Роман Гамада
Середньовічні перські оповіді


© Роман Гамада, 1999

Джерело: Всесвіт №5-6, 1999. С.: 97-100. (передмова до перекладу кількох оповідей)

OCR & Spellcheck: Aerius (ae-lib.org.ua), 2004


 

Український читач уже мав змогу ознайомитись із перською народною літературою в Індії доби Великих Моголів (ХМ - XVII ст.), а саме із «Повістю про Даллє та Мухтара» («Всесвіт», 1996, N° 1), яскравим зразком шахрайської новели, так популярної на середньовічному Сході. Перська література в Індії, як відомо, починає розвиватись з приходом туди мусульманських завойовників, в епоху Махмуда Газневіда (XI ст.), досягти свого розквіту у XVII ст. Перською мовою творять не лише вихідці з Ірану та Середньої Азії (особливо багато було в Індії втікачів од монгольської навали), а й корінні мешканці, індійці. Розпочинається спільне, тісно переплетене життя двох літератур - перської та індійської. Поряд з перекладами на перську мову творів індійської класичної літератури, а також переробками, зокрема «Панчатантри» («П'ять кошиків житейської мудрості»), «Шукасаптаті» («Сімдесят оповідок папуги»), «Океану сказань» Сомадеви - кашмірського поета XI ст. та багатьох інших, з'являються оригінальні твори. З давньоіндійської літератури й індійського фольклору запозичуються не тільки певні образи й сюжети, а й сама «рамкова» оформленість збірників та повістей, об'єднаних таким чином у одно ціле, що давало змогу авторам включати у свій твір різножанрові зразки - від оповідань казкового типу, історичних анекдотів, повістей, середньовічних міських новел аж до народних романів. Типовим прикладом переробки індійського твору, а по суті самостійним твором, об'єднаним спільним сюжетом, являється «Тугі-наме» («Книга папуги»), написана в Індії 1330 р. Зія ед-Діном Нехшебі, виходцем із Середньої Азії. Вже цілком оригінальними творами можна вважати анонімну «Повість про чотирьох дервішів», як припускають учені, у XIII - XIV ст., а також «Адель-хан та три дервіші».

Та коли ми згадуємо окремі повісті, ведучи мову про класичну літературу, то анонімні повісті, т. зв. гекайяти, ніби залишаються поза увагою в силу багатьох причин - величезної кількості самих рукописів та стану їх вивченості. Оці історії-гекайяти, становлячи собою об'ємні збірники під загальною і досить типовою назвою «Маджмуе-йе гекайят», тобто «Збірник оповідей», знаходяться поміж народними казками та авторськими творами, правлячи за своєрідну невичерпну водойму, шо живилась фольклором (під цим поняттям ми розуміємо найдревніший пласт народної творчості) й водночас давала поживу літературі класичній,- словом, ми маємо справу з середньовічною народною літературою.

Слід зауважити, що перська література в Індії не була якимось особливим явищем у значенні відірваності від літератури «материкової» - між Індією та Іраном і Середньою Азією також завжди існували тісні культурні та творчі взаємини, досить лишень поглянути, які твори переписувались, а згодом і друкувались у літографічних дворах Північної Індії. Збірники гекайятів, незалежно від місця їх переписування, показують, що літературні уподобання упорядників, як правило, збігаються, а отже, збігаються і літературні смаки та художні запити читачів. Переписувачі не тільки виступали такими собі статичними каліграфами, а й до певної міри і співтворцями - залежно від літературного хисту та міри такту, пристосовуючи, де це можливо, твір до місцевих умов та реалій. Зазнаючи змін із рукопису до рукопису, народжувались цілком оригінальні та самобутні твори. Відома у багатьох списках «Оповідь про трьох юнаків та старого діда» різниться від «материкових» збірників оповіддю третього юнака, що має явно вставний характер, і це свідчить про пізніше її написання. Це вже Індія Великих Моголів, із мусульманськими князівствами-султанами, оповідь тут ведеться устами «могола», і ми бачимо середньовічну Індію ніби його очима - очима людини нетутешньої.

Сягаючи корінням у спільну індо-іранську давнину, черпаючи образи й сюжети з індійської класичної спадщини, перська література, як відомо, увійшла до величезного зводу арабських казок - «Книги тисячі й однієї ночі», який остаточно сформувався до початку XVII ст. Переклад на арабську перського збірника «Газар афсане» («Тисяча казок») був здійснений у VIII ст., проте ні сам переклад, ні його прототип-оригінал, писаний старою мовою, не збереглися, хоча саме «Газар афсане» і вважається за основу «Тисячі й однієї ночі». Арабські казки багдадського циклу в перських рукописних збірниках представлені досить широко, де герої - улюблені персонажі арабо-перського фольклору: халіф Гарун ар-Рашид, Ісхак Мавсілі, Абу-ль-Касем Басрі та ін. Деякі буцім історичні казки, як-от «Гарун ар-Рашид та Ісхак Мавсілі», намагаються по-своєму тлумачити «невиразні» місця із «Тисячі й однієї ночі», на народному грунті обростаючи іншими подробицями, де відомий сюжет служить лишень приводом для подачі нового матеріалу, тепер уже в уяві оповідача, вихованого на іранській культурі.

