Галина Леонтіївна Рубанова, Володимир Андрійович Моторний
Історія зарубіжної літератури середніх віків
(1982)


© Г.Л. Рубанова, В.А. Моторний (розділ "Південнослов'янський героїчний епос"), 1982

Джерело: Історія зарубіжної літератури: Середні віки та Відродження. Львів: Вища школа, 1982. 440 с. - С.: 9-140.

Сканування та коректура: SK, Aerius (ae-lib.org.ua), 2004


Зміст

Від авторів

Вступ

1. Література періоду розкладу родового ладу і становлення феодалізму

    1.1. Кельтський епос

    1.2. Германський героїчний епос. Відображення його в древньонімецькій та англосаксанській літературі

    1.3. Древньоскандінавська література

    1.4. Література латинською мовою

2. Література розвинутого феодалізму

    2.1. Французький героїчний епос

    2.2. Іспанський героїчний епос

    2.3. Німецький героїчний епос

    2.4. Південнослов'янський героїчний епос

    2.5. Література латинською мовою

    2.6. Рицарська література

    2.7. Міська і народна література

Таблиця провідних художніх стилів, видів мистецтва середніх віків (V - XIV-XV СТ.)

Контрольні питання


 

 

Від авторів

Навчальний посібник написаний відповідно до програми «Історія зарубіжної літератури, частина II» і призначений для студентів університетів, його мета - подати конкретно-історичний аналіз процесу розвитку літератури Італії, Німеччини і Нідерландів, Франції, Іспанії, Англії та слов'янських країн періоду середньовіччя і Відродження, тобто в хронологічних межах від V до початку XVII століття. Певна частина викладу має оглядовий і тому переважно інформаційний характер, в деталізованому висвітленні подається лише творчість найвидатніших письменників - Данте, Боккаччо, Рабле, Сервантеса, Шекспіра та ін.

Готуючи посібник до перевидання, автори з вдячністю врахували суттєві зауваження, висловлені в критиці з приводу першої його редакції, використали наукові дослідження останніх років та досвід книги «История зарубежной литературы», створеної колективом провідних радянських вчених академіками М. П. Алексєєвим, В. М. Жирмунським, професорами С. С. Мокульським, С. О. Смир-новим. Автори вважали за необхідне додати нову главу - «Література Відродження в слов'янських країнах», прагнули поглибити ідейно-художній аналіз творів найвидатніших письменників. Для більшої інтенсивності сприйняття й активізації самостійної роботи студентів внесено ілюстрації, синхроністичні таблиці, контрольні питання, зразки тем курсових робіт та наукових доповідей.

Посібник підготовлений авторським колективом кафедри зарубіжних літератур Львівського ордена Леніна державного університету ім. Івана Франка. Розділ «Література середніх віків», за винятком огляду «Південнослов'янський героїчний епос», написала Г. Л. Рубанова. Розділ «Література доби Відродження», крім глави про слов'янські літератури, підготувала М. С. Шаповалова. Автор огляду «Південнослов'янський героїчний епос» і глави «Слов'янські літератури доби Відродження» - В. А. Моторний.

 

 

Вступ

Література середніх віків та Відродження - важливий етап у розвитку світової культури. Література ця дає уявлення про буття західноєвропейських народів у добу феодалізму, тобто в період від V ст. до англійської буржуазної революції 1640-1660 pp. Офіційною датою переходу від рабовласницької формації до феодальної вважається 476 р. н. є.- рік падіння Західної Римської імперії. Але процес перетворення античної і варварської Європи у середньовічну, феодальну був довгим, складним, не позбавленим драматизму. Вже в перші століття нашої ери почався економічний занепад рабовласницького Риму, особливо помітний у західних частинах імперії. Рабство стало гальмом для розвитку виробничих сил. Вже тоді паростки феодалізму почали зароджуватися і в римському суспільстві, і в сусідніх народів, які переживали розклад первіснообщинних відносин. Суперечності рабовласницького ладу зумовили повстання пригнічених верств римського суспільства - рабів, колонів, міського плебсу. Величезна рабовласницька держава поступово занепадала, розвалювалась її економіка, зменшувалась військова могутність. Європа стала ареною грандіозних битв і перемін. Починається масове пересування варварських племен, яке прийнято називати великим переселенням народів (IV-VI ст.). У пошуках вільних земель і здобичі знімаються з місця германські та інші племена. Варвари вторгаються в ненависну Римську імперію, яка протягом століть засилала свої легіони на землі багатьох племен і народів, вбивала, захоплювала в неволю, нещадно експлуатувала маси людей. У союзі з пригніченими верствами імперії варвари знищили цю велетенську рабовласницьку машину. На руїнах Римської імперії складалось нове суспільство, в якому вже не було місця рабству і родовому ладу. В період середньовіччя відбулися корінні зміни в етнічних угрупованнях і державних утвореннях. Племена зливалися в народності, з яких згодом почали формуватися сучасні нації. Замість примітивних [11] варварських держав повставали великі централізовані держави.

Марксистсько-ленінська наука вказує на гострі суперечності феодального ладу (жорстока кріпосницька система, безправність трудящих мас, слабкий розвиток науки та ін.), але водночас відзначає, що порівняно з античним рабовласницьким ладом середні віки були кроком уперед у поступальному розвитку суспільства. Процес утвердження феодального ладу був для свого часу прогресивним, історично необхідним. Становлення феодалізму, його зрілість і занепад у різних народів відбувалися неодночасно і мали свої історично-суспільні особливості. Складність і суперечність цієї середньовічної епохи знайшли відображення в її культурі.

В історії західноєвропейського мистецтва розрізняють власне епоху середніх віків і добу Відродження. У розділі літератури середніх віків розглядаються літературні явища двох історичних періодів:

1) раннє середньовіччя (V-XI ст.) - період розкладу родового ладу та формування феодальних відносин;

2) класичне середньовіччя (кінець XI-XV ст.) - період розвинутого феодалізму.

 

 

1. Література періоду розкладу родового ладу і становлення феодалізму

Перехід від рабовласницької формації до феодальної супроводжувався занепадом культури. Надбання античного світу були значною мірою знищені. Особливо потерпіли міста - центри стародавньої цивілізації. Варвари, не знаючи у себе на батьківщині міст, остерігалися селитися в них, грабували, руйнували їх, розтягаючи мармур і каміння на воєнні укріплення і поселення. З занепадом міст занепадає й освіта, рівень знань на деякий час катастрофічно падає. Дальший розвиток культури гальмується загальною розрухою, слабкістю економічних і культурних зв'язків. Але поступово формується нова європейська економіка, більш складна і продуктивна, зростає рівень нової середньовічної культури, яка створювала вже нову картину світу. В ній не все було «темним», знайшлось там місце і радості, і повазі до людини, і потягу до зображення оточуючого світу. Середньовіччя відкинуло [12] гармонійний ідеал античності, але воно відкрило в людині багатство і глибину, палкість душевних поривань. Література цього періоду створювалася в основному молодими народами кельтського, германського, романського і слов'янського походження. Основну роль в її розвитку відіграли народна творчість, античність і християнство.

Головним джерелом літератури кожного народу є усна народна творчість. Найдавнішим видом народної поезії були трудові пісні. Вони виникли на основі ритмічних вигуків, які полегшували людям виконання різних трудових процесів. З трудових пісень з'явились обрядові, в яких за допомогою міміки і жестів відтворювались важливі аспекти життя общини - вдале полювання, добрий урожай, перемога над ворогом тощо. Рано виникають і календарні пісенно-ігрові дійства, присвячені, наприклад, довгожданій весні, яка приходить на зміну важкому зимовому періоду. Згідно з теорією «первісного хорового синкретизму», створеною академіком О. М. Веселовським, на початку поетичного розвитку елементи лірики, епосу і драми існували в складному «синкретичному» вигляді. У період розквіту первіснообщинного ладу пісня-танець невіддільна від міми і рухів. З відокремленням особистості від родового колективу починається розділ поетичних жанрів. Пісня відділяється від обряду; заспівувач - від хору, він стає співцем, а з часом - професійним поетом. Спочатку з'являється ліро-епічна пісня (на матеріалі міфологічних уявлень чи історичних переказів про легендарних предків), потім - лірична (хорова і сольна); пізніше - драма (народно-обрядова і культова).

Народна творчість, яка лягла в основу середньовічної літератури, багато століть розвивалась в усній традиції. В ній ще довго відбивалися обряди, вірування, звичаї язичницької доби. Церква, вороже і зневажливо ставлячись до всього, що йшло від давніх, дохристиянських часів, всіляко перешкоджала створенню, виконанню і запису народних пісень, сказань, байок, приказок; забороняла вона і язичницькі обряди, танці, народні драматичні дійства. В церковних та королівських указах народні пісні та ігри називалися «диявольськими сороміцькими піснями» та «бісівськими ігрищами». Про розвиток народних жанрів можна судити тільки на основі збережених пам'яток, народних обрядів, з непрямих джерел: уривків творів, що потрапили до латинських хронік, до пізніших літературних [13] записів, а також методом типологічного порівняння з творчістю інших народів, оскільки у фольклорі різних народів світу проявляється типологічна подібність на однакових ступенях розвитку.

Великий вплив на всі аспекти життя середньовічної Європи мало християнство, що виникло в І ст. н. є. у Римській імперії як релігія пригноблених мас, але поступово перетворилося в офіційну релігію Римської імперії (IV ст.). Церква почала називатися католицькою (тобто вселенською), а римський єпископ - папою, «намісником Христа на землі». Пізніше християнство стає державною релігією та ідеологічною основою феодалізму, церква виступає «як найбільш загальний синтез і найбільш загальна санкція існуючого феодального ладу» (1). Володіючи величезними земельними угіддями і багатствами, вона підтримувала владу королів і великих землевласників-феодалів, активно сприяла соціальному і духовному закріпаченню мільйонів людей. Протягом століть церква наполегливо проводить ідею теократії, тобто претендує на контроль життя європейських країн з боку папського Риму. Вона керує духовним життям всього феодального суспільства, визначає шляхи розвитку науки, освіти, мистецтва, ставлячи їх на службу догмам християнства. Будучи довгий час єдиним освіченим прошарком, духовенство зосередило в своїх руках монополію на освіту принаймні до XII-XIII ст. Ф. Енгельс писав: «Середньовіччя розвинулось на зовсім примітивній основі. Воно стерло з лиця землі стародавню цивілізацію, стародавню філософію, політику і юриспруденцію, щоб почати в усьому з самого початку. Єдине, що воно взяло від загиблого стародавнього світу, було християнство і кілька напівзруйнованих міст, які втратили всю свою колишню цивілізацію. В результаті, як це буває на всіх ранніх ступенях розвитку, монополія на інтелектуальну освіту дісталась попам, і сама освіта набрала тим самим переважно богословського характеру» (2).

(1) Маркс К., Енгельс Ф. Tвори, т. 7, с. 343.

(2) Там же.

Уже в IV-V ст. «отці церкви» Ієронім та Августин земному світогляду античних часів протиставили аскетичну доктрину, згідно з якою людина, її життя, весь земний світ є втіленням гріха і зла. Релігійний аскетизм став однією з рис середньовічного офіційного світогляду. Церква проповідує покору церковним та світським властям, зневагу до земних благ, обіцяючи за це винагороду в потойбічному світі. Поширенню впливу церкви значною мірою сприяла мовна «строкатість» раннього середньовіччя, [14] яка стояла на перешкоді економічним і культурним зв'язкам між народами. Церква ж мала одну мову - латинь, що посилювало церковну організацію, сприяло встановленню і зміцненню зв'язків між духовенством у різних частинах Європи. З метою збагачення і розв'язання соціальних протиріч церква з кінця XI-XIII ст. стала організатором хрестових походів на Близький Схід, Балкани та ін. Офіційно проголошувалося, що метою цих походів є спасіння «гробу господнього», насправді - грабування багатих країн Сходу і поширення впливу християнства.

Панівним напрямом середньовічної філософії була схоластика. Тісно пов'язана з богослов'ям, вона відкидала досвідне знання і намагалася із церковних догматів зробити конкретні висновки щодо дійсності, природи і життя людини. Починаючи приблизно з XI ст., схоластика панує в шкільній освіті, що відривало школу від вивчення оточуючої дійсності. Догматичне бесплідне розумування, ідеалістичні Сперечання та релігійно-філософські диспути, які проводили схоласти, не мали будь-якого практичного значення. Поступово зростаючий опір церковній ідеології приводить до виникнення всередині схоластики нових, передових учень (Р. Бекон, У. Оккам та ін.), що зумовило в XIV-XV ст. занепад цього напряму. Але схоластичний метод мислення зберігався ще довго. Навіть після появи перших університетів (XII ст.) офіційна наука ще довго залишалась «служницею богослов'я».

Проте у процесі поглиблення протиріч феодального суспільства розвивалась і стихійно-матеріалістична народна свідомість. Пануючій феодально-церковній ідеології протистояли народна культура, залишки язичницьких традицій та різні єретичні вчення. Єресями називали богословські віровчення, спрямовані проти офіційної релігії та церкви. Могутні міські та селянські рухи, в яких відбивалось глибоке незадоволення народних мас феодально-церковним гнітом, часто набували форму єресей. Так, у найбільш поширених єресях катарів та вальденсів (друга половина XII-XIII ст.) *, які охопили ряд європейських країн, звучить вимога рівності, засудження церковної ієрархії та несправедливості феодального порядку. Ф. Енгельс зазначав: «Революційна опозиція феодалізмові проходить через усе середньовіччя. Вона виступає, відповідно до умов часу, то у вигляді містики, то у вигляді відкритої єресі, то у вигляді збройного повстання» (1).[15]

* У Південній Франції катарів і вальденсів називали альбігойцями - місто Альба було центром розповсюдження єресі.

(1) Маркс К-, Енгельс Ф. Твори, т. 7, с. 344.

Католицька церква проводила жорстоку боротьбу з єретичними ідеями та їх послідовниками. Наприкінці XII ст. було створено інквізицію* - особливий церковний суд, методами якого були шпигунство, катування, залякування. Звичайно єретиків спалювали на вогнищах. Так церква протягом століть чинила розправу з передовими мислителями і вченими, яких вона підозрювала у незгоді з католицькими канонами.

Незважаючи на диктат церкви і панування релігійного світогляду, в епоху середньовіччя поряд із аскетичними настроями та думками про потойбічний світ парадоксально співіснували жадоба до радощів життя, потяг до знань і вільнодумство. Для народного світогляду цієї доби характерне взаємопроникнення серйозного (трагічного) і смішного (комічного). Офіційній феодально-церковній ідеології та культурі простистояла життєстверджуюча народна творчість з різноманітними формами сміхової культури. Від життєвих негод і суворого церковного нагляду народ знаходить віддушину в різних розважальних обрядово-видовищних та словесних сміхових творах, різних видах фамільярно-площадної мови (1).

Релігійним заборонам народ протиставляв жадобу світської музики, пісень, танців, розважальних видовищ. Протягом століть дуже популярними були виступи мімів, жонглерів, шутів, карликів. Надзвичайно живучими виявились комічні жанри середньовічного театру - соті, фарси. Офіційним феодально-церковним святам народ протиставляв безтурботні веселощі таких народних обрядів, як «святкування травня» з обранням королеви або короля весни, з піснями та хороводними танцями, а також багатоденні народно-святкові карнавальні звеселяння під час масниці, великих ярмарок; всілякі «свята дурнів», «свята ослів» тощо. Під час цих свят трагічні сторони буття та боязнь небесної кари відступали перед свободою, радощами карнавальної стихії, вони давали людям розрядку, заспокоєння, звільняли від почуття приниженості та страху.

* Лат. inquisitio - розлук, розслідування.

(1) Бахтин М. Творчество Франсуа Рабле и народная культура средневековья и Ренессанса.- М.: Худож. литература, 1965.

Християнський світогляд складався в боротьбі з античним світосприйняттям і язичницькою релігією варварів. Але церква була неспроможна відразу викорінити язичницькі традиції родового суспільства і відмовитись від досягнень античного світу, їй довелося, особливо на перших порах, спиратися на досвід античності, засвоювати і навіть розповсюджувати [16] його. Духовенство використовувало в своїх цілях авторитет античної науки, філософії, мистецтва. По-своєму коментуючи уривки з текстів античних авторів, воно намагалося підтвердити ними «істинність» християнського вчення. Так, були використані філософські системи Арістотеля і Платона, твори Вергілія, Овідія, Ювенала та ін. Піклуючись про релігійне виховання своєї пастви, прагнучи зберегти грамотні й освічені кадри духівництва, церква змушена була певною мірою наслідувати досвід античної освіти. Від римських шкіл вона перейняла граматику, риторику, діалектику (логіку), геометрію (включаючи географію), арифметику, астрономію і музику, трактуючи їх у потрібному їй дусі. Від Стародавнього Риму середньовіччя запозичило також латинську мову. Таким чином, у процесі становлення середньовічна культура багато в чому опиралася на надбання античності. Більше того, з розвитком літератури, мистецтва Європа все частіше звертатиметься до багатогранної культури античного світу.

Своєрідність і складність буття європейських народів відбилися у самобутніх жанрах середньовічної літератури. Однак пам'яток, цих свідчень художнього генія і мудрості народної, збереглося небагато, оскільки народна творчість протягом століть розвивалась в усній традиції. Значна частина того, що було зафіксовано письмово, в добу майже загальної неписьменності, релігійного фанатизму, феодальних воєн, пожеж, тотальних, епідемій, безслідно зникла. Те, що збереглося, має виняткову цінність для вивчення європейської культури.

Література середніх віків створювалась мовами місцевих народностей та латинською мовою.

 

1.1. Кельтський епос

Значну роль у розвитку матеріальної культури Західної Європи відіграли кельти - одна з найдавніших етнографічних груп континенту. В V-IV ст. до н. є. кельти займали значну частину Європи, але під натиском германців, римлян вони частково перебрались на Британські острови, де підкорили собі тубільне населення. В V ст. н. є. почалось масове вторгнення на Британські острови англів та саксів. Кельтське населення було частково знищене, частково [17] витіснене в Ірландію та гірську Шотландію або змішувалось з завойовниками. Частина кельтів повернулась на континент і зайняла Арморіку, теперішню французьку Бретань. Основним центром кельтської цивілізації в середні віки була Ірландія. Проте в її культурі, у тому вигляді, в якому вона відбилася в епосі, не все було одвічно кельтським. У ній закріпилися певні риси культури тих племен, що населяли Британські острови й Ірландію перед кельтами і перебували на більш архаїчному ступені розвитку, наприклад пікти з їхніми залишками матріархату, з кам'яним знаряддям й дивними переказами. Набіги вікінгів (VIII-X ст.) на Ірландію зумовили певний скандінавський вплив на її культуру; помітні в ній також не дуже значні елементи християнства та античності.

Все це не могло позбавити культуру кельтів самобутності, визначеної всім укладом їхнього життя. В Ірландії довго зберігався родовий лад і його духовна атмосфера; общинна власність на землю, влада старійшин роду, міфологічні уявлення про богів, віра в духів, які нібито жили в камінні, рослинах, у воді. Природа сприймалася кельтами одухотвореною, сповненою таємниць і загадок.

Звичаї були грубими і жорстокими. Кельтські вожді постійно воювали поміж собою, займались грабіжництвом, викраданням худоби, яка дуже високо цінувалась і була мірилом вартості. Під час піратських набігів на узбережжя Англії та Шотландії кельти брали в рабство місцевих жителів. До VIII ст. воювали в кельтів не тільки чоловіки, а й жінки.

Стійкість пережитків родового укладу в Ірландії зумовлювалась різними причинами. По-перше, незначним впливом християнства, яке було тут прийняте в V ст. Проповідниками спочатку були тільки чужинці, а невдовзі й місцеві жерці, які терпимо ставились до народних вірувань і місцевих традицій. По-друге, феодальні порядки запроваджували в Ірландії завойовники, тому до них ще дуже довго ставились вороже, оберігаючи свою родову общину. «Найдавніші з кельтських законів, що досі збереглися, показують нам рід ще повним життя; в Ірландії він, принаймні інстинктивно, живе в свідомості народу ще й тепер...» - писав Ф. Енгельс(1).

(1) Маркс К., Енгельс Ф. Твори, т. 21, с. 126.

Ірландський епос створювався в період з II по XII ст. на основі родових місцевих переказів. Спочатку охоронцями поетичних переказів були старійшини роду. Згодом до літературної творчості стали [18] причетні друїди (жерці-заклиначі), а також барди і філіди. Барди - це поети, співці, музиканти. Школи бардів існували в Ірландії до XVIII ст., в них на громадські кошти навчалась частина населення. Філіди були законознавцями, вченими і радниками при княжих дворах; водночас вони були оповідачами, поетами і авторами міфологічних і героїчних сказань. Мабуть, при дворах, у середовищі філідів і зародився тип ірландської саги. Від філідів цей епічний матеріал перейшов до народних співців і став загальним надбанням, глибоко усвідомленим і з любов'ю сприйнятим ірландським народом. Епічні сказання ірландців - скели - деякими рисами подібні до ісландських саг, тому їх також почали називати сагами. Відомо близько 280 ірландських саг, рукописи, що збереглися, належать до XI-XII ст. У сагах відбилися особливості як доби їх виникнення, так і тієї епохи, коли вони були записані. Але архаїчна основа переважає: саги відтворюють побут, вірування і уявлення ще язичницької Ірландії. Якщо героїчний епос багатьох народів був переважно віршований, то ірландські саги з самого початку складалися прозою. Щоправда, пізніше в них у найбільш напружених патетичних місцях робилися віршовані вставки, які драматизують, пожвавлюють і прикрашають розповідь. Саги дуже різноманітні за змістом. В героїчних сагах основна увага зосереджена на зображенні військової доблесті героя, в ній розповідається про битви, походи, змагання. Досить багато місця в них займає фантастика.

Не позбавлені героїки й фантастичні (або романтичні) саги, але переважає в них фантастика. Герої цих саг частіше спілкуються з фантастичними істотами. Ірландський епос насичений міфологією. Прийняття християнства не викорінило «язичницьких» уявлень. У сагах знаходимо образи старих міфологічних богів (світла, ремесла, мудрості тощо), але частіше - напівбогів, це сіди - прекрасні, вічно молоді та мудрі жінки і чоловіки маленького росту, які проживають десь за морем або під землею, проводячи час в іграх, розвагах, любові; лагідні та великодушні, вони разом з тим можуть жорстоко відомстити людям за причинене їм зло. Значне місце в фантастичних сагах займає тема мореплавства, яка відкриває простір для художнього домислу та уяви. В ірландських сагах, на відміну від інших європейських ранніх епосів, чимало уваги приділяється жінці та любовним почуттям. Тема кохання [19] в них часто поєднується з трагічною ситуацією, в яку потрапляють герої.

Найдавнішими сагами ірландського епосу є саги уладського циклу, що виникли на півночі Ірландії при дворі уладських королів в ті часи, коли Улад був однією з найбільших і наймогутніших частин Ірландії. Збереглося більше ста текстів. Спочатку головним героєм творів був король уладів Конхобар, згодом основна увага переноситься на його племінника - молодого, непереможного богатиря Кухуліна. Хроніки відносять життя Конхобара і Кухуліна до початку нашої ери. Таким чином, частково ці саги історично достовірні. Очевидно, королі і воєначальники, воїни, які відзначались своєю доблестю, ставали героями народних переказів.

Кожна із саг циклу є завершеним твором, і водночас вони становлять єдність, розгортаючи на фоні родового побуту фантастично-яскраву і життєво складну долю Кухуліна. Він - син бога світла й ремесла Луга та сестри короля уладів Конхобара. В семирічному віці, одержавши зброю, Кухулін став непереможним воїном. Краса і відвага юнака так хвилювали серця дівчат і жінок, що "мужі Ірландії вирішили якнайшвидше одружити його. Батько красуні Емер («Сватання Емер»), не бажаючи розлучатися з дочкою, поставив перед женихом важкі умови. Виконуючи їх, Кухулін побував у Шотландії, у королеви Скатах, де оволодівав секретами військового мистецтва. Тут він переміг богатирку Айфе, вона народила йому сина. У майбутньому Кухулін вб'є його на поєдинку - батько і син при зустрічі не пізнають один одного (це дуже поширений мотив в народно-героїчному епосі Заходу і Сходу).

Значне місце у поетичній біографії Кухуліна займає сага «Хвороба Кухуліна», в якій розповідається про любов Кухуліна до фантастичної істоти - сіди Фанд. Сага відзначається тонким психологізмом; в ній передані суперечливі почуття, що мучать Кухуліна - подружня вірність і пристрасне кохання до чарівної Фанд. Фантастична сіда постає в образі юної жінки з ніжним серцем; вона сама відмовляється від коханого, зрозумівши, що в Емер є права на Кухуліна і що вона гідна бути дружиною героя.

Про. події, важливі для всього племені, розповідається в монументальній сазі «Викрадення бика із Куалнге». У ній особливо виразно проявилась глибоко народна основа героїчного образу Кухуліна. На уладів напали злі й жорстокі вороги на чолі [20] з могутньою королевою Медб (причиною війни була відмова продати їм бика). Улади-чоловіки у той час були уражені магічною хворобою, і тільки Кухулін (здоровий завдяки божественному походженню) став на кордоні біля броду на захист країни. Протягом трьох місяців, без сну, в незліченних боях самовіддано захищав він Улад. В одному з епізодів саги з великим драматизмом змальовано поєдинок двох богатирів. Кухулін і Фердіад, як представники ворогуючих племен, змушені вийти на смертельний двобій, але вони - побратими, в юності разом навчались ратній справі. Вдень вони б'ються, а вночі Кухулін посилає Фердіаду ліки від ран, а Фердіад постачає Кухуліна смачними напоями та їжею. Перемігши Фердіада, Кухулін плаче над його тілом, нарікаючи на тих, хто змусив побратимів узятися за «скорботну справу».

Велична сага «Смерть Кухуліна» присвячена героїчній загибелі богатиря. В ній особливо підкреслюється патріотизм народного героя. Вороги знову напали на Улад. Вони знають, що вбити Кухуліна можна тільки його власним списом, тому погрожують ганьбити його рід у «злих піснях», якщо він не віддасть їм своєї зброї. Кухулін віддає спис і гине. Тяжко поранений, він прив'язав себе перед смертю до високого каменя, щоб померти стоячи.

Тематична єдність цього великого циклу зумовлена й тим, що всі саги пройнято ідеєю захисту рідного краю, вірою в те, що народ здатний витримати всілякі випробування. Кухулін героїзований передусім як захисник племені від ворожих йому сил. У його образі втілений героїчний та етичний ідеал усієї стародавньої Ірландії. Народному герою властиві незламна міць, військова доблесть, почуття високого патріотизму; він вірний слову, друзям, законам гостинності, чуйний до чужої біди. Сам Кухулін так характеризує свої вчинки: «Гордий я в могутності й доблесті своїй і здатний охороняти рубежі країни від зовнішніх ворогів. Я - захист кожного бідняка, я - бойовий вал усякого міцного воїна. Я даю задоволення скривдженому і караю провини сильного». Все це нагадує риси ідеальної рицарської етики періоду розквіту феодалізму і свідчить про те, що вищі ідеали середніх віків формувалися в народному середовищі і генетично були ідеалами народними.

Героїзація та ідеалізація образу Кухуліна досягається прийомами архаїчного епосу (фантастична [21] гіперболізація, казково-міфологічні риси тощо). Кухулін зображений як людина, яку сама природа виділила серед інших: сім зіниць було в королівських очах його, по сім пальців на кожній руці та нозі. Особливо прекрасним здавався одноплемінникам Кухулін у стані бойового запалу. Від ярості він дивно роздувався, над головою його з'являлись блискавки. Одно око западало в нього вглиб голови так, що цапля не могла би його дістати, а друге викочувалося назовні, як казан, в якому варять теля. Уладські жінки, закохані в Кухуліна, добровільно осліпляли одне око.

Саги уладського циклу, завдяки високим поетичним властивостям, стали взірцем для інших кельтських циклів. Яскрава фантастика поєднується в них з конкретністю картини варварської жорстокості, з душевною тонкістю і психологічною глибиною у зображенні інтимних почуттів і людських пристрастей. Стиль саг чіткий, ясний і водночас прикрашений пишномовними метафорами, епітетами, алегоричними образами.

Важливою частиною ірландського епосу є цикл Фінна, який складається з саг, створених у племені феніїв. Саги цього циклу мають ускладнений сюжет, в якому тісно сплелися героїка і фантастика. Головним героєм їх є король Фіни, у нього був син Ойсин (Оссіан), який складав пісні. У другій половині XVIII ст. з посиленням інтересу до народної творчості, сюжетами окремих саг та ім'ям Оссіана скористався шотландець Джеме Макферсон, який створив і видав підробку - збірку «Пісні Оссіана». І хоч літературну містифікацію було викрито, «Пісні» користувались великим успіхом і пожвавили інтерес до творчості кельтів, а також до старовинних творів, що сприяло розвитку романтичної поезії. «Пісні Оссіана» викликали захоплення Карамзіна, Пушкіна, Жуковського.

Кельтські саги вплинули також на розвиток західноєвропейського рицарського роману (XII- XIII ст.). Так, історія красуні Грайне (сага «Переслідування Діармайда і Грайне»), з якою одружився старий король Фіни, її любов до племінника короля - Діармайда, втеча юної пари і довгі поневіряння нагадують сюжет рицарського роману «Трістан та Ізольда». В цьому романі використано й деякі сюжетні мотиви і деталі з саг «Вигнання синів Уснеха» і «Повість про Байле Доброї Слави». [22]

 

1.2. Германський героїчний епос. Відображення його в древньонімецькій та англосаксонській літературі

На початку нашої ери у германців панував ще первіснообщинний лад. Вони заселяли велику територію між Рейном і Ельбою та між Північним морем і Середнім Дунаєм. Праці Юлія Цезаря, Таціта та інші античні джерела свідчать, що германці займались скотарством, мисливством, знали вони і землеробство, часто здійснювали набіги на володіння Римської імперії. Жили германці родовими общинами, верховна влада належала народному зібранню. З часом родовий лад перетворився в лад «військової демократії» (Ф. Енгельс). Ватажком племені був вождь, який опирався на військову дружину. Князь та дружина збагачувались за рахунок нападів на сусідні племена, а також перебуваючи на службі в римських військах. Пізніше влада стала спадковою, а з королівських дружин згодом склалось феодальне дворянство.

За свідченням Таціта, германці мали свою міфологію - пісні про походження богів та людей, бойові пісні, присвячені богу війни, подвигам героя та ін. Відомо також, що германці знали рунічну писемність. Рунами, які нагадували грецькі та латинські літери, вони робили короткі записи на камінні, деревах, зброї тощо (певно, рунам надавали також магічного значення). Жодних документів, творів, записаних рунами, не збереглося.

В епоху великого переселення народів (IV- VI ст.) германці розмітались майже по всій Західній Європі. Доля їх склалась по-різному. Одні загинули у війнах з різними племенами і народами, другі асимілювалися з місцевим населенням. З племен, що залишились на території сучасної Німеччини, склалась німецька нація. Особливості історичного розвитку германських племен відбилися в народно-героїчному епосі, в якому виділяють два періоди (1). Перший період пов'язаний з добою великого переселення народів, з розпадом у германців патріархально-родового ладу і широкою переселенською і військово-колоніальною експансією. У той час на руїнах Римської імперії створювались нові варварські держави. «Це був своєрідний «героїчний вік», який став «епічним часом» в епосі германських народів» (2). Другий період представлений німецьким епосом епохи розквіту феодалізму (3).

(1) Жирмунский В. М. Германский героический зпос в трудах Андреаса Хойслера.- В кн.: Хойслер А. Германский героический эпос и сказание о Нибелунгах. М.: Иностр. литература, 1960.

(2) Мелетинский Е. М. «Эдда» и ранние форми эпоса.-М.: Наука, 1968, с. 6.

(3) Див.: розділ «Німецький героїчний епос».

Збереглась незначна кількість пам'яток древньогерманського [23] епосу. Це, наприклад, уривок «Пісні про Хільдебранта» (VIII ст.), поема «Беовульф» (близько 700 p.), уривки епосу про Вальтера Аквітанського («Вальдере», X-XI ст.) та про битву в замку Фінна («Фіннсбург»).

Древньогерманська епічна традиція збереглася також і набула самостійного розвитку в Скандінавських країнах, особливо в Ісландії (збірник «Едда» та ін.). При відновленні сюжетів давніх епічних сказань (древньогерманських і скандінавських) додатковим джерелом є ісландські саги про давні часи (прозові перекази), а також латинські хроніки середньовічних істориків (гота Іордана, франка Григорія Турського, лангобарда Павла Діакона, саксонця Відукінда і особливо датчанина Саксона Граматика), які в своїх творах переказували героїчні пісні та сказання (1).

Усі пам'ятки германського епосу, які збереглися, тією чи іншою мірою пов'язані з подіями епохи великого переселення народів. Однак у результаті різних причин історична основа в них дуже видозмінена. Це пояснюється тим, що на тій стадії, коли виникав епос германців, в їх свідомості дійсний факт і вимисел ще не відокремлювалися. Крім того, в усній пісенній творчості історичні події, факти, особи поетично переосмислювалися і героїзувалися. Опираючись на історичні події, епос створював свою поетичну історію, яка « народній пам'яті сприймалась як достовірна картина героїчного минулого. Слід також брати до уваги, що пам'ятки ці виникли в добу язичництва, а письмову форму набули вже після прийняття християнства, а отже, при запису підлягали обробці вже в дусі християнської ідеології.

(1) Жирмунский В. М. Германский героический зпос в трудах Андреаса Хойслера.- В. кн.: Хойслер А. Германский героический зпос и сказание о Нибелунгах, с. 5-6.

Так, сюжетна основа багатьох пам'яток народів германського походження пов'язана з подіями V ст. Відомо, що в 437 р. гунни зруйнували державу бургундів на Рейні, і тоді ж загинув їхній король Гундікарій з усім королівським родом. Але в епосі Гунтер (Гундікарій) та його родичі, військо зустріли смерть при інших обставинах - король гуннів Аттіла (в дійсності він не брав участі в битві 437 p.), зізвав усіх бургундів до себе для того, щоб присвоїти їхні скарби. Кровопролитні зіткнення германців з гуннами послужили історичною основою того, що в епосі взагалі часто фігурує ім'я короля Аттіли (Етцеля), в скандінавських пам'ятках - Атні. Цікаво, що в піснях «Едди» Атні виступає як жорстокий і підступний правитель, а в німецькому [24] епосі - як добрий і справедливий. Певно, король гуннів не раз був союзником германців у набігах на Римську імперію. Відомо також, що Аттіла помер у 453 р. на ложі своєї дружини - германської полонянки Ільдіко (скорочено від Хільда, в епосі - Крімхільда). Цей факт теж знайде широке відображення в епосі. До історичних сказань про загибель бургундів та про смерть Аттіли дуже рано приєднується франкське сказання про Зігфріда, який не має історичного прототипу, і, напевно, є породженням казок про богатирів. Цей епічний матеріал покладений в основу багатьох пам'яток різних часів та жанрів*.

* Найбільш відомими з них є «Едда», «Едда» Сноррі, «Сага про Волсунгів», «Пісня про Нібелунгів» та ін.

У древньогерманському епосі відтворено буття вищого ступеня варварства: бойові виїзди, битви, чвари між родичами, здобування скарбів, викрадення нареченої тощо. В епосі оспівуються сила героя, його хоробрість, рішучість, його бойова зброя. Значна увага приділяється темі родової помсти, згідно з законами якої члени роду зобов'язані були мстити за вбивство і кривди, які завдали їхнім родичам. Значне місце в епосі відводиться скарбам, коштовностям, які були символом влади, могутності, щасливої вдачі. Однак в уявленні германців золото було і причиною трагічної долі, розбрату, кривавих чвар і смерті.

Творцем й виконавцем пісні був дружинний співець, наділений поетичним даром воїн. Свою пісню він виконував звичайно під час бенкету в колі вождя і дружинників. Обмеженість у часі змушувала співця вибирати найбільш ефектний епізод якоїсь події, оспівувати якусь особу. Характерними ознаками пісні є завершеність епічного сюжету, лаконізм, емоційна піднесеність. У пісні невелика кількість дійових осіб, значну частину займає драматичний діалог. Для германської пісні властивий тонічний алітераційний вірш, обумовлений особливостями наголосу в германських мовах. Розповідалась вона речитативом під акомпанемент арфи.

З часом дружинний співець став професіональним співцем, поетом. В західних германців він називався скопом, на скандінавській півночі - скальдом. Співці вшановувалися почестями і щедро винагороджувалися правителями. Пісні дружинних співців швидко ставали надбанням народу і продовжували жити в усній традиції, що дозволяє по праву відносити їх до народної творчості.

Єдиним збереженим зразком героїчної пісні континентальних германців є уривок з «Пісні про [25] Хільдебранта», записаний на сторінках латинського богословського рукопису кінця VIII-IX ст. У ньому розповідається про двобій батька з сином. Це закінчений епізод, але передбачається, що слухачам з інших поетичних джерел відомо те, що передувало цій події і що відбудеться після неї. В основі пісні лежить трансформована в народній пам'яті історична подія. Відомо, що в 476 р. начальник варварської дружини германець Одоакр скинув останнього римського імператора і захопив владу. Але в 493 р. його переміг король остготів Теодоріх (в німецькому героїчному епосі - Дітріх Бернський). В «Пісні» ці події і відношення між персонажами перекручені, в ній розповідається, що якраз Отахр (Одоакр) вигнав короля Дітріха; разом із ним з Італії тікає і Хільдебрант - начальник його дружини, залишивши в рідному краї жінку і малого сина Хадубранта.

Тридцять років провів Хільдебрант на службі у короля гуннів Аттіли і тепер повертається на батьківщину на чолі війська. На кордоні він зустрічається з сином*, який виїхав з своєю дружиною назустріч ворогам. Старий Хільдебрант знає, що перед ним його син, і намагається уникнути кровопролиття. Але Хадубрант, прагнучи подвигів і слави, рветься до бою. Він не визнає у старому гунні батька (давно чув про його смерть) і називає Хільдебранта боягузом, що було для воїна найгіршою образою і робило зіткнення неминучим. Драматизм цієї історії посилюється конфліктом між обов'язком воїна і батьківським почуттям.

Горе мені, всевладний боже! (сказав Хільдебрант) горе іде!

.....................................................................................

І у скількох небезпеках смерть мене не спіткала!

Нині ж власний син мене звалить сокирою,

Вб'є своєю рукою, або сам я його вбивцею стану.

Хільдебрант приймає виклик сина. На цьому текст уривається. Звичайно такий двобій закінчується перемогою батька або примиренням.

Пісня відтворює суворий дух і суперечливу мораль того часу: поряд із відданістю правителю, особистою відвагою, гордістю героям властиві хитрість, підступність. «Пісня про Хільдебранта» набула напевно широкої популярності, про що свідчать пізніші обробки цього сюжету.

* Ситуація типова для народно-героїчного епосу (наприклад, билина «Богатирі на заставі. Бій Іллі Муромця з сином» та ін.).

Англосаксонська «Поема про Беовульфа». У середині V ст. германські племена англів, саксів, ютів вторглися на Британські острови і в запеклій боротьбі з місцевими кельтами (яка тривала близько [26] двох століть) захопили більшу частину їх території. З V по X ст. в англосаксів відбулися важливі зміни суспільно-політичного і культурного характеру.

Розклад родового ладу і поглиблення процесів феодалізації привели до класового розшарування англосаксонського середовища. Посилення централізації королівської влади і відносно рання християнізація сприяли зміцненню державної єдності. Збережені пам'ятки рунічної писемності (та інші джерела) свідчать про багатство пісенної традиції англосаксів: піснями супроводжувались трудові процеси, весільні обряди і похорони; пісні виконувались під час військових походів. Гласомани (спів-ці-музиканти народного типу) і скопи (професійні дружинні співці) користувались в них великою повагою.

Найбільш ранньою пам'яткою стародавнього германського епосу є англосаксонська «Поема про Беовульфа». Рукопис відноситься приблизно до 1000 p., але аналіз тексту показує, що дана редакція склалась на рубежі VII-VIII ст. Поема налічує 3000 віршів, розпадається на дві частини. Починається вона вступом, в якому розповідається про легендарного родоначальника датських королів Скільда Скефінга. його правнук - король Данії Хротгар побудував для своїх дружинників розкішну палату «Хеорот» (що означає «Оленяча палата»), названу так через те, що її крівлю прикрашали позолочені роги оленя. Та недовго розважались дружинники короля. Кожної ночі почало з'являтися люте чудовисько Грендель, яке пожирало воїнів. На допомогу датчанам прийшов хоробрий витязь Беовульф з племені геатів. Він смертельно поранив Гренделя, за що його мати мститься дружинникам. Тоді Беовульф спускається у страшенну морську глибину, житло Гренделів, і чудодійним мечем розправляється з кровожерливою матір'ю поверженого чудовиська. Нагороджений вдячними датчанами, Беовульф повертається на батьківщину і здійснює ще немало подвигів. 50 років він щасливо править геатами. Але на його землі нападає вогненний дракон. Старий король вбиває його і сам гине від отруйного зуба дракона. Над прахом Беовульфа насипають високий могильний пагорб, разом з ним закопують і коштовності з печери дракона. Дванадцять кращих воїнів віддають останні почесті доблесному і мудрому вождю.

Особливістю поеми є докладність описів і численні відступи (це епічний прийом «поширення»): [27] детальне змалювання боїв, розповіді героя про свої подвиги, авторські ремінісценції тощо. «Беовульф» насичений фольклорно-казковими і міфологічними образами і мотивами (дивовижне дитинство Скільда, надприродна сила Беовульфа, бої героїв з велетнями, чудовиськами, драконом та ін.). Але ці казкові мотиви і образи перероблені вже відповідно до принципів героїчного епосу. Фантастичні подвиги Беовульфа розгортаються на історично достовірному фоні буття германських племен, подвиги і героїчна смерть героя зв'язані з захистом народу, з племінними, загальнонародними інтересами.

«Беовульфу» присвячена величезна кількість наукових досліджень, однак загальноприйнятої концепції нема. До цього часу ведуться дискусії про процес становлення поеми, місце її виникнення, авторство. Висловлена була навіть думка, що «Беовульф» є скандінавською поемою, перекладеною англосакською мовою. Це, очевидно, зумовлене тим, що відображений у поемі історичний матеріал пов'язаний з історією скандінавських племен - данів, шведів, геатів. Немало місця в ній відведено розповіді і про датських королів, імена деяких з них по звучанню схожі з іменами, зафіксованими в хроніках Григорія Турського і Саксона Граматика. Але ця концепція прийнята не була. Редакція, яку донесли до нас століття, за сюжетом і поетичною формою - пам'ятка англосакської словесності. Вважають, що джерела «Беовульфа» сягають загальногерманських язичницьких часів. Стародавні пісні і сказання (які могли бути першоосновою «Беовульфа») засвоєні англосаксами ще до переселення на Британські острови. Цей епічний фонд пройшов поетапну обробку і в умовах англосаксонського воєнно-аристократичного середовища значно відійшов від першооснови.

Не встановилась єдина думка і щодо авторства. Поема є продуктом імпровізації співця? Чи книжним епосом, результатом усвідомленої поетичної творчості? Питання ускладнюється тим, що рукопис поеми відноситься до епохи переходу усної творчості до письмової літератури, коли народні сказителі і професійні поети користувались одними і тими ж прийомами оповіді. На сучасному етапі дослідження вважають, що автор «Поеми про Беовульфа» був, очевидно, кліриком, який добре знав латинську поезію, язичницькі сказання, а також був знайомий з творами античних авторів, особливо з «Енеїдою» Вергілія. Літературна довершеність [28] поеми свідчить про його професійну майстерність. Релігійно-ідеологічна атмосфера поеми суперечлива. В VII-VIII ст. англосаксонське суспільство вже було християнським, однак воно не відмовилось і від язичницьких уявлень. З одного боку, «Беовульфу» властиве християнське світосприйняття. Так, у поемі часто згадується ім'я бога, і окремі події мотивуються його втручанням, виявляється знайомство автора з біблійними сюжетами, засуджується язичництво короля данів тощо. З другого боку, в поемі сильні язичницькі уявлення і вірування. В тексті часто трапляються посилання на долю, віра в її неминучість, кривава помста вважається моральним обов'язком воїна. Поема відбиває також підвищений інтерес людей того часу до слави, здобичі, до нагород. У ній розповідається, як правителі обдаровують своїх дружинників і скопа перстенями, дорогою зброєю. В уяві оповідача і слухачів золото, скарби наділені владою і роковою силою, стають причиною чвар і ворожнечі. Це все ще германські уявлення дохристиянського періоду. Таким чином, у поемі спостерігається нашарування християнського світогляду на язичницькі уявлення.

Спроби встановити історичний прототип Беовульфа виявились безрезультатними. Очевидно, це збірний образ ідеального воїна і правителя. Характерною рисою епоса якраз і є зображення маловідомої історичної, а то і зовсім вигаданої особи, що дає великий простір для вираження через цей образ народних дум та сподівань.

 

1.3. Древньоскандінавська література

Особливе місце в середньовічній культурі займає література скандінавських народів, які свого часу не ввійшли в орбіту античної цивілізації і великого переселення народів. На території Швеції, Норвегії, Данії впродовж першого тисячоліття зберігався общинно-родовий лад, існувала велика патріархальна сім'я. Характер буття скандінавців нагадував устрій континентальних германців перед падінням Римської імперії. Вожаки племен і племенних союзів - конунги* - вибирались з племінної знаті і оточували себе бойовими дружинами з молодих воїнів. Під командою вождя будувались бойові кораблі, готувалась зброя: бойові сокири, списи, мечі, луки, щити. Конунг розпоряджався і військовою [29] здобиччю - обдаровував племінну знать, дружинників. Полонених продавали або перетворювали на рабів. Родова знать тримала у своїх руках і релігійні справи, вона відала обрядами, жертвопринесенням, що також збільшувало її вплив і могутність. Усі вільні землероби - бонди - користувались однаковими правами. Важливі справи вирішувались на загальному зібранні усіх вільних - тінзі. Однак фактично на тінзі верховодили знать і багаті бонди. Скандінавці займались землеробством, скотарством, хоча сувора природа часто ставила під загрозу урожай і корм для тварин. Важливою підмогою у господарстві було рибальство, китобійний промисел. Вони здавна підтримували торговельні зв'язки з іншими європейськими народами; молоді люди часто займались піратством, що не засуджувалось. Гориста, сильно пересічена місцевість, густі ліси визначали характер поселень. Скандінавці жили хуторами, які захищали людей і худобу від незгод північного клімату. Довгі зимові вечори проводили біля домашнього вогнища, слухаючи різні життєві історії, а також легенди про богів, героїв, які нерідко сягали корінням в загальногерманські часи. Тут довго користувалися древньогерманськими рунами, яким надавали магічного значення.

* Конунг (сканд.) - спочатку військовий вождь племені, пізніше король.

На рубежі VIII-IX ст. починається бурхлива . масова експансія скандінавців, яка продовжувалась майже три століття і отримала назву епоха вікінгів*. В русло переселення, колонізації, захоплення чужих земель і грабувань утягувалися все нові покоління норвежців, шведів, датчан. В цю добу відбулись глибокі зрушення в усіх сферах матеріального і духовного життя скандінавської півночі: поклала вона також відбиток і на ті народи, що стикалися з вікінгами. Вважають, що є немало причин, які примусили скандінавців порвати зі звичним традиційним укладом і сміливо ринутись назустріч невідомості. Безсумнівно, важливу роль відіграла необхідність в нових землях, можливість розширити торговельні зв'язки і політичний вплив, сприяли цьому і розклад родового ладу і небажання родової знаті примиритися з посиленням влади конунгів, губити свої вільності та привілеї. Крім того, скандінавців приваблювала можливість поживитися за рахунок беззахисної перед ними Європи, яку в той період роздирали феодальні чвари і міжусобиці. Але є і така думка, що значну роль в цій «раптовості» масового появлення скандінавців в Європі (і не тільки в Європі), їх войовничу непримиренність потрібно пояснювати [30] також і «внутрішніми стимулами» (1). Зіткнення з Європою (яка йшла по шляху феодалізації і християнізації), усвідомлення контрасту між «своїм» способом життя (і мислення) і «чужим», передчуття загрози звичному «своєму» укладу з боку «чужого світу» породили серед скандінавців занепокоєння, страх і прагнення підкорити собі ці «чужі» сили, що і проявилось в неприборканій енергії, войовничості та героїчному пафосі. Вважають, що епоха вікінгів збігається з високим розквітом мистецтва скандінавців (особливо в Ісландії) і визначає характер деяких його сторін. Так в образотворчому мистецтві відродився «звіриний стиль» (або «тератологічний») - потяг до зображення страхітливих звірів, чудовиськ, хижаків (світ уявлявся неперервним зіткненням незрозумілих, ворогуючих сил). У літературі цим настроям відповідає розквіт поезії скальдів, з її складною символікою та словесними емблемами.

(1) Гуревич А. Я. Начало эпохи викингов: Скандинавский сборник, XII.- Таллин, 1967, с. 128-147.

* Спочатку слово вікінг означало морський набіг, пізніше - воїн-моряк.

Географія експансії вікінгів досить широка. Датчани і норвежці безчинствували головним чином у Західній Європі, наводячи жах на населення північного узбережжя Франції, Балтики, Британських островів. У Європі їх називали «норманами», тобто «північними людьми». У 911 р. частина північної Франції фактично опинилася під владою нормандського герцога (вона й до сьогодні зветься Нормандією). Експансія на схід мала дещо інший характер. Шведські купці-воїни добре знали шлях із Фінської затоки до Дніпра і Чорного моря, а також по Волзі до Каспію у візантійські, арабські, хазарські володіння, багаті на дорогоцінні метали, тканини, посуд. Вони охоче вступали в дружини слов'янських князів і на службу до візантійських імператорів. На Русі їх називали варягами. При потребі слов'яни відбивали варязькі вторгнення і нерідко проганяли їх за море.

Шторми Північної Атлантики не лякали вікінгів, на стійких дерев'яних човнах, орієнтуючись по сонцю і зірках, вони здійснювали далекі океанські переходи. Близько 870 р. норвежці відкрили Ісландію й дали острову назву Island - країна льодів. Наприкінці X ст. ісландці дістались до Гренландії і близько 1000 р. (майже за п'ять століть до Колумба) вступили на береги Північної Америки. Скандінавські племена не брали участі у великому переселенні народів, але пересування скандінавів та спосіб їх буття в «епоху вікінгів» були подібними до континентальних германців в добу, яка передувала падінню Римської імперії. [31]

Особливо важливе значення для історії культури скандінавських народів мало освоєння Ісландії (870-930). Спочатку в Ісландію переселилась частина норвезької знаті та вільних селян, незадоволених посиленням королівської влади та феодальних відносин. Віддаленість цього закинутого на край світу острова, добре захищеного від зовнішніх воєнних нападів, наявність вільних земель сприяли створенню тут суспільства, в якому довго зберігаються архаїчні риси докласового, родового ладу та його ідеології. Ісландське суспільство складалось з вільних общинників - бондів. З родової знаті вибирали старійшин - годі, які одночасно були жерцями та суддями. З 930 р. верховним органом правління в Ісландії став «альтинг» - всеісландські народні збори, які відіграли важливу роль в ісландському суспільстві. «На альтинг приїжджали, щоб добитись правди та справедливості, обмінятись новинами, обміркувати поточні події. На альтинг збирались як на народне свято. На ньому знайомились, укладали торгові угоди і влаштовували шлюби, знайомились з законами і судовою процедурою, змагалися в іграх, слухали розповіді про подорожі... розповідали саги, декламували вірші. Альтинг вважають колискою ісландської літератури і порівнюють його роль у житті ісландського суспільства з роллю столичного міста, в якому зосереджене культурне життя країни і розквіт якого зумовлює розквіт культури народу» (1).

(1) Стеблин-Каменский М. И. Культура Ислан-дии.- М.: Наука, 1967, с. 25.

У 1000 р. на альтингу за мирною угодою між язичниками і християнами офіційною вірою було визнано християнство. Але християнська релігія не справила помітного впливу на суспільний і духовний уклад ісландців. Християнство ще два століття мирно співіснувало з язичництвом і перемогло його більше в сфері офіціальних обрядів, ніж у сфері переконань. Місцеві клірики з повагою ставились до рідної старовини і своїми записами усної народної творчості сприяли увіковіченню поетичних пам'яток язичництва.

У середині XII ст. зі зростанням майнової і соціальної нерівності, зміцненням родової знаті (хьовдінгів) в Ісландії посилились внутрішні розбрати. Могутні хьовдінги у своїй жадобі багатства і влади нехтували моральними принципами та законами доби ісландського «народоправства». В 1262 р. Ісландія втратила свою незалежність, підпавши під владу норвезьких королів, які здавна мріяли про підкорення цього багатого острова. [32]

У період незалежності (870-1262) в Ісландії була створена багата і свого роду унікальна література. В ній іноді важко розмежувати народну творчість та усвідомлене, індивідуальне авторство, сиву старовину і сучасність, варварську жорстокість і вишукану манірність. У той час коли в Європі вже загинула язичницька культура, тут, у далекому північному краї, зберігалась і створювалась література, яка багато в чому відтворила звичаї, вірування та народно-епічну традицію германо-скандінавської язичницької старовини. Та разом з тим, порівняно з кельтським епосом, пам'ятки скандінавської словесності відбивають вищий ступінь художньої свідомості.

Древньоскандінавська література складається з пісень «Едди» (еддична поезія), поезії скальдів і прозових творів - саг.

Еддична поезія. Збірка «Старша Едда» складена в другій половині XIII ст., але це, певно, список з дещо старішого рукопису, про який нічого невідомо. Аналіз мови і стилю свідчить про те, що до збірки ввійшли тексти IX-XII ст. Знайдено збірку у XVII ст., коли в Данії, Швеції пробудився інтерес до забутої старовини. Тоді ж збірка одержала назву «Едда», за аналогією з книгою ісландця Сноррі Стурлусона (1179-1241). З метою розрізнення поетичну збірку прийнято називати «Еддою Старшою», а книгу Сноррі - «Еддою Молодшою» (або «Прозаїчною Еддою»). Значення слова «Едда» не з'ясоване. У текстах «Старшої Едди» вчені виявляють складні нашарування, пов'язані з загально-скандінавськими і загальногерманськими епохами, а також незначний вплив християнства. Але дискусія про походження, місце, час виникнення цих текстів не закінчена. В збірку входять 29 пісень, пісні ці анонімні. За змістом їх поділяють на міфологічні , (10 текстів) та героїчні (19). Є тут і проза, яка І зв'язує, роз'яснює і доповнює зміст пісень.

Вважають, що міфологічні пісні остаточно склалися в епоху вікінгів (IX-XI), а отже, відтворили уявлення пізнього скандінавського язичництва. Більшість героїчних пісень «Старшої Едди» сюжетно пов'язана з давньою епічною поезією континентальних германців.

Міфологічні пісні тематично різноманітні. В них відбито уявлення скандінавів про походження богів світу, людей. Складались вони під впливом особливостей буття народів скандінавської півночі, які [33] протягом століть жили в умовах суворої природи, знаходячи притулок у відокремленій садибі. Певно, тому в їхній міфології світ, де живуть люди, називається Мідгард (дослівно - «садиба, яка стоїть посередині»). Мідгард оточений Утгардом, «тим, що знаходиться за огорожею, поза межами садиби». Це світ велетнів, чудовиськ, які уособлюють руйнівні сили природи, хаос, ворожий і богам, і людям. Над світом людей височить Асгард, пристановище богів-асів. З'єднує ці два світи міст-райдуга. Після смерті і боги і люди потрапляють у підземне царство мертвих - Ніфльхейм, де править велетень - невблаганна Хьоль. Землю оточує океан, в якому звивається кільцем світовий змій. В надрах землі ховаються карлики - альби - вправні ковалі, володарі незліченних скарбів.

У «Старшій Едді» відображені відносини та світосприйняття скандінавів доби розкладу родового ладу. Світ богів нагадує патріархальний рід з рисами групового шлюбу і матріархату. Язичницькі боги - це ідеалізовані люди. Вони народжуються і вмирають, не позбавлені людських пристрастей і вад, але показані більш могутніми, спритними, знайомими з магією.

Родоначальником богів і людей, творцем землі є верховний бог Одін (Водан - у західних германців). Одін, бог війни, робить своїх улюбленців сильними і непереможними. Дочки Одіна, войовничі діви-валькірії, відносять полеглих героїв до Валгалли («чертог мертвих»), де вони змагаються в боях, а потім весело бенкетують з Одіном. Він - бог мудрості, покровитель поетів і сам поет. Сила його слова підкорює всіх. Мужній і стійкий, він здобув «мед поезії», віддав в заклад око, щоб стати мудрим, пожертвував своїм життям заради знань.

Дружина Одіна - богиня Фрігг - вважалася покровителькою шлюбів, втіленням родючості, богинею кохання.

Великою пошаною в скандінавів, як і Одін, користувався бог блискавки і грому рудобородий Тор (у західних германців - Донар). Тор наділений рисами простого селянина - скандінава, що століттями мужньо боровся з суворою природою. Озброєний кам'яним молотом, дуже сильний, добрий, але запальний Тор завжди готовий вступити у двобій зі злом. У колісниці, запряженій козлами, рудобородий бог часто прямує на схід, де б'ється з велетнями, боротьба з якими - запорука життя богів та людей. Ворог зла і несправедливості, Тор захищає [34] від чар, хвороб, біди. В епоху вікінгів його вважали також богом родючості. У давній Ісландії про простодушного Тора складено багато побутових гумористичних оповідок.

Втіленням руйнівних сил, чвар у скандінавській міфології був Локі. Енгельс вбачав у ньому риси Мефістофеля. Локі розумний, але злий жартівник. Він підступно занапастив світлого бога Бальдра, що стало передвістям загибелі богів.

Найвизначнішою пам'яткою язичницької міфології є пісня «Віщування Вйольви»*, в якій виражені ідеї боротьби між Добром і Злом та ідея спокутування зла. Розбуджена Одіном зі смертельного сну Вйольва розгортає грандіозну картину створення світу, його загибелі та відродження. Спочатку з безодні народився велетень Імір, потім з'явились боги. Вони вбили Іміра і з тіла його утворили світ: м'ясо стало землею, кров - морями і ріками, кістки - горами... Люди були створені з ясеня і верби. Самі боги трудились і забавлялись на зелених луках Ідавйолля. Але в світі поширюється зло, боги порушують свої клятви, вбивають світлого Бальдра. Це порушує мир серед богів і людей. На землі настають страшні часи:

В чварах кривавих брат губить брата;

Кровні родичі одне одного ріжуть;

Множиться зло, повен підлості світ,

Вік сокир, вік мечів, вік щитів розсічених,

Хуртовинний вік, вівчий вік - перед кончиною світу...

Починається всесвітня катастрофа. З цепу зривається вовк-чудовисько Фенрір, піднімається в океані світовий змій, на кораблі мерців припливає Локі; з ними повелитель вогню Суртр, підземний велетень. Фенрір пожирає Одіна, Змій перемагає Тора. В полум'ї пожежі гине все живе. Проте в «Пісні» трагізм не доходить до почуття приреченості. Пророцтво Вйольви завершується прозрінням, що знову постане «з моря земля зелена», повернеться Бальдр, «заколосяться хліби без посіву». Світ знову здобуде життя, тепло, рух. Запанує мир, добро, щастя.

* Вйольва-чаклунка, віщунка.

Більшість учених вважають, що «Віщування Вйольви» виникло в Ісландії в другій половині X ст. У пісні помітні різні нашарування. Міфологічні уявлення, що лежать в основі пісні, зв'язані з первісним, язичницьким мисленням, але систематизація їх відбулася пізніше і зазнала впливу християнства. Звідси ідея вини і спокутування, засудження жадоби золота, християнський погляд на жінку як на першопричину усіх бід. [35]

Суворий драматизм, властивий більшості міфологічних пісень, пояснюють різними факторами. Дехто з дослідників причини його вбачає в географічному факторі - скандінавам століттями доводилось вести непримиренну боротьбу з північною природою. Більш переконливою є думка, що скандінавська міфологія створювалась на вищому ступені розпаду родового ладу, це зумовило трагічне відчуття - руйнування, неминучості загибелі існуючого світопорядку. Беруть до уваги і той факт, що в скандінавській міфології богів і людей зв'язує спільна доля - вони смертні. Очевидно, тому в міфологічних піснях Едди нема такої світло-оптимістичної атмосфери, яка властива міфам Стародавньої Греції.

З ім'ям Бальдра («Сни Бальдра») в ісландській міфології пов'язані добро, мудрість, краса. Це єдиний бог, про якого відоме тільки хороше. Одна з пісень розповідає, як Бальдру Доброму почали снитися «погані сни» («Сни Бальдра»), що провіщало йому загибель, його мати, богиня Фрігг, взяла клятву у вогню і води, заліза й інших металів, каміння, рослин, хвороб, тварин, птахів і змій, що вони не чинитимуть зла її синові. Повіривши в безпеку свого улюбленця, боги вирішили влаштувати забаву. Вони поставили Бальдра на полі тінга (де не можна було вбивати) й почали кидати в нього списи, каміння, стріли, рубати його мечем, але він залишався невразливим, і це розважало присутніх. Ці веселощі не сподобались Локі, і він вирішив на зло всім згубити Бальдра. В образі жінки з'явився він до Фрігг і вивідав, що всі речі дали «клятву», тільки пагінець омели (який видався богині надто молодим для клятви) тепер небезпечний для Бальдра. Локі знайшов омелу і вручив її сліпому Хьоду, братові Бальдра, запевнивши його, що той образить Бальдра, коли не кине у брата цей прут. Сліпий метнув пагінець, і Бальдр упав мертвим. Так сталося найбільше нещастя для богів і людей. Цей міф має сюжетну схожість з міфами багатьох народів про смерть та воскресіння божества, в яких відобразилось первісне уявлення про зміну пір року як про боротьбу світлих і темних сил.

До найбільш пізніх пісень міфологічної групи належить пісня «Словесна чвара Локі», яка, за висловом Енгельса, «відображає той час, коли віра в старі міфи була цілком втрачена; це - сатира на богів зовсім в дусі Лукіана» (1). Локі, з'явившись непрошеним на бенкет до морського велетня, зухвало ганьбить усіх присутніх, безжалісно нагадуючи [36] богам про їхні гріхи й провини. Особливо дістається богиням, кожну з. них Локі висміює за розпусту. Боги теж погрожують йому ганьбою, та Локі не боїться їхнього викриття і сам цинічно вихваляється своїми провинами. Ця пісня нагадує старовинний жанр народної поезії - лайливі, паплюжні пісні, які були в багатьох народів. Призначення їх - висміяти суперника чи ворога.

(1) Маркс К., Енгельс Ф. Твври, т. 21, с. 40.

Героїчні пісні «Старшої Едди» відтворюють давній ступінь розвитку епічної поезії. Більшість цих пісень виникло на матеріалі героїчних сюжетів, що склалися у континентальних германців (готів, франків, бургундців) ще в епоху великого переселення (про загибель Нібелунгів, сказання про Зігфріда та ін.). Ці пісні у свій час (певно в VI-VII ст.) проникли в Норвегію, а пізніше - в Ісландію, де зазнали місцевої поетичної обробки. У зміст старих переказів були введені нові персонажі, зроблені психологічні поглиблення. Імена набули скандінавського звучання: Зігфрід перетворився на Сігурда, Гунтер - на Гунара, Крімхільда - в Гудрун, Атілла - в Атлі та ін.

Героїчні пісні «Едди» виникали в різні часи. Декілька пісень можуть бути прикладами героїчної пісні ще часів великого переселення («Стара пісня про Сігурда», «Стара пісня про Атлі»). Поряд з ними існують нові, вже скандінавської форми пісні, але різного ступеня давності, й тому в них проявився різний світогляд. В найдавніших піснях відбито пережитки матріархату, коли кровні зв'язки панували над іншими зв'язками. Так, Гудрун («Друга пісня про Гудрун») вбиває своїх синів і чоловіка Атлі - це помста за вбивство чоловіком її братів. У німецькому ж варіанті цього сюжету («Пісня про Нібелунгів», 1200 p.), який остаточно оформився в умовах феодалізму, навпаки, Крімхільда (Гудрун) підступно вбиває своїх братів, помщаючись за смерть чоловіка.

У пізніших текстах Едди значимою стає тема кохання. їй присвячений ісландський сюжет про зустріч Брюнхільди і Сігурда, про почуття, що спалахнуло між ними («Уривок з пісні Сігурда»). Цей ісландський варіант психологічно пояснює ненависть Брюнхільди до Сігурда і бажання йому смерті, за те що він, не бажаючи цього, зрадив її і одружився з Гудрун. Тоді як у німецькій «Пісні про Нібелунгів» не зовсім зрозуміло, чому так ображена Брюнхільда.

Характерно, що в еддичній поезії жінка виступає [37] нарівні з чоловіком, не поступаючись йому ні в мужності, ні в рішучості. Саме її характер і вчинки найчастіше зумовлюють весь хід подій, особливо в здійсненні помсти, яка вважалась вищим обов'язком людини. Головна тема героїчних пісень - мужність людини перед лицем невблаганної долі. Герой знає, що чекає його, але, не вагаючись, йде на зустріч неминучості. За тогочасним уявленням, найвище благо - це слава про подвиги і честь, тільки вони залишаються у пам'яті людей.

Однією з найстаріших пісень «Старшої Едди» є «Слово про Вйолунда». За змістом «Слово» споріднене з міфологічними і героїчними піснями, в ньому якби переплелися дві сюжетні лінії. Початок пов'язаний з казкою про дівчат-лебідок, які завжди покидають тих, хто посягає на їх волю. Коваль-чарівник Вйолунд узяв за дружину лебідку-валькірію, але не зумів її втримати. Покинутий дружиною, він сумує і сподівається на її повернення. Далі розповідається, що конунг Нітуд разом зі своїми воїнами проник в дім коваля, забрав його бойовий меч і, зв'язавши сплячого господаря, полонив його. Бажаючи втримати у себе вмілого майстра, конунг наказав підрізати сухожилля на ногах у коваля і тримати його на безлюдному острові, де той куватиме для конунга дорогоцінні витвори. Та Вйолунд жорстоко відплатив конунгу. Він убив його синів і на саморобних крилах покинув острів. Волелюбний пафос пісні полягає у переконанні, що немає таких сил, які могли б несправедливо поневолити людину.

Еддичний вірш, як і пам'ятки західногерманської поезії («Пісня про Хільдебранта» та «Беовульф»), заснований на алітерації. «Старша Едда» має народно-поетичну основу. В ній присутні елементи фольклорно-епічного стилю (постійні епітети, повтори, паралелізми; нерозчленованість епічного і ліричного начал). В «Едді» відбито свідомість людей ще докласового родового ладу; в ній панує вільнолюбний, героїчний дух епохи вікінгів. Пісні «Едди» мають величезне історико-культурне значення.

Поезія скальдів. В Норвегії та Ісландії протягом XI-XIII ст. дуже популярною була поезія скальдів - один з найоригінальніших видів творчості в усій світовій літературі. Мистецтво складання віршів було популярним. їх створювали чоловіки і жінки, знатні особи і бонди, імпровізували на бенкетах, на тинзі, в зимові вечори на посиденьках, під час переїздів по морю. Скальди - дружинні співці та придворні поети - користувались великим авторитетом. [38] Вони були довіреними особами правителів, до них звертались за порадою у важливих справах. У бенкетному залі поети займали місце на почесній лаві, одягалися в дорогі й пишні шати. Збереглося біля 350 імен скальдів. Багато їх перебувало на службі у шведських або датських конунгів, частину з них доля закинула в Англію, Іспанію, Візантію, на Русь.

Поезія скальдів була актуальною, зверненою до сучасників. Ісландські скальди прославились як неперевершені майстри складання похвальних пісень - панегіриків, які називались драпами (дослівно - «бойова пісня»). В драпах скальди оспівували бойові подвиги конунга і його дружини, мудрість і силу правителя. Вважалось, що така пісня приносить славу, вдачу. Тому скальдів щедро одарювали і старались привернути до двору. Складали вони також і лайливі пісні про ворогів та недругів. Цих пісень боялися; вірили, що погане слово могло накликати біду. Подяка, визнання, а головне - матеріальна нагорода приймались скальдами як належне. Вважалось, що нагорода, одержана від могутньої і знатної людини, зв'язувала співця зі славою, щастям багатої людини. Тому скальди охоче брали (і навіть вимагали) нагороду за пісню - золоту каблучку, дорогу зброю, кольчугу та ін. Взагалі ставлення скандінавців (як і давніх германців) до золота, коштовного каміння, чужоземних монет, дорогого посуду, зброї було особливим - вони вірили, що подібне багатство живить «душу роду», приносить людині та його роду славу, вдачу. Тому вікінги, оберігаючи свої багатства, часто закопували їх у землю, скидали у трясовину, в морську глибочінь.

Поезія скальдів є усвідомленою творчістю, звідси - пафос самоусвідомлення її творців і навіть почуття переваги над іншими. Вважалось, що поетичний дар - це «дар Одіна». Разом з тим поетична творчість сприймалась як ремесло, як уміння щось добре робити. Цим пояснюється уподібнення процесу творчості до праці, коли треба «стругати», «ткати», «в'язати» тощо.

Поезія скальдів відзначається складністю метричної форми і вишуканістю поетичної мови. Скальди створили складну систему поетичних синонімів- так звані хейті, і метафоричних, умовних поетичних перифраз - кеннінгів, якими замінювались найбільш вживані у віршах поняття. Наприклад, замість слова сонце вживалось його хейті - коло, світило тощо. Пишними та красномовними [39] були кеннінги. Наприклад, замість слова воїн вживали махач меча, дерево битви, кущ шолому; корабель - це кінь моря, олень моря, бик води; жінка - сосна наряду, липа золота та ін. Особливо витіюватими були п'яти-семичисленні кеннінги. Так, один із кеннінгів слова чоловік звучить - марнотратник бурштину холодного лугу кабана Винблінді. Такі вирази вимагають спеціальної розшифровки.

Поезія скальдів була насичена кеннінгами і хейті. Завдяки їм вона ставала пишномовною, таємничою, урочистою, що дуже подобалось сучасникам. Ось уривок з вірша: «Місяць брів одягнутий в біле сосни наряду, блиснув на мене по-соколиному з ясного неба брів, але блиск місяця повік богині золотих перснів з того часу заповідає нещастя мені і богині перснів». Це означає: «жінка в білому кинула на мене соколиний погляд, і від того часу ми обоє нещасливі».

У період розквіту поезії скальдів у ній відбились свободолюбство та героїка епохи вікінгів. Це барвистий світ кораблів, що мчать під червоними вітрилами назустріч славі та багатству; світ конунгів, котрі щедро обдаровують скальдів, дружину. Часто тут прославляють бога Одіна, покровителя поетів. Є тут же місце і для воронів, вовків, вічних супутників смерті.

Поезія скальдів - винятково цінне джерело для розуміння суспільного життя і психології народів скандінавської півночі.

Видатним скальдом був Егіль Скалагримссон (X ст.) - знатний, свавільний та охочий до багатства вікінг. Замолоду він розбійничав на Балтиці, служив воєначальником у англійського короля, ворогував з норвезьким королем Еріком Кривава Сокира і вбив його сина. Випадково потрапивши у руки свого лютого ворога, Егіль відкупився від смерті похвальною піснею «Викуп за голову», яку написав у ніч перед стратою, його бурхливе життя, типове . для епохи вікінгів, описане в родовій «Сазі про Егіля». На схилі літ він жив в Ісландії. Особисте горе, втрата близьких не змінили його характеру - він залишився зухвалим, жадібним до чужого добра, мужнім у боротьбі з незгодами. У знаменитій поминальній пісні «Пам'ять сина», яку Егіль написав, коли втопився його улюблений син Бодвар, старий поет погрожує помстою велетню морів, нарікає на самого Одіна за те, що той забув стару дружбу і відсахнувся від поета. І тепер єдина втіха в його самотності - вміння складати вірші. Знаменитий [40]cкальд дожив до глибокої старості. Перед смертю Егель переховав свої коштовності в болоті, і, щоб ніхто не зрадив таємниці скарбу, вбив рабів, які допомагали йому.

Видатним ісландським поетом, ученим і політичним діячем був Сноррі Стурлусон (1178-1241). Він виходець зі знатного роду, володів великими земельними наділами і займав почесне становище в ісландському суспільстві. Втягнутий у політичну боротьбу між родовою ісландською знаттю і норвезьким королем Хаконом, Сноррі був убитий за наказом короля.

Вірші поета не збереглися, своєю славою він зобов'язаний знаменитій «Хеймскрінглі» («Земне коло») - сазі про норвезьких королів і «Молодшій Едді», яка має велике історико-літературне і пізнавальне значення. Трактат «Молодша Едда» складається з чотирьох частин: «Пролог», «Видіння Гюльві» *, «Мова поезії», «Перелік розмірів», які різняться за змістом і за формою. В «Пролозі» відчувається вплив латинської книжності, що не типове для ісландської усної традиції. Викликає сумнів, чи належить ця частина Сноррі. Найбільш монолітною за змістом є «Видіння Гюльви», в якій представлено художньо опрацьований огляд язичницьких міфів і різні відомості про богів. Розділ «Мова поезії» містить перекази міфологічних сюжетів та героїчні оповіді, зокрема сказання про Ніфлунгів (Нібелунгів). Тексти міфів і оповідей потрібні автору для пояснення походження кеннінгів і хейті. Остання частина - «Перелік розмірів» - присвячена метриці, тобто опису розмірів і строф, а також стилістичних прийомів, які виробилися скальдами впродовж століть.

* Первісно Гюльві - морський велетень.

«Молодша Едда», написана в період занепаду поезії скальдів, за задумом автора, повинна була стати посібником для молодих поетів і відродити мистецтво скальдів. «Едда» Сноррі разом зі «Старшою Еддою» є унікальним джерелом відомостей про язичництво германських народів.

Саги. Ісландці створили також багату прозаїчну літературу, так звані саги (ісланд. saga - те, про що розповідають). Складались саги з X по XIV ст., запис та письмова обробка їх почались з другої половини XII ст. Початок письмовій обробці саг поклали ісландські клірики - творці історичних праць. Серед них особливе місце займають «Книга про ісландців» (близько 1130) Арі Торгільссона, яка являє собою коротку історію Ісландії, та «Книга [41] про заняття землі» (початок XIII ст.), яка вміщувала список перших переселенців та запис про важливі події з життя кожного роду.

Ісландські саги надзвичайно різноманітні за змістом. Багато саг історико-побутового змісту, в них розповідається про подорожі у різні країни. Так, «Сага про Ейрика Рудого» містить цікаві відомості про відкриття Гренландії та Північної Америки. В деяких сагах говориться про походи вікінгів у Стародавню Русь, яку скандінави називали Гардарікою - країною міст і казкових багатств, дивовижних звірів. «Сага Олафа Трюгвасона» дає цінний матеріал про Київську Русь і князя Володимира, зображеного мудрим і освіченим правителем. Цікавими є звістки про Новгород: «У Холмграді (Новгороді) мир був настільки святенним, так строго там слідкували за загальним спокоєм, що кожен, хто вбив без суду людину, карався смертю». «Сага Олафа Святого» - це розповідь про династичні зв'язки королів скандінавських країн з Київською Руссю. З історією норвезького королівства нас знайомлять «королівські саги». Найзнаменитіша з них, «Хеймскрингла» («Коло земне»), створена Сноррі Стурлусоном на основі усних переказів та письмових історичних джерел.

Саги напівісторичного і легендарного характеру називались «сагами давноминулих часів», фантастичні за змістом - «брехливими сагами», або «бабусиними казками». В ці часи виникали також прозаїчні переробки пісень героїчного епосу. Так, «Сага про Вйолсунгів» - це переказ змісту героїчних пісень «Старшої Едди» про Сігурда і Нібелунгів.

Найбільш самобутніми і цінними у пізнавальному відношенні є родові саги, або їх ще називають «саги про ісландців» (їх близько 60). У них відображено побут, вірування, суспільні відносини скандінавів епохи вікінгів. Родові саги виникли з усних переказів про перших переселенців та родових сімейних переказів, які передавались з покоління в покоління. З них поступово складалась історія роду з розгорнутою біографією одного чи кількох її представників. Родові саги охоплюють значний фактичний матеріал і велику кількість персонажів.

Питання про походження родових саг, їх жанрову своєрідність, авторство давно цікавить учених. Протягом довгого часу в Європі (особливо в Ісландії) сагу вважали майже історичним документом. Цьому сприяла достовірність фактів, відбитих у родових сагах. Так, географія родових саг збігається [42] з географією Ісландії. Назви рік, долин, гір, гейзерів, озер, навіть хуторів, які фігурують у сагах, . збереглися до сьогодні. Виступають тут персонажі, чиї імена містяться в списках перших переселенців в Ісландію й інших джерелах. Змальовані події - історично зафіксовані. Ісландці, які слухали, як і ті, що пізніше почали читати саги, були впевнені аж до останніх часів в історичній достовірності зображених подій і фактів. Проте сучасне літературознавство вважає сагу художнім вимислом і відносить до галузі літературної творчості (1). Сага - це художній твір, створений на основі історично достовірного матеріалу. Спочатку сага існувала в усній традиції, потім пройшла через письмову та літературну обробку. В процесі запису, очевидно, зазнала певних змін уже в дусі XIII ст. (коли й було, записано більшість родових саг). Саги про ісландців анонімні. Вони створені людьми, які, напевно, не вважали свою розповідь вимислом, вони вірили в те, що розповідали. У ті далекі часи в ісландській мові і не було слів автор, писати, письменник.

(1) Див. праці М. І. Стеблін-Каменського та ін.

Головна тема родових саг - родові чвари, помста, що роздирали ісландців у «вік саг». Вольниця епохи вікінгів виховувала цілі покоління людей суперечливої моралі. Мужні та волелюбні, вони разом з тим пишались силою, підступністю, мстивістю. Надзвичайно розвинуте почуття власної гідності, незалежності перепліталось у них з жадобою багатства та жорстоким свавіллям. У житті людей того часу, чоловіків і жінок, велике місце займало поняття «честі» - особистої і родової. Помста за зневажання особи і вбивство вважалась найвищим обов'язком усього роду і кожного його члена. Помста часто розгорталась у цілий ряд кривавих подій, від яких страждало багато невинних людей. Так, у знаменитій «Сазі про Ньяля» розповідається про мудрого законодавця Ньяля, що став жертвою сліпої помсти. Разом з ним загинули його сини, внук, дружина. Месником за них став зять Ньяля, який чудом врятувався з палаючого будинку. «Сага про Ньяля» - найбільша із родових саг. Виникла вона, очевидно, наприкінці XIII ст., про її популярність свідчать численні списки. В сазі згадується понад сімсот власних імен, більше чотирьохсот географічних назв. Це дає великий простір для вивчення основної проблеми - правда і вимисел у сагах про ісландців.

Сагам властивий об'єктивний, стриманий тон розповіді, безхитрісне, тверезе викладення фактів, подій, [43] учинків. Автор ніби розчинився в розповіді; його нема (його героями керує сама доля, в яку так вірили германці та скандінави). Характеристика дійових осіб поступово складається з вражень про їх поведінку та вчинки. Детальний опис відомостей про родословні, родинні зв'язки, опис місцевості та ін. збільшують ступінь «достовірності» цих докладних розповідей. На відміну від стилю кельтських саг та поезії скальдів, мова родових саг бідна на художні прийоми. В ній відсутні метафори, порівняння, нема в сагах і елемента фантастики. Правда, трапляються прояви «дивовижного» (віщі сни, привиди, заклинання тощо), але це побутові забобони, характерні для первіснообщинного ладу. У родових сагах нема опису почуттів героїв, заглиблення в їхній внутрішній світ. Ми можемо судити чи здогадуватись про них лише на підставі фактів, через дію. Так, в «Сазі про Егіла» нема мови про глибину батьківського горя Егіла, коли втопився Бодвар,- силу його страждань видно з того, що під час поховання сина Егіл так зітхнув, що на ньому потріскав не лише вузький одяг, а й панчохи. Але повідомлено про це у звичайному, стриманому тоні. Разом з тим саги надзвичайно драматичні за змістом. Як правило, це розповідь про вузлові моменти життя людини, про трагічний збіг обставин, коли життя кількох людей сплітається в кривавий вузол. І хоч герой знає (за віщими снами), що загине, він, перемагаючи страх, думаючи про славу, мужньо виходить назустріч неминучій долі. Наявність у сагах трагічної ситуації - конфлікту - зумовлює винятковий драматизм цих стриманих за стилем, докладних оповідань. Драматична напруженість посилюється віршованими вставками - віршами скальдів, яких у сагах чимало.

Древньоісландська література відіграла винятково велику роль в розвитку культури всіх скандінавських народів. Сюжетні мотиви, поетику, вольнолюбний пафос саг наслідують відомі скандінавські письменники XIX-XX ст. Е. Тегнер. А. Еленшлегер, Б. Бьорнсон, Г. Ібсен, X. Лакснесс.

 

1.4. Література латинською мовою

Довгий час, поки не зміцніли національні мови і не було створено писемності європейських народів, латинська мова була міжнародною мовою, мовою церкви, вищої адміністрації, державно-правових документів, освіти і частково літератури. За свою тисячолітню [44] історію середньовічна латинська писемність виробила велику кількість різноманітних родів і жанрів. Пам'ятки цієї писемності, яким властиві риси художніх творів, а також художні твори справили значний вплив на зародження і розвиток нових європейських літератур. На основі латини виникли романські мови.

Світська література латинською мовою певною мірою продовжувала традиції класичного античного періоду. Початок середньовіччя представлений багатьма значними поетами і прозаїками, в творчості яких відбилась складна боротьба між античним світосприйняттям, що зникало, і християнським світоглядом, який утверджувався. Найвидатнішою постаттю цього періоду був Боетій (близько 480-525) - поет, прозаїк і, головне, філософ, вихований на традиціях античності. Великим авторитетом користувався його твір «Про розраду філософією», під впливом алегоричних образів якого створювались знаменитий «Роман про Троянду» (XIII ст.), «Бенкет» Данте та ін. Відомим латинським поетом був і Венанцій Фортунат (близько 530-600), чия творчість вплинула на багатьох середньовічних поетів.

Наприкінці VI ст. разом із занепадом шкільної справи і освіти починається спад у розвитку латинської писемності. Наступні два століття були «темними віками» для культури Центральної Європи. Лише на окраїнах (в Іспанії, Ірландії, Англії) ще зберігались окремі культурні осередки. Для нового культурного піднесення необхідно було з'єднати всі розрізнені елементи в єдиний центр. Це стало можливим з посиленням франкської держави Каролінгів (VIII-IX), особливо за Карла Великого (768- 814). Нове культурне пожвавлення і водночас оновлення латинської писемності пов'язане з так званим Каролінгським Відродженням. Величезна феодальна держава Карла Великого трималась силою зброї. Намагаючись створити централізоване державне управління за типом Римської імперії, Карл був зацікавлений у підготовці освічених кадрів церковної і світської адміністрації. Це спонукало Карла до культурно-освітніх реформ. Та й сам він був для свого часу людиною незаурядною, цінував ученість і піклувався про виховання освіченого покоління з франкського середовища. За часи його правління було відкрито багато церковних шкіл, до яких, крім молодих монахів і кліриків, намагались залучати дітей мирян. В Ахені, столиці Карла, для дітей короля [45] і його сановників було відкрито придворну школу, до якої запрошувались найкращі вчені і педагоги того часу. За наказом Карла у спеціальних майстернях - скрепторіях - переписувались і розмножувались античні рукописи, вивезені з Італії. На державну службу до себе він запрошував з усіх кінців Європи відомих своєю вченістю й талантами духовних та світських осіб - учених, письменників, будівельників, дипломатів та ін. Так, деякий час в Ахені жили відомий учений з Північної Італії Павло Діакон, автор знаменитої «Історії лангобардів»; талановитий педагог, автор підручників англосакс Алкуїн; прекрасний знавець латинської мови франк Егінхард, який написав цікавий у багатьох відношеннях «Життєпис Карла Великого».

Державною мовою і мовою культури в різноплеменній імперії Карла Великого була латинь. Для поновлення латинської писемності багато зробили вчені-поети. При дворі Карла з учених, найкращих учнів, сановників було створене своєрідне об'єднання вчених, поетів, любителів поезії, відоме під назвою «Академія Карла Великого». Тут читались лекції, обговорювались богословські питання, тлумачились твори різних авторів; на диспутах змагались у вченості та дотепності, на банкетах - у вишуканих компліментарних віршах славили Карла, його походи і перемоги, його родину, придворний побут, розваги та ін. Але в цій придворній поезії іноді проявляються й зовсім інші мотиви: напади на пороки духовенства, злих правителів тощо. Деякі твори позначені справжнім ліризмом, особливо вірші, присвячені друзям, зображенню природи; в деяких помітна близькість до фольклорних джерел (наприклад, «Сперечання Весни з Зимою» Алкіїна). Вчені-поети широко використовували класичні латинські метри, строфи, жанри, наслідували стиль античних письменників, особливо Вергілія, Пруденція. Незважаючи на звернення до античності, вчена поезія Каролінгського Відродження за духом своїм залишалась середньовічною і вузькопридворною. Ідеалом двору й академії було поєднання досконалих античних форм з «істинністю» християнського вчення. Ця поезія позбавлена значних соціальних проблем, героїки, чуттєво-здорового ставлення до життя, що характерне для античності часів її розквіту. Каро-лінгське Відродження не можна порівнювати і з широтою європейського Відродження XIV-XVI ст., У даному випадку можна говорити лише про певне культурне піднесення. І все ж на загальному фоні [46] ранньої середньовічної епохи Каролінгське Відродження залишило помітний слід: добре впорядковану школу - базу для майбутніх університетів, поліпшене латинське письмо, що сприяло збереженню і розмноженню античних рукописів. Через кілька століть, у добу Відродження, Європа знайомитиметься з античними пам'ятками здебільшого за списками, зробленими в скрепторіях за часів Карла Великого. Після його смерті придворну «Академію» розігнали, і Ахен перестав бути культурним центром європейського значення. Латинська культура знайшла притулок у монастирях, які в IX ст. переживали піднесення, були багаті, добре укріплені і не боялися незгод цієї нелегкої доби.

Поступово на базі народної культури (романської і германської) та досвіду книжкової латинської культури зароджуються французька і німецька літератури (1).

(1) Памятники средневековой латинской литературы IV-IX веков.- М.: Наука, 1970, с. 224, 233.

Однією зі значних середньовічних пам'яток є поема «Вальтарій», приклад створення книжкового латинського епосу на матеріалі народних сказань. Більшість дослідників вважає, що поема виникла в середині IX ст. і автор її належить до «третього покоління» поетів каролінгського Відродження. Ім'я його, можливо, Геральд (так він називає себе в тексті). Цікавим є генезис цього твору. Поема виникла на основі древньогерманського фольклору доби великого переселення народів, але зміст героїчної пісні (оригінал чи вже латинський запис) був переказаний вергіліанськими віршами. Стилістична гармонія цього твору, в якому з'єдналися такі несумісні зміст і форма, свідчить про поетичну обдарованість невідомого автора.

Зміст поеми такий: заложник короля гуннів Аттіли Вальтер Аквітанський утікає з полону на батьківщину разом з нареченою Хільдегундою. На кордоні, в горах, їх зустрічає король франків Гунтер з дружиною - він вимагає віддати йому скарб Аттіли, який втікачі захопили з собою, а також Хільдегунду. Обурений Вальтер перемагає Гунтера в дванадцяти поєдинках, він змушений битися і з другом дитинства Хагеном, васалом Гунтера. Але все закінчується торжеством миру і дружби. Поема «Вальтарій» (як і «Беовульф») має сліди християнізації (герой хреститься, молиться тощо), але загалом в поемі панує клімат древньогерманського епосу. В ній відтворено дух епохи великого переселення народів: криваві зіткнення з гуннами, жорстокі поєдинки, інтерес до золота, скарбів тощо. Вальтер, [47] як це властиво епічному герою, розраховує тільки на свою фізичну силу і зброю. Герой традиційно хоробрий, стриманий, обережний, не позбавлений благородства (наприклад, Вальтер пропонує Гунтеру мир перед боєм). За змістом поема є видатною пам'яткою германського ранньосередньовічного епосу; цікава вона і в плані дослідження трансформації германських епічних сказань.

Латинські хроніки. Спочатку середньовічна історіографія наслідувала традиції античних авторів, які намагалися не тільки показати хід історії, а й дійти його причин. Але вже у VI ст. помічається перехід до середньовічної хроніки з її механічною констатацією фактів.

Найбільш значними історичними працями раннього середньовіччя є «Історія готів» Іордана (VI ст.), «Історія франків» Григорія Турського (VI ст.), «Церковна історія народу англів» Беди Високоповажного (VIII ст.), «Історія датчан» Саксона Граматика (XII ст.) та ін. Оскільки в середні віки не існувало чіткого розмежування між істиною та вимислом, то в історіографії тих часів значне місце посідає легендарний елемент. Розповідаючи про історичне минуле свого народу або про сучасні їм події, середньовічні історики часто переказували героїчні пісні та усні поетичні сказання. Більшість цих творів має літературну цінність. Історичні праці служили сюжетним джерелом для багатьох творів середньовіччя і доби Відродження.

Клерикальна література розвивалась протягом багатьох століть латинською мовою та народними мовами. Своєю тематикою вона тісно пов'язана з християнською вірою та церквою, однак у ній відбились не тільки офіційні церковні погляди, а й ідеї «єресі» з їхнім протестом проти феодально-церковного утиску, які проникали до неї через низове духовенство.

Клерикальна література виникла ще в надрах Римської імперії. У ранній християнській літературі знайшла глибоке відображення боротьба між язичницьким і християнським світосприйняттям. Перші християнські автори, з одного боку, спирались на досвід античності, залежали від її досягнень і вже вироблених форм, а з другого - намагались позбутися цього впливу виробити свою систему поетичних образів і манеру викладу. Перед ними стояло складне завдання: викорінити зі свідомості новонавернених християн язичницькі уявлення й утвердити християнське вчення про створення світу, про безсмертя [48] душі та неминучість розплати за земні гріхи в потойбічному світі. На зміну античним епічним поемам з їхньою міфологією та героїчною тематикою прийшли поеми, які розробляли біблійські сюжети. Одночасно з ними складалися житія святих - короткі сказання про мучеників за віру, про монахів-пустельників, які покидали світське життя і піддавали себе різноманітним катуванням. Цей жанр виробив свою поетику і точну сюжетну схему: народження святого від багатих і знатних батьків, раннє чернецтво, мученицькі подвиги, «чудеса» біля гробу святого і, врешті, похвальне слово йому. Найбільш популярним на Заході було «Житіє святого Олексія», в якому найвиразніше проявилася аскетична доктрина. Поступово жанр житій урізноманітнювався, збагачувався новими деталями (включаючи патріотичний і політичний аспекти), захоплював описами далеких подорожей, подвигів, чудес і навіть гумором. Пізніше виникли легенди. Спочатку легендами називали релігійно-фантастичні біографії святих; з часом - пов'язані з релігійним культом притчі про тварин, рослини тощо. Наприклад, притчі про льва, який безжалісно мордував язичників, але віддано служив християнам-пустельникам. З середини XII ст. з'являється велика кількість народних легенд про Богоматір, в яких розповідається про любов і співчуття Мадонни до простих людей. Популярною була французька віршована легенда «Жонглер Богоматері» (XIII ст.). Відома в Європі збірка «Золота легенда» Іакова де Ворагіне (XIII ст.) стала джерелом сюжетів для епосу, лірики, драми.

Поширеним жанром були видіння, в яких, звичайно, змальовувався потойбічний світ: блаженне життя благочестивих людей, пекельні муки грішників, чистилище за легші провини. Видіння відзначалися повчальністю та злободенністю. «Ясновидець», якому уві сні з'являлись картини загробного життя, зустрічав у раю чи в пеклі своїх сучасників і чув «голос з неба», який провіщав, що чекає кожного за його вчинки. Це вселяло в принижених і знедолених надію, що їхні утискувачі будуть покарані. Видіння дозволяли також пропагувати різні погляди і думки, виступати проти політичних і особистих ворогів. Ця особливість виявилась дуже живучою, вона була засвоєна і вагантами, і представниками куртуазної та міської літератур (наприклад, «Роман про Троянду», «Видіння про Петра-Орача»), знайшовши довершений вираз у «Божественній комедії» Данте. [49]

Поширеними були також різні твори морально-дидактичного характеру з релігійною і світською тематикою: проповіді, повчання, молитви, притчі, байки та ін. Одночасно із епічними жанрами розвивалась і клерикальна лірика (гімни, пісні, віршовані молитви тощо), а також церковна драма. Вони увібрали в себе ряд фольклорних прийомів, виробили свої сюжетні схеми, поетичні образи, стиль.

В клерикальній літературі, крім релігійної тематики, відбилися народні звичаї, побут, сподівання, а також властиве людині одвічне прагнення до зображення оточуючого світу.

Розглядаючи писемність цього напряму, слід згадати про літературну діяльність Ієроніма і Августина. Ієронім (близько 340-420) добре знав і цінував античність; він перший відкрив для Заходу літературний характер багатьох текстів Біблії; сам був автором популярних житій і легенд, використаних згодом Г. Флобером, А. Франсом, Л. Толстим, М. Лєсковим та ін. Визначним письменником цієї доби дослідники вважають Августина (354-430). Він автор знаменитої «Сповіді», яка викликала багато наслідувань (Абеляр, Данте, Петрарка, Паскаль, Руссо, Л. Толстой).

 

 

2. Література розвинутого феодалізму

Процес становлення феодальних відносин у більшості країн Західної Європи завершився наприкінці XI ст. Почалась доба зрілого феодалізму. Європейське суспільство розділилось на два антагоністичні класи - землевласників-феодалів і залежне від них селянство. Феодальна держава складалась із замкнутих помість-феодів, які були основною клітиною феодального суспільства. Маломаєтні рицарі та рицарі-однощитники були васалами багатших баронів, а ті, в свою чергу, залежними від могутньої феодальної знаті - герцогів, графів, безпосередніх васалів короля - верховного сюзерена, номінального правителя держави. Така ж ієрархія характерна і для духовенства, де главою був папа. Селяни, які до X ст. втратили всі свободи, були остаточно прикріплені до землі і своєю працею утримували все суспільство, несли тягар податків під час війн.

Економічна стабілізація, ріст виробництва, поширення міжнародних зв'язків, торгівлі сприяли розвитку європейської культури. Література цього періоду, порівняно з ранньосередньовічною, більш [50] різноманітна за змістом і жанрами. Вона представлена значною кількістю народних пам'яток і творів, які ширше і глибше відображають побут, ідеї, мораль свого часу. Народна творчість продовжує розвиватися в усній формі, оскільки народ майже до кінця середньовіччя не мав доступу до писемності. У цю добу розквітає народно-героїчний епос, в якому відбилися загальнонародні інтереси та сподівання. Погляди привілейованого феодального класу відтворені в рицарській літературі; духовенства та церкви - в клерикальній літературі (яка як окремий напрям існувала до XII-XIII ст.). З розвитком міст у XII ст. виникає міська (бюргерська) література, демократична за своїм характером і близька до народної творчості. Незважаючи на соціальні розмежування, всі ці напрями розвивались не ізольовано, а впливаючи один на одного і взаємно збагачуючись. Народна творчість, як і раніше, живить писемну літературу різних напрямів своїми жанрами, сюжетами, художніми засобами.

Носіями, виконавцями, а значною мірою й авторами обробок народної поезії були професійні співці-потішні, які відіграли велику роль у формуванні європейських літератур. У Франції їх називали жонглерами, в Німеччині - шпільманами, в Іспанії - хугларами. Вони дещо нагадують російських скоморохів. Народні співці-потішні вели свій родовід з давніх часів. У Стародавньому Римі та його провінціях було чимало мандрівних акторів, яких називали мімами, або гістріонами. Вони подорожували дорогами імперії і розважали глядачів своїм примітивним репертуаром: показували дресированих тварин, акробатичні номери, розігрували комічні сценки побутового змісту. Міми з часом змішалися з місцевими дружинними і народними співцями-потішниками. Таким чином виникли жонглери, шпільмани, хуглари.

У Франції поняття «жонглер» з'явилось не раніше VIII ст. В основному це були бідні, бездомні люди, які і в спеку, і в холод мандрували пішки чи в кибитках по шляхах середньовічної Європи. Жонглер був одночасно співцем-музикантом (вірші виконувались під акомпанемент народного інструмента) і різноманітним актором. «Ти повинен грати на різних інструментах, крутити на двох ножах м'ячі, перекидувати їх з одного леза на друге; показувати маріонеток; стрибати через чотири обручі; придбати собі рижу приставну бороду і відповідний костюм, щоб... лякати дурнів; привчати собаку стояти на [51] задніх лапах; знати мистецтво вожака мавп, викликати сміх глядачів забавним зображенням людських слабостей; бігати і скакати по линві, протягнутій від одної башти до іншої...»,- так повчає жонглера один трубадур*.

* Трубадур - середньовічний поет, представник рицарської лірики.

Світська влада і церква, які вороже ставились до мирських розваг, жорстоко переслідували жонглерів, їх проклинали в проповідях, називаючи «паламарями сатани», відлучали від церкви, забороняли хоронити на кладовищах. Незважаючи на таку позицію властей, народні співці користувались великою популярністю. Жонглери виступали на перехрестях великих доріг, у містах, селах. Вони - неодмінні учасники ярмарок, народних та релігійних свят. Під час війн народні співці піднімали дух війська бойовими піснями перед боєм. Виступали вони і при королівських дворах, в замках сеньйорів і навіть у палацах єпископів. Мандруючи шляхами середньовічної Європи, жонглери збирали і розповсюджували новини, звістки про різні події. Завдяки їм стародавні пісні та сказання поширювались із країни в країну.

Мистецтво жонглерів тісно пов'язане з народною творчістю і звернене головним чином до народної аудиторії. Однак частина жонглерів залишалась служити при дворах, виконуючи інколи відповідальні адміністративні чи дипломатичні доручення своїх сюзеренів. Стикаючись із різними колами середньовічного суспільства, вони відбивали в своїх творах також і риси феодально-аристократичного світогляду.

Зі всіх жанрів середньовічної народної поезії найкраще зберігся героїчний епос. Зародився епос в умовах первіснообщинного ладу і остаточно оформився на ранніх етапах рабовласницького і феодального суспільства. Дослідники вважають, що в усіх народів світу епос виникає за подібних соціально-історичних умов і виявляє типологічну спорідненість у проблематиці та поетиці (жанрові ознаки, тематика, ідейний зміст, типовість образів, стиль тощо). Відомі дві форми народного епосу - пісня та епопея. Творцями і носіями епосу в Західній Європі спочатку були дружинні співці, які теж брали участь у подіях, битвах, походах, що оспівували у своїх піснях. З розпадом дружин носіями героїчного епосу стали професійні співці, на Заході - жонглери, хуглари, шпільмани. В їх середовищі і виникли широкі розгорнуті форми - поеми (епопеї). Пісня і поема мають однакові принципи побудови [52] сюжету: протиставлення героя і його суперника, зачини і кінцівки, розгорнуті описові моменти, триразові повтори, поширені діалоги тощо. Епосу притаманна стійка система художніх засобів - ти-пічні ситуації, гіперболізація, постійні епітети; традиційний в епосі також урочистий стиль, який надає серйозності та величавості оспівуваним подіям. Традиційною схемою розповіді про богатиря є оповідь про чудесне народження героя, про перший його бойовий виїзд, братання богатирів, хвала бойовому коню, зброї, подвиги перед весіллям тощо.

На ранніх ступенях розвитку епос зв'язаний з міфологією, але поступово він звільняється від міфологічних уявлень. Предметом зображення в ньому стає історія народу, боротьба за племенну, народну єдність. «Епос - це історія в народній пам'яті в упередженій ідеалізації, але його упередженість поетична» (О. М. Веселовський) (1).

Епос створювався в епоху племінних міжусобиць, у період створення державності та боротьби з чужоземними нашестями. Це й визначило характер його головного героя. Центральним персонажем героїчного епосу всіх народів є воїн-богатир. Роланд чи Ілля Муромець, Сід, Марко Королевич чи Давид Сасунський - народний герой завжди виступає як захисник рідної землі від чужоземної навали, як борець за єдність народу і противник сваволі феодалів. Народна фантазія наділяє героя незвичайною силою, мужністю і доблестю, в яких якби втілена міць цілого народу. Героями епосу часто виступають представники панівної верхівки (правителі, знать), але це не суперечить його народній суті. Доречно нагадати слова Гегеля про те, що народ у своїй поезії зображував героями знать не тому, що віддавав перевагу знатним особам, а «з намагання дати зображення повної свободи в бажаннях і діях, яка реалізується в уявленнях про царювання»(2).

(1) Веселовский А. Н. Новейшие исследования о французском зпосе.- ЖМПН, 1885, апр., с. 260.

(2) Гегель. Сочинения, т. 12.-М., 1938, с. 195.

Таким чином, важливою рисою ідейно-естетичної своєрідності епосу є історична основа, поетично переосмислена з точки зору народної ідеології. Класичний героїчний епос виражає загальнонародні інтереси, він відіграє надзвичайно важливу роль у формуванні національної свідомості кожного народу.

Народно-героїчний епос епохи зрілого феодалізму дійшов до нас у записаному, частково в літературно опрацьованому вигляді.

Одним із найбільш складних у літературознавстві є питання про авторство в рамках народно-героїчного епосу. На сучасному етапі більшість дослідників [53] дотримується думки, що епос є принципово анонімним. Сама історія розвитку епосу ніби зумовила його «безавторство». Пісні, перекази, які виникали ще в добу великого переселення, відразу ставали надбанням народу. Передача цього матеріалу наступним поколінням в усній традиції сприяла сприйняттю його як продукту колективної творчості. В добу раннього середньовіччя епічний твір належав усім; кожний співець міг виконувати його і довільно змінювати. Таке ставлення до епосу збереглося і в період створення розгорнутих поем. Більшість жонглерів, шпільманів, хугларів були неписьменними. Вони на слух вивчали відомий уже епічний матеріал, додаючи до нього щось своє. Поетична переробка добре відомих масовому слухачеві пісень, сказань, поем ні жонглером, ні його слухачами як самостійна творчість не оцінювалась.

Разом з тим таку поетичну працю не можна сприймати як механічне відтворення відомих уже народних сюжетів та прийомів. Жонглери здебільшого були людьми обдарованими, вони швидко сприймали нові віяння. Для кожного покоління традиційні сюжети, очевидно, були основою для створення нових варіантів уже в дусі ідеології іншої доби. Дійсно талановитий співець робив свій внесок у вже існуючий загальнонародний поетичний фонд. Видатний радянський медієвіст В. М. Жирмунський назвав це «індивідуальною творчістю в рамках колективної традиції» (1).

(1) Смирнов А. А. Из истории западноевропейской литературьі.- М.; Л.: Худож. литература, 1965, с. 73.

 

2.1. Французький героїчний епос

На території сучасної Франції з давніх часів жили галли, племена кельтської групи. У І ст. до н. є. галлів підкорили римляни. Під впливом римської культури почалася швидка романізація Галлії: введення латинської мови, римської державно-адміністративної системи, практики римських шкіл, римського права, звичаїв тощо. Протягом V ст. на галло-римлян нападали войовничі франки і змішувалися з ними, приймаючи їхню вищу культуру і мову. В середині IX ст., після розпаду імперії Карла Великого, за Верденським договором (843) відокремлюється держава «західних франків» - основа майбутньої Франції. За словами Енгельса, Франція - це «осереддя феодалізму в середні віки...»(1). Чіткішим, різноманітнішим і досконалішим був тут і літературний процес.[54]

(1) Маркс К., Енгельс Ф. Твори, т. 21, с. 246.

Французький епос зберігся у вигляді поем (їх близько 100), в записах XII-XIV ст., обсягом від 1000 до 20 000 віршів. Поеми, які дійшли до нас, відомі під загальною назвою «шансон де жест» (франц. chansons de geste), що означає «пісні про діяння». Більшість поем написана десятискладовим силабічним віршем; вірші складалися в строфи з різною кількістю рядків, така строфа називалась тирадою. Рими спочатку не було, існувало лише співзвуччя голосних (асонанс). Поема декламувалась співучим голосом під акомпанемент маленької арфи або віоли, примітивної скрипки. Якщо поема була велика, то жонглер виконував її протягом кількох днів.

За змістом французькі поеми поділяються на три цикли («жести»).

Королівський цикл. Центральною фігурою в цій жесті є король Франції. Це збірний образ ідеального короля, символ народної правди і справедливості, оплот країни в боротьбі з іноземними «нехристами» і феодальним свавіллям. У цих поемах звичайно зображувався Карл Великий, який в народній пам'яті заслонив усіх інших французьких правителів.

Цикл Гарена де Монглана. В жесті прославляється ідеальний васал, який вірно служить слабкому королю і врятовує державу від зовнішніх і внутрішніх ворогів.

Цикл Доона де Майанса (або феодальний цикл). У ньому розповідається про своєкорисливі феодальні чвари, які не завжди осуджуються.

Вершиною французького національного епосу є поема «Пісня про Роланда» (королівський цикл). Поема збереглась у декількох записах; найкращий з них, так званий оксфордський рукопис, належить до 1170 р. Сюжет поеми має історичну основу. В 778 р. Карл Великий на прохання одного мусульманського володаря вторгся в Іспанію. Похід був невдалим. Карл захопив декілька міст, обложив Сарагосу, але змушений був повернутися на батьківщину. В Ронсевальському межигір'ї Піренеїв на вузькій гірській дорозі, серед густих лісів ар'єргард французів був розбитий місцевими басками, які зненацька напали на французький загін, роздратовані проходженням через їх села і поля чужого війська. Розправитися з басками не вдалося: під покровом ночі вони розсіялися в горах. Про цей драматичний для французів випадок коротко повідомляє історик Егінхард в «Життєписі Карла Великого» (IX ст.), [55] зазначаючи, що в бою серед інших знатних осіб загинув «Хруотланд, маркграф Бретані». В народній творчості ці історичні факти та події переплелися з поетичною видумкою, отримали іншу інтерпретацію та забарвлення.

«Пісня про Роланда» починається оспівуванням перемоги Карла Великого в Іспанії. Сім років воює славний Карл з сарацинами. Він завоював усі іспанські міста, крім Сарагоси, де сарацинський цар Марсілій радиться зі своїми знатними васалами, як йому позбутися франків. Найстарший з них пропонує Марсілію брехливо поклястися Карлу у вічній дружбі та пообіцяти, якщо франки виведуть військо, самому прийняти християнство та охрестити всіх підданих. У відповідь на сарацинську пропозицію Карл за порадою свого небожа рицаря Роланда посилає до Марсілія знатного феодала Ганелона, вітчима Роланда. Спесивий Ганелон готовий виконати це доручення, але, запідозривши пасинка в намірі погубити його, вибухає гнівом і вирішує за всяку ціну помститися Роланду. Уклавши зрадницький договір з Марсілієм, Ганелон умовляє Карла повернутися на батьківщину. Франки, повіривши облудним запевненням, покидають Іспанію. За порадою Ганелона, Карл доручає Роланду прикривати тил французького війська. В горах, у Ронсевальській ущелині, на двадцятитисячний ар'єргард франків, очолений Роландом, нападає стотисячне військо Марсілія. Починається жорстока битва, в якій гине героїчний французький загін. Почувши заклик Роланда, Карл поспішає на допомогу. Франки вщент розбивають ворогів і піддають хрещенню сто тисяч невірних. Поема закінчується стратою зрадника Ганелона.

У змісті поеми відбилися важливі сторони життя Західної Європи VIII-XI ст. Французькі королі довгий час вели боротьбу з арабо-мавританською експансією, яка загрожувала Європі. Ці війни сприяли формуванню патріотичної свідомості і разом з тим розцінювались як «богоугодна справа», викорінення «язичництва». До того ж наприкінці XI ст. під впливом духовенства рицарство почало збиратись у хрестовий похід у Палестину. В такому патріотичному і релігійному настрої постає народно-героїчний зміст «Пісні про Роланда». В поемі відбилися протиріччя, типові для феодальних відносин X-XI ст. Історично прогресивна тенденція до об'єднання і централізації влади наштовхувалася на феодальну анархію і сепаратизм. У цій історичній обстановці [56] народний епос про Карла Великого набував нового суспільного значення, збагачувався новими, потрібними для ідеології того часу мотивами і деталями. Так, типовий для того часу військовий випадок (зіткнення з басками, до того ж - християнами) народна свідомість перетворила в епосі в картину грандіозної битви всього французького війська з маврами-загарбниками та усім мусульманським світом. Пафос подвигу в ім'я національної незалежності батьківщини протиставлений феодальному егоїзмові та зрадництву. Ця патріотична ідея засудження феодального свавілля споріднює старофранцузьку «Пісню про Роланда» з пам'яткою древньоруської літератури кінця XII ст. «Словом о полку Ігоревім», в якій також звучить пристрасний заклик до князів припинити чвари і об'єднатися для відсічі грізній навалі кочівників.

Ця народна патріотична ідея з найбільшою повнотою розкривається в образі Роланда. Відважний рицар, він усією душею відданий своєму сеньйору - королю і «милій Франції». Наказ Карла прикрити відхід армії Роланд сприймає не тільки як обов'язок, а й як почесне доручення в ім'я інтересів батьківщини. І він не шкодує сил, щоб виконати його гідно. Жага доблесного подвигу, віра в правоту франків і молоде завзяття не дозволяють йому просити допомоги в бою. Під час нерівної битви в Ронсевалі друг Роланда Олів'єр тричі благає Роланда засурмити в чудодійний ріг Оліфант, щоб закликати Карла на допомогу, і тричі одержує відмову. Роланд сприймає цю пораду як визнання слабкості, не гідної рицаря. Краще смерть у бою, ніж безчестя. Так гинуть Роланд, дванадцять перів і весь доблесний загін. Автор захоплений безрозсудною відвагою Роланда і разом з тим протиставляє йому мудру передбачливість Олів'єра: «Роланд хоробрий, Олів'єр розумний». І все ж нерозсудливість Олів'єра, а саме подвиг Роланда в ім'я Франції вкрили славою ім'я героя і французьке військо. Духом героїчної людяності сповнені сцени прощання Роланда з товаришами, його думи про мертвих і живих, про короля і Францію, про долю своєї бойової зброї. Тут повністю розкривається доблесть і духовна краса народного героя:

Мій добрий меч, о Дюрандале вірний, 

Коли я вмру, ти більше не потрібний! 

А скільки битв з тобою виграв я, 

А скільки царств завоював тобою 

Для імператора з сідою бородою! 

Ти не потрапиш в руки боягузам,- [57] 

Тобою володів такий васал, 

Яких не зна вже Франція-краса!

Роланд почув себе в обіймах смерті - Смертельний холод в голові і серці. Лягає під ялину ниць Роланд, Притис до серця меч і Оліфант, Він ліг обличчям до країни маврів, Щоб Карл сказав своїй дружині славній, Що граф Роланд умер - та переміг(1). Самовідданому патріотизмові Роланда та його друзів, для яких інтереси Франції дорожчі за життя, протиставлений знатний феодал Ганелон - втілення феодального егоїзму та анархії, його зрадництво не випадкове, це типовий приклад феодальної непокірності. Заради особистих інтересів Ганелон зраджує свого короля і батьківщину, що призвело до загибелі десятків тисяч співвітчизників. Це пагубне для країни свавілля феодалів суворо засуджується автором, який для свого часу, безумовно, був людиною передовою, розумів необхідність державної єдності. Він пов'язує васальну вірність королю з ідеєю служіння батьківщині. В проголошенні патріотичної ідеї і полягає висока народність поеми та її глибокий громадянський смисл.

(1) Цит. за: Західноєвропейська література. Хрестоматія для VIII-X класів середньої школи. /Склав проф. О. І. Білецький.- К.: Рад. школа, 1941, с. 20.

У поемі відображена боротьба французів з арабськими завойовниками, які у VIII ст. захопили Піренейський півострів і загрожували Франції. Ця боротьба набувала релігійної форми і ототожнювалася з подвигом в ім'я християнської віри. Тому франки в поемі виконують особливу, «божественну» місію, а численні небесні знамення, релігійні заклики, молитви надихають їх на боротьбу з «поганцями». Постійно підкреслюється «небесна» підтримка, яку бог і святі дають франкам. Так, на прохання франків бог продовжив день, щоб до заходу сонця Карл помстився за смерть Роланда та його загону, самого короля від смертельної рани вмить зцілює архангел Гавриїл. Автор приділяє також увагу образу архієпископа Турпіна. В середньовічній літературі часто зустрічаються воїни у рясі, які однаково добре володіють і «божим словом», і мечем. Образ цей не позбавлений гумористичного забарвлення. Так, архієпископ читає настанови своїй пастві: «Той і гроша не вартий, хто є боягузом. Нехай іде собі в монастир».

Християнський світ у поемі очолює Карл Великий, образ якого поданий гіперболічно й ідеалізовано. Це типовий для народного епосу образ правителя - сивобородого, мудрого, справедливого, його епічна ласкавість поєднується з суворістю [58] і невблаганністю до ворогів і зрадників. У поемі Карлу 200 років, хоч під час походу 778 р. йому було тільки 36 років і він не був ще імператором. Очевидно, старість у народній свідомості асоціювалася зі зрілою розсудливістю, мудрістю - рисами, необхідними для правителя народу. До того ж у народній пам'яті Карл Великий залишився як правитель, який не знав військових поразок та невдач.

Крім головних персонажів (Роланд, Карл, Ганелон, Марсілій), у поемі відчутна присутність величезної кількості воїнів, французьких і сарацинських. Усі вони віддані своєму правителю і своїй вірі. І хоча «нехристам» приписують багато вад (брехливість, віроломство, жорстокість), у бою вони гідні противники. їхня військова майстерність надає ще більшої ваги перемозі французів.

«Пісня про Роланда» містить відомості про озброєння рицаря XI-XII ст., про військову тактику і тогочасні звичаї. Так, золото, коштовне каміння прикрашають зброю воїна та збрую коня - бойового товариша рицаря. Не тільки кінь, а й меч, бойовий ріг, персоніфіковані - мають свої імена. Так, меч Роланда називається Дюренталь (твердий), ріжок- Оліфант (гучний).

Другорядне місце в поемі займають жіночі образи: любовно-побутова тематика не відповідає суворому героїзмові «Пісні». І все ж Брамімонда (дружина Марсілія) та Альда (наречена Роланда) справляють велике враження душевною стійкістю та вірністю серця. Брамімонда оплакує' розгром війська і смерть чоловіка. Ніжна Альда не в силах перенести навіть звістки про загибель Роланда; вона відкидає турботу Карла про її майбутнє і зі словами, що не хоче жити після смерті Роланда, вмирає.

Змальовує автор і природу, на фоні якої відбуваються події. Середньовіччя любить яскраві барви: синє море, кораблі під червоними вітрилами, білі та жовті прапорці на списах воїнів, зелений колір трави, ковили, плодових дерев... Природа в «Пісні» співзвучна настроям героїв та характеру подій. У суворих тонах описана природа Ронсеваля, де розігрується трагедія: тут високі хребти, бездонні провалля і похмурі скелі. Жахлива картина бурі, смерчу є пророцтвом загибелі Роланда.

«Пісня про Роланда» написана старофранцузьким віршем з характерним для нього асонансом. У поемі проявились основні риси й особливості билинно-епічного стилю. Широта охоплення подій поєднується з повільністю та наочністю викладу. [59]

Для посилення драматизму використані спеціальні епічні прийоми: повторні тиради (повторення змісту майже слово в слово в строфах, що стоять поруч); трикратні повтори - тричі просить Олів'єр покликати Карла, тричі відмовляє Роланд, тричі намагається Роланд розбити Дюрендаля тощо. Поемі властиві характерні для епосу постійні епітети (Франція - «люба» «прекрасна»,Карл - «сивобородий», трава - «зелена», васал - «добрий» та ін.). Про близькість поеми до народної поезії свідчать також епічні плачі (плач Роланда над тілами товаришів, плач Карла над убитим Роландом) та ін.

Тематика героїчного епосу (прославлення героїчного подвигу) зумовлювала монументалізм стилю, ідеалізацію, перебільшення та елемент чудесного. Особливо це помітно в описах битв, які вражають своєю масовістю та жорстокими кровопролиттями. Так, в бою у вузькій ущелині зустрілися дві величезні армії. Сила, витривалість витязів у поемі напівфантастичні. Богатирська міць Роланда настільки велика, що навіть смертельно поранений він наганяє страх на все вороже військо. Така гіперболізація сили й хоробрості героя та відповідно жорстокості ворогів є традиційним фольклорним засобом.

Загалом поема відзначається композиційною завершеністю, стрункістю і лаконізмом. Головні персонажі окреслені за чіткою схемою. Монолітність і благородна простота стилю, урочисто піднесений тон розповіді відповідають високому патріотизму твору. «Пісня про Роланда» - гідний пам'ятник героїчному подвигу в ім'я батьківщини. Показовим є ріст популярності поеми в роки боротьби з фашизмом.

Французький героїчний епос пройшов довгий шлях розвитку, в якому, напевно, було декілька етапів. Спочатку виникали короткі ліро-епічні пісні (кантелени) і перекази про події, які хвилювали їхніх учасників чи свідків. Творцями епосу на ранньому етапі могли бути знатні дружинники- і бійці, народні піснярі й оповідачі. Пісні та перекази були дуже популярними в народі, вони ставали загальним поетичним надбанням, яке в усній традиції передавалось з покоління в покоління. В умовах народної поетичної естафети історична фактична основа поступово стиралась і замінювалась поетичними узагальненнями і символами, в яких знайшли відображення головні риси світогляду народу на даному історичному етапі. В період остаточного завершення феодальної структури народний епос [60] зазнав суттєвих змін. На основі попередніх досягнень (пісні, сказання тощо) виникали ґрунтовні епічні розповіді - поеми.

Питання про те, як створювалася поема, цікавить дослідників уже майже 200 років. Па початку XIX ст. французький учений Г. Паріс та його однодумці («традиціоналісти») висловили думку, що на певному етапі розвитку народного епосу носії його, піснярі-оповідачі, з окремих пісень-кантилен . (довільно вибраних) механічно складали текст поеми (це - теорія редакційного зведення, або «чоток») . Подальші дослідження довели неспроможність цієї теорії, і наприкінці XIX ст. вона зазнала краху. В XX ст. перевага була дана теорії «індивідуального авторства». Творець її, французький учений і письменник Ж. Бедьє, виступав за виявлення особи автора і фактично перекреслював народне минуле епосу. На сучасному етапі прийнята концепція, згідно з якою поема народно-героїчного епосу виникла на основі давньої пісні, шляхом її сюжетного ускладнення, «розбухання» (збільшення кількості сцен, епізодів, картин, дійових осіб, поглиблення психологічного трактування і т. ін.). Однак слід зазначити, що останнім часом увагу вчених все більше привертає теорія «неотрадиціоналістів», розроблена видатним іспанським медієвістом Р. Менендесом Підалем. На його думку, епічний жанр виникає в той час, коли історія й поезія у свідомості людей ще не відокремлені; за допомогою пісні, вірша народна пам'ять фіксує історичні події, факти дійсності. На основі досліджень різних варіантів поеми про Роланда вчений дійшов висновку, що героїчна поема народжувалася одночасно з історичними подіями, про які йдеться в поемі (тобто минувши пісенний етап); це правдива поетична розповідь сучасника, «жива поетична історія». Але з бігом часу первісний (початковий) текст в освоєнні «передавачів» зазнає різного роду сюжетних переробок, що могло призвести до значної сюжетної трансформації і перекручення історичного факту.

Французький епос відзначається виключною сюжетною різноманітністю: від сімейно-побутових зарисовок до фіксації важливих історичних подій і політичних проблем, на підставі чого його можна назвати поетичною історією Франції. Протягом сторіч героїчний народний епос був величезною ідеологічною силою, що формувала політичний і моральний світогляд народу. [61]

 

2.2. Іспанський героїчний епос

Історія Іспанії має важливе значення для розуміння своєрідності іспанської культури. З найдавніших часів Піренейський півострів населяли ібери, на яких нападали (і змішувалися з ними) фінікійці, греки, кельти, карфагеняни. У III-II ст. до н. є. півострів завоювали римляни. Місцеве населення було романізоване, всюди вводилась латина. З II-IV ст. відбувається християнізація Іспанії. На початку V ст. сюди вторгаються германські племена (свеви, алани, вандали); в середині століття весь півострів підкорюють вестготи. Але поступово германці зливаються з іберо-римським населенням, яке знаходилось на більш високому рівні культури.

У 711 р. починається нова навала в Іспанію- сюди вторгаються африканські маври й араби. Мусульмани захопили майже всю територію, і тільки на півночі, в горах, утворилось незалежне королівство Астурія, яке тут же повстало проти завойовників. Розпочалась тривала боротьба місцевого населення з мавро-арабським пануванням. З XI ст. у цій боротьбі значну роль відіграла нова іспанська країна Кастілія. Процес відвоювання іспанцями своєї території називається реконкіста. Особливо успішною вона була в XI-XIII ст. Хоч реконкістою керувала феодальна знать, головною силою в ній було міське населення, селяни і дрібне рицарство. Завдяки патріотичному ентузіазмові і самовідданості народу Іспанія під кінець XV ст. повністю звільнилася від іноземного панування. У процесі реконкісти склалась іспанська держава, сформувався народний характер.

На розвиток іспанської культури раннього середньовіччя великий вплив мали античність та християнство. Велику роль у житті Іспанії відіграла також розвинута на той час арабська культура. Зокрема, вона послабила вплив католицької церкви, яка була неспроможною здійснити сильний натиск на розумове життя країни, як це було у сусідній Франції та в деяких інших європейських країнах.

Ранньосередньовічна народна поезія не збереглась, оскільки іспанське духовенство вважало її не гідною запису. Перші пам'ятки іспанською мовою (акти, збірки законів та ін.) належать до IX-X ст. Судячи з пам'яток, що збереглися, в іспанській народній поезії до XIV ст. домінував героїчний епос(1), творцями і носіями якого були хуглари.

(1) Смирнов А. А. Средневековая литература Испании.- Л.: Наука, 1969. С. 33.

Центральною постаттю іспанського героїчного [62] епосу є Сід, якого народ любовно називав «мій Сід», додаючи - «у добрий час народжений». Це особа історична. Руй (Родріго) Діас де Бівар (близько 1043-1099 pp.) належав до кастільської знаті й був начальником військ у короля Кастілії Санчо II. За військову доблесть він отримав прізвисько Кампеадор (ратоборець, войовник). Маври, які боялися і водночас поважали іспанського полководця, називали його Сідом, що по-арабськи означає «пан». Після загибелі Санчо II його брат Альфонс VI незлюбив Сіда і за намовами придворних вигнав з країни. Спочатку Сід з дружиною перебував на службі то в іспанських, то в мавританських правителів, але, відвоювавши в маврів багату область Валенсію, став самостійним і помирився з Альфонсом. Руй Діас був видатним діячем реконкісти, він і звільнив від маврів значну частину Іспанії. Особисті риси Сіда - твердий характер, розсудливість, демократизм, талант полководця і державного діяча - сприяли його популярності серед народу. Він по праву вважається національним героєм Іспанії-

Певно, народ ще за життя Сіда оспівував його подвиги та перемоги. Але з великого епічного матеріалу про Руй Діаса збереглися тільки близька до історичних фактів поема «Пісня про Сіда», поема «Родріго» (XIV ст.), що розповідає про молодість героя (у ній значне місце посідає вимисел) та великі цикли романсів XIV-XVI ст.

«Пісня про Сіда» - перлина іспанської культури*. Створена в XII ст.,вона дійшла до нас у списку 1307 р. в неповному і частково перекрученому вигляді. Поема складається з 3735 віршів і має три частини. Окремі деталі в змісті, зокрема географія твору, дають вченим підставу стверджувати, що «Пісня» створена в південно-східній частині Кастілії, яка у XII ст. була центром народної поетичної творчості.

* Іспанський героїчний епос отримав всебічне висвітлення в працях видатного сучасного іспанського медієвіста Р. Менендеса Підаля.

Початок першої частини («Вигнання») загублений. Про причину сварки Сіда з королем Альфонсом відомо з інших іспанських джерел. Починається список з вигнання Сіда. Обливаючись гарячими сльозами, Сід прощається з рідним домом, з дружиною і малолітніми дочками, яких він мусить залишити під захистом монастиря, і за суворим наказом короля під страхом смерті їде на чужину. Довідавшись про вигнання Сіда, до нього сходяться «люди усякого роду, звідусіль»: селяни, ремісники, збіднілі рицарі, всі готові виступити на боротьбу [63] з ненависними маврами. Спочатку важко доводиться Сіду. Він заглиблюється в мусульманські землі і з часом здобуває немало перемог. Не раз велика здобич потрапляє до його рук. Частину її Сід добровільно відправляє королю Альфонсу, бажаючи примирення з ним в ім'я спільної боротьби з маврами.

Зміст другої частини «Заміжжя доньок Сіда» становить розповідь про те, як Сід, здобувши велике місто Валенсію, посилає королю 100 добірних коней. Король готовий помиритися зі своїм тепер могутнім васалом і дозволяє йому взяти до себе дружину і дочок. Знатні інфанти де Карріон, спокусившись багатством Сіда, вирішили одружитися з його дочками. Сам король виступає в ролі свата, вважаючи цей шлюб великою честю для Сіда. Неохоче погоджується Сід на заміжжя дочок, не до душі йому знатні женихи. Але він не хоче відмовити королю, до якого, забувши минулі образи, ставиться з великою пошаною. Сід запрошує до себе в Валенсію інфантів і урочисто святкує весілля.

Третя частина («Безчестя в дубовому лісі Кор-пес») тематично різноманітна. Інфанти де Карріон недовго прожили у згоді з Сідом. У доблесному оточенні Сіда вони виявились нікчемами і боягузами. Не витерпівши насмішок васалів Сіда, зяті вирішили помститися. Вони просять дозволу поїхати в Карріон, щоб показати своїх молодих дружин родичам. Тяжко на душі в Сіда, але він благословляє дочок, віддає їм придане і щедро обдаровує зятів, вручивши кожному з них по бойовому мечу, що вважалось найбільшою честю. Інфанти тільки чекали нагоди помститися за свою ганьбу на дочках Сіда. Як тільки вони в'їхали у володіння Кастілії, в дубовому лісі Корпес зіскочили з коней, і тут, у гущавині, прив'язавши молодих дружин до дерев, побили їх бичами і острогами майже до смерті. Сід скаржиться королю. «Це король присватав моїх дочок, і моє безчестя є безчестям мого сеньйора»,- каже скривджений батько. Король збирає кортеси, куди неохоче з'являються інфанти в супроводі численної рідні. Передусім Сід вимагає повернення своїх мечів, потім приданого дочок, яке зяті встигли пустити на вітер. І зрештою, захищаючи свою честь, Сід викликає їх на поєдинок. У битві в долині Карріон, в землях інфантів, Сід з дружиною перемагає кривдників і прилюдно називає їх зрадниками. Переможець Сід знову віддає дочок заміж, вже за королів Наварри і Аррагона.

«Поема про Сіда», як і вся середньовічна іспанська [64] література, відрізняється від інших пам'яток західноєвропейської літератури цілим рядом особливостей. Якщо для французького і німецького народного епосу характерний трагічно-героїчний тон, то в іспанській поемі героїчне не відокремлене від повсякденного, тут подано різноманітний життєвий фон і домінує оптимістичне світосприйняття. Перед нами Іспанія епохи реконкісти, яка, на думку спеціалістів, не була настільки «чорним» періодом в історії Іспанії, як про це думали пізніше: «Дійові особи «Пісні» - не лише християнські та мавританські війська, в ній зображені люди, далекі від військового життя: жінки, діти, ченці, городяни, євреї; усі вони відтворюють картину мирного життя міст: торговельні угоди, розлуки, подорожі, вітання і радість зустрічей, весілля, зустрічі у тісному колі для обговорення сімейних справ або для веселих розваг, відпочинок після обіду, гарне вбрання, урочисті прийоми та релігійні церемонії»(1).

(1) Менендес Падаль Р. Избранные произведения.- М.: Иностр. литература, 1961, с. 197.

Зміст поеми дуже близький до історичної основи. «Пісня» виникла через півстоліття після смерті героя, коли події життя та слава його ратних подвигів були живі у народній пам'яті. Поемі властива реалістична манера зображення подій та психології дійових осіб. Опис повсякденного буття та боротьби іспанців з маврами невідомий хуглар супроводжує величезною кількістю подробиць і деталей, характерних для того часу. Поема дає чітке уявлення про озброєння іспанських та мавританських воїнів, про тактику битв, військову термінологію.

Не тільки Сід, а й майже всі дійові особи «Пісні» історичні; вони були васалами, друзями або ворогами Сіда. Але є й відхід від історичних фактів. Так, спостерігається певна демократизація та ідеалізація образу Сіда. Всупереч історичному прототипу Сід показаний інфансоном, тобто рицарем, який не належить до придворної знаті. Хуглар також замовчував негативні моменти в біографії та поведінці Сіда, наприклад його службу у мавританських правителів. Демократизм та антиаристократична спрямованість поеми проявляються також у постійному висміюванні та засудженні різноманітних «високородних» пороків барселонської та леонської знаті, а також інфантів де Карріон - гордовитості, хвастощів, марнотратства, боягузтва, підступності та жорстокості. Пихатій феодальній знаті протиставляються воїни Сіда та його найближчі помічники - люди сміливі, рішучі, дружелюбні й прості. В образі Сіда поет підкреслює найкращі риси іспанського [65] народу - спокійну гідність, стриманість, прямоту, мудру терпеливість. Сід Кампеадор засуджує міжусобну ворожнечу, для нього батьківщина - це вся Іспанія, яку він хоче бачити вільною і єдиною. Демократичний дух поеми свідчить про народний характер реконкісти, яка вилилась у широкий національно-визвольний рух. Іспанський народ вбачав у реконкісті не тільки національне визволення, а й визволення з-під кріпосного гніту. Адже учасник реконкісти звільнявся від кріпацтва, вершник ставав ідальго, що зумовило виникнення в Іспанії численного дрібного дворянства, різко відмінного від старої іспанської знаті.

Важливе місце у поемі займає сімейно-побутова тематика. Сід не лише доблесний воїн і вірний васал, а й ніжний чоловік і батько. Розлучений з сім'єю, у вигнанні він увесь час думає «про любиму і вірну дружину», піклується, щоб вона і діти не знали нестатків. Заздалегідь готує він посаг для дочок, бажаючи їм щастя та добробуту. Сім'я для Сіда - не лише об'єкт турбот, вона надихає його на мужні та героїчні вчинки. Так, Сід просить Дружину Химену та дочок, щоб вони з високої башти спостерігали бій, який він буде вести, захищаючи Валенсію. І донья Химена є гідною свого чоловіка. Вона мужньо зносить життєві незгоди, твердо вірячи в краще майбутнє. Подружня вірність, щирість та згода панують у родині Сіда. Устої сім'ї у вузькому розумінні (батьки та діти) і як спільність родичів, що допомагають, захищають і відповідають одне за одного,- показані непохитними.

Вірний реалістичній манері, хуглар не приховує практичного ставлення до життя своїх героїв, але цей практицизм зумовлений тогочасною дійсністю, умовами буття. Люди, котрі йшли за Сідом, покинули свої будинки і майно, яке, за наказом короля, негайно конфіскувалось. Суд усвідомлює свою відповідальність за них: «Молю бога, отця небесного, щоб усім вам, хто залишив задля мене дім і спадкове майно, я міг зробити скільки-небудь добра - віддати вдвічі більше за те, що ви втратили». Сід та його бійці відверто радіють військовій здобичі: коням, золоту, багатій одежі, дорогим тканинам, полоненим, яких можна продати або взяти за них викуп.

Іспанська поема відрізняється від «Пісні про Роланда» відсутністю релігійної екзальтації і фанатизму. Релігійний елемент займає в ній дуже скромне місце. Правда, у поемі зазначено, що боротьба з маврами ведеться в ім'я «доброго християнства», [66] але при цьому виявляється, що для дружини Сіда це можливість «здобути собі хліб насущний» і «заслужити плату». На відміну від французького епосу, в іспанській поемі немає релігійної нетерпимості чи ненависті до іновірців. Людину тут оцінюють не за її релігійною приналежністю, а за особистими якостями.

Стиль поеми позбавлений будь-якої пишномовності та манірності. В основному тон розповіді стримано-енергійний, часом у ньому відчутні інтимні інтонації (у родинних сценах), гумор (у побутових епізодах), епічний розмах і сила (у батальних картинах). Порівняно з французькою поемою «Пісня про Сіда» бідніша на зовнішні прикраси - метафори, поетичні порівняння. Але її автор добре володіє мистецтвом безпосереднього відчуття життя і легко робить читача свідком всіх тих подій, що відбуваються. Загальна реалістична тональність, сюжетна багатогранність, стійкий демократизм і гуманність «Пісні» здобули їй заслужену славу в віках.

 

2.3. Німецький героїчний епос

Імперія Карла Великого складалась з етнічно різних племенних об'єднань. За верденським договором (843), власне германські землі відійшли одному з його внуків - Людвіку Німецькому. Процес християнізації цих земель завершився в IX ст., з ним зв'язана поява в цих краях письменності за допомогою латинського алфавіту. Протягом IX-X ст. відбулося відокремлення літератури від фольклору. У літературному процесі закріпились такі жанри народної творчості: байки, епічні пісні, шванки (віршоване або прозове оповідання з повчальним або комічним змістом). Помітний слід в історії німецької літератури залишила епоха Оттонів (X - початок XI ст.). У цей період виникло чимало пам'яток латинською мовою, частина яких створювалась під впливом древньоримської літератури. Разом з тим демократично настроєні клірики проявляли інтерес і до народної творчості, письмово фіксували її пам'ятки.

До XII ст. в Німеччині відбуваються значні соціально-економічні зрушення, у країні зростає роль рицарства, під впливом смаків якого мистецтво стає все більш мирським. Якщо раніше німецька література мала переважно релігійний характер, то в XII ст. [67] виникають нові напрями, жанри, теми, сюжети світського характеру. Літературний процес стає різноманітним і яскравим. В XII-XIII ст. переживає розквіт поезія вагантів, під впливом Провансу та французької рицарської культури успішно розвиваються німецька рицарська лірика (міннезанг) та рицарський роман. Нових вершин досягає героїчний епос. Спадкоємцями дружинних скопів стають професійні співці - шпільмани. Під впливом романомовних літератур алітераційний вірш, властивий ранньому германському епосові, замінюється віршем з кінцевою римою (парними двовіршами або складнішими формами типу «нібелунгової строфи») *. Мова поезії стає більш гнучкою і мелодійною. Ці зміни започаткували шпільмани. На основі героїчної пісні з'являється розгорнута епічна поема - епопея, головний жанр шпільманівського епосу. На відміну від «шансон де жест», німецькі поеми не співаються - вони призначені для читання з рукопису. Кращими зразками героїчного епосу цього періоду є поеми «Пісня про Нібелунгів» і «Гудруна», цикл поем про Дітріха Бернського та ін.

* Hібелунгова строфа - строфа з чотирьох рядків, які римуються попарно; кожен вірш розпадається два піввірші, з яких перший завжди чотирискладовий з двоскладовим ефектом, а другий має три наголоси в трьох перших віршах і чотири у четвертому.

Німецький епос XII-XIII ст. сюжетно пов'язаний із старовинними героїчними піснями епохи великого переселення народів. Разом з тим на нього великий вплив мала сучасність, особливо придворно-рицарська література з її культом служіння дамі, витонченими почуттями, вишуканою мовою. В німецькому класичному героїчному епосі сувора германська давнина з її варварськими уявленнями та законами виступає в складному переплетінні з дійсністю феодально-рицарської Німеччини XII-XIII ст.

«Пісня про Нібелунгів». Найвизначнішою пам'яткою німецького середньовічного епосу є «Пісня про Нібелунгів», що виникла на самому початку XIII ст. Про виняткову популярність цієї поеми свідчать численні списки. Вперше поему було надруковано в 1757 р. в добу Просвітительства, коли в Німеччині пробудився інтерес до рідної старовини.

«Пісня» виникла, напевно, у Південно-Східній Німеччині - саме там, у придунайських землях (в Баварії, Австрії), в основному відбувався процес перетворення давніх героїчних пісень у поеми. Географія твору (зокрема, подорож Крімхільди в країну гуннів) збігається з географією цих земель. Очевидно, автор добре знав їхні міста, дороги, ріки тощо.

Питання про авторство поеми викликало немало суперечок. Більшість дослідників вважає, що творцем поеми був шпільман (а не клірик або лицар). [68]

Безумовно, це була людина поетично обдарована і глибоко обізнана з епосом, світською та духовною літературою свого часу, зокрема з мінезангом, а також з придворними звичаями та побутом.

«Пісня про Нібелунгів» складається з 39 пісень-авентюр. Шпільман починає свою розповідь з прославлення краси Крімхільди - молодої дівчини, що живе у Вормсі - столиці Бургундії під опікою трьох братів-королів. Зігфрід, королевич з Нідерландів, почувши про знатну красуню, заочно покохав її і мріяв одружитися з нею. Старший брат Гунтер згоден віддати Крімхільду за прославленого витязя за умови, що Зігфрід допоможе йому здобути ісландську королеву Брюнхільду, яка ставить перед женихами важкі умови: той, хто хоче стати її чоловіком, повинен перемогти її в богатирських змаганнях або поплатитися головою. Зігфрід згоден виручити Гунтера. Він добровільно назвався його васалом і в далекій Ісландії за допомогою шапки-невидимки допоміг королю перемогти богатирку. Здивована Брюнхільда визнає себе переможеною і дає згоду вийти заміж за Гунтера. Але в шлюбну ніч Зігфрід знову був змушений прийти на допомогу королю: невидимий для Брюнхільди, він приборкав непокірну наречену і зняв з неї перстень і пояс (символ дівочої цнотливості) і недоторканою передав її чоловікові. В знак вдячності Зігфрід одержав Крімхільду і щасливий з молодою дружиною відбуває на батьківщину. Через 10 років Крімхільда з чоловіком приїздить у Вормс до рідних. Між королевами виникає суперечка, під час якої з'ясовується роль Зігфріда у сватанні Гунтера. Ображена Брюнхільда кличе васала Хагена, і він, змовившись з королевою, вбиває Зігфріда. Крімхільда гірко оплакує смерть чоловіка. Хаген, стурбований тим, що Крімхільда щедро роздає золото і може завоювати прихильність васалів Гунтера, відбирає у неї скарби Нібелунгів - запоруку влади та могутності - і таємно кидає їх у води Рейну. На цьому закінчується перша частина.

У другій частині йдеться про те, як через 13 років, за наполяганням рідних (і з думкою про помсту), Крімхільда виходить заміж за могутнього Етцеля, правителя гуннів, який любить і шанує її. Але підступне вбивство Зігфріда, доля скарбів Нібелунгів не дають їй спокою. На прохання Крімхільди Етцель запрошує в гості на далекий Дунай її рідних з дружиною та васалами. Вороже зустрічає Крімхільда бургундів, вона жадає сварки. Намовлені нею гунни [69] нападають на гостей. В залі, куди були запрошені на бенкет бургунди, починається кривава різня. Крімхільда наказує підпалити зал з гостями. В нестерпній спеці багато годин триває бій, бургунди змушені відпочивати на тілах вбитих і вгамовують спрагу кров'ю ворогів. У страшних муках гинуть тисячі людей. Розлючена Крімхільда, намагаючись довідатися про таємницю скарбів, наказує вбити Гунтера, а потім сама стинає голову Хагену. Старий воїн Хільдебрант, який бачив на своєму віку багато крові, не може змиритися з кровожадністю Крім-хільди і вбиває її. Сивий Етцель оплакує смерть своєї дружини та сина. Так гине рід бургундських королів. На захист короля гуннів стає сам Дітріх Бернський, який разом із вірним Хільдебрантом завжди виступає в епосі як носій правди і справедливості.

«Пісня про Нібелунгів» пробудила великий інтерес у науково-літературних колах і сприяла виникненню численних досліджень. На сучасному етапі вважають, що «Пісня» постала на основі двох старовинних героїчних пісень: 1) сказання про Брюнхільду і 2) сказання про загибель бургундів. Виявлено також сюжетну спільність «Пісні» з рядом скандінавських пам'яток («Старшою Еддою», «Еддою» Сноррі, «Сагою про Вйолсунгів» та ін.), що свідчить про спільні сюжетні корені, які сягають у старогерманську давнину. Окремі елементи «Пісні» пов'язані зі світом міфів та казок (юнацькі подвиги Зігфріда, богатирські змагання наречених з Брюнхільдою та деякі інші мотиви й епізоди).

Походження слова «нібелунги» не з'ясоване, його прийнято пов'язувати зі словом Nebel - туман, звідки «Нібелунги» - діти, сини туману. В першій частині епопеї ці казкові істоти виступають як охоронці скарбу та витязя Зігфріда; в другій - Нібелунгами вже називають бургундів. Попри всю різноманітність джерел, які міг знати і використати автор, «Пісня» не є механічним поєднанням існуючих сюжетів. Невідомий нам поет заново переосмислив цей епічний матеріал і створив новий сюжетно багатогранний і високохудожній твір вже в категоріях сучасної йому ідеології феодально-рицарського суспільства. В цій останній редакції німецька поема набуває ознак і рицарського роману.

«Пісня про Нібелунгів» відзначається сюжетною різноманітністю. Сива давнина та пишний придворно-рицарський побут виступають у поемі в складному переплетінні. В ній відбилися спогади про події [70] великого переселення народів, про далекі мандри, переходи, кровопролитні битви. Зберігся в ній і суворий трагічний дух давніх германських сказань. Так, у германському епосі варварських часів велике місце займають мотиви кривавої помсти, родової й особистої честі. Це відображено і в «Пісні». Сварка Брюнхільди з Крімхільдою і помста, яка стала результатом цієї сварки, відіграють значну роль у розгортанні майже всього сюжету. В поемі причина сварки має свій соціальний підтекст: Брюнхіль-ді ніби образливо, що зовиця не є рівнею їй (вона вважає, що Зігфрід - васал її чоловіка). Обурена таким приниженням, Крімхільда видає таємницю сватання Гунтера. Горда Брюнхільда жорстоко мстить за обман. Вона рішуче виступає на захист своєї честі й розпочинає страшну низку злодіянь, жертвами яких стають тисячі людей. Треба зазначити, що скандінавський варіант причин цієї сварки більш переконливий: Брюнхільда ще до одруження любила Сигурда (Зігфріда); забута ним, вона продовжує самовіддано кохати; звідси - її роздратованість і жадоба помстити.

Значну увагу в поемі приділено Крімхільді, якою автор захоплюється впродовж майже всієї поеми. Замолоду - це красива і горда дівчина, вона, за звичаями того часу, довіряє свою долю старшому братові. Згодом Крімхільда - любляча ніжна дружина, яка пишається чоловіком-героєм. Після загибелі Зігфріда - це невтішна вдова; й нарешті, розлючена дияволиця, яку жадоба помсти та скарбів штовхає на вбивство братів та їхніх васалів.

Породженням германської давнини є образ Хагена фон Троньє, першого васала бургундських королів. За поняттями того часу Хагена не можна вважати просто підступним, холодним вбивцею. Згідно з варварським і феодальним кодексом, перша заповідь васала - самовіддана служба сюзерену, заради неї Хаген готовий і на злочин, і на смерть. Хаген в поемі є носієм древньогерманських уявлень: він знає свою «долю» і знає, що спіткає бургундів у майбутньому. Могутній, похмурий, невмолимий, без страху і сумнівів іде він назустріч майбутньому, приймаючи все як належне і неминуче. Звідси його зловісне самоуправство і безжалісне зухвальство у ставленні до Крімхільди. Автор (під впливом придворно-рицарських звичаїв) намагається дещо облагородити вірного васала і подекуди прикрити його нелюдськість куртуазною ввічливістю, але це не зовсім вдається йому. На пишному [71] фоні придворного буття в «Пісні» діють герої ще з варварським складом душі. Заради «честі» і золота з холодною безстрашністю вони здійснюють негідні вчинки, нехтуючи законами кревності, гостинності, не шкодуючи родичів та дітей.

Світові варварського віроломства та кривавої нелюдськості, носіями яких є Хаген, Брюнхільда, протиставлений образ народного героя - Зігфріда, який, за словами Енгельса, став «жертвою підступ: ної зради» (1). До його загибелі причетні не тільки Хаген і Брюнхільда, а й колишній друг Гунтер, який під впливом дружини потурає вбивству. Улюблений народний герой - не історична особа, це героїзований казковий персонаж. З ім'ям Зігфріда в народній свідомості здавна пов'язане уявлення про нездоланну богатирську силу, свободу, радість і красу життя. Безстрашно, з юнацьким запалом вступає він у бій з драконом, здобуває скарби Нібелунгів, пробуджує «сплячу красуню»... В поемі показана його мужня зрілість, мирне царювання і щасливе подружнє життя, його вірність друзям, глибина почуттів до Крімхільди, прямота й великодушність вносять у поему віру у непереможність добра, правди і справедливості. Ф. Енгельсу подобалися народні перекази про непереможного богатиря Зігфріда, якого він порівнює з представниками свободолюбної німецької молоді (2).

(1) Маркс К., Энгельс Ф. Соч., т. 2.- М.; Л., 1929 с. 65.

(2) Там же.

Поема є цінним джерелом для вивчення світогляду, побуту та звичаїв придворно-рицарського середовища XII-XIII ст. Вона дає уявлення про будні та свята рицарських кіл: бенкети, полювання, рицарські змагання та інші розваги. Немало уваги в ній приділено рицарському поняттю честі, подружньої любові та вірності.

Багатогранна і стильова палітра поеми. Гумор, легка іронія в розповіді про сватання Гунтера та шлюбну ніч з Брюнхільдою; трагічна спрямованість, приреченість у лінії Зігфріда; похмура суворість в детальних описах кривавої різні в царстві Етцеля; радісне піднесення в описі картин розкішного придворного побуту. «Автор «Пісні про Нібелунгів» бачить світ барвистим і яскравим, все описуване ним постає перед нами об'ємним і живим, і одним із засобів, за допомогою яких поетові вдається досягнути «ефекту присутності», є те, що він щедро ділиться з нами своїми зоровими враженнями. Коштовне каміння, гаряче золото, сяючі на сонці шлеми і панцирі, розкішні кольорові шати, бойові значки, штандарти - ніщо не проходить повз його увагу... [72]

Принцип «роботи фарбами» нашого поета аналогічний практиці книжкових мініатюристів. Він не змішує різні тони, а застосовує їх в чистому вигляді. Улюблені його кольори - золотий, червоний, білий...» (1).

(1) Гуревич А. Я. Средне-вековая литература и ее современное восприятие. О переводе «Песни о Нибелунгах».- В кн.: Из истории культури Средних веков и Возрожде-ния. М.: Наука, 1976, с. 308-309.

«Пісня про Нібелунгів» суттєво відрізняється від поем французького та іспанського героїчного епосу. В ній нема ні високого патріотичного пафосу французької поеми, ні глибокого почуття національної єдності іспанської пам'ятки. Головне в «Пісні про Нібелунгів» - мотив помсти, криваві чвари між родичами, пожадливість до золота, коштовностей. Це пояснюється тим, що в основі поеми лежать пісні, що виникли в архаїчний дофеодальний період, коли тема героїчного індивідуального подвигу розвивалась на родовому та сімейному фоні. На відміну від них старофранцузький, іспанський, російський, сербський епоси розвивалися в умовах вже усталеної державності; в епосі цих народів основною є тема об'єднання та захисту батьківщини і народу від зовнішнього ворога.

Початок наукового вивчення «Пісні» поклали романтики. Інтерес учених до історії створення твору сприяв виникненню загальних теорій про походження народного героїчного епосу. З кінця XVIII ст. було накопичено немало суперечливих висновків. На початку XIX ст. К. Лахман і його послідовники вважали, що німецька епопея є результатом механічного поєднання анонімних народних пісень, розташованих в певному фабульному порядку (теорія редакційного зведення, або «чоток»). Але ця концепція (як і аналогічна теорія Г. Паріса у Франції) виявилась неспроможною. На сучасному етапі прийнята в основному концепція швейцарського вченого А. Хойслера. На основі глибокого і всебічного вивчення всього епічного матеріалу, що міг передувати виникненню «Пісні», він довів, що в основі поеми лежать дві короткі епічні пісні, які виникли ще в дофеодальний період в добу великого переселення народів. На думку Хойслера, обширні поеми-епопеї - результат багатовікового поетапного творчого переродження і трансформації пісні, результат її стилістичного «розбухання» за рахунок сюжетного ускладнення (збільшення кількості сцен, епізодів, картин, дійових осіб, поглиблення психологічного трактування тощо). Таким чином, текст «Пісні», створений на початку XIII ст., є завершенням тривалого розвитку і складної сюжетної і жанрової трансформації германського героїчного епосу. [73]

В епоху романтизму «Пісня про Нібелунгів» набула великої популярності і за межами Німеччини. Під впливом її створено ряд творів у літературі та мистецтві. Всесвітньо відомою є музична тетралогія Вагнера «Перстень Нібелунга» (середина XIX ст.).

 

2.4. Південнослов'янський героїчний епос

Жанр героїчного епосу широко представлений у слов'ян. Він зберігся, зокрема, у південнослов'янських народів - сербів і болгар і є видатною пам'яткою їхньої духовної культури. Героїчний епос південних слов'ян здавна привертав увагу видатних діячів світової культури, які вивчали і популяризували його,- О. Пушкіна і М. Чернишевського, Й.-В. Гете і В. Скотта, В. Гумбольта і братів Я. і В. Грімм, П. Меріме і А. Міцкевича, В. Караджича, М. Старицького, І. Франка, М. Рильського та багатьох інших.

Визначними взірцями героїчного епосу південних слов'ян є юнацькі пісні (їх можна зіставити з російськими билинами), героями яких є окремі правителі Болгарії та Сербії (Момчил, Марко Королевич та ін.). Сюжети героїчного епосу у цих народів мають ряд спільних моментів і водночас різняться між собою.

У сербохорватському епосі виділяється декілька циклів: докосовські пісні - про події, коли Сербією правила династія Неманичів у 1168-1371 pp.; косовські пісні - присвячені Косовській битві між військами сербського князя Лазаря і турками у 1389 p., в якій серби зазнали поразки; пісні про Марка Королевича - сучасника цієї битви, васала турецького султана (пісні про Марка Королевича займають значне місце і в героїчному епосі болгарського народу) та ін. Про час виникнення південнослов'янського героїчного епосу існує декілька гіпотез. Згідно з найбільш поширеною гіпотезою (її підтримував й відомий радянський учений М. І. Кравцов), героїчний епос південних слов'ян виник ще в період раннього середньовіччя. Перші записи епічних пісень відносяться до XVI ст.

Героями пісень косовського циклу є князь Лазар, воєвода Мілош Обілич, брати Юговичі, народні герої, які у Косовській битві виборювали свободу і незалежність своєї батьківщини. Косовські пісні мають трагічну тональність, бо з поразкою у битві [74] на Косовському полі сербський народ зв'язував розорення і падіння своєї держави. Сюжети косовських пісень є своєрідною поетичною обробкою дійсних історичних подій. У піснях народ розкрив своє розуміння історичної правди, вчинків історичних осіб, оспівав героїв-богатирів. Скорбота і горе народне, оплакування загиблих органічно пов'язані з протестом проти чужоземного гноблення, з вірою у визволення.

Мужні, могутні юнаки-богатирі зі зброєю в руках відважно стали на герць з турками-поневолювачами, які топчуть їхню честь, плюндрують і розорюють рідну землю («Банович Стахиня» та ін.). Сам турецький султан поважає силу і волелюбність богатирів слов'янських. Своїм сатрапам він говорить про них:

...У Крушеві ще лежить корона

На слузі, на сербі Неманенку

По найменню що цар славний Лазар;

Коло нього скупилися серби

И усі сербські воєводи славні:

А що первий Обиленко Милош,

Юнак славний, на весь світ хороший,

По юнацтву над його немає.

Сам з царем він поборотись може;

Другий в нього Косовенко йванко,

Третій лицар - то Милан Топлиця,

А четвертий - Юг-Богдан старенький,

Синів у нього Юговенків дев'ять:

Та таких же і нема ні в кого...

    («Бранкович зве на Косове турків», переклад М. Старицького).

Султан сподівається лише підступністю покорити сербів, використовуючи для цього зрадника - зятя царя Лазаря Бранковича. В пісні «Сон цариці Милиці» перед дружиною царя Лазаря розкривається трагічне майбутнє: зрада зятя, загибель чоловіка, падіння держави. У віщому сні цариця Милиця бачить

...Як напали на край сербський турки,

Звоювали Неманича царство,

Загубили пречесного Лаза

На Косовім, на широкім полі.

Там то й зрадив його Вук Бранкович,-

Хай поб'є його година люта!..

Віщий сон розкриває цариці Милиці, що не залишаться невідомщеними ні цар Лазар, ні його богатирі, які полягли у битві:

...А що другий воєвода Милош,

Од початку й до остатку щирий,- [75]

Заколов царя Мурата в турків,

Відомстив за свого господаря,

За царя преславного, за Лаза!..

    (Переклад М. Старицького).

Драматично розвивається дія в дійсності. Цар Лазар назавжди прощається з царицею Милицею і йде з військом на Косове поле, де й гине разом з усім сербським воїнством, захищаючи від турецької навали рідну землю:

...Всі полягли на Косовому полі!

Там загинув славний цар наш Лазар,

Там списів багато поламалось,

Поламались і турецькі й сербські,

Але більше сербських, ніж турецьких...

    («Цар Лазар і цариця Милиця», переклад М. Рильського).

Велика епічна пісня «Косове поле» розкриває картину жорстокої січі, криваву битву, доблесну смерть сербських героїв, які захищали вітчизну від тієї сили, що «край рідний наш прийшла спустошить». З особливим трагізмом звучать пісні косовського циклу «Смерть матері Юговичів», «Дівчина Косовка» та ін. Стара мати дев'яти синів-богатирів Юговичів дізнається про смерть свого чоловіка і дітей на Косовому полі: мужнє серце стара мати мала, «сльози гіркої не зронила», але коли побачила відрубану руку наймолодшого сина Дем'яна, не витримало її старе серце:

...Серце тут напружилося в неї,

З болю серце в неї розірвалось

По синах по дев'яти із горя,

По десятім Юг-Богдані сивім.

Високий трагізм образів матері, дівчини-косовки, які не дочекалися з поля битви близьких і коханих, поєднується в піснях з патріотизмом і світлою вірою в те, що кров, пролита за справедливу справу, життя, віддане за батьківщину, виправдані і значимі. Боротьба за свободу свого краю є святим обов'язком кожного, хто може тримати зброю в руках.

Косовський цикл епічних пісень - велична і невмируща народна пам'ятка всім тим, хто боровся за щастя народу, за його незалежність.

Значне місце в юнацьких піснях займає цикл, присвячений Марку Королевичу (близько 250 пісень). Марко Королевич - постать історична: він був володарем Західної Македонії і васалом турецького султана; можливо, брав участь у битві на Косовському [76] полі, але як васал на боці турків виступав і в інших походах турецького султана. Таким був історичний Марко Королевич. Пісенний герой зовсім інший. У циклі пісень перед нами постає майже все життя Марка Королевича, яке зовсім не збігається з історичною реальністю. У піснях герой є втіленням сили і патріотизму, мрій і сподівань народу, мужнім захисником скривджених. І хоч в піснях Марко Королевич - підлеглий турецького султана, але ця васальна залежність в очах народу пов'язана з трагічним непорозумінням (прокляттям батька). Вона є лише номінальною, бо пісенний Марко Королевич не боїться ні султана, ні його пашів, ні розбійників-яничар. Він з презирством, зневажливо ставиться до них, і цей мотив підкреслюється в усіх піснях циклу.

Марко Королевич - ідеальний герой, в якому народ бачив свого захисника. Він сміливо і рішуче виступає проти могутніх ворогів - Муси Кеседжия, Аліла-аги та інших. Марко Королевич ніколи не стерпить образи ані своєї честі, ані честі свого народу. Тому саме в образі Марка Королевича втілена віра уярмленого, але не підкореного народу у визволення і свободу. Цим Марко Королевич нагадує билинного богатиря Іллю Муромця.

Оскільки Марко Королевич представлений у піснях як герой і витязь, то навіть його народження казкове (його мати - казкова діва, яка надає йому богатирської сили). В деяких піснях він селянський син. Марків кінь - Шарац -також наділений казковими рисами: він розумний, дає своєму господарю поради, попереджує його про небезпеку і т. ін. (це своєрідний Горбоконик з російської казки). Пісенний Марко Королевич живе сотні років, в деяких піснях він, по волі народній, не вмирає, а засинає, щоб прокинутися тоді, коли буде сутужно народу, коли підніметься народ на священну боротьбу за волю.

Марко Королевич здійснює багато подвигів: він визволяє полонянок з турецької неволі («Перший подвиг Марка»), громить турків-насильників («Хто найкращий юнак»), відбирає батьківську шаблю у султанського візиря («Марко пізнає батькову шаблю»), допомагає сиротам («Марко Короленко і бей Костадин»). Про меч і свободу він не забуває і тоді, коли займається мирною працею - оре землю. Стара мати говорить сину:

...Ти візьми волів та ралю, синку,

Виори ти гори та долини [77]

Та посій ти білую пшеницю,

Буде з чого жити нам з тобою...

Слухається Марко Королевич материнських слів:

...Він воли у ралю запрягає,

Та не оре ні долин, ні гір він,

Тільки оре цареві дороги...

Турки-яничари наказують Маркові, щоб він не чіпав царських доріг, але Марко лише відповідає їм: «Ріллю не топчіте», а опісля

...Ухопив він із волами рало

Та й побив він яничарів-турків...

    («Оранка Марка Королевича», переклад М. Рильського).

Пісні про Марка Королевича та інші твори героїчного південнослов'янського епосу перекладались мовами багатьох народів світу, українською мовою переклад здійснили М. Старицький, М. Рильський, Л. Первомайський. [78]

Пісні героїчного епосу південних слов'ян втілюють високі художні здобутки народно-поетичної творчості, є проявом морального кодексу народу. Значна їх естетична роль: юнацькі пісні мали великий вплив на літературний процес, на духовне життя Сербії, Болгарії та інших країн. Поряд із героїчним епосом Франції, Німеччини, Іспанії епос південних слов'ян становить яскраву сторінку світової культури.

 

2.5. Література латинською мовою

Поезія вагантів. Особливе місце в латинській літературі займає поезія вагантів (або голіардів)*-так у середньовіччя називали мандрівних священиків, які не мали своїх парафій, збіглих монахів, попів-розстриг, які через одруження чи пияцтво втратили духовний сан. У пошуках кращої долі вони мандрували небезпечними в ті часи європейськими дорогами, заробляючи на прожиття складанням віршів та пісень. До них приєднувався різний люд, намагаючись уникнути податків, переслідувань та покарань за різні повини. З часом ряди вагантів стали поповнюватись за рахунок молоді, яка вчилася.

* Лат. vagantes- бродячі люди; лат. gula - горлянка.

(1) Цит. за: Гаспаров М. Л. Поэзия вагантов.- В кн.: Поэзия вагантов. М.: Наука, 1975, с. 450-451.

З кінця XI ст. Європа вступила в період великих соціально-культурних перетворень, зросла потреба в письменних і освічених людях, які готувались спочатку в соборних школах, а з XII ст.- й у світських школах та університетах. Школярі та студенти були народом непосидючим і з метою удосконалення своїх знань кочували з міста в місто. Ця бешкетна, буйна молодь, як і ваганти, не відзначалась моральністю і загальноприйнятими чеснотами. Тоді говорили: «Школярі вчаться благородним мистецтвам - у Парижі, древнім класикам - в Орлеані, судовим кодексам - у Болоньї, медичним припаркам - у Салерно, демонології - в Толедо, а добрим звичаям - ніде» '.

Це безжурне співуче плем'я безтурботно віддавалось усім радощам мирського буття, а при нагоді приєднувалось до різних суспільних непорядків, що підривало авторитет духовного сану, непокоїло духовні та світські власті. Радощі та прикрощі свого вільного життя ваганти здавна висловлювали у піснях і віршах латинською мовою. Саме в їхньому середовищі склалася велика і своєрідна поезія, розквіт якої припадає на XII-XIII ст. Перші відомості [79] про поезію, близьку духом до вагантської, зафіксовані ще в епоху Каролінгського Відродження. У збірці «Кембріджські пісні» (початок XI ст.), де зібрано 50 віршів різної тематики, є також і пісні, що нагадують вагантські. У 1803 р. знайдено найбільш значне зібрання середньовічної світської лірики - «Буранські пісні» («Carmina Burana»)- збірку, складену в XIII ст. у Баварії. До неї ввійшло близько 200 латинських віршів переважно вагант-ського походження. Познайомившись з ними, «здивована Європа побачила, що похмуре середньовіччя вміло не тільки молитися, а й веселитися, і не лише рідними мовами, а й вченою латиною...»(1).

(1) Гаспаров М. Л. Поззия вагантов.- В кн.: Памят-иики средневековой ла-тинской культури X- XII веков. М.: Наука, 1972, с. 489.

Поезія вагантів головним чином анонімна. Цьому, очевидно, сприяли умови вагантського середовища. Мандруюча маса письменних (а то й добре освічених людей), що володіла латиною і вмінням складати вірші (цьому вчили у школі), відчувала себе відокремленим кланом - вільним братством освічених людей, які звисока дивились на представників усіх станів (у тому числі й на феодальну знать), якщо ті були безграмотними. Як і в середовищі жонглерів, будь-які вірші, що відповідали настроям та смакам вагантів, ставали загальним надбанням, і кожний міг прикласти до них свою руку, доповнюючи, переправляючи чи створюючи нові варіанти і наслідування. Проте в анонімній масі збереглось декілька імен вагантів-поетів: Гугон за прізвиськом Примас Орлеанський (середина XII ст.), вагант за прізвищем Архіпіїта* Кельнський (середина XII ст.), Вальтер Шатільонський (друга половина XII ст.- початок XIII ст.) та ін. Творчість кожного з них відзначається індивідуальним почерком. Найбільш самобутнім з них є Примас. Бідняк і скиталець, він зумів передати всю безшабашність і безпритульність вагантського буття, де воля і незалежність поєднувались із необхідністю шукати покровителів, випрошувати подачки, вислуховувати лайки і миритися з презирством.

* Тобто поет над поетами.

Поезія вагантів спиралася на досвід релігійної лірики, на античну традицію (переважно на творчість Овідія, Горація, Ювенала) та на народну поезію, з якою ваганти знайомились під час мандрів. Ваганти внесли свою долю новаторства у розвиток європейської поезії. Вони широко вводили рифму (яка ввійшла в європейську поезію у X ст.), що надавало їхнім віршам співучості, витонченості. Вони охоче наслідували пісенні й танцювальні народні традиції. їхній стиль відзначається багатством [80] відтінків - від зворушливої ніжності, юної свіжості та безпосередності до навмисної бурсацької зухвалості та грубості.

Тематика вагантської поезії різноманітна. Писали вони на замовлення високопоставлених покровителів хвалебні словослів'я, релігійні пісні (за них добре платили), прославляли свою свободу, кабацький розгул. Захоплені земними радощами, красою природи, вони не боялись небесної кари і відкрито заперечували похмурий аскетизм; славили Флору, Бахуса, Венеру, яких вважали символом радощів, плотських насолод, веселих розваг у колі друзів та подруг. Але є немало віршів, забарвлених гіркотою безпритульного буття.

Зразком вагантського світосприйняття є знаменита «Сповідь» Архіпіїти. Він не бажає прикриватися брехливим благочестям, з викликом визнає свої провини:

.........................................................................

Не понурість вченого - гурт, веселий дотеп

Більш мене приваблюють, ніж медові соти.

Лиш Венері - владарці рад я слугувати:

Це ж бо діло вибранців, молодих крилатих.

 

Йду, куди юнацтво йде; світ переді мною.

Дружний не з чеснотами - з блудом заодно я.

Насолоди прагну я більше, ніж спасіння,

Плоть цвіте, в душі, проте, не людина - тінь я.

 

............................................................................

Я в корчмі й померти рад, не в м'якій постелі,

Аби лиш вино було в келиху веселім:

Голосніше янголи заспівають, може:

«Глянь на пияка того й змилостися, боже!»

 

............................................................................

Ось і гріхи мої - мов на скатертині,

Все, про що злорадники вам доносять нині.

В душу власну глянути в них немає часу,

Хоч на блуд мій дивляться не з презирством - ласо.

    (Переклад А. Содомори).

Переважають в ліриці вагантів любовна тема і викривальна сатира. їхня любовна лірика часто пов'язана з картинами сільської природи; поети оспівують весну, пробудження природи. Весна і любов - давні фольклорні символи оновлення всього живого. Любовна лірика вагантів часто відзначається зухвалістю і бешкетництвом. Разом з тим у ній нерідко звучить повага до юного дівоцтва і непорочності. Героїнею в таких випадках виступає молода селянська дівчина - пастушка.

Сатирична поезія вагантів має антиклерикальну спрямованість. Хижацтво, зловживання, симонія * папського Риму викликали незадоволення і засудження в різних країнах, що відбилося, зокрема, [81] у такому прислів'ї: «Цапай, лапай і хапай - три способи, щоб папствувати папою!»(1). Простодушна релігійність вагантів поєднується з гострим сатиричним ставленням до папської курії, до духовенства високих рангів, від яких залежало низове клерикальне середовище. У дотепних задиркуватих сатирах вагантів висміюються лицемірство, розпуста, здирство, користолюбство духовного керівництва. Гостра критика папського двору звучить, наприклад, у вірші «Викриття Риму» Вальтера Шатільйонського.

(1) Цит. за: Поззия вагантов, с. 50.

* Симонія - купівля-продаж церковних посад або духовного сану в католицькій та інших церквах, поширена за доби феодалізму в Західній Європі.

Ваганти створили багато дотепних пародій на біблійні сюжети та церковні ритуали. Так, у відомій пародії «Всеп'яніша літургія» (XIII ст.) точно відбито всі компоненти меси, але пародійним перекрученням слів досягається комедійний ефект: «Сповідайтеся Бахусу (замість Богу), бо благ єсть, бо в кубках і кружках воспіваніє його»; «Пир усім» (замість «мир усім») і т. п. В анонімній пародії XII ст. «Євангеліє від Марки Срібла» (замість «від св. Марка») дотепним підбором фраз із Біблії та Євангелія викривається користолюбство папи та його оточення. До папської курії прийшов шукати захисту невинно засуджений бідний клірик. Але його виганяють уже з порога: «Відійди від мене, сатана... бо не пахнеш ти тим, чим пахнуть гроші». Зовсім інший прийом чекає багатого і зажирілого клірика, який «учинив убивство». Гроші відкривають йому доступ до самого папи. Взявши хабаря, папа повчає своїх підлеглих: «Глядіть, братіє, ніхто хай не зводить вас пустими словами, бо дав я вам зразок: як я беру, щоб так і ви брали».

Протягом століть церква переслідувала вагантів, а з початку XIII ст. почала жорстоко розправлятися з ними. Наприкінці XIII ст. лірика вагантів занепадає, але традиції її вплинули на розвиток куртуазної та міської літератури. У наступні століття про неї майже забули і відкрили знову в добу романтизму, коли пробудився інтерес до старовини. В наш час знову помітне зацікавлення вічно молодою поезією запальних співців свободи і радощів життя, тим більш, що в середовищі вагантів виникло чимало студентських пісень, зокрема деякі строфи з широковідомої «Gaudeamus igitur».

П'єр Абеляр. Центральною фігурою духовного життя освіченої Європи початку XII ст. вважають П'єра Абеляра (1079-1142). Блискучий оратор і викладач, він стояв на чолі приватної світської школи [82] у Парижі, відомої своїм вільнодумством. На лекціях Абеляра збиралась різна публіка - клір, городяни, рицарі, ваганти. Слухачі та послідовники були до кінця йому віддані та всюди йшли слідом за наставником. Абеляр з повагою ставився до античної філософії та найбільше цінував Розум. В книзі «Так і ні» він пропонує обмежити релігійну віру «розумним обгрунтуванням». На думку Енгельса, головне у Абеляра - не сама теорія, а опір авторитетові церкви(1). За критику католицьких догматів та фанатизму погляди Абеляра двічі були засуджені церквою і папою як єретичні.

(1) Архив К. Маркса и Ф. Энгельса, т. X, с. 300- 302.

Будучи вже ченцем, він вважає за необхідне в автобіографічній «Історії моїх поневірянь» розповісти про безмірне кохання до своєї учениці - талановитої і красивої Елоїзи, а також про те, як жорстоко переслідують їх церковні фанатики і заздрісники. Трагічна історія цього кохання знайшла відображення й в їхньому листуванні, яке вражає психологічною глибиною і щирістю почуттів. «Історія» Абеляра та його листування є цінним літературно-історичним джерелом у вивченні духовної атмосфери Європи початку XII ст., а також свідоцтвом відродження духу античного індивідуалізму, зростаючої свідомості про самоцінність окремої особистості.

 

2.6. Рицарська література

Значним явищем середньовічної культури є рицарська література, розквіт якої припадає на XII- XIII ст. З утвердженням феодалізму закріплюється привілейоване становище феодального класу, в XII ст. остаточно оформлюється класова свідомість феодалів та їхня ідеологія. Щоб довести своє право на панування, феодальний клас пред'являє «претензії на монопольне володіння «благородством» як у прямому, так і в найширшому значенні цього слова... Це поняття благородства знайшло найбільш повне вираження в інституті освяченого церквою «рицарства» - спільності всіх благородних воїнів, рівних між собою. Рицарство ідеологічно згуртовувало всі шари класу і дещо стирало їхню майнову нерівність. Воно також сприяло різкому відокремленню феодалів від «неблагородних», тобто від усього іншого населення»(1) .

(1) История Франции.- М.: Наука, 1972, т. 1, с 89.

Рицарство становило своєрідну військово-феодальну організацію зі своїми законами та ідеалами [83] станової честі та доблесті. Посвячення в рицарі було важливою подією для представників феодального класу і відбувалось в обстановці урочистої церемонії. Рицарські заповіді закликали бути хоробрим воїном, вірно служити сюзерену, боротися з «невірними», захищати слабих та скривджених. Але ці ідеали здебільшого не відповідали хижацькій феодальній атмосфері «зрадницьких убивств, отруєнь, підступних інтриг і всіляких підлот, які тільки можна собі уявити, всього того, що крилося за поетичним ім'ям рицарства...»(1).

(1) Маркс К-, Енгельс Ф. Твори, т. 21, с. 393.

Розквіт рицарської літератури зумовили багато причин. Неабияке значення мали контакти з арабізованою Іспанією та країнами Близького Сходу (в результаті хрестових походів). Вони сприяли зміцненню міжнародних зв'язків Європи, розширенню кругозору європейців, знайомили їх з вищою і витонченішою культурою арабських країн, з досягненнями їхньої науки, філософії, поезії. Але головною причиною є економічна стабілізація, культурний вибух XII ст. Це час піднесення європейських міст, які стають центром світської освіти і вільнодумства. В Європі помітно зростає інтерес до знань світського характеру, зокрема до античної спадщини - творів Арістотеля, Платона, Вергілія, Ові-дія, Ювенала, Стація та ін. Все це вело до послаблення церковно-релігійного впливу та поглиблення процесу секуляризації* європейської культури.

На цей час певною мірою змінюється спосіб життя рицарства та його станові ідеали. Рицарський «кодекс честі» поповнюється заповідями, які можна визначити поняттям «куртуазід»**. Ключовими засадами куртуазії стають доблесть, радість, помірність (тобто почуття міри, гармонія). Таким чином, ідеальний рицар повинен бути вже не тільки хоробрим, стійким у захисті честі, щедрим, а й вишукано ввічливим, вміти поводитись у товаристві, особливо в оточенні жінок, здатним на ніжні почуття. Життя у феодальному середовищі ставало все пишнішим і красивішим. При дворах і в замках збиралось вишукане товариство, час минав у світських роз- . вагах. Тут створювалась нова рафінована культура, підтримувалися вишукані манери, витончений побут. Поряд з колишніми розвагами - полюванням, воїнськими вправами - широко культивується захоплення музикою, літературою; стає модним меценатство. Пом'якшення звичаїв та естетизація побуту стимулює зацікавленість проблемами інтимного плану. Помітну роль у придворно-рицарському колі [84] починає відігравати жінка, котра, наприклад, у Франції користувалась досить великою свободою, а також правом успадкування. За законами куртуазії, благородна дама повинна була люб'язністю, вишуканістю манер, красою приваблювати достойне товариство в свій дім і робити його центром куртуазії і вишуканості. Виникає культ «Прекрасної Дами» - складна куртуазна етика, згідно з якою рицар ідеалізує, звеличує даму і васально служить їй. На честь благородної дами вершаться ратні подвиги, влаштовуються турніри. Любов до неї, краса її та чесноти оспівуються у віршах.

* Секуляризація (лат. se-cularis - мирський, світський) - звільнення від впливу церкви, в громадській та розумовій діяльності, в художній творчості.

** Франц. cour - двір; courtois - чемний, ввічливий, галантний.

З'являється тип мандрівного рицаря, який, шукаючи подвигів і слави в ім'я своєї дами, блукає по країнах Європи та Сходу, ризикуючи життям, і вмирає з її ім'ям на устах. Так, австрійський рицар Ульріх фон Ліхтенштейн (XIII ст.) похвалявся, що об'їздив частину Європи, викликаючи всіх зустрічних рицарів на бій на честь своєї дами. Свої подвиги він описав у поемі з декларативною назвою - «Служіння Дамі».

Часто таким мандруючим рицарем був неімущий рицар-однощитник, особливо схильний до всякого роду авантюр у надії знайти багатство та становище в суспільстві. Саме в цьому оточенні йшло вербування хрестоносців - «спасителів гробу господнього», «рицарів» розбою та пограбування мусульманських країн.

Заповіді куртуазії були засадами станової етики, однак далеко не всі рицарі пройнялися такою мораллю. Війни та наскоки, як і колись, були стихією рицарства. У повсякденні зберігалися домостроївські звичаї, жорстоке ставлення до селян і міського люду, загарбницькі тенденції. Проте поява нових морально-естетичних ідеалів у середовищі рицарства сприяла пом'якшенню звичаїв і розвитку нового світського світосприйняття, яке за своїм характером відрізнялося від моралі попереднього середньовічного стану, пройнятого релігійним аскетизмом та законами війни і розбою.

Свого апогею рицарська культура досягла у Франції і вплинула на національне виховання французів. Особливості рицарського життя відбилися в рицарській (або куртуазній) літературі, яка розвивалась у формах лірики та роману.

Лірика трубадурів і труверів. Рицарська лірика виникла на півдні Франції, у Провансі, на межі XI-XII ст. Завдяки вигідному географічному положенню (перехрестя морських шляхів між романською [85] Європою і Сходом) у Провансі здавна існували сприятливі умови для розвитку економіки і культури. З римських часів на цих землях зберігалися культурні традиції, пізніше Прованс став провідником арабо-іспанської культури, в якій відбилися досягнення грецької і східних цивілізацій. Ранній розквіт міст, їхня незалежність сприяли розвитку вільнодумства і світської освіти. Тут рано виник феодалізм; швидкий ріст виробничих сил у Каролінгську епоху сприяв висуненню Прованса в XI ст. в центр європейського розвитку. Багата і розвинена феодальна аристократія жадібно вбирала нові віяння, цінила освіту, мистецтво, витонченість. Саме в життєрадісному Провансі вперше були оспівані нові рицарські морально-етичні цінності любові, культ «Прекрасної Дами». Прованс став і батьківщиною поезії нового напряму.

Провансальські поети називались трубадурами*. їхня творчість (як і поезія скальдів) - це усвідомлений творчий процес. Вони цілеспрямовано прагнули досягти професійної майстерності і оригінального стилю. Змагаючись між собою, поети наполегливо працювали над метрикою, строфікою, римою, мелодією. Не випадково в їхньому постійному вжитку немало слів типу «кувати», «опрацьовувати», «тесати» та ін. «Гну я слово і стругаю //ради звучності і ладу//, вздовж скоблю і впоперек// перш ніж слово стане піснею»,- підкреслює трубадур Арнаут Данієль. Найбільш вимогливі з поетів вважали не гідним для себе вживати вже відому метрику чи мелодію**, тому вони витончувалися у пошуках оригінальних строфічних форм, нових рим та ін.

На цю особливість звернув увагу О. С. Пушкін: «Поезія прокинулась під небом Південної Франції - рима відізвалась у романській мові; ця нова прикраса вірша... мала важливий вплив на словесність новітніх народів. Трубадури грали римою, вишукували для неї різноманітні зміни віршів, вигадували ускладнені форми...» (1).

У поезії трубадурів спостерігаються різні ступені складності. Так, на ранньому етапі був створений «темний стиль». Першими його представниками стали трубадури-аристократи, які хотіли бути зрозумілими тільки у вузькому колі придворної еліти, естетично підготовленої до сприймання куртуазної концепції в ускладненій поетичній формі. Пізніше утверджується «ясний стиль». Поети цієї манери розуміли, що справжня цінність твору - в його доступності для всіх, їхня творчість звернена вже до широкої аудиторії.[86]

* Від Прованс, trobar - знаходити, вишукувати.

** Поезія трубадурів (як і народна) не відокремлюється від мелодії, музики, творцем котрої був звичайно трубадур або виконавець пісні - жонглер.

(1) Пушкин А. С. Полн. собр. соч. В 10-ти тт. 7.-М.: Наука, 1964, с. 34.

Трубадури, на відміну від жонглерів, намагалися закріпити своє авторство. До нас дійшло близько 2540 пісень і 460 імен трубадурів (з них - 30 жінок) . Трубадури були люди різного суспільного становища: від королів, знатних феодалів до купців, ремісників, духовенства. Вони часто служили при дворах, виконуючи обов'язки секретарів та радників при особі сеньйора, впливали на політичне життя.

Як і вся середньовічна література, лірика трубадурів створювалася в рамках «твердих» традицій і формул. Кожен жанр був пов'язаний з певним змістом, темою і мав свій «арсенал» стереотипних засобів вираження - дослідники називають їх «кліше», «матрицями», «ключовими словами». Індивідуальність поета проявлялась у прагненні створити нові метричні або строфічні варіанти, у новизні мелодії, у мистецтві сполучення слів і наповнення їх новим змістом. Тобто поет, користуючись поетичними канонами, повинен був свіжо, вишукано та оригінально висловлюватись на визначену традиційну тему. При такій регламентації тільки найбільш талановитим вдавалось виділитися з загальної маси і проявити власну манеру і стиль.

Центральною в ліриці трубадурів є тема кохання. Любов сприймається поетами як найвище благо, а здатність кохати - як обов'язковий показник душевної досконалості та куртуазної доблесті. Справжнім коханням вважалась «тонка», «висока» любов, здатна розбудити в душі прекрасні, величні поривання. «Висока» любов була модною і престижною в рицарському колі. Вона протиставлялась любові «безглуздій», тобто грубочуттєвій - участі «дурних багачів», старих, чванливих та скупих.

Образи дами та закоханого в неї рицаря позначені рисами традиційності. Це звичайно знатна заміжня жінка, вишукано люб'язна, привітна, красива, розумна. Рицар, згідно з куртуазними засадами, повинен поклонінням переконати даму в щирості своїх почуттів, заслужити її прихильність.

Для куртуазної літератури характерне заглиблення у внутрішнє життя. У провансальській ліриці відображено різні психологічні етапи у розвитку любовного почуття. Спочатку закоханий, боязкий і соромливий, блідне, червоніє в присутності своєї обраної. Дама не поспішає, часто гордовитістю та неуважністю випробовує глибину його почуття - справжнє кохання не можна завоювати відразу. Рицар просить даму, проголошує себе її васалом, [87] «служить» їй. Якщо вірний поклонник визнаний, то дама дарує йому шнурок від одежі або рукавичку, перстень, а як вищу нагороду - поцілунок. Але таке визнання не завжди означало, що закоханий ставав «другом» дами. Трубадури часто оспівували платонічне поклоніння. «Я не думаю, що кохання може бути розділеним, оскільки якщо воно буде розділеним, повинно бути зміненим його ім'я»,- стверджує Арнаут де Марейль.

Куртуазне кохання переважно виступає таємним. Можливо, що дама - персонаж нерідко вимислений. Але якщо оспівувалась і реальна особа, то рицарська честь вимагала збереження таємниці. У цьому проявлялась не тільки данина поваги до жінки, а й намагання захистити своє щастя від «зависників». Тому дама виступає під умовним, «кодовим» іменем, а частим персонажем у піснях є чоловік-ревнивець чи підглядачі-донощики.

Кохання, оспіване трубадурами, часто невіддільне від «страждань», «недугу» (ідею кохання-хвороби куртуазні автори запозичили в Овідія). Поет вдячний дамі за її неприступність: любовні переживання розкривають для нього цілий світ вражень, невідомих тим, кому вдалося швидко полонити серце коханої. «Коли б мої почуття були розділені, мені б не довелося проливати сліз, я не зазнав би ні зітхань, ні смутку, ні надії, ні відчаю, ні молінь!» - запевняє поет Дауде де Продас. У цьому своєрідному романтичному коханні чимало умовностей. Страждання часто були тільки даниною моді та придворному етикету. Але нерідко за цими умовностями крилися глибокі почуття - шлюб в епоху феодалізму був становою, політичною угодою, де не брались до уваги почуття майбутнього подружжя. Енгельс у праці «Походження сім'ї, приватної власності і держави» писав: «У всіх історично активних, тобто у всіх пануючих класів, одруження залишалося тим, чим воно було з часу парного шлюбу,- угодою, яку влаштовують батьки. І перша виникла в історії форма статевої любові, як пристрасть...- ця перша її форма, рицарська любов середніх віків, зовсім не була подружньою любов'ю. Навпаки. В своєму класичному вигляді, у провансальців, рицарська любов лине на всіх парусах до порушення подружньої вірності, і її поети оспівують це» (1).

(1) Маркс К., Енгельс Ф. Твори, т. 21, с. 68-69.

Таким чином, кохання, яке прославляли трубадури, визначалось лише особистим вибором, воно відкидало феодально-станові та церковні канони. У період розквіту провансальської поезії створено високі [88] поетичні зразки, в яких відкрито й пристрасно утверджувались любов до життя, кохання, повага до жінки.

Жанри лірики трубадурів. Найвищим ліричним жанром була канцона (прованс. cansos - пісня) - вишуканий та оригінальний за будовою вірш, головним чином на любовну тему. Видатним майстром канцони був Бернарт де Вентадорн (близько 1140- 1195) - один із найталановитіших поетів Прованса. Його натхненна творчість пронизана темою служіння вельможній та неприступній дамі. Дама не помічає страждань, мук закоханого в неї поета, і це сповнює його серце і журбою, і радістю. Ось уривок з однієї знаменитої канцони поета:

Вже не повернусь я, друзі, в рідний дім,

В наш Вентадорн: вона гордує мною.

Де ждав її дарма в огні палкім,

Для мене більш нема там супокою.

II люблю - я винен лиш у тім,

І лиш за те я у краю чужім

Вік мушу жить, повинутий журбою.

......................................................

Я шлю в Прованс свої нові пісні,

Любові в них і радості чимало.

Вкладаю я в слова свої гучні,

Чого мені в житті не вистарчало.

    (Переклад М. Терещенка).

Свіжість віршів і мелодії Бернарта де Вентадорна надзвичайно високо цінували романтики.

У жанрі канцони виступав і Джауфре Рюдель (1140-1170), який оспівав так звану дальню любов. У збірці «Біографії трубадурів» (ХНІ ст.), достовірність якої сумнівна, зворушливо розповідається про почуття поета до графині Тріполійської, в яку він закохався заочно. Щоб зустрітися із благородною красунею, поет відправляється як хрестоносець у далеку Сірію, але, захворівши в дорозі, вмирає в Тріполі на руках Прекрасної Дами. Зворушена такою відданістю, графиня постригається в черниці. Ця легенда була дуже популярною в епоху романтизму.

Ще один ліричний жанр тенсона (прованс. ten-sos - суперечка) є віршованим диспутом на любовну, поетичну або філософську тему. Тенсона сповнена порад із галузі куртуазної любовної казуїстики.

Платонічний тип кохання відхиляє альба (Прованс, alba - світанок) - пісня ранкової зорі. Ця пісня прославляє щасливу взаємну любов. Рицар таємно проникає до своєї дами. Зброєносець чи друг рицаря до ранку стоїть на варті та попереджує [89] коханців про настання світанку, коли рицар повинен залишити даму, щоб не кинути на неї й тіні підозри. Про любов рицаря, про красу та гідність його дами звичайно розповідає страж. У рефрені кожної строфи повторюється слово «зоря» або «світанок», що також відрізняє альбу від інших жанрів. В альбах відображені справжні щирі почуття, земне кохання майже без куртуазної ідеалізації. Енгельс вважав, що альби становлять «цвіт провансальської любовної поезії...» (1).

(1) Маркс К., Енгельс Ф. Твори, т. 21, с. 69.

Пізніше виникає серена (італ. sereno - нічна прохолода) - вечірня пісня кохання (прототип серенади).

Хоч трубадури переважно оспівували кохання, однак у їхньому поетичному фонді є й пісні на політичні та суспільні теми - це сирвентес (Прованс, servis - служити, переносно: пісня прихильника).

Відомим майстром сирвентес був Бертран де Борн (близько 1140-1215), якому приписують помітну роль у політичних подіях того часу. За легендою, він своїми войовничими віршами розпалював феодальні чвари і міг посварити навіть батька з дітьми. У «Біографії трубадурів» зазначено, що «завжди він бажав, щоб король Франції та король Англії воювали один з одним. І якщо між ними бував мир або укладалося перемир'я, Бертран був дуже незадоволений і намагався своїми сирвентес порушити спокій, доводячи кожному, що мир позбавляє його честі». Трубадур-феодал не скривав зневаги та ненависті до простого люду, віланів *, вважаючи, що в інтересах рицарства треба народ тримати «у чорному тілі», його тішить вигляд спалених та витоптаних селянських ланів, паніка серед гнаного народу, брязкіт зброї, картина бою:

Люблю я бачить, як погнав

Юрбу озброєний загін,

Як мчать отари серед трав,

А військо лине навздогін,

І видно над рікою,

Як замок між гірських горбів

Обложений з усіх боків

І темною габою

Шереги мерехтять бійців,

Піп виглядають між ровів.

    (Переклад М. Терещенка).

Цього апологета феодального розбрату Дайте помістив у пекло, де він - сіяч смут і ворожнечі - стоїть, тримаючи в руках, як ліхтар, власну відсічену голову.

* Вілани (лат. villa - садиба, маєток) - селяни, простолюдини.

Проти користолюбства та запроданства папського [90] двору у сирвентес сміливо виступив Гільйом Фігейра (1215-1250): «Риме, ти робиш багато за гроші підлоти і злочинів і не боїшся бога... Зовні ти подібний до невинного ягняти, а всередині ти хижий звір, коронована змія, виплід єхидни»

Жанр сирвентес особливо поширюється в XIII ст.

Близькою до народної поезії є пасторела (pasto-rela) -лірична пісня, яка зображує зустріч рицаря з простою дівчиною - пастушкою. Іноді дівчина піддається вмовлянням рицаря і потім гірко плаче. Але здебільшого це дуже дотепний поетичний діалог, в якому пастушка, вірна своєму другові (простому селянину), глузливо відхиляє залицяння рицаря.

Добре відомі пасторели Маркабрюна (близько 1140-1185), трубадура-плебея, який, зневажливо ставлячись до платонічного схиляння перед дамою, оспівував красу і скромність простої дівчини.

Танцювальна пісня - балада (прованс. ballar - танцювати) пов'язана з народними піснями та травневими обрядами, коли молодь ходила в ліс, прикрашала себе зеленню та квітами, вибирала «королеву» весни і, співаючи, танцювала. Безоглядний потяг до радості, любові лунає в баладі:

В день, коли весна буя, гейя!

Королева вся сія, гейя!

Ось до нас вона прийшла, гейя!

Бо ж кохання тут знайшла,

Щастям аж бринить!

А ревнивець, знай, не спить.

Геть, ревнивцю, пріч від нас -

Нам танок почати час!

    (Переклад Т. Ципко).

У XIII ст. починається занепад провансальської поезії, який прискорюється розбійницьким нападом на багатий Прованс північно-французьких баронів. Так звані альбігойські війни, що тривали 20 років, призвели до повного зруйнування Провансу. Більшість трубадурів шукають притулку на чужині - в Італії, Іспанії, Німеччині, що сприяло поширенню їхнього мистецтва в цих країнах.

Провансальська лірика XI-XIII ст.- це перший досвід європейської авторської лірики народною мовою. Становлення її нерозривно пов'язане з кур туазним феноменом. Мова Провансу повиннг була передати всі тонкощі куртуазного коханні і служіння дамі. У творчій лабораторії трубадур" вона досягла високої чистоти, вишуканості й разол з тим зберегла близькість до розмовної народно мови. Завдяки високим достоїнствам лірики труба [91] дурів, провансальська мова на деякий час стала міжнародною мовою ліричної поезії.

Лірика Провансу ввібрала в себе кращі поетичні традиції попередніх століть. Вона тісно пов'язана з животворною народною традицією й античною поезією; відчутний у ній вплив арабо-іспанської любовної лірики, а також середньовічної латинської поезії, зокрема творчості вагантів. У свою чергу, творчість трубадурів лягла в основу багатьох літературних явищ і зумовила шляхи їх розвитку. Вона сприяла виникненню французької, іспанської та португальської поезії; безумовною є її роль у становленні німецького міннезангу.

Особливо значним був вплив Провансу на італійську культуру. Трубадури безпосередньо вплинули на становлення італійської лірики (зокрема, школи «Dolce stil nuovo» («Нового солодкого стилю»). Вони значною мірою визначили погляди Данте на роль та значення народної мови (Данте «Про народну красномовність»). Через Петрарку та пет-раркистів - вплинули на європейську поезію загалом. У наступні століття зацікавленість поезією трубадурів проявили Війон, деякі романтики, пізніше- Гейне, Рембо, Ростан, О. Блок, в наші дні - Луї Арагон. Секрет великої популярності поезії Провансу - у прагненні особистості до створення нових морально-етичних ідеалів, вільних від християнського аскетизму та приниження людських почуттів. У своїх кращих проявах куртуазна лірика відобразила загальнолюдські ідеали, почуття й уявлення.

На півночі Франції куртуазна лірика розвивалась дещо пізніше, в другій половині XII ст., її представники називались труверами. Вони зазнали великого впливу провансальської лірики і в основному використовували жанри трубадурів. Оригінальні жанри труверів - ткацькі пісні, пісні про нещасливе заміжжя і про хрестові походи. Відомими труверами були знатні феодали Канон де Бетюн, Тібо, граф Шампанський.

Мінезанг. У Німеччині рицарська лірика розвивається наприкінці XII-XIII ст. Для визначення її у XVIII ст. німецькі вчені ввели термін «мінезанг»- любовна пісня (нім. Міnnе - любов, Sang- пісня). У мінезангу рано проявилися два напрями: «народний» і куртуазний. «Народному» напряму властиві простота, природність у відтворенні почут-тів^ Він близький до народної любовної пісні та майже не позначений куртуазним поклонінням дамі; [92] стиль його більш архаїчний. Головні представники «народного» напряму - фон Кюренберг та Дітмар фон Айст. їм ближче фольклорне трактування кохання, коли жінка чекає коханого і тужить за ним. «Я сокола годувала і коли він виріс, я повила його пір'я чистим золотом і пустила на волю. І він відлетів у далекі країни»,- сумує покинута милим героїня Кюренберга.

Куртуазний напрям мінезангу розвивався у прирейнських областях країни під безпосереднім впливом провансальських зразків. Поети куртуазного стилю (Генріх фон Фельдеке, Фрідріх фон Хузен, .Генріх фон Морунген, Рейнмар фон Хаге-нау та ін.) оспівували «високе» кохання зі всім його куртуазним ритуалом: вихвалянням дами, «томлінням», «стражданням» та страхом здійснення своїх бажань. Видатний майстер куртуазного стилю - Морунген. Його пісням властиві душевна глибина, тонкість і багатогранність у відтворенні любовного почуття.

Паралельно з куртуазною поезією розвивався дидактичний жанр - шпрух *. Зберігся збірник шпру-хів Сперфогеля (середина XII ст.) -очевидно, бідного бродячого поета, його віршовані повчання і дидактичні байки побутового та релігійного змісту базуються на народній дидактиці та фольклорних уявленнях.

* Шпрух (нім.- Spruch) - моралізаторський вислів, засвоєний мінезингерами від шпіль-манів, найулюбленіша форма німецької середньовічної політичної та повчально-сатиричної поезії.

Художньої вершини і творчої самобутності мінезанг досяг у творчості найвидатнішого середньовічного поета Вальтера фон дер Фогельвейде (близько 1160-1230). Бідний рицар, він був професійним поетом і залежав від знатних покровителів. У любовній ліриці Вальтер почав з прославлення «високого кохання», але пізніше, під впливом народних пісень і лірики вагантів, порушив куртуазну традицію. Він звеличував просту дівчину або жінку, яка ніжно і відверто відповідає на його почуття. «Можуть бути інші, кращі за тебе, але в моїх очах ти гарна... Ти прекрасна, і цього досить. Я люблю тебе і перед золотом королеви вибираю твій скляний перстінець»,- зізнається поет, його поезія пройнята душевною простотою, щирістю та справжнім ліризмом. Він вводить у мінезанг фольклорні традиції, народні мелодії, весняну пісню і танці, створює картини природи.

Фогельвейде перший із мінезингерів використав публіцистичні можливості шпруха. Будучи сучасником жорстокої боротьби між Римом та німецькими правителями, Вальтер у своїх шпрухах пристрасно [93] закликав до національної єдності. В цьому загальному розбраті поет перш за все звинувачує папу: «Коли він користолюбивий - всі користолюбиві, коли він бреше - всі брешуть його брехнею, коли він обманює - всі обманюють». Творчість Фогельвейде останніх років овіяна смутком і глибоким розчаруванням, пов'язаними з початком кризи німецького рицарського суспільства.

Ознаками згасання рицарської культури позначена творчість відомого баварського поета Нейдхарта фон Рейенталя (близько 1180-1250) і ряду його сучасників та послідовників. Нейдхарт був першим представником так званої сільської поезії куртуазного стилю і прославляв «низьке кохання». Він збагатив мінезанг народними мотивами, але його побутовий натуралізм (введення в куртуазний зміст побутових сценок з селянського життя з бійками та сварками) надав його поезії характеру сатири на життя селян. Поет здобув славу «ворога селянства» і з часом став дійовою особою низки комічних оповідань - шванків, які ввійшли до народної книги «Нейдхарт - Лис» (XV ст.).

Епігоном класичного куртуазного мінезангу був Ульріх фон Ліхтенштейн - автор віршового біографічного твору «Служіння дамі» (1255). Ліхтенштейн довів до екстравагантної крайності «любовне васальство». Так, щоб запевнити даму в щирості своїх почуттів, він відтяв собі мізинець і надіслав його їй разом з любовним посланням.

Особливе місце в школі «селянської поезії» займає мінезингер Тангейзер (середина XIII ст.). Він увів у мінезанг мотиви і форми народних танцювальних пісень. Співець «низького кохання», Тангейзер пародіював крайності «васального служіння» дамі. В автобіографічній ліриці поет не приховує, що в його насиченому пригодами та мандрами житті велику роль відіграли красиві жінки та вино, що стало причиною його розорення. Навколо імені Тан-гейзера виникла легенда, забарвлена антиклерикальними мотивами, згідно з якою поет був полоненим і коханцем «вельможної Венерн» і жив у Венериній горі. Злякавшись своєї гріховності, він вирушив на покаяння в Рим. Але папа прокляв поета і заявив, що як не може зазеленіти посох в його руці, так і нема йому прощення на землі. Засмучений поет повертається до Венери, але папський посох раптом зазеленів. Таким чином було викрито неправедне жорстокосердя «божого намісника». Протиставлення в цій легенді земної чуттєвої любові християнському [94] аскетизмові, прославлення внутрішньої свободи людини згодом використали німецькі романтики Г. Гейне, Л. Тік. Композитор Р. Вагнер створив оперу «Тангейзер і змагання співців у Вартбурзі».

Прекрасні ліричні пісні залишили і відомі куртуазні епіки Вольфрам фон Ешенбах та Готфрід Страсбурзький.

У середині XIII ст. розвивається морально-дидактичний напрям, який широко використовує жанр шпрухів, авторами котрих все частіше стають бюргери. У їхньому середовищі в XIII ст. була створена поема «Війна співців», в якій розповідається про змагання міннезінгерів у замку Вартбург. Дійовими особами в ній виступають відомі поети, серед них Генріх фон Офтердінген (вірші якого не збереглися). Легенда про змагання мінезингерів широко використовувалась в епоху романтизму в літературі та музиці. Згасаючи, куртуазний мінезанг поступово звільняв місце новому явищу - бюргерському мейстерзингу. Піднесення міст, їх економічна незалежність сприяли розвиткові вільнодумства і викривально-дидактичного напряму в літературі.

Рицарський роман. Батьківщиною рицарського роману є Північна Франція. Тут при феодальних дворах і замках в XII ст. вже панувала витончена куртуазна культура і створювалися літературні центри. В силу історичних обставин саме у цій частині Франції переплелися кельтські, англосаксонські та французькі культурні традиції, що підготувало це середовище до сприйняття фольклору і легенд різних народів і часів. Становлення рицарського роману проходило в руслі загального літературного процесу. Роман зазнав впливу різних літературно-історичних джерел. Він - «сучасник» міської літератури, історіографії, тематично роман багато чим пов'язаний з «жестами» (наприклад, темою воїнської доблесті, морального обов'язку, честі). Разом з тим роман - вже принципово новий жанр зі своїми проблемами і поетикою. Якщо в героїчному епосі герой здійснює подвиги в ім'я племені чи держави, то в романі на першому плані - власні інтереси особистості. Типовим персонажем роману є мандрівний рицар, який іде на подвиги та «авантюри» (пригоди) заради слави, морального вдосконалення та на честь своєї дами. Як і в куртуазній ліриці, велике місце в романі відводиться жінці і темі кохання, а також морально-етичному аспекту, проблемі виховання молодої людини та деяким іншим.

Творцем роману був поет, у Франції він називався [95] трувером. Звичайно це городянин або клірик, освічена людина. Він перебував на службі при дворі або замку; сеньйор був його покровителем і замовником. Служба ця була почесною, феодали дорожили талановитими поетами і часто переманювали їх один у одного. Велике значення для розвитку роману мало посилення у XII ст. інтересу до античності. Твори Овідія, Вергілія, Стація, латинські переклади Гомера та ін. стали сюжетними джерелами та взірцем розповідної техніки, стилістики. Могутній вплив на роман здійснили народні джерела - екзотичний фольклор східних країн (наслідок хрестових походів) і місцевий - кельтський (бретонський) з його надзвичайно своєрідною фантастикою. Куртуазний епос насичений описами зачарованих замків, лісів, таємничих островів, чарівних джерел, розповідями про злих і добрих велетнів, всесильних чаклунів, прекрасних фей, зловредних карликів тощо. Незважаючи на вимисел, казковий елемент, символіку та алегорію, роману властивий стійкий інтерес до сучасності. Правда, куртуазні автори ідеалізують придворно-рицарське життя, але все ж у їхніх творах відображені певні сторони буття європейських, а також східних країн. У романі чимало детальних описів (замків, придворних свят, турнірів, битв, багатолюдних полювань, міських ярмарок тощо), тобто проявилось прагнення до конкретизації обстановки. Але головною ознакою рицарського роману є поглиблення психологічного аспекту, розкриття внутрішнього світу людини, показ душевних переживань, глибини почуттів, боротьби страстей. Це зумовило тяжіння до індивідуалізації характеру, спробу створити портрет (поки що жіночий), а також пейзажні зарисовки. Спочатку виникає роман у віршах, потім - у прозі.

Найбільш продуктивним періодом у розвитку французького роману є друга половина XII ст.- початок XIII ст. З Франції роман перекочував в інші країни. Французький рицарський роман за тематикою умовно можна розділити на три цикли: античний, бретонський, візантійський.

Античний цикл. Початковий період у розвитку роману проходить приблизно в 50-ті роки XII ст. В цей час проявляється тенденція ознайомити французьке суспільство з античними легендами і творами античних авторів. Основними пам'ятками раннього періоду є «Роман про Олександра», «Роман про Фіви», «Роман про Трою», а також «Роман про Енея». В кожному з цих творів зроблена спроба [96] пристосувати античний матеріал до духу феодальної епохи і куртуазних смаків, що формувалися. Середньовіччя не відчувало тої історичної дистанції, яка відділяла його він античних часів. Античні події, сказання, твори переосмислювалися крізь призму феодально-рицарської ідеології та буття. Герої і персонажі стародавніх часів у рицарському епосі переносились у феодальне оточення і виступали вже в ролі зразкових рицарів.

«Роман про Олександра». Тема життя і подвигів знаменитого полководця Олександра Македонського ввійшла в літературу вже в древності. В середньовіччі до неї зверталось декілька поетів, кожний з яких вносив у вже складене легендарне життєпи-сання Олександра свої доповнення і трактування. Повністю зберігся пізніший варіант роману (близько 1175 p.). Це широка компеляція Ламбера Ле-Тора і Олександра Паризького. Роман написаний розміром, який пізніше почав називатися «олександрійським віршем» *.

* Олександрійський вірш - це парні римовані дванадцятискладові вірші з цезурою після шостого складу.

«Роман про Олександра» є міфологізованою оповіддю з надзвичайно малою часткою історизму. Олександр зображений як ідеальний рицар, у змалюванні образу якого використані різні казкові прийоми: одне око у нього голубе, як у дракона, друге чорне, як у грифа; фея подарувала йому чарівну одежу - одна сорочка захищала його від холоду і спеки, друга - від ран тощо. Головним призначенням цього роману було задоволення зростаючого зацікавлення і допитливості середньовічної людини. Олександр здійснює свої подвиги не тільки з метою завоювання світу, а й керуючись бажанням пізнати його, його мандри і походи проходять не тільки на землі; прагнення звідати невідоме змушує його в скляній бочці спуститися на дно моря і за допомогою птахів піднятися у піднебесся.

Історичною вигадкою є «Роман про Брута» нормандця Васа. За структурою він ідентичний з «Романом про Олександра». Це історія змужніння і подвигів героя з раннього дитинства до трагічної смерті в результаті зради; римський республіканець зображений у ньому як прародич британців.

Вільним перекладом поеми «Фівеїди» римського письменника Стація є «Роман про Фіви» невідомого автора. Античний сюжет викладений у дусі феодальних уявлень: проти фівів-язичників виступають загони хрестоносців; у свідомості героїв домінують феодальні поняття про чільність сюзерена, про васальний обов'язок і т. і. Від попередніх пам'яток [97] «Роман про Фіви» відрізняється акцентуванням на любовному елементі й трактуванням його в куртуазному стилі.

На основі двох середньовічних переказів Гомера створений надзвичайно великий «Роман про Трою» Бенуа де Сент-Мора. Історію облоги Трої автор починає здалеку і не тільки переказує ряд міфів про Трою, «Іліаду» Гомера, а подає все, що відомо йому про Близький Схід. Роман насичений описами битв, облог, військових рад і переговорів. Любовна тема ще не відіграє тут сюжетоутворюючої ролі. Сент-Мор взагалі скептично ставиться до жіночих чеснот: «навіть найрозумніша з них досить легковажна». Роман Сент-Мора послужив основою для багатьох обробок; з часом він зацікавив Чосера, Боккаччо, Шекспіра та ін.

«Роман про Енея» (близько 1160 р.) анонімного автора виник, напевно, в Нормандії і є переказом «Енеїди» Вергілія. Дослідники вважають «Енея» важливою віхою в розвитку куртуазної літератури, що знаменує перехід від історичного до любовного роману. Дійсно, в романі розповідається не тільки про Енея-вождя та його народ - велика увага приділяється і любовним проблемам. У трактуванні цього питання відчувається вплив творчості Овідія, інтерес до якого у Франції сильно зріс у другій половині XII ст. Автор запозичив у Овідія його ідею кохання-хвороби, фатуму і широко розгортає їх у творі. Так, Дідона відчуває нездоланний потяг до Енея, який невмолимо веде її до загибелі. Страждає і царівна Лавінія. її любов до Енея розгортається в велику повість, яка дає авторові можливість заглибитися в любовні «метаморфози» і викласти тонкощі куртуазного кохання. Любовні муки не обійшли й Енея; його почуття до юної Лавінії здатні обновити душу цього суворого і бувалого мужа. Роман відрізняється від інших творів цього циклу фабульною чіткістю, концентрацією дії навколо одного героя, а також новаторськими стильовими засобами при описі душевних переживань. Високий рівень художньої майстерності французького поета зробив «Енея» взірцем для наступних романістів.

Вважається, що ці ранні твори мають перехідний характер від жести до нового жанру - роману, період зрілості якого починається з 60-х років XII ст.

Бретонський цикл. Сюжети творів бретонського циклу пов'язані з бретонськими (кельтськими) фольклорними джерелами. Кельтські перекази багаті не тільки мальовничою фантастикою, а й любовними [98] мотивами, що сприяло засвоєнню їх куртуазними авторами. Звичайно, матеріал цей переосмислювався в дусі ідеології тих часів. З величезної кількості бретонських повістей за ідейно-тематичною ознакою виділяють: 1) бретонські ле, 2) романи про Трістана та Ізольду, 3) артурівські романи, 4) романи про святий Грааль.

Бретонські ле - це невеличкі віршовані новели любовного змісту (від 200 до 1000 рядків). Характерними рисами ле є лаконізм, велика зконцентро-ваність змісту, фантастика. На першому плані у них завжди гостро конфліктна ситуація - нещасливе або трагічне кохання. Закохана пара звичайно протиставляється суспільству, його нормам і законам (любов замужньої жінки, сімейна заборона, любов героя до феї і т. ін.). За основу бретонських ле брались кельтські сюжети з їх казковою фантастикою. Поступово ле звільнювались від фантастичного елемента, незмінно зберігаючи при цьому мотив нещасливого кохання. Ця загостреність любовної ситуації в ле, гра глибоких непідвладних волі героїв пристрастей вплинули у свій час на куртуазний роман. Справжнім майстром цього жанру була талановита поетеса, яка назвала себе Марією Французькою (друга половина XII ст.). Походила вона, напевно, з Нормандії і належала до аристократичного кола. Для своїх зворушливих любовних сюжетів вона використовувала бретонські народні пісні та перекази, але, опрацьовуючи народні сюжети, поетеса вносила в них риси сучасного їй рицарського побуту та світосприйняття. Дванадцять ле Марії Французької однакові за змістом і стилем. Не куртуазну любов та служіння дамі, а ніжне, щире кохання, взаємний потяг двох чистих сердець оспівує французька поетеса. її поезія проникнута співчуттям до простих людей, особливо до закоханих пар, яких переслідує суспільство чи сім'я. Вона однією з перших звернулася до обробки кельтського матеріалу про кохання Трістана та Ізольди (ле «Про козолист»). Бретонська основа відчутна і в новелі «Ланвіль». Це розповідь про одного з рицарів легендарного короля Артура, який став обранцем феї. На вимогу королеви Генієври, закоханої в рицаря, він змушений був зізнатися, що кохає іншу, яка є прекраснішою за королеву. Порушення таємниці кохання призводить (за кельтськими повір'ями) до розриву між закоханими. Але почуття Ланвіля настільки міцні, що він назавжди покинув суспільство і помчав за своєю коханою в зачарований край. [99]

Ліризм, свіжість, високу поетичність цих малих повістей дуже цінував Гете, який назвав збірку Марії Французької «перлиною середньовічної поезії». Бретонські ле були популярними майже століття і як жанр влились у куртуазний роман у другій половині XIII ст.

Романи про Трістана та Ізольду. Куртуазні романи про кохання рицаря Трістана до королеви. Ізольди належать до найпопулярніших у середньовіччя, а вивчення їх з часом перетворилося в цілу галузь медієвістики. Виникли вони на основі кельтських народних переказів, 3 того, що збереглося, найбільш значними є віршовані романи французького жонглера Беруля і нормандця Тома. Роман Беруля (більш архаїчний за змістом) приваблює своєю наївністю, роман Тома - куртуазною вишуканістю і добрим літературним опрацюванням. Обидва твори виникли близько 1170 р. і збереглися в уривках. Близько 1230 р. з'являється перша французька прозова обробка цього роману, у якій уже присутні персонажі з романів Круглого Столу, що зв'язує сюжет про Трістана та Ізольду з циклом артурівських романів.

Роман дає певне уявлення про феодальну дійсність, хоча феодальні відносини представлені в ньому досить архаїчно. Батько Трістана, король Ріва-лен, загинув, захищаючи свої володіння від давнього ворога - феодала-сусіда. Мати померла з горя. Ко-ролевич-сирота випадково потрапляє в Корнуолл, де править його дядько Марк. Трістан - зразковий рицар. Він не побоявся вступити в поєдинок з могутнім велетнем Моргольтом Ірландським і визволив країну Марка від принизливої залежності. Король Марк любить племінника і вбачає у ньому свого спадкоємця. У романі відображена слабкість королівської влади в цей період. Барони, васали Марка, заздрячи успіхам Трістана, вимагають від короля, щоб він одружився і дав їм законного спадкоємця, інакше вони піднімуть повстання. У розповідь щоразу вплітаються фантастичні казкові мотиви. Так, Трістан хоче висватати королю Ізольду Золотоволосу (він бачив її раніше в Ірландії, куди його, пораненого отруєним мечем богатиря Моргольта, занесли морські хвилі). Однак здобути прекрасну королівну він зміг тільки вбивши дракона-людожера, який вселяв жах у всю країну. Мати Ізольди дає в дорогу доньці любовне зілля, щоб вона випила його з королем Марком і вони стали щасливим подружжям. Та під час морської подорожі Ізольда [100] і Трістан у спеку випадково випили це чарівне вино, і любов заполонила їх назавжди. Вона принесла' їм безмежне щастя, але й стала причиною їхньої смерті, бо то «було не вино, а пристрасть, жагуча радість і безмежна туга, загибель». Ставши дружиною короля, Ізольда не може не зустрічатися з коханим. Через жорстокі перешкоди вони змушені розлучитися. Трістан покидає володіння дядька і на чужині, в Бретані, з відчаю одружується з Ізольдою Білорукою. Та для неї він тільки брат. Ні краса її, ні відданість не можуть витіснити з Трістанового' серця образ Ізольди Золотоволосої. Трагічно закінчується їхня любов. Смертельно поранений Трістан посилає за Ізольдою Золотоволосою, наказуючи при поверненні підняти на кораблі білі вітрила, якщо вона зможе приїхати, якщо ні - то чорні. Ізольда, охоплена страхом за життя найближчої їй людини, тікає від короля в Бретань до Трістана. Але коли на обрії з'явився корабель, ображена Ізольда Білорука сказала, що бачить чорні вітрила. Трістан помирає. Вмирає й Ізольда Злотоволоса. їх поховали по обидва боки каплиці. Квітучий терен, що виріс за ніч на могилі Трістана, переріс через каплицю на Ізольдину могилу. Тричі зрубували Кущ, і тричі виростав він. як символ непорушності їхнього кохання, сильнішого від смерті.

Виняткова популярність роману протягом кількох століть зумовлена зображенням надзвичайної глибини і відданості в коханні. Це не любов-поклоніння, яку оспівували трубадури, а могутнє земне почуття, позбавлене будь-якого платонізму. Кохання Трістана та Ізольди вступає у конфлікт з феодально-церковними законами і звичаями. Згідно з офіційною мораллю, воно є злочинним і заслуговує покарання. Юні закохані також пройняті свідомістю священності і непорушності шлюбу. Вони розуміють, що їм не бути разом, але і не в силах пережити розлуки. їхня вічна доля - пристрасний потяг і одночасно втеча один від одного і знову всевладна любов, яка вселяє в них відчайдушну сміливість і готовність будь-якими шляхами досягнути щастя. Але «незаконність» їх відносин, усвідомлення безвихідності становища і безрезультатності їх стосунків невблаганно веде героїв до трагічного кінця.

Певна психологічна глибина і витонченість властиві образу Трістана. Він не може жити без Ізольди, але він у відчаї й від того, що їм доводиться обманювати короля Марка, з яким у Трістана склалися дружні стосунки. Король для нього не лише [101] родич, а й друг, наставник, його сеньйор, і рицарська честь вимагає від Трістана васальної вірності. Доброта і готовність Марка простити юну пару тільки поглиблюють почуття провини і моральні страждання Трістана.

Важкі випробування лягли й на плечі юної королеви. Жінка у феодальному суспільстві навіть з таким високим і блискучим становищем, як у Ізольди, не мала таких прав, як чоловік. За подружню зраду жінка розплачувалася честю, свободою, а інколи - життям. Ось чому Ізольда бореться за своє людське і жіноче щастя всіма доступними їй засобами. Вона постає перед нами не тільки чистою і прекрасною у своєму коханні і безмірній вірності Трістанові, а й хитрою, невдячною і навіть жорстокою.

Сам король Марк - також жертва феодально-рицарських умовностей. Стара людина, він з волі своїх васалів одружився і повинен тепер переслідувати молоду дружину і племінника, до якого прив'язався усім серцем. Під натиском баронів він погоджується спалити Ізольду або віддати її натовпу прокажених. Однак шляхетність і великодушність перемагають у ньому. Король жаліє Трістана та Ізольду. Так, знайшовши їх у лісі (коли Трістан та Ізольда спали), він не скористався їхньою беззахисністю і покинув притулок закоханих, його таємна скорбота і постійне бажання чесних відносин з дружиною і племінником, якого він полюбив як сина, викликають співчуття і повагу до цієї старої самотньої людини, яка в силу обставин опинилася у фальшивому становищі.

Одруження Трістана у далекій Бретані - крок відчаю, болісна спроба забути Ізольду, вирватися з кола їхніх складних відносин і повернути свою рицарську честь. Але все марно. Трістан та Ізольда не можуть забути один одного. Фольклорний мотив всевладдя чарівного зілля тут легко сприймається як невблаганне протиріччя життя, невмолимість обставин, складність людської душі. Одруження Трістана лише збільшило душевні муки закоханих і втягнуло в стихію страждання нові жертви. Ізольда Білорука, яка так ніжно і самовіддано любить Трістана, не зазнала подружніх радостей. її брат Каердін, вірні Горвеналь і Бранжієна також не можуть бути спокійними. Але цільність почуттів Трістана та Ізольди викликає повагу і співчуття, тому не тільки їхні друзі, а й багато людей різних станів, особливо простих людей, допомагають закоханим [102] під час поневірянь. Таким чином, у романі міститься об'єктивна критика феодального суспільства, звучить протест проти жорстоких шлюбних установ і прославляється земна любов, яка долає всі перешкоди, звеличує людину і торжествує навіть над смертю.

Успіх роману забезпечила не тільки любовна тематика (яка була слабо розроблена у середньовічній літературі) - роман приваблює розкриттям духовного світу героїв, спробою розкрити психологію кохання, що було невідомим для інших середньовічних жанрів *. Привертають увагу також картини тогочасного побуту, зображення людей різних прошарків, звичаїв, «божих судів» та ін. У всьому романі відчутний вплив кельтської сюжетної першооснови. Це проявляється, зокрема, в географії твору (події розгортаються на «кельтській» території - Ірландія, Уельс, Корнуолл, французька Бретань), в старовинному улаштуванні будинків, де, наприклад, струмок протікає через кімнату та ін. Важливу роль у ньому відіграють фольклорно-казкові мотиви й уявлення: подвиги, які передують сватанню Трістана, поєдинки з могутніми богатирями, з драконами, морські плавання навмання та ін.

* Дослідники вважають, що у кельтських джерелах роману про Трістана та Ізольду переважає не мотив «кохання - смерть», а мотив «полювання за людиною». Безвихідна ситуація, в якій опинилася юна пара, переступивши загальноприйняті закони, вже прирікла їх на загибель. У кельтських сказаннях вся увага зосереджена на зовнішній стороні - поневіряннях героїв, спробах врятувати своє життя від неминучої загибелі.

Прозовий роман про Трістана та Ізольду зберігся в кількох десятках рукописів. Французькі романи (особливо роман Тома) викликали безліч наслідувань і переказів. Розробка цього сюжету відома англійською, іспанською, італійською, норвезькою та деякими слов'янськими мовами. Найбільш значним з них є німецький віршований роман Готфрида Страсбурзького (початок XIII ст.). Вперше роман був надрукований наприкінці XV ст.

Історія Трістана та Ізольди залишила помітний слід у світовому мистецтві. Так, за мотивами цього роману Р. Вагнер створив відому музичну драму «Трістан та Ізольда», Леся Українка написала прекрасну поему «Ізольда Білорука». Російський та український переклади створювались на основі двох обробок, здійснених видатними французькими медієвістами початку XX ст. П. Шампіоном і Ж. Бедьє. Перший використав рукопис XV ст., другий переробив роман Тома за допомогою тексту Готфріда Страсбурзького. Обробку Ж. Бедьє українською мовою переклав М. Рильський.

Артурівські романи. Протягом століть надзвичайно популярними були так звані артурівські романи (або романи Круглого Столу), пов'язані з іменем легендарного героя кельтських переказів. Сказання [103]  про короля Артура зародились у глибоку давнину, коли у кельтів складались сказання про героїв племені. Саме ім'я Артура з'явилось у переказах пізніше - в епоху запеклої боротьби кельтів з англами та саксами (V-VI ст.). Він виступав у переказах як головний герой і вождь кельтського опору. В казковій «Історії королів Британії» (близько 1137 р.) Гальфреда Монмутського Артур вже показаний як могутній володар усієї Британії і значної частини Європи. Використовуючи кельтські перекази, Гальфред створює повний див життєпис доблесного і мудрого короля. В 1155 р. «Історія» Гальфреда була перекладена нормандцем Васом французькою мовою, що зробило ім'я Артура ще більш популярним і модним. Використовуючи бретонські перекази, Вас ввів у текст чимало доповнень, особливо з рицарського побуту, а головне - деталь круглого столу: ніби Артур наказав поставити у своєму замку круглий стіл, щоб на бенкеті не було почесних і непочесних місць, щоб усі почували себе рівними. В текстах Гальфреда і Васа старовинні перекази піддавалися обробці в дусі ідеології свого часу. Зокрема, намагання правителів тримати в покорі своїх часто неслухняних васалів втілено в ідеї співдружності короля Артура і рицарів Круглого Столу. Двір Артура і його прекрасної дружини Генієври зображений як зосередження рицарського світу. Кожен благородний рицар мріє бути прийнятим тут, щоб навчитися куртуазії, проявити свою ратну доблесть у подвигах і авантюрах. Крім короля і королеви, в артурівські романи перейшли й інші персонажі з їхнього оточення: племінник короля Говен, безстрашний рицар і Дон Жуан; фанфарон і невдаха сенешаль Кей, прикрий Модрет, фея Моргана, чарівник Мерлін та ін. Сюжетна модель Гальфреда-Васа виявилась надзвичайно продуктивною. На її основі європейські автори створили сюжетно різноманітні яскраві варіанти.

Справжнім творцем артурівського роману є видатний французький епік Кретьєн де Труа (друга половина XII ст.). Він створив новаторський у проблематичному і художньому відношенні тип роману, який найбільше задовольняв запити його часу. Ми мало знаємо про життя епіка. Відомо, що походив він з Шампані і, можливо, був зв'язаний з феодальними дворами Північно-Східної Франції (зокрема, з двором Марії Шампанської), де захоплювались куртуазною поезією. Поет пробував свої сили в різних жанрах (лірика, поема, переробка творів [104] Овідія), але найбільш повно його обдарованість проявилась у жанрі роману. Твори Кретьєна де Труа належать до кращих зразків куртуазного епосу. Як поет і людина він сповнений усвідомлення своєї значимості, що було рідкістю в середньовічному мистецтві. Він має власну концепцію світу і людини, власну стильову манеру. Поета хвилювали головним чином морально-етичні проблеми. «Магістральний» сюжет його творів можна визначити приблизно так: «молодий герой (-рицар) в пошуках моральної гармонії» (1). У п'яти його романах наслідується схема артурівського двору з хронік Гальфреда-Васа, але Кретьєн дає нову картину художньої дійсності. Події в його творах розгортаються в королівстві Артура, яке ніби займає значну частину Європи, але кордони його з іншими державами не уточнюються, час дії теж не визначений. Ясно тільки, що світ Артура існує давно, завжди. Напевно, автор протиставляє ідеальну країну Артура рицарському суспільству, далекому від його ідеалу. Проте фантастичний (часом - ірреальний) світ романів Кретьєна співіснує з історично і реально достовірною дійсністю. Митець створює картину сучасного йому рицарського буття і розкриває його суттєві проблеми. Детально і точно зображуються будні і свята його сучасників при дворах королів, в замках сеньйорів, у місті; є також натяки на історичні події, фігурують назви відомих міст тощо. Книги Кретьєна насичені кельтською фантастикою (це типове для бретонського роману). Ця орієнтація на вимисел, диво взагалі характерна для світосприйняття середньовічної людини. Тоді не існувало усталеної межі між реальним і надприродним; дивовижне сприймаємо як можливе, дійсне. Точна дата написання романів невідома. Вони створювались у період з 1170 по 1191 pp. І вже у першому творі Кретьєн проявив себе новатором, його «Ерек та Еніда» є взірцем нового куртуазного роману, в якому велике місце відводиться «авантюрам» - пригодам і рицарським подвигам, а також світу інтимних почуттів. Автор прагне розкрити проблему - чи сумісні любов, шлюб з доблестю і воїнським обов'язком рицаря? Перша частина роману сповнена світла, радості, щастя. Королевич Ерек, один із рицарів при дворі Артура, зустрічає дівчину незвичайної вроди. Це - Еніда, дочка збіднілого рицаря. Ерек привозить її до двору Артура. Навіть у старому залатаному платті Еніда покоряє всіх красою і витонченістю. Вважають, що портрет Еніди (біляве [105] золотисте волосся, блакитні очі-зірки, рожеві щоки тощо) надовго визначив еталон жіночої вроди. Не випадково Ронсару і Шекспіру через чотири століття довелося в своїй ліриці відстоювати інший ідеал - чарівність жінок зі смаглявим обличчям і темним волоссям. Ставши королем після смерті батька, Ерек усамітнюється з дружиною в замку. У подружній любові, радісній і спокійній, він забуває про обов'язки сюзерена, що обурює його васалів - адже король повинен захищати їхні інтереси. Ганьба чоловіка гнітить душу Еніди. Якось раз уночі вона відважилась признатися йому: «Тепер усі сміються з вас... і називають вас боягузом». Розгніваний Ерек негайно зібрався в дорогу, згоряючи від бажання довести всім (а головне - дружині), що він, як і раніше, відважний і готовий на будь-які подвиги.

(1) Михайлов А. Д. Французский рыцарский роман - М.: Наука, 1976, с. 133.

Друга частина роману насичена «авантюрами». Ерек і Еніда вступають у стихію лісу, у світ похмурої і тривожної невідомості. За наказом чоловіка, Еніда їде вперед. її краса повинна накликати на неї біду, але вона не сміє попереджувати чоловіка про близьку небезпеку. Він сам проявить доблесть, рятуючи її стільки разів, скільки це буде необхідно. Та Еніда не'Завжди могла стриматись, щоб не порушити цю заборону. Одного разу, завдяки лише своїй мужності і винахідливості, вона врятовує чоловіка від смерті, а себе - від безчестя. Автор не захоплюється описом виключно «зовнішніх» перешкод; він розкриває і внутрішній світ своїх героїв, показує еволюцію їхніх почуттів. Ерек намагається приглушити своє кохання до Еніди, і вона страждає від цього. Так піддається перевірці доблесть і мужність Ерека та глибина почуттів Еніди. Кохання їх витримало всі випробування і заново, звитяжне і тріумфуюче, повернуло їм радість взаємного спілкування. Тільки тепер воно не заважає активній діяльності Ерека. Як і годиться рицарю, він знову здійснює подвиги. На думку автора, кохання не повинно поневолювати чоловіка (в центрі уваги Кретьєна - рицар, а не дама). Згідно з його концепцією, шлюб, подружжя - це зв'язок рівних. Кохання і рицарські обов'язки повинні гармоніювати, а не суперечити одне одному. Автор вважає, що жінка має бути не лише дружиною, а й подругою, дамою, яка надихає чоловіка на подвиги і доблесть. Наскрізною у романі є думка про велику виховну роль подвигу: в небезпеках гартується мужність, розкриваються всі духовні можливості людини. Відчутна [106] в романі також прихована полеміка з концепцією любові, висунутою у «Трістані та Ізольді». Ще більш вираженою ця полеміка виступає в наступному творі Кретьєна - «Кліжес», сюжетна схема якого подібна до «Трістана», але кохання тут підпорядковане контролю розуму і позбавлене трагічно-фатальної неминучості. Шлюб у Кретьєна освячений взаємним коханням. У словах героїні - «душа і тіло одному» - звучить докір Ізольді, яка без любові згодилася стати дружиною короля.

У романі широко введені прислів'я, приказки, афоризми, сентенції та ін.* Вони відіграють різну роль: використовуються з дидактичною метою, для уточнення ідеї твору, надання іронічної тональності, для індивідуалізації мови героїв тощо.

* В епоху Кретьєна де Труа, згідно з правилами тогочасної риторики, прислів'я, сентенції, афоризми були обов'язковими атрибутами літературних творів.

Третій роман - «Ланселот, або Рицар Воза» (створений, імовірно, на замовлення Марії Шампанської) - витриманий у дусі куртуазного розуміння любові. Славний рицар Ланселот закоханий у королеву Генієвру і заради неї готовий не лише на бездумну відвагу, а й на приниження. Так, щоб знайти викрадену невідомим рицарем Генієвру, він погоджується навіть проїхатись на возі, що вкривало ганьбою рицарську честь. Але горда і примхлива дама відвертається від розгубленого обожню-і вача - вона бачила його хвилинне вагання перед тим, як сісти на віз. Очманілий від любові та відчаю, Ланселот готовий на самогубство, але прощений нарешті королевою, добивається права на побачення в її спальні. У романі торжествує куртуазна любов: рицар васально служить дамі, присвячує їй життя. Автор дає чимало рецептів щодо того, як повинен, поводити себе рицар, щоб стати «ідеальним» куртуазним поклонником. Цього твору Кретьєн не дописав (доручив завершити одному з послідовників) . Мабуть, така інтерпретація любовних відносин не відповідала поглядам поета, підтвердженням чого можуть бути нотки іронії, відчутної в авторських оцінках.

У романі «Івейн, або Рицар Лева» Кретьєн відходить від крайностей куртуазної любовної доктрини - він утверджує думку, що тільки осмисленість і суспільна користь подвигу властиві справжньому рицареві. Зав'язка роману здійснюється на основі кельтської фантастики. Рицарі Артура дізналися про дивовижну «авантюру»: у лісі є чарівне джерело, воду якого небезпечно тривожити - піднімається страшна буря, з'являється чорний рицар і неодмінно вбиває кожного, хто посмів порушити лісовий [107] спокій. Почувши це, рицар Івейн відразу ж відправляється у лісові хащі; в поєдинку він смертельно ранить чорного рицаря. Полонений у замку загиблого, він пристрасно закохується у вдову чорного принца, прекрасну Лодіну, і переконує її вийти за нього заміж. Король Артур і рицарі кличуть Івейна взяти участь у рицарських забавах та авантюрах.

У колі друзів Івейн забуває про дружину і півтора року безтурботно проводить у бенкетах і турнірах. Схаменувшись, Івейн поспішає в замок, але ображена Лодіна не впустила його навіть за ворота. Івейн у відчаї вирушає світ за очі. Від любові він втрачає розум і в безумстві здійснює чимало подвигів, зокрема витягає з лапи кульгавого льва величезну скалку, і той стає його вірним супутником. Нарешті подружжя помирилося і знову стало щасливим. Під впливом душевного потрясіння відбувається прозріння Івейна. Він знову здійснює авантюрні вчинки, але тепер це не просто забава - його подвиги приносять людям користь: він допомагає бідним, захищає слабких і знедолених, карає кривдників. Завдяки доблесті і душевному благородству Івейн стає одним із прославлених рицарів Круглого Столу.

Роман відзначається тонкими спостереженнями над душевними переживаннями героїв. Автор-, наприклад, вміло передає відтінки почуттів Лодіни і не без іронії розкриває приховані мотиви її вчинків. Спочатку вона прагне помсти, але з ненависті швидко народжується любов до Івейна. Зарозуміла і гонориста, вона поступово приходить до розуміння, що дружина повинна бути не тільки гордою дамою, а й простою і задушевною подругою свого чоловіка.

Романи про святий Грааль. Ця група бретонських романів є спробою поєднання світського рицарського ідеалу з пануючими релігійними догмами. В трактуванні символіки Грааля та морально-етичного ідеалу, який з ним пов'язаний, чимало розходжень. Це значною мірою пояснюється тим, що в розвитку міфа про Грааль є декілька нашарувань. У поганських віруваннях та ритуалах з Граалем пов'язані відголоски культу плодороддя; в кельтському фольклорі Грааль - це талісман, здатний насичувати і підтримувати сили людей; у християнстві Грааль - чаша-дароносиця.

Дуже популярний твір Кретьєна де Труа «Персеваль, або Повість про Грааль» є однією з перших [108] спроб обробки переказу про Грааль. Історія рицаря Персеваля починається з дитинства, його мати, чоловік і старші сини якої загинули на війнах і турнірах, хоче зберегти від небезпек рицарського буття молодшого сина і ховається з ним у глухому лісі. Але випадкова зустріч з рицарями викликала в юнакові жадобу доблесних подвигів. На горе матері, він покидає їх лісовий притулок і разом з Говеном, Персевалем та іншими рицарями Круглого Столу відправляється на пошуки Грааля, зображеного в романі у вигляді блискучої посудини, здатної зцілювати і чинити добро. Роман Кретьєна залишився незакінченим, а символіка Грааля - не розкритою до кінця. Послідовники Кретьєна по-різному представляли Грааль, часто в релігійно-містичному дусі, пов'язуючи символ Грааля з християнським смиренням та ідеєю аскетизму.

На сучасному етапі дослідження роману Кретьєна символіка Грааля розглядається як багатошаровий і складний ідеал, пов'язаний головним чином з проблемою морально-етичного виховання молодої людини, утвердження в ній почуття відповідальності та необхідності виконання певних морально-етичних норм: допомагати дамам і дівчатам, гідно поводити себе в їх товаристві, поважати старших і шановних осіб тощо. Вперше в романі «Пер-севаль» поставлена проблема самозречення в ім'я обов'язку. Таким чином, об'єктивно в романі домінує ідеал не релігійного, а гуманістичного характеру. В центрі уваги - проблеми освіти, морального самовдосконалення, які, на думку Кретьєна, є актуальними упродовж усього життя. Традиційна для куртуазної літератури любовна тема у «Персевалі» явно на другорядному місці. Кретьєн ставить також під сумнів корисність прописних істин, він на боці знань, які склалися на основі досвіду, розуму. Тому в романі відчувається бажання відмовитися від усякого роду готових повчальних сентенцій і замінити їх наукою активного життя.

Тип мандрівного рицаря, створений Кретьєном, та його моральний ідеал виявиться живучим і існуватиме декілька століть, аж до Сервантеса. Проблеми, порушені в «Персевалі», знайдуть глибшу розробку у творчості німецького поета XIII ст. Вольфрама фон Ешенбаха - автора відомого роману «Парцифаль».

Стиль романів Кретьєна має ряд своїх особливостей. Порушуючи морально-етичні проблеми, він уникає відкритого дидактизму, вміло поєднує глибокий [109] для того часу психологічний аналіз з динамікою дій. У рамках видуманого артурівського світу поет відтворює реальні взаємини і реальні картини життя, завдяки чому твір має чималу історико-піз-навальну цінність. Поет виробив нові прийоми віршування і створив зразок точного і гнучкого діалогу. Кретьєн де Труа - центральна фігура у європейському куртуазному романі, його «авантюрний» (і виховний одночасно) роман виявився найбільш продуктивним взірцем у рамках цього жанру. Високий моральний ідеал, постановка ряду важливих етичних проблем, блискуча художня майстерність французького поета здійснили великий вплив на романістів наступних поколінь, викликавши величезну кількість наслідувань, перекладів у Франції та за її межами.

До циклу бретонських повістей слід віднести відому повість «Мул без вуздечки» (кінець XII ст.), автор якої прикрився псевдонімом Пайєн де Мезьєр *. Повість починається з появи при дворі Арту-ра невідомої дівиці на мулі, яка гірко плаче і просить допомогти їй знайти загублену вуздечку. На допомогу кидається сенешаль Кей, але, як завжди, невдало. Справу доводить до кінця безстрашний Говен, який, здійснивши ряд подвигів, повертає вуздечку її володарці і цим знімає страшне заклят-тя з її країни. Анонімний наслідувач Кретьєна використовує модель його романів, але до печалей і радостей своїх героїв ставиться з поблажливою усмішкою, що дає деяким дослідникам підстави вважати цей твір пародією на артурівські романи.

* Пайен де Мезьєр - язичник з Мезьера; по аналогії з Кретьєном де Труа - християнин з Труа.

Візантійський цикл. Так звані візантійські романи - це досить значна група творів, у сюжетній структурі яких багато спільного з пізньогрецьким романом «злиднів». У романах цього типу майже відсутнє надприродне. На перший план висувається мінливість людської долі, в подоланні якої головна роль належить не рицарській доблесті та вправності, а терпінню, наполегливості, а інколи - й хитрості. Для романів цього циклу властиві насиченість побутовими подробицями і простота викладу. Найбільш характерними для даного жанру є твори, які одержали назву «ідилічних» романів. Вони створювались за такою сюжетною схемою: ніжна прихильність з дитинства, що переросла у кохання, соціальна нерівність (або різне віросповідання), насильне розлучення закоханих,пошуки один одного,зустріч і щасливе поєднання (шлюб). Причому всі незгоди не змінюють героїв ні зовнішньо, ні духовно. [110]

Класичним зразком такого жанру є французький анонімний роман «Флуар і Бланшефлор» (близько 1170 p.), винятково популярний у середні віки. Це розповідь про кохання двох юних сердець - сарацинського принца Флуара і дочки полоненої християнки Бланшефлор. Початок роману забарвлений ідилічними тонами: юна любов не знає тривог і сумнівів, це - ніжність і радість тільки що пробудженого почуття. Народилися вони обоє в один день, разом бавилися, вчилися, займалися музикою, їхня дитяча дружба поступово переросла у кохання, чому сприяло не лише постійне спілкування, а й прекрасна природа благодатного Середземномор'я. На перешкоді закоханим стає батько Флуара, який вважає, що син повинен вибрати наречену зі свого кола, і відправляє його у заморську школу, а дівчину продає заїжджим купцям. Флуар, життя якого стало безрадісним, вирушає на пошуки коханої. У романі немає описів рицарських подвигів (хоч принц готовий на будь-які випробування), основна увага приділяється описам морських мандрів, різних країн і міст, особливо побутової сторони життя і різних забавних пригод. Душевна чистота і благородність юнака повсюди викликають замилування людей і бажання допомогти йому якнайшвидше знайти свою подругу. Нарешті принц знаходить її у Вавілоні, де місцевий емір заточив юну красуню в недоступній вежі. Задобривши вартового подарунками, Флуар проникає в кімнату коханої в кошику з трояндами і ліліями. Але їх таємна радість недовговічна: емір захопив їх зненацька. Юне подружжя чекає кара. Але навіть загроза смертельної кари не приглушує їх ніжної прихильності, кожен з них бере провину на себе і хоче вмерти першим, щоб продовжити життя другого. Роман закінчується щасливим шлюбом. Географія роману, інтерес до екзотики свідчать про те, що створювався він не без впливу контактів з Близьким Сходом та арабською культурою.

Яскравим взірцем «ідилічного» роману є також пісня-казка «Окассен і Ніколет», яка виникла на початку XIII ст. в Пікардії (Північно-Західна Франція) . Це також розповідь про закоханих, які зуміли подолати всі перешкоди на шляху до щастя. Героїв розділяє соціальне становище і віра: Окассен графський син, Ніколет - сарацинська полонянка. Батько юнака добивається, щоб опікун Ніколет замкнув її у вежі, а сина кидає в підземелля замку. Закохані змушені втікати, однак на їх шляху виявилось [111] стільки перешкод, що тільки через кілька років доля з'єднала їх у щасливому шлюбі. Окассен діє всупереч правилам рицарського станового кодексу. Він - смілива людина, але байдужий до рицарської слави і подвигів. Батько насилу вмовляє його взяти участь у феодальній війні, щоб захистити власні володіння. Ця дивна для феодала поведінка (та й деякі інші факти) дає привід вважати цю повість пародією на феодально-рицарські закони та звичаї. Але головною темою твору є кохання. Це світлий гімн взаємній любові та вірності. Це - ясний світ почуттів, трепетних, ніжних, непоборних. Ось чому героїв так приваблює казкова країна Торлор, де немає кривавої феодальної ворожнечі і закохані можуть беззастережно віддаватися радостям і насолодам. У романі прославляється все прекрасне, світле, розумне. Окассен насмішкувато ставиться до релігійних догм. Він не хоче потрапити в рай, тому що туди підуть попи, нещасливі, хворі, злидарі. Він згоден на пекло, тільки б поруч з ним була його вірна подруга Ніколет. Тим більше, що в пекло відсилають учених, доблесних воїнів, ніжних благородних дам, жонглерів. Автор з зацікавленням змальовує сцени буденного життя, співчутливо ставиться до злиденного життя народу. Любовні переживання героя порівняно з бідою пастуха (йому грозить тюрма за пропажу панського вола) розцінюються автором як панська примха.

Роман приваблює надзвичайною свіжістю, легкою усмішкою, тонким сприйняттям природи, яка завжди співзвучна настроям героїв. Особливим ліризмом відзначена розповідь про Ніколет. Розумна і рішуча, вона «настільки прекрасна, така, юна, світла, сонцесяйна», що пастухи в лісі відмовляються сприймати її як земну істоту, для них вона - фея. Сама її юна чарівність може вилікувати від застарілої недуги. Певні ознаки фольклорного стилю (чергування прози та віршів), а також елементи демократичного світосприйняття дають підстави припускати, що повість «Окассен і Ніколет» виникла в жонглерському середовищі.

У Німеччину рицарський роман проникає наприкінці XII ст. Він впливає на героїчний епос, забарвлює його куртуазією. Своєї вершини німецький куртуазний роман досяг у творчості трьох поетів кінця XII-початку XIII ст.- Готфріда Страсбурзького, Гартмана фон Aye та Вольфрама фон Ешен-баха. Готфрід Страсбурзький прославився як творець віршованої обробки французького роману про [112] Трістана та Ізольду. його роман (найбільш значний за межами Франції) відзначається психологічною глибиною та майстерністю у відтворенні рицарського побуту. В епоху романтизму, коли пробудився інтерес до середньовіччя, саме німецький роман сприяв зацікавленню цією старовинною любовною історією.

Гартман фон Aye познайомив земляків з артурів-ськими романами Кретьєна де Труа («Ерек» та «Івейн»). Самобутнім його твором є віршований роман «Бідний Генріх» з яскраво вираженою провідною ідеєю: прості люди добрі та співчутливі, заради врятування інших вони здатні на сподвиж-ництво. Ясність і чистота мови, багатство рими, глибока людяність його роману захопили багатьох письменників, в тому числі Івана Франка.

Видатним поетом був Вольфрам фон Ешенбах. Вольфрам є автором знаменитого роману «Парцифаль» - німецької версії «Персеваля» Кретьєна де Труа. Німецький поет розкрив до кінця всі не вирішені Кретьєном проблеми і, головне, поглибив мотив Грааля. В Ешенбаха Грааль - чарівний камінь, який дає людям наснагу, силу і блаженство. Життєвий шлях Парцифаля складний і звивистий. І тільки зіткнувшись з людськими стражданнями, він доходить висновку, що справжнє призначення рицаря - не в виконанні куртуазних заповідей, а в служінні високим моральним ідеалам. Він стає на чолі рицарського братства тамплієрів, для яких поклоніння Граалю означає активну проповідь моральної чистоти і людинолюбства. «Парцифаль» Ешенбаха - твір багатоплановий. У ньому відбились не тільки пошуки морального ідеалу, а й тяжіння до відтворення повсякдення: побуту замків, міст, заморських подорожей, війн, поєдинків, що становить яскраву і різнобарвну картину тогочасного життя.

Перші романи англійською мовою з'явилися на початку XIII ст. Створювались вони на основі творів нормандських поетів. Особливо популярними в рицарському середовищі (а також у народному) були романи на сюжети легенд про короля Артура (роман «Артур», «Артур і Мерлін», «Ланселот Озерний» та ін.). Перлиною англійської літератури вважається роман Томаса Мелорі (близько 1417- 1470 pp.) «Смерть Артура», який є систематизованою обробкою французьких та англійських переказів і романів про Артура. [113]

Куртуазна література - важливий етап у розвитку європейської літератури. Вона збагатила її новими ідеями, жанрами, художніми засобами, сприяла формуванню реалістичного методу. Куртуазна лірика і роман, для яких властиві гуманістичні тенденції, проповідь поваги до жінки, до природних людських почуттів, мають певне виховне значення. Зокрема, «...середньовічний роман передав наступним епохам високе уявлення про людський обов'язок, про честь і благородство, про безкорисливість і подвижництво, про доброту і співчуття... уявлення про те, що потім почало називатися важко визначеним, але всім зрозумілим словом «рицарскість» (1).

Рицарська література відіграла свою роль у підготовці гуманістичної ідеології та мистецтва доби Відродження.

 

2.7. Міська і народна література

З XII-XIII ст. у Західній Європі в результаті зростання продуктивних сил й відокремлення ремесла від сільського господарства відбувається швидкий розвиток міст. Розподіл ремесел по цехових організаціях, зростання внутрішньої та зовнішньої торгівлі забезпечують містам все більшу вагу в економічному й політичному житті європейських країн. Багато міст, особливо в Південній Франції, Італії, Фландрії, рано здобувають незалежність, іноді у жорстокій боротьбі захищаючи свої права і свободу. Війни, феодальні чвари, сутички між сеньйорами і містами гальмували їх розвиток. Населення міст, яке вийшло головним чином з кріпосного селянства, виступало проти феодального сеньйорства, тяжіло до централізованої влади, до державної єдності й тому підтримувало короля в його боротьбі з анархічними прагненнями непокірливої знаті. Союз королівської влади і міст відіграв важливу роль в історичному процесі становлення державності й національного об'єднання народів Європи. Що стосується дрібного і середнього рицарства, то внаслідок розпаду натурального господарства воно входило в контакт з міським населенням, приєднуючись до міського патриціату. В руках молодої буржуазії поступово зосереджуються значні багатства, що неухильно посилює її вплив. Середньовічне місто стає не тільки могутньою економічною силою, а й адміністративно-політичним і культурним центром. [114]

(1) Средневековьій роман и повесть /Вступит. статья и приложение А. Д. Ми-хайлова.- М.: Худож. литература, 1974, с. 27.

Престижу міст сприяє піднесення містобудування та архітектури - основи синтезу середньовічного мистецтва. В XI-XII ст. в Європі панує так званий романський стиль, представлений могутніми будовами - замками-фортецями, храмами-фортецями, які ввібрали в себе суворий, наповнений війнами дух епохи і постійну необхідність у захисті. Але вже в середині XII ст. починається торжество готики - свідчення могутності та розквіту середньовічного міста-комуни. Готичний стиль увіковічнив себе перш за все в архітектурі, в грандіозних соборах і ратушах європейських міст XII-XIV ст. Собор великого середньовічного міста був не тільки місцем богослужіння, а й осередком громадського життя. Наприклад, у Соборі Паризької богоматері (Нотр Дам) засідав парламент, читались університетські лекції, ставились містерії. При воєнній загрозі собор легко вміщував усе населення міста і ставав фортецею! Великим був естетичний вплив готичних творінь. Опуклі прикраси, безліч скульптур, барельєфи, висячі арки, примхлива кам'яна різьба, монументальні вітражі прикрашали ці споруди ззовні й зсередини. їхні величні портали, ошатні вежі і дзвіниці надавали будівлям святкової урочистості.

З розвитком міст виникають світські школи, а на їх базі - перші європейські університети. Наприкінці XII ст. в Європі поширюється наукова і філософська система іспанського вченого араба Ібн-Рош-да (Аверроеса). Послідовник матеріалістичних ідей Арістотеля, він учив, що світом керують природні закони, що матерія вічна і, таким чином, відкидав ідею «божественного» походження світу. Завдяки поглибленню інтересу до античності, до невідомих раніше праць Арістотеля та праць арабських учених відбувається значне піднесення філософської і наукової думки.

Незважаючи на всі зусилля папства, інквізиції, спрямовані на зміцнення релігійності і правовір'я, процес секуляризації продовжувався. Нові віяння проникають і в лоно церкви, про що свідчить виникнення все нових єресей. Високого рівня досягає схоластика, яка тяжіє до раціоналістичного мислення. XII-XIII ст. висуває своїх середньовічних мислителів. Учений-монах італієць Фома Аквінський (1226--1274) на базі античності та арабських рукописів намагається примирити раціоналістичні знання з християнським ученням. Англієць Роджер Бекон (1214-1294) доходить до емпіричного природознавства. На його думку, метою науки є опанування [115] таємницями природи; філософія повинна спиратися на досвід, конкретні науки, особливо на математику й оптику. В XIII-XIV ст. досягає вершини один із напрямів схоластики - номіналізм, який був «першим виразом матеріалізму»(1). Видатними представниками номіналізму в період XI-XIV ст. були І. Росцеллін, Дуне Скотт, У. Оккам. Номіналісти визнавали первинність предмета і вторинність поняття. Матеріалістичні тенденції в теорії номіналістів зумовили їх зв'язок з єретиками та опозиційність щодо католицької церкви. Зміцнення позицій світської ідеології сприяє росту прошарку європейської інтелігенції та розвиткові різних наук. Зокрема, певні досягнення в медицині стимулюють боротьбу зі знахарством та забобонами. Зацікавленість молодої буржуазії в рівності перед законом впливає на становлення правових норм на відродженому римському, а не канонічному (церковному) праві. Місто з його прагненнями до законності і порядку, до раціонального світосприйняття стає новим центром, де «розквітає своя соціально забарвлена культура, яка відіграла головну роль у формуванні культури національної» (2).

(1) Маркс К-, Енгельс Ф. Твори, т. 2, с. 135.

(2) История Франции, т. 1.-М.: Наука, 1972, с. 81.

Населення міст складалось в основному з колишніх кріпаків-утікачів. На це, звичайно, могли зважитись лише люди відчайдушно сміливі й активні. Місто, наче магніт, вабило їх можливістю здобути волю. Недарма в ті часи говорили, що «міське повітря робить вільним». Життя міського населення проходило в трудовій обстановці ремісничої майстерні, цеху, крамниці, пристані, контори, ратуші. У свято - на міській площі, в шинку, на лузі, в лісі за стінами міста. Тут панували свої інтереси, смаки, оцінки.

Література, яка створювалась у місті, відбила світогляд і буття молодого третього стану. Зрозуміло, вона не могла бути ізольованою від інших сучасних їй напрямів (героїчного епосу, поезії вагантів, рицарської літератури). Міська література сприйняла і засвоїла певні їх риси, використала, відповідно перетворюючи, деякі жанри, але за тематикою, змістом, ідейною спрямованістю й поетикою вона становила новий, окремий напрям тогочасної літератури.

Література міст тісно пов'язана з фольклором і сама нерідко має суто народний характер: звідси яскраві сюжети та образи, гострі сатиричні прийоми, антифеодальні та антиклерикальні настрої. Література нового напряму зображувала реальність, [116] буденну сторону життя й зовсім новий тип героя - простолюдина. її позитивний образ - городянин і селянин, в ньому підкреслюються такі риси, як працьовитість, енергійність, розсудливість, але цінується також спритність, хитрість; місто не любить людей слабких, кволих душею - його симпатії на боці веселих, кмітливих, наполегливих, котрі знаходять вихід з будь-якого скрутного становища. Разом з тим подібні якості засуджуються, якщо вони служать користолюбству й утискам.

Міська література відзначається дидактизмом, повчальністю. В ній відбилась твереза розсудливість, практицизм, життєва стійкість городян. Широко використовуючи засоби гумору та сатири, вона вчить, висміює, викриває. Стиль цієї літератури відповідає потягу до реалістичного зображення дійсності. На противагу куртуазії рицарської літератури, міську літературу відзначає «приземленість», здоровий глузд, а також грубуватий гумор, жарт, що іноді межує з натуралізмом. Мова її близька до народної мови, міської говірки. Представлена міська література жанрами епосу, лірики, драми. Найбільшого розквіту вона досягла у Франції.

Сатира і дидактика. Фабліо, шванки. Найулюбленішим жанром міської літератури є невелике віршоване оповідання комічного або сатиричного змісту. У Франції воно називалося фабліо (лат. fabula - байка), у Німеччині - шванк (нім. Schwank - жарт). Це жанр народного походження. Протягом століть у народі були популярними веселі розважальні оповідки, побрехеньки, притчі, які в період розквіту міст зазнали літературної обробки. Збереглося близько 150 фабліо, приблизно 60 з них належить 30 авторам, інші - анонімні. Серед творців фабліо є представники різних станів (в тому числі високопоставлені особи рицарського звання), але здебільшого це жонглери та декласовані клірики.

Стилістичний аналіз текстів показує, що фабліо - жанр провінційного походження, особливо поширений на північному заході Франції, у Пікардії. Фабліо відбивають головним чином світогляд і смаки городян, але поширені вони і серед селян, духовенства, дворян. Мова фабліо приправлена грубуватим гумором і гострим жартом. Але в тих фабліо, які призначалися для слухачів замків та палаців, грубовато-гострий жарт (основа фабліо) замінюється вишуканою усмішкою, що наближає їх до стилю рицарської літератури. [117]

Тематика фабліо різноманітна. Є фабліо розважального змісту, які повинні викликати сміх безглуздо-комічною ситуацією. Але в основному це твори повчального змісту, мета яких не тільки розважати, а й виховувати. Багато фабліо мають соціальне забарвлення - в них прославляється проста людина, її кмітливість, розум, вміння постояти за себе. У комічному світлі зображені зарозумілість рицарів, лицемірство духовенства. Тривала популярність фабліо пояснюється наявністю в них і так званих вічних тем: їхні автори висміюють заздрість, забобони, неуцтво і, особливо, скупість (жонглери залежали від «милостей» покровителів, тому ця риса була для них особливо нестерпною). Частина фабліо має ант'ифеміністичне забарвлення: в них розповідається про «хитрощі та віроломство» жінок, які, мовляв, охоче зраджують своїх чоловіків. Очевидно, це зумовлено впливом клерикальної літератури, яка протягом століть повчала, що жінка - гріховне створіння. Цікаво, що жінок у цих розповідях спокутують звичайно власне клірики. Автори фабліо явно висміюють релігійну мораль, показують, що духовенство проповідує її заповіді, але само в них не вірить і порушує їх. Таким чином, фабліо мають антиклерикальну спрямованість. Об'єктивно література ця підривала підвалини релігійного аскетизму та моралі.

Автором популярних фабліо був відомий жонглер Рютбеф. Вогонь своєї сатири він зосередив на духовенстві. У відомому фабліо «Заповіт осла» розповідається про священика, котрий поховав свого улюбленого осла на християнському цвинтарі. Коли його викликав для пояснення єпископ, кюре не розгубився і швидко поклав на стіл 20 екю, які нібито осел заповів богові «на поминання своєї душі». Єпископ зі словами «Бог простить його» вхопив гроші. Автора потішає винахідливість кюре, але свій твір він закінчує сповненим іронії висновком: «Ви бачите, як з допомогою грошей цей осел став християнином. Немає такого злочину, за який не можна було уникнути кари з допомогою повного гаманця».

Свою ненависть і презирство до монахів Рютбеф виразив у фабліо «Сказання про брата Денізу». Юна Деніза мріє посвятити себе служінню «богові і пресвятій Мадонні». Монах Симон (який загруз у гріхах) вмовляє її поступити під виглядом юнака у францісканський орден. Наївна дівиця обрізує свої чудові коси і, переодягнута в чоловічий костюм, [118] іде в монастир, де її з радістю зустрічає брат Симон. Проте одна дама випадково викриває розпутного монаха і того чекає розплата. Він принижено благає прощення, але чує невмолиму відповідь:

Підлий ханжа й лицемір.

Ти ведеш розпусне життя.

Той, хто повісить тебе,

Зробить прекрасне діло.

Гірка іронія, сарказм звучать у пролозі до фабліо Рютбефа «Про душу вілана»: «Рай створений не для віланів. Про це і в священному писанні сказано. Ні за гроші, ні в нагороду за добрі вчинки вони не можуть туди потрапити. І це зовсім справедливо. Як! Ви хочете, щоб якийсь голодранець жив разом з властителями неба? Пекло - ось де вони повинні бути!»

У фабліо «Про вілана, який тяжбою здобув рай» народний автор висмією навіть святих. Апостол Петро, воротар раю, не впускає в нього душу вілана, говорячи, що там немає місця «підлому люду». Вілан вступає у суперечку з Петром та іншими апостолами, нагадує їм їхні провини, відречення від Христа. Святі кидаються за допомогою до бога. Але вілан і богові зумів довести своє право на рай: усе життя він, на відміну від святих, служив людям, «не гнав людей на муки», «біднякам свій хліб віддавав». Бог змушений визнати правоту вілана та залишити його в раю. Сюжет цей цікавий не лише своїм антиклерикальним змістом, а й моральною спрямованістю: проста людина повинна наполегливо добиватися справедливості, якщо потрібно, то й хитрістю, бо у світі «кривда всі шляхи захопила».

Популярним у багатьох країнах було фабліо повчального характеру жонглера Берньє «Попона, розрізана навпіл», в основу якого лягла старовинна притча. Багатий старий купець одружує єдиного сина з рицарською дочкою, розпусні батьки якої розтринькали своє майно. (Такий шлюб був можливий. Купецтво з розвитком торгівлі збагачується і, шукаючи захисту від всіляких утисків, рідниться зі збіднілим рицарством). Чванлива невістка переслідує свекра і добивається, щоб його вигнали з дому. її чоловік велить малому синові кинути дідові стару попону, щоб той міг прикритися нею під час негоди. Хлопчина розрізає попону навпіл, одну половину віддає дідові, а про другу говорить батькові, що хоче зберегти для нього, мовляв, коли він постаріє, то дасть йому не більше, ніж нині той дав дідові. Осоромлений батько повертає старого додому. [119]

Широковідомим було фабліо «Селянин-лікар», сюжет якого приваблює дотепністю та виразною соціальною спрямованістю. Багатий селянин одружився з дочкою дворянина. Боячись подружньої зради, він кожного ранку, перед тим як іти в поле, бив дружину, а ввечері просив пробачення. Жінка вирішила помститися. Одного разу до села завернули царські гінці, що їхали до Англії за лікарем для королівської дочки, яка подавилась кісткою, і вже тиждень ніхто не може їй допомогти. Жінка сказала, що її чоловік чудовий лікар, але вміння своє він приховує і тільки побоями можна примусити його виявити свій хист. Селянина схопили, привезли до короля і добре побили. Виплутуючись із скрутного становища, він різними вигадками так розсмішив королівну, що кістка випала і вона знову стала веселою і здоровою. Але тепер до «лікаря» суне натовп хворих, і король наказує лікувати їх. Спантеличений селянин відмовляється, його знову б'ють, і тут він знаходить вихід: обіцяє зцілити всіх хворих, якщо найбільш немічного з них спалити живцем, а попіл вжити на ліки для інших. Перелякані хворі розбіглися. Так простий селянин обдурив короля і знать.

Аналогічним жанром у Німеччині були шванки. Визнаний майстер цього жанру - бродячий поет Штрікер (XIII ст.). У його спадщині особливу цінність становить цикл шванків, об'єднаних у збірку «Піп Аміс», в якій змальовано широку картину тогочасних звичаїв. Головною постаттю веселих оповідок є Аміс, піп-штукар, який своєю веселою вдачею нагадує Тіля Ейленшпігеля - героя німецьких народних книг.

Веселого попа Аміса незлюбив користолюбець єпископ і вирішив поживитися його коштом. Але піп був небагатим і нічого не дав єпископу. Тоді єпископ зажадав від нього відповідей на головоломні питання, маючи намір відібрати у попа парафію. Аміс на все дотепно відповідає і тоді роздратований єпископ вимагає від нього навчити осла грамоти. Але піп з честю справляється і з цим випробуванням, навчивши осла перегортати мордою сторінки біблії, передбачливо пересипані вівсом. Щоб жити в достатку, Аміс вдається до різних витівок, використовуючи при цьому забобонність і глупоту людей.

Однією з найцікавіших є розповідь про Аміса в ролі живописця, в якій висміяно чванливість феодалів. Прибувши до двору французького короля, Аміс взявся намалювати за великі гроші картину, [120] яку зможуть бачити тільки законнонароджені. Нічого не намалювавши, він повідомив про закінчення своєї праці. Перелякані придворні, які хизувалися своїми знатними предками і боялися за свої лени, не наважились вголос признатись, що не бачать зображеного на полотні. Навіть король, засумнівавшись у законності свого народження, перший хвалить неіснуючу картину. Цей дотепний сюжет став відомим у багатьох країнах, зокрема, його використали Сервантес у «Театрі чудес», Андерсен у відомій казці «Нове плаття короля». У шванках про Аміса прославлялись винахідливість і кмітливість простих людей, висміювались духовенство і феодали.

Сюжети фабліо та шванків протягом століть приваблювали багатьох авторів: Боккаччо, Мольєра, Бальзака, Шарля де Костера, Ромена Роллана, Анатоля Франса та ін. У сучасній Франції знову зріс інтерес до цих народних оповідань, що зумовило появу цілого ряду нових досліджень.

Тваринний епос. Одночасно з фабліо і шванками в міській літературі виникають твори великого епічного жанру - поеми, які, на відміну від героїчного та рицарського епосу, мають сатиричний та алегоричний характер. Так званий тваринний епос складався на основі байок і казок, що здавна існували в народів світу.

Найвизначнішим твором цього жанру є обширна французька поема «Роман про Лиса», або «Роман про Ренара», формування якої почалося з другої половини XII ст. і закінчилося в середині XIII ст. До «Роману про Лиса» входить близько ЗО епізодів, в яких у формі алегорій і в стилі міської літератури створена гумористична та сатирична картина феодальної дійсності. Світ звірів улаштований на зразок ієрархічного феодального суспільства. На чолі держави стоїть цар звірів лев Нобль, навколо нього - придворні та піддані: самовпевнений тугодум ведмідь Брьон (знатний феодал) та підступний хижак леопард (міністр короля); осел Бодуен (придворний проповідник), верблюд (папський легат), баран (зубожілий дворянин). Простий люд представляють дрібні тварини та птахи: півень, курка, заєць, кіт, слимак, синиця, ворон та ін., які в усьому залежать від примх верхівки. Основний сюжетний стержень «Роману», до якого додавались усе нові відгалуження,- це розповідь про люту ворожнечу між лисом Ренаром та вовком Ізенгрімом, які напевно належать до рицарського стану. Ця ворожнеча [121] виникла давно, ще в той час, коли Лис почав залицятися до Вовчиці. Хитрий Лис постійно знущається з тупуватого і жадібного Вовка: він то заманює «дорогого кума» в монастирську криницю і з ним розправляються монахи, то умовляє Вовка ловити рибу в прорубі хвостом - хвіст примерзає, і Вовка б'ють селяни. Вовк змушений скаржитися Ноблю, але у Лиса немало друзів при дворі, які захищають його. Та й сам Лев не забув випадку, коли Лис догодив йому. Одного разу Лев, Вовк та Лис відправилися на полювання і зустріли бика, корову і теля. Лев запропонував Вовкові розділити здобич. Той бика і корову віддав королю і королеві, а теля взяв собі. Король не погодився з таким рішенням і запропонував тепер Лису зробити розподіл, і Лис присудив теля принцу. На запитання Лева, де він навчився ділити так «справедливо», Лис сказав, багатозначно поглядаючи на Лева: «Досвід, ваша величність, премудрий досвід». Одначе король змушений судити Лиса, від його витівок терплять не тільки Вовк, а й інші піддані. Відбувається «божий суд» - бій Вовка і Лиса. Вовк перемагає, і Лиса хочуть повісити. Але монахи випросили віддати Лиса у монастир на покаяння. Тут він полонив усіх своєю святістю поведінки вдень, а вночі крав курей. Та навіть коли його викрили, Лисові все ж удається уникнути покарання і знову здобути ласку короля, пообіцявши Леву вилікувати його від усіх хвороб за допомогою вовчої шкіри.

Вважається, що у створенні поеми брало участь не менше десяти авторів. Це, звичайно, позначилося на її змісті та стилі. Ставлення авторів до Лиса двояке. Симпатії авторів на його боці, коли він вступає у боротьбу з високопоставленими хижаками, зокрема коли Лис спритно обдурює короля і королеву. Але якщо Лис нападає на залежних і слабких (курку, зайця, кота, слимака та ін.), то нерідко і йому самому дістається - простий люд також уміє за себе постояти.

Якщо перші частини роману є скоріше веселою пародією на людське суспільство взагалі, то приблизно з середини твору поступово посилюються викривально-сатиричні тенденції, спрямовані проти феодально-клерикальних кіл. Поема відображає інтереси молодого третього стану, який вже через літературу викриває феодальне свавілля і соціальну нерівність.

«Роман про Лиса» викликав ряд нових варіантів та наслідувань не тільки у Франції, айв інших [122] країнах. Так, викликає інтерес фламандська поема «Коронування Лиса» (близько 1270 p.), в якій у сатиричних тонах йдеться не тільки про королівську владу, а й про лицемірність церковної верхівки: сам папа заздрить Лисовому вмінню перетворювати барана у священика, а негідника в єпископа. У Німеччині в XV ст. постає аналогічний епос - «Рейнеке-Лис». Тваринний епос викликає інтерес і в наступні віки. Гете на основі «Рейнеке-Лиса» написав свій однойменний твір. Сюжети німецького тваринного епосу використав Іван Франко у своєму сатиричному творі «Лис Микита».

Алегоричні поеми. Поширеним жанром міської літератури є алегоричні поеми. Жанр цей виник у Франції. Найбільш значним твором французької алегоричної поезії є «Роман про Троянду», що складається з двох частин. Першу частину написав близько 1230 р. Гільйом де Лорріс. Це любовна алегорія, витримана в куртуазних тонах. Двадцятирічному поетові сниться, що він потрапляє у сад, де панує Насолода, і палко закохується в красуню Троянду. Зірвати Троянду, тобто домогтися взаємності, юному поетові допомагають Привіт, Великодушність, Співчуття. Але проти них виступають Відмова, Сором, Лихослів'я, Заздрість, Страх, Святенництво та ін. Прибічники юнака зазнають поразки, і він прокидається у розпачі.

Більш значною за змістом є друга частина, написана через 40 років ученим городянином Жаном де Меном. Він продовжив любовну сюжетну лінію першої частини, але в іншому тоні - як дидактик і сатирик. Жан де Мен висміює куртуазну концепцію кохання, критично ставиться до поведінки жінок, вважає їх легковажними (що взагалі характерно для бюргерської літератури). Але головним у цій частині є те, що автор ставить ряд питань соціального, філософського й морально-етичного плану. За допомогою образів Розуму і Природи він виражає своє ставлення до людей, природи, суспільства. Розум і Природа викривають різні середньовічні забобони. Автор намагається дати пояснення таким природним явищам, як грім, блискавка, буря. Висловлювання Розуму і Природи становлять зміст об'ємних відступів, які свідчать про виключну на той час освіту автора та його вільнодумство. Не випадково Жана де Мена називають «Вольтером середньовіччя». Погляди вченого городянина розходяться з офіційною феодально-церковною ідеологією. Автор заперечує божественне походження королівської [123] влади, вважаючи, що її встановили багаті, щоб зберегти своє майно, яке повинно належати всім. Він переконаний, що жадоба збагачення позбавила людей рівності. Жан де Мен вважає, що природа створила всіх людей однаковими і що шляхетність залежить від самої людини, її поведінки, від доброго серця, без якого нічого не варте родовите дворянство. Освічені та вчені люди благородніші від знатних, вищі за королів, бо освіченість допомагає їм правильно судити про Добро і Зло. У висловлюваннях Лицемірства Жан де Мен висміює попів та монахів, не щадить і самого папу римського.

Важливою особливістю поеми є використання в ній висновків і думок античних авторів. Зокрема, Жан де Мен йде за натурфілософією Арістотеля і моральною філософією Платона. Незважаючи на схоластичність форм мислення, думки Жана де Мена вражають новизною і прогресивністю. Від імені третього стану, який вже пробудився до громадського життя, поет засуджує соціальну нерівність, викриває лицемірство церковників, висміює мракобісся і забобони. Аж до XVI ст. «Роман про Троянду» був однією з найулюбленіших книг французів. Про велику популярність її свідчать численні списки та наслідування як у Франції, так і за її межами.

Видатною пам'яткою алегоричної поезії в Англії є морально-дидактична поема «Видіння про Петра-Орача» Вільяма Ленгленда (близько 1332- близько 1400). Про особу Ленгленда майже нічого не відомо, незаперечним є тільки те, що життя його було злиденне. На основі дослідження його творів вчені вважають, що він селянського походження, що молоді роки його пройшли в монастирі. Пізніше він жив у Лондоні без певних занять, у нестатках. Поет довго працював над «Видінням», яке дійшло до нас у численній кількості рукописів. Зміст і спрямованість поеми повністю визначені соціальними умовами англійського суспільства напередодні великого селянського повстання 1381 р. Це були тяжкі часи для англійських селян. Нещадно експлуатовані лендлордами, вони були безправними, жили у злиднях. Виходячи з їхніх інтересів, Ленгленд і намагається створити картину життя Англії XIV ст. і виявити її соціальні конфлікти. «Видіння» починається прологом, в якому розповідається, що автор «пішов бродити по світу широкому» і, втомившись, заснув травневого ранку на Мальвернських горбах. Він бачить сни-видіння; опис цих одинадцяти видінь [124] і становить зміст поеми. Найбільш соціально значимим є зміст перших двох видінь. Спочатку поет бачить широке поле, що алегорично уособлює життя, людство. На сході стоїть вежа - обитель Правди; на заході - похмура тюрма - обитель Зла. Поле заповнене людьми всіх станів: багаті в розкішних шатах і бідняки в лахмітті - король, знать, рицарство, духовенство, чиновники, купці, селяни, прочани, бродяги та ін. Одні ходили за плугом, майже не знали розваг, а марнотратники безсовісно гайнували їхню таку важку працю.

В поемі багато алегоричних постатей-абстракцій, втілених у конкретні образи. Так, Свята церква виступає в образі прекрасної жінки в полотняній одежі. Леді Хабар - розкішно одягнена дама, прикрашена коштовним камінням. Але, на думку автора, найбільш випробуваний скарб на землі - це Правда, якій допомагають Кохання і Совість. Проти них виступають Лють, Облесливість, Підступність, Хабар. Леді Хабар і Обман вирішили одружитися, і на їх весілля збирається чимало судових засідателів, приставів, шерифів, адвокатів, маклерів, постачальників провіанту, торговців і їм подібних. Дарча грамота дозволяє Хабару та Обману зневажати бідних, порушувати десять заповідей, обманювати, вихвалятися, лихословити і т. ін. Цікавою є гумористична сцена сповіді смертних гріхів - Гордості, Нестриманості, Заздрості, Гніву, Скупості, Обжерливості, Лінощів. До того ж кожний з гріхів вдало втілений автором у конкретно-типовому людському образі. Так, Скупість - голодна і злиденна, в старій заношеній одежі. Заздрість - з блідим худим обличчям і надутим від гніву тілом. Обжерливість виступає в образі п'яниці-ремісника, який, ідучи на сповідь, вступив до шинку, звідки його витягають дружина і дочка. Розум закликає «шукати Правду», але виявляється, що серед цього натовпу ніхто не знає, де вона є. Єдиний Петро-Орач може повести людей до Правди. Сорок років служив він Правді, вона навчила його необхідних ремесел, дала притулок і хліб, вчасно і щедро платила за чесну працю. Петро-Орач описує дорогу до Правди і готовий вести людей, але перед тим він повинен засіяти своє поле. Всі беруться до роботи; Орач кожному вказує його обов'язки. Зрештою Правда прощає гріхи всім, хто працював.

Головна соціально-моральна цінність «Видіння» - у проповіді необхідності праці, її значення в житті людей, а також у звеличенні трудящих [125] мас - селянства. Зображуючи феодальне суспільство, де до праці ставились з презирством, Ленгленд показує трудящу людину морально вищою від представників панівних верств. Праця проголошується основою добробуту суспільства і його морального оздоровлення. Критичне ставлення Ленгленда до панівних класів, що ведуть паразитичний спосіб життя у той час, коли англійське село та міські низи животіють у злиднях, сприяло успіху поеми серед демократичного читача. Керівники народного повстання 1381 р. добре знали поему і зверталися до неї у своїх виступах, проповідях і прокламаціях. «Видіння про Петра-Орача» викликало чимало наслідувань. Образ Петра ще довго сприймався в Англії як втілення селянської працьовитості, морального здоров'я та народної мудрості.

Лірика. У рамках міської літератури розвивалась пісенна лірика. Спочатку вона засвоювала певні форми рицарської поезії і разом з тим тяжіла до зображення реальності, побуту. Невдовзі лірика виробила свої форми, характерним для неї стають гумор, сатиричність. Міська лірика виникла в північно-східних промислових областях Франції. Тут, на зразок ремісницько-цехових організацій, створювались об'єднання поетів-городян, які влаштовували регулярні поетичні змагання. Провідні жанри французької міської лірики XIV-XV ст.- балада, рондель, віреле, а також твори лірико-дидактичного характеру: сказ, скарга, заповіт.

Найбільш талановитим представником міської лірики був Рютбеф (близько 1230-1285), паризький поет та професійний жонглер яскравої творчої індивідуальності. Спеціалісти вважають Рютбефа першим французьким письменником у сучасному розумінні. Про життя поета ми можемо судити тільки з його ліричних творів («Бідність Рютбефа», «Одруження Рютбефа», «Смерть Рютбефа» та ін.). Енергійний та палкий за вдачею, він швидко відгукувався на всі важливі події і виступав майже в усіх жанрах свого часу. В його творчому доробку є житія святих, релігійні драми («Чудо про Теофіла», переклад російською мовою О. Блока), алегоричні поеми (окремі частини «Роману про Лиса»), фабліо. Особливо Рютбеф проявив себе як лірик-новатор, він порушив існуючі норми поетичної мови і сміливо ввів у поезію слова і звороти з розмовної мови демократичного середовища. Поет відкинув куртуазні заповіді з їх традиційною любовною тематикою. В його творах нема ідеалізованого зображення жінки, [126] інтимні сторони побуту він відображає по-своєму. В автобіографічних творах Рютбеф з гострим гумором, часом надміру відверто і разом з тим по-людяному описує свої слабості та пороки, розповідає про домашні незгоди, чвари з дружиною, хвороби, нестатки. Типовим для його манери є вірш «Весілля Рютбефа».

В сумну годину

Я взяв собі таку дружину,

яку ніде більш не зустріну.

Я сам не свій.

 

У шлюбі втратив супокій.

І в скруті я живу тяжкій.

Гидка на вроду,

Суха, мов щепка, й коса зроду,

За п'ятдесят, лихого роду.

За що кохать?

Адже їй час давно вмирать!

..............................................

Не буде в мене Дружина сита,- бо нужденна

Трапеза наша цілоденна.

Хоч не біда -

Не розжирієм: хліб, вода -

Для наших душ - пиття, їда.

    (Переклад М. Терещенка).

Рютбеф брав активну участь у суспільно-політичних справах свого часу, що позначилось на його публіцистичній поезії. В дотепних і злих сатирах він бичує пороки всіх станів: хижацтво феодально-рицарського стану, який ставився до народу, як вовки до ягнят; свавілля суддів, скупість торговців та розбагатілих селян. Він - запеклий ворог духівництва, особливо численної братії монахів, які, мов паразити, розповзлись по селах і містах Європи. «В нас тепер розвелось стільки монаших орденів! Не знаю, хто їх вигадав. Чи любив їх бог? Ні, вони не з його друзів... Ханжі та святенники зіпсували весь світ»,- твердить поет. Дорікає він і королю, який поблажливо ставиться до чернецтва.

Рютбеф прокладав нові шляхи в поезії, його публіцистична і сатирична поезія, автобіографічна лірика, яскравий темпераментний стиль сприяли створенню у Франції того поетичного грунту.^на якому зростав видатний поет Франсуа Війон (XV ст.).

Німецька бюргерська лірика середньовіччя - мейстерзанг - в основному була морально-дидактичною й помітного розквіту не досягла.

Народна та міська лірика довгий час існувала в усній традиції. Але з розвитком міської культури [127] можливості її запису та літературної обробки розширюються. Перші записи належать до XIII ст., уже в XV-XVI ст. з'являються збірки народних пісень, здебільшого рукописні, а іноді й друковані, з нотними зразками. Особливо популярним жанром у XIV-XVI ст. стає балада - пісня розповідного характеру, легендарного, історичного, побутового та фантастичного змісту. Яскравого розквіту вона досягає в Англії, Німеччині, Шотландії, у скандінавських народів.

В Англії винятково популярними були балади про Робіна Гуда. Історичність постаті Робіна Гуда не доведена. Улюблений герой простих людей Англії виступає в народних піснях як вільний селянин - йомен, який став розбійником, щоб захищати народ від сваволі знаті, суддів, попів. Відважний ватажок лісного загону та його «зелені стрілки» - вірні друзі й захисники всіх скривджених. Дух незалежності, впевненість у своїй правоті та почуття гідності, любов до природи пронизують балади цього циклу. Народ опоетизував свого героя: спритний і статний, відважний, дотепний і чесний Робін Гуд відмовляється жити в королівському палаці, йому миліша свобода в «веселому зеленому лісі», який він вибрав своєю домівкою. В образі благородного сміливця втілена народна мрія про доблесного захисника правди і справедливості. Народ свято зберігав пам'ять про Робіна Гуда. В багатьох районах Англії та Шотландії протягом довгого часу існували народні свята на честь легендарного героя. Образ його не раз використовувався в англійській літературі. Поетичну силу та соціальну гостроту цих балад високо цінував М. Горький, який з юнацьких років захоплювався легендарним героєм.

Середньовічна лірика привертала увагу наступних поколінь. Відомо, що Шекспір використав тексти і мотиви балад у ряді своїх п'єс. В епоху романтизму з ростом зацікавленості народною творчістю, жанр балади використовувався багатьма письменниками в різних країнах. У Росії балади писали і перекладали В. А. Жуковський, О. С. Пушкін, О. М. Толстой та ін. Видатним радянським перекладачем англійської та шотландської народної лірики вважається С. Я. Маршак.

Драма. Драматичне і театральне мистецтво величезного розквіту досягло в античному світі, але драма і театр доби середньовіччя створилися не на його основі. Християнська церква раннього середньовіччя, прагнучи підкорити життя людей релігійним [128] догмам, знищувала культурну спадщину, пройняту античним язичництвом: театральні будівлі були зруйновані, рукописи знищені або сховані в монастирських тайниках, імена великих драматургів і акторів забуті чи прокляті. Драма середньовіччя народжувалася з інших джерел і в інших формах. Незважаючи на протидію християнської церкви, у європейських народів продовжували існувати старовинні язичницькі обряди, пісні, ігри, танки, пов'язані з процесами праці або з явищами природи, яку прості люди любили й обожнювали. Так, дуже поширеними в Європі були травневі ігри, під час яких вибирали «королеву» або «короля» весни, співали веснянки, танцювали, запалювали вогнища; в багатьох країнах традиційним також було, наприклад, зображення боротьби між Літом Іі Зимою, яку звичайно представляли хлопці, сільські парубки, одягнені у відповідні костюми. Все це містило в собі початки театрального дійства.

Протягом багатьох століть носіями елементів театральних дій і вистав були бродячі актори та поети - міми, гістріони, жонглери, які показували жартівливі, буфонні сценки побутового змісту, а також відважувалися показувати пародії на богослужіння і висміювати предмети релігійних ритуалів. Церква вороже ставилася до них, забороняла дивитися їхні вистави. Проте їй самій судилося відіграти певну роль у розвитку середньовічної драми. З метою полегшення сприйняття релігійних догм мирянами церковники здавна вдавалися до музичних та видовищних ефектів. Уже в IX-X ст. для пожвавлення різдвяних і великодних служб в католицьке богослужіння вводилися тропи - діалогічні переклади євангельського тексту, обмін репліками між священиком, який служив літургію, і хором священиків, що молилися. Потім при богослужінні з'явилися елементи пантоміми. Наприклад, під час різдвяного богослужіння розігрували в особах поклоніння немовляті Ісусу, який лежав у яслах. Тропи та елементи інсценізації літургічного тексту сприяли виникненню культового жанру - літургічної драми (X-XII ст.). Але літургічна драма латинською мовою (як і сама меса) була суто культовим, далеким від життя дійством. Тому церква була змушена шукати доступніших для мирян засобів передачі євангельських епізодів.

З кінця XI ст. починається побутова обробка біблійського тексту. Все частіше він переривається епізодами побутового і комічного характеру. З'являються [129] все нові персонажі зі своїми (часто гумористичними) репліками: хитрун-продавець масла (яке нібито потрібне для змащування тіла Христа); продавець зброї (купували меч для святого Петра); комічні фігури чортів, що пожвавлювали виставу і дуже подобались парафіянам. Ці нововведення вимагали нових костюмів, відповідних декорацій, заміни латинської мови народною тощо. В XII ст. літургічна драма відокремлюється від богослужіння. Священнослужителі змушені були винести дійство з храму на паперть, що сприяло швидкому збагаченню вистави мирським елементом і забезпечувало їй величезний успіх у городян. З паперті драма поступово переходить на міську площу. Церква втрачає владу над цими виставами. З XIII ст. їх організація переходить до рук магістратів та ремісничих цехів. Ролі в п'єсах виконують уже не представники кліру, а городяни, латинська мова замінюється народною.

У XII-XIII ст. в умовах бурхливого розвитку міст формується новий жанр драми - містерія (лат. mYsterium - служба), яка досягла своєї вершини в XV ст. Містерія була масовою самодіяльною виставою, в якій брали участь десятки, а інколи й сотні людей. Постановка містерій була справою всіх міських цехів, відбувалася вона під час міських свят чи у ярмаркові дні. Городяни і жителі навколишніх сіл заздалегідь сповіщалися про виставу. В день відкриття містерії у місті припинялася всяка діяльність і святково прикрашеними вулицями проходила урочиста процесія, в якій брали участь міське управління, духівництво, ремісничі цехи і купецькі гільдії, діти тощо. Бути учасником містерії вважалося почесним; самодіяльні актори ставились до своїх ролей з захопленням і відповідальністю, костюми вражали пишністю і яскравістю. Акторами містерій були не лише церковнослужителі, а й представники міської інтелігенції: юристи, лікарі, писарі, студенти.

Вистава відбувалася на міській площі, на так званій симультанній сцені (у Франції та Німеччині), де відразу розміщувалися всі потрібні для різних епізодів декорації. Театральна техніка набула високого рівня: під час вистави гримів грім, грішники провалювалися в пекло, праведні душі піднімалися на небеса, апостоли ступали по хмарах і т. ін. В Англії та Фландрії вистави показували на рухомих сценах: маленьких помостах на возах з відповідними декораціями. Візки змінювали один одного, [130] завдяки чому п'єсу можна було повторювати у різних частинах міста.

Населення любило такі вистави. Глядачі заздалегідь заповнювали площу, під час дії поводились дуже активно - уголос висловлювали свої думки, а часом втручались у виставу. Постановка містерії проходила по частинах і тривала від кількох днів до кількох тижнів. Вражає своїми розмірами французька «Містерія старого завіту» (XV ст.), що складалася з 40 п'єс (50 тисяч віршів). Вона містила всі легенди старого завіту про створення світу, про гріх і падіння Адама і Єви, всесвітній потоп, вавілонське стовпотворіння тощо.

Збереглася величезна кількість текстів містерій, які свідчать про складність і суперечливість цього жанру. Зміст містерій базувався на біблійних та євангельських сюжетах, але в містеріях помітна постійна боротьба між релігійним та мирським укладом. З часом світська, побутова, комічно-розважальна основа набула значної переваги над релігійно-моралізаторською; містерія перетворювалась у цікаве святково-урочисте видовище - картини облоги міст, битви, море і кораблі тощо. Незважаючи на патетично-релігійний зміст містерії, самодіяльні актори для розваги глядачів вводили в неї комічний елемент, додаючи від себе веселі жарти, комічну міміку та ін. Усе частіше в містерії з'являлися комічні вставки побутового змісту, з яких згодом сформувався фарс. Так, у містерії «Різдво Христове» у вставці бабка-повитуха розповідає свій сон: вона добре випила в шинку, а ось заплатити не мала чим.

Таким чином, містерія поступово переставала відповідати вимогам церкви і протягом XVI ст. була заборонена.

У XIII ст. виникає міракль (лат. miraculum - чудо), який особливої популярності набув у Франції. Від містерій міраклі відрізнялися тим, що сюжети в них основувалися, не на біблійних текстах, а на легендах, що давало більший простір для змін та додатків побутово-авантюрного змісту. Нерідко релігійно-повчальна тенденція міракля використовувалась для показу соціального утиску. Особливо популярними були богородичні міраклі, засновані на легендах про діву Марію. Значну частину міракля звичайно становить житейський матеріал, розповідь про життя якогось грішника, котрий, каючись, звертається за допомогою до богородиці. Вона з'являється під кінець дії і рятує його, створюючи чудо.[131]

Широко відомий «Міракль про Теофіла» Рютбефа (XIII ст.). В основі цього сюжету лежить легенда, що походить ще з візантійських джерел і відома в латинській літературі вже з VI ст. Легенду про Теофіла знали й на Русі, де вона відбита не тільки в літературі, а й у живописі. Епізоди легенди зображено у фресках ярославської Предтеченської церкви, збудованої в XVII ст. У міраклі Рютбефа розповідається про монастирського економа, якого несправедливо скривдив єпископ. Щоб відімстити єпископу і возвиситись над іншими, монах продає душу дияволу. Через якийсь час він стає князем церкви, але живе не по правді, тиранить людей. На душі у Теофіла неспокійно, він боїться розплати і починає молитися діві Марії. Зворушена богородиця заступається за Теофіла і розправляється з дияволом. Розмова богоматері з ним досить комічна. Відбираючи у диявола розписку Теофіла, діва Марія погрожує: «Ось я намну тобі боки!» Він злякався і віддав розписку. Теофіл був урятований.

Цікаво поданий образ Теофіла, який зазнає внутрішньої боротьби, вагань, страждань і каяття. У зображенні ще багато примітивного, наївного, але цікавою є спроба створення драматичного характеру. У міраклі помітні навіть елементи вільнодумства. Жорстокість Теофіла-єпископа, який служить дияволу, нагадувала поведінку церковної верхівки, а це вже підривало віру в її «святість», набувало антиклерикального смислу.

З часом міраклі все частіше перетворювалися на сентиментальні п'єски, які розповідали про різні життєві конфлікти, що розв'язувалися щасливо.

Жанр мораліте, котрий виник у XV ст. у Франції та Англії, мав, як і містерія, і міракль, морально-дидакіичну спрямованість, але створювався не на релігійний сюжет. У повчальному жанрі і виражались головним чином ідеологія і мораль міського стану. Розрізняють «алегоричні мораліте» та «історії». Головною ознакою перших є наявність в основному алегоричних персонажів, які втілюють різні події реальної дійсності, явища природи, людські пороки і чесноти (мир, війна, голод, посуха, хоробрість, розпуста та ін.). Скупість виступала в лахмітті, міцно притискаючи до себе мішок з золотом. Облесність погладжувала лисий хвіст. Віра зображалася з хрестом, Кохання - зі знаком серця, Надія - з якорем, Сльота - в чорному шарфі тощо. Головний конфлікт мораліте - в боротьбі Духа і Тіла, Добра і Зла. У відомому мораліте «Про розумне [132] і нерозумне» (XV ст.) дане в порівнянні життя грішника і праведника з відповідним повчальним закінченням: праведник був нагороджений раєм, а грішника схопили чорти. Тип мораліте-«історії» розвивався тільки у Франції і порушував суттєво важливі проблеми суспільного та сімейного життя. Мотиви соціального протесту звучать у відомій «історії» під назвою «Імператор, що вбив свого племінника».

Зародження середньовічного світського реалістичного театру пов'язане з давніми народними обрядами ще язичницького походження, а також з діяльністю ранньосередньовічних мандрівних народних співців та акторів - мімів, гістріонів, жонглерів, їхня творчість (як і язичницькі обряди) заборонялася церквою; вона карала також тих, хто наважувався записувати ці народні творіння. До нас дійшли записи тільки двох французьких п'єс, створених у дусі народної карнавально-сміхової культури трувером Адамом де ля Аль із Арраса (середина XIII ст.). Це - «Гра в альтанці» та «Гра про Робіна і Маріон». Перша п'єса пов'язана з першим травня - днем народного свята і ярмарки в місті. Дійовими особами в п'єсі виступають сам автор, його батько і жителі міста. Це веселе карнавально-святкове дійство з веселими карнавально-бенкетними забавами і радістю.

У «Грі про Робіна і Маріон» в рамках традиційного сюжету про кохання пастуха і пастушки автор створив витончену п'єсу, яка вражає свіжістю почуттів, щирою безпосередністю, веселістю, ніжністю і гумором. Маріон відхиляє залицяння рицаря, вона кохає Робіна-пастуха. Сільські юнаки і дівчата поділяють їхню радість, вони затівають ігри, танці, співи на лоні весняної природи.

У XIV-XV ст. в ряді країн, особливо у Франції і Німеччині, відбувається швидкий розвиток комічного театру. В цьому велику роль відіграли карнавальні процесії на масляницю, які місто перейняло від своїх предків-селян. Карнавальні гуляння, вистави на масляницю стали в місті дуже популярними. Під час таких урочистостей обов'язково показували веселу сценку зіткнення Карнавалу (товстого веселого любителя пива і смачної їжі) і худого понурого Посту. В Німеччині в атмосфері масляничних свят у XV ст. склалися фастнахтшпілі (масляничні ігри). Особливо славився ними багатий Нюренберг. Тут, крім традиційного бою Масляниці і Посту, показували цілий ряд різноманітних сценок різного змісту - від комічних побутових ситуацій, запозичених [133] у шванків і анекдотів, до антиклерикальних та політичних нападок на міський патриціат.

Приводом для розваг і безчинств були і деякі ' церковні звичаї. Так, ще в період літургічної драми низове духівництво влаштовувало тайні пародійні меси, під час яких висміювались церковні чини, До XII ст. затвердилось «свято посоха» (або «свято дурнів», «ослине свято», «блазнівське свято» та ін.). Згідно з ним, першого січня дозволялись різні вільності: у церкву вводили нав'юченого осла, клірики зустрічали його реготом, розмахуючи пляшками з вином, сосисками, ковбасами, кадили із старих черевиків та ін. Духовенство і миряни обмінювалися одягом; клірики у блазенських масках, іноді в жіночому одязі роз'їжджали по місті, танцювали, співали, влаштовували бійки. Такі «свята дурнів» церква змогла викоренити тільки в XVII-XVIII ст.

У Франції під впливом маслянично-карнавальних розваг і «свят дурнів» з'являлись різні так звані дурацькі корпорації. Гучною славою користувалась у XV ст. паризька корпорація «Безжурні хлопці», члени якої носили жовто-зелений блазенський костюм і капелюшок з ослячими вухами. Популярною була і корпорація «Базошь», яка об'єднувала судейських чиновників верховного суду. На чолі цих корпорацій стояли вябрані «Князь дурнів» та «Матір дурнів»....В оснЬв'ному ці корпорації створювались міською інтелігенцією - студентами, писарями, судовими службовцями, адвокатами, лікарями, декласованими кліриками./ В їхньому середовищі сформувалися комічні жанри - соті (франц. sot -дурень), фарси з помітними елементами антифеодальної та антицерковної сатири.

До наших днів збереглись королівські та церковні накази, якими намагались заборонити розваги, що не контролювались церквою. В одному з них зазначено: «Двір забороняє... виставляти публічно фарси, соті, мораліте й інші ігри під страхом вигнання з королівства і конфіскації всього майна...». Але цими заборонами викоренити здоровий народний сміх, звичайно, не можна було.

Видатним майстром соті був П'єр Гренгуар, один із членів товариства «Безжурні хлопці». В його соті «Гра про Князя дурнів і про Матір дурнів» (1512) Дурепа Матір (втілення католицької церкви) виступає поруч з Дурепою Вірою і Дурнем Випадком. У розмові між собою вони цинічно визнають розбещеність та користолюбство церкви та її глави - папи. [134]

Середньовічний комічний театр досягнув своєї вершини у фарсі (лат. fart a - начинка), який відокремився від містерії наприкінці XV ст. і в XVI ст. здобув надзвичайну популярність. Головною ознакою фарсу є гострокритичне ставлення до життя, сатиричне вільнодумство, дохідливість. Це зумовило його стиль, якому властиві комічні перебільшення, гротеск, буфонада. Фарс має постійних персонажів, хоч і схематичних, але типових для своєї епохи: розпусника-монаха, сварливу жінку, пройдисвіта адвоката, найманого солдата-боягуза і грабіжника, винахідливого простолюдина, лікаря-шарлатана тощо. Але, по суті, головним героєм фарсу є людина, здатна створити і поламати найхитріші плани, часто це простолюдин. Тематика фарсу подібна до тематики фабліо - в ньому також висміювались хитрощі та лицемірство духовенства, подружні зради, лінощі, простацтво та ін.

Дуже популярним був французький фарс «Адвокат Патлен» (XV ст.), в якому невідомий судовий писар висміяв юристів і ще раз прославив кмітливість простолюдина. Патлен - пройдисвіт-стряпчий виманює у купця шість ліктів сукна, пообіцявши йому надзвичайно високу плату і запросивши його до себе на обід. Коли купець прийшов у гості, то він за допомогою спритної дружини вдає, що вмирає, і випроваджує сукняра ні з чим. Щоб хитріше заплутати історію з сукном і уникнути плати, Патлен вирішує підтримати селянина-пастуха, який обікрав стадо купця і тепер, на скаргу купця, постав перед судом. Зустрівши на суді здоровісінького стряпчого, який не заплатив йому за товар, купець розлютився, почав одночасно звинувачувати і Патлена, .і пастуха, вимагаючи і сукна, і овець. Він зовсім збиває з пантелику суддю, який ніяк не може второпати, в чому справа, і лише волає: «Повернемось до наших баранів!» Навчений Патленом пастух мекає по-овечому, а пройдисвіт-адвокат шепоче судді, що, мовляв, сукняр від горя втратив розум, а пастух серед отари сам перетворився в тварину. Тупуватий суддя виправдовує пастуха. Вийшовши з суду, Патлен вимагає від свого клієнта винагороди, але хитрун-селянин обдурює свого «вчителя»: він продовжує мекати, а потім швидко втікає. Потішність ситуації, підбір типових образів, а головне - прославлення селянина, який своєю кмітливістю бере верх над багатим купцем, пройдисвітом-адвокатом та представником влади - суддею, зумовили велику популярність цієї п'єси. [135]

Успіх «Адвоката Патлена» сприяв виникненню нових варіантів про хитрого стряпчого. У фарсі «Новий Патлен» шахрай-адвокат виманює у кушніра дорогі хутра, запевняючи власника, що їх хоче купити священик. Розмова кушніра з священиком в сповідальні - зразок комічного непорозуміння; до того ж. кожен із співрозмовників думає про власну вигоду. Коли обман виявився, кушнір поспішає у корчму - там він сподівається знайти пройдисвіта Патлена. А кюре відправляється за утіхою до коханки. Вмираючи, Патлен потішається з кюре-сповідальника (він знає, що той облудний лицемір), славить земні радощі та заповідає похоронити себе обов'язково у винному погребі (фарс «Заповіт Патлена»).

Показ фарсів - улюблене народне видовище. Популярними були і фарсові актори, володарі виразної комічної міміки, буфонадної манери гри. Збереглося ім'я одного із найвідоміших акторів - Понтале (Жан де л'Еспіна, XVI ст.), автора багатьох містерій, соті, фарсів. Він ішов важким шляхом професійного актора. Дотепний і зухвалий парижанин не боявся у своїх жартах висміювати навіть кардиналів і вельмож; власті переслідували його.

Фарс - провідний народний жанр, це гостра зброя в руках міського бюргерства у боротьбі проти паразитизму духовенства, вояччини та утиску рицарів і міських багатіїв. Як жанр він справив значний вплив на розвиток західноєвропейського театру, особливо на французьку комедію XVII ст. та на Мольєра. В Італії фарс послужив основою для створення комедії дель арте.

Середні віки - важливий етап у розвитку європейської культури. Це доба становлення нових форм і напрямів в мистецтві та літературі. Зокрема, значну роль у підготовці європейського Відродження відіграла міська література.

 

 

ТАБЛИЦЯ ПРОВІДНИХ ХУДОЖНІХ СТИЛІВ, ВИДІВ МИСТЕЦТВА СЕРЕДНІХ ВІКІВ (V- XIV-XV СТ.)

Час, доба --- Провідний стиль доби --- ВИДИ МИСТЕЦТВА, В ЯКИХ НАЙПОВНІШЕ ПРОЯВИВСЯ СТИЛЬ ДОБИ

I. а) Дороманський період (V-VIII ст.) --- Тваринний (або «тератологічний») стиль --- Орнаментальне прикладне мистецтво. Оздоблення зброї упряжі, предметів домашнього вжитку, одежі та ін. металевими (з золота, срібла, бронзи) пластинками, бляшками, підвісками з химерними узорами, в які вплетені зображення звірів, чудовиськ, домашніх тварин, птахів, рослин, квітів, а також зображення людей, міфологічних істот. Прикрашання кораблів зображеннями тварин, чудовиськ (наприклад, оздоблення корабля з Осенберга, IX ст.). Ювелірні прикраси, коштовності (перстені, діадеми, браслети, ланцюжки, підвіски тощо). Оправа книг, рукописів обкладинками,

І. б) Каролінгська епоха (VIII-IX ст.) --- Мистецтво перехідного етапу --- прикрашеними золотом, сріблом, коштовним камінням. Ілюстрування рукописів, оформлення їх рисунками, мініатюрами (наприклад, Утрехтський псалтир початку IX ст., Аахенське євангеліє Карла Великого, початок IX ст.).

II. Романське мистецтво (X-XII ст.) --- Романський стиль --- Архітектура як основа синтезу середньовічного мистецтва - культова і цивільна (собори, замки тощо). Монументальна скульптура, рельєф, мініатюра. (Наприклад, собори в м. Вормсі, Шпейері, Майнці та ін.).

III. Готичне мистецтво (ХІІ-XIV ст.)--- Готичний стиль --- Архітектура (культова і цивільна) - собори, ратуші, замки тощо. Скульптура. Монументальний вівтарний живопис. Рельєф. Монументальні вітражі. Мініатюра. Готичне латинське письмо середньовічних рукописів і хронік. (Наприклад, собори в м. Ам'єні, Реймсі, Парижі та багато ін.).

 

 

Контрольні питання

1. Раннє середньовіччя як новий історичний етап.

2. Які явища вплинули на розвиток літератури раннього середньовіччя?

3. Усна народна творчість та її значення для розвитку середньовічної культури.

4. «Каролінгське Відродження» та його роль у розвитку культури Європи.

5. Тематика і поетика ірландських саг.

6. Кухулін - герой стародавніх ірландців, характерні риси цього улюбленого народного героя.

7 Древньогерманський героїчний епос, його історична основа.

8. Англосаксонська поема «Беовульф» та її значення у вивченні древньогерманського епосу..

9. Значення «Старшої Едди» для вивчення культури скандінавських народів (Класифікація пісень, сюжетні корені героїчних пісень, фольклорні риси).

10. Особливості поезії скальдів.

11. Родові ісландські саги, відображення в них буття скандінавців у «добу вікінгів».

12. Особливості героїчного епосу доби розквіту феодалізму.

13. Роль і значення народних співців (жонглерів, хугларів, шпільманів) у розвитку європейського епосу.

14. Характер епічного героя в «Пісні про Роланда».

15. Народність поеми «Пісня про Роланда».

16. Тема звільнення батьківщини в «Пісні про Сіда».

17. Антиаристократична спрямованість «Пісні про Сіда».

18. «Пісня про Нібелунгів», сюжетні джерела, вплив куртуазної культури.

19. Поезія вагантів та її місце в розвитку європейської поезії.

20. Тематика і поетика куртуазної лірики.

21. Мінезанг, основні напрями, зв'язок раннього мінезангу з народною поезією.

22. Класифікація рицарського роману.

23. Новаторство Кретьєна де Труа у розвитку європейського епосу.

24. Сюжетні джерела роману «Трістан та Ізольда»,

25. Міська література. Що сприяло її виникненню?

26. Жанри міської літератури.

27. Тематика, художні особливості фабліо, шванків. Антиклерикальна спрямованість.

28. Особливості тваринного епосу, відомі твори цього жанру.

29. «Роман про Лиса» - зразок тваринного епосу. Структура поеми, авторство.

30. Соціально-політичне звучання поеми В. Ленгленда «Видіння Петра-Орача».

31. Особливості розвитку міської лірики. Рютбеф та антиклерикальна спрямованість його творів.

32. Риси вільнодумства в другій частині «Романа про Розу».

33. Жанри середньовічної драми.

34. Роль містерії у розвитку театру.

35. Фарс - провідний народний жанр середньовічного театру.

36. Роль народної сміхової культури у розвитку світського театру.

 


© Aerius, 2004


наборы станкоимпорт | Отличный умягчитель воды у вас дома. | Рецепты блюда из зелёной спаржи .