Децім Магн Авсоній
Поезія
Переклад М.Зерова, В.Маслюка


© Ausonius

© М.Зеров, 1966; В.Маслюк ("Епіграма на Афродіту..."), 2000

Джерела: Антична література: Хрестоматія. Упорядник О.І.Білецький. К.: Радянська школа, 1968 (2-ге видання). 612 с. С.: 576-578; Давня римська поезія в українських перекладах і переспівах. Л.: Світ, 2000. 328 с. - С.: 293.

Сканування та коректура: Aerius (ae-lib.org.ua) 2004


Зміст

Про Авсонія

 

Ім'я на мармурі

Квітування троянд

Епіграма на "Афродіту" Праксітеля

Епіграма на Венеру у зброї

 


 

Децім Магн Авсоній (близько 310-395 рр.) народився у Бурдігалі (сучасне Бордо), де одержав університетську освіту і пізніше став тут професором граматики й риторики, які з великим успіхом викладав протягом тридцяти років. Потім протягом двадцяти років, перебуваючи то в одній, то в другій провінції Риму, займав високі посади в імператора Валентиніана і його сина Граціана. Після вбивства останнього у 383 р. повернувся на батьківщину, де до кінця життя віддавав свій час літературним заняттям.

Як і творчість більшості пізніх римських поетів, творчість Авсонія змістом інтимна і обмежена, він наче уникає широких громадських обріїв. Невелика епічна поема «Мозелла» має панегіричний характер: місто Трір на річці Мозель любили імператори Валентинівн і Граціан, і Авсоній оспівує ландшафт місцевості, по якій ця ріка тече, вихваляє чистоту води Мозелі і численні види її риб. Так само не визначаються широчінню і глибиною змісту цикли віршів, присвячені то учнівським заняттям протягом дня («Ефемеріда»), то родичам, вчителям і колегам, то рідному місту. У своїх епіграмах, епітафіях та інших малих видах поезії Авсоній часто-густо варіює грецькі зразки, виявляючи велике версифікаторське мистецтво. Він віртуозно володіє всіма віршовими формами, вдаючись навіть до штукарства - центону («клаптикового твору»).

Проте деякі поезії Авсонія пройняті ліричною теплотою і ніжністю і наче осяяні світлом вечірньої зорі античності.

 


 

 

ІМ'Я НА МАРМУРІ

Літера тільки єдина блищить і дві крапки за нею:

    «Люцій!» - читаємо ми власне наймення мерця.

Далі нарізане «М», але «М» не цілком збереглося,

    Камінь упав і вгорі літеру ту пощербив.

І не вгадає ніхто із остачі нужденної - Марій,

    Марцій чи, може, Метелл тут під землею поліг.

Порозпадались на порох усі переплутані скалки,-

    Як уложити тепер прізвище з них родове?

Чи ж дивуватися смерті людей? Не втече від загину

    Камінь могили твердий, імені слава дзвінка.

 

 

КВІТУВАННЯ ТРОЯНД

Вранці було навесні і холодом злегка колючим,

    В світ повернувшися знов, віяв шафрановий день.

Повів той свіжий, що злегка тягнув перед кіньми Аврори,

    Кликав зажити утіх перед задухою дня.

По перехресних стежинах блукав я у росянім саді,

    Щоб підживити себе свіжістю ранніх годин.

Бачив, як роси студені, мов наморозь сива, лежали

    Тут по зелених грядках, там - на пожовклій траві.

Як по широкім стеблі вигравали краплини округлі,

    Важко долляті вночі опадом синіх небес.

Бачив, як, Пестуму цвіт, усміхалися горді троянди

    Ранній блискучій Зорі, юній супутниці рос;

Як на замерзлих кущах розсипалися перли минущі

    (Вмерти судилося їм з першими сяйвами дня!).

Хто розповість, чи Зоря з того цвіту червець переймає,

    Чи убирає квітки в барву рожеву сама?

Барва та сама, і роси, і ранішній час квітування,

    Мати та сама у них - владарка втіх чарівна.

Пахощі спільні, либонь... Але де вони, зір аромати?

    Пахощі квітів земних - ближчі людським почуттям.

Владарка Пафу звеліла квіткам і зорі своїй ранній

    З тих же багряних тканин мати плаща на собі.

Я роздивлявся, як пуп'янки ніжні троянд набрякали,

    Щоб розвернутися в цвіт хутко одна по одній.

Ця ще зелена замкнулася вся в укритті листвяному,

    В тої крізь листя тонке вже проступає багрець.

Ця розгорнула зелений вершок гострокутої шапки

    І показала звідтіль личко рум'яне своє.

Та поскидала раніше обслони усі недоречні,

    Щоб похвалитись мерщій ліком своїх пелюстків.

їй не терпиться: з'явити б красу своїх вінців веселих,

    Темнобарвисту глибінь полум'яних осередь.

Ця ж, яка перше руділа у кучерях радісних, блідне

    І осипає у діл мляві свої пелюстки.

Я дивував, як же скоро той час-рабівник набігає:

    Ледве розкрились квітки, старість уже надійшла.

Поки я мовив, до краю обсипались жар і кармазин,

    Вся від опалих квіток вже огневіє земля.

Скільки кольорів, скільки народжень і відтінків скільки -

    Все процвіло за добу і за добу одійшло!

Маємо жаль, о Природо, до тебе: така ти хвилинна,

    Ледве покажеш свій дар - вже забираєш його.

Скільки триває доба, стільки й віку короткого квітам,

    З юністю десь у плече старощі їхні ідуть.

Ранішня сходить зоря і народження рози вітає,

    Ввечері звівшися знов, бачить загибель її.

Хай же і коротко їм одмірено дні прудкобіжні,-

    Цвіт осипають вони, жити вродливі хотять.

Рви ж, о дівчино, троянди, збирай, поки молодість грає,

    Не забувай: і твоє хутко життя пробіжить.

 

 

ЕПІГРАМА НА "АФРОДІТУ" ПРАКСІТЕЛЯ

Кнідську Кіпріду Венера, побачивши раз, заявила:

    "Голою, знаю, мене бачив, Праксителю, ти".

"Ні, я не бачив, та й гріх, а залізом ми творим скульптури,

    Марсу ж Градіву над ним влада належить уся".

Знає залізний різець, що Арею Кіпріда солодка,

    Тож і такою її точно для нього зробив.

 

 

ЕПІГРАМА НА ВЕНЕРУ У ЗБРОЇ

Якось у зброї Венеру побачила Діва-Паллада;

    "Ми за Паріса тепер можемо битись", - рекла.

"Як же ти смієш, зухвала, боротись зі мною, що в зброї,

    Як колись, гола цілком, перемогла я тебе?"

 

 


© Aerius, 2004


вчера привезли недорогой купальник, купленный в этом магазине Уфы, в целом бутиком довольна