Хорхе Луїс Борхес
Адольфо Біой Касарес: "Винахід Мореля"
Переклад Юрія Пасічника


© Jorge Luis Borges, 1980

© Ю.Пасічник (переклад з іспанської), 1991

Джерело: Всесвіт 1991, №5. 240 с. - С.: 118-119.

Сканування і коректура: Aerius (ae-lib.org.ua), 2004


 

Приблизно 1882 року Стівенсон зазначив, що англійські читачі здебільшого нехтують романтичними перипетіями, переконані, що кращим є роман без дії або з дією неповною, нерозвиненою. Хосе Ортега-і-Гассет у «Дегуманізації мистецтва» (1925) спробував проаналізувати відзначену Стівенсоном байдужість і на сторінці 96 заявив, що сьогодні напрочуд важко вигадати інтригу, здатну захопити вищі сфери нашої уяви, а на сторінці 97 - що такий винахід узагалі практично неможливий. Натомість ледь не на кожній сторінці своєї праці він висловлюється на користь роману психологічного, стверджуючи, що самі по собі пригоди не здатні дати читачам справжньої втіхи - хіба що дітям. Подібна думка, мусимо визнати, переважала не лише 1882 чи 1925, а й 1940 року. Проте деякі письменники (до них я маю приємність зарахувати й Адольфо Біоя Касареса) не погодилися з подібними поглядами. І ось чому.

По-перше (я не маю наміру ані перебільшувати парадоксального аспекту цієї обставини, ані применшувати) - тому, що пригодницькі твори мають свої суворі правила, тимчасом як психологічні, характерологічні твори їх радше не мають. Росіяни та їхні учні показали - аж до переситу - що у психологічних творах усе можливе: самогубства з надміру щастя і самогубства з жалю, коханці такі палкі, що вирішують розлучитись назавше, доноси з покірливості і доноси з любові... Така цілковита свобода тотожна цілковитій анархії. А з іншого боку, психологічний роман намагається бути й реалістичним: хоче, щоб ми забули про його словесну штучність, і з кожної зайвої подробиці, з кожної безглуздої недоречності робить нову імітацію правдоподібності. У Пруста є сторінки й цілі розділи просто нестерпні, але ми приймаємо їх, як приймаємо тривіальне й байдуже нам повсякдення. Тим часом пригодницькі романи не намагаються бути відображенням дійсності. Є творами штучними, у яких кожна подробиця має бути доречною. А щоб не перетворитись, як «Золотий осел», «Сім подорожей Сіндбада» або й «Дон Кіхот», на низку довільних епізодів, потребують добре обдуманого сюжету.

Це те, що стосується інтелектуальних мотивів, але є ще й мотиви, так би мовити, емпіричні. Багато хто смутно зітхає, що наше століття, мовляв, не здатне вигадати цікавої фабули; ніхто не наважується, однак, сказати, що коли це століття й має якісь переваги над попередніми, то якраз у вигадуванні фабул. Хай Стівенсон забавніший, емоційніший, розумніший, хай, може, навіть він заслуговує нашої приязні більше, ніж Честертон, однак інтриги у його творах гірші. Хай Де Квінсі був здатен під час моторошної нічної грози повикопувати глибокі лабіринти, однак він не зумів конкретизувати своїх вражень від unutterable and self-repeating infinities* у творах, які можна було б порівняти з кафківськими. Ортега-і-Гассет слушно зауважує, що психологічний аналіз у творах Бальзака нас не переконує, те саме слід було б сказати й про їхні фабули. Шекспірові й Сервантесові ще видається цікавим образ гарненької дівчини, котра, не втрачаючи своєї чарівності, не без успіху прикидається хлопцем. Але на нас подібні ефекти уже не справляють жодного враження. Навряд щоб я грішив надмірною новочасністю чи дурив себе думкою, ніби вчорашній день принципово відрізняється від сьогоднішнього або ж відрізнятиметься від завтрашнього, і все ж я вважаю, що жодна інша епоха не може похвалитися такими захоплюючими романами, як «У лещатах жаху», як «Процес», як «Подорож на край ночі»** чи як той, що його у Буенос-Айресі написав Адольфо Біой Касарес.

Поліційні романи (ще один жанр, характерний для нашого століття, яке не вміє користуватися фабулою) розповідають про таємничі події, що згодом витлумачуються й ілюструються подіями раціональними. Адольфо Біой Касарес, гадаю, вирішує у своєму романі значно складнішу проблему. Показує нам одіссею химер, єдиним ключем до якої є галюцинація або символ, після чого повністю її дешифрує за допомогою одного-єдиного постулату, цілком фантастичного, але не надприродного. Зрештою, не обговорюватиму тут ані змісту книжки, ані її витончених подробиць - аби передчасно не позбавити її таємничості. Зазначу лише, що Біой поновлює думку, відкинуту святим Августіном і Орігеном, зраціоналізовану Луї-Огюстом Бланкі, а все ж так гарно й мелодійно висловлену Данте Габріелем Росетті:

Я був уже тут,

Лише не згадаю, коли...

Я пригадую цю траву,

Її замах терпкий...

В іспаномовній літературі твори раціоналізованої уяви загалом нечисельні. Класики виписували алегорії, велемовні сатири або й просто впадали у словесну нестримність; лише в нові часи з'явилися такі твори, як «Зовнішні сили»***  чи твори незаслужено нині забутого Сантьяго Дабове. «Винахід Мореля» (ця назва є синівською алюзією щодо іншого острівного винахідника - уеллсівського доктора Моро) відкриває нашим країнам і нашій мові нові жанрові можливості.

Я обговорив з автором усі деталі його роману, перечитав його не раз і не двічі. Гадаю, не буде неточністю чи перебільшенням назвати цей твір досконалим.

З іспанської переклав Юрій ПАСІЧНИК

 

* Невимовної і самоповторюваної безконечності. (Ред.)

** Йдеться відповідно про твори Генрі Джеймса, Франца Кафки та Луї Селіна.  (Ред.)

*** Збірка фантастичних оповідань Леопольдо Лугонеса. (Ред.)

Хорхе Луїс Борхес (1899 -1986) - видатний аргентінський письменник, один із найбільших майстрів прози XX століття. «Всесвіт» тричі знайомив своїх читачів з його творчістю - 1976, № 2, 1988, № 4, та 1989, № 8. З Біоєм Касаресом його зв'язувала як особиста, так і творча дружба, ряд книжок вони написали разом. Пропонована стаття побачила світ півстоліття тому - як передмова до роману Біоя Касареса «Винахід Мореля» (1940). Через надто великий обсяг цього твору «Всесвіт» не має змоги опублікувати його на своїх сторінках і тому намагається заповнити цю «білу пляму» принаймні в такий спосіб.

Статтю Борхеса перекладено за виданням: Jorge Luis Borges. Prosa completa. - Editirial Bruguera, Barcelona, 1980.

 


© Aerius, 2004