Ганс Християн Андерсен
Казки
Переклад О.Іваненко, В.Грінчака, А.Слинько


© H.C.Andersen, Eventyr og historier

© О.Іваненко, В.Грінчак, А.Слинько (переклад з датської), 1992

Джерело: Андерсен, Ханс Крістіан. Казки. Донецьк: Донбас, 1992. 190 с.

Сканування і коректура: Aerius (ae-lib.org.ua), 2004


Зміст

Кресало (Переклад О.Іваненко)

Нове вбрання короля (Переклад О.Іваненко)

Принцеса на горошині (Переклад О.Іваненко)

Соловей (Переклад О.Іваненко)

Непохитний олов'яний солдатик (Переклад О.Іваненко)

Дикі лебеді (Переклад О.Іваненко)

Свинопас (Переклад О.Іваненко)

Дюймовочка (Переклад О.Іваненко)

Гидке каченя (Переклад О.Іваненко)

Снігова королева (Переклад О.Іваненко)

Русалочка (Переклад О.Іваненко)

Ялинка (Переклад О.Іваненко)

Льон (Переклад О.Іваненко)

Циганська голка (Переклад О.Іваненко)

Великий Клаус і маленький Клаус (Переклад О.Іваненко)

П'ятеро з одного стручка (Переклад О.Іваненко)

Ромашка (Переклад О.Іваненко)

Що не зробить старий - все гаразд (Переклад О.Іваненко)

Оле-Лукойє (Переклад О.Іваненко)

Квіти маленької Іди (Переклад В.Грінчака)

Істинна правда (Переклад А.Слинько)

 


 

 

КРЕСАЛО

Йшов солдат по дорозі: раз, два! раз, два! Ранець за спиною, шабля при боці. Йшов він додому з війни. По дорозі пострічалась йому стара відьма. Вона була така противна: нижня губа в неї звисала аж до грудей.

- Добрий вечір, солдате! Ач яка в тебе славна шабля і великий ранець, ти справжній солдат! Ну, одержиш ти зараз грошей, скільки захочеш!

- Дякую тобі, стара відьмо! - сказав солдат.

- Бачиш ти ондечки старе дерево? - спитала відьма і вказала на дерево, що стояло неподалечку.- Воно зовсім порожнє всередині! Ти злізь нагору: побачиш там дупло, спустись в нього на самісінький низ у дерево! Я перев'яжу тебе мотузкою круг пояса і витягну назад, коли ти мені гукнеш.

- А навіщо мені лізти туди в дерево? - спитав солдат.

- За грошима! - відповіла відьма.- Знай, що коли дістанешся самісінького низу в дереві, ти опинишся у великому підземному ході, там зовсім світло, тому що горить більше сотні ламп. Ти побачиш троє дверей, можеш їх відчинити, ключі стирчать зовні. Заходь у першу кімнату, там, посередині на підлозі, побачиш велику скриню, а на ній собаку: очі у нього завбільшки як чайні чашки! Але ти не бійся. Я дам тобі мій синій картатий фартух, розстели його на підлозі, швиденько схопи собаку і посади його на фартух, а тоді відчини скриню і бери гроші, скільки захочеш. У тій скрині тільки мідні гроші, та якщо ти хочеш срібла - йди до другої кімнати. Там сидить собака з очима, як млинарські колеса. Та ти не лякайся, посади його на мій фартух і бери гроші. А якщо тобі захочеться золота, дістанеш і його стільки, скільки зможеш віднести, зайди тільки до третьої кімнати. [13]

Але в собаки, що сидить там, кожне око як Кругла вежа. Оце справді пес, можеш мені повірити! Тільки тобі і його нема чого страхатися. Посади його лишень на мій фартух, і він тобі нічого не зробить, от і бери собі з скрині золота, скільки душі заманеться.

- Воно непогано! - мовив солдат.- Але що ж я мушу дати тобі за це, стара відьмо? Я гадаю, щось тобі потрібно ж від мене?

- Ні,- мовила відьма,- я від тебе не візьму ні копійки. Ти мені тільки принеси старе кресало, яке там забула моя бабуся, коли спускалась туди востаннє.

- Ну, перев'язуй мене мотузкою! - сказав солдат.

- Готово! - сказала відьма,- а ось і мій картатий синій фартух.

Поліз солдат на дерево, спустився в дупло і опинився, як і казала відьма, у великому проході, де горіло кілька сотень ламп.

Ось відчинив він перші двері. У! Там сидів пес і лупав на нього очима, такими завбільшки, як чайні чашки.

- Нічогенький молодець! - мовив солдат, посадив його на відьомський фартух і набрав повну кишеню мідних грошей, потім закрив скриню, знов посадив на неї собаку і попрямував до другої кімнати. Ой, ой! Там сидів пес з очима, як млинарські колеса!

- Нема тобі чого витрішки продавати, ще очі болітимуть! -- сказав солдат, посадив і цього собаку на відьомский фартух, та коли він побачив у скрині велику купу срібла, викинув усі мідяки і набив обидві кишені і ранець самим сріблом. Тоді пішов він у третю кімнату. Ну й страхіття! У цього собаки очі були справді такі величезні, як Кругла вежа, і крутилися зовсім як колеса.

- Добрий вечір! - вимовив солдат і узяв під козирок. Такого собаки він ще ніколи не бачив! Проте солдат не став довго роздивлятися, а посадив і його долі, на фартух, та й відкрив скриню. Матінко рідна! Скільки там було золота! На нього він міг би купити весь Копенгаген, всіх цукрових поросят у перекупок ласощами, всіх [14] олов'яних солдатиків, дерев'яних конячок, всі батіжки на світі! Оце справді грошей! Солдат викинув усе срібло з кишені і ранця і так набив золотом свої кишені, ранець, кашкет і чоботи, що ледь-ледь міг поворушитися. Тепер вже він мав гроші! Він посадив собаку знову на скриню, захлопнув двері і гукнув нагору:

- Тягни мене нагору ти, стара відьмо!

- А кресало ти взяв? - спитала відьма.

- Отаке! Зовсім забув! - сказав солдат, пішов і взяв кресало. Відьма витягла його нагору, і він знов опинився на шляху; його кишені, чоботи, ранець і кашкет були повнісінькі золота.

- Навіщо тобі це кресало? - спитав солдат.

- Це тебе не обходить,- відповіла відьма,- адже ти одержав гроші! А мені давай тільки кресало.

- Дурниці! - сказав солдат.- Зразу ж мені кажи, навіщо воно тобі, а то я витягну шаблю і відрубаю тобі голову.

- Не скажу,- мовила відьма.

Тоді солдат відрубав їй голову. Відьма упала мертва. А солдат зав'язав усі гроші в її фартух, закинув вузол на спину, сунув кресало в кишеню і попрямував до міста.

Це було дуже гарне місто. Солдат зупинився в найкращому готелі, обрав собі найкращі кімнати, замовив найулюбленіші страви,- адже він тепер був багатим, мав стільки грошей!

Служник, який чистив його чоботи, здивувався було, що у такого багатого пана такі кепські чоботи, але ж солдат ще не встиг справити собі нові. Проте другого дня він придбав собі і чоботи і багаті вбрання.

Тепер солдат став знатним паном, і йому розповіли про всі дива в цьому місті, і про короля, і про чудову принцесу, його дочку.

- А як би її побачити? - спитав солдат.

- Це зовсім неможливо,- сказали йому.- Вона живе у величезному мідному замку, а замок оточений високими стінами з вежами. Ніхто, крім самого короля, не [15] сміє туди ні зайти, ні вийти звідти, бо королю напророчили, що дочка його вийде заміж за простого солдата, а королям таке подобатися не може!

«От би поглянути на неї!» - подумав солдат. Та хто б йому це дозволив?!

Тепер він зажив дуже весело, ходив у театри, їздив кататися в королівський парк і багато грошей віддав бідним. І це було дуже добре з його боку, адже він по собі добре знав, як то погано, коли не маєш ані копійки в кишені. Тепер він був багатий, розкішне вдягався і придбав багато друзів; вони його називали добрим молодцем, справжнім кавалером, і це йому дуже подобалось. Але він щодня тільки витрачав гроші, а нових взяти не було звідки, і врешті у нього лишилося тільки дві монетки. Довелося перебратися йому з гарних кімнат в крихітну кімнатку аж під самісіньким дахом, самому чистити собі чоботи і латати на них дірки. Ніхто з друзів тепер його не відвідував - надто вже високо було підніматися до нього.

Якось зовсім пізно увечері солдат сидів у своїй кімнатці, і у нього не було грошей навіть на свічку. Тут він згадав про маленький недогарок у кресалі, який взяв у дуплі дерева, куди його спускала відьма. Солдат дістав кресало і недогарок і ударив по кременю, викрешуючи вогонь, двері широко розкрились, і пес з очима, як чайні чашки, той самий, якого він бачив у підземеллі, з'явився перед ним і спитав:

- Що накажеш мені, господарю?

