Сен-Жон Перс
Хроніка
Переклад Михайла Москаленка


© Saint-John Perse. Chronique (1960)

© М. Москаленко (переклад з французької), 2000

Джерело: Сен-Жон Перс. Поетичні твори. К.: Юніверс, 2000. 480 с. - С.: 349-369

Сканування і коректура: Aerius (ae-lib.org.ua), 2004


 

І

«Поважний вік, це ми! Вечірня свіжість - на вершинах, і подих моря - на порогах, і непокриті чола наші - перед просторістю арен...

 

У вечір довгої червоної гарячки, коли списи схиляються в руках, ми бачили на Заході крайнебо, стократ багряніше і рожевіше від найрожевіших солончаків: із вечором великих ерґів, із вечором великих сфер, коли найперші з-між елізій дня були для нас, немов занепад мови.

 

І це - роздерті нутрощі й утроби на всіх осяяних токах Століття: білизна, випрана у матерній воді, та людський палець, що прокреслив рису в зеленому й фіалковому небі, у всіх живих проломах - у розривах цих закривавлених сновидних марень!

 

Одна-єдина хмара грозова, ясна й повільна, зблиснувши, спіраллю простерлась біло крізь південне небо і випнула акулячий живіт із серпанковими краями-плавниками. Червоний жеребець смеркання озвавсь іржанням серед вапняків. І наше марення спочило на вершинах. Ритмічне сходження - над сходженням зірок, із моря зроджених... Але не з того моря, що нині ввечері примарилося нам.

 

Хоч би які високі ті місцини,- здіймається у далях інше море, й за нами йде услід: на висоті чола людського, височезна маса, громаддя,- і завершення століття на обрії земель, оплот камінний, фортечний мур азійського кордону, оцей поріг високий у пломінні,- на овиді усіх часів, живих і мертвих, всіх в одному тлумі.

 

Зведи-но голову, людино смерку! Вже до твого погідного чола троянда літ обернута велично. Високе дерево небес, немов опунція, вдяглося на Заході в червону кошеніль. Серед заграви вечора, що пахне шарами висохлих водорослин, ми виплекали для найвищих перегонів великі острови у напівнеба, подібні до отар, чия пожива - плоди суничника та ялівцю.

 

Там, угорі - велика лихоманка й розжарене вугілля ложа. Нічний статут укоханих дружин на всіх омитих золотом вершинах!»

 

ІІ

«Поважний вік, ти правди не сказав: дорога жару, та ніяк не праху... З лицем палаючим, з високою душею,- це до яких надмірностей граничних ми нині біжимо? Час, що його відмірюють роки,- то аж ніяк не міра наших днів. Ми не пов'язані ніяк із неістотним чи низотним. Для нас - божисте шумування, його остання круговерть...

 

Поважний вік, це ми,- серед безмежних своїх шляхів. О ляскіт батога на перевалах! І цей високий зойк на верхогір'ї! І цей великий нетутешній вітер, що так потужно віє нам в обличчя: він притискає мужа до каміння, немов соху до земляної скиби.

 

Ми вирушимо за тобою вслід, крило смеркання... Сягає погляд далі й далі між брил базальту й мармурових товщ! Бо людський голос - на землі, людська долоня - між каміння, вона орла видобуває з його нічної темноти. Але німує Бог у календарних датах, і наше ложе простяглося не в просторі і не в триванні.

 

О Смерте, вбрана в латні рукавиці, що з білої слонівки: марно ти перетинаєш наші стежі, кістками покарбовані,- ще далі дороги наші пролягли. А джура в кістяному обладунку, що ми даруємо йому житло, а він нам служить, найманець поденний,- увечері, як зрадник, нас покине на повороті нашого шляху.

 

Лишається сказати ще й таке: ми живемо самою поза-смертю, і жити будемо з самої смерті. Промчали коні, що летіли буйно до цвинтарів великих бойовищ, з губами, свіжими від земної шавлії. Гранат Кібели й досі жонам нашим забарвлює вуста своєю кров'ю.

 

Бо наше царство - від передвечір'я, від цього спалаху Століття аж до його вершин; і ми не зберегли для себе там ні королівських крісел серед Ради, ні поля битв - саме лиш розгортання ткання й полотнищ по високих схилах: великі жовтяні громаддя сяйва, що Жебраки вечірньої пори збирають їх з такої далини, неначе то - шовковий крам Імперій чи шовк-сирець щорічного податку.

 

Нам під рівнянням, без учителя, задосить було й шматочка крейди... Також ви, Старійшини великі наші, ви, що, одягнуті в шорстке вбрання, спускаєтеся по несмертних схилах, із величчю камінних ваших книг,- ми помічали порух ваших губ у ясноті смеркань: ви не сказали нам жодного зі слів, які підносять або за нами йдуть услід.

 

Люцино, що блукаєш берегами, аби прийшли у світ творіння жінки, існують інші творива, так само достойні сяйвоносних ламп твоїх!.. І Бог, сліпий, виблискує у солі та в чорнім камені: в обсидіані чи то в граніті. Колесо в руках у нас поволі здійснює свій оберт, мов на каміннім тамбурі Ацтека».

 

ІІІ

«Поважний вік, ми надійшли з усіх земних надмор'їв. Поріддя наше стародавнє, обличчя наші безіменні. І час обізнаний чудесно про всіх людей, що ними ми були.

 

Ми йшли самі далекими шляхами, і нас несли моря, чужі для нас. Ми знали пітьму та її нефритові привиддя. Ми бачили вогонь, якого жахалися тварини наші. І небо свій заховувало гнів у наших чашах, кутих із заліза.

 

Поважний вік, це ми. Ні про аканти ми не дбали, ні про ружі. Але мусон азійський люто шмагав своє молочне шумовиння й негашене вапно - аж до постелей наших, шкуратяних чи плетених з індійської тростини. І величезні ріки, що початок беруть на Заході, тягли до моря густий молочний сік зелених трясовин.

 

І на землі червоних латеритів, де миготять зелені шпанські мухи, ми чули якось ввечері, як дзвонять найперші краплі теплого дощу, коли злітають сині сиворакші з самої Африки, і як сідає полярне птаство дальніх перельотів, і з тріском лопаються сланці по берегах найбільшого з Озер.

 

А далі вершники, що владаря не мають, спинились поміняти коней при наших повстяних наметах. Ми бачили, як пролітає малесенька бджола пустель. І червоняста комашня, вся в чорних цятках, парувалась на пісковинах Островів. Антична гідра ночі задля нас своєї крові не сушила посеред палахтіння міст.

 

І ми були, мабуть, у морі в цей день затемнення й великого знесилля, коли вовчиця неба, чорна, в серце вкусила давню зірку наших предків. І в сірому й зеленому проваллі, що виповнене пахкотом насіння, кольору ока новонарожденця, купалися ми, голі, і молились, аби все добре обернулося на лихо, а лихо обернулось на добро.

 

*

Так, певно ж, ми були людьми грабунку! І жоден владар нам не дарував,- крім нас самих,- листів про пільги й привілеї. О, до скількох заходили ми храмів, і кільки оголили віровчень, - немов жінок з красою їхніх стегон! Великий тиск аукціонів на набережних з чорного коралу, і на всіх рейдах спалені штандарти, і, наче ті ж відкриті рейди, наші серця у світанковий час...

 

О ви, що супроводжували нас аж до цієї сутності душі, заблуканого щастя серед вод, чи ви повідаєте нам якогось вечора на суходолі, яка рука вдягає нас у полум'яну туніку леґенди? З яких безодень, на добро чи лихо, до нас іде цей пурпуровий ранок, і ця божиста частка нас самих, що водночас була і нашим паєм пітьми?

 

Бо ми народжувалися не раз, у безконечній просторіш дня. Що ж то за підозрілу страву пропонували нам на всіх столах, коли відсутній був Господар? Так, ми проходимо, не зроджені ніким; чи добре знаний той різновид, що ми його жадаємо сягнути? Що нам відомо про людину, привиддя наше, в шерстянім плащі, у фетровому капелюсі, який виказує чужинця?

 

Отак помітно вечорами в містечках, серед заростів кизилу, куди селяни ходять по насіння,- покинуті усі криниці, і скрізь у висохлій грязюці виразні відбитки копит,- чужинці без імен і лиць, у довгих, зсунутих на очі капелюхах, за крок од кам'яних підпор дверей, у затінку навісів, лицялись до земних дівчат, великих, пропахчених духмяно тьмою й ніччю, немов посудини з вином у темноті».

 

IV

«Блукаючи, ми мріяли, о земле...

 

Ні, ми не маємо ні ленного наділу, ані землі під нерухомі статки. Ми нічогісінько не знали про заповідане майно і не вдавалися б до тестаментів. Хто, будь-коли, міг відати наш вік, і хто міг знати наше людське ймення? Хто зважився б якогось дня оскаржити місця народин наших? Епонімічний предок наш, і його слава не лишає сліду. Живуть творіння наші задалеко від нас, поміж садами блискавиць. І ми не маємо належного звання серед людей швидкої миті.

 

Блукаючи, що знати ми могли про ложе предка, хоч би яким гербом оздоблено його в пістрявім лісі Островів?.. Не існувало нашого імення у бронзі гонга стародавньої оселі. Не існувало нашого імення серед молілень наших матерів (у лісі жакаранди чи Цитронів), або ж у чуйній золотій антені на чолах у барвистих охоронниць.

 

Нас не було у лісі майстра, який заходжується біля скрипки, або спінета, або арфи. Нас не було при лебединій шиї відполірованих великих меблів. Нас не було у бронзі карбувань, чи в оніксі, чи в канелюрах пілястрів, чи під шклом із деревами високих шаф, заповнених книжками: мед, золото і черлень шкір Еміра,-

 

Та ми були у панцирах гігантських смердючих черепах, були в білизні служебок, у восках лимарських крамів, де заблукала з дзизкотом оса; о! в крем'яній старій рушниці неґра, у свіжім запаху теслярських стружок біля самого моря, в такелажі вітрильника, що на родинній верфі; або ж - у тверді білого коралу, який пиляють, роблячи тераси, у чорному та білому камінні, що мостять ним підлогу установ, у ковалевому ковадлі серед хліву та на кінцях лискучих ланцюгів, що їх серед грози, задерши ріг, здіймає чорна і тяжка тварина, що носить шкіряну важку калитку...

 

Сморідна водорость північної години була супутницею нашою під дахом».

 

V

«Поважний вік, це ми. Давно призначена ця зустріч із часом, що несе великий смисл.

 

Вже сходить вечір, і веде нас за собою, з трофеями морських припливів. Жодних родинних плит, де прозвучав би крок людини. І жодної оселі в місті, ні двору, вимощеного камінним квітом троянд під гомоном склепінь.

 

Пора палити наші давні, морськими травами порослі кораблі. Південний Хрест над Митницею світить; орел-фреґат вернувсь на острови; і орел-гарпія сидить у джунглях із мавпою та змієм-віщуном. І гирло річки величезне під тягарем небес.

 

Поважний вік, ось і трофеї наші: вся марнота, і наші руки - вільні. Пройшли і не пройшли ми путь, сказали й не сказали суть. І ми вертаємось із ваготою ночі, дізнавшись більше про народження й про смерть, аніж навчають людські сни й маріння. По гордій славі - честь, і яснота душі, яка квітує при лезі синього великого меча.

 

Поза леґендами сновидь - незмірні обшири буття, щедротна повнява буття, палахкотливий жар буття, владарна вагота буття, о! весь великий перебіжний подув, що зноситься з-під ніг, зі злетом довгих згорток,- величний профіль у путі, по всіх квадратах наших брам,- коли своїм широким кроком проходить опівнічна Діва!»

 

VI

«...Мов той, хто, кладучи долоню на шию свого скакуна, у далині плекає мрію і вголос снить: «Я далі понесу честь свого дому» (і біля ніг його рівнина, повита вечоровим димом, викочує широку й пелехату округлість неокраїх нив, подібну до залізного скребла, і, відміряючи лісистий час тривалих переходів, він бачить,- і це дійсно так,- блакитні відстані й чубатих білих чапель, землю на спочині, що пасе казкових буйволів і ялівцеву рощ),

 

Мов той, хто, кладучи долоню на купчі грамоти й папери, оцінює сукупну вартість майна (і радість замала, як на його жадання),

 

Ми прагнемо, щоб кожного набутку сягали наші звичаї й закони.

 

*

Поважний вік, оце твоє владарство... Найширший ярус, і високе місце - так високо, що море скрізь і всюди,- це море поза морем та сновиддям, що звільна живить материнські води: цим морем ми були, ще від народин, у кожній із морських великих мушель...

