Плутарх
Тіберій і Гай Гракхи
Переклад Й. Кобова


© Plutarch

© Й.Кобів (переклад), 1991

Джерело: Плутарх. Порівняльні життєписи. К.: Дніпро, 1991. 448 с. С.: 283-315.

Сканування та коректура: Aerius (ae-lib.org.ua), 2004


Зміст

Тіберій Гракх

Гай Гракх

(Порівняння)

 

Примітки


 

 

ТІБЕРІЙ ГРАКХ

1. Закінчивши розповідь про Агіда й Клеомена, можемо порівняти їх долі з не менш хвилюючими життєписами римської пари - братів Тіберія і Гая Гракхів. Були вони синами Тіберія Гракха (1), який був цензором, двічі консулом і двічі тріумфатором. Але набагато більше, ніж ці почесті, уславили його високі особисті якості. Саме завдяки цьому він удостоївся честі після смерті Сціпіона, переможця Ганнібала, стати чоловіком його дочки, Корнелії, хоч Тіберій не був другом Сціпіона, а, навпаки, його противником. Одного разу, як розповідають, він знайшов у себе в ліжку пару змій і викликав ворожбитів, а ті, задумавшись над цим знаменням, заявили, що не слід ні вбивати, ні відпускати обох зразу, але одну треба умертвити, а другій дарувати життя: якщо вбити самця, вмре Тіберій, якщо самку - Корнелія. Тіберій, який дуже любив дружину і вважав, що більше личить умерти йому як старшому за віком (Корнелія була ще зовсім молода), самця вбив, а самку випустив на волю. І справді, як кажуть, незабаром по тому він пішов з життя (2), залишивши від шлюбу з Корнелією дванадцятеро дітей. Корнелія, яка взяла на себе всі турботи про домашнє господарство й виховання дітей, виявила стільки розуму, любові до дітей і величі духу, що, здається, Тіберій цілком правильно вирішив сам умерти, а дружині зберегти життя. Потім до Корнелії сватався цар Птолемей і хотів розділити з нею царську діадему, але вона відмовила йому й залишилась удовою. З часом вона втратила більшість своїх дітей, крім дочки й двох синів. Дочка вийшла заміж за Сціпіона Молодшого, а синів, Тіберія і Гая, про яких тепер пишемо, виховувала з такою подиву гідною старанністю, що вони, одностайно визнані найобдарованішими серед римлян, свої чудові якості завдячували в більшій мірі вихованню, аніж природним даним.

2. Подібно до того, як на статуях і картинах, що зображають Діоскурів (3), разом зі схожістю передані й деякі відмінності, зумовлені різною зовнішністю кулачного бійця й бігуна, так і ці юнаки попри їх велику схожість у хоробрості, стриманості, благородстві, красномовстві й великодушності, у своїх діях і підході до державних справ значно різнилися один від одного. Через те мені здається доцільним! відзначити ці їхні риси на самому початку. По-перш, Тіберію були властиві лагідний і спокійний вираз обличчя, спокійні погляд і рухи, а Гаю - палкіші й різкіші. Тіберій, промовляючи до народу, скромно стояв на місці, а Гай перший з римлян мав звичку походжати по ораторському підвищенні} зривати з плечей тогу, як колись, кажуть, афінянин Клеон (4) був узагалі першим, хто з промовців на народних зборах відслонив своє тіло і плескав себе по стегні. Далі, тоді як Гай промовляв грізно, аж навіть вселяючи жах, промови Тіберія були приємні для вуха й легко викликали співчуття. Нарешті, Тіберій висловлювався ясно й виважено, а Гай - схвильовано й пишно. Відмінності були і в їхньому способі життя: Тіберій жив скромно й ощадливо, Гая порівняно з іншими можна було вважати поміркованим і суворим, але поруч з Тіберієм він здавався легковажним і марнотратним. Тим-то Друз (5) та інші докоряли Гаю за те, що за срібні столи; він заплатив по тисячу двісті драхм за кожний фунт ваги. Відмінності, притаманні їхнім способам промовляти, помітні були і в їхній вдачі: один був лагідний і згідливий, другий - запальний і різкий, так що, траплялося, Гай під час промови збуджувався, впадав у гнів, підвищував голос, вдавався до лайки, внаслідок чого збивався й губив думку. Щоб зарадити цьому лихові, він, коли мав виступати, брав із собою кмітливого раба Ліцінія. Тримаючи в руках інструмент (6), яким користуються вчителі співу, Ліціній під час кожного виступу Гая ставав ззаду й стежив за його голосом. Кожного разу, коли Гай надмірно підвищував голос і вже мав спалахнути, раб награвав ніжні звуки, і тоді Гай зразу вгамовував своє збудження, стишував голос і так опам'ятовувався й заспокоювався.

3. Такі були загальні відмінності між двома Гракхами. Зрештою, і той, і той відзначалися однаковою відвагою віч-на-віч з ворогом, справедливістю у ставленні до підлеглих, сумлінністю у виконуванні службових обов'язків, поміркованістю в насолодах. Тіберій був старший на дев'ять років. І ця вікова різниця спричинила те, що їхня громадська діяльність припала на різний час, а це завдало непоправної шкоди справі, яку вони відстоювали, бо вони не могли одночасно дійти до вершини свого впливу і об'єднати свої сили в боротьбі за спільну мету. А така об'єднана сила могла стати величезною й непоборною. Ось чому мені треба говорити про кожного зосібна і спершу - про старшого.

4. Тіберій Гракх, тільки-но вийшовши з дитячих літ (7) зажив слави настільки гучної, що був удостоєний жрецького сану як член колегії так званих авгурів (8), то не стільки з уваги на знатне походження, скільки завдяки своїм небуденним особистим прикметам. Його оцінив високо Аппій Клавдій (9), колишній консул і цензор, якого так поважали, що він стояв першим у списку римських сенаторів і розумом перевищував своїх сучасників. Одного разу за спільною трапезою жреців він у дружній розмові запропонував Тіберію руку своєї дочки. Тіберій радо дав на це згоду. Так відбулися заручини. Аппій Клавдій прийшов додому і зразу з порога гукнув дружині: «Гей, Антістіє, я нашу Клавдію засватав!» Та здивовано запитала: «А що це за заручини? Чому ти так поквапився? Невже ти Тіберія Гракха знайшов для неї за жениха?» Мені, звичайно, достеменно відомо, що деякі письменники всю цю історію пов'язують з батьком Гракхів і Сціпіоном Африканським, але більшість розповідає її так, як ми. А Полібій (10) виразно пише, що тільки після смерті Сціпіона Африканського його родичі із усіх женихів вибрали для Корнелії Тіберія, тому що батько, Сціпіон, не встиг ні видати її заміж, ні засватати. Молодий Тіберій відбував військову повинність в Африці, на війні, що її вів Сціпіон (11), який був одружений з його сестрою. І оскільки Тіберій жив з полководцем в одному наметі, він скоро пізнав його вдачу, його численні прекрасні риси, що справили на Тіберія глибокий вплив і спонукали до наслідування у своїй діяльності. Швидко Тіберій випередив усіх молодих воїнів відвагою і вмінням підкорятися. Згідно з розповіддю Фаннія (12), він першим під час штурму ворожого міста видерся на мури. Фанній пише також, що він сам разом з Тіберієм брав участь у цьому подвигу, за що обидва були нагороджені. Живучи в таборі, Тіберій зумів прихилити до себе воїнів, і коли він виїхав, то залишив по собі гарний спогад і жаль.

5. Після цього походу він був обраний квестором (13), і йому випав жереб вирушити під проводом консула Гая Манціна на війну з нумантинцями (14). Манцін був людиною непоганою, але невдахою з невдах серед римських полководців. Через те на тлі його незвичайних невдач і нещасть іще яскравіше засяяли не лише розум і відвага Тіберея, а. також - і це особливо гідне подиву - його скромність і повага до свого начальника, який, прибитий лихом, вже й сам не знав, чи він полководець, чи ні. Переможений у великих битвах, Манцін мав намір уночі покинути табір і відступити з-під міста, але нумантинці, пронюхавши це, негайно захопили табір і, переслідуючи втікачів, перебили тих, що замикали відступ.

Вони оточили все римське військо і відтіснили його до таких місць, звідки тікати далі було неможливо. Тоді Манцій втративши надію пробитися силою, відправив до нумантинців гінця з проханням укласти перемир'я і припинити воєнні дії. Але нумантинці відповіли, що вони не мають довір'я на до кого з римлян, окрім Тіберія, і вимагали, щоб саме йогі Манцін прислав до них для переговорів. Наполягали вони ці цьому не тільки з поваги до молодого чоловіка, але й зберігаючи добру пам'ять про його батька. Бо той, воюючи в Іспанії, підкорив чимало тамтешніх народів, але з нумантинцями уклав мир і завжди старався, щоб римський народ ретельно і беззастережно дотримувався умов договору. Оті же, послано було до них Тіберія, і той на зустрічі з преді ставниками нумантинців переконав ворогів дечим постук питись, у дечому змушений був поступитися сам, унаслідок чого й уклав мирний договір. Таким чином Тіберій без сумініву врятував життя двадцяти тисячам римських громадян не рахуючи рабів і тих, хто тягся за римським військом.

6. Усе захоплене в римському таборі майно нумантинці забрали й розподілили між собою. Були там і таблички з записами та рахунками Тіберія, які він вів як квестор. Оскільки для нього питанням першорядної ваги було вернути їх, він у супроводі трьох чи чотирьох чоловік, коли вже римські військо пішло далеко вперед, з'явився перед ворітьми Нуманції. Викликавши нумантинських начальників, він просив передати йому ці таблички, пояснюючи, що він стане предметом наклепів з боку противників, коли не зможе пред'явити звіт з виданих йому грошей. Нумантинці зраділи нагоді зробити йому послугу і запрошували його ввійти в місток. Коли він, вагаючись, стояв на місці, вони самі підійшли до нього, взяли за руки і щиро просили не вважати їх більші ворогами, а друзями і мати до них повну довіру. Бажаючи одержати таблички і боячись розгнівати нумантинців недовір'ям, Тіберій погодився задовольнити їхнє прохання. Коли він увійшов у місто, нумантинці насамперед пригостили його сніданком і дуже просили, щоб він сів до столі і їв разом з ними. Потім повернули йому згадані таблички до того ж запропонували йому взяти собі з інших речей усе, що тільки забажає. Тіберій не взяв нічого, крім ладана, потрібного йому при громадських жертвоприношеннях і, по-дружньому попрощавшись з нумантинцями, покинув їхнє місто.

7. Однак, коли він вернувся в Рим, укладання договорі з Нуманцією було визнано страшенною ганьбою, а Тіберія, як винуватця цього піддано різкому осуду. Але рідні й друзі воїнів, які врятувалися, становили значну частину народу. Вони гуртувалися навколо Тіберія і всю вину за цей сором покладали на полководця, доводячи, що саме заслугою Гракха є врятування тисяч громадян від неминучої загибелі. Ті хто був найбільш незадоволений тим, що сталося, вимагали наслідувати в цьому випадку приклад предків. Бо колись давно, коли римські полководці, щоб вийти з оточення, прийняли ганебні умови, нав'язані самнітами, римляни видали їх ворогам беззбройними й голими, а разом з ними видали й усіх тих, що були причетні до перемир'я і сприяли йому, як, наприклад, квесторів і військових трибунів, роблячи їх відповідальними за клятвопорушення і скасування договору (15). Але тут народ проявив на повну силу свою прихильність і прив'язаність до Тіберія: консула, голого і зв'язаного, римляни ухвалили видати нумантинцям на поталу, а всіх інших пожаліли заради Тіберія. Не обійшлося, здається, і без допомоги Сціпіона, який у той час втішався в Римі величезним впливом і повагою. Одначе Сціпіону докоряли за те, що він не врятував також Манціна і не потурбувався про затвердження договору з нумантинцями, укладеного завдяки заходам Тіберія, його родича і друга. Але головною причиною розладу між Сціпіоном і Тіберієм було честолюбство обох і нашіптування друзів та софістів Тіберія (16). Та все-таки непорозуміння не переросли у відкриту й непримиренну ненависть. Мені особисто здається, що Тіберія не спостигла б така сумна доля, якби під час його виступів у державних справах поруч був Сціпіон Африканський. Але коли Тіберій почав виступати з новими законопроектами, Сціпіон був тоді під Нуманцією і вів там війну.