- Що таке? - здивувався солдат.- Та це ж, виходить, презабавне кресало, я зможу одержати все, що захочу! Дістань мені грошей!- наказав він собаці, а той раз - і вже нема; два - знову тут, а в зубах тримає великий мішок з мідними грошима. Тоді зрозумів солдат, яке це чудесне кресало. Вдарить він один раз - прибіжить собака, який сидів на скрині з мідними грошима, вдарить двічі - прибіжить той, у якого срібло, вдарить тричі - прибіжить той, що має золото.

Ну, знову солдат перебрався в прекрасні кімнати, став [16] знову носити багатий одяг, і всі його друзі відразу його пізнали і полюбили знову.

От якось йому спало на думку: «А дивно, що не можна побачити принцесу! Вона така красуня, кажуть усі, а яка з того користь, коли вона весь свій вік просиділа у мідному замку за високими стінами з вежами. Невже мені так і не пощастить побачити її? Ану, де моє кресало?» І він ударив по каменю, і враз перед ним з'явився собака з очима, як чайні чашки завбільшки.

- Воно, правда, вже зараз ніч,- мовив солдат,- але мені страшенно захотілось побачити принцесу, хоч на одненьку хвильку!

Собака одразу за двері, і не встиг солдат отямитися, як він з'явився з принцесою. Принцеса сиділа у нього на спині і спала. Вона була така гарна, що кожен одразу б побачив, що це справжня принцеса. Солдат не стерпів і поцілував її - адже він був славний вояка, справжній солдат! Потім собака відніс принцесу назад, і вранці, коли король і королева пили чай, принцеса розповіла, що вночі бачила дивний сон про собаку і солдата. Ніби вона їхала верхи на собаці, а солдат поцілував її.

- Оце справді мила історія! - промовила королева.

I другої ночі в спальні принцеси залишили стару фрейліну. Стара фрейліна мусила дізнатися, чи то був дійсно сон, чи, може, щось інше.

А солдатові знову страшенно заманулось побачити прекрасну принцесу, і от, вночі, знову з'явився собака, схопив принцесу і помчав що є сили. Але стара фрейліна одягла непромокальні чоботи і кинулась навздогін. Побачивши, що собака з принцесою зникла в одному великому будинку, вона подумала: «Тепер я знаю, де їх шукати!» і намалювала шматком крейди на воротях великий хрест, а потім пішла додому і лягла спати. Але собака, коли відносив принцесу додому, помітив цей хрест, узяв зразу ж шматок крейди та й понаставляв хрести на всіх воротах у місті. Це було хитро вигадано; адже тепер фрейліна не могла відшукати потрібні ворота,бо хрести були на всіх. [17]

Рано-вранці король з королевою, стара фрейліна і всі офіцери пішли дивитися, куди це принцеса їздила вночі.

- Ось куди! - сказав король, побачивши перші ворота з хрестом.

- Ні, ось куди, чоловіченьку,- заперечила королева, побачивши хреста на інших воротах.

- Але й тут хрест... І тут! - загомоніли дами й офіцери, бачачи хрести на всіх воротах.

Тут усі зрозуміли, що діла з цього не буде. Але королева була дуже розумною жінкою, вона вміла не тільки в каретах гуляти. Взяла вона великі золоті ножиці, порізала великий шматок шовкової матерії на клаптики і зшила малесенький гарненький мішечок. У той мішечок насипала дрібної гречаної крупи і прив'язала до спини принцеси, а потім прорізала в мішечку маленьку дірочку, щоб крупа сипалася на шлях, яким поїде принцеса.

Вночі з'явився знову собака, посадив принцесу на спину і поніс до солдата. Солдат так полюбив принцесу, що дуже бажав би стати принцом і одружитися з нею.

Собака не помітив, що крупа сипалась за ним весь шлях від замка до вікна солдата, куди він стрибнув з принцесою. Вранці король і королева дізнались, куди їздила принцеса, і солдата посадили у в'язницю.

От і сидів він. Ой, як там було темно й нудно! Йому сказали: «Завтра вранці тебе повісять!»

Дуже невесело було це почути. А кресало своє він забув дома, в гостиниці. Вранці солдат підійшов до маленького віконечка своєї камери і став дивитись крізь грати на вулицю: народ юрбами поспішав за місто подивитись, як його вішатимуть. Били в барабани, проходили полки солдатів. Усі люди бігли, біг і хлопчик-швець в шкіряному фартусі і черевиках. Він біг галопом, і один черевик злетів з ноги і вдарився об стінку, за якою сидів солдат і дивився крізь грати.

- Ей, ти, куди поспішаєш? - гукнув йому солдат.- Адже без мене справа не обійдеться, а коли ти збігаєш [18] туди, де я жив, і принесеш мені моє кресало, я дам тобі чотири монети. Тільки одна нога тут, а друга там.

Хлопчик був не проти одержати чотири монетки, мерщій дременув за кресалом, віддав його солдатові, і... ну зараз почуємо, що було потім!

За містом була збудована висока шибениця, <І навколо стояли солдати і багато сотень тисяч народу. Король і королева сиділи на пишному троні, навпроти суддів та радників.

Солдат уже стояв на сходах, але коли вже хотіли накинути йому петлю на шию, він сказав, що перед тим, як стратити злочинця, завжди виконують якесь його невинне бажання. Він дуже хотів би викурити люлечку тютюну - адже це буде його остання люлечка на цім світі.

Король не посмів відмовити в такому проханні, і солдат витяг своє кресало. Вдарив по кременю - раз, два, три! І перед ним з'явились три собаки. Собака з очима, як чайні чашки, собака з очима, як млинарське колесо, і собака з очима, як Кругла вежа.

- Ану, допоможіть мені визволитись з петлі! - сказав солдат.

І собаки кинулись на суддів і на всіх радників, схопили того за ноги, того за ніс та й почали підкидати на кілька сажнів угору; усі попадали і порозбивались.

- Не треба! - закричав король, але найбільший пес схопив його разом з королевою і підкинув угору одне за одним. Тоді солдати злякались, а весь народ закричав:

- Солдатику! Будь нашим королем і одружись з прекрасною принцесою!

І ось посадили солдата в королівську карету, а всі три собаки танцювали перед нею і кричали «ура!» Хлопчаки свистіли, засунувши пальці в рот. Солдати віддавали їм честь. Принцеса вийшла з свого мідного замка і стала королевою, чим була дуже задоволена!

Весільний банкет тривав цілий тиждень, і собаки теж сиділи за столом і лупали очима. [19]

  

 

НОВЕ ВБРАННЯ КОРОЛЯ

С агато років тому жив король, який так любив красиво одягатися, що всі гроші витрачав на гарні вбрання. Він не турбувався про своїх солдатів, не цікавився театрами, а на прогулянки їздив тільки для того, щоб показати своє нове вбрання. На кожну годину дня він мав спеціальний одяг; і як про інших королів говорять: «Король у раді з міністрами», так про цього короля казали: «Король у гардеробній».

У великому місті, де він жив, було дуже весело: щодня туди приїздило багато іноземців..

Одного разу прийшли в те місто два пройдисвіти. Вони удавали з себе ткачівні казали, що вміють ткати найчудовішу тканину, яку тільки можна собі уявити. Не тільки кольори й малюнок надзвичайно гарні, але й убрання, пошиті з цієї тканини, мають дивну властивість - вони невидимі людям, непридатним для своїх посад або надмірно дурним.

«Та це ж чудові вбрання!- подумав король.- Якби , я мав такі, то міг би дізнатися, які люди в моїй державі не придатні для своїх посад. Я б відрізнив розумних від дурнів. Треба відразу ж наткати для мене цієї тканини!»

І він дав обом шахраям великий завдаток, щоб вони могли почати роботу.

Справді, вони поставили два ткацькі верстати й удавали, ніби працюють. Але на верстатах у них нічогісінько не було... Одразу ж вони наказали дати собі найтоншого шовку і найкращого золота. Все це шахраї поховали в свої власні кишені, а самі до пізньої ночі працювали на порожніх верстатах.

«Хотілося б мені знати, чи багато вже вони наткали?» - подумав король.

Але на серці в нього ставало дуже неспокійно, коли він згадував, що той, хто дурний або непридатний для своєї посади, не може побачити тканини. Звичайно, він думав, що цього йому самому нема чого боятися; але [20] все-таки краще було б спочатку послати когось іншого, щоб подивитись, як іде справа.

В місті вже всі знали, яку чудесну силу має тканина, і всі хотіли швидше дізнатися, хто з їх сусідів нездібний або дурний.

