М.С. Шаповалова
Література доби Відродження: Іспанія та Португалія
(1982)


© М.С.Шаповалова, 1982

Джерело: Історія зарубіжної літератури: Середні віки та Відродження. Львів: "Вища школа", 1982. 440 с. - С.: 276-319 (Розділ 6).

Сканування та коректура: SK, Aerius (ae-lib.org.ua), 2004


Зміст

6.1. Загальна характеристика

6. 2. Література раннього Відродження

6.3. Література зрілого і пізнього Відродження

6.4. Сервантес

6.5 Лопе де Вега

 

Контрольні питання

 


 

 

6.1. Загальна характеристика

Література Відродження в Іспанії, а також в Португалії, тісно пов'язаній своєю культурою з Іспанією і підвладній їй з 1581 по 1640 рік, розвивалася в складних і своєрідних суспільно-політичних умовах. Глибокий аналіз національної специфічності цих умов дав К- Маркс у праці «Революційна Іспанія». Від самого початку формування іспанського королівства в країні існували обставини, що сприяли обмеженню королівської влади. Передовсім країна була роздріблена на окремі королівства, які створювалися в різний час у міру відвоювання іспанської території від маврів. У ході реконкісти складалися й утверджувалися народні закони і звичаї, посилювалася могутність дворянства, і це послаблювало владу короля.

Обмежували королівську владу і міста, які відігравали велику роль у боротьбі з маврами, мали незалежність і значні права. Особливо розвинутими були торговельні міста на узбережжі Іспанії, оскільки вони підтримували тісні зв'язки з Італією. Уже в XVI ст. представники міст становили наймогутнішу частину кортесів - дорадчого органу, що створився в Іспанії ще в XI ст. і складався з представників дворянства, міст і духівництва. Спроби посилення королівської влади у XV ст. викликали опір аристократії, який в середині XV ст. виливається у повстання проти короля Хуана II і його фаворитів, а згодом проти короля Енріке IV.

Серйозним кроком на шляху до централізації країни було об'єднання в другій половині XV ст. Кастілії і Арагона внаслідок шлюбу Ізабелли Кастільської і принца Арагона Фердінанда (1469). Фердінанд спирався на міста і міських представників кортесів, що посилило антагонізм між дворянами і городянами. К. Маркс відзначав, що об'єднання Арагона і Кастілії під владою Фердінанда і Ізабелли створило сильну матеріальну основу іспанської монархії.

На початку XVI ст. рішучу спробу централізувати країну і замінити феодальну монархію абсолютною здійснив Карл І. Спочатку він повів наступ на кортеси, що викликало численні повстання, *а в 1520 р.- війну Священної ліги - об'єднання повсталих [276] кастільських міст. Війну невдовзі підтримали міські низи і селянство, і вона набула грізного антифеодального характеру. Незважаючи на це, королівській владі за допомогою дворянства вдалося розгромити повстання міст і скасувати їхні старовинні вільності, обмежити муніципальні привілеї. Міста втратили вплив у кортесах, розвиток їхній різко загальмувався.

Розправившись з містами, король повів наступ на дворянство, а у відповідь на його опір розпустив кортеси. В Іспанії остаточно утвердилася королівська влада.

Духівництво, що становило третю складову частину кортесів, відразу приєдналося до абсолютистської влади, і церква завдяки інквізиції «перетворилася в зовсім незламне знаряддя абсолютизму»(1).

Ліквідація королівською владою древніх вільностей збігалася зі зростанням зовнішньої могутності Іспанії, яка згодом стала першою колоніальною державою, найбільш впливовою країною Європи. «Це були часи, коли Васко Нуньєс Бальбоа підніс прапор Кастілії на берегах Дар'єна, Кортес - у Мексіці, Пісарро - в Перу; це були часи, коли вплив Іспанії неподільно панував у Європі, коли палку уяву іберійців засліплювали блискучі видіння Ельдорадо, рицарських подвигів і всесвітньої монархії. От саме тоді зникли іспанські вільності під брязкіт мечів, в потоках золота і в зловісній заграві вогнищ інквізиції»(2).

(1) Маркс К., Енгельс Ф Твори, т. 10, с. 409.

(2) Там же.

Проте справжньої державної єдності іспанський абсолютизм не здійснив і не міг надійно забезпечити могутність країни. Ні пограбування колоній, ні потік золота з Америки монархія не зуміла використати для розвитку національної економіки, яка неухильно занепадала. Товарів у країні виготовляли мало, бо їх переважно ввозили; у зв'язку з цим занепали промисловість, землеробство, тваринництво, відбувалось масове зруйнування й зубожіння селянства, дрібного дворянства (ідальгії).

Головною опорою абсолютизму були армія і католицька церква. Сотні тисяч священиків і ченців боролися з усіма проявами свободи і вірно служили інтересам монархії. Іспанія стала батьківщиною єзуїтів, країною найжорстокішої інквізиції, найповнішим на той час втіленням католицької реакції.

Авантюрна зовнішня політика абсолютизму розбещувала населення, відвертала увагу від плідної праці всередині країни і вселяла надію на легке [277] збагачення в колоніях і підлеглих європейських країнах (Фландрії, Італії) шляхом військової служби. «Всі енергійні люди цілої нації присвячували свої сили виключно війні, здобуваючи собі засоби до життя і почесне місце в суспільстві мечем, а не мирними промислами» (1).

(1) Черньішевский Н. Г. Полн. собр. соч.: В 15-ти Т^М- ГИХЛ, 1948, т. 4, с. 232.

Хиткість основ іспанської монархії проявилася уже в кінці XVI ст. Саме в цей час біля берегів Англії було розгромлено іспанський флот «Непереможну Армаду» (1588), вибороли свою свободу Нідерланди, припинився потік золота з Америки. Національна економіка до того часу була вже зруйнована, народ зубожів, посилилася реакція. Іспанія втратила свою могутність.

Такі соціально-історичні процеси і визначали характер розвитку гуманізму в Іспанії і особливості літератури.

Перехід від Середніх віків до Відродження охоплює в Іспанії кінець XIV- перші три чверті XV ст. У цей час інтенсивно розвиваються народна поетична творчість і придворна аристократична література. В народній поезії XV ст. провідна роль належить романсу. Це ліричний або ліро-епічний вірш, який розвинувся переважно на грунті реконкісти і пройнятий духом патріотизму і незалежності. Згодом романс засвоюється також аристократичною поезією, йому належатиме помітна роль у розвитку літератури Відродження.

У XV ст. Іспанія була тісно пов'язана з Італією і досить добре ознайомлена з її культурою. Досвід італійської літератури, особливо творчість Данте, Петрарки і Боккаччо, засвоюється придворною літературою. Під сильним впливом Петрарки створюється в цей час в Іспанії сонет (маркіз де Сантільяна), з'являються в аристократичній літературі дидактичні поезії, алегоричні твори, епічні поеми, твори сатиричного характеру.

Наприкінці XV ст. іспанська література вступила в період Відродження. В своєму розвитку вона спиралася як на досвід античної і гуманістичної літератури європейських країн, особливо Італії, так і на національну літературну традицію і народну творчість. Від самого початку в ній визначилися два напрями: один із них основувався на традиціях народної літератури, а другий, «учений» - на використанні античності. Перший напрям був провідним, у ньому найповніше проявився характер ренесансної літератури, визначений тими силами, що існували в іспанському народі і були [278] породжені його героїчною історією. Багатовікова боротьба проти арабського загарбання, завойована ще в середні віки незалежність міст, селянські повстання, розмах військових і політичних дій держави, далекі морські подорожі - все це визначило високий рівень народної свідомості, виховувало почуття гідності й честі, відвагу, допитливий розум. Звідси й характерні риси іспанської літератури: демократизм, багата уява, пристрасність, органічне засвоєння й збереження народних поетичних форм. Водночас у своєрідних обставинах країни рано визначився розрив між ідеями Відродження і реальністю, що зумовило й раннє розчарування в гуманістичних ідеалах, і гострокритичне зображення реальної дійсності в літературі.

Раннє Відродження в Іспанії припадає на кінець XV- першу половину XVI ст., зріле і пізнє Відродження охоплює другу половину XVI- перші десятиліття XVII ст.

 

 

6. 2. Література раннього Відродження

Формування гуманістичних ідей у ранній період відбувалося під значним впливом італійської культури і філософських ідей античності. Значна роль у гуманістичному русі належала університетам. Зокрема, центром наукової гуманістичної думки став університет в Алькала де Енарес, заснований 1508 р. Саме в університетському середовищі розвинувся іспанський «еразмізм» - вільнодумний рух, позначений сильним впливом творів Еразма Роттердамського. Іспанські «еразмісти» зневажливо ставились до католицьких догм, проявляли великий інтерес до релігійних і соціальних питань.

Найвидатнішим іспанським ученим-гуманістом раннього Відродження був Хуан Луїс Вівес (1492- 1540). Він отримав освіту у Парижі, значний час провів у Фландрії та Англії. Вівес гостро виступав проти схоластики і протиставляв їй новий метод пізнання, заснований на досліді. Значну увагу Вівес приділяв питанням виховання, відстоюючи принципи гуманістичної педагогіки.

Одним з перших найбільш значимих явищ іспанської літератури раннього Ренесансу був твір Фернандо де Рохаса «Трагікомедія про Калісто і Мелібею», відомий також під назвою «Селестина». Жанр твору визначити не просто. Це прозова розповідь, [279] яка має ознаки роману, але подана вона в формі діалогу. Уперше твір виданий у 1499 p., потім він перероблявся і поширювався і в остаточному варіанті вийшов у світ у 1502 р.

Зміст твору і особливості його стилю вказують на те, що автор звертався до різноманітних джерел: комедій Плавта і Теренція, «Декамерона» Боккаччо, творів середньовічної національної літератури. Все це творчо переосмилювалось письменником. «Селестина» є цілком оригінальним, національним іспанським твором, його зміст становить трагічна історія двох закоханих знатних молодих людей - Калісто і Мелібеї, які необачно вдаються за допомогою до звідниці Селестини. Історія закінчується загибеллю всіх основних персонажів. Хоч у творі ще звучать окремі старі, середньовічні мотиви (гріховність кохання і неминучість покарання за нього), загалом його зміст є вже ренесансним. Передовсім, у гуманістичних традиціях показана любовна пристрасть як почуття високе й природне. Мелібея трактується автором як втілення довершеності й водночас чуттєвої реальності краси. Але найвиразніше гуманістичні тенденції виступають у зображенні персонажів міського дна на чолі з Селести-ною. Вона і є найвизначнішим у творі характером, ' породженим новими соціальними умовами. Селестина - звідниця, власниця публічного будинку, а загалом вона не гребує ніякими заняттями, що приносять прибуток, бо єдиним богом Селестини є золото. «Все перемагають гроші: розбивають скелі, переходять ріки, як по сухому; немає такого високого мосту, по якому не пройшов би осел, навантажений золотом»,- з таких міркувань виходить Селестина, беручись улаштувати побачення Калісто з Мелібеєю. Селестина покладається тільки на себе, це людина діяльна й енергійна, і разом з тим цілком аморальна й безсоромна, вона нічим не зв'язана у своїх вчинках. Правдиво й переконливо зображено безпосереднє оточення Селестини - шахраюваті слуги, нахабні і водночас жалюгідні повії.

Персонажі «низького» плану висловлюють критичне ставлення до різних сторін тогочасної дійсності. Наприклад, Селестина міркує про розпусність церковнослужителів, які за свої розваги в публічному будинку платять тим, що одержують від віруючих «як десятину для бога». Одна з повій розповідає про знущання над служницями в домах знаті.

Відповідно до двох сюжетних ліній поєднуються [280] у творі і два стилістичні струмені: вишуканий і дещо піднесений стиль мови Мелібеї, Калісто, Плеберіо - і жива, простонародна, нерідко з відтінком вульгарності мова оточення Селестини.

«Селестина» значною мірою вплинула на розвиток жанру роману і драми в іспанській літературі. Зокрема, вона дала початок новій темі, яка буде безпосередньо продовжена в «шахрайському» романі.

