помилитися: дядечко часто дорікає мені, що в мене немає відчуття часу... Я дістала з кишені портмоне... На мені був легенький костюм з двома кишенями, так Що в сумочці не було потреби... Я вже давно знаю одну свою ваду - всюди забувати сумочки... Ось чому, коли можна, я завжди ношу костюм чи сукню з кишенями...»

Спритно. Ось тобі й історія з украденою сумочкою. [247]

«Саме в цю мить до кав'ярні зайшов високий плечистий чоловік з масивним обличчям...»

Спасибі ва опис!

«Можливо, я помилюся, але в мене таке враження, ніби якийсь час він стежив за мною з вулиці... За вікном кілька разів промайнула схожа постать...

Спочатку мені здалося, що він прямує до мене, але він натомість сів чи скоріше впав на стілець біля сусіднього столика і, діставши хусточку, почав витирати чоло... Мені раптом здалося, що він не зовсім1 тверезий...»

Обережно! Треба мати на увазі, що хазяїнові кав'ярні теж доведеться свідчити.

«Його обличчя видалося мені знайомим, але прізвище чомусь не пригадувалося. Потім я збагнула, що бачила його фотографію в газетах...

Певно, він угадав мої думки, бо раптом сказав:

- Так, ви не помиляєтесь... Я справді комісар Мегре...»

Л це вже було занадто. Мегре б ніколи не сказав нічого подібного. Та дівчині було конче потрібно більш-менш переконливо пояснити, як почалася їхня розмова.

Адже хазяїн кав'ярні, що сидів на стільці під вікном, був неприємним свідком.

До речі, він навіть не підвівся назустріч комісарові і лише на мить одірвав од газети погляд. Важко було сказати, чому він досі не зачинив кав'ярні. Можливо, за звичкою. А можливо, й тому, що волів почитати на самоті газету більше, ніж спати поруч із жінкою.

«Я не належу до тих дівчат, які ганяються за кінозірками та всілякими знаменитостями, щоб узяти в них автограф. Ці знаменитості я маю змогу щотижня зустрічати вдома, на бульварі Курсель.

Але, щиро кажучи, мені було приємно побачити так близько живога поліцая, тим більше такого славнозвісного... Я уявляла його огряднішим, гладкішим... А ще мене здивував його трохи грайливий вигляд, як у людини, що вже чимало випила...»

Та хай йому біс! І вже вкотре Мегре пригадав той злоповісний вечір у Пардонів і розмову, через яку вія тепер ладен був повірити в забобони. Його звинувачували в тому, що він випив! До речі, зараз він теж випив! Дві дози коньяку. Великі! Це міг підтвердити бармен Франсуа. А на таці досі стояли дві пляшки пива. І, немов кидаючи всім виклик, він рвучко відкрутив металеву ватичку, [248] налив повну склянку, вихилив її і вп'явся зубами в бутерброд.

Потім поклав його назад. їсти не хотілося. Він відчував себе смішним і жалюгідним від думки, що йому доводиться воювати з привидами, боронитися від нападника, не знаючи, хто він і звідки нападає.

Буває, що уві сні людині ввижаються найдивовижніші речі, але, прокинувшись, вона одразу забуває про них, бо вони ніяк не пов'язані з реальним життям. Те, щз відбувалося з комісаром зараз, було гірше за будь-який кошмар - адже всі ці неймовірні події були не химерною маячнею, а цілком реальною дійсністю.

Він не спав, не марив, і перед ним на столі лежав не якийсь анонімний лист, не сповідь божевільного, а цілком офіційний документ, одержаний із рук самого префекта.

І префект вірив цьому документові. Чи не краще й самому Мегре повірити в нього?

Він добре пам'ятав усе, що передувало цій зустрічі в кав'ярні: телефонний дзвінок, розпачливий голос дівчини, яку він спочатку слухав поночі, не наважуючись покласти трубку, нарешті, спалах світла і запитання дружини:

- Що сталося?

Він лише знизав плечима, намагаючись не пропустити жодного слова із схвильованої розповіді незнайомки.

Тоді все це було справжнє, звичне, реальне - так само, як ця знайома от уже двадцять п'ять років кімната, жінка, що лежала поруч.

Вона подала йому недокурену звечора люльку і чиркнула сірником. Вже не вперше його будили ось так, серед ночі, і пані Мегре знала, що лише після двох-трьох затяжок чоловік відчував себе у формі.

За цим ось столом він протер уже не одні штани. Та сьогодні й стіл уже здавався комісарові не таким реальним. Чи не стане й він зовсім далеким спогадом після того, як Мегре подасть префектові доповідну?

Хіба не на це натякав всемогутній пан Мітла, який уже два роки обіцяв підмести Париж і щоранку грав у теніс на стадіоні Ролан-Гарос, позуючи перед фоторепортерами?

Старий комісар знову відчув, як у серці запекло від образи. Цей шмаркач звинуватив його в гонитві за славою. Мегре ніколи не шукав слави. Навпаки. Скільки разів розслідування ускладнювалося через те, що його [249] всюди впізнавали? Та хіба ж він винний, що журналісти зробили з нього щось подібне до живої легенди?

А втім, по-своєму префект у дечому мав рацію.

«Отже, тільки тому, що якась юна особа розповіла вам зворушливу історію, ви, комісар карного розшуку, схопилися з ліжка і полетіли на побачення з нею... Чи не краще було б доручити цю місію комусь із ваших молодших підлеглих?..»

Чи не це саме сказала йому пані Мегре? ¦ - А чому ти не пошлеш когось із інспекторів?

Саме тому, що в цій історії було щось сумнівне, а фактам, про які повідомляла по телефону дівчина, бракувало логічності. Та хіба завжди є логіка в тому, що відбувається в житті? Зайвий доказ того - все, що сталося з ним самим. Куди вже далі - комісар карного розшуку змушений доводити свою безневинність!

Бо цього вимагає велике цабе. А втім, Мегре вже не гнівався на префекта. Йому вже не кортіло заліпити своєму начальникові в пику. В цій історії панові Мітлі дісталася роль пішака. Грав не він, грали ним. Ще більші цабе.

Мегре допив першу склянку пива, налив ще одну, поставив поруч на столі, неквапливо запалив люльку і знову схилився над протоколом.

«Пан Мегре попросив білого вина. Хазяїн запитав:

- У пляшці?

Той відповів «еге ж», і за хвилину хазяїн приніс невеличку пляшку. Пан Мегре хотів почастувати й мене, але я відповіла, що допіру пила каву. Не пам'ятаю точно, з чого саме почалася наша розмова. Здається, пан Мегре сказав:

- У більшості людей хибне уявлення про нашу професію... Готовий заприсягтися, що у вас теж...

- Я багато чула про ваші допити,- сказала я.- Про те,*як поліція виморює в людей визнання...

- Це вже потім... Найважче - знайти злочинця... До речі, зараз я розшукую одного дуже небезпечного рецидивіста. Я певний, що здибаю його в одному з нічних барів...»

Незважаючи на дещо надмірну патетику, її розповідь по телефону про зрадливу подругу та підступного Марка була значно переконливіша, аніж ті фрази, які вона вкладала в уста МеГре.

« - Якщо хочете, можете піти зі мною... [250]

Він підвівся, певний моєї згоди, і кинув на стіл кілька монет. Коли я теж хотіла розплатитися, хазяїн відповів, що все гаразд, за мене вже заплачено.

Ми разом вийшли з кав'ярні.

- На вас чекають ваші батьки?

- Моєму дядечкові байдуже, коли я повертаюся додому... Він мені не дорікає...

- Тоді ходімо...

Я погодилася, бо мені було дуже цікаво. Пам'ятаю, як ми перейшли вулицю Жакоб, звернули до якогось завулка і опинилися в барі. Біля стойки юрмилося багато чоловіків.

Я пильно оглядала присутніх, намагаючись здогадатися, хто з них той самий злочинець, якого от-от буде заарештовано. Комісар поставив переді мною чарку віскі. Спочатку я не хотіла пити, але після гіркої, ледь теплої кави мене пекла згага.

Можливо, непомітно для мене мені знову підлили віскі, і, сама того не знаючи, я випила дві чарки. Не знаю. Біля стойки весь час штовхалися, в барі було жарко й дуже накурено.

- Ходімо,- мовив комісар.- Тут немає нічого цікавого... Хіба що кілька дрібних сутенерів... Наш рецидивіст десь-інде...

- Я б хотіла повернутися додому,- сказала я. Та комісар навіть не слухав мене.

- Ще півгодини, і ви будете свідком сенсаційного арешту, про який завтра писатимуть усі газети...»

Для того, щоб усе це трималося купи, дівчина мала довести, що він її напоїв. Тоді можна було б легше пояснити, чому вона не зовсім точно запам'ятала, де саме все це відбувалося. І перша, і друга історія були однаково брехливі, але однаково підкріплені невигаданими фактами.

«Потім ми зайшли до якогось підвального ресторанчика... Грав джаз, люди танцювали... Якщо не помиляюсь, це було десь у районі Сен-Жермен-де-Пре... Там багато таких ресторанів... Комісар знову примусив мене випити...

Я вже не тямила себе, в голові наморочилося, і я подумала, що відчую себе краще, коли трохи вип'ю...

Що було потім, я пам'ятаю ляше уривками... Коли ми вибралися на вулицю, він тримав мене за руку, а далі взяв за стан, буцімто для того, щоб я не впала... Я намазі галася відштовхнути його, але марно... Незабаром мп опинилися в якомусь приміщенні з довгим коридором... Він кілька хвилин розмовляв з якимость сивим дідком, що сидів за загородкою...

Далі ми кудись підіймалися вузькими сходами, йшли по червоній доріжці уздовж коридора з нумерованим ч кімнатами по обидва боки, нарешті зупинилися, і комісар почав відмикати двері.

- Ні!.. Ні!.. Я не хочу! - машинально вигукнула я. Посміхаючись, він завів мене до кімнати. В кутку стояло ліжко.

- Залиште мене, бо я покличу... Він затулив мені рота рукою і сказав:

- Ви забуваєте, що поліція - це я!»

Це була майже правда. Звичайно, крім останньої фрази. До того ж дівчина не опиралася. І, певна річ, він не водив її по ресторанах і не примушував пити.

Вони справді зустрілися в кав'ярні «Затишок», але розмова їхня була зовсім інша. Дівчина сказала, що звуть її Ніколь Карве і що вона донька мирового судді з Ляро-шелі. Подругу, яка разом з Марком чекала її на вокзалі, звали Лора Дюбвісон, і вона начебто була донькою тамтешнього торговця рибою.

- Якщо я правильно вас зрозумів, ви не знаєте ні адреси вашої подруги, ні адреси Марка, ні назви готелю, де ви залишили валізку. Ви також не знаєте, як знайти будинок, з якого ви втекли, залишивши сумочку з грішми... .

Вона ще була п'яна і від неї тхнуло алкоголем.

- Перш за все вас треба десь влаштувати на ніч... Ходімо...

Він справді кинув на стіл кілька монет, справді взяв її за руку на бульварі Сен-Жермен, а потім, побачивши, що вона ледь стоїть на ногах, підтримав її за талію.

Він знав цілком пристойний і недорогий готель на вулиці Еколь. Але по дорозі до нього вони ні разу не зупинялися.

- А як ви листувалися з вашою подругою, не знаючи її адреси?

Ледве повертаючи язиком, дівчина відповіла:'

- Ви не вірите мені, ви гадаєте, що я брешу... Але я писала їй до запитання... Лора жити не може без таємниць... В школі, коли вона була маленька, вона вдавала... [252]

Мегре вже не пам'ятав, що вдавала маленька Лора. Він майже не слухав свою супутницю, думаючи лише про те, як швидше від неї відкараскатися.

В готелі «Савой» справді чергував сивий, давно неголений дідуган, який простяг йому ключа, буркнувши:

- Третій поверх, ліворуч... Ліфта в готелі не було.

- Допоможіть мені піднятися... Я ледве стою на ногах...

Він допоміг їй - і тепер уже не міг відрізнити правди од вигадки.

- Дякую, пане Мегре... Я дуже п'яна, правда? Яка ганьба! Що я скажу своїм батькам?

Вони піднялися на третій поверх, і Мегре справді почав відмикати двері.

- Годі турбуватися,. лягайте спати... Завтра ми в усьому розберемося.

Дівчина переступила поріг, але тут же об щось спіткнулася, впала на підлогу і навіть не намагалася підвестись. Так вона могла б і заснути.

Тоді Мегре теж зайшов до кімнати, підняв її, поставив на рівні ноги, зняв туфлі та жакет і хотів уже був вийти, як раптом дівчина простогнала:

- Я хочу пити!

Він пішов до туалету, взяв з полички склянку, старанно вимив її і наповнив водою. Коли він повернувся, дівчина вже сиділа на ліжку, намагаючися скинути спідницю.

- Мені боляче... Клятий замок...

Вона випила всю воду, не зводячи з нього скорботного погляду.

- Допоможіть мені, будь ласка... Коли б ви знали, як мені зле... Мене нудить...

Він допоміг їй звільнитися від спіднички та блузки. Дівчина одразу впала на ліжко й заснула.

- Ну, що та? - запитала його пані Мегре, коли він повернувся додому.

- Якась дивна історія... Завтра розберуся...

- Гарна дівчина?

- Я якось не звернув на це уваги... Вона була геть п'яна...

- І що ти зробив?

- Одвів до готелю й поклав спати...

- Ти її роздягав? [263]

- Довелося... Така в нас робота...

- Дивися, щоб ти про це не пожалкував...

Пані Мегре була збентежена. Його теж мучило якесь неприємне передчуття.

О дев'ятій ранку, подзвонивши зі свого кабінету до готелю «Савой», він довідався, що мадемуазель з тридцять другого давно пішла, сказавши, що за номер заплатить комісар Мегре, який привів її до готелю.

А ще за півгодини телефоністка Сюрте повідомила його, що ніякий суддя на прізвище Карве, ні взагалі будь-хто з таким прізвищем у Ларошелі не проживав. Не проживав там також і жодний Дюбвісон.

«Ви забувавте, що поліція - це я!»

Мегре підвівся і став перед відчиненим вікном, засунувши руки в кишені і стиснувши в зубах люльку. Йому бракувало духу ще раз прочитати твір Школь Прієр. До того він довго зіщулившись сидів у кріслі, заціпенілий, пригнічений, байдужий до всього. Він відчував себе чужим у своєму кабінеті, самотнім у цьому ворожому до нього світі, безмежно втомленим, нікому не потрібним. Приглушений гомін голосів за стіною в інспекторській, шум кроків у коридорі здавалися йому страшенно далекими, зливалися в один невиразний дрім-ливий гул.

Йому залишилося три роки до пенсії. Навіть його приятель Пардон нагадав йому про це. Чому? Тому, що просто вважав, що йому час відпочити? Чи, може, оглядаючи, виявив щось таке, про що не наважився говорити відверто?

Він порадив комісарові менше пити, тобто не пити зовсім. Хіба що склянку сухого вина перед обідом, і то нечасто. А незабаром йому пропишуть режим, пілюлі через кожні три години.

Попереду була безрадісна старість, коли один за одним виходять з ладу життєдайні органи, немов деталі автомашини, що пройшла не одну тисячу кілометрів. В автомашині старі деталі завжди можна замінити новими. От тільки для старих людей таких запчастин ніхто не продав.

Він не відчував, як лине час. Сонячні плями на стінах невблаганно повзли кудись ліворуч, потім зовсім зникли, але він навіть не помітив цього. [254]

В нього не було ні снаги, ні бажання боротися. Він змирився з поразкою і на якийсь час навіть відчув полегшення від цього. Не буде більше постійної відповідальності. Не буде змарнованих у даремних пошуках вечорів, безсонних виснажливих ночей, сповнених несподіванок днів.

«Ви забуваєте, що поліція - це я!»

Можливо, саме ця фраза повернула його до життя. Думкою він уже полинув був до Менга-на-Луарі, де на нього з дружиною чекав невеличкий будинок в садом та городом. Він уявляв, як доглядатиме дерева, мирно поливатиме при сході та заході сонця квіти й овочі, сидітиме біля річки з вудкою в руці...

«Ви забуваєте, що поліція...»

Це було так несхоже на нього, звучало так фальшиво, що його губи мимоволі розтягайся в усмішці, і поступово йому одлягло від серця.

Мегре простяг руку до таці, узяв бутерброд, відкусив добрячий шмат і відкоркував другу пляшку пива. Якийсь час він стояв біля вікна ї спокійно снідав, дивлячись перед себе туди, де за нерухомими кронами платанів сліпуче вилискували води Сени.

Поступово він виходив із заціпеніння, знову починав відчувати свій зв'язок з навколишнім життям. Набережною туди і сюди сновигали перехожі. Зупинившись посеред мосту Мішель, двоє закоханих довго дивились, як тече вода, як пропливають довгі каравани барж, і весь час цілувалися, сповнені радості життя, байдужі до того, що відбувалося навкруги.

Поруч невпинно цокотіла друкарська машинка. Певно, інспектори вже не раз здивовано перезирнулися поміж . собою, киваючи на двері їхнього патрона.

Він сів до столу і глянув на протокол. Твір Ніколь Прієр закінчувався' досить несподіваною фразою.

«Більш пан Мегре нічого собі не дозволив. Певно, в останню мить він просто злякався...»

Мегре набив люльку, знову пішов до вікна, вже рішучіший, з вогниками в очах. Потім, зітхнувши, попрямував до суміжної кімнати.

Люка десь ходив. Не було на місці також багатьох інших хлопців, що розбрелися по Парижу. Юний Лапуенг був у відпустці, Жанв'є вистукував на машинці чергове донесення. [255] Інспектори чули, як зайшов комісар, знали, що він дивиться на них, але тактовно не підводили голів, розуміючи, що сталося щось по-справжньому серйозне, якщо патрон так довго не виходив із свого кабінету.

Годинник показував третю.

- Зайди до мене, Жанв'є... Візьми блокнот. Жанв'є вважався одним із найкращих стенографістів

у бригаді. Невдовзі він зайшов до кабінету і щільно причинив двері.

В його погляді було запитання, яке він не наважувався висловити вголос.

- Сідай, записуй...

Все вийшло коротше, ніж він сподівався. Ще годину тому він ладен був давати якісь пояснення, висловлювати припущення. Зараз він обмежився простим переказом фактів, уникаючи будь-яких коментарів.

Слухаючи патрона, Жанв'є з кожною хвилиною все більше похмурнів, насуплював брови, раз у раз кидаючи на нього тривожні погляди.

За двадцять хвилин подання було готове.

- Віддрукуєш це в трьох примірниках.

- Гаразд, патроне...

Якусь мить Мегре вагався. Адже префект категорично заборонив йому розповідати будь-кому про цю справу!

- На читай...

Він рвучко підсунув інспекторові свідчення дівчини. Ще не дочитавши першої сторінки, Жанв'є почервонів так само, як Метре в кабінеті префекта.

- Яка ж це сволота...

Молодчага Жанв'є! Він та ще Люка були найстарішими співробітниками Мегре, і їм трьом не треба було зайвих слів, щоб порозумітися між собою.

І одразу, навіть не замислюючись, Жанв'є поставив те запитання, яке з самого початку мучило комісара.

- Хто ж це?

- Саме це я й хотів би знати... Хто?

Вони вже звикли до всіляких юних істеричок та німфоманок, що майже регулярно з'являлися до Сюрте, щоб викинути якогось коника. Деяких із них доводилося одразу везти до лікарні, рятуючи від охочих до сенсацій репортерів.

Та Ніколь Прієр навряд чи була однією з них. Душевнохвора людина, тим більше дев'ятнадцятирічна дівчина, [256] не змогла б так добре зіграти одразу дві ролі, не зробивши жодної помилки. Тут відчувався чийсь тверезий розум, тверда рука.

- Поки ти друкуватимеш це подання, я спробую зробити один дослід... А втім, я вже зараз можу передбачити його наслідки...

Жанв'є одразу збагнув, про що йдеться.

- Не кажи хлопцям про цю справу... Пан Мітла вирішив тримати її в секреті, немов державну таємницю... А якщо матимеш час, наведи довідки щодо цього Жана-Батіста Пріера...

Коли він виходив із кабінету, Жанв'б прошепотів:

- Тільки не беріть це так близько до серця...

- Я хотів був подати у відставку.

- Він вам відмовив?

- Він сказав, що йому залишилося б погодитися, але...

- Але що?

- Я передумав. Поки мене не вигнали звідси, я працюватиму. Я вирішив боронитися...

За кілька хвилин таксі привезло його на вулицю Сени. Мегре недбало штовхнув двері кав'ярні «Затишок». За стойкою він побачив хазяїна, який наливав вино кільком мулярам у білих від вапна комбінезонах. В кутку за столиком з чашкою кави якийсь літній чолов'яга писав листа.

Хазяїн з першого погляду впізнав свого вчорашнього відвідувача, але навіть не показав цього, і заходився поратися з посудом.

- Пляшечку того, що й учора...

В нього були круглі витрішкуваті очі, бліде, аж зелене обличчя, і він явно задихався од спеки.

- Шістдесят сантимів,- мовив він, поставивши перед комісаром пляшечку вина та келих.

Штукатури не звернули на Мегре жодної уваги, так само як і добродій у кутку, якому раптом відмовила кулькова авторучка.

- Скажіть, хазяїне...

Той невдоволено зиркнув на комісара.

- Часом не у вас я вчора залишив свою парасольку? Ви не знаходили?

- Ніяких парасольок тут ніхто не залишав...

- А ви пам'ятаєте дівчину, що чекала на мене після [257] того, як мені подзвонила? Ви не пригадуєте, скільки же тонів ви їй дали?

Хазяїн тупо дивився на нього.

- Я нічого не пригадую і не хочу пригадувати.,, Цо мене не стосується.

- Хтось уже розмовляв з вами вранці з цього приводу? Це він порадив вам мовчати?

Муляри одразу обернулися, пильно оглядаючи комісара.

- З вас шістдесят сантимів,- повторив старий. Мегре кинув на стойку один франк і попрямував до виходу.

- Візьміть решту... Я на чай не беру...

Подібна ж сцена відбулася і в готелі «Савой» на вулиці Еколь. За столом біля дошки з ключами сиділа пухкенька молодичка з рудим фарбованим волоссям, досить кокетна на вигляд.

- Добридень, пані...

З першого її погляду Мегре зрозумів, що вона знала, хто перед нею. Але він усе-таки відрекомендувався:

- Комісар Мегре з карного розшуку...

- Я слухаю...

- Минулої ночі я привів сюди одну дівчину, у якої не було грошей... Я хочу розрахуватися за неї. Скільки я вам винен?

- Ви мені нічого не винні.

- Вона заплатила?

- Байдуже. Ви мені нічого не винні.

- Отже, цього ранку сюди хтось приходив, щоб аа-патити за неї і, звичайно, допитати старого...

.- Слухайте, пане комісар, я знаю, хто ви такий, і не маю нічого проти вас особисто... Але навіщо мені зайвий клопіт? Я не знаю про що і про кого ви говорите. Мої рахунки цілком справні. Ні поліція, ні навіть податкові інспектори ніколи не мали до нас жодних претензій...

- Дякую вам.

.- Мені дуже жаль, але я не можу відповісти вам інакше.

- Я розумію...

Вони вже встигли вжити заходів. Даремно було дзвонити до Мартін Буе, у якої мадемуазель Прівр буцімто цілий вечір слухала платівки. Вона не візьме трубки. Комісар був також певний, що вчора дівчина не забула зателефонувати й на бульвар Сен-Жермен. [258]

У всій цій історії префект був лише покірною маріонеткою. Він лише вхіконував наказ, не наважуючись переступити волю тих, хто сидів вище за нього. А якщо він не визнавав поліцаїв старої школи, то це було його право. Особливо не любив він комісара Мегре, бо не міг примиритися з його славою. Та, врешті, це теж було його право.

Вранці того дня йому раптом подзвонив переляканий міністр внутрішніх справ і повідомив про історію, яка могла б пошкодити їм обом.

Ці люди не належали ні до героїв, ні до святих. Лише завдяки інтригам домоглися вони своїх високих посад, а щоб зберегти їх, мусили робити, що їм кажуть, і, облизуючись, ковтати гіркі пілюлі.

Та й що для них важив якийсь Мегре, коли йшлося про власну кар'єру? Навіщо їм було наживати собі ворога в особі такого високого урядовця, як пан Прієр?