«Пошлю я до ткачів мого старого чесного міністра,- вирішив король.- Він найкраще розпізнає, яка матерія, бо він людина розумна, і ніхто не підійде до його посади краще за нього».

І от старий статечний міністр пішов до того залу, де сиділи обидва шахраї і працювали на порожніх верстатах.

«О, рятуйте! - подумав міністр і широко розплющив очі.- Я нічого не бачу!» Але він цього не сказав.

Обидва шахраї ласкаво запросили його підійти ближче, щоб роздивитися краще чудовий візерунок і прекрасні кольори.

При цьому вони вказали на порожній ткацький верстат, а бідолашний старий міністр з усієї сили тер собі очі і нічого не міг побачити, бо там нічого не було.

«Що таке? - думав він.- Невже я дурний? Я цього ніколи не помічав! Жодна людина не повинна про це знати. Невже я непридатний для своєї посади? Ні, ніяк не можна признаватися, що я не міг побачити тканини!»

- Ну, що ви скажете? - спитав один із ткачів.

- О, чудово, дуже мило! - відповів старий міністр і поглинув крізь окуляри.- Який візерунок! Які барви! Звичайно, я скажу королю, що мені подобається.

- Ну, це приємно чути,- сказали обидва ткачі і почали називати кольори і пояснювати чудові візерунки. Старий міністр уважно слухав, щоб точно все передати королю. Так він і зробив.

Після цього шахраї почали вимагати ще більше грошей, ще більше шовку й золота ніби для ткання. Все це вони ховали в свої кишені. На верстат не потрапила жодна нитка, вони, як і раніше, працювали на порожніх верстатах. [21]

Незабаром король послав другого поважного сановника подивитись, як посувається робота і чи швидко буде готова тканина.

З ним трапилося те саме, що й з міністром.

Він дивився, дивився, але нічого не міг побачити, бо, крім порожнього ткацького верстата, нічого й не було.

- Правда, чудова тканина? - спитали обидва шахраї, показуючи і пояснюючи розкішний візерунок, якого насправді зовсім не було.

«Адже я не дурний,- думав сановник,- значить, я не придатний для моєї посади? Це дуже дивно! Але нехай про це хоч ніхто не дізнається!»

І він хвалив тканину, якої не бачив, і захоплювався прекрасними фабрами й чудовим малюнком.

- О! Прекрасна річ! - сказав він королю.

У місті всі тільки й говорили про дивну тканину.

Нарешті король захотів сам її побачити, поки вона була ще на верстаті.

З цілим почтом найвизначніших царедворців, між якими були й обидва шановні урядовці, що побували тут раніше, пішов король до хитрих шахраїв. Вони ткали з усієї сили, але без жодної волокнини, без жодної нитки.

- Хіба ж не чудово? - сказали обидва урядовці, які вже колись тут були.- Подивіться, ваша величність, який візерунок, які фабри! - і показали обидва на порожні верстати, бо були певні, що інші добре бачать тканину.

«Що таке? - подумав король.- Я нічого не бачу! Це жахливо! Чи я дурний? Чи нездатний бути королем? Це найстрашніше, що могло трапитись зі мною».

- О, дуже гарно,- сказав він,- це варто моєї найвищої похвали!

Він задоволено кивав головою і розглядав порожні верстати. Не міг же він признатися, що нічого не бачить!

Весь почет, що був з ним, дивився і дивився, і хоч ніхто нічого не бачив, як і решта, але всі казали, як і король: «О, це прекрасно!» - і радили королю одягти нове вбрання з чудової тканини під час урочистої процесії, що мала незабаром відбутися. [22]

- Чудово! Прекрасно! Надзвичайно! - передавалося з уст в уста. Здавалося, всі були щиро захоплені. Король нагородив обох шахраїв орденом, наказавши носити його в петличці, і надав їм титул «королівських придворних ткачів».

Цілу ніч до ранку, перед тим як мала відбутися процесія, шахраї працювали. Всі могли бачити, як вони завзято працюють, поспішаючи закінчити нове вбрання короля.

Шахраї удавали, ніби, знімають тканину з верстатів, різали величезними ножицями в порожнім повітрі, шили голками без ниток і сказали, нарешті:

- От убрання й готове!

Король сам прийшов до них з своїми знатними царедворцями одягнутися. Шахраї підвели руки вгору, ніби щось тримали, і сказали:

- Дивіться, ось штани, ось мундир, ось мантія! Все таке легке, як павутиння. Можна подумати, що нічого немає на тілі, але в цьому і є вся краса!

- О! Звичайно! - казали всі придворні, але нічого не могли побачити, бо нічого ж і не було.

- Дозвольте, ваша королівська величність, зняти ваше вбрання,- сказали шахраї.- Ми хочемо одягти на вас нове перед великим дзеркалом.

Король скинув весь свій одяг, і шахраї почали удавати, що надівають на нього один за одним усі вбрання, які приготували, а король повертався на всі боки перед дзеркалом.

- Як чудово облягає, як прекрасно сидить! - казали всі.- Який малюнок! Які кольори! Яке дорогоцінне вбрання!

- Надворі приготовлено балдахін, що понесуть над вами, ваша величність, під час процесії,- сповістив головний церемоніймейстер.

- Ну, я готовий,- сказав король.- Чи добре сидить? Він ще раз повернувся перед дзеркалом, бо хотів показати, що уважно розглядає своє вбрання.

Камергери, які мусили нести шлейф, опускали руки [23] донизу, ніби підіймали його. Вони йшли і удавали, ніби щось несуть у повітрі. Вони не насмілювались показати, що нічого не бачать.

Так виступав король у процесії під розкішним балдахіном, і всі люди на вулиці і з вікон кричали:

- О! Нове вбрання короля незрівнянне! Який чудовий шлейф його мантії, як чудово лежить!

Ніхто не хотів показати, що він нічого не бачить. Адже це означало б, що він непридатний для своєї посади або страшенно дурний. Жодне вбрання короля не мало такого успіху, як це.

- Та він же зовсім голий! - закричав раптом якийсь маленький хлопчик.

- О небо, ти чуєш голос невинності! - сказав батько, і всі почали пошепки переказувати один одному слова дитини.

- Він голий. Дитина каже, що на ньому зовсім нічого нема.

- Та він же зовсім голий!- закричав, нарешті, весь народ.

Королю раптом стало ніяково. Йому і самому здавалося, що народ каже правду, але він подумав:

«Все ж таки я мушу витримати всю процесію».

І він продовжував виступати ще величніше, а камергери йшли і несли шлейф, якого насправді зовсім не було.

  

 

ПРИНЦЕСА НА ГОРОШИНІ

Жив колись один принц, і захотілось йому одружитися з принцесою, та тільки з справжньою принцесою. Він об'їздив цілий світ, щоб знайти таку, але так і не знайшов собі нареченої. Принцес було скільки завгодно, та чи були вони зовсім справжні, цього він ніяк не міг добрати. Все йому здавалось, що щось не так. От він і повернувся додому зажурений - адже він так хотів знайти справжню принцесу і одружитись. [24]

Якось увечері розгулялась страшна негода: гуркотів грім, спалахувала блискавка, а дощ лив як з відра! Страх та й годі!

Раптом хтось постукав у міську браму, і старий король пішов відчинити.

За брамою стояла принцеса. Матінко рідна! Який вона мала вигляд під дощем та вітром! Вода збігала по її волоссі і по платтю на носки її черевиків і витікала з-під каблуків, а вона казала, що вона справжня принцеса.

«Ну, про це ми вже самі дізнаємось!» - подумала стара королева, але нічого не сказала. Вона пішла до опочивальні, скинула з ліжка усю постіль, поклала на дошки горошину, потім узяла двадцять матраців і поклала їх на горошину, а тоді ще двадцять перин з гагачого пуху.

Тут мусила принцеса проспати ніч.

Вранці її спитали, як вона спала.

- Ой, дуже погано! - мовила принцеса. - Я цілісіньку ніч на стулила очей. Хтозна-що було у моєму ліжку. Я лежала на чомусь твердому, і від цього у мене все тіло тепер у синцях! Просто жах!

Тоді всі побачили, що це справжня принцеса, якщо вона крізь двадцять матраців і двадцять пухових перин відчула горошину! Такою ніжною могла бути лише дійсна принцеса.

Принц одружився з нею, бо знав тепер напевне, що знайшов справжню принцесу, а горошина потрапила до музею, де лежить і досі, якщо її ніхто не взяв.

От яка історія була насправді!

  

 

СОЛОВЕЙ

У Китаї,- ти, звичайно, це знаєш,- імператор - китаєць і всі навколо нього також китайці.

Це було вже багато років тому, але саме через те і варто прослухати цю історію, інакше її можуть забути.

Палац імператора був найрозкішнішим у світі, весь зроблений з тонкого фарфору, дуже коштовного, але такого [25] ламкого, що до нього страшно було доторкнутися і з ним треба було поводитись дуже обережно.