Рицарський роман. З розповідних жанрів раннього періоду передовсім розвинувся ренесансно-рицарський роман. Для творів цього жанру властиві риси середньовічного авантюрно-героїчного рицарського роману і певною мірою він виповнюється гуманістичним змістом. У ренесансно-рицарському романі з «його дивовижною географією, з його неймовірними подробицями, з його героями, які підкорюють помахом меча імперії і султанати, жила не тільки стихія казки, а й до краю гіперболізовані відголоски великих відкриттів, великих воєн і великих кар'єр Ренесансу»(1).

В Іспанії були створені численні рицарські романи, але найвизначніший з них перший роман - «Амадис Гальський», написаний Гарсі Ордоньєсом де Монтальво і надрукований у 1508 р. Відомо, що Монтальво скористався якимсь романом невідомого автора. «Амадис Гальський» відзначається захоплюючим авантюрним сюжетом, легким для  сприйняття стилем; він набув величезної популярності в Іспанії та в інших країнах, на мови яких перекладався. Твори цього жанру відповідали тогочасним настроям, ними зачитувалася вся Іспанія. «Без рицарських романів не відбувалися ані розваги знаті, ані народні свята»(2). Таке масове захоплення рицарським романом завдавало чималої шкоди країні, бо відвертало увагу населення від реальності, притупляло відчуття дійсного становища, що склалося на той час, адже в творі здебільшого панувала атмосфера вигадки й нестримної фантазії, які протистояли реальній дійсності. Тому гуманісти згодом гостро виступили проти цих творів, особливо нищівного удару завдав їм своєю сатирою Сервантес. Проте популярність рицарського роману згасла лише з крахом самої авантюристичної політики іспанського абсолютизму.

(1) Самарин P. M. Реализм и другие течения в за-падноевропейской лите-ратуре зпохи Возрожде-ния.- В кн.: Реализм и его соотношения с другими творческими методами. М.: Изд-во АН СССР, 1962, с. 19.

(2) Пидаль Рамон Менен-дес. Избр. произведе-ния.- М.: Иностр. лите-ратура, 1961, с. 587.

Шахрайський роман. Наприкінці раннього періоду Відродження виник інший різновид розповідного жанру, названий шахрайським, або пікарескним (ісп. рісаго - шахрай) романом, який [281] протягом наступних ста років залишався одним із провідних жанрів в іспанській літературі, його поява також була зумовлена тими процесами, що відбувалися в суспільному житті країни. Зубожіння різних верств населення, засліплення жадобою легкої наживи за океаном, презирство до повсякденної праці, моральний розклад і почуття безнадійності, що посилювалися в іспанському суспільстві, призвели до виникнення декласованого елемента - маси авантюрників, бродяг, нероб, жебраків, злодіїв. Вони і становили особливий прошарок населення - пікаро. Доля цих людей не могла не привернути уваги письменників і незабаром стала предметом зображення в шахрайському романі. Звичайно в творах такого типу розповідається історія життя людини, з дитинства позбавленої засобів до життя. Герой історії вдається до різних занять, буває серед різних людей, зазнає багато пригод і злигоднів, навчається всіляких шахрайств і хитрувань і зрештою досягає певного матеріального благополуччя. Історія розгортається на фоні реального повсякденного життя. В сюжеті шахрайського роману немає романтичної любовної інтриги. Розповідь у ньому ведеться від першої особи, оповідачем виступає сам герой.

Першим шахрайським романом був твір «Життя Ласарильйо з Тормеса», опублікований у .1554 p., а написаний значно раніше, можливо ще в 20-ті роки. Імені автора встановити не вдалось. З тексту твору можна бачити, що автор був людиною освіченою, ознайомленою з античною класичною літературою. У пролозі до твору автор посилається на Плінія, Туллія Ціцерона, згадує Олександра Великого, Овідія, історію Пенелопи та ін. Характер критичного зображення духівництва в романі дозволяє віднести автора до групи іспанських «еразмістів».

Як встановлено дослідниками, в романі «Життя Ласарильйо з Тормеса» використані книжні і фольклорні джерела. Так, розповідь про продавця папських грамот майже повністю збігається з сюжетом однієї з новел італійського письменника Ма-зуччо; в образі Ласарильйо виразно проступають риси фольклорного персонажа - кмітливого й хитруватого поводиря професійних жебраків-сліпих (el lazarillo) з народних анекдотів і оповідок. Але всі запозичення відповідно перероблені автором і підкорені його власному задуму.

За формою твір «Життя Ласарильйо з Тормеса» [282] - це автобіографія пікаро, розказана ним уже в час надійного достатку. Складається ця розповідь з низки епізодів, кожний з яких відіграв свою роль у вихованні Ласарильйо і формуванні його свідомості. З дитячих років Ласаро зазнав злиднів і жив в атмосфері шахрайства, його батько, мірошник, «пускав кров мішкам» - крав зерно у млині; після смерті батька вітчим, мавр Сеїд, крав овес і шахраював, будучи ветеринаром у конюшнях командора. Сеїда викрили, «спустили шкуру», ніхто більше не приносив хліб, м'ясо і дрова, і мати віддала Ласаро у поводирі професійному жебраку-сліпому. Сліпий був надзвичайно хитрим і великою пройдою, йому були «відомі тисячі засобів і прийомів виманювати гроші». З самого початку служби він навчав Ласаро, що «слуга сліпого повинен бути хитрішим від самого чорта». Будучи «найскупішою і найжадібнішою людиною на світі», жебрак морив Ласарильйо голодом і знущався з нього. З цієї першої школи Ласаро виніс науку, що без хитрощів і шахрайства йому не вижити: «Треба бути насторожі і не ґавити, бо я сирота і повинен уміти постояти за себе».

Покинувши сліпця, Ласарильйо поступив на службу до попа з Македи, людини неймовірно скупої, жорстокої та ще й лицемірної. На службі у нього Ласаро «не жив, а помирав», бо одержував втричі менше їжі, ніж йому було потрібно. Коли Ласаро крав у попа хліб, той нещадно бив його, всіляко знущався над ним, хвалячись своєю стриманістю в їжі, хоч Ласаро сам бачив, що «на поминках він жер на чужий рахунок, як вовк».

Життя у попа змушувало Ласаро удосконалювати мистецтво шахраювання. «Нужда - великий учитель. Я зазнавав її постійно, а тому вдень і вночі обдумував засоби для підтримки моїх сил і думаю, що в пошуках цих проклятих засобів голод освітлював мій шлях...». І все ж піп виявився хитрішим і спіймав Ласарильйо на крадіжці хліба. Розлютившись, він ледве не забив голодного слугу до смерті, а коли згодом той звівся на ноги, вигнав його. Третьою школою Ласарильйо була служба у дворянина в Толедо. Дворянин не бив його, але й їсти не давав зовсім, бо не мав ніяких засобів до життя і сам постійно голодував. Ласарильйо був добрим до свого пана, «бачачи, що з нього нічого взяти», жебрачив і годував його об'їдками, які подавали жалісливі люди. Правда, йому не подобалась пихатість дворянина, але й це він прощав, [283] думаючи, що «напевне, у дворян такий звичай - задирати ніс, коли в кишені вітер свистить».

Дворянин був нероба, працювати йому не дозволяла честь. Він мріяв про службу у знатної персони, вважаючи, що «видряпатися з нужди можна тільки улаштувавшись до людей знатних». Він проявляв готовність бути улесливим, у всьому догоджати своєму покровителю, брехати, коли потрібно, тобто робити все те, що суперечить поняттям честі. Слухаючи свого пана і роздумуючи над його -життям, Ласарильйо доходить висновку, що честь приносить тільки шкоду: «...Як багато таких, як він, розсіяно по світу, і через цю гидоту, яка називається честю». Це відкриття вже назавжди звільнило Ласарильйо від обов'язку честі.

Наступною школою була служба у гультяя-ченця, лютого ворога монастирської служби і монастирської їжі; після цього - у продавця папських грамот, безсоромного й спритного торгівця й лицеміра, великого майстра обдурювати народ, вигадуючи найбезчесніші засоби збувати свій товар. З таким багажем знань Ласарильйо став цілком досвідченим пікаро, здатним протидіяти злигодням, і поступово досяг матеріального благополуччя. Він знайшов засіб накопичити грошей на службі у капелана собору, розвозячи по місту і продаючи воду. Одягнувшись, «як належить поряднщ людині», Ласарильйо найнявся на службу до альгвасила, а після цього з милості знатних панів зрештою досяг постійної «коронної» служби міського глашатая в Толедо. його зовсім не бентежило, що служба міського глашатая вважалася ганебною: важливо, що вона приносила достаток, який ще більше зріс, коли настоятель храму одружив його з своєю коханкою-служницею. Настоятель обдаровував Ласарильйо зерном і м'ясом, пригощав обідами, повчав не звертати уваги на поговір про легковажність дружини, а пильнувати тільки власну користь. Ця «мудра» мораль не суперечила поняттям Ласарильйо, і всі троє жили в мирі та злагоді, а Ласарильйо, як сам хвалиться, «благоденствував і був на вершині житейського благополуччя». Досяг він його ціною втрати особистої честі і гідності.

У змалюванні образу пікаро проявилися демократичні позиції анонімного автора. Протягом усієї розповіді його ставлення до героя змінюється. Хлопчик Ласаро, який терпить стільки злигоднів, зображується зі співчуттям, відчувається, що автор схвалює його кмітливість і симпатизує шахраюванням, [284] якими Ласаро рятується від лиха. Але зрілий пікаро Ласарильйо поданий з явною іронією, в образі його відчутна викривальна тенденція. Корисливість і практицизм, аморальність і підле пристосовництво героя огидні автору.

У критичному плані змальовані в романі різні сторони соціального життя. Люди, яким служить Ласарильйо,- це характерні типи феодально-абсолютистської Іспанії. Наприклад, занепад дрібного дворянства і його психологія яскраво відбиті в образі бідного ідальго з Кастилії, котрий узяв Ласаро на службу. Ідальго і бідніший за жебрака, і честь його вже нічого не варта, але він зберігає дворянську пихатість, певність своєї зверхності над іншими людьми, свідомість свого права на паразитарне існування.

Яскравими й переконливими є образи священнослужителів. Усі вони зображені гостро критично, що надає твору антицерковної спрямованості. Тому роман був засуджений інквізицією і в 1559 р. внесений до списку заборонених книг.

Загалом роман відзначається вільнодумством, великою дотепністю. Стиль його «низький», мова проста, розмовна, розповідь від першої особи вносить тон безпосередності й невимушеності. Можливо, автор свідомо протиставив цей «низький» стиль складній, риторичній мові рицарських романів.

Шахрайський роман продовжує розвиватись і в наступному періоді. Відзначився у цьому жанрі Матео Алеман (1547-1614). Великий успіх мав його роман «Гусман з Альфараче», в якому яскраво зображено побут і звичаї в Іспанії кінця XVI- початку XVII ст. Визначні зразки пікарескного роману періоду пізнього Відродження створив також Франсіско Кеведо (1580-1645).

Жанр шахрайського роману вніс багато нового і плідного в літературу. В ньому було створено новий тип сюжету, побудованого на матеріалі реальної, неприкрашеної дійсності, вперше змальовано строкату соціальну картину, зображено людину в її повсякденному житті, намічено нові теми й мотиви, зокрема, розбещення молодої людини власницьким суспільством, осміяння Пихатості дворянства та ін. Саме в романах про пригоди пікаро вироблялася традиція реалістичного зображення іспанської дійсності. Кращі твори цього жанру мали великий вплив на розвиток роману в різних європейських країнах у XVII-XVIII ст. Окремі його тенденції і прийоми нерідко оживають і в романі XX ст. [285]

 

 

6.3. Література зрілого і пізнього Відродження

Найвищого розвитку іспанська література досягла в другій половині XVI на початку XVII ст. Цей час знаменувався розквітом багатьох жанрів: поеми, драми, роману, лірики.

Помітним явищем став пасторальний роман. У ньому зображалося ідилічне життя пастухів на лоні природи. В образах пастухів і пастушок виступали не люди з народу, а представники аристократичного світу, здатні на піднесені та витончені почуття. В романах розповідалося про чисту, платонічну любов, прославлялася простота життя, створювався ідеальний, вигаданий світ, далекий від соціальної реальності. Іноді на сторінках цих творів відбивалися деякі етичні й філософські питання. Виникли такі романи на грунті розчарування тогочасною дійсністю. їй і протиставлявся утопічний світ пасторалі. Найвизначнішим іспанським пасторальним романом був твір Хорхе де Монтемайора «Діана» . (1559).

Епічна поема. Провідне місце в іспанській літературі другої половини XVI ст. належить поезії. В ній поряд із лірикою розвивається і новий жанр - епічна поема ренесансного характеру, в якій зображувались відкриття й завоювання нових країн, славились героїка подвигів, мужність відважних мореплавців та шукачів пригод. Найяскравішим твором цього жанру була велика епопея «Араукана» Алонсо де Ерсільї (1533-1594). В основі сюжету поеми лежать події війни, яку вела Іспанія проти союзу індійських племен Арауко в Чілі і в якій сам поет брав участь. Поема створювалася протягом 20 років (1569-1589). Складається з 37 пісень. Події війни між іспанцями та арауканцями відтворюються досить точно, тому твір виправдано називають хронікою війни у Чілі. Ерсілья звеличує іспанських воїнів і саму ідею завоювання ними Арауко, славить їхню хоробрість, витримку. Разом з тим величезну увагу він приділяє зображенню арауканців. Поет цікавиться їхнім побутом і звичаями, захоплюється їхнім мужнім і гордим, незалежним характером, високим почуттям честі. Саме в захопленому зображенні відважного, вільнолюбивого народу, який мужньо захищав від поневолювачів-чужинців свій рідний край і свободу, найповніше проявився гуманістичний смисл поеми.

Видатним зразком епопеї Відродження є «Лузіади» (1572) португальського поета Луїса ді Камоенса [286] (1525-1580). Він походив з дворянської родини, отримав університетську освіту, замолоду почав писати поезії. Обставини змусили його стати солдатом і відправитись у Марокко, де у битві з маврами він втратив око. Камоенс повернувся у - Ліссабон та пробув там недовго. За дуель з одним придворним його засудили до каторги, але потім вирок замінили засланням в Індію.

Камоенс багато років Прожив удалині від батьківщини, зазнав різноманітних пригод. Там він і написав велику поему, в якій оспівав плавання Васко да Гами в Індію (1497-1498). Зміст поеми, яка складається з 10 пісень, багатий і різноманітний. Даниною античній епічній традиції було введення в сюжет твору олімпійських богів, які втручаються в земні справи: Венера і Марс допомагають мандрівникам, Вакх намагається їх погубити. Головне ж у поемі - захоплююча розповідь про подорож португальців на чолі з Васко да Гамою повз африканські береги до Індії, про цікаві пригоди й повернення мандрівників на батьківщину. Твір містить широкі картини незвичайної природи далеких країв, описи звичаїв і побуту тубільців, морських стихій і великих небезпек. [287]

Помітне місце в поемі займають авторські відступи-роздуми і вставні історії. У відступах автор викриває пороки тогочасного життя, особливо гнівно засуджує низькопоклонство й корисливість придворних, жадібність та несправедливість політиків і законників.

O ні, моє перо не прославля 

Того, хто для добра свого лукаво 

Країну зневажає й короля, 

Порушує закон людський і право; 

Ні честолюбця, що лестить здаля, 

Чини хапає, дметься величаво 

Для того тільки, щоб уже своїм 

Порокам потурати навісним.

Ані того, хто владою й брехнею 

Прикрив підлоту ницу і страшну

I змінює свій вид, зрідні Протею, 

А потім губить жертву не одну; 

Ні радника, що хитрістю своєю 

Схиляє владаря спустить казну

І так ось марнотратству на догоду 

Спричинює розорення народу. 

Ані суддю, що мириться зі злом, 

За себе дбає, славити не буду, 

Бо він таки не покладе притьмом 

На ваги право гнобленого люду; 

Ані міністра з мідяним чолом, 

Який нові податки тягне всюди, 

З убогих чавить піт, сам їсть смачне 

Хоча повік не сіє і не жне! 

        (VII, 84-86, переклад М. Литвинця)

З сумом Камоенс говорить, що дух наживи убиває інтерес до культури і поетичного слова, часто нарікає на несправедливе ставлення до поета:

Згадайте: з часу, як співаю славу

Двох ваших рік і лузітанів путь,

Я самохіть терплю судьбу лукаву, 

Мене робота і недоля гнуть; 

Я виплив з моря грізного, й неправу 

На мене знову Марс вергає лють; 

І завжди я тримаю на відвагу 

В одній руці - перо, а в другій - шпагу. 

        (VII, 79, переклад М. Литвинця)

Уся поема пройнята новим гуманістичним світосприйняттям. Воно проявляється в пристрасній любові до батьківщини, в непримиренному ставленні до соціального зла, в посиленому інтересі до світу й людини, у звеличенні мужності й витривалості людини перед лицем незгод і небезпек, в усвідомленні цінності людської доблесті, незрівнянно вагомішої, за переконанням автора, ніж усі придворні почесті й лукаві похвали. Характерним [288] для гуманістичного світогляду Камоенса є уславлення доблесті не тільки відважних португальців, а й тубільців, їхніх супротивників.

У «Лузіадах» відчувається дух апології колоніальних загарбань, але сам Камоенс, безумовно, не міг у той час передбачити їхній трагічний наслідок для підкорених народів. Цінність поеми полягає в високохудожньому поетичному звеличенні здібностей і можливостей людини.

Наприкінці XVI ст. в іспанській літературі інтенсивно розвивається драматургія. Жанр ренесансної драми почав формуватися ще в ранній період Відродження. Першим іспанським драматургом вважається Хуан дель Енсіна (1469-1529). йому належать еклоги світського і релігійного змісту на теми життя пастухів, більш зрілими творами, написаними під впливом італійської гуманістичної драми, є п'єси, в яких виразніше проявляються гуманістичні тенденції. В п'єсах Енсіни поєдналися елементи пасторалі, релігійні сцени та жанрові побутові малюнки. Однак органічної художньої цільності драматургу не вдалося досягти, що й позбавило його п'єси життєздатності.

Були в іспанській літературі і спроби наслідування античної драми, але плідних наслідків це не дало, і драма класицизму не утвердилася.

Важливе місце в іспанській драмі другої половини XVI ст. займає творчість Лопе де Руеда (1510- 1565). Спочатку він був ремісником, а потім покинув це заняття і став мандрівним актором і драматургом, його спадщину становлять три комедії, написані на сюжети Плавта та італійських літературних взірців, і сім інтермедій, які називалися пасос (pasos). Це короткі прозові п'єси на сюжети з життя простолюду, в яких Руеда наслідував реалістичні тенденції «Селестини» Рохаса, а також «Життя Ласарильйо з Тормеса». Звичайно, головними персонажами в пасос виступали простуватий, довірливий селянин, сварлива дружина, хитрун. Ситуації, взяті безпосередньо з дійсності, цікаві, сповнені комізму, характери - живі й виразні, що значною мірою досягалося індивідуалізацією мови персонажів. У дію вводився танок. Окремі пасос мали гострий викривальний смисл.

Значення творчості Руеди полягає в тому, що своїми невеликими веселими п'єсами з їх житейським демократичним змістом, живими персонажами, багатою народною мовою він зробив театр доступним і цікавим для народного глядача і таким чином [289] започаткував розвиток іспанського національного театру. Великий Лопе де Вега свого часу сказав: «Комедія починається від Руеди».

Найвищим досягненням іспанської літератури Відродження була творчість Сервантеса і Лопе де Вега.

 

 

6.4. Сервантес

Мігель де Сервантес Сааведра (1547-1616) народився в невеликому місті Алькаладе Енарес в родині небагатого лікаря, за походженням дворянина. Життя письменника, сповнене палких захоплень і гірких розчарувань, нерозривно пов'язане з долею країни. Замолоду Сервантес багато й успішно вчився і отримав добру гуманітарну освіту. В Мадріді, куди перебралася родина, він вступив на службу до папського посла Джуліо Аквавіва і, будучи в його почеті, в 1568 р. побував в Італії. Поїздка принесла багато вражень Сервантесу, дала змогу ближче познайомитися з італійською літературою, поширила його кругозір. На ці ранні роки припадають і спроби поетичної творчості. Перша публікація його віршів відноситься до 1569 р. Після смерті Аквавіва Сервантес змушений був шукати іншої служби і в 1570 р. став солдатом. 7 жовтня 1571 р. у знаменитому Лепантському бою, в якому іспано-італійські сили розгромили турецький флот, Сервантес був тяжко поранений, внаслідок чого у нього назавжди залишилася паралізованою ліва рука. Незважаючи на це, він повернувся у свій військовий загін, деякий час воював в його складі в Тунісі, потім знову перебував в Італії. Збереглися матеріали, які свідчать про велику мужність, хоробрість і стійкість Сервантеса-воїна. Був він надзвичайно допитливою людиною. Живучи в Італії, жадібно приглядався до життя народу, глибше пізнавав італійську культуру. В 1575 р. Сервантес залишив військову службу і невдовзі відплив до Іспанії, але дістався туди не скоро. Галеру, на якій він знаходився, захопили корсари і всіх полонених продали в рабство в Алжір. Майже п'ять років довелося Сервантесу пробути в неволі, терпіти наругу і приниження. Однак Сервантес не мирився з обставинами: для нього це був час безперервної боротьби і великих небезпек. Він готував бунти, організовував утечі невільників. Самому йому, незважаючи на численні спроби, втекти не вдалося. Тільки [290] у 1580 р. його викупили з неволі, і він нарешті повернувся на батьківщину. В Іспанії чекали його нові злидні, матеріальні нестатки. Батьки нічим допомогти не могли, довелося йому знову шукати служби і боротися з нуждою. Багато сил Сервантес віддавав літературній праці, але матеріально вона його не забезпечувала. Письменник робив спроби займатися торговельними справами, проте безуспішно. У 1587 р. він одержав посаду в інтендантстві - став агентом по закупівлі провіанту для королівського флоту, йому доводилося багато їздити по країні, бувати в різних її місцевостях. Якось Сервантес довірив значну суму казенних грошей одному банкіру, котрий їх привласнив. Виконати судову вимогу - виплатити гроші - Сервантес не зміг і тому був ув'язнений, спочатку в 1597 p., а потім у 1602 р. Всі численні спроби знайти гідну службу були даремними. Незважаючи на всеєвропейську славу, яку принесли йому художні твори, письменник і надалі жив у нестатках. Помирав Сервантес у злиднях у Мадріді. За два тижні до смерті він прийняв чернецький сан, напевне, для того, щоб забезпечити собі безкоштовний похорон. Могила Сервантеса не збереглась. [291]

Сервантес жив серед народу. З власного досвіду знав він долю солдата іспанської армії і страждання раба, об'їздив свою країну, побував у багатьох її містах, бачив, як живуть селяни, ремісники, жебраки, бродяги, вслухався в їхню мову. Сервантес пізнав лихо народу, його мрії та прагнення, сприйняв народну любов до життя і ненависть до гноблення. Це й зумовило демократичний характер творчості письменника, широту охоплення у його творах соціальної дійсності, безкомпромісне засудження гніту, рабства і брехні, пристрасну любов до свободи, патріотизм.

Творчий шлях Сервантеса сповнений напружених пошуків. Письменник звертався до всіх існуючих тоді в іспанській літературі жанрів, написав ліричні поезії, драматичні твори, пасторальний роман («Галатея», 1585), рицарський роман («Персилес і Сихізмунда», 1607), реалістичні новели і безсмертний роман «Дон Кіхот».

Значним внеском в іспанську літературу була драматургія Сервантеса. Не все з неї збереглося. До нашого часу дійшли віршові драми «Алжірські звичаї» і «Зруйнування Нумансії», збірка п'єс «Вісім комедій і вісім інтермедій нових, які ніколи не виставлялися», опублікована в 1615 p., та ще кілька п'єс, надрукованих без імені автора. Сам письменник у передмові до збірки вказував, що він створив «двадцять чи тридцять комедій».

Драми написані відразу після повернення Сервантеса з Алжіра і відбивають його враження й переживання, пов'язані з перебуванням у неволі. Особливо визначним твором є «Зруйнування Нумансії» - героїчна трагедія, написана на основі історичного факту-облоги старовинного іспанського міста Нумансії римськими військами Сціпіона Молодшого. В старовинних хроніках, працях латинських істориків, в іспанських романсах, які уважно перечитав Сервантес, розповідалося, що облога тривала багато років, а коли Сціпіон нарешті увійшов у місто, то знайшов його спустошеним і мертвим. Нумансійці все знищили, всі, як один, заподіяли собі смерть, щоб не стати бранцями Сціпіона. Найбільше уяву Сервантеса, який з власного досвіду знав неволю і непоборність протесту проти неї, вразило самознищення маси людей з ненависті до рабства. Це й визначило ідейно-художню інтерпретацію драматургом історичного факту в плані звеличення патріотизму, свободи й героїзму боротьби за неї.

Зміст трагедії в основному становить картина [292] загибелі героїчного народу. Ціла серія окремих сцен передає неймовірні страждання нумансійців від голоду і хвороб, цілковиту безвихідність їхнього становища і водночас дивовижну внутрішню незламність і пристрасну ненависть до рабства. Такі картини і створюють образ народу, який є головним героєм трагедії. Сервантес вводить численні персонажі, кожний з них є визначеною особистістю, але всі вони настільки відчувають себе невіддільними від мас і пройняті спільною волею - не скоритися завойовнику, що сприймаються як єдиний образ.

Загибель народу показана в трагедії як прояв його сили, любові до свободи та непохитної відданості батьківщині. Проголошенням слави героїчному народу і закінчується трагедія. Коли Сціпіон вступив у місто після загибелі нумансійців, він застав там єдину живу людину - підлітка Віріата, який стояв на високій вежі. Римський полководець надіється мати хоча б одного бранця. Він обіцяє Віріату багатство і свободу, якщо юнак добровільно здасться. Але Віріат, проголосивши вірність рідному місту і рішенню нумансійців померти вільними і залишити завойовнику один тільки попіл, кидається з вежі. Сціпіон не може не визнати величі такої загибелі. «Твій вчинок укриває тебе славою і розвіює на порох мої перемоги»,- говорить він.

Завершує трагедію виступ алегоричного персонажа - Слави, яка виголошує хвалу нумансійцям і тим, для кого служитиме прикладом їхній героїзм і патріотизм.

Крім Слави, в трагедії виступають ще й інші алегоричні персонажі: прекрасна Іспанія, дух річки Дуеро, Війна, Хвороба, Голод. Драматург вводить їх для підсилення узагальнень та ідейного звучання трагедії, чіткішого вираження проголошуваних у ній ідей. Хоч це і внесло умовність і надмірну риторичність в трагедію, вона загалом вражає величністю задуму і патетичною силою.

Зі «Зруйнуванням Нумансії» в іспанську драматургію увійшов новий жанр - національно-героїчна трагедія.

Іспанський театр неодноразово відроджував «Зруйнування Нумансії» на сцені в моменти великих національних випробувань. На початку XIX ст. її ставили в обложеній військами Наполеона Сарагосі. Взимку 1937'р. під час героїчної оборони Мадріда від фашистських армій трагедія йшла на сцені «Театру Сарсуели». Велич і гордість духу нумансійців надихала захисників іспанської столиці. [293]

Комедії Сервантеса пройняті гуманістичним поглядом на людину. За своїми темами і тональністю вони різні: в одних сильніше виражені романтичні мотиви, інші більш реалістичні. Сервантес допускав і поєднання в одній п'єсі високого і низького, драматизму й іронії. Сюжети драматург звичайно брав з романсів або італійських гуманістичних творів. Комедія «Алжірські в'язниці» була переробкою ранньої драми «Алжірські звичаї».

Найкращою комедією реалістичного плану є «Педро де Урдамалес». Написана вона в дусі традицій шахрайського роману, а сам образ Педро взятий з народних пісень і оповідок. П'єса не має розвинутої драматичної дії, вона складається з окремих епізодів, в яких головною дійовою особою є Педро - людина надзвичайно бадьора, дотепна й обдарована, здатна на різноманітні перетворення. Він виступає як наймит, жебрак, циган, студент, актор. Через цей образ і подається критика різних соціальних пороків і забобонів.

Високо ціняться інтермедії Сервантеса - живі гумористичні сцени, сюжети яких взято з повсякденної дійсності. Персонажі інтермедій - це селяни, ремісники, бідні, але пихаті ідальго, розпусні ченці, убогі студенти, злодії, шахраї, ревниві старики, веселі жінки, дурні чоловіки. Хоч інтермедії виникли на основі пасос Лопе де Руеди, вони за своїм мистецтвом стоять незрівнянно вище їх. В'інтермедіях Сервантес проявив велике знання народного побуту і людської психіки. Привабливість його творів - у живості дії, дотепності й тонкому гуморі, багатстві та яскравості мови. Видатний російський драматург О. М. Островський переклав інтермедії Сервантеса російською мовою і оцінив їх як «правдиві перлини мистецтва» за їх гумором, яскравістю і силою зображення найзвичайнішого життя.

Велика заслуга Сервантеса - у створенні національної гуманістичної новели. В 1613 р. він опублікував збірку «Повчальні новели». В Іспанії періоду зрілого Відродження вже існували збірки оповідань, але це були перекази або переклади італійських або інших чужоземних творів. Новели Сервантеса цілком самобутні. У передмові до збірки письменник підкреслював їхню оригінальність: «...Я перший, хто почав писати по-кастільському, бо всі надруковані у нас численні новели перекладені з іноземних мов, тоді як мої новели - моя цілковита власність; створюючи їх, я нікого не наслідував і нікого не обкрадав: вони зародилися в моїй душі і виготовлені на [294] світ моїм пером...». Там же автор зазначав, що кожна людина зможе узнати з новел щось корисне про життя. В такому смислі новели і називаються повчальними. Повчальності надає їм не дидактизм, а правдиве зображення життя. «Я назвав їх «повчальними», і дійсно, коли подивитися як слід, серед них немає жодної, з якої не можна було б взяти корисне повчання...»

Сюжети новел оригінальні, майже всі побудовані на матеріалі іспанської дійсності. Письменник охоплює найрізноманітніші сторони національного життя в його контрастах і суперечностях. В живих, колоритних образах постає світ людей різних соціальних груп і занять: злодіїв, шахраїв, жебраків, циганів, куртизанок, солдатів, учених людей без посади, жебрущих студентів, городян, збіднілих ідальго, багатих і знатних кабальєро.

Значна частина новел має гостросатиричний характер. У них викриваються різні пороки іспанського суспільства того часу, особливо паразитизм, неробство, корисливість, моральний розклад. В іншій групі новел зображені люди з ідеальними рисами характеру, позбавлені корисливості, сповнені гідності, здатні протистояти злу, проявляти сильні й благородні почуття. Головна в таких новелах - любовна тема.

Одним із кращих викривальних творів є новела «Ліценціат Відрієра». В ній розповідається сумна історія обдарованого селянського юнака Томаса Родаха, який вирішив стати вченим. Сказавши собі, що «не святі горшки ліплять», він прийшов у Сала-манку, щоб здобути вченість і славу. Завдяки винятковим здібностям і наполегливості, став студентом університету, успішно вивчав законодавство, гуманітарні науки і здобув науковий ступінь ліценціата. Одна куртизанка, намагаючись «причарувати» Томаса, цілком поглинутого науками, напоїла його приворотним зіллям, від чого Томас захворів і збожеволів. Це було дивне божевілля: ліценціат зберіг розум, але уявив себе скляним і боявся розбитися. Він нікому не дозволяв наближатися до себе і розмовляв тільки на відстані. Назвавшись Відрієрою, дивовижно одягнувшись, схожий на опудало, він блукав містом, звичайно супроводжуваний натовпом. До нього зверталися з питаннями на різні теми, і він відповідав, вражаючи всіх глибиною й силою свого розуму. Один вельможа з Вальядоліда зацікавився незвичайним явищем і взяв безумця до себе. Відрієра продовжував давати відповіді, і [295] були вони такими влучними, гострими і сатиричними, що коли б ліценціат не уявляв себе скляним, «ніхто б не мав сумніву, що він один із найрозумніших людей на світі». Відрієра говорив про пороки і викривлену поведінку багатьох людей: поетів, погонщиків мулів, матросів, невірних жінок, шахраюватих аптекарів, корисливих лікарів, невігласів-учених, жорстоких суддів, продажних поліцейських, улесливих придворних та ін. Загалом відповіді безумного ліценціата набувають значення критичного огляду протиприродного життя Іспанії, яка «робить своїми улюбленцями нахабних жебраків і губить людей скромних і гідних, відгодовує, як на забій, безсоромних блазнів і морить голодом людей розумних і совісних».

Сміливі думки безумного Відрієри розважали натовп і прощалися йому. Коли ж він видужав і повернувся до своїх занять, його проникливий розум став нікому не потрібний. Щоб не померти з голоду, ліценціат найнявся солдатом і відправився у Фландрію.

Зображення безумного героя - розповсюджений у літературі Відродження прийом, який давав змогу відкрито говорити правду про нерозумний порядок речей у суспільстві.

Протиприродність існуючого суспільства піддається гострій критиці і в новелі «Рінконете і Кортадільйо», написаній у дусі шахрайського  роману. Розпочинається вона розповіддю про двох підлітків-пікаро, Рінконі і Кортадо, які після низки шахрайських витівок і крадіжок потрапляють у Севілью, в злодійське «братство» на чолі з Моніподьйо. Зображення цього кубла злодіїв і злочинців і займає центральне місце в новелі. «Братство» Моніподьйо, визнане усіма, хоч і негласно, має свій статут, строгий розподіл обов'язків і свою мораль. Всі «брати» за певним порядком здійснюють злочини, зберігають видимість благочестя, особливо Моніподьйо, і надіються потрапити до раю. Стара Піпота переховує кошик з украденою білизною і ставить свічку перед іконою - це дає їй тверде переконання, що вона неодмінно «взутою й одягненою відправиться на небо».

Певну частину награбованого «братство» виплачує на церкву, його «етика» не дозволяє грабувати родичів альгвасіла. Між «братством» і суспільством існує найтісніший зв'язок. Заборону грабувати родичів альгвасіла Моніподьйо з'ясовує так: «...Цей добрий альгвасіл в один день покриває стільки наших гріхів, що ми і в сто днів стільки добра йому не зробимо». Моніподьйо платить офіційним особам, які для нього «стараються». Наприклад, судовому писцеві перепадає за те, що «коли буває на те його добра воля, ніяка провина не визнається за злочин і за жодний злочин суворої кари не належить». Статут вимагає «чесності» й ретельності у виконанні замовлень, які реєструються у спеціальній книзі. Послугами «братства» користуються пристойні й шановані в суспільстві люди. Кабальєро замовляє зробити чотирнадцять ран на лиці купця, дама - шість ударів горбатому кравцю, ще хтось - вимазати смолою будинок недруга і т. д.

Таким чином викривається не тільки злочинний світ, а й усе суспільство, створюється враження загального розпаду його моральних основ.

У сатиричних новелах Сервантес не надає великого значення інтризі, вона, як правило, зовсім проста. Всю увагу письменник зосереджує на створенні яскравої, правдивої картини звичаїв і побуту, старанно виписує деталі, подає широкі описи. Такий творчий метод і ясно виражений демократизм споріднюють твори Сервантеса з реалістичними полотнами тогочасного іспанського жанрового живопису валенсійської школи та мистецтвом Веласкеса.

Характерним зразком новел, в яких життя зображується в його ідеальних проявах, є авантюрно-романтична новела «Англійська іспанка». її героями | є двоє благородних закоханих молодих людей, іспанка й англієць, які пройшли через тяжкі випробування, але зберегли свої почуття і досягли щастя. Світ, у якому живуть герої, не ідеалізований, а реальний, в ньому є і корисливість, і підступність, і злочини. Але все це не владне над героями. Вони сильні своєю духовною красою, постійністю почуттів, благородством вчинків. Таким зображенням перемоги ідеального над реальним Сервантес утверджував торжество гуманістичних ідеалів і виражав свою віру в людину.

Відповідно до тематики в новелах визначаються і два стилістичні плани: з одного боку, стиль персонажів реального плану - просторічний, повсякденний, в який нерідко входить і жаргон; а з другого - мова ідеальних героїв - опоетизована, піднесена, дещо ускладнена.