8. Забрану в сусідів під час війни землю римляни почасти продавали, а почасти, перетворивши в державну власність, роздавали безмаєтним та бідним громадянам, які платили за це в державну скарбницю невеликий податок. Коли багаті почали пропонувати державі більший податок і таким чином витісняти з землі бідняків, був виданий закон, який забороняв володіти більш як п'ятьмастами югерів (17). Цей закон, стримавши на якийсь час зажерливість багатіїв, допоміг бідним залишатись на зданій їм в аренду землі і обробляти Ділянку, одержану кожним на самому початку. Але потім багачі, які раніше були сусідами бідняків, через підставних осіб стали орендувати ділянки бідняків самі і врешті-решт Уже відкрито зайняли більшу частину ділянок. Тоді бідняки, вигнані із своєї землі, почали і в військо йти неохоче, і недбайливо ставитись до виховання своїх дітей, так що ской по всій Італії стала відчуватись нестача вільнонародженЩ людей, зате зросла кількість чужоземних рабів, з допомогою яких багаті, вигнавши вільних громадян, обробляли свм землі. Друг Сціпіона Гай Лелій (18) пробував зарадити лихом але, зустрівши рішучий опір можновладців і злякавшисі можливих безпорядків, відмовився від свого наміру, за ця й одержав прізвисько «Мудрий» або «Розважливий», бо латинське слово «сапієнс» (sapiens) уживається в подвійномі значенні. Тіберій Гракх, вибраний народним трибуном, зразу взявся за здійснення того ж задуму, що й Лелій, зі порадою і намовою, як твердить більшість письменників оратора Діофана і філософа Блоссія. Перший був мітіленський вигнанець, другий - уродженець самої Італії, виходець із міста Кум . У Римі Тіберій здружився з Антіпатром з Тарса (21), який навіть присвятив йому свої філософські твори. Дехто частину вини за виступи Гракхів приписує Корнелії, яка часто докоряла синам, що римляни звуть її тільки тещею Сціпіона, а не матір'ю Гракхів. Інші винуватцем усього називають якогось Спурія Постума, ровесника Тіберія й суперника на ниві красномовства. Бо коли Тіберій повернувся з походу, то побачив, що Спурій набагато перевершив його славою і впливом і став предметом загального подиву. Тоді Тіберей, либонь, загорівся бажанням перевершити його, взявшись до втілення в життя сміливих і багатообіцяючих суспільних заходів. Брат Тіберія Гай в одному із своїх творів розповідає, що Тіберій по дорозі в Нуманцію, проїжджаючи через Етрурію, бачив запустінні країни, бачив, що її землю обробляють або пасуть на ній стада чужоземні раби, і тому в нього визріла думка про суспільну перебудову, що стала для обох братів джерелом незліченних бід. Втім сам народ пробудив у Тіберія завзятість і честолюбність, бо портики, мури будинків і пам'ятники рясніли написами, які закликали його повернути біднякам громадську землю.

9. Однак Тіберій не сам склав свій законопроект, а скористався в цій справі порадами найвизначніших і найдостойніших громадян. Серед них були верховний жрець Красс, законознавець Муцій Сцевола, який тоді був консу лом, і Аппій Клавдій, тесть Тіберія. І, мабуть, ніколи ще не було запропоновано закону поміркованішого і м'якшай проти такої кричущої несправедливості й такого користолюбства, якими керувалися багатії щодо бідних! За закликом Тіберія ті, хто заслуговував кари за беззаконня, малі покинути, одержавши відшкодування, ті землі, якими вони володіли несправедливо, і-передати їх громадянам, які потребували допомоги.

Попри всю м'якість і поміркованість земельного законопроекту народ, готовий пробачити минулі кривди, радів, що беззаконню нарешті прийде кінець. Але багаті та власники цих земель, спонукувані користолюбством, ставилися з ненавистю до самого закону, а злість і честолюбство штовхали їх до виступу проти законодавця. Вони пробували умовити народ відхилити законопроект Тіберія, кажучи, начебто Тіберій хоче запровадити переділ землі не для добра загалу, а з метою вчинити переворот і викликати загальне сум'яття. Але з цього нічого не вийшло, бо Тіберій відстоював свої прекрасні і справедливі починання з таким красномовством, що воно здатне було виставити в гарному світлі навіть погану справу. Він був грізний і непоборний, коли з ораторського підвищення, яке щільно обступав народ, змальовував злигодні бідних. «Дикі звірі,- казав він,- що населяють Італію, мають нори й лігво для ночівлі, а ті люди, які б'ються і вмирають за Італію, не мають нічого, крім повітря і світла. Бездомними бродягами блукають вони з дітьми й жінками повсюди, а полководці брешуть, коли перед битвою закликають воїнів захищати від ворога могили предків і храми, бо ні в кого з такої сили-силенної римлян немає ні отчого олтаря, ні могил предків! А воюють і вмирають за чужі розкоші й багатство оці «володарі світу», як їх називають, хоч у них самих немає й клаптика власної землі!»

10. Проти таких промов, виголошуваних Тіберієм з глибоким переконанням і непідробною пристрастю і звернених до народу, що сприймав їх з невимовним захопленням і хвилюванням, ніхто з противників не зважувався виступати. Тим-то, відмовившись самим говорити проти нього, вони звернулися до одного з народних трибунів, Марка Октавія, людини молодої, але статечної й добропорядної, до того ж близького Тіберієвого товариша. Через те Октавій, соромлячись зраджувати друга, спочатку не піддавався умовлянням з боку багатіїв. Але, врешті-решт, унаслідок безнастанних прохань багатьох впливових громадян, немов змушений поступитись перед їхніми домаганнями, він виступив проти Тіберія та його законопроекту. А в Римі трибун, який висловлював заперечення, мав завжди перевагу над іншими трибунами, тому що попри повну одностайність інших У чомусь, коли хоч один противився їхній думці, вони не могли нічого вдіяти. Тоді-то Тіберій, обурений цим вчинком, взяв назад свій перший, лагідніший законопроект і вніс новий, ще приємніший для народу, але вже суворіший для його кривдників. Бо на цей раз він поставив вимогу, щоб багатії беззастережно покинули ті землі, які придбали в обхід раніше виданих законів. Майже щодня точилися суперечки між Тіберієм і Октавієм, але, хоч сперечалися вони з найбільшим завзяттям і впертістю, ні один з них, як переказують, не мовив про свого суперника нічого образливого, ні один у приступі гніву не вдавався до непристойних слів. А це тому, що природна благородна вдача і старанне виховання підтримують у людині добропристойність не лише на вакхічних святах, а й у найполум'яніших і найчестолюбніших суперечках. Тіберій швидко зметикував, що його законопроект зачіпає й Октавія, який володів значними ділянками громадської землі. Він по-дружньому просив його відмовитись від боротьби, обіцяючи відшкодувати йому втрати за рахунок власного маєтку, до речі, не великого. Але Октавій і на це не пішов. Через те Тіберій видав указ, на підставі якого повноваження всіх службових осіб утрачали свою силу доти, поки його законопроект не пройде голосування. Він зачинив і опечатав власною печаткою храм Сатурна (22), щоб квестори не могли з нього нічого винести і нічого туди внести, а через оповісника попередив преторів, що накладе на них грошову кару на випадок непослуху, так що всі ішні службові особи припинили виконування своїх звичайних обов'язків. Тоді великі землевласники перемінили своє багате вбрання і з'являлись на форум у жалюгідному і пригнобленому вигляді. Але потай вони кували лихо проти Тіберія і підмовляли людей до замаху на його життя, через те він, не приховуючи, почав носити розбійницький кинджал, який римляни називають долоном.

11. Коли настав день голосування і Тіберій почав запрошувати народ проголосувати за законопроект, виявилося, що багаті викрали урни. Це призвело до великого сум'яття. Прихильники Тіберія могли, спираючись на юрбу, вдатися до насильства і з цією метою почали вже збиратися, але колишні консули Манлій і Фульвій підбігли до Тіберія і, тримаючи його за руки, із сльозами на очах благали, щоб він відмовився від свого наміру. Тіберій^ сам усвідомлюючи небезпеку, яка нависла над Римом, і шануючи цих поважних громадян, спитав їх, що вони радять йому зробити. Вони відповіли, що неспроможні дати йому пораду в такій відповідальній справі від свого імені, а просять передати справу на розгляд сенату. Задовольняючи їх прохання, Тіберій погодився на це. Сенат зібрався, але не міг нічого вирішити, бо багатії мали в ньому перевагу. Тоді Тіберій вдався до заходу протизаконного й негожогояіе бачачи іншої можливості провести голосування, він вирішив позбавити Октавія трибунської влади. Але спершу він у всіх на очах благав Октавія поступитись і зробити це для добра народу. Говорив з ним ласкаво, тримаючи за руку. Він доводив йому, що вимоги народу справедливі, і за свої великі труди й самопожертву він одержав лише скромну винагороду. Однак Октавій і на цей раз відхилив його прохання. Тоді Тіберій змушений був заявити йому, що неможливо уникнути війни, коли обидва трибуни, наділені однаковими повноваженнями, розходяться в поглядах на справу такої ваги. І нарешті сказав, що він бачить лише один вихід, а саме, щоб хтось із них склав свої повноваження. Він запропонував Октавію, щоб спочатку народ мав змогу висловитись шляхом голосування про нього, Тіберія, запевняючи, що він негайно відмовиться від посади трибуна і стане приватною особою, якщо така буде воля громадян. Проте Октавій й на це не схотів погодитись. Тоді Тіберій попередив, що в такому разі він сам проведе голосування у його, Октавія, справі, якщо той, добре подумавши, не змінить свого рішення.

12. На цьому Тіберій тоді розпустив народні збори. Наступного дня народ знову зібрався, і Тіберій, вийшовши на підвищення, вже вкотре спробував умовити Октавія. Коли ж той залишився непохитним, Тіберій вніс пропозицію позбавити Октавія звання народного трибуна і закликав громадян негайно подавати голоси. Коли із тридцяти п'яти триб проголосували вже сімнадцять і не вистачало ще голосу однієї триби, щоб Октавій став приватною особою, Тіберій зробив перерву і знову просив Октавія, обіймав і цілував його на очах у народу, благаючи не наражати себе самого на ганьбу, а на нього, Тіберія, не накликати обвинувачення в тяжкій і прикрій дії. Кажуть, що Октавій не виявився зовсім невблаганним і глухим на ці умовлення. На його очі навернулись сльози, і він довго мовчав. Та коли поглянув на багатих і власників, що щільною купою стояли неподалік, то сором перед ними і страх презирства, з яким вони будуть ставитись до нього, зробили своє: він відважно вирішив витерпіти всі страхіття і сказав Тіберію чинити те, що він вважає за доцільне. Коли таким чином законопроект був схвалений народом, Тіберій наказав одному з вільновідпущеників стягти Октавія з підвищення. Слугами при ньому були його ж вільновідпущеники, тим-то Октавій, якого силою тягли вниз, являв жалюгідне видовище. До того ж народ кинувся до Октавія, але надбігли багатії й захистили його. Він ледве врятувався, вихопившись із рук розлюченої юрби, при цьому його вірному рабу, який стояв попереду й захищав свого господаря, викололи очі. Але все це сталося проти волі Тіберія, який, дізнавшись про те, що діється, поспішив туди, де зчинився галас, щоб навести порядок.

