Артюр Рембо
Вірші
Переклад Всеволода Ткаченка та ін.


© A. Rimbaud.

© В.Ткаченко, Г.Кочур, Д.Павличко, В.Стус, П. та Р. Осадчук, С.Нікіташенко, М.Литвинець, М.Москаленко (переклад з французької), 1995.

Джерело: А.Рембо. П'яний корабель. К.: Дніпро, 1995. 224 с. - С.: 5-99.

Сканування та коректура: SK, Aerius (ae-lib.org.ua), 2004


Зміст

І. Новорічні подарунки сиріт. Переклав Всеволод Ткаченко

II. Перший вечір. Переклав Всеволод Ткаченко

III. Відчуття. Переклав Григорій Кочур

IV. Коваль. Переклав Всеволод Ткаченко

V. Сонце і плоть. Переклав Всеволод Ткаченко

VI. Офелія. Переклав Всеволод Ткаченко

VII. Бал повішених. Переклав Всеволод Ткаченко

VIII. Покара Тартюфа. Переклав Всеволод Ткаченко

IX. Венера Анадіомена. Переклав Всеволод Ткаченко

X, Нінин одвіт. Переклав Всеволод Ткаченко

XI. На музиці. Переклав Всеволод Ткаченко

XII. Зачаровані. Переклав Всеволод Ткаченко

XIII. Роман. Переклав Всеволод Ткаченко

XIV. «Хто на війні поліг...» Переклав Всеволод Ткаченко

XV. Зло. Переклав Дмитро Павличко

XVI. Кесареві лютощі. Переклав Всеволод Ткаченко

XVII. Зимова мрія. Переклав Всеволод Ткаченко

XVIII. Сплячий в улоговині. Переклав Дмитро Павличко

XIX. В «Зеленому шинку». Переклав Всеволод Ткаченко

XX. Шельма. Переклав Всеволод Ткаченко

XXI. Блискуча перемога під Саарбрюкеном. Переклав Всеволод Ткаченко

XXII. Шафа. Переклав Всеволод Ткаченко

XXIII. Моя циганерія. Переклав Василь Стус

XXIV. Голова фавна. Переклав Всеволод Ткаченко

XXV. Ті, що сидять. Переклав Всеволод Ткаченко

XXVI. Митники. Переклав Всеволод Ткаченко

XXVII. Вечірня молитва. Переклав Всеволод Ткаченко

XXVIII. Паризька військова пісня. Переклав Всеволод Ткаченко

XXIX. Мої любі крихітки. Переклали Петро Осадчук та Роман Осадчук

XXX. Присідання. Переклав Всеволод Ткаченко 

XXXI. Семилітні поети. Переклав Всеволод Ткаченко

XXXII. Злидарі в соборі. Переклав Всеволод Ткаченко

XXXIII. Вкрадене серце. Переклали Петро Осадчук та Роман Осадчук

XXXIV. Паризька оргія, або Париж заселюється знову. Переклав Всеволод Ткаченко

XXXV. Руки Жанни-Марі. Переклав Севір Нікіташенко

XXXVI. Сестри-жалібниці. Переклав Всеволод Ткаченко

XXXVII. Шукачки вошей. Переклав Всеволод Ткаченко

XXXVIII. Перше причастя. Переклав Петро Осадчук

XXXIX. Праведник (Фрагмент). Переклав Михайло Литвинець

XL. Що поетові кажуть про квіти. Переклав Михайло Москаленко

XLI. П'яний корабель. Переклав Всеволод Ткаченко

XLII. Голосівки. Переклав Григорій Кочур

XLIII. «Рожево плакала зірниця...» Переклав Всеволод Ткаченко

XLIV. Вороння. Переклав Всеволод Ткаченко

 


 

 

І. НОВОРІЧНІ ПОДАРУНКИ СИРІТ

 

І

Зі спальні, мороком залитої, чутно,

Як двоє малюків шепочуться водно.

І кожну голову від мрії обважнілу

Поволі хилить під фіранку, довгу й білу.

Надворі пташенят од холоду звело,

І серед сірих хмар німіє в них крило.

Новий надходить рік за почтом за туманним,

Волочачи своїм одінням сніжнотканим.

Співає, й квилить він, і ловить дрижаки.

 

ІІ

А за фіранкою схилились малюки,

Що тихо гомонять немовби серед ночі

Та слухають, як хтось далеко десь шепоче...

Вони здригаються, почувши золотий

Світанковий мотив, що в корпус свій скляний

Раз по раз вибива чіткий рефрен з металу.

У спальні холодно, а долі позостале

Повсюди траурне розкидане вбрання.

Зимовий вітрюган оселю наповня

Понурим диханням, гуляючи в кімнаті.

Когось бракує тут - вам хочеться сказати.

Невже-таки нема в оцих малих дітей

Матусі ніжної з жаринками очей,

Невже-таки вона могла забути нині

Роздмухати вогонь, потухлий у каміні?

Невже забулася, ступивши за поріг,

Цупкою ковдрою в постелі вкрити їх?

Та не подумала, що стане зимно скоро

І треба все як слід позачинять знадвору?

О мрія матері! Вона - це теплий пух

Або м'яке гніздо для цих маленьких сплюх,

Які, немов пташки, гойдаючись на гіллях,

Міцним поснули сном, що повен видив білих.

На жаль, нема в гнізді тепла ані пера.

Не спиться й страшно їм, замерзла дітвора.

І може це гніздо від вітру задубіти...

 

ІІІ

Тож ясно вам тепер, що сироти ці діти.

Немає мами в них, а тато десь ген-ген.

І няня дивиться за ними цілий день.

І дітлахи самі в холодному будинку.

Чотирьохлітнім цим сиріткам на хвилинку

Приємні спогади на душу налягли...

Вони перебирать як чотки б їх могли.

Прекрасний ранок їм пообіцяв дарунки.

Бо дітям уночі приснилися пакунки.

В них кожен наяву побачив конфетті,

Прикраси, іграшки, цукерки золоті,

Що нібито в танку крутилися гучному.

Вони щезали і з'являлися потому.

Ой як же радісно схопитись ласуну

Й покласти під язик цукерку льодяну,

Коли ти заспаний і голова кошлата,

А очі сяючі, як на великі свята.

Босоніж можеш ти зробити свій пробіг

До батьківських дверей і прочинити їх.

А там на тебе ждуть вітання й подарунки.

Там навіть пестощі дозволені й цілунки.

 

IV

О скільки ніжності в оцих словах було!

І невпізнанно як змінилося житло.

Потріскував вогонь, ясніючи в каміні,

В старім помешканні освітлюючи стіни.

Червоні відблиски, зринаючи з вогню,

По меблях сяючих здіймали метушню.

А шафа без ключів, коричнева і темна,

І милувалися якою недаремно.

Аж дивно! без ключів... І снилася вві сні

Глибока таїна, що спала прямо в ній.

І часом чулось, як у замковій щілині

Чийсь гомін радісний і невиразний лине.

Сьогодні порожньо в помешканні батьків.

І жоден відблиск під дверима не горів.

Нема батьків, ключів, ні вогнища ясного,

Ні поцілунків, ні сюрпризів за порогом.

Який же рік Новий похмурий для малят!

Вони задумались і тихо шепотять,

Удвох благаючи нестримними сльозами:

«Коли ж повернеться додому наша мама?»

 

V

Віднині малюки печальні бачать сни.

Вам може здатися, що сльози ллють вони.

їм важко дихати, і очі в них слізливі,

Але в обох малят серця такі чутливі!

Ось ангел колисок їм очі витира,

Аби приємні сни дивилась дітвора.

Такі приємні, що, всміхаючися любо,

Шепочуть наче щось розтулені їх губи.

їм сниться, що вони, схилившись на плече,

Прокинулись і лоб здіймають гаряче.

І кожен, зиркнувши, довкілля розглядає,

Мов у рожевому він опинився раї.

В каміні весело ясний вогонь горить,

А вдалині з вікна видніється блакить.

Природа ожива й п'яніє від проміння.

В обіймах сонячних, у радіснім тремтінні

Напівроздягнена прокинулась земля.

Тепер усе в старій оселі звеселя.

Жалобного вбрання не стало на підлозі,

І навіть вітрюган не виє на порозі.

Так ніби фея тут пройшла, здається вам.

І діти радісно гукнули разом... Там,

Під світлим променем, край маминого ліжка,

Там чимось виграє розстелена доріжка.

Це медальйончики з гагату й срібляні,

І перламутрові, і білі, й смоляні.

В склянім обрамленні, в маленькій чорній рамі.

І золотом на них два слова: «Нашій мамі!»

 

 

II. ПЕРШИЙ ВЕЧІР

Вона зняла все до сорочки.

Великий і зухвалий в'яз

У вікна зле роняв листочки

Все ближче й ближче біля нас.

 

Вмостившись зручно у фотелі,

Вона була напівнага.

Тремтіла в мадемуазелі

Така тонка, тонка нога.

 

Манюній промінь на відсонні

Я потім розглядав щосил.

У неї він злинав на лоні

Й губах, як серед руж мотиль.

 

І ніжні щиколотки спіхом

Поцілував їй спрагло я.

Вона аж захлинулась сміхом

Гучним, як трелі солов'я.

 

Сховались хутко під убранням

Тендітні ніжки дві: «Облиш!»

Дай волю першим залицянням,

То сміхом ніби пригрозиш.

 

І ось тремтячими вустами

Припав я ніжно їй до віч.

Вона відкинула знестями

Голівку: «О, це - інша річ!

Скажу тобі два слова, друже...»

Я цмокнув палко в груди їй,

З чого вона сміялась дуже.

Для мене ж значив сміх такий..

 

Вона зняла все до сорочки.

Великий і зухвалий в'яз

У вікна зле роняв листочки

Все ближче й ближче біля нас.

 

 

III. ВІДЧУТТЯ

В блакитні вечори стежками йтиму я;

Колотиме стерня, траву почну топтати:

Відчує свіжість піль тоді нога моя,

Я вітру голову дозволю овівати.

 

Отож мовчу собі, сповільнюю ходу.

В душі безмежної любові лиш припливи;

Все далі й далі, мов бродяга той, піду,

З Природою, немов із жінкою, щасливий.

 

 

IV. КОВАЛЬ

Палац Тюїльрі, 10 серпня 92 р.

Високочолий, він гігантський молот стис.

Страшний у величі й сп'янінні, сміючись,

Неначе бронзова сурма неповторима,

Й обвівши короля жорстокими очима,

Коваль Людовіка Шістнадцятого тут

Повчав, а навкруги штовхався чорний люд,

Брудними лахами торкаючись панелей.

І випнув черево блідий король дебелий.

Блідий як бранець, що бреде на ешафот,

Сумирний, наче пес, не відав він гризот,

Бо цей гидкий коваль, що мав широкі плечі,

Йому сказав такі слова й кумедні речі,

Якими раптом і застукав короля.

«Ти знаєш, сір, як ми співали тра-ля-ля

Та гнали батогом волів на панські ниви,

Під сонцем молитви читав абат лінивий

І гримав чотками монеток золотих.

Сеньйор на скакуні сурмив звитяжно в ріг.

Один мотузкою, а інші батогами

Сікли нас. Як воли, ми глипали баньками

І вже не плакали, а далі й далі йшли.

Тоді, коли ж ми лан зорали чималий,

Зоставивши в масній землі частину плоті

Своєї, то ... на чай дістали по роботі.

А підпаливши нам помешкання вночі,

Ви наших дітлахів спекли як калачі.

О! Я не скаржусь. Я верзу тобі дурниці,

Між нами кажучи. Але слова збагни ці.

Хіба ж не радісно, як сіно лугове

У червні на возах до клунь сільських пливе

І чути, як пахтять трава пожухла, квіти

Й садки, відколи дощ дрібний почав кропити?

І бачити хліба й налиті колоски,

І думати, що з них пектимуть буханки,

А велет поблизу палаючого горна

Співатиме, б'ючи кувалдою проворно.

Була б упевненість, що дещиця щедрот

Перепаде й тобі - з того, що дав Господь.

Але, на жаль, це те, що і було допіру.

Я нині знаю все! І через те не вірю.

Я маю голову і руки, й молоток.

Аж ось іде чужак, тримаючи клинок,

І каже: «Оброби мої наділи, хлопче!»

І почалась війна, і зайда землю топче.

Він сина відбере у мене без вини.

Бо я - простолюдин, а ти - король ясний.

Ти так захтів, хоча й своїх дурниць свідомий.

Ти певен, що мені під смак твої хороми,

Твої нероби (хай їм чорт!), послухачі

Та байстрюки, котрі бредуть як павичі.

Вони в твою нору таскали наших доньок,

Нас до Бастилії тягли за посторонок,

Повторюючи нам: «Змиріться, бідняки!»

Тобі ми й Лувр звели на наші мідяки.

Ти нагуляєшся, міцним питвом зігрітий,

І будуть паничі на шиї в нас сидіти.

А дзуськи! Підлість ця триває ще здавен.

Одначе наш народ - не шльондра. Крок їден -

І ми Бастилію розвіємо в пилюку,

Цю зліплену з камінь заюшених тварюку.

І бридко нам було дивитись, як у вись

її укріплення облізлі здійнялись.

Зачиненими нас тримали в тінях мури.

Так, громадянине, минулий час похмурий

Хрипів і руйнувавсь, як вежу ми взяли.

Щось схоже на любов ми в серці зберегли,

Коли обійняли синів без церемоній.

І роздувалися в нас ніздрі, наче в коней.

Ми, горді й сильні, йшли і лячно нам було.

У сяйві сонячнім, здіймаючи чоло,

Ми по Парижу йшли в забрудненім манатті

Й уперш себе людьми відчули. Бліднуваті

Ми, сір, були хмільні від сильних устремлінь.

Коли ж ми підійшли гуртом до чорних стін,

Підносячи списи, листки дубові, сурми,

Великий натовп наш не лютував, безжурний.

Відчувши міць свою, ми прагли доброти.

З тих пір ми начебто об'їлись блекоти!

Гурти робітників на брук міський ступали,

Від темних привидів зростаючи дедалі,-

То йшли знедолені до брам багатіїв.

Я теж за ними біг, щоб нищити шпиків,

І обійшов Париж, піднявши молот вгору.

Повсюди щось трощив сердито під цю пору.

Ану, лиш посміхнись, то я й тебе приб'ю!

Ти потім витратиш усю казну свою

На клерків, що, від нас отримавши супліки,

Відкинуть їх, як м'яч, без розгляду навіки,

Про себе кажучи: «Які ж бо ви дурні!»

Закони вміючи зварити на вогні,

Рожеві рішення приправити в горнятках

І викроїти щось для втіхи на податках,

Собі затиснуть ніс, зустрівши нас, вони.-

Бо вигляд наш для виборних брудний!-

Тепер їм нічого боятись, крім багнетів.

Доволі з їхніми дурницями кисетів,

І ненажер божків, і остогидлих страв,

Яких, королю, ти для нас приготував.

Тоді жорстокими ми стали мимоволі,

Почавши і хрести трощити, і престоли».

 

Зірвавши оксамит фіранок, він йому

Показує внизу вируючу юрму.

На королівському широкому дворищі

Вона, страшна, росла й гула все ближче й ближче,

І вила, ніби пес, немов прибій морський,

Здіймаючи списи залізні і кийки,

І барабанний дріб, і вигуки, й прокльони.

Ген рам'я ковпаки закровили червоні.

Все показав коваль у зяюче вікно

Пітному королю, що зблід як полотно,

Побачивши юрму. «Це, сір, кишить сірома.

Від неї здійнялась під стінами содома.

Тому що нічого й поїсти злидарям.

Ось я, коваль. Моя дружина з ними, там.

Дурепа! В Тюїльрі дістати хліба мріє!

А на пекарні в нас ніякої надії.

Я маю трьох дітей. 1 знов бабусь-сновид

В очіпках, що бредуть, голосячи навзрил

Тому що сина чи дочку в них одібрали.

Двох чесних громадян я знав: у криміналі

Томили першого, а другий посивів

На каторзі. Тепер на волі, наче псів,

Ми зацькували їх і через те на серці

В обох невесело. Жахливо, бо й тепер ці

Мужчини мучаться і не позбулись пут.

Вони сюди прийшли і під вікном ревуть.

Сірома! Зганьблені, продовжують стояти

Жінки. Бо що візьмеш, скажу, з слабої статі.

Все сходить нині з рук придворним паничам,

Що наплювали так у душу цим жінкам.

Красуні ваші тут сьогодні. Це сірома!

О! всі знедолені, кого здолала втома

Й нестерпна духота, ті, хто бреде й бреде

І від важких потуг сконає бозна-де...

Вклоняйтесь до землі, бо перед вами - Люди!

Ми, сір, робітники! І скоро доля буде

Таки всміхатись нам в ясній будучині,

Коли куватиме Людина день при дні.

Стрімка дослідниця великої предтечі

Й великих наслідків, приборкуючи речі,

Людина все, немов лошицю, осідла.

О горнів сяєво! Не стане більше зла.

Чого допіру ще не відаємо ми, то

Назавтра, знаючи, й просіємо крізь сито,

Здійнявши молоти: тоді, братва, вдогонь!

І нам зворушливий присниться часом сон,

Що просто живемо й нікого не морочим

Картанням, трудячись під поглядом урочим

Своїх дружин, яких ми любимо здавен,

І що з достойністю працюємо весь день.

Тоді обов'язок нам, як сурма, роздасться.

І ми відчуємо таке велике щастя.

А щоб на нас ніхто напасти не посмів,

Рушницю вчепимо в житлі напоготів!

Але повітря вже наповнив запах бою.

Що я казав тобі? Зріднився я з юрбою!

Хоч залишилися ще гендлярі й шпики,

Одначе вільні ми! І в нас є жах такий,

Що часом робить нас великими. Недавно

Гуторив про життя й обов'язок я славно.

Поглянь на небосхил! Для нас він геть малий.

Ми там загинули б і жити б не змогли.

Поглянь на небосхил! Я знову зі страшною

Юрбою злиюся, що котить за собою

Твої гармати, сір, по вулицях брудних.

Своєю крівцею ми вимиємо їх!

Відчувши нашу мсту й почувши наші крики,

Не гаючи хвилин, руді й старі владики

На Францію пошлють свої полки гуртом.

То й що ж! Ми теж і з цим покінчимо лайном!»

Він на плече поклав свій молот. Зовсім близько

П'яніло перед ним вируюче юрмисько.

Повсюди - на дворі, в хоромах - тут і там,

Де задихавсь Париж із болісним виттям,

Пройшлася раптом дрож в юрби над головою.

Коваль ручищею, широкою й масною,

Хоча й спітнів король пузатий хтозна-як,

Метнув йому в чоло фрігійський свій ковпак!

 

 

V. СОНЦЕ І ПЛОТЬ

 

І

Ген Сонце, прихисток ласкавості й зростання,

На землю збуджену жагуче ллє кохання.

І ти, належачки в долині, чуєш знов,

Як дужчає земля, як бурхає в ній кров.

її висока грудь здіймається в жаготі.

Любов'ю сповнена, вона, мов жінка з плоті,

Таїть, багата на ясне проміння й сік,

Усяких зародків великий мурашник!

 

Все зріє, все росте!

                                Венеро! О Богине!

Мені античної доби бракує нині

Й шкода, що вимерли сатири, фавн-звірок,

Боги, які, кору ковтаючи гілок,

В обіймах тисли Німф білявих серед лілій.

Мені шкода доби, коли могутні сили -

Вода бурхливих рік та сік зелених віт -

У жилах Панових творили цілий світ!

Земля тремтіла під цапиними ступнями.

І жайворонко, Пан, торкаючись устами,

Під небом створював величний гімн жаги.

В долині стоячи, він чув, як навкруги

Йому відповідав Природи світ тваринний.

На деревах німих гойдалися пташини,

Земля гойдала люд, і синій Океан,

І кожна звірина виводили пеан!

Мені шкода часів Кібели-чарівниці,

Яка, говорять, на великій колісниці

Найдивовижніші об'їхала міста.

І чисте джерело безмежного життя

Текло з її грудей у непроглядні далі;

Блаженну грудь її щасливі люди ссали,

Неначе на руках у неї немовля.

І, маючи снагу, цнотливою була

 

Людина, що тепер «Я знаю достеменно»

Говорить і бреде, глуха й сліпа страшенно.

Проте немає більш богів. Людина - Князь!

Людина - Бог! Тепер Любов - Дороговказ!

Якби люд ссав ще грудь твою дебелу,

Праматір люду та богів усіх, Кібело!

Якби не позабув Астарти назавжди,

Яка, зринаючи між синьої води,

Немов напахчена потоками лілея,

Сіяла, спінена, вродливістю своєю.

Звитяжно темний зір її очей будив

На серці любощі, а в лісі - солов'їв.

 

II

Я в тебе вірую, божественная нене,

О Афродіто! Шлях поріс тернами в мене,

Відколи інший Бог припнув нас до хреста;

Я в тебе вірую, Венеро пресвята.

Під оболоками сумна й бридка Людина.

Зодягнена, вона не є тепер невинна,

Бо гордий божий бюст їй забруднила твань,

І висохла вона, як на вогні бовван.

У рабство віддано це олімпійське тіло,

Яке й по смерті ще пожити захотіло,

Сконавши й першої позбувшись красоти!

Вкладаючи в Бовван той стільки чистоти,

Ти чарів додала, о Жінко, нашій глині,

Щоб душу немічну просяяти Людині,

Яка, закохана, ще змінить навмання

Земну в'язницю на красу ясного дня.

Забула Жінка вже й про ремесло гетери.

«Який чудовий фарс!» - від імені Венери,

Святого й ніжного, регоче з неї світ.

 

III

Але щасливих тих не повернути літ!

Людина видихлась, усі зігравши ролі!

Одначе, ідолів розтрощуючи долі,

Вона, позбавившись усіх Богів своїх,

Воскресне й до небес полине, вийшла з них!

Звитяжна й вічна мисль як ідеал; а потім

І Бог, який живе у ній під шаром плоті,

Здійметься, їй чоло спаливши вочевидь!

Коли побачиш ти, як бурить він овид,

То, розглядаючи колишній гніт, розкута,

Йому промовиш: ось моя свята Спокута!

І виринаючи з глибин морського дна,

Обгорнеш ти ввесь Світ, прекрасна й осяйна,

Любов'ю щирою і посміхнешся щиро.

І зарокоче Світ, немов могутня ліра.

Цілунки голосні лунатимуть навкіл.

 

Любові Світ запраг, йому ти й знімеш біль.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Як гордо голову здійняла знов Людина!

І бога променем своїм краса первинна

На плотськім олтарі в тремкий повергла стан.

Щаслива від добра, поблідла від страждань,

Людина хоче все пройти й пізнати! Думка,

Немов запряжена здавен лошиця, шумко

Злетить з її чола, ще й знатиме чому

(Хай, звільнена, вона шугатиме в пітьму),

Чому блакить німа й незвідані простори,

Чому, немов пісок, ряснять злотисті зорі?

Чи гнатиме Пастух великий цей табун

Світів, заблуканих між жахів галактичних?

Чи всі оці світи відлунням звуків вічних

Лунатимуть, якщо їх обійняв етер?

Що скаже, бачачи, Людина відтепер?

Чи голос розуму - то тільки сновидіння?

Якщо життя таке коротке, то людина

Прийшла звідкіль? її поглине Океан

Численних Зародків, Зачатків і Буянь

В Горні гігантському, в якім Природа-Мати

Почне Людину, це створіння, воскрешати,

Аби вона росла в хлібах та серед руж?

 

Ми знати можемо! І нас гнітить чимдуж

Лахміття неуцтва й химери вузькуваті.

Людські губитиме прикмети кожна мати.

Ховає глузд блідий безмежність повсякчас.

Ми вздріти хочемо! Карає Сумнів нас,

Що, мов понурий птах, нас б'є крильми щосили.

І без кінця біжать далекі небосхили!..

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Відкриті небеса! і мертва таїна

Перед Людиною, що, стоячи, одна

Співає між пишнот розкішної природи.

І ліс співає теж, шепочуть тихо води.

І пісня радісна вітає днину знов.

Спокути час настав, прийшла любов, любов.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

 

IV

О плоті пишносте, знемого ідеальна,

Любові провесно, зірнице тріумфальна!

Схиливши до колін героїв і богів,

Білющий несучи трояндовий розлив,

Чіпатимуть Ерот і Калліпіга біла

Жінок і квіти, що розквітли серед тіла.

О Аріадно, ти ридаєш, ледь жива,

Побачивши, як на потоках проплива,

Під сонцем сяючи, Тесеєве вітрило.

О дівчинко, яку нещастя-надломило,

Облиш ридати! Вакх межи фрігійських нив

Уздовж блакитних рік червону піну збив,

Прогулюючись на злотистій колісниці,

В яку запряжено пантери і тигриці.

Нагу Європу Зевс гойдає, мов дитя,

Яка, здригаючись між хвиль від забуття,

Рукою білою торкає шию бога.

Він зводить погляд свій на неї якомога.

І тулить дівчина свою щоку бліду

На Зевсове чоло, зомлівши на ходу

В цілунку дивному. І плюскітливі хвилі

Злотою піною волосся їй покрили.

Ось Лебідь-велетень між лотосів, кущів

Лаврових мрійливо й закохано проплив,

До Леди білістю свого крила припавши.

Коли Кіпріда йде, така прегарна завше,

То тіло звабливо напнеться молоде,

Злітає золото з її тугих грудей

І з лона сніжного, що вкрила піна тьмава.

Приборкувач Геракл, могутній, наче слава,

Левину шкуру на плече натягши вмить

І хмурячи чоло, за небокрай спішить.

А літнім місяцем осяяна Дріада

Стоїть замріяно, як золота принада.

На плечі хвилею спадає їй коса.

З поляни темної, де блискотить роса,

Вона вдивляється у мовчазне довкілля...

Легкий серпанок свій Селена губить біла

Ендіміонові прекрасному до ніг,

Його цілуючи між променів блідих...

Ридає Джерело в предовгому екстазі.

То Німфа снить, сумна й похилена при вазі,

Вродливим юнаком, кого потік заніс.

Повіяв уночі любові свіжий бриз.

В священнім пралісі, у нетрях предковічних

Боги згромадились у Мармурах величних,

Де гнізда Снігурі собі ладнають з віт.

Боги вслухаються в Людину й вічний Світ!

29 квітня 1870

 

 

VI. ОФЕЛІЯ

 

І

По чорних хвилях вод, де сплять вечірні зорі,

Бліда Офелія, мов лілія, пливе,

Поволі так пливе в своїй фаті прозорій...

- Мисливський крик збудив безмежжя лісове.

 

Вже тисячу років, безумна, серед ночі

Вона, мов білий квіт, рікою проплива.

Вже тисячу років Офелія шепоче

Нічному леготу свої сумні слова.

 

Цілує перса їй набіглий бриз, неначе

Сплітаючи вінок з великої фати;

Над нею жалібно верба плакуча плаче,

Схилились над чолом шумкі очерети.

 

Зім'яті лілії ронитимуть зітхання;

З вільшини сонної, пристанища птахів,

Долине інколи крилате тріпотання.

- Аз золотих зірок озветься дивний спів.

 

II

Бліда Офеліє! Тобі, мов сніг, сліпучій,

Поринуть довелось у плин - без вороття!

- Тому, що вітровій норвезький, знявшись з кручі,

Терпкою вільністю тебе манив, дитя;

 

Тому, що в подуві, що хвилив кожний волос,

Тобі, замріяній, приніс він дивний спів;

Тому, що вчула ти Природи владний голос

У скаргах дерева, в зітханнях вечорів;

 

Тому, що рев морів, хрипкий і люті повний,-

Як на твої чуття, був надто грізний він;

Тому, що лицар твій, безумний та безмовний,

Одного ранку сів коло твоїх колін!

 

Свобода! Небеса! Кохання! О Причинна!

Ти танула від мрій, мов білий сніг в огні;

І слово марища душили безупинно.

- І зір потьмарили Безмірності страшні!

 

ІІІ

- І твердить так Поет: коли засяють зорі,

Збираєш ти вночі латаття річкове.

І бачив навіч він, як у фаті прозорій

Бліда Офелія, мов лілія, пливе.

15 травня 1870

 

 

VII. БАЛ ПОВІШЕНИХ

            На чорній шибениці нині

            Танцюють, висячи, вони.

            Кістки танцюють Саладинів

            І паладини сатани.

 

Як тільки Вельзевул, підметку взявши в руки,

По лобі трахне їх, смикнувши за мотуз,

То він примусить під Різдва старого звуки

Вести, вести танок маленьких цих лакуз.

 

І блазні вражені сплітаються руками.

Немовби чорний хор, трясуться груди в них,

Які колись дівчат стискали до нестями,

А нині в любощах стискаються бридких.

 

Ура! Без животів танцюють сміхованці!

Такий широкий кін, що хоч роби стрибки!

Але недобереш, чи бійка то, чи танці.

Скажений Вельзевул насилує скрипки.

 

Взуття й не бачили шершаві їхні п'яти.

Облізла шкіра геть і видно маслаки.

На решту можете уваги не звертати.

їм сніг на голови насипав ковпаки.

 

Плюмажем бачимо на голові ворону,

З худої щелепи звисає плоті шмат,

Так ніби лицарі в спорядженні з картону,

Зловісно кружачи, свої мечі щерблять.

На бал скелетів свист борвію долинає.

І щибениця, мов орган, реве щосил.

Вовчиці виють із фіалкового гаю.

Як пекло вогняне, червоний небосхил.

 

Гей, фанфаронів цих трясіть мені загробних,

Які удавано, мов чотки, кісточки

Перебирають на своїх хребцях суглобних.

Але не монастир це тут, а мертвяки.

 

Ось посередині самого танцю смерті

В червону вись один скелет зробив стрибок,

Неначе здиблений лошак, і, розпростертий,

Все ж відчуваючи на шиї мотузок

 

І пальцями стегно стискаючи помалу,

Так, ніби сміючись, загорлопанив він,

Немовби блазень той, вертаючись до балу,

Під стук своїх кісток стрибаючи на кін.

 

            На чорній шибениці нині

            Танцюють, висячи, вони.

        Кістки танцюють Саладинів

            І паладини сатани.

 

 

VIII. ПОКАРА ТАРТЮФА

Любовні пристрасті розпалюючи під

Святою рясою, облесливий надміру

І жовтий, він радів, кінчаючи обхід,

І слинити почав беззубим ротом віру,

 

«Моліться!» кажучи. Але якийсь Лихий

Брутально потягнув за вухо ловеласа

І, люто лаючись, роздер не без пихи

На тілі впрілому святу і чорну рясу.

 

Покара! Він його розхристаним лишив.

І чотки знизані відпущених гріхів

Лунають у душі святенника Тартюфа,

 

Що, сповідаючись, поклони бив щодуху.

Однак Лихий зірвав на ньому все, що міг.

І голий став Тартюф із голови до ніг.

 

 

IX. ВЕНЕРА АНАДІОМЕНА

Немов з іржавої бляшаної гробниці,

Повільно з купелі старої виплива,

Показуючи гандж і змащені косиці,

Якась така дурна жіноча голова.

 

Гладка потилиця, а потім і лопатки,

Що випинаються, й коротка геть спина. 

Сідниці й талії оманна крутизна.

І жир під шкірою, напевне, має складки.

 

Червоний ледь хребет. На всьому смакоти

Нечуваної слід, і зримо бачиш ти

Химери, на які дивитись тільки в лупу.

 

На крижах вибито «Clara Venus» підряд.

І рухається все це тіло аж до крупа,

Явивши виразку й гидотно гарний зад.

27 липня 1870

 

 

X. НІНИН ОДВІТ

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Він, її за плечі обійнявши:

            - То що? йдемо

Туди, де легко дихать завше,

            Коли само

 

Собою підбадьорить днина

        Під ранок нас.

І в гаї кожна деревина

        Затихне враз,

 

Залюблена в зело й росу, що

            Спаде от-от.

І ми збагнемо, як значущо

            Здригнеться плоть.

 

Ти пеньюар свій у люцерні

            Зоставиш лиш,

Підставивши під легіт терни

            Своїх очищ,

 

І в поле побіжиш селянське.

            Звіддалеки

Поллється, начебто шампанське,

            Твій сміх дзвінкий.

 

Ти, сміючись до мене масно,

            Даси відтак

Мені спивати,- гарне пасмо,-

            Твій дивний смак

 

Малиновий і полуничний,

            О стан гнучкий,

Що вітер пестить спорадичний,

            Немов крадій.

 

Тебе смішитимуть колючі

            Шипшина й глід

І, буйна голово, найдужче

            Твій серцеїд!

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Сімнадцять літ! Ти будеш щасна!

            Луги й город -

Сільська ідилія прекрасна!

            Сюди ж підходь!

 

Змішавши віддихи жагучі

            Та голоси,

Ми разом підемо за кручі

            В густі ліси.

 

І серце в тебе від розпуки

            Впаде, слабе.

Тоді ти скажеш, щоб на руки

            Я взяв тебе.

 

І понесу тебе, тремтливу,

            Я в глиб стежин

І прислухатимусь до співу

            Лісних пташин...

 

Тебе стискаючи в обіймах

            Немов дитя,

Я кілька речень емоційних

            Тобі в уста

 

Скажу, п'яніючи від крові

            Та красоти,

Шепочучи слова медові,

            Що ... знаєш ти.

 

В гущавині запахне соком,

            І сонця схід

Омиє сон злотим потоком

            Заздалегідь.

 

А ввечері? Йдемо з тобою

            Шляхом назад,

Який женеться чередою

            Повз гарний сад.

 

Там яблуні погнуті в гущі

            Ясній стоять.

За милю чути запахущий

            Їх аромат!

 

Ми знов під темною блакиттю

            Йдемо селом,

В якому скрізь запахло миттю

            І молоком,

 

І стійлом, звідки теплуватий

            Тхне гній тварин,

Де віддихів не зрахувати

            Й великих спин,

 

Які виблискують при сяйві.

            І тут-таки

Корова гордо губить зайві

            Коров'яки...

 

І окулярів блиск старечих,

            І ніс гачком,

Що звис над чтивом; пива глечик

            Із обідком,

 

Де випускають диму клуби

            Сміливо так

Люльки, з яких жахливі губи

            Чадять усмак,

 

Хапаючи з виделок шинки

            Нові шматки;

Вогонь осяяв збіжжя скриньки

            Й пуховики.

 

І хлопчика частину задню,

            Що сів гольцем

Навколішки і в миску жадно

            Уткнувсь лицем.

 

І лащиться до нього зблизька

            Пес на цепку,

І лиже, гавкнувши, хлопчиська

            В пухку щоку.

 

Страшна, немов яга, й пихата,

            Якась стара

Своє в'язання до багаття

            Перебира.

 

Ми стільки вздріємо, кохана,

            В халупах цих,

Коли зійде зоря багряна

            В шибках блідих.