Світову славу Сервантесу приніс його роман «Вигадливий ідальго Дон Кіхот Ламанчський» (перша частина -1605 p., друга-1615 p.). «Дон Кіхот» є природним завершенням прозових жанрів [297] іспанської літератури попереднього часу. Використавши їхні традиції, Сервантес створив новий тип жанру, від якого починається розвиток реалістичного роману в світовій літературі.

Письменник задумав «Дон Кіхота» як пародію на рицарські романи, маючи на меті висміяти захоплення ними в Іспанії. У авторській передмові до першої частини твору визначається, що завдання роману - підірвати авторитет поширених у народі рицарських книг. Відповідно до задуму в «Дон Кіхоті» розповідається історія бідного ідальго з Ламанчі, який збожеволів через надмірне захоплення рицарськими романами. Уявивши себе мандрівним рицарем, він у всьому наслідує героя рицарського роману і виїздить на подвиги на честь Прекрасної дами, для захисту усіх скривджених і пригнічених. Озброївшись іржавими уламками старого обладунку, Дон Кіхот виїхав на жалюгідній шкапі, якій дав звучне ім'я - Росінант, за зброєносця узяв хитрого селянина Санчо Пансу, а дамою свого серця обрав селянку Альдонсу Лоренсо, уявивши її принцесою Дульсінеєю Тобоською.

Реальний світ Дон Кіхот сприймає в дусі фантазій та вигадок рицарського роману. Звичайні люди і речі здаються йому злими ворогами й чудовиськами, вітряки в його уяві - це велетні, брудні постоялі двори - розкішні замки; Дон Кіхот нападає на похоронну процесію, вступає в бій із стадом баранів. Тому всі вчинки і «подвиги» Дон Кіхота в ім'я захисту скривджених і поневолених не тільки сміховинні, а й шкідливі. Ті, кого захищає Дон Кіхот, насміхаються над ним, знущаються з нього або проклинають його. Каторжники, котрих він звільнив, уявивши їх поневоленими рицарями, закидали героя камінням, а пастушок Андрес, за якого Дон Кіхот заступився, благає небо «покарати і знищити його милість».

Потерпівши поразку в поєдинку з рицарем Білого Місяця (переодягненим бакалавром Карраско), на його вимогу знесилений рицар Сумного Образу повертається до рідної Ламанчі. Він тяжко захворює і перед смертю прозріває, зрозумівши всю шкоду рицарських романів.

Засудження рицарського роману містяться і в численних міркуваннях самого автора «Дон Кіхота». Висміюються нестримна фантазія, безглузда вигадка, захоплення описом історій «не більш правдивих, ніж розповіді про чудеса Магомета» (ч. І, гл. 5). Обурюють автора і мовна витіюватість у рицарському [298] романі, вжита без мети і потреби словесна декоративність, надумана образність. Наводячи приклади беззмістовних, заплутаних мовних зворотів з рицарських книжок, Сервантес запевняє, що «сам Арістотель, коли б він навмисне для цього воскрес, , не розплутав би їх і не зрозумів» (ч. І, гл. 1). У багатьох епізодах роману різні персонажі чинять суд і розправу над рицарськими романами за нескінченні описи «потворних дурниць» та неправдоподібних, бездарних вигадок на зразок того, як «велетня заввишки, мов башта, шістнадцятирічний юнак розрізає мечем надвоє, ніби він з пряничного тіста» (ч. І, гл. 47). Священик вважає, що автора роману про Тиранта Білого за те, що він наплів стільки всіляких дурниць, «слід було б засудити на довічну каторгу».

«Дон Кіхот» завдав нищівного удару рицарському роману і покінчив з його популярністю.

Великий твір Сервантеса - не тільки літературна пародія. Іспанський письменник далеко відійшов від свого початкового завдання - висміяти рицарські романи. Він створив новий тип роману, який поклав початок розвитку епічного жанру реалістичного роману в європейських літературах. В. Г. Бєлінський, котрий багато уваги приділив теоретичному осмисленню «Дон Кіхота», зокрема, писав: «Великий витвір Сервантеса цілком гідний своєї і великої слави. «Дон Кіхотом» почалася нова ера І нашого найновішого мистецтва. Він завдав рішучого удару ідеальному напряму роману і повернув його до дійсності. Це зроблено Сервантесом не тільки сатиричним тоном його твору, а й високим художнім його достоїнством: усі особи його роману - особи конкретні й типові. Він більше живописав дійсність, ніж пародіював застарілу манеру писання романів»(1).

(1) Белинский В. Г. Полн. собр. соч.- Л.: ОГИЗ, 1948, т. 13, с. 3.

Великим і плідним за своїми наслідками художнім відкриттям роман Сервантеса вважав також І. Я. Франко: «Була це не тільки пародія рицарського роману, не тільки перший і найвизначніший гумористичний роман, у ньому було щось значно більше. Це був перший рішучий крок до реалістичного зображення дійсного життя і дійсного народу, а поряд з ним і перший роман, в якому автор спробував глибше зондувати характер свого героя, поруч із смішними сторонами показати також і його симпатичні і навіть благородні риси і висловити устами цього героя або інших дійових осіб ряд критичних та позитивних думок про стан тодішнього суспільства, його [299] потреби і прагнення. Одним словом, у «Дон Кіхоті» мусимо бачити перший роман новішого покрою, суспільно-психологічний твір...»(1). У цій характеристиці Івана Франка перелічено майже всі особливості «Дон Кіхота» як першого реалістичного роману нового часу.

(1) Франка Іван. Твори: В 20-ти т.- К.: ДВХЛ, 1955, т. 18, с. 80-81.

Безумовно, Сервантес опирався на досвід тогочасної літератури. Риси рицарського, пасторального та шахрайського романів використані в «Дон Кіхоті», але тією мірою, яка необхідна для створення якісно нового художнього явища.

Сервантес «повалив узурпаторську владу фантазії» (А. Нексе) і звернувся до реальної дійсності. Він відмовився від традиційних сюжетів тогочасної повістевої прози, готових фабул, легендарних та казкових персонажів і поклав початок новому типу сюжетики. Звернення до безпосереднього зображення дійсності відкривало широкий простір уяві автора, вело до освоєння літературою нових сторін реального світу, недоступних творам, побудованим на легенді чи міфі. В «Дон Kixoтi» зображено іспанську соціальну дійсність ХVІ - початку XVІІ ст., тобто періоду глибокої кризи, зумовленої політикою іспанського абсолютизму. Дон Кіхот і Санчо Панса блукають по Іспанії епохи Сервантеса, зустрічаються з людьми різних соціальних верств: ченцями й розбійниками, священиками й комедіантами, дворянами й купцями, пастухами й цирульниками, погоничами мулів і лакеями, відставними солдатами й каторжниками. В романі 669 персонажів - здебільшого живих неповторних характерів, величезна кількість епізодів, у яких розкривається повсякденне життя іспанської провінції та великих міст, герцогських замків і постоялих дворів. Уперше широким потоком в воман влилося, народне життя, постала цілісна картина суспільства, зображена в дусі засудження перешкод, що стоять на шляху до торжества ідеалів людяності й справедливості.

На цьому фоні національного життя височать дві постаті: бідного ідальго, що уявив себе мандрівним рицарем, захисником скривджених та пригнічених, та убогого селянина, котрий погодився стати його зброєносцем. Це новаторські образи, які знаменували зародження нового методу правдивого зображення людини і реального світу. Дон Кіхот і Санчо Панса - це і широкі узагальнення, і водночас своєрідні особистості, чиї характери відзначаються виразною індивідуальністю: вони - «особи конкретні й типові» (В. Г. Бєлінський). [300]

Особливо багатоплановим і складним є образ Дон Кіхота. Це і пародійна постать «книжного рицаря», і живий, конкретно-історичний образ збіднілого сільського ідальго, «майно якого становлять фамільний спис, древній щит, худа шкапа і хорт» (ч. І, гл. 1), і мислитель-гуманіст, який проголошує і відстоює високі ідеї. Велике місце в романі займають судження й промови Дон Кіхота, в яких проявляються його енциклопедичні зання, високий інтелект і розуміння життя. Ідеальні уявлення та етичні принципи Дон Кіхота виходять далеко за межі відмираючого рицарського ідеалу. Герой осмислив цей ідеал по-своєму: «Я доблесний Дон Кіхот Ламанчський, заступник ображених і гноблених...» (ч. І, гл. 4); «Мій образ дій полягає в тому, що я мандрую по світу, випрямляючи кривду і заступаючись за скривджених» (ч. І, гл. 19); «Я... дав клятву захищати скривджених і утискуваних власть імущими» (ч. І, гл. 22). Ідеал рицаря, як його розуміє герой твору, дуже близький до ренесансного ідеалу всебічно розвиненої людини. У розмові з ідальго доном Дієго Дон Кіхот відзначає, що рицар має бути людиною всесторонніх знань і його наука повинна включати «в себе всі або майже всі науки», а щодо етики, то «йому треба бути чистим у помислах, благопристойним у словах, великодушним у вчинках, сміливим у подвигах, витривалим у праці, співчутливим до знедолених і, нарешті, бути поборником І істини, хоч би це коштувало йому життя» (ч. II, гл. 18).

Ідейні переконання Дон Кіхота є системою гуманістичних думок. Каторжників він звільняє з таких міркувань: «Перетворювати на рабів тих, кого господь і природа створили вільними, здається мені вкрай жорстоким» (ч. І, гл. 22). Цінність людини, за поняттями Дон Кіхота, визначається зовсім не становою приналежністю: «Не думайте, сеньйоре, що під черню я розумію тільки людей простих, людей низького звання,- всякий неук, чи то сеньйор, чи князь, може і повинен бути зарахований до черні» (ч. II, гл. 16). Покинувши замок герцога, Дон Кіхот проголошує слова, які виражають одну з провідних гуманістичних ідей усієї творчості Сервантеса: «Воля, Санчо, є одна з найдорожчих щедрот, які небо виливає на людей, з нею не можуть зрівнятися ніякі скарби: ні ті, що криються в надрах землі, ні ті, що заховані на дні морському. Заради волі, так само, як і заради честі, можна і треба рискувати життям і, навпаки, неволя є найбільше з [301] усіх нещасть, які тільки можуть скоїтися з людиною» (ч. II, гл. 58).

На гуманістичних ідеях грунтуються і ті мудрі поради, або заповіді, що їх Дон Кіхот дає Санчо Пансі, коли той стає губернатором Баратарії. «Пам'ятай, Санчо: коли ти ступиш на шлях доброчесності і старатимешся робити добрі справи, то тобі не доведеться заздрити справам князів і сеньйорів, бо кров успадковується, а доброчесність набувається, і вона має цінність самостійну, на відміну від крові, яка такої цінності не має». «Нехай сльози бідняка викличуть у тобі при однаково сильному почутті справедливості більше співчуття, ніж скарби багача». Дон Кіхот навчає Санчо, що законність повинна цілковито основуватись на розкритті істини: «Ні в якому разі не керуйся законом особистої сваволі: цей закон надто поширений серед неуків, які видають себе за розумників». «Всіляко старайся виявити істину, хоч би що тобі обіцяв чи підносив багач і хоч би як благав чи ридав бідняк» (ч. II, гл. 42).

Усі ці поняття Дон Кіхота несумісні з реальною дійсністю, вона суперечить ідеалам мандрівного рицаря, і він сам це добре усвідомлює. В знаменитій промові перед козопасами про золотий вік Дон Кіхот розмірковує про ті далекі «блаженні часи», коли люди «не знали двох слів: твоє і моє», коли всюди панували дружба, спокій і злагода, простота, і чистота звичаїв, і протиставляє цьому золотому віку той підлий час, коли світ виповнився злом, коли корисливість і упередженість принижують і переслідують правосуддя, коли утвердився закон особистої сваволі. Для захисту скривджених, стверджує Дон Кіхот, і створене мандрівне рицарство. Тому він не тільки кидається із списом на вітряки і відвойовує у цирульника мідний таз, уявивши його шоломом чарівника Мамбріна, а й заступається за Андреса, протидіє беззаконню при дворі герцога, на весіллі Камачо захищає бідняка Басіліо і допомагає закоханим. На знущання й образи при дворі герцога він відповідає з великою гідністю і свідомістю цінності свого напряму думок і своїх вчинків. «Одні простують по широкому полю надутого честолюбства, інші йдуть шляхом низької і рабської догідливості, треті - дорогою лукавого лицемірства, четверті - стежкою істинної віри, а я, ведений своєю зіркою, йду вузькою стежкою мандрівного рицарства, заради якого я знехтував житейськими благами, але не честю. Я заступався за принижених, випрямляв кривду, [302] карав зухвальство, перемагав велетнів і топтав чудовиська. ...Я незмінно прагну до благих цілей, а саме: всім робити добро і нікому не робити зла. Судіть же тепер, ваші вельможності, високородні герцог і герцогиня, чи можна обзивати дурнем того, хто так думає, так чинить і так говорить» (ч. І, гл. 32). Такий Дон Кіхот - це вже мудрий безумець і постать героїчна. Ще виразніше його велич проявляється в притаманній йому моральній довершеності і величезній духовній силі. Сам бідняк, він вражає безкорисливістю і щедрістю; кволий і немічний, він подає приклад безстрашності й героїзму. Герой Сервантеса є втіленням нездоланної віри й невичерпної енергії. негаснучого ентузіазму і стійкості. «Чаклуни Можуть прирікати мене на невдачі, але зломити мою впертість і мужність вони не владні», - говорить сам Дон Кіхот.

Своїми людськими достоїнствами і своїми ідеалами Дон Кіхот стоїть вище жорстокої дійсності. Такий герой близький самому Сервантесу і відбиває багато з його власних переконань. Водночас великий письменник показує, що героїзм його улюбленого героя недоречний, що вся його самовідданість і готовність до подвигу жодної користі не приносять, а сам герой безумний і смішний у своїх наївних спробах жити згідно з своїми ідеалами в світі, де панує ворожа їм мораль. За глибоким визначенням В. Г. Бєлінського, Сервантес змалював свого героя людиною «з палкою уявою, люблячою душею, благородним серцем, навіть з сильною волею і розумом, але без розсудливості і такту дійсності»(1). Саме за силкування нерозсудливого героя переробити світ безглуздими засобами, взятими з арсеналу рицарського роману, письменник безжалісно, до кінця висміює і засуджує його. Відкидаються не ідеали Дон Кіхота, а його нерозуміння реальної дійсності й неспроможність тих засобів, за допомогою яких він намагається втілити свій ідеал.

(1) Белинский В. Г. Полн. собр. соч.: В 13-ти т.- М.: Изд-во AH CCCP, 1955, т. 6, с. 34.

В образі Дон Кіхота органічно поєдналися героїзм і слабкість, мудрість і безумство, трагічність і комізм. У цьому і проявилося новаторство поетики Сервантеса-реаліста у зображенні людського характеру.

Слід ураховувати й еволюцію образу Дон Кіхота в романі: у першій частині у ньому переважають пародійні риси «книжного рицаря», а в другій частині характер ускладнюється, на перший план висувається зображення несумісності гуманістичних ідеалів героя і оточуючої його дійсності - У розвитку [303] головного образу роману відбилася творча еволюція самого Сервантеса: за роки праці над «Дон Кіхотом» реалізм його поглиблювався, і в другій частині роману письменник досяг повної творчої зрілості.

Сервантес надав величезного узагальнення образу Дон Кіхота і виповнив його загальнолюдським змістом. Певні риси, притаманні герою, проявляються в поведінці багатьох людей, тому його ім'я стало загальним. Дон Кіхотом почали називати благородну, але наївну людину, яка самовіддано й непохитно відстоює нездійсненну мету; а також безгрунтовного мрійника, смішного в своїй неспроможності розібратися в складності життя і в безсиллі виправити його. Саме в такому розумінні цей термін широко використовували в своїх працях К. Маркс, Ф. Енгельс, В. І. Ленін, які досить часто зверталися до образів Сервантеса для ілюстрації своїх думок.

Другим героєм Сервантеса, дуже важливим для розкриття загального задуму роману, є Санчо Панса. Спочатку він служить тільки пародійним завданням роману, але з розвитком сюжету зміст його поширюється і збагачується. Поступово вимальовується живий і правдивий образ допитливого кастільського землероба, сповнений глибокого соціального і етичного смислу.

Санчо Панса - лукаво простодушний, хазяйновитий і практичний, він дбає насамперед про себе, у всьому шукає зиску і мріє про багатство. Живе він у злиднях, уже зазнав немало лиха й утисків, тому його дуже легко спокусити на будь-яку авантюру заради досягнення матеріального благополуччя. Він покидає свою оселю і супроводжує Дон Кіхота у його походах, сподіваючись дістати в нагороду губернаторство. Надія Санчо грунтується на його глибокій вірі у свою людську гідність. «Я хоч і бідняк, але християнин чистокровний і нікому нічого не винен. І я мрію про острів, а інші мріють про дещо гірше, а все ж від людини залежить, значить, коли я людина, то можу стати папою, а не лише губернатором острова» (ч. І, гл. 47).

Багатьма рисами свого характеру Санчо - цілковита протилежність Дон Кіхоту. Разом з тим внутрішньо вони подібні: обидва герої, правда, кожен по-своєму, добрі й людяні, обоє незадоволені дійсністю і обом їм вистачає енергії та живої уяви, щоб відправитись на пошуки кращої дійсності.

Між Санчо Панса і Дон Кіхотом встановлюється взаєморозуміння, вони помітно впливають один на одного. Краще пізнавши Дон Кіхота, його благородство [304] й великодушність, Санчо поступово втрачає корисливість та прозаїзм, все частіше його вчинками керує не жадоба до наживи, а любов до справедливості, і тоді у всій повноті починають проявлятися природні здібності і народна мудрість Санчо. Він єдиний з усіх персонажів роману по-справжньому розуміє Дон Кіхота_ і бачить за його безумством істинний героїзм, доброту, великодушність і глибокий розум - риси, які імпонують йому. «Він не божевільний, а завзятий»,- заперечує Санчо, коли один ідальго назвав Дон Кіхота божевільним. У розмові зі зброєносцем Рицаря Лісу Санчо говорить про Дон Кіхота: «...В мого хитрості от настільки немає, душа в нього нарозпашку, він нікому не здатний заподіяти зло, він робить тільки добро, лукавства цього самого в ньому ні на волосину немає, кожна дитина запевнить його, що зараз ніч, хоч би це було опівдні, і от за цю простодушність я й люблю його більше, як життя, і, незважаючи ні на які його дурощі, при всьому бажанні не можу від нього піти» (ч. II, гл. 13).

Найважливіше, що об'єднує героїв,- це те, що обоє вони протистоять несправедливому ладу дворянсько-католицької Іспанії. Зауваження і міркування Санно, його численні приказки часто містять сатиру на іспанську знать, її паразитизм і бездіяльність. Він розуміє, що високий чин ще не свідчить про гідність людини: «Надивився я на цих самих губернаторів, по-моєму, вони мені не годні у слід ступити, а все-таки їх величають ваше превосходительство, і їдять вони на сріблі» (ч. II, гл. 3). Вступаючи на пост губернатора, Санчо залишає при собі осла: «Я сам не раз бачив, як посилали ослів управляти, так що коли я візьму з собою свого, то нікого цим не здивую» (ч. І, гл. 33). При цьому він поспішає повідомити своїй дружині Тересі: «Через кілька днів я вирушаю губернаторствувати з величезним бажанням загребти грошей,- мені говорили, що всі заново призначені правителі виїжджають з таким же точно бажанням» (ч. II, гл. 36).

У всій історії з губернаторством особливо виразно виявляється розум Санчо, його моральне здоров'я. Про способи свого правління він говорить: «Щодо того, щоб керувати по-хорошому, мене просити не треба, душа в мене добра, і бідняків я жалію, а хто сам місить та пече, у тих окрайців не крадуть, і, бог свідок, при мені ніхто карти не пересмикне, я старий горобець: мене на полові не проведеш, я знаю, коли треба бути на сторожі, і в грязь лицем [305] не вдарю, бо я знаю, де собаку зарито, і кажу я все це до того, що для добрих людей я на коржик розіб'юся, а для поганих от бог, а от поріг» (ч. II, ГЛ. 33). Для Санчо не властиве сліпе схиляння перед формальними приписами закону, він розглядає справи тверезо, вникаючи у їхню сутність.

Санчо не може примиритися з засиллям феодалів-нероб: «Мені здається, що на вашому острові «донів» куди більше, ніж каміння, ну та гаразд, господь мене розуміє, і якщо тільки мені вдасться погубернаторствувати хоч кілька днів, я всіх цих донів повиводжу: коли їх тут така безліч, то вони вже, певно, набридли всім більше, ніж комарі» (ч. II, гл. 45). Усвідомлює Санчо і шкідливість існування у державі паразитуючого люду: «Я хочу очистити острів від усякої погані - від волоцюг, ледарів і шалапутів. Треба вам знати, друзі мої, що гулящий люд у державі - це все одно, що трутні у вулику, які пожирають мед, зібраний бджолами-робітницями» (ч. II, гл. 49).

Гра в губернаторство селянина, придумана в герцогському замку для розваги, обернулася несподівано для всіх серйозною справою. Домоправитель герцога, який стежив за діяльністю Санчо-губернатора, змушений був визнати: «...Така неграмотна людина, як ви, ваша милість... і раптом говорите стільки напутливих і повчальних речей,- ні ті, хто нас сюди послав, ні ми самі ніяк не могли від вас чекати такої розсудливості. Кожний день приносить нам що-небудь нове: починається справа жартом - кінчається серйозно, хотів когось обдурити - дивись сам у дурнях залишився» (ч. II, гл. 49). Діяльність Санчо в ролі губернатора об'єктивно викриває існуючі в країні порядки. Остаточний присуд їм Санчо проголошує і в останній своїй промові. Він покидає посаду губернатора з глибоким усвідомленням того, що гідність і честь стоять незрівнянно вище за багатство: «Дайте дорогу, добродії мої, і дозвольте мені повернутися до колишньої моєї волі, дозвольте мені повернутися до колишнього мого життя, щоб я міг устати з нинішньої моєї домовини... Зоставайтеся з богом, ваші милості, і скажіть сеньйорові герцогу, що голяком я народився, голяком весь свій вік прожити ухитрився: я хочу сказати, що вступив я на посаду губернатора без шеляга в кишені і без шеляга з неї йду - протилежно тому, як звичайно виїжджають з острова губернатори...» (ч. II, гл. 53).

Змалювання Санчо Панси як типового представника [306] народу, як втілення його мудрості й моральної повноцінності досягається також тим, що Сервантес робить свого героя носієм народної мовної традиції. Прислів'я, примовки, казки, щедро введені в мову Санчо, становлять невіддільну рису його образу.

Широта і всебічне охоплення дійсності в «Дон Кіхоті», глибина його змісту зумовили й складність побудови твору, в якому переплітаються і чергуються різноманітні сюжетні плани. Характерним елементом сюжету є вставні новели. Це захоплюючі романтичні любовні історії, герої яких, одержимі одним бажанням, своєю поведінкою протистоять здоровому розсуду і прозаїчності дійсності. В таких новелах ніби повторюється в різних варіантах донкіхотівська тема, що загалом підсилює ренесансне звучання роману. Але, як правильно помічено дослідниками, герої вставних новел не тільки подібні до Дон Кіхота, а й значно відрізняються від нього. Якщо Дон Кіхота хвилюють суспільні ідеї і він прагне бути корисним людям, то герої вставних новел зайняті лише собою, особистою долею, і до високих ідеалів героя роману вони байдужі. Все це різкіше відтіняє образ головного героя.

Привертає увагу і такий цікавий елемент сюжету «Дон Кіхота», як естетичні міркування автора і літературна полеміка. Сервантес включає в текст роману обгрунтування своїх творчих принципів, критикує рицарські романи, а глави 59-74 другої частини наповнює полемікою з Авельянедою з Тордесільяса, який у 1614 р. видав підроблене продовження першої частини роману Сервантеса під назвою «Друга частина хитромудрого ідальго Дон Кіхота Ламанчського». Хто ховався під псевдонімом Авельянеди, встановити не вдалось.