Часом, народившися в Індії, сюжети потрапляли спершу на перський ґрунт, а звідти вже, позбувшись первісного буддійського чи джайністського духу, в арабську літературу, а згодом повертались в Індію у відмінно новій редакції. Тут годиться до місця навести оповідку «Про Азіза та його жінку», знану, сказати б, як класичну доби Великих Моголів, та при уважнішому розгляді з'ясовується, що вона для Індії далеко не дивина, оскільки про пригоду чоловіка та невірної жінки саме у такому плані розповідається в «Шукасаптаті» (оповідка тринадцята), і в «Океані сказань» Сомадеви,- написана в Кашмірі, вона знову вертає в Кашмір. Незмірно вразить українського читача і «Оповідка про туркмена, скарбовише, сліпого верблюда та суддю», читача, знайомого з творчістю Олекси Стороженка. Приказка «Розумний бреше, щоб правди добути», позбавлена ввідної теми, практично слово в слово повторює перський оригінал, хіба що акценти (читач це розуміє) розставлені дещо інакше, пристосовані до української ментальності та моралі. Та не такий уже це і перський оригінал - так би мовити, «ситуативні» завдання не інше, як улюблений прийом знову-таки індійської класичної літератури. Залишається тільки здогадуватись, що вплив східної літератури на український фольклор середньовічної доби був набагато серйознішим, і анекдоти про Ходжу (Муллу) Насреддіна в українській словесності («Дума про Ґанджу Андибера», «Піп на казанні» у записі Івана Франка, «Циган в огірках» Степана Руданського та багато ін.) здаватимуться тоді усього лиш дитячими прикладами.

Перська народна література якраз і подає багатий матеріал для відповідей на питання, у якому ж зв'язку стоять між собою «Книга тисячі й однієї ночі» та «Океан сказань» Сомадеви, твір такої ж величини, проте епічного характеру, що, як відомо, увібрав у себе повністю «Двадцять п'ять розповідей ветали», вплив якої на згадані літератури проступає чи не найрельєфніше. І «Про Маданасундарі, яка надто квапилась», і «Про вірну своєму слову Маданасену» дозволяють говорити, що вони є прототипами «Міста мертвих», «Оповіді про юного царевича, пері та три загадки» чи «Оповіді про туркмена, скарбовише, сліпого верблюда й суддю». Сама ж індійська література пропонує багато розгадок «химерним» та чудним оповідям, уже тоді малозрозумілим перському читачеві: так, оповідка «Про теслю, золотаря та аскета» з «Tyгi-наме», улюблена в перській народній літературі, завершується несподіваною кінцівкою: суперечка про те, кому належатиме красуня, враз припиняється, бо «раптом у дереві утворилася велика тріщина, а всі одежі, прикраси та коштовності, шо були на жінці, впали на землю. Жінка ввійшла в тріщину, і тріщина зразу ж стулилася...» Іще ближче до розгадки стоїть «Місто мертвих», яке вже виразно натякає нам на «Царя Яшаскету і його міністра Дір-хадаршина»

Поряд з чарівними, фантастичними оповідями побутового характеру, суто перськими за змістом та міфологією (щоб у читача не склалось враження, буцім перська народна література - самі індійські мотиви, що це тільки перелицювання на свій лад відомих сюжетів), у збірники залюбки включались і зразки агіографічної літератури - мусульманські легенди та перекази про подвиги членів сім'ї пророка, про людей святих та божих праведників. «Шейх Санан та володар джинів» - поширена на Сході легенда про перехід шейха у християнство, яка у даному випадку сама по собі не відіграє вирішальної ролі, слугуючи лишень об'єднуючою рамкою не пов'язаних між собою оповідей. Видається цікавою й маловідома «Пригода, що скоїлась у мединській мечеті»: у мусульманських переказах повелитель правовірних Алі, так як і Хизр, Іса, Ільянс, Ідріс, наділяється незвичайними здібностями, а часто й чудодійною силою, подібно трактується він і в народному ісламі.

У жанрі т. зв. післякоранічних переказів написані й «Семеро печерників Дакіянусових». Відома християнська легенда «Про сімох сплячих отроків ефеських» в одному зі своїх варіантів органічно ввійшла у Коран (їй присвячена окрема, 18-та глава «Печера»). У ній розповідається про юнаків, що проспали «сном праведників» з волі Аллаха у печері 309 років і були ним воскрешені до життя на науку людям, щоб оцим чудом показати, яку силу має істинна віра.

Пропоновані твори перекладено з двотомного й об'ємного, порівняно з іншими, рукопису, що зберігається у санкт-петербурзькому відділенні Інституту сходознавства РАН під шифром В 256.

 


© Aerius, 2004