Марк Туллій Ціцерон
Про закони
Переклад Володимира Литвинова


© Marcus Tullius Cicero. De Legibus

© В.Литвинов (переклад з латини), 1998

Джерело: М.Т.Ціцерон. Про державу. Про закони. Про природу богів. К.: Основи, 1998. 476 с. - С.: 155-246.

Сканування і коректура: SK (ae-lib.org.ua), 2004


Зміст

Книга перша

Книга друга

Книга третя

Фрагменти

 

Примітки

 


 

 

Книга перша

1. 1. АТИК: Гай он той і цей ось арпінатський дуб я впізнаю. Про гай не раз бо читав у «Марії»(1). Якщо славетний дуб зберігся, то це саме він і є, бо дуже старий.

КВІНТ: Так, любий Атику, він є і буде вічно. Бо його посадила уява [поета]. Жоден рільник, хоч би як він старався, неспроможний посадити дерева на такий довгий час, як може це зробити віршем поет.

АТИК: Яким же чином, Квінте? Точніше, що саме сіють поети? Якщо не помиляюся, ти, хвалячи брата, про себе дбаєш (2).

КВІНТ: Хай буде й так. А все ж, доки латинське письмо буде говорити, не зникне з цього місця дуб, і його називатимуть Марієвим. Бо, як говорить Сце-вола в «Марії>, написаному моїм братом,

У незліченних віках буде сивіти той дуб (3).

2. Це й не і ивно, якщо твої любі Атени у своїй моці могли навіки зберегти оливу(4), або якщо на Делосі нам ще й нині показують високу й струнку пальму, яку гомерівський Уліс (як він говорить) бачив там [своїми очима]. І якщо чимало іншого, що ми бачимо в багатьох місцях, існує [завдяки легендам] довше, ніж це можливе у природі. Отож хай буде він тим славетним дубом, який приносить жолуді і з якого колись злетіла

Вісниця злотоволоса Юпітера, з вигляду дивна *.

Та коли негода і час знищать його, в цій місцині залишиться дуб, який називатимуть Марієвим дубом.

3. АТИК: У цьому я не маю сумніву. Але питаю вже не тебе, Квінте, а самого поета: чи твої вірші посадили цей дуб, чи ти лише описав те, що сталося з Марієм?

МАРК: Певно, що я відповім тобі, Атику, але не раніше, ніж ти сам відповіси мені. Чи правда, що Ромул, після своєї смерті, бродячи неподалік місця, де тепер стоїть твій будинок, сказав Прокулу Юлію, що він бог і називається Квіріном? І велів звести йому храм на цьому місці? І чи правда, що в Атенах, знов-таки неподалік твого попереднього будинку, Аквілон викрав Орітію (6)? Адже саме так розповідає легенда.

4. АТИК: До чого ти хилиш, точніше, навіщо про це питаєш?

МАРК: 3 єдиною метою: щоб ти не розпитував надто наполегливо про те, що дійшло до нас завдяки легендам.

АТИК: Але ж у «Марії» багато сумнівного. Чи то вигадка, чи було насправді, та дехто (оскільки це стосується недавнього минулого і людини з Арпінату) хоче довідатися про правду саме від тебе. ,

МАРК: Та і я, присягаю Гераклом, не хочу прославитись як брехун. Однак дехто, мій любий Тите, чинить нерозумно. Це ті, хто в цьому питанні вимагають правди від мене не як від поета, а як від свідка. І я не маю сумніву, що ці самі люди вірять у те, що Нума розмовляв з Егерією, а орел поклав на Тарквінія шапку Фламіна.

КВІНТ: Як бачу, брате, що, на твою думку, в історичній оповіді слід дотримуватися одних законів, а в поезії - інших.

5. МАРК: Звичайно, Квінте! Адже в першому випадку все спрямоване на те, щоб повідомити правду, а в другому більша частина на те, щоб зробити [людям] приємність. Щоправда, і у Теопомпа є незліченна кількість оповідань.

II. АТИК: Ось нагода, якої я чекав. Не помину її.

МАРК: Якої нагоди, Тите?

АТИК: Тебе вже давно просять, точніше від тебе вимагають історичної оповіді. Адже [люди] думають, що коли такою оповіддю займешся ти, то і ми в цьому відношенні ніскільки не поступимося Греції. А щоб ти знав мою особисту думку, я скажу, що твій обов'язок не лише перед тими, хто займається літературою і одержує задоволення від цього, але також і перед батьківщиною; щоб вона, порятована тобою , саме тобою була і звеличена. Адже в нашій літературі нема історичних оповідей, як я сам знаю і від тебе вельми часто чую. Ти ж, безсумнівно, можеш досягнути успіхів у цьому, оскільки (як і сам уважаєш) ця праця більш за інші придатна для оратора.

6. Тому берися за справу, просимо, і вибери час для такого твору про події, досі або невідомі нашим співвітчизникам, або залишені ними без уваги. Бо якщо (після літописів верховних понтифіків, найприємніших книг, які тільки можливі) звернутися до Фабія, або до тієї людини, про яку ти завжди згадуєш,- до Катона(8), або Пізона, або Фанія, або Ренонія (хоч серед них один вирізняється більшою, інший - меншою силою викладу), то хто може бути нуднішим за всіх цих людей? Щоправда, Целій Антипатр, сучасник Фанія, писав трохи жвавіше. Саме він, хоча відзначався грубою мовою і був позбавлений блиску та мистецької майстерності, все ж міг спонукав інших до того, щоб вони писали старанніше. Та ось йому на зміну прийшли Гелій (9), Клодій і Aceлітон - у них нема нічого спільного з Целієм, швидше є щось спільне з безбарвністю викладу та незграбність давнішніх письменників.

7. Бо навіщо мені згадувати про Макра? Він при своїй велемовності, щоправда, вирізняється деякою дотепністю, однак усе ж запозичує її не з ученої рясоти греків, а в жалюгідних латинських переписувачів. Але його друг Сисена, вводячи до промови багато чого цілком слушного [для латинської мови], безумовно, перевершив усіх письменників, що жили до нашого часу,- за винятком, можливо, тих, які ще нічого не опублікували. Міркувати про них ми не можемо (10). Але у вашому колі [Сисену] ніколи не вважали за оратора, й історію свою він виклав якось по-дитячому. Тому він, з усіх відомих грецьких письменників, яких читають, одного лише Клітарха, певно, і хоче наслідувати (крім цього, нікого не знаючи). Але якби й міг з ним зрівнятися, то не досягнув би досконалості того. Отож справа за тобою. Це завдання покладаємо на тебе - звичайно, якщо Квінт не має іншої думки.

III. 8. КВІНТ: Певно, що ні. Ми про це вже не раз говорили. Але в нас виникла невелика суперечка.

АТИК: Яка саме?

КВІНТ: Стосовно часу, від якого треба почати виклад. На мою думку, від найвіддаленіших часів, бо вони описані так, що цього навіть і прочитати не можна. Але сам [Марк] надає перевагу оповіді про сучасні йому події, щоб мати можливість охопити ті із них, в яких він брав участь сам.

АТИК: Особисто я готовий швидше погодитися з ним. Адже найважливіші події відбулися за нашої пам'яті і нашого віку. Більше того, він таким чином прославить заслуги найдорожчого Гнея Помпея и і торкнеться також і славного та вікопомного свого року (12). Хотів би, щоб він говорив саме про нього, а не, як мовиться, про Рема і Ромула.

МАРК: Я добре розумію, Атику, що від мене вже давно вимагають такої праці. Я не став би відмовлятися від неї, якби мені надали для неї хоча б трохи цілком вільного часу. Адже за такий великий труд не можна братися, коли ти поглинутий справами і твоя увага відволікається. Для такої роботи необхідні дві умови: бути вільним і від клопотів, і від державних справ.

9. АТИК: Скажи, а де ти взяв вільний час для роботи над іншими творами, яких написав більше, ніж будь-хто з нас (13)?

МАРК: У мене іноді буває вільний час, витрачати який без користі я собі не дозволяю. Таким чином, якщо трапляються вільні дні, коли можу пожити в селі, то я, залежно від їх кількості, і пишу свої твори. Що ж стосується історії, то до неї можна приступити, лише забезпечивши собі дозвілля. І її не можна закінчити за короткий час. Та і я кожного разу, коли до чогось приступаю, не знаходжу зазвичай собі спокою, якщо змушений буваю робити іншу справу, і розірвану тканину [оповіді] сплести знову мені буває важче, ніж закінчити почату.

10. АТИК: Твої слова, безумовно, свідчать про те, що тобі треба легатство (14) або якусь подібну до нього перерву в заняттях, що забезпечило б тобі свободу й дозвілля.

МАРК: Що стосується мене, то я покладаю надію на твоє звільнення від занять, на яке маєш право за віком. Тим більше що я, дотримуючись заповіту батьків, не схильний відмовлятися від того, щоб, сидячи у своєму кріслі, давати поради з питань права і нести принадні й почесні обов'язки вельми діяльної старості. Адже таким чином я міг би і до тієї справи, якої ти чекаєш від мене, і до багатьох інших справ, ще більш вдячних та важливих, прикласти стільки праці, скільки захочу.

IV. 11. АТИК: Одначе твоїх міркувань, певно, ніхто не знає, і тобі слід завжди говорити про них - тим більше що ти змінився сам і засвоїв інший вид красномовства. Отож так само, як твій близький друг Росцій на старість почав співати вірші тихіше і навіть сповільнював супровід флейти (15), так і ти потроху зменшуєш запал своїх виступів (ще недавно вельми різких), і мова твоя вже мало чим відрізняється від спокійних міркувань філософів. Та оскільки навіть глибока старість може зберегти [такий вид красномовства], то не думаю, щоб тебе можна було звільнити [від ведення справ у суді].

12. КВІНТ: А я, присягаю Гераклом, гадаю, що наші співгромадяни підтримали б тебе, якби ти став тлумачити право. Тому, якщо вважатимеш за потрібне, випробуй себе [в цьому].

МАРК: Звичайно, Квінте, у такій спробі не було б жодної небезпеки. Та боюсь, коли б я, прагнучи зменшити свою працю, не збільшив її. І коли б до цього ведення справ у суді, до якого ніколи не приступаю без підготовки і роздумів, не додалося ще й тлумачення прав (16), обтяжливе не так через працю, якої воно вимагає, як тому, що позбавить мене можливості обмірковувати свої промови. А без цього я жодного разу не приступав до бодай однієї хоч трохи важливої [судової справи].

13. АТИК: Чому ж тоді не розтлумачиш нам саме цього [питання], коли вже, як ти мовиш, трапився в тебе вільний час, і не напишеш про цивільне право докладніше, ніж писали інші? Адже ти, пригадую, з раннього віку запопадливо вивчав право - тоді і я також відвідував Сцеволу (17). І ти, здавалося, ніколи не захоплювався так сильно [ораторським мистецтвом], щоб на цивільне право дивитися зверхньо.

МАРК: Штовхаєш на тривалі роздуми, Атику! Однак (якщо Квінт не наполягає, [щоб ми зайнялися чимось іншим]) я [почну] і висловлюсь, доки ми вільні від занять.

КВІНТ: Я охоче послухаю. Бо справді, [якому ще заняттю] я міг би віддатися, крім цього, [тобто хіба я міг би провести цей день краще?]

14. МАРК: Чому б нам у такому разі не піти до тих місць, де звичайно прогулюємося і проводимо час? Поблукавши там доволі, відпочинемо і з приємністю поставимо питання один одному.

АТИК: Тоді, якщо хочете, ось сюди, до річки [Ліріс], до її тінистого берега. Але починай, будь ласка, вже нині викладати свої погляди на цивільне право.

МАРК: Мої погляди?.. У нашій державі, гадаю, були видатні мужі, що мали звичку розтлумачувати це право народові і давати йому поради. Але вони, оголосивши про важливі справи, займалися дрібницями. Та й справді, що ще є таким важливим, як закони держави? І водночас що ще настільки незначне, як завдання людей, до яких звертаються за порадою? їхня діяльність необхідна [народові], і я, прецінь, не думаю, щоб люди, які взяли на себе цей обов'язок, не були обізнані і в загальних питаннях права. Однак цим так званим цивільним правом вони займалися тільки до такої міри, щоб бути корисними народові. Адже право, коли знайомишся з ним, здається неважливим, а в житті воно, навпаки, необхідне. Отож до чого закликаєш мене, точніше, що мені радиш? Може, складати книжечки про право накрапання дощу і руйнування мурів (18)? А чи, може, створювати формули стипуляцій та судових рішень? Але ж усе це ретельно описане багатьма людьми (19), які, до того ж, приділяли увагу дрібнішим питанням, ніж ті, вирішення яких, на моє переконання, чекають від мене.

X. 15. АТИК: Якщо хочеш знати, чого від тебе чекаю (оскільки ти написав твір про найкращий державний лад), то слухай: вчиниш добре, якщо саме ти напишеш і про закони. Адже саме так, знаю, вчинив славетний Платон, перед яким ти схиляєшся і якого ставиш вище за всіх та дуже любиш (20).

МАРК: Ти хочеш, щоб ми, за прикладом Платона, який (як сам писав), гуляючи літнього дня в кипарисових гаях і на лісових стежках Гноса (часом зупиняючись для відпочинку), розмірковував з критянином Клінієм і лакедемонцем Мегілом про державні установлення і найкращі закони; хочеш, щоб і ми, гуляючи серед цих високих тополь зеленим і тінистим берегом, час від часу зупиняючись для перепочинку, розглянули ці ж питання ретельніше, ніж цього вимагають звичаї, заведені на форумі?

АТИК: Так, я хотів би послухати саме про це.

МАРК: А що скаже Квінт?

КВІНТ: Нічого більше до цього додати не можу.

МАРК: І ти цілком правий. Ви можете бути певними, що жодним іншим чином, окрім міркування, не можна виявити краще, що саме природа дала людині. Не можна виявити ні велику силу найкращих якостей людського розуму, ні завдання, для виконання якого ми народилися і з'явилися на світ; ні зв'язок між людьми і природне їх об'єднання. Коли все це буде розтлумачено, матимемо змогу знайти джерело законів і права.

17. АТИК: На твою думку, вчення про право слід черпати не з преторського едикту (21), як нині чинить більшість людей, і не з Дванадцяти таблиць, як чинили наші попередники, а з глибин філософії?

МАРК: У цій бесіді, Помпонію, ми не розглядали ні питання про те, як даємо висновок [перед претором] (22), ні про те, яку пораду слід дати стосовно того чи іншого випадку. Припустимо, що ця справа важлива (а такою вона і є насправді), що нею колись успішно займалися численні славні мужі, а нині, завдяки своєму незвичайному авторитетові і знанням, займається одна людина(23). Але ми повинні при обговоренні охопити все питання про право і закони так, щоб цьому, як ми його називаємо, цивільному праву було відведено, так би мовити, лише невелике і обмежене місце. Адже ми маємо розтлумачити природу права, яку слід шукати в природі людини. Нам доведеться розглянути закони, яких будуть дотримуватися гурти громадян. Потім вивчити вже складені і цілком певні права та постанови народів. При цьому ми не пропустимо також і так званих громадянських прав нашого народу.

VI. 18. КВІНТ: Ти, брате, воістину глибоко і, як належить, із самих витоків береш те, що ми вивчаємо. Ті ж, хто передає нам цивільне право інакше, передають нам не стільки шляхи правосуддя, скільки шляхи ведення позовів.

МАРК: Це не так, Квінте! Позояви породжує швидше необізнаність у праві, а не знання права. Втім, про це пізніше. Тепер же звернемось»» до основ права.

Отож вельми вчені мужі(24) визнали за потрібне виходити з поняття закону. І ввони, прецінь, мають рацію,- за умови, що закон (як вони ж і визначають його) закладений у природі найвищим розумом, який велить нам чинити те, що слід чинити, і забороняє протилежне. Цей же розум, коли він зміцнів у думках людини та вдосконалився, і є законом, сенс якого в тому, що він велить чинити правильно, а коїти злочини забороняє. Вважають, що звідси і грецька назва [«номос», оскільки закон «виділяє»] кожному те, що йому належить (25), а наша [назва «lex» на мою думку, походить] від слова «legere» [вибирати]. Бо якщо греки вкладають у поняття закону сенс справедливості, то ми вкладаємо сенс вибору. Але закону все ж таки властиво і те, й інше. Якщо ці міркування правильні (а як на мене, я схильний думати, що в цілому це правильно), то виникнення права Слід виводити із поняття закону. Бо закон є силою природи. Він - розум і свідомість мудрої людини. Він - мірило права і безправ'я (26). Але оскільки вся наша мова грунтується на уявленнях народу, то нам час від часу доведеться говорити так, як говорить народ, і Називати законом (як це робить простолюд) ті положення, які в писаному вигляді визначають те, що вважають за потрібне: або заохочуючи, або забороняючи. Виходьмо ж при обгрунтуванні права з того найвищого закону, який (бувши спільним для всіх віків) виник раніше, ніж будь-який писаний закон, точніше, раніше, ніж будь-яка держава узагалі була заснована.

20. КВІНТ: Це буде правильніше й розумніше з огляду на особливість нашої бесіди.

МАРК: Отож чи згоден ти з тим, аби ми простежили виникнення самого права від його джерела? Коли ми знайдемо його, у нас не залишиться сумніву стосовно того, до чого нам віднести те, що ми розглядаємо.

КВІНТ: Гадаю, так і слід чинити.

АТИК: Приєднай і мій голос до пропозиції брата.

МАРК: Ми повинні суворо дотримуватись того державного ладу, перевагу якого Сціпіон довів у відомих шести книгах (27); узгоджувати всі закони з цим видом держави і насаджувати добрі звичаї. Та позаяк встановлювати все це писаними законами не можна, то я шукатиму корені права в природі, під проводом якої нам і слід розвивати все наше міркування.

АТИК: Цілком правильно. Саме під її проводом заблукати неможливо.

VII. 21. МАРК: Отож чи згоден ти з нами, Помпонію (адже думку Квінта я знаю), в тому, що всією природою править безсмертних богів воля, розум, влада, думка, повеління? Певно, є й інше якесь слово, яким можна чіткіше висловити те, що хочу сказати? А якщо ти згоден з цим, тоді краще від нього й починати розгляд питання.

АТИК: Цілком згоден,- якщо тобі це до вподоби. Спів птахів і шум струменів, гадаю, позбавить небезпеки, що мої слова почує хтось із моїх однодумців (28).

МАРК: Але тобі слід остерігатися. Адже вони (така вже звичка чеснотливих мужів) дуже гнівливі і не потерплять, коли довідаються, що ти зрадив першу тезу великого мужа, який пише: «Божество не тривожиться ні за себе, ні за інших».

22. АТИК: Продовжуй, прошу. Бо я хочу знати, що витікає з того, в чому я зробив тобі поступку.

МАРК: Скажу коротко. Йдеться ось про що: істота здатна передбачати, міркувати; істота різнобічна, спостережлива, пам'ятлива, сповнена розуму і кмітлива, яку ми називаємо людиною, була створена вищим божеством і поставлена, так би мовити, в чудові умови.

Адже з істот усіх видів і різноманітної природи одна тільки людина здатна думати і міркувати, чого всі решта позбавлені. Але що є в людині, та й на всьому небі і на землі більш божественним, ніж розум(29)? Коли цей розум досягне зрілості і досконалості, то його справедливо називають мудрістю. 23. І оскільки краще за розум нема нічого (і він притаманний як людині, так і божеству), то перший зв'язок між людиною і божеством - у розумі. Але якщо спільним для людини і божества є розум, то цей розум повинен мислити правильно. А оскільки розум є законом, то ми, люди, повинні вважатися зв'язаними з богами також і законом. Далі, між ким існує спільність у вигляді закону - існує спільність і у вигляді права. А ті, у кого закон та право спільні, повинні вважатися приналежними до однієї і тієї ж громади. Навіть більше, якщо вони слухаються одних і тих же імперію та влади(30), то вони ще вищою мірою слухаються небесного розпорядку, божественної думки і владного божества. Тому весь цей світ треба розглядати вже як єдину громаду богів і людей (31). У гуртах людей положення гілок роду, на основі відомих правил, про які буде сказано у свій час, визначається агнацією. У природі це настільки величніше і славетніше, що люди зв'язані з богами агнацією і походженням.

VIII. 24. Бо, коли вивчають природу людини, звичайно висловлюють і такі погляди (вони, безумовно, відповідають дійсності): у зв'язку з постійним рухом і обертанням неба колись настала певна зрілість всесвіту. Саме завдяки їй був насаджений людський рід; розповсюджений і розсіяний по землі, він був наділений даром - душею. І в той час, як усі інші складники свого єства люди одержали від смертних істот (причому начала ці неміцні і тлінні), то душу спородило божество. Зважаючи на це, ми по справедливості можемо говорити про свою спорідненість з небожителями, або про своє божественне походження, або про «дерево». Тому серед стількох живих істот, за винятком людини, нема жодної, в якої було б хоч якесь поняття про божество, а серед самих людей не існує народу ні настільки розвиненого, ні настільки дикого, щоб він, навіть не відаючи, кого йому слід вважати божеством, усе ж не знав, що слід визнавати божеством взагалі.

25. Таким чином, бога знає та людина, яка мовби згадує і усвідомлює, від кого вона походить. Нарешті, людині і божеству притаманна одна й та ж чеснота, якої позбавлені всі решта істот. Чеснота ця є нічим іншим, як природою, що досягла досконалості і доведена до свого найвищого ступеня. Звідси висновок: в людині є схожість із божеством. А якщо це так, то чи можлива тісніша і міцніша спорідненість між обома? І ось для блага та потреб людей природа надала таку рясоту всього, що все, що з'являється на світ, здається подарованим нам зумисне, а не таким, що виникло випадково. І до того ж не тільки те, що у вигляді хлібних зерен та ягід народжує земля завдяки її плодючості, але також і худоба, оскільки більшість її, а це очевидно, створена для задоволення потреб людей: одні види - для використання при роботі, інші - для вживання в їжу.

26. Ба більше, люди вигадали безліч мистецтв завдяки настановам природи, наслідуючи яку, розум хитромудро надбав усе необхідне для життя.

IX. А самій людині та ж природа не лише дарувала швидкий розум, але й дала відчуття, подібні до супутників і вісників; розтлумачила їй численні темні і такі, що недостатньо [склалися], уявлення, мовби підвалини для знань. Природа надала їй зовнішнього вигляду такого, що пасує і цілком відповідає людському розуму. Бо вона, змусивши всі інші живі істоти нахилятися до землі, щоб приймати їжу, єдину лише людину підняла і спонукала її дивитися на небо, немов на рідне для неї місце і її попередню оселю. Крім того, вона надала особистого вигляду її обличчю, відобразивши на ньому сокровенні риси її вдачі.

27. Адже і наші очі надзвичайно виразно говорять про наші душевні хвилювання. І те, що називають виразом обличчя, з усіх живих істот можливе лише у людини і свідчить про її вдачу. Сенс цього поняття греки знають, однак відповідного слова для його позначення не мають. Не буду згадувати про властивості і здатності решти частин тіла, про вміння людини володіти своїм голосом, про силу мови, яка переважно і служить посередницею в людському товаристві. Адже всього цього ми не повинні обговорювати в нашій бесіді. Це питання, гадаю, досить докладно розглянув Сціпіон у тих книгах, які ви прочитали. А оскільки божество якраз такою створило і якраз так постачило людину, яку воно побажало бачити основою всього іншого, то для нас стає очевидним (не будемо обговорювати всіх дрібниць), що природа сама, власними силами, іде далі. Адже вона навіть без настанов з будь-чийого боку, виходячи з понять, види яких вона спізнала з перших і початкових уявлень, сама, власними силами, зміцнює розум і вдосконалює його.