13. Потім був прийнятий земельний закон, і для розмежування й поділу полів було обрано трьох чоловік: самого Тіберія, його тестя Аппія Клавдія і брата Гая Гракха, якого в той час не було в Римі, бо він воював під проводом Сціпіона під Нуманцією. Завдання своє Тіберій виконав спокійно, без будь-яких перешкод з чийогось боку, а замість Октавія поставив трибуном не когось із визначних людей, а свого клієнта (23), якогось Муція. Усіма цими діями Тіберія оптимати були вкрай незадоволені, надто ж боялися вони зростання його впливу і тому шельмували його в сенаті як хотіли. Коли він просив, за загальноприйнятим звичаєм, видати йому за рахунок держави намет, щоб жити в ньому під час поділу земель, йому відмовили, хоч іншим давали навіть у менш важливих справах, а на утримання йому призначили всього дев'ять оболів денно (24). А все це йшло від Публія Назіки (25), який був лютим ворогом Тіберія. Цей Назіка володів незліченними ділянками громадської землі і не міг пережити того, що мусив позбутися їх. Тим часом пристрасті в народі стали розпалюватися ще більше. Коли в той час помер наглою смертю один з друзів Тіберія і на його тілі з'явились підозрілі плями, народ почав кричати, що його отруєно. У день його похорону зібрався великий натовп, римляни підняли й несли на раменах поховальні ноші до місця спалення, їх припущення, що тут мало місце отруєння, очевидно, виявилися небезпідставними, бо труп лопнув, і з нього вихлюпнуло стільки смердючої рідини, що вогонь у вогнищі погас. Тому купу дров підпалили ще раз, але вони все не хотіли горіти. І тільки тоді, коли вогнище перенесли в інше місце, після тривалих спроб полум'я нарешті спопелило труп. Цей випадок дав привід Тіберію ще дужче розбурхати народ. Він надів жалобу, вивів до народу своїх дітей і просив його подбати про них і їхню матір, бо його переслідують погані передчуття. .

14. У той час помер пергамський цар Аттал Філометор (26). І коли пергамець Евдем привіз у Рим його заповіт, виявилося, що цар призначив своїм спадкоємцем римський народ. Тоді Тіберій, догоджаючи простолюду, негайно вніс законопроект, за яким царську скарбницю мали привезти в Рим і заповідані гроші розподілити між громадянами, які одержали земельні ділянки, аби за них вони придбали собі землеробське знаряддя для обробітку землі. Потім Тіберій сказав, що стосовно міст, які належали Атталу, сенат не має права виносити будь-які рішення, а він, Тіберій, висловить у цій справі свою точку зору перед народом. Цією заявою він до живого дійняв честолюбство сенату. Один із сенаторів, Помпей, підвівшись, сказав, що він, як сусід Тіберія, добре, відає, що пергамець Евдем передав йому в ознаку царської влади діадему і багряницю як тому, хто має стати царем Риму. Квінт Метелл (27) дорікав Тіберію за те, що той вертається додому пізно вночі і дорогу йому освітлюють найзухваліші й найзлиденніші з простолюдинів, а коли його батько, бувши цензором, вертався після обіду додому, громадяни гасили світло в себе раніше, аби він не подумав, начебто вони непростимо засиділись при вині. А Тіт Анній, який не відзначався ні добропристойністю, ні розумом і якого вважали непереможним у суперечках, вимагав від Тіберія дати чітку і ясну відповідь, чи не зневажив він свого товариша по посаді - особу, згідно з законами, священну й недоторканну. Тут у сенаті зчинився галас, Тіберій прожогом вибіг з курії, скликав на збори і велів привести Аннія, щоб виступити проти нього з обвинуваченням. Тоді Анній, який набагато поступався Тіберію і красномовством, і ^впливом, вирішив покластися на свою винахідливість і попросив Тіберія, поки той почне свою промову, відповісти на одне невелике запитання. Тіберій погодився. Настала тиша. Тоді Анній запитав: «Припустімо, що ти, Тіберію, захочеш мене знеславити і образити, а я звернуся по допомогу до когось із твоїх товаришів по посаді, і він виступить на мій захист, чи ти й тоді розгніваєшся і позбавиш його влади?» Це запитання, як переказують, так збило з пантелику Тіберія, що він хоч завжди мав на все готову відповідь і вмів кожному дати відсіч, цього разу просто-таки занімів.

15. Того дня він невдовзі народні збори розпустив. Потім він помітив, що з усіх його дій розправа над Октавієм не тільки дуже вразила можновладців, а й народ сприйняв її болісно. Адже велике й високе достоїнство народних трибунів, на яке ніхто до того часу не посягав, бо це було б святотатством, виявилось знеславленим і грубо потоптаним. Тому Тіберій виступив перед народом з промовою, з якої варто навести деякі докази, щоб виробити собі загальне уявлення про переконливість слова і глибину мислення цього чоловіка як оратора. А казав він таке: «Воістину, народний трибун - особа священна й недоторканна, оскільки він присвятив себе народові й захищає народ. Але, якщо він діє всупереч своєму призначенню, кривдить народ, підриває його силу, не дає йому виявити свою волю голосуванням, то такий трибун сам себе позбавляє цього високого звання, не виконуючи ті завдання, які він зобов'язаний виконувати. Навіть якщо він зруйнує Капітолій або спалить корабельні верфі, треба б було його терпіти як трибуна. Звичайно, якби він так чинив, то був би поганим трибуном, але трибуном. Хіба це не безглуздя, щоб народний трибун мав право відправити консула у в'язницю, а народ не міг забрати у трибуна владу, якщо він уживає її проти того, хто наділив його тією владою? Адже і консула, і трибуна обирає не хто інший, як народ. Царі не лише зосереджують в своїх руках повноту влади, а й їхня влада освячується за допомогою великих жертвоприношень до рівня божественної величі. Але ж місто зважилось вигнати Тарквінія (28), який знущався з народу, тому через зухвалу гординю одного чоловіка був знищений державний устрій наших предків, якому Рим зобов'язаний своїм виникненням. Далі. Чи є для римлян щось святіше й шановніше, ніж діви, які сторожко пильнують незгасний вогонь? Проте якщо котрась із них порушує свою обітницю, її живцем закопують у землю (29), бо хто грішить супроти богів, той втрачає право на недоторканність, яка дається від імені богів. Так само неприпустимо, щоб народний трибун, який діє на шкоду народові, зберігав недоторканність, якою його наділив народ, бо він сам знищує ту силу, в якій полягає його влада. Якщо хтось на законній підставі одержав посаду трибуна завдяки тому, що більшість триб проголосувала за нього, то наскільки більше підстав є позбавити його цієї посади, коли всі триби одностайно проголосують проти нього? Немає нічого священнішого й недоторканнішого, ніж приносини богам. Однак, ніхто не може заборонити народові користуватися ними як завгодно, рухати їх і переносити з місця на місце. Значить, і звання трибуна, неначе якийсь дар, народ має право переносити з однієї особи на іншу. Отже, ця влада не є чимось недоторканним і навічно за кимось закріпленим. Доказом цього є те, що ті, хто були нею наділені, самохіть відмовлялися від неї або не хотіли її прийняти».

16. Ось такі були головні докази виправдальної промови Тіберія. Друзі Тіберія, бачачи небезпеку, яка йому загрожує вважали, що йому слід домагатися посади народного трибуна на наступний рік. Тому він намагався привернути народ на свій бік новими законопроектами. Так, він запропонував скоротити строк військової служби, дати громадянам право оскаржувати вироки суддів перед народними зборами, ввести в суди, які складалися тоді лише з сенаторів, представників вершницького стану в рівній кількості з сенаторами, взагалі всілякими способами намагався обмежити вплив і могутність сенату, радше керуючись особистою нехіттю до нього й честолюбством, аніж заради справедливої й корисної справи. Коли ж настав день виборів і прихильники Тіберія переконалися, що противники беруть гору, бо зібрався не весь народ, Тіберій спершу, щоб затягти час, почав ганити товаришів по посаді, а потім розпустив народні збори й наказав усім зібратися наступного дня. Після цього він вийшов на форум і там із сльозами на очах, принижено просив громадян про захист, потім говорив, що боїться, аби вороги вночі не вломились до нього в дім і не вбили його, і так зворушив народ, що ціла юрба оточила його дім і всю ніч вартувала.

17. Другого дня на світанку чоловік, який доглядав курей, що їх римляни використовують для ворожіння, прийшов і кинув їм корм. Але кури чомусь із клітки не виходили. Тільки одна курка вийшла та й то лише після того, як прислужник добряче потряс кліткою, але й вона не торкнулася їжі, тільки підвела вгору ліве крило, витягнула одну ногу і знову вбігла в клітку. Це нагадало Тіберію про інше знамення, що мало місце раніше. Він мав чудово оздоблений шолом, який надівав на голову на війні в битвах. Ось у цей то шолом заповзли змії, знесли яйця й висиділи змієнят. Тим-то поведінка курей особливо занепокоїла Тіберія. Однак, почувши, що народ збирається перед Капітолієм, він вирішив піти туди. Але, виходячи з дому, спіткнувся об поріг і так дуже забив ногу, що на великому пальці зламався ніготь і по сандалії розлилася кров. Щойно відійшовши від дому, він побачив зліва на даху двох круків, які билися між собою. Йшло тоді з ним, як звичайно, чимало людей, але, дивна річ, камінь, скинутий одним із круків, впав саме біля його ноги. Це збентежило тоді навіть найсміливіших з його оточення. Але Блоссій з Кум почав доводити, що це буде велика ганьба й сором, якщо Тіберій, син Гракха й дочки Сціпіона Африканського, проводир римського народу, не відгукнеться на заклик співгромадян, злякавшись крука. Ця ганьба, провадив далі Блоссій, може дати ворогам привід як для насмішки, так і для звинувачень його перед народом у тому, що він дозволяє собі сваволити як тиран. Тут-таки до Тіберія підбіг гурт його прихильників, які йшли йому назустріч із Капітолію. Вони закликали, щоб він поспішав, і запевняли, що все йде гаразд. І справді, спочатку все йшло якнайкраще для Тіберія. Його появу перед Капітолієм народ зустрів радісними вигуками, а коли він піднімався вгору, привітно вітав його і стовпився навколо нього, щоб ніхто незнайомий не міг наблизитись до нього.

18. Коли Муцій (30) знову почав викликати триби до голосування, нічого з цього не вийшло через метушню, яка зчинилася в крайніх рядах: прихильники Тіберія намагались відтіснити ворогів, які натискали на них, силою пробиваючи собі дорогу вперед. Тим часом сенатор Фульвій Флакк (31) став на видне місце і, оскільки його слів не було чути в галасі, давав рукою знаки Тіберію, що хоче йому щось віч-на-віч сказати. Тіберій наказав людям розступитися, і Фульвій, насилу протиснувшись, повідомив, що багаті на засіданні сенату не змогли привернути консула на свій бік і через те вирішили самочинно розправитися з Тіберієм і з цією метою підготували ватаги озброєних рабів та своїх друзів.