В саду росли найчудовіші квіти, і на найкращих з них висіли срібні дзвіночки; вони дзвеніли, щоб не можна було пройти мимо, не помітивши квітів. Так все було тонко продумано в саду імператора.

Він тягся так далеко, що сам садівник не знав, де йому край. Коли йшли все далі й далі садом, то потрапляли в чудовий ліс з високими деревами і глибокими озерами. Ліс спускався до самого моря, синього і глибокого; великі кораблі могли пропливати під його вітами, і там жив соловей.

Він так солодко співав, що навіть бідний, обтяжений турботами рибалка, коли вночі випливав закидати свої сіті, зупинявся і слухав.

- О! як гарно! - казав він, але мусив робити своє діло і забував про пташку. Проте, коли наступного вечора соловей знову починав співати, рибалка казав те саме: «Ах! Як це гарно!»

З усіх країн світу приїздили мандрівники в столицю імператора і дивувалися з міста, палацу і саду. Та, почувши солов'я, всі казали: «Все-таки це - найкраще!»

Мандрівники, повернувшись додому, розповідали про нього, а вчені писали багато книжок про місто, палац і сад - й про солов'я вони теж не забували: його вони ставили найвище, а ті, які вміли писати вірші, складали найчудовіші вірші про солов'я в лісі над глибоким морем.

Книжки розходились по всьому світу, і деякі з них дійшли якось і до імператора. Він сидів на своєму золотому троні, читав і читав, кожну мить покивуючи головою, бо йому приємно було читати прекрасний опис його міста, палацу й саду. «Та соловей - все ж таки найкраще»,- було написано в книжці.

- Що таке? - сказав імператор.- Соловей!.. Я зовсім не знаю. Невже в моїй державі і навіть у моєму саду є така пташка? Я ніколи не чув про це. Доводиться вперше дізнатися про неї з книги! [26]

I він покликав свого камергера. Камергер був такий поважний, що коли хтось нижчий чином розмовляв з ним або наважувався спитати що-небудь, він нічого не відповідав, крім «п», що, як відомо, нічого не означає.

- Виявляється, у нас тут живе надзвичайна пташка, яка зветься «соловей»,- сказав імператор.- Кажуть, що вона - найкраща у моїй великій державі. Чому мені про неї ніколи не доповідали?

- Я досі не чув її імені,- промовив камергер,- її ніколи не представили при дворі.

- Я хочу, щоб вона сьогодні ж увечері була в палаці і співала мені,- сказав імператор.- Весь світ знає про те, що є в мене, тільки я один не знаю.

- Я не чув раніш її імені,- повторив камергер,- але я її шукатиму, я її знайду!

Та де ж її шукати? Камергер бігав по всіх сходах згори та вниз, по всіх залах та коридорах, але ніхто, кого він стрічав, не чув ані слова про солов'я. Камергер прибіг назад до імператора і сказав, що, напевне, той, хто написав книгу, вигадав байку.

- Ваша імператорська величність не може собі навіть уявити, що пишуть у книжках. Це все вигадки, чорна магія, ніякого солов'я в нас нема.

- Але ж книгу, яку я читав,- сказав імператор,- прислав мені всевладніший імператор Японії, і в ній не може бути ніякої неправди! Я хочу почути солов'я. Він мусить бути сьогодні тут. Він матиме мою найбільшу милість. Якщо його не буде, після вечері я накажу висікти весь двір!

- Тзінг-пе! - сказав камергер і знову оббігав усі сходи згори та вниз через усі зали та коридори; половина придворних бігала за ним, бо вона зовсім не хотіла, щоб її сікли. У всіх було одне питання - про солов'я, про якого знав цілий світ, але ніхто не знав при дворі.

Нарешті, зустріли вони на кухні бідну маленьку дівчинку. Вона сказала:

- О боже!.. Я добре знаю солов'я! О! Як він уміє співати! Мені дозволено щовечора відносити моїй бідній [27] хворій матері недоїдки від обіду. Вона живе внизу, на березі моря, і, коли я повертаюсь назад, я спочиваю в лісі і там слухаю співи солов'я. У мене виступають сльози на очах, і стає так хороше, ніби мене цілує мама.

- Маленька куховарочко! - сказав камергер.- Я дам тобі постійне місце на кухні і дозволю дивитися, як імператор обідає, якщо ти проведеш нас до солов'я... Сьогодні ввечері йому наказано співати!

І ось вони вирушили до лісу, де завжди співав соловей, і півдвору пішло за ними.

Коли вже пройшли півдороги, замукала корова.

- О! - сказали молоді придворні.- Ось він! Яка надзвичайна сила в такій маленькій тварині! Але звичайно ми чули його раніше!

- Ні, це корови мукають,- пояснила дівчинка,- ми ще далеко від того місця.

Потім заквакали жаби в болоті.

- Чудово! - зауважив придворний бонза.- Я вже чув його, він дзвенить, як маленькі церковні дзвоники.

- Ні, то жаби! - заперечила дівчинка.- Але, я гадаю, ми скоро його почуємо.

Тоді засипки соловей.

- Ось він! - скрикнула.- Слухайте! Слухайте! Ось він сидить.- І вона показала на маленьку сіреньку пташку на гілці.

- Чи це можливо? - промовив камергер.- Я ніколи не уявляв його собі таким! Який у нього простий вигляд! Може, він згубив свої фарби, тому що побачив перед собою стільки знатних людей!

- Соловейку! - гукнула голосно маленька куховарка.- Наш милостивий імператор бажає, щоб ти йому проспівав.

- З великою втіхою і насолодою! - відповів соловей і заспівав - бо співати для нього було завжди радістю.

- Дзвенить, як скляні дзвіночки,- сказав камергер.- Подивіться на це маленьке горлечко, як воно працює. Дивно, що ми раніше його не чули. Він матиме великий успіх при дворі. [28]

- Може, ще поспівати імператорові? - спитав соловей. Він думав, що імператор теж тут.

- Мій прекрасний маленький соловей,- сказав камергер.- Я маю щастя закликати вас сьогодні ввечері на двірське свято, де ви зачаруєте його імператорську милість своїми принадними співами.

- Найкраще мене слухати в зеленому лісі,- промовив соловей, але полетів з ними, коли почув, що цього бажає імператор.

В палаці все було розкішне прибрано. Фарфорові стіни й підлога виблискували у світлі багатьох тисяч золотих ламп; у коридорах поставили найрозкішніші квіти, що вміли дзвеніти. Від біганини та протягів всі дзвіночки дзвеніли так, що не можна було почути жодного слова.

Посередині великого залу, де сидів імператор, поставили золоту колонку, на якій мав сидіти соловей! Цілий двір зібрався сюди, і навіть маленька дівчинка мала дозвіл стояти за дверима, тому що їй тепер дано було титул "дійсної придворної куховарки".

Всі були ь найкращих вбраннях, і всі дивились на маленьку сіреньку пташку, якій імператор покивував головою.

Соловей співав так чудово, що на очах імператора виступили сльози і покотились по обличчю. Тоді соловей заспівав ще чарівніше, аж серце стискалось від його пісні.

Імператор був такий задоволений, що наказав дати соловейкові носити на шиї свій золотий черевик, але соловей тільки подякував: він уже мав досить нагороди.

- Я бачив сльози на очах імператора, це мій найкращий скарб. Я вже досить нагороджений!

І він знову заспівав своїм солодким чудовим голосом.

- Це наймиліше кокетство, яке я тільки знаю,- казали дами навколо і набрали води в рот, щоб у горлі переливалось, коли до них хто заговорить. Вони уявили себе також солов'ями. Навіть лакеї і покоївки заявили, що вони дуже задоволені, а це ж багато значить. Відомо, що найважче догодити саме їм. [29]

Так, соловей мав великий успіх. Він мусив лишитися при дворі. Він мав власну клітку і право вилітати двічі вдень і один раз уночі. Разом з цим він одержав дванадцять слуг, які тримали шовкову стьожку, міцно прив'язану до його ноги. Через те він не мав ніякої втіхи від таких прогулянок.

Ціле місто говорило про надзвичайну пташку, і коли зустрічалося двоє, то перший не міг сказати нічого іншого, крім «соло», а другий відповісти «вей». Вони зітхали і розуміли один одного.

Одинадцять крамарів назвали своїх синів на честь солов'я Солов'ями, але жоден з них не мав навіть натяку на голос.

Одного разу імператор одержав великий пакунок, на якому було написано: «Соловей».

- От маємо нову книгу про нашу знамениту пташку! - сказав імператор.

Але це була не книга, а коробка; в ній лежав маленький художній виріб - штучний соловей, схожий на живого, але весь обсипаний діамантами, рубінами та сапфірами.