 

І поза свіжими кущами

            Бузку в ту ж мить

Віконце світлими вогнями

            Заблискотить...

 

Ти прийдеш, я тебе кохаю.

            Це на добро -

Піти, милуючись, до гаю.-

 

Вона: - А до бюро?

15 серпня 1870

 

 

XI. НА МУЗИЦІ

Вокзальний майдан у Шарлевілі

 

На плац, поділений на миршаві газони,

У сквер, де до ладу дерева та квітки,

Астматики, котрих замучив день паркий,

Несуть щочетверга міщанські забобони.

 

А полковий оркестр надвечір у саду,

Виконуючи вальс, гойдає ківерами.

Красується джиґун у першому ряду,

Схилив нотаріус лице над брелоками.

 

Рантьє чекають, щоб сфальшивила сурма.

Пливуть урядники й огрядні їхні пані.

І зовсім поруч них прислуга йде сама,

Що претензійно так нап'ялила волани.

 

На лавках зборище колишніх крамарів,

Толочачи пісок фігурними ціпками,

Веде дискусію навкруг договорів,

Полічить бариші і знову про те ж саме.

 

Ось по-фламандському гладкий якийсь товстун,

На лавку плюснувши задок свій габаритний,

Посмоктує цибух, звідкіль пливе тютюн

Тонкими цівками - і, знаєте, безмитний.

 

А за газонами регочуть парубки.

Розчулюючись у тромбоннім завиванні,

Троянди нюхають наївні вояки

І бавлять немовлят, аби влюбились няні.

 

Недбало вдягнений, немов студент, я йду,

Де під каштанами стривожилися кралі.

Вони, все бачачи, сміються й на ходу

До мене погляди спрямовують зухвалі.

 

А я ні пари з вуст, дивлюся лиш собі

На шкіру білих ший, де в'ються буйні прядки.

Під шнуровицями й убором, далебі,

Я за плечима взрів божественні лопатки.

 

Невдовзі чобітки й панчохи знявши так,

Я, червоніючи, любуюсь тілом юнок.

Вони шепочуться: мовляв, якийсь дивак.

А в мене біля вуст закрався поцілунок.

 

 

XII. ЗАЧАРОВАНІ

В імлі й хуртечі, почорнілі,

Під сяючим вікном присіли

            П'ять душ осіб

 

Малих, побачивши,- о леле! -

Як руки пекаря дебелі

            Вчиняють хліб.

 

Очей не зводять із правиці,

Котра садовить паляниці

            В пічну діру.

 

Їм чути, як печеться тісто,

Як пекар пісню бадьористо

            Затяг стару.

 

Червоним душником зігріті,

Немов грудьми, не зрушать діти

            Ані на крок,

 

Коли для когось на святвечір

Багато навиймають з печі

            Пухких пасок,

 

Коли з-під чорної бантини

Співають запашні скорини

            Та цвіркуни.

 

Повіяло життям із поду.

Так не раділи в лахах зроду

            Ніде вони.

 

Ісусам, памороззю вкритим,

Віднині гарно стало жити.

            Вони гуртом,

 

До ґрат припавши писочками,

Глухими зовсім голосами

            Гугнять псалом

 

І, нерозумні, б'ють поклони.

Їм, як на небі, із заслони

            Вогні горять.

 

Так гнуться, аж тріщать штанини,

І на вітриську сорочини

            Аж тріпотять.

 

 

XIII. РОМАН

 

І

Не до серйозності в сімнадцять років вам. .

Чудовий вечір. Геть і пиво, й лимонади,

І світлом сяюче кафе, де шум і гам.

Ви поспішаєте під липи еспланади.

 

А липи запашні червневої пори!

Від їхніх пахощів вам хочеться дрімати.

І з гулом передмість близьких несуть вітри

І запахи лози, і пива аромати.

 

II

Ви помічаєте в галуззі між гілляк

Шматинку темної мізерної блакиті,

Яку приколото зірницею сяк-так.

Вона і мерехтить, і розтає щомиті.

 

Сімнадцять років! Ніч! Дерев квітучих пах

П'янить вам голову, немов солодкий трунок.

Ви вештаєтесь скрізь, і раптом на вустах,

Неначе звіреня, здригнувся поцілунок.

 

ІІІ

Робінзонади вам, безумцю, не страшні,

Коли висвітлює ліхтарня бліднувата

Тендітну панночку в ошатному вбранні

Під тінню коміра напудженого тата.

 

Вона, вас визнавши наївним простаком,

Ще раз оглянеться з-за татової спини

І закаблуками пристукне заразом.

А на вустах у вас завмерли каватини.

 

IV

Ви закохалися й до серпня зайняті.

Вона ж над вашими сонетами регоче.

Всі друзі йдуть од вас, ви збилися з путі.

А потім і вона вам відписать захоче!..

 

Під вечір... ви йдете в кафе, де шум і гам.

І замовляєте пивця чи лимонаду.

Не до серйозності в сімнадцять років вам,

Як пахне липами, що вкрили еспланаду.

20 вересня 70

 

 

XIV

«...Французи сімдесятого року, бонапартисти, республіканці, 

згадайте про ваших батьків у 92 році і т. д. ...»

            Поль де Кассаньяк

            («Країна»)

 

Хто на війні поліг у дев'яності роки,

Хто під цілунками свободи дуже зблід,

В сабо йдучи, ярмо трощили ви жорстоке,

В яке запряжено людський увесь наш рід.

 

Кремезні та палкі мужчини серед шквалу,

У кого билися закохано серця.

О воїни, яких у полі на поталу

Повіддавала смерть, шляхетна краля ця.

 

Ви кров'ю власною брудну змивали велич

При здобутті Валмі та італійських селищ.

Мільйоне страдників, чий ніжний зір погас.

 

Під королівськими зігнувшись канчуками,

Ми ще й Республіці дамо заснути з вами.

А кассаньяки знов нагадують про вас.

Написано в Мазасі 3 вересня 1870

 

 

XV. ЗЛО

Тоді, як на небес блакитнім гобелені

Палають, наче кров, плювки шрапнель жахних.

Як у вогонь полки, червоні чи зелені,

Ідуть повз короля, який глузує з них,

 

Як звалює людей скажений шал на купи,

Мов перемелений, димуючий погній,-

В траві, у радості, нещасні влітку трупи,

Природо-матінко, це рід священний твій! -

 

Тоді сміється Бог із ладану, з узору

Церковних скатертин, із чаш, із вівтарів -

І засинає він під славоспіви хору,

 

І прокидається від схлипу матерів,

Що в чорних очіпках заходять до собору,

І в кожної мідяк - за сина, що згорів...

 

 

XVI. КЕСАРЕВІ ЛЮТОЩІ

Йде чоловік блідий проз травники квітучі

У чорнім сюртуці, з сигарою в зубах.

Він квіти Тюїльрі пригадує жагуче,

І вогники лихі поблискують в очах.

 

Бо оргії його наситили вдостачу

За двадцять літ, коли хвалився він: «Я вмить

Свободу погашу, немов свічу гарячу...»

Свобода знов живе! І це йому болить.

 

Що з імператором, чиє наймення в карах

Шепоче він, про що жалкує повсякчас,

Не знатиме ніхто. У нього зір погас.

 

А може, він згадав про кума в окулярах

І бачить, як пливе серпанком голубим,

Неначебто в Сен-Клу, з його сигари дим.

 

 

XVII. ЗИМОВА МРІЯ

Їй

Ми взимку мчатимо в рожевому вагоні

На синіх подушках.

Нам буде хороше. Цілунки невгомонні

Заб'ються по кутках.

 

Коли смеркатиме за вікнами надворі,

Заплющиш очі ти,

Аби не бачити, як корчаться потвори,

Ця чорна вовківня й чорти.

 

І несподівано обличчя запашіє,

Коли цілунок мій шугне тобі по шиї,

Неначе павучок.

 

«Шукай!» - накажеш ти, хитнувши головою.

Проте до ранку нам обом не дасть покою

Той мандрівний звірок...

У вагоні, 7 жовтня 70

 

 

XVIII. СПЛЯЧИЙ В УЛОГОВИНІ

Цей отвір зелені, де джерело співає,

Черкаючи траву окриллями срібла,

Де сонце блискотить яскраве і безкрає -

Це улоговина, просяяна дотла.

 

Спить молодий солдат - потилиця в катрані

Купається, уста відкриті; він приліг

Під хмаркою, в траві, де світять роси ранні,

І в зливі променів лежить блідий, мов сніг.

 

В ногах - ромашки. Він, як та дитина хвора,

Всміхається у сні до нездійсненних мрій;

Заснув і прохолов - здолала стужа й змора.

 

Природо, ти його заколиши й зігрій!

Він спить між квітами на луговім осонні,

І в грудях має він дві дірочки червоні.

 

 

XIX. В «ЗЕЛЕНОМУ ШИНКУ»

П'ята година вечора

За вісім днів ходьби я геть порвав ботинки

Об гравій на шляхах, І вже в Шарлеруа,

В «Зеленому шинку» замовив я тартинки

І шинку, що якраз ще теплою була.

 

Вдоволений, простяг я ноги під зеленим

Столом, потупившись очима в килими

З простим сюжетом. Я себе відчув блаженним,

Коли шинкарочка з високими грудьми

 

- Таку не сполохнеш жагучим поцілунком! -

До мене сміючись, на таці з візерунком

Тартинки принесла та декілька шматків

 

Рожево-білого окосту й часничину.

І подала мені великий дзбан, де піну

Пригаслий сонячний промінчик золотив.

Жовтень 70

 

 

XX. ШЕЛЬМА

В коричневій корчмі, де фруктів аромат

І лаку запахи в повітрі густо висли,

Підсунувши таріль, я на якийсь салат

Бельгійський налягав, розсівшись зручно в кріслі.

 

Чув бій годинника, щасливий і німий,

Як відчинилися у звивах пари двері,

І з кухні вибігла служниця до корчми -

Хустина на бровах і пустощі в манері.

 

Тремтячим пальчиком торкаючись щоки,

До шкурки персика подібної таки,

Вона копилила свою губу нестримно.

 

І, поправляючи начиння, над столом

Схилилась, прагнучи цілунка заразом,

Ще й мовила ось так: «Торкнись, бо в щоку зимно».

Шарлеруа, жовтень 70

 

 

XXI. БЛИСКУЧА ПЕРЕМОГА ПІД СААРБРЮКЕНОМ,

здобута під вигуки:

«Хай живе монарх!»

(Яскраво розмальована бельгійська гравюра

продається в Шарлеруа за 35 сантимів)

Мчить посередині монарх в апофеозі

Блакитно-жовтому, під ним баский скакун

Пашить; радіє він рожевій перемозі,

Жорстокий, ніби Зевс, і ніжний, як татунь.

 

Внизу солдатики відважні по спочину

Стають неподалік тамбурів золотих

І жерл гармат. Піту обсмикав сюртучину.

Він, Імператора побачивши, застиг.

 

Праворуч Дюмане натис на кріса цівку

І, наїжачену підводячи голівку,

Промовив: «Хай живе!..» Мовчав сусід його.

 

Ось ківер вигулькнув, як чорне сонце... В гущі

В червоно-синьому спорядженні значуще

Наївний Бокійон додав: «Монарх чого?»

Жовтень 70

 

 

XXII. ШАФА

Це - шафа різьблена, чий темний дуб старинний

Достоту схожим став на добрих дідусів.

Вона відчинена, й крізь пітьму з неї лине

Духмяний аромат, немов вина розлив.

 

Ніхто в ній мотлоху старого не обмежив:

Усяких клаптиків дітей або жінок,

Пожовклих простирадл і вицвілих мережив,

І розмальованих грифонами хусток.

 

Тут медальйон, портрет ви можете зустріти.

І пасмо світлих чи білявих кіс, і квіти

Засушені, чий пах фруктовий дух просяк.

 

О шафо давнини! Ти прагнеш розказати

Бувальщини й казки і заскрипиш відтак,

Коли відчиняться твої старі дверцята.

Жовтень 70

 

 

XXIII. МОЯ ЦИГАНЕРІЯ

Руками по кишенях обмацуючи діри

І ліктями світивши, я фертиком ішов,

Бо з неба сяла Муза! її я ленник вірний,

Ото собі розкішну вигадував любов!

 

Штани нінащо стерті? Та по коліно море!

Адже котигорошку лиш рими в голові.

Як зозулясті кури, сокочуть в небі зорі,

А під Чумацьким Возом - банкети дарові.

 

Розсівшись при дорозі, ті гомони лелію,

Роса на мене впала, а я собі хмелію,

Бо вересневий вечір - немов вино густе.

 

І все капарю вірші, згорнувшись у калачик.

Мов струни ліри - тіні (їх копаю, як м'ячик).

Штиблети каші просять? Овва, і це пусте!

 

 

XXIV. ГОЛОВА ФАВНА

У буйному квітучому зелі,

Немов у скриньці, золотом покритій,

Де поцілунок ніжиться в гіллі,

Гаптує фавн узори розмаїті.

 

Злякавшись, очі він протер давно

І квіт кусає білими зубами.

Губа, кривава, як хмільне вино,

Заходжується сміхом під гілками.

 

Коли ж він, наче білка, хутко зник,

Ще довго сміх його губився в листі.

То снігура, що кинувся навтік,

Злякався поцілунок золотистий.

 

 

XXV. ТІ, ЩО СИДЯТЬ

Аж чорні від здуття, з кругами під очима

Стискають пальцями своє стегно вони.

І невиразна злість у них на тім'ї блима,

Неначе пліснява старезної стіни.

 

Химерний свій кістяк в любові до знемоги

Вони привили до скелетища стільців.

Із рахітичними прутками їхні ноги

Сплелися протягом світань і вечорів.

 

І завжди ці старі сплітаються з стільцями:

Чи пряжать шкіру їм сонця, чи за вікном

Слідкує їхній зір за талими снігами.

Але тремтінням жаб тремтять вони гуртом.

 

Сидіння лагідні до них: солома з жита

Дбайливо стелиться під крижі та стегно,

Душа старинних сонць спалахує, сповита

Вусатим колосом, де повниться зерно.

 

Коліна до зубів підводячи поволі,

Ті, що сидять, щосил по днищу б'ють стільців.

їм чути, як пливуть печальні баркароли,

Як голови прибій амурний охопив.

 

О! їх не змушуйте вставати! Це заглада...

Вони, немов коти побиті, зашиплять,

Повільно зводячи лопатки,- о досада! -

І настовбурчаться холоші штаненят.

 

Вам чути, як вони притоптують ногами,

Як лисиною об похмурі стіни б'ють.

І їхні ґудзики - зіниці, що за нами

З вітальні стеження прискіпливе ведуть.

 

У них невидимі, зате разючі руки.

І, виділяючи, присівши, трутину,

Та впившись поглядом відлупленої суки,

Вони у вирву вас кидатимуть страшну.

 

Сховавши кулаки під вилоги убрання,

Вони згадають тих, хто з місця зрушив їх.

Мигдалин кетяги від рання до смеркання

Переміщаються під бородами в них.

 

Коли їм строгий сон опустить забороло,

Вони сидіннями заплідненими снять

І хіттю до стільців, розставлених навколо,

Що в кожному бюро помпезному стоять.

 

Їх заколисує чорнильне квітування,

Де комами стає опущений пилок,

Неначе бабок над ромашками кружляння.

І дрочить члена їм засохлий колосок.

 

 

XXVI. МИТНИКИ

Хто люто лається, хто каже: «Гади ниці! -

Солдати, моряки, вигнанці, відставні

Перед Чиновниками - люди незначні:

Вони ж сокирою рубають синь границі.

 

Із люлькою в зубах, нахабні, потайні,

Вони з собаками, як спалахнуть зірниці

І тінь оближе ліс, мов язиком телиці,

Пускають на простір веселощі страшні.

 

Від цих законників немає супокою,

Чортів та Фаустів ловити - мастаки.

«Що везете, старі? Розв'язуйте мішки!»

 

Заледве ж підійдуть до кралі молодої,

То їх добродійство напустить туману.

Чекай, злочинцю, на геєну вогняну!

 

 

XXVII. ВЕЧІРНЯ МОЛИТВА

Прекрасний херувим з руками голяра,

Я за столом сиджу, тримаючи барило.

Від пива черево та м'язи міхура

Напнулися, немов невидиме вітрило.

 

Як голубів послід димить межи двора,

Мене на тисячу приємних снів зморило.

І серце інколи похмуре, мов кора,

Де тьмяне золото кривавий слід лишило.

 

Коли ж я до пуття всі сни відтак лигну

І пива вихилю з десяток добрих штофів,

Тоді з-за столу йду до вітру за пивну.

 

Спокійний, мов творець кедрини та гіссопів,

Я до брунатних хмар пускаю струмину

На задоволення куща геліотропів.

 

 

XXVIII. ПАРИЗЬКА ВІЙСЬКОВА ПІСНЯ

Весна прийшла вже загалом,

Бо серед володінь природи

Тьєр і Пікар страшний погром

Показують в усій оздобі!

 

Які сідниці тут нагі!

Медон, Аньєр і Севр, погляньте,

Як сиплять гості дорогі

Свої травневі діаманти!

 

У них немає ліхтарів,

Є ківери та барабани,

Шаблі й флотилія човнів,

Що вкрила озеро багряне!

 

Коли займається на світ,

Не спиниш їхнього юрмиська.

І в небі жовтий самоцвіт

Стрясає наші муравлиська!

 

Мерзотники Пікар і Тьєр,

Понищивши геліотропи,

Виводять нафтою шедевр:

І загуділи їхні тропи...

 

Їм панібрат Великий Трюк!

А Фавр, забрівши прямо в квіти,

Звів брови, ніби віадук,

Не перестаючи сопіти!

 

Велике місто аж пашить

Од ваших нафтових потоків.

Ми мусимо вам відомстить

За ваші злочини жорстокі!

 

І після довгого сидіння

Почує сита глитайня

Конар відчахнених падіння,

Як розпочнеться тріскотня!

 

 

XXIX. МОЇ ЛЮБІ КРИХІТКИ

Небес капустяні грядки

Скропила мжичка.

В кущах - вологі чобітки,

В траві спідничка.

 

Був час, що й місяць-більмоок

Світив до ранку.

Гей, обтрусіться і - в танок,

Мої поганки!

 

Був час, кохались ми в траві,

Як сині птиці.

Любив я вітер в голові

І їв мокриці.

 

 

В поезію, як в білий сад,

Ввела білява.

Явись, поганко, копну в зад -

За мрево слави.

 

Твій брильянтин нудить мені,

Поганко чорна!

Гарцюй під музику і в сні

В обіймах чорта.

 

Тьху, висохла моя слюна

Поміж цицьками!..

Руда поганко, п'єм до дна

Життя без тями.

 

Ой, любі крихітки, пора

Вас відмордасить.

Коли нема в душі добра,

Кохатись досить!

 

Топчіть зів'ялі почуття

Й старі перини,

Шоб знов радів я, мов дитя,

Вам, балерини.

 

Танцюють плечі без ключиць,

Палають ніжки.

На гузнах відблиски зірниць

У вас, потішки.

 

Заради вас, моїх розрад,

Жадань найгірших,

Я замагав любові чад

І безум віршів.

 

Ви міріадами зірок

Майнете в небо.

За всі гріхи важкий урок

Прийняти треба.

 

Присвітить місяць-більмоок,

Затужить трішки.

Гей, обтрусіться і - в танок,

Мої потішки!

 

 

XXX. ПРИСІДАННЯ

У шлунку надвечір бридку відчувши хить,

Брат ченчик Мілотюс сідає під віконце,

Звідкіль йому мігрень, затьмарюючи світ,

Приносить сяюче, мов чан блискучий, сонце.

Він серед простирадл волочить свій живіт,

 

Під сірим ліжником здійнявши шарпанину,

І злазить, коліньми підперши тельбушок,

Наляканий, немов наївся нікотину:

Бо мусить ще, щосил вчепившись за горщок,

Рукою вільною задерти сорочину.

 

Мерзлякуватий, він хапає дрижаки,

Зібгавши пальці ніг на сонці, що зі смаком

Наліплює на скло кондитерські жовтки;

І ніс добродія, відсвічуючи лаком,

Дрижить у променях, немов поліп слизький.

 

При вогнищі йому скуцьорбилась правиця,

Губа відвисла, жар пашить у стегна й пах.

Погасла люлька, вже парує ногавиця.

Поволі щось таке ворушиться в кишках,

Неначе в тельбухах тріпоче й б'ється птиця.

 

І купа мотлоху навколо нього спить

На череві бруднім, в засаленому шматті.

Мов жаба, в темному кутку ослін стоїть.

Розняли мисники пащеки хрипкуваті.

їх навіть уві сні тривожить апетит.

 

У нього в голові набито мішковини.

У передпокої тісному духота.

Він чує, як ростуть на шкірі волосини.

І часом Мілотюс ослін переверта,

Як тільки гикавки надходять із груднини.

 

А місяць молодий, підбившись угорі,

Габою світлою обводить контур заду.

І фантастична тінь сідає в чагарі

На сніг рожевий, що неначе мальви саду.

І ніс не зводиться з вечірньої зорі.

 

 

XXXI. СЕМИЛІТНІ ПОЕТИ

Панові П. Демені

Закривши зрештою записника свого,

Йшла Мати гордо геть, не бачачи того,

Що в голубих очах, під гулюватим лобом

Огиду син її таїв звичайним робом.

Весь день світився він слухняністю, такий

Покірливий, але сумління й дрижаки,

Здавалось, видають дворушництво в хлопчині.

У передпокої, де цвіллю вкрились стіни,

Перекривляючись, він клеїв дурня, жах!

І розпливалися круги в його очах.

Над вечір, грюкнувши дверцятами, хлопчище

По приступцях крутих залазив на горище

Аж під затоку дня, звисаючу згори.

Знеможений, дурний, від літньої пори

Було, замкнувшись у клозетній прохолоді,

Все думав, ніздрями ворушачи відтоді.

Омитий запахом буденним, сад німий

За кам'яницею блищав під час зими.

Малюк чув шерехи коростявих кущів.

О жалосте! З дітьми оцими він дружив,

Які, потупивши свій погляд, очманілі,

Ховали пальчики від бруду почорнілі

Під лахами. Вони скидались на старих,

Ще й ідіотською була вимова в них!

За ницим співчуттям свого заставши сина,

Жахалась мати, хоч палка любов дитинна

До цього подиву горнулася надмір -

Так любо це було! її ж лукавив зір.

В сім років він писав романи про пригоди

В пустелі, де зоря виблискує Свободи,

Ліси, сонця, яри, савани! - Він гортав

Журнал з малюнками, в якому розглядав,

Як посміхаються іспанки й італійки.

Коли ж приходила до нього ради бійки

Шалена дівчинка сусіди-трударя,

То кидало його наспід це лобуря,

Вмостившись на спині й метляючи косиці.

А він кусав її до болю за сідниці,

Бо завжди дівчинка ходила без трусів.

І, нахапавшися від неї стусанів,

Він запах шкіри ніс додому до кімнати.

Жахали геть його неділі блідуваті,

Коли, намащений, за бюрком дорогим

Читав він Біблію з обрізом золотим.

І мрії поночі його гнітили в ліжку.

Він Бога не любив, одначе вперемішку

Повз нього з праці йшов у блузах люд хмурний.

І, в барабан б'ючи три рази, крикуни

Під регіт натовпу читали постанови.

Він марив луками, де запахи медові,

Злоте опушення та брижі осяйні

Ледь-ледь гойдаються, злетівши вдалині!

 

Оскільки тішився він темними речами,

То за надійними віконницями днями

В просяклій вогкістю кімнаті голубій

Він свій улюблений роман читав собі.

Були там і ліси, й жовтаві небокраї,

І з плоті буйний квіт у зоряному гаї,

Запаморочення, поразки, крах і жаль!

Тоді як вирував під вікнами квартал,

Йому, простертому самотньо на ряднині,

Здавалось, що вона вітрилом стала нині!

26 травня 1871

 

 

XXXII. ЗЛИДАРІ В СОБОРІ

Забившись поміж лав по закутках собору,

Що охолоджує їм подих, злидарі

Не зводять погляду з довершеного хору,

Що в двадцятеро горл співає тропарі.

 

Вдихнувши запах свіч як пахощі хлібини,

Мов биті пси, що не підводять голови,

Вони Всевишньому й патрону щохвилини

Проказують смішні та вперті молитви.

 

Як хочеться жінкам на лави посідати

По тижню, сповненім страждання за гріхи.

А на руках у них у дивному манатті

Аж надриваються охриплі дітлахи.

 

І груди в цих жінок забруднені від супу,

Благання лиш одне застигло на очах

І дивляться вони з обуренням на групу

Дівчиськ, що швендяють у зім'ятих брилях.

 

Надворі холод, ніч, і чоловік п'яниця.

Година промайне, і буде стільки лих!

Тим часом навкруги гугнявить, шепче й злиться

З брудними волами збіговисько старих:

 

Тут паралітики, каліки та причинні,

Яких ще вчора всі минали манівцем.

І молитовники обнюхують старинні

Сліпі з собакою, своїм поводирем.

 

Вони своє дурне й старчаче поклоніння,

Заслинившись, весь час звертають до Христа,

Який на стелі спить, пожовклий від проміння,

Не помічаючи гріховного гурта;

 

Не помічаючи жебрацького лахміття -

Як схоже це на фарс, похмурий і бридкий! -

Буяє молитов словесне рясноцвіття,

І тон у містики безрадісно важкий,

 

Коли за нефами, де сонце йде на спадок,

Засяють посмішки і збрижаться шовки,

І пані немічні з родин, де є достаток,

В святі кропильниці занурюють пучки.

1871

 

 

XXXIII. ВКРАДЕНЕ СЕРЦЕ

Ятриться смутком бідне серце,

Крізь дим плюється на корму,

На нього тиснуть люки й дверці,

Ятриться смутком бідне серце

Від слів солдатських, повних перцю,

Що тонуть в реготі й диму.

Ятриться смутком бідне серце,

Крізь дим плюється на корму.

 

Солдатські вибрики, чим далі,

Купають серце у багні;

Гидкий малюнок на штурвалі,

Як той, що виліз із матні;

І стогне серце у багні,

Щоб вирватись у сині далі,

Де чистота на глибині

Поглине вибрики невдалі.

 

О серце бідне, дай пораду,

Коли зжують вони тютюд

Й почнуть ікати до упаду,

Що далі? Серце, дай пораду!

Коли зжують вони тютюн

Й тебе примітять, як досаду,

Що далі? Серце, дай пораду,

Ось-ось зжують вони тютюн.

Травень 1871

 

 

XXXIV. ПАРИЗЬКА ОРГІЯ, АБО ПАРИЖ ЗАСЕЛЮЄТЬСЯ ЗНОВУ

Падлюки, ось Париж! Заповнюйте вокзали!

А сонце висушить вогнем легень жарких

Бульвари, що колись скривавили Вандали.

Твердиня Заходу, одне із міст святих!

 

Вперед! Освітять шлях вам вилиски пожежні.

Ось вам і пристані, ось і бульвари, ось

Будинки, угорі ж - і небо те безмежне,

Що від червоних бомб зірками зайнялось!

 

Палаци вимерлі ховайте у конури!

Вам освіжають зір зніяковілі дні.

Ось і руді стада, розпусниць гурт похмурий:

Так божеволійте ж - ви будете смішні!

 

Жадлива зграє сук, прагнуших парування,

Крик золотих споруд вас зве. Крадіть! Жеріть!

Ось у судомах ніч, здригаючись, зарання

Спадає на Париж. У кого дужа хіть,

 

Пиячте! Та коли ударять світла зливи,

Із вас здираючи ваш золотий убір,

Блюватимете ви, німі та нерухливі,

У білу далечінь утупивши свій зір?

 

За королеву тост! Яка сідниця в неї!

Вслухайтеся лише, як гикавки звучать!

Вслухайтесь, як сліпма вистрибують лакеї,

Старці й недоумки у ніч жахних багать!

 

Спаскуджені серця, о моторошні пащі,

Зубами клацайте, ви, сморідні роти!

За підлу німоту дають вам вина кращі...

Звитяжці, вам ганьба роздула животи!

 

Гидотні запахи вдихайте, о падлюки!

Вмочайте в трупний яд мотузку і стилет!

На тім'я владно вам свої поклавши руки:

«Загиньте в безумі!» - наказує Поет.

 

«Тому, що риєтесь ви у жіночім лоні,

Жахаєтеся ви конвульсій, у яких

Ця жінка скільки сил душитиме в прокльоні

Ваш підлий виводок на грудях молодих.

 

О блазні, королі, недоумки, чинуші,

Чи для повійниці, чиє ім'я Париж,

Щось важить ваша їдь, тіла та ваші душі?

Вона вас струсить геть, розпусники! І ви ж

 

Завиєте, як ниць впадете наостанку,

І, гроші правлячи, зневіритеся вкрай,

Побачивши грізну червону куртизанку,

Що стисла кулаки, забувши про одчай!

 

Як гнівно тупала ногами ти, столице!

Як ніж тобі в нутро впивався навісний!

Коли лежала ти, ясні твої зіниці

Світились добрістю жовтавої весни!

 

О місто болісне, столице омертвіла,

Що груди і лице до майбуття звела,

На блідість власну ти мільярди брам одкрила,

Минувшина тебе благословить могла;

 

І, перевівши дух для більшого страждання,

Страшне життя ти п'єш! І чуєш ти тоді,

Як палець крижаний торка твоє кохання,

І в жилах струменять поезії бліді!

 

Це не погано, ні. Поезії безсилі

Вже не спинятимуть твій погляд у Майбуть,-

Очей Каріатид Вампіри не потьмили,

Де злотні сльози зір із вишини течуть!»

 

Хоч бридко: ґвалтівник твого торкався тіла,

Хоча з усіх столиць на світі ти одна

Своїми ранами Природу засмерділа,

Поет рече тобі: «Твоя Краса ясна!»

 

Тобі найкращий гімн присвятять громовиці,

Гігантський вал снаги допомага тобі;

Лютує смерть, кінець близький, моя Столице!

Всі голоси з'єднай в одній хрипкій трубі;

 

Ну, а поет збере Низотних Душ ридання,

Волання проклятих, Убивць жорстоких глум,

І бичуватиме Жінок вогнем кохання,

І строфи виринуть: «Оце злочинний тлум!»

 

- Все стало на місця: у давніх лупанарах

Ридають оргії до хрипу, як колись;

Шалений газ зі стін багряних на бульварах

Зловісно струменить в бліду небесну вись.

Травень 1871

 

 

XXXV. РУКИ ЖАННИ-МАРІ

Ні, це не руки Хуаніти!

Вони бліді, мов неживі,

Вони засмаглі - серед літа

Жаркий палив їх суховій.

 

Чи брали руки ці причастя?

Чи звідали вони любов?

Чи поринали в любострастя,

Як в пітьму ночі,- знов і знов?

 

Чи спочивали на колінах?

Чи поривались в небеса?

Чи серед торгу жар перлини

У цих долонях погасав?

 

Чи падали до ніг мадонни,

І благодать їм слав Господь?

Чи то лиш соком беладонни

Спалахувала їхня плоть,

 

Коли, прогнавши легкокрилих

Нічних комах, що п'ють нектар,

Вони крізь пальці процідили

Проклятого труй-зілля дар?

 

Ох! Як знемогу їм здолати?

Як побороти млосний чар?

Над ними снів розкинув шати

Сіон? Чи, може, Хенджавар?

 

- Цитрин ці руки не збирали,

З богами зналися здаля,

І пелюшок вони не прали,

Не колисали немовля;

 

Це руки не кузин-панянок

І не фабричних робітниць,

Що їм цехів чадний серпанок

Ліг тінями на білість лиць.

 

І, невблаганні, як машини,

Пругкі, як лука тятива,

Вони не скривдять і дитини,-

Їх дужа плоть добром жива!

 

Тверда, немов багнета лезо, .

Вона не гнеться, як холуй,

Вона співає «Марсельєзу» -

Вона не знає алілуй!

 

Зате вп'ялися б вам у шиї

Ці сильні руки залюбки,

Вони б вас всіх передушили,

Нікчемні, пещені ляльки!

 

Цих рук закоханих долоні

Рубіном сонця опекло,

І глухо кров шугає в скроні,

Відчувши їх п'янке тепло.

 

Коли ж, ввібравши біль народу,

Ці Руки шерхли, як рілля,-

Їм повертали дивну вроду

Святі цілунки Бунтаря!

 

І розквітали смаглі руки,

Жагою повнячись ущерть,

Під мітральєзні перегуки,

Коли Париж стояв на смерть!

 

Круг цих долонь - о любі руки,

Судилось вам спізнати й це! -

Де ще тремтять цілунків звуки,

Кайданів брязнуло кільце.

 

І, занімівши від розпуки,

Ми бачимо, як з-під заков,

Струмуючи на добрі руки,

Смагу із них змиває кров...

 

 

XXXVI. СЕСТРИ-ЖАЛІБНИЦІ

Юнак, чий зір горить, а бронзова засмага

Двадцятилітній стан на свій скрашає штиб,

Якого в Персії при місяці за мага,

Повитого вінком із міді прийняли б,

 

Нестримний, мріючи про ніжності жіночі,

Своєю першою жагою гордий він.

Так молоді моря, немовби сльози ночі,

До ложа квапляться з коралів і перлин.

 

Юнак, набачившись мерзот на цьому світі,

Здригаючись, ніяк не спинить біль і гнів,

І в серце вражений навік, погомоніти

Він з милосердною сестрою захотів.

 

О Жінко, жалосте і нутрощів навале,

Ти жалібницею ніколи не була,

Хоч темний погляд твій і груди досконалі,

І лоно чарівне, де спить руда імла.

 

Ти непробудно спиш, і нам, сліпа й окаста,

Не допитатися обіймами свого.

Ти горнешся до нас, щоб ми тебе, грудаста,

Гойдали, о тяжка і зваблива Жаго.

 

Всю ненависть свою, зомління й потерпання

І все, чого колись намучилася, знов

Ти повертаєш нам, о Ноче, без вагання,

Немов щомісяця розгублюючи кров.

 

Як тільки жінка та вселить йому жахливість,

Хоча любов і гімн, і клич життя вона,

То Муза зелені й жагуча Справедливість

Нагрянуть, щоб його терзати, як мана.

 

І тиша сяєво змінятиме відтоді.

Спізнавши повністю обох Сестер тепло,

Він, тихо стогнучи, до буйної природи

Зведе по вивченню скривавлене чоло.

 

Але алхімію та заповітне вчення

Спротивив зранений дослідник цей хмурний.

Він чує, як його самотність мне страшенна.

Тоді вродливець без огиди до труни

 

Нехай повірить у загробні небилиці

Й крізь Ночі Істини в далеку путь пливе.

І, Смерте! Хай тебе, о сестро-жалібнице,

Нутром і хворими кінцівками позве.

Червень 1871

 

 

XXXVII. ШУКАЧКИ ВОШЕЙ

Як хлопчика чоло, розчесане до крові,

Благає білий рій дрімливиць нечітких,

Він поруч бачить двох сестер напоготові

Та срібні нігтики їх пучечок тонких.

 

Малого до вікна привівши за собою,

Де квіт купається в повітрі день при дні,

Вони в його ковтун, зволожений росою,

Стромляють пальчики, спокусливі й страшні.

 

В їх дихання лячне вслухається дитина.

Звідтіль доноситься солодкий аромат,

Де часом з'являться сопіння або слина

Проковтнена, або бажання цілувать.

 

Він слухає, як б'ють сестрині чорні вії

В пахучім спокої, як пальці мимохідь

Посеред сонної дитячої стихії

Своїми нігтями маленьких чавлять гнид.

 

І лінощів вино заграє так у ньому,

Як у гармонії шалено дише міх.

І в ритмі пестощів на серці молодому

То гасне, то горить бажання сліз гірких.

 

 

XXXVIII. ПЕРШЕ ПРИЧАСТЯ

 

І

В сільських церквах царюють привиди пітьми,

Вони пригнічують давно мою уяву:

В дитячім гурті піп бурчить свої псалми,

За ним слухняний гурт підхоплює відправу;

А доокруж сади біліють, як дими,

Каштанові свічки горять на славу.

 

Вагітна радістю пробуджена земля,

Хіть перейшла вночі в церковні мури.

Біжить ранкова стежка в зморені поля

І млосно крутить в тихих травах шури-мури;

До сливи горнеться шипшина іздаля -

Листочки там і там тремтять, немов амури.

 

Так повелося тут, що через сотню літ

Малюють наново й відсвіжують світлиці,-

Де цвіллю пахне й мухи полишили слід,

Звідкіль позиркують мадонни яснолиці,

Немов скликають до господи родовід

З липкого мороку столітньої темниці.

 

В ярмо родинне поспішають дітваки

Роботу всю зробить і хатню, і городню,

Забувши на потилиці вагу руки,

Що ласку дарувала їм господню,

Готові пароха терпіти диваки,

Лишень не звів би гріх в диявольську безодню.

 

За що святковий день їм спом'янути варт?

Новий костюм, наїдки, квіти пречудові,

Дітей з портрета надихає Бонапарт;

В старих іконах скільки святості й любові,

Що в колі благосних Іосифів і Март

Зростають дітки боговірні і здорові.

 

Дівчата ревно учащають в Божий храм -

Радіють, що курвами зве їх парубота.

А хлопці - до корчми, забувши стид і страм,

В матюк і в зілля кляте умокають рота,

Де звично багачів під п'яний тарарам

Крутим слівцем згадать убогому охота.

 

Малюнки сам кюре сортує для дівчат,

Покаже завтра їм, вчинивши службу Божу.

А поки він в саду почути пісню рад

І підхопить мелодію, всім тим пригожу,

Хто ходить неспроста у надвечірній сад;

- Ніч, як пірат, веде в спокусу зловорожу!..

 

II

Увага отча зупинилась неспроста

На дівчинці, в чиїх очах жило нещастя,

І він в ту ж мить подумав: «Саме та,

Яку обрав Господь для першого причастя».

В її очах бриніла небесна чистота,

А серце пароха стискалось часто-часто.

 

ІІІ

Напередодні свят лежить вона в постелі,

Тремтить в гарячці. Вечір, повний смутку вщерть

В гарячці молиться. І думи невеселі

До Бога звернені: «Невже надходить смерть?»

 

Вона любов зове шляхами неземними,

Душею спраглою злітає до небес,

Її, святу, беруть на крила херувими

І до Христа несуть, що тільки-но воскрес.

 

Всевладний Адонай!.. Латинського звучання

Втішають слух слова, як райський водограй.

На білім полотні її святі страждання

Спливуть, мов сонця кров, за синій небокрай.

 

Вертається назад з небесного полону

В ім'я земних дівчат, що вічно молоді,

Що знані споконвік, Володарко Сіону,

Як пелюстки лілей в неторканій воді.

 

IV

Спадає пелена. Жагуча зваба плоті -

І Діва Пресвята стає така, як всі.

Тьмяніють образи і ризи в позолоті,

А тіло - золоте! - в оголеній красі.

 

В п'янких передчуттях дівоча цнота гине,

Зникає рятівний дівочий переляк,

Аж поки не спадуть благенькі одежини,

Що наготу Христа ховали хтозна-як.

 

Подушка аж пашить, тамуючи ридання,

Але жага хотінь долає страм і страх.

Горять зірки вночі продовженням жадання,

В зірках горить жага, як в збуджених очах.

 

Дівча нездужає, вже й дихати не годне,

Жадання мучить, згага й поготів...

Ой, крізь вікно тече повітря прохолодне

І студить губи, і торкається сосків.

 

V

Вона прокинулась опівночі. Крізь штору

В кімнату місяць заглядав. Світліла мла.

Химерне видиво прийшло в уяву хвору,

Червоним зблиснуло - і з носа кров пішла.

 

В пориві праведному, тілом непорочна,

Вона пройнялася любов'ю до Христа,

Відчула чистим серцем, як нестерпно хоче

Ніч трепетну й жагучу цілувать в уста;

 

Пить ніч палку, пить ніч незриму, як Мадонна,

Спізнати сором і п'янку красу утіх,-

Хай в небо відлетить її любов бездонна,

Хай в землю перейдуть її гординя й гріх!..

 

Себе готова в жертву принести, дівчисько,

Вона ступає в двір із свічкою в руках,

Під шворками в білизні голівку хилить низько,

Перед примарами проймає душу страх.

 

VI

Передвесільну ніч проводить наречена

В смердючім нужнику із свічкою в руках.

До неї хтиво підглядає, як нікчема,

Нахабний місяць крізь плющем пробитий дах.

 

Тремтить огонь, мов серце, в чорнім тілі ночі,

Згасає свічка серед випарів двора.

До неї зорі з неба котяться охоче -

І світиться в даху хирлявому діра.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

 

VII

Хто здатен висловить приниження й образи,

Що йдуть від панотців, природжених падлюк,

І нищать плоть земну скоріше від прокази,

І душу за життя ввергають в пекло мук?

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

 

VIII

Настане ранок, і відступить істерія,

Коли вона в коханні вигорить до дна

З мужчиною палким, кому щораз Марія

Потрібна не свята й потрібна не одна.

 

Вона отямиться: «Ніщо мені не миле!

Гидка у тебе плоть, твій рот і очі - тля!

Свій спокій віднайду в глибокім сні могили,

Де сором мертвяків хранить сира земля.

 

Мене ошукано Христовими вустами,

Поганьблено красу і вроду молоду.

Волосся і лице лобзав ти донестями,

Я не пручалася й раділа на біду.

 

Для мене - плач душі, для тебе - забаганка,

Мужчині не збагнуть гіркий жіночий гріх;

Коли в тобі живуть рабиня і коханка,

Ти врешті проклянеш жагучий шквал утіх.

 

Пропала чистота від першого причастя,

Скорбота пойняла терпкі мої вуста.

Я не змогла знайти в палких обіймах щастя,

Осквернена тоді лобзаннями Христа».

 

IX

Душі намученій судилося до скону

Тягар його проклять нести усе життя

І вірити в любов, в ненависну ікону,

Яка отруює бурхливі почуття.

 

Ісусе! Вічно ти жіночу кривдиш долю,

Караєш ти жінок і заганяєш в тлін.

Вони лиш моляться і, не відчувши болю,

Тобі поклони б'ють і не встають з колін.

 

 

XXXIX. ПРАВЕДНИК

Фрагмент

Смеркало. Праведник, неначе в землю вритий,

Здіймався на ногах дебелих; я спітнів,

Питав: «Ти хочеш зріть, як мчать метеорити?

Чом став і дивишся в безмежжя тих світів,

Де зорі міняться, як молоко розлите?

 

О Праведнику, глянь, глянь на цей фарс нічний,

Молитву прошепчи. Нам дах здобути треба!

Під плащаницею кривися і кляни;

Але якщо блукач постукає до тебе,

Скажи: «Йди, брате, геть, каліка я жахний!»

 

І Праведник стояв у синююватих тінях,

Де мертве сонце в тьмі змаліло нанівець:

«Отож продай свої мозолі на колінах,

Прочанине святий! Армарики співець

І плакальник маслин! Май жалість до невинних!

 

Пустельнику, твоя скрізь знана борода,-

Розкайся і відпий із чашечки тремкої!

Величчя і добро, любов і сліпота,-

Дурний, паскудніший від суки ти бридкої!

Я той, який повстав, і той, який стражда!

 

До кольок в животі ридаю, о здурілий,

І весело з твого прощення я сміюсь!

Я - проклятий, хмільний, блідий та знавіснілий,-

Цього ти захотів? Не хочу я чомусь.

Але лягай і спи! Цей сон мені не милий.

 

І ось, Пустельнику, ти знову тут! Мовчи!

Це правда, ніжний ти, і розум твій дрімає,

Сопеш, як гурт китів, і пирхаєш вночі,

Картаєш сам себе за те, чого й немає,

І по своїй душі заводиш знов плачі!

 

Ти - Боже око! Ні, ти - боягуз! І стопи

Божественні мене хай топчуть без вагань!

У тебе в гнидах чуб, їх повно до хвороби!

Сократи і Христи, Святі й Блаженні, твань!

Ви перед Проклятим схиліться для шаноби!»

 

Ось так я на землі волав у ніч німу

В гарячці тих видінь серед ясного змроку.

Я звів своє чоло: той привид втік у тьму,

Понісши з вуст моїх іронію жорстоку...

- До Проклятого мчіть, вітри! Скажіть йому,

 

Що біля цих колон блакитних самотою

Я слухатиму вас на дні хисткої тьми,

Поки всесвітній лад, мов сяйною рікою,

Пливе по небесах, безсонний та німий,

І зорі неводом волочить за собою!

 

О, хай він далі йде! Пов'язкою неслави

Він горло замотав, лице перекосив,

їдкий, як цукор, що попав на зуб дуплавий;

Такий, як сука, що від зграї лютих псів

Тікає і свій бік зализує кривавий.

 

Про поступ хай рече, про милосердя й про...

І мимрить хай бридку китайщину, як зайди,

Як ті недоумки,- на них ганьби тавро! -

- Співа, як гурт дітей... О Праведники, знайте,

Ми ще нагидимо в гранітне вам нутро!

Липень 1871

 

 

XL. ЩО ПОЕТОВІ КАЖУТЬ ПРО КВІТИ

 

Панові Теодору де Банвілю

 

І

Буває: в пітьмі голубій,

Над морем трепетних топазів

Збунтують раптом у тобі

Лілеї, о клістир екстазів!

 

Епоха Саго! К бісу лінь,

Трудіться, Злаки та Мімози!

Лілея ж п'є гидотну синь

Побожної твоєї Прози!

 

- Лілею виплекав Кердрель;

Сонетові мине піввіку;

Дістав Лілею Менестрель,

Квіт Амаранту та Гвоздику!

 

Лілеї милі! Де ви є?

Немов рукава Грішниць білі,

Віршарство скрасивши твоє,

Колишуться, напівзомлілі!

 

У лазні митися ти став:

Твою сорочку, свій набуток,

Ранковий вітерець нап'яв

Над кодлом ницих Незабудок!

 

Любов дала твоїй яві

Бузкові цвїтки-гріховодки,

Та ще Фіалки лісові,

Чорнявих Німф плювки солодкі!..

 

II

Співці, коли б ви здобули

Троянд розкішно-кучерявих,

Повитих лаврами хвали,

Розбухлих в тисячних октавах!

 

Банвіль би пелюстки, як сніг,

Розсипав, закрутив високо;

Байдуже до читання книг,

Чужинцю заліпив би око!

 

Серед гаїв і луговин -

Майстрове мирних фотографій!

О розмаїття всіх рослин,

Мов корків не в одній карафі!

 

Французькі квіти, як на гріх,

Смішні, лихі, сухотні, хирі,

І суне такса поміж них

У сутінковому сумирі.

 

Не мальовидел трафарет,

Де Соняшник чи Лотос синій,-

Ясний естамп, святий сюжет

Якійсь причасниці невинній!

 

Уклавсь Ашоки хвальний спів

В строфу вікна, де панну видко;

Найяскравіший з мотилів

Іспорожнивсь на Маргаритку.

 

Бордюр, басон - старі, як світ!

Рослинні сухарі! Ясніє

Салонів давніх гожий квіт!

- Хрущі, а не гримучі змії!

 

Рослинних немовлят плачі,

Гранвілем ведених на схили,

Щоб, молоко яскрінь ллючи,

Лихі світила їх живили!

 

Сопілки ваші, далебі,-

Глюкоза, чисті емпіреї!

- Солодкі груші на вербі,

Бузок, Троянди та Лілеї!

 

III

Мисливцю білий, з-під п'яти

Твоєї рветься сполох М'яти:

Повідай, чи не мав би ти

Ботаніку хоч трохи знати?

 

Ти ж плутаєш, куди не кинь,

Із коником - ефемериду,

Із злотом Ріо - Рейну синь,

З норвезьким берегом - Флориду;

 

Бо, дорогий, Мистецтва Дар

Не в тому - вір мені, їй-право! -

Щоб Евкаліпт прийняв тягар

Гекзаметричного удава;

 

Червоне дерево тоді,

По наших і чужих Гвіанах,

Служило б мавпячій орді

Та маячні ліан захланних!

 

- Чи варті квіти Повитиць,

Лілея, Розмарин тим паче -

Посліду океанських птиць?

Сльози, якою свічка плаче?

 

- Я все сказав, що захотів!

А ти в бамбуковій хатині,

Замкнувшися у темноті,-

Геть витоптав би всі цвітіння,

 

Достойні бистрих рік Уаз

Екстравагантних хвиль! Резони?

- Поете! Всяк резон у нас,-

Затям,- смішний і безпардонний!..

 

IV

Про пампу не розповідай,

Одчайних заколотів повну,-

А про нечуваний врожай!

І про тютюн! І про бавовну!

 

Скажи-но, дублене чоло,

Яку собі призначив ренту

Веласкес! Як на те пішло -

Спаскудь затоку у Сорренто,

 

Де білі Лебеді пливуть;

Яви в строфічних первовзорах,

Як люті хвилі й гідри б'ють

По мангліях чи ризофорах!

 

Катрен жени в кривавий ліс,

Оповідай людському тлуму

Про грудоперих рибок блиск,

Про білий цукор і про гуму!

 

Шпилів тропічних білині

Ти дай пояснення у вірші:

Це лід? Плодючість комашні?

Лишайники щонайдрібніші?

 

Якби ж, Мисливцю, ти знайшов

Марену: колір дасть червоний!

Життя Природі вернуть знов

Армійські наші панталони!

 

Знайди в лісах - зроби нам честь,-

Квітки, мов звірі головасті:

На темну буйволячу шерсть

Хай золоті спливають масті!

 

Знайди-но чаші, що стоять

Посеред лук, де пух срібліє:

Там яйця вогняні киплять

Серед ефірної олії!

 

Знайди-но стебел бур'янів,

Щоб десять віслюків спосібних

З них накрутили мотузів!

Знайди Квіток кріслоподібних!

 

Знайди-но в жилах чорних руд

Славетний квіт, сливе камінний:

Мигдалевидний ізумруд

Для зав'язі та серцевини!

 

Ти нам, Штукарю, не філей

Неси на блюдах із вермелю -

Рагу з сиропами Лілей,

Щоб згризли альфенід тареля!

 

V

Нам скажуть, що крадій Амур

Відпущеннями поживився;

Та ні Ренан, ні котик Мурр

Не вздріли Голубого Тирса!

 

Навчай-но гри серед гризот,

І дай вдихнути істерії,

І наверни нас до чеснот,

Чистіших, ніж сльоза Марії...

 

Гендляр! Провидець! Крамарчук!

Рожева, біла бризне Рима -

Немов пролитий каучук,

Мов натрій, спалахнувши, блима!

 

Кумеднику, з Поем твоїх,-

Діоптрик барвно-розмаїтих,-

Хай ринуть електророї

Метеликів і дивні квіти!

 

Пекельну привітай добу!

Стовпи телеграфічні нині

Під ліри дротяну гудьбу

Краси твоїй достарчать спині!

 

Отож римуй найкращу з тем:

Про гандж картоплі молодої.

- А хочеш стрункості поем,

Геть виповнених таїною,

 

Що їх читає від Трег'є

До Сурінаму вся планета,

Купуй томини мсьє Фіг'є -

З малюнками! - у мсьє Ашетта!

14 липня 1871 р.

 

 

XLI. П'ЯНИЙ КОРАБЕЛЬ

За течією Рік байдужим плином гнаний,

Я не залежав більш од гурту моряків:

Зробили з них мішень крикливі Індіани,

Прибивши цвяхами до барвних стояків.

 

На вантажі свої я не звертав уваги,-

Чи хліб фламандський віз, чи з Англії сукно,

І, ледь урвався крик матроської ватаги,

Я вирушив туди, куди хотів давно.

 

Скажено хлюпали припливи океанські,

А я, колись глухий, як мозок дітвори,

Все за водою плив! І заколот гігантський

Зняли Півострови, простори і вітри.

 

Моє пробудження благословили шквали.

Мов корок, танцював я на морських валах,

Що їх візничими утоплених прозвали,

І десять діб вогнів не бачив по ночах.

 

В сосновий корпус мій текла вода зелена,-

Солодка, як малим кисличний сік, вона,

Відкинувши убік і якір, і демено,

Блювоту вимила та плями від вина.

 

В настої зорянім, в Морській Поемі милій

Я плавав і ковтав зелену синь тоді,

Як мрець замислений вигулькує з-під хвилі,

Неначе тьмяний знак занурення в воді;

 

Там, раптом синяві підфарбувавши вири,

Повільні ритми й шал у днину осяйну,

П'янкіші од вина, потужніші за ліри,

Витворюють гірку любовну рябизну!

 

Я блискавицями роздерте небо знаю,

Прибої, течії, смеркання голубі,

Світанки, збуджені, мов голубині зграї,

І те, що може лиш примаритись тобі.

 

Я сонце споглядав у пострахах містичних,

Що зблисло згустками фіалкових промінь;

Буруни злі, немов актори драм античних,

Віконничний свій дрож котили в далечінь.

 

Я снив і бачив сніг серед ночей зелених,

Цілунок на очах морів, і гладь ясну,

І соків круговерть, хмільних і незбагненних,

Співочих фосфорів пробудження від сну!

 

Розлючені вали в звіриній істерії,

Що брали штурмом риф, уповні бачив я,

Не знаючи, що блиск од сяйних ніг Марії

Утихомирює захекані моря.

 

На берегах Флорид мені траплялось зріти

Квітки, подібні до пантерячих зіниць!

Мов сяйні віжки, сніп веселок розмаїтий

До лазурових1 стад стремів на повну міць!

 

'Я бачив, як шумлять драговини та верші,

Де в комишах гниє морський Левіафан!

Як падають у штиль гігантські хвилі перші,

Як даль врізається в бездонний океан!

 

Льодовики, сонця, і небеса, й заграви!

Гидотні обмілі серед рудих заток,

Куди обліплені комахами удави

Падуть у смороді з покручених гілок!

 

Хотів би показать я гомінкій малечі

Співочих риб, дорад, що блискотять між хвиль.

І піна вквітчана мої гойдала втечі,

І вітер додавав мені не раз зусиль.

 

А море - мученик у безбережнім світі -

Мене підносило на схлипах злих своїх,

Воно несло мені свої тінисті квіти,

А я, мов дівчина навколішках, затих...

 

І, взявшись на своїх бортах гойдати

їх чвари та послід, я, майже острівець,

Ледь задкував, коли в мої тонкі канати,

Шукаючи нічліг, чіплявся пухлий мрець!

 

Під гривою заток я - корабель пропащий,-

Закинутий у вись етерну без птахів,

Звідкіль ні монітор, ні парусник найкращий

Не вирвуть острова, що від води сп'янів;

 

Я, що в бузковій млі повільно так пролазив,

Довбаючи, як мур, червоний небокрай,

Де видно - о нектар солодких віршомазів! -

Небесні сопляки та сонячний лишай;

 

Я, весь плямований вогнистою дугою,

Що мчав і гнав ескорт із коників морських

(Ультрамаринове склепіння наді мною

Валилось, плавлячись у вирвах вогняних),

 

Я, жахом пройнятий, бо округ потойбічний

Тремтів од ревища Мальштремів та Биків,

Ясних застиглостей вивідувач одвічний,-

Я за Європою прадавньою тужив!

 

Архіпелаги зір та острови незнані

Я зрів, де небеса відкриті для плавців:

- В такі-от ночі ти дрімаєш у вигнанні,

О зграє злотих птиць, Снаго прийдешніх днів?

 

Доволі плакав я! Жорстокі всі світання,

Гіркі усі сонця й пекельний молодик;

Заціпило мені від лютого кохання.

Нехай тріщить мій кіль! Поринути в потік!

 

За європейською сумуючи водою,

Холодну та брудну калюжу бачу я,

Де вутлий корабель, як мотиля весною,

Пускає в присмерку засмучене хлоп'я.

 

І я, купаючись у ваших млостях, хвилі,

Не можу більше йти в кільватері купців,

Під оком злих мостів я пропливать не в силі,

Ані збивать пиху з вогнів і прапорів.

 

 

XLII. ГОЛОСІВКИ

А чорне, біле Е, червоне І, зелене

У, синє О,- про вас я нині б розповів:

А - чорний мух корсет, довкола смітників

Кружляння їх прудке, дзижчання тороплене;

 

Е - шатра в білій млі, списи льодовиків,

Ранкових випарів тремтіння незбагненне;

І - пурпур, крові струм, прекрасних уст шалене,

Сп'яніле каяття або нестримний гнів;

 

У - жмури на морях божественно-глибокі,

І спокій пасовищ, і зморщок мудрий спокій -

Печать присвячених алхімії ночей;

 

О - неземна Сурма, де скрито скрегіт гострий,

Мовчання Янголів, Світів безмовний простір,

Омега, блиск його фіалкових Очей.

 

 

XLIII

Рожево плакала зірниця в серці вух,

Брунатно розцвіла на персах хлань бездонна,

І біло прокотивсь по спині виднокруг,

І чорно Чоловік припав тобі до лона.

 

 

XLIV. ВОРОННЯ

О Боже, як поля вже білі,

Коли по селах неживих

Спів довгих молитов затих,

На краєвиди омертвілі

Зганяй з великих хмар усіх

Ласкавих воронів своїх.

 

Птахи, горлаті до нестями,

Ген гнізда гинуть од вітрів!

Уздовж пожовклих берегів,

На шлях, обставлений хрестами,

На урвища, на рівчаки

Злітайтеся віддалеки!

 

І над полями, скрізь і всюди,

Де вояки вчорашні сплять,

Беріться знову кружелять,

Щоб знов замислилися люди!

Щоночі каркай і щодня,

Похмуре чорне вороння!

 

Але, святі, у вітті дуба

(То щогла вечорів п'янких)

Лишіть вільшанок весняних

Для тих, кого велика згуба

У лісі, звідки не втекти,

У землю змусила лягти.

 


© Aerius, 2004


Виды лестниц в доме.