М.С. Шаповалова
Література доби Відродження: Англія
(1982)


© М.С.Шаповалова, 1982

Джерело: Історія зарубіжної літератури: Середні віки та Відродження. Львів: "Вища школа", 1982. 440 с. - С.: 320-385 (Розділ 7).

Сканування та коректура: SK, Aerius (ae-lib.org.ua), 2004


Зміст

7.1. Підготовка Відродження. Чосер

7.2. Література раннього Відродження. Томас Мор

7.3. Література зрілого і пізнього Відродження. Поезія. Роман. Драма

7.4. Шекспір

 

Контрольні питання


 

 

7.1. Підготовка Відродження. Чосер

Хронологічні межі англійського Відродження - кінець XV- початок XVII ст. Але підготовка грунту для виникнення гуманістичної культури розпочалася раніше, ще в XIV ст. Це був час значних соціальних змін: розпочався розклад феодалізму, відбувався швидкий розвиток міст, ремесла, торгівлі. Особливо тісні зв'язки встановилися з Фландрією та Італією, звідки й почали проникати в Англію гуманістичні ідеї. Великі соціальні зрушення були зумовлені Столітньою війною (1337-1453). Вона активізувала боротьбу за зміцнення королівської влади; принесла багато злигоднів народу, але водночас сприяла його єднанню, розвитку його свідомості і почуття своєї соціальної значимості. В 1381 р. в південних частинах Англії спалахнуло Велике селянське повстання на чолі з Уотом Тайлером. Виник реформаційний рух лоллардів, що виступили проти папства і католицької церкви. Представники лоллардів Джон Уїкліф і Джон Болл, який був також одним із вожаків селянського повстання, мали великий вплив на народ.

Усі ці процеси створили передумови для формування англійської нації, культури, мови. У середньовічній Англії після норманського завоювання (XI ст.) офіційною державною мовою була французька, нею користувалися в аристократичному середовищі і при дворі. Населення міста і села розмовляло англосаксонськими діалектами. Тільки на початку другої половини XIV ст. на основі лондонського діалекту почала формуватися англійська літературна мова.

Джефрі Чосер (1340-1400). Видатним англійським письменником цього перехідного періоду був Джефрі Чосер. Він виховувався на зразках французької і латинської середньовічної літератури та схоластичної філософії і, отже, значною мірою належав Середньовіччю. Разом з тим Чосер зазнав впливу раннього італійського Ренесансу, помітно піднявся над суто середньовічним світосприйняттям і став одним із засновників англійської літератури нового часу. Чосер був першим представником англійського реалізму, відіграв велику роль у формуванні літературної мови своєї країни, створив нове віршування, яке лягло в основу дальшого розвитку англійської поезії. М. Горький відзначав, що [320] Чосера «вважають батьком англійської мови і основоположником реалізму», що в своїх «Кентерберійських оповіданнях» він зображував людей, «списуючи їх прямо з натури» (1).

Про життя Чосера відомо небагато. Народився він у Лондоні в родині купця. Коли йому сповнилося сімнадцять років, батько домігся для нього місця пажа у почеті дружини сина короля Едуарда III. У 1359 р. Чосер брав участь у військовому поході Едуарда III у Францію, де потрапив у полон, звідки його невдовзі викупили. Після цього він служив при королівському дворі, виконував різні дипломатичні доручення, бував в Італії. Припускають, що Чосер зустрічався в Італії з Петраркою та Боккаччо. Письменник проявляв великий інтерес до італійської гуманістичної літератури; її вплив виразно позначився на його світогляді й творчості.

(1) Горький М. История русской литературьі.- М., 1939, с. 38.

У 1374 р. Чосер одержав посаду наглядача лондонської митниці. Це дало йому можливість спілкуватися з багатьма людьми різного соціального становища, пізнати життя Лондона. Згодом Чосер був позбавлений цієї посади, матеріальне становище його погіршилося. Наприкінці життя йому довелося зазнати матеріальних нестатків, королівською пенсією, [321] призначеною занадто пізно, він не встиг скористатися.

Поетична діяльність Чосера розпочалась на початку 60-х років перекладом французької алегоричної поеми «Роман про Троянду» та власними творами, в яких використовувались поетичні форми і стиль французької куртуазної літератури, йому належать поеми «Книга герцогині» (1369), «Пташина рада» (138І -1382), «Дім слави», (1381), «Троїл і Крессіда» (1385) та ін. Поет послугувався традиційними сюжетами і формами (видіння, сон), але вносив у свої твори й багато оригінального - гумор, елементи сатири, майстерну портретну характеристику, розкриття психології героїв.

Найвидатнішим твором Чосера є «Кентерберійські оповідання» - збірка віршованих оповідань, створена в останній період життя. В ній поет зовсім відходить від алегоричного принципу зображення і звертається до безпосереднього змалювання життя сучасної Англії. За будовою твір подібний до «Декамерона» Боккаччо. Це також обрамована новелістична збірка, яка відкривається прологом, де описано оповідачів, а далі подано їхні розповіді. Але пролог в «Кентерберійських оповіданнях» має незрівнянно більше значення, ніж у «Декамероні» - у Чосера він є найважливішою і найцікавішою частиною збірки.

У пролозі розповідається про те, як на околиці Лондона в таверні «Табард» якось під вечір зібралося 29 прочан, щоб відправитись всім разом у Кентербері поклонитися мощам святого Томаса Бекета. До цієї групи приєдналися і власник таверни Гаррі Бейлі і сам поет. Під час подорожі прочани за пропозицією веселого і дотепного Бейлі розповідають різні історії.

Персонажі прологу - представники майже всіх соціальних шарів англійського суспільства: рицар із сином, вільний селянин-йомен, ігуменя монастиря, ченці, купець, оксфордський студент, ремісники, юрист, лікар та ін. Усі вони докладно характеризуються автором, кожний з них позначений яскравою індивідуальністю і водночас є чітко вираженим типом з рисами, властивими представникам його соціального стану. Наприклад, у змалюванні оксфордського студента відбивається характерне для того часу зародження потягу до знань. Худий і виснажений, чи не бідніший за жебрака, студент був цілком відданий науці, понад усе цінив книги, стійко терпів голод і злидні, щоб вчитися і вчити інших. Купець [322] хизувався своїм багатим одягом, поводився упевнено: він займався лихварством і завжди виходив сухим із води. Маляр, ткач, тесляр, свідомі свого багатства, трималися з великою гідністю й упевненістю, кожний з них був переконаний, що достойний стати олдерменом. Служителі церкви подані в сатиричному плані. Як показано, це люди дуже надійно влаштовані в тогочасному житті, хоча користі від них немає жодної. Характерним є образ монаха - монастирського ревізора, який розтринькував монастирський прибуток як власний і насолоджувався всіма благами життя.

Там був Монах, шанований прелат, 

Нив доглядач, в абати кандидат, 

Каплиці монастирської хранитель, 

Мисливець, коней пристрасний любитель,- 

Була у нього непогана стайня,- 

І їздив часто він на полювання. 

Коли ж він мчав на огирі, дзвеніли 

Сильніше, ніж капличний дзвін, вудила.

....................................................................

Під ним був кінь рисистої ходи - 

Прелат, він був, звичайно, хоч куди: 

Товстий, рум'яний, ситий - а зі страв 

Із лебедя печеню полюбляв.

        (Переклад Є. Крижевича)

Характеристика подорожніх значно поглиблюється і доповнюється в малих прологах, що з'єднують окремі оповідання. В цих прологах оповідачі вдаються до самохарактеристики, слухачі висловлюють своє враження від розповіді і думку про особу самого оповідача, сперечаються між собою, проявляючи при цьому свій характер і вдачу.

На розкриття людської сутності персонажа спрямоване й саме оповідання. Кожний обирає тему для розповіді і розповідає по-своєму, згідно з властивостями своєї особистості, своїм культурним рівнем, поглядами й життєвим досвідом. Рицар розповідає куртуазну історію на античний сюжет про Паламона й Арсіту; брутальний мірошник - про старого, ревнивого тесляра, котрого молода дружина обдурювала з клерком Ніколасом; ображений розповіддю мірошника управитель (він свого часу був теслярем) розповідає про злодія мірошника, якого добре провчили кембріджські студенти за те, що він крав у них борошно; в уста начитаного студента вкладається книжна історія про Грізельду, запозичена з латинського перекладу новели Боккаччо, здійсненого Петраркою. Оповідання додають нові риси до характеристики персонажів, виведених в обрамуванні, [323] особливо поглиблюючи психологічну своєрідність образу.

Таким чином, обрамування - загальний пролог та малі прологи - і самі оповідання зливаються і становлять єдине ціле. Чосер, використавши відомі форми розповіді, створив якісно нову літературну форму, яка дала йому змогу зобразити всі сторони суспільного життя Англії XIV ст.

Оповідання збірки різнорідні за темами, жанровими особливостями, стилем. Сюжети їх взято з різних джерел: з книжок, усних оповідок, безпосередньо з життя. Чосер використав майже всі головні жанри середньовічної літератури, а також характерні для неї алегорію, фантастику й примітивну дидактику. Однак вставлені в рамку реалістичного прологу, вони є вмотивованими і виправданими. Як цілість, «Кентерберійські оповідання» характеризуються реалістичністю, у творі все пройняте інтересом до реального світу й людини. Чосер зобразив світ таким, яким його бачив і розумів: з його брудом і чистотою, потворністю і красою; зобразив без розпачу і знущання, без прикрас і слізливого замилування. В його творі органічно поєднуються високе і низьке, сумне й веселе, поетичне й буденне.

«Кентерберійські оповідання» відбивають критичне ставлення Чосера до середньовічного суспільства, пройняті особливою поетичною іронією і гумором, які найбільше надають твору чосерівської неповторності й залишаються високим взірцем для англійських гумористів наступних століть.

Реалістичність зображення зумовила розмовний ритм вірша Чосера і на цій основі - ясність і природність стилю.

З самого початку своєї творчості поет писав англійською мовою. Стан національної мови на той час був дуже хаотичним. Чосер прагне внести певний порядок в цей хаос. Він користується найбільш розвинутим тоді лондонським діалектом, надає йому певної нормативності і тим самим висуває його на роль єдиної літературної мови. В цьому смислі він є основоположником національної літературної мови англійського народу.

Чосер виріс на грунті середньовічної культурної традиції, засвоюючи і водночас перетворюючи її. Він почав писати з «позицій життєрадісного вільнодумства» і цим закладав основи нової гуманістичної традиції в англійській літературі. [324]

 

 

7.2. Література раннього Відродження. Томас Мор

XV ст. в історії Англії - буремний і жорстокий час, мало сприятливий для розвитку культури. Негативні наслідки Столітньої війни, героїчний період якої давно вже минув, кривава династична війна Червоної і Білої Троянд (1455-1485), внутрішній розбрат загальмували поступ гуманізму. Він починає розвиватися тільки на рубежі XV-XVI ст. і свого розквіту досягає в другій половині XVI ст. Цей процес був зумовлений рішучими змінами у суспільному житті країни. Внаслідок тривалої боротьби між великими феодальними баронами за трон похитнулась могутність родовитого дворянства і в Англії утвердилася абсолютна монархія. В роки правління Генріха VII (1485-1509) і Генріха VIII (1509- 1547) сила феодального стану, а також церкви була підірвана остаточно. Генріх VIII порвав з папою римським, проголосив себе главою англійської церкви (1534) і привласнив церковні землі. Новостворене дворянство було зацікавлене в буржуазному розвитку країни. Дворяни «становили зовсім нову верству; їх звички і прагнення були далеко більш буржуазними, ніж феодальними. Вони прекрасно знали ціну грошам і негайно взялися роздувати земельну ренту, зігнавши з землі сотні дрібних орендаторів і замінивши їх вівцями. Генріх VIII масами створював нових лендлордів з буржуазії, щедро роздаючи і продаючи за безцінь церковні маєтки; до того самого результату приводили безперервно здійснювані до кінця XVII століття конфіскації великих маєтків, які потім роздавалися всіляким вискочкам у прямому або переносному розумінні цього слова. Тому англійська «аристократія» з часів Генріха VII не тільки не протидіяла розвиткові промисловості, але, навпаки, старалась добувати з цього розвитку посередню вигоду» (1).

(1) Маркс К-, Енгельс Ф. Твори, т. 22, с. 293-294.

Значною силою в країні стала буржуазія, яка швидко збагачувалась і відігравала все більшу роль у різних сферах суспільного життя. В Англії інтенсивно розвивалися економіка, внутрішня й міжнародна торгівля, мореплавство. Країна створила сильний морський флот, завдяки якому вона поширила свої колоніальні території і здобула блискучу перемогу у війні з феодально-католицькою Іспанією, розгромивши її «Непереможну Армаду» (1588).

Капіталістичний прогрес Англії, зростання багатства панівних класів супроводжувались посиленням [325] експлуатації та ще більшим зубожінням народних мас, які складалися головно з селянства. Внаслідок розвитку торгівлі вовною значна частина їх була зовсім позбавлена будь-яких засобів до існування. Великі землевласники проганяли селян з землі і перетворювали її на пасовиська для овець; відбувався процес так званого «огороджування», про який Маркс писав: «Люди, вигнані внаслідок розпуску феодальних дружин і відірвані від землі раз у раз повторюваною, насильною експропріацією,- цей поставлений поза законом пролетаріат поглинався зростаючою мануфактурою далеко не з такою швидкістю, з якою він з'являвся на світ. З другого боку, люди, раптом вирвані з звичайної життєвої колії, не могли так само раптом освоїтися з дисципліною своєї нової обстановки. Вони масами перетворювались у жебраків, розбійників, бродяг - почасти через схильність, а здебільшого під тиском обставин. Тому в кінці XV і протягом всього XVI століття в усіх країнах Західної Європи видаються криваві закони проти бродяжництва» (1). В Англії за час королювання Генріха VIII, за цими законами, було повішено 72 тис. чоловік.

(1) Маркс К., Енгельс Ф. Твори, т. 23, с. 691-692.

В епоху первісного нагромадження в Англії з усією очевидністю з самого початку проявився антинародний, антигуманістичний характер буржуазних відносин. Це зумовило і визначальну особливість англійської гуманістичної літератури - гостру постановку в ній соціальних проблем, її не тільки антифеодальний, а й антибуржуазний характер.

Особливості англійської літератури гуманізму зумовлені також її порівняно пізнім характером. Вона опиралася на надбання ренесансної культури європейських країн, де гуманізм розвинувся раніше, активно вбирала їхній літературний досвід і завдяки цьому розвивалася прискорено. В ній органічно поєдналися цей здобуток континентальних країн та національна літературна традиція і фольклор.

Ранній період розвитку літератури припадає на кінець XV- першу половину XVI ст. В останній чверті XV ст. спостерігається помітне пожвавлення культурного життя в країні і посилення впливу нових європейських віянь. В університетах вводиться викладання грецької та латинської мов. З 1478 р. починається книгодрукування. Особливо значною була культурна роль Оксфордського університету, який наприкінці XV ст. став центром передової гуманістичної думки. Тут діяла група вчених, які здобули освіту [326] в Італії, де сприйняли нові ідеї і захоплене ставлення до античності. Встановлюються особисті контакт» між гуманістами Англії та інших європейських країн З початку XVI ст. розпочинається розвиток латинської гуманістичної прози, значне місце в літератур займає поезія.

Томас Мор (1478-1535). Найвидатнішим гуманістом раннього періоду був Томас Мор - великий мислитель, письменник, державний діяч. Він народився в сім'ї судді в Лондоні. У 1492 р. Мор вступні до Оксфордського університету, де особливо захоплювався літературою і філософією, вивчав латинську і грецьку мови. Через два роки на вимогу батька Мор покинув навчання в університеті зайнявся юридичними науками. В 1502 р. він став адвокатом та викладачем у юридичних закладах незабаром набув великої популярності в Лондон як юрист виняткового красномовства, справедливості й непідкупності. У 1504 р. Мор був обраний в парламент, став членом палати громад, його діяльність у парламенті викликала невдоволення короля Генріха VII, і під загрозою утисків Мор змушений [327] був відійти від політичних справ. Зі вступом на трон Генріха VIII Мор повернувся до громадської діяльності і в 1510 р. одержав посаду помічника лондонського шерифа. Невдовзі він став досить помітною постаттю в політичному світі і з роками призначався на все вищі посади, виконував дипломатичні доручення у Фландрії і Франції, а в 1529 p., за призначенням короля, вступив на пост лорд-канцлера Англії. Проте розходячись з королем у багатьох питаннях, зокрема реформації церкви, Мор у 1532 р. подав у відставку і відійшов від політики. Король вжив проти нього жорстоких репресій. Мора звинуватили в державній зраді, ув'язнили і засудили до смертної кари. 6 липня 1535 р. його стратили.

Усе життя Томаса Мора сповнене інтенсивної наукової і літературної діяльності. На сон він відводив 6 годин на добу, вставав завжди о другій годині ночі, щоб 5 годин спокійно віддаватись ученим заняттям. Він невтомно працював над поповненням своїх знань, прагнув життя гідного і змістовного. Захоплений ученням і особою італійського гуманіста Піко делла Мірандоли, Мор узяв за девіз свого життя його слова: «Не задовольняючись пересічним, пристрасно прагнути до найвищого».

Великого значення Мор надавав спілкуванню з однодумцями, бесідам і листуванню з ними,, дружив з видатними гуманістами свого часу - Еразмом Роттердамським, голландцем Петром Егідієм, запросив до Англії іспанського гуманіста Хуана-Луїса Вівеса.

Літературна спадщина Томаса Мора різноманітна, вона складається з різних за жанрами оригінальних і перекладних творів. Замолоду він разом з Еразмом Роттердамським перекладав твори Лукіана, потім з латинської мови - біографію Піко делла Мірандоли і його листи, значну кількість грецьких епіграм переклав латинською мовою. Писав Мор також оригінальні епіграми і поеми латинською і англійською мовами, які за своєю ідейною спрямованістю близькі до прозових творів автора, а також до «Домашніх бесід» Еразма.

Видатними прозовими творами Томаса Мора є незакінчена історична праця «Історія Річарда III» (1513-1518) і знаменита книга «Утопія» (1516). Перша з них, написана у двох варіантах - латинською і англійською мовою, за життя автора видана не була, почала вона друкуватися з 1543 р. в англійських хроніках. Мор орієнтувався на зразки античних історіографів і за їхнім прикладом вводив у [328] свою працю елементи художнього зображення, велику увагу приділяв розкриттю характерів історичних осіб, дошукувався психологічних мотивів їхніх учинків, урізноманітнював мову, використовував звороти прямої мови, вводив велику кількість монологів і діалогів. У результаті історична праця набула рис літературно-художнього твору. В основі його лежить розповідь про злочинну діяльність Річарда Глостера, який знехтував законні королівські права своїх малолітніх племінників, несправедливо захопив корону і безжалісно погубив дітей. Праця Мора мала злободенний характер і набирала значення протесту проти свавілля, беззаконня, лицемірства і терору, властивих англійській політичній системі того часу. В дусі гуманістичних ідей Мор ставить хвилюючі проблеми політики і моралі, тиранії і справедливості, стосунків між королем і підданими. Річард III показаний як пряма протилежність гуманістичному ідеалу монарха. Автор яскраво зобразив його характер: у творі Річард виступає як розумний, хитрий політик, великий лицедій, особистість цілковито аморальна. Свою відразу до тирана Мор підкреслює перебільшенням його фізичних вад. Водночас образу Річарда надається узагальнюючого смислу, автором засуджується не тільки дана історична особа, а й політичне свавілля, демагогія, тиранія.

«Історія Річарда III» мала значний вплив на розвиток як англійської політичної думки, так і літератури і мови. Зокрема, Шекспір у своїй драмі «Річард III» значною мірою орієнтувався на твір Мора і наслідував його інтерпретацію образу Річарда.

Твором Томаса Мора, який приніс автору світову славу, є «Золота книга, така ж корисна, як і забавна, про найкращий устрій держави і про новий острів Утопія».

«Утопія» за своєю літературною формою - розповідь про подорожі в невідомі краї - якнайбільше відповідала захопленням доби географічних відкриттів, а разом з тим давала простір для фантастики - єдиного на той час засобу вираження сміливої соціалістичної думки.

Твір поділяється на дві книги і будується як бесіда автора з бувалим моряком Рафаїлом Гітлодеєм - нібито одним із супутників знаменитого мореплавця Амеріго Веспуччі. Саме в уста Гітлодея автор вкладає найсміливіші думки і судження.

У першій книзі йдеться про сучасний соціально-політичний лад країн Європи, і особливо Англії. [329]

Співбесідники засуджують війни, паразитизм дворянства; вони схвильовано розповідають про бідування народу, про те, як лендлорди обдирають і стрижуть його, наче овець, до «живого м'яса»; вони обурюються жорстокими і несправедливими законами проти бідних. Показавши всі ці прояви соціального зла і весь тягар скорбот, що його несе найбільша і найкраща частина людства, Мор розкриває загальну причину соціальної несправедливості і порочності існуючого суспільного ладу - панування приватної власності. «Де тільки є приватна власність, де все міряють на гроші, там навряд чи коли-небудь можливе правильне й успішне ведення державних справ». Мор доходить висновку, що благо для всіх можливе тільки за умови повного знищення приватної власності.

Зміст другої книги становить розповідь Гітлодея про суспільний лад на острові Утопія, де він нібито прожив більше п'яти років і покинув його тільки тому, що хотів розказати людям про цей новий світ. Томас Мор виразив мрію про ідеальний суспільний лад. Утопія - це суспільство соціальної рівності, де не існує приватної власності, грошей, де всі працюють і на рівних правах користуються плодами праці. Мета праці, в розумінні утопійців, полягає в забезпеченні умов для духовного розвитку й освіти. Золото тут не має ніякої ціни: з нього виготовляють посуд для брудних потреб, обвивають золотом шию і пальці громадянам, які зганьбили себе. Політичний лад Утопії - демократичний, всі посади виборні, жінки мають рівні з чоловіками права. Увесь образ життя і звичаї утопійців докорінно відрізняються від умов життя в тогочасній Англії, вони спрямовані на те, щоб виховувати людей повноцінних, з розвинутим почуттям громадського обов'язку.

Велич Мора полягає в тому, що він ще при народженні капіталізму побачив і засудив пороки соціального устрою, побудованого на основі приватної власності, і протиставив йому ідеал суспільства створеного на началах розуму і справедливості, в якому знищено приватну власність, а тим самим - і основу несправедливості й експлуатації людини людиною. Утопія - це мрія геніальної людини, але мрія нездійсненна. Недосяжність свого ідеалу усвідомлював і сам письменник. Книгу він закінчив сумними словами: «Я охоче визнаю, що в утопічній республіці є дуже багато такого, чого я більше бажаю в наших державах, ніж чекаю». В ідеальних уявленнях Мора багато історично обмеженого і незрілого. Так, він зовсім не ставить питання про шляхи, які можуть привести до встановлення нового суспільства; в його ідеальному світі досягнутий великий добробут, але там панує ремісниче виробництво; Утопія - суспільство справедливості, але в ньому допускається існування рабів. Незважаючи на це, «Утопія» відповідала найвищому рівню соціально-політичної думки початку XVI ст. Це була найсміливіша книга у всій тогочасній літературі. Мрія про справедливий і розумний суспільний лад володіла умами багатьох мислячих людей задовго до появи твору англійського письменника. Однак він першим виклав продуману систему поглядів про побудову соціалістичного суспільства, під впливом яких створився цілий напрям в історії соціально-політичної думки - утопічний соціалізм.

Поезія. Значного розвитку в період раннього Відродження досягла англійська поезія. П джерелами були і національна поетична традиція (Чосер), і антична література; зазнала вона сильного впливу італійської гуманістичної поезії, а також французької та іспанської. Англійські поети багато перекладали з поезії континентальної, вводячи у національну поезію нові теми, ідеї, жанри.

Перший визначний ренесансний поет - Джон Скелтон (1460-1529). Він одержав освіту в Кембриджському університеті і мав науковий ступінь магістра мистецтв. Скелтон був учителем майбутнього короля Генріха VIII. У 1498 р. він прийняв духовний сан і був декілька років священиком у Норфолку. З 1512 р. його знову наблизили до двору.

Скелтон рано здобув визнання як учений і поет. У 1499 р. Еразм Роттердамський назвав його «єдиним світочем і славою англійської літератури». У своїй поетичній творчості Скелтон спирався на традиції Чосера і народної поезії. Майже всі його твори - це віршові сатири антицерковної й анти-дворянської спрямованості. Поет викриває беззаконня, неробство дворян, невігластво й розбещеність попів, церковну службу та ін. Особливо високо ціниться його гостросатирична поема «Колін Клаут» (1519-1524), в центрі якої стоїть образ бродяги-бідняка, своєрідного блазня Коліна Клаута, котрий сміливо говорить правду про порочність служителів кліру і вищого дворянства. Окремі місця поеми звучать як грізні інвективи. За спрямованістю сатири Скелтона близькі до ідей Реформації.

Наприкінці першої половини XVI ст. в англійській літературі виступили поети Уайет і Серрей, що [331] у своїй творчості відштовхувалися не від національної традиції, як Скелтон, а від зразків європейської гуманістичної поезії, головним чином італійської.

Томас Уайет (1503-1542) походив з багатої дворянської родини, одержав освіту в Кембриджському університеті і певний час був визначною постаттю при дворі Генріха VIII. У 1527 р. в складі дипломатичної місії він побував в Італії, де близько ознайомився з творчістю Петрарки і захопився його лірикою. Уайет почав перекладати сонети італійського поета, а потім і створювати за їхнім зразком власні поезії. Таким чином, Уайет увів жанр сонета в англійську поезію. Але любовна лірика поета широко не розвинулася. Він потрапив у немилість при дворі, деспотичний Генріх VIII заточив його в Тауер, що змінило умонастрій поета, і до любовних поезій він більше не повертався.

Не встиг широко розгорнути своєї творчості і талановитий поет Генрі Серрей (1517-1547). Він походив з старовинного дворянського роду, належав до придворного середовища. Несправедливо звинувачений у державній зраді, він був страчений. Друг і послідовник Уайета, Серрей також перекладав сонети Петрарки, творив у цьому жанрі, значно удосконаливши його, порівняно з Уайетом, і змінивши його форму. Сонет Серрея складається з трьох катренів і заключного куплета з парною римою. Цією формою потім скористався Шекспір. Крім того, Серрей переклав англійською мовою дві пісні «Енеїди» Вергілія, вперше застосувавши в англійській поезії білий вірш (неримований п'ятистопний ямб), яким потім, удосконалюючи його, писали англійські драматичні поети (Марло, Шекспір).

Досвід поезії Уайета і Серрея був цінний для англійських поетів-ліриків другої половини XVI ст.

 

 

7.3. Література зрілого і пізнього Відродження. Поезія. Роман. Драма

У другій половині XVI ст. в атмосфері швидкого зростання могутності країни й великого національного піднесення гуманістична культура в Англії досягає повної зрілості. Відбувається інтенсивний розвиток філософської думки, найвищим досягненням якої стала філософська система основоположника англійського матеріалізму Френсіса Бекона, швидко розвивається гуманістична література, збагачуючись [332] різноманітним змістом та ідеями, новими жанрами й поетичними формами. Такий стан, однак, тривав не довго. Уже в першому десятилітті XVII ст. історичні умови значно змінюються: різко загострюються соціальні суперечності, посилюється політична реакція, антигуманістична войовничість пуританства. Все це вплинуло на розвиток пізнього англійського гуманізму і зумовило його кризу.

У період зрілого Відродження в англійській літературі розвивалися поетичні жанри, роман і драматургія.

Поезія. Після виступу Уайета і Серрея з 50-х років почався стрімкий розвиток гуманістичної поезії, найвищим досягненням якої в останній чверті XVI ст. стала творчість Сіднея, Спенсера і Шекспіра.

Філіп Сідней (1554-1586) був людиною широких знань та інтересів. Він закінчив Оксфордський університет, потім поповнював свої знання в подорожах до Італії, Німеччини, Франції, де знайомився з гуманістичною літературою, приділяючи особливу увагу ліричній поезії. Перший визначний його твір - збірка сонетів «Астрофель і Стелла» (написаний у 1580-1584 pp., вийшов у 1591 р.) має виразні сліди впливу Петрарки і поетів французької Плеяди, але не є прямим наслідуванням їх. Це оригінальні англійські сонети. Вони мали великий успіх і остаточно утвердили цей жанр як провідний в англійській ренесансній ліриці.

Сіднею належить також пасторальний роман «Аркадія» (1580), написаний у дусі італійських та іспанських пасторальних романів. Побудова твору складна: в ньому сплітаються різні сюжетні лінії, в основний прозовий текст вводиться багато віршів. Мова твору вишукана, насичена декоративною образністю. Роман набув великої популярності в аристократичному середовищі і викликав численні наслідування в тогочасній літературі.

Видатним явищем літературно-критичної думки англійського гуманізму була праця Сіднея «Захист поезії» (написана в 1582-1583 pp., надрукована в 1595 p.), яка вважається маніфестом англійської гуманістичної літератури. Вона задумана як відповідь на одну з книжок пуританина Стівена Госсона, спрямовану проти театру. Однак у «Захисті поезії» Сідней говорить не тільки про драму і театр, а про поезію загалом, відносячи до неї й художню прозу. З великою пристрастю автор відстоює суспільне призначення поезії і високо цінить роль поета, критично переглядає тогочасний стан англійської літератури, [333] зокрема драматургії, роздумує над шляхами . її оновлення й розвитку. У поглядах на драматичне мистецтво Сідней опирався на принципи Арістотеле-вої поетики і орієнтував англійську драму на засвоєння античних зразків, але в галузі поезії вважав більш природним і важливим продовження національної поетичної традиції, зокрема Чосера.

Усі судження Сіднея пройняті ствердженням характерного для ренесансної естетики реалістичного принципу, що всі види мистецтва «мають своїм предметом явища природи».

Едмунд Спенсер (1552-1599) - видатний поет, який здійснив велику реформу англійської поезії.. Спенсер дружив з Сіднеєм і разом з ним замислювався над оновленням англійської літератури. Він творив нові національні художні форми, поєднуючи здобутки англійської поезії з досвідом античної, а також континентальної поезії гуманізму.

До поетичної спадщини Спенсера входять пасторальна поема «Календар пастуха» (1579), ліричні поеми і сонети, написані на зразок творів Петрарки, Тассо і дю Белле. Найбільшим його досягненням є поема «Королева фей» (1590-1596). Опираючись на досвід Л. Аріосто і Т. Тассо, національну алегоричну поезію та рицарські романи про короля Артура, поет поставив за мету створити англійську національну епопею. В поемі розповідається про подвиги Г пригоди дванадцяти рицарів, які з,а наказом королеви фей Глоріани повинні знищити дванадцять чудовиськ. Спенсер вкладає складний алегоричний зміст у твір. Кожний рицар є втіленням якоїсь доброчесності, а чудовиська й велетні - різних пороків, в окремих епізодах алегорично передані ситуації, що складалися при дворі королеви Єлизавети. Незважаючи на надмірний алегоризм поеми, обмеженість морально-етичного вчення, з позицій якого Спенсер дивиться на людину, ідеалізацію дійсності, у творі виражене характерне для Відродження прагнення до активної дії, прославлення краси і могутності людини, радості життя. Спенсер досягає високої поетичної майстерності. Він має багату художню уяву, поетично змальовує природу, знаходить своєрідну віршову форму, яка надає звучанню поеми справжньої музичності. В побудові вірша Спенсер наслідував Чосера, скористався його октавою, але додав до неї дев'ятий рядок, його строфа має систему римування «АВАВВСВСС», причому перші вісім рядків п'ятистопні, дев'ятий - шестистопний. Ця строфа, названа Спенсеровою строфою, [334] широко використовувалася в англійській поезії XVIII ст., а потім романтиками Байроном, Шеллі, Кітсом.

Роман. Спроби створення жанру прозового роману в англійській літературі припадають на XV ст. Найвизначніші з них - друковані видання Кекстона останньої чверті XV ст., серед яких видатним твором був роман «Смерть Артура» (1485), написаний визначним прозаїком того часу Томасом Мелорі. його твір набув великої популярності і привертав увагу видатних гуманістичних письменників - Спенсера, Шекспіра, але розвитку жанру роману не започаткував, і головне місце в літературі ще довго посідала поезія.

Наприкінці XVI ст. роман виник на новій основі і став помітним явищем у літературі. В його розвитку визначилися дві тенденції: тяжіння до ускладнених форм, орієнтація на книжну поетику й античну літературу (Лілі, Сідней, Лодж); зображення реальної дійсності, розробка побутової тематики, послугування простим і ясним розповідним стилем (Неш і Делоні).

Джон Лілі (1554-1606) одержав освіту в Оксфордському університеті. Він жив у Лондоні і за характером літературної діяльності та соціальним становищем належав до того кола малозабезпечених лондонських літераторів, яких за їхню високу освіченість називали «університетські уми». Це були Джордж Піль, Томас Лодж, Роберт Грін, Томас Неш, Томас Кід і Кристофер Марло - талановиті письменники різноманітних літературних інтересів і нахилів; публіцисти, поети, драматурги, прозаїки. Тільки один з них - Лілі - шукав прихильності двора, проте благодіянь від королеви він не діждався і помер у бідності. Лілі писав драматичні твори, які свого часу мали успіх, але найбільш відомим є його прозовий роман «Евфуес» (перша частина-1579, друга- 1580). Твір цей хоч і не визначався оригінальністю сюжету (історія пригод двох молодих людей - Евфуеса і Філавта), однак містив немало свіжих гуманістичних думок філософського, морального, виховного характеру. Роман справив величезне враження на сучасників не так своїм змістом, як незвичайним стилем, який невдовзі і був названий евфуїстичним. Лілі, виходячи з досвіду італійської літератури, створив новий тип англійської художньої прози, характерною особливістю якої є перенасиченість мовними образами і риторичними прийомами. Письменник щедро прикрашає мову твору метафорами і порівняннями, часто зовсім несподіваними, [335] побудованими на матеріалі, взятому з учених трактатів, римських ораторських промов, з гуманістичної літератури континентальних країн; він широко користується цитатами з творів античних авторів, в описі якостей людини звертається до фактів з різних наук, будує фразу на антитезах, паралельних конструкціях. Наприклад, думка про те, що зовнішність не завжди відповідає сутності, виражається цілим рядом паралелей: «В огидної жаби в голові є дорогоцінний камінь; чисте золото криється в брудній землі, солодкий мигдаль - в твердій шкаралупі, а доброчесність - в тілі людини, яку вважають потворною». У такому ж дусі одна з оповідачок , говорить про свою вірність у коханні: «Як Амулій, вигадливий живописець, так зобразив Мінерву, що з якого боку на неї не поглянь, вона завжди дивилася просто на глядача,- так і Купідон з такою довершеністю накреслив у серці моєму образ Тірса, що куди я не гляну, все здається, наче Тірс не зводить з мене пильного ока... Як Олександр своє зображення не довірив вирізати на дорогоцінному камені нікому, окрім одного Перготала,- так і я хотіла б, щоб ніхто, крім Тірса, не ховав мого образу в своєму серці». Але при всій словесній орнаментальності Лілі ретельно шліфує свою фразу, прагнучи досягти правильності і плавності її структури. Ця вишукана мова набула в Англії великого поширення. Вона вплинула на мову інтелігенції і багатьох письменників, особливе захоплення викликала в аристократичному середовищі і при дворі, швидко привилась там і незабаром набрала характеру манірності і штучності, викликаючи насмішки і пародії.

У вишуканій манері писали пасторальні романи Ф. Сідней («Аркадія»), Томас Лодж («Розалінда»), вдавався до нього навіть Роберт Грін («Мамілія», «Морандо»), якому більше був притаманний реалістичний стиль.

Томас Неш (1568-1606) писав твори сатиричного характеру. Найвизначніший з них - роман «Безталанний мандрівник, або життя Джека Уїлтона» (1594)-започаткував англійський побутовий роман. За своїм жанром цей твір близький до іспанського шахрайського роману. Він будується як розповідь головного героя про свої блукання й пригоди, що зрештою закінчуються одруженням і благополуччям, в ньому сатирично зображуються численні соціальні типи. Проте багато в чому Неш відійшов від іспанської традиції. У своєму романі він незрівнянно ширше охоплює дійсність і проблеми [336] суспільного життя, зображує реальних історичних осіб, більше уваги приділяє опису пригод. Головний герой Джек Уїлтон, кмітливий і бешкетний паж короля Генріха VIII, розповідає про свої пригоди, які з ним траплялися протягом двадцяти років, починаючи з 1513 p., коли король воював у Франції. Доля кидала його у вир багатьох історичних подій того часу, в різні країни Європи: Францію, Англію, Фландрію, Німеччину, Італію. Врешті він щасливо одружився в Болоньї, здобув достаток, вирішив «стати на чесний шлях» і повернувся в табір англійського короля. Під час мандрів Джеку довелося зустрітися з видатними людьми того часу: він довго мандрував з поетом графом Генрі Серреєм, розмовляв з Еразмом і Томасом Мором в Роттердамі, слухав промови Мартіна Лютера, близько зійшовся з італійським письменником П'єтро Аретіно.

Герой роману розповідає про побут і звичаї, які спостерігав у різних країнах і містах. Такі описи часто мають гостросатиричний характер. Наприклад, малюючи картину зустрічі вченими Віттенберга свого патрона герцога Саксонського, оповідач нещадно висміює їхні улесливі промови, схоластику і невігластво, бутафорську урочистість усієї церемонії. Велике місце в романі займають відступи від головної сюжетної лінії. За змістом - це в основному міркування оповідача на теми філософські, моральні, релігійні, в яких проявляються його висока освіченість, начитаність, розвинутий розум і критичне ставлення до життя. Наприклад, у розповідь про зустріч з Серреєм входять загальні міркування про призначення поета, про несправедливе ставлення до нього в «цьому здичавілому світі». Згадавши про бесіди з Еразмом і Мором у Роттердамі, Джек Уїлтон розмірковує над викривальним змістом їхніх знаменитих книг. Свою розповідь про те, як П'єтро Аретіно визволяв його і графа Серрея з тюрми в Італії, оповідач перериває захопленою характеристикою літературного обдарування, розуму, праць, «відточеного, як кинджал, пера» видатного італійського гуманіста.

Добре обізнаний Джек Уїлтон з античною культурою, володіє класичною латиною, цитує Горація, Овідія, Теренція, Плавта, Сенеку, Ціцерона та ін. При всій своїй ученості він послідовно витримує в оповіді стиль живої розмовної мови.

Томас Неш створив своєрідний літопис своєї доби, змалював широку картину дійсності в її гідних і низьких, смішних і понурих проявах. [337]

Драма. В останній чверті XVI- на початку XVII ст. провідним і найбільш розвинутим жанром англійської літератури була драма. Вона засвоїла досвід античної та континентальної ренесансної драматургії, але цілком зберегла свій національний народний характер і нерозривний зв'язок з народною театральною традицією. Розвитку драматургії великою мірою сприяло швидке зростання, починаючи з 70-х років, кількості постійних професіональних театрів, які використовували форму середньовічного міського масового театру, удосконалюючи її. Постійні театри стали доступними широким колам глядачів різних суспільних верств і перетворилися на розвагу загальнонародного характеру. Це активізувало творчість драматургів, спонукало до поширення тематики, пошуку нових жанрів, художнього удосконалення драми. Особливо значну роль у цьому процесі відіграли попередники Шекспіра - «університетські уми». Саме вони створили для англійських театрів багатий і різноманітний репертуар і своєю творчістю підготували геніальну драматургію Шекспіра.

Томас Кід (1558-1594) створив трагедію, в якій орієнтувався на твори Сенеки і водночас на середньовічну англійську драму. У відомому його творі «Іспанська трагедія» зображено придворне середовище, страшні злодіяння і криваві помсти. Персонажі трагедії відзначаються сильними почуттями і переживаннями. Цінність внеску Кіда в англійську драму полягає в тому, що він дав зразок драми з чітко розробленою композицією, поставив характери у тісний зв'язок з розвитком дії.

Роберт Грін (1553-1590) був різносторонньо обдарованою людиною, творив у різних жанрах, залишив багато драматичних творів. Найцікавішими є його п'єси демократичного й реалістичного характеру- «Історія монаха Бекона і монаха Бенгея» і особливо «Джордж Грін, векфільдський польовий сторож», в якій створено героїчний образ селянина, сміливого, сповненого почуття власної гідності. І зміст, і стиль п'єс Гріна зв'язані з народною літературою, сюжет останньої п'єси заснований на народних баладах про Робін Гуда.

Крістофер Марло (1564-1593) - найвидатніший з драматургів-попередників Шекспіра. Про його життя відомо небагато. Народився він у сім'ї кентерберійського шевця, освіту отримав у Кембріджському університеті, там же здобув ступінь бакалавра, а потім - магістра. В Кембріджі Марло перейнявся вільнодумними настроями, які були поширені в студентському [338] середовищі; тут розпочав свою творчість, зокрема, перекладав з Овідія і Лукана. У 1587 р. Марло оселився в Лондоні, де спочатку був актором, але незабаром цілком зайнявся літературною творчістю. Інтенсивно працював Марло як драматург. Був він людиною пристрасної і незалежної вдачі, активно втручався в тогочасні політичні і релігійні спори, входив у радикальний гуманістичний гурток Уолтера Ролей і мав репутацію людини неблагонадійної, безбожника і вільнодумця. Нагла смерть обірвала творчість Марло у самому розквіті: його було вбито ударом ножа під час сварки в одній таверні в передмісті Лондона. Як установлено дослідниками, це було політичне вбивство, здійснене таємною поліцією.

У лондонський період Марло створив чотири п'єси: «Тамерлан Великий» (1587-1588), «Трагічна історія доктора Фауста» (1589), «Мальтійський єврей» (1590), «Едуард II» (1592). У цей же час він написав поему на античний сюжет «Геро і Леандр», яка мала великий успіх у читачів.

У своїх творах Марло показав титанізм людини доби Відродження. Він створив новий тип драми, в центрі якої поставив героя могутніх пристрастей і великих дерзань. Цей титанічний образ панує в п'єсі, де вся дія концентрується навколо нього. Першою драмою такого типу була трагедія «Тамерлан Великий». Джерелом її сюжету послужила історія життя східного завойовника XIV ст. Тімура, прозваного Тамерланом. Запозичений матеріал Марло підкорив власному задуму - створити, як зазначається у пролозі до трагедії, величну драму, в якій Тамерлан «буде кидати світу виклики в чудесних словах». Образ Тамерлана постає в трагедії як втілення ренесансного індивідуалізму, безмежних можливостей людини. Простий пастух, він став великим полководцем і володарем усього східного світу завдяки непохитній волі, розуму і нездоланній вірі у свої сили. Він відкидає всі соціальні і релігійні догми старого світу, всі авторитети і закликає свої війська навіть на штурм неба, щоб «знищити богів». Тамерлан - людина сильних пристрастей, велична і в доброму, і в лихому. Невситима його жадоба завоювань, безмежна його любов до дружини Зенократи і безмірна його скорбота, викликана її смертю.

Марло звеличує титанізм Тамерлана і водночас показує і його руйнівну силу. Найвищою метою Тамерлана є влада, завоювання світу. Герой підкорив [339] Персію, Сірію, Туреччину, Єгипет, Вавілон. Незмінний успіх, усвідомлення своєї сили і непереможності викликає в ньому і згубне почуття своєї винятковості. Він називає себе «земним божеством», нехтує інтересами інших людей, єдиним законом для нього є тільки власна воля. Це неминуче робить його неймовірно жорстоким і свавільним. Тамерлан безжально карає і знищує не тільки своїх ворогів по зброї, а й населення, дітей, жінок, дощенту руйнує міста, упивається катуванням полонених, власноручно убиває сина, який не захотів стати воїном. Так у складному образі Тамерлана Марло відбив суперечливість гуманістичного індивідуалізму й титанізму.

Велич і трагедія сильної індивідуальності Ренесансу показана в «Трагічній історії доктора Фауста» - першому драматичному творі на сюжет німецької легенди. Марло, скориставшись англійським перекладом народної книги у виданні Шпіса, досить точно відтворив її епізоди, але образ Фауста і твір загалом наповнив зовсім новим змістом.

У центрі всієї драматичної дії стоїть образ Фауста. З перших рядків трагедії він вражає силою думки і почуттів. Фауст глибоко розчарований у пізнаннях, які він здобув, у старій схоластичній науці. Медицину він відкидає, бо вона неспроможна навчити його давати людям безсмертя; юриспруденцію - тому що це рабська наука, «наймитів корисливих юдоль», богослов'я йому огидне, бо(1) «бридке, бездушне, підле і нікчемне». Фауст прагне істинних знань, які розкрили б йому тайни природи і дали б йому могутність; він мріє про знання, завдяки яким він міг би «бути на землі, як в небесах Юпітер - Хазяїном і владарем стихій». У пошуках таких знань Фауст звертається до магії, хоче підкорити собі демонів, щоб вони за його наказом здійснювали «плани відчайдушні».

Я їх пошлю до Індії по злото, 

Шукати в океані змушу перли; 

З віддалених кутків Нового Світу 

Приставити звелю розкішні фрукти; 

Вони поможуть осягнути мудрість 

Чужих країв і тайни королів; 

Німеччину звелю я оточити 

Стіною з міді й повернути Рейн; 

Народні школи виповню шовками, 

Студентів одягну в багаті шати; 

Я військо наберу на кошти духів, 

І князя Парми вижену з країни, 

І стану королем усіх земель!

        (Переклад Є. Крижевича) [340]

Фауст укладає з Мефістофелем угоду, за якою демон мусить служити йому 24 роки, виконувати всі його бажання, хоча б для цього довелося «зняти Місяць з неба,// Чи океаном землю затопити». Платою за таку службу повинна бути душа Фауста, і він, не вагаючись, віддає душу за земну могутність.

Було б у мене душ, як зір у небі, 

Усі б їх Мефістофелю віддав. 

Мені поможе стати він всевладним: 

Я перекину міст крізь атмосферу, 

Я перетну з ватагою моря, 

Іспанію і берег африканський 

З'єднаю у єдиний континент, 

Який додасть моїй короні блиску. 

Мені скорятимуться імператор 

І всі князі німецької землі.

        (Переклад Є. Крижевича)

З допомогою Мефістофеля Фауст оволодіває таємницями наук, відвідує різні міста і країни, творить «чудеса», і голосна слава про його вченість іде по всіх краях. Але «чудеса» Фауста - часто всього-навсього балаганні фокуси. Ставши невидимим, він проникає в трапезну папи в Римі і дає папі ляпаса; перебуваючи при дворі імператора, приставляє роги до голови рицаря, який його образив; герцогині Ангальтській він взимку приносить грона стиглого винограду; потішається над баришником. Могутність Фауста не дає йому справжнього задоволення, його гнітить відокремленість від людей, мучить сумнів, чи вірно він зробив, зрікшися бога, ним оволодіває розкаяння. Внутрішня боротьба Фауста передана в його монологах і репліках, а також за допомогою традиційного прийому середньовічного театру - введення алегоричних постатей доброго і злого ангелів: добрий ангел умовляє його розкаятись, злий спокушає новими відкриттями і могутністю.

В останніх сценах трагедії показано, як посилюється у Фауста відчуття самотності й приреченості. Незадовго до смерті в розмові з студентами Фауст з болем говорить: «О мій милий співмешканцю! Якби я весь час жив з тобою, тоді жив би й досі. А тепер я засуджений на вічну муку». Студенти співчувають Фаусту і стан його з'ясовують тим, що «через самотність він захворів на якусь дивну хворобу».

Передсмертний монолог Фауста, яким завершується п'єса, глибоко трагічний. У ньому виражене велике страждання героя, який усвідомлює неминучість [341] своєї загибелі. Фауст пристрасно благає всі сили природи спинити час і знає неможливість цього.

О сфери неба, зупиніться, щоб 

Спинився час, і північ не настала! 

Природи світле око, не заходь,- 

Хай буде вічний день чи ця година 

Хай стане роком, місяцем,- хоч днем, 

Щоб душу врятувати каяттям!

.............................................................

Та рухаються зорі, час біжить...

        (Переклад Є. Крижевича)

«Трагічна історія доктора Фауста» - це й апологія ренесансного індивідуалізму, і водночас художнє вираження його трагізму й неминучості його кризи.

Провідною у п'єсі Марло є трагічна дія, разом з тим у ній наявні численні вставні комічні сцени й епізоди, в яких показано побут соціальних низів. Відповідно до цього вживаються й різні форми мови: основний трагічний сюжет написаний білим віршем, смішні сцени - прозою. Вставки є суттєвим компонентом п'єси і мають певне призначення: в основному вони в пародійному плані коментують ідеальну і трагічну дію, відтіняють суперечливість душевного стану Фауста.

У наступній драмі Марло - «Мальтійський єврей»- головним героєм також є титанічна індивідуальність. Це лихвар Варрава, всепоглинаючою пристрастю якого є накопичення багатства і досягнення могутності. Заради цього він готовий іти на які завгодно злодіяння. В образі Варрави розвінчуються принципи маккіавелізму. При всій гіперболізації зловісних рис цього образу Марло зображує Варраву як живу людину, з психологічно складним характером.

Наступним твором Марло була п'єса «Едуард II» - історична хроніка, написана на основі фактів національної історії. В ній Марло відходить від зображення титанічних характерів, більшого значення надає відтворенню дійсності і розвитку драматичної дії, характери тут розкриваються залежно від неї, в розвитку і змінах. Все це робило твір Марло більш реалістичним.

Кристоферу Марло належить видатна роль в англійській драматургії Відродження: він остаточно утвердив у ній драму великих, проблем і глибоко розроблених характерів, визначив її жанрові особливості. Спираючись на традицію середньовічного народного театру, Марло ввів у трагедію велику кількість персонажів, вільно поводився з сценічним [342] часом і простором, поєднував високе і низьке, серйозне і смішне, вірш і прозу. Зображуючи характери сильних пристрастей, він створив і піднесений драматичний стиль, багатий образністю, риторичними прийомами, порівняннями й гіперболами.

Значно вдосконалив драматург і білий вірш. За традицією характерною його особливістю було те, що кожний рядок був обов'язково завершеною фразою, яка виражала закінчену думку. Марло зламав рядок-фразу, широко ввів переноси, підкорив вірш вільному плину думки, надзвичайно збагативши цим його виражальні можливості.

Увесь творчий досвід Кристофера Марло значною мірою підготував повний розквіт драматургії Ренесансу в творчості Шекспіра.

 

 

7.4. Шекспір

Найвищим досягненням англійської й усієї європейської літератури доби Відродження була творчість Вільяма Шекспіра (1564-1616). Спадщина геніального митця набула світового значення, опліднювала творчий розвиток народів світу усіх наступних століть, зберегла свою актуальність до нашого часу і ніщо не говорить про можливість втрати нею своєї притягальної сили в майбутньому.

Про життя Шекспіра і його особу відомо не дуже багато. Народився він 23 квітня 1564 р. в Стретфорді-на-Ейвоні в родині ремісника і торговця. Вчився у місцевій граматичній школі, де головно вивчали класичні мови: грецьку і латинську, ймовірно, що після закінчення школи він був помічником шкільного учителя. Вісімнадцятирічним юнаком Шекспір одружився і через три роки після цього покинув Стретфорд. Біографи припускають, що він якийсь час був актором мандрівної трупи, перш ніж дістався до Лондона. З 1590 р. Шекспір працював у різних театрах Лондона. 1594 р. він вступив у найкращу лондонську трупу Джеймса Бербеджа. У 1599 р. Бербедж побудував театр «Глобус», на сцені якого і ставилися п'єси Шекспіра. Головні ролі виконував у них син Джеймса, видатний актор Річард Бербедж. Шекспір став пайщиком «Глобуса», і прибуток від вистав та гонорари за п'єси були джерелом існування його родини, яка залишалася у Стретфорді. Шекспір часто їздив туди і в 1612 р. назовсім залишився в рідному місті, припинивши діяльність у театрі. [343]

З перших років перебування в Лондоні Шекспір розпочав свою поетичну й драматургічну діяльність, а з 1594 р. вперше з'являються окремі'його п'єси в друкові. Твори Шекспіра відразу мали успіх, автор невдовзі здобув визнання сучасників, про що свідчать їхні відгуки. Наприклад, тогочасний учений Френсіс Мерез, подаючи огляд англійської літератури у своїй праці «Скарбниця розуму» (1598), неодноразово згадує в ній Шекспіра як поета і драматурга, називає його «солодкозвучним і медоточивим», визнає найкращим з усіх англійських авторів комедій і трагедій. Відомий драматург Бен Джонсон у своїй поемі про Шекспіра, доданій до першої збірки Шекспірових драм (1623), писав, що їх творець стоїть «вище порівняння з тим, що горда Греція й зарозумілий Рим залишили нам». З відзивів Джонсона дізнаємося також, що Шекспір був людиною чесною, відкритої й широкої вдачі, багатої уяви, «відзначався сміливістю думок і благородством вираження їх».

Сучасники Шекспіра не сумнівалися в його авторстві, але скупість біографічних відомостей про нього згодом дала поштовх до припущень, що автором знаменитих п'єс був не актор Шекспір, а якась [344] інша людина, котра з певних причин не хотіла підписувати п'єси своїм іменем, а домовилася з актором Шекспіром, щоб він видавав ці твори за свої.

Прибічники цієї гіпотези виходили з того, що, мовляв, неук-провінціал, звичайний актор не міг написати геніальних творів. Тому на роль їхнього автора висувались люди знатні і високоосвічені: Френсіс Бекон, лорд Ретленд, граф Дербі та ін. Сумніви щодо авторства Шекспіра почали висловлюватися ще у XVIII ст., а в XIX ст. існували уже цілі монографії, в яких розгорталися антишекспірівські гіпотези; не перевелися антишекспіристи і в сучасному зарубіжному літературознавстві.

Наукове шекспірознавство ніколи не поділяло антишекспірівських теорій. Глибоке вивчення фактів, а головно самої творчості Шекспіра і культури Ренесансу загалом дає змогу виявити поверховий, дилетантський, а нерідко свідомо антидемократичний, спекулятивний характер антишекспірівських версій, їхню цілковиту антинауковість.

Літературна спадщина Шекспіра складається з 37 п'єс, поем «Венера та Адоніс» і «Зганьблена Лукреція» та 154 сонетів. Уже в XX ст. на підставі незаперечних фактів учені встановили, що Шекспір брав участь у написанні п'єси «Томас Мор», яка була витвором групи письменників - сучасників драматурга. Не всі твори публікувались за життя письменника. Перша збірка, до якої входило 36 п'єс, була видана його друзями, акторами Джоном Хемінгом і Генрі Конделом тільки у 1623 р. Цю збірку з уваги на її формат (повний друкований аркуш) прийнято називати «фоліо».

Драматичні твори Шекспіра всіх періодів написані білим віршем, але використовується в них і проза. Чергування вірша і прози продумане, зумовлене як характером життєвого матеріалу, так і естетичними завданнями.

Протягом усієї творчості розвивався й змінювався світогляд Шекспіра, отже, і характер його творів. На цій підставі вчені поділяють творчий шлях митця на три періоди.

Перший період (1590-1600). У творах цього періоду переважає оптимістичне, радісне сприйняття життя. Шекспір не уникає змалювання темних, негативних рис дійсності, життєвих, соціальних суперечностей, але він впевнений, що зло можна подолати, вірить у торжество розумного і доброго. В цей період написані драми-хроніки, ранні трагедії, поеми, комедії і сонети. [345]

Твори першого періоду

Дати  Хроніки  Комедії  Трагедії
1590  Генріх VI, ч. 2
1591  Генріх VI, ч. 3
1592  Комедія помилок
1593  Генріх VI, ч. 1 Приборкання непокірної
1594  Річард III Два веронці

Марні зусилля кохання

Тіт Андронік

Ромео і Джульєтта

1595  Річард II  Сон літньої ночі
1596 Король Джон Венеціанський купець
1597 Генріх ІV, ч. 1 Багато галасу даремно
1598 Генріх ІV, ч 2

Генріх V

Віндзорські витівниці

Як вам це подобається

Юлій Цезар
1600 Дванадцята ніч

Поеми і лірика: 1592: «Венера і Адоніс»; 1593: «Зганьблена Лукреція», 1592-1598: Сонети.

Поезія. Поеми та сонети Шекспіра ще сильно пов'язані з епічною та ліричною книжною традицією і грунтуються на ній, але водночас вони сповнені багатого гуманістичного змісту, створюють нову реалістичну поетику, відтворюють живу дійсність. Поезії Шекспіра відкривають новий, вищий етап у розвитку поезії Ренесансу. Вперше збірка сонетів була надрукована у 1609 р. видавцем Томасом Торпом.

Основним змістом сонетів є розповідь поета про своє глибоке почуття дружби до юнака довершеної краси і своє сповнене пристрасті кохання до «смуглявої леді». Дослідники, розглядаючи сонети як автобіографічні твори, здавна дошукуються тих реальних осіб, які були прототипами друга і коханої. Протягом XIX і XX ст. висловлювалися різні здогадки. Наприкінці XIX ст. особливо популярною була версія, нібито за образом «смуглявої леді» криється придворна дама Єлізавети Мері Фіттон. Уже в наш час, у 1973 p., англійський історик А. Роуз висунув нову гіпотезу, згідно з якою прототипом «смуглявої леді» була донька придворного музиканта італійця Б. Бассано Емілія, одружена з Вільямом Ланьє, батько якого також служив музикантом при дворі. Та, зрештою, рішення цієї загадки не може впливати на сприйняття шекспірівських сонетів. Вони є видатним явищем поетичної творчості і становлять невмирущу естетичну цінність, незалежно від того, хто були прототипи створених образів.

Сонети Шекспіра становлять сюжетний цикл. Хоч кожний з сонетів це завершений вірш, важливий [346] сам по собі, але взяті разом вони створюють певний сюжет, який будується на розвитку відносин між поетом, другом і «смуглявою леді».

Поетом володіють дві сильні пристрасті - дружба і кохання, найдорожчі йому дві людини - друг і «смуглява леді», які не чужі один одному.

Прийшли мені на горе і на страх 

Любові дві в супутники щоденні. 

Юнак блакитноокий - добрий геній, 

І жінка - демон з мороком в очах.

 

Щоб мою душу в пекло заманити,

Збиває демон ангела на гріх

І хоче силою очей своїх

Слугу небес дияволом зробити(1).

        (Сонет 144)

(1) Сонети цитуються за виданням: Шекспір Вільям. Сонети. Переклад з англійської Дмитра Паламарчука.- К.: Дніпро, 1966.

Поет прославляє друга, його довершеність, мріє увіковічити його красу своїм поетичним словом. Почуття до нього, світле і самовіддане, збагачує душу поета благородними переживаннями.

Кохана поета - жінка далеко не ідеальної краси.

Її очей до сонця не рівняли, 

Корал ніжніший за її уста, 

Не білосніжні пліч її овали, 

Мов з дроту чорного, коса густа.

 

Троянд багато зустрічав я всюди, 

Та на її обличчі не стрічав, 

І дише так вона, як дишуть люди,- 

А не конвалії між диких трав.

        (Сонет 130)

Але поет кохає саме таку, не ідеальну, а земну, для нього вона найпрекрасніша з усіх жінок. Любовна пристрасть поета нездоланна, проте болісна. «Смуглява леді», легковажна і нещира, мучить поета своєю непостійністю і примхливістю. Поет усвідомлює, що вона не варта кохання, що це почуття робить його рабом негідної жінки, збіднює морально і може штовхнути на компроміс з брехнею і пороком. Але кохання цілком оволоділо ним, і кожна мить уваги коханої і взаємності наповнює його щастям. Так кохання породжує у поета стан внутрішньої дисгармонії, постійний розлад між розумом і почуттям. А до всього, кохана затьмарила дружбу поета. Вона звабила друга. Поет страждає від зради найдорожчих людей і все ж готовий відступитися від свого кохання заради щастя друга. Але щастя немає, поет бачить, що «смуглява леді» невірна і другові, і страждає за нього. [347]

І образ друга, і образ коханої жінки постають у сонетах в світлі поетового сприйняття і ставлення до них, тому на першому місці стоїть образ ліричного героя. В ньому відбивається складний і багатий світ людини Ренесансу. Ліричний герой здатний не тільки на сильні почуття дружби і кохання - йому властиві широкий, всеохоплюючий погляд на світ, активне, гостро зацікавлене ставлення до життя, сила думки. Поет замислюється над доступними людині засобами протидії руйнівній силі часу, утверджує перевагу духовного багатства над матеріальними благами, підносить значимість і невмирущу силу поезії, заглиблюється в естетичні проблеми і філософські питання, засуджує пороки і несправедливість сучасної йому дійсності. Наприклад, у сонеті 66-му поет з болем і з гнівом говорить про панування неправди і несправедливості в суспільстві.

Стомившися, вже смерті я благаю,

Бо скрізь нікчемність в розкоші сама,

І в злиднях честь доходить до одчаю,

І чистій вірності шляхів нема,

І силу неміч забива в кайдани,

І честь дівоча втоптана у бруд,

І почесті не тим, хто гідний шани,

І досконалості - ганебний суд,

І злу - добро поставлене в служниці,

І владою уярмлені митці,

І істину вважають за дурниці.

І гине хист в недоума в руці;

 

Стомившись тим, спокою прагну' я. 

Та вмерти не дає любов твоя.

У численних сонетах поет веде літературну полеміку. Він виступає проти евфуїстичної поезії, її викривляючої реальність декоративності, захищає правду і простоту в мистецтві, виходячи з розуміння прекрасного як правдивого відтворення земної краси. Це виразно звучить в сонеті 21-му.

Ні, я не йду тропою віршоробів, 

Що оди тчуть з фальшивої краси, 

їй не шкодують неба для оздоби 

Здрібнілі і охриплі голоси.

 

Своїх я уст брехнею не поганив, 

Для порівнянь не брав так, як вони, 

Скарбів земних, перлин всіх океанів, 

Зірок і квіток ранньої весни.

 

У вірші правда - над усе для мене, 

І я писав, що мила - чарівна, 

Хоча від матері лице натхненне, 

А не з небес отримала вона. [348]

 

Мою любов хвалити не годиться,-

Вона не крам, що продають в крамницях.

Образ ліричного героя надзвичайно поширює тематику і реальний зміст сонетів. Це досягається також усією поетичною системою, виробленою автором. Безумовно, Шекспір ще наслідує поетичну традицію, користується умовностями, усталеними в тогочасній ліриці, і в її дусі не раз створює пишний і складний образ, як, наприклад, у сонеті 19-му:

Левині пазури притуплюй, з пащі 

Тигриної, о часе, зуби рви, 

Руйнуй всі витвори землі найкращі 

І фенікса спали в його крові.

Але загалом образна система Шекспіра спирається вже на інше начало, має джерелом своїм живу реальність. Метафори, порівняння, розгорнуті малюнки в сонетах передають реальні взаємини між людьми в суспільстві і дійсні явища природи. Таким чином, розповідь про почуття поета пов'язується і з світом природи, і з життям суспільства. Наприклад, у 143-му сонеті художнім порівнянням поету у зображенні його коханої і власних переживань служить зовсім буденна побутова картинка:

Буває іноді, щоб упіймати 

Шкідливу курку там або курча, 

Дитину опуска додолу мати 

І тільки й думає про втікача.

 

Дитя волає, щоб вернулась мати, 

Вмивається невтішними слізьми. 

Дихнути ж мамі не дає пернате, 

Під самим носом тріпає крильми.

 

Так мчиш і ти за мрією в погоні. 

Надіючись впіймать її колись. 

Я ж простягаю, мов дитя, долоні: - 

Не покидай, кохана, повернись!

 

Хай воля вволиться твоя,- волаю,- 

Лиш не давай загинути з одчаю.

Сонет 12-й повністю будується на поетичній асоціації з різними явищами в природі:

Коли годинника подзвіння сонні 

Звістують дня померклого відхід, 

Коли безжально сніг ляга на скроні 

І осипається фіалки цвіт;

 

Коли тремтять безлисті верболози, 

Де в спеку тінь була для череди, 

А вицвіт літа у снопах на возі 

Трясе остюччям сивим бороди,- [-349]

 

Я думаю про квіти нетривалі - 

Краси твоєї швидкоплинний цвіт,- 

Невже судилось їм в років проваллі 

Загинути, осиротивши світ?

 

О ні! Не знищить їх коса осіння, 

Коли від них розсіється насіння.

Гірке кохання поета порівнюється з пропасницею, розум називається лікарем, старіння людини - опаданням зів'ялого листя, і так майже в кожному сонеті встановлюється зв'язок особистих почуттів поета з різними явищами навколишнього світу.

Звернувшись до строгої форми сонета, Шекспір вийшов за межі традиційних тем і поетичних норм. Він наповнив свої сонети багатим змістом, глибокою думкою, хвилюючим людським почуттям; надав їм різноманітного звучання, високої поетичної довершеності. Всі ці особливості підносять сонети Шекспіра над тогочасною англійською лірикою і дають підставу розглядати їх як новий і вищий її етап, як «вінець англійської лірики доби Відродження»(1).

Хроніки. Шекспір розпочав свою творчість жанром хроніки, до якого наприкінці XVI ст. часто зверталися його попередники і сучасники. Інтерес до цього жанру зрозумілий. Війни з Іспанією, розгром «Непереможної Армади» у 1588 р. викликали всенародне патріотичне піднесення в країні, усвідомлення необхідності національної єдності, живий інтерес до політичних проблем сучасності і разом з тим до минулого батьківщини та його уроків. В. Г. Бєлінський писав: «Історична драма можлива тільки за умови боротьби різнородних елементів державного життя. Недарма тільки у одних англійців драма досягла свого найвищого розвитку; не випадково Шекспір з'явився в Англії, а не в іншій якійсь державі: ніде елементи державного життя не були в такому протиріччі, в такій боротьбі між собою, як в Англії»(2). Хроніки відповідали почуттям і настроям часу, що й зумовило розквіт жанру після 1588 р. Найвищим його досягненням стали драми Шекспіра на сюжети з англійської історії, написані, крім «Генріха VIII», протягом 90-х років. У цих історичних драмах розкривалася не доля окремих осіб, а політичне життя усієї нації. Головним джерелом їх сюжетів були «Хроніки Англії, Шотландії та Ірландії» Р. Холіншеда (1577), зокрема розповіді про історичні події XIII, XIV та XV ст., тобто того періоду, коли в обстановці кривавих феодальних міжусобиць формувалася національна держава. [350] В драмі «Король Джон» відбито історичні події початку XIII ст.; «Річард II», дві частини «Генріха IV», «Генріх V» зображають події кінця XIV - початку XV ст.; три частини «Генріха VI» і «Річард III» відтворюють війни Білої і Червоної Троянд у XV ст.

(1) Аникст А. Творчество Шекспира.- М.: Худож. литература, 1963, с. 329.

(2) Белинский В. Г. Поли собр. соч.: В 13-ти т т-- 5, с. 496.

Темою історичних драм є феодальний розбрат, боротьба королівської влади проти сил феодальної анархії, війна династій, яка завершилася наприкінці XV ст. перемогою Тюдорів і утвердженням абсолютизму. Показуючи війни, що вели феодали між собою та проти королівської влади, великий драматург правдиво передав характерну для феодального світу атмосферу політичних чвар, кривавих злочинів та грубої сваволі, які підривали могутність країни й гальмували її розвиток, несли величезні нещастя народу. У таких умовах державна єдність стала історичною необхідністю. Забезпечити її за тих часів могла тільки королівська влада. Ф. Енгельс, характеризуючи стан суспільних відносин у феодальному світі і причини «невпинної боротьби між королівською владою і васалами», відзначав: «Що в усій цій загальній плутанині королівська влада була прогресивним елементом,- це цілком очевидно. Вона була представницею ладу в безладді, представницею нації, що утворювалась, на противагу роздробленості на бунтівні васальні держави. Всі революційні елементи, які утворювались під поверхнею феодалізму, тяжіли до королівської влади, так само, як королівська влада тяжіла до них» (1).

(1) Маркс К., Енгельс Ф. Твори, т. 21, с. 393.

Шекспір, як і передові мислителі Ренесансу загалом, відстоює ідею державної єдності і прихильно ставиться до монархічного державного устрою. Усі його хроніки пройняті засудженням феодальних чвар, анархії, які стоять на перешкоді національному об'єднанню. Драматург показує правоту і неминучість перемоги тих політичних сил, які здатні забезпечити таку єдність і відстоювати інтереси держави. В цьому головно і проявився історизм хронік Шекспіра.

З послідовним викриттям феодальної анархії пов'язана і одна з найголовніших проблем шекспірівських хронік - проблема особи короля. Шекспір відстоює необхідність твердої влади короля і нещадно засуджує монархів, неспроможних протистояти анархії, без огляду на те, порочні це натури чи доброчесні. .

Так, у трилогії «Генріх VI» показано, що царювання Генріха VI, людини слабовольної, принесло [351] великі злигодні країні. Королю вистачало чеснот для приватного життя, але правити країною він був неспроможний. Він і сам усвідомлював, що йому не під силу тягар корони, мріяв про тихе, спокійне життя і шкодував, що доля не зробила його простим пастухом.

Безвольний і безхарактерний монарх стає іграшкою в руках феодалів. Підступний Сеффолк штовхає його на шлюб з французькою принцесою Маргаритою, за який Англія розплачується відвойованими у Франції територіями. Нерішучість короля дала повний простір для розгнузданої боротьби хижацьких інтересів, для кривавих воєн Білої і Червоної Троянд. У цьому хаосі гине і сам Генріх VI, убитий сином йорка Річардом Глостером.

У драмі «Річард III» зображено короля іншого типу. Річард -сильна особистість, він володіє багатьма рисами, потрібними для правління державою: волею, відвагою, енергією, свідомістю своїх королівських прав. Але найголовнішого - здатності служити загальнодержавним інтересам - він позбавлений. Кривавий деспот і злочинець, Річард не тільки не може погасити феодальні чвари, а й сам розпалює їх. Жадоба влади керує усією його поведінкою, а відсутність будь-яких моральних устоїв, неперевершений цинізм повністю розв'язують йому руки. Без сумніву і вагань він порушує закони, убиває старих і дітей, чужих і рідних, усіх, хто так чи інакше стає на його шляху до трону. Річард визнає правильним лише те, що вигідне йому особисто. Коли потрібно заручитись прихильністю народу, йому легко дається демагогія; йому не важко вдати ніжного брата, надійного друга Бекінгема, зіграти роль безумно закоханого в леді Анну.

Шекспір показує, що такий король - зло для держави, він знесилює її, сіє ненависть і ворожнечу і тому повинен загинути. В образі Річарда III Шекспір, розвиваючи тлумачення цього образу Т. Мором, ще більше підкреслив його зловісні риси і рішуче засудив тиранію.

Втіленням ідеального монарха є Генріх V в драмі «Генріх V». Створюючи цей образ, Шекспір відійшов від історичної достовірності: реальний Генріх V був підступним і жорстоким політиком. У драмі він позбавлений цих рис, шекспірівський Генріх V - це король, який розуміє свою владу як високий державний обов'язок. Він мудрий політик і відважний воїн, його влада є запорукою єдності і порядку в державі. Герою хроніки властиві демократичність і високі [352] моральні чесноти. Прообразу такого короля феодальна дійсність не давала. Генріх V у хроніці - втілення мрії англійського народу і самого драматурга про таку владу, яка б могла забезпечити народне благо.

Королі, політичні діячі, феодали займають головне місце в сюжеті історичних драм Шекспіра. Але зміст їх не зводиться до життєпису королів. Поряд із основним державно-політичним сюжетом у драмах розгортаються картини національно-народного життя, вводиться надзвичайно строката плебейська суспільна сфера, «фальстафівський фон»(1).

Характер фону в різних драмах не однаковий і залежить від їхнього змісту. В драмах «Генріх VI» і «Генріх IV» народне життя широким потоком вливається в основний сюжет; в «Річарді II» про нього тільки згадується, але воно постійно відчувається за сценою. Так або інакше Шекспір показує, що доля політичних діячів і партій врешті-решт визначається ставленням до них народу.

Уже в історичних драмах проявились характерні риси реалістичного мистецтва Шекспіра. Маркс і Енгельс у листах до Лассаля (з приводу його історичної драми «Франц фон Зікінген»)(2) визначили головні особливості реалізму Шекспірової хроніки: вміння великого драматурга широко зображувати епоху, показувати її основні соціальні та політичні сили у виразних індивідуалізованих людських характерах, оживляти драматичну дію введенням різноманітних, протилежних один одному образів. Хроніки Шекспіра відзначаються широтою і жвавістю дії, реалізмом, не обмеженим жодною упередженою ідеєю чи догмою.

(1) Маркс К., Енгельс Ф. Твори, т. 29, с. 476.

(2) Там же, с. 464-467, . 473-477.

Історичні драми Шекспіра не є рівноцінними. Протягом 90-х років творчість драматурга зазнала певної еволюції, в ході якої поглиблювався її реалізм. Хроніки, написані після «Короля Джона», тобто у другій половині 90-х років, позначені більшою зрілістю думки й майстерністю. Своєї вершини в історичній драматургії Шекспір досяг у дилогії «Генріх IV».

У хроніці «Генріх IV» відтворені події англійської історії початку XV ст.- важливого періоду становлення абсолютистської монархії. В центрі сюжету - боротьба короля Генріха IV (роки правління 1399- 1413) проти бунтівних феодалів - сторонників анархії і політичного сепаратизму країни. Вороги короля становили велику загрозу його владі. їм не бракує могутності й військової доблесті, вони жорстокі й [353] рішучі в своїх діях. Кожного з них Шекспір зобразив як своєрідний, складний характер. На чолі заколоту - родина Персі: Нортемберленд, його брат Вустер і син Генрі. Нортемберленд - старий досвідчений політик, який уміє все розрахувати і ніколи не тратить рівноваги; Бустер - своєрідний макіавелліст, хитрий і злий, зачинщик різних інтриг і сварок. Глибоко розкрито характер Генрі Персі - єдиного персонажа ворожого табору, якому чужі хитрування й політиканство. Генрі властива справжня рицарська мужність і відвага, він має чесну і відкриту натуру, діє з глибокої внутрішньої переконаності. Але всі його доблесті розтрачені марно, і він закономірно приводиться драматургом до загибелі. Глибиною зображення виділяються також образи керівника валлійців Глендауера і шотландського феодала Дугласа.

Розгортаючи драматичну дію, Шекспір поступово розкриває неминучість поразки опозиції. Феодали неспроможні досягти єдності, необхідної для перемоги. Кожним із них керують особисті егоїстичні інтереси, жадоба влади і помсти. Це і згуртовує їх на бунт проти короля і водночас роз'єднує. Вони не здатні піднятися до сприйняття чи усвідомлення загальнодержавних інтересів і тому не можуть заручитись надійною підтримкою народу.

Королівський табір неминуче одержує перемогу над силами анархії, бо Генріх IV стоїть за єдність держави, діє в її інтересах.

Важливим у задумі драми є образ принца Гаррі, який в кінці твору стає королем Генріхом V. При змалюванні цього образу Шекспір великого значення надає його дружбі з Фальстафом. Молодий, сповнений життєвої енергії, Гаррі не мириться з умовностями придворного життя і зближається з безпутною компанією гуляк на чолі з гладким Фальстафом, який вабить його свободою суджень, веселістю, дотепністю. До того ж принц Гаррі прагне знати тих, ким буде правити, він ніколи не забуває, що його чекає корона - «золотий тягар». Фальстафівське середовище було для нього своєрідною школою, яка розвивала його розум, застерігала від пихатості, давала широкий погляд на світ. Проте Гаррі не зливається з компанією Фальстафа і сам розглядає свій зв'язок з нею як тимчасовий. Успадкувавши трон, він пориває з Фальстафом, сприймає своє королювання як відповідальний обов'язок перед державою і цим керується у своїй поведінці. Вже в цій драмі Шекспір готує свого героя до ролі [354] ідеального монарха, яку призначить йому в хроніці «Генріх V».

Основну сюжетну лінію, дійовими особами якої є представники феодального середовища, в драмі «Генріх IV» супроводжують картини народного життя, створюючи фон головного історичного конфлікту. Широко зображується побут лондонського дна і плебейства, постає ціла серія неповторних комедійних персонажів: Гедсхіл, Бардольф, Пойнс, Пістоль, суддя Шеллоу, трактирниця Куїклі та ін., а над усіма ними підноситься образ сера Джона Фальстафа, який справедливо оцінюється як найвище досягнення комедійного генія Шекспіра.

В образі Фальстафа втілена одна з характерних прикмет тогочасного соціального процесу. «Яких тільки надзвичайно характерних образів не дає ця епоха розпаду феодальних зв'язків в особі мандрівних королів - жебраків, старцюючих ландскнехтів і всіляких авантюристів - справді фальстафівський фон» (1).

Фальстаф - це декласований рицар, дворянин, позбавлений землі та будь-якого іншого майна, а значить - і стійкого становища в суспільстві. Живе він то за рахунок принца Гаррі, якого розважає своїми дотепами і витівками, то на кошти власниці трактиру місіс Куїклі, яка сподівається на шлюб з ним, а то й здобутим у нічних грабунках.

Образ Фальстафа винятково складний і багатогранний. О. С. Пушкін писав, що «ніде, можливо, багатосторонній геній Шекспіра не відбився з такою різноманітністю, як у Фальстафі»(2). Шекспіровому герою властиві численні пороки: він ненажера і пияк, боягуз і брехун, для якого не існує ні честі, ні етичних норм, ні закону, ні обов'язків. Вчинками його керують нічим не стримувані зоологічні інстинкти. Страх смерті на полі бою змушує його відкинути будь-яку цінність поняття честі, і в момент небезпеки він прикидається мертвим; з любові до хересу і смачної їжі він преспокійно оббирає місіс Куїклі. Фальстаф ніколи не міг би служити спільній справі, тому принц Гаррі, ставши королем, відмовився від нього.

(1) Маркс К., Енгельс Ф. Твори, т. 29, с. 476.

(2) А. С. Пушкин о литературе.- М.: Гослитиздат, 1962, с. 446.

Разом з тим образ Фальстафа не є сатиричним, він не викликає ні гніву, ні обурення, а тільки веселий сміх і навіть подеколи симпатію. Найхарактернішою рисою Фальстафа є любов до життя. Він переповнений відчуттям радості життя, веселістю, дотепністю; він приймає як норму, як істину все, що дає йому задоволення. Життєлюбність Фальстафа [355] рішуче протистоїть догматизму й аскетизму середньовічного світогляду і надає образу ренесансного смислу.

Шекспір поєднав у цьому образі різні, а то й протилежні начала. «Фальстаф водночас старий і молодий, потворно гладкий і досить рухливий, боягузливий і зухвалий, злий і благодушний, хитрий і довірливий, шахраюватий і щиросердний, легкодухий і рішучий, брутальний і, коли потрібно, вишукано ввічливий»(1). В образі Фальстафа в усій повноті проявився один із визначальних принципів шекспірівського реалізму - зображення характеру в його багатосторонності.

Хроніки Шекспіра мали великий вплив на розвиток історичних жанрів у літературі наступних століть. На методі «шекспірізації» основувались історичні драми Гете; Пушкін вирішував проблему «поетичного історизму» в «Борисі Годунові», спираючись на досвід драматургії Шекспіра; на ній же вчився творець історичного роману XIX ст. Вальтер Скотт; драма Шекспіра була орієнтиром для українських драматургів XIX ст.

Комедії. Протягом 90-х років Шекспір написав десять комедій. Сюжети для них він брав з різних джерел: італійських новел, античних і сучасних творів, з реальної дійсності. Драматург часто переносив події у різні країни, особливо в південні. Та де б не відбувалась у його творах дія, як відзначав Енгельс, по суті, перед нами завжди постає весела Англія і своєрідні типи англійців(2).

(1) Пинский Л. Е. Шекпир,- М.: Худож. лите-іатура, 1971, с. 71.

(2) К. Маркс и Ф. Знгельс об искусстве.- М.: Искусство, 1957, т. 2, с. 555.

Написані в найбільш оптимістичний період англійського гуманізму, комедії пройняті ренесансним утвердженням земного життя, непохитною вірою в благородство і довершеність людини. Світ комедій становить усе прекрасне в житті - кохання, дружба, музика, поезія, природа. В цьому світі діють люди молоді, добрі, веселі, діяльні, здатні на сильні й стійкі пристрасті, на самопожертву й подвиг в ім'я дружби й кохання. Особлива принадність цих людей у природності, у свободі й невимушеності їхніх почуттів і поведінки. Вони сміються над усім, що суперечить здоровій людській природі: над ханжеством і скнарістю, педантизмом і догматикою, афектацією і манірністю у поведінці й мові.

Герої комедій нерідко зустрічаються з перешкодами на шляху до щастя, стикаються в житті з жорстокістю і несправедливістю, але ніколи не схиляються перед злом, а рішуче встають на боротьбу з усіма його проявами і завжди перемагають. [356]

Комедії Шекспіра вражають багатством і широтою життєвого матеріалу, дивовижною різноманітністю людських характерів і натур: кожний із 180 персонажів, виведених у комедіях,- неповторна індивідуальність.

Гуманістична мрія Шекспіра про ідеальний світ, що проймає всі комедії, зумовила звертання драматурга до фантастичного елемента, до народних легенд і балад, до поетики казки.

Визначальною особливістю жанру Шекспірової комедії є поєднання в ній у нерозривну цілість фантастичного і реального, серйозного і смішного. Сюжети комедій розгортаються, як правило, у двох органічно злитих планах - романтичному, високому і реальному, побутовому. Витончена думка, облагороджені культурою почуття і пристрасті поєднані з веселим простонародним гумором і побутовими мотивами. Відповідно до цього Шекспір вживає у своїх комедіях вірш і прозу.

Мистецтво Шекспірової комедії формувалося поступово і досягло зрілості у другій половині 90-х років. З ранніх комедій особливо характерною є «Сон літньої ночі».

У цій комедії виділяється кілька сюжетних мотивів, запозичених з різних джерел: з «Порівняльних життєписів» Плутарха взято Тезея та Іпполіту, з «Метаморфоз» Овідія - Пірама та Фісбу, лісові духи підказані фольклором. Все це, перетворене на диво багатою уявою драматурга; і створює поетичний світ комедії, в якому сплелися умовність і правдоподібність, романтика і життєва проза, лірика і блазенство.

Комедія починається сценою в палаці герцога Тезея в Афінах. З розмови Тезея та цариці амазонок Іпполіти дізнаємося, що вони нетерпляче чекають дня свого весілля, яке має бути пишним і урочистим. Ці персонажі не стануть головними героями комедії, вони з'являються знову тільки в останніх сцена п'єси, де показано свято в Афінах на честь їхньогс весілля. Проте історія Тезея та Іпполіти - не тільки рамка головної сюжетної лінії, а й своєрідний коментарій, її важливий момент у створенні пануючої е комедії атмосфери палких любовних пристрастей

У центрі комедії - заплутана любовна історія Гермія і Лізандр кохають одне одного. Єлена кохає Деметрія, але він байдужий до неї, бо серце його полонене Термією. Батько Гермії Егей на боці Де метрія і вимагає, щоб донька дала згоду на шлюб ; ним. Гермія не підкоряється батьківському наказу Тоді Егей іде до Тезея скаржитись на неслухняну та на Лізандра, який співав місячними ночами чарівних пісень під вікнами його доньки і заворожив її. Тезей велить Гермії схилитись перед батьківською волею, інакше, згідно з афінськими законами, її чекає смерть або довічне ув'язнення в монастирі. Гермія і Лізандр не хочуть коритися нерозумним і жорстоким законам. Вони покидають Афіни і йдуть у ліс. --За ними слідують Деметрій та Єлена.

Сюжет поступово збагачується новими мотивами: побутово-гумористичним та фантастичним. До лісу приходять афінські ремісники, дивовижно схожі своєю поведінкою на лондонських простолюдинів, щоб тут розучити ролі п'єси «Пірам і Фісба», яку вони вирішили поставити у день весілля Тезея й Іпполіти. Та репетиція зривається: якісь таємні сили втягують їх у події незвичайні і чудернацькі, особливо дивна метаморфоза сталася з ткачем Основою - у нього раптом з'явилася осляча голова. Це розважаються духи та ельфи, якими наповнено ліс. Над ними панує Оберон, великий чаклун. За допомогою соку чарівної квітки він може змінювати почуття, викликати любовні пристрасті. Розгніваний на прекрасну царицю ельфів Титанію, він карає її любов'ю до Основи і глузує з неї, коли вона ніжно пестить ослячу голову. Легковажному веселому ельфу Пеку він дає наказ допомогти закоханим юним героям, які дісталися до лісу. Пустотливий і безтурботний Пек без кінця помиляється і надзвичайно заплутує всю любовну історію. Зрештою під впливом лісових чар Деметрій полюбив Елену, Егей змушений визнати правоту Лізандра і Гермії. Все закінчується весільним святом і виставою п'єси про трагічне кохання («Пірам і Фісба»). Глядачі супроводжують виставу комічними, дотепними коментаріями.

У комедії «Сон літньої ночі», як помітив Ф. Енгельс, у характерах дійових осіб сильно відчувається «вплив півдня з його кліматом» (1). Разом з тим у ній виразно проступає англійський національний колорит, особливо в сценах побутових, фарсових та фантастичних, написаних у фольклорному дусі.

(1) К. Маркс и Ф. Знгельс 5 искусстве, т. 2, с. 555. 

Характерна особливість героїв комедії - це здатність вільно віддаватися своїм почуттям. На розкритті цих різноманітних почуттів Шекспір і зосереджує увагу. Опиняючись у різних ситуаціях в ході заплутаної дії комедії герої надіються і розчаровуються, зазнають блаженства і страждань. Здатність кохання викликати таке багатство почуттів і [358] надає йому, як показано в комедії, особливої цінності.

«Сон літньої ночі» - одна з найбільш життєрадісних гуманістичних комедій. П ренесансний зміст полягає у ствердженні торжества природного людського почуття і нездоланної сили кохання.

Для комедій, написаних у другій половині 90-х років, характерні нові особливості. П'єси зберігають життєрадісний характер, віру в перемогу добра, проте світ, який постає в них, позначений гострішими протиріччями, більше місця в ньому займають персонажі негативні, носії зла, виразніше звучать сумні мотиви, складнішими стають людські характери. Все це помітно уже в «Венеціанському купці». Як і в інших комедіях, тут поєднуються різні сюжетні мотиви: розгортаються цікаві й поетичні любовні історії, відтворюються сцени в дусі фарсової народної традиції. Але, на відміну від них, на перший план комедії висувається непримиренний конфлікт соціального характеру між купцем християнином Антоніо і лихварем євреєм Шейлоком. Основа конфлікту з'ясовується уже в перших промовах Шейлока:

Ненавиджу його я через те, 

Що він християнин; але ще більше 

За те, що він в огидній простоті 

Всім позичає гроші без процентів, 

Вбива зростання наших баришів В Венеції...

...............................................................

Він зневажає наш народ святий, 

Знущається, і навіть в тих місцях, 

Де крамарі збираються докупи, 

Він кидає мені такі слова, 

Він ганить мої справи й бариші 

Законні зве лихвою... (1)

        (І, 3)

(1) Цитати з драм Шекспіра подаються за виданням: Шекспір Уїльям. Твори: У 3-х т.- К.: Дніпро, 1964. Цифри в дужках означають: римська - дію, арабська - сцену.

Отже, взаємна ненависть Антоніо і Шейлока спричинена головно різним характером їхньої діяльності. Увесь наступний розвиток сюжету показує, що ці персонажі втілюють два різні світи, два протилежні типи світосприйняття й життєвої поведінки.

Антоніо - шляхетний купець епохи Ренесансу, його діяльність вимагає риску і твердого характеру, не позбавлена романтики. Усі багатства Антоніо - на торгових кораблях, що борознять далекі моря і цілком залежать від стихій. У ставленні до людей Антоніо добрий і великодушний, його завжди оточують друзі - люди, які люблять життя і вміють тішитися ним, гроші цінять тільки як засіб забезпечити життєві радощі; вони кохають, веселяться, [359] їхня душа відкрита красі природи і солодким звукам музики.

Їм протистоїть Шейлок. його багатство забезпечується безжалісним лихварством. Він скнара, єдиною метою його життя є накопичення. Жадоба до злота спустошила його душу і спотворила характер. Він не здатний бачити красу світу, сприймає його як ворожий. Музика для ІІІейлока - лише «скиглення огидне», його дратує карнавал; і він наказує своїй доньці Джессіці замкнути двері і вікна, щоб вона не дивилася на розваги; він дорікає слузі Ланчелоту за те, що той багато їсть і швидко зношує одяг. В образі Шейлока Шекспір відобразив конкретне :соціальне явище того часу - англійську пуританську буржуазію, яка вороже ставилася і до культури гуманізму, і до народних свят та театральних розваг. Мова Шейлока, як і пуритан, насичена біблейськими словами, характер його нестерпний і суворий, душевний світ понурий і безрадісний.

Шейлок чужий людям, які живуть повноцінним життям, і тому залишається самотнім: покидає його слуга, темної ночі з понурого дому з коханим-венеціанцем тікає Джессіка, захопивши батьківські дукати і коштовності. З особливою повнотою характер Шейлока розкривається в сцені суду. Антоніо не зміг віддати лихвареві позичені у нього гроші, і за умовою Шейлок має право вирізати з тіла Антоніо фунт м'яса. Судді закликають Шейлока до великодушності й людяності, але ці почуття йому зовсім не властиві. Він хоче обов'язково знищити свого ворога. Тільки винахідливість і дотепність розумної Порції рятує Антоніо від смерті.

Однак відштовхуючий образ Шейлока не однозначний. У його змалюванні виразно проявилось характерне для Шекспіра розуміння складності людського характеру. Шейлок розумний, здатний на сильні почуття, може бути відданим, має інші властивості, гідні людини. Тому при всій негативності цей образ не позбавлений трагізму. Зло, що володіє Шейлоком, корениться не тільки в ньому самому, а живиться презирством оточуючих, почуттям ображеної гідності. Монологи Шейлока передають його глибоке страждання від несправедливостей, котрих він зазнає як єврей, вони сповнені пристрасного протесту проти расових ворожнеч, пройняті утвердженням природних прав людини.

Саме на багатосторонній образ Шейлока спирався Пушкін у визначенні особливостей шекспірівського реалізму в зображенні людських характерів: [360]

«Особи, створені Шекспіром, не є, як у Мольєра, типи такої от пристрасті, такого от пороку, а істоти живі, сповнені багатьох пристрастей, багатьох пороків; обставини розвивають перед глядачем їх різноманітні і багатосторонні характери. У Мольєра Скупий є скупим та й тільки; у Шекспіра Шейлок скупий, кмітливий, мстивий, чадолюбний, дотепний»(1).

(1) А.Пушкин. О литературе. с. 445-446.

Найглибшим після Шейлока в «Венеціанському купці» є образ Порції. Вона показана як людина сильного характеру, твердих гуманістичних переконань, освічена, весела і дотепна - типовий представник Ренесансу. В галереї жіночих персонажів, створених Шекспіром, це один з найбільш привабливих і художньо довершених образів.

«Венеціанський купець», як і всі інші комедії, завершується перемогою ренесансних сил. В останній V дії, яка відбувається в чудовому маєтку Порції Бельмонті, панує атмосфера доброзичливості, кохання і краси. Одначе ця сповнена ліризму щаслива кінцівка не усуває тривожного відчуття викликаного нелюдяною і разом з тим трагічною постаттю Шейлока.

Серію веселих комедій Шекспіра першого періоду завершує «Дванадцята ніч». Місцем її дії є умовна південна країна Іллірія, однак уже в перших побутово-комедійних сценах п'єси відчувається колорит сучасної Шекспіру Англії.

Сюжет «Дванадцятої ночі», як і попередніх комедій, має два плани: романтичний і побутовий. Головну лінію становлять історії ідеальних шляхетних героїв. Герцог Орсіно безнадійно закоханий у графиню Олівію. Але вона, тяжко переживаючи смерть єдиної близької їй людини - свого брата, вирішує жити самотньо і не зустрічатися з людьми. Всі спроби герцога висловити їй свої почуття вона рішуче відхиляє. Орсіно намагається зворушити Олівію пишномовними любовними посланнями, що приносить їй його паж. А паж - це переодягнена дівчина Віола. Вона опинилася в чужій країні, врятувавшись щасливо з корабля, який розбився біля берегів Іллірії. Як через необхідність, так і з цікавості й любові до пригод вона переодягається юнаком і поступає на службу до герцога. Віола кохає герцога і, бажаючи йому щастя, вона, хоч як їй прикро, з усією щирістю намагається допомогти йому і схилити до нього свою суперницю. Олівія насміхається над посланнями герцога і закохується в пажа, якому й відкриває свої почуття. Дія надзвичайно заплутується, виникають різні непорозуміння, які [361] одних смішать, інших змушують страждати. Та зрештою все вияснюється, і комедія закінчується весело і щасливо. Шекспір вводить у комедію новий благородний персонаж - брата Віоли Себастіана, цілком подібного до сестри, і пристрасна, рішуча Олівія відразу одружується з ним. А почуття ніжної дружби герцога до Цезаріо переростає в справжнє кохання до великодушної Віоли.

Великого значення у всьому задумі набуває образ розумної Віоли, розкритий найбільш глибоко і переконливо. Це натура, позбавлена будь-якого егоїзму. Віола добра і сердечна, її почуття по-справжньому глибокі, тому вона така вірна їм. Особлива ж принада Віоли - в її природності і щирості. 

Герої комедій ідеалізовані Шекспіром, в їхній поведінці багато умовного й мало правдоподібного. В такому їхньому зображенні відчувається свідомий намір Шекспіра позбавити своїх героїв буденності, надати комедії романтичності. Але це не зменшує життєвої переконливості і художньої правди образів, бо переживання героїв цілком реальні, властивості людської психології проявляються у них правдиво. Розвиваючи тему кохання, Шекспір зображує його не як чуттєві насолоди, а як піднесений стан душі, що активізує життєдіяльність, породжує багатство почуттів і уміння радіти життю.

У основний сюжет органічно входять сцени побутово-комедійного плану. Вони розширюють і збагачують зміст комедії, урізноманітнюють тон, поглиблюють комізм. Найцікавішими персонажами є сер Тобі Белч - безпутний дядько Олівії, її покоївка Марія, поміщик Ендрю Ег'ючик, дворецький Мальволіо.

У характері Тобі Белча багато фальстафівських рис. Він понад усе цінить плотські насолоди. Життя його - у смачному біфштексі, доброму вині, веселих витівках, піснях та дотепах. Розважається сер Тобі за рахунок Олівії або не обтяженого розумом звироднілого дворянина сера Ендрю. Без особливих труднощів Тобі видурює у нього кошти на розваги, обіцяючи влаштувати йому шлюб з своєю племінницею. Самовпевнений сер Ендрю легко вірить йому, надіючись підкорити серце багатої графині своїми чеснотами - адже він, танцюючи, стрибає вище за інших.

Покоївка Марія - дотепна, невтомна витівниця, її мета - одружити на собі сера Тобі. Це нелегко зробити, бо він над усе любить веселе, вільне життя, [362] до того ж наміри Марії розгадав відразу. І все ж вона завойовує Тобі, який захоплюється її дотепністю і веселими витівками.

Веселий і ясний світ комедії не безхмарний - на нього кидає тінь понура постать Мальволіо, дворецького Олівії, ворога усього веселого і радісного. Це вже образ сатиричного плану. В ньому Шекспір викриває ворожу гуманізмові пуританську лицемірну мораль. Тобі Белч дотепно визначає сутність Мальволіо: «По-твоєму, коли ти чеснотливий, то не бувати на світі ні пирогам, ні пиву». Герої комедії не терплять дворецького за честолюбність, злобність, неприродність поведінки, знущаються над ним і виставляють його на посміховисько. Проте Мальволіо не безневинний, він втілює войовниче зло, і тому небезпечний для інших. Зловіщою загрозою звучить його остання фраза: «Іще я відплачу всій вашій зграї».

«Дванадцята ніч» була останньою веселою комедією Шекспіра, але не останньою його п'єсою комедійного жанру. У другому періоді творчості написано ще три комедії: «Троїл і Крессіда», «Кінець діло вінчає», «Міра за міру». В науковій літературі їх називають понурими комедіями. В них вже немає ідеалізованого світу радості й щастя, високого, світлого кохання. Хоч за вимогами жанру понурі комедії закінчуються щасливо, вони позбавлені атмосфери життєрадісності, комедійний компонент у них дуже послаблений, любов не дає приводу для веселого і доброго сміху - вона спричинює страждання, а подекуди й зло.

Понурі комедії зберігають гуманістичний зміст, і разом з тим у них багато гіркоти. Тут зло не просто співіснує з добром - воно нерідко проникає в душу доброї людини і отруює її. Це вносить в комедії трагедійний елемент і визначає його помітну роль у творі.

Трагедія «Ромео і Джульєтта». В середню 90-х років у період написання веселих комедій Шекспір створив і трагедію «Ромео і Джульєтта». Сюжет її запозичено з поеми англійського поета Артура Брука, написаної, в свою чергу, на основі італійської новели Матео Барделло. «Ромео і Джульєтта» має багато спільного з ранніми комедіями кохання і в побудові, і в настрої. Трагедія пройнята оптимістичною вірою в неминучість торжества гуманістичних відносин між людьми, в ній значне місце займають комедійні сцени. У центрі сюжету трагедії, як і в комедіях, є історія кохання юних героїв, але [363] розвивається ця тема в трагічному плані і завершується загибеллю закоханих.

Трагізм долі Ромео і Джульєтти зумовлений обставинами суспільного життя, зіткненням у ньому старого і нового, феодальної і гуманістичної моралі. На шляху до щастя героїв загрозливою перешкодою стоять давня кривава ворожнеча між родинами Монтеккі і Капулетті та жорстокі феодальні моральні устої. Ромео і Джульєтта - це люди вже нового часу. Світ, який вони приймають, заснований на началах добра і любові. Глибина і природність почуття веде їх до розуміння невиправданості законів ворожнечі і насильства у стосунках між людьми, і тому вони відважно відкидають і традицію родової помсти, і деспотичну владу батьків, і стару родинну мораль. Особисте щастя, за яке з такою мужністю борються Ромео і Джульєтта, набуває в зображенні Шекспіра соціальної цінності. Кохання героїв показане як всеохоплююча пристрасть, що породжує позитивні начала. Це почуття чисте і радісне, сповнене правдивої поезії і гармонії, воно духовно збагачує героїв, загострює і розширює думку, зміцнює волю. З великою художньою переконливістю, без сентиментальності й мелодраматизму, у тонах найщирішого ліризму Шекспір розкриває високу поетичність почуттів Ромео і Джульєтти та красу кохання. «Головна принада її,- писав про трагедію Іван Франко,- той чар молодості і свіжості, те поетичне сяєво, яким обласкані всі фігури, та простота і сила чуття, яка надає тій індивідуальній і припадковими явищами обставленій любовній історії вищу силу і «правдивість тисячів любовних історій» (1). Тим виразніше проявляється в трагедії уся безглуздість і жорстокість старої моралі і трагізм долі молодих героїв, які гинуть у боротьбі з цією мораллю.

(1) Франко Іван. Твори: В 20-ти т., т. 18, с. 362.

Ромео і Джульєтта смертю своєю подолали стару мораль. Ворогуючі родини відкинули помсту, злобу і визнали правоту людяності й миру. Така кінцівка позбавляє трагедію песимізму, але трагізму не усуває. Твір залишає сумне відчуття непомірності й невиправданості втрати.

Крім головних героїв, у трагедії діє ще ряд неповторних, життєво правдивих і майстерно зображених персонажів. Серед них яскравістю характеру виділяється «вогнений» Тібальт, фанатичний прибічник ворожнеч і традиції кривавої помсти. Велике враження справляє друг Ромео - розумний, витончено дотепний, запальний Меркуціо, який ненавидить усе штучне й протиприродне в житті. Він добре [364] розуміє безглуздість ворожнеч і з властивою йому пристрастю засуджує їх. Смертельно поранений Тібальтом, він проклинає ворогуючі родини і Монтеккі, і Капулетті.

Чума, чума обом родинам вашим!

Зробили з мене харч для робаків!

Загинув я... Чума обом родинам!

Багато простонародного гумору вносить у трагедію комедійний образ мамки Джульєтти - втілення незмінної життєрадісності.

Одним із найбільш значних і цікавих у творі є образ ченця Лоренцо. В його ставленні до світу немає нічого релігійного. Лоренцо по-справжньому людяний і мудрий, мислить як гуманіст. Він вивчає природу, її закони і, виходячи з них, судить про вчинки людей і стосунки між ними. Лоренцо стає на захист почуття закоханих і найглибше розуміє усю невиправданість їхньої загибелі.

Твори другого періоду

Дати  Трагедії  Комедії
1601  «Гамлет»
1602  «Троїл і Крессіда»
1603  «Кінець діло вінчає»
1604  «Отелло» «Міра за міру»
1605  «Король Лір»
1606  «Макбет»
1607  «Антоній і Клеопатра» 

«Коріолан»

1608  «Тімон Афінський»

Високо людяний зміст, правда і краса людських образів, істинно поетичне зображення одного з найбільш благородних людських почуттів пояснюють невгасаючий інтерес до ранньої трагедії Шекспіра протягом століть.

Другий період творчості Шекспіра збігається з поглибленням соціально-політичних суперечностей у країні. Уже на рубежі XVI-XVII ст. політика королівської влади набувала відверто реакційного характеру, становище народу погіршувалося, зростала пауперизація; пуританська буржуазія, набираючи все більшої сили, відверто вороже ставилася до гуманізму. З усією виразністю проявилась невідповідність відносин, що склалися в дійсності, гуманістичним ідеалам. Віра в їхню реальність, яка живила гуманістичну думку, похитнулася. Все це позначилося [365] і на духовному розвитку Шекспіра, зумовило зміни в його умонастрої та творчості. Драматург заглибився в аналіз трагічних суперечностей у людському житті і творив переважно в жанрі трагедії. Три комедії, написані в цей час, позначені трагічним світосприйняттям. Проте зосередженість на трагічних проблемах життя, змалювання непоборних суперечностей та конфліктів дійсності не означали відхід Шекспіра від гуманізму. І в трагедіях він залишався вірним високим ідеалам, не втрачав життєстверджуючого погляду на світ.

Трагедії. В трагедіях Шекспіра зображена доля людини в суспільстві жорстокості та егоїзму. Головним героєм у них є людина високої самосвідомості, яка вступає в конфлікт із світом, проходить через жорстокі випробування, зазнає величезних страждань, тяжких переживань і неминуче гине. В розкритті характеру такого героя увага зосереджується на кардинальних, визначальних проблемах життя людського суспільства, що надає трагедіям глибини змісту і сили величезних узагальнень.

Дія трагедій розвивається не у вузькій сфері приватного життя, а виводиться на широкий простір історичних, соціальних конфліктів, охоплює різноманітні явища дійсності. Характерною жанровою особливістю шекспірівської трагедії, як зазначав К. Маркс, є «химерна мішанина високого і низького, страшного і смішного, героїчного і блазенського» (1). З цим пов'язане і властиве трагедіям Шекспіра вільне змішання стилів, чергування віршової і прозової мови.

(1) Маркс К., Енгельс Ф. Твори, т. 10, с. 164.

Найповніше геній Шекспіра проявився у великих трагедіях «Гамлет», «Отелло», «Король Лір», «Мак-бет».

«Гамлет». Скориставшись сюжетом середньовічної легенди про Амлета, записаної вперше Саксоном Граматиком близько 1200 p., а потім відомої в різних літературних обробках, Шекспір створив трагедію, сповнену величезного соціально-філософського змісту. [366]

У центрі сюжету - образ Гамлета, датського принца - з ним найтісніше пов'язані всі події і всі персонажі трагедії. Принц Гамлет, студент Віттен-берзького університету, щойно повернувся до датського двору в Ельсінор у зв'язку з наглою смертю короля Гамлета. Батька він не лише любив, а й глибоко шанував як взірець людини, тому втрату його переносить дуже тяжко. Болісні переживання посилюються вчинком матері, королеви Гертруди, яка, не встигши «стоптати черевиків», що в них ішла за гробом чоловіка, поквапилась стати під вінець з братом короля Гамлета Клавдієм, який тепер сідає на трон. Така поспішність вражає Гамлета, він сприймає її як щось не гідне людини: «Тварина нерозумна і та, напевно, довше б сумувала» (І, 1). Весільна атмосфера при дворі, самовпевненість неприємного йому Клавдія роблять перебування Гамлета в Ельсінорі нестерпним, і він залишається в замку тільки тому, що така воля матері і Клавдія. Та чекає Гамлета набагато страшніший удар: він дізнається, що батька отруїв Клавдій. Тепер він уже не може не діяти. Принц клянеться помсти-тися «усміхненому негіднику», і це стає метою його життя.

У ході подій розкривається уся гнилість і жорстокість датського двора. Братовбивця на троні замислює знищити принца. На боці злочинця-короля діють його придворні: міністр Полоній - майстер підступних інтриг, шпигуни Розенкранц і Гільденстерн, «нікчемна комаха» Озрік, з яким навіть бути знайомим ганебно. В інтригу проти Гамлета втягнуто й прекрасну Офелію. Чиста й беззахисна, вона не може протистояти злу, божеволіє і гине.

Усій цій зграї змушений протидіяти Гамлет. Він  убиває Полонія, викриває зрадництво Розенкранца і Гільденстерна, відмовляється від Офелії, карає гнівом і обуренням свою матір, вступає в поєдинок з Лаертом. У такій атмосфері завдання Гамлета - помститися за батька,- яке здавалось ясним і простим, безмірно ускладнюється і не тільки зовнішніми обставинами, а й розвитком свідомості Гамлета, на яку ці обставини впливають.

За своєю вдачею герой трагедії - людина діяльна й багатогранна, з розвинутим духовним світом. Офелія згадує, яким був Гамлет до смерті короля:

    Виглядом - придворний, 

Словами - вчений, войовник - мечем, 

Надія й вицвіт нашої держави, 

Довершеності дзеркало й взірець!

        (Ш, 1) [367]

Гамлет володіє високим інтелектом, йому властивий філософський склад мислення. За окремим і випадковим він уміє розрізнити сутність, загальне й характерне. «Він бачить істину як цілісність, він осягає за одиничним загальне, за фактами систему життя, «час», він наділений даром генералізації» (1).

(1) Пинский Л. Е. Шекспир, с. 143.

Події, що відбуваються при дворі, приводять Гамлета до узагальнюючих висновків щодо людини і світу загалом.. Якщо в світі можливе таке зло, якщо в ньому гинуть чесність, любов, дружба, гідність людини, тоді він «розладнався», хворий, «час звихнувся». Світ уявляється Гамлету або як неполо-тий город, де буяють бур'яни, або як в'язниця, добре упорядкована, з казематами, камерами й підземеллями; дійсність він сприймає як нестерпно тяжку для людини, бо їй доводиться терпіти 

    глум часу,

Ярмо гнобителів, пиху зухвальців, 

Зневажену любов, суди неправі, 

Нахабство влади, причіпки й знущання. 

Що гідний зазнає від недостойних.

        (III, 1)

Отже, Гамлет вражений не тільки злочинністю Клавдія, а й усією системою чужих йому принципів життя й моральних понять. Герой знає, що він не може обмежитись лише помстою, бо вбивство Клавдія не змінить світу. Гамлет не відмовляється від помсти, але разом з тим усвідомлює, що завдання його набагато ширше - протидіяти злу загалом:

Звихнувся час наш. Мій талане клятий, 

Що я той вивих мушу направляти!

        (І, 5)

Велич задачі й об'єктивна нездійсненність її зумовлюють надзвичайну складність внутрішнього життя і дій Гамлета. В світі «безчесної гри», «оплутаному тенетами підлоти», йому важко визначити своє місце і знайти реальні засоби боротьби. Особливо характерним для стану свідомості Гамлета є його монолог на початку третьої дії трагедії:

Бути чи не бути - ось питання.

В чім більше гідності: терпіти мовчки

Важкі удари навісної долі,

Чи стати збройно проти моря мук

І край покласти їм бронею?

(III, 1)

Масштаби зла гнітять Гамлета, викликають розчарування, усвідомлення мізерності своїх сил. Все це підриває його волю, породжує незадоволення собою, [368] вагання й сумніви. Краса всесвіту й людини більше не тішить його; людина і світ сприймаються тепер не такими, якими вони йому уявлялися раніше. «З недавнього часу, сам не знаю чому, я позбувся своїх усіх веселощів, занедбав усі свої звичні вправи, і так мені важко, і цей вінець світотвору - земля - видається мені неплідною скелею. Оце розкішне шатро - повітря, оці, погляньте, чудові небеса, їх величне склепіння, оздоблене золотими іскрами,- все це для мене тільки нагромадження смердючих і шкідливих випарів. Який довершений витвір - людина! Шляхетні думки! Безмежні здібності! Увесь вигляд, кожен рух викликає захоплення. Вчинки нагадують янгола! Бога нагадує розуміння! Окраса всесвіту! Взірець усього сущого! А чого варта для мене ця істота, квінтессенція якої - прах?» (II, 2).

Меланхолія стає однією з визначальних рис характеру датського принца, і без урахування цього не можна правильно зрозуміти його образ. К. Маркс в одній із своїх статей, висміюючи манеру оцінювати явище, не беручи до уваги головного, з іронією згадував у зв'язку 'з цим «таку обробку шекспірівського Гамлета, в якій бракує не тільки меланхолії датського принца, але й самого датського принца»(1).

У поведінці Гамлета, в його міркуваннях багато непослідовного, суперечливого. Але він ніколи не відступить від свого завдання, від дії й боротьби, бо це суперечить усьому складу його натури, його свідомості.

Якщо в людини головні бажання - 

Лиш їсти й спати - це хіба людина? 

Худоба й годі... 

        (ІУ, 4)

В образі Гамлета виразно проявилася одна з характерних особливостей Шекспірового методу - змалювання трагічного героя, про яку радянський шекспіролог P. M. Самарін писав: «Боротьба пристрастей, вічний рух почуттів, стан душевної динаміки - ось вихідна ситуація майже кожного значного героя шекспірівської драматургії» (2).

Загибель Гамлета неминуча. «Гамлет боровся в ім'я всіх людей, заради їх блага, але сам був дуже далекий від них. В цьому величезна слабкість благородного принца... Іншим Гамлет і не міг бути, таким його зробив час, який ще не визрів тоді для народження непереможного союзу народу з передовою думкою»(3). Образ Гамлета був художнім узагальненням долі гуманістів кінця епохи Відродження. [369]

(1) Маркс К-, Енгельс Ф. Твори, т. 11, с. 326.

(2) Самарин P. M. Реализм Шекспира, 1964, с. 68.

(3) Аникст А. Творчество Шекспира, с. 397.

Гамлет загинув, але не схилився перед злом і насильством. Правда і моральна перемога на його боці. Твір сповнений обурення проти злочинного егоїстичного світу, пройнятий вірою в гуманістичні ідеали.

«Отелло». Джерелом сюжету трагедії послужила новела «Венеціанський мавр» зі збірника італійського письменника Джіральді Чінтіо, в якій у повчальному дусі розповідається нещаслива любовна історія. Шекспір багато що змінив у ній, згідно з своїм задумом надав їй зовсім іншого характеру й змісту, далеко вийшовши за межі родинної теми й особистих стосунків.

Трагедія кохання в «Отелло» зумовлена світоглядом і мораллю суспільства доби Відродження. Сюжетні колізії твору, персонажі, їхні характери продиктовані драматургу історичною дійсністю з її суперечностями, світлими й темними сторонами. В складному непримиренному конфлікті зіткнулися два типи людей, два світогляди, породжені однією добою. Те, що було в ній героїчного й благородного, втілене в образах Отелло і Дездемони, її темні сили - в Яго.

Мавр Отелло - славетний генерал Венеціанської республіки. Він пройшов життєвий шлях, сповнений героїзму, романтики й тяжких випробувань, і лише своїми доблестями здобув пошану, почесті й визнання. Честолюбні прагнення чужі Отелло. Необхідність корисної діяльності - це властивість його натури, він відданий військовій справі, яку розуміє як високий державний обов'язок. Приймаючи наказ сенату виступити проти турецького флоту, він говорить:

Признаюсь вам, що у тяжкій роботі 

Знаходжу я для себе щиру радість...

        (І, 2)

Своїми подвигами Отелло завоював серце юної венеціанки Дездемони. В домі її батька, сенатора Брабанціо, розповідав він про свої пригоди і злигодні на суші й на морях, про далекі мандрівки і чудернацькі країни. Все це слухала Дездемона, і не раз «в її очах бриніли сльози».

Вона мене за муки покохала, 

А я її - за співчуття до них...-

так пояснив Отелло на засіданні сенату «чаклунство», в якому його обвинувачував Брабанціо. [370]

Отелло і Дездемону поєднала духовна близькість, тому кохання дало їм найвище щастя. Заради нього Дездемона зламала старі традиції, знехтувала батьківською забороною, відкинула упередження свого середовища проти людини чорної раси.

Об тім, що мавра покохала я 

І з ним живу в любові, хай на всесвіт 

Сурмить моя бурхлива доля; так, 

йому тепер належить моє серце, 

Люблю його, люблю, який він є. 

Лице його - в душі його я бачу... 

Я честі й подвигам його відважним 

Свою судьбу і серце присвятила.

        (І, 2)

Отелло й Дездемона - цілісні особистості Ренесансу. Це люди широкої натури, безкорисливі, доброзичливі й довірливі. Вони поводяться природно, вільні й відкриті у ставленні до людей, не здатні на пристосовництво і завжди вірні собі.

Любов Отелло до Дездемони - не просто звичайна любовна пристрасть. В Дездемоні зосередилося для нього все те, чим він жив. Любов Дездемони стала втіленням його ідеалу життя, утвердженням віри в людей, справедливість і розумність світу. «...В Дездемоні Отелло знайшов душу свою... а з нею - гармонію, лад, порядок, без яких він пропаща, нещасна людина»,- писав О. Блок(1).

Зруйнував щастя благородних і довірливих людей і призвів їх до загибелі Яго, який за своїм світоглядом втілює темну, зворотну сторону Ренесансу. Це людина розумна, жива й діяльна. Але всю поведінку Яго визначає не творче, а руйнівне начало - хижацтво й індивідуалізм, що є характерними рисами психології, яка породжувалася діяльністю буржуазії нової епохи. Ставлення Яго до людей зумовлене його переконанням у їхній підступності і порочності. Головні мотиви людської поведінки в його розумінні - корисливість, тверезий розрахунок та аморальність. Яго ненавидить Отелло та Дездемону за те, що вони всім своїм життям заперечують його хижацький світ. «Яго ненавидить в Отелло його людський тип, закон, за яким Отелло створений. Яго не може прийняти в Отелло героя, високу душу, не може допустити щастя й удачі для Отелло» (2). Яго ставить за мету не просто усунути чи знищити Отелло - він прагне принизити його, звести на становище «недолюдини». Тому він і спрямував свій удар на душу Отелло - кохання Дездемони. Поступово, холоднокровно плете він свою інтригу, [371] отруює душу Отелло підозрінням і ревнощами, граючи на його довірливості. Про свою підступність він цинічно говорить:

(1) Блок Александр. Собр. соч - М.; Л.: Сов. писа-тель, 1939, т. 12, с. 207.

(2) Берковский Н. Я. Статьи о литературе.- М.; Л.: Худож. литерату-ра, 1962, с. 83.

А наш мавр

Така людина щира і пряма,

Що кожного того вважає чесним,

Хто прикидається таким. За носа

Водити мавра можна так любенько,

Немов осла.

        (І, 3)

Чим потворніших форм набирають падіння й розлад внутрішньої гармонії Отелло, тим більшу насолоду відчуває Яго. Коли Отелло, виснажений стражданнями, знепритомнів, Яго промовляє над ним:

О, дійте, мої ліки! Так-бо ловлять 

Довірливих безумців.

        (IV, 1)

Як тільки Отелло повірив намовам Яго і зневірився в Дездемоні, життя втратило для нього сенс. Дездемона тепер стала для нього втіленням невірності, безчесності, всього ворожого йому в світі, і він убив її. Але тут же розкривається її невинність. Мука, каяття і розпука Отелло безмежні. Після всього, що сталося, Отелло не може жити, і він заколює себе, але йде з життя з відновленою вірою в Дездемону, в чистоту й благородство людей, з відродженим почуттям єдності зі світом.

«Король Лір». На сюжет старовинного сказання про короля Ліра, записаного спочатку в середньовічній хроніці, а потім - в «Хроніках» Р. Холіншеда, існувала до Шекспіра анонімна п'єса, яку він і використав при створенні своєї трагедії.

Зміст твору, на перший погляд, простий і зрозумілий, насправді є багатозначним, складним і глибоким. Як і в інших трагедіях, Шекспір пов'язав родинну історію з історичними конфліктами й соціальними протиріччями, і твір на тему невдячності дітей набув соціально-філософського характеру. Іван Франко справедливо писав, що в «Королі Лірі» англійський драматург «дав нам не фамілійну трагедію в королівських костюмах, а трагедію самого королівства на фамілійнім тлі» (1).

(1) Франко Іван. Твори.- К.: Худож. література, 1955, т. 18, с. 387

Хоч в трагедії використано старовинний сюжет, зміст її відбиває стан сучасного Шекспірові суспільства. Це суспільство, де панує приватна власність, на грунті якої розпадаються нормальні, природні зв'язки між людьми, де відбувається непримиренна боротьба: одних - за владу і багатство, інших - за [372] людські права та гідний людини устрій суспільства. Уже на початку трагедії один із персонажів, Глостер, говорить з тривогою про свій час: «...Любов холоне, дружба ламається, брати не хочуть знатись, по містах - заколоти, по селах - розбрат, у палацах панує зрада, розірвано зв'язок між батьком і сином... Минулися кращі наші часи. Підступи, ошуканство, зрада й руйнація, розбиваючи наш спокій, товаришують нам у дорозі до могили» (II, 2).

Персонажі, які діють в трагедії, діляться на дві протилежні групи. До однієї належать Едмунд, Гонерілья, Регана, Корнуол - хижаки й егоїсти, позбавлені честі й совісті, лицедії й злочинці, вчинками яких керує жадоба влади й багатства. Особливо глибоким є образ Едмунда з його виразно окресленим характером. Сильний, небезпечний злочинець, він завжди володіє собою, розраховує тверезо і точно, ніколи не діє під враженням роздратування чи гніву. Едмунд - страшне породження соціального перевороту нової доби. Він втілює розкріпачену ініціативу, позбавлену людяності, спрямовану проти суспільства, виключно на задоволення особистих, хижацьких інтересів.

Інша група персонажів - Корделія, Кент, Едгар, блазень Ліра, згодом Глостер - повноцінні люди, гуманні, щирі й безкорисливі. В образі Корделії найбільш повно втілено ідеальні риси людини - чистота, гідність, щирість, висока людяність. Корделія - один із найбільш довершених позитивних жіночих образів світової літератури. Леся Українка писала: «В усій класичній і некласичній французькій літературі XVII та XVIII ст. нема жодного жіночого образу, котрий можна було б поставити поряд зі щирою, вільною духом Корделією» (1).

У центрі трагедії - образ Ліра в його складній динаміці. На початку перед нами величний, повновладний король, який розподіляє своє королівство між трьома доньками, вирішивши «з рамен своїх старечих струснути всі турботи». Віддаючи королівство, він не має ніякого сумніву, що і без нього залишиться королем і збереже загальну пошану й почесті, якими був оточений усе життя. Це уявлення грунтується на його вірі в цінність своєї особистості. Лір завжди був «сповнений гордої свідомості, що він сам собою великий, а не владою, яку має в своїх руках»(2). Отже, на думку Ліра, оскільки в ньому самому нічого не зміниться від того, що він віддає королівство, то й становище його змінитися не може. Король Лір вірить також в існування однієї для всіх [373] непорушної моралі, за якою молодші шанують старших, діти покірні батькам, піддані - королю.

(1) Леся Українка. Твори.- К.: Худож. література, 1954, т. 4, с. 352.

(2) Добролюбов Н. А. Собр. соч.: В 3-х т.- М. 1952, т. 2, с. 197.

Сліпа покірність Гонерільї і Регани волі Ліра при розподілі королівства, красномовне вираження ними любові до нього цілком відповідають його уявленням про себе і про світ, і він спокійно віддає їм королівство. Правдива і щира Корделія відмовляється від фальшивого славослів'я. Це сприймається королем як прояв черствості і непокірності, він проклинає Корделію, позбавляє її спадщини, і вона покидає королівство.

Невдовзі короля Ліра безмежно вражає зміна у ставленні до нього Гонерільї й Регани. Зникла їх шанобливість, вони більше не визнають за ним жодних королівських прав, сприймають його тільки як стару примхливу людину, що дратує їх і завдає клопоту. Спочатку Лір не може цьому повірити, потім пояснює все злобним характером, черствістю й невдячністю своїх дочок, не раз вибухає гнівом, проклинає дочок, закликає грізні стихії покарати їх за порушення природного порядку речей.

Ви, бистрі блискавки, вогнем сліпучим 

Зухвалі очі засліпіте їй! 

Ви, сонцем розколихані тумани, 

Спадіть на неї і затруйте вроду, 

І гордощі неситі оскверніть!

        (II, 3)

Лір ще не розуміє, що справа не в особистих якостях його дочок, що це діє об'єктивна закономірність суспільства, заснованого на приватній власності: гнів короля без королівства вже нікого не лякає, батька без спадщини вже ніхто не бере до уваги, і доньки відмовляють Ліру в притулку.

Блукаючи холодної буряної ночі степом, король Лір опиняється в світі бездомних і скривджених «сіром голих». Лише тепер він проймається до них співчуттям, розкаюється, що не думав про них, коли посідав трон, кидає виклик багатим і байдужим:

Бродяги,

Сіроми голі! Як на вас падуть 

Страшні удари бурі оцієї - 

Чи ж можуть ваші голови невкриті, 

Худі тіла в подертому вбранні 

З негодою жахливою боротись? 

Занадто мало думав я про це. 

Навчайся, багатію! Відчувай, 

Що бідарі всякденно відчувають, 

Віддай добра свойого їм частину. 

Щоб правда на землі запанувала.

        (Ш, 3) [374]

Ціною нестерпних страждань дісталась Ліру істина про світ і людину. Він повністю усвідомив негідність і несправедливість світу, в якому живе, і  зрозумів, що зумовлені вони пануванням власності. Це вона викривляє закони, породжує несправедливість, дає волю жорстоким інстинктам, убиває в людині гуманність.

    Лахміття

Нам одкриває злочини, а пишна, 

Підбита хутром дорогим одежа 

Приховує. Позолоти порок - 

І суд зламає спис об позолоту. 

        (IV, 6)

Прозріння Ліра й відкриті ним істини тим більше вражають у трагедії, що вони пов'язані з зображенням поглиблення суперечностей у світі. Так, паралельна сюжетна лінія Глостера і його синів поширює картину суспільства, на її фоні виразніше виступає типовість трагедії Ліра, а водночас і художня своєрідність цього образу.

Надзвичайна емоційність у зображенні страждань Ліра досягається тим, що Шекспір подає їх на тлі бурхливих стихій: тільки вони можуть змагатися з силою Лірових пристрастей. Буря, на фоні якої відбуваються найбільш драматичні події в «Королі Лірі»,- це головний поетичний образ трагедії, символ катастрофи суспільного життя. Цей прийом - включати саму природу у вир людської боротьби - характерний для творчості Шекспіра.

Наприкінці трагедії Лір не тільки зрозумів свою власну помилку, а й осягнув несправедливість суспільства загалом. Він збагнув нарешті, що найціннішим у людях є людяність і співчуття до інших. Лір і сам змінився під впливом глибоких переживань і страждань, які збагатили й облагородили його душу, відкрили йому очі. На допомогу Ліру поспішає скривджена ним Корделія. Лір усвідомлює всю міру своєї провини перед нею, всю велич її благородної душі. Зустріч з Корделією дала йому щастя. Проте, як показує Шекспір, світ, гідний людини, в якому торжествуватимуть справжні цінності,- справа майбутнього. Корделія загинула - її повісили в тюрмі за наказом Едмунда. Лір не хоче і не може жити далі. Він помирає, проклинаючи безсердечних людей.

Трагедія пробуджує почуття обурення світом жорстокості й зла. З приводу розвитку образу Ліра М. О. Добролюбов писав: «Дивлячись на нього, ми спочатку відчуваємо ненависть до цього безпутного [375] деспота; але, стежачи за розвитком драми, все більше примиряємося з ним як з людиною і закінчуємо тим, що сповнюємось обурення і лютої злості уже не до нього, а за нього і за цілий світ - до того дикого, нелюдського становища, яке може доводити до такого безпутства навіть людей, подібних до Ліра» (1).

(1) Добролюбов Н. А. Собр. соч., т. 2, с. 198.

Трагедія Шекспіра постала на грунті історичної дійсності Відродження, але вийшла далеко за її межі, набрала загальнолюдського значення і зберегла свій живий смисл до сьогоднішнього дня.

«Макбет». Трагедія «Макбет» - твір соціально-політичної проблематики, в якому засуджено криваву узурпацію і сваволю монарха. Сюжет Шекспір запозичив з «Хронік» Р. Холіншеда.