X. 28. АТИК: Безсмертні боги! Як далеко ти шукаєш витоки права! І до того ж так, що я не тільки не поспішаю дійти до того, чого від тебе чекав у питанні про цивільне право, а навіть повністю згоден, аби ти бодай цей день витратив на бесіду з нами. Бо питання, які ти охоплюєш, потрібні, можливо, для того, щоб потім перейти до інших, більш важливих, задля яких ти і розпочав мову.

МАРК: Ці питання, яких торкаємося коротко, справді важливі. Але зі всього того, що обговорюють вчені люди, ніщо так не важливе, як повне розуміння того, що ми народжені для справедливості і що не на міркуванні людей, а на природі грунтується право. Це зразу стане очевидним, якщо ми заглибимося в сутність людського суспільства та зв'язки між людьми.

29. Адже жодна річ такою мірою не схожа на іншу, як ми всі схожі між собою і рівні одне одному. І якби занепад наших звичаїв та розходження думок не спотворювали і не відволікали наш слабкий розум, куди тільки забажають, то кожний з нас був би так само подібним до самого себе, як і всі люди подібні одне до одного. Тому, хоч би яким було визначення якоїсь певної людини, воно буде дійсним стосовно всіх людей.

30. Це достатній доказ того, що між людьми нема жодної різниці. Якби вона була, то одне-єдине визначення не охопило б усіх людей. І справді, розум, який один вивищує нас над тваринами, розум, завдяки якому ми сильні своєю здогадливістю (наводимо докази, спростовуємо, розмірковуємо, робимо висновки), безумовно, є спільним набутком усіх людей. Він різний у залежності від одержаної ними освіти, але однаковий у всіх стосовно здібності вчитися. Але відчуття людей сприймають одне й те саме: і те, що діє на відчуття, однаковою мірою діє на відчуття всіх людей. А те, що закарбовується в розумі (перші уявлення, про це я вже говорив), однаково закарбовується у всіх. До того ж мова як тлумач думки буває різною за словами, вжитими в ній, але збігається за змістом. Зі. І в жодного народу не знайдеться людини, яка, обравши провідником природу, не змогла б досягнути чесноти.

XI. І схожість поміж людьми незвичайно велика не лише в добрих, але і в поганих якостях. Бо всі люди сквапні до насолод, які, хоч і зваблюють їх, приносячи ганьбу, однак, до певної міри, схожі на природне благо. Приносячи нам задоволення подобою насолоди і приємності, вони (через хибні уявлення нашого розуму) сприймаються нами як щось корисне. І внаслідок подібного ж незнання люди утікають від смерті, немов вона - розпад єства, і прагнуть жити, оскільки життя зберігає нас такими, якими ми народилися. Біль вони відносять до числа найбільших лих - як через те, що він болючий, так і тому, що за ним, певно, йде знищення єства. 32. А оскільки між повагою і славою існує подібність, то ті, кому виявлена повага, здаються нам щасливими, а ті, хто безславний,- нещасними. Злигодні, радощі, пристрасті, страхи опановують розум усіх людей однаково. І якщо вірування бувають у людей різними, то це не означає, що ті, хто обожнює собаку чи кішку, більше забобонні, ніж інші народи. Але який народ не цінує привітності, доброзичливості, сердечної доброти і здатності пам'ятати виявлені благодіяння? Який народ не ставиться з презирством, із ненавистю до бундючних, злостивих, жорстоких та невдячних людей? І коли ми зрозуміємо, що це об'єднує весь людський рід, то залишиться [тільки показати, що цим об'єднанням людей повинні правити закони, які здатні зміцнювати дружбу й грунтуються на розумі], оскільки розумний спосіб життя робить людей кращими. Якщо ви згодні з цим твердженням, перейдімо до інших. Якщо ви не задоволені чимось, спершу розтлумачимо це.

АТИК: Ми цілком задоволені, якщо я можу відповісти за нас обох.

XII. 33. МАРК: Отож наступне твердження звіщає, що природа створила нас для того, аби ми розділяли між собою всю сукупність прав і користувалися ними всі спільно. І я, говорячи «природа», хочу, щоб у всьому цьому розмірковуванні мене так і розуміли. Але зіпсутість, вв'язана з недобрими схильностями, така велика, що від неї гаснуть вогники, ніби дані нам природою, і виникають ворожі їм вади. І якби люди (як за велінням природи, так і через свої міркування) визнавали, що «ніщо людське їм не чуже», як говорить поет, то всі вони однаково шанували б право. Адже тим, кому природа дарувала розум, вона дарувала і здоровий глузд. Звідси випливає, що вона їм дарувала і закон, який є здоровим глуздом - як у веліннях, так і в заборонах. Тому якщо вона дарувала їм закон, то дарувала й право. Розум же був даний усім. Значить, право було дано всім, і Сократ справедливо проклинав того, хто перший відокремив користь від права. 34. Право, жалівся він,- джерело всілякого лиха. Адже звідси і відомий вислів Пітагора [стосовно дружби]: «У друзів усе спільне» (32). Із цього випливає, що коли мудрець переносить таку велику і таку глибоку прихильність на іншу людину, наділену такою ж чеснотою, то це приводить до того, що він у такій людині (комусь це може видатися невірогідним, але це неминуче) любить себе не більше, ніж її. І справді, в чому може бути різниця, коли всі рівні? Але якщо тут може з'явитися хоча б найменша різниця, то зразу ж зникає навіть назва «дружба», смисл якої в тому, що вона перестає існувати, тільки-но одна людина побажає для себе переваг перед іншою.

Усе це передує нашій подальшій бесіді й обговоренню всього питання, аби легше було зрозуміти, що право витікає з природи. Висловившись коротко з цього питання, я перейду до цивільного права, яке і дало привід для всієї нашої бесіди.

XIII. 35. КВІНТ: Так, звичайно, тільки коротко. Адже з того, що ти сказав, особисто я (навіть якщо Атик іншої думки) роблю висновок, що право, безумовно, виникло з природи.

АТИК: Хіба я можу бути іншої думки, коли вже доведено: по-перше, ми забезпечені і мовби обдаровані богами, по-друге, у людей існує лише одне, рівне для всіх і спільне правило життя. Нарешті, всі люди пов'язані, так би мовити, природним відчуттям поблажливості та прихильності одне до одного, а також спільністю права. Якщо ми (і, на мою думку, доречно) погодились із тим, що все це правильно, то як можемо тепер відокремлювати від природи закони і права?

36. МАРК: Ти маєш рацію, саме так воно і є. Але за звичаєм філософів (щоправда, не давніх, а тих, які влаштували своєрідні «майстерні мудрості» (33)), те, що обговорювалося колись у більш загальних формах, тепер розглядається розчленованим (34). Адже ці філософи думають, що становище, яке стало предметом нашої розмови, неможливо розглянути задовільно, якщо вони не обговорять саме того, що право витікає із природи.

АТИК: Значить, і ти втратив свободу обмірковування, точніше, саме ти, бо, розглядаючи питання, не йдеш за своєю власною думкою, а схиляєшся перед чужим авторитетом?

37. МАРК: Не завжди, Тите! Втім, до чого хилиться наша бесіда, ти вже бачиш: мета всього нашого обговорення - зміцнення держави, поліпшення звичаїв і благо народів. Тому я не схильний допускати, щоб закладалися підвалини, не досить добре обмислені і недостатньо вивчені. Я сподіваюся, що ці підвалини будуть схвалені якщо і не всіма людьми (бо це й не можливо), то все ж тими, хто визнає за потрібне домагатися всього того, що само по собі справедливе і чесне. І або вважати благом взагалі тільки те, що похвальне само по собі, або принаймні бачити велике благо тільки в тому, що справді варте похвали. 38. І я чекаю схвалення того, що висловлено, від усіх філософів - незалежно від того, чи в Старій Академії лишилися вони разом зі Спевсипом, Ксенократом і Полемоном (35), а чи з тими, які по суті згодні з ними, але (дещо відрізняючись способом навчання) пішли за вченням Арістотеля і Теофраста(36); або ж, у відповідності з поглядами Зенона, не змінивши змісту, змінили назви, чи навіть пішли за вченням Арістона - важким і суворим, але сьогодні вже знесиленим і відкинутим. Вони пішли услід за ним, щоб, за винятком чеснот і вад, до всього іншого ставитися з цілковитим спокоєм. 39. Що ж стосується тих, хто до себе ставиться надто поблажливо, є рабом свого тіла і все те (чого шукає в житті і чого уникає) вимірює насолодою і болем, то - навіть якщо вони й говорять правду (адже нам нема потреби сперечатися з цього приводу) - ми запропонуємо їм висловитися у своїх садочках (37). А від будь-якої участі у державних справах (яких вони не знають бодай частково і ніколи не хотіли знати) ми навіть попросимо їх утриматися на деякий час. Нову ж Академію, засновану Аркесилаєм та Карнеадом, яка створює плутанину у всіх цих питаннях, ми будемо благати про мовчання. Адже якщо вона нападе на ці засади, що уявляються нам встановленими і розробленими досить чітко, то це спричинить дуже великі руйнування. її я хочу умилостивити, бо не смію усувати.

XIV. 40. [...] ...Адже ми очищені і без його обкурювань (38). Що ж стосується злочинів перед людьми і порушень обов'язку перед богами, то ніякого очищення бути не може. Тому за них люди несуть покару не за рішенням суду. У давнину ніде не оголошували вироків, у багатьох місцях їх не буває і нині, а там, де їх усе ж оголошують, вони вельми часто несправедливі. Що ж до злочинців, то їх турбують і переслідують фурії. І не палаючими смолоскипами, як це буває в трагедіях, а докорами сумління та болісним усвідомленням зла, сподіяного ними (39). І якщо людину утримати від беззаконня повинна була б кара, а не природа, то яка тривога могла б катувати нечестивців, що перестали боятися страти? Адже жоден із них не був таким зухвалим, щоб не прагнути заперечити вчинений ним злочин або не вигадати якогось пояснення свого гніву і не шукати виправдання для свого злочину в тому чи іншому природному праві. І якщо на природні права наважуються посилатися нечестивці, то з яким же завзяттям їх будуть дотримуватися чесні люди! Але якщо від беззаконного і злочинного життя людей відвертає лише кара, страх перед карою, а не сама огидність такого життя, то беззаконників нема, і безчесних людей треба вважати швидше необережними. 41. А ми, якщо нас спонукає бути чесними мужами не прагнення до чесноти, а та чи інша користь і вигода, тоді ми хитрі, але не чесні. Бо як вчинить у пітьмі людина, яка боїться лише свідків у суді? Як вчинить вона, зустрівшись у пустельному місці зі слабкою і самотньою людиною, у якої можна відняти багато золота? Наш справедливий від природи і чесний муж навіть заговорить із нею, допоможе їй, виведе її на дорогу. А той, хто нічого не робить для ближнього і все вимірює своєю власною вигодою? Ви, здається мені, вже знаєте, як він учинить. Якщо ж він почне заперечувати, що має намір позбавити мандрівника життя і відняти у нього його золото, то він завжди заперечуватиме це не тому, що вважає таку дію ганебною з точки зору закону природи. Він буде заперечувати тільки з побоювання, що це стане відомим, тобто накличе на нього біду. О, гідне міркування, від якого повинні почервоніти, не кажу вже - освічені люди, ні, навіть невігласи!

XV. 42. Найбезглуздіше думати, що все, зазначене в постановах та законах народів, справедливе. Особливо якщо ті закони видані тиранами. Якби, наприклад, тридцять атенських правителів побажали нав'язати свої закони всім і якби всі атенці раділи законам тиранів, то хіба це було б підставою для того, щоб ці закони визнати справедливими? Я гадаю, ніскільки не справедливішими, ніж закон, проведений нашим інтеррексом, який дав диктатору право карати на власний розсуд будь-якого громадянина, назвавши його по імені, навіть без слухання справи в суді (40). Бо існує лише одне право, що зв'язує людську спільноту і встановлене одним законом. Закон цей є справжньою підставою для того, щоб наказувати і забороняти. Хто не знає закону, той - людина несправедлива, незалежно від того, писаний цей закон чи не писаний. Але якщо справедливість полягає в дослуханні писаних законів і постанов народів, і якщо, як стверджують все ті ж філософи, слід усе вимірювати вигодою, тоді цими законами знехтує і їх, якщо зможе, порушить усякий, хто вважатиме, що це буде йому вигідним. Це вчення приводить до того, що, коли справедливість не випливає з природи, то її взагалі не існує, а та, яка встановлюється з розрахунку на вигоду, знищується із міркувань вигоди для інших.

43. Навіть більше, якщо право не буде корінитися в природі, то всі чесноти будуть знищені. І справді, де зможуть існувати шляхетність, любов до вітчизни, почуття обов'язку, бажання служити ближньому або виявити йому свою вдячність? Адже все це народжується від того, що ми, за своєю природою, схильні любити людей? А це і є основа права. Без неї будуть знищені не тільки доброзичливість, але й священнодійства та обов'язки стосовно богів, які, гадаю, слід зберігати не з почуття страху, а через наявність тісного зв'язку між людиною та божеством.

XVI. Якби права встановлювались велінням народів, рішеннями верховників, вироками суддів і ці права могли б одержати схвалення голосуванням або рішенням натовпу(41), тоді існувало б право грабувати, право чинити перелюбство, право подавати сфальшовані заповіти.

44. Але якщо думки та постанови дурнів такі могутні, що їхнє голосування може порушити порядок у природі, то чому ж вони не визначать, що нерозумне і згубне повинно вважатися добрим і рятівним? Або якщо закон може створити право із безправ'я, то чому цей закон не може створити добра із зла? Однак, що стосується нас, то ми можемо відрізнити добрий закон від нерозумного тільки на основі мірила, наданого природою. Керуючись природою, відрізняють не тільки право від безправ'я, але взагалі все чесне від усього ганебного. Бо відтоді, як звичайна здатність сприймати ознайомила нас із предметами і закарбувала їх у нашому розумі, чесне відносять до чесноти, а до вад - ганебне.

45. Гадати, що все грунтується на думці, а не на природі, властиво шаленцеві. Адже так звана «чеснота» дерева або коня (ми при цьому зловживаємо назвою) грунтується не на думці, а на природі. А якщо це так, то також і чесне, і ганебне слід розрізняти на підставі природи. Адже якби чеснота, взята в цілому, грунтувалася на думці, то на ній же грунтувалися б також і її частини. Але хто визнає людину розумною і, я б сказав, глибокодумною не за її поведінкою, а на підставі якоїсь сторонньої обставини? Адже чеснота є досконалим виявом [Якогось доброго початку], який, безумовно, існує в природі. Відповідно, і всяке добро - так само.

XVII. Як істинне і фальшиве, послідовне і суперечливе оцінюються за їхньою сутністю, а не на основі сторонніх міркувань, так сталий і незмінний спосіб життя, що є чеснотою (і непостійність, що є ґанджем) будуть визначені на підставі їхньої природи. Може, не слід оцінювати вроджені якості за таким же правилом? 46. Тоді вроджені якості треба оцінювати на підставі природи, а чесноти і гандж, що виникають із вроджених якостей, цінуватимемо інакше? А якщо вони не будуть оцінюватися інакше, то чи не доведеться нам відносити і чесне, і ганебне до природи? Якщо те, що заслуговує похвали, є добром, то в ньому самому неодмінно мусить бути щось таке, за що його хвалять. Бо добро саме по собі існує не завдяки думкам, а від природи. Адже якби було не так, то ми були б щасливими також і завдяки чужій думці. А хіба можна назвати щось більш безглузде? Отож, якщо і добро, і зло поціновуються на підставі їхньої природи і вони є першоосновою природи, тоді і чесне, і ганебне повинні оцінюватися за таким же правилом, і їх слід відносити до природи.

47. Але нас бентежить розмай думок і розбіжність між людьми. А оскільки цієї невідповідності нема в тому, що нам дають наші почуття, то ми і вважаємо останні надійними від природи. Те, що одній людині здається таким, а іншій - іншим (а всім людям воно ніколи не здається однаковим), ми називаємо удаваним. Однак насправді це далеко не так. Бо наших відчуттів не спотворюють ні батьки, ні годувальниця, ні вчитель, ні поет, ні сцена. їх не може змінити і спільна думка натовпу. Навпаки, для нашого розуму влаштовуються всілякі засідки, певно, тими людьми, яких я щойно перелічив і які, одержавши нас до своїх рук ніжними і незайманими, впливають на нас і гнуть нас, як їм заманеться. Передусім тим первенем, що глибоко укорінився в кожному почутті: насолодою, подобизною добра, але при цьому матір'ю всіх лих. Піддавшись її чарам, ми вже не розрізняємо достатньою мірою того, що є добром від природи, оскільки воно позбавлене звабливої солодкості.

XVIII. 48. Із цього (аби вже закінчити з цим розмірковуванням) з очевидністю випливає: до права і до всього чесного треба прагнути задля нього самого. І справді, всі чесні мужі цінують саме справедливість і право саме по собі; і чесному мужу не подобає бути ошуканим і шанувати те, що само по собі шани не заслуговує. Отож право саме по собі вимагає, щоб до нього прагнули і його цінували. Але якщо цього заслуговує право, то того ж заслуговує і справедливість. А з нею і решту чеснот треба шанувати задля них самих. А щедрість? Вона безоплатна чи її можна купити? Якщо людина, не одержуючи нагороди, виявляє доброчинність, то вона безоплатна; якщо - за плату, то вона куплена. Нема сумніву в тому, що людина, яку називають щедрим благодійником, слухається почуття обов'язку, а не шукає вигоди. Отже, знов-таки, і справедливість не шукає ні нагороди, ні плати: до неї прагнуть заради неї самої. Такі ж основа і сенс усіх чеснот.

49. Нарешті, якщо до чесноти прагнуть заради вигод, а не заради неї самої, то буде існувати лиш одна чеснота, яку буде правильніш за все назвати лукавством. Адже чим більше людина у всіх своїх вчинках керується власною вигодою, тим менше вона є чесним мужем. Так, ті, хто вимірює чесноту одержуваною нагородою, вважають чеснотою саме лиш лукавство. І справді, де знайдеш доброчинця, якщо ніхто не чинить добра іншому охоче? Де знайдеш людину вдячну, якщо люди невдячні навіть тоді, коли дякують? Де уславлена свята дружба, якщо навіть друга самого по собі не люблять, так би мовити, усім серцем? Адже його навіть кидають, втративши надію одержати від нього вигоду і користь. Чи можна уявити собі щось жахливіше? Але якщо дружбу слід шанувати саму по собі, тоді товариства людей, рівності і справедливості слід домагатися заради них самих. 50. Якщо це не так, тоді справедливості взагалі не існує. Адже найбільша несправедливість - бажання плати за справедливість.

XIX. Що ж сказати про скромність, помірність, стриманість, щирість, сумлінність і сором'язливість? Хіба люди не нахабні лише з побоювання неслави або ж із страху перед законами і судом? Чи значить це, що люди непідкупні та совісні заради похвали і заради доброї слави про себе соромляться вести сороміцьку мову? Але мені особисто соромно за тих філософів, які бажають уникнути осуду за гандж, а затаврованими самим ґанджем себе не вважають(42). 51. І що ж? Хіба ми можемо тих, кого від розпусти стримує побоювання неслави, визнати сором'язливими, коли неслава накликається ганебністю самого вчинку? І що можна справедливо похвалити або засудити, якщо людина не рахується з самою природою того, що, на думку загалу, заслуговує або похвали, або огуди? Чи означає це, що тілесний гандж, якщо він буде величезним, нас відштовхуватиме, а потворність розуму ні? Але ж ганьбу, пов'язану з ним, дуже легко побачити з самого ґанджу. І чи можна назвати щось більш бридке, аніж зажерливість, більш жахливе, аніж хіть, більш ганебне, аніж боягузтво, більш низьке, аніж тупість та глупота? Що випливає з цього? Хіба тих, хто має якісь окремі або численні вади, ми називаємо нещасними внаслідок втрат, або збитків, або страждань, що вони їх зазнали, а не зважаючи на тяжкість та ганебність їх вад? Це ж можна сказати і про чесноту їй на похвалу.

52. Бо якщо до чесноти прагнуть заради інших благ, то, очевидно, існує щось більш звабливе, ніж чеснота. Це можуть бути гроші, або почесті, або краса, або здоров'я. Та коли все це маєш, воно значить дуже мало, а як довго воно збережеться, знати з певністю ніяк не можна. Це може бути й тим, що навіть назвати вельми соромно,- насолодою (43). Але саме в презирстві до насолоди й у відмові від неї чеснота і виявляється більш за все.

Як бачите, виникає сила питань і думок, одні з яких переплітаються з іншими. Я міг піти й далі, але стримаюсь.

XX. КВІНТ: Куди? Я, брате, охоче пішов би разом з тобою до того ж, до чого ти прагнеш у своєму міркуванні.

МАРК: До межі добра. Все має на увазі цю мету і повинно звершуватися заради того, щоб її досягнути. Питання це суперечливе і багате на різнобій думок між найвченішими людьми, однак рано чи пізно його треба буде вирішити.

53. АТИК: Хіба це можливо по смерті Луція Гелія? 

МАРК: Як це стосується справи?

АТИК: Пригадую, в Атенах я чув від Федра, що твій близький друг Гелій, коли після претури прибув до Греції на посаду проконсула, то, перебуваючи в Атенах, скликав філософів, які там жили, і наполегливо радив їм покласти край суперечкам між ними. Якщо, мовляв, ви не маєте наміру провести своє життя у суперечці, то досягнути згоди можна. При цьому він обіцяв їм своє сприяння у разі, якщо вони дійдуть якоїсь згоди.

МАРК: Ти жартуєш, Помпонію. Багато хто й не раз висміював це. Але я справді хотів би, щоб мене зробили арбітром між Старою Академією і Зеноном.

АТИК: Яким же чином?

МАРК: Адже вони розходяться в думках лише стосовно одного. Що ж до всього іншого, то згода між ними дивовижна.

АТИК: Як? Суперечки між ними стосуються лише одного питання?

54. МАРК: Справи стосується лише одне: в той час, як усі античні [філософи] визнали благом усе, що узгоджується з природою і допомагає нам у житті, Зенон визнав благом лише те, що чесне.

АТИК: І ти говориш, що це справді протиріччя незначне, а не таке, яке стосується найголовнішого?

МАРК: Ти мав би рацію, якби це були розбіжності щодо сутності, а не щодо слів.

XXI. АТИК: Значить, ти згоден з Антіохом, моїм близьким другом (сказати «вчителем» я не наважусь), разом з яким я жив. Адже він мало було не викрав мене із садів, дорогих моєму серцю (44), і не привів до Академії, що перебувала від них на відстані всього кількох кроків.

МАРК: Це був муж глибокого й гострого розуму, який у своїй царині досягнув досконалості. Як ти знаєш, він був моїм близьким другом. Чи у всьому я з ним згоден, чи не у всьому, незабаром вирішу. Але стверджую одне: цю суперечку можна владнати. 

55. АТИК: Як ти уявляєш собі це? 

МАРК: Якби (як сказав Арістон Хіоський) Зенон заявив, що єдине благо - те, що чесне, і єдине зло - те, що ганебне, а все інше цілком однакове, причому нема значення, чи існує воно, чи не існує, тоді б він сильно розійшовся у думках із Ксенократом, Арістотелем та школою Платона. І розбіжність ця торкалася б найважливішого питання і цілого способу життя. Та коли Зенон тепер говорить, що чеснота, яку Стара Академія оголосила найвищим благом, є єдиним благом, а безчестя, яке вона вважала найвищим злом, є єдине зло, коли він багатство, здоров'я, красу називає «перевагами», а не благами, бідність же, неміч, біль - «злигоднями», а не злом, то він розділяє думку Ксенократа й Арістотеля, хоча й користується іншими словами. Однак із цієї розбіжності (не по суті, а стосовно слів) і виникла суперечка про межі. У цій суперечці (якщо вже закони Дванадцяти таблиць не визнали давності користування в межах п'яти футів) ми не дозволимо цій хитромудрій людині пастись на старому володінні Академії і, замість одного арбітра за Мамілієвим законом, ми, троє арбітрів, на підставі законів [Дванадцяти таблиць] проведемо межі (45).

56. Які ж рішення ми приймаємо?

МАРК: Ми будемо вважати за потрібне розшукати межові камені, встановлені Сократом, і рахуватися з ними.

КВІНТ: Ти, брате, нині вельми вдало користуєшся словами, взятими з цивільного права та законів, і я чекаю міркувань саме про це. Бо не раз чув від тебе самого, що це питання важливе. Нема сумніву, що жити у згоді з природою - найвище благо. Це значить вести життя помірне і згідне з чеснотою. Але наслідувати природу і мовби жити за її законом, тобто (наскільки це залежить від людини) не пропускати нічого такого, що дозволяє досягти того, чого вимагає природа(46), [...]. У той же час природа хоче, щоб ми жили мовби за законом чесноти. Ось чому я не знаю, чи вдасться колись вирішити це питання. У нашій бесіді цього, у кожному разі, зробити не вдасться, якщо тільки ми маємо намір довести до кінця те, що почали.

АТИК: Особисто я вельми охоче погодився б на такий відступ.

XXII. 57. КВІНТ: Це можна буде зробити іншим разом. Тепер розглянемо те, що ми почали,- тим більше, що ця розбіжність щодо найбільшого зла і найвищого блага не має жодного стосунку до цього.

МАРК: Ти, Квінте, говориш цілком розумно. Адже те, що я сказав до цього часу...<взяте з глибин філософії, ти ж хочеш пізнати закони держави.

КВІНТ: Я особисто... не вимагаю роз'яснення ні законів Лікурга(47), ні законів Солона, ні законів Харонда, ні наших Дванадцяти таблиць, ні плебісцитів, але гадаю, що в сьогоднішній бесіді ти викладаєш як народам, так і окремим особам правила життя і моралі.

58. МАРК: Те, чого ти чекаєш, Квінте, і є предметом нашого розмірковування. О, якби-то це було мені до снаги! Однак справа стоїть ось як: оскільки «закон» повинен виправляти ґандж, а в чеснотах наставляти, то з нього і слід виводити правила життя. Таким чином, матір'ю всіх благ стає мудрість, від любові до якої і походить грецьке слово «філософія» [любо-мудрість], а філософія - найдоброчинніший, найщедріший, найкращий дар безсмертних богів людині. Адже це лише вона навчила нас як усіх інших справ, так і найважчого - пізнати самих себе. Сенс і значення цієї настанови такі великі, що філософію вважали висловленням не людини, а дельфійського бога(48).

59. Адже всякий, хто пізнає себе, передусім відчує, що володіє якоюсь божественною якістю, і вважатиме свій розум, притаманний йому, немовби священним виявом. І ця людина завжди буде чинити та обмірковувати лише гідне такого великого дару богів і, збагнувши та випробувавши себе, зрозуміє, як її обдарувала природа на початку життя і якими засобами вона володіє для придбання і досягнення мудрості. Бо на самому початку вона своєю душею та розумом одержала про все лише невиразні уявлення. Розтлумачивши їх собі, людина, керована мудрістю, зрозуміє, що стане чесним мужем і (саме з цієї причини) щасливою.

XXIII. 60. Коли душа, пізнавши й сприйнявши чесноти, відмовиться від своєї покірності і потурання тілу, притлумить у собі прагнення до насолоди як якийсь ганебний недуг; позбудеться всякого страху смерті та болю; поєднається завдяки взаємній прихильності зі своїми близькими, об'єднаними природою; поставить собі за обов'язок шанувати богів і дотримуватись релігії у всій її чистоті й вигострить зіркість як очей, так і розуму до здатності вибирати благе, протилежні якості відкидати (ця чеснота була названа передбаченням, від слова «передбачати»), то чи буде тоді можливо назвати або уявити собі більш щасливий стан?

61. І коли цей муж огляне небо, землю, моря і всю природу, коли побачить, із чого все це виникло, до чого повернеться і коли та як загине, що в цьому всьому смертне і тлінне, а що божественне й вічне, коли він сприйме, так би мовити, існування самого божества, яке править і царює над усім, а себе самого визнає не мешканцем якогось обмеженого місця, оточеного людськими мурами, а громадянином усього світу, мовби єдиного града, тоді (безсмертні боги!) яким уявить себе серед цієї розкоші, при спогляданні і пізнанні природи! 62. (Так само вчив і Аполон Шфійський!). Як буде він погорджувати, як зверхньо буде дивитися, як відкидатиме все, що натовп називає найціннішим (49)! І все той муж захистить, ніби огорожею, своєю спроможністю розмірковувати, вмінням відрізняти правдиве від неправдивого і, так би мовити, мистецтвом розуміти, що з чого випливає і що чому протилежне. А коли він відчує себе народженим для суспільства громадян, тоді вважатиме за потрібне вдаватись не лише до докладного розгляду питань, але й до безперервної мови (що ллється вільно), аби за її посередництвом правити народами, встановлювати закони, ганити нерозумних людей, захищати чесних, вихваляти великих мужів, звертатися до співгромадян з переконливими правилами, що хиляться до блага і слави, бути спроможними спонукати людей до чесноти, відвертати їх від ганебної поведінки, тішити принижених, а діяння та наміри хоробрих і мудрих людей, поряд із засудженням ганебних, нерозумних вчинків людей, робити пам'ятними назавжди. Настільки численні й такі великі якості, які може побачити в людині всякий, хто захоче пізнати самого себе. їхня мати і вихователька - мудрість.

АТИК: Мудрість ти прославив гідно і справедливо. Але до чого все це хилиться?

63. МАРК: Передусім до того, Помпонію, про що ми тепер будемо говорити і що вважаємо таким важливим. Але ж воно таким не буде, якщо те, із чого воно витікає, теж не буде великим. Я роблю це охоче і, сподіваюсь, чиню правильно, оскільки мудрості, вивчення якої мене вабить і, у кожному разі, зробило таким, який я тепер, не можу обійти мовчанням.

АТИК: Так, ти чиниш правильно, справедливо і свідомий свого обов'язку. Як говориш, так і треба було вчинити в нашій бесіді.

 

 

Книга друга

1. 1. АТИК: Оскільки ми вже достатньо прогулялися, а тобі у нашій бесіді слід приступити до розгляду іншого питання, то чи не погодишся перейти на інше місце, щоб, сидячи, продовжувати мову на острові, що розташований на Фібрені? (Адже так, якщо не помиляюся, називається та річка?)

МАРК: Так, звичайно. Я там буваю дуже охоче, розмірковую і пишу або читаю.

2. АТИК: Щодо мене, то оце зараз, прийшовши сюди, намилуватися не можу цим місцем, бо до розкішних садиб, мармурових підлог і штучних стель відчуваю огиду. Що ж стосується проритих каналів, яким дехто дає назву «Нілів» і «Евріпів», то хто не посміється над ними, побачивши таку ось картину? І от, подібно до того, як ти раніше, розмірковуючи про закон та право, все відносив до природи, так само й тут усе, що потрібне для відпочинку душі і для розваги, також дарує природа. Адже раніше я дивувався (в цій місцині, думав я, нема нічого, крім скель і гір, і на такі думки мене наводили твої промови та вірші), повторюю, дивувався тому, що це місце дає тобі таку втіху. Однак тепер, навпаки, дивуюсь, що ти, від'їжджаючи з Рима, можеш перебувати деінде.

3. МАРК: Завжди, коли я маю змогу покинути Рим хоча б на кілька днів, особливо о цій порі року, мене вабить краса цієї здорової місцини. Але так вдається рідко. Мене тішить також і друга обставина, що не має значення для тебе, [Тите].

АТИК: Яка саме?

МАРК: По правді кажучи, саме тут справжня моя і брата мого батьківщина. Тут ми з'явилися на світ як пагін найдавнішого роду. Тут наші святині, звідси

веде початок наш рід, тут збереглося багато спогадів про наших предків. Чого тобі ще? Ти бачиш цю садибу в її нинішньому стані. Вона зі смаком реставрована працею нашого батька. Маючи слабке здоров'я, він ледве чи не все своє життя провів у літературних заняттях. І саме в цьому місці, знай це, народився я. Тоді ще був живий мій дід, а садиба, за старовинним звичаєм, була малою (подібно до садиби Курія в Сабінському краї). Саме тому бережу в своєму серці і розумі спогади, що примушують мене любити це місце, прецінь, ще сильніше, ніж слід, і не без підстав. Адже і той наймудріший муж (як про нього пишуть), побачивши Ітаку, відмовився від безсмертя.

II. 4. АТИК: Так, я справді бачу всі підстави для того, щоб ти охоче сюди їздив і любив цю місцевість. Навіть більше, я сам, сказати правду, тільки тепер пройнявся великою любов'ю до цієї садиби і до цієї місцевості, звідки ти пішов у світ і де народився. Адже нас чомусь хвилюють навіть місця, де збереглися сліди людей, для нас вельми приємних та шанованих. Мене самого ваблять мої любі Атени не стільки своїми розкішними будівлями і чудовими витворами давнього мистецтва, скільки спогадами про великих мужів: про те, де той чи інший жив, де сидів, де вів бесіди (1); і я дивлюся з побожністю навіть на їхні гробниці. Тому місце, де ти народився, я буду віднині любити ще більше.

МАРК: Я радий, що показав тобі свою, можна сказати, колиску.

5. АТИК: І я, у свою чергу, дуже радий, що побачив її. Але що ти хотів сказати, заявивши недавно, що ця місцевість, тобто Арпін (наскільки я зрозумів тебе),- ваша справжня батьківщина? Чи, може, одна спільна для всіх? Хіба для мудрого Катона(2) батьківщиною був не Рим, а Тускул?

МАРК: Присягаю Гераклом, і в нього, і у всіх членів муніципіїв, на мою думку, дві батьківщини. Одна за

народженням, а друга за громадянством - подібно до того, як славетний Катон, хоч і народився в Тускулі, був прийнятий до міської громади римського народу і, тускуланець за походженням, за своєю громадянською приналежністю був римлянином. І в нього була одна батьківщина за місцем народження, друга - за правом. Подібно до того, як ваші мешканці Атики (ще до того, як Тезей велів усім переселитися з полів до так званого «городу») (3) були і громадянами свого дему, і атичними. Так і ми називаємо батьківщиною і ту місцевість, де народилися, і ту, яка нас прийняла. Але за почуттям прихильності, яке з'являється у нас, повинна стояти на першому місці та батьківщина, завдяки якій назва «держава» охоплює всю нашу спільноту. За неї ми ладні були покласти життя. їй повністю себе віддати, в неї вкласти і їй присвятити весь свій набуток. Але батьківщина, яка спородила нас на світ, не менше нам люба, ніж та, що нас прийняла. Тому я ніколи не відмовлю першій у назві батьківщини, навіть якщо друга буде більшою, а перша буде тільки входити як частина до її складу. Зрозуміло, за умови, що всяка людина, незалежно від місця свого народження, братиме участь у державних справах і вважатиме цю державу єдиною.

III. 6. АТИК: Отож наш славетний Великий у моїй присутності, разом з тобою виступаючи на захист Бальба(4), справедливо заявив на суді, що в нашій державі є всі підстави висловити свою вдячність цьому муніципію, тому що там народилися два рятівники [Рима] (5). Ось чому я приходжу до висновку, що і та місцевість, яка породила тебе на світ,- твоя батьківщина.

Але ми вже прийшли на острів. Не знаю більш приємного місця. До речі, тут Фібрен розтинається ніби корабельним тараном. Розділившись на дві однакових частини, він омиває обидва боки острова і, хутко розступившись, незабаром знову зливається і охоплює стільки суходолу, скільки його вистачило б для невеликої палестри. Зробивши це, Фібрен (наче його справа та обов'язок полягали в тому, щоб створити для нас місце для бесіди) зразу ж впадає в Ліріс і, немов увійшовши до патриціанської гілки роду (6), втрачає своє маловідоме ім'я і робить води Лірісу набагато холоднішими. Прецінь, я не бачив річки холоднішої, ніж ця, хоч і побував на берегах багатьох річок. І я ледве можу ступити в неї, як це робить Сократ у «Федрі» Платона.

7. МАРК: Так воно і є. Але, як я часто чув від Квінта, твій Тіам у Епірі за своєю красою аж ніяк не поступається цій річці.

КВІНТ: Це так. Тому і не думай, ніби може бути щось таке, що переважає Амальтей нашого Атика і славетні платани (7). Однак, якщо хочете, сядьмо тут у затишку і продовжуймо бесіду в тій її частині, од якої ми відхилилися.

МАРК: Твоя пропозиція, Квінте, чудова (а я вже думав, що позбувся цього), але перед тобою лишитися в боргу неможливо.

КВІНТ: Тож починай! Адже ми надали у твоє розпорядження увесь цей день.

МАРК: «Музи з Юпітера спів починають». Так я почав свій переклад віршів Арата. 

КВІНТ: Чому ти про це згадуєш? 

МАРК: Тому що і нині ми маємо починати обговорення зі згадки про Юпітера та про інших безсмертних богів.

КВІНТ: Чудово, брате! Так і слід чинити. 

IV. 8. МАРК: Так от, перш ніж звернутися до окремих законів, розгляньмо знову зміст і суть закону взагалі, аби нас, оскільки ми повинні все відносити до закону, обмовка часом не призвела до помилки і аби ми не витлумачили хибно зміст тієї назви, якою нам доведеться позначити права.

КВІНТ: Цілком згоден, присягаю Гераклом! Це правильний шлях викладу.

МАРК: Отож вельми мудрі люди, як бачу, вважали, що закон не був винайдений людиною і не є якоюсь постановою народів. Він щось правічне, що править усім світом завдяки мудрості своїх велінь та заборон. І ось, говорили вони, цей перший і останній закон є думкою божества, яке завдяки своєму розумові відає всіма справами, велить або забороняє. Зважаючи на це, закон, даний богами людському родові, був справедливо прославлений. Адже це - розум і думка мудреця, які здатні і наказувати, і стримувати.

9. КВІНТ: Цього питання ти торкався вже не раз. Але перш ніж перейти до законів народів, розтлумач нам, будь ласка, зміст цього небесного закону, аби хвиля звички не захопила нас і не потягла до приписів щоденної мови.

МАРК: Адже ми, Квінте, ще в дитинстві навчилися правила «Якщо кличуть до суду(8)...» і йому подібне називати законами. Але треба зрозуміти, що і це, й інші приписи та заборони народів не мають сили закликати до чесних вчинків і відвертати від інших, хоч сила ця не лише давніша, ніж народи та об'єднання громадян, а й ровесниця божеству, що відає і править небом та землею.

10. Адже і божественного замислу не може бути без розуму, і божественний розум не може не володіти цією силою у визначенні чесних і нерозумних вчинків. І саме тому, що ніде не було написано, що одна людина повинна протистояти на мосту всьому війську ворогів і наказати зруйнувати цей міст у себе в тилу, тому і повинні ми визнати, що славетний Горацій Кокліт вчинив свій великий подвиг по закону і велінню мужності (9). І якщо в час царювання [Луція] Тарквінія в Римі не було писаного закону про образу честі, то це зовсім не значить, що Секст Тарквіній не переступив віковічного закону, вчинивши насильство над Лукрецією, дочкою Триціпітіна (10). Адже цей віковічний закон був розумом, який походить із природи (спонукаючи до чесних справ і відвертаючи від злочину), був розумом, який починає бути законом не тільки відтоді, коли записаний, а вже тоді, коли виник. А виник він одночасно з божественною думкою. Тому справжній і перший закон (здатний наказувати і забороняти) є прямим розумом Всевишнього Юпітера.

V. 11. КВІНТ: Я згоден із тобою, брате, в тому, що все правильне і правдиве - вічне. До того ж воно не виникає і не зникає разом з записами постанов.

МАРК: Так от, якщо божественна думка є найвищим законом, то, коли людина має досконалий розум, цей розум знаходить свій вияв у думках мудреця. Але ті різноманітні закони, які, стосовно до обставин, були складені для народів, називаються законами швидше у вигляді поступки, ніж тому, що це справді так. На користь того, що всякий закон, який можна по справедливості назвати законом, заслуговує похвали, дехто наводить такі докази: твердо встановлено, що закони були створені задля блага громадян, цілісності держав і спокійного та щасливого життя людей і що ті люди, які вперше прийняли постанови такого роду, оголосили народам, що напишуть і запропонують такі постанови, схваливши і прийнявши які, народи будуть жити в шанобі та щасті. І ті постанови, які були так складені і прийняті, вони, певно, і назвали законами. Із цього слід зробити висновок, що люди, які склали для народів згубні і несправедливі постанови, порушивши свої обіцянки та заяви, провели все що завгодно, але тільки не закони. Тому, витлумачуючи саму назву «закон» [lex], можна зрозуміти, що в ньому значиться і зміст значення вибору [legere], справедливого й істинного принципу.

12. Отож за звичаєм тих [філософів(11)] я і питаю тебе, Квінте: якщо об'єднання громадян позбавлене якоїсь якості, і саме з тієї причини, що воно її позбавлене, громаду слід ставити за ніщо, то чи треба зараховувати якість цю до благ?

КВІНТ: Так, і при цьому до найбільших.

МАРК: А чи слід об'єднання громадян, яке не має закону, з цієї причини ставити за ніщо?

КВІНТ: Безумовно, не можна.

МАРК: Отже, закон неодмінно треба відносити до числа найбільших благ.

13. КВІНТ: Цілком з тобою згоден.

МАРК: А численні шкідливі, згубні постанови народів? Адже вони заслуговують назви закону не більше, ніж рішення, зі спільної згоди прийняті розбійниками. Не можна ж по справедливості назвати приписами лікарів ті смертоносні засоби, які, під виглядом рятівних, приписують невігласи та недосвідчені люди. А народ не повинен називати законом будь-яку, навіть згубну постанову, тільки тому, що народ таке прийняв. Отож закон є рішенням, що відрізняє справедливе від несправедливого і виражене у відповідності з найдавнішим першопочатком усього сутнього - природою, за якою узгоджуються людські закони, що нерозумних людей карають стратою і захищають та оберігають чесних.

VI. КВІНТ: Чудово розумію це і, далебі, гадаю, що ніщо інше не можна (не кажу «вважати», ні) навіть назвати законом.

14. Значить, ти ні Тіцієвих, ні Апулеєвих (12) законів на вважаєш законами?

КВІНТ: Ні, навіть і Лівієвих (13).

МАРК: І правильно. Тим більш, що вони в одну мить, одним рядком постанови сенату були визнані недійсними (14). Тим часом закон, суть якого я розтлумачив, не може бути ні визнаним недійсним, ні бути скасованим.

КВІНТ: І ти в такому випадку запропонуєш закони, які ніколи не будуть скасовані?

МАРК: Звичайно, якщо тільки вони будуть прийняті вами обома. Але й мені, гадаю, слід учинити за прикладом Платона, вельми вченого мужа і до того ж найзначнішого з усіх філософів, який першим написав твір про державу, а другий твір - про закони. І, перш ніж прочитати самий закон, слід висловитися на користь цього закону. Саме так, бачу, вчинили Залевк і Харонд, коли не з простої запопадливості і не задля розваги, а задля користі держави складали закони для об'єднання громадян. Пішовши за їхнім прикладом, Платон, певно, визнав, що закону властиво також і прагнення де в чому переконувати, а не лише до всього примушувати силою та погрозами.

15. КВІНТ: Але як пояснити те, що Тімей (15) взагалі заперечує існування якогось там Залевка?

МАРК: На тому, що він існував, наполягає Теофраст, авторитет, принаймні, на мою думку, не менший (а багато хто вважає його більшим). Адже Залевка пам'ятають його співгромадяни, локрійці, мої клієнти (16). Втім, питання про його існування не стосується справи. Ми говоримо про те, що збережено легендою.

VII. Так от, хай громадяни будуть від самого початку твердо переконані в тому, що над усім владарюють і всім правлять боги; що все звершується за їхнім рішенням і їхньою волею; що вони виявляють людям найбільші благодіяння і бачать, якою є кожна людина: що вона робить, які її вчинки, з якими думками, з якою побожністю шанує вона обряди; і що боги ведуть рахунок і людям, що виконують свій обов'язок, і людям, що не виконують його.

16. Люди, що прониклися такими думками, звісно, не будуть далекими від корисних і правильних рішень. Та чи може бути щось більш правильне, ніж упевненість, що ніхто не повинен бути зарозумілим і гадати, що лише йому притаманні розум і думка, а небу і всесвіту не притаманні? Іншими словами, гадати, що тіла, [охопити] які ледве може найвища [сила] розуму, рухаються, не підкорені розуму? Як можна визнати людиною того, в кому не викликають почуття вдячності ні упорядкованість руху світил, ні чергування дня і ночі, ні зміна пір року, ні земні плоди, що ростуть для нашого вжитку? І оскільки все, що має розум, стоїть вище за все те, що розуму позбавлене; і оскільки, згідно з божественним законом, ніщо не може бути вище за природу в цілому, то слід визнати, що природі притаманний розум. Хто, однак, стане заперечувати користь таких думок, розуміючи, як багато скріплюється присягою; якими доброчинними є обов'язки, що їх накладають союзні угоди; як багато людей, що їм страх перед божою карою не дав учинити злочин; які священні пута об'єднують громадян, коли безсмертні боги беруть участь у людських справах у ролі суддів або свідків? Ось тобі вступ до закону. Адже саме так його називає Платон.

17. КВІНТ: Так, брате, і у вступі цьому мене дуже тішить, що ти користуєшся не такими прикладами і висловлюєш не такі думки, які висловлює він. Адже ніщо такою мірою не відрізняється від висловлювань Платона, як сказане раніше або саме цей вступ, що стосується богів. Мені здається, ти йдеш за ним тільки в одному - в особливостях викладу.

МАРК: Певно, я хотів би його наслідувати. Хоча хто може, або краще, хто колись зможе його наслідувати? Адже передавати чужі думки - справа дуже легка, що я й став би робити, якби не хотів бути лише самим собою. Бо зовсім неважко говорити про те ж саме, передаючи його майже тими ж словами.

КВІНТ: Цілком із тобою згоден. Однак, як ти сам щойно сказав, волію, щоб ти був самим собою. Але тепер ознайом нас, будь ласкавий, зі своїми законами щодо релігії.

18. МАРК: Я ознайомлю вас з ними, як зможу. А оскільки ні предмет, ні особливості мови [либонь, не] підходять для дружньої бесіди, то я прочитаю вам «закони законів» на повний голос.

КВІНТ: Тобто як?

МАРК: Адже закони, Квінте, складені у певних висловах, хоч і не таких старих, якими написані давні Дванадцять таблиць і священні закони (17), та все ж (аби вони мали більший авторитет) у дещо старовинніших, ніж ті, в яких точиться наша бесіда. Отож цей спосіб викладу, у сполученні зі стислістю, я і застосую, якщо зможу. Закони я наведу не повністю (бо це не мало б кінця), проте викладу не тільки їхню суть і думку, що в них міститься.