Коли заводили штучну пташку, вона могла співати одну з мелодій, яку співав справжній соловей, причому вона поводила хвостиком вгору та вниз і блищала сріблом та золотом. На шиї висіла маленька стьожка, на якій було написано: «Соловей імператора японського жалюгідний, порівнюючи з солов'єм імператора китайського».

- Чудово! - казали всі, а той, хто приніс пташку, одержав відразу титул «імператорського головного постачальника солов'їв».

- Тепер нехай вони заспівають удвох, послухаємо, який це буде дует!

Вони мусили співати разом, але добре не виходило, бо справжній соловей співав по-своєму, а штучна пташка збивалась на вальси.

- Це не її вина,- сказав капельмейстер,- окремо вона бездоганно тримає такт і співає цілком за моєю школою. [30]

Тоді штучна пташка мусила проспівати одна. Вона мала такий же успіх, як і справжня, але штучна виглядала далеко миліше: вона блищала, як браслет або брошка.

Тридцять три рази проспівала вона одну й ту ж мелодію і не заморилася, її прослухали б з охотою ще раз, але імператор висловив бажання, щоб живий соловей теж проспівав що-небудь.

Але де ж він подівся? Ніхто не помітив, як він вилетів у відчинене вікно до своїх зелених лісів.

- Що це значить? - сказав імператор. Всі придворні лаяли солов'я і називали його дуже невдячною тварюкою. «Але ж краща пташка залишилась у нас»,- казали вони, і штучна пташка мусила заспівати, і це вже тридцять четвертий раз всі слухали ту саму арію. Проте вони ще не знали її напам'ять, бо арія була трудна.

Придворний капельмейстер надзвичайно вихваляв пташку. Він навіть запевняв, що вона далеко краща за солов'я не тільки своїми прикрасами та розкішними діамантами, але й здібностями.

- Тому що, бачите, панове, і головне, ваша імператорська величність, ми не можемо передбачити, що саме заспіває справжній соловей, а в штучної пташки все заздалегідь відомо. Можна навіть пояснити, чому вона співає, можна розібрати її і показати всю будову всередині - плід людського розуму - як розташовані валики, як вони працюють і як ідуть один за одним.

- І ми тієї думки! - сказали всі, і капельмейстер дістав дозвіл у наступну неділю показувати пташку народові.

- Хай і народ також послухає! - наказав імператор. Народ послухав і був такий задоволений, ніби аж сп'янів від чаю: а це ж зовсім по-китайськи! Всі казали «о!», підіймали вказівний палець вгору і покивували при цьому головами.

А все ж таки бідні рибалки, що чули справжнього солов'я, казали:

- Звучить добре і схоже; але чогось не вистачає. [31]

Справжнього солов'я оголосили вигнаним за межі держави.

Штучній пташці відвели місце на шовковій подуши коло самого ліжка імператора. Всі подарунки, одержав нею, золото і дорогоцінні камені, лежали навколо, і пташка дістала титул «співця імператорського нічного столівка» за рангом номер перший з лівого боку, тому що імі ператор вважав за важливіший той бік, де серце, а сері це навіть у імператорів також з лівого боку. А капельмейстер написав твір на двадцять п'ять томів про штучну пташку.

Це був такий учений і такий довгий твір з найважчих китайських слів, що всі впевняли, ніби прочитали його й зрозуміли, а то б їх оголосили дурними і висікли.

Так минув цілий рік. Імператор, весь двір і навіть весь! народ знали напам'ять кожну ноту з пісні штучної пташки. Але саме через це тепер вона їм і подобалася най? дужче. Вони могли самі їй підспівувати. Вуличні хлопчаки співали: «Цві-цві-цві... Тьох-тьох-тьох-тьох»,- і імператор співав так само.

О, це насправді було чудово!

Та якось увечері, коли штучна пташка співала краще, ніж будь-коли, а імператор лежав у ліжку, слухаючи її, у неї щось зашипіло всередині - ш-ш-ш! Потім щось тріснуло - тррр! Усі коліщата закрутилися, і музика змовкла.

Імператор зіскочив вмить з ліжка і наказав покликати свого придворного медика. Але чим той міг допомогти? Тоді послали по годинникаря, і після багатьох розпитів та оглядів він трохи привів пташку до ладу, але сказав, що з нею треба обережно поводитись, бо валики стерлися, а вставити нові, щоб пташка співала, як колись, неможливо.

Це було велике горе! Тільки раз на рік заводили пташку, та й це було надто багато. Проте капельмейстер сказав коротку, але повну мудрованих слів промову і зазначив, що пташка така ж хороша, як і раніше; значить, усе було так само хороше, як і раніше. [32]

Минуло п'ять років, і країну спіткало справжнє велике горе. Імператор, якого всі любили, був хворий і, казали, мусив умерти.

Уже був обраний новий імператор. Народ вийшов на вулицю і питав камергера, як почуває себе старий. - П,- відповідав той і трусив головою. Холодний та блідий лежав імператор у своєму великому розкішному ліжку. Весь двір думав, що він уже мертвий, і кожен спішив вітати нового імператора. Лакеї вибігали поділитися новинами, покоївки пили базікаючи каву. Скрізь у залах і коридорах простелили килими, щоб не чути було жодного кроку, і тому було тихо, так тихо! Але імператор ще не був мертвий. Неруховий і блідий лежав він у своєму розкішному ліжку з довгими оксамитовими завісами і важкими золотими китицями. Вгорі було відчинене вікно, і місяць світив на імператора й штучну пташку.

Бідний імператор ледве міг дихати, йому здавалося, ніби хтось сидів на його грудях. Він розплющив очі і побачив, що це - Смерть.

Вона одягла на себе золоту корону і в одній руці тримала імператорську золоту шаблю, а в другій - його пишний прапор. А навколо із складок великих оксамитових завіс визирали дивні голови - одні потворні, інші милі і ласкаві.

То були всі злі й добрі діла імператора, що дивились на нього тепер, коли Смерть сиділа на його серці.

- Пам'ятаєш ти це? - шепотіли одне за одним.

- Пригадуєш ти це? - і вони розповідали йому так багато, що піт виступав у нього на чолі.

- Я не знав цього ніколи,- казав імператор.- Музики! Музики! Мого великого барабана! - кричав він.- Я не можу слухати, що вони кажуть!

Але вони вели далі, і Смерть кивала головою на все, що вони говорили.

- Музики! Музики! - кричав імператор.- Ти, маленька прекрасна золота пташко! Співай же, співай! Я тобі подарував стільки золота і дорогоцінностей, я сам почепив [33] тобі на шию мій золотий черевик, співай же, співай!

Але пташка мовчала, - не було нікого, хто б завів її, і тому вона не співала, а Смерть усе дивилася своїми великими порожніми очима: і було тихо, так жахливо тихо.

Коло вікна почувся раптом чудовий спів. Це співав маленький живий соловей, що сидів на гілці. Він почув про біду імператора і поспішив сюди, щоб своїми співами збудити надії. втішити його. І чим більше він співав, тим більше блідли і блідли привиди, кров текла швидше й швидше в ослабілому тілі імператора, і навіть сама Смерть заслухалась і сказала:

- Співай ще, соловейку, співай!

- А ти віддаси мені за це розкішну золоту саблю? Віддаси мені свій прапор? Віддаси імператорську корону?

І Смерть віддавала кожен скарб за одну пісню, а соловей усе співав і співав! Він співав про тихе кладовище, де ростуть білі троянди і де дихає пахощами бузок, де свіжу траву зрошують сльози тих, хто залишився жити. Сум за своїм садком охопив Смерть, і вона холодним білим туманом полинула крізь вікно.

- Дякую! Дякую! - промовив імператор. - О, ти, небесна маленька пташко! Я добре знаю тебе! Тебе я вигнав із своєї держави, а ти своїм співом відігнала від мого ложа злі привиди, одігнала з мого серця навіть Смерть. Як мені нагородити тебе?

- Ти нагородив уже мене, - відповів соловей. - Я викликав сльози на твоїх очах, коли співав уперше: цього я не забуду ніколи. Сльози - ось найдорогоцінніша нагорода для, від якої радіє серце співця. Але засни зараз і ти встанеш знову свіжим і здоровим. А я співатиму для тебе.

І він заспівав, імператор полинув у солодкий сон... Який спокійний, цілющий був цей сон!

Сонце світило в вікно, коли він прокинувся міцним та здоровим. Ніхто з слуг ще не повернувся, бо всі думали, що він умер, тільки соловей сидів коло нього і співав. [34]

- Ти мусиш залишитись у мене назавжди,- сказав імператор.- Ти співатимеш, коли захочеш, а штучну пташку я розіб'ю на тисячу скалок.

