Марк Туллій Ціцерон
Про природу богів
Переклад Володимира Литвинова


© Marcus Tullius Cicero. De Natura Deorum

© В.Литвинов (переклад з латини), 1998

Джерело: М.Т.Ціцерон. Про державу. Про закони. Про природу богів. К.: Основи, 1998. 476 с. - С.: 247-402.

Сканування і коректура: SK (ae-lib.org.ua), 2004


Зміст

Книга перша

Книга друга

Книга третя

Фрагменти

 

Примітки

 


 

 

Книга перша

1. 1. У філософи досі багато такого, що не має належного пояснення. Ти, Бруте (1), про це добре знаєш. Особливо важким і темним є питання про природу богів (2). Воно і для пізнання духу вельми важливе, і для упорядження релігії необхідне. Із цього питання вельми вчені мужі висловили такі різні і такі суперечливі думки, що є підстави гадати, ніби причиною і початком філософії повинно бути незнання (3). І мудро чинять академіки, які утримуються від схвалення сумнівних речей. Адже що може бути ганебнішим за легковажність? Або безглуздішим і негіднішим за впертість та непоступливість мудрого мужа в обстоюванні неправдивого? Або коли, анітрохи не сумніваючись, такий муж захищає щось недостатньо досліджене і продумане?

2. Так само і в цьому питанні. Більшість уважає, що боги існують. Це дуже правдоподібно. Адже й сама природа нас до цього приводить. Однак Протагор висловлював сумнів. А Діагор Мелійський і Теодор з Кіренаїки навіть вважали, що богів узагалі немає. Ті ж, які визнавали існування богів, настільки розходяться в міркуваннях, що всі їхні думки навіть важко перелічити. Багато хто говорить і про зовнішність богів, і про їхнє місцезнаходження, і про спосіб життя. І щодо всього цього серед філософів існує величезна розбіжність поглядів. Головне ж у цьому питанні: чи перебувають боги у повній бездіяльності, ні в що не втручаються, зовсім не піклуються про [світ] і про керування ним, а чи, навпаки, від самого початку, як усе створили і встановили, [всім у світі] безмежний час правлять і все приводять у рух? Ось у чому особливо велика розбіжність думок. І якщо все це не розтлумачити, то люди неодмінно перебуватимуть у великій омані і невігластві стосовно найважливіших речей.

II. 3. Є і були раніше філософи(4), які вважають, що боги зовсім не піклуються про людські справи. Якщо їхня думка правдива, то яким може бути благочестя (pietas)? Якою - побожність (sanctitas)? Якою - релігія (religio)? Адже все те, що мусимо чисто і свято воздавати богам, має сенс лише тоді, коли вони помічають це і коли родові людському безсмертні боги за це якось віддячують. Якщо ж боги не можуть нам допомогти, і не хочуть, і зовсім не піклуються про нас, і не звертають уваги на те, що ми робимо; і якщо вони не можуть виявити жодного впливу на людське життя,- тоді для чого безсмертних богів шанувати, їм дякувати, звертатися до них із молитвами?

Як усі інші чесноти, так і побожність не може бути тільки у зовнішніх лицемірних виявах. А якщо не буде пошана до богів, то разом з нею неодмінно зникнуть і пощана до богів та релігія. Якщо ж і вони зникнуть, то настане великий переворот у [всьому] житті і велике замішання. 4. І я не знаю, чи зі зникненням пошани до богів не зникнуть також віра (fides), і людська спільнота, і найдосконаліша зі всіх чеснот - справедливість?

Є й інші філософи (5), до того ж великі та шляхетні, які гадають, що всім світом керує і править розум богів. І не лише це, а й те, що долю людей боги також передбачають і ними опікуються. Бо [ці філософи] вважають, що і люди, і все те, що Земля породжує, і зміни погоди, і зміни пір року, і зміни на небі, від яких залежить ріст і дозрівання земних плодів,- все це безсмертними богами передбачено для роду людського. І вони (про це буде ще сказано далі) наводять як доказ багато чого такого, аж часом здається, ніби безсмертні боги все влаштували [навмисне] на потребу людям. Але Карнеад висунув проти [цих філософів] так багато, що у людей неледачого розуму збудив бажання відшукати істину. 5. Бо це таке питання, щодо якого розходяться думки не тільки невігласів, але й учених людей. Думки ж ці такі різні і такі суперечливі, що, цілком можливо,- всі вони неправдиві; правдивою ж може бути лише одна думка. III. Міркуючи над цим питанням, ми можемо і доброзичливих критиків заспокоїти, і злостивих лайливців спростувати. Одні з них пожалкують, що нападали на мене, а інші втішаться, що навчилися. Адже тих, хто по-дружньому ділиться своїми сумнівами, треба вчити. Тим же, хто вороже нападає [на нас], треба давати відсіч. 6. Я знаю, що про мої книги (яких я створив у великій кількості за короткий час), було багато розмов і різних міркувань. Одні дивуються, звідки у мене виник такий потяг до філософування, інші хочуть знати мою думку стосовно того чи іншого предмета. А багатьом здається дивовижним, що я віддаю перевагу тій філософії, яка, бачте, відбирає світло і ніби оповиває речі якоюсь пітьмою, і чому це я раптом взяв під свою опіку давно вже покинуте вчення (6). Але зовсім не випадково я вдався до філософії і немало витратив праці й зусиль на неї від часів ранньої юності, і більш за все тоді, коли здавалося, що я зовсім мало займаюся філософією. Про це свідчать і [мої] промови, сповнені висловлювань філософів, і близькі стосунки з найученішими людьми, якими завжди славився дім наш, і те, що моїми вчителями були найвідоміші вчені: Діодот, Філон, Антіох, Посідоній. 7. А оскільки всі філософські приписи можна застосувати в житті, то, гадаю, і в громадських та в приватних справах я чинив так, як приписує розум (ratio) і наука (doctrina).

IV. Якщо ж хтось запитає, що спонукало мене так пізно взятися за письмовий виклад усього цього, то нема нічого легшого, ніж дати на це відповідь. Коли мене втомила бездіяльність, а стан держави був таким, що в ній мусила правити і про неї дбати лише одна людина(7), тоді я вирішив, що передусім заради самої держави слід викласти нашим людям філософію. Я гадав, що важливо і для краси, і для звеличення нашої держави, аби такі важливі та славні речі були викладені також і латиною. І я аніскільки не жалкую за згайнованою працею, тому що бачу, як мій приклад запалив у багатьох бажання не лише вивчати, але й самим писати [про філософію]. Адже дуже багато [римлян], які вивчили грецькі науки, не могли передати засвоєні ними знання своїм співгромадянам, бо не вірили, ніби сприйняте ними від греків можна викласти латиною. Я ж у цій царині, як мені здається, не поступлюся грекам навіть багатством слів.

9. Спонукала мене звернутися до цього ще й душевна скорбота (8) - наслідок великого й тяжкого удару долі. Якби я міг знайти більшу втіху від якогось іншого заняття, я б, напевно, вдався до нього [а не до філософії]. Отож я не знайшов нічого кращого, як вдатися не тільки до читання книг, але й до вивчення філософії. Однак її розділи і всі частини найлегше пізнати, якщо ці питання викласти письмово. Адже у всьому цьому є дивовижна послідовність, через що одне здається пов'язаним з другим, і все між собою поєднане і переплетене.

V. 10. Але ті, хто питає, що я сам думаю про той чи інший предмет, виявляють допитливість більшу, ніж слід. Адже при обговоренні треба, певна річ, надавати більшого значення силі доказів, аніж авторитетові. Тому тим, хто бажає навчитися, авторитет учителя здебільшого приносить навіть шкоду, бо вони перестають самі міркувати і вважають безперечними тільки судження тієї особи, яку шанують. Я не схвалюю того, що відомо про пітагорійців, які, стверджуючи щось при обговоренні (і при цьому у них запитаєш: «Чому так?») - звичайно відповідають: «Сам сказав!» «Сам» - тобто Пітагор (9). Такою великою виявилась сила упередженої думки, що авторитет став діяти навіть без доказів.

11. А тим, кого дивує, чому я пішов за цим ученням [академіків], я, здається, достатньо відповів у чотирьох моїх книгах про цю школу (10). І зовсім я не взяв під свою опіку школу, покинуту й занедбану. Бо зі смертю людей не гинуть і їхні думки; їм, можливо, лише не вистачає [того] сяйва, [яке виходило від їхніх] авторів. Так стоїть справа і з методом (ratio) [цієї школи] у філософії - все заперечувати і ні про що не висловлювати певної думки. [Цей метод], започаткований Сократом и, був відновлений Аркесилаєм, підкріплений Карнеадом і дожив до наших днів, хоч я згоден, що в самій Греції він майже осиротів. Утім, гадаю, що це сталося не з вини Академії, а через глупоту людей. Бо коли велика справа - засвоїти окремі вчення, то наскільки ж більша - вивчити всі! А це необхідно зробити тим, хто задля віднайдення істини поставив собі за мету виступити і проти всіх філософів, і за всіх. 12. Я не стверджую, що багато чого досягнув у цій такій важливій і такій важкій справі, але що до цього прагнув - зізнаюсь. Щоправда, не може бути, щоб ті, хто дотримується цього методу у філософії, не мали для себе взірця. Про це я говорив у іншому місці більш докладно, та оскільки деякі люди надто нетямкі й забудькуваті, то їм, певно, треба частіше нагадувати. Ми не з тих, кому здається, що нічого немає правдивого, але з тих, хто стверджує, що до всього правдивого приєднано дещицю неправдивого; воно так подібне до правдивого, що нема жодної ознаки, за якою їх можна було б розрізнити. Із чого також випливає, що є багато ймовірного, яке хоч і не охоплюється розумом, але, оскільки має вигляд і виразного, і ясного, може керувати життям мудрої людини.

VI. 13. Та час уже позбутися всякого лихослів'я, доступно викласти думки філософів про природу богів, немовби скликавши їх докупи, щоб філософи самі розважили, яка з їхніх думок правильна. Ось тоді вже Академія буде в моїх очах виглядати впертою, якщо виявиться, що або всі [філософи дійдуть одної думки], або з'явиться один із них, який відкриє, що саме є правдивим. Отож я можу вигукнути услід за тим [закоханим у «Сінефебах»] (12):

О безсмертні боги і усі громадяни, також юнаки наші,

Вас закликаю, прошу, вимагаю, настійно і слізно благаю вас!

Але не про таку дурничку, на яку той жалівся, що нібито справді

...Жахливі у нас чиняться і великі злочини:

...Гроші від свого коханця блудниця брати відмовляється ...

14. Тож нехай [філософи], зібравшись разом, розмірковують, обговорюють лише важливе. Хай думають про релігію, благочестя, набожність, обряди, віру, клятву, а також про храми, святилища, урочисті жертвопринесення; про самі ауспіції, якими я тепер керую (13). Адже все це також стосується питання про безсмертних богів. І, напевно, суперечки з цього найважливішого питання між найученішими людьми змусять засумніватися навіть тих, хто вважає себе найбільшими знавцями.

15. Я часто спостерігав подібне, особливо ж одного разу, коли у мого друга Г. Коти відбулося ґрунтовне і докладне обговорення цього питання - про безсмертних богів. Це було під час Латинських свят (14). Я прийшов до нього на його прохання і запрошення і знайшов друга у вітальні за бесідою з сенатором Г. Велеєм, якого в той час епікурійці ставили на перше місце [серед своїх]. Там був також Кв. Луцілій Бальб, який досяг таких успіхів у стоїчній філософи, що його порівнювали з найзнаменитішими грецькими стоїками. Побачивши мене, Кота сказав: «Ти прийшов дуже вчасно. У мене саме почалась бесіда з Велеєм із дуже важливого питання. Тому тобі з твоєю схильністю [до подібного роду обговорень] буде аж ніяк не зайве побути з нами».

VII. 16. «І мені теж,- відповів я,- здається, що я прийшов, як ти говориш, вчасно. Бо тут зійшлись ви - три глави трьох головних шкіл (15) [у філософії]. І якби тут був ще М. Пізон, то жодна філософська школа, із тих принаймні, які нині в пошані, не лишилася б без свого представника». На це Кота [заперечив]: «Якщо книга нашого Антіоха, яку він недавно надіслав Бальбу, говорить правду, то в тебе нема жодних підстав [шкодувати], що відсутній твій друг Пізон. Тому що, на думку Антіоха, стоїки з перипатетиками по суті згодні, а розходяться лише у словах. Хотілося б знати, що ти, Бальбе, думаєш про цей твір».- «Що я думаю? - мовив той.- Я здивований, що Антіох, людина вельми проникливого розуму, не помітив великої різниці між стоїками (які розрізняють морально гідне (honesta) і зручне (commoda) не лише за назвою, а й за родом) і перипатетиками, які змішують моральне зі зручним, через що вони розрізняються за величиною і ніби за ступенем, але не за родом. А це хоч і маленька суперечність у словах, однак вельми велика по суті. 17. Втім, про це іншим разом, а тепер, якщо ваша ласка, повернімося до того, з чого почали обговорення».

«І мені так само здається,- сказав Кота і, поглянувши на мене, додав: - А щоб той, хто прийшов пізніше, знав, про що йдеться, скажу: про природу богів. Це питання мені завжди здавалося і здається надзвичайно темним, і мені б хотілося довідатися від Велея, якої думки про це Епікур. Тому, Велею, якщо не важко, повтори, з чого ти почав».- «Я повторю, хоча він прийшов на допомогу не мені, а тобі,- сказав, усміхаючись, Велей.- Адже ви обоє вчились у того ж Філона нічого не знати».- «Чому ми вчились,- зауважив я,- це хай покаже Кота. Я ж хотів би, щоб ти вважав мене не помічником йому, а слухачем, і до того ж неупередженим, який може вільно міркувати і не пов'язаний потребою хоч-не-хоч приставати до якоїсь певної думки».

VIII. 18. Тоді Велей (16), як то водиться серед таких (17), дуже самовпевнено, понад усе побоюючись, певно, аби не подумали, ніби він у чомусь має сумнів, і з таким виглядом, ніби щойно покинув зібрання богів та спустився із Епікурових міжсвітів (18), сказав: «Вислухайте ж не порожні та хибні думки, не про Платонового бога з „Тімея", майстра-будівничого всесвіту, не про віщу бабу (19) стоїків Пронойя, яку можна латиною назвати providentia (провидіння), і не про сам [ніби] наділений душею і почуттям світ (такий собі кулеподібний палаючий бог, що обертається) - диковинну вигадку марудних філософів, що втратили здоровий глузд. 19. Бо якими очима [душі] зміг побачити ваш Платон майстерність богів у такій великій справі? Якими знаряддями бог користувався, коли творив світ? Якими важелями? Які застосовував машини? Хто були богові помічниками в такій великій будові? Яким чином могли слухатись і коритися волі зодчого повітря, вогонь, вода, земля? І звідки виникли ті п'ять форм(20) (із яких утворилося все решта), які, вдало поєднуючись, утворюють душу і породжують відчуття? Довго б довелося говорити про ці речі, більше схожі на бажане, ніж на відкрите [розумом]. 20. Але ось що у Платона заслуговує пальмової галузки: сам він (хто твердив, ніби всесвіт не лише виник, але мало не зроблений руками) говорить також, що цей всесвіт буде існувати вічно! (21) Чи можна мати його за людину, що, як мовиться, хоча б трохи прилучилась до природознавства (physiologia) (22), тобто природничої науки, якщо він твердить, що раз народжене може бути вічним? Чи є така сполука, яка ніколи не розпадається? Або хіба є таке, що має початок, але не має кінця? Якщо ваша Пронойя, Луцілію, така сама, [як бог Платона], то я ставлю тобі ті самі питання, які щойно ставив: про помічників, машини, про організацію і підготовку всієї цієї великої справи. Якщо ж ця [Пронойя] щось інше, то чому вона створила світ смертним, а не вічним, яким його зробив бог Платона? (23)

IX. 21. Нарешті, від обох вас я хотів би довідатися, чому творці світу несподівано прокинулися після того, як проспали незліченні віки? Адже, якщо й не було ніякого світу, віки ж бо були? Я говорю не про ті віки, які складаються з днів, ночей, років, бо усвідомлюю, що всього цього без обертання світу бути просто не могло. Але ж існувала споконвіку якась вічність, що жодними одиницями часу не вимірювалася, а якою була її тривалість, неможливо навіть уявити, бо в свідомості не вкладається, що був якийсь час, коли ніякого часу не було. 22. От я й питаю тебе, Бальбе, чому ваша Пронойя протягом цього величезного проміжку часу зволікала? Праці уникала? Але ж це божества не стосується! Яка праця, коли всі стихії слухалися божества - небо, вогонь, земля, моря? І що могло спонукати бога, немов едила(24), так забажати прикрасити всесвіт зірками і світилами? Якщо для того, щоб йому самому стало затишніше жити, то до цього він, певно, протягом нескінченного часу жив у пітьмі, ніби в якійсь халупі. А потім, треба гадати, бог став радіти тій переміні, яка постала на небі і на землі, прикрашених так, як ми їх нині бачимо. Але яка це могла бути радість для бога? А якщо була, то чи міг він обходитись без неї такий довгий час? 23. А може, як ви звичайно говорите, бог усе це влаштував заради людей? (25) Заради мудреців? У цьому разі він витратив так багато зусиль для (вельми) малої кількості людей. Чи, може, для дурнів? Але, по-перше, не було в бога підстав робити добру послугу негідним людям. Потім, чого він цим досягнув, якщо всі дурники, без сумніву, є найнещаснішими людьми, тому що вони дурні? їх слід вважати більш гідними співчуття, ніж осуду. І потім, у житті так багато напастей, які мудрому легше знести, бо він уміє розумно врівноважити їх благами життя. Дурні ж не можуть ні уникнути майбутніх напастей, ні знести ті, які вже трапились.

X. Ті ж, хто стверджував, що сам світ живий і розумний, ніяк не могли уявити собі, якої ж форми може набрати природа розумного духу. Про це я ще скажу згодом. 24. А тепер лише висловлю подив з приводу невігластва людей, які твердять, що жива істота безсмертна і разом з тим блаженна; вона повинна мати форму кулі лише тому, що, як стверджує Платон, нема форми, досконалішої за неї. А мені, наприклад, здається досконалішим циліндр, або куб, або конус, або піраміда. А який спосіб життя приписують цьому кулястому богові? Він вічно обертається, і до того ж з такою швидкістю, рівну якій навіть уявити неможливо. Тому не можу уявити, як він, будучи при цьому таким, може мати розум і блаженство (26). Чому те, що навіть ледь впливає на наше тіло, як, наприклад, холод або сонячний жар, і сприймається як неприємне, не повинно вважатися неприємним також для бога? А земля, оскільки вона є часткою всесвіту, є також частиною бога. Тим часом на землі, як ми знаємо, є величезні необжиті і необроблені простори, одні з яких висохли від спеки внаслідок близькості до сонця, а інші - закоцюбли під снігом та інеєм через те, що сонце далеко від них. Але якщо всесвіт - бог, то виходить, що у бога якісь частини тіла розпечені, а якісь - задубіли від холоду?

25. Оце, Луцілію, такі ваші [однодумці]! Що ж до поглядів інших, то я звернуся [тепер] до першого з колишніх [філософів]. Талес Мілетський, який першим досліджував ці питання, оголосив, що основа усіх речей - вода. А бог - це той розум (mens), який усе з води створив. Але якщо боги можуть бути без відчуття і розуму, то навіщо Талес поєднав воду з розумом, а розум з водою, коли сам розум може існувати без будь-якого тіла? На думку ж Анаксимандра, боги народжуються (з'являючись через тривалі проміжки часу), а також помирають; вони у нього - незліченні світи. Але ми, хіба можемо ми уявити собі бога інакше, ніж вічним? 26. Пізніше Анаксимен вирішив, що богом є повітря, яке народжується, не має розміру, нескінченне і завжди в русі. Неначе те, що не має жодної форми, може бути богом. Адже богові більше личить мати образ, і не якийсь там, а найдосконаліший. Та все те, що народжується, повинно померти.

XI. Далі, Анаксагор, який прийняв учення від Анаксимена, перший з усіх стверджував, що упорядженість і рух речей зумовлені й чиняться силоміць та з наміром нескінченного розуму. При цьому він не збагнув ні того, що в нескінченному не може бути жодного руху і разом з тим здатності відчувати, ні того, що взагалі не може бути жодного відчуття, з допомогою якого сама природа відчувала б зовнішній вплив. Далі, якщо [Анаксагор] уявляв собі цей «розум» як якусь живу істоту, то всередині неї повинно бути щось таке, внаслідок чого вона може бути названа живою істотою. Але що може бути всередині розуму?

Отож він повинен бути оточений зовнішнім тілом. 27. Та оскільки це [Анаксагорові] не до вподоби, то лишається нічим не прикритий простий розум, не пов'язаний ні з чим, за допомогою чого він міг би відчувати. Наш розум, як мені здається, цього не в змозі осягнути.

А Алкмеон із Кротона, який приписав Сонцю, Місяцеві та решті зірок (і, крім того, душі) божественність, не подумав про те, що він приписав смертним речам безсмертя(27). І Пітагор, вважаючи, що існує душа, яка охоплює всю природу і проникає до всіх її частин, а з тієї душі походять і наші душі (28), не бачив, що бог, від якого відокремлюються людські душі, цим самим роздирається на частини, шматується.

А коли людські душі бувають нещасні (що трапляється з вельми багатьма), то, отже, нещасною буває частина бога, а цього бути не може. 28. І чому б людській душі не бути всезнаючою, коли б вона була богом? І ще - яким чином цей бог, якщо він ніщо інше, як душа, був усаджений або влитий у світ?

Пізніше Ксенофан твердив, що оскільки все має розум і до того ж безмежний, то все воно також є богом. Що стосується розуму, то [Ксенофанові] можна заперечити те саме, що й іншим. А стосовно нескінченності можна заперечити ще більше, оскільки не може бути, щоб у ній існувало щось таке, що відчуває і було колись приєднаним.

Далі. Парменід - цей створює своєю уявою щось схоже на вінок (29), який він так і не називає «вінком», від якого постійно іде спекотне сяйво і який оперізує небо. Він називає це богом. [Але що це за бог], в якому ні фігури божої, ні відчуття не можна собі уявити? І багато ще чого він припускає дивовижного, обожнює війну, чвари, хіть та інше цьому подібне, яке або недугою, або сном, або забуттям, або давністю усувається. Те саме він говорить і про зірки (30). Але все це як таке, що спростоване в іншому місці, тут можна опустити.

XII. 29. Емпедокл, який грішить і багато в чому іншому, якнайглибше помиляється також у міркуванні про богів. Бо вважає чотири стихії(31) (з яких, на його думку, складається все) божественними. Але ж очевидно, що стихії виникають та зникають (32) і що вони позбавлені відчуття. І Протагор, який заявив, що у нього нема найменшої ясності в питанні про богів (є вони т и нема їх і які вони), певно, також мав сумнів стосоьно самої природи богів. А Демокріт, який зараховував до числа богів то образи, які всюди навколо нас, то ту природу(33), яка ці образи випромінює із себе і видає це за наше знання і розуміння? Хіба він не помилявся? Твердячи, що нема нічого вічного (34), оскільки ніщо не лишається завжди в одному стані, цим самим [Демокріт] хіба не усуває цілком бога так, що про нього і згадки жодної не зостається?

А повітря, яке Діоген із Аполонії використав як ознаку бога, хіба воно може мати відчуття? Та і який вигляд може бути пристойним для бога?

ЗО. Дуже довго можна говорити про непослідовність Платона, який в «Тімеї» твердить, що батька цього світу неможливо назвати (35), а в «Законах» - що не слід і дошукуватися, що таке бог(36). А оскільки, [на думку Платона], бог є безтілесним (як греки говорять, асбматон), то взагалі не можна зрозуміти, яким він може бути. Бо [в такому разі] він неминуче повинен бути позбавлений властивості відчувати, позбавлений також мудрості, нездатний відчувати задоволення, а ми ж пов'язуємо це все з поняттям про богів. Однак той же [Платон] в «Тімеї» і «Законах» говорить, що богом є і всесвіт, і небо, і зірки, і земля, і душі, і ті божества, яких ми визнаємо згідно зі звичаями наших предків. Але ж думки останніх і самі по собі хибні, і поміж собою вступають у вельми велику суперечність.

Зі. Так само й Ксенофонт грішить майже тим самим, хоча й менш багатослівно. Бо у своїх книгах, де викладає бесіди Сократа, [Ксенофонт] змушує того говорити, що не слід дошукуватись, який вигляд у бога; і що сонце й душа - це бог (37). До того ж він говорить то про одного бога, то про багатьох. Це ті ж самі помилки, на які ми вказали у Платона.

XIII. 32. Та й Антистен у книзі, яка називається «Фізик», кажучи, що народних богів багато, але природний тільки один, знищує цим самим силу і природу богів. Майже так само Спевсип, ідучи за своїм дядьком Платоном, говорить, що є якась жива сила, яка всім править. Цим він намагається позбавити людей можливості пізнавати богів. 33. І Арістотель у третій книзі «Про філософію»(38), йдучи за своїм учителем, теж багато наплутав. Бо він то приписує всю божественність розумові, то говорить, що сам світ - це бог (39), то ставить на чолі світу когось іншого і покладає на нього обов'язок якимось певним кругообігом спрямовувати й зберігати рух світу. Разом з тим він називає богом небесний вогонь(40), не розуміючи, що небо - лише частина світу, який [сам же Арістотель] в іншому місці називає богом. Але яким чином небо при такій швидкості обертання може зберегти божественне відчуття? І потім, де перебувають ці численні боги(41), якщо і небо вважати богом? Якщо ж він вважає, що бог не має тіла, то цим він позбавляє його всякого відчуття, а також і мудрості. Далі, яким чином безтілесний бог може рухатися або ж яким чином він сам, перебуваючи в постійному русі, може бути спокійним і блаженним? (42)

34. Та і Ксенократ (43), теж учень Платона, не розважливіший за нього в цьому питанні. У своїх книгах про природу богів (44) він зовсім не описує божественний образ. Він говорить, що богів вісім: з них п'ять - ті зорі, які називають блукаючими, і один, який складається з усіх разом узятих решти зірок, нерухомо прикріплених до неба,- ніби так просто уявити собі одне цілісне божество, яке складається із розкиданих частин. Він ще додав сьомого бога - Сонце і восьмого - Люну-Місяць. В якому розумінні ці боги можуть бути блаженними, збагнути неможливо. Гераклід Понтійський, із тієї ж школи Платона, наповнив свої книги дитячими казками. Він також вважає божественними то світ, то розум. Божественністю він наділив і планети, а в бога віднімає здатність відчувати і приписує йому змінну форму. У тій же книзі [і Гераклід] зараховує до богів небо і землю.

35. А непостійність Теофраста просто неможливо витримати. Він ставить на перше місце за божественністю то розум, то небо, то небесні сузір'я і зірки. Не слід також слухати і його учня Стратона, прозваного «фізиком». Цей вважає, що вся божественна сила міститься в природі і тому там слід шукати причини народження, збільшення, зменшення всіх речей, але нема в ній зовсім ні відчуттів, ні вигляду.

XIV. 36. Зенон же (тепер я перейду вже, Бальбе, до ваших) вважає божественним природний закон, який має силу повелівати справедливим і перешкоджати протилежному. Як він робить цей закон живою істотою, ми не можемо збагнути, хоча нам, звичайно, бажано, щоби він був живим. Але цей же філософ в іншому місці називає богом етер. Отож спробуйте уявити собі бога, який нічого не відчуває і не відповідає нам ні на молитви, ні на прохання, ні на обітниці.

А в інших книгах він вважає, що якийсь сенс (ratio), який поширюється на всю природу, наділений божественною силою. Він же приписує те саме зіркам, потім рокам, місяцям, змінам пір року. А коли береться тлумачити теогонію Гесіода, тобто походження богів (45), то цілком нищить звичні для нас загальноприйняті уявлення про богів. Бо він не зараховує до богів ні Юпітера, ні Юнону, ні Весту, ані якесь інше божество, яке має власне ім'я. Натомість учить, що цими іменами були наділені в алегоричному значенні неживі, німі об'єкти природи.

37. Не меншої помилки припускається в своєму судженні учень [Зенона] Арістон, котрий вважає, що неможливо пізнати, який вигляд має божество (46). Він говорить, що богові не притаманне відчуття, і має сумнів навіть, чи бог жива істота (animans). А Клеант, який разом зі згаданим стоїком слухав Зенона, один раз говорить, що сам світ є богом; другий раз - наділяє цією назвою розум і душу (animus) всієї природи; третій раз вирішує, що справжній бог - це небесний вогонь, що називається етером, який від нас найдалі і найвище, з усіх боків нас оточує, огортає і все охоплює. Він же, немов марячи, в тих книгах, які написав, виступаючи проти чуттєвої насолоди, то вигадує якийсь образ і зовнішність бога, то божественністю наділяє зірки, то вважає, що нема нічого бо-жественнішого за розмисел. Виходить, що в нього ніде зовсім не виявляється те божество, яке ми пізнаємо нашим розумом, прагнучи, щоб поняття про нього збігалося з тим, що закладене в нашій душі (47).

XV. 38. А Персій, слухач того ж Зенона, говорить, що богами стали визнавати людей, які винайшли щось дуже корисне для поліпшення життя. І найбільш корисні та рятівні речі було названо іменами богів (48). Він навіть говорить, що ці речі не лише вигадані богами, але й самі є божественними. Але що може бути безглуздішим, ніж наділити божою гідністю брудні й потворні речі (49) або ж знищенних смертю людей зарахувати до богів, причому все пошанування їх буде полягати в прояві глибокої скорботи?

39. А ось Хрисіп, який вважається найхитромудрішим тлумачем маячні стоїків, збирає великий натовп невідомих богів (50). До того ж настільки невідомих, що ми не можемо навіть приблизно їх уявити, хоча наш розум, здається, може уявити що завгодно.

Він ще говорить, що божественна сила закладена в розмислі, а також у душі та розумі всієї природи (universa natura). І сам світ, твердить він,- це бог і всюдисутнє розлиття його духу. Він запевняє, що бог - це головна сутність світу, яка міститься в розумі і в розмислі; яка все сукупно містить у собі, все охоплює, у все проникає. А ще він говорить, що бог - це фатальна сила й невідворотність майбутніх подій. Крім того, він запевняє, що бог - це вогонь і те, що я раніше назвав,- етер. Потім - усе, що за своєю природою може текти й поширюватись (51), як, наприклад, вода, земля, повітря; що бог - це також Сонце, Місяць, зірки, Природа, яка містить у собі все, а ще - люди, які досягли безсмертя.

40. Він же твердить, що етер - це те, що люди називають Юпітером, а повітря, яке поширюється над морями,- це Нептун. А земля - це те, що називається Церерою. У такий спосіб він тлумачить імена і решти богів. Він ще говорить, що сила постійного і вічного закону, який нібито є провідником життя і наставником в обов'язках,- це Юпітер; а також називає Юпітером фатальну невідворотність і віковічну істинність майбутніх подій. У всьому цьому, однак, нема нічого такого, в чому б ми могли бачити наявність божественної сили. 41. Усі ці твердження можна прочитати в його першій книзі про природу богів. У другій же книзі він намагається казочки Орфея, Мусея, Гесіода й Гомера погодити з тим, що сам написав у першій книзі про безсмертних богів; узгодити так, що може видатися, ніби ці найдавніші поети, самі того не підозрюючи, були стоїками. Ідучи за ним, Діоген Вавілонський у книзі, названій «Про Мінерву», відносить народження Юпітером богині-діви та її походження до галузі природознавства, відокремивши це від вигадок.

XVI. 42. Те, що я виклав, швидше схоже на маячню шаленців, ніж на думки філософів, але безглузде й те, що поширили поети, які завдавали тим більшої шкоди, чим чарівнішою була їхня мова. Бо вивели вони богів, охоплених гнівом і шаліючих від хіті; примусили нас побачити їхні війни, битви, рани; крім того, їхню зненависть, чвари, суперечки, народження, смерть (52), сварки, скарги, вияви найневгамовнішої пристрасті, подружньої зради, заковування в кайдани, співжиття зі смертними і, як наслідок,- народження смертного нащадка від безсмертних.

43. До хибних поглядів поетів слід приєднати ще вигадки магів та шал єгиптян у цьому ж руслі; а ще - уявлення темного натовпу, які внаслідок незнання цих істин вкрай непостійні. Той, хто розсудить, наскільки всі ці міркування непродумані та безглузді, повинен благоговійно схилитися перед Епікуром і віднести його до числа тих самих [богів] (53), про яких сьогодні йде мова. Адже лише він один побачив, що боги існують тому, що сама природа в душі кожної людини зробила позначку про них. Чи є таке плем'я або такий рід людей, який би без усякого навчання не мав певної антиципації про богів - того, що Епікур називає пролепсін, тобто деякі вгадані наперед душею уявлення про речі; уявлення, без яких нікому ні зрозуміти неможливо, ні дослідити, ні розміркувати. Силу і користь цієї висунутої Епікуром тези (rationem) ми пізнаємо з відомої книги божественного Епікура «Про критерій, або Канон».

XVII. 44. Отож тепер ви вже бачите ясно, що ми заклали тверду основу для подальшого обговорення порушеного питання. Бо якщо слід вважати істинною ту думку, що грунтується не на якомусь приписі, або звичаї, або законі, а на одностайній і твердій згоді всіх, то необхідно визнати, що боги існують саме тому, що знання про це закладені в нас або, краще сказати, є вродженими. Те, з чим усі від природи згодні, неодмінно повинно бути правдивим. Отже, треба визнати, що боги існують. А оскільки це майже спільна думка не лише філософів, але й людей невчених, то визнаємо, що в нас є, як я раніше сказав, антиципація, або попереднє знання про богів. «Адже новим поняттям доводиться давати нові назви. Сам Епікур назвав прблепсін те, що раніше ніхто цим словом не називав». І на тій же підставі будемо вважати, що боги блаженні й безсмертні. 45. Тому що сама природа, яка вклала в нас уяву про богів, закарбувала в нашому розумі, щоб ми вважали їх вічними і блаженними. А якщо це так, тоді справедливий також вислів Епікура: «Те, що вічне і блаженне, ні саме не має жодних клопотів, ні іня ому їх не завдає. Відтак йому чужі і гнів, і милосердя, бо все подібне є виявом слабкості».

Якби ми не домагались нічого іншого, лишень благочестивого шанування богів і позбавлення від забобонів, то й сказаного було б достатньо. Бо досконалу природу богів уже тому повинні благочестиво шанувати люди, що вона вічна і найблаженніша,- адже все видатне справедливо заслуговує глибокої поваги. Так було б усунено весь страх перед силою і гнівом богів, оскільки зрозуміло, що коли істоті блаженній і безсмертній не притаманні ні гнів, ні ласка, то це означає, що з боку богів їй не загрожує нічого страшного. Але для потвердження цієї думки наш розум досліджує також, яка зовнішність божества, які його спосіб життя і розумова діяльність.

XVIII. 46. Що стосується зовнішнього вигляду богів, то тут почасти природа нас наставляє, почасти вчить розум. Від природи ми, люди всіх країн, уявляємо собі богів не інакше, як у людській подобі. Бо хто спроможний - у сні чи навіч - уявити собі бога в якомусь іншому вигляді? Утім, щоб не зводити все до первісних уявлень, покажемо, що і розум говорить те ж саме. 47. [Істоті] вельми чудовій через те, що вона блаженна або вічна, годиться й виглядати вельми красиво. А що може бути красивішим за людину? А розташування частин її тіла, поєднання ліній? Що може бути красивішим за її фігуру, за образ?

Адже ось ви, Луцілію (я не чіпаю нашого Коти, який говорить то одне, то інше)(54), коли описуєте, який майстерний у своїй творчості бог, звичайно показуєте це на прикладі людини, у тілі якої все створено не лише для користі, але й для краси. 48. Отож якщо людське тіло переважає за формою всі живі істоти, а бог - жива о ;ухотворена істота (animam), то, звісно, його зовнішність найкраща. Оскільки ж відомо, що боги найвищою мірою блаженні (а блаженним може бути лише той, хто доброчесний, а доброчесність не може бути без розуму, а розум може бути тільки у людини), тоді слід визнати, що боги мають людську подобу.

49. Однак цей образ не є тілом, але ніби й тіло; не має крові, але ніби й має кров.

XIX. 50. Хоча Епікур це своє вельми дотепне відкриття виклав настільки тонко, що не кожен спроможний збагнути його, я, однак, покладаючись на вашу проникливість, скажу про це коротше, ніж того вимагає справа.

Епікур же (який не тільки розумом побачив потаємне і приховане, але й ніби рукою його намацав), учить, що сила і природа богів такі, що їх можна збагнути не відчуттям, а розумом; не за якоюсь густиною або за числом, (як ті [тільця], які через їхню цінність називає він стеремніа [тверді]), а внаслідок сприйняття образів, які йдуть від них. А оскільки нескінченний потік цілком подібних образів виникає з безлічі атомів і лине до нас, то наш розум з найбільшою насолодою лине до них і, занурюючись у них, усвідомлює, що існує природа - і блаженна, і вічна.

Для вирішення цього питання дуже важливо збагнути значення нескінченності, що найвищою мірою заслуговує всебічного й уважного розгляду. Необхідно зрозуміти, що її природа характеризується тим, що всьому подібному відповідає подібне. Епікур це назвав ісономіа, тобто «рівномірним розподілом» (55). І з цього випливає, що коли так багато смертних, то і безсмертних повинно бути не менше; і якщо без ліку руйнівних сил, то незліченною має бути й кількість творчих.

Ви, Бальбе, маєте звичку питати у нас, як живуть боги, як вони проводять час. Очевидно, життя їхнє таке, що неможливо вигадати нічого блаженнішого, нічого багатшого на всілякі блага. 51. Через те, що бог нічого не робить, він не обтяжений жодною працею, не перебирає на себе жодних справ. Він насолоджується своєю мудрістю та доброчинністю і знає напевно, що ці вельми великі й вічні насолоди він завжди буде відчувати.

XX. 52. Такого бога справедливо можна назвати найщасливішим, вашого ж - справжнім страдником. Бо якщо бог - це сам світ, який із вражаючою швидкістю обертається навколо небесної осі, не зупиняючись ні на мить, то чи можна уявити собі більш клопітне життя? Адже неможливо бути блаженним, не маючи спокою. А якщо в самому світі є бог, який править, керує, дотримується порядку в пересуванні зірок, зміні пір року; піклується про регулярні зміни у природі; дбає про землі й моря, про життя і життєві блага людей,- тоді воістину цей бог заплутався у вельми неприємних і обтяжливих клопотах.

53. Ми не вважаємо життя щасливим, коли на душі спокій і нема жодних обов'язків. І той, хто навчив нас усьому, що знаємо, показує також, що світ створений природою. Для неї це було неважко. Для природи створення світу (яке, на вашу думку, не могло відбутися без божественного втручання) було досить легкою справою, тому природа творила, творить і буде творити незліченні світи. Але ви (оскільки не бачите, яким чином природа без якогось розуму може це робити) вдаєтеся до бога, як це роблять поети, автори трагедій, котрі часто просто не знають, як довести дію до завершення.

54. Звичайно, ви б не просили сприяння у бога, якби уявили собі всю безмірність, безмежність, величезну протяжність простору, до якого дух лине і в якому мандрує, перетинаючи його вздовж і впоперек, та все ж не бачить жодного краю чи берега, до якого він міг би пристати. І ось у цій безмірності широти, довжини, висоти снує сила-силенна безлічі атомів, які, хапаючись один за одного, з'єднуються. Від цього й утворюються тіла різних форм і видів, які, на вашу думку, ніяк не могли бути створені без ковальських міхів та кувалди. Таким чином, ви посадили на нашу шию вічного пана, якого ми повинні боятися вдень і вночі. Бо хто ж не буде боятися бога, який усе передбачає, обмірковує, помічає; який всюди втручається і завжди у клопотах?

55. Звідси у вас з'явилася, по-перше, та фатальна необхідність, яку ви називаєте геймарменен (долею). Хоч би що трапилося, ви говорите, що це постає від віковічної істини і викликано нерозривною послідовністю причин. Але чого варта філософія, якій, немов старій бабі (та й то неосвіченій), здається, ніби все походить від долі? Звідси ж і ваша мантіке (мистецтво віщування), що латиною називається «дивінація» (divi-natio), від якої, коли б захотіли вас слухати, ми б заразилися такою забобонністю, що мусили б шанувати [як святих] і гаруспіків, і авгурів, і віщунів, і тлумачів снів.

56. Позбавлені Епікуром цих страхів і одержавши через нього свободу, ми не боїмося тих, хто (як ми розуміємо) ні собі не завдадуть жодної неприємності, ні іншому її не чинять. Ми благочестиво і побожно поклоняємося богам, шануючи чудову і досконалу їхню природу.

Одначе я вже побоююсь, коли б, захопившись, не затягнути надто свою мову. Хоч і важко буде розгляд такого великого і такого важливого питання залишити незакінченим, але розумніше з мого боку було б, певно, не стільки говорити, скільки слухати».

XXI. 57. Тоді Кота, із властивою йому поштивістю, мовив: «Але якби ти, Велею, нічого не сказав, то і від мене, певна річ, теж не зміг би нічого почути. Бо мені зазвичай не так легко спадають на думку докази на захист істинного, як на спростування хибного. Це зі мною часто бувало і раніше, і зараз ось, коли слухав тебе. Запитай мене, яка, на мій погляд, природа богів, і я тобі, мабуть, нічого не відповім. Запитай, чи вважаю я природу богів такою, якою ти її зобразив, і я скажу: по-моєму, нічого подібного. Але, перш ніж підійти до розгляду того, що тобою було висловлено, скажу, що я думаю про тебе самого.

58. Я часто чув, як відомий твій друг Л. Крас, анітрохи не сумніваючись, підносив тебе вище за всіх [римських] епікурійців і лише небагатьох грецьких ставив нарівні з тобою. Та оскільки я знав про його величезну прихильність до тебе, то вважав, що він через це дещо перебільшує твої чесноти. Я ж, хоч і не схильний хвалити людину в її присутності, однак вважаю, що ти дуже ясно висловився з цього темного й важкого питання і твій виклад був не тільки плідний думками, але й красномовніший, ніж звичайно буває у ваших (56). 59. Коли я був у Атенах, то часто слухав Зенона, якого наш Філон(57) звичайно називав корифеєм епікурійців, і до того ж слухав я його за порадою самого Філона. Я певний, що порадив мені це [Філон] для того, аби я, послухавши міркування глави епікурійців, легше міг судити, як їх краще можна спростувати. Бо він говорив не так, як більшість із [них], але таким же чином, як ти: чітко, вагомо, красномовно. Та дуже часто, слухаючи його, як ось і тебе тепер, мені було образливо усвідомлювати, що такий великий розум прийшов до такої (з дозволу сказати, поверхової) безглуздої думки.

60. Проте і сам я нині не запропоную нічого кращого. Як я вже говорив, майже з усіх питань, а особливо фізичних (58), я швидше міг би сказати, чого немає, ніж що є.

XXII. Якщо запитаєш мене, що таке бог або який він, то я пошлюся на Симоніда, який, коли його про це саме запитав тиран Гієрон, зажадав собі один день на роздуми. Коли [Гієрон] повторив своє запитання наступного дня, [Симонід] попросив уже два дні. Коли ж він кожного разу став подвоювати число днів, здивований Гієрон запитав, чому він так робить? Тому, відповів той, що чим довше я розмірковую, тим це питання здається мені темнішим. Я ж думаю, що Симонід, який був не лише гарним поетом, але й у інших питаннях, як переказують, людиною вченою і мудрою, оскільки в його голові зродилося багато глибоких і тонких думок, став сумніватися, яка з них найправдивіша і, нарешті, зовсім втратив надію визначити її.

61. А твій Епікур (бо волію краще сперечатися з ним, ніж з тобою), що він сказав такого, гідного не те що філософії, але навіть посередньої розсудливості?

У питанні про природу богів передусім іде мова про те, чи є боги, чи їх нема. Важко заперечувати? Воістину, якби питання було поставлене в народних зборах, але в такій бесіді і при такому зібранні, як наше,- легше за все. Так ось, я, сам понтифік, який вважає, що необхідно щонайсвятіше дотримуватися громадських релігійних обрядів, я просто хотів би, щоб мене в існуванні богів (що є головним у цьому питанні) переконало не тільки [прийняте на віру] міркування, але й сама істина. Адже багато трапляється такого, що породжує сумнів, аж часом починає здаватися, ніби взагалі немає жодних богів.

62. Однак зауваж, як по-дружньому я чиню з тобою, бо не буду чіпати того, що є у вас спільного з іншими філософами, як, наприклад, твердження, з якими згодні майже всі (і я передусім),- що боги існують. На це я не буду нападати. Однак той доказ, який ти наводиш, вважаю недостатньо переконливим.

XXIII. За твоїми словами, досить вагомою підставою для того, щоб ми визнали існування богів, є та обставина, що так вважають усі людські племена і народи. А цей доказ не тільки сам по собі легковажний, але й неправдивий. Тому що, по-перше, звідки тобі відома думка народів? Я, принаймні, переконаний, що є багато племен настільки диких, що вони навіть не підозрюють про існування богів. 63. А Діагор, прозваний «атеос» («Безбожник»), а потім Теодор - хіба не відкидали одверто богів? А Протагор із Абдери (про якого і ти щойно згадував), у свій час найбільший із софістів? Адже за те, що на початку своєї книги він написав: «Про богів (є вони чи їх нема) не можу нічого сказати», він за постановою атенців був вигнаний не лише з міста, але й з країни, а книги його були привселюдно спалені. Я гадаю, що це змусило багатьох обережніше висловлювати подібні думки, оскільки навіть сумнів не зміг уникнути кари. А що сказати про святотатців, нечестивців, клятвопорушників? Як говорить Луцілій:

- О, якби Луцій Тубул, та колись хоч...

О, якби й Луп, і Карбон-дивогляд, син Нептуна 

стали вважати, що є боги, хіба були б вони такими клятвопорушниками або такими злочинцями? 64. Так що цей доказ не є таким надійним, як здається, на підтвердження того, чого вам хочеться. Утім, оскільки цей аргумент є спільним у вас з іншими філософами, то я поки що обійду його. Волію перейти до ваших власних [доказів].

65. Отже, я згоден з вами, що є боги. Навчи ж мене, звідки вони взялися? Де вони? Які у них тіло, душа, життя? Ось що я хотів би знати. Ти для всього використовуєш свавілля атомів і з них усе, що спаде на ум, будуєш і ліпиш. Але, по-перше, [атоми] не існують. Бо те, що не має тіла,- ніщо. І всяке місце зайняте тілами. Значить, нема зовсім порожнечі і не може бути жодного [атома].

XXIV. 66. Це я тепер наводжу «оракули» фізиків (не знаю, правильні вони чи брехливі). Але вони все ж більше схожі на правду, ніж ваші. Це передусім вельми ганебні вчення Демокріта або ще раніше - Левкіпа про хе, що нібито існують якісь легкі тільця, одні з яких - шорсткі, інші - круглі, частина - вугласті і гачкуваті, мовби загнуті всередину. І ніби з цих-от тілець утворилися небо і земля без впливу будь-якої природи, а лише внаслідок випадкового зіткнення тілець. Цю думку ти, Велею, довів до нашого часу, і швидше, либонь, тебе міг би хтось позбавити життя, ніж відхилити від цього переконання. Бо ти вирішив стати епікурійцем ще раніше, ніж засвоїв ці погляди. Таким чином, для тебе стало необхідністю або прийняти розумом це ганебне вчення, або відмовитися від прийнятого звання епікурійця- 67. Скільки б ти взяв за те, щоб перестати бути епікурійцем? Звичайно, ти відповіси: ні за що не відмовлюся від цього вчення про щасливе життя і про істину. Виходить, це істина? І коли йдеться про незліченні світи, одні з яких кожної миті народжуються, інші гинуть? І коли з неподільних тілець, що творять без участі будь-якої активної природи, будь-якого розуму, постають такі чудові речі? Але, забувши про приязність, яку спочатку виявив до тебе, я перехопив через край. Отож погоджуся з тобою, що все складається з атомів. Але що нам до того? Адже ми розглядаємо питання про природу богів! 68. Чи вони також із атомів? Тоді, виходить, вони не вічні? Адже те, що з атомів, колись виникло, колись-таки народилося. А якщо боги виникли, то до того, як вони виникли, що, жодних богів не було? І коли у богів є народження, тоді неодмінно повинна бути і смерть - так і ти трохи раніше міркував про платонівський світ. Але в такому разі який глузд у цих двох словах «блаженний» і «вічний», якими ви характеризуєте бога? Бажаючи довести своє, ви залазите в хащі. Тому ти й говорив, що в бога не тіло, а ніби тіло, не кров, а ніби кров.

XXV. 69. Дуже часто ви чините так, що коли твердите щось неправдоподібне і хочете уникнути спростування, то посилаєтесь на щось таке, що вже зовсім неможливе. Хоча в цьому випадку краще було б поступитися в суперечці, ніж так безсоромно наполягати на своєму. Ось так і Епікур. Він побачив, що коли атоми, завдяки власній вазі, линуть тільки в одному напрямку - вниз, то в нашій волі не лишається нічого - адже рух атомів певний і необхідний. І Епікур винайшов спосіб, як уникнути цієї необхідності; спосіб, який, очевидно, випав з-під уваги Демокріта. [Епікур] говорить, що атом, який внаслідок своєї ваги і тяжіння лине прямо вниз, при цьому трохи відхиляється убік.

70. Говорити так ще ганебніше, ніж бути у змозі захистити цю думку. Також [Епікур] виступає проти діалектиків (59). Бо вони вчили, що у всіх диз'юнкціях, в яких закладено або «так», або «ні», істинним може бути тільки одне з двох. [Епікур] же дуже злякався, що коли він тут поступиться, то й у висловлюванні на кшталт: «Або буде живий завтра Епікур, або не буде живий» - він визнає необхідність тільки одного рішення. І він геть відкинув необхідність твердження: або так, або ні. Що може бути дурніше від цього? Аркесілай, нападаючи на Зенона, сам твердив, що всі свідчення відчуттів оманливі. Зенон же вважав, що оманливі лише деякі, але не всі. А Епікур злякався, що коли допустити хибність деяких чуттєвих сприйнять, то доведеться визнати, що істинних взагалі нема. І оголосив, що всі відчуття є правдивими вісниками. У всьому цьому нема глузду. Він наражається на важчий удар, щоб відбити легший. 71. Так він учинив і з природою богів. Уникаючи визнання, що коли його боги складаються з атомів, то вони повинні підлягати й загину та розкладові, він твердить, що боги мають не тіло, а ніби тіло, не кров, а ніби кров.

XXVI. Здається дивним, що один гаруспік може без сміху дивитися на іншого. Ще дивніше, що ви можете втриматись од сміху, дивлячись один на одного. «Не тіло, а ніби тіло!» Я зрозумів би це, коли б мова йшла про фігури, виліплені з воску або глиняні. Але що значить «ніби тіло» і що таке «ніби кров» у бога, збагнути не можу. Та й ти, Велею, також не розумієш цього, тільки не хочеш признатися.

72. Адже ви торочите (ніби завчений урок) те, що Епікур набазікав, позіхаючи. А сам він, між іншим, хвалиться (як це видно з його листів), що він, бач, не мав жодного вчителя. Та якби і не попередив, я легко б йому повірив, немов тому господареві погано збудованого будинку, який хвалиться, що звів його без будівничого. Не пахне від Епікура ні Академією, ні Лікеєм, не відчувається в ньому навіть шкільної освіти. А він же міг слухати Ксенократа, такого (о безсмертні боги!) великого мужа. І є такі, які вважають, що він його слухав, однак сам він це заперечує, і я йому більше вірю. Він говорить, що на Самосі слухав якогось Памфіла, учня Платона,- адже Епікур жив там замолоду з батьком і братами. Батько його, Неокл, прибув на цей острів колоністом (60). Та оскільки шмат землі не міг його достатньо прогодувати, то він, гадаю, став учителем у початковій школі. 73. Але до цього платоніка [Памфіла] Епікур виявляє просто вражаючу нехіть: боїться, щоб не подумали, ніби колись чомусь учився. Він дотримується [вчення] Навсіфана, послідовника Демокріта, однак (хоч і не заперечує, що слухав) лає його на всі заставки. Якщо ж не слухав учення Демокріта, тоді що він слухав узагалі? Що у вченні Епікура про природу не від Демокріта? Якщо навіть дещо змінив, наприклад (про це я казав трохи раніше), про відхилення атомів? Здебільшого він говорить те ж саме: атоми, порожнеча, образи, нескінченність простору, незліченність світів, їхнє народження, загин,- одне слово, майже все, що стосується порядку природи. А тепер усе ж таки - що ти розумієш під [виразом] «ніби тіло і ніби кров»? 74. Визнаю, при цьому аж ніяк не заздрячи, що ти на цьому розумієшся краще за мене, але я хотів би знати, що воно таке, що його Велей зрозуміти може, а Кота - не може. Отже, що значить «тіло» і що таке «кров», я розумію. А от що значить «ніби тіло» і «ніби кров», ніяк не збагну. І це при тому, що ти нічого не втаюєш від мене, як це звичайно робив Пітагор зі сторонніми, і не говориш зумисне темно, як Геракліт (61). Між нами кажучи, ти і сам цього не розумієш.

XXVII. 75. Ти, як бачу, відстоюєш ту думку, що боги мають якийсь образ, в якому нема жодної тілесності, жодної щільності, нічого помітного, нічого відчутного,- чистий, легкий, прозорий образ. Отож про нього можна сказати, як про Венеру Кноську: це не тіло, але подоба тіла. І ця червоність, розлита по тілу і змішана з блискучою білиною,- не кров, а якась подоба крові. Так і в епікурійського бога: все - не речове, а подоба речового. Утім, припустімо, я переконався в тому, що неможливо навіть збагнути. Поясни тоді мені, які у цих примарних богів риси і форми? 76. Тут вам уже не бракує доказів, за допомогою яких ви хочете переконати, що боги мають людські форми. По-перше, тому, що людина, коли розмірковує про бога, уявляє його саме в людській подобі. Далі, оскільки божественна природа переважає все інше, то їй повинна бути притаманна також і вельми прекрасна форма. А красивішого за людську подобу нічого немає. Як третій доказ ви наводите те, що тіло будь-якої іншої форми не може служити помешканням розумові. 77. Отож почнемо від розгляду кожного з цих доказів. Передусім, як мені здається, ви хапаєтесь (ніби маєте на те право) за твердження аж ніяк не прийнятне. Адже нема такого сліпця, який би не бачив, що людські риси перенесені на богів за якимось замислом мудреців для того, щоб легше було навернути душі простого народу від хибного життя до пошанування богів. А може, через забобони, аби, маючи зображення богів (поклоняючись їм), люди вірили, що звертаються до самих богів. А поети, маляри, скульптори додали ще більше до цього. Адже нелегко було богів (активних, тих, що правлять) уявляти в інших формах. Могло мати значення і міркування, що людині здається, ніби нема нічого красивішого за людину. Але ти, фізик, хіба не бачиш, якою улесливою звідницею (немов вона саму себе пропонує) є природа? Невже ти гадаєш, що є на землі або в морі така жива істота, яка не захоплювалась би понад усе живою істотою свого виду? Якщо це не так, тоді чому бик не прагне до злучення з кобилою, а жеребець - із коровою? Чи, може, ти вважаєш, що орел, або лев, або дельфін воліють якогось іншого образу, а не свого? Тому нема нічого дивного в тому, що природа подібним же чином веліла і людині вважати, ніби нема нічого красивішого над людину, і що з цієї причини ми і вважаємо богів схожими на людей. XXVIII. 78. Як ти гадаєш, якби у тварин був розум, хіба не наділила б кожна з них найвищими якостями свій вид? А я (присягаю Гераклом, що кажу, як думаю!) хоча й люблю себе самого, однак не наважуся сказати, що я красивіший за бика, який викрав Європу(62). Адже тут мова йде не про наші таланти і не про наше красномовство, а про зовнішність. Ось, наприклад, якби ми забажали взяти собі вигадані форми тіла, ти, напевне ж, не захотів би стати таким, яким малюють відомого морського мешканця Тритона, якого везуть по морю плавом тварини, приєднані до його людської подоби. Я зачепив нелегке питання. Отже, така вже сила природи, що людина хоче бути схожою тільки на людину, а мурашка тільки на мурашку. 79. Але на яку людину? Чи багато серед людей красивих? Коли я був у Атенах, то серед ефебів красивих були одиниці. Я розумію, чому ти смієшся, одначе так воно й є насправді. Крім того, нам (які, подібно до давніх філософів, захоплюються юнаками) часто любі їхні вади. Алкей був у захопленні від родимки на руці хлопчика. Але ж родимка - це тілесний гандж. Проте йому вона здавалася прекрасною. Квінт Катул, батько нашого колеги і приятеля, був закоханий у твого земляка Росція. Це про нього він навіть написав такі рядки (63):

Якось уранці стояв я, чекаючи з'яви Аврори(64) , 

З лівого боку, дивлюсь, Росцій поважно іде. 

Хай, небожителі, те, що скажу, не в образу вам буде: 

Кращим за бога юнак смертний оцей виглядав.

Він йому видався гарнішим за бога! А Росцій же, як і зараз, був дуже зизоокий! Та що за біда, якщо Катулові саме це здалося пікантним і знадливим. Але повертаюся до богів.

XXIX. 80. Чи будемо вважати, що деякі з них, якщо й не такі зизоокі, то все ж трохи зизять? Що деякі мають [на тілі] родимки? Що є серед богів, як і серед нас, людей, кирпаті, капловухі, нетямущі? Чи, може, у них усе в найкращому вигляді? Якщо погодимося в цьому з вами, тоді що, вони всі на одне обличчя? Бо інакше одне божество неодмінно виявиться красивішим від іншого. Виходить, якийсь бог буде не найкрасивішим. А якщо вони всі на одне обличчя, то неминуче повинна квітнути в небі [також] Академія (65). Бо коли бог від бога нічим не різниться, тоді богів не можна ні розпізнати, ні сприйняти. Якщо ж це цілковита неправда, тоді чому боги уявляються нам не інакше, як у людській подобі? 81. Невже, Велею, все ще захищатимеш таку нісенітницю? Нам вони, либонь, справді такими уявляються, як ти говориш, бо з дитинства ми знаємо Юпітера, Юнону, Мінерву, Нептуна, Вулкана, Аполона й інших богів у тій подобі, яку зволили їм надати маляри та скульптори. І не тільки стосовно зовнішності, але й прикрас (66), віку, одягу. Але не так уявляють собі богів єгиптяни, сирійці, майже всі варварські народи. У них ти виявиш більш високі думки про деяких тварин, ніж у нас про високошановані храми та зображення богів. 82. Адже ми знаємо, як багато храмів пограбовано було нашими краянами, які навіть і зображення богів повикрадали із найшанованіших святилищ. А ось щоб єгиптянин завдав шкоди крокодилові, або ібісові, або кішці,- це нечувана річ. Як ти гадаєш, хіба в знаменитому Апісі, священному бикові єгиптян, не бачили єгиптяни бога? Так само ж, присягаю Гераклом, як ти ніколи, навіть у сні, не бачив нашу [Юнону]-рятівницю (sospitam) інакше, як із козячою шкурою, зі списом, з маленьким щитом і в черевиках з загнутими носками. Але зовсім не так виглядає Юнона Аргівська або Юнона Римська. Виходить, що по-різному уявляють собі образ Юнони аргів'яни, ланувійці і ми, [римляни]. Так само як [образ Юпітера] Капітолійського ми уявляємо собі інакше, ніж африканці - Юпітера Амона.

XXX. 83. І чи не соромно тобі, фізикові, тобто спостерігачеві і дослідникові природи, шукати свідчення істини в душах, просякнутих забобонами? Адже, таким чином, можна буде твердити, що Юпітер завжди бородатий, Аполон завжди безбородий, що у Мінерви очі сірі, а в Нептуна - блакитні. Ми хвалимо в Атенах вирізьбленого Алкменом Вулкана. Він стоїть легко вдягнений, і помітно його кульгавість, яка, проте, не спотворює його. Виходить, у нас буде кульгавий бог лише тому, що ми сприйняли таке уявлення про Вулкана?

А чи повинні ми вважати, що боги носять ті самі імена, якими їх ми назвали? 84. Але, по-перше, скільки у людей мов, стільки й імен у богів. Ось ти, Велею, куди б не прибув, усюди Велей. А от Вулкана називають по-різному: в Африці не так, як в Італії; ще інакше - в Іспанії. Крім того, число імен невелике (навіть у книгах наших понтифіків), богів же незліченна кількість. Що ж вони, безіменні? Справді, вам лишається тільки сказати: «Та навіщо їм багато імен, коли всі вони на одну подобу!» Та наскільки краще було б з твого боку, Велею, швидше зізнатися в незнанні того, чого ти справді не знаєш, аніж молоти дурниці аж до нудоти і стати самому собі огидним.

Чи вважаєш, що бог схожий на мене або на тебе? Звичайно, не вважаєш. То, може, мені визнати богом Сонце? Або Місяць? Або небо? А відтак визнати, що вони блаженні? Від яких же насолод вони відчувають блаженство? Визнати, що вони мудрі? Але яка може бути мудрість в такому цурпалку? Ось які ваші твердження.

85. Але якщо боги ні людської подоби не мають (що я довів), ні якоїсь іншої (в чому ти сам переконаний), то чому ти не наважуєшся заперечувати існування богів? Не наважуєшся! І мудро чиниш, хоча тут тебе стримує страх не перед народом, а перед самими богами. Я знаю епікурійців, які поклоняються будь-якій статуетці, хоча знаю й таких, кому здається, що Епікур тільки на словах зберіг богів (щоб на нього не нападали атенці), а насправді він богів знищив.

Отож у цих його вибраних коротких висловах (які ви називаєте «кіріас доксас» [«головні думки»]) перший, на мою думку, говорить: «Блаженне та безсмертне і саме клопотів не має, і нікому іншому їх не завдає». XXXI. Що ж до наведеного щойно вислову, то дехто думає, що [Епікур] сказав саме так навмисне, а я гадаю, що він це зробив через невміння чітко висловлювати свої думки. Даремно думають вони погано про людину, менш за все здатну на хитрощі (67). 86. Сумнівно, чи то він говорить: «Є щось блаженне й безсмертне», чи то: «Якщо є щось таке, то воно безсмертне». Не звертають уваги, що тут він говорить двозначно, але в багатьох інших місцях і він, і Метродор [висловились] так само ясно, як трохи раніше ти. Він справді вважає, що є боги(68), і я не знаю нікого іншого, хто б більше боявся того, чого (як він твердить) зовсім не треба боятися. Я маю на увазі смерть і богів. Він проголошує, що страх перед ними володіє умами всіх людей, тим часом як пересічну людину це не дуже хвилює. Скільки тисяч людей чинять розбій, хоч за це належиться смертна кара. Інші грабують храми, які тільки можуть. Одних не дуже лякає страх перед смертю, а інших - перед богами.

87. Але якщо ти, [Епікуре] (я звертаюся тепер уже до самого Епікура), якщо ти не наважуєшся заперечувати буття богів, то що заважає тобі зарахувати до богів Сонце, або світ, або якийсь вічний розум? «Я ніколи,- говорить він,- не бачив душу, притаманну розумові (mens) і розмислові (consilium), ні в якому іншому вигляді, крім як у людському». Отакої! А щось подібне до Сонця, або Місяця, або п'яти планет ти бачив? Сонце, обмежуючи свій рух двома крайніми точками одного поясу, робить своє річне коло. Освітлювана променями того ж Сонця Люна-Місяць робить цей же обхід за місячний проміжок часу. І п'ять планет, дотримуючись того самого кола (одні поближче до Землі, інші подалі від тих самих точок), проходять ті ж самі шляхи у різні проміжки часу. Чи бачив ти, Епікуре, щось схоже на це?

Якщо існує тільки те, до чого ми можемо доторкнутися або що бачимо, то не існує ні Сонце, ні Місяць, ні зірки. 88. А бога самого ти бачив? Ні? Так чому ти віриш, що він є? Давай-но тоді вважати неіснуючим усе, про що нам або повідомляє історія, або відкриває розмисел. Буває, мешканці суходолу не вірять, що є море. Яка вузькість розуму! Це подібне до того, коли б ти, народившись на маленькому острівці Серіфі, ніколи не виїжджаючи з нього (а там ти бачив тільки зайчиків та лисичок), не повірив, що існують леви і пантери, коли б тобі описали, якими вони є; коли б тобі хтось іще розповів про слона, тоді ти б навіть вирішив, що з тебе кепкують. Але ти, Велею, все ж розмірковував іще не так, як ваші, а за методом діалектиків (основ якого ваша школа навіть не знає), бо доводив свої міркування шляхом умовисновку. Ти почав із твердження, що боги блаженні. Згоден. Бо ніхто не може бути блаженним без доброчинства.

XXXII. 89. І з цим також погоджуюсь, ба навіть охоче. Доброчинство ж неможливе без розуму. І з цим також слід погодитися. А розум, додаєш ти, може бути тільки в істоти, що має людську подобу. Хто, по-твоєму, з цим погодиться? Адже якби було так, то навіщо тобі переходити до цього поступово? Ти мав би право відразу прийняти за основу це твердження. Що це за поступовість? Бо коли ідеш по сходах від блаженства до доброчинства, від доброчинства до розуму, це я бачу. А ось яким чином ти приходиш від розуму до людського тіла? Це вже не повільний спуск, а падіння.

90. Я не розумію, чому Епікур волів твердити, що боги схожі на людей, а не люди на богів. Тоді виходить, що перше схоже на друге. Правильно. Але на це я відповім. Не від зовнішності людей перейшла подоба до богів, тому що боги були завжди. Адже боги ніколи не народжувалися, якщо тільки вони вічні, а люди - народжені. Виходить, людська форма (а це була форма безсмертних богів) була раніше, ніж люди. Отже, треба сказати, що не боги мають людську подобу, а люди - божественну. Втім, як вам до вподоби. Але ось про що я вас запитую: ви, хто твердить, що у справах природи розум жодної ролі не відіграє, скажіть, що це була за щаслива випадковість? 91. Як сталося це щасливе скупчення атомів, внаслідок якого раптом народилися люди божественної подоби? Чи ми повинні вважати, що з неба на землю упало насіння богів і таким чином з'явилися люди, схожі на своїх батьків? Хотів би, щоб ви саме так відповіли, і я охоче б дізнався про свою спорідненість із богами. Однак ви нічого такого не говорите, ви твердите, що наша схожість з богами - справа випадку. Невже ще треба шукати доказів для спростування цього? О, якби я міг так легко знайти істину, як виявити неправдиве! XXXIII. Ти виклав думку філософів про природу богів, починаючи від Талеса Мілетського, виявивши при цьому і добру пам'ять, і красномовство. Тому мені було навіть приємно зустріти в римлянинові таку ерудицію. 92. До того ж ти вважаєш, що несповна розуму всі, хто гадає, ніби бог може обходитись без рук, без ніг. Але якщо ви розмірковуєте про користь і зручність для людини різних частин її тіла, то чи це приведе вас до висновку, що богам людські органи не потрібні? Бо яка потреба в ногах тому, хто не ходить? Яка - в руках, якщо нічого не треба хапати? Навіщо перелічувати решту частин тіла, в якому нема нічого безпричинного, нічого зайвого? Адже жодне мистецтво неспроможне перевершити винахідливість природи. Невже бог, маючи язик, не буде говорити, зуби, горло, піднебіння - без усякого вжитку? Невже матиме частини тіла, які природа надала нам, щоб плодити нащадків, і теж надаремно? І це стосується не лише зовнішніх органів, а й анітрохи не менше внутрішніх: серця, легенів, печінки... Якщо від них нема користі, то що в них привабливого? А ви ж хочете, щоб у бога все це було задля краси. 93. Вірячи в цю маячню, проти Пітагора, Платона й Емпедокла виступили не лише Епікур, Метродор і Гермарк, а навіть гетера Леонтія, яка наважилася писати проти Теофраста мовою хоч і дотепною та в античному стилі, але... Ось яка розбещеність розквітла в Епіку-ровім саду! (69) Ви звикли розпалюватися. Зенон навіть лаявся. А що сказати про Альбуція? А Федр? Не було витонченішого, не було ввічливішого за нього, а як дід сердився, коли я, бувало, казав щось занадто гостре. Та й Епікур вельми образливим чином лаяв Арістотеля, вельми ганебно збиткувався над Федоном, учнем Сократа. А Тімократа, брата свого приятеля Метродора (після того як розійшовся з ним у незначному філософському питанні) побивав у стількох книгах! Він виявив невдячність навіть до самого Демокріта, послідовником якого був. І вже зовсім погано поставився до свого вчителя Навсифана, у якого, щоправда, нічого не навчився.

XXXIV. А Зенон не тільки своїх сучасників, Аполодора, Сила та інших лаяв, але й про самого Сократа, батька філософії, говорив, що він був (уживаючи латинське слово) античним «блазнем»(70). Хрисіпа ж він ніколи не називав інакше, як «Хесіпом» (71). 94. Ти сам трохи раніше (коли нібито складав список сенату філософів) говорив, що ці великі люди шаліють, марять і з глузду з'їхали. Але якщо ніхто не знає істини про природу богів, то слід остерігатися, що їх узагалі нема, оскільки те, що ви говорите,- це суцільні вигадки і варте хіба що нескінченних баб'ячих теревенів. Ви навіть не відчуваєте, як багато берете на себе, коли домагаєтесь, аби ми визнали, що у людей і богів одна й та сама подоба. Богові в такому разі доведеться доглядати за своїм тілом і дбати про нього так само, як це робить людина. Доведеться ходити, бігати, нахилятися, сидіти, хапати; нарешті, ви приписуєте їм мову і здатність розмовляти. 95. А ще ви говорите, ніби є боги-чоловіки і боги-жінки; що з цього випливає, самі розумієте. Далебі, я не перестаю дивуватися, звідки ваш провідник нахапався цих думок!

Але ви не перестаєте твердити й особливо наполягати на тому, що бог блаженний і безсмертний. А що, власне, перешкоджає йому бути блаженним, якщо він не двоногий? І чому це слід казати «щастя» («beati-tas»), а не «блаженність» («beatitudo»)? Обидва слова грубі, але від частого вживання вони пом'якшають. Хіба таке може бути притаманне Сонцеві, або всесвіту, або якомусь вічному розумові, позбавленому будь-якої фігури і частин тіла? 96. На це ти нічого не зможеш відповісти, крім хіба що одного: «Ніколи не бачив щасливого Сонця або щасливого всесвіту». А який світ, окрім цього, ти коли-небудь бачив? Ніякого, скажеш. Як же ти наважуєшся говорити, що світів не шістсот тисяч, а незліченна кількість? Скажеш: «Розум навчив». А чому тебе розум не навчить, що коли питання ставиться про дивовижну природу, до того ж і блаженну та вічну (якою є тільки природа богів), то так само, як вона переважає нас своїм безсмертям, так вона повинна переважати нас і стосовно душі; а якщо душі, то також і тіла? Чому, якщо ми в усьому іншому нижчі за [богів], то щодо зовнішності їм рівня? Тому що до подібності з богами більше наближається доброчинство людське, а не зовнішність.

XXXV. 97. Зупинімося на цьому питанні докладніше. Якби хто-небудь став твердити, наприклад, що ті види тварин, які водяться в Червоному морі або в Індії, насправді не існують, то ми б, звичайно, розцінили це як дитячу наївність. Але ж навіть найдопитливіші люди неспроможні довідатися, яка велика кількість істот живе на землі, в морі, в болотах, річках. То що, станемо заперечувати їхнє існування тільки тому, що ви їх ніколи не бачили? А ця схожість, якій ви надаєте такого значення,- що, власне, із неї випливає? Хіба собака не схожий на вовка? Або, як писав Еній:

Мавпа, тварюка оця найгидотніша, так на нас схожа!

Але ж бо вдача різна! Серед тварин нема розумнішої за слона, а статура у нього дуже шкаредна. 98. Це я кажу про тварин. А серед самих людей? Хіба не бувають при найбільшій зовнішній схожості зовсім різні звички, при однакових звичках - несхожа зовнішність? Якщо, Велею, прийняти таку систему доказів, то зваж, куди вона приведе. Ти сказав, що ні в якому іншому тілі, окрім людського, розум не може міститися. А інший скаже: тільки в істоті, яка живе на суші; тільки в такій, яка одержала освіту; тільки в такій, яка складається з душі і тіла, тлінного і слабкого; нарешті, тільки в людині, і притому - смертній. Ви заперечуєте проти цих тверджень [крім першого], але чому тебе так хвилює лише форма? У людині ти спостерігав наявність розмислу і розуму в поєднанні зі всім тим, що я сказав. Ти все те відкидаєш, залишивши тільки контур, але говориш: «Я знаю бога!» Це значить не міркувати, а говорити навмання. 99. Невже тобі не доводилося звертати увагу на те, що не тільки в людині, а навіть у дереві все, що зайве або без вжитку, є завадою. Як обтяжливо, наприклад, мати один зайвий палець! Чому так? Та тому, що ні для краси, ні для користі шостого пальця нам не треба. А в твого бога зайвим виявиться не тільки палець, але й голова, шия, потилиця, боки, шлунок, спина, коліна, руки, ноги, стегна, гомілки. Якщо це потрібно йому для безсмертя, яку роль ці частини тіла відіграють у житті [бога]? Навіть обличчя? Набагато вже важливіші мозок, серце, легені, печінка,- адже в них міститься життя, а риси обличчя жодним чином не впливають на тривалість життя.

XXXVI. 100. Ще ти гудив тих(72), хто, оглядаючи світ, його [окремі] частини (небо, землі, моря і все, чим вони прикрашені; Сонце, Місяць і зірки); хто, пізнавши настання в певний час пір року, їхню зміну та черговість; хто, бачачи прегарну розкіш всього цього, припустив, що є якась чудова і вища істота (natura), яка все це створила, все рухає, і всім править, і все спрямовує. Якщо ці люди навіть помиляються в своєму припущенні, то я принаймні бачу, що їх привело до цього. А ти, чи можеш ти вказати на щось велике і чудесне; таке, що можна було б прийняти за творіння благочестивого розуму і, дивлячись на що, можна було б припустити: боги справді існують? «У мене,- кажеш,- було закладене в душі якесь уявлення про бога». Про бородатого Юпітера і про Мінерву в шоломі? Значить, ти їх такими і вважаєш? 101. Наскільки ж послідовніший за тебе неосвічений народ, який не тільки наділяє бога частинами тіла, але й вважає, що бог ними користується. Наділяють бога луком, стрілами, списами і щитом, тризубцем і блискавкою. І хоч вони не усвідомлюють собі, що робить бог, усе ж цілком бездіяльним не можуть його уявити. Ті ж єгиптяни, яких висміюємо, обожнюють тільки таких тварин, від яких одержують якусь користь, наприклад: ібісів, що винищують безліч гадюк (73). Адже ці великі птахи з міцними ногами та довгим роговим дзьобом рятують Єгипет від зарази, знищуючи і поїдаючи летючих гадюк, яких заносить африканський вітер із Лівійської пустелі. Тому ті гадюки не можуть завдати шкоди: ні живі - укусами, ні мертві - смородом. Я міг би ще сказати про користь від іхневмонів, від крокодилів, від кішок, але не хочу затягувати нашу розмову. Скажу лише наостанок: у варварів тварин обожнюють через ту користь, яку вони приносять, а ваші боги не тільки благодіянь жодних не чинять, але навіть жодних справ. 102. «Нема у бога,- стверджує [Епікур],- ніяких клопотів». Звісно, Епікур, як розбещене дитя, вважає, що нема нічого кращого за байдикування.

XXXVII. Але ж і самі діти, навіть коли байдикують, розважаються, вправляються в якійсь грі. А ви хочете, щоб бог, нічого не роблячи, перебував у цілковитому заціпенінні, оскільки боїтесь, що коли він зрушить з місця, то вже не буде щасливим. Це уявлення не тільки позбавляє богів руху і божественної діяльності, але й людей робить ледачими. Адже виходить, що всякий, хто щось робить, навіть бог, не може бути щасливим.

103. Але хай буде по-вашому, хай бог - подоба людини і її образ. А що служить йому житлом? Де він живе? Далі, який його спосіб життя? Від чого він, як ви твердите, відчуває себе щасливим? Адже щастя відчуває той, хто може користуватися і насолоджуватися доступними йому благами. Навіть у неживих натур у кожної є своє власне місце: так, Земля займає самінький низ, її затоплює вода, вище - повітря; етерним вогням виділено найвище місце. А з тварин одні водяться на землі, інші - у воді. Тварини ніби подвійної природи живуть і там, і там. Є навіть такі, які народжуються, кажуть, у вогні, і їх часто бачать, як вони літають у палаючих печах.

104. Отже, питаю, по-перше, де мешкає ваш бог? Далі, яка причина спонукає його зрушувати з місця, якщо тільки він інколи рухається? Затим, якщо всім живим істотам властиво прагнути до чогось відповідного їхній природі, то до чого прагне бог? Далі, на що він використовує свій ум (mens) та розум (ratio)? І нарешті, яким чином він щасливий, яким чином він вічний? Хоч би якого із цих питань ти торкнувся - скрізь вразливе місце.

105. Ось ти кажеш(74), що образ бога осягається мисленням, а не чуттєвим сприйняттям (cogitatione non sensu); що в ньому нема ніякої щільності (solidi-tatem) і його образи не можна злічити, але його вигляд такий, що він осягається за подобою і через образи. А оскільки атомів, що утворюють ці образи, незліченна кількість, то й образи, що надходять до нас, незліченні, і коли наш розум напружено зважує їх, то в ньому виникає уявлення про щасливу і вічну природу.

XXXVIII. Тож задля самих богів, про яких ми ведемо мову, уточнімо - які вони з себе? Бо коли боги тільки уявні, а в них самих нема нічого постійного, нічого помітного, то яка різниця, чи будемо думати про гіпокентавра, а чи про бога? Адже інші філософи такого роду уявлення називають порожнім порухом душі, а ви говорите про це, як про прибування і входження в душу образів.

106. Коли я, наприклад, уявляю собі Тіберія Гракха, який виступає в народних зборах на Капітолії і збирає голоси проти М. Октавія, то я кажу, що це порожній порух душі. Але ти будеш стверджувати, що це образи Гракха й Октавія, які збереглися там, на Капітолії, й увійшли до моєї душі, коли прийшов туди. І те ж саме нібито відбувається з богом, від якого до нас ідуть та йдуть образи, які діють на наші душі так, що ми переконуємося у щасті й вічності богів.

107. Припустімо, що справді існують образи, які стукають у наші душі. Але ж вони можуть репрезентувати тільки якийсь зовнішній вигляд бога? Або таке: чому він щасливий, чому вічний? Що ж таке ці ваші образи і звідки вони? Це довільне припущення, напевне, від Демокріта. Однак і його думку багато хто спростував; і ви не знаходите виходу; і все це - хистке й хибне. Ніяк ви мені не доведете, що в мене потрапляють образи всіх цих людей: Гомера, Архілоха, Ромула, Нуми, Пітагора, Платона, - і що вони мають той вигляд, який був їм притаманний. Як ці образи виникли? І чиї образи? Про Орфея Арістотель пише, що його ніколи не було, а названу його іменем пісню створив якийсь там пітагорієць Кекропс. А тим часом Орфей, тобто, по-вашому, його образ, мені часто уявляється в душі. 108. А як пояснити, що образ однієї і тієї ж людини в моїй душі і в твоїй виглядає по-різному? А як бути з тими, які зовсім не існували та й не могли існувати, як, приміром, Скіла й Химера? Як бути з людьми, місцевостями, містами, яких ми ніколи не бачили, [а уявлення про них маємо]? Як зрозуміти, що варто мені лишень захотіти - і враз виникає образ? Що вони навіть незвані з'являються уві сні? Все це, Велею, марні вигадки. Ви силоміць пов'язуєте образи не тільки з очима, але й з душами. Ось до чого призводить можливість безкарно патякати про все, що заманеться. Та ще й як свавільно!

XXXIX. 109. Образи (visionum), [сказав ти], припливають так часто, що здається, ніби з багатьох утворюється один. Мені соромно було б сказати, що не розумію, якби ви самі були свідомі того, що захищаєте. Бо яким чином доведеш, що перехід образів відбувається невпинно? А якщо й без упину, то як доведеш, що вічно? Скажеш: «Це обумовлено незліченністю атомів». Але ж так можна довести, що і все взагалі вічне. Тут ти вдаєшся до закону рівноваги (aequilibritatem) (бо так, коли твоя воля, ми перекладемо «ісономіа») і говориш: «Оскільки є смертна природа, то має бути також і безсмертна». Але таким чином можна довести, що оскільки є люди смертні, то мають бути і якісь там безсмертні; оскільки народжуються на землі, то народжуються і у воді. Ти кажеш: «Оскільки є [сили] руйнівні, то повинні бути й будівничі». Хай і так. Але вони зберігають те, що існує. А що ці [ваші] боги існують, я не уявляю собі.

110. Як народжуються ці примари (effigies) богів з атомів, які, припустімо, існують, хоча їх напевно нема? Атоми, можливо, й могли б зіштовхнутися між собою і від зіштовхувань прийти в рух. Але утворити щось таке, що мало б форму, поставу, колір, життя,- цього не змогли б. Тому безсмертний бог у вас аж ніяк не виходить.

Розгляньмо тепер питання про щастя. Без доброчинства воно, звичайно, неможливе. Але доброчинства дієвого. Ваш же бог нічого не робить, а відтак - позбавлений доброчинства і, отже,- не блаженний. 111. Тоді яке його життя? Достаток благ, кажеш, без домішку поганого. Яких же благ? Насолод, напевно, і, ясна річ, тілесних (75). Бо ви не знаєте іншої насолоди, яка виходила б від тіла і не була б звернена на тіло, тобто духовної насолоди. Я не вважаю тебе, Велею, схожим на інших епікурійців. їм слід би соромитися деяких Епікурових повчань, які свідчать про те, що він не уявляв собі якогось блага, не пов'язаного з відчуттями і сороміцькими насолодами, які він, не червоніючи, перелічує всі.

112. А якими наїдками, якими напоями ти пригостиш богів, яким розмаєм звуків та кольорів насолодиш їхній слух і зір, чим потішиш їхній дотик, нюх, щоби забезпечити їм усю повноту насолод? Поети, ті приготували для богів бенкети, де келихи з нектаром і амброзією подають їм Юність і Ганімед. А ти, Епікуре, що будеш робити? Бо я не уявляю собі ні того, звідки візьмуться всі ці блага для твого бога, ні яким чином він буде ними користуватися. Природа людей наділена більшими можливостями для блаженного життя, ніж природа богів, оскільки люди мають багато видів насолод.

113. Але ти можеш заперечити, що цим насолодам, які мовби лоскочуть наші відчуття (це вираз самого Епікура), ціна невелика. Бо навіть Філон, наш приятель, не міг стерпіти, [коли йому говорили], ніби епікурійці нехтують чуттєвими насолодами. Маючи чудову пам'ять, він наводив багато висловлювань Епікура, цитуючи їх дослівно. Він цитував також численні ще безсоромніші висловлювання Метродора, цього колеги Епікура по мудрості. Адже Метродор критикує свого брата Тімократа за його сумніви щодо того, що блаженне життя пов'язане з черевом. Сам він неодноразово твердив про це. Я бачу, ти киваєш головою, що все це буцімто тобі відомо. Якби ти став заперечувати, я приніс би книги(76). Однак і не збираюся гудити епікурійців за те, що вони все зводять до насолоди,- це інше питання. Я стверджую лише, що ваші боги позбавлені насолод і, відповідно до ваших міркувань, вони не блаженні.

XLI. 114. «Але вони не відчувають страждань!» - [скажете.] І цього достатньо, аби вважати, що їхнє життя переповнене благами і є найблаженнішим? Бог, мовлять [епікурійці], безперестанку думає про те, що він блаженний, бо немає нічого іншого, що б займало його розум. Тож уяви собі навіч бога, який упродовж усієї вічності ні про що інше не думає, крім одного: «Я блаженний». Не уявляю собі, яким чином цей блаженний бог не боїться загинути, коли його безперервно б'є і штовхає невпинний потік атомів і коли від нього самого постійно витікають образи. Саме тому ваш бог і не блаженний, і не вічний.

115. Але, скажеш, Епікур написав також і книги про побожність, про благочестя стосовно богів (77). І в них про це говориться! Можна подумати, ніби слухаєш великих понтифіків Корунканія або Сцеволу, а не того, хто дощенту зруйнував усю релігію,- і то не руками, як Ксеркс (78), а своїм ученням розвалив храми і жертовники безсмертних богів. Ти скажеш: з якого дива люди повинні шанувати богів, коли боги не тільки не опікуються людьми, але взагалі ні про що не тугбуються, нічого не роблять?

116. Але в них, [наголошуєш], виняткова, чудова природа, яка повинна сама по собі викликати у мудреця бажання схилитися перед нею. Та що може бути чудового в природі цього бога, який, відчуваючи радість від власних утіх, ніколи нічого не намагався робити, не робить і не робитиме? І чому треба виявляти благочестя тому, від кого нічого не одержуєш? І чим узагалі можна бути зобов'язаним тому, хто нічим цього не заслужив? Бо побожність - це справедливість стосовно богів. А якщо у людини нема ніякого спілкування з богом, то яке право має бог претендувати на особливе ставлення до себе з боку людини? Побожність же є вміння шанувати богів, а за що слід шанувати ваших богів (я не розумію), якщо від них жодних благ не одержував і не сподіваюсь одержати? XLII. 117. То які ж у нас підстави поклонятися богам і захоплюватися їхньою природою, у якій ми нічого прегарного не бачимо? Звільнитися від марновірності, чим ви звичайно хвалитеся, легко, якщо ти відняв у богів усю їхню силу. А як ти гадаєш, чи могли бути марновірними Діагор або Теодор, які цілком заперечували існування богів? Я думаю, що [марновірним] не міг бути навіть Протагор, якому було байдуже, чи боги є, чи їх нема. Учення всіх цих [філософів] знищують не тільки марновірство, в якому міститься безпідставний страх перед богами, але також і релігію, яка допомагає в благочестивому поклонінні богам. 118. А ті, що твердили, буцімто всі ці уявлення про безсмертних богів були вигадані мудрими людьми в інтересах держави, аби релігія спонукала до виконання своїх обов'язків стосовно неї тих, на кого не можуть вплинути докази розуму(79),- хіба вони не зруйнували релігію дощенту? А що лишив від релігії Продик із Кеоса, який учив, що люди зараховували до числа богів усе, що йшло на користь людському життю? 119. А ті, що вчать, ніби богами по смерті ставали або хоробрі, або прославлені, або могутні люди (бо саме їх ми маємо звичку шанувати, їм молитися і поклонятися), хіба не чужі будь-якій релігії? Це вчення більше за інших розвивав Евгемер, а наш Еній став найпершим його тлумачем і послідовником. Евгемер описує, і як боги вмирають, і як їх ховають (80).

Як ти гадаєш, зміцнив він отак релігію чи цілковито її знищив? Не буду вже говорити про священного і високошановного Елевсина.

...Де в містеріях участь всі й чужі племена беруть.

Обійду мовчанкою також Самотракію і тих, які на Лемносі

...в лісах густих

Вночі збираються потаємно, щоб там

Богів своїх пошанувати.

Пояснення цих таїнств (81), раціональний їх розгляд дає більше для пізнання природи речей, ніж природи богів.

XLIII. 120. Мені здається, що навіть Демокріт, цей великий муж, із джерел якого Епікур поливав свої садочки, вагається, коли йдеться про природу богів. То він вважає, що у всесвіті є образи, наділені божественністю; то твердить, що боги - це розумові першооснови, які перебувають у тому ж всесвіті; то [називає богами] одухотворені образи (animantes imagines), які або допомагають, або шкодять нам; то боги для нас - якісь величезні образи, настільки великі, що зовні охоплюють увесь світ. Усе це гідне швидше вітчизни Демокріта(82), ніж самого Демокріта. Бо хто може подумки уявити собі ці образи? Шанувати їх? Вважати їх гідними поклоніння й благоговіння? Епікур же, відібравши у безсмертних богів і можливість, і бажання виявляти ласку, з коренем вирвав релігію із людських душ. Бо хоч він і твердить, що природа богів найкраща і вельми гарна, але разом з тим заперечує, що богові притаманне милосердя: відбирає те, що більш за все властиве найкращій і найпрекрас-нішій істоті. 121. Що ж то може бути краще, що чудовніше від доброти й благочинства? А якщо, по-вашому, боги позбавлені цих якостей, то виходить, за вашими ж міркуваннями, що богові ніхто - ні бог, ні людина - не дорогий; нікого бог не любить, нікого не цінує. Виходить, що боги не тільки нехтують людьми, але й одні одних упосліджують.

XLIV. Набагато кращі за вас стоїки, яких ви спростовуєте. Вони вважають, що мудрі люди - друзі мудрим, навіть незнайомим. Бо нема нічого кращого за доброчинність. І хто нею сповниться, того ми любитимемо, хоч би з якого племені він походив. 122. А ви, як багато зла ви чините, зараховуючи і прагнення допомогти людям, і доброзичливість до виявів слабкості. Не кажучи вже про богів, ви вважаєте, що і люди, якби не їхня слабкість, не виявляли б ні великодушності, ні бажання допомогти іншому. Хіба ж між хорошими людьми нема природного почуття взаємної любові? Адже саме слово «amicitia» (дружба) походить від такого дорогого нам слова «amor» (любов). Але якщо ми використаємо її для нашої вигоди, а не на користь тому, кого любимо, то це буде не дружба, а якась торгівля своїми послугами. Так люблять луки, поля, череди й табуни тому, що від них одержують прибуток. А любов і дружба між людьми безкорисливі, тим більше це стосується богів, які ні в чому не мають потреби, і люблять одне одного, і про людей піклуються. А якби не так, то чому б ми поклонялися, чому б молилися богам? Навіщо обряди понтифіків, ворожіння авгурів? Чого нам чекати від безсмертних богів? Навіщо обітниці? 123. «Але ж є навіть книга Епікура про побожність»,- скажете. Та глузує над нами ця людина не стільки дотепно, скільки безсоромно, дозволяючи собі писати все що завгодно. Адже яка може бути побожність, якщо боги не піклуються про людське? Чи може бути жива істота, яка ні про що не піклується? Отож швидше має рацію, певно, наш спільний друг Посідоній, який написав у своїй п'ятій книжці про природу богів, що Епікурові здається, ніби немає жодних богів. А те, що він говорив про безсмертних богів, він говорив задля того, щоб його не засудили. Не такий він уже й дурень, щоб уявляти бога схожим на людину (та й то тільки зовні), але позбавлену щільності, наділену всіма частинами людського тіла, якими зовсім не користується. Бог у нього - щось без кольору і прозоре. Бог нікому нічого не дає, ні до кого не доброзичливий, зовсім ні про що не піклується, нічого не робить. Але, по-перше, істоти з такою природою не може бути. Бачачи це, Епікур тому й уникає [вирішення] цього питання, зберігшії [богів] лише на словах.

124. Далі, якщо бог справді такий, що не відчуває жодної прихильності до людей, жодної любові, то хай буває здоров! Навіщо мені молитися йому: «Будь милостивий!»? Адже він просто не може ні до кого бути милостивим, коли, як ви говорите, і всяка любов, і всяке милосердя коріниться в слабкості.

 

 

Книга друга

І. 1. Коли Кота закінчив свою мову, Велей сказав: «Бігме, я був необережний, спробувавши вступити до бою з академіком, який, окрім усього, ще й вправний оратор. Я б не побоявся ні академіка, який не має дару красномовства, ні оратора, хай навіть дуже красномовного, не знайомого з філософією Академії. Бо мене не засмутять ні потоки порожніх слів, ні витонченість думки, якщо мова суха. Однак ти, Кото, сильний і в тому, і в другому; тобі тільки не вистачає вінка і суддів. Та про це іншим разом. А тепер послухаймо Луцілія, якщо його воля» (1).

2. «Я б,- сказав Бальб,- волів і далі слухати того ж Коту за умови, що він з тією ж красномовністю, з якою трощив неправдивих богів, тепер явив би нам справжніх. Адже такій людині, як Кота, філософу й понтифіку, треба мати про безсмертних богів думку не помилкову й хитку, як у академіків, а як у наших (2) - стійку й певну. Проти Епікура було сказано достатньо, навіть занадто. Але я дуже хотів би почути, що ти сам думаєш, Кото».

«Хіба ти забув,- відповів [Кота],- як я сказав спочатку, що мені легше вдається, особливо в таких питаннях, заперечувати чужі думки, аніж стверджувати свою? Але якби я навіть і мав якусь певну думку, все ж хотів би передусім тебе послухати, бо сам вже й так багато говорив».

«Хай буде по-твоєму,- сказав Бальб,- я говоритиму якомога коротше. Тим більше що після того, як ти викрив помилки Епікура, я можу опустити з мого розмірковування більшу частину. Взагалі наші ділять питання про безсмертних богів на чотири частини. По-перше, вчать, що боги існують, потім - які вони; далі - що вони правлять світом; і нарешті - вони дбають про людські справи. Ми ж для цієї бесіди візьмемо тільки два перших питання. Розгляд третього і четвертого питань доведеться віднести на інший час, оскільки вони більш розлогі».

«Зовсім ні,- сказав Кота,- адже ми нічим не зайняті, та й говоримо про такі речі, яким слід надати перевагу перед усякими іншими заняттями».

II. 4. «По першій частині,- почав Луцілій,- схоже, навіть нема потреби говорити. Коли ми подивимось на небо, коли споглянемо небесні явища, хіба не стане цілком зрозуміло, цілком очевидно, що є якесь божество (numen) пречудового розуму, яке всім цим управляє? Коли б це було не так, як міг би Еній, висловлюючи загальну думку, сказати:

Пильно вдивляйся в небо сяюче, всі яке звуть Йовісом,

тобто Юпітером, владарем речей, який порухом своїм виявляє всім волю і, як говорить той же Еній:

...Батьком богів та людей і... 

всюдисущим та всемогутнім богом. Якщо хто в цьому має сумнів, тоді я не розумію, чому він не висловлює також сумніву, є Сонце чи його немає! Чим одне очевидніше за інше? 5. Якби це не містилося в наших душах як пізнане або засвоєне, то не лишилося б воно таким стійким, не потверджувалося б з плином часу, не могло б так вкорінитися зі зміною століть і поколінь людей. Бачимо ж ми, що інші думки, брехливі й порожні, з плином часу зникли. Хто, наприклад, тепер думає, що існували гіпокентавр чи химера? Чи знайдеться тепер навіть стара баба, що вижила з розуму, яка боялася б отих чудовиськ підземного царства, в яких колись вірили? Тому брехливі вигадки час знищує, а міркування природи - потверджує. Саме через це і в нашого народу, і в інших поклоніння богам і святість релігій день від дня стають дедалі величнішими та міцнішими. 6. І це не випадково відбувається, а тому, що часто боги, об'явившись, виказують свою силу. Так, наприклад, коли диктатор А. Постумій став на герць із тускуланцем Октавієм Мамілієм (поблизу Регільського озера(3) під час війни з латинами), у наших лавах можна було бачити, як б'ються верхи на конях Кастор і Полукс. І вже в недавні часи ті ж тиндаріди оповістили про перемогу над Персеєм. П. Ватіній, дід відомого вам молодика, вночі йшов із Реатинської префектури до Рима. На шляху йому зустрілися два юнаки на білих конях і сказали, що царя Персея цього дня взято в полон. [Ватіній] повідав це сенатові. Сенат же посадив його спочатку до в'язниці, звинувативши в тому, що він легковажно розпатякував про державну справу. Однак пізніше, коли одержали письмове повідомлення від Павла і підтвердилось, що саме у вказаний [Ватінієм] день Персея взято в полон, той же сенат нагородив Ватінія ділянкою землі і звільнив од військової служби. Існує також легенда, що, коли біля річки Сагри локри розбили кротонців у великім бою, того ж самого дня чутка про це поширилася на Олімпійських іграх, які тоді проводилися. Часто люди чули голоси фавнів, часто бачили лики богів - усе це не могло не змусити будь-кого (якщо тільки він не був тупаком або нечестивцем) визнати з'яву богів.

III. 7. А віщування і передчуття майбутнього хіба не засвідчує, що людям з волі богів відкривається (ostendi), з'являється (monstrari), подається знак (рогtendi), з'ява (monstra), знамення (portenta), пророцтво (prodigia). І якщо навіть ми вважатимемо казками оповіді про Монса, Тиресія, Амфіара, Калханта, Гелена (хоча і в казках не стали б визнавати цих людей авгурами, якби це цілком суперечило дійсності), то хіба не вчать нас приклади з вітчизняної історії визнавати могутність богів? Хіба нас не приголомшує нерозважливість П. Клавдія в першій Пунійській війні, який жартома посміявся над богами? Він, коли випущені з клітки кури не стали клювати, велів кинути їх у воду - хай п'ють, раз не хочуть їсти. Сміх його, після того як флот зазнав поразки, коштував йому багатьох сліз, а римському народові завдав великого горя (4). А його колега Юній у тій же війні, не підкорившись ауспіціям, хіба не втратив флот від бурі? І тому Клавдій був засуджений народом, а Юній сам наклав на себе руки. 8. Целій пише, що К. Фламіній через те, що знехтував релігію, сам загинув при Тра-зименському озері і державі завдав великих збитків, їх загин дає зрозуміти, що наша держава своєю величчю зобов'язана тим, хто, посідаючи високі пости, неухильно виконував релігійні обов'язки. А якщо ми забажаємо порівняти наше з іноземним, то виявиться, що в інакших відношеннях ми або рівні іншим народам, або навіть нижчі за них. Але стосовно релігії, тобто поклоніння богам, ми набагато вищі.

9. Чи треба сміятися з Атія Навія і його ціпка, яким він розділив на ділянки виноградник, щоб відшукати свиню? Можливо - якби, керуючись його авгуріями, цар Гостілій не провів удало ряд великих війн. Але внаслідок недбалого ставлення нашої знаті(5) до авгурської науки вона занедбана, ауспіціям не вірять, і лишилася від них тільки форма. Не чиняться вони і при переправі через річки. Жодних ворожінь по вістрях [списів]. Жодних - коли воїнів закликають до битви. Адже від цього пішов і звичай робити заповіт перед початком бою (6). Наші полководці завжди починають війну після здійснення ауспіцій. 10. А в наших предків релігія мала таку силу, що деякі полководці(7), покривши голову полою одягу і вимовивши певні слова, приносили самих себе безсмертним богам у жертву за державу. Я міг би багато чого нагадати із Сивілиних віщувань, багато чого з відповідей гарус-піків на підтвердження того, що ні для кого не повинно бути сумнівним.

IV. Істинність науки і наших авгурів, і етруських гаруспіків потвердила сама дійсність за консульства П. Сціпіона і К. Фігула. Коли їх обрали, вибори проводив Т. Гракх, який був уже вдруге консулом. І ось збирач голосів у першій центурії ледве встиг доповісти про результат, як несподівано тут-таки впав мертвим. Гракх, незважаючи на це, довів збори до кінця. Та оскільки він усвідомлював, що цей випадок зачепив релігійні почуття народу, то доповів про все сенатові. Сенат вирішив передати цю справу на розгляд тим, кому звичайно передавав. Були заведені гаруспіки, які оголосили, що магістрат, який проводив коміції, був незаконним. 11. Тут Гракх (як я чув від батька), вибухнувши гнівом, вигукнув: «Це справді так? Я - незаконний? Я - консул і авгур, який скликав [коміції] після ауспіції? Чи ви - етруски-варвари, які привласнили собі право на ауспіції для римського народу і на тлумачення їх стосовно коміцій?» І [Гракх] тут-таки велів [гаруспікам] вийти геть. Однак пізніше [той же Т. Гракх] уже з провінції прислав до [авгурської колегії] (8) листа. У ньому він писав, що, читаючи [авгур-ські] книги(9), згадав про вчинений гріх. І він обрав належне місце для ауспіцій у Сціпіонових садах. А коли після цього, повертаючись на засідання сенату, він знову перетнув померій, то забув вчинити ауспіції. Отож консули справді були обрані незаконно. Авгури звернулися з цим до сенату. Сенат же [велів], щоб консули склали з себе повноваження. Склали! Чи ж треба шукати яскравіші приклади? Найрозумніша людина, либонь, найвидатніша з усіх, воліла зізнатися у своєму гріху (який могла б і приховати), ніж допустити, аби провина проти релігії тяжіла над державою. Консули вирішили за краще негайно скласти верховну владу, ніж утримувати її хоча б мить всупереч релігії. 12. Великий їхній авторитет. А хіба мистецтво гаруспіків не божественне? Той, хто знає ці й інші незліченні подібні випадки, хіба не мусить визнати існування богів? Якщо є тлумачі чиєїсь волі, то неминуче мають бути і ті, чию волю тлумачать. Є тлумачі волі богів, тому ми повинні визнати, що боги існують (10).

Але, [скажуть], не все збувається з того, що було провіщене. Одначе з тієї причини, що не всі хворі видужують, ніхто не вважає, що медицина - не наука. Боги посилають провіщення майбутнього. Якщо помилилися в [розумінні] їх, то винні в тому не боги, а люди, які тлумачать ці прикмети.

Отже, всім людям усіх народів загалом відомо, що боги є. І це знання у всіх вроджене і ніби закарбоване в душі.

V. ІЗ. Про те, які вони, існують різні думки. Але що вони є, ніхто не заперечує. Наш Клеант вважає, що поняття про богів склалося в людських душах із чотирьох причин. Першою він вважає ту, про яку я зараз сказав: можливість передбачення майбутнього. Друга - це великі переваги, які ми одержуємо від сприятливого клімату, родючості землі і великої кількості інших благ. 14. Третя - [це різні природні явища], які лякають наші душі: блискавки, бурі, грози, заметілі, град, посуха, епідемії, землетруси і дощі ніби з кривавих крапель; обвали і несподівана поява зяючих тріщин в землі; потім - дивовижні потвори серед людей і тварин. Далі - поява небесних смолоскипів (метеоритів) і тих зірок, які греки називають кометами, а наші - волосатими. Недавно, під час війни з Октавієм и, вони стали провісницями великих нещасть. А ще - подвійне сонце, яке, як чув від мого батька, з'явилося за консулів Тудитана й Аквілія, того самого року, коли згасло інше сонце - Публій Африканський. Настрашені такими явищами, люди зметикували, що є якась небесна і божественна сила.

15. Четверта причина і найважливіша - рівномірність рухів і кругообігу неба, Сонця, Місяця, зірок; їх відмінність і різноманітність, краса і лад. Споглядання цих речей саме достатньою мірою вказує, що все це не випадково. Адже якщо хтось прийде в чийсь дім, або до гімназію, або на форум і побачить у всьому розумність, домірність, лад, той, звичайно, збагне, що це не могло статися без причини. І зрозуміє, що є хтось, хто стоїть на чолі всього цього, кого все слухається. Тим більше, спостерігаючи за такими великими пересуваннями і такими великими змінами багатьох пов'язаних між собою речей (зв'язки між якими протягом безмежного і нескінченного часу ніколи ні в чому не порушуються), необхідно визнати, що всі великі пересування в природі керуються якимось розумом (mens).

VI. 16. Хрисіп же (хоч це людина розуму вельми проникливого) говорить так, ніби його сама природа навчила, а не сам він це відкрив. «Якщо,- говорить він,- є щось таке у всесвіті, чого ум людини, людський розмисел, сила, могутність зробити не можуть, тоді, певно, той, хто це зробив, кращий за людину. Але людина не могла створити небесні тіла і все те, чому притаманний вічний розпорядок. Отже, той, хто все це створив, кращий за людину. Чому ж не сказати, що це бог? Адже якщо богів нема, то що може бути у всесвіті кращим за людину? Бо тільки в неї одної є розум (ratio), кращого за який нічого не може бути. Але було б надмірною зарозумілістю з боку людини вважати, що кращої за неї у всьому світі нікого нема. Значить, є щось краще, отже, є бог». 17. Справді, коли дивишся на великий і чудовий будинок, хіба ти, навіть не побачивши господаря, не можеш зробити висновок, що будинок цей побудований аж ніяк не для мишей і ласок? (12) То ж чи не відвертим безтямством з твого боку буде, якщо вважатимеш, що вся пишнота світу, такий великий розмай і краса небесних тіл, величезні простори моря і землі - все це житло для тебе, а не для безсмертних богів? Хіба ми не розуміємо, що все те, що міститься вище, є кращим? Земля розташована найнижче, і її оточує вельми щільне повітря. Є навіть деякі краї і міста, в яких внаслідок особливої щільності повітря розум людей слабший. Так само ведеться зі всім людським родом з тієї причини, що він населяє землю, тобто найщільнішу область світу.

18. Проте з самої наявності в людях кмітливості ми повинні прийти до висновку, що є якийсь розум, проникливий і божественний. Бо «звідки ж людина прихопила ту кмітливість?», як говорить у Ксенофонта Сократ. Коли хтось запитає, звідки в нас волога і тепло, що розлиті в нашому тілі, і сама земна щільність плоті людини, і, нарешті, оживляюча її душа(13), то очевидно, що одне ми взяли від землі, друге - від води, третє - від вогню, ще інше - від повітря, яке ми вводимо в себе диханням.

VII. Але звідки те, що найвище за все,- я маю на увазі розум (ratio), або, якщо ласка, в багатьох словах - ум (mens), розважливість (consilium), мислення (cogi-tatio), розсудливість (prudentia)? Невже все інше світ матиме, а цього одного, найголовнішого, не буде?

Але ж напевно нема нічого кращого за світ, нічого чудеснішого, нічого ліпшого. І не тільки нема, але й уявити собі щось краще ніхто не може. А якщо нема нічого кращого за розум і мудрість, то необхідно, щоб ці якості були притаманні тому, що ми визнали найкращим. 19. А ця загальна погодженість, нерозривний зв'язок і гармонія (14), що панують серед речей, хіба не змушують будь-кого визнати правоту моїх слів? Земля раз по раз може то вкриватися квітами, то знову замерзати. За стількома змінами, які відбуваються в природі, ми знаємо, що Сонце то наближається до нас, то віддаляється у дні зимового і літнього сонцестояння. Морські припливи і відпливи пов'язані зі сходом і заходом Люни-Місяця. При одному обертанні всього неба відбуваються неоднакові переміщення зірок. Звичайно, такої узгодженості між різними частинами всесвіту не могло б бути, якби вона не утримувалася єдиним божественним неподільним духом.

20. Ці думки лише унеможливлять фальшиве тлумачення з боку академіків, якщо їх викласти докладніше і розлогіше, що я і маю намір зробити. Якщо ж викладати їх, як це робив Зенон, у короткій і стислій формі, тоді вони більш уразливі для критики. Бо так само, як проточна вода або мало, або зовсім не псується, а стояча псується легко, так і плин мови змиває лихослів'я хулителів. Але стислою і короткою мовою нелегко захиститися. Те, про що ми говоримо широко, Зенон у стислому вигляді висловив так:

VIII. 21. «Те, що користується розумом, краще від того, що розумом не користується. Нема нічого кращого за світ - отож світ користується розумом». У такий спосіб можна довести, що світ мудрий, блаженний, вічний. Адже все, в чому є ці якості, краще від того, в чому цих якостей замало. А оскільки нема нічого кращого за світ, то виходить, що світ є богом.

22. Той же [Зенон] міркує таким чином: «Жодна частина [цілого], позбавленого здатності відчувати, не може бути чутливою. Частини світу здатні відчувати, отже, світ не позбавлений здатності відчувати». Він же продовжує в такій само стислій формі: «Те,- говорить він,- що позбавлене душі і розуму, не може породити з себе щось живе і таке, що має розум. Отже, світ пови нен бути живим і мати розум». І [Зенон] методом уподібнення (як він часто це робить) приводить де подібного висновку таким чином: «Якби на оливковому дереві виростали флейти, які виконували б різні мелодії, хіба ти мав би сумнів у тому, що й самому оливковому дереву притаманні деякі знання у грі на флейті? А якби на платані росли якісь струнні інструменти, що видавали б чарівні звуки, то ти, треба думати, вважав би, що й платанам притаманна музикальність. Чому ж не вважати світ живим, коли він породжує з себе щось живе і розумне?»

IX. 23. Хоч на початку цієї промови я сказав, що в першій її частині нема необхідності (оскільки для всіх очевидно, що боги існують), однак тепер хочу підперти це саме доказами фізичними. Річ-бо в тім, що все те, що приймає їжу і росте, містить у собі силу тепла, без якої не можна ні харчуватися, ні рости. Тому все тепле і вогняне збуджується і приводиться в дію власним же рухом. А те, що харчується і росте, використовує якийсь рух, упорядкований і рівномірний. Доки цей рух зберігається в нас, ми маємо і здатність відчувати, і життя. А коли жар [всередині нас] холоне і гасне, ми вмираємо і гаснем. А яку велику кількість тепла має всяке тіло, Клеант доводив так. Він твердив, що нема їжі настільки тяжкої, щоб вона не переварилася [у шлунку] протягом дня і ночі. І навіть у рештках її, що природно викидаються, міститься тепло. Далі, невпинне пульсування судин і артерій ніби наслідує коливання вогню. І часто помічали, як щойно відторгнене серце якоїсь живої істоти тріпоче і б'ється з частотою, що відповідає частоті биття полум'я(24). Отже, все, що живе (хай то буде тварина чи рослина), живе завдяки наявному в ньому теплу. Із чого слід зробити висновок, що ця теплова природа (caloris naturam) має в собі життєву силу, яка поширюється на весь світ.

25. Ми це легше зрозуміємо, якщо докладніше розберемо всі види цього всепроникного вогню. Отож всі частини світу (я торкнувся тільки найбільших) підтримуються і підкріплюються вогнем. Це особливо очевидно при розгляді природи землі, бо, як ми бачимо, і від удару каменем об камінь, і від тертя народжується вогонь, і свіжоскопана земля парує. Із невичерпних криниць дістають теплу воду, а особливо зимової пори, тому що велика кількість тепла міститься в надрах землі, а земля взимку стає щільнішою і з цієї причини щільніше стискує наявне в ній тепло.

X. 26. Можна було б у довгій мові на багатьох доказах довести, що все насіння, яке земля приймає в себе (і те, яке вона сама з себе родить (15) і, закріпивши в собі коренями, утримує),- все це і народжується, і росте завдяки помірному теплу. А що і в воді є домішок тепла, про це свідчить передусім рідкий її стан і здатність розливатися. Бо ми бачимо, що холод перетворює її на лід, сніг, іній, але від тепла вона стає рідкою і розливається. Так і від північних вітрів та інших, що приносять холод, замерзає волога, і вона ж, навпаки, пом'якшується, зігрівшись, і тане від тепла. І моря, схвильовані вітрами, так тепліють, що легко можна збагнути, що й в цих величезних масах води міститься тепло, яке не іззовні туди надійшло, але з глибини самого моря, збудженого хвилюванням. Саме це відбувається і з нашим тілом, коли воно від руху і вправ зігрівається.

27. І саме повітря, яке за своєю природою найхолодніше [зі стихій], зовсім не позбавлене тепла. Навпаки, в ньому теж є домішок тепла й до того ж великий. Адже повітря і народжується від випаровування води. У ньому слід бачити ніби якусь пару, що виходить із води; а вона сама виникає від руху того тепла, яке міститься у воді. Подібне можемо спостерігати, коли вода закипає на вогні.

А що стосується тієї, що лишилася,- четвертої частини світу (16), то вона і сама за природою своєю вся гаряча, й іншим стихіям надає рятівне й життєдайне тепло. 28. Але з цього слід зробити висновок, що коли усі частини світу підтримуються теплотою, то й сам світ також зобов'язаний своїм тривалим існуванням тій самій причині. Ба більше, слід зрозуміти, що ця гаряча вогняна стихія так розлита у всій природі, що збуджує в ній силу виробляти і народжувати. З цієї причини і народжуються та ростуть усі живі істоти і рослини.

XI. 29. Таким чином, є природа, яка містить у собі весь світ і зберігає його; і вона не позбавлена відчуття та розуму. Бо всяка природа (яка не відокремлена і не проста, але сполучена і пов'язана з чимось іншим), має в собі щось головне: в людині, наприклад, це - розум, а в тварині - щось подібне до розуму, від чого у неї народжується поваб. У дерев же й інших [рослин], які родяться на землі, панівна першопричина (як гадають) ховається в коренях. Я називаю панівним (ргіпcipatum) те, що греки називають гегемонікбн, тобто те, що є найважливішим у своєму роді і від чого важливішим нічого бути не може й не повинно бути. Таким чином, треба, щоб і панівна засада всієї природи була найкращою та над усе гідною могутності і влади над усіма речами.

ЗО. Але ми вже знаємо, що в частинах світу (бо у світі нема нічого, що не було б частиною єдиного) є відчуття і розум. Отож ці якості неодмінно мають бути і в тій частині світу, яка складає його панівну засаду, і при тому повинні бути у вищому ступені. Тому світ неодмінно повинен бути мудрим. А та природа, яка все охоплює і вміщає, повинна переважити все інше досконалістю розуму. Виходить, світ і є богом, і божественна природа містить у собі всю силу світу. Однак той світовий вогонь вельми чистий, прозорий і рухомий, і з цих причин набагато здатніший до збудження почуттів, ніж це наше тепло, яке все навколо нас утримує і живить.

31. Таким чином, якщо людей і тварин живить тепло, через що вони можуть рухатись і відчувати, тоді безглуздо твердити, що здатності відчувати позбавлений світ, який підтримується цілком вільним і чистим вогнем, і до того ж всепроникним і найрухливішим. Особливо тому, що цей вогонь, притаманний самому світові, не запалений кимось іншим, сам є причиною власної активності; його не приводить у рух ніякий зовнішній імпульс. Бо що інше може бути більш значним (valentius), ніж світ; що могло б збудити і привести в рух той жар, яким світ тримається?

XII. 32. Та послухаємо Платона, мовби якогось бога філософів. На його думку, є два рухи: один - свій, внутрішній, другий - зовнішній (спричинений). Той із них, що приходить в рух сам собою, божественніший, аніж спричинений сторонньою силою. Перший вид руху він приписує тільки душам, і саме від них, вважає, походить початок руху. Відтак, оскільки від світового вогню народжується всякий рух, який рухається не від стороннього імпульсу, а сам собою, тоді він повинен бути душею. Отож світ живий. З цього можна зрозуміти також, що в ньому є і розумність, бо світ, звичайно ж, є кращим, ніж будь-яка природа. Але, як усяка частина нашого тіла менша, ніж усе наше тіло в цілому, так і світ в цілому неминуче є щось більш значне, ніж будь-яка його частина. А якщо так, то тоді світ неодмінно розумний. Бо коли не так, то людина, яка є частиною світу, будучи наділена розумом, повинна стояти вище, ніж увесь світ. 33. Так само, якщо ми побажаємо здійснити перехід від най-примітивніших, нерозвинених істот до вищих і досконалих, то ми неминуче перейдемо до богів. Бо ми передусім помічаємо: природа підтримує тих, що народжуються з землі, однак турбота природи про них обмежується тільки тим, що вона їх годує і вирощує. 34. А тваринам ще дана здатність відчувати і рухатись разом з певним прагненням досягнути рятівного для них і ухилитися від згубного. Але людині природа надала понад те розум, який керує її душевними прагненнями, то даючи їм волю, то стримуючи.

XIII. Четвертий і найвищий ступінь - це ті істоти, які народжуються від природи добрими й мудрими і яким одвіку притаманний вроджений розум, вірний і постійний, розум, що його треба вважати надлюдським і часткою бога, тобто світу. У світу неминуче повинен бути досконалий і абсолютний розум. 35. Адже неможливо уявити собі, щоб у світі не було нічого щонайвищого і досконалого. І виноградній лозі, й худобі (як ми знаємо) властиво від природи якимось своїм шляхом просуватися до досконалості, якщо цьому не перешкоджає якась сила. І як у живописі, або в архітектурі, або в будь-якому іншому мистецтві є свої довершені твори, так і у всій природі тим більш повинно бути щось довершене. Бо для всього іншого можуть існувати численні зовнішні перешкоди до досягнення досконалості, але всій природі в цілому ніщо не може перешкодити - адже вона сама все у собі містить. Виходить, неминуче повинен бути цей четвертий і найвищий ступінь, з яким ніщо не може зрівнятися. 36. І це той ступінь, на якому перебуває весь всесвіт у цілому. А якщо він такий, якщо він і переважає все, і йому ніщо не може бути перешкодою, то, безумовно, світ розумний і навіть мудрий. І що може бути нерозумніше, ніж твердити, ніби те, що включає в себе все, не є найкращим, не є передусім живим, а також - таким, що не має розуму і розважливості (ratio et consilium), нарешті, не є мудрим. А що ж іще, коли не світ, може бути найкращим? А ніщо: ні рослина, ні тварина, ні одна істота, наділена розумом, навіть сама людина. Бо людина може стати мудрою, але якщо світ у безмежно далекому минулому був нерозумним, то він, звичайно, ніколи не набув би мудрості. Таким чином, він був би гіршим за людину. А оскільки це безглуздя, то слід вважати світ і одвічно мудрим, і богом. 37. Нема нічого іншого, крім світу, що містило б у собі все; що було б всебічно впорядкованим, довершеним, бездоганним у всіх відношеннях (17), у всіх своїх частинах.

XIV. Хрисіп тонко підмітив, що як чохол виготовлений заради щита, піхви - заради меча, так само все решта, крім світу, зроблене лише заради чогось іншого. Наприклад, плоди і злаки земля родить заради тварин, тварини народжуються заради людей: кінь - для того, щоб на ньому їздити, віл - для оранки, собака - для полювання й охорони.

Сама ж людина народжується, щоб споглядати світ, розмірковувати і діяти у відповідності з цим. Вона жодним чином не досконала, вона - лише частина досконалого.

38. А ось світ, оскільки він усе охоплює і нема нічого, що б у ньому не містилося, у всіх відношеннях досконалий. Адже як може чогось не вистачати тому, що є найкращим? Але нема нічого кращого, ніж ум і розум. Отже, неможливо, щоб у світу їх не було.

Добре про це говорить той же Хрисіп. Застосувавши метод уподібнення, він вчить, що все краще виявляється в закінченому і дозрілому: в коні - краще, ніж у лошаті, в собаці - ніж у цуценяті, в дорослому чоловікові - ніж у хлопчикові. Так само те, що у всьому світі є найкращим, повинно міститися в чомусь закінченому і досконалому. 39. Але нема нічого досконалішого за світ, нема нічого кращого за доброчинність. Отже, світу властива доброчинність. Людська природа, звичайно, не досконала, і все ж у людині виявляється доброчинність. Наскільки легше уявити її в світі! Отож у світі є доброчинність, вона мудра, а тому вона бог!

XV. Переконавшись у божественності світу, слід наділити цією божественністю і небесні світила. Адже вони народжуються із найрухомішої і найчистішої частини етеру, без найменшої домішки іншого елемента. Тому вони поспіль вогняні й прозорі, і їх також з повною підставою можна вважати живими й здатними відчувати і мислити. 40. А те, що всі вони вогняні, на думку Клеанта, підтверджують свідчення двох наших відчуттів: дотику і зору. Сонячне світло яскравіше за будь-який інший вогонь, бо воно освітлює світ на величезну відстань у довжину і в ширину. І воно ж дає нам не тільки відчуття тепла, але часто навіть обпалює, чого не могло б статися, якби воно не було вогняним. Отож, говорить Клеант, оскільки сонце вогняне і живиться випарами океану (тому що ніякий вогонь не може протриматися без деякого живлення), то виходить, що воно схоже або на той вогонь, яким ми користуємося, наприклад, для приготування їжі; або на той, який міститься в тілах живих істот. 41. Але цей наш вогонь, якого ми потребуємо для життєвих потреб,- згубник і поглинач усього. Куди б він не увірвався, він усе руйнує й нищить. Навпаки, той, що в тілах, животворний і рятівний, він усе зберігає, живить, ростить, підтримує, надає здатність відчувати (18). Виходить, можна не сумніватися, до якого із цих вогнів подібне Сонце, коли й воно теж робить так, що все буяє і кожне на свій кшталт квітне. А якщо сонячний вогонь схожий на ті вогні, що в тілах живих істот, то й Сонце повинно бути живим; а з ним і решта світил, що народжуються в небесному вогні, який ми називаємо етером або небом. 42. Але якщо народження одних живих істот відбувається на землі, других - у воді, третіх - у повітрі, то було б, на думку Арістотеля (19), безглуздям думати, що в тій частині світу, яка найбільш здатна народжувати живе, ніщо живе не народжується. Зірки ж перебувають у тих місцях, де етер. І оскільки етер - стихія найтонша і перебуває в постійному русі та сповнена сили, то все, що народжується в ньому, повинно бути живим і неодмінно мусить вирізнятися і вельми гострою чутливістю, і найбільшою рухливістю. А позаяк в етері народжуються зірки, то треба думати, що їм притаманна здатність відчувати і мислити. Із чого випливає, що зірки повинні бути зараховані до богів.

XVI. Можна спостерігати, що люди, які мешкають у тих країнах, де повітря чистіше й тонше, відзначаються гострішим розумом, здатні краще метикувати, ніж мешканці країн з густою і щільною атмосферою. 43. Вважають, що навіть їжа, яку вживають, якось впливає на гостроту розуму. Отож цілком імовірно, що в зірках міститься пречудовий розум, оскільки вони і населяють етерну частину світу, і живляться вологими випарами земель та морів, вельми розрідженими внаслідок великої віддаленості. А про наявність у зірок здатності відчувати і мислити більш за все свідчать упорядкованість і постійність їхніх рухів, в яких нема нічого довільного, нічого мінливого, нічого випадкового. Але ж нема нічого такого, що могло б розумно і розмірено рухатися без участі розважливості. Цей порядок у зірках і їхню віковічну постійність неможливо пов'язувати ні з природою (хоч вона сповнена розуму), ні зі сліпим випадком, який є другом мінливості і ворогом постійності. Із цього випливає, що вони рухаються з власної волі, керуючись своїм відчуттям, своєю божественністю.

44. Заслуговує похвали Арістотель за те, що вчив, ніби все рухається або за [своєю] природою, або [зовнішньою] силою, або з [власної] волі (20). Рухаються Сонце, і Місяць, і всі зірки. Те, що рухається природою, або падає вниз із власної волі, або внаслідок легкості лине вгору. Ні те, ні друге не стосується зірок, тому що їхній рух відбувається по колу. Не можна також сказати, що їхній рух викликаний якоюсь великою силою і що зірки рухаються ніби всупереч [своїй] природі, бо що може бути більше [за них]? Таким чином, лишається вважати, що зірки рухаються самовільно. Той, хто бачить усе це і все ж заперечує існування богів, чинить не тільки як невіглас, але й як нечестивець. Утім, звісно, невелика різниця - заперечувати існування богів чи твердити, що вони ні про що не піклуються, нічого не роблять. Мені здається, що той, хто нічого не робить, ніби й зовсім не існує. Отож існування богів настільки очевидне, що того, хто заперечує це, навряд чи можна вважати людиною при здоровому глузді.

XVII. 45. Залишається обміркувати, яка ж природа богів. І в цьому питанні найбільші труднощі полягають у тому, щоб відвести розумовий погляд від звичного для очей. Це призводить до того, що і простий народ, і філософи, які уподібнилися темному людові(21), не можуть уявити собі богів інакше, ніж у людській подобі. Необґрунтованість цієї думки вже достатньо показав Кота, тому мені нема чого багато говорити. Але оскільки в душі у нас закладено певне уявлення, що бог саме такий (що він, по-перше, живий, а потім, що у всій природі нема нічого кращого за нього), то я не бачу, що більше відповідало б цьому уявленню і поняттю, ніж твердження, що цей світ (за який ніщо не може бути кращим) є живим, є богом. 46. Хай скільки завгодно жартує Епікур (чоловік менше за все здатний на жарт і тому зовсім не схожий на свою батьківщину) (22), хай говорить, що не може уявити собі бога круглим і таким, що обертається. Ніколи він не змусить мене відмовитися від того, що й сам стверджує. На думку Епікура, боги існують, оскільки неминуче повинна бути якась природа, настільки прекрасна, що кращої за неї нема. Але ж очевидно, що нема нічого кращого й за світ. 47. Нема сумніву, що все живе, яке має і відчуття, і розум, і ум, краще від того, яке позбавлене цього. Тому виходить, що живий світ має чуття, ум, розум. А відтак треба зробити висновок, що світ - бог. Утім, це стане ще зрозумілішим трохи згодом із тих самих справ, які здійснює світ.

XVIII. Між іншим, Велею, не вдавай, будь ласка, ніби ви не одержали жодної освіти. Ти говориш, що і конус, і циліндр, і піраміда тобі здаються красивішими, ніж куля. Незвичайні у вас погляди [на красу]! Але хай вони будуть навіть красивими на вигляд (хоча мені самому так не здається), проте яка фігура може бути красивіша за ту, яка одна містить у собі решту фігур; яка не має жодної кострубатості, жодної нерівності, жодного кута, об який можна порізатися, жодних надломів, жодного виступу, жодної виїмки? По суті, тільки дві фігури є найпрекраснішими: із об'ємних -куля (globus), бо так слід перекладати [грецьке] сфайра; із пласких - коло (по-грецькому кіклос). Тільки цим двом формам притаманна та особливість, що всі їхні частини цілком подібні між собою і крайні точки віддалені від центра на однакову відстань - правильніше цього нічого не може бути. 48. Але якщо ви цього не бачите тому, що ніколи не нюхали вченої пилюки (23), то невже ви, фізики, не могли додуматися до того, що рівномірність руху, постійність і впорядкованість ніяк не могли б зберегтися в іншій фігурі? Отож ніщо не може бути темніше від того, що ви звично твердите. Ви говорите, що цей самий світ не обов'язково повинен бути круглим, що, можливо, він має іншу форму і незліченні інші світи мають інші форми. 49. Якби Епікур вивчив, скільки буде двічі по два, він би, певно, не говорив цього. Але, як каже Еній: 

«доки він зважував своїм піднебінням, що є найкращим,- 

навіть очей не підвів на небесне склепіння».

XIX. Адже є два види зірок. Із них одні, здійснюючи свої рухи по незмінних шляхах зі сходу на захід(24), ніколи ні на крок не відхиляються від свого напрямку, інші ж роблять безперервні обертання по двох одних і тих же шляхах і напрямках(25). Обидва ці явища засвідчують як про обертання самого світу, яке було б неможливе, якби він не був кулеподібної форми, так і про кругові орбіти зірок. Передусім скажемо про Сонце, яке посідає панівне становище серед зірок. Воно рухається таким чином, що, коли щедрим світлом заповнює Землю, то окремі її частини почергово залишає в тіні. Бо сама тінь Землі, застилаючи Сонце, робить ніч. Тривалість ночей [у сукупності] та ж сама, що і днів. Сонце, то наближаючись, то віддаляючись, регулює міру сприйманих нами і тепла, і холоду. Триста шістдесят п'ять обертів Сонця з доданням близько однієї четвертої частини дня складають річний кругообіг (26). А відхиляючи свій шлях то на північ, то на південь, Сонце робить літо та зиму і ті дві пори року, із яких одна близька до справжньої зими, друга - до літа. Ось ці чотири змінні пори року є причиною і початком усього, що вироблять земля і море. 50. Люна-Місяць проходить за місячний термін той самий шлях, що Сонце за рік. Світло Люни-Місяця найслабше, коли він ближче підходить до Сонця, а найповніше [світло], коли він відходить найдалі. І не тільки вигляд та форма Люни-Місяця змінюються, то виростаючи [до повноти], то меншаючи до кінця, але також і місцеперебування в небі: то у північній його частині, то у південній. Внаслідок цього і в шляху Люни-Місяця є щось схоже до зимового та літнього сонцестояння. І багато чого від них іде такого, від чого й живі істоти живляться, і рослини, породжувані землею, ростуть і досягають повної зрілості (27).

XX. 51. Особливо вражають переміщення тих п'яти зірок, яких неправильно називають «мандрівними», тобто такими, що блукають («errantes») (28), тому що зовсім не блукає те, що протягом усієї вічності зберігає постійність і закономірність своїх переміщень - поступальних, зворотних і інших. Але особливо дивно у зірках, про які ми говоримо, те, що вони то ховаються, то знову з'являються, то віддаляються, то повертаються, то випереджають Сонце, то йдуть за ним, і рухаються то швидше, то повільніше, то зовсім не рухаються, а деякий час стоять на місці. Виходячи з нерівномірності їхніх рухів, математики і встановили «великий рік», який наступає тоді, коли Сонце, Люна-Місяць і п'ять блукальниць після того, як вони всі пройшли свої шляхи, займуть те саме взаємне розміщення (29). 52. Наскільки він довгий, складне питання. Але він неодмінно має певну і кінцеву тривалість.

Та [планета], яку називають зіркою Сатурн, а греки - Файнон, найдальша від Землі і здійснює свій шлях приблизно за тридцять років. Причому увесь свій шлях вона рухається вельми дивовижним чином: то попереду [Сонця], то відстаючи [від нього], то ховаючись у вечірній час, то знову з'являючись уранці. І протягом незліченних століть, всієї вічності ніщо не змінюється у послідовності її рухів.

А нижче за неї, ближче до Землі, рухається зірка - Юпітер, яку називають Фаетон. Те саме коло дванадцяти сузір'їв Зодіаку вона проходить за дванадцять років і на своєму шляху міняє свій рух так само, як зірка Сатурн. 53. Ближчу до нього нижню орбіту займає Шрбейс, звана також зіркою Марс; вона обходить те ж коло Зодіаку, що й дві верхні зірки, за двадцять чотири місяці без шести, якщо не помиляюся, днів. А нижче цієї є зірка Меркурій, її греки називають Стілбон. Вона обходить пояс сузір'я Зодіаку приблизно за рік і, не віддаляючись більше ніж на одне сузір'я від Сонця, то обганяє його, то йде за ним. Нижня від п'яти блукальниць і найближча до Землі - це зірка Венера, що називається, по-грецьки Фосфброс (а по-латині Lucifer). Часом вона сходить перед Сонцем і Гесперос, коли виходить після нього. Вона завершує свій шлях за рік і обходить пояс Зодіаку, його широту і довжину. Те саме роблять і верхні планети, то передуючи Сонцю, то йдучи за ним, але не віддаляючись від нього більше ніж на два сузір'я Зодіаку (30).

XXI. 54. Так ось, я не можу збагнути цієї постійності у зірок, цієї дивовижної узгодженості їхніх таких різноманітних шляхів протягом нескінченно довгого часу, якщо в цьому не бере участь ум, розмисел, розум. А якщо ми бачимо наявність цього в зірках, то не можемо не зарахувати їх до богів. Та й у тих зірках, які називають «мірноплинними», тобто такими, що не блукають («inerrantes»),- хіба не виявляється в них також наявність розуму й мудрості, судячи з погодженості і постійності їхнього щоденного обертання? Адже вони не пересуваються разом з етером, не прикріплені до неба, як гадає багато хто з тих, що не знають фізики. Та й не така природа етеру, щоб він міг силою своєю охопити й обертати зірки. Адже він тонкий та прозорий і просякнутий рівномірним жаром, а тому здається недостатньо пристосованим для того, щоб утримувати зірки. 55. Виходить, нерухомі зірки мають свою [особливу] сферу, не пов'язану з етером. А їхні річні шляхи з їхньою вічною, дивовижною постійністю засвідчують, що і в них є божественні сила й розум. Той, хто не розуміє цього, здається, взагалі нічого не здатний зрозуміти.

56. Отож, у небі нема місця випадковості, свавіллю, блуканню, метушні (vanitas); у ньому, навпаки, цілковитий лад, істинність, розумність (ratio), постійність. А ті [небесні тіла] (31), яким це не притаманне, позбавлені розуму (ementita) і неправдиві. Без певного напрямку вони носяться навколо Землі нижче Люни-Місяця (який найнижчий від усіх інших) і падають на Землю. Той, хто вважає, що цей дивовижний лад і неймовірна постійність небес, яка породжує все і всіх (також існування і добробут), обійшлись без розуму, той сам, треба гадати, позбавлений розуму. 57. Отож я, на мою думку, не зроблю помилки, якщо далі поведу своє міркування, відходячи від сказаного з тими, хто більше за інших просунувся в пошуках істини.

XXII. Зенон дає таке визначення природи: природа, говорить він,- це творчий вогонь, що планомірно просувається по шляху до породження. Він вважає, що мистецтву найбільше властиво творити і породжувати. І те, що у витворах наших мистецтв чинить рука людини, набагато майстерніше виробляє природа, тобто (як я вже сказав) творчий вогонь - наставник в інших мистецтвах, оскільки має ніби якийсь шлях і метод (viam et sectam), яких дотримується. 58. Природу ж самого світу, який охоплює і містить у собі все, той же Зенон називає не тільки творінням мистецтва, але й майстринею («artifex»), меценаткою, яка провидить усе корисне й прихильне для всіх своїх творінь. І як інші природи кожна від свого насіння народжується, зростає, підтримується, так і природа світу [в цілому] всі свої рухи здійснює за своєю волею, має свої ваблення, прагнення, які у греків називаються гормас, і згідно з ними чинить [свої] дії - так само, як і ми самі, коли нас рухають душа й почуття.

Отож такий розум світу з цієї причини справедливо можна назвати або розважністю, або провидінням, греки це називають Пронойя. Його найголовніша турбота і головне заняття полягає, по-перше, в тому, щоб світ найкращим чином був пристосований для тривалого існування; потім, щоб йому нічого не бракувало, а більш за все - щоби в ньому була незвичайна краса і все, що може його оздобити.

XXIII. 59. Уже сказано про світ у цілому. Сказано також про зірки. Тому вже з'явився мало не цілий гурт богів, але не бездіяльних і не таких, для яких діяльність є важким і обтяжливим заняттям. Бо вони ж не складаються із жил, кровоносних судин, кісток і не живляться стравами та напоями, які могли накопичити в них надто густі соки. І тіла їхні не такі, щоб вони боялися падінь або ударів чи побоювалися захворіти через утому. Епікур, остерігаючись цього, вигадав безтілесних і бездіяльних богів. 60. Але звичайно наші боги, наділені пречудовою формою, розміщені в найчистішій частині неба, вони так рухаються і так спрямовують свій шлях, що здається, ніби вони погодилися зберігати все і про все піклуватися.

І грецькі мудреці (32), й наші предки не без підстав назвали богами численні інші природи за ті великі доброчинства, що вони приносять, бо гадали, ніби все, що приносить велику користь людському родові,- це вияв божественної доброти до людей.

І ось те, що породжене богом, називали іменем самого бога, наприклад, плоди полів - Церерою, вино - Лібером. Звідси відоме місце із Теренція:

...Мерзне Венера без Церери і без ЛІбера.

61. Потім назви і ще дещо (в чому вбачали наявність якоїсь більш значної сили) ставали назвами богів, як, наприклад, Вірність (fides), Розум (mens), яким недавно М. Емілій Скавр присвятив храми на Капітолії. А ще раніше Вірності присвятив храм Атилій Калаїн. У тебе перед очима храм Чесноти (virtutis), храм Честі (honoris), який був відновлений М. Марцелом, а багато років тому, під час війни з лігурами, освячений Кв. Максимом. А храми Достатку (opis)? Порятунку (salutis)? Згоди (concordiae)? Перемоги (victoriae)? Свободи (libertatis)? Оскільки значення всього цього було таким великим, що тут без божественного втручання не обходилось, то і з'явилися боги під цими іменами. Таким же чином іменами богів стали слова: Хтивість (cupido), і Насолода (voluptas), і Венера похітливості (libertinae venus) - слова, що означають зіпсуте, а не природне. Хоча Велей і думає інакше, ці самі зіпсутості часто вельми суперечать природі. 62. Отож завдяки великій корисності були визнані богами ті речі, які породжували якусь користь. І за самими вже іменами, які я щойно назвав, можна судити, яка в якого бога сила.

XXIV. Крім того, загальноприйнято у людей вірити, що мужі видатні й прославлені своїми доброчинствами возносяться на небо. Так були [обожнені] Геракл, так - Кастор і Полукс, так само - Ескулап. Так і Лібер; я маю на увазі Лібера, породженого Семелою, а не того, якого наші предки справедливо та благочестиво обожнили разом з Церерою і Ліберою, як це можна зрозуміти з містерій. А тому що народжених від нас ми називаємо liberi («діти»), то і народжені Церерою були названі Лібер і Лібера. За Ліберою збереглося це ім'я, за Лібером - ні. Так був обожнений і Ромул, якого ототожнюють з Квірином. Оскільки їхні душі продовжують жити і насолоджуватися вічністю, то їх справедливо вважають богами, бо вони і найкращі, й вічні.

63. І ще з іншого джерела (власне, з великої природи) полинула [на небо] сила-силенна богів, які, будучи наділені людською подобою, дали щедрий матеріал поетам для їхніх вигадок, а життя людей наповнилося всіляким марновірством. Це питання розглядав Зенон, а пізніше грунтовніше роз'яснили Клеант і Хрисіп. По всій Греції поширено давнє повір'я, що Уран-небо (coelum) був оскоплений сином Сатурном. У свою чергу Сатурн теж був закований у кайдани сином Юпітером. Але в цих нечестивих байках приховується дотепний фізичний сенс: що небесна (яка вище всього перебуває) вогняна природа - етер (який сам від себе породжує все) - не має частини тіла, яка служить для злягання і народження нащадків.

XXV. А в Сатурні хотіли бачити того, хто вміщує в собі відтинки часу, що плинуть і змінюють один одного. Адже він у греків і відповідне ім'я носить - Крбнос, те саме, що хрбнос, тобто відтинок часу. А Сатурном його назвали тому, що він сповнюється (saturaretum) роками. І вигадали, ніби він має звичку пожирати народжених від нього, тому, певно, що час поглинає відтинки часу і ніяк не насититься роками, що вже минули. А [Сатурн] був закований Юпітером, аби час не плинув надто швидко; щоб сповільнити його плин, на нього були накладені зоряні кайдани. Але сам Юпітер, тобто iuvans pater (батько-помічник) - його ім'я в непрямих відмінках вживається у формі Iovis - від iuvando - «допомагати» - поетами зветься «батько богів і людей», а предки наші називали його «Найліпший» (optimus) і «Верховний» (maximus). До того ж звернення «Найліпший», тобто найблаго-чинніший, було більш раннє, ніж «Верховний», тому що важливіше і, звичайно, благочинніше допомагати всім, ніж мати велику могутність.

65. Еній, як я вже згадував, так говорить про його назву:

Пильно вдивляйся в небо сяюче, всі яке звуть Йовісом.

Це простіше, ніж в іншому місці у того ж поета:

Тому, що світить, я присвячу все, що в мене є тільки (33).

Так що наші авгури, коли вигукують: «О Юпітере, що мечеш блискавки, гримотиш громом!», то, по суті, говорять: «О небо, що мече блискавки і гримотить громом». Евріпід же, який прекрасно написав багато про що, цю думку коротко висловив так:

Етер ти бачиш широко розлитий у небі там, 

Він землю зусібіч ніжно й лагідно охоплює, 

Його верховним ти богом визнавай - Юпітером.

XXVI. 66. Повітря ж, яке перебуває між морем і небом, обожнюється, як учать стоїки, під іменем Юнони, сестри і дружини Юпітера, оскільки у повітря є подібність з етером і найтісніший із ним зв'язок. Надали ж повітрю жіночу стать і призначили Юноні, бо нема нічого ніжнішого за нього. Але я переконаний, що і Юнони ім'я походить від iuvando.

У поетичних вигадках говориться про поділ [світу] на три царства. [Оскільки про етер вже було сказано], залишаються вода й земля. Так ось, Нептуну, в якому хочуть бачити брата Юпітера, було віддано все морське царство. І як ім'я бога портів (Portunus) походить від portus (порт), так ім'я Нептуна (Neptunus) виведене від паге (плавати) з невеликою зміною перших літер.

А все земне життя і природа були присвячені батькові Діту, він же зветься у нас «Багатий» (dives), як у греків «плютон», тому що і повертається все в землю, і походить все із землі. Дружина його Про-зерпіна (ім'я грецьке) - це та, що у греків іменується «персефбн», бо в ній хочуть [бачити] насіння польових плодів. Вигадали, ніби її, викрадену і сховану, шукає мати. Матір же звуть Ceres - від слова geres (плідниця). Перша літера була випадково змінена. Так само і в греків вийшло «деметер» (Деметра) із Гемегер (Земля-мати). Як Mavors (Марс) походить від того, що він magna verteret (велике перевертає), як Minerva (Мінерва) - від того, що вона або зменшує (minueret), або погрожує (minaretur).

XXVII. 67. Оскільки у всіх справах найважливіше значення мають початок і кінець, то вирішили при зверненні до богів почати від Януса, ім'я якого й походить від іге (ходити), відтак і відкриті проходи називаються іапі, а вхідні двері до помешкання - ianua. Ім'я Вести іде від греків, бо вона та, що в них називається Гестіа, і владі її підлягають жертовники і вогнища. Так що цій богині (яка є охоронницею всього домашнього) і всяка молитва, і всяке жертвоприношення воздається краще, [ніж іншим]. 68. Майже ту саму владу мають і боги-пенати, назву яких виведено або від penu - адже так називають усе, чим харчуються люди, або від того, що вони мешкають всередині (penitus), і через це поети називають їх також Penetrales (Проникаючі).

І ім'я Аполона теж грецьке, в ньому хочуть бачити Сонце. А Діану вважають Люною-Місяцем. Сонце (sol) називається так або тому, що воно єдине (solus) із усіх зірок таке велике, або тому, що, коли воно сходить, [всі] світила навколо бліднуть і видно саме лише Сонце. Люну-Місяць названо так від lucere (світити), друге ім'я Люцина. І ось як у греків при пологах звертаються до Діани (називаючи її також іншим іменем - Світлоносна), так у нас звертаються до Юнони-Люцини. Також Діана зветься «Всюдимандрівною», але не тому, що вона вважається однією з семи нібито «мандрівних» зірок. 69. Діаною ж [Люною] називається тому, що ніч вона ніби обертає на день (dies). А звертаються до неї при пологах тому, що вагітність триває іноді сім, а переважно дев'ять місячних обертів, які називаються menses (місяці), оскільки відбуваються у виміряні проміжки часу. Цікаву думку висловив завжди дотепний Тімей. Розповівши у своїй «Історії» про те, що тієї самої ночі, коли народився Александр, згорів ущент храм Діани Ефеської, він додав: нічого дивного, адже Діани (яка хотіла бути присутньою при пологах Олімпіади) в цей час не було вдома. Ту ж богиню, яка приходить при всякій нагоді, у нас назвали Ве-нерою (Venus). І швидше від її імені виникло venustas (розкіш), ніж Venus від venustas.

XXVIII. 70. Чи ви помічаєте, як від правильного й корисного пізнання природних речей розмисел людський відволікався у світ вигаданих, уявних богів? Ось що породило неправдиві думки, помилки (які вносять плутанину), майже баб'ячі забобони. Вийшло так, що нам відомі й лики богів, і вік, і одяг, і прикраси, їхній родовід і їхні шлюби, і родинні стосунки. Усе це було перенесене на них для того, щоб уподібнити їх слабкому родові людському. Тому їх навіть уявляють такими, яким притаманні різні пристрасті. Ми знаємо про хтивість, смуток, гнів богів. Вигадали навіть, що вони ведуть війни, беруть участь у битвах; і не тільки як у Гомера, у якого одні боги захищали одне військо, інші - інше. Боги навіть вели свої власні війни, як, наприклад, з титанами, або гігантами. Але ж це розповідати і вірити цьому - найбільша глупота, цілковита нісенітниця і величезна легковажність. 71. Однак, відкинувши ці байки, можна визнати існування богів, які стосуються природи кожної речі: наприклад, землі - Церери, морів - Нептуна та інших; визнати їх такими, якими їх всі уявляємо, і під однаковими іменами. Ми повинні ставитись до цих бг гів з побожністю і шанобливістю. А найкраща, найбеькорисливіша, найсвітліша й повна побожності форма шанування богів полягає в тому, щоб завжди і в думках, і в словах щиро шанувати їх чисто й чесно. Не лише філософи, але й предки наші розрізняли релігію і марновірство. 72. Бо ті, які цілими днями молилися і приносили жертви, щоб їхні діти пережили їх, були названі марновірними. Пізніше ця назва набрала більш широкого змісту. А тих, які над усім, що стосується шанування богів, запопадливо розмірковували, було названо релігійними (від relegendo, як elegantes від eligendo, diligentes від diligendo, як intelligentes від intellegendo), оскільки у всіх цих словах той самий корінь (vis legendi), що і в слові religiosus (34). Отож із двох слів, «марно» і «релігійно», перше стало означати осуд, а друге - похвалу. Цього, мені здається, достатньо, аби переконатись, що боги існують, і збагнути, які вони.

XXIX. 73. Тепер моє завдання довести, що світом править провидіння богів. Це, звичайно, дуже важлива теза, і на неї дуже нападають ваші, Кота; так що вся суперечка буде, ясна річ, з вами. Бо вашим, Велею, менш за все відомо, що говорять про це представники інших шкіл, адже ви тільки своїх і читаєте, своїх любите. Решту через власне невігластво засуджуєте. Ось і ти сам учора сказав, що стоїки буцімто вивели на сцену бабу-віщунку Прбнойю, тобто провидіння. Ти сказав це помилково, тому що гадаєш, ніби стоїки вигадали провидіння, мов якусь особливу богиню, що править світом і спрямовує його. А тим часом це тільки скорочений вислів. 74. Так само, як говорять: «Атенською державою править рада» (опустивши слово «ареопаг»), так і ми, коли говоримо: «Провидіння править світом», то треба розуміти, що тут пропущено слово «богів». Повним і закінченим треба вважати: «Провидіння богів править світом». Так що не витрачайте в кепкуваннях над нами вашої солі, якої і так вашому племені не бракує. І, присягаю Гераклом, якби ви мене вислухали, то навіть не намагались би цього робити: бо не личить, не дано вам, не можете! Тебе, [Велею], це, між іншим, не стосується, оскільки ти одержав, за нашими мірками, витончене виховання. Отже, я маю на увазі не тебе, а ваших і насамперед того, хто породив цю школу,- людину невиховану, недоука, який над усіма знущається (причому зовсім не дотепно), не знаючи міри й грубо.

XXX. 75. Отож кажу, що провидіння богів спочатку влаштувало весь світ, усі частини світу(35) ; і воно в усі часи править ним. Обговорення цього питання наші звично ділять на три частини. У першій виходять із доказу існування богів. Погодившись із тим, що боги існують, треба визнати, що світом править їхня воля. У другій частині доводиться, що все у світі підвладне розумній природі, яка всім щонайкращим способом управляє. Установивши це, роблять висновок, що все у світі породжено якимись живими основами (animantibus principis). Третя частина розглядає дивовижність явища (в небі й на землі).

76. По-перше, треба або заперечувати існування богів (як це зробили Демокріт та Епікур, перший з яких вивів «подобизни», а інший «образи»), або (якщо згодитись, що боги існують) визнати, що вони щось роблять і роблять чудово. Але нема нічого прекраснішого, як правити світом. Отож світом править воля богів. Інакше неодмінно мусить існувати щось краще й наділене більшою силою, ніж бог, що б то не було: чи бездушна природа, чи збуджена великою силою необхідність, яка й вершить ті величезні справи, що ми їх бачимо.

77. Однак у такому разі виходить, що природа богів не всемогутня і не переважає все інше, оскільки боги підвладні або необхідності, або природі, яка і править небом, морями й землями. Але ж ніщо не може переважити бога! Отож він і мусить правити світом. Бог непідвладний і не підкоряється жодній природі: він сам править усією природою. А якщо ми погодимося з тим, що боги мають розум, тоді повинні погодитися також, що їм властиве й провидіння; і до того ж у найважливіших справах. А чи можна уявити, що боги або не знають, які справи найважливіші (і як їх треба виконувати), або не мають сили для виконання? Незнання суперечить природі богів, і не може бути, щоб їм через нестачу сил було важко виконати свої справи: це ніяк не поєднується з величчю богів. Звідси й випливає те, що ми бажаємо довести: провидіння богів править світом.

XXXI. 78. Але, оскільки боги існують, якщо тільки вони існують (а вони, звичайно, існують), то вони неодмінно мусять бути живими; і не тільки живими, але й з розумом; мусять бути пов'язаними між собою, неначе путами спільного громадянства; мусять правити єдиним світом (36), немовби спільною республікою або якимось містом. 79. Звідси випливає, що в них той самий, що в роді людському, розум; та сама істина; той самий закон, який велить робити добро й відвертати зло. А з цього стає зрозумілим, що й розважливість, і розум до людей перейшли від богів. І саме з цієї причини закони [наших] предків обожнили й вшанували храмами розум і вірність, доброчинність, злагоду. То чи можна заперечувати наявність у богів цих чеснот, якщо ми схиляємося перед їхніми святими зображеннями? (37) Адже якщо родові людському притаманні розум, вірність, чеснотливість, згода, то звідки вони могли потрапити на землю, як не згори? А якщо в нас є розуміння, розважливість, то боги неодмінно мусять мати це саме у значно більшій мірі і не тільки мати, а й використовувати у найбільших і найкращих справах. 80. Але ж нема нічого більшого й кращого, ніж світ. Світ неодмінно мусить управлятися розмислом і провидінням богів. Нарешті, оскільки ми достатньо показали, що боги - це ті самі Сонце і Люна-Місяць, і планети, і нерухомі зірки (блискучі образи яких і визначну силу ми бачимо), й небо, й сам світ; і ті інші речі й сили, які існують у всьому світі для великої користі і на благо роду людському. Отже, виходить, що справді всім керує божественний розум і божественне провидіння. Тепер уже про першу частину сказано достатньо.

XXXII. 81. Далі маю сказати, що все підвладне природі (38), й вона всім пречудовим чином править. Та передусім треба коротко пояснити, що таке сама природа, аби можна було легше зрозуміти те, що я хочу довести. Бо дехто вважає(39), що природа - це якась позбавлена розуму сила, яка збуджує в тілах необхідні рухи. Інші ж (40) вважають природу силою розумною і впорядкованою, яка чинить нібито доцільно. Тому завжди можна виявити й причину її дій, і наслідок. А мистецтво її таке велике, що жодна людська майстерність, жодна людська рука не зможе їй дорівнятися. От узяти, приміром, сім'я. Сила його така велика, що воно, хоч би яким нікчемно малим було, якщо потрапить до середовища, здатного його сприйняти й утримати (і знайде для себе речовину, від якої зможе живитися і рости), то відтворює кожне свій вид: таке, що може живитися через коріння або здатне ще й рухатися, і відчувати, і прагне народжувати собі подібних. 82. Є і такі [філософи], які все називають природою, (наприклад, Епікур) і вводять такий поділ: вся природа - це тіла, й порожнеча, й те, що їм притаманне(41). Але ми, коли говоримо, що природа творить світ і править ним, маємо на увазі, що природа не така, як шмат землі, або уламок каменя, або щось інше в цьому роді без будь-яких внутрішніх зв'язків. Природа - це як дерево, як тварина, в яких нема нічого довільного, але все виглядає впорядкованим і подібним до виробу мистецтва.

XXXIII. 83. Якщо ж [рослини], яких земля підтримує через їхнє коріння, живуть і квітнуть завдяки мистецтву природи, то, звичайно, і сама земля підтримується тією ж силою. Бо, запліднена насінням, вона все породжує і виробляє з себе. Обійнявши у своїх надрах корені рослин, вона їх живить і ростить, а сама, в свою чергу, одержує живлення від вище розміщених, зовнішніх природ(42). А випарами землі живиться і повітря, й етер, і все, що зверху. Отож якщо природа землю підтримує і живить, тоді те ж саме слід сказати й про решту світу. Рослини ростуть із землі; живі істоти дихають повітрям, і саме ж повітря разом з нами бачить, чує, з нами співає; без нього нічого не може постати. Воно також рухається разом з нами; куди б ми не йшли, куди б не піткнулись - воно ніби дає нам місце, поступається.

84. І все те, що тягнеться до центру світу (а це - самий низ), і що від центру до верху, і що навколо центру в кругоподібному обертанні,- все це складає зміст світу, єдину природу. Оскільки існує чотири роди тіл, то їхнє взаємоперетворення становить нерозривну природу світу. Тому що із землі народжується вода, з води - повітря, із повітря - етер. Потім у зворотному порядку, в свою чергу, із етеру - повітря, із нього - вода, з води - земля, яка внизу. Таким чином, цими природами, з яких усе складається (які рухаються вгору і вниз, туди й сюди), підтримується зв'язок між [усіма] частинами світу.

85. І цей [зв'язок] неодмінно мусить бути або вічним (прикрашеним усім тим, що ми бачимо), або, напевне, дуже тривалим, таким, що зберігався б дуже довгий, майже незмірний час. Погодившись із будь-яким із цих положень, слід визнати, що природа править світом. Є мистецтво водіння флотів, або шикування військ, або (порівняймо з тим, що продукує природа!) плід виноградної лози чи дерева, або (ще більшою мірою) фігура живої істоти, влаштування частин її тіла. Ще більшою мірою це стосується самого світу. Чи не є це доказом великого мистецтва природи? Отож або у світі нема нічого, що свідчить про те, що світом править розумна природа, або треба визнати, Що розумна природа править світом.

86. Але як може бути, щоб природа не правила самим [світом], який містить у собі всі інші речі

природи і їхнє сім'я? Це так, коли б хто сказав, що від природи залежить поява у людини зубів і бороди, але до самої людини, у якої вони з'явилися, природа не має жодного відношення. Так міркувати - значить не розуміти, що те, яке виробляє щось із себе, [без сумніву], має більш досконалу природу, ніж те, що з нього виходить.

XXXIV. Отож для всього, чим природа править, світ є світлом і творцем, і, так би мовити, батьком, і вихователем, і годувальником; і все він, ніби частини свого тіла, живить і підтримує. Бо коли природа править частинами світу, то вона неодмінно мусить правити і самим світом. І в цьому правлінні нема нічого, що заслуговує осуду. Бо все, що вона могла найкращим чином створити з наявних [чотирьох названих] природ, вона створила.

87. Хай доведуть, що можна було створити краще. Ніхто ніколи не доведе. А якщо хто захоче щось виправити, то зробить або гірше, або бажатиме того, що зробити не зможе. Але якщо всі частини світу так влаштовані, що не можуть бути ні кращими з погляду користі, ні красивішими на вигляд, то розгляньмо, чи випадково вони такі, а чи змогли прийти в цей стан тільки завдяки керівному розумові (sensus) і божественному провидінню. Адже якщо те, що створила природа, краще, ніж твори мистецтв, а мистецтво нічого не створює без участі розуму, то треба вважати, що й природа також не позбавлена розуму. Коли ти дивишся на статую або намальовану картину, ти знаєш, що то справа рук митця. Коли здалеку бачиш судно, яке пливе, не маєш сумніву, що воно рухається завдяки розуму й мис ецтву. Коли ж спостерігаєш сонячний або водяний годинник, розумієш, що вони показують час не випадково, а завдяки мистецтву. А світ, який включає в себе й самі ці твори мистецтва, і їхніх творців, і все взагалі, ти що ж, вважаєш позбавленим розважливості й розмислу (rationis)? 88. Якби хтось привіз до Скітії чи до Британії ту кулю, яку нещодавно виготовив наш друг Посідоній,- кулю, окремі оберти якої відтворюють те, що відбувається на небі з Сонцем, Люною-Місяцем і п'ятьма планетами в різні дні й ночі (43), то хто в цих варварських країнах засумнівався б, що ця куля - витвір досконалого розуму (ratione)?

XXXV. А ці [епікурійці] щодо світу, від якого все народжується і все походить, мають сумнів: чи то він сам собою виник випадково, чи за якоїсь необхідності, чи це - творіння божественного розуму й ума! Вони Архімеда (який зробив копію небесної сфери з її обертами) ставлять вище від природи, яка створила оригінал. Не хочуть бачити, що багато що в оригіналі створено майстерніше, ніж ті самі частини в копії.

89. Той же пастух у Атія, який раніше ніколи не бачив корабля, коли побачив здалеку, з гори божественне й чудесне судно аргонавтів, спочатку зачудований і наляканий, промовив:

...плине, бачу, велетень 

До берега із ревом, шумом і гуркотом; 

Котить хвилі велетенські, воду збурює; 

Летять від нього бризки, весь надувається. 

Дуже схожий він на хмару грозову, чорну, 

(Яка упала з неба, вітром рвучким гнана); 

Чи на скелю, яку вихор жбурнув нагло так 

У воду, і вона морем далі котиться. 

Певно, море суходіл хоче поглинути, 

А може, то Тритон, печери підводні сам 

Тризубом вимітаючи те громаддя звів, 

Яке нині до неба аж здіймається.

Спочатку він виявив сумнів: що це за незнана істота? А побачивши юнаків і почувши спів на кораблі, він говорить:

Грайливі і швидкі то дельфіни граючись 

Шумлять, напевно...

І далі продовжує:

...На Сильвана спів

Подібне те, що до слуху долина сюди.

І ще багато чого іншого говорить пастух. 90. І ось, як цей пастух, який з першого погляду вирішив, що бачить щось неживе і позбавлене відчуття, потім за певними ознаками почав підозрювати, що воно з себе те, в чому мав сумнів. Так і філософи; якщо перші враження від світу їх, можливо, ввели в оману, то потім, уважно придивившись до викінчених, рівномірних його рухів і побачивши, що усе в ньому влаштовано в непорушному ладі й незмінній постійності, повинні були б зрозуміти, що в цьому небесному, божественному домі є не лише мешканець, але й правитель, керівник і ніби будівничий цієї такої великої споруди, такого величезного будинку.

XXXVI. Насправді, як мені здається, вони навіть не підозрюють, наскільки все чудесно влаштовано - як на небі, так і на землі. 91. Спочатку про Землю. Вона розташована в центральній частині світу й з усіх боків її обтікає та животворна стихія, якою ми дихаємо і якій назва аег (повітря). Це слово хоча й грецьке, але увійшло до вжитку і в нас і сприймається як латинське. А повітря, у свою чергу, обійняте безмежним етером, який складається із розміщених вище за все вогнів. Запозичимо й це слово [етер] і будемо вживати латиною aether, як уживаємо аег. Хоч Пакувій і перекладав:

Те, що ми називаємо повітрям, а греки - етером, 

буцімто не грек говорить ці слова [в його трагедії]. Правда, він говорить по-латині, але ж ми [в п'єсі] чуємо його ніби мовленим по-грецьки. Він же в іншому місці наголошує:

Він грек родом, про це і мова свідчить його.

92. Але повернімося до більш важливих речей. Отож з етеру походять незліченні вогні зірок, з яких головна- Сонце, що світить вельми яскравим світлом і в багато разів переважає за величиною і об'ємом усю

Землю. Потім - інші зірки незмірної величини. І ось усі ці вогні, такі великі, такі численні, не тільки зовсім не шкодять Землі й усьому, що на Землі, а й, помірно обігріваючи її, приносять користь. А якби вони зійшли зі своїх місць, то Земля неодмінно згоріла б від таких великих вогнів, бо пропала б помірність і домірність надходження тепла.

XXXVII. 93. Тому не можу надивуватися тій [людині], яка переконала себе в тому, що існують якісь там щільні й неподільні тіла, які носяться [в просторі] під дією сили тяжіння; і що від випадкових зіткнень між цими тілами утворився пречудовим способом впорядкований світ? Не розумію, чому б людині, яка вважає, що так могло трапитися, не повірити також, що коли виготовити із золота або з якогось іншого матеріалу у великій кількості всі двадцять одну літери (44), а потім кинути ці літери на землю, то з них відразу з'являться «Анали» Енія - і то так, що їх можна буде відразу й прочитати. Навряд чи з випадковості може отак постати бодай один рядок. 94. Тож як ці люди можуть твердити, що з тілець, які не наділені ні кольором, ні певною якістю (що греки називають пойбтета), ні здатністю відчувати, але наосліп і випадково зіштовхуються, утворився світ; ба навіть більше того, кожної миті незліченні світи то народжуються, то гинуть? Бо якщо скупчення атомів може утворити світ, то чому не може створити портик? Храм? Будинок? Чому не може - місто? Адже це й менше вимагає праці, й набагато легше.

Певно, про світ вони так легковажно розпатякують тому, що ніколи не споглядали цю дивовижну красу небес. Про це я і буду говорити. 95. Чудово сказав Арістотель: «Якби існували такі люди, які завжди жили під землею в гарних і яскраво освітлених житлах, прикрашених статуями та картинами і забезпечених щедро всім, що вважається необхідним для щастя; якби ці підземні люди ніколи не виходили на поверхню землі, а тільки з чуток знали, що є якісь могутні боги; далі, якби в якийсь час земля розверзлась і вони, ці люди, змогли зі своїх підземельних жител вийти на світло в ті місця, де ми мешкаємо,- вони несподівано побачили б землю, і моря, і небо, громаддя хмар; відчули б силу вітрів, поглянули б на сонце і взнали б як його велич і красу, так і його силу - як воно, розливши своє світло по всьому небу, утворює день; а з настанням ночі вони побачили б небо, всіяне й прикрашене зірками. Вони побачили б, як по-різному світить Лю-на-Місяць - то повна, то щербата. Якби ці підземельні люди побачили, як усі ці світила сходять і заходять, помітили незмінність і постійність їхніх шляхів протягом усієї вічності, то ці люди, які вийшли з-під землі, звичайно, вирішили б, що боги існують і що все те велике, що їм відкрилося, саме боги й створили».

XXXVIII. 96. Це говорить [Арістотель]. А ми уявімо собі морок, такий, який, кажуть, покрив місто по сусідству з Етною, коли сталося виверження [того вулкана] (45). Морок був тоді такий глибокий, що протягом двох днів людина людину не могла впізнати. Коли ж на третій день засяяло сонце, людям здалося, що вони воскресли. А якби ми несподівано вийшли на світло після вічного мороку, яким би нам видалося небо? Але оскільки це видовище повторюється для нас щоденно й стало звичним для наших очей, то ми призвичаїлися до нього й не дивуємося, і не ставимо запитання про причини того, що ми завжди бачимо. Та хіба до дослідження причин якогось явища повинна спонукати більше його новизна, аніж значущість?

97. Чи є така людина, яка (спостерігаючи такі правильні рухи неба, такий непорушний порядок у зірках, такий взаємозв'язок і відповідність у всьому цьому) стала б твердити, що в них нема ніякого розуму, й приписувала б випадкові те, що чиниться настільки розумно, що нашому розумові й збагнути неможливо? Коли ми бачимо, як рухаються частини якогось механізму (хай то буде сфера, або годинник, або багато чого іншого), ми не маємо сумніву, що це зроблено за участю розуму. А коли бачимо, як рухається небо, із вражаючою швидкістю обертаючись; коли з вражаючою постійністю відбувається чергування пір року для всезагального найбільшого блага й порятунку, то чи можемо виявити сумнів, що все це чиниться завдяки розумові й до того ж розумові незвичайному? 98. Тож хай нам буде дозволено, облишивши [риторичні] тонкощі, охопити поглядом красу всього того, що, як ми стверджуємо, встановлено божественним провидінням. XXXIX. Розгляньмо спочатку всю Землю як ціле. Вона розміщена посередині світу, щільна, кулеподібна, з усіх боків стиснена власною силою тяжіння; вкрита [килимом] із квітів, трав, дерев, плодів, неймовірна кількість яких відзначається невичерпною різноманітністю. Додай до цього холодну вологу невичерпних джерел, прозорі струмені потоків, яскраво-зелені береги, високі склепіння печер, суворість бескидів, стрімкість гір, безмежність рівнин. Додай також приховані поклади золота, жили срібла, нескінченні запаси мармуру. 99. А численність і велика розмаїтість видів тварин, приручених або диких! А що за політ і спів птахів! А що сказати про пасовиська для худоби, про життя лісових звірів! А про людський рід? Адже люди ніби призначені для обробітку землі, бо не дають їй ні здичавіти від великої кількості диких звірів, ні зарости бур'яном і запустіти. Працею людей прикрашені поля, острови та береги усіяні будинками, містами. Якби можна було все охопити поглядом, як те робимо подумки, то ніхто, оглянувши Землю в цілому, не став би виявляти сумнів щодо божественного розуму. 100. А яка краса моря! Як прегарно воно виглядає! Як багато різних островів у ньому! А які чудові береги морів і річок! Скільки в них різних видів тварин, з яких частина живе під водою, частина плаває і носиться по його поверхні, частина приліпилася мушлями до скель. А саме море, линучи до землі, так плещеться біля берегів, що здається, ніби дві стихії зливаються в одну.

101. Далі, повітря, що стикається з морем. Воно різне вдень і вночі. То воно стає розрідженим та плинним і здіймається вгору; то ущільнюється, і згущується у хмари, і (зібравши в собі вологу) запліднює землю дощами; то розширюється, і тоді виникають вітри. Від нього ж походить зміна протягом року холодних і гарячих сезонів. Воно також підтримує [крила] птахів у леті і живить та зберігає всі живі істоти, які його вдихають.

XL. Лишається останній шар небес, який над нашими житлами найвище розміщений і все оточує й охоплює. Це - етер, остання межа й кордон світу, в якому найдивовижнішим чином долають певні шляхи вогняні фігури.

102. Із них Сонце за величиною набагато переважає Землю, обертаючись навколо неї самої; а його схід і захід спричиняє день і ніч. Двічі протягом року Сонце, то наближаючись, то відступаючи, переходить від одного пункту сонцестояння до іншого. Коли воно віддаляється, Землю ніби охоплює сум; коли наближається до Землі, ніби знову повертаються веселощі разом з повеселілим небом.

103. А Люна-Місяць, як показали математики (розміром більша, ніж половина Землі) (46), рухається тими ж шляхами, що й Сонце, то наближаючись до нього, то віддаляючись від нього. Одержуючи від Сонця своє світло, Люна-Місяць посилає його на Землю. Вона світить то сильніше, то слабше. То вона опиняється під Сонцем і просто проти нього й тоді затемнює його промені й сяйво. А коли Земля опиняється на прямій лінії між Сонцем і Люною-Місяцем і остання потрапляє в тінь Землі, вона несподівано сама перестає бути видимимою.

Тими ж шляхами (47) летять навколо Землі й зірки, які ми називаємо «мандрівними», що подібним чином сходять і заходять. Вони рухаються то швидше, то повільніше, часто навіть зупиняються. 104. Не може бути нічого дивнішого, нічого прекраснішого від цього видовища. Потім - велика кількість мірноплинних зірок. Вони утворюють сузір'я, які за схожістю зі знайомими нам фігурами одержали свої назви.

XLI. При цих словах [Бальб] кинув погляд на мене і сказав: «Скористаюсь-но я віршами Арата, які ще за ранньої молодості ти переклав латинською мовою. Вони мені так сподобалися, що багато з них запам'ятав. Ось вони, ніби стоять перед моїми очима, без жодних змін і відхилень:

Інші ж небесні світила удень і вночі разом з небом 

В русі якомусь, завжди швидкоплинному, перебувають.

105. Спогляданням їх не може пересититись людина, що прагне пізнати незмінність природи.

Верх світової осі, тобто точка найвища на небі, 

Полюсом зветься у нас.

Навколо нього обертаються дві Ведмедиці («Арктой»), які ніколи не заходять [за обрій] (48):

Греки одну з них по-своєму звуть Кіносурою здавна; 

Другу ж назвали Гелїкою певно.

Яскраві її зірки ми спостерігаємо щоночі. 

Наші ж за звичкою їх називають 

Сузір'ям Ведмедиць.

106. Ту ж верхівку (verbicem) неба, з таким же числом зірок, подібним чином розміщених, освітлює мала Кіносура.

В морі відкритому їй фінікійці вночі довіряють.

Сяють сильніше за неї зірок пребагато у небі;

Ніч лиш спаде, вони перші з'являються й видно їх краще.

Ця ж, Кіносура, хоча і мала, морякам до вподоби ,

Бо по короткому, внутрішнім колу завжди обертається.

XLII. І вигляд цих зірок тим більше вражаючий, що

Ніби ріка поміж ними стрімка розлилася;

Лютий Дракон серед них проповзає, звиваючись прудко,

Тілом своїм виробляючи кільця й вузли неупинно .

107. Весь образ його пречудовий, але особливо вражає вигляд голови й палаючих очей:

Голову адже йому прикраша не одна лише зірка; 

Й скроні цієї потвори позначені блиском подвійним. 

В диких злостивих очах дві жарини палають неначе, 

А в підборідді у нього одна промениста лиш зірка 

Він ніби голову набік схилив, назад шию загнувши, 

І поглядає на хвіст [Ведмедиці] Великої завше.

108. Й інші частини тіла Дракона ми бачимо цілу ніч, але

Раптом його голова починає зникати поволі:

В краї далекім отім, де єднається захід зі сходом .

Цієї ж голови

Він, доторкаючись, крутиться, схожий неначе на образ [Мужа] печального...

якого греки також

Енгонасйном іще називають, бо він навкарачки 

Мовби несеться; і тут-таки сяє прекрасна Корона.

Але це за його спиною, а поблизу голови - Змієносець (52),

109. Греки якого віддавна звуть славним ім'ям Офіуха. 

Цупко трима він змію, обома охопивши руками; 

Певно, і та юнака своїм тілом схопила, 

Кілька разів оповивши його поперек і здавивши. 

Лицар проте не здається, тримається впевнено й твердо 

Й топче ногами то груди, то очі при цім Скорпіона.

А за Великою Ведмедицею йде:

Арктофюлакс (чи як звично його називають Бобтом) 

їде неначе на возі, в якому запряжений Арктос.

110. Далі йдуть і інші. А в цього Боота

...внизу, під грудьми мов причеплена кимось

Сяє тріпотлива зірка зі славним найменням Арктурус.

Під ногами його несеться

Діва із тілом ясним, променистим, тримаючи Колос.

XLIII. І сузір'я так розташовані, так [розумно] розміщені, що в цьому чітко проглядає божественне мистецтво.

Під головою у Аркта побачити можна Близняток,

А посередині тіла - і Рака. Лев же великий

Більше тримавсь коло ніг, вивергаючи жар свого тіла.

Візник

Зліва від тих Близнюків, усім тілом зігнувшися, плине. 

Прямо на нього глядить голова також Геліки хмуро; 

В лівім плечі Візника розмістилась Коза преяскрава.

І далі йдуть слова:

Славна й велика у неї прикмета, а поруч, навпроти,

Світло слабке вельми шлють Козенята до смертних на землю.

А під ногами

З тілом могутнім рогатий Тілець, що пов'язаний з нею.

111. Його голова всіяна дрібними зірками; 

Греки зірки ці Гіадами звично завжди називають.

Бо грецьке слово Пейн по-нашому означає «йти дощу». Але наші через неосвіченість назвали ці зірки Suculas (свинки) від слова sus (свиня), а не від дощів. А за Малою Ведмедицею Кефей іде позаду з розпростертими руками: 

Він обертатися звик біля спин Кіносури і Аркта

А попереду нього:

Меркнуча Касіопея, одна із зірок пречарівних. 

Поруч, із сяючим тілом, кружляє сумна Андромеда, 

Погляду матері наче уникнути прагне постійно. 

Тут-таки й Кінь, потрясаючи гривою, блискає світлом: 

Черевом він голови Андромеди торкається майже.

Тільки одна лише зірка красивим їх світлом єднає,

Прагнучи їх пов'язати у зоряний вузол навіки.

Далі завмер ніби Овен стрімкий із пружними рогами.

А поблизу нього

Риби, одна із яких ніби трохи вперед випливає; 

Вітром холодним її Аквілон зусібіч обдуває.

XLIV. 112. А біля ніг Андромеди вимальовується Персей,

Подуви вітру з країв Аквілона якого штовхають.

Біля його лівого коліна

...можна побачить Плеяди, що світять слабенько.

Далі видніється Ліра, неначе як зігнута трохи;

А вже за нею і Лебідь під неба широким склепінням.

Близько до голови Коня простягнута десниця Водолія, потім і сам Водолій.

Далі, з могутніх грудей крижаний видихаючи холод, 

В колі (53) вже названих і Козеріг - напівдика тварина. 

Та у той час, як Титан його світлом своїм покриває, 

Сам повертає Титан колісницю поволі на зиму.

113. Тут же видно,

Як із далеких глибин Скорпіон випливає поволі, 

Тягнучи сильним хвостом напівзігнутий лук за собою. 

Крутиться побіля нього і Лебідь із сяючим пір'ям, 

І незрівнянний Орел із палаючим тілом ширяє.

Потім Дельфін, а над ним

Велет вродливий, якого всі звуть Оріоном-мисливцем.

114. Одразу за ним

Знаний всім Пес, який блискає світлом зірок променистих.

За ним услід іде Заєць, який

Не припиняє ніколи свій біг, хоч і втомлений дуже. 

Арго до псячого плине хвоста вельми тихо, спроквола... 

Овен його захищає і Риби, лускою укриті. 

Тілом своїм осяйним Арго берега річки сягає.

Ти можеш побачити, звідки [ріка] випливає і як далеко тече, а також

...Довгі помітиш Кайдани там само,

З боку хвостів вони Риб накривають і держать лускатих. 

Далі помітиш жертовник (що поруч жала Скорпіона); 

Лагідний Австер його своїм подувом тихим ласкає.

Поблизу нього Кентавр

Швидко іде, щоб коняче своє приєднати до Ліри. 

Четвероногий, правицю піднявши, ляка страхопуда : 

Й тягне вражину до храму святого, щоб там його вбити. 

Тут-таки й Гідра з глибин випірнає найнижчих, 

і тіло її далеко простягається.

А посередині звиву її сяє Келих блискучий. 

Ворон пернатий із тілом лискучим клює ніби дзьобом 

Хвіст його; перебуває він там, де Близнята-сузір'я: 

Спереду Пса, що у греків віддавна Прокіоном зветься.

115. Невже ж якійсь людині при здоровому глузді може здатися, що все це розташування зірок, цю чудову красу неба могли виробити метушливі тільця (56) з волі сліпого випадку? А може, якась інша природа, позбавлена розуму й здатності розмірковувати, змогла все це виробити? Та навіть для того, щоб зрозуміти, яким воно є, треба вельми багато розуму, а тим більше - для того, щоб усе створити.

XLV. Але не тільки це гідне захоплення, а більше за все те, що світ такий стійкий і являє собою нерозривне ціле, настільки пристосоване до забезпечення свого існування, що більш пристосованого неможливо й уявити собі. Бо всі його частини, з усіх боків пориваючись до центру, створюють рівномірну напругу (nituntur aequaliter). Найміцніше ж тіла з'єднуються між собою тоді, коли вони пов'язані ніби якимось охоплюючим ланцюгом, який є витвором природи (57), що розлита по всьому світу і все робить з розумом і розмислом; і все, що на самісінькому краю, тягне й повертає до центру. 116. Виходить, якщо світ кулеподібний і з цієї причини всі його частини, з усіх боків рівномірно [розміщені], самі собою і між собою пов'язані, то неминуче це повинно стосуватися і Землі. Бо оскільки всі її частини тягнуться до центру (адже центр у кулі і є самісінький низ), ніщо не може завадити дії цієї сили тяжіння і ваги (contentio gravitatis et ponderum). З цієї причини море, хоч воно й над землею, однак до її центру тяжіє, рівномірно закруглюється з усіх боків і ніколи не виходить зі своїх берегів і не розливається. 117. А повітря, що оточує море, хоч лине завдяки своїй легкості вгору, само ж і шириться у всі боки. Отож воно, з одного боку, з'єднується і змикається з морем, а з другого - за природою [своєю] поривається до неба(58) і, засвоївши собі частину його розрідженості й жару, надає живим істотам дихання для життя і здоров'я. Найвища ж частина неба, що охоплює і [повітря], яка називається етером, містить у собі розрідженість і жар без будь-якого домішку щільності і з'єднується з верхніми шарами повітря.

XLVI. В етері обертаються зірки, які завдяки силам внутрішнього [свого] тяжіння зберігають кулеподібну форму. І ця ж форма та обриси підтримують тривалість їхнього існування. Зірки кулеподібні, а цим формам, як я вже, здається, сказав, менш за все можна завдати шкоди. 118. А природа зірок вогняна, тому вони живляться випарами землі, моря й інших вод. Ці випари спричиняє сонце із зігрітої землі і з вод. Напившись ними і відновивши себе, зірки й увесь етер виливають їх назад і знову видобувають їх звідти. Так що майже нічого не пропадає або дуже мало з того, що вживає вогонь зірок і полум'я етеру. Із цього випливає, на думку наших, що врешті-решт увесь світ запалиться після того, як буде знищена волога; коли й земля не зможе живитись, і повітрю ні з чого буде відновити себе. Адже коли не стане зовсім води, й повітря не зможе утворитись. Отож нічого не лишиться, крім вогню. Та від нього ж бо, живої істоти і бога, й почнеться відновлення світу, і відродиться його краса. Проте Панетій, як я говорив, має сумнів у правильності цієї думки [стоїків].

119. Я не хотів би, розмірковуючи про зірки, видатись багатослівним, особливо ж коли йдеться про ті, які називають мандрівними. У них при всій неподібності їхніх рухів існує така узгодженість між собою, що в той час, як найдальша з них, Сатурн, приносить холод, середня, Марс, шле спеку; а зірка Юпітер, що розташована між ними,- помірно світить і гріє. Нижче Марса два світила слухаються Сонця (59), яке наповнює весь світ своїм світлом. А Люна-Місяць одержує від нього своє сяйво і впливає на вагітність, пологи та терміни пологів. Чи знайдеться така людина, яку не вражає цей зв'язок та злагода між частинами й ніби погоджена взаємопов'язаність природи, спрямована на збереження світу? Така людина, я певний, ніколи не замислюється серйозно над жодним із цих питань.

XLVII. 120. Перейдімо, однак, від справ небесних до земних і погляньмо, чи є в них щось таке, в чому б не виявився розум мислячої природи. Почнемо з [рослин], які народжуються із землі. Нижні їхні частини з корінням надають їм стійкості й висотують із землі соки, якими рослини живляться. Стовбури ж їхні вкриті лубом і корою, щоб краще вберегти їх від холодів і спеки. А виноградні лози охоплюють своїми вусиками підпори, немов рукою, і так підводяться, ніби живі істоти. Вони навіть, кажуть, відхиляються від капусти як від небезпечної і шкідливої; і якщо вона посаджена поблизу, то не доторкнуться до неї ні з якого боку.

121. А який розмай тварин у світі! І як добре вони пристосовані до існування - кожна у своєму роді! Одні з них мають голу шкіру, інші захищені шерстю, треті стовбурчаться голками, четверті - пір'ям, п'ятих бачимо вкритими лускою. Одні озброєні рогами, іншим для порятунку служать крила. І їжу тваринам природа заготувала вдосталь - що для кого підходить. Я міг би докладно розповісти, як тварини пристосовані для здобуття та поїдання їжі, і яке мистецтво та тонкий розрахунок закладені в кожній частині їхнього тіла, і як дивовижно влаштовані всі частини того тіла. Бо все, що міститься у них всередині [тіла], так від народження влаштовано й так розміщено, що нема нічого зайвого, не необхідного для підтримання життя.

122. Отож природа дала тваринам і апетит, і органи відчуттів. Перший - для того, щоб спонукати їх добувати собі природну їжу; другі ж - щоб відрізняти отруйне від здорового. Одні тварини наближаються до їжі, підходячи до неї, інші - підповзаючи; одні - підлітаючи, інші - підпливаючи. Деякі беруть їжу, розкриваючи рота, зубами; частина тварин хапає її чіпкими пазурами, частина - гачкуватими дзьобами. Одні смокчуть їжу, інші - шарпають, треті - ковтають цілком, четверті - жують. В одних такий малий зріст, що вони легко дістають ротом їжу з землі. 123. А тим, що вищі, як, приміром, гуси, лебеді, журавлі або верблюди, допомагає довга шия. Слонам же дано навіть хобот, тому що через величезне тіло їм доступ до їжі утруднений.

XLVIII. Тим тваринам, які харчуються тваринами іншого виду, природа дала або силу, або швидкість, а деяким навіть певну винахідливість і хитрість. Так, серед павучків одні сплітають сіті, щоб, коли щось потрапить до них, з'їсти; інші, зачаївшись, спостерігають і, якщо щось з'явиться поблизу, хапають і поїдають. А мушля Піна - так її греки називають - яка складається з двох великих стулок, ніби уклала союз заради добування їжі з маленьким морським рачком squilla; і ось тільки-но в розкриту мушлю запливають маленькі рибки, одразу ж рачок за допомогою укусу повідомляє про це мушлі, й вона стискає свої стулки. Так цілком несхожі одне на одне дрібні тварини спільно добувають їжу. 124. У цьому все гідне подиву незалежно від того, чи внаслідок якоїсь угоди між собою вони об'єдналися, чи вже від народження самою природою поєднані.

Щось дивовижне є також у тих тварин, які народжуються на землі, але живуть у воді. Так, наприклад, крокодил, річкові черепахи й деякі плазуни, народившись поза водою, як тільки зможуть самі рухатись, прямують до води. Ми часто підкладаємо качині яйця курям. І ось - вилуплених із цих яєць каченят спершу годують, немов матері, ті, що їх висиділи й зігрівали своїм тілом. А потім каченята їх кидають і втікають, як тільки побачать воду, немов до свого природного дому. Такою вродженою великою турботою про збереження їхнього існування обдарувала природа живі істоти.

XLIX. Читав я також про якогось птаха під назвою пелікан, який добуває собі їжу, підлітаючи до інших птахів, що пірнають у море. Коли ті випірнуть із схопленою рибою, він доти переслідує їх, кусаючи в голову, доки ті не випустять свою здобич, а він не підбере. Про цього ж птаха пишуть, що він має звичку заковтувати мушлі цілком. А після того, як вони перетравляться під дією тепла в його шлунку, він відригує стулки мушлі - і таким чином видобуває з них їстівне.

125. А морські жаби, говорять, мають звичку зариватися в пісок і рухатися по дну. Коли ж риби наближаються до них, ніби до приманки, жаби їх убивають і поїдають(60). У шуліки мовби природна війна з круком, так що кожен з них, де б не знайшов яйця іншого, розбиває їх.

А ось іще на що звернув увагу Арістотель (який ще багато чого описав подібного)(61). Кому воно не здасться дивовижним! Журавлі, коли летять в тепліші краї і перелітають моря, то шикуються трикутником. Передній його кут розсікає зустрічне повітря. А ті,

що летять по обидва боки [трикутника], крилами, ніби веслами, дещо полегшують політ [решті] птахів. Основі ж трикутника, утвореного журавлями, ніби кормі корабля, допомагають вітри. Журавлі, що летять позаду, кладуть шиї і голови на спини передніх. А оскільки сам вожак, що летить першим, цього зробити не може (бо йому нема на кого спертися), то він відлітає назад, щоб і самому відпочити, а його місце займає один із тих, хто вже перепочив. І це чергування дотримується протягом усього лету.

126. Я міг би навести ще багато подібних прикладів. Але ви вже бачите суть справи. Відомо також, як старанно охороняють себе звірі, як оглядають [місцевість] навколо, коли пасуться, коли ховаються у своїх лігвищах.

L. І ще дивовижні приклади. Собаки виліковують себе блюванням; єгипетські ібіси лікують шлунки самі собі дзьобами (ніби ставлячи собі клістир). Мистецтво лікарів відкрило ці способи лише недавно, тобто кілька віків тому. За чутками, пантери, яких у варварських країнах ловлять на отруєне м'ясо, мають якісь ліки, скориставшись якими, вони не гинуть. Дикі цапи на Криті, пронизані мисливськими стрілами, відшукують траву, яка називається ясинець (dictamnus). Коли вони її поїдять, то, кажуть, стріли самі собою виходять з тіла. 127. Самиці оленів незадовго до отелу очищають собі шлунок, поїдаючи якусь траву, яка називається жабриця (seselis).

Іще ми знаємо, що, коли нападає сильніший і страшніший звір, кожна тварина захищає себе своєю зброєю: бики - рогами, вепри - іклами, леви - зубами. Одні рятуються втечею, інші ховаються в безпечне місце. Каракатиця виливає з себе чорну рідину, скати приводять нападника в заціпеніння. Багато хто відганяє своїх переслідувачів відлякуючим нестерпним смородом.

LI. Саме для того, щоб постійно існувала краса світу, провидіння богів і виявило таку велику турботу про те, щоб завжди були і [різні] види тварин, і дерев, і взагалі всіляких рослин. Вони до того ж мають у собі таку силу сім'я, що від одного народжується багато. Саме насіння вміщено у внутрішній частині плодів, яких удосталь на кожній рослині. Цим же насінням і люди досхочу харчуються, і від нього ж зроджуються на землі рослини того ж виду.

128. А скільки мудрого розрахунку на вічне збереження видів виявляється у світі тварин! Що мені сказати про це! По-перше, що серед тварин є самці й самиці, що зроблено природою заради неперервності [продовження роду]. Потім, [їхні] частини тіла найкращим чином пристосовані й для запліднення, і для сприйняття сімені. І в самців, і в самиць дивовижний потяг (libido) до сполучення. Коли ж сім'я потрапляє до матки, то воно перехоплює собі майже всю їжу й з неї формує зародок тварини. А коли [дитя] полишає матку, то у тих тварин, які вигодовуються молоком, майже вся їжа матерів починає перетворюватися на молоко, і їхні діти, які щойно народилися, без будь-якого наставника, керовані природою, линуть до материнських сосків і насичуються їхнім вмістом. А щоб іще ясніше було, що у всьому цьому нема жодної випадковості і що все це справа передбачливої і майстерної природи, можна вказати на те, що тим тваринам, які приводять численне потомство (наприклад, свиням і собакам), і сосків багато дано, а мало сосків мають ті тварини, які народжують небагатьох.

129. А що сказати про ту велику любов, яку виявляють тварини у вихованні і збереженні життя тих, кого привели на світ, аж до тієї миті, коли ті зможуть себе захистити? Хоч говорять, що риби, тільки-но закінчать метати ікру, відразу залишають її, але у воді ікра тримається легко, і з неї виводиться потомство.

LII. Кажуть, що черепахи й крокодили, відклавши свої яйця на суші, заривають їх і потім ідуть геть. Відтак їхні діти й народжуються, і зростають самі по собі. Зате кури й інші птахи відшукують для відкладення яєць спокійне місце, влаштовують там собі гнізда й вистилають їх якомога м'якше, щоб легше було зберегти яйця. А коли з яєць вилуплюються пташенята, то всіляко піклуються про них, зігрівають їх під крильми, щоб вони не постраждали від холоду, прикривають їх своїм тілом, якщо спекотно. Коли ж пташенята вже можуть користуватися своїми крильцями, матері на перших порах супроводжують їх у леті. Цим і обмежується їхня турбота.

130. Але деякі види тварин і [рослин] потребують також людського піклування і вправності, щоб зберегти своє існування. Бо є багато таких видів і тварин, і рослин, які без людського піклування взагалі не можуть обійтись. У різних місцях люди відкрили великі можливості для покращення свого добробуту. Так, Єгипет зрошується Нілом, який усе літо вдосталь напуває країну своєю водою; а потім вода відступає, полишивши землю розм'якшеною і вкритою мулом, тобто підготовленою до сівби. А Месопотамію робить родючою Євфрат, який у неї кожного року ніби приносить нові поля. Інд же, найбільша з усіх річок, не тільки своєю водою удобрює і розм'якшує поля, але їх також засіває. Оскільки він, як кажуть, приносить із собою безліч насіння, схожого на хлібне. 131. Я міг би навести ще багато інших чудових прикладів з інших місць, назвати ще багато родючих земель, знаменитих своїми врожаями.

LIII. Але якою ж великою є щедрість природи, яка виробляє так багато для харчування, стільки різноманітного і приємного (й до того ж не тільки в одну пору року), так що ми завжди можемо насолоджуватися і новизною, і достатком! А які своєчасні, які корисні для здоров'я не лише людей, але навіть і тварин, нарешті, для всіх рослин етесійські вітри, які своїм подувом збавляють надмірну спеку! І ці ж вітри пришвидшують рух [кораблів] по морю і дають їм правильний напрямок. Багато про що доведеться змовчати, хоч і чимало вже сказано. 132. Бо неможливо перелічити все: користь, яку ми одержуємо від рік; морські припливи й відпливи; гори, вкриті травою і лісом; родовища солі, досить віддалені від морських берегів; землі, багаті на рятівні лікувальні засоби; нарешті, незліченні [інші] блага, необхідні для харчування і для життя. Адже й чергування дня і ночі також зберігає [здоров'я] живих істот, оскільки в такий спосіб відводиться час і для діяльності, й для відпочинку. Так, внаслідок усебічного обговорення ми доходимо висновку, що всім у цьому світі чудово править розум і божественний розмисел для загального добробуту та збереження.

133. Тут, можливо, хтось запитає: заради кого ж усе так [чудово] влаштовано? Заради дерев і трав? Це було б нісенітницею, хоча природа і їх підтримує - незважаючи на те, що вони позбавлені будь-якого відчуття. Може, заради тварин? І це теж неймовірно, щоби боги витратили стільки праці заради безсловесних і нетямущих істот. Тоді заради кого ж? Очевидно, заради тих, хто користується розумом. А це - боги й люди, які, безумовно, є найдосконалішими з усіх живих істот, тому що нема нічого кращого від розуму.

Отож найбільш імовірно, що світ і все, що в ньому, створено для богів і людей.

LIV. Ще легше зрозуміти, що безсмертні боги потурбувалися про людей, якщо уважно розглянути всю будову людського тіла, досконалість його природи (62).

134. Якщо життя живих істот підтримується трьома речами: їжею, питвом і повітрям, то для сприйняття всього цього найкращим чином пристосований рот, який разом з поєднаними з ним ніздрями вдосталь постачає повітря. А зубами, які розміщені у роті, дробиться, кришиться, розжовується їжа. З них передні, гострі, ділять їжу, а ті, які в глибині (так звані корінні), жують її, чому, напевно, допомагає і язик.

135. За язиком, примикаючи до його основи, починається стравохід, куди передусім надходить те, що потрапить до рота. Стравохід з обох боків торкається мигдалини, верхня межа якої - глибинна частина піднебіння. Стравохід приймає їжу, яка ніби зіштовхується і скидається до нього діями й рухами язика, і штовхає її далі. І при цьому ті частини стравоходу, що нижче страви, яку їмо, розширюються, а які вище - стискуються.

136. Але й дихальне горло (aspera arteria, як його називають лікарі) має початок біля основи язика, трохи вище від того місця, де починається стравохід. Дихальне горло з'єднується з легенями, приймає вдихуване повітря і повертає його назад, видихнуте легенями. А для того, щоб у дихальне горло випадково не потрапила якась частка їжі і не стала б перешкодою для дихання, воно вкрите чимось на кшталт кришки, яка додана йому саме з цією метою.

Шлунок, розташований нижче від стравоходу, служить вмістищем для їжі й питва. Легені й серце ззовні вводять до нього повітря (63). Тому у шлунку відбувається багато дивовижного. Він складається майже весь із сухожиль (є nervis), має багато складок і звивів. Шлунок затримує в собі й держить їжу, яка до нього надходить, хай то буде сухе чи рідке, щоб її там переробляти й перетравлювати. Він то стискається, то розширюється, і все, що до нього потрапило, поєднує і змішує. Так, під дією тепла, якого в ньому багато, й від переливання їжі, і, більше того, від дихання все легко перетравлюється, і перероблене розподіляється по всьому тілу.

LV. Легеням же притаманна певна крихкість і м'якість, як у губки, і тому вони найкращим чином пристосовані для вбирання повітря. Легені при диханні то стискаються, то розширюються, і тому повітря, найнеобхідніше для всього живого, постійно надходить свіже. 137. Живильні ж соки, які у їжі, виділившись із неї в кишечнику й шлунку, течуть до печінки через певні канали, що ведуть від брижі (a medio intestino) прямо до «воріт печінки», як їх називають, а ці канали доходять до печінки й пов'язані з нею. Від печінки тягнуться інші, по яких їжа, що пройшла через печінку, йде далі. Після того, як від цієї їжі відокремиться жовч і та рідина, яка витікає з нирок, решта перетворюється на кров і стікає до тих же «воріт печінки», до яких підходять всі її шляхи. Пройшовши через них, їжа вливається до того самого місця, в ту вену, яка називається «порожниною», а через неї, перероблена й переварена, доходить до серця; від серця ж по венах, які вельми численні й проходять через усі інші частини тіла, розподіляється по всьому тілу. 138. Звичайно, неважко було б розповісти, яким чином рештки їжі з кишок, які при цьому то стискаються, то розширюються, викидаються назовні. Але про це краще змовчати, щоб не образити вашого слуху. Краще розповім про інше чудесне творіння природи. Те повітря, яке вводиться диханням до легень, спочатку зігрівається від самого цього дихання, а потім від зіткнення з легенями. Частина його виводиться видихом, а частина захоплюється певною частиною серця, званою «шлуночком серця». Із цим шлуночком з'єднується другий, подібний до нього, до якого через згадану порожнисту вену втікає кров з печінки. Таким чином, із тих частин тіла кров розтікається по всьому тілу по венах, а повітря - артеріями (64). Ця густа мережа вен і артерій, що обплітає все тіло,- чи не свідчить вона про божественне мистецтво, з яким усе це створене?

139. А кістки! Вони підтримують усе тіло й мають чудові зв'язки, які забезпечують стійкість і пристосовані як для руху і різних дій, так і для обмеження рухів у суглобах. Слід згадати також про жили (nervi), якими пов'язані всі суглоби й обплетене все тіло. Так само, як вени й артерії, вони відходять від серця і проходять по всьому тілу.

LVI. 140. До того, що було сказано про це провидіння природи (такої уважної і такої винахідливої), можна додати ще багато. Із цього стане ще зрозумі-лішим, які великі й виняткові переваги надані людям [богами]. По-перше, природа влаштувала так, що люди підвелися з землі, випросталися і стали високого зросту - для того, щоб вони, споглядаючи небо, могли одержати знання про богів. Бо люди на Землі не просто мешканці, жильці, а мовби спостерігачі того, що відбувається у вищих, небесних [сферах]. Це видовище жодному іншому виду живих істот недоступне. Наші органи відчуттів, тлумачі й вісники, вміщені в голові, наче у фортеці, чудесно влаштовані й розташовані, пристосовані до наших потреб. Очі, немов спостерігачі, займають найвище місце, з якого вони багато чого бачать і несуть свою службу. 141. І вуха, оскільки повинні сприймати звук (а він по природі своїй здіймається вгору), теж правильно розміщені у верхній частині тіла. Правильно також, що й ніздрі зверху, адже будь-який запах теж лине вгору. А оскільки судити про їжу й питво - це здебільшого їхній обов'язок, то з цієї причини вони й перебувають по сусідству з ротом. Орган, який повинен визначати смак того, чим харчуємося, міститься в тій частині рота, через яку природа відкрила шлях для наших наїдків і напитків. Відчуття ж дотику рівномірно розміщене по всьому тілу, щоб ми могли відчути будь-який дотик і будь-який навіть найменший вплив холоду й тепла. І так само, як архітектор при будівництві дому прибирає подалі від очей і ніздрів хазяїна всілякі смердючі стоки, так і природа помістила подібне [в нашому тілі] подалі від органів чуття.

LVII. 142. Який же майстер, крім природи з її незрівнянним мистецтвом, зміг би виявити таку велику винахідливість у створенні [наших органів] чуття?

Вона одягла й захистила наші очі найтоншими плівками. Ці плівки вона зробила прозорими, щоб через них можна було бачити, і міцними, щоб трималися. А очі зробила вологими й рухливими, щоб вони могли й відхилятися, якщо їм щось може зашкодити, й з легкістю повернути свій погляд, куди хочуть. А сама зіниця, якою ми бачимо її, така мала, що легко уникає того, що може їй зашкодити. І повіки, які служать прикриттям для очей, доторкаються до них дуже ніжно, щоб не пошкодити зіниць. Вони дуже добре пристосовані й для прикриття зіниць (щоб у них нічого не потрапило), й легко відкриваються. [Природа] передбачила, щоб вони могли це робити по багато разів з вельми великою швидкістю. 143. Повіки захищені ніби огорожею з вій, які, коли очі розплющені, зіштовхуються, якщо щось до них потрапить, а коли очі під час сну заплющуються, і ми ними в цей час не користуємося, не дивимось, то повіки і вії прикривають очі, щоб вони, немов закутані, спокійно відпочивали. Та, крім того, наші очі з усіх боків добре прикриті й захищені виступаючими частинами обличчя. По-перше, зверху ці підступи прикриті бровами, які не пропускають піт, що стікає з голови й лоба. Потім, розміщені нижче й трохи виступаючі щоки також слугують очам захистом. А ніс займає таке положення, що виглядає наче стіна, поставлена між очима.

144. [Вуха] завжди відкриті, бо слухом ми користуємося, навіть коли спимо. Почувши ними звук, ми прокидаємося зі сну. Прохід до вуха звивистий, щоб до нього не могло щось залізти,- а таке могло б трапитися, якби цей прохід був прямий і відкритий. Передбачено також, що коли якась мала істота спробує проникнути до вуха, то вона зав'язне у вушній сірці, немов у клею.

А іззовні виступають так звані вуха. Вони створені й для того, щоб захищати слух, і ще для того, щоб звуки, які надійшли, не розсіялися і не згубилися, перш ніж подіють на слух. І ці входи [до вух] тверді й ніби рогові, з багатьма звивинами, бо, відбившись від тіл такої природи, звук посилюється. Тому й резонатори у струнних інструментів роблять з черепахових щитків або з рогу. Відомо також, що в закритому й звивистому місці звуки лунають голосніше. 145. Схожим чином і ніздрі, які завжди мусять бути відкриті, мають звужені проходи, щоб у них щось не могло проникнути й зашкодити, і в них завжди є волога, що слугує перешкодою для проникнення пилюки та інших непотрібних речей. І орган смаку теж добре захищений, тому що міститься у роті, а це і для користування ним зручно, й для збереження його неушкодженим. І всі людські відчуття набагато переважають відчуття тварин.

LVIII. [Так, наші очі бачать багато такого, що недоступне тваринам]. Передусім у творах мистецтва, міркувати про які належить очам: живопису, ліпленні, різьбі по дереву й металу. Наші очі можуть судити також про вишуканість рухів тіла й жестів, про кольори й форми, про красу, гармонію і, так би мовити, про пристойності та про багато що інше, більш значне. Тому що очима розпізнають і чесноти, й вади; пізнають розгніваного і доброзичливого, веселого й сумного, хороброго і боязкого, сміливого й нерішучого.

146. Вухам також притаманне якесь дивовижне уміння майстерно розумітися на співі, й на грі на флейті та на струнних інструментах; розрізняти звуки й інтервали, численні різновиди голосів: дзвінкий і глухий, ніжний і різкий, низький і високий, тонкий і грубий. Тільки людське вухо здатне робити висновок про це. Велика також здатність ніздрів судити про запахи, здатність людини визначати смак, розпізнавати щось за допомогою дотику. Винайдено ще силу (більше, ніж мені хотілося б) способів, як краще сприймати ці відчуття й одержувати від цього насолоду. Відомо-бо, яких успіхів досягнуто у приготуванні різних пахощів та приправ до їжі; до чого дійшли у прикрашанні своєї зовнішності.

LIX. 147. Але той, хто не усвідомлює, що й сам дух (animus), і ум (mens) людини, її розмисел (ratio), розважливість (consilium), її мудрість (prudentia) утворилися не без божественного сприяння, той сам (мені здається) позбавлений цих якостей. При обговоренні цих питань як би мені, Кота, хотілося мати твоє красномовство! Уявляю, як би ти говорив про це!

По-перше, чудово, що така велика в нас здатність до розмірковування (intelligentia), потім здатність пов'язувати наслідки з причинами (comprehensio). Звідки стає зрозумілим, що від чого походить. Цей висновок ми робимо з допомогою розмислу (ratio). Ми здатні визначати й охоплювати описом поодинокі речі. Із цього можна зрозуміти, яку велику силу має знання - вершина досконалості навіть у божества.

А яке велике значення того, що ви, академіки, заперечуєте й спростовуєте, а саме: що ми здатні й відчуттям і розумом (sensibus et animo) сприймати та пізнавати зовнішній світ.

148. Зіставляючи й порівнюючи все це, ми створюємо мистецтва - частково для життєвих потреб, а почасти для насолоди. Яке чудове й божественне мистецтво красномовства, що його ви самі звично називаєте володарем світу! Воно, по-перше, дає нам можливість навчитися тому, чого ми не знаємо, і навчити інших тому, що знаємо. Далі, красномовством ми побуджуємо, переконуємо; ним утішаємо засмучених, позбавляємо страху наляканих, присаджуємо тих, що запишалися, гамуємо пристрасті, тамуємо гнів. Красномовство поєднало нас спільністю права, законів, міського життя. Воно відірвало нас від грубого й дикого життя.

149. Важко навіть уявити, як багато праці й винахідливості довелося витратити природі, щоб наділити нас здатністю розмовляти. По-перше, від легень до рота тягнеться дихальне горло (arteria). Голос, що бере свій початок від розуму(65), сприймається дихальним горлом і проходить через нього. Потім у роті міститься язик, огороджений зубами. Язик утворює з потоку нечленоподільного звучання щось певне; робить звуки голосу розбірливими й розміреними, притискуючи [потік повітря] то до зубів, то до інших частин рота. Тому наші звично говорять, що язик схожий на плектр, зуби - на струни, ніздрі - на «роги» струнного інструмента, які під час гри підсилюють звучання струн.

LX. 150. А руки, що їх природа дала людині, як вони пристосовані до занять багатьма мистецтвами! Пальці їх легко згинаються й розгинаються, настільки гнучкі їхні зв'язки та зчленування, і рухаються без жодних утруднень. Тому рука, використовуючи пальці, може й малювати, і ліпити, й різьбити, видобувати звуки із струн і флейт. Це стосовно розваг. А якщо про необхідні заняття згадати, то можна вказати на обробіток землі, зведення будівель, ткання й пошиття одягу, всілякі види обробки міді й заліза.

Звідси зрозуміло: все те, що розум придумав, відчуття сприйняли, руки майстрів виготовили,- все це для того, щоб ми мали можливість сховатися до житла, одягнутися, зберегти своє здоров'я, мати міста, мури, храми. 151. Далі, працею людей, тобто руками створено також удосталь різної їжі. Бо й поля приносять багато чого, що добувається рукою і або одразу вживається у їжу, або готується про запас. Крім того, ми харчуємось [м'ясом] тварин: і таких, які водяться на суші, і які - у воді, і літаючих. Почасти ми їх ловимо, почасти вигодовуємо. Для наших перевезень ми також прируч аємо четвероногих, швидкість і сила яких нам самим додає більше сили й швидкості. Деяких тварин використовуємо для перевезення всіляких вантажів, на інших накладаємо ярмо. Ми вживаємо для наших потреб вельми загострене чуття слонів, чуття собак.

Із земних надр видобуваємо залізо, річ необхідну для обробітку полів. Ми відкриваємо приховані у глибині жили міді, срібла, золота - металів, які й користь приносять, і для прикрашання служать. Зрубуючи дерева, як вирощені нами, так і дикі, ми використовуємо їхню деревину, почасти для вогню (щоб зігріти тіла й для пом'якшення їжі), почасти - для будівництва, аби, сховавшись до жител, порятуватися від холоду й від спеки. 152. Велику користь приносить [деревина] також при будівництві кораблів, які плавом доправляють нам звідусіль усе потрібне для життя. Одні тільки ми здатні погамувати найшаленіші породження природи - моря й вітри - завдяки науці мореплавства. І внаслідок цього ми вживаємо силу-силенну продуктів моря і насолоджуємося ними. Повністю опанувала людина і те, що дає доброго суходіл. Ми використовуємо рівнини й гори. У нашому розпорядженні ріки й озера. Ми засіваємо поля, саджаємо дерева. Підводячи воду, ми надаємо родючість грунту. Ми стримуємо течії рік, спрямовуємо їх, повертаємо. Коротше, наші руки ніби створюють у природі другу природу.

LXI. 153. Та що казати! Чи не проник людський розум навіть до неба? Адже тільки ми з усіх живих істот пізнали [закономірність] сходу, заходу, пересування небесних світил. Людський рід визначив межі дня, місяця, року. Ми навчилися передбачати на весь майбутній час затемнення Сонця й Місяця, як і коли вони відбуваються. Споглядаючи все це, дух наш приходить до пізнання богів, від чого народжується благочестя. А до благочестя приєднуються справедливість та інші чесноти, з яких складається блаженне життя, схоже на те, яке ведуть боги і яке поступається життю богів тільки в одному - йому не вистачає лише безсмертя небожителів, що, між іншим, жодного відношення до блаженного життя не має.

Виклавши все це, я, як мені здається, достатньо показав, наскільки людина за природою своєю переважає всі інші живі істоти. Із чого треба розуміти, що ні фігура людини, ні розташування її частин тіла, ні сила її розуму (така, як вона є) не могли бути випадковими. 154. Мені лишається довести (і на тому закінчити свою мову), що у цьому світі все, чим користуються люди, саме для них створено і вготовано.

LXII. Передусім сам світ створений заради богів і людей ^ і все, що в ньому є, зроблене й придумане задля користі людей. Світ - це ніби спільний дім богів і людей або місто тих і інших. Тому що тільки вони, користуючись розумом, живуть згідно з правом і законом. Атени й Лакедемон, треба гадати, були засновані заради атенців і лакедемонців; і все, що є в цих містах, справедливо вважається приналежністю цих народів. Так само все, що є у світі, повинно вважатися власністю богів і людей. 155. І навіть обертання Сонця й Люни-Місяця та решти небесних світил хоча й відносяться до взаємної пов'язаності частин світу, разом з тим служать і видовищем для людей. На них не можна надивитися: нема нічого гарнішого за це, нема кращого за розумністю і мистецтвом. Розраховуючи рух цих світил, ми пізнаємо своєчасність настання різних пір року, їхні зміни й мінливість. І якщо це відомо тільки людям, то слід уважати, що для людей усе й зроблено.

156. А земля з неймовірною щедрістю родить різні плоди й овочі. Невже вона робить це задля звірів, а не задля людей? А що сказати про виноградні лози або оливкові дерева? їхні рясні й звеселяючі душу плоди тварин зовсім не стосуються. Адже у тварин нема жодного поняття ні про сівбу, ні про обробіток землі, ні про своєчасний збір врожаю, ні про те, щоб його зберегти й відкласти про запас. Тільки люди здатні виявити турботу і використати все це.

LXIII. 157. Як ліри і флейти роблять для тих, хто вміє ними користуватися, так слід визнати, що й усе, про що я говорив, вготовано для тих, хто цим користується. І якщо деякі тварини крадуть певну частину із цього й привласнюють собі, то не будемо говорити, що це учинено також і заради тварин. Бо не для мишей і комашок люди збирають хліб, а для своїх дружин, дітей, рідних. Отож тварини користуються ними, можна сказати, крадькома, а господарі - відкрито й вільно.

158. Слід визнати, що ця рясота благ вготована для людей. Така велика кількість і така різноманітність плодів, приємних не тільки на смак, але й на запах і на вигляд, не залишає місця для сумніву в тому, що природа дарувала це лише людям! Не може бути, щоб усе було вготоване також і заради тварин, позаяк знаємо, що й самі тварини породжені заради людей. Справді, овець створено для того, щоб їхньою вовною, обробленою і зітканою, одягалися люди. Адже самі вівці без людського догляду й піклування не змогли б ні прохарчуватися, ні підтримувати своє існування, ні давати якісь прибутки. А собаки? їхня вірність в охороні майна; їхня любов, з якою вони ластяться до своїх господарів; їхня ненависть до чужих, неймовірна тонкість їхнього чуття при висліджуванні здобичі, швидкість бігу на полюванні - про що свідчить усе це, як не про те, що вони створені для користі людям? 159. А що сказати про волів? Самі спини їхні своєю формою хіба не говорять про те, що вони створені для прийняття на себе важкої ноші? Так само як їхні шиї - для накладення на них ярма, а сильні й широкі плечі - для того, щоб тягнути плуга? У золотому віці, за словами поетів, над волами ніколи не чинили насильства, оскільки вони, краючи грунт, спушували землю:

Саме тоді і з'явилось раптово те плем'я залізне,

Меч яке згубний наважилось викувать першим зі смертних

І, вгамувавши бичка, його м'яса таки скуштувати.

Користь, яку одержували від вола, цінували так високо, що їсти його м'ясо вважалося злочином.

LXIV. Я б надто затягнув свою мову, аби став докладно розповідати, яка користь від мулів та віслюків, які, безумовно, призначені для використання їх людьми. 160. А свиня, для чого вона годиться, якщо не на їжу людям? Гай-гай, як жартував Хрисіп, і душа дана замість солі, щоб [тіло] не зіпсувалося. Та й свиню (оскільки ця тварина особливо придатна для харчування людям) природа наділила величезною плодючістю. А що сказати про численні види риб, приємних на смак? Про птахів, від м'яса яких отримують таке задоволення, що просто здається, ніби наше Провидіння (Ргопоіа) саме було епікурійцем. Та як би їх ловили, якби не людський розум і спритність? Щоправда, деякі птахи, alites і oscines, як їх називають наші авгури, гадаємо, створені саме для авгурського ворожіння про майбутнє. 161. Навіть величезних і диких звірів ми добуваємо на полюванні, щоб ужити їх у їжу і для вправляння, оскільки полювання нагадує військову справу. Приручених і навчених, ми їх використовуємо, як, наприклад, слонів. Ми добуваємо також із їхніх тіл багато лікувальних речовин від хвороб і ран (як також і з деяких рослин і трав). їхні корисні властивості ми осягнули після тривалого використання й досвіду.

Можна оглянути ніби очима розуму всю землю і всі моря і побачити широкі, родючі простори рівнин; гори, вкриті густими лісами; пасовиська для худоби; побачити моря, по яких з неймовірною швидкістю пливуть кораблі. 162. І не тільки на поверхні землі, але й у мороці її надр ховається багато корисних речей, які створені на потребу людини, і тільки люди їх відкривають.

LXV. Другий доказ того, що провидіння богів дбає про людські справи, й, на мою думку, найбільш переконливий - це віщування майбутнього. Либонь, кожен із вас двох, Кото і Велею, вхопиться за це твердження, щоб його спростувати. Кота - тому, що Кар-неад завжди охоче нападав через нього на стоїків, а Велей - тому, що Епікур ні над чим так не кепкував, як над передбаченням майбутнього. Але ж відомо багато випадків дивінації, що збулися; випадків, які трапилися в різний час, за різних обставин, і в приватному житті, й особливо в громадському. 163. Багато чого бачать гаруспіки, передбачають авгури, виголошують оракули, багато що пізнають через пророцтва, через сни, через знамення. Завдяки цьому часто вдавалося здійснити чимало потрібних і корисних людських починань, і були відвернені численні небезпеки. І ось цю чи то силу, чи то мистецтво, чи природну здібність дав людям (для того, щоб вони могли пізнавати майбутнє) ніхто інший, певна річ, як безсмертні боги. Якщо ці міркування, кожне зокрема, вас і не переконують, то в сукупності та взаємозв'язку вони повинні були вас переконати.

164. Однак безсмертні боги дбають і піклуються не тільки про людський рід у цілому, але й про окремих людей. Бо, поступово звужуючи [коло], можна перейти від людства в цілому до невеликої його частини й, зрештою, до окремих людей.

LXVI. Якщо ми вважаємо (на основі сказаного вище), що де б боги не були, в якому краї і Частині землі за межами нашої країни не перебували, вони піклуються про всіх людей, то це значить, що вони дбають і про людей, які населяють разом з нами й цю країну від сходу до заходу. 165. А якщо боги піклуються про людей, які населяють цей мовби великий острів, званий нами «коло землі» (orbem terrae), то, отже, вони піклуються про тих, хто займає різні частини цього острова: Європу, Азію, Африку. Виходить, боги дбають і про частини цих частин: про Рим, Атени, Спарту, Родос. А в цих містах виокремлюють і виявляють особливу любов до окремих людей, як під час війни з Піром - до Курія, Фабриція, Корунканія. У першу Пунійську війну - до Калатина, Дуілія, Метела, Лутація. У другу - до Максима, Марцела, [Сціпіона] Африканського. Після них - до Павла, Гракха, Катона або у часи наших батьків - до Сціпіона, Лелія. А крім цих, і наша держава, й Греція дали багато видатних людей, з яких, треба гадати, жоден не став би таким без допомоги бога. 166. Це міркування і спонукало поетів, а передусім Гомера, приставити до головних своїх героїв: Уліса, Діомеда, Агамемнона, Ахіла - певних богів як наставників при неладах і в небезпеках. До того ж часта поява самих богів людям (про це я вже говорив раніше) доводить, що боги дбають і про держави, й про окремих людей. Це можна зрозуміти також із віщувань, які приходять до людей то вві сні, то навіч. Багато на що нам указують і знамення. Багато чого пізнаємо по нутрощах жертовних тварин; багато чого - іншими способами. Спостереження над ними та їх застосування й привело до виникнення мистецтва дивінації.

167. Отож ніхто ніколи не ставав великою людиною без певного божественного натхнення. Однак ми не повинні думати, що коли у когось буря пошкодила посіви чи виноградники або випадок відняв частку життєвих благ, то це означає, що ту людину, з якою трапилося щось подібне, бог або зненавидів, або нехтує нею. Боги дбають про велике, малим нехтують. Великих людей завжди супроводжує успіх у всіх справах. Адже й нашими, і главою філософів Сократом достатньо було сказано про великі переваги і можливості доброчинства(67).

LXVIL 168. Ось приблизно те, що спало мені на думку і що я вважав за потрібне викласти про природу богів. І ти, Кото, що мене слухав, будеш захищати ту саму справу і врахуєш, що ти один із перших наших громадян; подумаєш і про те, що ти понтифік. А оскільки вам, [академікам], дозволено міркувати і за, й про и, то візьмеш під захист швидше мій бік. І те вміння розмірковувати, яке ти надбав шляхом риторичних вправлянь і розвинув у Академії, волітимеш застосувати мені у поміч. Адже говорити про богів - це й зле, і нечестиво; й не має значення, робиться це від душі чи нещиро.

 

 

Книга третя

І. 1. Коли Бальб закінчив свою мову, Кота, усміхаючись, сказав: «Пізно ти радиш, Бальбе, що мені слід захищати. Доки ти розмірковував, я сам вирішив, що маю тобі заперечити - не стільки для того, щоб тебе спростувати, скільки - щоб спробувати з'ясувати для себе те, що мені не зовсім зрозуміле. А оскільки кожен повинен мати свою думку, то мені важко розмірковувати так, як ти хочеш». 2. Тут втрутився Велей: «Ти не можеш собі уявити, Кото, з яким нетерпінням я хочу тебе вислухати. Бальбові було, звичайно, дуже приємно слухати твою мову проти Епікура. Тепер я готовий щонайуважніше вислухати, що ти говоритимеш проти стоїків. Бо сподіваюся, що ти й до цього, за своєю звичкою, добре підготувався».

3. «Це так, присягаю Гераклом,- відповів Кота Велеєві,- але з Луцілієм мені не так легко сперечатися, як з тобою».- «Чому ж?» - запитав Велей. «Тому,- пояснив [Кота],- що ваш Епікур, як мені здається, не дуже вже змагався за безсмертних богів! Тільки для того, щоб йому не докоряли й не засуджували його, він не наважився заперечувати існування богів. Проте він твердить, що боги нічого не роблять; що вони наділені людськими частинами тіла, але зовсім ними не користуються. Він, очевидно, глумиться, вважаючи достатнім те, що визнає існування блаженної і вічної природи [богів].

4. Що ж стосується Бальба, то певен, ти звернув увагу, як багато він розповів. Можливо, не все правильно, зате дуже до ладу. Отож я збираюся, як уже сказав, не так спростувати його мову, як прояснити те, що гірше зрозумів. Тому, Бальбе, покладаюся на твій вибір і бажання: будеш відповідати мені на деякі запитання, які поставлю (про те, що я мало зрозумів), чи спершу вислухаєш мою мову повністю?»

«Волію відповісти на твої запитання, якщо хочеш, щоб я щось пояснив. І якщо ти навіть захочеш питати мене не стільки заради з'ясування, скільки заради спростування, я вчиню за твоїм бажанням: або відразу відповідатиму на окремі запитання, або, коли закінчиш мову, відповім на всі відразу».

5. Тоді Кота сказав: «Чудово. У такому разі підемо тим шляхом, яким нас веде сама твоя мова.

II. Але, перш ніж про справу, трохи про себе. Воістину, Бальбе, на мене вельми вплинули і твій авторитет, і твоя мова, яка закінчилася закликом пам'ятати, що я - не тільки Кота, але й понтифік. Гадаю, йшлося до того, щоб я виступив на захист міркувань про безсмертних богів, а також обрядів, святинь і релігійних законів, які ми перебрали від предків. Я ж завжди буду захищати їх і завжди захищав. І цю мою думку, яку я узяв від предків (про шанування безсмертних богів), не похитнуть ніколи жодні слова ні вченого, ні невігласа. Тільки, коли мова заходить про релігію, я йду услід за Т. Корунканієм, П. Сціпіоном, П. Сцеволою, а не Зеноном, або Клеантом, або Хрисіпом. Я маю перед собою приклад Г. Лелія, авгура й водночас мудреця. І його, коли він виголошує свою знамениту промову про релігію, я з більшою охотою вислухав би, аніж когось із провідників стоїчної школи.

А оскільки вся релігія римського народу первісно скаладалася із обрядів та ауспіцій, а пізніше до цього додалося третє - віщування (які давалися на основі чудес і знамень тлумачами Сивіли й гаруспіками), то я завжди вважав, що жодною з цих складових частин релігії не можна нехтувати. І я переконаний, що Ромул ауспіціями, Нума введенням жертвоприношень заклали основу нашої держави. І вона ніколи не досягла б такої могутності, якби вищим благочестям своїм не заслужила ласки безсмертних богів. Ось, Бальбе, що думає про це Кота, що думає понтифік. А тепер дай мені зрозуміти, що думаєш ти. 6. Адже від тебе, філософа, я мушу одержати докази на користь релігії, бо предкам нашим я повинен вірити без будь-яких доказів».

III. «Які ж докази ти хочеш від мене одержати?» - запитав Бальб. «Ти,- сказав Кота,- поділив свою мову на чотири частини. У першій ти хотів довести, що боги справді існують. Потім - які вони. Далі - що вони правлять світом. І нарешті - що боги дбають про людські справи. Так, якщо мені не зраджує пам'ять, ти побудував свою мову?» - «Цілком правильно,- сказав Бальб.- Чекаю подальших запитань».

7. «Отож розглянемо,- мовив Кота,- кожне [твоє твердження окремо]. Що боги існують, із цим згодні всі, крім хіба що найнечестивіших людей. І ніхто не зможе переконати мене в протилежному. Але це мені навіяно авторитетом предків. Ти ж мені нічого не доводиш».

«Якщо ти в цьому переконаний,- зауважив Бальб,- тоді навіщо тобі у мене вчитися?»

«Тому,- сказав Кота,- що в цьому нашому обговоренні я буду виступати так, ніби ніколи не чув про безсмертних богів, нічого про них не думав: вважай мене за грубого й неосвіченого учня і пояснюй те, про що запитую». 8. «Тоді кажи,- мовив [Бальб],- які у тебе запитання?» - «У мене? Ну, по-перше, чому ти сказав спочатку, що існування богів настільки очевидне і загальновідоме, що про це й говорити не варто, хоч потім про те саме так багато наговорив?» «З тієї причини,- відповів Бальб,- з якої і ти, Кота (як я помітив), часто, виступаючи на форумі з судовою промовою, закидаєш суддю якомога більшим числом доказів, якщо тільки судова справа надає таку можливість. Так само й філософи роблять, і я, як зміг, зробив. Ти ж, поставивши це питання, немовби запитав, чому я дивлюся на тебе обома очима, хоча цілком міг би й одним побачити».

IV. 9. «Чи доречне твоє запитання,- зауважив Кота,- це ти пізніше сам побачиш. Бо я, виступаючи на суді, якраз не маю звички доводити те, що очевидне й з чим усі згодні. Адже доказами тільки послаблюється очевидність. Та якби я навіть так чинив у судових справах, то в такій бесіді, як наша (що вимагає особливої строгості думки), не став би цього робити. А щодо можливості побачити й одним із двох очей, це теж не доказ, бо обидва ока бачать одне й те ж. Та й природа, якій ви приписуєте мудрість, захотіла так, щоб ми мали два отвори, які ведуть від душі до очей. Саме тому, що ти не був твердо переконаний, що це цілком очевидно, то й вирішив підтвердити існування богів багатьма аргументами. Для мене ж достатньо одного: так нам наші предки передали. Але ти авторитетом нехтуєш, воюєш розумом. 10. Дозволь же моєму розумові поборотися з твоїм. Ти наводиш докази, щоб довести існування богів, і тим самим те, що, на мою думку, є безсумнівним, робиш сумнівним. Я запам'ятав не тільки число, але й послідовність твоїх доказів. Першим був такий: коли ми звертаємо свої погляди до неба, то відразу розуміємо, що є якесь божество, яке усім цим править. Звідси й відомі [слова поета]:

Глянь на сяючу вись, яку всі називають Юпітером.

11. Немовби хтось із наших співвітчизників швидше саме цю вись назвав би Юпітером, а не того Капітолійського бога! Або начебто для всіх цілком очевидно й визнано, що богами є ті, кого Велей і багато інших відмовилися навіть визнати живими істотами (2). Тобі також видався вагомим аргумент, що уявлення про безсмертних богів і властиве усім людям, і дедалі більше поширюється з кожним днем. Виходить, вам подобається судити про такі важливі питання, грунтуючись на міркуваннях дурнів, які, на вашу думку, є все одно що шаленці.

V. Ми, кажеш, бачимо богів віч-на-віч так само, як їх бачив Постумій біля Регільського озера, Ватіній на Солянім шляху. Ще ти казав (вже не пам'ятаю що) про битву локрів поблизу Сагрів. І ти справді вважаєш, що це тиндаріди (як ти їх називав, тобто прості люди), про яких Гомер, що жив лише трохи пізніше (3), говорить, ніби вони були поховані в Лакедемоні. Ці тиндаріди на білих меринах, буцімто, не супроводжувані жодним конюхом, вийшли назустріч Ватінієві й вирішили повідомити про перемогу римського народу простому селянинові, а не М. Катону, який був у той час першим у [сенаті]. Виходить, ти віриш і тому, що слід на камені, схожий на відбиток копита (який і тепер чітко видно біля Регільського озера), полишив кінь Кастора? 12. Але чи не краще вірити (і таку віру справді можна схвалити), що душі найславетніших мужів (якими були й ці тиндаріди) божественні й вічні(4), ніж вірити, що колись спалені могли їздити верхи й битися у лаві? Або, якщо ти стверджуєш, що це справді могло трапитися, треба, щоб ти пояснив, яким чином, а не посилатися на баб'ячі казочки».

13. Тут Луцілій заперечив: «Тобі це здається побрехеньками? Але хіба ж А. Постум не звів на форумі храму на честь Кастора й Полукса? Хіба ти не бачив постанови сенату про Ватінія? А про випадок у Саграх навіть у греків є приказка - якщо вони хочуть у чомусь запевнити, то говорять: „Це ймовірніше за те, що трапилося під Саграми". І ці свідчення хіба не повинні похитнути твою впевненість?» На це Кота відповів: «Ти, Бальбе, воюєш зі мною чутками, а я від тебе домагаюся доказів». [...].

VI. 14. «...настає те, що має статися»(5). Тому що ніхто не може уникнути того, що має трапитися. І часто навіть шкідливо знати, що відбудеться в майбутньому: адже це нещастя - побиватися над тим, чому не можна зарадити; не мати навіть останньої розради - надії. Особливо якщо, як ви говорите, все залежить від долі (6), а доля - це те, що завжди від віку було істинним. Тож яка користь від знання майбутнього; і як воно може допомогти нам убезпечитись, якщо це майбутнє неминуче?

Далі, звідки взялася ця дивінація? Хто перший збагнув значення крякання ворона? Хто відкрив ворожіння при вийманні печінки жертовної тварини? Хто винайшов ворожіння за жеребом? Я, припустімо, вірю у все це(7) й не можу презирливо ставитися до жезла Ата Навія, про якого ти згадав. Але як до цього додумались, це я повинен почути від філософів, особливо тому, що в багатьох випадках ці віщуни обманювали. 15. Лікарі також (ти сам говорив) часом помиляються. Але яка ж схожість між медициною, в якій я бачу розумну основу, і дивінацією, яка не знати звідки взялася? І ще ти гадаєш, ніби боги умилостивлені тим, що Деції принесли себе в жертву. Якою ж великою була тоді суворість богів, коли римський народ нічим іншим не міг їх умилостивити, як тільки убивством таких великих мужів! Справді, це був полководницький задум (те, що греки називають стратегема), але вони були такими полководцями, які приходять на допомогу батьківщині ціною власного життя. Вони знали, що військо, побачивши свого полководця, що мчить на ворога верхи на коні, піде за ним. Так і сталося.

А ось голосу фавна я, признатися, ніколи не чув. Тобі, якщо ти (за твоїми словами) чув, я повірю, хоча зовсім не знаю, що таке фавн.

VII. Отож поки що, Бальбе, ти не переконав мене в існуванні богів, Я, звичайно, вірю, що вони існують, але стоїки цього аж ніяк не доводять. 16. Ти говорив про Клеанта, на думку якого, знання про богів формується в душах людей чотирма способами. Один (той, про який я вже достатньо сказав) народжується із передчуття майбутнього. Другий - від потрясінь, викликаних бурями та іншими явищами. Третій - від надміру корисних речей, які ми одержуємо. Четвертий - від злагодженості зірок і постійності небес. Про передбачення ми вже сказали. Бурі та інші потрясіння, які відбуваються в небі, й у морі, і на землі, ми не можемо відвернути. Тому є багато людей, які лякаються їх і гадають, що їх спричиняють безсмертні боги. 17. Але ж питання не в тому, чи є люди, які вірять в існування богів, а питання таке: чи є боги, а чи їх нема?

Інші докази, які наводить Клеант: рясота корисних речей, якими користуємось, і послідовність у зміні пір року, незмінність небесних явищ - будуть розглянуті пізніше, коли станемо обговорювати провидіння богів, про що, Бальбе, ти багато наговорив. Віднесімо також на пізніше розгляд доказу Хрисіпа, який, за твоїми словами, казав, що коли у природі є щось таке, чого не може здійснити людина, то є також і щось краще за людину. 18. Тоді розгляну твоє порівняння краси світу з гарним домом і твої докази щодо гармонії та взаємозв'язку всього у світі. А поки що віднесімо також короткі й не позбавлені дотепу докази Зенона до тієї частини бесіди, де мова йде про провидіння. Тоді ж, свого часу, розглянемо й те, що ти, фізик, говорив про вогняну силу і про той жар, від якого все пішло. І все, що тобою було сказано позавчора, коли ти намагався довести існування богів тим, що і Всесвіт, і Сонце, й Люна-Місяць, і зірки мають і чуття, і розум. Усе це я відкладу на той самий час. 19. А поки що я знову й знову буду в тебе допитуватися: якими доказами доведеш, що боги існують».

VIII. «Далебі ж,- сказав Бальб,- мені здавалося, що я вже навів докази. Але ти їх спростовуєш таким чином: поставивши мені питання (і я вже готуюся на нього відповісти), раптом звертаєш мову на інше і не даєш мені можливості відповісти. Так ми й обійшли мовчанням такі найважливіші питання, як питання про дивінацію і про долю. Ти їх лише мимохідь зачепив, тим часом як наші звично їх обмірковують дуже ретельно. Щоправда, ці питання до тієї проблеми, яку нині обговорюємо, не мають прямого відношення. Все ж не створюй, будь ласка, плутанини, аби ми змогли з'ясувати до кінця питання, яке розглядаємо». 20. «Чудово,- відповів Кота.- Але, оскільки ти розділив усе питання на чотири частини і про першу ми вже висловились, поміркуймо тепер над другою. У ній, як мені здалося, бажаючи показати, якими є боги, ти довів насправді, що ніяких богів нема. Ти сказав, що найважче - це примусити розум відволіктися від того, що стало звичним для наших очей. А оскільки нема нічого кращого за бога, то ти стверджував, що світ - це, безумовно, бог, тому що в природі краще за світ нема нічого. Як на тебе, ми навіть можемо вважати світ живою істотою; ба більше, споглядати його нашим розумом, як усе інше бачимо очима. 21. Але, говорячи, що нема нічого кращого за світ, який сенс ти вкладаєш у слово „краще"? Якщо „красивіше", згоден. Якщо ти маєш на увазі, що світ вельми пристосований для задоволення наших потреб, згоден і з цим. Але якщо ти маєш на увазі також, що нема нічого розумнішого за світ, то я рішуче, жодним чином не згоден. І не тому, що важко розум одвернути від очей, а тому, що чим більше одвертаю, тим менше можу збагнути розумом те, що ти хочеш.

IX. Нема нічого кращого в природі за світ, говориш ти. А на землі, скажу, нема кращого за наше місто. То що, по-твоєму, місту притаманні розум, мислення, ум? А якщо не притаманні, невже гадаєш, що з цієї причини можна віддати перевагу мурашці перед найчудовішим містом; і то тільки тому, що місту не притаманне жодне відчуття, а мурашка має не тільки відчуття, але й ум, розмисел, пам'ять (8)? Треба бачити, Бальбе, в чому тобі роблять поступку, а не хапати самому, що тобі заманеться. 22. Те, про що ми розлого говоримо, міститься у відомому висловлюванні Зенона, короткому і, як тобі здалося, дотепному: «Те, що користується розумом, краще за те, що розумом не користується. Нема нічого кращого за світ, отже, світ користується розумом». 23. Але так ти, коли твоя воля, доведеш навіть, що світ, певно, чудово читає книги. Тому що, йдучи за Зеноном, ти зможеш (міркуючи подібним чином) дійти висновку: «Те, що грамотне, краще за те, що неграмотне. Нема нічого кращого за світ. Тому світ грамотний». Подібним чином світ може виявитися і красномовним оратором, і математиком, і музикою, і взагалі запізнаним у всякій науці, й, нарешті, світ стане філософом.

Ти часто говорив, що нема нічого такого, що не виходило б із світу (nisi ex ео), і що в природі нема такої сили, яка б виробляла не подібне собі. Але якщо погодитись із цим, то світ не тільки живий і мудрий, він ще й кіфаред, і флейтист. Тому що від нього народжуються представники цих мистецтв.

Отже, жодним чином не доводить цей ваш родоначальник стоїків, чому ми повинні вважати його живим. Ні, світ - не бог, проте нема нічого кращого за нього; нічого доброчиннішого для нас, нічого красивішого на вигляд, постійнішого у своєму русі. А оскільки світ у цілому не бог, то що сказати про зірки, незліченну кількість яких ти зарахував до числа богів. Ти захоплювався їх розміреним вічним рухом і (присягаю Гераклом) мав на те всі підстави, тому що їм справді притаманна вражаюча, неймовірна постійність. 24. Але, Бальбе, не все, чому притаманний певний і постійний рух, треба приписувати швидше богові, ніж природі.

X. Що, по-твоєму, може бути постійнішим за зміну припливів і відпливів у протоці Евріпі поблизу Халкідіки? Або в Сицилійській протоці? Або течії в океані, у тих місцях, де 

Лівію море несите й стрімке відділя од Європи (9).

А морські хвилювання й відпливи біля берегів Іспанії або Британії з їхньою регулярністю і постійністю, що, теж не можуть відбуватися без бога? Либонь, якщо все, що відбувається постійно, через певні проміжки часу, ми будемо вважати божественним, то чи не доведеться назвати божествами й триденну та чотириденну лихоманку? Адже що може бути постійніше за чергування її нападів. Ні, всім цим явищам слід давати розумне пояснення. 25. А оскільки ви цього не можете зробити, то і вдаєтеся до бога, ніби до рятівного сховища.

Тобі здається, що Хрисіп, людина, без сумніву, гнучкого й вигостреного в суперечках розуму, дуже дотепно розміркував. «Якщо,- сказав він,- є щось таке, чого людина не може зробити, тоді той, хто це робить, кращий, ніж людина. Але людина не може зробити всього того, що є у світі. Виходить, той, хто зміг це, переважає людину. Але хто ж може переважити людину, коли не бог? Значить, є бог!» Але у всьому цьому та ж сама плутанина, що й у Зенона. 26. Бо що таке «краще», «пречудово», яка різниця між природою і розумом, при цьому не розглядається. Той же Хрисіп розмірковує: «Якби не було богів, то у всій природі не було б нічого кращого за людину. Але коли якась людина вважає, що нема нічого кращого за людину, то це вельми велика зарозумілість». Звичайно, зарозумілість - цінувати себе вище, ніж світ. Але зовсім не є зарозумілістю, а швидше здоровим глуздом, розуміти, що в людини є відчуття й розум, яких нема ні в Оріона, ні в Сіріуса.

І [ще розмірковує Хрисіп]: «Якщо будинок красивий, то ми розуміємо, що він був зведений для господарів, а не для мишей. Так само ми повинні вважати, що світ - це оселя богів». І я точнісінько так думав би, якби вважав, що світ побудовано, а не створено природою,- що я і постараюсь довести (10).

XI. 27. Та ось у Ксенофонта Сократ запитує: «Звідки б ми отримали свою душу, якби у світі не було жодної душі?» А я питаю, звідки - мова? Звідки - рахунок? Чи, може, будемо вважати, що Сонце, коли підступає чимближче до Люни-Місяця, заводить з ним розмову? Або що світ співає для гармонії, як уважає Пітагор (1)J? Усе це, Бальбе, від природи, але не тієї природи, яка, як каже Зенон, «майстерно прогулюється» (12),- про цю природу Зенона я ще говоритиму. Маю на увазі природу, яка, будучи сама в русі і змінності, цим усе приводить у рух і збудження.

28. Мені припала до душі та частина твоєї мови, в якій говориш про узгоджуваність і взаємозв'язок різних частин природи, які, як ти сказав, ніби зв'язані путами давньої спорідненості. Але я не можу погодитись із тобою, коли твердиш, ніби це можна пояснити тільки тим, що природа вся обійнята (continetur) одним божественним духом. Ні, цю постійність і взаємозв'язок спричиняють тільки сили природи, а не богів. Є в природі ніби «співчуття», яке греки називають сімпатейя. Але те, що велике само по собі, менш за все слід пояснювати впливом божественного розуму.

XII. 29. А яким чином ви спростуєте аргументи Карнеада? Якщо, говорить він, нема жодного тіла безсмертного, то нема й тіла вічного. Але ж нема жодного тіла ні безсмертного, ні такого, яке не можна було б розділити на частини, розібрати й рознести. А оскільки будь-які живі істоти за своєю природою здатні легко піддаватися зовнішньому впливові, то нема серед них такої, яка б уникла якогось впливу ззовні, тобто не мусила б зносити й терпіти [страждання]. І якщо все живе таке, то нема жодного безсмертного. Так само, якщо будь-які живі істоти можуть бути розсічені й розділені на частини, то нема серед них жодної неподільної, жодної вічної. При тому всяка жива істота влаштована так, що змушена зазнавати впливу зовнішньої сили й терпіти його. Отож вона мусить бути смертною і розпадатися на частини.

ЗО. Всякий віск має властивість змінювати форму, тому й нема такої речі, зробленої з воску, яка не могла б змінити своєї форми. Це ж стосується предметів із срібла, міді, оскільки така природа цих металів. Так само (оскільки всі [стихії], із яких усе складається, підвладні змінам) не може бути такого тіла, яке було б незмінним. Але ж ви самі вважаєте, що [стихії], із яких все складається, мінливі. Отож і всяке тіло змінне. Але якби було якесь безсмертне тіло, то воно зовсім не було б мінливим. Звідси випливає, що всяке тіло смертне. А оскільки всяке тіло є або водою, або повітрям, або вогнем, або землею, або складається із суміші цих елементів, або якоїсь їхньої частини, то нема серед них такого, яке б не гинуло. 31. Бо й усе, що з землі, розпадається; і волога така м'яка, що її легко можна і поєднати, й розділити на частини. Вогонь же і повітря легко поступаються будь-якому тискові, бо за природою своєю вони найбільш податливі й легко роз'єднуються. Крім того, кожна з цих [стихій] гине (13), коли перетворюється на іншу. Це відбувається, коли земля перетворюється на воду; і коли з води народжується повітря, а з повітря - етер; і коли всі ці стихії роблять зворотний перехід.

Отож, якщо можуть гинути ті [стихії], із яких складається всяка жива істота, тоді нема жодної живої істоти, яка була б вічною.

XIII. 32. Щоб покінчити з цим [питанням], скажу ще, що неможливо знайти таку істоту, яка ніколи не народжувалася і вічно буде існувати. Тому що всяка жива істота здатна відчувати. Вона, виходить, відчуває тепле й холодне, солодке й гірке; неможливо, щоб вона якимось відчуттям сприймала тільки приємне і не сприймала протилежного. Отже, якщо вона здатна відчувати насолоду, то зазнає також і страждання. А те, що зазнає страждання, неодмінно підлягає і смерті.

Значить, слід визнати, що всяка жива істота - смертна. 33. З другого боку, якщо є щось, що не зазнає ні насолоди, ні страждання, то воно не може бути живою істотою. Жива істота повинна все це відчувати, а коли відчуває, то не може бути вічною. Всяка жива істота здатна відчувати [і насолоду, і страждання], а отже, нема живої істоти вічної. Далі, не може бути такої живої істоти, в якій не було б природного прагнення або відворотності. Прагнуть до того, що відповідає природі, відвертаються від супротивного. Всяка жива істота до чогось прагне й чогось уникає. Те, чого вона уникає, противне її природі, має згубну силу. Отож всяка жива істота неодмінно мусить загинути. 34. Не злічити [факти], які свідчать, що все, що здатне відчувати, неминуче гине. Бо все, що ми відчуваємо, як, наприклад, холод, тепло, насолода, страждання та інше, коли надмірне - згубне. Але нема жодної живої істоти, яка була б цілком позбавлена здатності відчувати. Виходить, нема вічно живої істоти.

XIV. Всяка жива істота має або просту природу, [якщо вона складається з одного тільки елемента] - із землі, або вогню, або з повітря, або з води. (Але таку істоту неможливо уявити). Або жива істота має складну природу, коли являє собою поєднання кількох елементів, із яких кожному відведене своє місце; куди кожен за своєю природою прагне: один - униз, другий - угору, третій - усередину. Ці елементи можуть пробути у змішаному стані деякий час, але залишитися так назавжди - в жодному разі, бо за своєю природою кожний з них неодмінно прорветься на своє місце. Тому жодна жива істота не є вічною.

35. Але ваші, Бальбе, зводять усе звично до вогняної стихії, йдучи, вважаю, за Гераклітом (14). Цього філософа не всі тлумачать однаково. А оскільки він сам не хотів, щоб інші розуміли, що він говорить, то й ми не будемо торкатися цього. Ви ж враховуйте, що вся сила у вогні. Бо й живі істоти, коли в них підходить до кінця тепло, помирають; і у всій природі тільки те живе, те квітне, що містить у собі тепло. Що ж до мене, то я не розумію, чому тіла гинуть від зникнення в них тепла, а не, скажімо, від утрати вологи або повітря; тим більше, що тіла гинуть також і від надлишку тепла. 36. [Так що життя в живих істотах залежить] від вогню не більшою мірою, ніж від інших елементів. Ви, як я розумію, вважаєте, що в природі й у світі єдиний носій життя поза нами - це вогонь. А чому не повітря? Адже із нього складається і дух (animus) (15) живої істоти, від чого вона й називається твариною (animal). Чому ви приймаєте як безперечне, що душа - це ніщо інше, як вогонь? Адже видається куди вірогіднішим, що душа - це щось таке, що складається з вогню і повітря, змішаних належним чином (16). Якщо вогонь сам по собі, без домішку якогось іншого елемента, є живою істотою, тоді (оскільки він, перебуваючи в наших тілах, робить так, що ми здатні його відчувати) не може бути, щоб він сам був позбавлений цієї здатності. Але проти цього можна заперечити також: те, що має відчуття, мусить відчувати і насолоду та страждання. А до кого приходить страждання, до того приходить також і старість. Тож виходить, що ви не можете навіть вогонь уявити вічним. 37. Як же так? Хіба ви самі не твердите, що всякий вогонь потребує поживи й що він не може жодним чином зберегтися, якщо його не підживлювати? Що й Сонце, і Люна-Місяць, і зірки живляться: одні - прісними водами, інші - морськими? Клеант навіть гадає, що саме з цієї причини Сонце і не відходить надто далеко від лінії тропіків, щоб не віддалитися від поживи. Але про це ще скажу пізніше (17). А тепер уже можна зробити висновок, що те, яке може загинути, за своєю природою не може бути вічним. Вогонь, будучи позбавлений поживи, перестає існувати. Отже, вогонь за природою своєю не вічний.

XV. 38. Чи можемо ми уявити собі бога, не наділеного жодною чеснотою? Тому наділимо бога розважливістю - чеснотою, яка передбачає знання того, що добре й що погано, і що ні добре, ані погане. Але кого не торкається і не може торкнутися зло, тому нема потреби розрізняти добро й зло. Яка потреба в розумінні того, чим ми користуємося, щоб через явне можна було збагнути потаємне? Адже для бога немає нічого потаємного. А правосуддя, яке кожному воздає належне, яке має відношення воно до богів? Ви ж самі говорите, що правосуддя породжене людським суспільством, спільнотою людей. Далі - стриманість. Вона полягає у нехтуванні тілесними насолодами. Але якщо на небі є місце стриманості, то є місце й насолодам. А як розуміти, що бог мужній? У чому мужній? У подоланні страждань або труднощів? Чи небезпек? Але ж бога ніщо з цього не торкається. 39. Тому як можна уявити бога, який ні розумом не користується, ні жодною чеснотою не наділений? Коли я обмірковую те, що говорять про богів стоїки, вже не можу ставитися з презирством до невігластва темного натовпу. У що тільки не вірять невігласи! Сирійці поклоняються рибі(18). Єгиптяни обожнили майже всі види тварин. Навіть у Греції багатьох людей зарахували до богів: Алабанда - алабандці, Тенея - тенейці; вся Греція шанує як богів Левкотею (яку раніше називали Іно) і її сина Палемона. Наші шанують Геракла, Ескулапа, тиндарідів, Ромула і ще багатьох інших, в яких бачать нових, приписних громадян неба (19).

XVI. 40. Так міркують про богів неосвічені. Але ви, філософи, хіба кращі? Я не буду зупинятися на тому, що вам здається найбільш ясним. Хай сам світ буде богом. Вірю, що так це й є, коли бачу

...сяючу вись, яку називають всі Юпітером.

Але чому ми до цього додаємо ще багатьох богів? І їх сила-силенна! Мені справді здається, що їх забагато. Ти ось навіть окремі сузір'я називаєш богами, даючи їм або назви тварин, як, наприклад, Коза, Скорпіон, Телець, Лев; або неживих речей, як Арго, Жертовник, Корона. 41. Утім, навіть якщо і з цим примиритися, то інше не тільки неможливо допустити, але й - зрозуміти. Коли ми називаємо земні плоди Церерою, вино - Лібером, то просто вдаємося до загальновживаних висловів. Але чи є шаленець, який би повірив, ніби те, що він їсть,- це бог (20)?

А що стосується тих, які, за твоїми словами, з людей перетворилися на богів, то поясни мені спосіб, яким чином це могло статися? І чому таке перестало відбуватися тепер, хотів би знати? Не уявляю собі, яким чином той [Геракл], за словами Акція, «після того як сам себе спопелив він на Еті», переселився із цього полум'я «до батька вічного дому»?

Однак Гомер примусив Уліса зустрітися у підземному царстві з Гераклом, а також з іншими, хто пішов із життя. 42. До того ж я, передусім, дуже хотів би знати, якого Геракла нам слід шанувати? Бо ті, що досліджують таємничі й маловідомі письмена (21), повідомляють, що Гераклів було багато: найдавніший був народжений Юпітером - теж найдавнішим (тому що з давніх грецьких писань ми довідуємося, що і Юпітерів було багато). Від цього Юпітера і Лісітої, виходить, і народився той Геракл, який, як ми чули, змагався з Аполоном за триніжок. А другий Геракл, єгипетський, як переказують, був народжений Нілом. Він, кажуть, створив фрігійські книги. Третій - із дигітів гори Іди, йому [мешканці Коса приносять жертви на честь підземних богів] (22). Четвертий - син Юпітера й Астерії, сестри Латони. Він особливо шанований мешканцями Тіру, які вважають, що Картагена була його дочкою. П'ятий - в Індії, носить ще ім'я Бел. Шостий - той, який походить від Алкмени і Юпітера, але Юпітера третього: тому що і Юпітерів, як ми вже знаємо, теж багато. Про це ще буду говорити.

XVII. 43. Коли вже зайшла мова про шанування безсмертних богів, то скажу: я більше довідався про це із статутів понтифіків, із звичаїв предків та з тих жертовних посудин, які нам полишив Нума (і про які говорив у своїй короткій, але блискучій промові Лелій), ніж із вчення стоїків. Коли йти за вами, то скажи, що мені відповісти тому, хто поставить питання таким чином: «Якщо є боги, то чи є богинями також і німфи? Якщо і німфи, то, може, й паніски, й сатири? Але вони не боги, отже, й німфи не богині. Однак на їхню честь були офіційно введені їм присвячені храми. Що ж виходить? Виходить, що й ті інші, що їм присвячені храми, не боги? Далі, ти зараховуєш до богів Юпітера й Нептуна, значить, і брат їхній Орк також бог? І ті [річки], які, як кажуть, течуть у царстві мертвих: Ахерон, Коцит, Стікс, Флегетон? І Харон, і Цербер, їх теж треба вважати богами? 44. Але ж цього не можна допустити! Виходить, і Орк не бог? А що ви скажете про його братів?» Ось як розмірковував Карнеад. Не для того, щоб підкопатися під богів (що аж ніяк не личить філософу), а щоб показати, що стоїки нічого не можуть пояснити щодо богів. Він розмірковував таким чином: «Як же так, якщо ці брати входять до числа богів, то невже можна заперечувати, що і їхній батько Сатурн, якого всюди, а більш за все на Заході, вшановують, теж бог? Але якщо Сатурн бог, то слід визнати, що і його батько, Небо - бог, а якщо так, тоді й батьки Неба також повинні вважатися богами: Етер і День, і їхні брати й сестри, яких давні генеалоги називають: Кохання, Обман, Страх, Праця, Заздрість, Доля, Старість, Смерть, Морок, Нещастя, Скарга, Ласка, Підступність, Упертість, Парки, Геспериди, Сни. Адже вони, як гадають, породжені Еребом і Ніччю. Отже, або й цих чудовиськ треба вважати богами, або тих, кого ми назвали першими, не вважати».

XVIII. 45. Можливо, ти скажеш, що Аполон, Вулкан, Меркурій та інші - це боги, а Геракла, Ескулапа, Лі-бера, Кастора, Полукса поставиш під сумнів? Але й їх шанують нарівні з богами, а декого з них навіть набагато більше. Отже, і їх, народжених смертними матерями, треба вважати богами? А Арістей, син Аполона, який відкрив оливкове дерево, а Тесей, син Нептуна, й решта, у кого батьками були боги, хіба не будуть серед богів? А в кого матері [богині]? Очевидно, тим більше [повинні] бути зараховані. Адже й згідно з цивільним правом народжені вільною матір'ю вважаються вільними. Так само і згідно з природним правом народжений матір'ю-богинею, безсумнівно,- бог. Ось мешканці острова Астіпалеї і шанують святобливо Ахіла. А якщо він бог, тоді й Орфей і Рез - боги, бо їхньою матір'ю була муза (якщо тільки морським шлюбам не віддавати переваги перед тими, які чиняться на суходолі). А якщо вони не боги, оскільки їм ніде не поклоняються, тоді яким чином їх уважають богами?

46. І зауваж, що ці були вшановані не за їхнє безсмертя, а за те, що в них бачили людей, сповнених людськими чеснотами, про що, між іншим, ти сам, Бальбе, казав.

Але ж як можна (якщо вважати богинею Латону), не вважати такою і Гекату, яка народилася від Астерії, сестри Латони? Чи й вона теж не богиня? Адже ми й храми їй, і жертовники бачили в Греції. А якщо й вона богиня, то чому не есменіди? Адже й вони мають в Атенах храм; і в нас, як розумію, їм присвячено гай Фуріни. І фурії так само богині - переслідувачки й месниці за злочини та лиходійства. 47. Отож, коли ми будемо вважати богами тих, що беруть участь в тому, що відбувається з людиною, то слід уважати богом також і Народження (Natio), що йому (коли обходимо храми на Ардейському полі) звично приносимо жертву. Він і назву таку одержав від «народжувати» (nascere), оскільки оберігає жіночі пологи. Якщо ж він - бог, тоді боги й всі ті, що були згадані тобою: Честь, Вірність, Розум, Згода. А також і Надія, і Застереження (Moneta), й узагалі все, що нам спаде на думку. Але якщо все це неправдоподібне, то неправдоподібним є й те, з чого це випливає.

XIX. Що ти на це скажеш? І ще. Якщо богами вважати тих, кого люди шанують і визнають за богів, тоді чому не зарахувати до того ж гурту Серапіса й Ісіду? А якщо ми це зробимо, чому відмовити в цій [шані] богам варварів? Давайте ж віднесемо до числа богів і коней, ібісів, яструбів, гадюк, крокодилів, риб, собак, вовків, кішок, лисиць і ще багатьох звірів. Якщо ж їх відкинемо, тоді відкиньмо й тих, про яких ми вели мову раніше.

48. Що ж далі? Іно, яку греки називають Левкотеєю, а наші - Матутою, буде вважатися богинею, хоча вона дочка Кадма? А Кірку, й Пасифаю, і Ета, яких Перса, дочка Океану, народила від Сонця, ми хіба не зарахуємо до гурту богів? Адже Кірку наші колоністи, мешканці колонії (названої її ім'ям), благочестиво шанують. Отож і її будемо вважати божеством? А що скажеш стосовно Медеї? Адже її дідами були двоє богів - Сонце й Океан, батьком - Еет, матір'ю - Ідія. А що - про брата її Абсірта? (У Пакувія він носить інше ім'я - Егіалей, але те, старе ім'я більше вживалося у книгах давніх). Якщо вони не боги, тоді мені страшно за Іно, бо всі вони одного витоку. 49. І Амфіарай буде богом? І Трофоній? Коли, згідно з цензорським законом, землі в Беотії (присвячені безсмертним богам) були оголошені такими, що не можуть бути обкладені податками, тоді наші відкупники заявили, що ще не можна вважати безсмертними тих, що раніше були людьми. Але якщо є богами Амфіарай і Трофоній, то вже, звичайно, й Ерехтей, у якого в Атенах є і храм, і жрець - ми їх бачили. А якщо його зробимо богом, тоді як можна сумніватися стосовно Кодра або інших, що загинули, б'ючись за батьківщину. Якщо це неприйнятно стосовно їх, тоді також стосовно й тих, про яких було сказано вище.

50. Цілком можна зрозуміти, що коли в багатьох державах віддавали шану божественній пам'яті тих, хто прославився своєю доблестю, то це було зроблено, щоб виховати громадян більш доблесними і щоб кожна шляхетна (optimus) людина готова була охоче піти на будь-яку небезпеку заради спільного блага. Із цієї самої причини серед гурту богів опинилися в атенців і Ерехтей, і його доньки. Так само й у дочок Леонта є в Атенах храм, який називається Леокоріон. А мешканці Алабанди шанують Алабанда, засновника їхнього міста, з більшою набожністю, ніж когось із прославлених богів. Коли з цього приводу один із мешканців міста став настирливо переконувати Стратоніка, що, бачте, Геракл не бог, а ось Алабанд - це бог, той йому не без дотепності відповів: «Тож хай гнів Алабанда впаде на мою голову, а гнів Геракла - на твою».

XX. 51. Хіба ти, Бальбе, не бачиш, як далеко може завести сказане тобою про небо й зірки? Богами стали Сонце й Люна-Місяць, у першому греки бачать Апо-лона, а в другому - Діану. Якщо ж Люна - богиня, тоді увійдуть до гурту богів також Люцифер та інші планети, а відтак і мірноплинні зірки. То чому не віднести до богів ще й веселку? Адже вона така гарна, що її за дивовижну красу вважають дочкою Тауманта й онукою Океану. А якщо веселка - божество, то як щодо хмар? Адже сама веселка утворюється з хмар, що якимось чином забарвились. А одна хмара, кажуть, навіть народила кентавра. Але якщо ти внесеш до списку богів хмари, тоді слід внести, звичайно, й бурі, які у римлян справді обожнено (23). Значить, і дощ, і тумани, й бурі, і смерчі треба вважати богами? Наші-бо полководці мали звичай (зважуючись на плавання по морю) приносити жертви морським хвилям. 52. Далі, якщо (мовиш) ми повинні бачити богиню Цереру в самому грунті через його родючість, тоді що це за інша богиня Телус? Якщо це земля, тоді море - бог, бо ти говорив, що це - Нептун. Виходить, і ріки, й джерела теж боги? Саме тому Мазон, завойовник Корсики, і присвятив храм джерелу(24). А в молитві авгурів згадуються Тібр, Спінон, Анемон, Нодин і назви інших ближніх річок.

Отож або це [обожнення продовжуватиметься] без міри, або ми нічого з цього не приймемо, щоб тим самим не сприяти нескінченному множенню марновірства. Тому, гадаю, нічого з цього не треба схвалювати.

XXI. 53. А тепер, Бальбе, нам слід заперечити й тим, хто каже, що боги (поштиво і свято шановані нами) були людьми, які не насправді, а людською уявою перенесені на небо (25).

Почнемо від Юпітера. Ті, кого називають теологами, нараховували спочатку трьох Юпітерів. Із них перший і другий народилися в Аркадії. У одного батьком був Етер. Від цього Юпітера народилися, кажуть, Прозер-піна й Лібер. Другий був сином Неба і народив буцімто Мінерву, від якої, за переказом, пішли війни - вона їх придумала. Третій Юпітер, син Сатурна, був критянином; на цьому острові й могилу його показують.

Діоскурів (Дібскурой) греки звуть на різний кшталт. Першими були троє, яких атенці називають «покровителями» (anactes). Вони народилися від найдавнішого царя Юпітера і Прозерпіни: трітопатри - Загрей, Евбулей, Діонісій. Інші, вже двоє, були народжені Ледою від Юпітера третього - Кастор і Полукс. Третіх дехто називає Алкон, Меламп і Тмол. Це сини Атрея, онуки Пелопа.

54. Що стосується муз, то спочатку їх було чотири: Тельксіноя, Аеда, Арха, Мелета, і батьком їхнім був Юпітер-другий. Інша група муз народилася від Юпітера-третього і Мнемозини, і їх було дев'ятеро. Третя група, теж дев'ять муз із тими ж іменами, народилися від Шерона й Антіопи; поети їх звично називають піерідами й піеріями.

Про Сонце ти сказав, що воно одержало таку назву тому, що є одним-єдиним. Але ж яку велику кількість сонць-[богів] згадують теологи! Один із них син Юпітера, онук Етера; другий - син Гіперіона, третій - син Вулкана, онук Ніла: єгиптяни вважають Геліополь його містом. Четвертий - той, що, як кажуть, у героїчні часи був народжений німфою Ахонто на Родосі й став предком Іаліза, Каміра й Лінда. Від п'ятого, як уважають, на Колхіді народилися Еет і Кірка.

XXII. 55. І Вулканів теж багато. Перший народився від Неба. Від цього Вулкана Мінерва народила того Аполона, якого давні письменники (historici) вважають покровителем Атен. Другого, народженого Нілом, єгиптяни називають Пта і вважають оберегом Єгипту. Третій - від третього Юпітера і Юнони. Він, як гадають, керував ремісничими майстернями на Лемно-сі (26). Четвертий народився від Мемалія й утвердився на островах поблизу Сицилії(27), які тому називають Вулкановими.

56. Із Меркуріїв один народився від батька Неба й матері Дня (28). У нього, за переказом, ганебно похітлива вдача, оскільки він розпалився при вигляді Прозерпіни. Ще один, син Валента й Короніди, живе під землею: його звуть Трофонієм. Третій - син Юпітера-третього і Майї. Від нього і Пенелопи, кажуть, народився Пан. Четвертий мав за батька Ніла - єгиптяни вважають забороненим називати його на ім'я. П'ятий (що йому поклоняються фенети), як кажуть, убив Аргуса. Через те й утік до Єгипту і повідав єгиптянам закони та писемність. Єгиптяни називають його Тотом; і так само зветься у них перший місяць року.

57. Із Ескулапів перший - син Аполона. Йому поклоняються в Аркадії. Він винайшов медичний зонд і, як кажуть, перший став бинтувати рани. Другий Ескулап був братом Меркурія. Його, враженого блискавкою, кажуть, було поховано в Кіносурах. Третій - син Арсіпа й Арсіпої, першим відкрив способи очищення шлунка та видалення зубів. В Аркадії, неподалік річки Лузія, показують його могилу і присвячений йому гай.

XXIII. Із Аполонів найдавніший той, що, як уже мовлено, народився від Вулкана і вважається оберегом Атен. Другий, син Корибанта, народився на Криті і, як кажуть, за цей острів повів суперечку з самим Юпітером. Третій - син Юпітера-третього й Латони; він, за переказом, від гіпербореїв прийшов до Дельф. Четвертий - в Аркадії. Його аркадійці називають Но-міоном, оскільки гадають, що від нього вони одержали свої закони (29).

58. І Діан багато. Перша - дочка Юпітера і Про-зерпіни, кажуть, народила крилатого Купідона. Друга, найбільш відома, як уважають, народжена Юпітером-третім і Латоною. Батьком третьої, за переказом, був Упіс, матір'ю - Глаука (Glauce), яку греки часто називають батьківським іменем.

Багато у нас і Діонісів. Перший народився від Юпітера і Прозерпіни. Другий - від Нілу (він, кажуть, убив Нізу). Батьком третього був Кабір, і він, кажуть, був царем Азії (це на його честь уведені свята Сабазія). Четвертий - син Юпітера і Люни-Місяця. На його честь, як вважають, влаштовуються орфічні свята. П'ятий народився від Ніза й Тіони - його вважають засновником Тріетерид.

59. Венера-перша була народжена богинею Діес-День від Неба. її храм ми бачили в Еліді. Друга - народилася з морської піни(30); від неї і Меркурія, кажуть, народився Купідон-другий. Третя, що народилася від Юпітера й Діони, одружилася з Вулканом. Але від неї і Марса народився, кажуть, Антерос. Четверта - була зачата Сирією від Кипра і зветься Астартою. Вона була дружиною Адоніса(31).

Мінерва-перша - це та, що, як я вже сказав, була матір'ю Аполона. Друга - дочка Нілу; її особливо шанують єгиптяни Саїти. Третя була народжена самим Юпітером - я сказав і про це. Четверта - від Юпітера й Корінти, дочки Океану. її аркадяни називають Корія і вважають винахідницею квадриги. Вона ж, кажуть, убила свого батька, який спробував посягнути на її цноту. Зображують її з крилатими сандалями.

60. Купідон-перший народився нібито від Меркурія і Діани-першої. Другий - від Меркурія і Венери-другої. Третій (Антерос) - від Марса й Венери-третьої.

Ці та інші подібні вигадки були запозичені з Греції, і ти розумієш, Бальбе, як важливо протидіяти їм, щоб вони не скаламутили релігію. А ваші (32) не тільки не спростовують ці [байки], а навіть зміцнюють віру в них, витлумачуючи, що до чого. Однак повернімося до того, на чому зупинилися.

XXIV. 61. То невже ти вважаєш, що для спростування цього потрібні ще тонші докази? Ми бачимо в розумі, вірності, надії, доброчинності, честі, перемозі, здоров'ї, згоді тощо природне (rerum vim), а не божественне. Це або притаманне нам самим (як розум, вірність, надія, доброчинність, згода), або повинно бути бажаним для нас (як честь, здоров'я, перемога). І ось те, в чому бачу тільки користь, зображується також у вигляді статуї, якій воздається шана. Чому ми повинні вірити, що в доброчинстві, честі та іншому міститься божественна сила? Я розумію це тільки в тому разі, коли спізнаю. Особливо це стосується щастя (fortuna). Ніхто не може відокремити від нього непостійність і випадковість, але божеству ці риси, звичайно, не личать.

62. Далі, я не розумію, як може вам подобатися таке пояснення байок і тлумачення імен. Бог Уран-Небо був оскоплений сином; а той (Сатурн) у свою чергу був закутий у кайдани своїм сином. Це та інше подібне ви захищаєте, вважаючи, що ті, хто це вигадав, виглядають не тільки не шаленцями, але просто мудрецями. Доводиться лише жалкувати, що ви зайнялися також тлумаченням імен: Сатурн - тому що він насичується роками. Марс - тому що він орудує великими справами. Мінерва - тому що трощить або що погрожує. Венера - тому що приходить до всього. Церера - тому що породжує. Який небезпечний метод! Адже в багатьох іменах ви напевне загрузнете. Що ти зробиш із Вейовісом? Що - з Вулканом? Хоча, судячи з того, що ім'я Нептун виводиш від «плавати», не знайдеться, певно, жодного імені, походження якого ти не зміг би вивести за однією лише літерою. І, як мені здається, в цьому, либонь, плаваєш більше, ніж сам Нептун.

63. Багато праці, тяжкої і марної, витратили спершу Зенон, після нього Клеант, а потім Хрисіп, щоб пояснити зміст цих байок, щоб пояснити, чому те чи інше божество носить своє ім'я. Але, займаючись цим, ви, звичайно, усвідомлюєте, що річ зовсім в іншому і що це - тільки людські домисли. Насправді те, що ви називаєте богами,- це природне, а не божественне. XXV. Але ще більшою помилкою було надавати боже звання силі-силенній згубного й навіть зводити цьому святилища. Адже на Палатинському пагорбі є храм Пропасниці, а побіля храму на честь ларів стоїть храм, присвячений Орбоні. І на Еквіліні ми бачимо вівтар Злій Долі. 64. Хай будуть викриті філософією ці помилки, щоб, розмірковуючи про безсмертних богів, говорили б тільки гідне безсмертних богів. Я про них мовлю те, що усвідомлюю, але тобі не співчуваю. Ти кажеш, що Нептун - це розпростертий по всьому морю дух разом із розумінням. Так само говориш про Цереру. Але я цього розуміння ні у моря, ні в землі не тільки не можу осягнути своїм розумом, але навіть і уявити собі не можу, що це таке. Отож мені доведеться в іншому місці пошукати доказів того, що боги існують, і з'ясувати, які вони. Я знаю тільки, що вони не такі, якими ти хотів би, щоб вони були.

65. Тепер перейдімо до інших питань. По-перше, чи править світом провидіння богів? Потім, чи опікується воно людськими справами? Бо із висунутих тобою положень ці два лишилися нерозглянутими. І вважаю за потрібне, якщо до вподоби, розглянути їх ретельніше».

«Мені,- мовив Велей,- дуже навіть до вподоби. Тому що я із тим, що вже було сказано, цілком згоден і чекаю ще більшого».

«А я,- додав Бальб,- не хочу переривати твою мову. Проте виберемо для заперечень інший час, і я, звичайно, спробую переконати тебе, але...» (33) [лакуна]

З цього нічого путнього не вийде (34): сварка значна лише. 

Як-бо мені тепер їх умовлять лестивою мовою (35)?

XXVI. 66. Хіба не здається, що вона [Ніоба] немало міркувала, проте сама спричинила свою нечестиву загибель. А ось це, про [Медею], набагато розумніше:

Хто бажа чогось домогтися, справи хай дослухається.

Тим часом інший вірш здатний посіяти всілякі біди:

Він мені своїм наміром розв'язав руки сьогодні вже.

Нині тому я гніву дам волю Й згубу нашлю на зрадника.

Сум - для мене, а стогін - йому; мет - вигнання, йому ж - загин.

Ось той розум, якого тварини не мають, і тільки людина, по-вашому, обдарована ним з особливого благовоління богів. 67. Бачиш, який цінний подарунок ми від них одержали!

І та ж Медея, втікаючи від батька і з батьківщини,

...як батько вже

Став її доганяти і готувався вже затримати,

Іррата живого тіло на шматки окремі порізала

І по полях всюди ті шматкйпорозкидала; це

Щоб, допоки батько сина тіло збиратиме

Й буде якийсь час у розпачі, хутко самій зникнути.

Так вона (жахливим вбивством рідного брата) порятувалася.

68. [Медеї], безумовно, не бракувало ні підступності, ні розуму. А той(36), хто приготував для брата згубне пригощання, хіба не обміркував це з усіх боків?

Нещастя більшого й зла більшого гідний я, 

Бо знищив серце його я і розтрощив горде.

XXVII. Не обійдемо мовчанкою і того, кому

...мало було зваби дружини царської,

про що правильно й дуже правдиво сказав Атрей:

Гадаю, що найвищою є небезпекою 

Царя зганьбити матір і таким чином 

породу зіпсувати царську ницістю.

Але ж і Тієст дуже хитро шукав царства, вдавшись до перелюбства. Атрей про це так говорить:

Додам сюди, що мені батько богів послав 

У вигляді дива: влади опору царської 

Ягня славетне із руном золотистим. Це 

Його зважився викрасти Тієст потайки. 

Дружину собі взявши за помічницю.

69. Чи не правда, величезний злочин був учинений з вельми великим розумом?

Але не тільки театральну сцену заповнюють подібні злочини. Ще більші і в більшій кількості чиняться вони у повсякденному житті. Знає будь-який приватний дім, знає форум, знає курія, [Марсове] поле, знають союзники, провінції, що з допомогою розуму чиняться як добрі справи, так і злі. Причому добрі справи чиняться небагатьма і зрідка, зате злочини - і часто, й багатьма. То хай би краще боги безсмертні зовсім не давали нам ніякого розуму, ніж такий згубний розум. Як хворим людям вино (яке рідко допомагає, а набагато частіше приносить шкоду) краще зовсім не вживати, ніж у надії на сумнівний порятунок наближати вірний загин. Отож, гадаю, краще було б, якби боги зовсім не давали людям цю жвавість думки, цю хитрість, цю винахідливість (усе, що ми називаємо розумом), якщо вони несуть з собою біди багатьом, вигоду небагатьом. Чи не краще було б для людей зовсім не одержувати цей щедрий дар? 70. Ось чому я вважаю, що коли боги мали на увазі ощасливити людей, щедро наділивши їх розумом, то це стосується лише тих, кому вони дарували добрий розум; але таких ми якщо і зустрічаємо, то дуже небагатьох. Неможливо уявити собі також, що безсмертні боги піклуються тільки про небагатьох. Із цього випливає, що боги не піклуються ні про кого.

XXVIII. На це ви звичайно так заперечуєте: боги, мовляв, піклуються про нас найліпшим чином, але багато людей їхніми доброчинствами користуються перекручено. Так буває серед людей: багато хто, одержавши від батьків спадок, зле його використовує. Проте це не означає, що вони не були облагодіяні своїми батьками. Хто це заперечить? Але ж порівняння невдале. Деяніра не хотіла завдавати шкоди Гераклові, коли послала йому туніку, просякнуту кров'ю кентавра. Не хотів також допомогти Ясону (тиранові Фери) чоловік, який ударив його мечем. Адже цим ударом він тільки відкрив чиряк, який мучив тирана і якого не могли вилікувати лікарі. Багато хто, бажаючи зашкодити, допомагає, а бажаючи допомогти - шкодить. Отож дар іще не виявляє справжніх намірів дарувальника. І коли той, хто одержав дарунок, використав його добре, то це ще не означає, що дарувальник зробив це по-дружньому.

71. Усяка розпуста, користолюбство, злочин бувають наперед обміркованими. А коли їх здійснено, хіба не супроводжується те все порухом духу й роздумом, тобто міркуванням? Бо всяка думка - розмірковування: хороше, якщо думка істинна; погане, якщо брехлива. Але від бога ми одержуємо тільки розум (якщо тільки одержуємо), а чи буде він ужитий на благо, чи на зло, це залежить від нас. Тож не варто вважати розум благом, що його одержали люди від богів, ніби спадок, якого батьки залишають своїм дітям. Якби боги хотіли завдати шкоди людям, то кращого способу, ніж подарувати їм розум, вони б не могли знайти. Бо де ще криється коріння таких вад, як несправедливість, боягузтво, як не в розумі?

XXIX. Ми тут згадували Медею і Атрея, трагедійних героїв, які всю силу свого розуму спрямували на обмірковування злочинів. 72. Але хіба не використовують свій розум і незначні люди, персонажі комедій? Хіба не розмірковує той персонаж із «Євнуха»:

Вернутися, може?..

То кличе, то гонить: ні! - навіть якщо благатиме.