19. КВІНТ: Це справді необхідно. Отож ми слухаємо.

VIII. МАРК: «До богів люди хай звертаються чистими, хай виявляють благочестя, хай відмовляються від розкошів. Якщо хтось вчинить інакше, його покарає саме божество.

Хай не буде ні в кого особливих богів: ні нових, ні чужинських, крім богів, визнаних державою (18). Хай приватним чином шанують богів, згідно зі звичаєм, успадкованим від предків. У містах люди хай влаштовують святилища, в сільських місцевостях хай зберігають священні гаї і місця перебування ларів (19). Хай дотримуються звичаїв гілки роду і предків.

Богів і тих, хто завжди вважався небожителями (20), хай [люди] шанують, як і тих, кого їхні заслуги перенесли на небо: Геракла, Лібера, Ескулапа, Кастора, Полукса, Квіріна. Хай будуть пошановані і ті якості, за які людям дарується доступ на небо: Розум, Благочестя, Вірність. І хай будуть влаштовані святилища на відзнаку цих заслуг; і хай не влаштовують священнодійств для прославлення ґанджу (21).

У дні свят хай не буде сварок. Хай проводять люди свята, закінчивши працю, серед домочадців. Хай буде записано, що свята за приписом мають припадати на річний кругообіг (22). І жерці хай приносять привселюдно в жертву зерна певних злаків і притому у певні

дні. 20. Але так само хай зберігають люди для інших днів потрібну кількість молока та молодняку і хай ведуть рахунок, аби уникнути втрат. Плин року хай визначають жерці і хай знають наперед, яка жертва потрібна і буде приємна тому чи іншому божеству.

І хай будуть у різних божеств різні жерці: у всіх богів - понтифіки, у окремих богів - фламіни. І хай підтримують діви-весталки в місті вічний вогонь на вогнищі держави.

А щоб усе це і в приватному житті робилося за правилами і звичаями від імені держави, ті, що не знають, хай навчаються у державних жерців. Ці жерці хай будуть трьох родів: одні повинні відати священнодійствами і жертвоприношеннями, інші - тлумачити таємничі висловлювання віщунів і ясновидців, визнаних сенатом і народом. А державні авгури, тлумачі волі Юпітера Всеблагого Найвеличнішого, на основі знамень та ауспіцій хай пізнають майбутнє (23). 21. Хай зберігають вони чистоту вчень, хай чинять авгурацію жерців, авгурацію виноградників та молодих паростків на благо народу. Тим, хто буде відати справами війни і справами народу, хай сповіщають вони про ауспіції, а ті хай слухаються їх. І хай бачать жерці наперед гнів богів, керуються знаменнями, стримують блискавки у певних ділянках неба і бережуть Місто, поля і «храми» вільними і освяченими (24). І все те, що авгур оголосить неправильним, забороненим, шкідливим, зловісним, хай не буде виконано і звершено. Хто не послухається, хай відповість горлом (25).

IX. Послами для укладення мирних договорів, для обговорення справ війни і перемир'я хай будуть фе-ціалн і судді. Хай не будуть вони карателями, хай виносять рішення щодо війни.

Знамення й чудеса (якщо сенат повелить) хай передаються на розгляд етруським гаруспікам. Етрурія хай навчає верховників цієї науки. Тих богів, яких гаруспіки повелять умилостивити, хай умилостивлять. Хай очищають вони місця падінь блискавок(26).

Жінки хай не чинять нічних жертвоприношень, крім тих, які, за звичаєм, чиняться за народ(27); і хай не прилучають вони нікого до жодного священнодійства, крім грецького, за звичаєм зверненого до Церери(28).

22. Вчинене святотатство, яке не можна буде спокутувати, хай спокутують жерці держави.

Під час громадських ігр... [хай умилостивлять богів у цирку]. Що ж стосується свят, на яких нема змагань на колісницях і тілесних вправ, то радощі народу хай гамують співом та грою на лірах і флейтах; і хай поєднуються вони зі вшануваннями, що виявляються богам.

Із звичаїв предків хай дотримуються найкращого.

Крім слуг Ідейської Матері (29), ніхто хай не збирає грошей - та й то лише в установлені дні.

Хто вкраде і винесе предмет священний або довірений священній охороні, хай буде «парицидою».

За клятвопорушення хай буде божою карою смерть, а людською карою - ганьба.

За інцест понтифіки хай карають стратою (30).

Хай не дерзає нечестивий умилостивляти дарами гнів богів.

Обітниці хай виконуються ретельно. За порушення права хай буде кара. Хай не чинить ніхто концекрації поля. У концекрації золота, срібла і слонової кості хай дотримується міра.

Священнодійства від імені приватних осіб хай лишаються постійними.

Права богів-манів (31) хай будуть священними, померлі хай зараховуються до богів. Витрати на вшанування їх пам'яті і оплакування хай будуть обмеженими».

X. 23. АТИК: Ти чітко виклав нам зміст великого закону і до того ж так стисло! Проте, на мою думку, ці норми щодо релігії мало відрізняються від законів Нуми і від наших звичаїв.

МАРК: Але оскільки в книгах «Про державу» Публій Африканський переконує нас у тому, що з усіх держав наша була у давнину найкращою, то чи не вважаєш ти, що необхідно видати закони, які відповідають найкращому державному ладу?

АТИК: Авжеж, моя думка саме така.

МАРК: Отож я повідомлю вам про закони, здатні зберегти цей найкращий лад, і якщо я сьогодні, можливо, запропоную якісь закони, яких у нашій державі нема і не було, то вони все ж будуть, можна сказати, відповідати звичаям наших предків, у яких вони мали силу закону.

24. АТИК: То подавай, будь ласка, докази на користь свого закону, аби я міг сказати: «Як ти пропонуєш (32)».

МАРК: І це говориш ти, Атику! Ти не скажеш інакше?

АТИК: Принаймні ні за що важливе не голосуватиму інакше. У дрібницях, якщо хочеш, я поступлюся.

КВІНТ: І я такої ж думки.

МАРК: Але дивіться, щоб мій виклад не затягнувся.

АТИК: Тим краще! Бо що інше ми могли б робити?

МАРК: Закон велить, щоб люди «зверталися до богів чистими», певно, чистими духом, в якому зосереджено все. Закон не відкидає і чистоти тіла, але слід зрозуміти одне: оскільки дух у багатьох відношеннях переважає тіло, а своє тіло люди і без того намагаються тримати в чистоті, то значно важливіше зберігати чистоту душі. Бо осквернення тіла проходить або від окроплення водою, або коли промине кілька днів (33). Що ж стосується духовного падіння, то воно не може ні зникнути з плином часу, ні бути змите жодними ріками.

25. Що стосується веління закону «виявляти благочестя, відмовлятися від розкоші», то воно значить, що божеству до вподоби добропорядність, а витрат слід уникати. А й справді? Бажаючи, щоб навіть серед людей бідність була рівноцінною багатству, чи станемо перепиняти їй доступ до богів, зв'язавши чинення священнодійств із витратами? Тим більше, що самому божеству буде найнеугоднішим, якщо шлях для його умилостивлення та шанування не буде відкритим для всіх. А те, що карати буде не суддя, а саме божество, певно, зміцнює релігію страхом перед негайною карою.

Мати «особливих богів» або ж шанувати «нових і чужинських» значить вносити в релігію плутанину і невідомі нам священнодійства. 26. Що ж стосується богів, «успадкованих нами від предків», то їм слід поклонятися, раз цього закону дотримувалися предки.

Я вважаю, що в містах повинні бути святилища, і не згоден з думкою перських магів, за наполяганням яких Ксеркс, кажуть, спалив храм Греції, оскільки, на думку магів, негоже, що у стінах цих храмів перебувають боги, перед якими все повинно бути відкритим і вільним для доступу. Адже їхніми храмами і житлом є весь всесвіт.

XI. Греки і наші предки [вирішили] краще: бажаючи зміцнити віру в богів, вони визнали, що боги мешкають у тих самих місцях, де й ми. Таке вірування приносить благочестя, корисне державам, якщо тільки справедливе висловлювання Пітагора(34), найученішого мужа, що «благочестя і релігійне почуття сильніше охоплює нашу думку тоді, коли ми беремо участь в обрядах на честь богів». І якщо справедливе те, що сказав Талес, найбільший із семи мудреців: «Люди повинні думати, що все, що є у них перед очима, сповнене богів». Адже люди стають чистішими душею і глибоко релігійними, коли перебувають у храмах. Бо перед нашим зором, а не тільки в уяві, завдяки вірі з'являються, так би мовити, зображення богів. 27. Таке саме значення мають і священні гаї в сільських місцевостях. І не можна нехтувати шануванням ларів (заповіданого предками), як володарів землі, так і домочадців, і обрядів, що виконуються на очах у мешканців маєтку і садиби.

Далі - «дотримуватися звичаїв гілки роду і предків» (оскільки давні були вельми близькими до богів) означає дотримуватись правил релігії, нібито переданої нам богами. А та обставина, що закон велить шанувати таких людей, як Геракл та інші, свідчить про те, що душі всіх людей безсмертні, а душі відважних і чеснотливих божественні.

28. Добре, що [людські якості, такі, як] Розум, Благочестя, Доблесть, Вірність, обожнюються і що кожній із них у Римі державою споруджено храми. Так що люди, які мають ці якості (а їх мають усі чесні люди), гадають, що самі боги перебувають в їхніх душах.

Але погано, що в Атенах після того, як злочин, вчинений стосовно Кілона(33), був спокутуваний, за порадою критянина Епіменіда було зведено храм Образи і Зухвалості. Бо належить обожнювати чесноти, а не гандж. І давній вівтар Гарячки на Палатині, як і вівтар Злої Долі на Есквіліні і все ненависне такого ж роду повинно бути усунене. А якщо треба вигадувати імена, то краще вибрати ім'я Віки Поти [воно походить від слів] «vincendi» (перемагати) і «potindi» (оволодівати); або Стати («standi»), [що зупиняє відступаючі війська]; прізвиська Статора й Непереможного Юпітера і назви бажаних якостей (Здоров'я, Честі, Благоденства, Перемоги), оскільки очікування всього доброго зміцнює дух. Тому Калатин мав усі підстави обожнювати Надію. Що ж стосується Фортуни, то хай це буде або Фортуна Нинішнього дня (бо вона має силу у всі дні); або Така, що Оглядається, бажаючи виявити допомогу; або Доля, яка більше відбиває випадковість; або Первонароджена, наша супутниця з часу народження на світ... [...]

XII. 29. Коли ведеться рахунок дням неробочим і святковим, для вільних людей це означає перерву позовів та суперечок, а для рабів - перерву у тяжкій та виснажливій праці. При складанні календаря слід рахуватися із закінченням сільських робіт (36). Що стосується часу, коли, як сказано в законі, повинні приноситись у жертву перші плоди землі і молода худоба, то слід ретельно виконувати інтеркалацію. Це було розумно введено Нумою, але дійшло до безладу через недбалість пізніших понтифіків.

Далі, в постановах понтифіків не можна змінювати нічого з того, що стосується жертв, яких намічено заколоти тому або іншому божеству: кому потрібна доросла тварина, кому сосунці, кому самці, кому самиці.

Численні жерці всіх божеств і особливі жерці окремих божеств старанно дають відповіді з питань права і чинять обряди. А оскільки Веста, яка нібито взяла під свій захист огнище Міста (через це вона й одержала грецьке ім'я, що його ми зберегли майже без перекладу (37)), то хай служать їй шість дівчат ^, аби їм було легше пильнувати, підтримувати вогонь і аби жінки на їхньому прикладі пересвідчувалися, що жіноче єство може зносити цілковиту цнотливість.

30. Наступне стосується не лише релігії, але й влаштування громади. Бо без жерців (які від імені держави відають священнодійствами) нікому керувати релігійними обрядами приватних осіб (39). Адже на тому, що народ завжди потребує мудрості й авторитету оптиматів, держава і тримається. При складанні списку жерців хай не буде пропущений жоден із встановлених видів служіння богам. Бо умилостивляти богів доручено одним жерцям (аби вони відали урочистими священнодійствами), а другим - витлумачувати слова віщунів і до того ж небагатох, щоб їхні обов'язки були певними і щоб особа, яка не належить до їхньої колегії, не могла знати того, що було визнано державою.

31. Але найбільше і найважливіше в державі право, поєднане з авторитетом, належить авгурам. І я тримаюсь такої думки не тому, що сам я - авгур(40), а тому, що необхідно, аби про нас так думали. І справді, чи існує більше право (якщо вже розглядаємо питання про право), ніж можливість відміняти збори і сходини, коли вони призначені носіями найвищого імперію і найвищої влади; і скасовувати їх рішення, коли вони вже відбулися? А чи є щось важливіше, ніж можливість припиняти вже почате обговорення, якщо хоча б один авгур вимовить: «В інший день!» (41). Або щось більш величне, ніж право постановити, щоб консули відмовились від своєї магістратури? Або щось більш священне, ніж право звернутися з промовою до народу або плебсу(42) або відмовити в цьому дозволі? Або також можливість скасувати закон, якщо він був проведений не за правом, як це було з Тіцієвим законом на підставі постанови колегії і з законами Лівія за рішенням консула й авгура Філіпа? А та обставина, що жодна ухвала, прийнята магістратами в Місті або ж у походах, не може мати схвалення без згоди авгурів?

XIII. 32. АТИК: Продовжуй. Я вже бачу і визнаю, що права, про які ти говориш, великі. Але у вашій колегії триває важлива суперечка між видатними авгурами Марцелом і Апієм (я ознайомився з їхніми книгами): один з них вважає, що ауспіції засновані задля користі держави; другому здається, що у вашому віданні перебуває ще й дивінація (43). Я хотів би знати твою думку про це.

МАРК: Мою думку? Я гадаю, що дивінація, яку греки називають мантикою, справді існує і що та її частина, яка стосується лету птахів та інших знамень, підлягає нашому віданню. Але якщо ми допускаємо, що боги існують, що їхня думка править всесвітом, що вони піклуються про людей і можуть являти нам знамення, які стосуються майбутніх подій, то я не бачу підстав відкидати дивінацію.

33. Те, про що я говорив, відповідає дійсності. А з цього неухильно випливає і те, чого ми хочемо. Справді, і наша держава, і всі царства, і всі народи, і всі племена знають багато прикладів того, як багато подій відбулося в цілковитій, у дивовижній відповідності з передбаченнями авгурів. Адже ні Поліїд, ні Меламн, ні Мопс, ні Амфіарай, ні Калхант, ні Гелен(44) не прославились би так без цього. І такі народи, як фрігійці, лікаонійці, а особливо пісидяни не зберегли б цього мистецтва аж до нашого часу, якби давнина не довела, що все це справедливе. Та й наш Ромул не заклав би міста, вчинивши ауспіції, а ім'я Атія Навія не було б оточене славою так довго, якби всі вони не провістили багатьох дивовижних істин. Але це вчення і мистецтво авгурів тепер уже безумовно зникло і через свою давність, і через недбале ставлення до нього. Тому я не згоден ні з думкою того, хто заявляє, що цього знання взагалі ніколи не було в нашій колегії, ні з думкою того, хто вважає, що воно існує й нині. У часи наших предків це вчення, мені здається, мало подвійне значення: інколи до^ нього вдавалися у зв'язку з тими чи іншими подіями в державі, але найчастіше при прийнятті рішень.

34. АТИК: Присягаю Гераклом, і я так вважаю, і згоден саме з твоїм поясненням. Але продовжуй.

XIV. МАРК: Я продовжу і, якщо зможу, буду стислим. Отже, питання про право війни. Ми встановили законом, що тоді, коли війну починають і коли її припиняють, найбільше значення повинні мати право і вірність своєму слову і повинні бути тлумачі цього права й вірності, призначені державою.

Що ж до правил, прийнятих у гаруспіків, спокутних обрядів і жертвоприношень для попередження нещасть, то в самому законі, гадаю, про це сказано цілком ясно.

АТИК: Згоден із тобою, оскільки всі ці міркування стосуються релігії.

МАРК: Але щодо подальшого я питаю себе, Тите, чи погодишся з цим ти, чи відкину це я.

АТИК: У чому ж річ?

35. МАРК: Йдеться про нічні священнодійства жінок.

АТИК: Так, я згоден із тобою, тим більше що в самому законі є обмовка щодо урочистого жертвоприношення від імені держави.

МАРК: Що ж у такому разі станеться з Якхом і вашими Евмолпідами, і зі священними містеріями, якщо ми скасуємо нічні священнодійства? Адже ми видаємо закони не для одного тільки римського народу, але і для всіх народів, чесних і стійких духом.

36. АТИК: Ти, мені здається, маєш окремо сказати про ті містерії, до яких ми самі причетні.

МАРК: Так, я зроблю це. Бо якщо твої любі Атени й створили багато чого виняткового та божественного і зробили це набутком людини, то, на мою думку, найкраще з усього - ті містерії, задяки яким ми, дикі і жорстокі люди, були перевиховані в дусі людяності і м'якості, як то мовиться, прилучилися до таїнств, і воістину пізнали основи життя; і навчилися не лише жити з радістю, але й помирати з надією на краще (45). А про те, що мені не подобається в нічних священнодійствах, повідомляють комічні поети (46). Якби така вільність була допущена в Римі, чого б тільки не накоїв той, хто із заздалегідь обміркованим наміром вніс розпусту до священнодійства, під час якого божественний закон не велить навіть кидати нескромні погляди (47).

АТИК: От і пропонуй свій закон у Римі, а у нас не віднімай наш.

XV. 37. МАРК: Отож повертаюся до наших [законів]. Ними, звичайно, найсуворіше визначено, що яскраве світло повинно (на очах багатьох людей) оберігати добре ім'я жінки. І що прилучення до таїнств Церери повинно здійснюватися за тим же обрядом, за яким прилучення відбуваються в Римі (48). Про суворість наших предків свідчить стара постанова сенату про вакханалії та проведене консулами розслідування з застосуванням збройної сили і кара, накладена ними на винних (49). До того ж (аби ми видалися, прецінь, надто суворими) у серці Греції Діагонд із Теб скасував усі нічні священнодійства своїм законом, виданим без обмеження строку дії. Що ж стосується нових божеств та нічних пильнувань для поклоніння їм, то Арістофан, найдотепніший поет давньої комедії, у своїх кпинах над ними доходить до того, що Сабазій та деякі інші божества у нього, після засудження в суді, проганяються із об'єднання громадян.

Однак, якщо людина вчинила злочин через незнання і його свідомо спокутувала, то державний жрець повинен позбавити її страху перед покарою, але зухвалість і внесення нерозумних пристрастей до релігійних обрядів повинен засудити й визнати нечестивими.

38. Що стосується громадських ігор, які діляться на ігри в театрі й ігри в цирку, то змагання в бігу, з бою навкулачки та з боротьби і на бігових колісницях із запряженими в них кіньми треба влаштовувати в цирку, до повної перемоги. Театр же хай буде призначений для співу і для гри на лірах і флейтах(50), але тільки з дотриманням міри, як визначено законом. Бо я згоден з Платоном в тому, що ніщо не впливає з такою легкістю на ніжні та нестійкі душі, як різноманітні звуки музики; і навіть важко сказати, який великий їхній вплив і з хорошого, і з поганого боку. Адже музика і пробуджує бездіяльних, і заспокоює збуджених людей; вона то приносить упокорення, то надає мужності. У Греції багато об'єднань громадян вважали за потрібне зберігати давній розмір співу, їхні звичаї, що стали зманіженими, змінювалися одночасно зі співами: або звичаї зіпсувалися через звабливу солодкість співу (як гадає дехто), або, коли суворість звичаїв занепала внаслідок інших вад, у вухах і в душах (що змінилися) лишилось місце також і для цієї зміни.

39. Ось чому наймудріший і найученіший муж Греції так боїться цього псування. На його думку, не можна змінити закон цей без одночасної зміни всіх законів держави. Проте, гадаю, що цього не треба занадто боятися, та не можна цим і цілком нехтувати. Відомо одне: співи, колись повні приємної суворості завдяки розмірам Лівія і Невія, тепер зводяться до завивань, причому виконавці викручують шию і вилуплюють очі при переході від одного розміру до іншого. Давня Греція колись суворо за це карала, вже наперед передбачаючи, що ця згуба, поступово проникаючи до розуму громадян і породжуючи в ньому нерозумні прагнення і нерозумні вчення, раптово викличе падіння цілих держав. Відомо, наприклад, що суворий Лакедемон велів зрізати з ліри Тимотея струни понад дозволені сім.

XVI. 40. Потім, закон приписує дотримуватися найкращих із обрядів предків. Коли атенці почали питати Аполона Пітійського, якого саме обряду їм слід дотримуватися, оракул оголосив: «Тих, які відповідають звичаям предків». Коли ж атенці з'явилися знову, сказавши, що звичаї предків часто мінялися, і запитали, якого ж із різних звичаїв їм треба триматися, оракул відповів: «Найкращого». Це, звичайно, так і є: найдавнішим і найближчим божеству треба вважати те, що найкраще.

Збирання грошей ми скасували, зробивши виняток для збирання для Ідейської Матері, яке проводилося протягом кількох днів. Бо такі збирання наповнюють душі людей марновірством і спустошують їхні будинки.

Святотатця слід карати, і не тільки того, який викраде священний предмет, але також і того, хто поцупить щось із довіреного священній охороні (51).

41. Такий звичай існує в багатьох храмах. У давнину Александр, говорять, поклав якось гроші до святилища поблизу Сол, в Кілікії, а атенець Клістен, видатний громадянин, побоюючись за своє становище, довірив Юноні Самоській посаг своїх доньок (52).

Що стосується клятвопорушень, то тут, у кожному разі, обговорювати це питання не слід.

Хай не зважуються нечестиві умилостивляти богів дарами. Хай вони вислухають слова Платона, який не допускає сумнівів у тому, яким буде в цьому випадку рішення божества. Адже від підлої людини не погодиться прийняти дарунок жоден чесний муж.

Про ретельність при виконанні обітниць доволі сказано в законі, і обітниця містить у собі спонсію(53), якою ми зобов'язуємося перед божеством. Що ж стосується кари за образу релігії, то проти неї законного заперечення бути не може. Але навіщо тут для прикладу називати злочинців, коли в трагедіях їх велика кількість? Я краще звернусь до прикладів, які у нас перед очима. Хоча таке згадування й може вийти за межі людських доль, але якщо вже говорю у вашій присутності, то не замовчу нічого і хотів би, щоб усе, що скажу, безсмертним богам було краще до вподоби, ніж образливим для людей.

XVII. 42. Коли внаслідок злочинів нерозумних громадян (після мого від'їзду (54)) права релігії було осквернено, то були ображені мої домашні лари: в їхньому помешканні був споруджений храм Сваволі, і зі святилищ вигнали того, хто їх порятував. Зупиніть на мить свою увагу (адже називати імена ні до чого) на тому, якими були подальші події. Мене, який не допустив, щоб нечестивці після пограбування та знищення всього мого набутку збиткувалися над Охоронницею Міста (55) (тому я переніс її зі свого дому в дім її батька), сенат, Італія, більш того - всі народи визнали мене за рятівника батьківщини. Чи могло випасти на долю людини щось більш славне? А з тих, чий злочин розтоптав тоді і знищив релігійні заборони, одні були повалені, розбиті і розсіяні, а ті з них, які були призвідцями цих злочинів і у всіляких блюзнірствах перевершили будь-кого (я вже не кажу - відчули муки й ганьбу за життя), навіть були позбавлені поховань та встановлених похоронних обрядів (56).

43. КВІНТ: Я добре знаю це, брате, і складаю належну вдячність богам. Але дуже часто, як ми бачимо, справа повертається зовсім інакше.

МАРК: Ми з тобою, Квінте, неправильно міркуємо про те, в чому сутність божої кари. Судження голоти вводять нас в оману, і ми не пізнаємо істини. Ми вимірюємо нещастя людей смертю, або тілесним болем, або душевною скорботою, або засудженням у суді. Це (визнаю) є долею людини і стосується багатьох чесних мужів. Але кара за злочин грізна і, крім своїх наслідків, сама по собі найважча. Ми бачили людей, котрі, якби не зненавиділи вітчизни, ніколи б не стали і нашими недругами. Ми бачили їх то в запалі пристрасті, то в полоні жаху, то в стражданні від гризот, то в переляці (хоч би що вони робили), то, навпаки, такими, що зневажають релігійні заборони. Шляхом підкупу вони зламали правосуддя людське, але не боже.

44. Але тепер я зупинюсь і не буду продовжувати,- тим більше, що домігся для них більшого числа покарань, ніж те, якого бажав. Я тільки вкажу, що божа кара за злочини двояка. Вона полягає і в душевних муках за життя, і в ганьбі після смерті, тому загин злочинців схвалюється вироком живих і відчуванням ними радощів.

XVIII. 45. У тому, що поля не повинні підлягати консекрації, я цілком згоден з Платоном, який (якщо тільки зможу перекласти) говорить приблизно таке: «Отож земля, подібно огнищу, є священним житлом усіх богів. Тому ніхто не повинен посвячувати її вдруге. У містах золото і срібло (й у приватних осіб, і в храмах) породжують заздрість. Також і слонова кістка, вийнята із позбавленого дихання тіла, не являє собою достатньо чистого дару для божества. Далі, і мідь і залізо - засоби війни, а не належні храмові. Але дерев'яний предмет (із цільного шматка дерева) посвячувати можна, якщо хтось захоче; також і кам'яний (у святилищах, доступних усім), і тканий предмет, якщо він потребував праці жінки тривалістю не більше місяця. Білий колір особливо приємний божеству - як узагалі, так і особливо у тканинах. Нічого пофарбованого не вимагається, хіба що для військових знамен. Та найприємніші божеству підношення - птахи і зображення, виконані одним маляром протягом одного дня. І хай будуть усі інші дарунки подібними до цих». Ось якою є думка Платона. Але я не обмежую іншого так строго, рахуючись або з багатством людей, або зі зручностями, пов'язаними з порами року. Рільництво, маю підозру, погіршиться, якщо до використання землі і до її обробітку плугом приєднається якийсь забобон.

АТИК: Це мені зрозуміло. Тепер лишається [розглянути питання] про спадкоємність священнодійств і про право Манів.

МАРК: Що за дивовижна пам'ять у тебе, Помпонію! А мені воно вже й вискочило з голови.

46. АТИК: Охоче вірю, але я пам'ятаю і чекаю розгляду цих питань, тим більше що вони стосуються і понтифікального, і цивільного права.

МАРК: Так, і найученіші люди давали на це відповіді і багато написали про все це. І я протягом всієї нашої бесіди, до якого б роду законів наше обговорення мене не привело, настільки зможу, розгляну все, що стосується нашого цивільного права. Але розгляну це так, щоб стала відомою відправна теза, із якої виводиться та чи інша частина права. Роблю так, аби не було важко будь-якій людині (хай тільки керується своїм розумом), незалежно від нової судової справи або нового питання, дотримуватися правої сторони, коли відомо, із якого початку слід виходити.

XIX. 47. Однак законодавці або задля того, щоб уводити людей в оману (аби здавалося, що вони знають більше і вирішують більш важкі питання), або (і це більш вірогідно) зважаючи на своє невміння вчити (адже мистецтво не лише в тому, щоб знати самому, але і в тому, щоб уміти навчити інших) часто ділять зміст одного питання на незліченну кількість частин. Наприклад, Сцеволи, які обидва були понтифіками і одночасно найдосконалішими законознавцями, дуже широко розуміють царину, якою ми займаємося. «Я,- говорив нам син Публія,- часто чув від батька, що добрим понтифіком може бути тільки людина, знайома з цивільним правом». Із цивільним правом у цілому? До чого це? Що понтифіку до права «спільних стін», або до права користуватися водою, або до будь-яких питань, крім тих, які пов'язані з релігією? А останніх зовсім небагато. Це, гадаю, питання про священнодійства, про обітниці, про святкові дні, про гробниці(57) і так далі. Чому ж ми надаємо саме цьому такого великого значення, тим часом як усе решта важить дуже мало? Щодо священнодійств (а це більш широке питання), ось єдине рішення: їх завжди треба зберігати і передавати з однієї гілки роду до іншої, і, як я виклав у законі, «священнодійства повинні бути постійними». Однак пізніше рішенням понтифіків було встановлено, що священнодійства, аби зі смертю глави тієї чи іншої гілки роду пам'ять про них не знищувалась, повинні переходити до тих, кому після його смерті дістанеться майно (58). 48. Зі встановленням одного цього положення, достатнього для нашого ознайомлення з правилами, виникає незліченна кількість випадків, якими сповнені книги законодавців. Бо, питається, на кого переходить обов'язок чинити священнодійства? Становище спадкоємців найзаконніше. Тому що нема кращої людини, яка могла б зайняти місце того, хто пішов із життя. Потім ідуть ті, хто по його смерті або згідно з заповітом повинні одержати стільки ж, скільки одержують усі спадкоємці разом за. І це узвичаєно, бо відповідає встановленому правилу. У третю чергу, якщо спадкоємця не виявляється (якщо ніхто не прийняв спадку) - той із позикодавців померлого, який зберігає найбільшу частину його майна.

49. Останньою йде особа, яка, будучи боржником померлого, грошей нікому не платила. Тому вона повинна вважатися такою, що одержала це майно.

XX. Ось чому ми навчались у Сцеволи. Давні законодавці визначили інші порядки. Тому що вони вчили, ніби люди трояким чином можуть прийняти на себе зобов'язання чинити священнодійства: або за спадком, або при одержанні більшої частини майна (60), або (якщо більша частина майна оголошена легатом) коли хтось одержить якусь його частину(61). 50. Але будемо слухатись вказівок понтифіка. І ось, як бачите, всі визначення випливають із одного того, що понтифіки вимагають, щоб із майном були пов'язані священнодійства і щоб на цих самих осіб покладалися і траурні обряди, і церемонії.

Ба більше, Сцеволи виставляють і такі вимоги: коли відбувається поділ майна (якщо в заповіті вказана «вирахувана частина») (62) і коли дані особи одержали менше, ніж залишено всім спадкоємцям, тоді ці особи не зобов'язані чинити священнодійства. У випадку дарування Сцеволи витлумачують це інакше: те, що глава гілки роду схвалив при даруванні особою, яка перебуває під його владою, є дійсним; те, що було зроблене без його відома (якщо він цього не схвалює),- недійсне (63).

51. Із цих передумов виникають численні дрібні питання. Хто не розуміє їх, той, звернувшись до їхнього джерела, сам легко в них розбереться. Наприклад, хтось прийме майна менше, аби не бути зобов'язаним чинити священнодійства, а пізніше хтось із його спадкоємців заправить на свою користь те, від чого його попередник відмовився. Якщо ж це майно виявиться не меншим від майна, залишеного всім спадкоємцям, то той, хто одержить це майно, тим самим один, без співспадкоємців, зобов'яжеться чинити священнодійства (64). Навіть більше, Сцеволи передбачають, що особа, якій у вигляді легата залишено більше, ніж дозволено одержувати без прийняття релігійних зобов'язань, має «за допомогою міді і ватів»(65) звільнити спадкоємців від зобов'язань по заповіту, оскільки в такому випадку майно це виявляється відокремленим від спадку, як коли б він взагалі не був заповіданий у вигляді легата (66).

XXI. 52. Зважаючи на цю та багато інших угод, я й питаю вас, Сцеволи, верховні понтифіки і, як я розумію, наймудріші люди: які у вас підстави прилучати до права понтифікального право цивільне? Адже вченням про цивільне право ви якоюсь мірою усуваєте понтифікальне. Бо священнодійства пов'язані з майном на підставі визначення понтифіків, а не по закону. Тому, якщо б ви були тільки понтифіками, у вас лишався б їхній авторитет. Та оскільки ви водночас є найбільшими знавцями цивільного права, то, використовуючи цю галузь знань, знущаєтесь над іншою.

Верховні понтифіки Публій Сцевола і Тіберій Корунканій, як і інші, визначили, що ті особи, які одержують стільки ж, скільки всі інші спадкоємці, повинні брати на себе обов'язок чинити священнодійства. Оце вам понтифікальне право. 53. Що додалося до нього із цивільного права? Розділ про розподіл майна складений з заувагою: слід вирахувати сто сестерціїв. Був вигаданий також спосіб звільняти майно від тягарів у вигляді священнодійств. Ну, а якщо заповідач не побажає внести цю заувагу? І ось законодавець, у даному випадку сам Муцій (у той же час і понтифік), радить цій особі прийняти майна менше, ніж те, яке лишається всім спадкоємцям. Старі законознавці говорили, що, яке б майно не було прийняте, обов'язки чинити священнодійства накладаються на того, хто прийме. Тепер ця особа від них звільняється. Але ось що не має відношення до понтифікального права і випливає безпосередньо із цивільного права: спадкоємця треба за допомогою міді і вагів звільняти від зобов'язань згідно з заповітом, і справа повинна вирішуватися так само, як коли б це майно не було заповідано у вигляді легату. Якщо тільки особа, на чию користь легат відказаний, обумовила, що майно, залишене їй згідно з заповітом, тобто гроші, належать їй внаслідок стипуляції і не [сплачені їй згідно з заповітом].

54. [Переходжу тепер до прав Манів, які вельми мудро встановлені і суворо дотримувалися нашими предками. Вони повеліли приносити померлим жертви в лютому місяці, який тоді був останнім місяцем у році. Як пише Сисена, Децим Брут, однак, робив ці жертвоприношення у грудні (бачу, що Сисена не знає причини, чому Брут не дотримався цього давнього заповіту, а також що Брут зухвало знехтував заповітами наших предків). Цей відступ Брута від звичаїв предків [мені здавався невірогідним]. Адже це була, без сумніву, вчена людина, і його близьким другом був Акцій. Але якщо давні вважали останнім місяцем лютий, то Брут, певно, вважав ним грудень. Він гадав, що принесення найбільшої жертви померлим рідним є виконанням релігійного обов'язку(67).

XXII. 55. Нарешті, місця поховання шануються настільки високо, що поховати людину поза місцями його родових священнодійств, кажуть, не дозволяє божественний закон, і в часи наших предків Авл Торкват (68) виніс таке рішення щодо Попілієвого роду. І якби наші предки не повеліли зараховувати до богів тих, хто пішов з нашого життя, то святами називалися б не «денікальні» дні [їхня назва походить від слова «пех» (смерть), оскільки вони присвячені померлим](69), а дні відпочинку, присвячені іншим небожителям. І ось наші предки постановили виконувати ці обряди в такі дні, які б не збігалися ні з особистими, ні з громадськими святами. Наше понтифікальне право в цілому (оскільки воно складне) свідчить про глибоке релігійне почуття і про повагу до обрядів. При цьому ми не повинні встановлювати, коли саме закінчиться траур сім'ї, яку відвідала смерть; які особливості жертвоприношення, коли Ларові заколюють баранів; яким чином відрізану кістку покривають землею; які права виникають після заколення свині (70); з якого часу поховання починає вважатися «гробницею» і підпадає під релігійну заборону.

56. Мені навіть здається, що найдавнішим видом поховання був той, яким у Ксенофонта користується Кір: тіло повертають землі, вмістивши і поклавши його так, немов огортають пологом матері. За таким же обрядом, як ми довідалися, в могилі, що міститься неподалік вівтаря Джерела (71), був похований наш цар Нума, а Корнеліїв рід, як відомо, аж до наших днів вдається до цього виду поховання. Після своєї перемоги Сула велів розсіяти поховані біля річки Аніо останки Гая Марія, спонуканий ненавистю, більш жорстокою, ніж та, яку йому слід було б мати, якби він був мудрий такою ж мірою, якою був лютий. 57. Либонь, із страху, що це може трапитись також і з його останками, Сула, перший із патриціїв Корнеліїв, побажав, щоб його тіло по смерті було спалене на вогні. Адже Еній пише про Публія Африканського: «Тут лежить він»(72). Це правда, оскільки «лежачими» називають тих, хто був похований. Але про «гробницю» говорять тільки після того, як вчинено всі установлені обряди і в жертву принесений кабан. І те, що тепер чинять при всякому похороні, аби тіло вважалося «відданим землі», тоді стосувалося тільки тих, чиї тіла покривала кинута на них земля. І такий звичай підтверджується понтифікальним правом. Бо, доки кістки не засипані землею, місце, де було спалено тіло, ще не перебуває під релігійною забороною. Коли ж останки засипані землею, то вони вважаються ніби відданими землі, місце відтоді називається гробницею, і тільки тоді на нього розповсюджується багато релігійних прав. Тому родину того, хто був убитий на кораблі і потім кинутий у море, Публій Муцій визнав «чистою», оскільки кістка такої людини не лежить на землі, але зобов'язав спадкоємця принести в жертву свиню: він мусив дотримуватися триденної жалоби і як спокуту заколоти свиню-самицю. Якщо людина померла в морі, перебуваючи у плаванні, то обов'язки були ті ж самі, але без спокутної жертви і днів трауру. XXIII. 58. Тепер я знаю, що говориться в понтифікальному праві, але хотів би знати, що говориться в законах.

МАРК: Дуже небагато, Тите, і, гадаю, добре відоме вам. Але все це стосується не стільки релігії, скільки правового стану гробниць. «Померлого,- говорить закон Дванадцяти таблиць,- в Місті не можна ні ховати, ні спалювати». Я гадаю, зважаючи на небезпеку пожежі. Але те, що закон додає «ні спалювати», вказує на те, що «ховають» того, чиє тіло віддають землі, а не того, чиє тіло спалюють.

АТИК: А чому ж після видання законів Дванадцяти таблиць прославлені мужі все ж були поховані в Місті?

МАРК: Я вважаю, Тите, що це були або люди, яких ще до видання цього закону за їхню чесноту вшанували,- Поплікола, Туберт (і ця перевага була по праву збережена за їхніми нащадками), або такі, як Гай Фабрицій, які були удостоєні цього за свою чесноту і звільнені від дії законів. Але якщо закон забороняє ховати в Місті, то і колегія понтифіків постановила, що на ділянці землі, яка належить державі, влаштовувати гробницю не можна. Ви знаєте храм Честі, що стоїть за Колінськими воротами. За переказом, на цьому місці колись стояв вівтар. Біля нього знайшли дощечку з написом «Честь». Це послужило приводом для дедикації цього храму. Та позаяк тут було багато гробниць, то вони були зрівняні з землею. Бо колегія встановила, що ділянка землі, яка належала державі, не може підпадати під дію приватних релігійних заборон.

59. Інші приписи Дванадцятії таблиць, що обмежують витрати на похорон і оплакування померлого, в цілому перенесені до них із законів Солона. «Понад це,- говориться там,- нічого не робити». «Могили не вирівнювати сокирою /(3)». Продовження ви знаєте. Адже ми в дитинстві вивчали закони Дванадцяти таблиць як обов'язкову пісню. Нині ніхто їх не завчає. І ось, обмеживши витрати виготовленням трьох малих хусток та пурпурової туніки і платою десятьом флейтистам, закон скасовує непомірне оплакування: «Під час похорону жінки не повинні ні дряпати собі щік, ні зойкувати (lessus)». Давні тлумачі Секст Елій і Луцій Ацілій говорили, що вони не повністю розуміють це місце, однак гадають, що «лесс» - особливий одяг для похорону. Але Луцій Елій думає, що це - якесь тужне ридання, як показує саме слово. Таке пояснення здається мені більш правильним тому, що закон Солона саме це й забороняє. Такі вказівки гідні схвалення й однаково стосуються і багатих людей, і плебсу. Це цілком згідно з природою: зі смертю майнова різниця зникає.

XXIV. 60. Закони Дванадцяти таблиць скасували й інші звичаї при похованні, які посилювали вияв горя. «Кісток померлого не слід збирати, щоб пізніше влаштувати похорон». Виняток робився для випадків смерті на війні й на чужині. Крім того, в законах говориться: що стосується змащення тіла померлого (обов'язки рабів), то воно скасовується, як і будь-яке пиття по колу. Адже це скасовується з повною підставою і не було б скасоване, якби не існувало в минулому. Обійдемо мовчанням заборону: «Хай не буде дорогого окроплення(74), ні великих вінків, ні кадильниць». Але ось свідчення того, що нагороди за заслуги поширюються і на померлих: закон велить без побоювання покладати вінок за доблесть і на останки його батька (75). І це, мені здається, тому, що на честь однієї людини нерідко кілька разів улаштовувався похорон і кілька разів постилалося ложе(76). Та ось законом було визначено, щоб і цього не робили. І оскільки в цьому законі говориться: «І хай не приносять золота», то зверніть увагу на те, з якою добротою інший закон робить застереження щодо цього: «Якщо у людини зуби поєднані з золотом, хай не буде це служити провиною». Одночасно зверніть увагу і на те, що «поховати» і «віддати на спалення» було різними поняттями.

61. Відомі ще два закони про гробниці: один із них торкається приватних домів, інший - самих гробниць. Бо коли закон забороняє «влаштовувати багаття і місце нового поховання на відстані менше шістдесяти стіп від чужого дому без згоди його власника», то це, певно, робиться, аби уникнути пожежі. <Із цих же міркувань забороняється кадити фіміам.> А коли закон забороняє, щоб «форум», тобто вестибул гробниці, «і місце похорону переходили у власність внаслідок давності» (77), то він охороняє права гробниць.

Ось це і знаходимо в Дванадцяти таблицях - у повній згоді з природою, що є для закону зразком. Інше визначається звичаєм: оголошувати про похорон, якщо він буде супроводжуватися іграми (78). Щоб при влаштовувачах похорону були акценс та ліктори. Щоб про заслуги мужів, які обіймали почесні посади, говорилось у промові на народних сходинах і щоб це супроводжувалося співом під звуки флейт, який називається «ненією». Цим словом також і греки називають скорботні співи (79).

XXV. КВІНТ: Мене тішить, що наші закони узгоджуються з природою, а мудрість наших предків мене захоплює.

МАРК: Але я хотів би, щоб дотримувалась міра як у витратах взагалі, так і у витратах на спорудження гробниць. Твоя вимога обгрунтована. Бо до яких витрат ми тут дійшли, ти, здається, зрозумів на прикладі гробниці Гая Фігула. Проте у давнину бажання влаштовувати величні гробниці було вельми малим. Це засвідчують численні приклади з минулого. А тлумачі наших законів у розділі, де наказується вилучити із прав богів Манів «витрати і оплакування», повинні зрозуміти одне: передусім треба зменшити пишність гробниць. 63. І наймудріші законодавці не залишили цього без уваги. Адже в Атенах, говорять, ще з часів Кекропа і до наших днів зберігся звичай ховати в землі - з тим, щоб після того, як рідні виконають усе належне і тіло буде засипане землею, на могилі були посіяні хлібні злаки. Це для того, аби померлий був ніби занурений до лона і надр землі і аби грунт, очищений врожаєм, принесений ним, був повернений живим. Потім відбувалося бенкетування, яке влаштовували рідні, надівши на голови вінки. В їхній присутності дозволялося говорити про заслуги померлого одну тільки правду (бо брехати вважалося блюзнірством). Так віддавали останній борг.

64. Коли пізніше, як пише [Деметрій] Фалерський, почали влаштовувати похорони, що коштували дорого і супроводжувалися голосним плачем, то це було заборонено законом Солона. Цей закон наші децемвіри майже дослівно включили до десятої таблиці своїх законів. Адже вказівки стосовно трьох хусток і багатьох дрібниць належать Солону. Про оплакування мовиться його словами достеменно: «Жінки не повинні з нагоди похоронів ні дряпати собі щік, ні чинити лементу».

XXVI. Про гробниці у Солона говориться тільки таке: «Ніхто не повинен ні руйнувати їх, ні ховати в них сторонніх людей». І встановлюється кара: «Якщо хтось,- каже закон,- осквернить, переверне, зламає гробницю (як на мене, це і є tymbos), або пам'ятник, або колону...». Але з плином часу, через пишноту гробниць, які ми можемо бачити на кераміку, законом було визначено, що «ніхто не повинен зводити гробницю, яка потребувала б праці більшої, ніж праця десяти чоловік протягом трьох днів». 65. І не покривати п тканиною чи встановлювати на ній так звані герми (80). Виголошувати промову про заслуги померлого дозволялося тільки на державних похоронах і тільки тій особі, якій це було доручено владою. Крім того, аби зменшити оплакування, було заборонено збиратися багатьом чоловікам і жінкам; адже зібрання людей посилюють горе. 66. Ось чому Пітак взагалі забороняє присутність на похоронах чужих людей. Але, знов-таки за свідченням того самого Деметрія, пишнота похорон і гробниць дійшла до такого ступеня, якого вона нині досягла в Римі. Деметрій обмежив цей звичай своїм законом. Адже тиран був, як ви знаєте, не тільки найученішим мужем, але й громадянином з величезними заслугами перед державою і мав величезний досвід турботи про співгромадян. І ось він не тільки зменшив грошові витрати, що допускалися, але і обмежив час дня, призначений для похорон: він велів, щоб померлого виносили до світанку. Визначив він і розміри споруджуваних гробниць. На могильному насипу він дозволив встановлювати тільки невелику колону висотою не більше трьох ліктів, або стіл, або чашу для узливань і доручив певному магістрату стежити за дотриманням цих приписів.

XXVII. 67. Отаке постановили твої любі атенці. Але звернімося до Платона, який доручає похоронні обряди тлумачам вимог релігії. Цього правила тримаємося і ми. Про гробниці Платон говорить таке: хай буде заборонено займати для влаштування гробниць будь-яку частину обробленої землі або землі, придатної для посіву. Але якщо якась ділянка землі за своїми особливостями придатна тільки для того, щоб на ній ховали мертвих і до того ж без збитку для живих, то саме її й слід використовувати. Що ж стосується землі, яка може приносити врожай і, ніби мати, давати нам харч, то ніхто (ні живий, ні мертвий) не повинен у нас її віднімати.

68. [Платон] забороняє зводити гробницю вищу, аніж та, яку могли б збудувати п'ятеро людей за п'ять днів, і ставити або класти камінь більшого розміру, ніж треба для того, щоб викарбувати ювілейний напис не більше ніж з чотирьох героїчних віршів, які Еній називає «довгими віршами» (81). Таким чином, стосовно гробниць ми знаємо думку також і цього видатного мужа, що визначає і допустимі витрати на похорони - від однієї до п'яти мін (82). Далі він говорить про безсмертя душ, а також про майбутнє упокоєння добрих і кару для нечестивих по смерті.

69. Мені здається, я розтлумачив вам усе, що стосується вимог релігії.

КВІНТ: Розтлумачив, брате, і притому докладно. Але продовжуй.

МАРК: Я продовжу і, оскільки ви так прагнете мене до цього спонукати, охоче це зроблю під час нашої бесіди ще сьогодні. Платон вчинив, бачу, так само, і вся його мова про закони була виголошена ним протягом одного літнього дня.

Я зроблю так само і буду говорити про магістрати. Адже саме магістратури, після встановлення релігії, більш за все зміцнюють державний лад.

АТИК: Говори ж і йди за наміченим тобою планом.

 

 

Книга третя

І. 1. МАРК: Отож піду, як і вирішив, за думками натхненого богами мужа, що його, глибоко перед ним схиляючись, прославляю, мабуть, частіше, ніж слід було б.

АТИК: Говориш про Платона, певно?

МАРК: Саме про нього, Атику!

АТИК: Ні, похвали твої ніколи не будуть ні надмірними, ні надто частими. Бо навіть мої однодумці, бажаючи, щоб вихваляли тільки їхнього [вчителя] і, дозволяють мені шанувати [Платона], як захочу.

МАРК: І вони, присягаю Гераклом, чинять правильно. Бо що більш гідне твого витонченого розуму? Ти, на мою думку, і в житті, і в своїй мові досягнув поєднання гідності і прихильності, які даються так важко.

АТИК: Я дуже радий, що перервав тебе, оскільки ти так чудово висловив свою думку про мене. Але продовжуй, як почав.

2. МАРК: Отож спочатку наведемо сам закон і покажемо його справжні і властиві йому гідності.

АТИК: Звичайно. Так само, як ти вчинив, говорячи про закон стосовно релігії.

МАРК: Отож призначення магістрату, як ви бачите, в тому, щоб керувати і віддавати розпорядження правильні, корисні й закономірні. Бо подібно до того, як магістратами керують закони, так народом керують магістрати, і можна на цілком достатній підставі сказати, що магістрати - це закон, а закон - це справжній магістрат. 3. Далі, ніщо так не відповідає праву і природному порядку (хочу, аби мали на увазі, що говорю про закон), як імперій, без якого не можуть триматися ні дім, ні об'єднання громадян, ні народ, ні людство в цілому, ні вся природа, ні сам всесвіт.

Бо і всесвіт слухається божества, і йому підкоряються і моря, і суша. А життя людей підкоряється велінням найвищого закону (2).

II. 4. Перейду, нарешті, до подій ближчих і відомих нам: усі давні племена колись слухалися царів. Цей вид імперію попервах уявлявся людям найсправедли-вішим і наймудрішим (такий порядок був у повній силі і в нашій державі, доки нею правила царська влада), а потім передавався по порядку їхнім нащадкам. Таке становище і понині лишається у народів, якими правлять царі. А ті народи, яким царська влада була не до вподоби, відмовилися не від послуху будь-кому, але від послуху завжди одній і тій самій людині. Ми ж, оскільки передаємо закони вільним народам і свої міркування раніше виклали в шести книгах про найкращий державний устрій (3), нині узгоджуємо закони з тим державним ладом, який схвалюємо.

5. Отож треба, щоб існували магістрати. Адже без їхньої мудрості й завзяття об'єднання громадян існувати не може, і розподілом повноважень між ними підтримується весь державний лад. При цьому повинна бути встановлена не тільки міра влади для магістратів, але й для громадян міра їхнього послуху. Бо і той, хто розумно повеліває, рано чи пізно повинен буде підкоритися; а той, хто слухняно підкоряється, гідний того, щоб рано чи пізно почати повелівати. Тому треба, щоб підлеглий сподівався на те, що він з часом стане повелівати; а повелитель думав, що йому незабаром доведеться підкорятися. І ми (як і Харонд у своїх законах) навіть приписуємо громадянам не лише підкорятися і слухатись магістратів, але також і поважати й любити їх. Що ж стосується Платона, то він до нащадків титанів відносить тих людей, які (подібно до титанів, що повстали проти небожителів) повстають проти магістратів. Після цих зауважень перейдемо тепер до самих законів, якщо ви згодні.

АТИК: І з цим, і з запропонованим тобою порядком обговорення я згоден.

ПІ. 6. МАРК: „Імперій хай буде законним. Громадяни хай слухаються імперію покірно і беззаперечно. Магістрати хай карають неслухняного громадянина-дурня пенею, накладанням кайданів, канчуками(4). Це якщо ні носій рівної або великої влади, ні народ, до якого повинна бути вчинена провокація, цьому не вчинять спротиву.

Після того, як магістрат оголосить вирок або накладе пеню, рішення стосовно пені або кари винесе народ (5). У поході хай не буде провокацій на рішення того, хто буде володіти імперієм. І все, що повелить командувач на війні, хай буде законним і обов'язковим.

Молодших магістратів з меншими правами хай буде більше - для виконання різних обов'язків (6). У поході хай повелівають вони тими, ким їм буде наказано повелівати, і хай будуть при них трибуни. В Місті хай охороняють вони державні гроші, стежать за цілістю кайданів, накладених на винних, і чинять смертну кару. Від імені держави карбують хай мідну, срібну і золоту монету. Хай розглядають позови, що виникають, і виконують усі постанови сенату.

7. Едили хай будуть управителями Міста, піклуються про харч та урочисті ігри; і хай буде це для них першим ступенем до більш високих почесних посад.

Цензори хай обліковують народ за віком і складають списки нащадків, челяді й майна. Хай відають вони міськими храмами, шляхами, водогонами, ерарієм, надходженням данини. Хай розподіляють народ за трибами, ділять населення за майном, віком і станами; хай призначають юнаків до кінноти й піхоти, забороняють лишатися безшлюбними, наглядають за звичаями народу, не залишають в сенаті людей, що зганьбили себе. Хай буде їх двоє і хай будуть вони магістратами протягом п'яти років (7). Решта магістратів хай мають річні повноваження і влада їхня хай буде в силі протягом усього цього строку.

8. Посадовою особою, що розглядає питання права і чинить суд або наказує чинити суд у приватних . справах, хай буде претор. Хай буде він охоронцем цивільного права. Хай буде у нього стільки колег з рівною владою, скільки постановить сенат або повелить народ.

Царським імперієм хай буде наділено двох і хай називаються вони - від слів «іти попереду» (ргаеіге), «судити» (iudicare), «радити» (consulere) - преторами, суддями, консулами (8). У поході хай мають вони найвищі права і хай не підкоряються нікому. Найвищим законом хай буде для них благо народу. Хай ніхто не бере на себе однієї і тієї ж магістратури до сповнення десятилітнього строку. 9. Хай беруться до уваги роки у відповідності з законом про вік.

А коли буде тяжка війна або жорстокі чвари поміж громадянами, хай одна людина протягом шести місяців, не довше, має (коли постановить сенат) обох консулів і хай буде вона (призначена при леті птаха з лівого боку(9)) провідником народу. І хай буде при ній начальник кінноти, рівноправний зі всяким, хто відатиме правосуддям. Інших магістратів хай не буде (10).

Але коли не виявиться ні консулів, ні провідника народу, хай будуть ауспіції у веденні «батьків» і хай виберуть вони із свого середовища одного, який зможе належним чином провести в коміціях вибори консулів и.

Носії імперію, носії влади і легати (після постанови сенату і повеління народу) хай покидають Місто, справедливо ведуть справедливі війни (12), оберігають союзників; хай будуть стримані самі і стримують інших. Хай возвеличують славу народу і повертаються додому з честю (13).

Хай не призначають нікого легатом задля його особистої вигоди.

Ті, кого плебс обере, числом десять, для свого захисту (задля надання допомоги проти самоправства) хай будуть трибунами плебсу, і якщо вони накладуть заборону на чиєсь рішення або запропонують плебсу винести якусь постанову, то хай це має силу. Хай трибуни будуть недоторканими і хай не полишають плебсу без своєї допомоги (14).

10. Усі магістрати хай володіють правом ауспіцій і судовою владою і хай складають вони сенат. Його постанови хай мають силу. А якщо носій рівної або більшої влади накладе заборону, то хай буде постанова збережена в запису (15).

Стан цей хай буде без ґанджу і служить прикладом для інших.

Після того як обрання магістратів, судові присуди народу, повеління і заборони будуть схвалені голосуванням, хай буде голосування оптиматів відкритим, а для плебсу вільним (16).

IV. Але якщо буде потреба в якомусь управлінні поза повноваженням магістратів, то народ хай обере особу, яка буде управляти, і хай дасть їй право управляти. Право звертатися з промовою до народу і до «батьків» хай буде у консула, у претора, в обранця народу, у начальника кінноти і в тієї особи, яку призначать «батьки», щоб вона запропонувала консулів (17). Трибуни, яких плебс обере для себе, хай матимуть право звертатися до «батьків». Вони ж хай виносять на розгляд плебсу те, що буде корисним.

Ті пропозиції, які будуть обговорюватися перед народом або перед «батьками», хай будуть помірними.

11. У разі неявки сенатор хай виправдається. Інакше відсутність буде поставлена йому за провину. Хай сенатор говорить у свою чергу і з помірністю. Хай буде він знайомий зі справами народу.

Насильство хай не застосовується в народі. Носій рівної або більшої влади хай має більші права. Якщо під час обговорення якогось питання виникне безладдя, хай буде це поставлене за провину тому, хто виголошував промову. Той, хто вчинив інтерцесію по згубній справі, хай вважається громадянином, що приніс порятунок.

Ті, хто буде виступати з промовою, хай рахуються з ауспіціями; хай підкоряються державному авгуру; хай зберігають оприлюднені пропозиції (18) в ерарії; хай обговорюють кожного разу не більше однієї справи; хай розтлумачують народові суть кожної справи; хай дозволяють магістратам і приватним особам тлумачити її народові.

Хай не пропонують привілеїв (19). Про смертну кару і цивільні права хай пропозиція вноситься лише в «найбільші коміції» (20) і за участі тих, кого цензори розподілили по розрядах.

Хай не приймають подарунків і не дають, ні домагаючись влади (21), ні виконуючи свої посадові обов'язки, ні виконавши їх. Якщо хтось порушить якесь із цих положень, то кара хай відповідає злочину.

Цензори хай дбають про достеменність законів. [Посадові особи], ставши приватними, хай звітуються перед ними про свою діяльність, не звільняючись тим самим од відповідальності по закону".

Закон прочитаний. Наказую відійти і велю вручити вам таблички (22).

V. 12. КВІНТ: Як стисло ознайомив ти нас, брате, з розподілом прав усіх магістратів. Але це стосується, певно, лише нашої держави, хоча ти й додав дещо нове.

МАРК: Заувага твоя, Квінте, цілком слушна. Це саме той державний лад, який Сціпіон вихваляє в тих книгах і особливо радить. Він можливий лише при такому розподілі прав магістратів. Бо вам слід твердо пам'ятати: на магістратах і на тих, хто відає справами, держава і тримається, причому особливість тієї чи іншої держави можна зрозуміти на основі їх складу.

А оскільки наші предки, створивши цю державу, виявили найбільшу мудрість і найбільшу помірність, то мені майже не знадобилося вносити до законів щось нове.

13. АТИК: У такому разі ти розглянеш причини, чому такий розподіл прав магістратів здається тобі найбільш доцільним, так само як ти вчинив за моєю порадою і моїм проханням, говорячи про закон стосовно релігії.

МАРК: Бажання твоє, Атику, я виконаю і розгляну це питання в цілому,- як воно було вивчене і викладене найвченішими людьми Греції. А потім, як я й замислив, перейду до розгляду нашого права. 

АТИК: Саме такого обговорення я й чекаю. 

МАРК: Але про це багато чого вже було сказано в книгах про державу. Мені довелося це зробити, коли я прагнув знайти найкращий вид державного ладу. 14. Стосовно магістратів дещо було достеменно й ретельно викладено передусім Теофрастом, а потім стоїком Діоном.

VI. АТИК: Як? Хіба і стоїки займалися цим питанням?

МАРК: Трохи. Той із них, зокрема, кого я вже назвав, а пізніше також і велика та найученіша людина - Панетій. Адже стоїки минулого розглядали питання про державу хоч і глибоко, але абстрактно і не для поширення в народі та серед громадян. Все це виходить переважно із Академії, за почином Платона. Потім Арістотель у своїх роздумах висвітлив питання про державний лад; як і Геракліт Понтійський, що виходить із вчення того ж Платона. Теофраст, також учень Арістотеля, як ви знаєте, захопився цими питаннями; а для Дікеарха, іншого учня Арістотеля, і взагалі не були чужими ці погляди і вчення. Пізніше послідовник Теофраста, знаменитий Деметрій Фалерський, про якого я вже згадував, на подив усім дістав це вчення із сховку, де його на дозвіллі читали освічені люди, і вивів його не лише на денне світло і на пісок арени, але й на випробування у битвах. Адже ми можемо назвати багатьох не особливо вчених людей, які стали великими державними діячами; і навпаки, найученіших людей, невмілих у справах держави. Що ж стосується людини, видатної в обох відношеннях, яка була б першою і в заняттях наукою, і в управлінні державою, то хто може зрівнятися з Деметрієм?

VII. 15. АТИК: Таку людину, мені здається, можна знайти,- ось хоча б один із нас трьох. Але продовжуй, як ти розпочав.

МАРК: Так от, ці [вчені] поставили питання: чи повинен бути в державі один магістрат - з тим, щоб решта магістратів підкорялися йому? Саме так, як мені здається, і вирішили наші предки після вигнання царів. Однак, зважаючи на те, що царський спосіб правління, який колись знаходив схвалення, пізніше був відкинутий не стільки через недоліки царської влади, скільки через вади царя, то відкинутою здається лише назва «цар», а суть справи лишається, якщо один магістрат буде наказувати всім іншим. 16. Тому Теопомп не без підстав протиставив ефорів царям у Лакедемоні, а ми консулам - трибунів. Адже консул має саме ту владу, яка грунтується на праві: йому повинні підкорятися решта магістратів, за винятком трибуна, чия влада була введена пізніше - для того, щоб більше не могло трапитися те, що колись трапилося. Це, передусім, обмежило права консула, оскільки з'явилася людина, на яку його влада не поширювалася, бо трибун міг допомогти іншим людям - не лише магістратам, але й приватним особам, якби вони виявили непослух консулові.

17. КВІНТ: Ти говориш про велике зло. Бо після виникнення цієї влади значення оптиматів зменшилось, а сила натовпу зміцніла.

МАРК: Це не так, Квінте! Адже не лише права консулів здалися народові образливими і такими, що

приховують в собі насильство. Після того як до них було внесено помірне і мудре обмеження(23), під дію закону мусили підпадати всі.

<...Як зможе він захищати союзників, якщо йому не буде дозволено вибирати між корисним і шкідливим?>

XIII. 18. «Хай повертаються вони додому з честю». І далебі, доблесні та безкорисливі люди не повинні ні від ворогів, ні від союзників не мати нічого, крім честі.

Далі, цілком очевидно, що нема нічого більш ганебного, ніж легатство не у справах держави. Не буду говорити, як себе поводять і поводили ті, хто під приводом легатства одержує спадок або стягує гроші за синграфами. Це, либонь, вада, притаманна усім людям. Але я питаю: що справді може бути більш ганебним за становище сенатора, коли він є легатом, але без певних обов'язків, без якогось доручення від держави? Я, в час свого консульства, саме цей вид легатства (який сенаторам здавався вигідним, і тому був схвалений ними) скасував би, якби тоді не вчинив інтерцесії жалюгідний плебейський трибун(24). Все ж таки я скоротив строк легатства, раніше не обмежений: зробив його річним. Таким чином, ганьба залишається, але тривалість її зменшена. Але тепер, якщо ви згодні, покинемо провінції і вернімося до Рима.

АТИК: Ми цілком згодні, але ті, хто перебуває в провінціях, аж ніяк не згодні (25).

19. МАРК: Але, Тите, якщо вони будуть підкорятися законам, то найдорожчим для них буде Місто, їхній будинок, а многотрудним і найобтяжливішим - управління провінцією.

Далі йде закон, який визначає владу плебейських трибунів, що існує в нашій державі. Говорити про неї докладно необхідності нема.

КВІНТ: Навпаки, брате, особисто я, присягаю Гераклом, хочу знати твою думку про цю владу. Адже вона

мені здається згубною, оскільки виникла під час заколоту і для заколоту. Вона вперше постала (якщо пригадати) в часи громадянської війни, коли частини Міста були обложені й захоплені. Згодом, після того як ця влада була знищена (26) (так само, як, за законами Дванадцяти таблиць, убивають дитину-виродка) (27), через певний час вона дивним чином ожила і відродилася ще більш огидною та мерзотною.

IX. І справді, чого вона тільки не породила? Адже спершу вона (цього й слід було чекати від нечестивої істоти) позбавила «батьків» усієї шани, яку вони мали, а все низьке зрівняла з вищим: все привела до безладу і перемішала. Але, принизивши високе становище верховників, вона все ж не заспокоїлася. 20. Не буду говорити ні про Гая Фламінія, ні про події, що з плином часу здаються вже віддаленими(28). [Краще згадаємо], які права лишив чесним мужам трибунат Тіберія Гракха. Проте п'ятьма роками раніше плебейський трибун Гай Куріацій, людина найнижчого походження і найганебніша, посадив до в'язниці консулів Деціма Брута і Публія Сціпіона (вельми видатних мужів!), чого раніше ніколи не бувало (29). Що ж стосується трибунату Гая Гракха, то він, як сам сказав, підкинув на форумі ножі, аби громадяни перерізали одне одного. То хіба він не повалив увесь державний лад? А що сказати про Сатурніна(30), про Сульпіція, про інших(31)? Адже держава навіть не змогла відбити їхній напад, не вдавшись до меча.

21. Втім, навіщо згадувати про давні події, що торкаються інших? Краще про ті, які трапилися з нами і свіжі в нашій пам'яті. Чи знайшовся б, кажу, колись муж, настільки зухвалий і ворожий нам, що замислив би похитнути наше становище, не наточивши проти нас меча якогось трибуна? Злочинні і нерозумні люди, не знаходячи такої людини (не кажу - в жодному домі, ні, навіть у жодному роді), у пітьмі, що опустилася на державу, вирішили, що треба потрясти роди. Але (обставина, виключно важлива і корисна для нас) ні за яку плату не вдалося знайти трибуна, який погодився б діяти проти нас, за винятком того, якому взагалі не можна було бути трибуном (32). 22. І яких тільки потрясінь не вчинив він! Це були, ясна річ, потрясіння, які могли спричинити безглуздий і даремний шал огидного звіра, розпалений шаленством натовпу.

Ось чому (принаймні у цій справі) я гаряче схвалюю дії Сули, який своїм законом відняв у плебейських трибунів змогу чинити беззаконня, але залишив їм владу виявляти допомогу(33). А нашому Помпеєві (за всі його діяння) я завжди виголошую найбільшу й найвищу похвалу. (Але коли мова заходить про владу трибунів, тоді я мовчу) (34). Адже ганити його не хочеться, а хвалити не можу.

X. 23. МАРК: Недоліки трибунату, Квінте, бачиш чудово, але тільки коли щось засуджують. Проте несправедливо перелічувати тільки погані сторони і відзначати недоліки, не звернувши уваги на гарні риси. Адже таким чином можна засудити навіть консулат, якщо зібрати вчинки консулів, називати яких мені не хочеться. Я особисто визнаю, що сама влада трибунів таїть у собі певне зло, однак без цього зла не було б і того доброго початку, якого в ній шукали. «Влада плебейських трибунів,- скажеш ти,- надмірна». Хто заперечує це? Та сила народу буває набагато дикіша і непогамованіша. Проте, коли в народу є ватажок, вона інколи буває м'якшою, ніж при його відсутності. Адже ватажок пам'ятає, що він діє на власну відповідальність; народ же у своєму пориві небезпеки не усвідомлює. 24. «Але його інколи підбурюють». Та разом з тим часто і заспокоюють. І справді, чи знайдеться така знавісніла колегія, щоб у ній жоден із десяти членів не мав би здорового глузду, коли навіть проти Тіберія Гракха не проминув учинити інтерцесію трибун, вже не кажу - усунутий, ні, позбавлений повноважень з(5)? І хіба щось інше завдало удар Тіберію Гракху, як не те, що він відняв у колеги владу чинити інтерцесію?

Але оціни виявлену тут мудрість наших предків: як тільки «батьки» надали плебсу цю владу, він склав зброю, заколот припинився, і було знайдено розумне рішення, завдяки якому прості люди могли вважати себе рівними першим, а в цьому одному був порятунок держави.

«Але ж Гракхів було двоє».- А крім них (хоча можна назвати багатьох, бо вибиралося десять трибунів) ти на знайдеш жодного підступного трибуна. Людей нікчемних? Напевно, знайдеш. Нечесних? Можливо, навіть не одного. Але ж якщо найвищий стан не накликає на себе ненависті, то і плебс не вступає до небезпечної боротьби за свої права. 25. Тому або не слід було виганяти царів, або треба було (на ділі, а не на словах) дати плебсу волю. Тим часом вона була дана так, що плебс мусив, незважаючи на численні чудові постанови, схилятися перед авторитетом верховників.

XI. Ми у своїй діяльності, мій найкращий і найлюбіший брате, постраждали, щоправда, від влади трибуна, але зовсім не вступали до боротьби з трибунатом. Адже до нашого становища роздратований плебс відчув ненависть. Ні, кайдани було знято, і на нас нацьковано рабів, а до цього додалася і загроза з боку війська (36). І нам тоді довелося боротися не з пам'ятною всім згубою (37), а з вельми тяжким станом у державі. І якби я не погодився, вітчизна не змогла б скористатися тим благодіянням, яке я їй виявив (38). І це підтвердив кінець подій. Справді, чи була (не кажу вже вільна) людина, ні, навіть раб, гідний свободи, якому наше вибавлення не було б до серця?

26. Однак дії, які ми вчинили задля блага держави, призвели до того, що я не всім людям став подобатися; що нас прогнала розпалена ненависть розлюченого натовпу, а самоправство розпалило проти мене народ. Подібне вже було, коли Гракх підбурив людей проти Лената, а Сатурній проти Метела. Тому змирися з цим, брате, і хай нас утішать не так філософи (що жили в Атенах і веліли так чинити), як прославлені мужі, які, вигнані з нашого міста, вирішили краще розлучитися із невдячними співгромадянами, аби лиш не жити серед підлих (39).

Що стосується Помпея, поведінку якого в цій справі не зовсім схвалюєш, то, мені здається, ти не звертаєш належної уваги на те, що він мав рахуватися не тільки з найкращим, але і з необхідним. Адже він зрозумів, що відновлення цієї влади в нашій державі надалі відкладати вже не можна. Бо як можна було позбавляти народ влади, яку спізнав, коли, ще й не знаючи, він домагався її так наполегливо? Це був обов'язок мудрого громадянина - не залишати корисної і такої великої слави (супротивитися якій було неможливо) в руках громадянина, який досягнув загрозливої популярності. Ти знаєш, брате, що в бесіді такого роду, аби можна було перейти до іншого питання, заведено говорити: «Дуже добре» або «Цілком правильно».

КВІНТ: Я не в усьому згоден з тобою, але ти все ж продовжуй, прошу тебе.

МАРК: Значить, ти впираєшся і лишаєшся при своїй попередній думці?

АТИК: Та і я, присягаю Гераклом, не зовсім погоджуюся з думкою нашого Квінта. Та послухаймо далі.

XII. 27. МАРК: Далі, всім магістратам були дані права ауспіцій і судові права. Судові права - з тим, щоб існувала влада народу, до якої була б можлива провокація (40). Право ауспіцій - для того, щоб виправдане відстрочення в багатьох випадках перешкоджало скликанню коміцій, які могли б нашкодити (41). Адже безсмертні боги не раз припиняли ауспіціями незаконні прагнення народу.