Дія трагедії сконцентрована навколо образу Макбета, показаного в еволюції. Особлива увага приділяється зображенню внутрішнього світу героя, розкриттю поступового розпаду його особистості в ході злочинної боротьби за трон. На початку трагедії Макбет постає як герой Шотландії, її захисник, славний і непереможний воїн, якого шанує і відзначає високими нагородами король Дункан. Макбет вірно служить Шотландії і королю, але успіхи й удачливість породжують у ньому усвідомлення своєї винятковості, честолюбні бажання. В нього зріє злочинний задум захоплення трону. Натхненницею й вірною помічницею його у цьому є палко кохана ним дружина леді Макбет. Скориставшись випадком, коли король Дункан гостює в його замку, Макбет, зазнавши болісної душевної боротьби, зрештою убиває Дункана і захоплює корону. Але підступно захоплена влада не приносить щастя й миру ні Макбету, ні його дружині. Піддані здогадуються про злочин Макбета і віддаляються від нього. Боячись викриття, керований інстинктом самозахисту, Макбет уже без вагань чинить один злочин за другим: його найманці убивають Банко, винищують сім'ю Макдуфа. Руйнується родинне щастя Макбета, його дружина не витримує непосильного тягара злочину і божеволіє. Наростає самотність тирана. Він викликає обурення, уся країна його ненавидить і готується до боротьби з ним.

Водночас у Макбеті відбуваються великі внутрішні зміни. Тиран розплачується за свої криваві злодіяння розпадом своєї особистості, цілковитим внутрішнім спустошенням і болісними стражданнями. Не будучи злочинцем за своєю вдачею, як «чоловік в основі чесний і чутливий» (І. Франко), [376] Макбет усвідомлює усю жорстокість і нелюдськість свого злочину, розуміє його згубну дію на свою долю, його безглуздість: злочин дав йому корону, але позбавив його людяності й звичайного щастя, корона не принесла йому нічого, крім страждань і самотності:

Я довго жив і на путі життя

У жовтолисту осінь перейшов.

Чи ж бачу те, що прикрашає старість,-

Любов, покору, шану, юрми друзів?

Нема й не буде. Ні! Самі прокльони...

        (V, 3)

За логікою внутрішнього руху Макбет доходить глибоко песимістичних висновків про безглуздість життя:

Все завтра, та все завтра, та все завтра -

Дрібненькою ходою - день у день,

І так закінчується наш літопис.

Всі «вчора» путь освітлювали дурням

До праху смерті. Вгасни, недогарку!

Життя - рухлива тінь, актор нікчемний;

Годину чваниться, горить на сцені,-

І край; оповідання ідіота,

Палке та голосне, але нічого

Не значуще.

        (V, 4)

Це вже означає цілковиту моральну загибель Макбета.

Глибоко драматичне зображення зруйнування колись благородної і доблесної людини робить образ Макбета глибоко трагічним. Але це зовсім не означає виправдання злочинця. Засудження його безкомпромісне. Трагедія сповнена войовничого гуманізму. Проти Макбета виступає все суспільство, воно бореться з тираном і знищує його в ім'я справедливості й людяності.

Шекспір створив також видатні трагедії на античні сюжети, запозичені з «Порівняльних характеристик» Плутарха. Це - рання трагедія «Юлій Цезар», а також «Антоній і Клеопатра», «Коріолан», «Тимон Афінський», що завершують другий період творчості. В них ставляться великі трагічні проблеми життя, світ зображується в стані напруженої боротьби, в якій вирішується доля окремих осіб і цілих народів. Образи Брута, Коріолана, Антонія і Клео-патри належать до найдовершеніших і найбільш глибоких образів Шекспірових трагедій. Хоч трагедії написані на давні сюжети, вони мали гостроактуальний смисл. Три перші були близькими і зрозумілими сучасникам Шекспіра своєю політичною проблематикою, [377] «Тимон Афінський» - викриттям згубного впливу золота і грошей на людину і людські відносини. Основу сюжету цього твору становить трагічна доля Тимона Афінського - багатія, який щедро роздає свої багатства численним друзям, радо допомагає людям. Він вірив, що їхня вдячність, їхні похвали і схиляння перед ним є щирим проявом дружби до нього, правдивого захоплення ним як людиною; Тимон глибоко переконаний, що, опинись він у біді, усі ці люди не змінять до нього ставлення і поспішать йому на допомогу. Невдовзі він розорився. Але це його не хвилює, він знає, що має багато друзів, і сподівається на їхню підтримку. Проте ніхто не поспішає її подати, від Тимона відмовляються навіть ті, кого він виручав з великої біди. Невдячність друзів викликає у нього гнів і обурення, він тепер зрозумів, що вони і раніше були з ним нещирими, керувалися корисливістю, лицемірили заради його щедрих подарунків. Усе це приводить його до переконання, що стосунки між людьми в суспільстві визначає золото, що ціниться воно більше, як людина. Тимон проймається ненавистю до золота і до людей і йде жити в ліс. Випадково він тут відкопує скарб, але з огидою відкидає золото і проклинає як зло, що спотворює світ і роз'єднує людей. Монологи Тимона вражають глибиною розуміння сутності грошей у власницькому суспільстві.

А це що? Золото? Блискуче, жовте, 

Коштовний скарб... О ні, боги, тепер 

Молитися не буду я на сміття! 

Лиш корінців я хочу! Світле небо! 

його тут вистачить, щоб обернути 

Зло на добро, зробити чорне білим, 

Низьке- високим, одворотне- гарним, 

Старого - юним, боязкого - мужнім! 

Навіщо ви, боги, мені його 

Даруєте? Навіщо? О боги! 

Воно жерців і слуг од вас одверне, 

В тілистого з-під голови подушку 

Зуміє витягти! Цей жовтий раб 

В'язатиме й ламатиме святі 

Обітниці, благословить проклятих, 

Страшну проказу змусить полюбити, 

Звеличить злодія і дасть йому 

Високий титул і загальну шану, 

І місце у сенаті. Це воно 

Засняділу вдову веде до шлюбу, 

А вкрита болячками потаскуха, 

Та, що від неї вже й шпитальні стіни 

Нудити почало, стає від нього 

Квітучою й розкішно-запашною, 

Немов сама весна. Нікчемне сміття, [378] 

Повіє світова, що сієш розбрат 

Поміж народів, я верну тебе 

В твоє законне місце!

        (IV, 3)

К. Маркс вбачав у цьому монолозі вираження думки самого Шекспіра і зазначав, що «Шекспір чудово зображує сутність грошей». Для ілюстрації своїх думок К. Маркс неодноразово звертався до Шекспірової трагедії і цитував монолог Тимона (1).

Тимон помер самотнім, не примирившись з людьми, з ненавистю і відразою до них за те, що вони, піддавшись владі золота, втратили людяність. Але не прокляття Тимона завершують трагедію. Вона закінчується закликом встановити у світі гідний людини порядок речей. Один із персонажів твору, Алківіад, проголошує необхідність подолати, якщо потрібно, то й війною, боротьбу між людьми в суспільстві і встановити мир і спокій:

З війни народжується мир, а мир 

Хай стримує війну, й на вічні віки 

Хай одне одному готують ліки.

        (V, 4),

У третій період творчості, який називають романтичним, Шекспір написав п'ять п'єс: чотири трагікомедії, або романтичні драми,- «Перікл» (1609), «Цимбелін» (1610), «Зимова казка» (1611), «Буря» (1612) та історичну драму «Генріх VIII» (1613). Значне місце в драмах займає казково-фантастичний елемент. Дія в них відбувається в легендарній країні, в світі незвичайного, казково-фантастичного, де добрі начала життя незмінно перемагають сили зла. Та це не означало відходу митця від дійсності - Шекспір всюди зберігає почуття реальності і твердо стоїть на її грунті, зображуючи реальні конфлікти реальної історичної дійсності. Великий гуманіст залишився вірним гуманістичним ідеалам, але як реаліст не бачив можливості здійснення їх у сучасному йому суспільстві, тому переносив позитивне розв'язання життєвих протиріч у світ незвичайного. «Шекспір не знав і не міг знати шляхів до створення ідеального ладу. Він був певний тільки одного: людям потрібне інше життя, ніж те, на яке вони засуджені, вони варті того, щоб нові обставини були для них створені, і запорукою такої можливості є те краще, що було в людській природі. Це й виражене в його останніх п'єсах»(2).

(1) К. Маркс и Ф. Знгельс об искусстве, т. 1, с. 165-169.

(2) Аникст А. Творчество Шекспира, с. 550.

Найповніше особливості жанру останніх творів Шекспіра проявилися в «Бурі». Драма починається картиною морської бурі, під час якої неаполітанський [379] король Алонзо і міланський герцог Антоніо з усім своїм оточенням рятуються з потопаючого корабля і опиняються на невідомому острові. На острові живе Просперо. З його розповіді дізнаємося, що він був колись міланським герцогом, захоплювався науками. Вступивши в змову з неаполітанським королем Алонзо, його брат Антоніо підступно захопив владу, а Просперо з його маленькою донькою Мірандою наказав посадити в човен і пустити в бурхливе море. Хвилі прибили Просперо до острова, де він, оселившись, виховував Міранду, займався науками, на їхній основі оволодів магією та здобув владу над духами.

Мудрий Просперо бореться проти зла, прагне удосконалити, виправити дійсність. Він підкорив злу відьму Сікораксу і звільнив з її полону духа Аріеля, який тепер вірно служить йому. Просперо старається облагородити, приручити сина Сікоракси - напівзвіра Калібана.

З волі Просперо сталася буря, і міланці опинилися на острові. Вони намагаються запровадити тут свої, звичні їм порядки: почалися змови і замахи на життя, розгулялися порочні пристрасті. Але на острові Просперо, в його світі, діють закони добра. Просперо судить і карає нелюдяне суспільство, руйнує злочинні задуми, попереджає і знищує зло. Він навчає Фердінанда добру й безкорисливому служінню людям. Просперо змушує своїх ворогів розкаятися, повертає собі владу і прощає всіх:

Шляхетний розум дужчий за злостивість, 

І милосердність краща, аніж помста.

        (V, 1)

Просперо примирився зі своїми колишніми ворогами не тоді, коли вони діяли і відчували свою силу, а тоді, як він переміг їх, розвінчав і обеззброїв. Своїм милосердям він довів моральну перевагу над ними. Просперо покидає свій острів, відмовляється від влади над духами і повертається до людей; повертається не тому, що примирився зі злом, а через те, що вірить у необхідність перебудови життя на засадах добра і людяності.

Багатозначними у творі є образи Міранди і Фердінанда, як і взагалі образи позитивних молодих людей у всіх романтичних драмах Шекспіра. Світ юних героїв - майбутнє суспільства. Це світ мрії, любові, чистоти й віри в щасливу долю людей, він прямо протилежний егоїстичному, жорстокому середовищу, в якому жили їхні батьки. З образами молодих людей такого типу в останні драми Шекспіра увійшла нова тема зміни поколінь.

Зміст «Бурі» широкий: він містить глибокі роздуми, налічує багато персонажів і символічних ситуацій. Згадаймо хоча б дуже показовий для поглядів і настроїв Шекспіра останніх років життя образ Гонзало з його фантазією про ідеальну державу на острові. Ця фантазія сприймається як запозичення з Монтеня і перегукується з «Утопією» Мора.

У «Бурі» Шекспір закликає до створення нового світу, без приниження, насильства і жорстокості.

Шекспір у своїх творах правдиво змалював широку картину дійсності, в якій центральне місце завжди посідає людина. Він зображував її у стосунках з іншими людьми, розкривав її складне і суперечливе внутрішнє життя, її почуття й думки, показував її високі й низькі вчинки. Персонажі його творів - люди вільні духом, з могутніми й величними пристрастями, що й надало героїчного звучання Шекспіровій драматургії.

Характери, створені Шекспіром, відзначаються величезною внутрішньою багатогранністю; в них поєднуються різні душевні якості, органічно зливаються контрасти й суперечності; герої ніколи не застигають в одному стані, вони живуть, розвиваються й змінюються. Кожний характер втілює загальне, типове і водночас є індивідуалізованою, неповторною особистістю.

Герої Шекспіра обдаровані яскравою поетичною уявою. Вони здатні поетично виражати те, що відбувається в їхній душі і в оточуючому світі. їхня мова дуже образна, експресивна, багата на метафори, звучить вона природно, бо відповідає характеру героя, його психологічному стану, вчинкам. Порівняння і метафори в мові героїв служать Шекспіру засобом індивідуалізації людських характерів. Дослідники визначили, що кожний персонаж Шекспіра має індивідуальну тематичну систему образів. Наприклад, у мові Гамлета, який усвідомив недугу свого часу, багато образів хвороби і розпаду, у Макбета домінує образ одягу з чужого плеча, у короля Ліра - образи звірів.

Творчість Шекспіра глибоко народна. Найрізноманітнішими формами вона пов'язана з усім суспільним життям країни. Великий драматург зображував дійсність з найпередовіших, демократичних позицій того часу, засвоївши найкращі елементи духовної культури великої доби Відродження. Через усю творчість [381] Шекспіра проходить ствердження гуманності. Він карає чи звеличує людину, виходячи лише з одного критерію,- відповідності її поведінки ідеалам людяності. Тому творчість Шекспіра співзвучна всім часам, вона завжди є і буде тим джерелом, яке живить прагнення людини до справедливості, краси, ідеалу.

Шекспір значною мірою спирався в своїй драматургії на традиції народної драми і народного театру, але не імітував їх, розвивав і підносив до рівня високого мистецтва та найвищих досягнень передової думки, виховуючи народну свідомість і народні естетичні смаки. Своєю поетичною мовою Шекспір багато завдячує народу, на чию живу мову та склад думки він орієнтувався у своїй творчості. Драматург широко використовував прислів'я, приказки, народні пісні і балади, властиві народній мові афористичні вирази. Але в контексті Шекспірових творів все це звучить не як фольклорне запозичення, а як органічна властивість його мови і стилю.

Винятково сильним був вплив Шекспіра на розвиток мистецтва і літератури різних країн протягом століть. Під знаком цього впливу у XVIII ст. в Німеччині формувалася реалістична естетика, створювалася Шіллером і Гете національна драма. В європейських літературах перших десятиліть XIX ст. геніальна драматургія Шекспіра була прапором цілого художнього напряму - романтизму. Видатні письменники критичного реалізму визнавали свою спорідненість з Шекспіром і називали його своїм учителем. Шекспірівське начало є у Кітса і Вальтера Скотта, Пушкіна і Достоєвського, Стендаля і Бальзака. Безсмертна спадщина Шекспіра продовжує жити і в світовій літературі XX ст.

Творчість Шекспіра залишила помітний слід в українській літературі. Майже кожний видатний український письменник висловлював своє захоплення Шекспіром, зазнав його впливу в тій чи іншій формі. В українській літературі існує багато творів на Шекспірові мотиви, часто трапляються шекспірівські ремінісценції у Лесі Українки, І. Франка, М. Рильського та ін.

Переклади творів англійського драматурга відіграли помітну роль у XIX ст. в розвитку української літературної мови. Багато українських письменників зверталися до перекладу Шекспірових творів: М. Старицький, Ю. Федькович, П. Мирний, П. Куліш, Л. Українка, І. Франко, М. Кропивницький, [382] М. Драгоманов. Основоположником наукового шекспірознавства на Україні був Іван Франко.

У радянській українській літературі високохудожні переклади творів Шекспіра створили М. Рильський, Б. Тен, М. Бажан, В. Мисик, Д. Паламарчук та ін.

Трагедії і комедії великого драматурга широко входять до репертуару радянського театру. Великим успіхом у радянських глядачів користуються вистави комедій «Дванадцята ніч», «Багато галасу даремно», «Комедія помилок», «Приборкання непокірної», «Віндзорські витівниці», трагедій - «Гам-лет», «Король Лір», «Отелло», «Макбет», «Ромео і Джульєтта», «Антоній і Клеопатра», хроніки «Річард III». Всесвітнє визнання здобули балет «Ромео і Джульєтта» С. Прокоф'єва, екранізація «Гамлета» і «Короля Ліра» Г. Козінцева. Радянська театральна інтерпретація Шекспіра загалом становить одну з найяскравіших сторінок світової шекспіріани.

 

 

Контрольні питання

1. Збірка новел Чосера «Кентерберійські оповідання». Особливості побудови збірки. Порівняти сюжетне обрамлення «Декамерона» і «Кентерберійських оповідань».

2. Реалістична картина соціальної дійсності Англії XIV ст. в «Кентерберійських оповіданнях».

3. «Утопія» Т. Мора. Жанрова специфіка твору і побудова сюжету.

4. Ідеальний суспільний устрій в «Утопії».

5. Розвиток поетичних жанрів в англійській ренесансній поезії.

6. «Університетські уми» і їхня роль у розвитку англійської драматургії Відродження.

7. «Трагічна історія доктора Фауста» К. Марло. Ідейно-естетична проблематика трагедії. Образ титанічного героя.

8. Біографія Шекспіра. «Шекспірівське питання».

9. Основні періоди в творчості Шекспіра.

10. Сонети Шекспіра як сюжетний цикл. Філософське осмислення дійсності в них.

11 Образ ліричного героя в сонетах Шекспіра.

12. Історичні хроніки Шекспіра «Річард III», «Генріх IV», їхні джерела, жанрова специфіка і проблематика. [384] Головні образи державного плану і «фальстафівського фону».

13. Судження К. Маркса і Ф. Енгельса в листах до Ф. Лассаля про реалізм Шекспіра.

14. Ідейно-художні особливості комедій Шекспіра першого періоду («Сон літньої ночі», «Дванадцята ніч»).

15. Поглиблення трагічного осмислення дійсності в «Венеціанському купці». Образ Шейлока. Пушкін про цей образ.

16. Своєрідність трагічного конфлікту в ранній трагедії «Ромео і Джульєтта».

17. Зміна трагічного конфлікту в «великих» трагедіях: «Гамлет», «Отелло», «Король Лір», «Мак-бет». Характер постановки і вирішення в них трагічних проблем буття. Конкретний аналіз кожної з цих трагедій.

18. Гуманістичний зміст трагікомедії «Буря».

19. Особливості творчого методу Шекспіра: широта охоплення явищ дійсності в їхньому рухові і взаємозв'язку; багатосторонність і динаміка характерів; поєднання трагічного і комічного, високого і низького; вірша і прози; образність мови.

 


© Aerius, 2004