Врешті, вони не могли діяти інакше. Та й дивно було б сподіватися, щоб вискочень-префект відмовився од такої чудової нагоди відчитати, мов якогось хлопчиська, старого славнозвісного комісара!

Сонце спустошувало Париж. Люди опускали штори, зачиняли віконниці, марно намагаючись вберегтися від задухи. Вздовж' Сени з вудками в руках мліли рибалки. Тут і там попримощувалися парочки закоханих. Двоє з них сиділи просто на причалі і, звісивши над водою босі ноги, кумедно ворушили пальцями, голосно сміючись.

- Жанв'є!

- Я вже йду, патроне...

Він розмовляв по телефону, але за хвилину скінчив і зайшов до кабінету з віддрукованим на машинці поданням. Комісар почав був читати його, але зараз же відклав убік.

- Ти,нічого не проминув?

- Я звіряв, начебто ні, але краще б...

Ні, годі! Комісарові вже було не до енаги повертатися до цього. Він розгонисто підписався, дістав із шухляди офіційний конверт, написав адресу і подзвонив черговому.

- Нехай розсильний приставить головному префектові... Слухаю тебе, Жанв'є...

- Я щойно дзвонив одному моєму приятелеві, адвокату, добре знайомому з урядовою елітою...

- Він знає нашого Прієра? [259]

- Авжеж... Це дуже впливова людина, один з найкращих правознавців... Він удовець, його жінка поперла під час пологів років дванадцять тому... Його батько був судновласником...

- У Ларошелі?

- Ви вгадали.

Обидва усміхнулися. Навіть у найбільшій брехні завжди є крихітка правди. Розповідаючи по телефону про свої лихі пригоди, дівчина не випадково сказала, що приїхала з Ларошелі, що її батько тамтешній суддя, а подруга - донька тамтешнього торговця рибою.

- А далі?

- Там у нього ще в брат, який веде його справи. Па а Прієр багач. Він мешкав у розкішних апартаментах на бульварі Курсель.' Його другий брат Крістоф, який жив у Марокко, наклав на себе руки, коли від нього втекла жінка. Зараз вона живе в Техасі, заміжжю за якимось американцем. Ваша знайома Ніколь- Пріер - їхня донька...

- Це все?

- Вона студентка, вчиться в Сорбонні...

- А що воно за дівчина?

- Мій приятель ніколи її не бачив, але його жінка десь зустрічалася з нею... Він обіцяв запитати...

Важко було б навіть припустити, щоб видатний правознавець, доповідач Державної ради, зводив у такий сумнівний спосіб рахунки з якимось Мегре, ризикуюча репутацією своєї племінниці.

- Я багато б дав, щоб поговорити віч-на-віч із цим дівчиськом...

- Боюсь, патроне, що вам не дадуть такої змоги..,

- Кому ж це може бути такою мірою потрібна моя відставка, щоб пускатися в подібну авантюру?.. Як ти гадаєш?

- Важко сказати... 6 чимало людей, яким ви стоїте кісткою в горлі... Взяти хоча б грабіжників, що вже цілих два місяці серед білого дня спустошують ювелірні крамниці... Ось навіть цього ранку на авеню Віктора Гюго...

- Вони залишили якісь сліди?

- Жодних.

- А стріляли?

- Теж ні. Вони зайшли, забрали коштовності і спокійнісінько [260] від'їхали собі машиною, ніби нічого й не сталося... Хазяїн з переляку навіть забув натиснути кнопку сирени... У вас є якісь здогади?

- Саме так... Ти. пам'ятаєш, де я був учора, об одинадцятій ранку?

Жанв'є добре знав це, бо саме він супроводжував комісара.

- У Манюєля...

- А позавчора, в той-таки час?

- Теж у Манюєля...

- А позапозавчора?

Того тижня Мегре тричі робив візит Манюєлеві Паль-марі, колишньому хазяїнові «Золотої підкови» на вулиці Фонтен, який пішов уже на пенсію і жив у невеличкій квартирі на вулиці Акацій.

- Зараз мені знову хочеться під'їхати до нього і дещо спитати...

Це могло здатися безглуздим, та чи був якийсь глузд у тому, що сталося з ним минулої ночі?

Пальмарі, один із колишніх королів Монмартру, більш відомий як просто Манюєль, почав свою кар'єру тридцять років тому в ролі звичайного сутенера.

Чи обмежувалася цим його діяльність, коли молодий інспектор Мегре вперше з ним познайомився? Певно, що ні, але поліції жодного разу не вдавалося застукати його на гарячому.

За ці тридцять років багато води збігло на Монмартрі. Деякі сиділи в тюрмі, інших позбавили права мешкання в Парижі, а ще інші самі залишили Париж і тримали тепер всілякі більш-менш сумнівні готельчики та пансіонати біля моря, між Марселем та Ніццою.

Та Манюєль уцілів, облишив з віком сутенерство і невідомо на які гроші купив «Золоту підкову». Тоді це бун досить смердючий гадючник з поганою репутацією - тут сходилися монмартрські заводії.

Гадючник незабаром перетворився на модний бар, потім на невеличкий ресторан. Змінилася і його клієнтура, принаймні зовні - відвідувачі вже приїздили в шикарних американських лімузинах.

Інколи бував там і Мегре. Почекавши, поки спорожніє невеличка червона з золотом зала, він підходпв до хазяїна.

- Скажи, Манюєлю...

- Що саме, пане комісар? [261]

- Отой тип із шрамом біля ока, що сидів у кутку... Хто це?

- Звідки мені знати, комісаре? Ви ж самі бачите - люди заходять і виходять, жеруть, п'ють, платять гроші,- і бувайте здорові!

Манюєль був природжений актор. Він грав комедію не тільки для інших, але й для самого себе, і, коли це виходило добре, вдоволено підморгував своєму слухачеві.

- Ми вже не перший рік знаємо один одного...

- Так, так... Колись у нас не було таких животів, пане Мегре...

- Колись у тебе не було й ламаного шеляга за душею.

- Так, мені справді довелося випити ківш лиха... І тільки тому, що я завжди поважав закон.

- І завжди був хитрюгою.

- Ви вважаєте мене хитрим? Та я навіть читати до ладу не вмію...

А в березні на площі Пігаль між двома великими бандами зчинилася бійка, в хід було пущено зброю. На бруківці залишився вбитий, а двоє поранених мов крізь землю пішли.

Пан Мітла, префект-тенісист, який заприсягся підмести Париж, нехтував старими методами. Інформатори викликали в нього почуття огиди.

Та комісар Мегре не міг дозволити собі такої розкоші. Саме до інформатора вчетверте на тому тижні наказав він вести чорну поліційну машину. До того самого Манюєля Пальмарі, колишнього хазяїна «Золотої підкови», який три роки тому, опускаючи якось на світанку жалюзі на вікнах свого ресторану, дістав у живіт та в стегно з півдесятка куль із автомата.

Прийшовши до пам'яті г міській лікарні, він звелів негайно перевезти його до однієї з найдорожчих приватних клінік Нейї. Ніхто, навіть лікарі, не сподівалися, що він вийде звідти живий.

В Нейї його кілька разів відвідував комісар Мегре.

- Ви ображаєте мене, пане комісар... У вас, поліцейських, є одна вада - ви ніколи не вірите людям... Звичайно, в машині їх було двоє - не можна ж водночас тримати кермо й стріляти із автомата... Але, слово честі, я їх не бачив, бо в ту хвилину стояв до них спиною... Адже це природно, коли ти опускаєш жалюзі?!

- Ти їх іще не опускав. Ти тільки відчинив двері. [262]

- Але я вже повернувся обличям до будинку... Поміркуйте самі, ви ж освічена людина... Мені сказали, що через них я вже ніколи не зможу ходити власними ногами... Я змушений буду доживати віку в інвалідній колясці, як паралітик... Ну з якого побиту я рятував би їх від тюрми?

Як і думав Мегре, він так нічого й не сказав. А за кілька тижнів на околиці Тулона було вбито двох мон-мартрських молодиків, які виїхали з Парижа одразу після пригоди з Манюєлем.

- Хто їх зна, чого вони втекли?.. Можливо, їм раптом здалося, що в Парижі погане повітря... Біля моря воно, звичайно...

Машина проминула Єлісейські Поля, об'їхала Тріумфальну арку, пірнула в авеню Мак-Магон і, повернувши ліворуч, покотила по вулиці Акацій.

Це був тихий міщанський квартал, де трохи осторонь стояли два будинки з мебльованими кімнатами та один почорнілий від часу особняк.

- Мені йти з вами, патроне?

- Ні... Пошукай краще свого колегу... Не пам'ятаю, хто сьогодні тут чергує...

- Гладкий Лурті...

- Ти знайдеш його десь за рогом... Спитай у нього, що робила цього ранку Алін...

Алін по-своєму теж була вельми цікава особа. Колись вона служила в «Золотій підкові» - худа, з завжди розпатланим чорним волоссям, з темними блискучими очима. Всі знали, що вона коханка Манюеля, яку він здибав десь на вулиці.

В клініці він домігся для неї кімнати поруч зі своєю палатою. За його вказівками Алін знайшла управляючого для «Золотої підкови» й часом навідувалася туди сама, щоб перевірити виторг.

За три роки вона погладшала, заокруглилася, навчилася зачісуватись і навіть почала стежити за модою, одягаючись благопристойно і водночас кокетно.

Вони жили у комфортабельному будинку з великим безшумним ліфтом, з дверима з червоного дерева. Мегре зайшов у кабіну і натиснув кнопку п'ятого поверху На його дзвінок всередині щось заскрипіло, почувся м'який шурхіт гумових шин, і нарешті голос Манюєля, який запитав:

- Хто там?

- Мегре. [263]

- Знову?

Двері відчинилися.

- Заходьте... Я вдома сам... Я був задрімав, ви мене розбудили...

У Манюєля тепер було сиве шовковисте волосся, яке надавало його обличчю певної гідності. Він був одягнутий у білу чисту сорочку, зелені піжамні штани, червоні пантофлі.

- Ну що вам від мене потрібно?.. Адже відколи ви мене знаєте, я вже зробив вам стільки послуг!.. Не треба до вітальні! Я завжди запитую себе, на біса мені ця вітальня?.. Адже я нікого не приймаю...

Вони зайшли до невеличкої кімнати з вікнами на вулицю. Тут хазяїн проводив більшість часу. В кутку стояв телевізор, у другому - програвач платівок, на столі кілька різних за розміром транзисторів. Під стіною була червона тахта й крісло. Всюди в безладді лежали газети, журнали та сила-силенна поліцейських романів.

Попільнички в кімнаті не було. Манюель ніколи не курив. І не пив.

- Попереджаю, я можу образитись... А ви знаєте, я слів на вітер не кидаю. Я повноправний громадянин і ніколи не був під судом. Мій патент і всі мої рахунки справні. Живу я тихше води, нижче трави, як миша в норі... Сам я навіть не можу вийти на вулицю.

Мегре, який добре знав свого співрозмовника, терпляче ждав кінця комедії. Зараз Манюєль грав роль буркотуна.

- Всі мої розмови підслуховуються... Не заперечуйте, я не вчора народився, як і ви... Підслуховуйте, записуйте - це мені до одного місця... Я прощу тільки, щоб ніхто не чіпав Аліни...

- До неї хтось залицяється?

- Годі вам, пане Мегре... Ви, я бачу, хитріший за мене.

- Та де вже мені?!

- Що? Та я навіть читати й писати до ладу... . Його улюблена співанка! Він пишався своєю неписьменністю, як інші своїми дипломами.

Мегре зробив довгу затяжку і, посміхаючись, промовив:

- Коли б я міг вас перехитрувати, Манюєлю, то ви знаєте, що давно вже сиділи б за ґратами...

- Ну от, ви знову за своє! Повернімося краще до [264] Аліни... Сьогодні за нею ходить, як тінь, якийсь дебелий тип... Вчора був якийсь чорнявенький... Завтра ви приставите ще іншого хвоста... Досить їй носа висунути на вулицю, і вже ваш шпиг так і вродився тут... Добре, що хоч удома є туалет! Ви людина коректна, ви навіть мені до вподоби, але це не дає вам права щодня мене відвідувати, немов хворого родича... Дивуюсь, що ви не захопили з собою цукерок та квітів... Скажіть же нарешті, що вам від мене потрібно?

- Сьогодні в мене особиста справа...

- Особиста для кого?

- Ви знаєте Школь?