А другий, із «Синефебів», на зразок [філософів Нової] Академії, спрямував свій розум на бій проти загальноприйнятої думки, говорячи, що коли «Любов сильна, а грошей зовсім нема», то добре

Скупого батька мати, до дітей грубого, 

Примхливого, що не дбає належно, не любить їх.

73. І цю незвичну думку він підкріплює міркуваннями: [у такого батька, бач, не грішно]

Або нараз прибуток приховать, або 

Поцупити боргові у нього записи, 

(Або й намовити раба, щоб налякав його), 

Пізніше все любенько щоб розтринькати!

І він же доводить, що незручний для улюбленого сина саме м'який та щедрий батько,

Якого ні обманути хитрощами не хочеться, 

Удавшись до викрутасів мало знаних ще. 

Проте добре вже затямив, що доброта батькова 

Від хитрощів мене, напевне, і стримує.

Але хіба ці хитрощі, ці викрутаси, ці обмани могли бути вигадані без участі розуму? О цей чудесний дар богів! [Без нього] хіба міг би Форміон сказати [свої слова в комедії]:

Ну, а тепер мені діда ведіть сюди! 

План в голові готовий вже.

XXX. 74. Однак вийдімо з театру й перейдімо на форум! Ось іде претор на засідання суду. Кого судити? Того, хто підпалив державний архів. А хто ж це зробив? Знатний римський вершник із Піцена Кв. Созій сам зізнався, що це зробив. А ще кого будуть судити? Л. Алена, який, переписуючи державні боргові списки, підробив підписи шести головних [писців скарбниці]. Теж мені хитромудра людина! А згадай інші справи: про толозьке золото (37), про змову Югурти й більш давні - справу Тубула(38), який відверто брав хабарі. А пізніше піднята Педуцеєм справа про злочинні кровозмішувальні зв'язки? А вже в наш час ці щоденні процеси про убивства, отруєння, розтрати, про підроблені заповіти, у зв'язку з чим недавно навіть новий закон вийшов. Ось звідки ця процесуальна формула: «Я стверджую, що крадіжка вчинена тобою і за твоїм задумом». А скільки проходить процесів про зловживання опікунів, про невиконання грошових зобов'язань між співучасниками при закладах, при купівлі, при продажу, при здаванні в найм. Додамо до цього процеси по закону Плеторія. Потім мітлу, (щоб вимітати всілякі шахрування) - тобто закон про зловмисні хитрування, який провів наш друг Г. Аквілій. (Під хитрістю Аквілій розумів той випадок, коли одне роблять для вигляду, а інше насправді).

75. То як, будемо вважати, що й це коріння стількох лих створено безсмертними богами? Бо коли безсмертні боги справді дали людям розум, то виходить, вони дали їм і схильність до зла. Бо схильність до зла - це і є спотворений і спрямований на шкоду розум. Виходить також, що ті боги навчили людей брехати, чинити злочини тощо, чого ні обмислити, ні виконати неможливо без участі розуму. Стара [годувальниця Медеї] вигукнула:

...Хай від сокири в лісі Пеліонському 

Не падає на землю ялина зрубана..

Тому краще б не давали боги людям цієї здібності, яку-бо дуже небагато хто використовує на благо. Та й то часто самі вони виявляються жертвами тих, хто використовує свій розум на зло. Таких же, що безчесно використовують розум, незліченна кількість. Отож і здається, ніби боги наділили людей цим даром - розумом і розсудливістю - не для добрих справ, а для шахрайства.

XXXI. 76. Але ви без упину повторюєте: це, мовляв, провина людей, а не богів,- те саме, якби лікар звинувачував у своїй невдачі жорстокість хвороби, а стерновий - силу бурі. Навіть цих людців (хоча вони слабкі), слід би висміяти. «Та якби не було хвороб і бурі, то кому б ви були потрібні!» - сказав би їм усяк. Але проти богів можна сперечатися ще грунтовніше.

Ось ти кажеш, що у всьому винні люди, їхній гандж. Тоді чом ти, боже, не дав людям такий розум, в якому не було б вад і злочинних нахилів? Хіба боги могли помилитися? Ми залишаємо своїм дітям спадок у надії, що вони добре ним скористаються. Ми можемо в цьому помилитися. Але як міг помилитися бог? Як міг помилитися бог-Сонце, коли посадив на свою колісницю сина Фаетона; або Нептун, який згубив Іполіта(40), коли пообіцяв Тесеєві виконати три його бажання?

77. Це, звичайно, [вимисли] поетів, а ми ж хочемо бути філософами й мати справу не з вимислами, а з фактами. Однак, якби ці самі боги поетів знали, що їхня поступливість виявиться згубною для їхніх же дітей, то треба було б уважати злочином з їхнього боку прагнення такою ціною видатися добрими. Арістон Хіоський часто казав, що шкодять філософи тим слухачам, які погано тлумачать хороші думки. (Через що із школи Арістіпа можуть вийти розпусники, а зі школи Зенона - жорстокі). Коли його думка правильна, тоді філософам краще зовсім не відкривати шкіл, із яких виходять учні з такими вадами. А все через неправильне тлумачення слів учителя. Краще б мовчати філософам, ніж шкодити тим, хто їх слухає.

78. Також якщо люди обертають на зло та обман розум, який безсмертні боги дали їм з добрими намірами, то краще б його зовсім не давали людському родові. Подібно до того, як винен лікар, який велів хворому випити нерозведеного вина, знаючи наперед, що той нап'ється надміру й тут-таки помре, так само винне й ваше провидіння у тому, що воно наділило розумом тих, про кого знало, що вони використають його перекручено й безчесно. Чи скажете, що Провидіння цього не знало? Хотів би це почути! Але ви не відважитеся так говорити. Я-бо знаю, як високо цінуєте ви це Провидіння.

XXXII. 79. Либонь, можна вже завершити й цю частину. Якщо всі філософи згодні, що глупота - це більше зло, ніж усе інше, що випливає і з внутрішніх якостей людини, і з зовнішніх випадковостей, разом узятих (а мудрості ніхто не досягає), тоді виходить, що всі ми перебуваємо під владою найбільшого із зол; і це ми, про яких, як кажете, боги найкращим чином потурбувалися. Бо як вислови «ніхто не здоровий» і «ніхто не може бути здоровий» мають однакове значення, так само (на мою думку) нема різниці й між твердженнями «ніхто не мудрий» і «ніхто не може бути мудрим». Одначе я вже надто багато наговорив про цілком очевидні речі. Телемон ось таким рядком висловив думку, що боги нехтують людьми:

Бо якби не так, то добре було б добрим: та нема цього.

80. Якби боги справді піклувалися про людський рід, то вони мусили б зробити всіх людей добрими або, принаймні, особливо опікували б добрих. Отож чому двох Сціпіонів, мужів найхоробріших і найкращих, подолав у Іспанії пунієць? Чому [Фабій] Максим поховав свого сина, консуляра? Чому Ганібал віддав на смерть Марцела? Чому Кани позбавили життя Емілія Павла? Чому тіло Регула стало жертвою картагенської жорстокості? Чому стіни власного дому не захистили [Сціпіона] Африканського?

Але це все з минулого, й можна було б навести ще багато прикладів. Розгляньмо деякі, ближчі до нашого часу. Чому мій дядько, Рутилій, чоловік безвинний і вельми вчений, перебуває у вигнанні? Чому мого друга Друза було вбито у власному домі? Чому верховний понтифік Кв. Сцевола (зразок стриманості й розважливості) був по-звірячому вбитий перед статуєю Вести? Чому незадовго до цього стількох найзнатніших громадян нашої держави загубив Ціна? Чому найпідступніший з усіх Г. Марій змусив Кв. Катула (людину великої гідності) накласти на себе руки?

81. Дня б не вистачило, якби я захотів перелічити, скільком добрим людям повелося погано, або коли б став згадувати, скільки безчесних щасливо прожили життя. Чому той же Марій, коли всьоме став консулом, щасливо помер у своєму домі старезним дідом? Чому кровожерний Ціна так довго протримався при владі? Але, скажеш, кара його врешті-решт все ж настигла.

XXXIII. Краще було б не допустити, не дати йому згубити стількох прекрасних людей, ніж колись там покарати душогубця. Кв. Варій (чоловік вельми негідний) був-таки відданий на болісну страту. Мабуть, за те, що убив Друза мечем, а Метела - отрутою. Але краще було 6 їм зберегти життя, ніж Варія карати за злочин.

Діонісій тридцять вісім років був тираном вельми багатого й чудового міста. 82. А задовго до нього у найславнішому місті Греції - Пісістрат. Але, скажеш, Фаларіда й Аполодора спіткала-таки кара! Так, але після того, як вони замучили й убили силу-силенну людей. Так, багато розбійників було страчено, однак ми не можемо сказати, що стратили розбійників більше, ніж вони захопили і вбили людей.

Ми знаємо, що Анаксарх, учень Демокріта, був порубаний на шматки кипрським тираном; що Зенон Елейський був після жорстоких катувань страчений. А що вже сказати про Сократа, смерть якого завжди оплакую, читаючи Платона? Тож хіба не бачиш, що боги якщо й розглядають людські справи, то (як видно з їхніх присудів) не бачать жодної різниці [між доброчинністю й злодійством].

XXXIV. 83. Діоген-кінік говорив зазвичай, що Гар-пал, який у його часи зажив слави найудатнішого розбійника, є найправдивішим свідченням проти існування богів, раз йому так довго усміхалося щастя. Діонісій, про якого я вже згадував, пограбувавши храм Прозерпіни в Локрах, щасливо відплив до Сиракуз (41). Попутний вітер допомагав плисти його кораблям, і він, сміючись, сказав: «Дивіться, друзі, як сприяють безсмертні боги плаванню блюзніра». Цей дотепник після такого вдалого початку й надалі дотримувався тих самих поглядів. Приставши зі своїм флотом до берегів Пелопонесу, він вдерся до храму Юпітера Олімпійського і стягнув з бога золотий плащ дуже великої ваги. (Цим одягом прикрасив Юпітера тиран Гієрон зі здобичі, яка дісталася йому після перемоги над картагенцями). І при цьому Діонісій ще й глузував: «Влітку золотий одяг важкий, взимку - холодний»,- і, накинувши на статую вовняний плащ, додав: «Ось цей одяг на всі пори року» (42). Він же наказав зняти в Ескулапа в Епідаврі золоту бороду: не личить, мовляв, сину бути бородатим, коли батько у всіх храмах безбородий(43). 84. Діонісій наказав також винести з усіх храмів срібні жертовники, на яких, за звичаєм давніх греків, був напис: «Добрим богам», говорячи при цьому, що він хоче скористатися добротою богів. Він же без жодного сумніву зняв із простертих рук богів зроблені із золота маленькі статуї Перемоги, а також золоті келихи й вінки, примовляючи при цьому, що приймає їх, а не віднімає; бо нерозумно, мовляв, не брати те, що вони самі простягають і віддають. Адже нам звично просити у них всіляких благ.

Про Діонісія повідомляють, що він усі речі (які, як я казав, виніс іх храмів) виставив потім на ринок, і вони були продані з торгу. А одержавши гроші, Діонісій видав указ, щоб кожний, хто має у своєму домі речі з храмів, до певного дня повернув їх до того храму, звідки вони були взяті. Таким чином, до блюзнірства стосовно богів він додав безчесність стосовно людей.

XXXV. А проте його ні Юпітер Олімпійський не вразив блискавкою, ні Ескулап не виморив до смерті тяжкою і тривалою хворобою. Помер він у власній постелі й був з пошаною похований. А ту владу, яку Діонісій набув шляхом злочинів, передав синові у спадок як справедливу й законну.

85. Те, що я сказав щойно, можна витлумачити й так, неначе я заохочую до беззаконня. Так би воно й виглядало, якби не важлива роль людського сумління, яке без усякого божественного розуму здатне зважувати чесноту й гандж. Якби його не було, все б пропало. І як ні окрема родина, ні держава не буде здаватись розумно влаштованою й організованою (якщо в них добрі справи не винагороджуються, а погані не караються), так і в усьому світі, звичайно, нема божественного правління, коли в ньому не робиться жодної різниці між добрими і злими.

86. Але це тому, скажеш, що боги нехтують дрібницями, не наглядають за кожним клаптем землі, за кожною виноградною лозою. І коли навіть головня або град завдають якоїсь шкоди, то це не Юпітера турбота. І в державах царі не піклуються про всілякі дрібниці. Адже ви саме так і твердите. А хіба я перед цим ремствував, що П. Рутилій втратив лише один свій форміанський маєток, а не втратив усе добро й батьківщину?

XXXVI. Усі люди дотримуються тієї думки, що зовнішні блага (виноградники, посіви, оливкові дерева, рясота плодів землі), взагалі все, що складає життєвий добробут і процвітання, вони мають від богів. Чеснотливість-бо ніколи не вважав одержаною від богів. І це дуже правильно. За чесноти нас справедливо вихваляють, чеснотами ми пишаємося. А цього не могло б бути, якби вони були дарунком від бога, а не залежали від нас самих. Якщо ми несподівано були отримали нову шанобу, або раптом збільшилося наше багатство, або випадково придбали щось приємне, або уникли неприємності, за це дякуємо богам. І таким чином визнаємо, що в цьому жодної нашої заслуги нема, й хвалити нас нема за що. Хто, скажіть, коли дякував богам за те, що він добра людина? А за те, що багатий, що в пошані, що здоровий і неушкоджений, дякують. І Юпітера за це називають всеблагим і найвеличнішим. Не за те, що він нас зробив справедливими, стриманими, мудрими, а за те, що здоровими, неушкодженими, багатими. 88. Ніхто не дає обітниці пожертвувати Гераклові десятину, якщо стане мудрим. Хоч про Пітагора й розповідають, що він (відкривши щось нове у геометрії) приніс музам у жертву бика, але я цьому не вірю. Адже він не побажав навіть Аполонові Делоському принести подібну жертву, щоб не заплямувати кров'ю його жертовника.

Коротше кажучи, всі люди переконані в тому, що щастя слід просити у бога, мудрості - набувати самому. Ми можемо скільки завгодно храмів присвячувати Розуму, Доброчинству, Вірності, але всі ці [якості] містяться у нас самих. Надії ж, здоров'я, багатства, здатності перемагати треба просити у богів.

А розквіт і великі успіхи безчесних - це справді, як говорив Діоген, аргумент проти богів і впливу їхньої могутності [на те, що відбувається з людьми].

XXXVII. 89. Але, скажеш, інколи й хорошим людям сприяє успіх. Справді, тільки ми без усяких підстав приписуємо його безсмертним богам. Діагор (той, якому дали прізвисько «Безбожник») приїхав якось до Самотракії, і там його друг поставив йому питання: «Ось ти вважаєш, що боги нехтують людьми. Але хіба ти не звернув уваги, як багато [в храмі] табличок із зображеннями і з написами? Із них видно, що вони були пожертвувані згідно з обітницею людьми, які щасливо уникнули загину під час бурі на морі й живими-здоровими прибули до гавані».- «Воно-то так,- відповів Діагор,- тільки тут нема зображень тих, чиї кораблі буря потопила і які самі загинули в морі».

Той же Діагор іншим разом плив на кораблі, аж раптом почалася сильна буря. Знічені й перелякані пасажири стали нарікати, що ця біда трапилася з ними не інакше, як через те, що погодилися взяти його на корабель. Тоді Діагор, показавши їм на велику кількість інших кораблів, які так само потерпали, запитав: «Невже ви вважаєте, що й на тих кораблях везуть по Діагору?» Виходить, річ у тім, що твоя доля, щаслива чи нещаслива, ніскільки не залежить від того, який ти і як поводиш себе в житті.

90. Ти кажеш: не на все звертають увагу боги, так само, як і царі. Але що це за порівняння! І на царях лежить велика провина, якщо, знаючи щось, вони залишають його без уваги.

XXXVIII. Але ж бога не можна вибачити за незнання. Адже ви самі дуже гарно захищаєте богів, твердячи, що сила богів така, що коли хтось помре, так і не зазнавши заслуженої кари за свої злочини, то повинні чекати покари його діти, онуки, ще більш далекі нащадки. О вражаюче правосуддя богів! Хіба терпіла б будь-яка держава такого законодавця, який запровадив би закон, щоб за злочин, вчинений батьком або дідом, був засуджений син або онук? [Як це в Акція сказано:]

Коли ж настане кінець нищенню танталідів,

Або чи буде колії повара достатньою

За смерть Миртила їм, небесними призначена(44)!

91. Чи то поети зіпсували стоїків, чи стоїки прищепили це поетам, важко сказати, але й ті, і другі вигадали багато ганебного. Адже той, кого вжалив ямбом Ппонакт чи поранив віршем Архілох, не вважав свою образу «скорботою, насланою богом», а вважав, що він її сам заслужив. І ми, коли спізнаємо хтивість Егіста або Паріса (коли їхня провина ніби волає), ми також не шукаємо причини в богові. Я, зі свого боку, не вважаю, що багато хворих своїм видужанням швидше зобов'язані Ескулапу, ніж Гіпократові, й ніколи не скажу, що лакедемонські закони Спарта одержала від Аполона, а не від Лікурга. Я скажу, що Критолай зруйнував Корінт, а Газдрубал - Картаген. Ці два чоловіки викололи два ока морського узбережжя [знищивши ці два вельми славні міста], а не спересердя якийсь там бог, що (як ви стверджуєте) зовсім і сердитися не може. 92. Але прийти на допомогу цим таким великим і славним містам і зберегти їх бог, безперечно, міг.

XXXIX. Адже ви самі повсякчас твердите, що для бога нема нічого неможливого, він усе може завжди й до того ж без будь-яких зусиль. Подібно до того, як людина може привести в рух частини свого тіла без усякої напруги, варто їй лише подумати й забажати, волею богів може все на світі створюватися, пересуватися, змінюватись. І ви при цьому посилаєтесь не на баб'ячі вигадки, а на фізику, на розумні висновки. Ви говорите, що та матерія, із якої складаються усі речі (і в якій усе міститься), настільки гнучка й мінлива, що з неї можна вмить що завгодно створити й на будь-що перетворити. А творець і правитель усього - божественне Провидіння. Виходить, воно, куди б не рушило, може зробити все, що захоче. Але в такому разі Провидіння або не знає, що може, або справами людськими нехтує, або не може важити, що для людей краще за все.

[Ти кажеш], Провидіння не піклується про окремих людей (45). 93. Нічого дивного, адже воно не піклується про цілі міста. Про міста? Навіть про цілі народи й племена! А коли так, тоді не дивно, що йому взагалі байдужа доля всього роду людського. Але яким чином ви (стверджуючи, що боги аж ніяк не займаються дрібними справами), в той же час учите, що вони розподіляють між людьми сни? Оскільки ви вірите у віщі сни, я даю можливість тобі розібратися і в цьому.

Крім того, ви кажете, що богам теж треба давати обітниці. Але обітниці дають окремі люди. Отож, виходить, божественний розум прислухається також і до окремих особистостей. Як видно, він не такий уже й зайнятий, як ви вважали? Але хай він навіть завалений справами, повертає небо, спостерігає за землею, розпоряджається морями. Чому тоді терпить богів, які нічого не роблять, байдикують? Чому не покладе турботу про людські справи на інших, нічим не зайнятих богів, яких, за твоїми ж, Бальбе, словами, незліченна кількість?

Ось приблизно те, що я хотів сказати про природу богів - не для того, щоб відкинути їх, а щоб ви зрозуміли, наскільки темне це питання, які труднощі постають при його тлумаченні».

XL. 94. Цими словами Кота завершив свою мову. Тоді Луцілігі зауважив: «Ти, Кото, дуже суворо розкритикував учення стоїків про Провидіння богів, учення, яке вони виробили вельми побожно й продумано. Але оскільки вже вечоріє, то ти даси нам, певно, якийсь інший день, щоб ми відповіли на твою критику. Бо я маю намір вступити з тобою у суперечку про вівтарі домашніх богів, про храми й святилища та про стіни Рима, які ви, понтифіки, вважаєте священними й захищаєте Рим релігією більше, ніж він захищений цими мурами. Від усього цього відступитися вважаю для себе недозволенним, доки живу».

95. «А я,- відповів Кота,- й сам хочу, щоб ти, Бальбе, спростував мене. Я волів би, щоб ти всі мої аргументи розвіяв, а не погоджувався зі мною. Я навіть певен, що ти легко переможеш мене».

«Ще б пак,- сказав Велей,- всього можна чекати від людини, яка вважає, що Юпітер посилає нам навіть сни. А вони ж, хоч би якими були пустими, однак не такі пусті, як мова стоїків про природу богів».

Після сказаного ми розійшлися з тим, що Велеєві здалося більш правильним міркування Коти, а мені - більше схожою на правду думка Бальба.

 

 

Фрагменти

З ТРЕТЬОЇ КНИГИ «ПРО ПРИРОДУ БОГІВ»

1) Ціцерон розумів, що є неправда, яку люди [охоче] сприймають, а саме: коли [хтось] багато говорить такого, що сприяє зневаженню побожності. Але при цьому зауважу також, що не треба дискутувати [про це] прилюдно, щоб такий диспут не загасив наявної набожності. (Лактанцій).

2) Перше, отже, неправдиве, [тому що] ця матерія речей (звідки все постало) утворена божественним провидінням. Але вона має і силу малу, й власну природу. Отож і будівничий, коли має намір щось будувати, не творить сам матерію, а лише користується вже готовою і робить з неї, ніби з воску, все, що треба. Так і цьому божественному провидінню треба, щоб матерія була вже готова: щоб не саме її робило, а щоб вона була вже приготована. Тому, якщо матерія не зроблена богом, то й земля, а також вода, вогонь богом не зроблені. (Лактанцій).

3) Важко повірити, що ця безсмертна природа поділена на дві частини: на чоловічу й жіночу стать. До того ж цю проблему вже вельми давно люди допитливого розуму, зокрема римляни, почасти греки, розв'язали у своїх творах; а попереду всіх Тулій та інші. (Арнобій).

4) Чи також смак, який є найбільш бажаним відчуттям з усіх і який, крім інших відчуттів, супроводжується задоволенням...

З НЕВІДОМИХ КНИГ «ПРО ПРИРОДУ БОГІВ»:

5) Тулій у книгах «Про природу богів» каже, що великий рік триває три тисячі рокі. (Сервій).

6) У Ціцерона «Про природу богів»... де про Клеомена Спартанського...

 

 

Примітки

Перекладено за виданням: М. Tullii Ciceronis Opera omnia..., Lipsiae, 1869. Звірено за виданням: Marcus Tullius Cicero. De natura deorum. Academica. Cambridge, 1956.

КНИГА ПЕРША

(1) Свій трактат «Про природу богів» Ціцерон присвятив Марку Юнію Бруту.

(2) Ціцерону були відомі кілька творів грецьких авторів під назвою «Про богів» (зокрема Протагора, Клеанта, Хрисіпа), де розглядалися такі філософські проблеми, як існування богів, їхні атрибути та роль в житті природи і людини тощо.

(3) Це місце треба розуміти так, що філософія повинна передусім уникати догматизму, оскільки сам процес пізнання полягає в постійному переході від незнання до все більш повного, але ніколи не досконалого знання. Можливе прочитання цього місця і з протилежним значенням (inscientiam = in scientiam): «початком філософії повинно бути знання».

(4) Передусім про епікурійців.

(5) Тут Ціцерон має на увазі передусім стоїків.

(6) Ідеться про Нову Академію.

(7) В часи диктатури Цезаря Ціцерон був фактично усунений від політичного життя.

(8) Ціцерон має на увазі смерть улюбленої дочки Тулії (45 p.).

(9) Ще в античні часи цей вислів став крилатим.

(10) Про чотири книги другої редакції твору Ціцерона «Вчення академіків», написаного 45 року. До нас дійшли уривки, які є джерелом наших знань про філософію Нової Академії.

(11) У Сократі академіки вбачали свого родоначальника, посилаючись на його слова «Я знаю, що нічого не знаю» та на його метод обговорення.

(12) Комедія Цецілія Стадія «Юні однолітки», яка є фактично перекладом однойменної комедії Менандра.

(13) Ціцерона 53 року було обрано прижиттєвим членом колегії авгурів.

(14) Латинські свята - чотириденне свято на пам'ять про давній союз латинських міст.

(15) Епікурійська, Стоя, Нова Академія.

(16) Велей відкриває дискусію. Спочатку він критикує вчення Платона і стоїків, потім робить огляд міркувань попередніх філософів з питання про природу богів. А в останній частині своєї мови Велей викладає вчення Епікура про богів.

(17) Тут відчувається саркастичний тон зауваження, спрямованого проти епікурійців.

(18) Згідно із вченням Епікура, існує безліч світів, а боги живуть у просторі між світами.

(19) Тут Велей прагне в карикатурному вигляді показати вчення Стої. Пізніше стоїк Бальб заперечував йому, говорячи, що «про-нойя» - не особа, а термін, який означає божественне провидіння.

(20) Велей має на увазі, очевидно, п'ять форм багатогранників, з яких, за Платоном, куб був основною формою землі, октаедр - повітря, тетраедр - вогню і косаедр - води. П'ята форма, додекаедр, послужила богові для утворення етеру.

(21) Платон вчив, що Всесвіт буде існувати вічно, тому що він створений за подобою свого творця - вічного бога.

(22) Під фізіологією розумілося вчення про фізичну природу взагалі.

(23) Згідно з ученням стоїків, всесвіт періодично гине у світовій пожежі.

(24) У святкові дні римські посадові особи - едили повинні були піклуватися про прикрашання міста і нічне його освітлення.

(25) Епікурійці особливо критикували ідею стоїків про те, що бог створив світ заради людей.

(26) На думку Епікура, боги живуть в ідеальному стані - спокої і блаженстві.

(27) Велей дотримується погляду Епікура, згідно з яким душа зі смертю тіла також умирає.

(28) Так само вчили і стоїки.

(29) На думку Парменіда, фізичний світ складається з концентричних вогняних сфер, у центрі яких перебуває божество, яке править усім світом,- Необхідність.

(30) Парменід персоніфікував як богів Ворожість, Кохання. Але нема жодних свідчень про те, що він вважав богами зірки.

(31) Про чотири елементи - основні речовини: вогонь, повітря, воду, землю. За винятком атомістів, це вчення Емпедокла визнали всі філософські школи, а особливо стоїки.

(32) Тут, мабуть, спотворено. У Арістотеля про це протилежне: «...завжди зберігаються і не зникають» (Метаф. 1, 3, 984а, 8 - 11).

(33) Боги, від яких променяться їхні «образи».

(34) Боги, на думку Демокріта, хоч і складаються з незнищенних атомів, але самі підлягають руйнуванню.

(35) Цитування неточне.

(36) Думка Платона передана спотвореною.

(37) Насправді Ксенофонт ніде не називає Сонце богом.

(38) Ця книга Арістотеля до нас не дійшла

(39) Цю думку Велей приписав Арістотелю.

(40) Насправді Арістотель ніде не називає богом ні вогонь небесний, тобто етер, ні саме небо.

(41) Ідеться, очевидно, про богів народного уявлення, житлом яких вважалося небо.

(42) Згідно з ученням Епікура, спокій і блаженство - ідеальний стан, в якому перебувають боги.

(43) Ксенократ очолив Академію (339-315) по смерті Спевсипа. Його погляди Велей викладає спотворено.

(44) Діоген Лаертський згадує його твір «Про богів».

(45) Зенон та інші стоїки прагнули тлумачити міфи таким чином, щоб зблизити свої погляди на релігію з народною релігією.

(46) Бог, на думку Зенона, не може мати людської подоби. Епікурійці вчили протилежному.

(47) Про «пролепсис» Епікура.

(48) Такі погляди викладає Бальб.

(49) І хоч такі речі могли бути корисними, але для епікурійця некрасиве божество немислиме.

(50) Хрисіп обожнював деякі абстрактні поняття.

(51) На думку Хрисіпа, чотири стихії перебувають у вічному русі і переходять одна в одну.

(52) Асклепій, наприклад, загинув від блискавки Зевса.

(53) Такої високої думки про Епікура був не лише Велей.

(54) Кота дотримується методу Нової Академії не примикати до жодної філософської школи, а все піддавати сумніву.

(55) Оскільки атомів незліченна кількість, то незліченні і їхні поєднання. Ціцерон вкладає до вуст Велея навмисне непереконливий доказ про вічність богів.

(56) Часом Ціцерон зневажливо ставиться до стилю мови Епікура.

(57) Чи слухав Кота лекції Зенона в Атенах, невідомо.

(58) Під «фізикою» Ціцерон розуміє науку про природу в цілому, включаючи і теологію.

(59) Ціцерон має на увазі не школу, а метод.

(60) Атенці відвоювали острів Самос у персів 366 року, куди серед інших колоністів прибув і батько Епікура Неокл.

(61) Справді, промови Геракліта ще в давнину сприймалися важко. Але нема свідчень, що він робив це навмисне.

(62) Тут натяк на відомий міф про Зевса, який, запалавши пристрастю до фінікійської царівни Європи, набув вигляду прекрасного бика і викрав Європу.

(63) Ці рядки належать Квінту Лутацію Катулу (консулу 102 року), якого не слід плутати з поетом Гаєм Валерієм Катулом.

(64) Тобто настання дня.

(65) Жарт Коти полягає в тому, що коли боги всі на одне обличчя, то вони не можуть розпізнати одне одного.

(66) Можливо, йдеться про атрибути богів, наприклад, тризуб Нептуна, блискавки Юпітера тощо.

(67) Ці слова мовлені з сарказмом.

(68) В іншому місці Кота говорить про Епікура протилежне.

(69) Слухачі й учні Епікура збиралися в його саду, поблизу Атен.

(70) Можливо, йдеться про схильність Сократа до іронії та жартів.

(71) Тобто жіночим іменем, очевидно, тому, що цей філософ-стоїк був багатослівним і легковірним.

(72) Про стоїків.

(73) Незрозуміле місце.

(74) Тут Кота викладає вельми темне і незрозуміле місце з промови Велея.

(75) Маємо свідоме викривлення етичних поглядів Епікура.

(76) Про твори Епікура й Метродора.

(77) Такі праці Епікура невідомі.

(78) Як відомо, під час навали персів на Грецію Ксеркс велів зруйнувати всі храми в Атиці.

(79) Софісти, зокрема Критій.

(80) Посилання, очевидно, на твори Евгемера, який повідомляв про те, що на Криті є могила Зевса.

(81) Тобто тлумачення міфів у символічному значенні.

(82) Мається на увазі місто Абдери (у Тракії), мешканців якого вважали у давнину не дуже розумними.

КНИГА ДРУГА

(1) Друга книга містить промову стоїка Луцілія Бальба.

(2) Про стоїків.

(3) Велику перемогу над союзом латинських племен римляни одержали 496 року біля Регільського озера.

(4) Під цим треба розуміти поразку римських легіонів, очолюваних П. Клавдієм Пульхром, завдану картагенцями.

(5) Авгурська колегія поповнювалася лише з числа нобілітету.

(6) У римлян був звичай: рядові воїни перед початком битви повідомляли товаришам по зброї свою останню волю на випадок загибелі.

(7) Ідеться про батька, сина й онука Деціїв. Перший був полководцем під час війни з латинцями 340 року, другий - у битві з етрусками 295 року, третій - 279 року у битві при Аускулі з царем Піром.

(8) Про колегію авгурів.

(9) Колегія авгурів мала «авгурські книги», в яких перелічувалися обов'язки авгурів.

(10) Доказом існування богів, згідно з ученням стоїків, були пророцтва і «знамення» богів.

(11) Бальб має на увазі події 87 року, боротьбу су ланців з марійцями, яких очолював консул Гней Октавій.

(12) Ласки виконували у римлян роль кішок - для знищення мишей.

(13) Для означення душі Ціцерон вживав два латинські слова - «anima» і «animus».

(14) Світ у вченні стоїків уявлявся як єдине органічне ціле.

(15) Таке уявлення в античні часи було досить поширеним.

(16) Тобто стихія вогню.

(17) Згідно з ученням стоїків, світом правлять числа.

(18) Стоїки розрізняли два види вогню: творчий вогонь (етер) і нетворчий (руйнівний) вогонь.

(19) Можливо, йдеться про фрагмент із втраченого трактату Аріс-тотеля «Про філософію».

(20) У творах Арістотеля, які дійшли до нас, таке висловлювання відсутнє.

(21) Ціцерон має на увазі егакурійців.

(22) Тут натяк на те, що мешканці Атики - батьківщини Епі-кура - визначалися дотепністю і схильністю до жартів.

(23) При вивченні математики стіл укривали тонким шаром дрібного піску, на якому креслили геометричні фігури.

(24) Уявний рух мірноплинних зірок на небі є наслідком обертання Землі в протилежний бік.

(25) Планети рухаються у напрямі, протилежному рухові Землі.

(26) 46 року, за два роки до написання Ціцероном трактату «Про природу богів», Цезар увів новий календар. 4

(27) Античні греки і римляни вважали, що місяць породжує роси і тумани, впливає на ріст і розвиток рослин, тварин, людей.

(28) Сатурн, Юпітер, Марс, Венера і Меркурій.

(29) Довжина «великого року» - 12 954 роки.

(30) Наведена Ціцероном тривалість обертання планет сьогодні вважається неточною.

(31) Очевидно, про метеори.

(32) Персей, Продик.

(33) Зміст наведеного вірша незрозумілий.

(34) Тлумачення Бальбом наведених слів не є бездоганним.

(35) Стоїки та епікурійці не визнавали творення «з нічого».

(36) На противагу незліченним святам Епікура

(37) Згідно зі вченням стоїків - від етеру, зірок.

(38) Про «мислячу природу».

(39) Філософи епікурійської школи.

(40) Стоїки.

(41) Якісні особливості: величина, колір, вага.

(42) Тобто веди, повітря, етеру.

(43) Перший небесний глобус був зроблений у Сиракузах (Си-цилія) знаменитим математиком Архімедом (287 - 212). Те саме пізніше зробив Посідоній.

(44) Римський алфавіт складався з 21 літери. Літера «z» вважалася грецькою.

(45) Виверження вулкана Етна в Сицилії відбулося 44 року, незадовго до смерті Цезаря.

(46) Насправді діаметр Місяця майже в чотири рази менший за діаметр Землі.

(47) Тобто поясом Зодіаку.

(48) Для мешканців північної півкулі від 36 градуса північної широти.

(49) За Малою Ведмедицею легше визначати північний напрям.

(50) Сузір'я Дракона

(51) На горизонті, коли ночі короткі.

(52) У цьому сузір'ї античні вбачали образ Ескулапа.

(53) Зодіаку.

(54) Сузір'я Ерідан назване за міфічною річкою, що тече в підземному царстві померлих.

(55) Сузір'я Вовка

(56) Тобто атоми.

(57) Наділена розумом, мисляча природа стоїків.

(58) До етеру.

(59) Венера і Меркурій перебувають ближче до Сонця, а тому відчувають сильніший його вплив.

(60) Про яку тварину йде мова, невідомо.

(61) У творах Арістотеля подібного повідомлення немає.

(62) В описі людського тіла, поданого Бальбом, чимало помилок.

(63) Подібне уявлення було широко розповсюджене у давнину.

(64) Давні греки і римляни вважали, що кров тече по венах, а по артеріях проходить повітря.

(65) Більшість стоїків вважали, що розум перебуває в серці, тобто в грудях.

(66) Так вважали і Хрисіп та Посідоній.

(67) На думку стоїків, чеснотливість сама по собі достатня для того, щоб бути щасливим.

КНИГА ТРЕТЯ

(1) У третій книзі «Про природу богів» Кота з позицій Нової Академії критикує погляди стоїків у питанні про богів.

(2) Кота має на увазі небо і небесні світила

(3) Тут Ціцерон вважає Гомера мало не сучасником Троянської війни, хоча в іншому місці переносить Гомера в пізніші часи.

(4) Старіш стоїки вважали душі довговічними, але не безсмертними.

(5) Перед цими словами втрачено, певно, значний шмат тексту.

(6) Усе залежить від долі.

(7) Зовсім протилежне Ціцерон говорить в іншому місці.

(8) Стоїки були іншої думки.

(9) Вірші з «Аналів» Енія.

(10) Цієї частини доказу бракує.

(11) Кота висміює вчення Пітагора про гармонію небесних сфер.

(12) Кота пародіює вислів Зенона.

(13) Стоїки вбачали у взаємоперетворенні стихій не загибель, а лише зміну стану.

(14) Стоїки, зокрема Зенон, перебували під впливом Геракліта.

(15) Ця думка була досить поширена в античні часи.

(16) Саме це стверджували деякі стоїки, зокрема Панетій.

(17) Ця частина трактату втрачена.

(18) Сирійську богиню Атаргатіс уявляли з риб'ячим хвостом.

(19) Так попервах називали найбідніших громадян.

(20) Кота навмисне огрублює вчення стоїків.

(21) Очевидно, олександрійські учені.

(22) Згідно з міфом, Геракл по смерті став одним з богів підземного світу померлих.

(23) П. Корнелій Сціпіон 249 року, після того як римський флот уцілів під час сильної бурі на морі, спорудив у Римі храм Бурі.

(24) Справді, у римлян було божество Фоне («Джерело»).

(25) Кота мав на увазі філософів, які поділяли погляди Продика і Евгемера

(26) Сліди вулканічної діяльності на о. Лемнос приписувалися Вулкану.

(27) Йдеться про Ліпарські острови.

(28) Слово «день» у грецькій та латинській мовах жіночого роду.

(29) «Закон» грецькою мовою «номос».

(30) Один із варіантів міфу про народження Венери.

(31) У Сирії і на Кипрі культ Венери-Астарти був у особливій пошані.

(32) Стоїки.

(33) Перед XXIV розділом випала, певно, частина тексту.

(34) Цей і останній рядок вірша - цитати з трагедії Енія «Медея».

(35) Про Креонта, корінтського царя.

(36) Атрей.

(37) Квінт Сервілій Цепіон, захопивши 109 року місто Толосу в Галії, пограбував храм Аполона, за що був засуджений на вигнання.

(38) Справа претора Тубула розглядалася 142 року.

(39) Вступні вірші з трагедії Енія «Медея». На горі Пеліон у Тесалії зрубали дерева, з яких було збудовано корабель «Арго», що на ньому Ясон поїхав до Колхіди.

(40) Одне з трьох бажань Тезея - смерть власного сина.

(41) Джерело опису цього випадку невідоме.

(42) За іншими джерелами, Діонісій пограбував храм Юпітера Олімпійського в Сиракузах.

(43) Аполон, батько Ескулапа, завжди зображався без бороди.

(44) Вірші з трагедії Акція «Атрей».

(45) Про окремих людей.

 


© Aerius, 2004