Що ж до правила, що сенат повинен складатися із колишніх магістратів, то народ зацікавлений, щоб вищого становища можна було досягнути лише з волі народу, усунувши цензорську кооптацію (42). Але пов'язаний з цим недолік тут-таки виправляється, оскільки наш закон потверджує авторитет сенату. 28. Адже далі говориться: «Його постанови хай мають силу (43)». Тому що становище таке: якщо сенат домінує в рішеннях стосовно державних прав, то всяку його постанову повинні захищати всі. А якщо решта станів хочуть, щоб держава управлялася у відповідності з рішеннями першого стану (44), то це сповнене згоди державне влаштування може триматися на основі такого розподілу прав, коли влада належить народові, а відповідальність несе сенат. Особливо, якщо лишиться в силі закон, в якому говориться: «Стан цей хай буде без вад. Хай служить він для інших станів прикладом».

КВІНТ: Цей закон, брате, (щоб «стан був без вад») чудовий, але положення, що стан повинен бути без вад, можна надто широко витлумачити, і воно вимагає роз'яснення з боку цензора (43).

29. АТИК: Хоча стан цей на твоєму боці і з величезною вдячністю згадує про твоє консульство, я, з твого дозволу, скажу: він у змозі доконати не лише цензорів, але й усіх суддів (46).

XIII. МАРК: Облиш це, Атику! Адже ми ведемо бесіду не про нинішній сенат і не про людей, які входять до його складу тепер, а про майбутніх, якщо знайдуться охочі дослухатися цих законів. А позаяк закон велить, щоб сенат був вільний від будь-яких вад, то жодна людина, яка має вади, не повинна вступати до цього стану. Втім, досягнути цього дуже важко хіба що лише шляхом виховання та навчання, про що ми, либонь, ще поговоримо, якщо буде нагода і час.

30. АТИК: Нагода, ясна річ, буде, оскільки порядок розгляду законів залежить від тебе. Що ж стосується часу, то в твоєму розпорядженні цілий день. А я, навіть якщо ти пропустиш це, вимагатиму від тебе розгляду питання про виховання і навчання.

«Хай служить воно для інших станів прикладом». Якщо ми будемо вірні цьому положенню, то збережемо все. Адже, коли пристрасті і вади верховників зазвичай псують усю державу, то їхньою стриманістю вона очищається і виправляється. Великий муж і наш спільний друг, Луцій Лукул, коли йому закинули розкіш його тускульської садиби, мовив, кажуть (і це вважали вдалою відповіддю), що у нього двоє сусідів: вище - римський вершник, нижче - вільновідпущеник. А оскільки їхні садиби розкішні, то і йому треба дозволити те саме, що дозволене нижчому стану, ніж він. «Але хіба ти, Лукуле, не бачиш, що сам викликав у них таке прагнення? Адже їм цього не дозволили б, якби і ти так не вчинив». 31. Справді, хто став би терпіти поводження цих людей, бачачи, що їхні садиби переповнені статуями і картинами, одні з яких належать державі, а інші взяті з храмів та священних місць. Хто не намагався б спинити їхню зажерливість (із тих, хто зобов'язаний це робити), якби не був сам перейнятий такою ж пристрастю?

XIV. І зло не стільки в тому, що провини чинять верховники (хоча це само по собі - велике зло), скільки в тому, що в них з'являється дуже багато послідовників. Бо коли звернемося до минулого, то виявимо, що держава була такою, якими були люди, що займали в ній найвище становище; і які б зміни не відбулися серед верховників, такі ж наставали і в народі. 32. І це набагато справедливіше, ніж думка нашого Платона. Адже, за його словами, зі зміною музичних мотивів змінюється і державний лад. Я ж гадаю, що зі зміною всього способу життя знатних людей змінюються і звичаї в державі. Перші люди, сповнені ґанджу, заподіюють державі збитки тим більші, що вони не тільки самі мають вади, але й поширюють їх у державі. Вони шкодять не тільки тим, що розбещуються самі, але й тим, що розбещують інших; і своїм прикладом шкодять більше, ніж своїми вчинками. Проте це правило, що поширилося на весь стан, можна також і обмежити. Адже невелика кількість людей, і навіть зовсім невелика, вивищена пошаною та славою, може і розбестити громадян, і виправити їхні звичаї. Втім, на сьогодні вже досить: це розглянемо ретельніше у згаданих мною книгах (47). Отож перейдімо до того, що нам ще лишається обговорити.

XV. 33. Далі йде положення про голосування, яке, на мою думку, повинно бути «відоме оптиматам, а для народу повинно бути вільним».

АТИК: На це я, присягаю Гераклом, звернув увагу, але не зрозумів достатньо добре, що хоче сказати закон, точніше, ці слова.

МАРК: Скажу про це, Тите, і зупинюсь на важкому (і такому, що часто розглядалося) питанні про те, як краще подавати голоси під час надання повноважень магістрату (при винесенні вироку підсудному та при прийнятті закону чи пропозиції) - таємно чи відкрито.

КВІНТ: Хіба і це викликає сумнів? Я, либонь, знову не погоджуся з тобою.

МАРК: Цього не буде, Квінте! Адже я дотримуюсь такої думки, якої, як мені відомо, завжди дотримувався і ти,- що при голосуванні найкращою була голосна заява. Але чи можна цього досягнути, слід ще подумати.

34. КВІНТ: Та я все ж скажу, з твого дозволу, брате! Сама така точка зору і веде недосвідчених людей до глибоко помилкових поглядів. Дуже часто державі шкодять, коли якийсь захід називають правильним і справедливим, але заявляють при цьому, що провести його, тобто фактично виявити протидію народу, неможливо. Адже протидію зустрічають передусім тоді, коли чинять суворо. Далі, бути переможеним силою у справедливій справі краще, ніж поступитися в нерозумній. Хто не розуміє, що закон про голосування поданням табличок знищив увесь авторитет оптиматів? Народ, доки був вільним, ніколи не потребував цього закону. Але, коли його пригнітили зверхністю і пануванням верховників, він став вимагати його видання. Із цієї причини у справах наймогутніших людей більш суворі вироки виносяться відкритим голосуванням, а не поданням табличок. Ось чому і треба було вирвати з рук могутніх людей це непомірне свавілля при голосуванні у сумнівних справах, а не давати народу звабу, з допомогою якої табличка (коли чесні люди не знають думки один одного) приховує злісне голосування. Тому серед чесних людей не можна було знайти ні людини, яка погодилася б внести таку пропозицію, ні людини, яка погодилася б її обстоювати.

XVI. 35. Адже існують чотири закони про голосування поданням табличок (48). Перший із них стосується надання магістратур. Це закон Габінія, внесений людиною маловідомою і підлою. Двома роками пізніше був виданий закон Касія про судові вироки народу, запропонований Луцієм Касієм, чоловіком знатним, але таким, що (з дозволу гілки його роду!) відвернувся від чесних людей і, в розрахунку на благовоління народу, збирав усякі плітки. Третій - закон Карбона про прийняття або не прийняття законів - закон бунтівливого й безчесного громадянина. Адже навіть перехід на бік чесних людей не зміг виправдати його в їніх очах.

36. Відкрите голосування було, певно, залишене для одного випадку - для справ про державну справу, і цей виняток зробив сам Касій. Але Гай Целій також і в цьому суді увів подання табличок і потім усе життя побивався через те, що він, бажаючи знищити Гая Помпілія, завдав шкоди державі. А дід наш, людина рідкісної шляхетності, протягом усього життя виступав у нашому муніципії проти Марка Гратідія, на сестрі якого, бабці нашій, він був одружений. Гратідій пропонував закон про подання табличок. Адже він, як мовиться, «здіймав хвилі в ложці для жертовних узливань». Такі хвилі його син Марій пізніше викликав у Егейському морі. І дідові нашому, коли справа була перенесена до сенату, консул Марк Скавр сказав: «О, якби ти, Марку Ціцероне, при твоїй мужності і чесності, вершив разом з нами найважливіші, а не муніципальні справи!»

37. Тому, оскільки ми тепер не розглядаємо законів римського народу, а вимагаємо відновлення тих із них, які були відняті у нас, або складаємо нові закони, то ти, на мою думку, повинен назвати не те, чого можна було б досягнути з нашим народом, а те, що найкраще. Адже до видання Касієвого закону причетний також і твій Сціпіон, за задумом якого, кажуть, він і був запропонований. А ти, якщо радиш закон про подання табличок, відповідати за нього будеш сам. Адже я не прихильник такого закону, як і наш Атик, як те видно з виразу його обличчя.

XVII. АТИК: Мені особисто ніколи не подобався жоден захід на користь народу, і я стверджую, що найкращий державний лад - той, який був створений нашим співбесідником у час його консульства: коли при владі перебувають найкращі люди.

38. МАРК: Ви, бачу, і без таблички відкинули мій закон. Але я, хоч Сціпіон і достатньо сказав на свою користь у тих книгах (49), надам народу цю волю - з тим, однак, щоб вплив мали і його виявляли найкращі люди. Адже закон про голосування, прочитаний мною, говорить: «Хай голосування буде оптиматам відоме, а для плебса хай буде воно вільним». Мета цього закону в тому, щоб скасувати закони, які всіляко оберігають таємницю голосування, не дозволяючи нікому ні поглянути на табличку, ні запитати голосуючого, ні заговорити з ним. Адже навіть закон Марія вимагав, щоб підмостки були вузькими (50).

39. Якщо всі ці заходи спрямовані проти людей, схильних скуповувати голоси (як це і буває насправді), то я не ганю їх. Але якщо жодні закони все ж не можуть знищити підкуп виборців, то хай народ зберігає табличку, яка, так би мовити, захищає його свободу. Хай тільки показують її і добровільно подають усім найкращим і гідним громадянам: з тим, щоб свобода була саме в тому, в чому народові дається влада,- виявляти пошану і довір'я чесним людям. Таким чином, тепер і відбувається те, про що ти, Квінте, щойно згадав: поданням табличок засуджують менше число людей, ніж їх засуджували відкритим голосуванням, оскільки народ задовольняється вже тим, що має таке право. Коли зберегти це, то у всьому іншому воля народу - до послуг авторитетних та впливових людей. Отож не буду говорити про голоси, нечесно придбані за допомогою підкупу. Невже ти не бачиш, що, коли підкуп не пущено в хід, народ бажає при голосуванні знати думку найкращих мужів? Тому наш закон і створює уявлення про свободу, зберігає за кращими людьми їхній авторитет, усуває підстави для суперництва.

XVIII. 40. Потім іде [питання про людей], що мають право [звертатися з промовою] до народу або до сенату. Далі - важливий і, на мою думку, чудовий закон: «Те, що обговорюється перед народом або перед „батьками", хай обговорюється з помірністю», тобто стримано і спокійно. Адже промовець справляє великий вплив не лише на наміри та волю, але, певно, й на вираз обличчя тих, перед ким він говорить. Якщо це відбувається в сенаті, то досягнути цього неважко. Бо ж від самого сенатора залежить не підкоритися думці інших людей, але хотіти, щоб вони прийняли саме його пропозицію. На нього поширюються три вимоги: бути присутнім, бо питання набирає значення, коли у зборі увесь стан; говорити, дотримуючись черги, тобто коли запропонують; і говорити в міру, а не без кінця. Адже стислість при викладі своєї думки - велика заслуга не тільки сенатора, а й оратора. І ніколи не слід виголошувати надто довгу промову, що буває вельми часто при змаганні за посаду. Тільки в тому випадку, коли сенат не зібрався у повному складі і жоден магістрат не приходить на допомогу, корисно говорити протягом усього дня (51), як також і тоді, коли питання таке важливе, що від оратора залежить майже все. Або з метою когось переконати чи щось розтлумачити. В обох цих випадках буває неперевершеним наш Катон (52).

41. Коли закон додає: «Хай знайомиться зі справами народу», то це означає, що сенатор повинен знати державні справи. А це охоплює багато питань: знати, скільки в державі солдатів, який стан ерарія, хто союзники держави, хто її друзі, хто її данники; які стосовно них існують закони, умови, договори. Сенатор повинен бути знайомим з порядком прийняття постанов, знати приклади з минулого. Ви тепер бачите, як багато йому треба знати, вміти і пам'ятати такого, без чого сенатор ніяк не може бути придатним до своєї діяльності.

42. Далі йде питання про промови перед народом. Перше і найважливіше правило говорить: «Хай не буде застосовано сили!» Тому що нема нічого більш згубного для держави, нічого більш супротивного праву і законам, нічого менш гідного громадянина і менш людяного, ніж насильно проводити хоч би що там було, живучи в упорядкованій і влаштованій державі. Закон велить підкоритися інтерцесії. Це найкращий спосіб дії, оскільки краще, щоб добра справа зустріла протидію, ніж було допущене нерозумне.

XIX. А якщо я постановляю, щоб «нерозумні наслідки ставились за провину особі, що виступала з промовою», то я висловив це у відповідності з думкою Краса, наймудрішої людини. Ця думка була схвалена сенатом, який визнав (за доповіддю консула Гая Клавдія про заколот Гнея Карбона), що без волі мовця до народу заколот виникнути не може, бо особа завжди має право розпустити збори, як тільки буде вчинена інтерцесія або почнеться безладдя. Але той, хто допускає продовження зборів, коли обговорювати питання вже неможливо, прагне до насильницьких дій, за які він, на підставі цього закону, і повинен нести відповідальність.

Далі говориться: «Хто вчинив інтерцесію у згубній справі, хай вважається громадянином, що приніс порятунок». 43. Хто ж не прийде з усією відданістю на допомогу державі, коли закон таке схвалює?

Потім ідуть поспіль правила, що містяться також і в офіційних постановах та законах: «Хай дотримуються вони ауспіцій, хай підкоряються [державному] авгуру!» Обов'язок сумлінного авгура - пам'ятати, що під час найважливіших подій у державі йому слід бути на місці і що він призначений дорадником та помічником Юпітера Всеблагого Найвеличнішого. Авгур повинен знати, що йому треба навчати тих людей, яким він повелить чинити ауспіції, і що йому, з волі богів, довірені ділянки неба, аби міг кожного разу одержувати звідти допомогу для держави. Потім мова йде про промульгацію, про роздільне обговорення питань, про надання приватним особам і магістратам можливості говорити перед народом.

44. Далі йдуть два чудових закони, перенесені з Дванадцяти таблиць. Один із них скасовує привілеї, другий дозволяє вносити пропозиції про всю сукупність громадянських прав лише до «найбільших коміцій». І те, що вже тоді, коли ще не було бунтівних плебейських трибунів (коли про них ще навіть не думали), предки наші виявили таке рідкісне передбачення, яке є дивовижним. Видавати закони, спрямовані на шкоду інтересам приватних осіб, вони не вміли, бо це - привілеї. Чи є щось більш несправедливе? Адже сутність закону полягає саме в тому, що він прийнятий і встановлений для всіх. Предки наші дозволили проводити пропозиції, що стосуються окремих осіб, тільки в центуріатських коміціях. Тому що народ, коли він розподілений на основі цензу за станами і віком(53), при голосуванні виявляє обачність більшу, ніж тоді, коли він скликаний вперемішку по трибах.

45. Тим справедливіші були слова Луція Коти, мужа великого розуму і незвичайної мудрості, який заявив при обговоренні моєї справи, що про мене взагалі не було прийнято жодної постанови (54). Мало того, говорив він, що ті коміції збиралися в присутності озброєних рабів. Трибунські коміції, стверджував він, вирішувати питання про сукупність не правомочні, і взагалі жодні коміції не можуть вирішувати питання про привілеї. Тому я, на його думку, не потребував видавати закон, бо стосовно мене взагалі не було вчинено згідно з законами. Однак і я, і прославлені мужі вирішили, щоб саме про ту людину (про яку, за твердженням самих рабів і грабіжників, ними було прийнято якусь постанову) свою думку висловила вся Італія.

XX. 46. Далі йдуть закони про хабарництво і вимагання посад. А оскільки ці злочини повинні каратися судовими вироками більшою мірою, ніж словами, то додається: «Хай кара відповідає злочину!», аби кожен ніс покару у відповідності зі своєю провиною; щоб самоправство каралося втратою громадянських прав, зажерливість - пенею, шукання почесних посад - неславою.

Останні із законів у нас не застосовуються, але державі необхідні. [Належного] зберігання законів у нас нема. Тому вони у нас такі, яких бажають наші прислужники. Ми питаємо про них у наших писарів, однак офіційних записів, завірених в архівах, досі не маємо. Греки піклувалися про це більше. У них вибиралися «номофілаки» [зберігачі законів], і вони стежили не лише за записами (це робилося також і в часи наших предків), але й за вчинками людей, яких вони примушували дотримуватися законів. 47. Турботу цю слід доручити цензорам, оскільки ми бажаємо, щоб закони завжди існували в державі. Магістрати, строк повноважень яких уже вийшов, повинні повідомляти і доповідати цензорам про свою діяльність під час магістратури, а цензори повинні складати собі попередню уяву про неї. У Греції це робиться за посередництвом офіційно призначуваних обвинувачів, але вони можуть бути суворі лише в тому випадку, якщо висловлюються добровільно. Тому краще, щоб попередні магістрати давали звіт і повідомляли про свою діяльність цензорам, а застосування закону було цілком надане обвинувачеві і суду.

Але питання про магістрати вже розглянуте достатньо. Чи, може, ви хочете якихось доповнень?

АТИК: Як? Хіба, коли мовчимо, то саме питання не нагадує, про що тобі слід говорити?

МАРК: Мені? Я гадаю, про судовлаштування, Пом-понію! Адже це зв'язано з магістратурами.

48. АТИК: Як? Про права римського народу ти не вважаєш за потрібне поговорити так, як ти почав?

МАРК: Які ж у тебе підстави бажати тлумачень із цього питання?

АТИК: У мене? Адже незнання цього людьми, які приступають до державної діяльності, я вважаю вельми ганебним. Бо подібно до того, як про закони питають у писарів (як ти щойно сказав), так само й більшість магістратів, як бачу, через незнання своїх прав розбираються в них лише настільки, наскільки цього хочуть їхні прислужники. Тому, якщо ти, пропонуючи закони про релігію, вирішив поговорити про відмову від священнодійств, твій обов'язок також (після того, як магістратури встановлені законним чином) постаратися розглянути питання про права носіїв влади.

49. МАРК: Я зроблю це коротко, якщо зможу. Тому що про це твоєму батькові написав його товариш Марк Юній більш докладно і до того ж (у кожному разі, на мою думку) зі знанням справи. Ми ж повинні розмірковувати і висловлюватися про природне право на власний розсуд, а про права римського народу говорити тільки те, що нам залишено й передано.

АТИК: Цілком згоден з тобою і чекаю саме того, про що говориш... [...].

 

 

Фрагменти

КНИГА ПЕРША

Як всесвіт через спільність природи всіх своїх складових частин тримається і грунтується на їхній взаємній відповідності, так усі люди, об'єднані природою, ворогують між собою через лиху вдачу і не розуміють, що вони споріднені кров'ю та перебувають під одним і тим самим захистом. Якби люди цього дотримувалися, вони б вели воістину божественне життя. (Лактанцій).

КНИГА ДРУГА

Греція прийняла важливе і сміливе рішення, яким приписано шанувати як богів статуї Купідонів та Амурів по гімнасіях.

КНИГА ТРЕТЯ

Оскільки сонце, певно, лиш трохи перейшло за південь, а молоді деревця ще не дають належної тіні в цьому місці, то чи не спуститися б нам до річки Ліріс і не обговорити у затінку он тих вільхових дерев те, чого ми не торкалися? (Макробій).

З НЕВІДОМИХ КНИГ

1. І потішимось за себе, оскільки смерть принесе нам стан або кращий, ніж той, в якому перебуваємо за життя, або, у кожному разі, не гірший. Адже коли при відсутності тіла дух зберігає свою силу, то це життя божественне, а коли немає відчуттів, звичайно, нічого нерозумного бути вже не може. (Лактанцій).

2. Тулій нараховує в Законах вісім видів покарань: штраф, кайдани, канчуки, помста, ганьба, вигнання, смерть, неволя. (Августин).

3. Забороняю бовванів, бо вони примножують марновірство і виснажують батьківщину. Проте гідних треба заохочувати.

 

 

Примітки

Перекладено за виданням: М. Tullii Ciceronis Opera omnia..., Lipsiae, 1869. Звірено за виданням: Ciceron. Traite de lois. Texte etabli et traduit par G. de plinval. Collection Bude. Paris, 1958.

Учасники діалогу:

1. Марк Тулій Ціцерон (автор).

2. Квінт Тулій Ціцерон (його брат).

3. Тит Помпоній Атик (близький друг автора).

КНИГА ПЕРША

(1) Написана Ціцероном у молодому віці поема про Гая Марія, який народився в Арпіні 159 p., а Ціцерон - 106 р. Арпін одержав права римського громадянства 188 р.

(2) Квінт Ціцерон займався поезією і писав трагедії.

(3) Ідеться, очевидно, про Квінта Муція Сцеволу Авгура, консула 117 p., учасника діалогу «Про державу». Можливо, був одним з персонажів поеми.

(4) За міфом, між Атеною і Посейдоном виникла суперечка щодо імені, яке треба було дати місту. Атена вдарила в землю Акрополя списом, після чого на цьому місці виросла олива. Посейдон вдарив у землю своїм тризубцем, і з землі вийшов кінь. Боги вирішили суперечку на користь Атени, і місто було назване Атенами.

(5) Про орла, політ якого в напрямку на схід вважався сприятливим знаменням.

(6) Згідно з міфом, Орітія була дочкою атенського царя Еректея.

(7) Придушення руху Катіліни, що Ціцерон завжди ставив собі за заслугу.

(8) Про Марка Порція Катона Старшого.

(9) Діонісій Галікарнаський згадує про двох Геліїв, Секста і Гнея, чиїми працями він користувався.

(10) Можливо, натяк на Цезаря, який писав свої нотатки про війну з галами 52 року, або на Луція Лукцея.

(11) Це місце засвідчує, що діалог був написаний до 49 року. Крім того, після 48 року між братами Марком і Квінтом Ціцеронами відбулася сварка. Іронічний тон Атика можна пояснити

тим, що Помпей 58 року відмовив у допомозі Ціцерону, коли тому загрожувало вигнання.

(12) Рік консульства Цщерона (63 р.) був відзначений придушенням руху Катіліни. 60 року Ціцерон написав поему про своє консульство, яка, на жаль, утрачена.

(13) До того часу Ціцерон уже випустив у світ діалоги «Про оратора» і «Про державу» та низку своїх літературно опрацьованих промов.

(14) Мається на увазі «legatio libera», тобто поїздка, яку сенатор робив за рахунок скарбниці як офіційна особа, але у власних справах. Як консул, Ціцерон боровся з цим звичаєм. Цезар 59 року обмежив вільні легатства своїм законом про здирства.

(15) Актор Квінт Росцій Гал, у справі якого Ціцерон виступав 76 або 70 року. Флейти супроводжували так званий кантик, тобто сольну партію або монолог.

(16) Про діяльність юрисконсульства

(17) Мається на увазі Квінт Муцій Сцевола Понтифік, консул 95 року, під керівництвом якого Марк і Квінт Ціцерони вивчали право.

(18) Про міські сервітути - право часткового користування чужим майном. Тут мається на увазі відведення дощової води від ділянки сусіди (або ж відведення дощової води на ділянку сусіди).

(19) Традиційно вважається, що давні судові формули були зібрані писарем Гнеєм Флавієм наприкінці IV ст. Інший список формул приписували Сексту Елію Пету (поч. II ст.). Ці формули вживалися вже в часи Ціцерона, як і формули зі списку Манія Манілія.

(20) Далі згадуються учасники цього діалогу.

(21) Міський претор, приступаючи до виконання своїх обов'язків, видавав едикти, тобто постанови, де він розтлумачував деякі закони і повідомляв основні положення, керуватися якими мав намір. Преторські едикти лягли в основу так званого «ius honorarium», важливого джерела римського права

(22) Мова йде про попередній розгляд громадянської справи перед міським претором. Після прийняття справи претором і визначення ним формули, на основі якої вона повинна була розглядатися, справу розглядав призначений ним суддя.

(23) Можливо, мається на увазі Сервій Сульпіцій Руф (105 - 43), консул 51 року, відомий юрист.

(24) Про стоїків, погляди яких викладаються нижче.

(25) Грецьке слово «nomos» (закон) одного кореня з дієсловом «nemo» (вділяти).

(26) Оратор доводить законність убивства при самозахисті, виходячи з природного права.

(27) Діалог «Про державу». Ціцерон підкреслює зв'язок між обома діалогами.

(28) Тит Помпіній Атик був епікурійцем.

(29) Положення стоїцизму, сформульоване Христом.

(30) Влада (potestas) - громадянська влада римських магістратів.

(31) Положення стоїцизму. «Верховне божество» - Юпітер.

(32) У тексті лакуна. Подається одна з пропонованих кон'єктур.

(33) Стоїки, які послідовно розглядають філософські питання. «Давні філософи» - сократики, академіки і перипатетики.

(34) Натяк на строгу діалектику новітніх шкіл (перипатетики і стоїки) на противагу більш загальному методу розгляду, характерному для Платона.

(35) По смерті Платона Стару Академію очолив Спевсип. Його змінив Ксенократ (338 - 314), а потім Полемон (314 - 269). Середня Академія була заснована Аркесілаєм (315 - 241). Нова Академія - Карнеадом (213-129). Школа була названа за іменем власника садиби, Академа, в саду якого Платон збирав своїх слухачів.

(36) Ціцерон об'єднує зі школою Платона також і Арістотеля (384-322), учня останнього, і Теофраста (372 - 287), який змінив Арістотеля. Теофраст був главою школи перипатетиків. Він займався етикою і природознавством, головним чином ботанікою. Школа Арістотеля відкрилася в Лікеї 335 року.

(37) Про епікурійців з їхнім абсентеїзмом. Епікур вів заняття в «саду». 173 року епікурійці Алкей і Філіск були вигнані з Рима.

(38) Можливо, натяк на очищувальні обряди пітагорійців. Римляни вживали обкурювання сіркою з метою очищення оскверненого предмета або людини.

(39) Згідно з грецькою міфологією, ерінії (у римлян фурії) Алекто, Тисифона і Мегера зображувалися у вигляді гадюковолосих жінок із запаленими смолоскипами в руках.

(40) Ідеться про закон, проведений в кінці 82 року інтеррексом Луцієм Валерієм Флаком, який схвалив усі дії Сули як консула і проконсула Цей закон надав Сулі необмежені повноваження, право життя і смерті стосовно римських громадян.

(41) Постанови трибутських коміцій.

(42) Текст зіпсований. Мова йде про епікурійців.

(43) Точка зору епікурійців.

(44) Вчення Епікура

(45) Гра слів. Спочатку говориться про межі добра і зла, потім про так звану «usucapio», одержання прав власності в силу давності володіння і користування. Маміліїв закон (165 року?) вимагав участі третейського судді при процедурі відчуження смуги землі між суміжними володіннями. Показ меж був важливим юридичним актом при передачі прав власності.

(46) Текст зіпсований.

(47) Про Лікурга.

(48) Тобто Аполон. Над входом до храму Аполона в Дельфах, за переказом, було викарбувано вислів: «Пізнай себе самого». Про це говориться далі.

(49) Мова йде про діалектику.

КНИГА ДРУГА

(1) Римські закони не дозволяли подвійного громадянства Тому Атик не прийняв запропонованого йому атенського громадянства.

(2) Про Марка Порція Катона Цензорія.

(3) Згідно з міфом, цар Тезей об'єднав міські громади Атаки і переселив їх до Атен.

(4) «Великий» (Magnus) - прізвисько Гнея Помпея. Тит Ампій Бальб - трибун 63 року, претор 58-го, під час громадянської війни прихильник сенату і Помпея. Про його процес свідчень нема.

(5) Родом із Арпіна були Гай Марій, переможець кімврів і тевтонів (102 - 101 pp.), і Ціцерон, який «врятував Рим» тим, що придушив рух Катіліни.

(6) При усиновленні (адопція, адрогація) всиновлюваний одержував особисте і родове ім'я усиновлювача Тут жарт.

(7) Атик володів у Епірі, на річці Тіам, маєтком, де він влаштував Амальтей, храм німфи Амальтеї.

(8) Цитата із закону Дванадцяти таблиць: «Якщо людину кличуть до суду, вона повинна йти. Якщо не піде, треба прикликати свідків, а потім взяти „силою". Мається на увазі процедура „in iure"».

(9) Епізод на мосту через Тібр під час війни з етрусками (508 p.).

(10) Традиційно вважається, що це послужило приводом до повстання і вигнання царів (510 p.).

(11) Стоїки.

(12) Про закони трибуна Луція Апулея Сатурніна - земельні, про розподіл хліба та про образу гідності римського народу (100 р.) і земельний закон трибуна Секста Тіція (99 p.). Сатурній зустрів спротив нобілітету. Повстання Сатурніна було придушене консулом Гаєм Марієм. Сатурній і претор Главція були вбиті.

(13) Закони, запропоновані 91 року трибуном Марком Лівієм Друсом Молодшим: згідно з судовим законом, сенат, поповнений римськими вершниками, повинен був одержати судову владу. За земельним і хлібним законами, плебс мусив одержувати дешевий хліб і був наділений землею в Італії і Сицилії. За законом про громадянство, італіки повинні були одержати права римського громадянства Спротив нобілітету призвів до повстання італіків проти Риму (Союзницька, або Італійська війна 91-98 pp.). Друс був убитий.

(14) Можливо, йдеться про senatus-consultum. Лівієві закони були оголошені недійсними з формальних причин. Вони охоплювали різні питання (на порушення закону Цецілія - Дідія 98 року).

(15) Сицилійський історик IV -III ст.

(16) Ціцерон був патроном локрійців.

(17) Закони про заснування трибунату і про недоторканість особи плебейських трибунів. Традиційно вважається, що вони були прийняті 494 року у зв'язку з першим «відходом» плебсу.

(18) У Римі були прийняті іноземні культи Ізиди, Серапіса, Сабазія, Ескулапа, Кібели.

(19) Лари перехресть. «Святилище» - ділянка землі з храмом.

(20) Дванадцять головних божеств: Юпітер, Юнона, Нептун, Це-рера, Аполон, Діана, Вулкан, Мінерва, Марс, Венера, Меркурій, Веста Вони складали «раду богів».

(21) Можливо, натяк на діяльність плебейського трибуна Публія Клодія Пульхра, який 58 року, після вигнання Ціцерона, збудував на його ділянці на Палатинському пагорбі в Римі храм Свободи, який Ціцерон називає храмом Сваволі.

(22) «Річний кругообіг» - напевно, зимове сонцестояння (в грудні, коли справлялися Сатурналії). Згадуваний тут припис міг стосуватися святкування Компіталій і Сатурналій.

(23) Таким чином, Ціцерон ділить жерців на: 1) Служителів культу. 2) Тлумачів пророцтв, визнаних державою (книги Сивіли), тобто квіндецемвірів. 3) Тлумачів волі богів, тобто авгурів і гару спікі.

(24) Аі гур своїм посохом розділяв небо на чотири частини і, повернувшись до півдня, спостерігав знамення. Ділянка неба, в межах якої авгур робив спостереження, називалася tempium (храм). Так само називалась відповідна ділянка і на землі. Авгур проводив також авгурацію (посвячення).

(25) Життя, а також сукупність громадянських прав.

(26) Гаруспіциною називалося вчення про знамення і про передбачення долі, яке склалося в Етрурії. Гаруспіки гадали за нутрощами жертовної тварини.

Місце падіння блискавки огороджувалося і цим виключалося з мирського користування.

(27) Про жертвоприношення давньому італійському божеству Доброї богині: дбання римських матрон, яке чинилося в ніч з З на 4 грудня в будинку магістрату з імперієм. Присутність чоловіків у будинку в цю ніч заборонялася.

(28) Його чинили жриці-грекині родом з Кампанії.

(29) Фрігійський культ Ідейської Матері (Великої Матері богів, Кібели) був перенесений до Рима 204 року, під час другої Пуній-ської війни. На її честь справлялися ігри Мегалесії (4 -10 квітня). У ці дні на Форумі зупинялися всі справи.

(30) У даному випадку інцест - зваблення діви-весталки. У широкому розумінні інцест - кровозмішання і образа релігії.

(31) Обожнені душі померлих родичів, молодші божества

(32) Uti rogas. Звична формула згоди при голосуванні подачею табличок.

(33) Очищувальні обряди.

(34) Про Пітагора.

(35) 612 року Євпатрид Кілон намагався захопити владу в Атенах. Після придушення змови прихильників Кілона було вбито в храмі Атени, де вони шукали прихисту. Для відвернення гніву богів Епіменід здійснив очищувальні обряди.

(36) Згідно з традицією, за Ромула рік складався з 10 місяців; цар Нума Помлілій додав січень і лютий місяці. Календар був місячний, в році було 355 днів, з додаванням місяця. Календарем відали понтифіки. 46 року при Цезарі була проведена реформа календаря із введенням сонячного року.

(37) Грецьке «Гестїа» і латинське «Vesta». Обидва імені мають спільний корінь.

(38) Весталки.

(39) Платон забороняє відправлення релігійних культів у будинках приватних осіб.

(40) Ціцерон був кооптований до колегії авгурів.

(41) Alio die! (В інший день) - формула обнунціації.

(42) Право магістратів звертатися з промовою або з пропозицією до народу (в найдавніші часи до патриціїв) в коміціях і до плебсу на сходинах.

(43) Тобто провіщати майбутнє.

(44) Легендарні герої Греції: Поліїд, Меламп, Мопс (жрець Аполога, брав участь у поході аргонавтів), Амфіарай (герой тебанського циклу), Калхант, Гелен.

(45) Елевсинські містери, присвячені Деметрі. Бути присутнім на них дозволялося лише обраним. Римляни, перебуваючи в Греції, домагалися цієї честі.

(46) Розбещеність.

(47) Про блюзнірство Публія Клодія, який проник у грудні 62 року до будинку верховного понтифіка і претора Гая Цезаря, коли там чинилось жертвоприношення Добрій Богині.

(48) У Римі був храм богів Церери, Лібери і Лібера, збудований 496 року. Ігри на честь Церери справлялися 19 квітня.

(49) Оргіастичний культ Вакха, покровителя рільників, проник до Риму із Етрурії і поширився в Кампанії. Вакханалії були заборонені постановою сенату 186 року. До нас дійшла бронзова дошка з її текстом.

(50) В цирку відбувались перегони, а інколи й священнодійства «Великий цирк» (Circus Maximus) містився між Палатинським і Авентинським пагорбами. Фізичні вправи були запроваджені в Римі 186 року.

(51) 43 року тріумвіри вилучили з храму Вести коштовності, принесені туди на зберігання.

(52) Клісфен був вигнаний з Атен і підданий остракізму, який сам був увів.

(53) У римському праві усна угода, контракт, які укладалися шляхом запитань і відповідей.

(54) Про від'їзд Ціцерона у вигнання 58 року. Його римський будинок було спалено, і на цій ділянці трибун Публій Клодій збудував храм Свободи. Ціцерон же називає тут цей храм храмом Сваволі. «Порятування ларів» - придушення руху Катіліни.

(55) Перед своїм від'їздом у вигнання Ціцерон переніс із свого дому до Капітолію статую Мінерви з написом «Охоронниця Міста».

(56) Натяк на вчинене в курії Гостілія спалення тіла Публія Клодія, вбитого в січні 52 року на Апієвій дорозі.

(57) Римляни часто ховали родичів та близьких у своїх садибах. При продажу володіння обумовлювалось право доступу до гробниці. Це був один із видів сервітуту. Можливо, що тут йдеться саме про це.

(58) У найдавнішу епоху обов'язок чинити родові священнодійства переходив до старшого сина або особи, усиновленої главою гілки роду. Пізніше - також і до спадкоємців згідно з заповітом.

(59) Спадкоємець міг одержати все майно або його частину, яка позначалася частинами монети аса Права законних спадкоємців боронилися законом Воконія.

(60) Можливо, на основі давності або завдяки даруванню особою, що перебуває на смертному ложі.

(61) Легат. У другому із розглядуваних випадків мається на увазі дарунок.

(62) «Вирахувана частина», можливо, призначалася для осіб, нездатних одержувати легати (чужинці, що втратили громадянську честь),- символічна сума у 100 сестерцій для покриття витрат на священнодійства

(63) Під «владою глави гілки роду» розуміють владу глави роду над усіма домочадцями, що існувала у найдавніші часи, а в історичні збереглася тільки формально. Вона також включала в себе навіть право життя і смерті і право продажу в рабство. У даному випадку мова йде про дарування особою, що перебуває під владою глави гілки роду, коли дарування чиниться на смертному ложі.

(64) Спадкоємець, який - безпосередньо по смерті заповідника - добровільно відмовився від частини спадкового майна і міг (сам чи його спадкоємці) пізніше заявити претензію на додаткове майно.

(65) Про манципацію: символічну давню процедуру передачі права повної власності. Вона чинилася за участі «ваготримача» і свідків. Покупець брав до рук ріг, виголошував установлену формулу і вдаряв по вагах шматком міді, тобто грошима Така процедура, напевно, чинилася також і при звільненні від зобов'язання чинити родові священнодійства.

(66) Передача шляхом манципації перетворює успадкування на акт продажу.

(67) Про парентації - принесення жертви померлим.

(68) Можливо, Авл Манлій Торкват, консул 243 і 240 років.

(69) Пропонована Ціцероном етимологія сумнівна. «Dies denica-les» і «dies novemdiales» означає час трауру. На дев'ятий день після похорону приносилась жертва, і траур закінчувався.

(70) Після того як встановився звичай спалювати померлих, у померлого відрізали палець, який ховали в землі. Принесення барана в жертву носило спокутний характер. Свиню приносили в жертву з метою «очищення».

(71) Вівтар Джерела був у Римі поблизу Янікула (ділянка у найдавнішій частині Рима, у так званому Сервієвому городі).

(72) Гробниця Корнеліїв Сціпіонів була на Апієвій дорозі, неподалік від Рима. Епітафія Сціпіона Африканського Старшого, створена Енієм, збережена для нас Сенекою.

(73) Без застосування заліза в Римі у найдавнішу епоху був збудований міст на палях через Тібр.

(74) Обливання кісток померлого вином і пахощами після спалення його тіла.

(75) Можливо, вінки, одержані за перемогу на змаганнях у цирку, або ж вінки за подвиги на війні.

(76) Символічні похоронні обряди.

(77) Тобто набуття прав власності на основі давності не допускалися.

(78) Про бої гладіаторів, які були запозичені римлянами в етрусків і на початку (в середині III ст.) влаштовувалися під час поховання знатних людей.

(79) Похоронна процесія зупинялася, де один із родичів виголошував промову з вихвалянням заслуг померлого. Текст викликає сумніви, оскільки сумні співи під час похоронів називаються по-грецьки Тренос.

(80) Спочатку чотиригранний стовп, увінчаний зображенням Гермеса. Він ставився у Греції на вулицях, майданах і біля воріт громадських та приватних володінь. Пізніше гермою називали портрети, погруддя.

(81) Шестистопний дактило-спондеїчний вірш, який вживався в героїчному епосі.

(82) Значна сума. 5 мін дорівнювали 500 драхмам.

КНИГА ТРЕТЯ

(1) Епікур.

(2) Точка зору стоїків.

(3) Діалог «Про державу», який вийшов у світ 54 року.

(4) Виданий 198 року закон Порція забороняв піддавати римських громадян тілесним покаранням. Відомі ще два закони Порція про недоторканість особи римського громадянина (193 і 185 років).

(5) Про «imperium militiae», тобто за межами померія, сакральної межі Рима

(6) Старші магістрати (цензор, консул, претор) вибиралися центуріатськими коміціями і чинили «найбільші» ауспіції за участі авгура. Всі інші («молодші») магістрати, яких обирали трибутські коміції, чинили «малі» ауспіції, можливо, без участі авгура

(7) Цензура була введена 443 року. Влада цензорів була значно обмежена Сулою.

(8) Згідно з традицією, в перші роки республіки претори, що командували військом, виконували обов'язки, які пізніше перейшли до консулів.

(9) Тобто зі Сходу, якщо стати обличчям на південь. Це вважалося добрим знаком.

(10) Від згадуваної тут диктатури, яка призначалася на строк не більше шести місяців при наявності особливої небезпеки для держави і закінчувалася по закінченні цього строку, відрізняються диктатури Сули (встановлена 82 р. без обмеження строку) і диктатура Цезаря (48 - 44 pp.).

(11) Інтеррекс. 52 року інтеррекс Сервій Сульпіцій провів обрання Помпея в консули без колегії.

(12) Супротивники Цезаря, зокрема Катон, вважали незаконними його військові дії в Галії.

(13) Про повноваження проконсулів і преторів на війні і в провінціях. Намісники інколи чинили зловживання самі і допускали кричущі зловживання інших.

(14) Трибунат спочатку не був магістратурою. Завданням плебейських трибунів був захист прав плебсу. Права магістратів - право скликати збори громадян і звертатися до народу з промовою. Право законодавчої ініціативи трибуни одержали пізніше. Постанови плебсу називалися плебісцитом.

(15) Постанова сенату називалась сенатус-консультом. У випадку інтерцесії вона записувалася як «senatus auctoritas» («міркування сенату»).

(16) Відкрите і таємне голосування.

(17) Тобто інтеррекса.

(18) На основі закону Цецілія - Дідія 98 року і закону Юнія - Ліцінія 62 року законопроект оголошували народові на форумі за три нундіни (8-денні тижні) до його обговорення в коміціях. Цей акт називався промульгацією («обнародуванням»). Закон Цецілія - Дідія забороняв також включати кілька питань в один законопроект.

(19) Привілеєм називався закон, який видавано було на користь або на шкоду інтересам однієї особи.

(20) Центуріатські коміції («розряди народу»).

(21) Незаконні домагання посад.

(22) Ціцерон наводить слова автора законопроекту, коли той оголошує в коміціях про голосування поданням табличок.

(23) Лакуна. Далі, напевно, говорилося про права консулів.

(24) Про це свідчень нема.

(25) Можливо, натяк на Цезаря, який уперто зберігав у цей час свою проконсульську владу в Галії.

(26) У часи децемвірів, коли не було ні консулів, ні трибунів.

(27) Традиційно вважається, що Ромул обмежив так звану експозицію (звичай залишати новонароджених дітей чоловічої статі напризволяще) лише випадками потворності.

(28) 232 року плебейський трибун Гай Фламіній Непот запропонував розподілити між плебеями землі, завойовані в Цізальпій-ській Галії і Піценській області.

(29) Лівій повідомляє про арешт консулів Постулія Альбіна і Луція Ліцінія Лукула (151 p.).

(30) Супротивник Сули, плебейський трибун 88 року Публій Сульпіцій Руф, запропонував закони: про повернення всіх вигнаних у зв'язку з рухом Сатурніна; про виключення з сенату осіб, обтяжених великими боргами; про приписку нових громадян із числа італіків до всіх 35 триб (а не восьми). Після прийняття цих законів Сула вирушив на Рим і взяв його. Сульпіцій загинув.

(31) Можливо, йдеться про Марка Лівія Друза.

(32) Патрицій Публій Клавдій (Клодій) Пульхр, який із політичних міркувань домагався трибунату, повинен був для цього шляхом усиновлення перейти із патриціанського роду до плебейського. Ціцерон піддає сумніву законність усиновлення Публія Клодія, яке відбулося 59 року при сприянні Цезаря і Помпея.

(33) 80 року диктатор Сула провів закон про позбавлення плебейських трибунів права законодавчої ініціативи й інтерцесії. Колишні трибуни були позбавлені права займати магістратури. Це право було їм повернене Аврелієвим законом 75 року.

(34) 70 року, за першого консульства Помпея і Краса, на основі закону Помпея - Луцінія, трибунам була повернена вся повнота їхньої минулої влади.

(35) Плебейський трибун Марк Октавій. Земельний закон Тіберія Гракха був прийнятий після усунення Октавія.

(36) Гро події 58 року, що передували вигнанню Ціцерона. Армія Цезаря в цей час була поблизу Рима.

(37) Публій Клодій Пульхр, плебейський трибун 58 року.

(38) Придушення руху Катіліни.

(39) Темістокл, Мільгіад, Арістід.

(40) «Влада народу» - центуріатські коміції.

(41) Правом ауспіції зловживали в політичних цілях. Так, 59 року консул Марк Кальпурній Бібул, усунений від діяльності своїм колегою Цезарем, оголосив недійсними всі закони, проведені Цезарем, на тій підставі, що він, Бібул, у цей час споглядав небесні знамення.

(42) Сенат складався з колишніх магістратів, тобто з людей, у минулому обраних коміціями. А оскільки їхнє число було більшим від установленого числа сенаторів, то цензори - на основі закону Овінія 312 року, а пізніше Цезар ввели до сенату своїх прихильників, які не були раніше магістратами.

(43) Постанови сенату мали бути потверджені коміціями. Під час диктатури Сули цей порядок був скасований.

(44) Про керівну роль сенату, за уявленням Ціцерона

(45) Цензори, зобов'язані дбати про чистоту звичаїв, могли виключити з сенату особу, яка зганьбила себе в тому чи іншому відношенні.

(46) Натяк на підкупність сенаторів. 50 року цензори Апій Клавдій і Луцій Кальпурній Пізон виключили з сенату багатьох сенаторів, у тому числі і супротивників Помпея, керуючись політичними міркуваннями. Так само вчинив і Цезар під час своєї диктатури.

(47) Напевно, в утраченій частині діалогу «Про державу».

(48) Плебейський трибун Квінт Габіній провів 139 року закон про таємне голосування при виборах магістраторів. 137 року трибун Луцій Касій Лонгін Равіла провів закон про таємне голосування в центуріатських коміціях при слуханні справ про правоздатність римського громадянина, за винятком справ про державну зраду (закон Касія). Гай Папірій Карбон, трибун 131 року, запропонував проводити таємне голосування при прийнятті законів у коміціях. 107 року трибун Гай Целій Кальд увів таємне голосування при су 4 за державну зраду (закон Целія). Таємне голосування здійснювалося поданням табличок (навощеної дощечки). При виборе х на ній писали ім'я кандидата.

(49) Ця частина діалогу «Про державу» втрачена.

(50) Закон, проведений 119 року Гаєм Марієм, тоді плебейським трибуном. Мова йде про підмостки для голосування, по яких у трибутських коміціях проходили виборці, щоб голосувати відкрито - заявою рахівнику або, пізніше, таємно - опускаючи таблички до кошика

(51) Спосіб обструкції в коміціях і в сенаті: оскільки з настанням темряви збори розпускали, то оратор інколи говорив до заходу сонця.

(52) 59 року Марк Порцій Катон, виступаючи проти Цезаря, відмовився покинути ораторську трибуну. Його звідти стягли силою.

(53) Тобто в центуріатських коміціях.

(54) Клодієві закони 58 року: про права римського громадянина і про вигнання Ціцерона.

 


© Aerius, 2004


думаю о покупке нового раздельного купальника, пока что нравится этот бутик в Твери