 

Вже мілководдя називає власну цифру на висоті людського серця, і дана цифра - аж ніяк не цифра. І Океан земель посеред штилю пророщує маленькі арки манґлій та порухи алхіміка і мага, немов лозу у плині сновидінь, розмножену по водяній гладіні.

 

Свисти тихіше, нетутешній вітре, серед нічних безсонь людей, які поважного сягнули віку. Ми нарікаємо віднині не на смерть. Земля дає свою коштовну сіль. І вечір вимовляє слово Ґебра. Дух вільних вод черкає ґрунт, мов чайка у пустелі. І невимовне випростало крила й летить на рівні наших скронь. І вже для нас немає слів, яких би ми не сотворили...

 

Поважний вік, оце твоє владарство, і тиша - це твоє число. Сновидця незміренне там, де омивається сновиддя. І Океан речей тримає нас в облозі. В ілюмінаторі видніє Смерть, але не там лягла дорога наша. І ми на вищих верхогір'ях, аніж сни на всіх коралах Віку - наші співи.

 

Рівновага години, серед рівних усіх речей - і створених, й одвічних... У ясності вечірній древо вславляє свій листок: велике дерево Саман, що заколисує ще й досі дитинні наші дні: або ще інше дерево, у лісі, що розкривалося супроти ночі, підносячи до свого бога найвитонченіший тягар своїх рясних, таких великих руж.

 

Поважний вік, оце твоє зростання! Сітківка ока широко відкрита до величезної арени цирку; жадає ризику душа... І щось безкрає з Заходу гряде, і свіжість відхлані торкає нам обличчя.

 

Ті, що рушали з тягарем речей, говорять не про виснагу чи попіл, а лиш про височінь життя в дорозі, коли стелилась путь землею мертвих... Земля прокочує свій гуркіт моря у далині, по всіх коралах рифів, життя розносить тріскотіння терня у полум'ї, по горових вершинах. І це спадає віковічний дощ, посеред світлотіні вод, тонкого попелу та ніжного вапна, на величезне шовковисте дно безодень, що не знають сну.

 

Колись-то люди з верховин, собі розмалювавши лиця червоними мазками вохри, протанцювали нам без жестів танок незрушного орла. Нам цього вечора, отут лишається, лицем на Захід, наслідувати ціп чи рею,- отак, хрестом простягти руки, вимірювати обшир року: це нерухомий танець віку із розмахом його крила.

 

Або ще, сидячи, поклавши руку на землю, мов пастух у чебреці, на всіх цих чолах з білого каміння,- ми на поверхню пнемося самі, із білиною мигдалевих зерен, із ядрами кокосових горіхів: із лагідністю шпату й флюориту, із гарним глянцем Гнейсових прошарків поміж пластами сланцевих порід...

 

Безсмертний буде той полин, який розтерто нашою рукою».

 

VII

«І, напинаючи, нарешті, найбільші вовняні полотна, ми з вишини громадимо складові цього великого земного чину.

 

За нами, всюди там, на спаді року, ціла земля із рівнявою згорток, натягнута з усіх сторін, немов просторий плащ на плечах пастуха, зав'язаний аж біля підборіддя...

 

(Чи доведеться нам,- бо Океан речей тримає нас в облозі,- також укрити чола та обличчя, як то, вбачаємо, на щонайвищім мисі, під час грози, людина гордих мріянь ховає голову в мішок, аби нарешті поговорити з власним божеством?)

 

...І, за плечима нашими, вже чути великий гомін - плин усіх речей, що точиться геть поза водним плином.

 

Це, де не глянь, земля поволі тче свою рудаву дику вовну, подібну до морського шовку; і це невпинний рух,- аж до кінця рівнин,- оцих великих синіх тіней Травня, які, німуючи, переганяють овець небесних по землі...

 

О земле! Хроніка твоя, на думку Цензора, насправді бездоганна! Ми - пастирі майбутнього, й для нас безкрая ніч девонська замала, аби утвердити хваління наші... Чи ми існуємо, чи ми достоту є? Чи ми були колись посеред цього всього?

 

*

...Стосовно цього всього нам і пощастило, і не пощастило: земля у русі,- вік її, тривкі її основи, і вся висока пишність її мови,- утворення гірських великих складок, шар'яжі й ухили на Захід, відходи від сподіваних шляхів, і, на площинах ярусних, неначе мілини біля входу в естуарій чи хвилі безупинного прибою, напружене й незмінне випинання її губи з берегової глини...

 

О вславлене лице Землі, хай буде чутний крик тобі на честь, остання повінь нашого хваління! Ось дикі твої ягоди: з любові затвердла їхня плоть; о земле, ти ще кучерявіша, ніж горе Маврів! О пам'ять у людському серці про царство, втрачене навіки!

 

На Заході вечірнє небо вдягається, немов Халіф, земля купає виноградні лози в червоній повняві бокситів, і чоловік вмивається вином близької ночі: це бондар перед власним винним льохом, і перед кузнею коваль, і ломовик, що похилився над жолобом камінної криниці.

 

Хвала водоймам, із яких п'ємо! Чинбарні - то місця жертвоприносин, і пси кривавляться від потруху різниць; та, задля наших опівнічних снів, ті, що здирають корок із дубів, явили світові відтінок ще багатший, врочистіший,- брунатно-темний.

 

...О пам'яте, подбай належно про соляні свої троянди! Троянда вечора, велична, заховує зорю на грудях, мов золотавого жука-бронзівку. Поза легендами сновидь - оця застава чоловіка, який обтяжений зірками!

 

Поважний вік, оце твоє хваління! Жінки встають серед рівнини і наближаються широким кроком туди, де зблискує червона мідь буття.

 

Там прокотилася орда Століть!»

 

VIII

«...Поважний вік, це ми; і людські наші кроки - тепер до виходу. Вже годі складати зерно до комор,- пора провітрити й пошанувати великий наш гарман.

 

Вже завтра надійдуть грабіжниці, потужні зливи, і блискавиця буде працювати... Небесний кадуцей на землю сходить, аби поставити свій знак. Утверджено союз.

 

О! Хай так само постає еліта найбільших із земних дерев, неначе плем'я величавих душ: вони ввели б нас до своєї ради... Суворість вечора зійде так само, й нехай засвітить лагідність свою на всіх шляхах з палючого каміння, що їх осяяла лаванда...

 

Тоді нехай здригається й тремтить,- на пагоні, липкому від живиці, на пагоні найвищому, листок, що ладен відірватись від кістяного свого черешка.

 

Все, що зробили ми, відходить до саду власних блискавиць...

 

Вже інші мають мурувати серед застиглих лав і сланців. Вже інші мають підіймати до міста мармурові брили.

 

І вже виспівує для нас великий і верховний подвиг. Шляхи, що їх нова рука проклала, вогні, що від гори несуть їх до гори...

 

І це ніякі не пісні за тканкою для гінекеїв, і не пісні безсоння, що належать, мовляв, Угорській Королеві, аби маїс червоний молотити іржавим вістрям давньої рапіри,-

 

Пісні врочистіші, над іншим лезом, немов спів честі та поважних літ, чи спів Володаря, що в надвечір'ї сам біля вогнища торує власний шлях,-

 

Гордливу путь душі перед душею, гордливу путь душі, що набула величчя над лезом синього великого меча.

 

І наші думи повстають уже вночі, немов мужі з високого намету, ще вдосвіта, і йдуть до черлені крайнеба, й на лівому плечі несуть сідло.

 

Ось ті місця, що їх пора лишити. Під мурами у нас - земні плоди, по наших сховищах - небесні води, порфірові великі жорна опочивають на піску.

 

Приносини куди складати, ноче? Кому довірити хвалу?.. Ми на простягнутих долонях підносимо, як на тарелях, неначе виводок народжених крилят, оце повите тьмою людське серце: воно було жадливе, і палало, й несло в собі не мовлену любов...

 

О ноче, наслухай серед пустельних подвір'їв та безлюдних арок, серед святих румовищ та старих термітників, які лежать в руїнах, великий суверенний крок душі, яка не має власного пристанку,

 

Немов на бронзі плит, де заблукав хижак.

 

*

Поважний вік, це ми. Виважуй людське серце».

Півострів Ж'єн. Вересень 1959

 


© Aerius, 2004


Часы g-shock. Интернет магазин часов.