- Не роби цього,- заперечив соловей.- Все, що вона могла зробити хорошого, вона зробила. Бережи її, як досі беріг. Я не можу жити в палаці, але дозволь мені прилітати, коли я сам захочу. Вечорами я сидітиму на гілці край твого вікна і співами розважатиму тебе й навіватиму нові думки. Я співатиму тобі про щасливих і про нещасних, співатиму про добре і зле, про все, що діється навколо і що ховається від тебе. Маленька співоча пташка літає далеко навколо, скрізь: і до бідного рибалки, і під дах селянина, до всіх, хто далеко від тебе і твого двору, Я люблю твоє серце більше за твою корону. Я прилітатиму і співатиму тобі, але ти мусиш мені обіцяти одне.

- Усе! - сказав імператор і притиснув важку від золота шаблю до свого серця.

- Про одне прошу тебе. Нікому не розказуй, що ти маєш маленьку пташку, яка розповідає тобі про все. Так буде краще!

І соловей полетів.

Слуги зайшли подивитися на мертвого імператора. І - застигли на порозі, а імператор сказав:

- Доброго ранку.

  

 

НЕПОХИТНИЙ ОЛОВ'ЯНИЙ СОЛДАТИК

Жили колись двадцять п'ять олов'яних солдатиків - двадцять п'ять рідних братів, бо народилися вони від однієї старої олов'яної ложки. Рушниці в руці, обличчя прямо, а мундири червоні з синім - дуже гарні!

їх одержав хлопчик в день свого народження і одразу ж почав розставляти їх на столі.

Всі солдатики були подібні один до одного, лише двадцять п'ятий відрізнявся від своїх братів: у нього була тільки одна нога. Його виливали останнім, і олова на нього [35] не вистачило. Але і на своїй одній нозі він стояв рівно і твердо, як решта на своїх двох. І саме він один з усіх якраз і відзначився своїми пригодами.

На столі, де їх поставили, було багато інших іграшок, а найбільше впадав у око чудовий палац з паперу. Крізь маленькі вікна можна було заглянути всередину залу. Перед палацом стояли маленькі дерева. Вони оточували маленьке дзеркальце, що було ніби прозоре озеро. Там плавали лебеді і відбивалися в цьому озері. Усе вигляділо дуже мило, але наймилішою за все була маленька дама, яка стояла на порозі відчинених дверей палацу. Вона теж була вирізана з паперу, спідничка її була з найтоншого батисту, а маленька вузька блакитна стьожка спускалася з плечей до пояса. Посередині стьожки сяяла позолочена троянда, така завбільшки, як усе личко дами. Маленька дама була балерина. Вона стояла на одній нозі, простягнувши руки вперед, а другу свою ногу підняла так високо, що олов'яний солдатик не міг її побачити і подумав, що у дами, як і в нього, тільки одна нога.

«От дружина для мене,- подумав він.- Але вона така знатна, вона живе в палаці, а я маю лише коробку, та й у тій нас аж двадцять п'ять. Це ж не місце для неї! Все-таки я повинен з нею познайомитися!»

І, розтягнувшись у всю довжину, він сховався за табакеркою, що стояла на столі. Звідти він міг спостерігати маленьку чарівну даму, що все стояла на одній нозі, не втрачаючи рівноваги.

Коли настав вечір, решта олов'яних солдатиків прибула в свою коробку, а люди в домі пішли спати. Ось тоді іграшки почали гратися в «гості», і в війну, і в бали. Олов'яні солдатики галасували в своїй коробці, бо їм теж хотілося взяти участь в іграх, але вони не могли зсунути кришки. Горіховий плигун перекидався, а грифель витанцьовував на дошці. Почався такий галас, що прокинулась канарка і теж почала цвірінькати, та все віршами. Тільки двоє не рушили з місця - це були олов'яний солдатик і балерина. Вона трималась рівно на пальчиках, розкинувши обидві руки. Він був теж непохитний на своїй [36] одній нозі, і його очі й на мить не відривалися від неї. Годинник пробив дванадцять - і раптом тррах! -- з табакерки зстрибнула покришка. Але там був зовсім не тютюн, ні, а маленький чорний гном,- це був такий фокус.

- Олов'яний солдатику! - промовив гном.- Не дивись на те, що тебе не стосується!

Але олов'яний солдатик удав, ніби нічого й не чує.

- Ну, добре ж, почекай до ранку! - сказав гном.

Коли настав ранок і повставали діти, олов'яного солдатика поставили Поло вікна. І чи то гном зробив, чи протяг, але раптом відчинилося вікно, і солдатик полетів униз головою з третього поверху. Це був жахливий політ! Він летів ногою вгору і уткнувся шоломом та багнетом між каміння бруку.

Служниця і маленький хлопчик одразу побігли вниз шукати солдатика. Шукали, шукали і мало не наступили на нього, але все-таки не знайшли.

Якби солдатик закричав: «Я тут!» - вони б, напевне, його знайшли, але він був у мундирі і вважав, що йому не личить галасувати.

Раптом пішов дощ. Краплі падали все частіше, і, нарешті, почалася справжня злива.

Коли вона пройшла, прибігли два вуличні хлопчики. - Дивись! - закричав один.- Он лежить олов'яний солдатик. Давай пустимо його плавати в човнику.

Вони зробили з газети човника, посадили посередині солдатика, і він поплив униз рівчаком. Обидва хлопчики бігли поряд і плескали в долоні. О, рятуйте! Які хвилі билися.в рівчаку, і яка була течія! Паперовий кораблик коливався, нахилявся і кружляв так швидко, що олов'яний солдатик аж тремтів, але він лишався непохитним, ніякої зміни в обличчі, дивився прямо перед собою і тримав рушницю в руках. Раптом човник спинився під довгим містком,- там було так темно, як колись у коробці. «Куди ж я потраплю? - думав солдатик.- От це все гном винний! Ох, коли б ще тут, у човнику, сиділа маленька дама, хай тоді було б і вдвічі темніше!» [37]

Раптом з'явився великий водяний пацюк, що жив під містком.

- А паспорт у тебе є? - спитав він.- Покажи паспорт!

Але олов'яний солдатик мовчав і тільки міцніше стискав рушницю.

Човен понесло далі, а пацюк побіг за ним. Брр-р... як клацав він зубами і кидався трісками та соломою!

- Тримайте його! Держіть його! Він не заплатив мита! Він не показав паспорта!

Але течія була щодалі все сильніше. Олов'яний солдатик помітив, що міст закінчується, і побачив світлий день, але тут почувся такий страшенний шум, який злякав би навіть найхоробрішу людину. Подумайте тільки! За містом рівчак спадав у великий канал. Це для солдатика було так страшно, як для нас кинутися у водопад.

Водопад був так близько, що човна уже ніщо не могло зупинити, його рвонуло. Бідний олов'яний солдатик тримався непохитно, як міг, ніхто не сказав би, що він хоч оком кліпнув. Човен закрутився, наповнився водою по вінця і став тонути. Олов'яний солдатик стояв по шию у воді. Човен поринав усе глибше, більше й більше розлазився папір. От вода вже над головою солдатика. Він згадав у цю хвилину маленьку чарівну балерину, яку вже ніколи не побачить, і в вухах його дзвеніло:

Вперед спокійно, воїне! Це ж смерть перед тобою!

I от папір розірвався надвоє, і олов'яний солдатик пішов на дно. Але в цю мить його проковтнула велика риба.

Ох, як темно було в риб'ячому животі! Там було ще темніше, ніж під містком у рівчаку, і до того ж дуже тісно. Але олов'яний солдатик лишався непохитним і рівно лежав з рушницею в руках.

Риба металася на всі боки, виробляла жахливі стрибки. Нарешті, вона зовсім затихла. І раптом ніби блискавка [38] майнула. Стало раптом світло, і хтось закричав голосно:

- Олов'яний солдатик!

Справа в тім, що рибу впіймали, понесли на базар, продали, звідти вона потрапила на кухню, тут куховарка розрізала її великим ножем, і схопила двома пальцями солдатика за спину, і понесла в кімнату. Всі хотіли побачити надзвичайного чоловічка, який зробив у риб'ячому животі таку мандрівку.

Але олов'яний солдатик не загордився. Його поставили на стіл. Ні, подумайте тільки, які чудеса трапляються на світі - олов'яний солдатик опинився в тій самій кімнаті, де був раніш; він бачив тих самих дітей, і ті самі іграшки стояли на столі і розкішний палац з чарівною маленькою балериною. Вона ще трималась на одній нозі, а другу відкинула високо в повітря. Вона також була непохитна. Це зворушило олов'яного солдатика, він мало не заплакав оловом, але це ж йому не личило.

Він тільки дивився на неї, та вона не вимовила ані слова.

Раптом один з хлопчиків схопив солдатика і ні з того ні з сього кинув його просто в палаючу піч; певне, це його підмовив гном з табакерки.