19. Коли Тіберій розповів про це своїм товаришам, що стояли поруч, вони одразу підперезали свої тоги й почали ламати списи прислужників, якими ті звичайно стримують натовп. Уламки списів вони розбирали поміж собою, щоб захищатись від нападу. Ті, що стояли трохи далі, здивувались і питали, що сталося, але здалека не могли почути голосу Тіберія. Тоді він торкнувся рукою голови, даючи зрозуміти, що його життя в небезпеці. Вороги його, побачивши це, помчали в сенат і сповістили, що Тіберій вимагає для себе царської діадеми, доказом чого, мовляв, є те, що він торкнувся своєї голови. Всі були вкрай збентежені. Назіка звернувся до консула з вимогою захистити державу і знешкодити тирана. Коли консул спокійно відповів, що не вживе насильства й нікого з громадян без вироку суду страчувати не збирається, але якщо Тіберій намовить або змусить народ постановити щось протизаконне, то він, консул, таку постанову не буде вважати правочинною. Назіка, схопившись з місця, закричав: «Коли голова держави зраджує батьківщину, тоді всі, хто готовий захищати закони,- за мною!» З цими словами, накинувши край тоги на голову, він рушив прямо до Капітолія. Кожний з сенаторів, що йшли вслід за ним, обкрутивши тогу навколо лівої руки, правою розштовхували тих, що стояли їм на дорозі. Зрештою ніхто не чинив їм опору з уваги на велику повагу до цих людей, а всі розбігалися, штовхаючи один одного. Дехто з тих, хто їх супроводжував, ніс узяті з дому дрюки й палиці, самі ж сенатори захопили з собою уламки й ніжки стільців, поламаних натовпом. Вони йшли прямо на Тіберія й били без розбору всіх, хто його захищав. Одні з його однодумців заплатили життям, інші кинулись утікати, Тіберій також пробував рятуватися втечею, але хтось ззаду схопив його за тогу. Тоді він скинув її з себе й побіг у самій туніці, але спіткнувся й упав на купу тих, що попадали раніше від нього. Він хотів підвестися, але тут першим (у цьому немає ніякого сумніву) ударив Тіберія по голові ніжкою стільця Публій Сатурей, один з його товаришів по посаді. Другого удару завдав Тіберію Луцій Руф, який сам чванився цим, немов якимось подвигом. Усього загинуло тоді понад триста чоловік, убитих ломаками й камінням, а від меча не загинув ніхто.

20. Це, як переказують, був перший заколот після повалення царської влади, що закінчився кривавою розправою над громадянами. Усі інші, хоч і не зазначені і не з дрібних причин виниклі, закінчувалися взаємними поступками: можновладні боялися народу, народ поважав сенат. Мабуть, тепер Тіберій легко дав би себе умовити і ще легше пішов би на поступки своїм ворогам, якби вони не довели справу до вбивства й ран, тим паче що в нього прихильників було не більше трьох тисяч. Але, очевидно, багачі, виступаючи проти нього, керувалися головним чином ненавистю і злобою, а не тими міркуваннями, якими вони виправдовували свої дії. Безперечний доказ цього - звіряча і протизаконна наруга над трупом Тіберія. Незважаючи на прохання брата загиблого, Гая, дозволити йому забрати й поховати Тіберія вночі, вороги кинули його тіло в Тібр разом з іншими трупами. Одначе, на цьому все не кінчилось. Бо одних друзів Тіберія вони вигнали без суду, інших спіймали й умертвили. Загинув тоді й оратор Діофан. Якогось Гая Віллія кинули в бочку, наповнену отруйними зміями й гадюками, і так його замучили. Блоссія з Кум привели на допит до консулів. Відповідаючи на їх запитання, він заявив, що точно виконував накази Тіберія. Тоді Назіка запитав його: «А що зробив би ти, коли б тобі Тіберій наказав підпалити Капітолій?» Спершу Блоссій твердив, що Тіберій ніколи такого наказу не дав би, але коли інші сенатори настирливо вимагали відповіді на це запитання, Блоссій кінець кінцем відповів: «Ну Що ж, якби Тіберій так розпорядився, то я вважав би для себе за честь виконати його наказ. Та Тіберій ніколи не наказував би того, що не принесло б користі народові». Блоссію вдалося врятувати життя, пізніше він виїхав у Азію, до Арістоніка(32), і коли повстання Арістоніка закінчилося невдачею, він наклав на себе руки.

21. Зваживши на становище, яке склалося в державі, сенаї для заспокоєння народу більше не заперечував проти розподілу землі й дозволив вибрати на місце Тіберія іншу особу для розмежування земельних наділів. На підставі голосування було обрано Публія Красса, родича Гракха, бо дочка Красса, Ліцінія, була одружена з Гаєм Гракхом. Щоправда, Корнелій Непот (33) пише, що Гай одружився з дочкою не Красса, а Брута - того, який справив тріумф після перемоги над лузітанами (34). Але більшість письменників відстоює той погляд, що й ми. Народ, однак, дуже переживав смерть Тіберія, і видно було, що він лише чекає слушної нагоди, аби виступити месником за нього. Проти Назіки готувалися порушити справу в суді. Боячись за його життя, сенат без достатніх підстав вирішив відправити його в Азію. Римляни, не приховуючи своєї відрази до нього, при зустрічах з гнівом обзивали його підлим злочинцем, тираном, що кров'ю народного трибуна - особи, священної і недоторканної, осквернив найшановніший і найдорожчий серцю мешканців Рима храм. Тим-то Назіка змушений був тишком-нишком покинути Рим, хоч він як верховний і перший серед жерців зобов'язаний був виконувати обряди великої державної влади. Жив він відтоді на чужині в тузі за батьківщиною, безславно блукаючи з місця на місце і невдовзі помер десь неподалік Пергама. І не дивина, що народ так зненавидів Назіку, якщо навіть Сціпіон Африканський, якого римляни, либонь, любили більше - і заслужено - від інших, ледь не втратив прихильності народу. А річ у тім, що коли Сціпіон під Нуманцією дізнався про смерть Тіберія, виголосив такий вірш з Гомера:

Хай же так кожен загине, хто мав би таке учинити (35).

Пізніше Гай Гракх і Фульвій запитали його на народних зборах, що він думає про смерть Тіберія. Тоді він також не схвально висловився про його діяльність. Обурений нароД перебив його промову, чого раніше ніколи не бувало. Сціпіон дійшов до того, що лихословив самому народові. Про це докладніше я розповів у життєписі Сціпіона(36).

 

 

ГАЙ ГРАКХ

1. Гай Гракх після смерті' брата спочатку, чи то боячись ворогів, чи то з метою настроїти проти них співгромадян, тримався осторонь громадської діяльності і усамітнився, живучи як звичайна собі людина, яка не має наміру ні тепер, ні в майбутньому займатися державними справами. Така поведінка давала навіть привід декому запідозрювати його в тому, що він не схвалює починань брата Тіберія і відцурався від них. Зрештою, Гай був тоді ще дуже молодий, на дев'ять років молодший від брата, якому не виповнилося ще й тридцяти, коли загинув. З плином часу почала виявлятися його вдача, напрочуд діяльна, ворожа розніженості, пияцтву, збагаченню. Він наполегливо вдосконалював себе в красномовстві, немов розправляючи крила для високого злету на державній ниві. Все це вказувало на те, що він не думає жити в затишші. Коли Гай одного разу захищав у суді свого друга Веттія, народ не тільки слухав його з задоволенням, а й шалів від захоплення. Гай довів тоді, що всі інші оратори порівняно з ним - немовлята, і цим знову нагнав страху могутнім багатіям. Тим-то вони тепер почали змовлятися, аби будь-що перешкодити йому стати народним трибуном.

Тим часом, однак, Гаю на основі жеребкування довелося відправитись квестором у Сардінію разом з консулом Аврелієм Орестом (2). Ця обставина вельми порадувала його противників і ніскільки не засмутила самого Гая. Він був людиною войовничої натури й не гірше підготовлений до військової служби, ніж до ораторських виступів у суді, проте ще не зважувався поринути у вир державної діяльності і вийти на ораторське підвищення. А устояти перед закликами народу й умовляннями друзів він не почував себе в силі і тому нагоду виїхати з Рима прийняв з неприхованим задоволенням. Щоправда, побутує думка, начебто Гай належав до тих, хто будь-якою ціною домагається прихильності простолюду, і далеко пристрасніше від Тіберія жадав слави в юрби. Насправді ж, воно не так. Навпаки, мабуть, радше з необхідності, аніж з власної волі він присвятив себе державним справам. Бо ж славетний оратор Ціцерон (3) повідомляє, що Гаю, коли ще він й не думав про державні посади і хотів жити у спокої, з'явився уві сні брат Тіберій і так до нього промовив: «Чому ти так баришся, Гаю? Все одно своєї долі Уникнути не можна, якщо нам дано життя і обом нам значена однакова смерть в боротьбі за щастя народу».

2. У Сардінії Гай переконливо показав свою мужність, значно перевершуючи всіх молодих відвагою в битвах, справедливістю щодо підлегих, шанобливим ставленням до полководця, а стриманістю, скромністю і працьовитістю випередив навіть старших за віком. Коли в Сардінії настала сувора й нездорова зима, консул вимагав від міст теплого одягу для війська. Але міста відправили в Рим посольство з проханням відмінити цю вимогу. Сенат задовольнив це прохання і наказав консулу самому подбати про потрібний воїнам одяг в інший спосіб. Унаслідок такої постанови консул не знав, як вийти із скрутного становища, а воїни тим часом мерзли від холоду. Тоді-то Гай, об'їхавши міста, домігся того, що вони подали римлянам допомогу і добровільно прислали війську одяг. Коли звістка про це дійшла до Рима, вона дуже стривожила сенат, який розцінив поведінку Гракха як провісницю його домагань на керівництво народом. Тим-то, коли в Рим прибули посли з Африки від царя Міціпси (4) з повідомленням, що цар послав римському полководцю в Сардінії хліб, керуючись прихильністю до Гракха, сенатори грубо обійшлися з ними й вигнали з курії. Потім вони ухвалили замінити військо в Сардінії, залишивши надалі Ореста головнокомандуючим, бо сподівалися, що Гай з почуття службового обов'язку залишиться при ньому. Однак Гай, дізнавшись про це, страшенно обурився, невідкладно сів на корабель і несподівано з'явився в Римі (5), за що його гудили не лише вороги, а й сам народ, якому видалося не-чуваним, що квестор залишав провінцію раніше від намісника. Проте, коли на нього подали скаргу на розгляд цензорів (6), Гай попросив слова і своєю промовою домігся повної зміни в поглядах слухачів: його не тільки виправдали, а й утвердились у думці, що його було скривджено. «Я служив у війську,- сказав Гай,- дванадцять років, тоді як обов'язковий термін військової служби - десять років; як квестор я прослужив при полководці три роки, тоді як закон дозволяє повернутися після року служби. Я єдиний із усього війська взяв із собою в Сардінію набитий грішми гаманець, а привіз його порожнім, інші ж брали з собою вино, а після того як випили його, верталися в Рим з амфорами, по вінця наповненими сріблом і золотом».

3. Відтоді проти нього вигадували щораз інші закиди, зокрема, звинуватили його в тому, начебто він підмовляв союзників відколотись від Риму і брав участь у розкритій у Фрегеллах змові(7). Але Гай відвернув від себе всі підозри й довів свою безневинність, після чого негайно почав домагатися посади народного трибуна, причому вся знать одностайно виступила проти нього, зате народ, який підтримував Гая, прибував у Рим з усіх усюд Італії на ці вибори і то так велелюдно, що для багатьох не вистачило пристановища в місті, навіть Марсове поле (8) не змогло всіх умістити. Тим-то крики виборців линули з дахів і глиняних покрівель будинків. Знаті вдалося вирвати в народу лише те, щоб він був проголошений на підставі виборів не першим, як розраховував, а четвертим з черги м. Але він, обійнявши посаду, одразу зумів здобути серед трибунів першість, бо йому як оратору не було рівні, а жахлива загибель брата надавала мові Гая особливої відвертості, коли він з плачем згадував його долю. При будь-якій нагоді він скеровував увагу народу на цю подію, нагадуючи події тих днів і наводячи для порівняння приклади з минулого - як предки римлян оголосили війну фаліскам (10) за те, що вони образили народного трибуна, якогось Генуція, і як засудили до страти Гая Ветурія (11) за те, що він один не дав дороги народному трибунові, котрий проходив через форум. «А у вас перед очима,- провадив Гай - мого брата, Тіберія, на смерть побили палицями, потім з Капітолію волокли через середину міста і вкинули в річку! На ваших очах ловили і вбивали без вироку суду його друзів! Хіба ми не успадкували від предків звичай, за яким коли когось звинувачено в злочині, що заслуговує смертної кари, і обвинуваченого не ставлять перед суддями, то рано-вранці до дверей його дому підходить сурмач, щоб звуком сурми ще раз викликати його на суд? І лише після цього, а не раніше, виносять вирок. Ось якими обережними і уважними були наші предки в судових справах». 4. Зворушивши і підбуривши народ такими промовами, Гай (а голос у нього був могутній і на диво дзвінкий) вніс два законопроекти. Перший звучить так: якщо народ позбавляє влади службову особу, то вона втрачає право займати в майбутньому будь-яку державну посаду. Другий проголошував: «Якщо службова особа вигнала громадянина без суду, народові надається право притягти її до суду». Перший з цих законопроектів, безперечно, був спрямований проти Марка Октавія, якого Тіберій позбавив влади трибуна; Другий стосувався Попілія, який, бувши претором, вигнав однодумців Тіберія. Попілій, не чекаючи суду, втік з Італії, а перший закон Гай сам узяв назад, заявляючи, що він милує Октавія на прохання своєї матері Корнелії. Народ був дуже задоволений з цього і дав свою згоду. Взагалі, римляни вельми поважали Корнелію за її дітей нітрохи не менше, ніж за її батька. Пізніше їй поставили бронзове зображення з написом: «Корнелія, мати Гракхів». Згадують також чимало влучних, але різких слів Гая, що він їх сказав на захист матері, зокрема комусь із ворогів: «Ти,- вигукнув він, - смієш гудити Корнелію, яка спородила Тіберія Гракха?» Оскільки огудник зажив недоброї слави розпусника, Гай продовжував: «Якого ж то нахабства набрався ти, порівнюючи себе з Корнеліею! Ти що, родив дітей, як вона? Адже весь Рим добре відає, що вона прожила без чоловіка більше, ніж прожив ти, будучи чоловіком» Ось така гостра дошкульність властива була мові Гай Гракха, і багато подібних прикладів можна ще надибати в різних його писаннях.

5. Із законів, які він запропонував на догоду народові та з метою послабити вплив сенату, один стосувався заснування колоній. Цей закон передбачав одночасно й розподіл громадської землі між бідняками, другий стосувався воїнів, вимагаючи видавати їм одяг на кошти державної скарбниці без вирахування його вартості з їхньої платні, а також забороняв брати до війська осіб, яким не виповнилося сімнадцять років. Закон про союзників надавав італійцям однакові права з римськими громадянами. Хлібний закон передбачав продаж хліба бідним по дешевій ціні. Судовий закон своїми змінами найбільш відчутно підривав владу сенату. Досі суддями були тільки сенатори, тому вони стали пострахом як для народу, так і для вершників. Тепер Гай до числа трьохсот суддів із сенаторів додав триста вершників (12) і таким чином віддав судочинство в однаковій мірі тим і тим у кількості шестисот чоловік. Кажуть, що, вносячи цей законопроект, він наполягав на ньому з особливим запалом, крім того, якщо досі ті, хто виступав перед народом, під час промови ставали лицем до сенату і так званого «коміція» (13), він перший тоді повернувся в інший бік - до форуму і так промовляв до народу. Відтоді це стало його правилом і пізніше цим незначним поворотом тулуба він впровадив важливу зміну в досі прийнятому способі виступати, він-бо, перетворив до певної міри державний устрій з аристократичного на демократичний, даючи іншим зрозуміти, що промовці повинні звертатися до народу, а не до сенату.

6. Народ не лише схвалив судовий законопроект, а й доручив Гаю відібрати суддів з числа вершників, через що він досяг свого роду єдиновладдя. Мало того, навіть сенат почав прислухатися до його порад. Зрештою він завжди давав поради, які сприяли повазі до сенату. Сюди, наприклад, належить прекрасна і надзвичайно справедлива постанова, ухвалена за порадою Гая, щоб хліб, який присилав з Іспанії намісник Фабій, продати, а виручені гроші віддати іспанським містам. Крім того, ухвалено було висловити Фабію догану за те, що він владу Рима робить для населення провінції ненависною й нестерпною. Цим Гай здобув гучну славу і любов у провінціалів. Потім Гай вніс ще й законопроект про нові колонії, про будівництво доріг і хлібних комор, причому сам керував цими роботами, сам за ними наглядав, ніскільки не втомлюючись ні від кількості, ні від важливості занять. З дивовижною швидкістю і старанністю виконував він кожну роботу, немовби вона була єдина. Тому навіть ті, що люто його ненавиділи й боялися, дивувались його невичерпній діловитості та цілеспрямованості. Народ захоплювався, коли бачив його постійно в оточенні підрядчиків, ремісників, послів, службовців, воїнів, учених, коли бачив, як він привітно з усіма розмовляв, а в доброзичливому ставленні до людей зберігає власну гідність і кожному віддає належне. Тим самим він викривав злісних наклепників, які називали його страшним, грубим, жорстоким. Ось так через щоденне спілкування з людьми і співпрацею він прихилив до себе народ у більшій мірі, ніж промовами з ораторського підвищення.

7. Найбільше уваги Гай приділяв будівництву доріг, турбуючись не лише про їх корисність, а й вигоди та гарний зовнішній вигляд. Дороги закладались прямі, незважаючи на перешкоди. їх вимощували тесаним каменем або покривали верствою щільно втоптаного піску та гравію. Рови засипали, а там, де дорогу перетинали струмки чи яри, будували мости та робили насипи, які з обох боків гладко вирівнювали. Одне слово, все будівництво милувало око гарним і приємним виглядом. Крім того, Гай розмірював довжину дороги від початку до кінця за римськими милями (миля дорівнює несповна восьми грецьким стадіям (14) ), а при дорогах казав поставити стовпи з позначенням міри відстані. Більш того, з обох боків доріг на невеликих відстанях один від одного ставили ще й камені, щоб вершники могли легше сідати з них на коня, обходячись без допомоги стременного.

8. За все це народ славив Гая і готовий був дати йому докази своєї прихильності. Тоді Гай, виступаючи одного разу на народних зборах, сказав, що хоче просити про одну послугу для себе і, якщо народ його прохання задовольнить, він вважатиме себе безмежно щасливим, якщо ж йому відмовить, то він ні словечком не дорікне нікому. Його слова всі зрозуміли як прохання надати йому консульство і були переконані, що він домагатиметься одночасно посади і консула, і народного трибуна. Та коли настали консульськії вибори, яких римляни чекали з небувалим напруженням, Гай привів на Марсове поле Гая Фаннія і в такий спосіб разом з друзями виявив йому свою підтримку. Ця обставина й мала для Фаннія вирішальне значення, бо його обрали консулом, а Гая - вдруге народним трибуном (15), хоча він не робив ніяких заходів із свого боку для цього і навіть не; виставляв своєї кандидатури - сам народ подбав про це з величезним запалом. Бачачи, однак, що сенат явно вороже ставиться до нього, а Фанній теж охолов у прихильності до нього, він старався знову привернути до себе народ новими законопроектами. Так, він пропонував послати колонії в Тарент і Капую (16), а також надати права громадянства всім латинцям. Тоді сенат із страху, що Гай стане зовсім непоборним противником, вдався до незвичайного, досі не вживаного способу, щоб відвернути народ від Гая: сам почав змагатися з Гаєм у догоджанні народу на шкоду своїм інтересам і таким чином привертав народ до себе.

Серед товаришів Гая по трибунату був тоді Лівій Друз, який не поступався ні своїм походженням, ні вихованням нікому в Римі, а своєю поведінкою, красномовством і багатством міг суперничати з найвидатнішими і найвпливовішими громадянами того часу. До нього-то і звернулись найвизначніші сенатори, намовляючи його виступити проти Гая, і ополчитися на нього разом з ними, причому радили не вдаватися до насильства і не противитися народові, а навпаки, задовольняти всі його забаганки навіть у таких випадках, коли, по суті, слід було б чинити запеклий опір.

9. Лівій справді віддав свою трибунську владу до послуг сенату і виступив з рядом нових законопроектів, які не виходили з благородних спонук і не мали на меті загальнонародне добро, а лише одне - будь-що перевершити Гая в прагненні догодити народові і здобути його прихильність. А робив це Лівій, немов персонаж однієї комедії (17), з неймовірною запопадливістю та поспіхом. Так сенат показав з усією очевидністю, що його не стільки обурює діяльність Гая, скільки він прагне знищити його або вкрай принизити. Коли Гай запропонував вивести дві колонії і відібрав для цього найдостойніших громадян, знать закинула йому, що він підлещується до народу. Коли ж Лівій пропонував заснувати дванадцять колоній і в кожну з них послати по три тисячі бідняків, то його в цьому питанні сенат підтримував. Гая Гракха сенатори ненавиділи й називали облесником юрби за те, що він розподілив землю між бідними й велів кожному з них вносити податок у державну скарбницю, а Лівій, хоч і не вимагав податку за наділи, був сенатором до вподоби. Вимога Гая про надання рівних прав латинцям була не до вподоби сенаторам (18), а підтримали вони законопроект Лівія, який забороняв бити києм будь-кого з латинців, коли той служив у війську. Зрештою сам Лівій, виступаючи на народних зборах, не приховував того, що його проекти схвалює сенат, який, за його словами, вболіває за народ. До речі, із усієї діяльності Лівія була одна-єдина користь, а саме та, що народ почав ставитись до сенату примирливіше, бо якщо досі найзнатніші громадяни викликали в плебеїв лише недовіру й ненависть, то тепер Лівій, виступаючи нібито від імені сенату як проводир народу і намагаючись, йому догодити, затер у пам'яті народу заподіяні йому кривди і пом'якшив напруження.

10. Віра в щирість і безкорисливість починань Друза ґрунтувалась на тому, що в жодному із своїх законопроектів, наскільки можна було судити, він не мав на увазі ніякої користі для себе самого. Як керівників колоній він посилав інших і в грошові розрахунки не заглиблювався, тоді як Гай Гракх виконання починів такого роду, як правило, брав на себе.

У цей же час ще один з трибунів, якийсь Рубрій, запропонував відбудувати й заново заселити Карфаген, що його зруйнував Сціпіон^ Керувати переселенням жереб випав Гаю Гракха. Коли він у зв'язку з цим відплив до Африки, Лівій Друз, скориставшись його відсутністю, пішов далі у своїх діях проти нього й переманював народ на свій бік, використовуючи головним чином звинувачення проти Фульвія. Цей Фульвій дружив з Гаєм і разом з ним був обраний для поділу землі. Був це чоловік неспокійної вдачі, сенат глибоко ненавидів його. Були й такі, що запідозрювали його в намаганні бунтувати союзників і тайкома підбурювати італійців до розриву з Римом. Усе це були непевні й неперевірені чутки, але Фульвій своєю нерозважливою поведінкою і аж ніяк не мирними переконаннями надавав їм достовірності. Це сильно підривало вплив Гая, бо ненависть до Фульвія почала певною мірою переходити й на нього. Крім того, коли без усякої видимої причини нагло помер Сціпіон Африканський (19) і на тілі померлого виступили, як гадали люди, сліди насильства, винуватцем цього вважали головним чином саме Фульвія. Він-бо був ворогом Сціпіона і в день смерті ганьбив його з ораторського підвищення. Підозріння про участь у цьому злочині впала і на Гая. І хоч як дивно, у справі такого жахливого злодіяння, жертвою якого стала найвидатніша і найвпливовіша людина того часу в Римі, не було проведено розслідування й нікого не притягли до відповідальності. Сталося це тому, що народ не дозволив передати справу в суд, боячись за Гая, щоб розслідування причин смерті Сціпіона не зашкодило йому. Зрештою все це сталося до описуваних тут подій.

11. У той час в Африці при заснуванні колонії на місці - Карфагена, яку Гай назвав Юнонією, або по-грецьки Гераєю, виникло за велінням божества чимало перешкод. Так, поривчастий вітер навально налетів на головний прапор і, оскільки прапороносець опирався з усієї сили, древко зламалося навпіл. А ураган поскидав з вівтарів жертви й поніс їх ген за намічені межі міста, потім наскочила зграя вовків, повиривала межові стовпчики й понесла їх хтозна-куди. Проте Гай зумів усе привести в лад і завершити свою діяльність протягом сімдесяти днів. Дізнавшись, що Друз переслідує Фульвія і справи вимагають його присутності, він повернувся в Рим.

Річ у тім, що Луцій Опімій, людина олігархічних поглядів і з великим впливом у сенаті, ще торік домагався консульства, але не пройшов на виборах, бо через підтримку, яку Гай подав Фаннію, він зазнав невдачі. Тепер Опімій, покладаючись на допомогу багатьох однодумців, був упевнений, що стане консулом і як консул розправиться з Гаєм. До того ж вплив Гая певною мірою йшов на спад, та й народ був уже пересичений починаннями, подібних до тих, які він пропонував, бо на той час у Римі розвелось повно всіляких проводирів народу, котрі догоджали юрбі, до того ж і сенат самохіть ішов їй на поступки.

12. Після повернення з Африки Гай насамперед переселився з Палатинського горба в дільницю, розташовану нижче форума, яку вважали за плебейську, бо була вона заселена переважно людьми бідними та низами суспільства. Потім він оголосив декілька законопроектів з наміром подати їх на голосування. На його заклик з'явився простолюд з усіх усюд, але сенат умовив консула Фаннія прогнати з міста всіх, хто не є громадянами Рима. Коли було оголошено дивне й нечуване розпорядження, за яким ніхто із союзників і друзів римського народу не мав права з'являтися в Римі в найближчі дні, Гай із свого боку видав указ, у якому засуджував розпорядження консула і зобов'язувався захищати союзників, якщо вони залишаться в місті. Однак, нікого захистити він не зміг, ба навіть бачачи, як ліктори Фаннія силою тягнуть одного з його близьких приятелів, він пройшов мимо й не заступився за нього,- чи,то боявся показати, що його вплив підупав, чи, як сам твердив, справді не хотів давати противникам зачіпки до суперечки й сутички, якої вони жадібно чекали.

Трапилось так, що він посварився з товаришами по посаді, і ось чому. На форумі мали відбутися для народу гладіаторські змагання, і власті вирішили поставити довкола форума помости, а за місця на них брати плату. Гай же звелів ці помости розібрати; щоб бідні мали змогу дивитися на змагання безплатно. Але оскільки ніхто цього розпорядження не виконав, він під покровом ночі напередодні видовища зібрав усіх підлеглих йому ремісників і розібрав ці помости, так що на світанку наступного дня люди побачили форум порожнім. Народ не міг нахвалитися цим учинком, називав Гая справжнім мужчиною, зате його товариші по посаді обурювалися і вважали його поведінку вкрай зухвалою й визивною. Через те він, імовірно, і не одержав посади трибуна втретє. На виборах за нього було подано величезну кількість голосів, та все одно ім'я його серед вибраних не було оголошене, бо його товариші по посаді вдалися до підлого обману, підробивши наслідки голосування. А втім питання це спірне. Правдою є те, що Гай не зумів спокійно перенести свою поразку. Він, кажуть, не витримав і вигукнув до ворогів, які кепкували з нього: «Смійтеся, але сміх ваш сардонічний (20). Ви ще усвідомите, яким мороком окутали вас мої починання!»

13. Поставивши Опімія консулом (21), вороги Гая одразу ж заходились відміняти багато його законів і. присікалися до його розпоряджень щодо заселення Карфагена. Вони хотіли таким чином роздратувати Гая, щоб він у приступі гніву дав їм привід розправитися з ним. Гай спершу стримував себе і поводився спокійно, але, нарешті, підбурюваний друзями, зокрема Фульвієм, знову почав згуртовувати своїх однодумців для боротьби з консулом. Дехто твердить, що в цій змові брала участь і його мати, яка, начебто, потай вербувала чужоземних найманців і посилала їх у Рим як женців. Такі натяки, нібито, можна вичитати в її листах до сина. Інші письменники, навпаки, висловлюють думку, що вона не схвалювала дій Гая.

Хай там як, але в день, коли Опімій із своїми прибічниками мали відмінити закони Гракха, прихильники обох спозаранку зайняли Капітолій. Після того як консул приніс жертву, один з його лікторів, на ім'я Квінт Антіллій, несучи нутрощі жертовної тварини, так вигукнув до тих, що товпилися навколо Фульвія: «Гей, ви, підла голото! Уступіться і дайте дорогу порядним людям!» Дехто додає, що він при цих словах, проходячи повз прихильників Гракха, оголив, руку по плече і зробив образливий жест. Тої ж миті Антіллій упав мертвий, простромлений великими паличками для писання, які кажуть, були навмисно виготовлені для такої мети. Це вбивство викликало в народі велике замішання, а самих проводирів роздирали суперечливі почуття. Гай був дуже стурбований і картав своїх прихильників за те, що вони самі дали ворогам давно очікуваний привід до збройного виступу, а Опімій із задоволенням ухопився за нього і закликав народ до відплати.

14. Однак пішов дощ, і всі розійшлися. Наступного дня рано-вранці консул скликав засідання сенату. У той час, коли він полагоджував справи в курії, голий труп Антіллія поклали на мари й понесли через форум мимо курії навмисно з голосінням і надривними зойками. Опімій, ясна річ, добре знав, що там відбувається, але вдавав здивованого і пропонував сенаторам вийти з курії й подивитися. Коли мари поставили посередині форума, сенатори лицемірно забідкались, немовби сталося якесь страшенне й непоправне нещастя, а в народі така поведінка викликала тільки відразу і з ненависть до прихильників олігархії. Люди з обуренням говорили, що ці самі сенатори вбили на Капітолії Тіберія Гракха, народного трибуна, і глумились над його тілом, а тепер, коли загинув ліктор Антіллій, якого спіткала, можливо, надто жорстока доля, а проте завинив більше, ніж будь-хто інший, його тлінні останки виставлено на форумі, а сенат стоїть навкруг, оплакуючи і проводжаючи в останню путь найманого слугу. І все це робиться, казали вони, для того, щоб мати привід розправитися з останнім із тих, хто дбав про народ.

Опісля сенатори повернулись у курію і винесли постанову (22), яка зобов'язувала консула Опімія рятувати державу всіма наявними в його розпорядженні засобами і знищити тиранів. Консул наказав сенаторам узятись до зброї, а кожному з вершників привести вранці двох озброєних рабів. Тоді Фульвій почав готуватися до оборони і збирати народ,, а Гай, відходячи з форуму, зупинився перед зображенням, батька й довго дивився на нього, не зронивши й слова. Відтак він заплакав і, застогнавши, відійшов. Багатьох з тих, що це бачили, взяв живий жаль і співчуття до Гая. Вони самі гірко докоряли собі за те, що покинули його і зрадили в біді. Так поміркувавши, вони прийшли до дому Гракха й пильно вартували біля дверей усю ніч. Зовсім інакше поводились охоронці Фульвія. Вони провели ніч у бучній і розв'язній гульбі за вином. Сам Фульвій першим сп'янів, плів щось недоладне і взагалі поводився в спосіб, що ніяк не пасував його вікові. Зате люди Гая, усвідомлюючи загрозливе становище, в якому опинилася батьківщина, зберігали повну тишу і роздумували над тим, що буде далі, по черзі відпочиваючи та вартуючи до ранку.

15. На світанку люди Фульвія розбудили свого проводиря, що після випитого спав міцним сном, потім розподілили між собою зброю, яка була в його будинку (а забрав він її в переможених галлів (23)), і з погрозами та оглушливим криком рушили на Авентінський горб (24) і зайняли його. Гай не хотів озброюватись, але, мов ідучи на форум, вийшов одягнений у тогу, причепивши до пояса невеликий кинджал. На порозі заступила йому дорогу дружина Ліцінія і, обіймаючи однієї рукою його, а другою синочка, промовила: «Не проводжаю тебе сьогодні, мій Гаю, як народного трибуна, що колись піднімався на ораторське підвищення, і не як законодавця. Не йдеш ти й на війну здобувати славу, щоб залишити мені по собі почесну і всіма шановну скорботу, якби тебе спіткала доля, яка всіх нас рано чи пізно чекає. А йдеш ти, щоб віддати себе в руки вбивць Тіберія, причому йдеш безборонний, і це гарно з твого боку, бо волієш зазнати зла, аніж заподіяти його комусь іншому. Але твоя самопожертва не принесе ніякої користі людям. Зло вже перемогло! Насильство й меч вершать нині суд. Якби твій брат загинув при Нуманції, то на основі перемир'я нам віддали б його тіло. А тепер, певно, і мені доведеться просити річку або море, щоб сказали, де сховане твоє тіло. Бо хіба можна після смерті Тіберія мати довір'я до законів і вірити в богів?» Так скаржилася на свою долю бідолашна Ліцінія, а Гай делікатно звільнився від її обіймів і мовчки пішов разом з друзями. Ліцінія хотіла ще схопити його за край плаща, але впала на землю і довго лежала безмовно, аж поки слуги підняли її непритомну й занесли до її брата, Красса.

16. Коли всі зібралися на Авентіні, Фульвій за порадою Гая відправив на форму свого молодшого сина з жезлом окличника (25). Був це юнак напрочуд гарний на вроду. Він підійшов скромно й шанобливо до консула і з сльозами на очах звернувся до нього й сенату з проханням про примирення. Більшість присутніх з задоволенням виявила готовність до переговорів. Але Опімій заявив, що сенат треба просити про мир не через посланців, хай, мовляв, противнику самі прийдуть, як винуватці на суд, хай віддадуть себе на милість сенату і тільки так спробують угамувати його гнівні Юнакові він наказав або прийти із згодою на його вимоги, або зовсім не вертатися. Гай, як кажуть, хотів іти і схилять сенат до миру. Оскільки, однак, ніхто не погодився піти з ним, Фульвій послав сина з умовами перемир'я, які нагадували попередні. Проте Опімій квапився дати бій і наказав схопити юнака й кинути до в'язниці, а на Фульвія рушив з великим загоном важкоозброєних піхотинців і крітських лучників. Саме ці останні, головним чином, своїми влучними стрілами викликали замішання в рядах противника і безліч поранили. Коли почалася втеча, Фульвій сховався в якійсь закинутій лазні, де його скоро виявили і вбили разом із старшим сином. Ніхто не бачив, що Гай брав участь у битві. Обурений тим, що діється, він пішов у храм Діани і там хотів накласти на себе руки. Однак найбільш віддані йому його друзі, Помпей і Ліціній, не дали йому це зробити: вони відняли в нього кинджал і умовили тікати. Тоді Гай, як пишуть, упав навколішки перед статуєю богині і, витягнувши руки, молився, щоб римський народ за свою чорну невдячність і зраду залишився навіки в рабстві. Бо більшість народу явно перекинулись на бік ворогів Гая, як тільки через окличника було оголошено помилування за це.

17. Під час втечі вороги переслідували Гая і настигли його коло дерев'яного мосту (26). Двоє згаданих друзів радили йому тікати далі, а самі спинили переслідувачів і вступили з ними в бій перед мостом, нікого не пропускаючи, поки самі не загинули. Разом з Гаєм тікав один з його рабів, Філократ. Всі втікачі, немов на змаганнях, підбадьорювали один одного, рятуючи самих себе, але ніхто не допоміг Гаю, ніхто не хотів, незважаючи на його прохання, дати йому коня. Тим часом погоня була вже близько. Однак Гай устиг добігти до священного гаю Фурій (27) і там загинув разом з Філократом, причому Філократ спочатку вбив його, а потім заколов себе самого. Деякі письменники, щоправда, твердять, що їх обох вороги спіймали живими, але ніхто не міг завдати Гаю удару доти, поки Філократ, який його прикривав, не впав під незліченними ударами.

Голову Гая, як повідомляють, хтось відрубав і ніс консулу, але друг Опімія, якийсь Септумулей, забрав її в нього, бо на початку битви було оголошено, що ті, хто принесе голові Гая і Фульвія, одержать стільки золота, скільки заважить кожна з голів. Настромивши голову на спис, Септумулей з'явився до Опімія по винагороду. Коли принесли ваги, виявилося, що голова важила сімнадцять фунтів і дві третини (28). Септумулей і тут повів себе як підлий шахрай. Він-бо вийняв з голови Гая мозок і звільнений простір для більшої ваги заповнив свинцем. А ті, хто приніс голову Фульвія, люди зовсім незначні, нічого за неї не одержали. Тіла обох, а також усіх інших, що загинули в битві (а було їх три тисячі чоловік), скинули в річку, а майно їхнє передали в державну скарбницю. Дружинам загиблих заборонено було носити жалобу, а в Ліцінії, дружини Гая, навіть забрали посаг. Найжорстокіша доля спіткала молодшого сина Фульвія, який ні на кого не підняв руки й не брав участі в битві, бо його ув'язнили ще до цієї січі, коли він прийшов як речник примирення, а замучили його вже після битви. Зрештою, ще більшим жахом пройняла народ побудова храму Згоди (29), який спорудив не хто інший, як Опімій. Всі-бо розцінили це як блюзнірство, чванство і свого роду тріумфальну наругу над пам'яттю багатьох тисяч замордованих громадян. Одного разу вночі хтось під присвятним написом на храмі дописав такий рядок:

Розбрат поставив Згоді цей храм.

18. Цей Опімій, який першим на посаді консула вдався до диктаторської влади, вбив без суду три тисячі громадян і серед них Гая, що славою та особистими якостями перевищував усіх своїх ровесників, і Фульвія, колишнього консула й тріумфатора,- цей Опімій потім не погребував хабарем. Бо коли його відправили послом до Югурти, царя Нумідії, він дав підкупити себе золотом (30). За це він був ганебно засуджений як хабарник. Дожив він похилого віку в неславі, ненависний народові, що зневажав його як найгіршого мерзотника. А народ, попервах після цих подій прибитий і принижений, незабаром показав, як палко він любив Гракхів і як тужить за ними. Він поставив їм статуї на видному місці, оголосив священними ті місця, де вони загинули, і приносив їм перші плоди, які родять пори року. Багато хто навіть щодня приносив їм жертви і ходив туди з поклоном, ніби в храми богів.

19. Корнелія витримала всі ці нещастя, як пишуть, благородно і стійко, а про священні місця, де загинули Гракхи, сказала, що її сини після смерті одержали достойні могили. Решту своїх літ вона провела біля Мізена (31), анітрохи не змінюючи звичного способу життя. У неї завжди було повно друзів, славилась вона гостинністю і добірним столом, у її оточенні постійно бували греки й учені, вона обмінювалась подарунками із всіма тогочасними царями. Всі, хто її відвідував, і друзі з її кола з величезною насолодою слухали цікаві розповіді Корнелії про життя й погляди її батька, Сціпіона Африканського. Але особливий подив викликала вона тоді, коли розповідала про своїх синів, згадувала їхні переживання і дії без скорботи і слів, немовби вела оповідь про когось із далекої минувшини. Тим-то дехто навіть висловив припущення, що вона з'їхала з глузду і стала нечутливою до ударів долі. Насправді ж, самі ці люди проявили тут нечутливість, не розуміючи того, як багато важать для здобуття душевної рівноваги благородна натура, добре походження й виховання. Адже нерідко бувають такі випадки, коли над душевною мужністю, яка намагається оберегти себе від нещасть, бере гору доля, але вона не спроможна позбавити її здатності переносити горе розсудливо і спокійно.

 

 

(ПОРІВНЯННЯ)

1. Тепер, коли наша розповідь підійшла до кінця, нам залишається розглянути життя цих діячів на основі порівняння.

Навіть закляті вороги Гракхів, які не знаходили для них доброго слова, не могли заперечити, що ніхто з римлян не відзначався такою природженою шляхетністю і що обидва вони здобули прекрасне виховання і широку освіту. Однак, природні здібності Агіда і Клеомена, бачиться мені, були сильніші, бо ці двоє, хоч і не одержали належної освіти і виховувались у таких звичаях, нравах і в такій моралі, які призвели до духовного спустошення попередні покоління, самі стали проповідниками простоти й поміркованості. Далі. Брати Гракхи, у той час, як Рим був на вершині своєї сили і слави, вважали для себе ганьбою відставати в змаганні за першість у прекрасних учинках, немов виконували моральний заповіт батьків і дідів, а спартанці, чиї батьки обстоювали погляди, протилежні поглядам синів, хоч і одержали в спадок батьківщину в жалюгідному стані і замучену хворобами, але ні на крихту не охололи в своєму потягу до добра. Найпереконливішим доказом нехіті Гракхів до збагачення, їхньої байдужості до грошей є те, що, перебуваючи на високих посадах і орудуючи справами держави, вони не заплямували себе нечесною наживою. Але Агід, який віддав, крім іншого майна, шістсот талантів дзвінкою монетою, обурився б, якби його хвалили за те, що він не привласнив собі нічого чужого. Тож якою страшною вадою вважав нечесне користолюбство Агід, коли мати більше від інших людей, хоч би і в чесний спосіб, йому здавалось шкідливою жадібністю.

2. Досить різними були розмах і сміливість нововведень, які здійснили ті і ті. Один займався будівництвом доріг і заснуванням міст; найвідважнішим з усіх починань Тіберія було повернення суспільної землі державі, а Гая - установлення змішаних судів, у склад яких він увів триста вершників. А Агід і Клеомен, виходячи з того міркування, що лікувати й викорчовувати незначні недуги одну за одною - це те саме, що, за словами Платона (1),- відрубати голову гідрі, здійснили зміну суспільного ладу, здатну докорінно усунути все зло одним махом. Власне, правильніше було б сказати, що вони усунули ту зміну державного устрою, яка спричинила все зло, і вернули державі первісний лад. Тут можна б ще додати, що починанням Гракхів чинили відчайдушний опір найзнатніші з римлян, а в основі того, що започаткував Агід і завершив Клеомен, лежав найпрекра-сніший і найдосконаліший із взірців - предківські ретри про поміркованість і рівність, і якщо спартанські царі посилалися на Лікурга як на поручителя своїх починань, то ретри були освячені повагою самого Піфійського бога (2). Однак, найважливіше те, що починання братів Гракхів ні на краплину не збільшили могутність Риму, тоді як завдяки діям Клеомена за короткий час Греція стала свідком владарювання Спарти на Пелопоннесі і її боротьби з наймогутнішими противниками за гегемонію, метою якої було звільнити Грецію від іллірійської та галатської зброї і вернути їй правління рідних Гераклідів.

3. І смертний кінець цих людей, на мою думку, виявляє певну відмінність у їх поведінці. Брати Гракхи воювали із своїми співгромадянами і загинули під час утечі, а із спартанських царів Агід пішов з життя мало не з власної волі - аби ніхто з громадян не став жертвою розправи, Клеомен же намагався відомстити за образи та кривди, коли ж обставини не посприяли цьому, він сам мужньо наклав на себе руки.

Якщо тепер приглянутись до всіх з іншого боку, то Агід зовсім не встиг відзначитись на війні, тому що загинув у молодому віці, а численним і славним перемогам Клеомена можна протиставити те, як Тіберій оволодів мурами Карфагена,- подвиг неабиякий! - а також те, як він уклав під Нуманцією договір про перемир'я, завдяки чому врятую життя двадцяти тисячам римських воїнів, котрі втратили вже будь-яку надію на порятунок. Гай, знову ж, відзначився великою відвагою і під Нуманцією, і на Сардінії, так що обидва Гракхи могли б суперничати з найвидатнішими римськими полководцями, коли б їх не спіткала передчасна смерть. І

4. Державні справи Агід вирішував надто мляво, зокрема, передавав їх Агесілаю, та ще й підвів громадян, не здійснивши обіцяного розподілу землі і взагалі через нерішучість і молодість не доводив до кінця того, що задумував і привселюдно проголошував. Навпаки, Клеомен, здійснюючи перебудову, зразу вдався до насильницьких і жорстокі засобів, протизаконно повбивавши ефорів, яких легко можна було приборкати силою зброї і вислати з країни, як він повиганяв чимало інших громадян. А вдаватися до заліза без крайньої необхідності не годиться ні лікарю, ні державному діячу, бо це доказ неуцтва, а в другому випадку, до неуцтва долучається ще й несправедливість і жорстокість. Із Гракхів жоден не був зачинателем міжусобної різні, а Гай, як повідомляють, навіть, коли на нього сипались стріли, не захотів оборонятися, навпаки, рішучий на війні, він під час заколоту показав себе бездіяльним. Він-бо з дому вийшов без зброї, залишив поле битви і взагалі було видно, що він радше думає про те, щоб не заподіяти зла іншим, ніж зазнати його самому. Ось чому втечу Гракхів слід розглядати не як ознаку їхнього боягузтва, а як вияв їхньої обережності: треба було або відступати перед нападниками, або, залишаючись на полі бою, битись не на життя, а на смерть.

5. Із закидів, які можна зробити Тіберію, найтяжчий той, що він позбавив трибунської влади свого товариша і сам удруге домагався посади трибуна. Що стосується Гая, то ставити йому за провину вбивство Антіллія і несправедливо і безпідставно. Адже вбивство цього ліктора сталося не лише всупереч бажанню Гая, а й дуже обурило його. Клеомен крім кривавої розправи над ефорами, звільнив усіх рабів і правив лише на словах удвох, а по суті один, бо дібрав собі за співправителя брата Евкліда, тобто із своєї царської сім'ї. Архідама ж, який мав законне право на царювання, оскільки походив з іншої царської сім'ї, він умовив повернутися з Мессени в Спарту, де його і вбили. Клеомен тоді не покарав убивцю, тим самим підтвердивши звинувачення в своїй причетності до душогубства. Інакше повівся Лікург, якого Клеомен, за власним визнанням, наслідував, бо він добровільно передав царську владу братовому синові, Харіклу, а потім, боячись, щоб на випадок смерті хлопця підозра якимось чином не впала на нього, довго подорожував по чужих країнах і повернувся не раніше, ніж у Харікла появився син - спадкоємець престолу. Отож ніхто з греків не може витримати порівняння з Лікургом.

Що Клеомен у своїй державній діяльності здійснював нововведення сміливіше і без вагань порушував закони, ми вже показали. А ті, хто ганить вдачу Агіда й Клеомена, звинувачують їх у тому, начебто з самого початку їм було притаманне прагнення до тиранії та пристрасть до війни. Навпаки, Гракхам навіть недоброзичливці не могли закинути нічого, крім надмірного честолюбства. І всі згодні в тому, що лише у гніві, розпалені боротьбою з противниками і діючи всупереч своїй природі, вони вже під кінець своєї діяльності немовби пустили державу на волю вітрів. Бо що могло б бути прекраснішим і справедливішим від їхнього первісного способу мислення, якби багачі не старалися силою і сваволею відхилити запропоновані закони і не втягли братів у затяжну боротьбу, в якій одному доводилося стерегтися смерті, а другому - мстити за брата, страченого без суду і без вироку влади?

Із сказаного вище ти сам, читачу, легко зрозумієш, яка різниця існує між однією і другою парами. Якщо ж треба скласти думку про кожного з цих діячів зокрема, то я ставлю Тіберія вище від їх усіх за душевними якостями, найменше закидів за помилки заслуговує молодий Агід, а Клеомен діяннями і відвагою далеко випереджає Гая.

 

 

ПРИМІТКИ

ТІБЕРІЙ ГРАКХ

1. Тіберій Семпроній Гракх - цензор 169 р. до н. є., консул 177 і 163 р. до н. є. Тріумфи йому були дозволені за перемоги в Іспанії і за остаточне підкорення Сардінії й Корсіки.

2. У 154 р. до н. є. [421]

3. Діоскурн - сини Зевса й Леди; смертний Кастор і безсмертний Полідевк, брати прекрасної Єлени. Появлялися вони як помічники в битвах на білих конях.

4. Клеон (див. комент. 107 до життєпису Перікла).

5. Марк Лівій Друз, народний трибун 122 р. до н. є., противник Гая Гракха.

6. Йдеться, мабуть, про флейти.

7. Тіберій Гракх народився бл. 162 р. до н. є.

8. Авгури - жерці, які розгадували волю богів по польоту птахів.

9. Аппій Клавдій Пульхр - консул 143 р. до н. є., цензор 137 р. до н. є. Сенатора, який першим фігурував у списках сенаторів, консули насамперед питали про його думку при голосуванні в сенаті.

10. Полівій. Загальна історія, XXXI, 27.

11. Мова про Третю Пунічну війну (149-146 рр. до н. є.), яка закінчилась зруйнуванням Карфагена. Римською армією командував тоді Публій Корнелій Сціпіои Емішан Африканський.

12. Гай Фанній - консул 122 р. до н. є., противник Гая Гракха, автор літопису, змістом якого була історія Рима від заснування міста до часів, сучасних автору.

13. На 137 р. до н. є.

14. Нуманція - місто у північній Іспанії, центр повстання іспанських племен проти римських поневолювачів. Остаточно придушив повстання і взяв Нуманцію Сціпіон Молодший у 133 р. до н. є.

15. У 321 р. римське військо, очолюване консулами Спурієм Постумієм Альбіном і Тітом Ветурієм Кальвіном, було замкнуте в Кавдінському міжгір'ї і змушене здатись на ласку переможця. Римлянам довелося пройти під ярмом, що вважалось великою ганьбою. Сенат відмовився ратифікувати договір римських полководців з саммітами (одним з італійських племен) .

16. Софістами називались у греків платні вчителі красномовства і філософії. Тут маються на увазі Діофан і Блоссій, про яких мовиться в наступному розділі.

17. Мова про аграрні закони народних трибунів Секстія і Лшінія, ухвалені в 367 р. до н. є. Ю г є р - римська міра' площі, приблизно четверта частина гектара.

18. Гай Лелій, народний трибун в 151 р. до н є., тоді виступив з земельним законопроектом.

19. На 133 р. до н. є.

20. Діофан був уродженцем Мітілени, міста на Лесбосі, Блоссій походив з міста Кум у Кампанії неподалік Неаполя.

21. Антіпатр з Тарса в Малій Азії - філософ стоїчного напрямку.

22. У храмі Сатурна на римському форумі містилася державна скарбниця і архів.

23. Клієнтами називали в Стародавньому Римі незаможних громадян і вільновідпущеників, котрі віддавали себе під опіку якоїсь впливової особи, за що були зобов'язані робити їй певні послуги: під час виборів, у суді, супроводити на публічні виступи, приходити вранці з привітанням тощо. [422]

24.Обол - давньогрецька мідна монета, 1/6 частина драхми, вартістю відповідала римському денарію.

25. Публій Корнелій Сціпіон Назіка, консул 138 р. до н. є., противник реформ Гракха, його двоюрідний брат.

26. Аттал III Філометор (138-133 рр. до н. є.), умираючи, заповідав своє царство (в північно-західній частиш Малої Азії) Риму.

27. Мова про Квінта Цецілія Метелла Балеарського, консула 123 р. до н. є., який розгромив піратів, що мали свої бази на Бале-арських островах.

28. Луцій Тарквіній Гордий, останній, за переказом, римський цар, вигнаний з Рима в 509 р. до 11. є.

29. Йдеться про весталок - жриць богині домашнього вогнища Вести, їхнім обов'язком було підтримувати в храмі вічний вогонь. Весталки давали обітницю дотримуватись дівоцтва; за порушення цієї обітниці їх заривали живцем у землю.

30. Марк Фульвій Флакк - консул 125 р. до н. є., народний трибун 122 р., прихильник Гая Гракха,.загинув разом з ним.

31. Публій Муцій Сцевола, консул 133 р. до н. є.

32. Арістонік - позашлюбний син пергамського царя Евмена П, звідний брат Аттала III, не визнав його заповіту, очолив у 133-129 рр. до н. є. антиримське повстання в Пергамі. Повсталі хотіли створити «державу сонця», де б усі були рівні між собою. Повстання було придушене, Арістонік потрапив у полон і в Римі був страчений.

33. Корнелій Непот (І ст. до н. є.) - римський історик, автор біографій знаменитих людей.

34. Децим Юній Брут, консул 138 р. до н. є. Лузітани - жителі Лузітанії (сьогоднішної Португалії).

35. Гомер. Одіссея,І, 47 (переклад Бориса Тена).

36. Плутархів життєпис Сціпіона Молодшого не зберігся.

 

ГАЙ ГРАКХ

1. Тіберій Гракх загинув 133 р. до н. є.

2. Тобто 126 р. до н. є.

3. Ціцерон. Про ворожіння, І, 26.

4. Міціпса - цар Нумідії, країни в північній Африці, вірний союзник римлян.

5. У 124 р. до н. є.

6. Цензори - див. комент. 34 до життєпису Красса.

7. Фрегелли (нині Черраво) - місто в Лації на південний схід від Рима. У 125 р. там спалахнуло повстання, коли було відмовлено в наданні прав латинам римського громадянства. Повстання придушив претор Луцій Онімій, пізніший убивця Гая Гракха.

8. Марсове поле - велика рівнина (не забудована в той час) на березі Тібру. Тут відбувалися гімнастичні і військові змагання, а також вибори вищих службових осіб.

9. Серед десяти вибраних трибунів на 123 р. до н. є. Гай Гракх був четвертим щодо числа зібраних голосів.

10. Фаліски - жителі міста Фалерії, розташованого на південь від [423] Рима. У 124 р. до н. є. вони зневажили римського народного трибуна Генуція.

11. Мова про Г. Ветурія, консула в 455 р. до н. є.

12. Вершники - соціальний стан у Стародавньому Римі, торгово-фінансова аристократія.

13. Сенат збирався в спеціальному будинку, званому Гостілійовою ку-рією. Народні збори відбувалися на місці, званому Комщієм; у II ст. н. є. народні збори перенесено на форум (первісно торгова площа); тут у його західній частині містилася трибуна - ораторське підвищення, оздоблене носами ворожих кораблів.

14. Римська миля дорівнювала 1478,7 м, грецький стадій - приблизно 185 м.

15. На 122 р. до н. є.

16. Тарент (нині Таранто) - велике місто в Італії на березі Тарентської затоки. Капуя - одне з найстаріших і найбільших міст Кампанії, країни в Середній Італії.

17. Натяк на комедію Арістофана «Вершники», де Ковбасник і Клеон наввипередки старались догодити народу.

18. Законопроект Гая Гракха про надання прав римського громадянства латинам (жителям Лація) зустрів опір як у сенаті, так і на народних зборах, бо римський народ не хотів поступитися бодай частиною своїх прав.

19. Сціпіон Африканський Молодший помер у 129 р. до н. є. Ходили чутки, начебто вбивцю (серед яких нібито були Фульвій і Гай Гракх) впустила в спальню Сціпіона його дружина Семпронія, рідна сестра Гракхів.

20. Сардонічний сміх - в'їдливий, злісний сміх; цей вислів виник, як гадали в античності, від назви острова Сардінії (отже, «сардонічний» - те саме, що й «сардінський»), де росла дуже гірка трава, яка спотворювала риси обличчя.

21. Луцій Опімій вступив на посаду консула 1 січня 121 р. до н. є.

22. Мова про прийняту тоді вперше в історії Риму надзвичайну постанову сенату, яка оголошувала державу в небезпеці й надавала консулові надзвичайні повноваження.

23. Марк Фульвій Флакк був посланий сенатом у Галлію, щоб придушити повстання.

24. Авентінський горб - один із семи горбів стародавнього Рима.

25. Жезл окличника або посланця, який ішов до противника з пропозиціями миру.

26. Дерев'яний міст - найстаріший міст на р. Тібрі в Римі. Кам'яний міст (т. зв. Емішїв міст) було зведено в 173 р. до н. є.

27. Фурії - у римській міфології богині помсти (те саме, що в грецькій Ерінії), які переслідували людей за провини.

28. Римський фунт дорівнював 327,5 г.

29. Храм Згоди побудував ще в IV ст. до н. є. Камілл на відзначення примирення плебеїв з патриціями. Опімій за згодою сенату зніс старий храм і побудував новий за рахунок конфіскованого майна прихильників Гая Гракха.

30. Югурта, племінник нумідійського царя Міціпси, умертвив двох [424] його синів, законних спадкоємців престолу, заволодів Нумідією, вів з Римом тривалу війну (110-105 рр. до н. є.). Широко користувався підкупом, зокрема римських сановників.

31. Мізен (нині Мізено) - місто в Кампанії, на морському узбережжі неподалік Неаполя.

 

ПОРІВНЯННЯ

1. Платон. Держава, IV, 426 с. у

2. Піфійський бог - Аполлон, знаменитий храм якого в Дельфах біля підніжжя гори Парнасу знаходився в місцевості, званій у сиву давнину Піфо.

 


© Aerius, 2004