- Яку ще Ніколь? У Парижі всі тротуари кишать вашими Ніколь... З чого вона живе?

- Вона студентка.

- Що?

- Вона вчиться в Сорбоннї, в університеті...

- І це я повинен знати дівчат, що вчаться в університеті?

- Я вам поставив запитання... її звати Ніколь Прієр.

- Уперше чую...

- Вона мешкав недалеко звідси, на бульварі Кур-сель... її дядько Жан-Батіст Прієр - головний доповідач Державної ради.

Сторопілість Манюєля не могла бути нещирою, бо інакше його треба було б вважати кращим актором, ніж сама Школь.

- І це ви серйозно?.. Та побий мене сила божа, коли я знаю, що воно таке, ваша Державна рада! Головний доповідач! Невже ви гадаєте, що в мене може бути щось спільне з такими великими цяцями!

- І не знаєте хазяїна кав'ярні «Затишок» на вулиці Сени?

- Ніколи, туди й не заглядав...

- А що ви можете сказати про тих двох молодиків, що попрацювали сьогодні на авеню Віктора Гюго?

Манюєль аж випростався у своїй колясці.

- Овва, добродію, обережно!.. Так ось для чого ви годували мене баєчками про Державну раду!.. Ви хочете загнати мене на слизьке?! Не вийде! Я не раз був вам корисний, намагався ладити з вами, бо нашому братові інакше не можна... Але ви вже граєте нечесно!

- Отже, ви нічого не знаєте?

- Чому ж, знаю! Стільки, як і ви, якщо ви теж [265] слухали радіо... Але до чого тут я в усій цій історії?.. Вже три роки, я прикутий до цього крісла... І ніхто, крім вас, до мене не приходить... Цікаво, як я тут міг би гратися в сищйків та розбійників?

- Ніхто й не каже, що там були ви...

- Тоді чого ж ви влаштовуєте мені допити після кожного пограбування? І минулого разу, коли...

- Де Алін?

- Пішла до крамниці.

- Куди? Далеко?

- Не знаю... Туди, де можна купити бюстгальтер, якщо це вас так цікавить... Ваш інспектор може це підтвердити.

- Вона вже виходила цього ранку?

- Еге ж, до зубного лікаря навпроти... Коли б вікна були відчинені, я міг би навіть бачити, як вона роззявляє рота...

Навпроти був невеличкий особняк з мансардою. Його стіни із сірого каменю давно почорніли, плитки черепиці на даху відсвічували синьо-рожевим кольором, немов вода в Сені при заході сонця.

- Вона вже давно лікує зуби?

- Третій день...

Це можна було перевірити - інспектори стежили за нею третій тиждень.

- Як його прізвище?

- Чиє?

- Лікаря.

- Он Висить дощечка, прочитайте самі - я так далеко не бачу... Та й навіщо мені знати його прізвище?..

- Він живе там один?

- В нього є ще санітарка чи асистентка, не знаю, як краще сказати... Така кощава довгуля, як палиця... Не дай боже опинитися з такою в одному ліжку! Стривайте! Ось і Алін...

Треба було мати неабиякий слух, щоб почути крізь вітальню та коридор, як повертається ключ у замку.

А Крізь відчинені двері було видно, як, цокаючи ви-сокими, тонкими підборами, до вітальні швидким чітким кроком зайшла Алін у льняному оранжевому костюмчику зі старанно зачесаним волоссям.. В одній руці [266] вона тримала велику чорну сумку, в другій кілька пакетів у паперових обгортках, на яких комісар упізнав фірмові знаки універмагу Лідо та галантерейної крамниці на вулиці Марбеф.

Вона одразу вгледіла Мегре, але, навіть не повівши оком, наче не впізнала його, наче взагалі його тут не було, підійшла до Манюєля і чмокнула його в чоло.

- Що, татусю, цей тип знову тут?

їй було двадцять два роки, Пальмарі незабаром мало сповнитися шістдесят, але в цьому звертанні не було нічого дочірнього. «Татусь» прозвучало ніжно й інтимно, як в устах закоханої жінки. Вдоволена усмішка Манюєля немов говорила: «Ну, ви бачите, яка вона в мене!»

І справді, важко було навіть подумати, що ця гарна елегантна особа всього шість років тому починала своя самостійне життя на Севастопольському бульварі як проститутка. Зараз, дивлячись на неї, можна було подумати, що це дружина якогось заможного лікаря, інженера або адвоката.

- Нехай би вже переносив сюди всі євої бебехи - піжаму, пантофлі, зубну щітку та бритву...

Вона говорила неприродно високим голосом на жаргоні паризької вулиці, навмисне утрируючи спотворену вимову. Алін була цілком гідна свого Манюєля. В цьому домі жило двоє акторів, що добре знали свої ролі і грали якийсь один спектакль, обмінюючись давно завченими репліками.

Кумедна дівчина! Незважаючи на свою смаглявість, чорне волосся, темні очі, вона не була уродженкою півдня. Ще підлітком Алін залишила свій невеличкий нормандський хутір і приїхала до Парижа. Місяців шість вона няньчила дітей в якихось заможних панів, поки ті не довідалися, що вночі їхній дім потай відвідують молоді солдати. Так Алін опинилася на бульварі.

- Якого біса йому потрібно сьогодні? - зневажливо мовила вона, кинувши на диван свої закупки.

- Не будь така лиха до нього, Алін... Адже ти знаєш, що комісар мій друг.

- Твій друг, але не мій... До того ж я терпіти не можу запаху тютюну!

Мегре навіть не знітився - він спокійнісінько смоктав свою люльку, немов це його аніскільки не стосувалося. Він пам'ятав похмуру брудну комірчину над рестораном «Золота підкова», де колись мешкав Манюєль. Чи не [267] спогади про колишніх хазяїв породили в Алін потяг до цього благопристойного міщанського затишку та комфорту?

Колишні повії завжди трохи схиблені на респектабельності.

- В тебе часом немає знайомих у Державній раді? - запитав каліка з ноткою іронії в голосі.

- Якщо ти запитуєш для нього, то скажи, що я навіть не знаю, що таке Державна рада і з чим її їдять... Ти помітив, як він зирить на мої пакунки?.. Слово честі, він зараз запитає, що там... Як ти гадаєш, він не примусить мене примірювати при ньому мої обновки?

Задзвонив телефон. Манюель на мить насупився, поглянув на апарат, потім на комісара.

- Алло?.. Хто?.. Так, він тут... Це вас, пане Мегре...

- А mfo я тобі казала?.. Завтра йому почнуть приносити пошту на нашу адресу...

- Алло!.. Еге ж, я слухаю...

Це дзвонив із сусідньої кав'ярні інспектор Жанв'є.

- Я телефоную вам про всяк випадок, патроне... Тут зі мною Лурті... Дівчині вдалося його позбутися... В метро на станції Терн вона зайшла у вагон і встигла висЛизну-ти, коли вже. зачинялися двері... Лурті залишився в вагоні сам... Він тільки що приїхав на таксі...

- Дякую.

- Сподіваюся, все йде нормально?

- Ні.

Вона сіла на диван і, заклавши ногу за ногу, почала розмовляти, з Манюєлем, вперто ігноруючи комісара.

- Це шпйг із Сюрте... Я їх уже всіх знаю... Сьогодні був якийсь ядушний незграбний гладун...

- Скажи мені, кралечко...

- Ти дивись - наче ми разом свиней пасли!.. Навіщо ти дозволяєш йому мене ображати?

- Ви хочете, щоб я величав вас мадемуазель?

- Нехай називає мене мадам... Так буде коректніше. З нього глузували. Манюель ніжно поглядав на свою вихованку, явно пишаючися з неї.

- Клянусь тобі, Алін, пан комісар не зичить нам лиха...

- Навіщо ви обдурили інспектора, який за вами стежив?

- Він мені не сподобався... Надалі нехай присилають молодих гарних хлопців, а не таке старе луб'я... . [268]

І, ввертаючись тільки до Манюєля, вона вела далі:

- Спочатку я хотіла була їхати до магазинів «Галері-де-Лафайет», але в вагоні в останню мить передумала... Те, що мені було потрібно, можна було знайти в будь-якій галантерейній крамниці... Я можу йому показати, нехай навіть помацав... Все одно я завжди перу білизну, перш ніж надягати...

Ця війна тривала вже не перший рік, і не Алін її почала. її оголосив сам комісар того дня, як худий безштанько й сутенер Манюель Пальмарі зненацька купив за готівку бар на вулиці Фонтен. А тижнів за два до того було пограбовано велику ювелірну крамницю.

Злочинці вперше застосували спосіб, який потім виявився дуже ефективним, хоча спочатку скидався на чистісіньке безумство. Ополудні двоє чоловіків, розбивши молотками вітрину крамниці, схопили в жмені коштовності і, не звертаючи жодної уваги на отетерілих перехожих та продавця, що махав руками зсередини, сіли в машину, де на них чекав третій співучасник, і зникли за рогом.

Більш ніхто не бачив ні коштовностей, ні грабіжників. Протягом двох наступних років сталося ще з десяток подібних нападів, поки нарешті поліція не схопила одного з бандитів, зовсім молодого хлопця на ім'я Женаро, у якого доти не було судимості. Бін нікого не виказав і дістав п'ять років.

Справи Манюєля йшли дедалі краще, і незабаром він перетворив свою забігайлівку на модерний бар, а потім на дорогий ресторан.

- Просто мені щастить,- з невинним виглядом оповідав він комісарові, коли той починав його допитувати.- Раджу й вам учащати на іподром... Я вас навчу вигравати...

Він і справді щонеділі зачиняв свою «Золоту підкову» і їхав на іподром - до Отейя, Лоншана чи Вінсена - залежно від сезону.

Пізніше ще тричі вдавалося заарештувати грабіжників. Всі вони виявилися завсідниками «Золотої підкови». І всі трималися однаково - немов набирали в рот води. Поліція досі не знала, як вони збували коштовності.

На якийсь час пограбування припинялися, та за якихось два, три, чотири роки все починалося спочатку і в тому ж самому стилі, хоча й за участю нових, доти невідомих поліції людей. Складалося враження, що ватажок щоразу збирав нову банду. [269]

- Послухайте, моя кралечко...

- Я вже стала його кралечкою!.. Спитай, коли він зі мною спав, бо я щось такого не пригадую...

- Ну, годі! Я можу за годину повернутися з ордером і допитати вас у себе в кабінеті... Ви знайомі з Школь Ирієр?

Вона замислилась і знову глянула на Манюеля.

- А ти її знаєш? Мені це ім'я нічого не говорить.

- Це зовсім молода дівчина... Вона живе на бульварі Курсель з дядьком, дуже великою персоною...

- Кого ти знаєш із великих персон, крім пана комісара? Га, татку?

- Ну, гаразд... Я скоро повернуся. Поки що хочу сказати вам одну річ. Певний, що принаймні ви, Манюєль, мене зрозумієте... Хтось вирішив усунути мене зі свого шляху - не знаю, група людей чи одна особа...

Алін була вже розтулила рота, щоб бовкнути новин дотеп, але Манюєль поглядом примусив її замовкнути. Повідомлення комісара явно його зацікавило.

- Вас хочуть убити?

- Ні. Просто примусили якнайшвидше подати у відставку... Іти на пенсію.

- Певно, це декого потішило б...

Алін не втрималася, щоб не вигукнути своїм пронизливим голосом:

- Ще б пак! Узяти хоча б мене!

- А що далі, пане комісар?

- Мені підкинули одну дівчину/.

- Щоб скомпрометувати? І ви клюнули?

- Ні.

- Я так і думав. Колись і я намагався впіймати вас на живця.

- Результат той самий. Але тут вигадана ціла інсценівка, так щоб здавалося, буцімто підпоїти цю юну особу і...

- Це її звати Ніколь Прієр?

- Еге ж...

Комісар пильно глянув Манюєлеві у вічі.

- Я комусь дуже заважаю... Комусь дуже сильному, кого я ось-ось схоплю за руку... Принаймні, він так гадає...

Він на хвилину замовк, але Манюєль уже зовсім серйозно промовив:

- І що далі? [270]

- Цей «хтось» людина дуже розумна, і знає мої методи розслідування... Відчувши себе в небезпеці, він вирішив позбутися мене, щоб урятуватися самому... Ви не маєте якихось здогадів, Манюєлю?

Алін мовчала, вже не наважуючись втручатися в розмову чоловіків, надто складну для неї.

- Може статися, що вам хтось просто заздрить...- зауважив Манюєль.

- Я думав про це,- відказав Мегре.- Припускаю, що це може бути й помста... Я проглянув список справ, які розслідував останнім часом, мало не за два роки, але не бачу нікого, кому б це було під силу... Та й навіщо?

- І ви прийшли, щоб спитати в мене поради?

- Вам добре відомо, що вже якийсь час поліція пильнує за вами...

- І ваші інспектори супроводжують Алін на вулиці? Не розумію тільки, навіщо...

- Можливо, скоро зрозумієте...

- Ви хочете сказати, якщо тільки вас не спровадять на пенсію?

- Саме так.

- Тобто, ви підозрюєте, що я поставив вам пастку, домовившись із цією дівчиною, племінницею великого пава?

- Я зайшов до вас просто так... Запала досить тривала тиша.

- Вам відомі люди, здатні на таку авантюру, Манюєлю?

- Я знаю хлопців, які залюбки вліпили б вам кулю, але щоб так провокувати?.. Це для них надто тонко.

Потім кахикнув і додав:

- Щодо мене, то я, можливо, справді не святий... Та клянусь вам життям Алін, що до вашого приходу я нічогісінько не знав про цю історію.... А втім, ви самі скоро переконаєтесь...

Розмову було закінчено, і комісар аж ніяк не сподівався, що її раптом продовжить Алін. Цього разу вона вже не зверталася до свого коханця, і її голос звучав тихо й природно.-Зникла навіть жахлива вимова.

- Якби ви все до ладу мені розповіли, я б, можливо, вам дещо підказала б... Коли йдеться про якусь жінку, завжди варто звернутися до іншої жінки...

Пан Мітла, певно, луслув би від обурення, коли б довідався, що головний комісар Сюрте, начальник бригади, [271] сповідається колишній повії та її бахуровї, котрого до того ж вважали одним із заводіїв паризького демімонду.

Кількома словами Мегре розповів про свою нічну пригоду. Алін слухала з поважним виглядом, вже не глузуючи і не перебиваючи комісара. Коли він скінчив, вона ще якийсь час у задумі сиділа на дивані, насупивши чоло й підперши рукою підборіддя.

- У вас б її фотографія?

- Немає.

- А ви не можете піти на бульвар Курсель і допитати її сам на сам?

- Я не маю права.

- Тоді слухайте, друже... В неї, певно, дуже скрутно становище...

Мегре рвучко повернувся до неї, вражений цією заявою.

- Чому?

- А ви станьте на її місце... Молода дівчина з гарної багатої родини, племінниця видатного урядовця - і раптом викидає такого коника... Навіщо? Адже вона вас ніколи навіть не бачила, хіба що в газетах...

- І от, розігравши комедію, що могла б скінчитися зовсім кепсько для неї, вона повертається додому о восьмій годині ранку, де на неї вже чекає розлючений дядько... Хіба ж вона не знала раніше, що їй доведеться відповідати на його запитання?.. До речі, скільки років цій панночці?

- Дев'ятнадцять.

- От-от... Якщо хочете знати мою думку, то ця дівчина страшенно закохана в якогось мужчину, котрий робить з нею, що сам хоче... Вона лише виконувала його наказ і поводилася з початку до кінця так, як він їй звелів... Як тільки ви схопите його... .

І вже з ноткою заздрощів у голосі додала:

- Що й не кажіть, коли їм потрібно, ці благородні можуть дать фори будь-якій шльондрі... Що ти про це думаєш, татку?

- Те, що й ти... Ця історія мені не до вподоби.

Невже, коли він вийшов на сходи, вони, переморгнувшись, розреготалися йому вслід? Комісар міг би побитися об заклад, що ні. Цілком можливо, що вони йому навіть співчували.

А втім, так чи інакше, він нічого не довідався і з важким серцем прямував зараз до бістро, де чекали на нього [272] інспектори. Воно було зовсім близько, поруч із особняком зубного лікаря.

- Один коньяк!

Йому хотілося випити. Тим гірше для Пардона! Спогади про їхню останню розмову викликали зараз у нього неприязнь до лікаря. Ще б пак! Той порадив йому берегти здоров'я, тобто нагадав, що незабаром комісар стане зовсім старим, зугарним лиш сидіти з вудкою на березі Луари. Яка б то була радість для пана Мітли!

- Пробачте мені, патроне,- пробелькотів Лурті, схилившись над стойкою.- Я не думав, що ця жінка...

- Гаразд, годі про це...

- Мені залишатися тут?

- Так, поки не прийде зміна... Ходімо, Данв'є... І коли вони вже були в машині, докинув:

- Проїдьмо бульваром Курсель...

Він стежив за номерами будинків. Двадцять четвертий був якраз навпроти головного входу до парку Монсо, масивні грати якого наїжачилися золоченими списами. З парку долинали голоси дітей, що їх доглядав гувернант в уніформі.

Будинок був старовинний, великий, трохи відлюдний на вигляд. Біля головного під'їзду з високою міцною брамою стояли двоє швейцарів у лівреях, як і сто років тому, коли тут проїздили розкішні карети, запряжені баскими кіньми. Потім карети зникли, стайні перетворено на гаражі. Це була єдина данина часові.

Фортеця. Саме так у думці називав Мегре отакі споруди. Біля усіх входів тут сиділи не консьєржки, як у інших паризьких будинках, а одягнуті в цивільне агенти державної безпеки. Тут, звичайно, не пахло кролячим рагу, мармурові сходи вилискували чистотою, м'які коштовні килими заглушали кроки" в просторих, з високими ліпленими стелями апартаментах.

Колись, як тільки він приїхав до Парижа, ці будинки багатих кварталів справляли на нього неабияке враження. Тоді лакеї ходили ще в смугастих лівреях, покоївка носили на голові мереживні чепчики, няньки, що велично походжали в парку, штовхаючи поперед себе коляски, були як одна одягнуті в строгі англійські костюми.

Пізніше йому довелося дізнатися, скільки страшних злочинів відбувається за товстими кам'яними мурами цих будинків. І щоразу, ведучи розслідування, він відчував До їх мешканців якусь гостру неприязнь, котру навіть не [273] - Я доручив би вам одну справу, мосьє Барнакль, але мушу попередити - це дуже делікатна річ... Коли б раптом про це пронюхали нагорі, нам би з вами довелося негайно подавати у відставку...

- Щодо мене, то коли б уже швидше... Мені вже так набридло протирати підбори на тротуарах... Адже попереду ще цілих три місяці...

В його голосі не було ні докору, ні гіркоти, він ні на кого і ні на що не нарікав, бо давно вже змирився яв зі своєю долею, так, певно, й зі своєю жінкою.

- Я виконаю-ваше доручення, пане комісар...

- Я вас попрошу сфотографувати одну дівчину... Де, як, коли я вам не скажу... То вже ваша справа...

- Я вже звик до цього...

Це була правда. Фотографський хист Барнакля та його непоказна зовнішність часто ставали в пригоді поліції. Коли потрібно було мати фотографію якогось підозрілого, інспектор озброювався своєю «лійкою» і, етавши у належному місці, починав удавати із себе одного із тих бродячих фотографів, що їх у дедалі більшій кількості можна бачити на блісейських Полях, на Великих бульварах, на багатьох площах та вулицях Парижа.

Подібно до них, він навіть завів собі своєрідні візитні картки з фіктивною адресою та номером телефону і вручав їх своїм клієнтам.

- Вена мешкає'на бульварі Курсель і вчиться в Cop-бонні. В неї є подруга, що живе на бульварі Сен-Жермеп. Це донька лікаря Буе - телефонний номер у довіднику. От, здається, і все, що я можу сказати вам про цю дівчину.

- Вона має машину?

- Як і має, то віднедавна, бо їй усього дев'ятнадцять років. її дядько визн&чний урядовець, і, звичайно, в нього є машина з особистим шофером... Попереджаю - якщо ви звернетесь до консьєржа, він одразу повідомить головного префекта, котрий найсуворішим чином заборонив нам вести це розслідування. Вам ясна картина?

- Це, певно, забере трохи більше часу, ніж звичайно... Ви можете сказати, яка вона з себе?

Мегре кількома словами описав Школь Прієр.

- У таку погоду вона навряд чи сидітиме після обіду вдома,- висловив здогад Барнакль.- Можливо, я ще встигну... [276]

Перед тим як відчинити двері, він обернувся і з гримасою, що мала замінити посмішку, промовив:

- А коли що трапиться, не треба клопотатися про мене... Я вже давно ладен послати це все під три чорти...

Мегре здивовано зиркнув на нього. Виявляється, не всім служба в поліції була так до душі, як йому.

- Вони не мають права позбавити мене пенсії, бо це мої кревні гроші... Розумієте? Вони уривали їх у мене з кожної платні бозна-скільки років...

Залишившись на самоті, Мегре підписав кілька паперів, що лежали на столі, й підвівся. Він нічого не міг вдіяти! поки не було фотографії, і відчував себе безсилим і безпорадним.

Перш ніж залишити Сюрте, він за звичкою зайшов до ¦¦ інспекторської. Там, світячи лисиною, що помітно збільшилася відколи він служив у комісаровій бригаді, сидів Люка.

- Зайди на хвилинку...

Він не став розповідати йому про свою нічну пригоду-і не через заборону префекта, яку він уже й так порушив. Просто комісарові не стало духу знову пригадувати деталі цієї принизливої для нього історії.

- Заходь... Можеш сісти...

- Щось негаразд, патроне?

- Так, дрібниці, байдуже... Ти часом не знаєщ когось із студентів Сорбонни?

- З якого факультету? Мегре лише знизав плечима.

- Адже їх тисячі...

Якийсь час Люка задумливо розглядав килим.

- Я там знаю одного із швейцарів, родича моєї жінки... Але це всього тільки швейцар...

- У тебе з ним добрі стосунки?

- Чудові - адже ми дуже далекі родичі... Бачимося раз на два-три роки, коли хтось у родині жениться або помирає...

- Ти можеш йому подзвонити і призначити побачення?.. Скажімо, у якійсь кав'ярні...

- Зараз дізнаюся, чи він сьогодні на роботі...

- Можеш подзвонити звідси.

Кузен пані Люка на ім'я Оскар Кутан був на роботі і за кілька хвилин узяв трубку.

- Так, це я... Що нового? Все гаразд... Теж непогано... Просила передати тобі привіт... Тітка Емма. Ми не [277] бачили її вже принаймні три місяці;.. Кажеш, досі глуха?.. Буває... Слухай, я б хотів зустрітися і побалакати з тобою... Ні, нічого особливого... Ні-ні, я б не хотів там з'являтися... Що? О пів на сьому?.. Гаразд, я встигну... Перша ліворуч від бульвару Сен-Мішель?.. Люка запитально глянув на Мегре.

- Гаразд, ми домовились... До скорого побачення, старий...

Потім звернувся до комісара:

- Саме збирався йти додому... Він чекатиме на нас у барі на вулиці Мосьє;ле-Пренс, де завжди п'є аперитив... Це йому по дорозі... Що в нього запитати?

- Краще буде, коли ми поїдемо разом. Мерщій лови таксі.

«Хіба що скляночку вина перед обідом»,- напучував його Пардон.

Мегре уже точно не пам'ятав, укотре він заходив того дня до всіляких барів. І, звичайно, не для того, щоб випити якогось там фруктового соку!

Сорокарічний Оскар Кутан, певно, через те, що мало рухався і багато пив, встиг обрости салом і показував значно більше. Відчувалося, що він пишався зі своєї посади, яку обіймав із врочистою гідністю. Ще б пак - він працював у Сорбонні! Вітаючись із ним, славнозвісні професори тиснули йому руку. Студенти, яким він охоче вичитував, часто-густо були нащадками видатних осіб і самі мали рано чи пізно стати банкірами та міністрами.

- Рекомендую: комісар Мегре, мій патрон...

- Дуже радий... А ви в нас досі не бували... Певна річ, він мав на увазі не свій дім, а Сорбонну!

- Я весь до ваших послуг, пане комісар... Завждя приємно зустрічатися з видатною людиною... Вас, певно, знає увесь світ! Мені чомусь здавалося, що ви, даруйте, огрядніший... Вищий і гладкіший... Я трохи нижчий за вас, а важу понад вісімдесят кіло... Вам що замовити?.. Скляночку ганусової?.. Жюль! Мені, що завжди, і два ганусових аперитиви для цих панів... Отже, вас цікавить хтось із наших маляток?

- Ви часом не знаєте студентки на ім'я Ніколь Прієр?

- Племінниця головного?

- Еге ж.

- О, їх ціла компанія, чоловік двадцять хлопців та дівчат... Коли б ви знали, скільки у нас із ними клопоту! [278]

Шкода, що ніхто не наважується їх приструнчити... Приїздять,' розумієте, на лекції власними спортивними машинами - та ще й якими: «ягуар», «ланчія» - кожна, певно, дорожча за ракету, і ставлять їх на стоянці викладачів. ...На щастя, не у всіх викладачів є машини... Більшість їздять у метро...

- На якому вона курсі?

- Стривайте, я зараз скажу точно... Ми їх усіх знаємо, хто на якому вчиться, і курс і факультет, але одразу не пригадаєш.

Послухавши його, можна було б подумати, що вся Сорбонна тримається на його плечах.

- Ага, здається, так... Другий курс, факультет історії мистецтва... Так само, як її подруга, донька одного відомого лікаря... Така біленька, висока... її прізвище Буе...

- А хто ще належить до цієї компанії?

- Ми називаємо їх бандою... Бандою Зірки, бо більшість із них живуть поблизу площі Зірки - авеню Ош, авеню Марсо, авеню Фош тощо... Найзухваліший серед них Марко, син якогось південноамериканського посла... Страшенний шалапут! Він їздить у блакитній машині з відкритим верхом... Завжди з дівчатами... Потім іще син Дарімана, хімічного короля... Взагалі склад банди постійно змінюється - сьогодні одні, завтра інші... Увечері вони збираються у своєму клубі і гуляють там до ранку...

- Ви часом не знаєте, де це?

- Десь поблизу авеню Гранд-Арме... На першому поверсі там ресторан, дуже дорогий, а в підвалі клуб... Туди сторонніх не пускають, тільки членів клубу... Стривайте, як же він називається?.. Весь час крутиться на язику...

- «Сто ключів»,- мовив Люка.- Кожен член клубу одержує в день прийняття символічний золотий ключик, який буцімто відмикає двері клубу...

- Саме так... А ти звідки знаєш?

- Читав у газеті після того, як зникла Сюзанна Дюпре...

- А, знаю, знаю... Жахлива Лсторія... До речі, вона теж вчилася у нас на першому курсі філологічного... Коли вона з'явилася, цей Марк їздив тільки з нею... А то, бувало, нікого не проминав... Гарна була дівчина!

Таємниче зникнення доньки відомого банкіра Сюзан-ни Дюпре було останньою сенсацією того року. Про цю подію понад два тижні писали на перших сторінках мало [279] не всі паризькі газета. Одного квітневого вечора, в суботу, дівчина вийшла з дому, залишивши записку, що виїздить з друзями за місто і повернеться лише в понеділок. Минув і понеділок, і вівторок, але вона не з'являлася. Незабаром старий банкір одержав листа, в якому писалося, що його доньку буде повернено, якщо він приїде в певний час до певної місцини в Булонському Лісі і залишить там мільйон франків.

Звичайно, Дюпре одразу передав листа до префектури і приїхав на призначене місце не сам, а в супроводі агентів державної безпеки. Там вони затримали кількох людей, і хоч ті категорично заперечували свою причетність до викрадення банкірської доньки, це не врятувала їх од в'язниці. Відтоді про Сюзанну Дюпре ніхто нічого не чув.

Комісарові навіть не довелося розслідувати цю справу - нею займалася таємна поліція.

- Отже, ви кажете, що Школь Пріер була знайома з нею?

- Певна річ... Я часто бачив їх разом... Вони всі крутяться біля того Марка... От вітрогон! Взагалі, коли б на мене, то я не пускав би до Сорбонни жодного чужоземця... Від них самі неприємності... От якось, пригадую..

Мегре підвівся, на півслові перебивши кузена, який саме збирався замовити по другій, щоб докладніше висловити свої міркування щодо чужоземців та Сорбонни.

- Спасибі, але, даруйте, мені час іти...

За кілька хвилин, зупинивши таксі на бульварі Сен-Мішель, він стомлено сів поруч з водієм і промовив:

- Бульвар Рішар-Ленуар...

- Гаразд, пане комісар...

Може, пан Мітла завтра заборонить водіям таксі впізнавати його?!

Йому вже давно хотілося якнайшвидше повернутися додому і зустрітися поглядом а лагідними та веселими очима дружини.

К Почувши на сходах чоловікові кроки, пані Мегре відчинила двері. Вона була в квітчастому халаті та старих пантофлях. З квартири густо тхнуло мастикою.

- Даруй, що я в такому вигляді,- мовила вона.- Коли мені зателефонували, що ти не прийдеш на обід, я [280] подумала, що в тебе нове розслідування, і вирішила на-терти підлогу. Що з тобою? Ти чимось стурбований? - В мене дійсно нове розслідування. Справа комісара Мегре.

Він силувано посміхнувся, намагаючись відігнати сумні думки. По стількох роках чесної праці прикро відчути, що замість подяки в тобі починають сумніватися такі от пихаті жовтороті вискочні, як оцей пан Мітла.

Хоча ранковий спалах обурення минув, на душі все-таки залишився осад гіркоти, що її комісар намагався не показувати своїм співробітникам - ні Жанв'е, ні Люка.

- Може статися, що ми опинимося в Менгу-на-Луа-рі значно раніше, ніж гадали.

- Це ти про що?

- Про цю кляту нічну історію...

- А що скоїлося? Сподіваюсь, дівчина жива?

- В тому й усе лихо... Вона повернулась додому о восьмій годині ранку, а її дядько - дуже велика цяця... Головний доповідач Державної ради.

- Дуже дивно... Я оце весь час про неї думаю. Тут щось негаразд...

- Вона звинувачує мене в тому, що я причепився до неї в кав'ярні й намагався спокусити: підпоїв, повів до готелю, роздяг проти її волі... і таке інше.

- Хто ж цьому повірив?

- Всі ці високопоставлені йолопи - починаючи від міністра внутрішніх справ і до префекта... А втім, не такі вони вже й йолопи. Просто кожному своя губа ближче...

- Ти вже подав у відставку?

- Ще ні...

- Отже, ти якось захищаєшся?

- Намагаюся... з одинадцятої ранку... До речі, запрошую тебе повечеряти в одному ресторані...

- Це справді до речі. Я не знала, коли ти повернешся, і нічого не варила... Як мені одягатися?

- Якнайкраще. Начепи всі коштовності,

- Навіщо ти глузуєш?

За кілька хвилин, стоячи під душем, він намагався почути, що казала йому жінка. Обом доводилося мало не кричати.

- Ти допитав цю дівчину?

- Мені заборонено наближатися до неї і навіть до її домівки. [281]

- Навіщо їй знадобилося це робити? Ти не знаєш?

- Поки що ні... Можливо, дізнаємося цього вечора. Вони почали одягатися, як на свято, стиха перемовляючись.

Пані Мегре досить спокійно сприйняла неприємну новину і навіть перша вимовила слово «відставка». Вона ні на мить не сумнівалася в чоловікові і не втратила свого доброго гумору.

- Куди ми йдемо?

- До одного шикарного ресторану на вулиці Мішлен, поблизу авеню Гранд-Арме.

Був період літнього рівнодення. Коли вони вийшли, сонце стояло ще високо, але люди вже відчиняли вікна назустріч вечірній прохолоді. Чоловіки без піджаків палили люльки та сигарети, дивлячися згори на перехожих, жінки в самих нічних сорочках перегукувалися через вулички, обмінюючись новинами. З квартир долинало різноголосе виття й тріскотіння телевізорів та приймачів.

Вони зайшли до метро.

З цього приводу колеги не раз,брали на глум комісара. Він був єдиний із начальників бригад, хто обходився без власного автомобіля. А втім, це було легко пояснити - змолоду, коли в нього був час та бажання вчитися водити, бракувало грошей на машину.

А зараз вчитися було вже пізно, тим більше, із його звичками задивлятися на перехожих, милуватися, задерши голову, грою сонця в кронах дерев чи просто поринати у похмуру задуму під час надто складних розслідувань.

Мегре з осміхом думав про все це, сидячи поруч з дружиною у вагоні метро і погойдуючись разом з нею то ліворуч, то праворуч, то вперед, то назад.

Врешті, машину могла б водити пані Мегре. В Парижі побачити жінку за кермом сімейного автомобіля було нормальною річчю. Колись він навіть запропонував їй піти на курси для водіїв.

- Ти хочеш, щоб я відповідала за тонну металу, яка рухається зі швидкістю ста кілометрів на годину?.. Та я умерла б від самого страху наїхати на когось чи наскочити на інші машини... А надто коли автоінспектори весь час примушують підвищувати швидкість...

У Жанв'є була невеличка чортопхайка на шість кінських сил. Люка теж уже кілька років складав гроші, щоб купити собі щось подібне. Мабуть, доведеться і їм [282] придбати машину після переїзду до Менгу-на-Луарі, щоб геть не відстати від двадцятого сторіччя. Можливо, 8го-дом вони навчаться відрізняти червоні вогні світлофорів від гумових надувальних куль! Але в Парижі усе-таки краще їздити поїздом метро.

- Про що ти думаєш?

- Так, ні про що...

Ні про що і водночас про все - про життя, про свою довгу службу, про ранкову аудієнцію в кабінеті префекта, про Манюєля в інвалідній колясці, про кумедну дівчину Алін.

Ресторан з таємниче завішеними тюлем вікнами містився майже в самому кінці авеню. Дуже комфортабельний, елегантний, він зараз був майже порожній - більшість його завсідників уже від'їхала кудись на позаміські дачі або до моря. Вузькі сходи в правому кутку вестибюля вели донизу, але вхід туди був перепнутий червоною завісою.

- Може, ви бажаєте сісти біля вікна?

- Ні, тут...

Мегре показав пальцем на столик навпроти сходів і, запропонувавши дружині сісти, заходився вивчати .меню.

- Що ти скажеш про качку з апельсинами?

- А ще щось є?

- Ціла сторінка...

Вони все-таки замовили фірмову качку з апельсинами, кілька салатів та пляшку мінеральної води - як данину шановному Пардонові.

Метрдотель тим часом устиг шепнути офіціатам:

- Це комісар Мегре...

Всі з цікавістю дивилися на нього.

Таке траплялося з ним не вперше, та, незалежно від того, що міг би подумати з цього приводу префект, це ' було не дуже приємно.

- В тебе була якась причина вибрати саме цей ресторан? Ми ніколи раніше тут не були...

- Ні, я був, не пам'ятаю вже в зв'язку з якою справою... Коли не помиляюсь, я шукав міжнародного шахрая, який любив тут обідати...

- Зовні цей ресторан цілком благопристойний...

- Міжнародні шахраї обідають лише в благопристойних ресторанах і живуть в найфешенебельніших ГОТе-ЛХ... [283]

Була вже дев'ята. До ресторану зайшла молода, дужі» просто одягнута жінка і рушила вниз по сходах. Навряд щоб це була клієнтка - скоріше прислужниця в гардеробі чи вбиральні.

Ще хвилин за десять туди попрямував якийсь чолов'яга зі змореним обличчям. Він також не належав до золотої молоді, а до тих, хто її обслуговував.

Хоча клуб відкривався пізніше, там уже почали прибирати та готуватися до прийому гостей, так само, як це робиться вранці в усіх паризьких барах і кав'ярнях.

Трохи приглушені важкою червоною портьєрою, знизу долинули кілька музичних акордів - спочатку в одній тональності, потім у другій: хтось настроював музичний автомат.

- Ну як, смачніше, ніж удома?

- Смачніше, ніж удома, не буває...

Погляди, посмішки, промовистіші за будь-які слова... Розмова ні про що і про все на світі... І весь час, не показуючи цього, пані Мегре пильно стежила за своїй чоловіком, намагаючись здогадатися, чи дуже йому болить.

Вперше в житті, прийшовши з нею до ресторану, Мегре не замовив вина, а це була вже тривожна ознака. Вона завжди радила йому менше пити, але зараз не могла збагнути, чи він просто вирішив догодити їй, чи, може, сам відчув небезпеку.

- Хочеш сиру? Тут, здається, непоганий рокфор... - Поклади мені шматочок...

Мегре кивнув пальцем метрдотелеві.

- Пробачте, шановний, тут у вас, кажуть, є клуб?

- Так, мосьє... Клуб «Сто ключів».

- Чому саме сто?

- Це вже не моя парафія... Я працюю в ресторані, а не...

- Туди пускають усіх?

- Ні. Вхід туди суворо обмежений. Тільки для членів...

- А як до нього записатися?

- У вас справді є таке бажання?

Він не міг приховати свого подиву і насторожено по-, глядав то на комісара, то на пані Мегре.

- Це вас дивує?

- Ні... Тобто, так... Це передусім молодіжний клуб. Сюди вечорами приходять потанцювати хлопці й дівчата... [284]

Скоро вони почнуть сходитися... Хочете, я покличу менеджера?

Останню фразу він вимовив уже по дорозі до підвалу.

Він пробув там досить довго, а потім вийшов уже в

супроводі одягнутого в смокінг молодика, обличчя якого вдалося комісарові знайомим.

- Це мосьє Ландрі... Він вам розповість про все, що вас цікавить...

Той простяг руку.

- Добрий вечір, пане комісар... Він уклонився пані Мегре.

- Вважаю за честь познайомитися а вами, мадам... В Парижі не так багато людей, які вас знають... Адже ваш чоловік не дуже охоче показує вас... Дозвольте?

З цими словами він підсунув собі стілець, сів і дістав із кишені срібний портсигар.

- Ви не заперечуєте?

Йому було років тридцять п'ять. Він тримався у своєму ідеально скроєному смокінгу в тією невимушеністю, якої може домогтися лише людина, котра носить його щовечора.

В нього було дуже гарне випещене обличчя, іронічний, аж надто самовпевнений погляд, який інколи здавався просто нахабним. Він посміхався дуже чемно, навіть солодко, але відчувалося, що при найменшій небезпеці він покаже кігті.

- Мені сказали, що ви цікавитесь нашим клубом?

- Я хотів би до вас записатися... Якщо тільки у вас немає вікового обмеження...

- Спочатку в нас була така думка... Пропонували встановити межу - тридцять років... Та потім відмовилися від цього, бо довелося б утратити найцінніших членів... Ви щось уже чули про «Сто ключів», пане комісар?

- Дуже мало... Я не сподівався побачити вас тут, мосьє Ландрі... Мені сказали, що ви обіймаєте посаду менеджера.

- Менеджера, секретаря, головного розпорядника... Менеджер - модне слово, запозичене в американців...

Комісар уперше познайомився з Ландрі, щойно той приїхав до Парижа. Йому тоді було років вісімнадцять. Батько Ландрі був поштмейстером десь в Анже, Турі чи якомусь іншому з прилуарських міст. Хлопцеві дуже не терпілося пробити собі шлях у житті, і він став репортер»м [285] однієї бульварної газетки. Це дало йому змогу мелькати на всіляких прийомах та коктейлях, де бували також і впливові люди.

Якось завітав він і до Сюрте і, сповнений самовпевненості, зайшов до комісара й показав посвідчення, що репрезентувало його як репортера скандальної хроніка однієї газети, котра спеціалізувалася на всіляких сенсаційних викриттях.

Марсель Ландрі був геть позбавлений здатності сумніватися, тим більше, сумніватися в собі. '

«Розумієте, комісаре, наших читачів цікавить не стільки сама структура карного розшуку, про яку вже багато писалося, як закулісна сторона діяльності Сюрте. Адже у вас, так би мовити, осідає вся брудна білизна Парижа..

Сподіваюся, вас не дуже шокує цей вираз... До того ж ми не будемо розголошувати імен... А щодо гонорару, то наша газета може запропонувати вам досить круглу суму...»

Тоді він був надто молодий, щоб комісар міг на нього розсердитися. Мегре обмежився тим, що досить чемно показав початкуючому нахабі на двері.

Потім років за два він упізнав його голос про радіо - Ландрі став диктором комерційної реклами.

Комісар не міг сказати, що було з ним далі. Ландрі належав до тих людей, яких певний час зустрічаєш усюди, тиснеш їм руку, не знаючи точно, хто вони такі, потім помічаєш, що -вони раптом зникли, невідомо як і чому. А незабаром вони знову вигулькують на поверхню, але вже десь у іншому місці, біля якоїсь іншої справи.

На якому темному життєвому полі промишляв усі ці роки Ландрі? Якщо він і порушував закон, то так, що це не доходило до вух поліції. Певний час був імпресаріо однієї популярної співачки і супроводжував її в усіх гастролях.

Залишивши її два-три роки тому, він опублікував свої мемуари, де до найменших подробиць розповідав про інтимне життя актриси, яка затіяла проти нього процес.

Мегре не знав, чим усе це скінчилося. І от перед ним знову сидів його колишній знайомий, трохи знервовано посміхаючись, років на шістнадцять старший, але досить бадьорий і в чудовій формі.

- В Парижі, як ви знаєте, є чимало клубів, але «Сто ключів» відрізняється від них усіх тим, що це єдиний справжній клуб. Щоб пройти крізь оту червону [286] ивртьеру, треба бути його членом... Що ж до цифри сто, то вона означає, що кількість членів не може перевищувати це число... Зараз їх дев'яносто п'ять чи шість.,.

- Це, певно, юнаки й дівчата з заможних родин?

- З найзаможніших... Щоб бути членом клубу, треба щомісяця вносити шістсот франків... Ви танцюєте?

Від подиву Мегре мало не захлинувся.

- Що?

- Я питаю, чи ви любите танці, звичайно, сучасні... Твіст, шейк, медісон... Вальси та польки в нас не проходять. Ви,теж танцюєте, пані Мегре?

Не знаючи, що відповісти, вона безпорадно глянулі па чоловіка, немов шукала в нього захисту.

- Певна річ, ми обоє танцюємо... Це вас дивує?

- Трохи... Я ще ніколи не бачив вас у танцювальному залі, а якщо вірити вашій репутації...

- То вийде, що я старий гладкий тюхтій, який тільки те й робить, що смокче люльку та бурчить на весь світ?

- Я цього не сказав... Ви серйозно хочете записатися до нас?

- Цілком серйозно.

- Тоді вам доведеться знайти двох членів клубу, котрі могли б за вас поручитися... Цього вимагає наш статут. Кожен кандидат повинен мати дві рекомендації, і комітет із дванадцяти осіб вирішує голосуванням, приймати його чи ні...

- Коли б ви показали мені список членів, я, певно, знайшов би двох знайомих, що могли б дати мені рекомендації...

Марсель Ландрі і оком не зморгнув: обидва знали, що кожен грає комедію. Bra підвівся і, пильно глянувши в обличчя комісарові, скоріше заінтригований, аніж стурбований, тонко посміхнувся й попрямував до сходів. За кілька хвилин він повернувся, тримаючи в руці велику книгу в червоній шкіряній палітурці.

- Цей реєстр зберігається у нас на спеціальному столику біля входу... Як ви побачите, в ньому зазначено дані щодо кожного члена, а також імена та адреси поручителів... Не думаю, щоб серед них були ваші клієнти... Ось вам літера «А»: Абушер, син сенатора Абушера... віконт д'Арсо... У нас титули нічого не важать... Його батько член Жокейського клубу, і син колись теж стане його членом, подібно до свого діда та прадіда... [287]

Барійар, донька президента нафтового тресту... Люсі Ба-< рійар наступного місяця виходить заміж за Еріка Кор-наля, сина голови корпорації «Бісквіт Корналь», з який вона познайомилася у нас. Взагалі цей реєстр - своєрідна світська хроніка паризької золотої молоді...

Адреси визначали соціальне становище членів клубу, краща, ніж будь-які характеристики, - всі мешкали в багатих кварталах.

Мегре почав гортати сторінки, водячи пальцем уздовж стовпчиків з прізвищами, і навіть іноді ворушив губами, коли натрапляв на щось цікаве. Нараз його палець зупинився проти одного імені, перекресленого рівною чорною лінією.

«Дюпре Сюзанна, 17 років, студентка, авеню Фош, 32...»

- Ви, звичайно, пам'ятаєте цю історію... Шкода дівчини! Вона танцювала найкраще серед усіх...

«Рекомендують Марко Рігуардо та Ніколь Прієр».

- Певно, ці двоє танцюють не гірше?

- Це наші ветерани... Марк справжній чемпіон твісту... Зараз він удома, в Аргентіні, але скоро повернеться... Вони з мадемуазель Прієр давні друзі...

- Вони приходили сюди раом?

- Так... Принаймні після зникнення Сюзанни...

- Отже, був час, коли ваш чемпіон віддавав перевагу мадемуазель Дюпре?

- Було й таке... Але я не люблю пліток...

- І це довго тривало?

- Сюзанну прийняли до клубу перед минулим різд-вом... Чарівна була дівчина... Справжня красуня... Я вже не кажу про багатство...

- А з ким ходить мадемуазель Прієр останні місяці?

Ландрі знервовано стукотів пальцями по столу. Можливо, він.досі нічим не скомпрометував себе перед законом, але, коли ти обрав таку непевну кар'єру та ще й сам марнолюбний на вдачу, нерозумно без потреби сваритися з поліцією.

Він, певно, поводився б інакше, коли б одержав вказівки від префекта. Але сюди вони поки що не надійшли.

Пані Мегре з цікавістю стежила за роботою чоловіка, їй уперше в житті випала така нагода, і вона намагалася здогадатися, що саме ховалося за зовні банальними фразами, якими обмінювалися комісар та менеджер клубу.

- З різними людьми... Інколи зі своєю подругою Мартін [288] А нещодавно привела навіть свого дядька... пан Прієр нас дуже здивував... Ми сподівалися побачити поважного й неприступного урядовця, а виявилось... До речі, ви його знаєте?

- Ні.

- Він головний доповідач Державної ради і, кажуть, дуже вчений правознавець... Так от, уявіть собі кремезного чолов'ягу років за п'ятдесят віком з широким, грубим, як у селянина, обличчям... Коротка жорстка борода, густі пухнасті брові... Такий добродушний вепр. Він передусім замовив подвійне віскі, а хвилин за п'ятнадцять уже танцював твіст зі своєю племінницею... Опівночі він почав прощатися і похвалив мене за добру організацію справи... Сказав, що, коли б не звичка рано вставати, то залишився б у нас, поки не зачинять...

- Хм... Я його теж уявляв собі інакше... Він більше не приходив?

- Ні

- А минулої ночі?

- Ні-ні...

- А з ким була минулої ночі мадемуазель Прієр?

- Стривайте... Щось не пригадую... Де ж це вона сиділа? Ні... Минулої ночі я її не бачив...

- А синьйор Рігуардо був?"

- Теж ні... Він іще в травні поїхав до Аргентіни... То ви ще не передумали вступати?.. Чи, може, не знайшли нікого, хто б міг вас порекомендувати?

- Навпаки, тут стільки знайомих. Наприклад, цей... Мегре показав пальцем ще на одне ім'я: «Мелан

Франсуа, 38 років, стоматолог, вулиця Акацій 38-А».

- Це часом не той зубний лікар, що живе в особняку?

- Мушу признатися, що я ніколи не був у нього вдома,- ухильно відказав Ландрі.

- А що вам про нього відомо?

- Він буває у нас досить часто, але ніколи не тав-цює... Схоже, що це дуже розумна людина.

Палець повільно повз далі, хоча Мегре намагався нічим не виказати своєї зацікавленості.

«Рекомендують: Ніколь Прієр та Мартін Буе...»

- Мартін Буе - це така висока блондинка?

- Я бачу, ви її теж знаєте... Чудові поручителі... Щоправда, мосьє Мелан у нас новий член... Всього третій [289] місяць... Та для вас ми зробимо виняток... Отже, ви всту; паєте?

- Треба подумати...-Я скажу вам пізніше. Здається ваші уже сходяться... .

- О!~ Мені вже справді час іти донизу.

- До речі, ви знайомі з Манюєлем?

- А хто це? Актор?

- Манюель Пальмарі...

- Що він робить?

- Нічого.

- Щось не пригадую... Ні. Чи'я повинен його знати?

- Краще не треба... Ще раз дякую вамг мосьє Ландрі.

- Ви, може б, зайшли до нас на хвилинку? Подивитися. Не хочете?.. А ви, мадам?.. Тоді, даруйте, я...

Пані Мегре терпляче чекала, поки чоловік розрахується, і, коли вони опинилися на вулиці, запитала:

- Ти довідався про те, що хотів?

- Я довідався про багато речей, та поки що не знаю, що вони важать... Поки ми в цьому районі, давай пройдемо на вулицю Акацій.

І, пройшовши з десяток кроків, зітхнув:

- Коли б тільки цій Школь не закортіло сьогодні танцювати в клубі...

- Ти гадаєш, він їй усе розповість?

- Я певний цього... І якщо вона розкаже своєму дядечкові, що я випитував про неї в клубі,- завтра нам доведеться лаштуватися в дорогу...

Він промовив це таким веселим тоном, що, стиснувши йому руку, пані Мегре запитала:

- Ти хочеш приховати, що тобі сумно?

- Ні. Я просто намагаюсь вирішити, що краще в моєму теперішньому становищі: продовжувати чи послати все під три чорти і йти геть.

- Цього ранку ти переніс тяжкий удар?

- Еге ж... Уперше в житті допитував не я, а мене... Та ще й як!.. У нас це називається «допит з погрозами»... Не знаю, що я зроблю, якщо це повториться...

- А чому ти не боронився?

- В мене надто сильні супротивники... Я міг би не стриматися, і тоді б усе пішло шкереберть...

- Ти гадаєш, що ця дівчина сама...

- Воронь' боже!.. Ця дівчина - підставна фігура.. Все було задумано занадто добре для дилетантки... Тут відчувається досвідчена рука. Адже нічого не забуто - [290] і узгодження часу, і можливі свідки... Мартін Буе, телефонна розмова в присутності хазяїна кав'ярні... Певна річ, вона не плела перед ним казна-чого, а розмовляла, як цілком твереза... А зі мною вона говорила впівголоса, так що він нічого не чув... Потім бари, по яких я буцімто її тягав... їхній опис у протоколі можна припасувати до півсотні всіляких гадючників у районі Сен-Жермен-де-Пре... І принаймні в десятку з них на той час повно людей, так що ніхто б нас не помітив... Нарешті, готель... Я справді піднявся з нею на другий поверх і через її трюк залишався хвилин десять у номері...

- В тебе є якісь здогади?

- Уривки здогадів... Багато уривків... На жаль, лише один із них правильний, і треба схопитися саме за нього...

Вулиця Акацій була майже порожня. В деяких вікнах ще світилося. Освітлена була й одна кімната в будинку зубного лікаря. Наблизившись до дверей, Мегре прочитав на мідній дощечці, яку бачив здалеку під час візиту до Манюєля: «Д-р Франсуа Мелан, стоматолог. Прийом з 10-ї до 12-ї години і за домовленням».

- Чому «стоматолог»?

- Це звучить імпозантніше, ніж просто «зубний лікар».

Він перевів погляд на вікна Манюєля і побачив Алін, яка, схилившись над луткою,' палила сигарету.

За кілька кроків вони почули, як хтось тихо промовив:

- На добраніч, пане комісар...

Придивившись, Мегре впізнав у затінку інспектора Жакмена, який мав чергувати тут аж до ранку.

- На добраніч, друзяко...

Незабаром вони підійшли до станції метро Терн і спустилися донизу. Завдяки щасливій вдачі пані Мегре важкий день закінчувався досить спокійно.

Над бульваром Рішар-Ленуар світив великий круглий М.*5ЯЦЬ' колиі тримаючи одне одного під руку, вони підійшли до свого будинку й відчинили двері.

Якийсь нещасний випадок затримав рух на дорозі, і автобус, у якому їхав на роботу комісар, прибув на набережну Орфевр лише в десять хвилин на десяту.

- Ніхто мене не питав?

Ні... Хіба що інспектор Лурті...

- Нехай зайде після рапорту... [291]

Схопивши зі столу кілька досьє, він широким кроком попрямував До кабінету директора, де вже зібралися усі начальники бригад.

- Даруйте, пане директор...

- То я слухаю вас, Бернаре...

Начальник відділу гральних будинків монотонним голосом продовжував свій рапорт.

- Гаразд... А ви, Мегре?.. Що там з цією ювелірною крамницею?

Мегре вже готувався до принизливої для нього розмови, бачив в уяві скісні, докірливі погляди колег, але виявилося, що він даремно тривожився. Про його вчорашню аудієнцію у префекта ніхто ще нічого не знав.

Звичайна ранкова процедура. Відчиняння вікон. Цвірінькання горобців. Самотня постать бродяги на березі Сени, який ретельно пере свою білизну.

Хвилин за п'ятнадцять до його кабінету чорною тінню нечутно прослизнув Барнакль.

- 6 три штуки,- мовив він, подаючи комісарові чорний конверт.- Але я не знаю, котра з них та, що треба...

«Та, що треба» - тобто Ніколь Прієр.

На першій фотографії була зображена якась гладуха з великими наївними очима, нічим не схожа на Ніколь. На другій - молоденьке дівча років п'ятнадцяти. Це наводило на думку, що обізнаність бідолахи Барнакля в питанні молодих дівчат була дуже поверхова.

На третьому знімкові комісар одразу впізнав свою знайому. Ніколь була у світлому платті з білою сумочкою під пахвою.

- В мене є ще один портрет, на весь зріст-

І, немов фокусник-ілюзіоніст, інспектор дістав із бічної кишені свого велетенського піджака ще одну фотографію. Стоячи перед ґратчастою огорожею парку Монсо, дівчина тримала на повідцю невеличкого пуделя, який робив свою справу.

- Це те, що вам було потрібно?

- Чудово, пане Барнакль.

- Зробити ще кілька відбитків?

- Якщо можна... Штуки по три-чотири...

Зараз це вже було не так важливо. Коли б не Оскар,-зять Люка, ці фотографії могли б дуже допомогти. А втім, хтозна, може, вони ще стануть у пригоді, хоча комісарові вже здавалося, що він натрапив на правильний слід.

- Надрукувати їх зараз чи краще вдома? [292]

Мегре навіть забув, що, роблячи потай ці знімки, старий інспектор ризикував своєю кар'єрою.

- У вас були труднощі?

- Невеликі... Адже ви знаєте, що я майже невидимець... Я легко зливаюся з пейзажем... В скверах та парках завжди тиняється кілька типів, подібних до мене, так що ніхто не звертає уваги...

В його голосі не було ні гіркоти, ні іронії.

- Вона нічого не помітила, бо була заклопотана собачкою, який не хотів переходити вулицю... їй навіть довелося його переносити. В мене є ще знімок, де вона з пуделем лід рукою, але не дуже чіткий... Тому я й не надрукував...

- Дякую, Барнакль... Ви славна людина.

- Ви теж... Ви завжди так добре ставилися до мене. Після Барнакля до кабінету завітав Жанв'є.

- Це і є та сама дівчина?

- Еге ж... Я попрошу тебе під'їхати на вулицю Фонтен...

- До «Золотої підкови»?

- Так. Покажи знімки офіціантам. Спробуй дізнатися, чи вони коли бачили її в ресторані. Можеш також розпитати в сусідніх кав'ярнях.

- Ви сьогодні будете тут, патроне?

- Ні. Я їду на вулицю Акацій.

- Може, я вас підкину...

- Ні, не треба. Ти краще їдь туди негайно, поки їх не попередили... Скажи Люка, щоб чекав на мене внизу з машиною...

Повітря було вже насичене гарячими випарами, і над містом, немов над морем, стояло тремтливе марево. В золотому сяйві сонця мріли Єлісейські Поля.

- Спасибі за зятя, старий...

- Нема за що, патроне. Я досі не можу голови звести після вчорашнього... Він так пишався знайомством з вами, що його не можна було зупинити. Словом, ми набралися, як жаби мулу... Відтепер він буде всім розповідати про свого друга Мегре, так наче сидів з вами в школі на одній парті... Де зупинити? Біля будинку Ма-нюєля?

Це вже стало звичкою.

- Як хочеш. Мені треба до будинку навпроти.

- Вас чекати?

- Так. Певно, це буде недовго. [293]

Він подзвонив. Двері відчинила жінка схожа на іспанку, з довгим сухим обличчям, і, змірявши комісара суворим поглядом, запитала:

- Вам кого?

- Я до лікаря.

- Він вас чекає?

- Так.

- Тоді заходьте... Двері праворуч.

Відчуваючи на собі її погляд, комісар рушив угору дерев'яними сходами з зеленою доріжкою, вкритою брудними плямами. Фартух прислужниці був також у плямах. Пані Мегре сказала б, що в цьому домі немає господині.

Він навмисне не поспішав, щоб подратувати служ-ницю, і, переступаючи сходинки, намагався визначити досить незвичні, хоча й знайомі пахощі, що просякали увесь дім. В них було щось таке, що нагадало йому власне дитинство: запах старого будинку, мокрою гнилого дерева, сирої землі.

Певно, за будинком було внутрішнє подвір'я, як це ще іноді трапляється в Парижі, і, глибше вдихнувши повітря, Мегре міг би побитися об заклад, що там росла липа.

Він ніколи не відчував себе так непевно, як тепер, бо не мав жодного права бути тут. Коли б лікар здумав поскаржитись до Сюрте, комісарові довелося б довго виправдовуватися.

І справді, виходило так, начебто він на зло робить те, що йому суворо заборонено. Щойно префект закинув йому його зв'язки з інформаторами, як він поспішив до одного з них, Манюєля Пальмарі.

Йому було заказано торкатися Ніколь, а він побував у кафе, в готепі, розпитував про неї університетського швейцара.

Пан Мітла попередив його, щоб у Сюрте не було жодного розголосу цієї справи, а він зараз же розповів про все своїм інспекторам Жанв'є та Люка і послав бідолашного Барнакля потай фотографувати дівчину.

Нарешті, під приводом надто прозорим, щоб у нього хоч на мить повірив Марсель Ландрі, він примусив показати [294] йому список товариства, до якого належала племінниця головного доповідача.

Стільки порушень за один день!

Але, зайшовши так далеко, було б нерязумно зупинятися: треба йти до кінця, чого б це не коштувало. Треба грати ва-банк, навіть якщо попереду перспектива банкрутства. Мегре - банкруті Чудовий фінал блискучої кар'єри.

Та чи не марні були всі ці зусилля? Ні. Він ще точно не знав, чого варте це відкриття, але йому вдалося знайти зв'язок між двома жінками, що належали до діаметрально протилежних станів - Ніколь Прієр, родичкою всемогутного урядовця, та Алін, колишньою повією, коханкою старого сутенера.

Коли Мелан вступав до клубу «Сто ключів», його рекомендувала Ніколь Прієр. І саме до нього ходила вчора Алін, коли в неї заболіли зуби.

Всі ці думки роєм пронеслися у нього в голові за ті кілька секунд, поки вія підіймався сходами, і, опинившись на другому поверсі, він попрямував не праворуч, як йому звеліла іспанка, а ліворуч. Він завжди любив бувати вдома у тих людей, якими займався, а надто в тих кімнатах, куди його не запрошували.

Двері були міцно замкнені, і голос знизу запитав:

- Ви не знаєте, що таке праворуч?

Вона стояла на сходах і тупо дивилася на нього вели-кимя-нввиразними очима, як ото в корови, що пасеться на лузі, але все-таки комісарові стало трохи моторошно.

На табличці навпроти було написано: «Не подзвонивши, не заходити»,.

Він подзвонив, повернув ручку дверей і опинився в приймальні, схожій на вітальню в провінційних будинках. Там уже сиділа одна пацієнтка - досить молода жінка із змарнілим блідим обличчям.

її не цікавили кольорові журнали, що купою лежали поруч на золоченому одноногому столику. Склавши руки на сумочці, покладеній на коліна, вона застиглим поглядом втупилася в квітчастий килим. Коли він зайшов, жінка кинула на нього короткий погляд і знову поринула и свою меланхолійну задуму.

Двері перед ним рвучко,відчинилися, і Мегре побачив ту довгоносу секретарку чи асистентку, про яку розповідала Алін.

- Добрий день... [295]

- Здрастуйте.

У неї був суворий погляд, різкий голос. Вона належала до тих нещасних похмурих бридуль, які не знають радості ні змалку, ні в юності і вважають весь світ винн

Жорж Сіменон Клуб "100 ключів" Переклад Миколи Мещеряка

Жорж Сіменон
Клуб "100 ключів"
Переклад Миколи Мещеряка