Солдатик стояв освічений яскравим полум'ям, і йому було дуже жарко, але чи було це від вогню, чи від кохання, він і сам не знав. Фарби на ньому зовсім злиняли,- чи від суму, чи під час мандрівки, теж ніхто не знав. Він дивився на маленьку балерину, вона на нього, і він чув, що тане, але все ще стояв непохитно, з рушницею на плечі. Раптом двері в кімнату розчинилися. Протяг підхопив балерину, і вона, як метелик, пурхнула в пічку, просто до олов'яного солдатика, запалала яскравим полум'ям - і її не стало. А олов'яний солдатик розтанув у грудочку, і коли робітниця другого дня вигрібала золу, вона знайшла у пічці олов'яне серце. Від балерини залишилася тільки троянда, та й та почорніла, як вугілля. [39]

 

 

ДИКІ ЛЕБЕДІ

Далеко звідси, там, куди відлітають ластівки, коли у нас настає зима, жив король. У нього було одинадцять синів і одна дочка - Еліза. Одинадцять братів-принців ходили до школи з зірками на грудях і з шаблями при боці. Вони писали діамантовими грифелями на золотих дошках і все, що читали, знали напам'ять. Сестричка Еліза сиділа на маленькому дзеркальному стільчику, і в неї була книжка, яка коштувала півкоролівства.

О, цим дітям було дуже добре, тільки недовго тривало це щастя.

їхній батько, що був королем великої країни, одружився вдруге з однією злою королевою, а вона незлюбила бідних дітей.

Вони помітили це вже з першого дня. У палаці було велике свято, і діти гралися в «гості». Але замість солодких пиріжків і печених яблук, які вони завжди одержували для цієї гри, мачуха дала їм самий пісок у чашці і сказала, що вони можуть уявити собі, ніби це ласощі.

За тиждень вона віддала маленьку сестричку Елізу одним селянам і стільки набрехала королю про принців, що він не схотів і бачити їх.

- Летіть світ за очі і самі піклуйтеся про себе! - сказала люта королева.- Летіть великими птахами без голосу!

Але вона все ж таки не змогла зробити їм так погано, як хотіла, і вони обернулися в одинадцять прекрасних диких лебедів. З дивним криком вилетіли вони з вікон палацу і понеслися над парком і лісом. Це було на світанку. Вони прилетіли до хатинки селянина, де спала сестричка Еліза. Лебеді кружляли над дахом, витягували довгі шиї, били крилами, але ніхто не почув і не побачив їх.

І вони знялися знову вгору, високо до хмар, і полетіли далеко-далеко. Лебеді летіли понад великим темним лісом, що тягся аж до моря. [40]

Бідна маленька Еліза прокинулась у хатинці селянина і почала гратися зеленим листочком,- інших іграшок вона не мала. Вона проткнула дірочку в листочку і визирала крізь неї на сонце, і їй здавалося, ніби на неї дивляться ясні очі братів. А коли тепле сонячне проміння падало на її щічку, вона думала, що це брати її цілують.

День минав по дню, схожий один на один. Вітер, літаючи в трояндових кущах перед хатинкою, шепотів:

- Хто прекрасніший за вас? Троянди хитали голівками й казали:

- Еліза!

І це була правда.

Коли Елізі минуло п'ятнадцять років, її забрали додому. Побачивши, яка вона прекрасна, королева розгнівалась і ізненавиділа її. Вона б з охотою перетворила й Елізу в дикого лебедя, як і її братів, але не наважувалася, бо король хотів побачити свою дочку.

Рано-вранці пішла королева в купальню, збудовану з мармуру, прикрашену розкішними килимами та м'якими додушками. Вона взяла трьох жаб, поцілувала їх і сказала першій:

- Коли Еліза зайде купатися, сядь їй на голову. Хай вона буде така лінива, як ти!

- Сядь їй на чоло! - сказала вона другій.- Хай вона буде така потворна, як ти, тоді батько не пізнає її.

- Примостися до неї на груди! - сказала вона третій.- Хай вона стане лихою і сама терзається від цього.

Мачуха кинула жаб у прозору воду, яка зразу ж стала зеленою, покликала Елізу, роздягла її і наказала їй влізти у воду. Як тільки Еліза увійшла в воду, одна жаба сіла їй на голову, друга на чоло, а третя на груди. Але Еліза цього не помітила; коли ж вона вийшла з басейну, по воді плавали три червоні маки. Якби жаби не були отрутні і якби відьма-королева не поцілувала їх, вони б стали червоними трояндами. Але навіть і тепер, наблизившись до Елізи, вони зробилися квітами. Еліза була надто хороша і невинна, і тому злі чари не мали над нею сили. Побачивши це, королева натерла Елізу горіховим соком, [41] так що вона стала вся темно-коричнева, вимазала її гарне лице гидкою маззю і сплутала чудове волосся.

Тепер було неможливо пізнати прекрасну Елізу.

Навіть батько, глянувши на неї, злякався і сказав, що це не його дочка.

Ніхто, крім дворового пса на цепу та ластівок, не пізнав її, але ж то були бідні створіння, вони не могли нічого сказати.

Заплакала бідна Еліза і згадала про своїх вигнанців-братів.

Зажурена, вийшла вона з палацу і цілий день брела полями та болотами, поки дісталась до великого лісу. Еліза сама не знала, куди йде, але вона так сумувала за своїми братами! Вона була певна, що вони також блукають по світу, і вирішила їх розшукати.

Вона йшла лісом. Незабаром настала ніч. Еліза загубила стежку і лягла ьа м'який мох, поклавши голову на пеньок.

Панувала глибока тиша, повітря було м'яке, навколо в траві спалахували зеленими вогниками тисячі світлячків. Еліза зачепила рукою гілку, і на неї зоряним дощем посипалися яскраві світлячки.

Цілу ніч їй снилися брати. Вони гралися з нею, як колись у дитинстві, писали діамантовими грифелями на золотих дошках і розглядали розкішну книжку з малюнками, яка коштувала півкоролівства. Але на дошці вони писали не нулики та рисочки, ні, вони писали про свої відважні вчинки, про всі пригоди, які з ними трапилися, про все те, що бачили і пережили. І на малюнках книжки все оживало: пташки співали, люди виходили з книжки і розмовляли з Елізою та з її братами. А коли перегортали сторінку, малюнки ставали на свої місця, щоб не було ніякої плутанини.

Вранці Еліза прокинулась, сонце було вже високо. Вона цього не могла бачити, бо великі дерева простягли і сплели міцно свої віти над нею. Але проміння грало на велені, як живий золотий серпанок, ніжні пахощі линули [42] звідусіль, пташки співали й сідали їй на плечі. Вона чула дзюрчання води: в лісі було багато великих струмків, струмки стікали в одне озеро з чудовим піщаним дном. Навколо озера росли густі кущі. В одному місці олені зробили собі широкий прохід, і ним Еліза пройшла до води. Вода була такою прозорою, що, коли вітер не гойдав дерев і кущів, можна було подумати, що вони намальовані на дні озера,- так чітко відбивався кожен листочок, і освітлений сонцем, і в затінку.

Побачивши в воді своє обличчя, Еліза злякалася-таке воно було чорне та погане. Та тільки вона вмочила в воду свою маленьку руку і потерла очі, лоб і щоки,- шкіра її, як і раніше, стала білою. Тоді Еліза роздяглася і ввійшла у свіжу воду. Не було кращої за неї на всьому світі!

Після купання вона знову одяглася, заплела свої довгі коси, підійшла до дзюркотливого струмка, напилася з жмені води і побрела в ліс, сама не знаючи куди. Вона думала про своїх братів.

Еліза побачила по дорозі дику яблуню, що зігнулася під вагою плодів. Еліза з'їла кілька яблук, підперла жердинами віти і ввійшла в темну хащу лісу. Там було так тихо, що вона чула свої кроки, шарудіння кожного листочка під ногами. Жодної пташки не видно було тут, жоден сонячний промінь не міг пробитися крізь густе темне гілля. Високі стовбури стояли так близько один до одного, майже суцільною стіною.

О, тут була така самотність, якої раніше вона ніколи не знала. А вночі стало зовсім темно. Жодного маленького світлячка не було більше в траві. Сумна лягла Еліза на траву і заснула.

Вранці вона прокинулась і пішла далі. Тільки встигла ступити кілька кроків, як зустріла бабусю я кошиком ягід, і бабуся дала їй трохи ягідок. Еліза спитала, чи не проїздили тут лісом одинадцять принців.

- Ні,- сказала стара,- але вчора тут недалеко, на річці, я бачила одинадцять лебедів з золотими коронами на головах. [43]

І вона провела Елізу трохи далі, до яру. Внизу вилася І річка, дерева з обох берегів простягали назустріч одне/ одному довгі, вкриті густим листям віти. Деяким деревам/ не щастило сплести своє гілля з гіллям своїх братів на протилежному березі, але вони так витяглися над водой, що їхнє коріння вилазило з землі - і вони також досягали свого.

Еліза попрощалася з старою і пішла вниз по річці, аж до того місця, де річка впадала у відкрите море.

Велике чудове море було перед дівчиною, але жодного паруса, жодного човна не було видно. Як же йти далі? Еліза почала розглядати маленькі камінці, яких було безліч на березі. Вода зробила їх гладенькими та круглими. Скло, залізо, каміння-все, що викидало сюди море, все було відшліфоване водою, а вода ж була ще м'якша, ніж її ніжні руки.

«Хвилі невтомно котяться одна за одною,- подумала Еліза,- і вирівнюють найтвердіші речі. Я теж буду невтомною. Спасибі вам за науку, світлі, вічноплинні хвилі! Серце моє каже, що колись ви віднесете мене до моїх милих братів!»

На водоростях, принесених хвилями на берег, лежало одинадцять білих лебединих пер. Еліза зібрала їх. На них блищали краплини - роса чи сльози? Ніхто цього не знає! Вона була одна на березі, але не почувала самотності, бо море вічно мінливе; за кілька годин воно змінювалося більше, ніж звичайне озеро протягом року.

Надходила велика чорна хмара, і море ніби казало: «І я також можу бути похмурим». Тоді дув вітер, і хвилі вкривали море білим шумовинням.

Коли ж припливли рожеві хмарки, засинали вітри - море ставало, як пелюстки троянди. За мить здавалося воно все зеленим, а за другу - білим.

Але хоч яким би спокійним було море - завжди коло берега воно ледь-ледь коливалося, вода злегка підіймалася, як груди дитини, що спить.

Коли сонце вже хилилося до заходу, побачила Еліза - одинадцять диких лебедів з золотими коронами на [44] головах летять до берега. Вони летіли один за одним і здавалися довгою білою стрічкою.

Еліза зійшла на горбок і заховалася за кущем. Лебеді спустилися недалеко від неї і забили своїми великими білими крилами.

Та як тільки сонце заховалося, раптом упало лебедине пір'я, і на березі опинилися одинадцять прекрасних принців, братів Елізи. Вона голосно скрикнула. Хоч вони дуже змінилися, вона знала, вона почувала, що це її брати, і вона кинулася їх обнімати, називала їх усіх на ймення. Брати не могли отямитися від щастя, коли побачили свою маленьку сестричку. Вони також пізнали її, хоч вона вже виросла і стала такою красунею.

Всі сміялися та плакали і швидко дізнались одне від одного, що зробила з ними зла мачуха.

- Ми, брати,- сказав найстарший,- літаємо дикими лебедями, поки не зайде сонце. Як тільки воно сховається - знову приймаємо людський вигляд. Через це ми мусимо стежити, щоб перед заходом сонця бути вже на твердій землі. Якби ми в цей час літали під хмарами, ми, раптово перетворившися в людей, упали б додолу з страшної висоти. Ми не живемо тут, а по той бік моря, в такій же чудовій країні, як і ця.

Але шлях туди далекий. Ми мусимо перелетіти велике море, і на нашому шляху немає жодного острівця, де б ми могли переночувати. Тільки одна маленька скеля підноситься з моря, така завбільшки, що ми можемо стати на ній, якщо щільно притулимося один до одного. Коли море лютує, бризки хвиль долітають до нас, але ми раді і цій стрімчастій скелі. Там ми можемо переночувати у нашому людському вигляді, інакше ми не могли б відвідати нашої любої батьківщини, бо летіти туди треба два найдовші дні в році. Лише раз на рік ми можемо прилітати в наш рідний край.

Одинадцять днів ми можемо залишатися тут, літати над великим лісом, що оточує наш замок, в якому ми народилися і де живе наш батько, бачити цвинтар, де похована наша мати. Тут навіть дерева і кущі нам рідні; тут, [45] у степах, бігають дикі коні, яких ми бачили в дитинстві, тут співає вугляр старовинні пісні, під які ми танцювали малими. Тут наша батьківщина, сюди тягне нас, тут ми знайшли тебе, нашу маленьку любу сестричку.

Ще два дні ми можемо тут лишатися, а потім знову доведеться летіти за море, у розкішний, та не рідний край. Але як же нам бути з тобою? У нас нема ні корабля, ні човна!

- Як мені звільнити вас від цих чар? - спитала сестра. Вони проговорили цілу ніч і тільки трохи задрімали перед світанком.

Еліза прокинулась від шуму лебединих крил. Брати вже знову стали лебедями, літали великими колами вгорі і, нарешті, зовсім зникли з очей. Але наймолодший лебідь повернувся. Він поклав голову їй на коліна, а вона гладила його пір'я. Надвечір повернулася решта, і, коли зайшло сонце, вони знову перетворилися в людей.

- Завтра ми летимо звідси і повернемося лише через рік,- сказав старший брат.- Але тебе ми не залишимо тут. Чи вистачить у тебе сміливості летіти з нами? В моїх руках досить сили, щоб перенести тебе через ліс - невже не вистачить сили, щоб перенести тебе через море на всіх наших крилах?

- Візьміть мене з собою! - сказала Еліза.

Цілу ніч вони плели сітку з гнучкої лози та комишу, і вона вийшла велика та міцна. В неї поклали Елізу, і коли зійшло сонце, брати стали дикими лебедями, схопили сіть своїми дзьобами і знялися з своєю любою сестрою, яка ще спала, високо, аж до хмар. Сонце світило їй в лице, і тому один з лебедів летів прямо над головою, щоб затінити її своїми широкими крилами. Вони були вже далеко від землі, коли Еліза прокинулась. Еліза думала, що вона все ще бачить сон,- так дивно було летіти в повітрі, високо над морем. Коло неї лежала гілочка з чудовими стиглими ягодами і пучечок смачних корінців,- це молодший брат поклав їх коло неї. Еліза з подякою всміхнулася йому. Вона пізнала його, це він летів над нею і своїми крилами захищав від сонця. [46]

Лебеді летіли так високо, що великий корабель здавався їм білою чайкою, яка гойдається на хвилях. Велика, як гора, хмара стала перед ними, і на ній Еліза побачила велетенські тіні - свою власну і одинадцяти братів. Це була надзвичайна картина, якої вона раніше не бачила. Але сонце підвелося вище, хмара залишилась позаду, і дивні тіні зникли.

Цілий день летіли вони швидко, наче стріли, випущені з лука, але все ж таки повільніше, ніж завжди, тому що тепер несли ще й сестру. Надходив вечір, і погода зіпсувалася. З острахом стежила Еліза, як сонце опускається все нижче, а ще ніде не видно маленької скелі, про яку говорили брати, їй здалося, що лебеді стали сильніше махати крилами.

Ах! Це вона винна, що брати летять не так швидко!

Коли зайде сонце, вони знову стануть людьми, впадуть у море і потонуть. А скелі все не було видно. Все більше насувалась чорна хмара. Сильні пориви вітру віщували бурю. Хмари сплелися в одну велику загрозливу свинцеву масу, що котилась по небу. Блискавка мигтіла за,блискавкою.

От уже сонце торкнулося своїм краєм моря. Серце Елізи тремтіло. В цю мить лебеді почали опускаться так швидко, що Елізі здалося - вони падають. Але вони підвелися знову вгору. Вже половина сонця сховалася у воді, коли вона, нарешті, побачила внизу маленьку скелю. Ця скеля здавалася не більшою за тюленя, що висунув голову з води.

Сонце швидко згасало. Тепер скеля здавалася зіркою, і ноги Елізи вже торкалися каменів.

В цю мить сонце погасло, як остання іскра догорілого паперу, і Еліза побачила навколо себе братів. Вони стояли, взявшись за руки, щільно притулившись один до одного. Усі ледве помістилися на маленькій скелі.

Море билося об скелю і обливало їх бризками, як дрібним дощем, небо раз у раз освітлювалося блискавкою, безперервно гуркотів грім. Але сестра й брати стояли, [47] міцно притулившись одне до одного, і співали пісні, щоб-не було так страшно.

На світанку повітря стало чистим, спокійним. Тільки зійшло сонце, злетіли лебеді з Елізою вгору. Море ще високо здіймалося, і, коли Еліза дивилася згори на темно-зелені хвилі, вкриті білим шумовинням, здавалося - мільйони лебедів плавають на воді.

Коли сонце піднялося вище, Еліза побачила, як у повітрі пливе країна гір з блискучими сніговими вершинами. Посередині над усім здіймався височезний палац з чудовою колонадою, а навкруги росли пальмові ліси та розкішні квіти завбільшки як млинарські колеса.

Вона спитала, чи не є це та сама країна, куди вони летять. