Сен-Жон Перс
Поезія
Нобелівська промова
(Стокгольм, 10 грудня 1960 року)
Переклад Михайла Москаленка


© Saint-John Perse. Poésie : Allocution au Banquet Nobel, 10.ХІІ.1960

© М. Москаленко (переклад з французької), 2000

Джерело: Сен-Жон Перс. Поетичні твори. К.: Юніверс, 2000. 480 с. - С.: 428-435.

Сканування і коректура: Aerius (ae-lib.org.ua), 2004


 

Я прийняв задля слави поезії шану, яку їй складено тут і яку я поспішаю їй віддати.

 

Поезію вшановують нечасто. Бо, здається, поглиблюється відстань поміж поетичним витвором і діяльністю суспільства, підвладного матеріальним негараздам. Поет приймає цей розрив, хоча й не шукає його,- розрив, який був би рівнозначний і для вченого, коли б наука не мала свого практичного застосування.

 

Але ж і вченого, і поета вшановують тут, власне, за їхню безкорисливу думку. Нехай же принаймні хоч тут не буде трактовано їх як братів-супротивників. Бо одне й те саме питання постає перед ними над краєм одного й того самого провалля, і тільки способами досліджень різняться вони між собою.

 

Коли ми усвідомлюємо драму сучасної науки, яка навіть у математичному абсолюті віднаходить свої раціональні границі; коли ми бачимо, як у фізиці дві великі панівні доктрини висувають, з одного боку, загальний принцип відносності, а з другого - квантовий принцип невизначеності та індетермінізму, що має назавжди обмежити саму достовірність фізичних вимірів; коли ми чуємо, як найбільший науковий геній нашого століття, основоположник сучасної космології і творець найґрандіознішого інтелектуального синтезу, вибудованого в термінах математичних рівнянь, прикликає інтуїцію на допомогу розумові й твердить: «уява - це правдивий ґрунт для зародження наукової ідеї», тим самим вимагаючи для вченого права на істинно художнє бачення,- чи не буде дозволено нам вважати поетичні знаряддя такими ж законними, як знаряддя логічні?

 

Справді, будь-який витвір розуму є передусім «поетичним» у власному розумінні цього слова; і за рівноцінності чуттєвих та духовних форм праця вченого й праця поета від самого початку свого мають тотожне призначення. Що провадить нас далі і що приходить до нас із більшої далини: дискурсивна думка чи поетичний еліпсис? І з первісної ночі, де навпомацки йдуть двоє сліпонароджених: один - у всеозброєнні наукових знарядь, другий - осяяний лише спалахом інтуїції,- хто раніше знаходить вихід, хто несе в собі більше миготливого фосфоричного сяйва? Відповідь не має значення. Таємниця є спільною для обох. І велике дерзання поетичного духу ні в чому не поступається драматичним прозрінням сучасної науки. Астрономи були вкрай збентежені теорією розширення всесвіту; але не менш істотне розширення відбувається також і в іншому всесвіті - у моральному та духовному космосі людини. Хоч би як далеко відсувала наука свої межі, по всій довжині цих дугоподібних кордонів ми будемо чути гонитву поетової мисливської зграї. Бо якщо поезія й не являє собою, як було вже сказано, «абсолютної реальності», то вона все ж, без сумніву, є найближчим проривом до неї і найближчим її осягненням,- біля тієї крайньої межі співучасті, де реальність поеми немов пізнає саму себе.

 

Аналогічна і символічна думка, віддалене осяяння образу-посередника, гра його відповідностей поміж безлічі ланцюгів реакцій і чужорідних асоціацій, нарешті, найвища ласка мови, що передає сам рух Буття,- все назване наділяє поета тією над-реальністю, котра не може належати науці. Чи має людина діалектику, яка більше її захоплювала б і мобілізувала? Коли вже й філософи відступають від метафізичного порога, поетові належить стати на місце метафізика; і тоді поезія, а не філософія, виявляється справжньою «дочкою подиву», якщо вдатися до вислову античного філософа, котрий, щоправда, ставився до неї з найбільшою підозрою.

 

Але поезія - це щось більше, аніж спосіб пізнання; поезія - це передусім спосіб життя, і то життя цілісного. Поет жив у печерній людині, житиме він і в людині атомної доби, тому що він - невід'ємна частка людської особистості. З поетичної жаги, жаги духовної зродилися релігії, і з волі поезії божественна іскра вічно живе в людському кремінні. Коли валяться й руйнуються міфології, божественне знаходить у поезії свій пристанок, а можливо, й своє майбутнє. І навіть у найближчій до людини суспільній царині, коли Діви зі смолоскипами приходять на зміну Дівам, які несуть хліб на чолі античного кортежу, саме в поетичній уяві ще раз спалахує висока пристрасть народів, які прагнуть світла.