Питання «Сервантес і Авельянеда» докладно розглядається в радянській критиці в працях К. М. Державша (1). Літературознавець доводить, що Авельянеда «не просто підробляв розповідь про пригоди безумного ламанчського героя, але й прагнув «розвінчати» його, пародійно обмежуючи задум Сервантеса натуралістичним емпіризмом, всіляко дискредитуючи всі позитивні моменти роману» (2); він позбавив образ Дон Кіхота високого рицарства і змалював його тільки як «безнадійного безумця», а живий реалістичний образ Санчо Панси звів до «банальної карикатури», в якій «підкреслено лише обжерливість, навмисне детально змальовані фізіологічні потреби і злобна жадоба до чужого добра» (3). [307]

(1) Державші К- Н. Сервантес и Авельянеда.- В кн.: Сервантес. Статьи и материальї. Л., 1948; Державин К. Н. Сервантес- М., 1958.

(2) Державин К. Н. Сервантес, с. 470.

(3) Там же, с. 467.

Особливий гнів Сервантеса викликало те, що Авельянеда перетворив образи Дон Кіхота і Санчо Панси у плоскі карикатури, зробив їх примітивно однолінійними. Тому він так настійно підкреслював відмінність своїх образів від примітивів Авельянеди.

Полеміку з Авельянедою Сервантес закінчує гордим утвердженням свого новаторства і переваг свого твору: «Для мене одного народився Дон Кіхот, а я народився для нього; йому судилося діяти, а мені - описувати; ми з ним становимо надзвичайно дружну пару - назло і на заздрість тому брехливому тордесільясському писаці, який насмілився (а можливо, насмілиться і в майбутньому) грубим своїм і погано загостреним страусовим пером описати подвиги доблесного мого рицаря, бо ця праця йому не під силу, і не його застиглого розуму це діло» (ч. II, гл. 74).

Естетичні міркування в «Дон Кіхоті» виражали переконання Сервантеса, що для створення «правдивої історії» є обов'язковим рішучий поворот до реальної дійсності, всебічне, безстрашно правдиве її зображення, «вірність міркування і зрілість думки».

Великий роман Сервантеса є глибоко народним. Це проявляється в широкому зображенні народного життя, відкритті в народному образі Санчо Панси величезних можливостей і його духовної близькості до благородних ідеалів Дон Кіхота, у викритті соціальної несправедливості, у пройнятості повагою і любов'ю до людини.

«Дон Кіхот» з його вільною сюжетною схемою пригод і подорожей героя поклав початок розвитку типу «роману великої дороги», який використовували в композиційному задумі творів великого епічного розмаху видатні романісти наступних часів - Філдінг і Смоллет, Діккенс і Гоголь.

 

 

6.5 Лопе де Вега

Найвищого розквіту іспанська драматургія Відродження досягла в творчості Лопе де Веги - основоположника іспанського національного театру. «З'явився великий Лопе де Вега - чудо природи і став самодержцем у театральній імперії. Він полонив і підкорив своїй владі всіх комедіантів і наповнив світ своїми комедіями»,- так писав про свого сучасника Сервантес.

Лопе Фелікс де Вега Карпіо (1562-1635) народився [308] в родині мадрідського ремісника-гаптаря. Він мріяв, щоб його син, котрий проявляв виняткові ' здібності, здобув добру освіту. З цією метою він віддав його вчитися спочатку до колегії ордену театінців, а потім - в університет в Алькала-де-Енарес. Смерть батька в 1578 р. змусила Лопе де Вегу залишити навчання і шукати заробітку, проте свої знання він поповнював і далі. Лопе де Вега вивчив кілька іноземних мов, мав ґрунтовні знання в галузі історії, географії, природничих наук, математики, військової справи, філософії, античної культури, іспанського фольклору. Дуже рано проявилося літературне обдарування Лопе де Веги. За свідченням самого письменника, вже в дванадцять років він почав писати вірші і комедії.

У 1588 р. у зв'язку зі скандальною любовною історією Лопе де Вегу судили і вислали з Мадріда на 10 років. Через кілька місяців після цього він одружився і найнявся солдатом на один із морських галеонів «Непереможної Армади», брав участь у битві біля берегів Англії. Повернувшись після розгрому іспанського флоту, Лопе де Вега оселився з родиною в Валенсії. Тут розпочалася його діяльність професіонального [309] поета і драматурга. Проте літературна творчість не могла забезпечити родину, і Лопе де Вега змушений був найнятись на службу - він став секретарем герцога Альби в Толедо. У 1594 р. після смерті дружини і двох дітей драматург перебрався в Мадрід. На цей час він уже мав значну літературну славу. 1598 р. поет знову одружився і зайняв посаду секретаря у герцога Сессі. Такий заробіток хоч і позбавляв крайньої нужди, все ж був недостатнім. Можливо, саме тому в 1614 р. Лопе де Вега прийняв сан священика, що забезпечувало надійніше становище. Очевидно, певну роль у цьому відіграли католицька церква та інквізиція, які намагалися не випускати з-під свого впливу літератора такої великої слави. Священницький сан не змінив характеру діяльності драматурга. Спосіб його життя надалі залишався світським, з усією пристрастю він віддавався літературній творчості. В останні десятиліття життя Лопе де Вега зазнав тяжких нещасть, утратив близьких йому людей і залишився самотнім.

Лопе де Вега відзначався винятковою працездатністю. Він написав величезну кількість творів, звертався до всіх видів літератури, які на той час існували. Значне місце в його спадщині займають поеми і ліричні поезії, народні ліричні жанри (романси, станси, редондільї) і жанри італійської та античної поезії (сонети, еклоги, елегії, послання). Лише сонетів Лопе де Веги було надруковано близько трьох тисяч. Творив великий письменник і в жанрах пригодницького роману пасторалі, новели. Але головним його доробком є драматичні твори, яким він і завдячує своєю світовою славою. Сам драматург зазначав, що написав 1500 драм, але його перший біограф і друг Монтальбан стверджував, що насправді було написано 1800 комедій (так називалися в іспанському театрі всі драматичні твори, крім релігійних) і 400 ауто (релігійні п'єси). Більшість п'єс втрачена. До нашого часу дійшли 426 комедій і 42 ауто.

Значну увагу Лопе де Вега приділяв питанням теорії театру і драми, викладав і відстоював свої принципи в передмовах до власних творів і в спеціальному поетичному трактаті «Про нове мистецтво писати комедії у наш час» (1609). Трактат має полемічний характер і спрямований проти вимог і тенденцій створювати драми за нормами античної поетики., «Збираючись писати комедію, я замикаю (всі) правила на шість ключів і віддаляю з свого [310] кабінету Плавта і Теренція з остраху почути їхні протестуючі крики»,- відзначав драматург у своєму трактаті. Бін заперечував слушність суворого поділу жанрів на «високі» (трагедія) і «низькі» (комедія), з правил трьох єдностей (місця, часу і дії) визнавав доцільним тільки правило єдності дії та й те інтерпретував по-своєму. За цим правилом у п'єсі можна було розвивати тільки одну сюжетну лінію, а Лопе де Вега виступив проти такої категоричності, він розумів єдність ширше - як внутрішню цілісність твору, і тому допускав введення побічних епізодів, другорядних ліній, якщо вони такої цілісності не руйнують.

У своїх засадах драматург виходив з розуміння мистецтва як наслідування природи і цінність драм вбачав у природності, правдоподібності, точному відтворенні дійсності, а не в строгому дотриманні правил Арістотелевої поетики. «Ніколи не зображуйте, нарешті, неможливого,- писав він,- бо перше правило мистецтва каже, що воно не може наслідувати нічого, крім істинного». Він ставив перед комедією завдання «наслідувати дії людей і малювати звичаї їхнього часу», бути «дзеркалом людського життя», а отже, всупереч правилу поділу жанрів, показувати в одній п'єсі і дворянина, і простолюдина, поєднувати смішне і серйозне, бо таке змішання відповідає дійсності. «...Різноманітність така дуже подобається, сама природа дає нам щодо цього зразки, і саме з таких протиріч черпає вона свою красоту». Виходячи з цього, Лопе де Вега відмовляється від поділу п'єс на трагедії і комедії.

Основоположна думка трактату виступає і в судженнях про те, що драма повинна задовольняти запити народного глядача, давати йому насолоду, що художня вартість драми визначається тільки силою її емоціонального впливу на публіку. Лопе вважає, що справжньою є тільки така комедія, яка подобається глядачу і тримає його в постійному напруженні протягом усієї вистави. Звідси і вимоги вироблення високого мистецтва драматичної інтриги, різноманітності вірша і мови в одній п'єсі, поділу комедії не на п'ять, як у класицистів, а на три акти. Загалом щодо вимог і правил драматург вважає виправданим і правильним те, що подобається глядачеві: «...Я пишу згідно з правилами, які винайшли люди, що бажають здобути оплески юрби». Не слід розуміти орієнтацію драматурга на запити публіки прямолінійно. Це не означало потурання вульгарним і невибагливим смакам, а виходило з прагнення, [311] розважаючи, виховувати у юрби почуття справжньої художньої краси і поезії.

Таким чином, у «Новому мистецтві» Лопе де Вега виклав засади народної національної драми, на яких грунтувалась і його власна драматургія.

П'єси Лопе де Веги вражають широтою охоплення життя, різноманітністю тем і персонажів. Відомий радянський учений, знавець іспанської літератури К. Н. Державін писав: «За часом сюжети його комедій охоплюють період від біблійської історії створення світу до подій сучасної Лопе епохи. За простором вони виходять далеко за межі Іспанії, переносять глядача і в Росію, і в Албанію, і в Угорщину, і в Богемію, і в Польщу, і в Америку. Сама Іспанія представлена в драматургії Лопе майже всіма своїми головними містами і всіма провінціями й областями. Величезна кількість дійових осіб театру Лопе де Вега охоплює не тільки численні національності, а й ще більшу кількість побутових типів, професій, представників усіх станів і всіх шарів суспільства. Універсальності образів відповідає й універсальність мови Лопе де Веги - одного з найбагатших щодо лексики письменників світу, який легко і вільно користувався найрізноманітнішими мовними стилями» (1).

(1) Державин К- Драматургия Лопе де Вега.- В кн.: Лопе де Вега. Избр. драматические произведения. М., 1954, с. 18.

У драматургії Лопе де Веги розробляються в основному проблеми соціально-політичні, переважно на історичному матеріалі, і приватно-побутові.

Важливу групу соціально-політичних п'єс становлять народно-героїчні драми, найвищим зразком яких є «Фуенте Овехуна» («.Овеча криниця»), написана у 1613 р. і надрукована у 1619 р. В основу її сюжету покладено історичний факт - повстання селян Фуенте Овехуни у 1476 р. проти жорстокого й свавільного феодала, командора ордену Калатрави Фернана Гомеса де Гусмана. Лопе де Вега використав і матеріали хроніки, і фольклорні інтерпретації цієї події, але весь матеріал інтерпретував згідно з власним задумом. У драмі поєднуються три сюжетні лінії. Одна з них розповідає, як рицарський орден Калатрави, що підтримував португальського короля, піднімає заколот проти іспанських королів Фердінанда і Ізабелли, що проводили політику зміцнення єдності країни. Рицарі, очолювані старшим командором Фернаном Гомесом де Гусманом і шістнадцятилітнім магістром ордену Хіроном, захопили віддане іспанським королям місто Сьюдад Реаль. Війська, надіслані королем, розгромили заколотників, переляканий магістр розкаюється, і Фердінанд [312] та Ізабелла прощають його. На тлі цієї події розгортається головна драматична дія - боротьба селян Фуенте Овехуни проти свого сеньйора командора Гомеса де Гусмана. Органічною частиною цієї дії є любовна історія Лавренсії і Фрондосо.

Лопе де Вега зображує феодалів не тільки як гнобителів народу, а й як ворогів державної централізації, зрадників батьківщини. Тому боротьба селян проти феодала набуває, як показано у драмі, загальнонаціонального значення.

Визначальна роль у драмі належить зображенню тиранії командора, поступового назрівання народного гніву, картинам бунту і королівського суду над селянами. Вже в перших народних сценах п'єси показано, що селяни ненавидять феодала за його жорстокість і сваволю. Лавренсія, донька алькальда Естевана, бажає командору, який пішов у похід на Сьюдад Реаль, щоб він ніколи не повернувся. Та командор приїхав з перемогою, продовжує грабувати село, безчестить жінок, знущається над людською гідністю селян. Переслідує він і красуню Лавренсію. Одного разу закоханий в Лавренсію селянський юнак Фрондосо, захищаючи її, підняв зброю на командора і змусив його відступити. Той загрожує Фрондосо смертю, але помсти своєї здійснити не встиг, бо виступив у похід проти королівських військ. Повернувшись, він застав у селі весілля Лавренсії і Фрондосо. Розлючений військовою поразкою і непокірністю селян, командор розганяє весілля, б'є алькальда, за законами - особу недоторкану, а Лавренсію і Фрондосо ув'язнює в замку.

Селяни, які так довго й терпляче зносили знущання феодала, не можуть стерпіти такої сваволі. Вони збираються на раду і шукають виходу з нестерпно тяжкого становища. Думки висловлюються різні:

Пошлімо рехідорів - од свавілля 

благати порятунку в королів.

...................................................

Багато нас, а їх - мале число. 

Умерти, а тиранам не кориться!

..................................................

Відповімо гнобителям належно:

тиранам кров за кров і смерть за смерть!

Поява Лавренсії, яка вирвалася з замку, прискорює прийняття рішення. Вона звертається до селян з полум'яною промовою, в якій докоряє односельчанам за терплячість і закликає до боротьби. Спалахує бунт, повстанці займають замок, звільняють Фрондосо і убивають командора. Селяни відразу проголошують [313] свою вірність королю і сподіваються на його захист. Але король, обурений селянським бунтом, надсилає в Фуенте Овехуну суддю, який має виявити убивцю командора і покарати його.

Кульмінацію п'єси становить сцена суду. Під керівництвом Естевана селяни готуються до нього. Вони одностайно вирішують на запитання судді давати єдину відповідь, що командора убило все село. Суд був суворим і нещадним. Катували жінок, старих і малих. Але ніхто не порушив громадського рішення. Суд закінчився нічим. Суддя доповідав королю:

Допит я провадив строго,

щоб розкрити злодіяння,

та свідоцькі показання

не" дали" мені нічого.

З тих селян одна досада:

що вже я їм не робив,

на питання: «Хто убив?» -

твердять всі в одно: «Громада...»

Сам тепер усе вирішуй,

як тут діло повести,

або їх усіх прости,

або всіх їх перевішай...*

* Драматичні твори Лопе де Веги цитуються за виданням: Лопе де Вега. Овеча Криниця. Собака на сіні.- К.: Худож. література, 1962.

Король припинив суд і взяв під свою владу селян, але зовсім не тому, що визнав їхню правоту. Він вимушений був до цього одностайністю народу. Згодом він знайде селянам іншого сеньйора:

Хай у зверхності моїй 

залишається Криниця, 

поки може нагодиться 

командор якийсь новий.

Як бачимо, драматург не ідеалізує абсолютизму. Король був більше поблажливим до бунтівного магістра, ніж до вірних йому селян. Милість короля вимушена, селяни, по суті, відстояли своє право силою.

«Фуенте Овехуна» стала новим типом драми в літературі. Головним її героєм виступає простий народ, селянська маса. Лопе де Везі вдалося створити героїко-реалістичний образ народного колективу, показавши його як здорову, активно діючу і нездоланну силу. Громаду Фуенте Овехуни єднають спільне лихо, спільні інтереси й поняття. Селяни відзначаються моральною величчю, людяністю, високим почуттям честі й людської гідності, і цим вони стоять незрівнянно вище від феодала. Драматург всі свої симпатії віддає народу і рішуче відстоює його право на боротьбу з насильством й гнобленням. [314]

Узагальнюючий образ народу зовсім не затіняє яскравої індивідуальності народних персонажів. Дуже виразно в драмі змальовані образи Лавренсії, Фрондосо, Менго, Естевана, Паскуели та ін. Фрондосо непримиренний у ставленні до всіляких проявів зла й несправедливості, відважний і мужній, людина гарячої вдачі, вірний і стійкий у своїх почуттях. Менго - людина розсудлива, твереза, мужня, він не побоявся стати на захист Хасінти, над якою знущається командор. Менго ніколи не втрачає присутності духу, має розвинуте почуття гумору і здатний на жарт навіть у найдраматичніші моменти. Але найбільше з маси селян виділяється Лавренсія - живий, яскравий образ розумної, красивої, дотепної сільської дівчини з високо розвинутим почуттям незалежності, честі й гідності. Характер її поданий у розвитку. На початку п'єси життя Лавренсії безхмарне, вона ще не зазнала глибоких почуттів і переживань. З розвитком подій характер її ускладнюється, душевний світ її збагачується глибокими й благородними любовними почуттями, а в кінці п'єси це вже героїчна постать, натхненниця народної боротьби.

Героїчна драма Лопе де Веги характеризується динамічністю й різноманітністю дії. В ній співіснує трагічне і веселе, високогероїчне й повсякденне. В драматичну дію органічно входять живі сцени народного побуту і звичаїв, вводяться музика, пісні Різноманітністю відзначаються вірш і мова п'єси мова окремого персонажа. Наприклад, мова Лавренсії, залежно від ситуації, то жива й дотепна, то піднесена й урочиста, то лірична, як її монолог л формі сонета. Широко використовує Лопе де Вега багатство народної мови - прислів'я, афоризми дотепи, скоромовки, гру слів.

«Фуенте Овехуна» назавжди увійшла до репертуару демократичних театрів світу. Бунтарський пафос робить драму особливо актуальною в різні часи і періоди революційної боротьби.

Конфлікт між селянином і феодалом лежить і основі багатьох драм Лопе де Веги («Періваньєс командор Оканьї», «Саламейський алькальд» та ін.). І всюди показано, що простим людям властиві почуття честі й справедливості, що простий народ своїми моральними рисами стоїть вище за феодалів Численними в драматургії Лопе де Веги є приватно-побутові п'єси на любовні теми, так звані комедії плаща і шпаги. їх називають комедіями інтриги, тому що в них драматург віддає перевагу не [315] розкриттю характерів, а розвитку дії. В цих творах також ставляться значні проблеми. В дусі гуманістичних ідей Відродження драматург відстоює право . людини на земне щастя, відкидає релігійно-аскетичну мораль і станові упередження. В комедіях «плаща і шпаги» зображується побут дворянського суспільства і звичайно йдеться про те, як закохані герої, подолавши ієрархічні перепони і стару мораль, поєднуються в шлюбі («Собака на сіні», «Дівчина з глечиком», «Учитель танців», «Мадрідська сталь», «Валенсіанська вдова»). Дія будується на зіткненні кохання і тих моральних норм та забобонів, які утвердилися в дворянському середовищі і протистоять праву людини на вільний прояв природного почуття. Лопе критично ставиться до таких моральних устоїв, показує, що вони суперечать здоровому глузду. Звичайно герої комедій, захищаючи свою любов, обходять норми дворянської моралі обманом, хитруваннями. При цьому вони намагаються не втратити «честі», не заплямувати свою репутацію в суспільстві і все ж здобути щастя. Тому інтрига комедій є дуже заплутаною, в ній повно випадковостей, широко використовуються прийоми переодягання, прикидання, підслуховування тощо. В такій інтризі особливого значення набирає роль «грасіосо» (слуги), який нерідко спрямовує дію всієї п'єси. Грасіосо має практичний і тверезий погляд на речі, здорову мораль, є людиною енергійної дії, саме він допомагає закоханим обходити норми станової моралі і досягати щастя. Образ грасіосо вносить у п'єсу багато комізму, з ним пов'язані найбільш дотепні й веселі сцени, живі діалоги.

Комедії «плаща і шпаги» сповнені життєрадісності й оптимізму, віри у можливість людського щастя, в успіх людини, яка сміливо відстоює свої почуття.

Однією з найбільш талановитих комедій Лопе де Веги є «Собака на сіні». В ній розповідається про те, як справжня любов перемагає станові забобони. Головна героїня комедії графиня Діана де Бельфлор покохала свого секретаря Теодоро, людину розумну й талановиту. Проте на їхньому шляху до щастя стоїть перешкода - станова нерівність. Сама Діана не надає великого значення цій різниці, але вона не може не зважати на думку людей свого кола, і її рішучість паралізується страхом за свою репутацію. Трістан - слуга Теодоро - виручає молодих людей: він розголошує вигадку про аристократичне походження Теодоро, який нібито є сином графа Лудовіко, [316] викраденим в дитинстві. Граф визнає Теодоро, і тепер уже ніщо не перешкоджає шлюбу. Але Теодоро - людина честі, він не може обманювати Діану і говорить їй правду:

                ... А я безрідний 

сирота, батьки у мене - 

власний розум, та освіта, 

та перо. Хоч граф і вірить, 

що я син йому, хоч міг би 

я і з вами одружитись 

і довіку жить щасливо,- 

та душевне благородство 

не дозволить одурити 

вас мені, моя сеньйоро, 

бо я зроду був правдивим.

Проте зізнання Теодоро не відштовхує Діану, воно сприймається нею як вияв його благородства, а походження, на її думку, щастю не перешкода:

Щастя наше не в величчі, 

а у тому, щоб душа 

вільну й щиру мала втіху.

Так здорове, природне почуття одержує перемогу над становими забобонами.

Твори Лопе де Веги приваблюють майстерністю і красою вірша. Драматург вставляє у п'єси ліричні поезії різних жанрів, а монологи його героїв часто сприймаються як своєрідні поеми. Захоплені сучасники називали комедії Лопе «океаном поезії», ходили в театр не тільки дивитися їх, а й слухати.

Як і Сервантес, Лопе де Вега багато зробив для розвитку іспанської літературної мови. Не позбавлена книжних елементів, мова його творів близька до розмовної, характеризується простотою й ясністю, в ній широко використано фольклор, приказки, прислів'я, пісні, народні анекдоти. Комедії часто написані на сюжети народних приказок і прислів'їв, які служать їм заголовками.

Життєрадісне мистецтво іспанського драматурга близьке радянським людям. Багато його п'єс входять до репертуару радянського театру («Фуенте Овеху-на», «Собака на сіні», «Дівчина з глечиком», «Учитель танців»).

У дусі комедій Лопе де Веги розвивалася творчість багатьох іспанських драматургів - його сучасників. Можна говорити про школу Лопе де Веги в іспанській тогочасній драматургії. Найвизначнішими представниками цієї школи були Тірсо де Моліна (1571 - 1648), Хуан Луїс де Аларкон (1580- 1639), Гільен де Кастро (1569-1631). [317]

 

 

Контрольні питання

1. Новаторський характер «Селестини» Рохаса. Образ Селестини. Значення твору у формуванні іспанського шахрайського роману і гуманістичної драми.

2. Шахрайський роман «Ласарильйо з Тормеса». Особливості композиції твору і його герой. Роль шахрайського роману у розвитку реалістичного роману в європейських літературах.

3. Зміст, гуманістична спрямованість і художні особливості епічної поеми Л. Камоенса «Лузіади».

4. Загальні особливості іспанського ренесансного рицарського роману.

5. Життя і творчий шлях Сервантеса.

6. Характеристика драматичних жанрів у творчості Сервантеса. Народно-героїчна трагедія «Ну-мансія», її патріотичний і гуманістичний пафос. Народність і реалізм інтермедій.

7. «Повчальні новели» Сервантеса. їх гуманістичний задум, широта зображення національного життя, художня майстерність.

8. Роман Сервантеса «Дон Кіхот». Сюжетно-композиційні особливості.

9. Реалістичне зображення і широке охоплення соціальної дійсності в романі «Дон Кіхот».

10. Характеристика образу Дон Кіхота. Його соціальний і філософський зміст. В. Г. Бєлінський про образ Дон Кіхота. [318]

11. Характеристика образу Санчо Панси.

12. Народність і особливості реалізму роману «Дон Кіхот».

13. Обгрунтування реалістичних принципів іспанської національної драми в трактаті Лопе де Веги «Про нове мистецтво писати комедії».

14. Народно-героїчна драма Лопе де Веги «Фуенте Овехуна». Викриття в ній феодального свавілля. Зображення народу як колективного героя. Революційний пафос драми, художнє новаторство.

15. Комедія Лопе де Веги «Собака на сіні». її гуманістичний смисл і художні особливості.

 


© Aerius, 2004