М.С. Шаповалова
Література доби Відродження: Німеччина та Нідерланди
(1982)


© М.С.Шаповалова, 1982

Джерело: Історія зарубіжної літератури: Середні віки та Відродження. Львів: "Вища школа", 1982. 440 с. - С.: 204-231 (Розділ 4).

Сканування та коректура: SK, Aerius (ae-lib.org.ua), 2004


Зміст

4.1. Загальна характеристика

4.2. Народні книги

4.3. Розвиток літератури гуманізму

4.4. Література Реформації й Великої Селянської війни

4.5. Ганс Сакс. Бюргерська література після Реформації

4.6. Гуманізм в Нідерландах. Еразм Роттердамський

 

Контрольні питання

 


 

 

4.1. Загальна характеристика

Культура гуманізму в Німеччині та Нідерландах утвердилася вже наприкінці XV ст. і протягом першого тридцятиліття XVI ст. переживала період найвищого піднесення. Своєрідні історичні умови, які склалися на той час, визначили особливості літературного розвитку в цих країнах.

Уже в XV ст. у Німеччині існувало чимало багатих і сильних міст, позначених розквітом торгівлі і культури. Але розвиток різних частин країни відбувався нерівномірно, зв'язок між ними був недостатній, тому економічне зростання окремих частин не сприяло національному об'єднанню і посиленню централізації. «В той час як в Англії і Франції піднесення торгівлі і промисловості привело до об'єднання інтересів в межах всієї країни і тим самим до політичної централізації, в Німеччині цей процес привів тільки до групування інтересів по провінціях, навколо суто місцевих центрів, і тому до політичної роздробленості, яка скоро особливо міцно закріпилася внаслідок витіснення Німеччини з світової торгівлі. В міру того, як відбувався розпад суто феодальної імперії, розривався і взагалі зв'язок між імперськими землями; володільці великих імперських ленів стали перетворюватися в майже незалежних володарів, а імперські міста, з одного боку, і імперські рицарі, з другого, почали укладати союзи то одні проти одних, то проти князів або імператора» (1).

(1) Маркс К., Енгельс Ф. Твори, т. 7, с. 331-332.

В умовах розпорошеності країни зростали могутність і свавілля феодальних князів, занепадало дрібне дворянство й рицарство. У неймовірно тяжкому становищі опинилося трудяще населення: селянські маси нещадно експлуатувалися і феодальними князями, і рицарями; відбувалося швидке соціальне розшарування та зростання кількості експлуатованих робітників у містах.

У країні відкрито господарював папський Рим. Католицькі князі церкви втручалися в світські справи, претендували на керівництво духовним життям країни, безсоромно оббирали її населення, викликаючи ненависть у всіх шарах німецького суспільства. В країні створилася сильна антикатолицька [204] опозиція, на грунті якої в 1517 р. спалахнув рух Реформації. В умовах гострого незадоволення народних мас своїм соціальним становищем цей рух переріс у Велику селянську війну 1523-1525 pp. Але Реформація тільки на першому етапі мала прогресивний характер. Німецьке бюргерство, налякане розмахом народної соціально-визвольної боротьби, признало владу феодальних князів, які розгромили народний рух і утвердили своє панування, зберігаючи і надалі роздробленість країни. Протестантизм утратив будь-які риси вільнодумства і став не менш ханжеським і фанатичним, ніж католицизм. Уже з 30-х років у Німеччині починається період засилля феодальної реакції.

Уже на початку XV ст. помітний перехід до літератури нового типу: вона проймається сміливим вільнодумством, наповнюється новим змістом, стає соціально визначеною.

Початок гуманістичного руху в Німеччині припадає на середину XV ст. Другу половину віку визначають як період раннього гуманізму. У цей час починається розповсюдження гуманістичної вченості. Університети починають звільнятися від впливу церкви, в них все більшого значення надається філології, зростає інтерес до античності, до італійської ренесансної культури. Величезне значення для розвитку культури мав винахід книгодрукування в середині XV ст. И. Гуттенбергом. Розпочалась публікація перекладів з італійської літератури (наприклад, у 1472 р. був виданий німецький переклад «Декамерона»), а також творів античних авторів, що сприяло поширенню гуманістичних поглядів і формуванню основ німецького гуманізму. Німецькі гуманісти опановують класичну латинську , мову, якою користуються і в своїх дослідженнях, і в художній творчості.

Період зрілого Відродження в Німеччині охоплює кінець XV-перше тридцятиліття XVI ст. Гуманісти величезну увагу приділяють філологічним дослідженням, вивченню античної культури. Антикатолицькі настрої викликають у них великий інтерес до питань релігії і спонукають до перегляду текстів «священних книг» і до очищення їх від інтерпретації католицькою церквою. Своєю діяльністю гуманісти значною мірою сприяли релігійній реформації, яка невдовзі стане їхнім запеклим ворогом.

У цей період на основі гуманістичного світосприйняття відбувається стрімкий розвиток образотворчого мистецтва, вершину якого становить творчість [205] одного з титанів Відродження Альбрехта Дюрера. Картини і гравюри Дюрера, твори великих митців його покоління - Грюневальда, Гольбейна, Кранаха, Альтдорфера - пройняті ренесансним інтересом до людини і реального світу, духом визвольної боротьби. Саме вони і становлять найвище художнє досягнення німецького Відродження.

На цей же недовготривалий період припадає і розквіт німецької гуманістичної літератури. Напружене соціальна й антикатолицька боротьба в країні зумовила войовничу антикатолицьку та антифеодальну спрямованість німецької літератури. Провідну роль відігравала в ній сатира, основними жанрами стали памфлети, пародії, комедії, сатиричні діалоги, епіграми. Джерелами їх були антична література, особливо сатиричні її жанри, національна середньовічна література і фольклор.

 

 

4.2. Народні книги

Важливий напрям становила демократична література, яка завдяки розвитку книгодрукування набула значного поширення у формі «народних книг». Виникали вони на основі різних джерел; в перших зразках таких творів переказувались французькі рицарські романи, в наступних - німецький героїчний епос і середньовічні шванки. З початку XVI ст. «народні книги», орієнтовані на простонародні запити і смаки, набувають значної популярності. Найбільш цінними були книги викривального сатиричного змісту. У статті «Німецькі народні книги» Енгельс високо оцінив їх за дух опозиції, за багатство вигадки, дотепність і правдиву поетичність.

Широко відомою стала весела книга про Тіля Ейленшпігеля, вперше надрукована близько 1500 р. Вона містить майже 100 шванків, в яких розповідається про життя, пригоди й витівки Тіля Ейленшпігеля. Вдаючи з себе дурника, виконуючи буквально все, що йому говорять, Тіль спілкується з представниками усіх соціальних кіл та станів. Дотепний і кмітливий, великий майстер веселого, а часто й злого жарту, він потішається над становими забобонами дворян, ненажерливістю духівництва, людською глупотою і довірливою простуватістю. Ейленшпігель, «кидаючи виклик середньовічному суспільству, у блазенстві знаходить свободу, яка для нього дорожча над усе і підносить його над сильними світу, їхніми звичаями й засадами. Він - втілення невичерпної народної енергії, винахідливості й вільнолюбності. його жарти і забави, попри весь їх цинізм, несуть у світ апофеоз особистої ініціативи, розуму і любові до життя» (1).

До образу Тіля зверталися й письменники пізніших епох. Зокрема, бельгійський письменник XIX ст. Шарль де Костер використав цей образ у своєму романі «Легенда про Тіля Уленшпігеля і Ламме Гудзака».

Однією з найцінніших німецьких «народних книг» другої половини XVI ст. була книга про Иогана Фауста - ученого кінця XV-початку XVI ст. За свідченнями сучасників, Фауст в 1509 р. одержав ступінь магістра в Гейдельберзькому університеті, а в 1528 р. сам уже називав себе доктором наук. В народі він мав репутацію мага і чародія, оскільки звертався до «таємних наук», заборонених церквою. Про нього розповідали різні незвичайні історії, які зрештою переросли в легенду. Перша книжкова версія історії про Фауста була опублікована в 1587 р. франкфуртським друкарем Йоганом Шпісом. Книга складається з трьох частин. У першій розповідається про молодість Фауста. Жив він у місті Віттенберзі, вражав усіх самовпевненістю й зухвалим розумом, які довели його до занять забороненими науками. Він викликав нечисту силу і дійшов до того, що викликав біса Мефістофеля і уклав з ним союз на 24 роки, який закріпив своєю кров'ю. Згідно з угодою, Мефістофель, залишаючись для всіх незримим, повинен з'являтися до Фауста за його бажанням і виконувати всі його розпорядження. Фауст за це зрікся бога і віддав душу сатані. Починається «гріховне» життя Фауста, яке, однак, не приносить йому щастя. Фауста бентежить думка про пекло, він заводить про нього розмову з Мефістофелем і висловлює бажання подивитися потойбічний світ.

У другій частині «народної книги» описуються подорож Фауста у потойбічний світ, а також його мандри по різних країнах і навіть на сузір'я.

Третя частина розповідає про те, які «чудеса» творив Фауст. Наприклад, виконуючи волю імператора Карла V, він викликав тіні Олександра Македонського і його дружини, показав студентам Єлену Прекрасну і т. д. Зрештою прийшла розплата. Вранці того дня, коли минуло 24 роки з часу укладання угоди з Мефістофелем, друзі знайшли спотворене [207] тіло мертвого Фауста. Закінчується книга моралізаторським заключенням автора: «Так завершується ця правдива історія про чародійство доктора Фауста, з якої кожний християнин, особливо ж люди гордої, цікавої й упертої вдачі, повинні навчитися бога боятися, а чаклунства, закликань та інших діл бісівських уникати». Напевне, легенда надрукована в опрацюванні протестантського пастора, бо повчальний тон пронизує усю книгу. Автор говорить, що Фауст замість того, щоб вивчати священне писання, насмілився в гордині своїй «викинути його за поріг» і зайнятися медициною, астрономією і навіть магією. Фауст осуджується за гординю й відступництво від бога, але, всупереч цій авторській тенденції, зміст багатьох епізодів легенди відбивав і позитивне ставлення до героя, захоплення його вченістю, вчинками, величними бажаннями. В книзі проявилися й характерні для доби Відродження настрої та устремління: прагнення до знань, до всебічного розвитку особи, до звільнення людини від теологічних обмежень середньовіччя. Головна сутність фаустівського сюжету - жага безмежного знання, допитливість, свобода духу - приваблювала багатьох письменників наступних епох і зумовила величезну популярність образу Фауста.

 

 

4.3. Розвиток літератури гуманізму

Наприкінці XV ст. під значним впливом національної літературної традиції розвинулася творчість страсбурзького гуманіста Себастіана Бранта (1457-1511). Він був доктором прав, деякий час працював професором Базельського університету, а потім - міським секретарем Страсбурга. Брант знав латинську і грецьку мови, античну літературу, багато часу віддавав науковій і літературній діяльності. На відміну від багатьох німецьких гуманістів, він писав не тільки латинською, а й німецькою мовами. Найціннішим у його спадщині є сатирико-дидактичний твір «Корабель дурнів» (1494).

У передмові до книги автор визначив своє завдання - підтримувати мудрість і доброчесність, викорінювати глупоту й забобони в ім'я виправлення людського роду. Тут же він з'ясовує і свій творчий задум. Стривожений тим, що світ занурений в темряву і заполонений дурнями, автор вирішив усіх їх посадити на кораблі й відправити в країну глупоти - Наррагонію. Доки вони заповнюють цей дурляндський флот, автор описує глупаків усіх

категорій і видів як втілення найрізноманітніших моральних і соціальних пороків: від дрібних побутових вад до злочинів можновладців. Перед судом розуму, а не релігійних догм поставив він учених-педантів, невігласів-професорів, ледарів-студентів, астрологів, шарлатанів-лікарів, нероб, базік, розпусників, гультяїв, злих і сварливих жінок, лихословів, рабів моди, сутяг, підлабузників і т. д. Багато уваги Брант приділив критиці користолюбства, жадоби до грошей, байдужості до суспільного блага. З осудом говорить автор про те, що князі дбають тільки про свої приватні інтереси, попи приймають духовний сан тільки заради ситого життя, що ченці жадібно збагачуються, прикриваючись скаргами на свої нестатки. Автор уникає монотонності в описі глупоти і пороків тим, що часто зображує їх у формі побутових малюнків, живих епізодів, наче вихоплених з повсякденного життя німецького міста. Ось, наприклад, який характер має розповідь про нерозумних легковажних чоловіків, які надміру захоплюються модою:

Краса мужчини - борода. 

А й він, як жінка, без стида [209] 

На себе вихлюпне олію, 

Понікуди оголить шию, 

В обручках ходить, в ланцюгах, 

Як той невільник в кайданах. 

Смолистий чуб зав'є в кільце 

Та ще розіб'є і яйце, 

Убгає в кошика волосся, 

Щоб краще в кучері вилося. 

Той сушить голову в вікні, 

Той проти сонця, на вогні.

        (Переклад Ф. Скляра)

Усій книзі властивий дидактичний тон. Викриваючи пороки, Брант водночас закликає до їх виправлення, висміюючи повчає, глупоті тут же протиставляє розум, пороку - доброчесність. Наприклад, критикуючи необачних глупаків, які діють не думаючи, автор відразу ж пропонує норму розумної поведінки:

Берись до діла з головою, 

Обачним будь перед їздою.

...........................................

Діла ідуть тоді прекрасно, 

Коли їх роблять своєчасно. 

А хто все чинить хапкома, 

Той тільки ноги полама.

        (Переклад Ф. Скляра)

Нерідко повчання Бранта по-міщанськи обмежені, але, зрозуміло, не вони визначають смисл книги.

На стилі Бранта позначилися його знання класичної стародавності. У мові твору широко використовуються приклади й порівняння, взяті з античних творів. Скажімо, критикуючи нестриманість любовних пристрастей, письменник згадує Дідону, Медею, Сапфо, Арістотеля, Вергілія, Овідія. Разом з тим твір яскраво національний. Він написаний живою народною мовою, римованим віршем, узятим з німецької поезії, насичений дотепами, прислів'ями.

Книга Бранта пройнята бажанням змінити життя німецького суспільства, зробити його гідним людини, сповнена передчуття грізних подій. «Безугавний ураган жене у море rope-флот», бурхливі хвилі то підіймають кораблі до високих хмар, то кидають їх у морські глибини.

Сатира Бранта відразу стала популярною, невдовзі по виданні була перекладена на латинську, французьку, голландську, англійську мови. Вона здійснила значний вплив на тогочасну німецьку літературу, особливо на творчість поета-сатирика Томаса Мурнера (1475-1537).

Видатним німецьким письменником-гуманістом початку XVI ст. був Йоганн Рейхлін (1455-1522) -учений, [210] чия діяльність мала великий вплив на розвиток гуманістичної суспільної думки і літератури. Сучасники надзвичайно поважали Рейхліна за глибину й різносторонність знань, за непідкупну наукову чесність і принциповість. Він добре знав латинську, грецьку та староєврейську мови. В останні роки життя письменник займав посаду професора Тюбінгенського університету. На початку XVI ст. Рейхліну довелося очолити боротьбу німецьких гуманістів з реакційними богословами та схоластами. Приводом до сутички став виступ ученого єврея-вихреста Пфефферкорна проти єврейських релігійних книг. Він дістав від імператора Максиміліана дозвіл на їх знищення і запропонував Рейхліну бути причетним до цього. Рейхлін рішуче відмовився, доводячи цінність єврейських книг для історії культури. Зав'язалася гостра полеміка, в якій узяли участь учені різних університетів. Теологи і схоласти, центром яких був Кельнський університет, підтримували Пфефферкорна, гуманісти стали на бік Рейхліна. Особливо войовничо виступив проти Рейхліна теолог Кельнського університету Ортуїн Грацій. Інквізиція вимагала засудження сміливого гуманіста як єретика.

Рейхлін, підтримуваний гуманістами, мужньо відстоював свої погляди в ряді публіцистичних праць. Цікавою є видана ним збірка «Листи знаменитих людей» (1514), яка складається з листів, написаних Рейхліну гуманістами з приводу його боротьби проти обскурантів, що набула резонансу у всій Європі. Супротивників Рейхліна підтримали теологи Паризького університету, а на бік ученого стали гуманісти Франції, Англії та інших європейських країн. Теологічна дискусія перетворилася на запеклий бій між силами старого світу мракобісів і новим світом гуманістичної культури і свободи думки.

В ході полеміки навколо справи Рейхліна утворився гурток радикально настроєних гуманістів при Ерфуртському університеті. Вони гостро виступали проти схоластики, відстоювали ідею національної єдності, вимагали звільнення країни з-під влади папського Риму. Групою гуманістів Ерфуртського гуртка - Кротом Рубеаном, Германом Бушем, Ульріхом фон Гуттеном та ін. - і написаний найвидатніший твір гуманістичної літератури «Листи темних людей» (частина перша - 1515 p., частина друга - 1517 p.).

Використавши прийом містифікації, автори побудували [211] книгу як збірник листів, нібито написаних магістру Ортуїну Грацію його друзями й однодумцями, богословами й риторами. Всі вони, на відміну від знаменитих кореспондентів Рейхліна, - люди вкрай обмежені й забобонні, вороги всього передового й розумного, тобто обскуранти (obscuri viri - темні, невідомі люди). Вони схиляються перед Ортуїном Граціем і люто ненавидять Рейхліна й гуманістів, вважають їх єретиками й готові спалити їх на вогнищах інквізиції.

У листах демонструється неймовірна тупість і невігластво обскурантів, тим більше комічні, що поєднуються з похвальбою і самозакоханістю. Вони не знають і не хочуть знати грецької мови, творів античних поетів. Один із кореспондентів, який має ступінь магістра, понятття не має про Гомера, другий відносить Вергілія і Плінія до найновіших письменників. В одному з листів обскурант висловлював здивування, що він не знайшов у словнику дієвідмінювання слова «наш» - «я нашу», «ти нашиш», «він, вона, воно нашить», тимчасом як інших слів було там вдосталь. Інший обскурант-граматик з обуренням писав, як його безпідставно висміяли світські поети, коли він так мудро з'ясовував, що слово «патрицій» - це те саме, що «під тридцять», бо кожному патрицію коли-небудь буває під тридцять років, що «повинний» - це той, хто має слабість до вина тощо.

Обскуранти показані як люди дивовижно забобонні. За характером і рівнем мислення, за уявленнями й поняттями вони цілком середньовічні й безнадійно відстали від часу й нової культури. Вони постійно обурюються тим, що однодумці Рейхліна насмілюються заперечувати священні істини й схоластичні догми і навіть сміються з папських індульгенцій, а їхніх продавців називають шахраями, котрі не вірять у те, що поезія - це пожива диявола і що збереглося волосся святої діви.

Безглузді й сміховинні проблеми, якими зайняті обскуранти, свідчать про убогість, нікчемність і порочність темних людей. У їхніх листах немає жодної світлої, гідної думки. Якийсь Шафсмуліус (бараняча голова), що з'їв у пісний день яйце з зародком, розповідає, як невідступно мучить його теологічне питання, чи не вважається таке зіпсоване яйце вже куркою і чи не учинив він гріха, з'ївши м'ясо. Зовсім заплутавшись у своїх «роздумах», він спочатку хотів порадитись із членом римської курії, але, не довіряючи його знанням і совісті, покладає [212] всі надії на мудрість Ортуїна Грація. В іншому листі сам Ортуїн Грацій докоряє магістру Маммотректусу за його захоплення Маргаритою і пропонує надійний рецепт: як тільки згадається йому Маргарита, він повинен перехреститися, прочитати «Отче наш» і вірш з псалтиря, у суботу двічі поститися і після цього висповідатися, а в неділю їсти свячену сіль і окроплятися свяченою водою.

Обскуранти проявляють інтерес до любовних пригод Ортуїна Грація і розповідають про власні скотські розваги, причому весь час посилаються на священне писання і знаходять там виправдання своїй розпусності.

Обскуранти б'ються над вирішенням і таких «важливих» питань: чому проповідники співають голосами грубшими, ніж інші люди; хто святіший - св. Фома чи св. Домінік; чи збереже Пфефферкорн вірність християнській вірі тощо. Один із кореспондентів вихваляє якогось поета і називає його вірші вельми поетичними на тій підставі, що нічого в них не зрозумів, що поет цей богослов і не знається з Рейхліном. Інший обскурант догідливо сповіщає, що надсилає Ортуїну Грацію книжку, в якій того обізвано ослом, і виражає готовність і далі робити подібні послуги. Дядько Ортуїна Грація - кат - хвалить свого небожа за його вчинки, пишається його славою. Він називає Ортуїна Грація, кельнського інквізитора і Пфефферкорна світильниками, які несуть світло католицької віри, та виражає упевненість в тому, що коли б їх усіх разом прив'язати до стовпа і підкласти купу сухих дров, то вийшов би з того добрий світильник усьому світові.

Обскуранти відзначаються користолюбством. Вони огинаються навколо папської курії у Римі, видурюючи і всілякими шахрайствами здобуваючи собі вигідні бенефіції.

Судження й розповіді обскурантів пройняті непримиренним ставленням до світських поетів і гуманістів, до нового способу мислення загалом. «Темні» люди заклинають Ортуїна Грація стійко продовжувати свою боротьбу проти Рейхліна, заборонити світським поетам писати на богословські теми і «заносити серп свій на чуже жниво»; вони вихваляють богословів Паризького університету, які підтримали кельнських схоластів. Обскуранти без кінця нарікають на поширення вільнодумства в університетах, на занепад престижу богословів, на засилля світських поетів і гуманістів, скаржаться на студентів, які більше не поважають богословів [213] і ходять на лекції не до них, а до світських поетів. Лихим словом згадують вони Еразма Роттердамського, Ульріха фон Гуттена й інших гуманістів, називають їх дітьми диявола. «Темні» люди мріють викоренити світську поезію по всій Німеччині і заткнути роти гуманістам, а то й спалити їх як єретиків.

У другій частині книги обскуранти висловлюють своє захоплення першою її частиною, всерйоз сприймають її як ортодоксально богословську й радіють її появі, шлють поздоровлення Ортуїну Грацію. Гуманістичні автори скористалися ще одним проявом тупоголовості й фанатизму реальних схоластів: вони дотепно обіграли справжню помилку однодумців кельнського професора, які дійсно вітали першу частину «Листів темних людей», відразу не розібравшись в містифікації.

Друга частина книги глибша, гостріша за першу. В ній особливо нещадно викриваються розпусність і зажерливість католицького духівництва, торгівля індульгенціями. Про папський Рим говориться як про кубло всіляких пороків, а папська курія зображується як торжище, де всі справи вирішують тільки гроші.

Викривальний зміст книги поглиблюється системою художніх засобів, побудованою на пародіюванні стилю схоластів і комічному обігруванні їхньої епістолярної манери. Гуманісти неодмінною ознакою культурної людини вважали вправний стиль, добре володіння класичною латинською мовою. Великого значення в своїй творчості вони надавали листам, дбали про їхній зміст, нерідко перетворювали їх у вчені трактати. Мистецтво листування гуманісти цінили дуже високо. Приватні листи видатних гуманістів робилися надбанням всіх і розповсюджувалися в прогресивних колах. «Темні» люди зовсім базпорадні в епістолярному мистецтві. їхня мова - неймовірно зіпсована латина - це блискуча сатира на їхню цілковиту некультурність і неінтелігентність. Про мовно-стилістичні особливості «Листів» М. М. Бахтін писав: «Листи темних людей» - прекрасний образ мови. Ця сатира - складний навмисний мовний гібрид. Мова темних людей (середньовічна латина) пародіюється, тобто певним чином згущується, утрирується, типізується на фоні коректної і правильної латини гуманістів. Водночас за латинською мовою темних людей відчутно проявляється їхня рідна німецька мова: вони вживають синтаксичні конструкції, властиві німецькій мові і наповнюють [214] їх латинськими словами, крім того, вони буквально перекладають на латину специфічні німецькі вирази; інтонація у них груба, німецька. З точки зору темних людей, це гібрид не навмисний: вони пишуть, як уміють. Але цей латино-німецький гібрид навмисне утрирувано і освітлено пародіюючою волею авторів сатири» (1).

(1) Бахтин М. Вопросьі литературьі и зстетики.- М.: Худож. литература, 1975, с. 444.

Обскуранти пишуть безтолково, але з комічною претензією на образність і вченість. Вони прикрашають свої листи напрочуд безпорадними віршами, що рясніють помилками, наводять раз-у-раз і, звичайно, недоречно цитати з священного писання й творів латинських авторів, до того ж перекручують їх, починають свої листи сміховинними побажаннями й звертаннями.

«Листи темних людей» - видатний і відважний твір гуманізму, який завдав відчутного удару престижу католицької церкви й богословській реакційній ідеології.

Ульріх фон Гуттен. Найвидатнішим німецьким письменником-гуманістом є Ульріх фон Гуттен (1488-1523)-людина діяльної і гарячої вдачі, чия літературна діяльність тісно пов'язана з суспільною боротьбою. Походить Ульріх фон Гуттен [215] з рицарської родини. В юності він шість років провів у монастирі з волі батьків, які хотіли зробити з нього священнослужителя. Але теологія й убозтво чернецького оточення відштовхнули обдарованого юнака, і в 1505 р. він утік з монастиря і зайнявся вивченням гуманітарних наук і літературною творчістю. Він учився в різних університетах Німеччини, деякий час вивчав юриспруденцію в Болоньї, але через матеріальні нестатки не зміг закінчити повний курс навчання і вступив до війська імператора Максиміліана.

Гуттену довелося багато подорожувати по Німеччині, побував він також у Відні і двічі в Італії. З 1515 р. почалась його активна політична діяльність, і він невдовзі став значною постаттю в лавах рицарської опозиції. Гуттен виступав проти свавільних деспотичних феодальних князів, .проти втручання католицького Риму у німецькі справи, він відразу прийняв Реформацію, завзято пропагував ідею національної єдності Німеччини. Керівну роль у русі за об'єднання він призначав рицарству, яке, на його думку, було єдиним прошарком німецького суспільства, здатним об'єднати країну для боротьби з папським Римом. У 1519 р. Гуттен подружився з Францем фон Зікінгеном, який стояв на чолі дрібнодворянського політичного руху, спрямованого проти духівництва й феодальних князів. Метою цього руху було встановлення «дворянської демократії», тобто панування рицарства на чолі з імператором. Це була історично невиправдана ідея відживаючого класу. К. Маркс відзначав, що за сміливими гаслами єдності і свободи, по суті, ховалася «мрія про стару імперію і кулачне право»(1). Розпочате Зікінгеном і Гуттеном рицарське повстання (1522-1523) не підтримали ні селяни, ні міста, і воно було розгромлене князями. Зікінген загинув, а Гуттен, рятуючись від переслідувань, покинув Німеччину. Шукаючи притулку у Швейцарії, він зупинився на острові Уфнау на Цюріхському озері, де скоро і помер.

(1) Маркс К., Енгельс Ф. Твори, т. 29, с. 466.

Уся літературна творчість Ульріха фон Гуттена мала войовничий публіцистичний характер. Він писав епіграми, промови, послання, сатиричні діалоги, вірші. В посланнях і промовах письменник-гуманіст закликав Німеччину до єдності, викривав сваволю князів, засуджував міжусобні війни, його гнітять повсякденні чвари, князівський розбій, пожежі, витоптані військами ниви. Для Гуттена князі - це вовки, яким доручено охороняти овець. Він [216] обурюється відсутністю у них патріотичних почуттів, висміює їхню дворянську пихатість. У дусі гуманістичних ідей письменник закликає поважати людину не за її титул, а за вчинки: «Кожний ціниться лише тією мірою, в якій він виявляє себе у справах». Гуттен зневажливо ставиться до титулів і вчених звань. Уже в одному з його кращих ранніх віршів «Nemo» (ніхто) висловлено думку, що тільки людина без становища і титулу - Nemo - володіє істинно гуманістичною мораллю.

Найкращими творами Ульріха фон Гуттена, крім «Листів темних людей», є сповнені викривального пафосу сатиричні «Діалоги» (1520) і «Нові діалоги» (1521), написані за зразком твору Лукіана. Основний зміст цих творів становить нещадна критика католицизму й папського Риму, його політики пограбування й духовного поневолення Німеччини. Через усі діалоги проходить ідея звільнення країни з-під влади папи і католицької церкви.

Перша збірка складається з п'яти діалогів. Найбільш глибоким і довершеним з них є «Вадиск, або римська трійця». Діалог відзначається чіткою і продуманою побудовою сюжету. Співбесідниками в ньому виступають Гуттен і його друг Ернгольд. Гуттен оповідає про зустріч зі своїм приятелем Вадиском, який нещодавно повернувся з Риму. Святе місто вразило Вадиска своєю порочністю, й він розповів про ці пороки, дотепно згрупувавши їх тріадами. Гуттен передав ці тріади Ернгольду. Кожну з них вони широко коментують, підкріпляють різноманітними фактами, наповнюючи формули Вадиска конкретним життєвим матеріалом. Таким чином, широкий і різноманітний зміст діалогу групується навколо тріад, що й надає сюжету організованості.

У тріадах дається узагальнений сатиричний образ католицької церкви і папського Риму. Три речі охороняють гідність міста: авторитет папи, мощі святих і торгівля індульгенціями. Ті, хто побував у Римі, виносять звідти нечисту совість, зіпсований шлунок і порожній гаманець. Трьома речами торгують у Римі: Христом, духовними посадами й жінками. У цьому місті й на умі у кожного три речі: коротке богослужіння, старовинне золото і веселе життя. Про три речі не люблять говорити правду у Римі: про папу, про індульгенції, про гріхи, які приносять прибутки. Три речі приносять прикрість папському середовищу: однодушність християнських державців, розсудливість народу і те, що обмани [217] папістів виходять назовні. Тільки вимушено у Римі дотримують слова, допомагають ближньому і уступають дорогу. У діалогах перелічується ще багато римських пороків, супротивних розуму, християнській вірі, поняттям добра і моралі. В Римі так мало хорошого, що Вадиск не міг з нього скласти навіть тріаду.

У широких коментаріях і відступах співбесідників найголовнішим є засудження пограбування Німеччини Римом та жадоба до багатства й розкоші католицьких священнослужителів і самого папи. Автор докладно розповідає про хитрі й вигадливі прийоми, до яких вдається Рим, щоб обдерти Німеччину, придушити в ній сміливу думку, перешкодити прозріванню людей і тримати їх у покорі. Величезні багатства Риму приносить торгівля індульгенціями. Цим завдається не тільки матеріальна шкода населенню, а й велике моральне зло - адже індульгенції звільняють людей від обов'язку робити добро, дозволяють їм бути злими і підлими. Широко використовувався Римом продаж права на порушення церковних законів. За гроші можна купити дозвіл не поститися, обійти які завгодно закони, набути право на володіння п'ятнадцятьма парафіями і в жодній не виконувати обов'язків священика. Гут-тен багато розповідає про злодійство папи, його курії і легатів. Рим не знає меж у прагненні до розкішного життя. Священнослужителі не тільки самі носять розкішне вбрання, а й мулів своїх прикрашають золотими вудилами й пурпуровими чапраками.

У дусі гуманістичних ідей у діалозі засуджуються претензії пап на світську владу. їм не досить влади духовної, і вони «ведуть жорстокі війни на суші і на морі за земні царства, проливають кров і не жаліють отрути».

Увесь діалог пройнятий реформаційними настроями. Послідовно проводиться думка про спотворення католицизмом істинного християнства. Особливо настійливо наголошується на тому, що розкішне життя католицького духівництва, його пихатість, пишність храмів суперечать принципам раннього християнського віроучення. Формулюються в діалозі і деякі постулати нової церкви, які явно нагадують думки М. Лютера.

У діалозі засуджуються пасивність і терплячість німців, їхній страх перед Римом і католицькою церквою. За наміром автора, аналіз пороків папського Риму повинен викликати незадоволення німецького народу, змусити його схаменутися, підготуватися до рішучої боротьби з Римом. Таке призначення діалогу особливо виразно проявляється в його тоні. Гуттен і Ернгольд коментують тріади Вадиска й аналізують пороки Риму з величезною пристрастю, з почуттям обурення, гніву, презирства; вони викривають, проголошують інвективи, пророчать загибель Римові - «кореню пороків і злочинів», «вмістилищу всілякого бруду». Гуттен вважає своїм патріотичним обов'язком говорити німцям правду про злодіяння і фальшивість папського Риму та католицької і церкви. Він запевняє, що нізащо не відступить від І цього обов'язку, навіть якби йому «погрожували зброєю і самою смертю». Ернгольд схвалює таку рішучість: «Так, це великий і славний подвиг, коли комусь удається, умовляннями, підтримкою, навіть примусом змусити вітчизну усвідомити свою ганьбу і з мечем в руці повернути собі старовинну свободу». «Вадиск» можна розглядати як важливу сторінку в ідеологічній підготовці Реформації.

Другий збірник Ульріха фон Гуттена - «Нові діалоги» - складається з чотирьох діалогів. Найбільш вдалий і дотепний із них - «Булла», його задум був підказаний дійсним фактом. Папський легат Ека одержав від папи буллу, в якій вимагалося спалення книг М. Лютера і зречення їх автором. Своє обурення буллою і виразив Гуттен у діалозі, в якому основне місце займає сутичка двох персонажів - Булли і Германської Свободи. Твір передає атмосферу Реформації, він пройнятий величезною зневагою до Риму і вірою в перемогу над ним.

 

 

4.4. Література Реформації й Великої Селянської війни

Події Реформації та революційної народної боротьби зумовили помітне піднесення в розвитку літератури. Особливо значне місце в ній належить творчості Мартіна Лютера і Томаса Мюнцера.

Мартін Лютер (1483-1546) народився в сім'ї заможного селянина. Освіту одержав в Ерфуртському університеті, де вивчав богословство. Будучи глибоко релігійним, Лютер вступив у монастир августинців. У 1508 р. він став професором богословського факультету Віттенберзького університету. Рано прокинулися у Лютера релігійні сумніви, які з роками посилювалися і зрештою привели його до [219] відкритих виступів проти католицизму. В 1517 р. учений-чернець прибив до дверей церкви у Віттенберзі 95 тез, спрямованих проти католицької церкви. Ці тези лягли в основу його протестантського вчення. В 1519 р. на диспуті у Лейпцігу Лютер заявив, що поділяє вчення чеського реформатора Яна Гуса і йде за ним. Через рік він спалив папську буллу, що засуджувала його книги до спалення, і опублікував відозву, в якій закликав імператора і князів провести реформу церкви в Німеччині і звільнити країну від папської влади. В умовах загального невдоволення католицьким Римом Лютер очолив антикатолицьку опозицію всіх прошарків німецького суспільства. Спочатку він був прихильником рішучих революційних дій проти папського Риму, але з розвитком Реформації, наляканий розмахом революційної боротьби народу, Лютер почав проповідувати поміркованість і мирні форми реформації. Він повністю перейшов на бік феодальної реакції, став ворогом повсталих селян і з люттю писав, що «їх потрібно бити, душити і колоти, таємно й відкрито, так само, як убивають скажених собак».

Літературна спадщина Лютера досить велика. Він писав послання, трактати, памфлети, євангельські пісні і шпрухи, перекладав псалми і Біблію. Особливо цінним є його переклад Біблії. На думку дослідників, цим перекладом було покладено початок розвитку німецької прози. Ф. Енгельс писав: «Лютер вичистив авгійові конюшні не тільки церкви, а й німецької мови, створив сучасну німецьку прозу» (1). У своєму «Посланні про переклад» (1530) Лютер відзначав, що звертається до живої народної мови і звідти черпає словесне багатство. Він закликав вчитися мови «у матері в домі, у дітей на вулиці, у простолюдина на ринку». Мова його перекладу, багата й образна, сприяла утвердженню норм німецької літературної мови.

Поетичні твори Лютера близькі до духовної поезії, однак при написанні їх він спирався і на традиції німецької народної пісні, використовував її будову і образи, його поезіям властиві мелодійність, щирість тону, простота. Деякі з них мають войовничий характер, сповнені заклику до боротьби, наприклад, його переспів псалму 46, який, за висловом Енгельса, «став «Марсельєзою» XVI століття»(2).

(1) Маркс К-, Енгельс Ф. Гвори, т. 20, с. 326.

(2) Там же.

Видатним керівником революційного визвольного руху 1524-1525 pp. був Томас Мюнцер (1490- 1525). На відміну від М. Лютера, який очолив помірковану буржуазну реформацію, Мюнцер [220] відстоював ідею народної реформи. За його переконанням, причиною зла були князі та багатії, які нещадно експлуатували трудовий народ. Мюнцер розумів реформацію як соціальний та політичний переворот, внаслідок якого мало утвердитися суспільство соціальної рівності. У 1521 p., прагнучи ближче познайомитись з революційним вченням таборитів, він побував у Празі. Політична програма Мюнцера, як відзначав Енгельс, «являла собою не стільки зведення вимог тодішніх плебеїв, скільки геніальне передбачення умов визволення пролетарських елементів, які ледве починали тоді розвиватися серед цих плебеїв...»(1).

Т. Мюнцер був непохитним революціонером, якого не лякали ні переслідування, ні погрози. У 1525 р. він став на чолі революційного загону під час повстання у Мюльгаузені. Загін було розбито князями, а Мюнцера взято в полон. В присутності князів його катували, а потім відтяли голову. «На страту він йшов з такою ж мужністю, з якою жив»(2).

Мюнцер був найвидатнішим публіцистом Селянської війни 1524-1525 pp. Усю свою літературну творчість, яка відзначається войовничо-агітаційним характером, він присвятив справі революційної боротьби, йому належать численні проповіді, послання, памфлети, прокламації. Теолог за освітою, Мюнцер користувався богословською фразеологією, але зміст його творів революційний, а послання до народу, особливо написані у 1525 p., сповнені пристрасного заклику піднятися на боротьбу за свою свободу. Використання релігійної образності пояснюється і тим, що на той час, як указує Енгельс, «всякий суспільний і політичний рух змушений був прибирати теологічну форму. Почуття мас живилися виключно релігійною поживою; через це; щоб викликати бурхливий рух, треба було власні інтереси цих мас виставляти їм у релігійному вбранні»(3).

(1) Маркс К., Енгельс Ф. Твори, т. 7, с. 353.

(2) Там же, с. 406.

(3) Там же, т. 21, с. 299- 300.

Змістом творів Мюнцера визначено і їхній патетичний стиль, емоційну мову; в них широко вживаються біблійні образи, символи, алегорії, зрозумілі і близькі народові в епоху Реформації. Характеризуючи публіцистику Мюнцера цього періоду, Енгельс писав: «Зовсім зник наївний юнацький гумор передреволюційних памфлетів Мюнцера, не лишилось більше слідів спокійної, розміреної мови мислителя, яка не була чужа йому раніше; Мюнцер тепер весь перевтілився в пророка революції; він безустанно розпалює ненависть до пануюючих класів, пробуджує найбурхливіші пристрасті, вживає [221] лише ті могутні звороти мови, які релігійний і національний екстаз вкладав в уста ветхозавітних пророків»(1) .

Героїчна постать Томаса Мюнцера приваблювала багатьох письменників наступних часів.

Події Великої Селянської війни породили багату народну поезію, однак зразків її збереглося небагато. Основною формою революційного фольклору була пісня, якій властиві емоціональність, бойовий тон. У ній знаходили вираження народний гнів і сум, відбивалися веселість і дотепність. Бунтівним духом, рішучістю відстояти у боротьбі людські права трудового народу пройнята пісня «Бідний Конрад», створена в 1525 р. Зберігся також яскравий зразок революційного фольклору - пісня солдатів одного з найсміливіших загонів Селянської війни - «Чорного загону», очолюваного Флоріаном Гейером. Про трагічну долю міста Мюльгаузен, яке повстало проти князів і було розгромлене їхніми військами, з болем розповідається в «Пісні про усмирення Мюльгаузена».

Значного поширення в той час набули також віршові дотепні висловлювання, заклики, римовані прокламації.

Соціальна боротьба епохи Реформації завершилася перемогою князів, «їм дісталась spolia opima (головна здобич) за рахунок всіх інших станів»(2). Панування самодержавних князів закріпило політичну роздробленість країни, сприяло посиленню феодальної реакції. Така обстановка зумовила кризу і занепад гуманізму, зміну характеру літератури.

 

 

4.5. Ганс Сакс. Бюргерська література після Реформації

Визначним явищем в літературі пореформаційного періоду є творчість Ганса Сакса (1494-1576), тісно пов'язана з традиціями народної літератури. Народився Сакс в Нюрнберзі в родині кравця, вчився в латинській школі, а потім близько двох років - ремеслу шевця, після чого деякий час мандрував по країні. Після повернення він назавжди оселився у Нюрнберзі, зайнявшись своїм ремеслом та поезією. Був він людиною дуже начитаною і допитливою.

У час бурхливих подій в історії країни Сакс був прихильником поміркованих поглядів М. Лютера. Творчість його позбавлена войовничості, сильних [222] пристрастей, він не порушує значних проблем. Коло його інтересів обмежене приватним повсякденним життям. Правда, окремі його поезії позначені анти-дворянською спрямованістю, це, зокрема, стосується зображення раю для нероб у «Країні ледарів»:

На працю волею закону

Накладено там заборону.

А за порядність і знання

Засуджують до вигнання.

Невіглас, що не хоче вчитись,

Пошани може враз добитись.

Лише нікчему із нікчем і

В них обирають королем.

А недотепи і нетями

Стають і принцами, й князями.

Достойний рицарського звання,

Лиш хто навчився фехтування.

Хто ж на ковбасах битись може,

Той легко скочить у вельможі.

Хто зна лиш їсти, пити, спати,

Лиш той достойний графом стати.

Хто нерозумний, як баран,

Того введуть в дворянський стан.

Лиш неотеси там славетні,

І благородні, і шляхетні.

        (Переклад Ф. Скляра)

Привабливість творчості Сакса - в її демократичності, безпосередності й простоті, світлому оптимізмі. Писав він дуже багато і в різних жанрах. Це були пісні, духовні вірші, повчальні шпрухи, діалоги, байки, шванки, п'єси. Сюжети своїх творів Сакс брав із різних джерел - з біблії, античної міфології, зі старих хронік, історії, але, по суті, завжди відтворював німецьке національне життя, німецькі звичаї і побут, змальовував представників різних станів та професій.

Особливістю творчості Сакса є дидактизм. Письменник свідомо дбав про те, щоб внести у свої твори корисні знання, розширити уявлення своїх читачів, виховати їх в дусі високої моралі. Твори Сакса сповнені гумору, позначені правдивою поетичністю. Гете назвав письменника «справжнім майстром поезії» і дуже цінив його «дидактичний реалізм».

Серед демократичних шарів суспільства твори Сакса були надзвичайно популярні. Значний інтерес до них проявляли німецькі письменники кінця XVIII ст. Образ Ганса Сакса як колоритної фігури того часу відтворений в опері Ріхарда Вагнера «Нюрнберзькі майстерзінгери». [223]

 

 

4.6. Гуманізм в Нідерландах. Еразм Роттердамський

З гуманізмом Німеччини в перші десятиліття XVI ст. найтісніше пов'язаний розвиток нідерландського мистецтва. Нідерланди, як і Німеччина, входили до складу Германської імперії. У них, як і в Німеччині, розквіт гуманізму припадає на кінець XV- першу половину XVI ст. і за часом збігається з рухом Реформації.

Нідерландські гуманісти відзначаються глибоким і всебічним знанням античності, тісним зв'язком із італійською ренесансною культурою, прагненням до безпосереднього спілкування з гуманістами інших країн. Найвище надбання нідерландських гуманістів - образотворче мистецтво і ренесансна проза.

У галузі живопису уже в 20-30-ті роки XV ст. виник жанр реалістичної картини в творчості Майстра з Флемалля та Яна ван Ейка. Тенденція до правдивого зображення життя зміцнюється і розвивається наступними живописцями XV ст.- Рогірем ван дер Вейденом, Гуго ван дер Гусом, Мемлінгом. Ренесансний живопис XVI ст., особливо творчість найвидатнішого його представника Пітера Брейгеля Старшого, характеризується інтересом до повсякденного буття людини, подробиць побуту. Картини Брейгеля пройняті концепцією єдності людини і матеріального світу в його рухові і змінності.

Найвидатнішою постаттю в нідерландській літературі був Еразм Роттердамський (1466-1536). Він був голландцем за походженням і народився в Роттердамі. Батьки його рано померли. Через матеріальні нестатки він вступив у монастир, в якому провів близько семи років, але потім залишив його і продовжував навчання в Парижі, в колегії Монтегю. Вчився він наполегливо й захоплено, приділяючи особливо багато уваги класичній філології.

Офіційної посади Еразм не займав, він вів життя вільного літератора, багато подорожував: побував в Італії, Англії, Німеччині, Австрії, Швейцарії, останні роки життя провів у Базелі.

Еразм здобув славу знавця античної словесності, користувався визнаним авторитетом у середовищі гуманістів і мав на багатьох з них великий вплив. Видатні діячі гуманізму дорожили особистими контактами з ним. Довголітня дружба єднала Еразма з великим англійським гуманістом Томасом Мором. [224]

Літературна спадщина Еразма величезна. Вона складається з художніх творів, перекладів, коментованих видань старовинних текстів, філологічних і богословських досліджень, суджень на моральні теми незліченних листів. Писав Еразм латинською мовою. У 1500 р. з'явилася у Парижі перша його праця «АдагіЬ («Прислів'я») - збірка коментованих автором прислів'їв, сентенцій, крилатих виразів, виписаних ним із латинських і грецьких античних творів.

Найбільшим своїм творчим досягненням Еразм вважав нове видання Євангелія (1516). Католицька церква освятила як канонічний той текст Євангелія, який склав святий Ієронім в IV ст. (так звана Вульгата), і суворо оберігала його недоторканість. Еразм вважав, що у Вульгаті і в практиці католицької церкви викривлено початковий смисл християнства. Тому він і видав критичний грецький текст Євангелія і власний латинський переклад його. Еразм звільнив текст від помилок, що нагромадилися за довгий час, а в коментаріях, спираючись на науковий філологічний аналіз, протиставив схоластичним інтерпретаціям тексту своє тлумачення. Найбільш цінне у цій праці - науковий [225] метод дослідження, який в принципі був спрямований проти догматизму й утверджував права критичного мислення, характерного для гуманізму. Підриваючи авторитет Вульгати, праця разом з тим служила справі Реформації.

Найціннішу частину спадщини Еразма становлять «Похвальне слово Глупоті» (1509) і «Домашні бесіди» (1518). «Домашні бесіди» - це збірка діалогів, яка повинна служити посібником для тих, хто вивчає латинську мову. Видавши збірку, Еразм не припинив праці над нею, а поповнював її новими розмовами, і в останньому виданні 1533 р. їх назбиралося 57. Текст діалогів, за задумом автора, мав не тільки допомагати у вивченні мови, а й сприяти моральному вихованню. За своїм змістом діалоги різноманітні. В одних зображуються і засуджуються різні пороки, в інших подаються приклади, гідні наслідування. Наприклад, у діалозі «В пошуках парафії» висміюються пороки священнослужителів. Один із співбесідників, Памфаг, розповідає про свою поїздку в Рим з надією одержати там вигідну парафію. В розмові такі поїздки названі коростою, яка «коли вже нападе, то свербить без кінця». Памфаг уперто добивається парафії, бо йому «любий спокій і подобається епікурейське життя». Але бажаного здобути йому не вдалося через брак грошей. У діалозі «Світанок» марнуванню часу гульвісами протиставляються осмислене життя, прагнення до знань і духовної повноцінності.

Мова діалогів проста і невимушена, часто індивідуалізована. Помітною є схильність письменника до зображення деталі, жанрових сценок. Сюжетні мотиви «Бесід» використали у своїх творах Рабле, Сервантес, Мольєр.

Богослови Сорбонни визнали «Домашні бесіди» єретичною книгою, внаслідок чого в 1559 р. вона була занесена до списку заборонених книг.

В історію світової літератури Еразм увійшов як автор знаменитого твору «Похвальне слово Глупоті». Він задумав цю книгу в 1509 p., їдучи з Італії до Англії, де, зупинившись у домі Томаса Мора, невдовзі й закінчив її.

Ця невелика книга є своєрідною енциклопедією тогочасної дійсності. Літературна форма твору не вкладається в якийсь традиційний жанр. Еразм використав широко вживану античними письменниками форму жартівливого панегірика, до якої, між іншим, охоче зверталися гуманісти, але передусім спирався на народну літературу та народний театр, [226] в якому мудрість часто виступала під виглядом дурості й викривала глупоту і пороки.

Відкривається твір присвятою Томасу Мору, де Еразм з'ясовує свій задум - скласти похвальне слово Глупоті. Він розуміє, що це може виглядати дивним і не сприйматися всерйоз, але його мета поважна: засудити пороки і виставити напоказ усе смішне в людському житті в такий спосіб, щоб твір приніс читачеві більше користі, ніж педантичні трактати.

Будується «Похвальне слово» як монолог Глупоти, який вона з кафедри виголошує перед багатолюдними зборами. Спочатку Глупота розповідає про себе, свій родовід і знайомить із своїм почетом. Народилася вона на щасливих островах, де все росте несіяне й неоране, від могутнього бога багатства Плутоса і прекрасної пустотливої німфи Юності. Почет Глупоти - це Самолюбство, Улесливість, Лінь, Насолода, Обжерливість, Розгул і Непробудний сон, які допомагають їй підкоряти увесь рід людський, навіть імператорів. Далі, доводячи право називатися богинею глупоти, Морією, героїня розповідає про своє безмежне панування над людьми й богами і твердить, що коріниться вона в самих основах життя. Виявляється, що на світі немає таких веселощів і такого щастя, які б не були дарами глупоти, і що сама глупота, зрештою, є не що інше, як життя за велінням почуттів. Морія виступає як втілення самої природи. Вона протистоїть односторонності, догматичності в житті, усьому, що обмежує й ігнорує людську природу, всім тим, хто лицемірно проклинає життєві насолоди і радощі. Глупота розвінчує схоластичну мудрість як невідповідність природі і логіці життя. На її думку, мудрець від дурня різниться тим, що керується розумом, відкидаючи почуття. Дурень - це людина, яка перебуває в гущі життя, приємна для друзів, лагідна з дружиною, весела на бенкеті, невибаглива у співжитті і ніщо людське їй не чуже. Мудрець же уникає хвилювань, забуваючи, що хвилювання і пристрасті часто стимулюють людський розум і схиляють людину до добрих справ. Мудрець зрікається вільного прояву природніх почуттів і, позбавившись їх, втрачає людські властивості, перетворюється на мармурову подобу людини, чудовисько, холодний камінь, що не знає ні любові, ні жалості. Мудрець непридатний до діяльного життя, він завжди зайнятий тільки собою, не уболіває за друзів, бо не має їх. Зрештою Морія доходить [227] висновку, що такий мудрець - просто тварюка (гл. 29). Промова Морії звучить панегіриком природному началу людини і набуває значення захисту життєрадісного вільнодумства. «Войовничий похмурий «мудрець», якого викриває красномовна Морія,- це у своєму роді вельми розвинутий псевдо-раціоналізм середньовічної схоластики, де розум, поставлений на службу вірі, педантично розробляв найскладнішу систему регламентації і норм поведінки. Старечому розуму схоластів, занепадаючій мудрості неуків-опікунів життя, шановних магістрів теології протистоїть Морія - новий принцип Природи, висунутий гуманізмом Відродження. Цей принцип відбивав прилив життєвих сил у європейському суспільстві в момент народження нової ери»(1).

(1) Пинский Л. Реализм зпохи Возрождения.- М.: Худож. литература, 1961, с. 70-71.

Поступово характер промови Морії змінюється. Вона закликає читача вдивитися разом з нею в життя людей різних станів, а головно тих, «хто є поважнішим». Морія намагається визначити ті форми, яких набирає дурість у різних шарах суспільства. Панегірик перетворюється на критику всього середньовічного життя. Огиду в Еразма викликають відносини й уявлення, засновані на користолюбстві, схилянні перед багатством і золотом. З найбільшою відразою автор пише про купців: «Купецька порода найгидкіша і найпаскудніша, бо купці ставлять перед собою наймерзотнішу в житті мету і досягають її наймерзотнішими засобами: вони брешуть, божаться, крадуть, шахрують, обдурюють і одночасно удають з себе перших людей на світі тільки тому, що їх пальці прикрашено золотими перснями» (гл. 48). Суспільним життям заправляє батько Морії - бог Плутос, якого вона проголошує «єдиним справжнім батьком богів і людей». «...Від його присудів залежать війни, мир, державна влада, ради, суди, народні збори, договори, союзи, закони, мистецтва, вчені праці...» - всі громадські й приватні справи смертних (гл. 7).

Найгострішою є сатира у главах, де змальовано представників середньовічної богословської та схоластичної мудрості - філософів, теологів, граматиків, а також усіх священнослужителів католицької церкви - від нехлюя-ченця до папи. У зображенні Еразма ченці й богослови настільки порочні й мерзенні, що викликають уже не сміх, а ненависть. Навіть відважна Глупота вагається: «Чи не краще було б... не чіпати цього смердючого болота, не торкатися цієї отруйної рослини» (гл. 53). [228]

Монастирські братчики на сторінках «Похвали» - це невігласи, лицеміри, розпусники, які вірять тільки в те, «що найвище благо полягає в утриманні від усіх наук» (гл. 54).

Вище духівництво, забувши всі завіти первісного християнства, утопає в розкошах, хижо грабує довірливий народ. Єпископи «пасуть самих себе, доручаючи турботи про овець або самому Христу, або бродячим ченцям» (гл. 57); германські єпископи та священики у всьому наслідують римське духівництво і «воюють за право десятини, обороняючи її мечами, списами, камінням і іншою І зброєю» - вони вичитують у старовинних грамотах все, чим можна залякати простий люд і змусити його віддавати більш ніж десяту частину врожаю (гл. 60); папи, що заступають самого Христа на землі, «усі труди доручають Петру і Павлу, у яких вистачає дозвілля, а пишноту й насолоду беруть собі» (гл. 59). Зрештою, робить висновок письменник, сама християнська віра споріднена з певним видом глупоти.

Без будь-якої поблажливості змальовуються також королі і дворянство. «Владу здобувають королі шляхом клятвопорушень і убивств» (гл. 55); «всі турботи полишають богам, а самі живуть у розкошах» (гл. 55). «Істина ненависна царям», тому вони оточують себе підлабузниками і блазнями. Вони певні, що чесно виконують свій обов'язок, «коли із запалом полюють, розводять породистих жеребців, продають заради власного прибутку судові посади і вигадують щодня нові засоби, щоб відібрати у громадян їхнє майно і перевести його у свою казну» (гл. 55). Про короля Еразм говорить як про «ворога загального блага, ненависника вченості, істини, свободи» (гл. 55). Дворяни, «хоч нічим і не відрізняються від останнього пройдисвіта, чваняться шляхетністю свого походження» (гл. 42). Придворні вельможі - це люди, позбавлені мудрості та доблесті, і «нічого немає паскуднішого, низькопоклоннішого, раболіпнішого і мерзотнішого за придворного вельможу» (гл. 56).

Завершує Еразм книгу висновком Морії, що не тільки реальний сучасний світ пройнято глупотою, а й те блаженство, яке праведники-мудреці обіцяють людям в нагороду за благочестиве життя, є безумством.

Книга Еразма Роттердамського вражає багатством життєвого досвіду автора, глибиною думки, а особливо сміливістю, яка полягає не тільки в гострій [229] і непримиренній критиці феодального суспільства як царства глупоти й пороків, а й у новаторському характері мислення та сприйняття дійсності. Еразм засудив і відкинув середньовічне мислення з його абстрактністю, прямолінійністю і мертвущою догматикою, середньовічне сприйняття світу як чогось застиглого, раз і назавжди даного і визначеного, і протиставив цьому творче, конкретне мислення, розуміння дійсності як процесу складного, мінливого.

«Похвальне слово Глупоті», як і інші твори Еразма, написано латинською мовою, якій письменник зумів надати простоти і невимушеності.

Після виходу в світ «Похвальне слово Глупоті» стало одним із найвідоміших гуманістичних творів. Книга була перекладена майже на всі європейські мови. її вплив виразно позначився на Раб-ле, в чиєму романі «Гаргантюа і Пантагрюель» наявні прямі запозичення з «Похвали». Ганс Голь-бейн Молодший створив ілюстрації до «Похвального слова», написав портрет Еразма.

Помітним був вплив «Похвального слова» на розвиток передової думки XVII-XVIII ст.

 

 

Контрольні питання

1. Специфічні особливості німецької гуманістичної літератури.

2. Антифеодальна та антиклерикальна сатира у творі Є. Бранта «Корабель дурнів». Значення цього твору у наступному розвитку «літератури про дурнів».

3. Спір навколо Рейхліна та історія написання «Листів темних людей».

4. Сатира на обскурантизм, реакційну середньовічну ідеологію загалом у «Листах темних людей».

5. Сатиричні «Діалоги» Ульріха фон Гуттена. Викриття в них папства, світських князів, богословської ідеології.

6. Місце М. Лютера в ідеологічному житті Німеччини періоду Реформації і в німецькій літературі. Ф. Енгельс про роль Лютера в історії німецької культури.

7. Німецькі «народні книги» про Фауста і Тіля Ейленшпігеля. Ф. Енгельс про німецькі «народні книги».

8. Революційний характер публіцистики Т. Мюнцера.

9. Творчість Ганса Сакса. її фольклорні основи.

10. Значення філологічної діяльності Еразма Роттердамського.

11. Своєрідність памфлетної форми «Похвального слова Глупоті» Еразма Роттердамського.

12. Сатирична картина феодальної дійсності в «Похвальному слові Глупоті». [231]

 


© Aerius, 2004