 

Гордість людини, що поклала на себе в путі ваготу вічності! Гордість людини, що прийняла на себе в поході тягар людяності, у час, коли перед нею відкривається новий гуманізм, справді універсальний і душевно цілісний!.. Вірна своєму обов'язкові, що полягає саме в найглибшому осягненні людської таємниці, сучасна поезія поринає в пошуки, що мають стосунок до самої цілості людини. Нічого піфійського в цій поезії нема. І так само нема нічого суто естетичного. Вона аж ніяк не є мистецтвом бальзамування чи декорування. Вона аж ніяк не підносить перлів культури, не продає ні підробок, ані емблем, і жодне музичне свято не могло б її вдовольнити. На власних шляхах вона поєднується з красою,- і це найвищий союз,- але не бачить у ній ані свого вивершення, ані єдиної своєї поживи. Вона відмовляється відривати мистецтво від життя, а знання - від любові; вона - дія, вона - пристрасть, вона - могутність і вічне оновлення, що розсуває кордони. Любов - її вогнище, непокора - її закон, і місце її скрізь, де живуть передбачення й передвістя. В жодному разі не зичить вона собі потьмарення або зречення.

 

При тому вона не чекає для себе жодних переваг, що їх несе сучасна доба. Пов'язана зі своїм власним призначенням і вільна від будь-якої ідеології, вона мислить себе рівною самому життю, яке не потребує жодних виправдань. Подібно до єдиної великої й живої строфи, вона обіймає нині, в сучасності, все минуле і все майбутнє, і людське, і надлюдське, і весь планетарний простір разом із просторінню всесвітньою. Темнота, яку їй закидають, зумовлена не власною її природою, покликаною нести світло, а навпаки, тією ніччю, що її вона досліджує, оскільки саме в цьому її обов'язок: ніччю самої душі і ніччю таємниці, в яку занурене людське буття. її мова незмінно чинила спротив темноті, бувши не менш вимогливою, аніж мова науки.

 

Отже, своєю повною причетністю до всього, що існує, поет пов'язує нас із постійністю та єдністю буття. Він дає нам урок оптимізму. Як на нього, один і той же закон гармонії панує над цілим світом речей. І не може тут статись нічого такого, що за природою своєю перевершило б людську міру. Найбільші історичні катастрофи - то лише періодичні ритми набагато Грандіознішого циклу взаємозалежностей та оновлень. І Фурії, що переходять сцену, високо піднявши смолоскипи, освітлюють лише коротку мить тривалої теми в її повільному саморозгортанні. Дозрілі цивілізації не гинуть в осінніх муках, вони лише міняють шкіру. Небезпечна лише інерція. Поет - це той, хто заради нас ламає узвичаєне.

 

Отак поет, усупереч власній волі, виявляється пов'язаним з історією. І в драмі його часу для нього нема нічого марного або чужого. Нехай же він ясно скаже всім про свій смак до життя посеред цього потужного часу. Адже велика й нова година - час, коли віднаходиш себе заново. Отож, кому мали б ми відступити високу честь нашого часу?

 

«Не бійся,- мовить Історія, коли якогось дня скидає з себе люту маску і, піднявши руку, креслить у повітрі жест примирення, мов азіатське Божество в найвищу мить свого вбивчого танцю. - Не бійся і не сумнівайся, бо сумнів безплідний, а острах - почуття рабів. Ліпше прислухайся до цього ритмічного биття, що я його по-новому передаю великій людській фразі на вічній дорозі творіння. Неправда, що життя спроможне заперечити себе. Ніщо живе не може ані постати з небуття, ані запрагнути його. Але так само ніщо не здатне зберігати форму й міру серед невпинного припливу Буття. Трагічне - не в метаморфозі як такій. Правдива драма віку - в дедалі більшому розриві між людиною у часі й людиною поза часами. Хіба людина, що осяяна на схилі, конче мусить потьмяніти на іншому? Хіба її ґвалтовне визрівання,- у спільноті, проте без спільності,- не виявиться хибним визріванням?..»

 

Поет, неподільний у своєму єстві, має свідчити поміж нами про подвійне покликання людини. І це означає високо піднести перед розумом дзеркало, якнайчутливіше до всіх його духовних шансів та устремлінь. Це означає посеред століття вивищити людське призначення, якнайбільшою мірою гідне первородної людини. Це означає, нарешті, з більшою звагою вливати душу людства в плинний рух духовної енергії світу... Перед лицем ядерної енергії - чи вистачить поетові задля його мети простої глиняної лампади? Так, вистачить, якщо про глину згадує людина.

 

І вже поетові задосить, коли він втілює в собі хворе сумління свого часу.

 


© Aerius, 2004


забронировать заказать звонок - стоунтерапия алматы акция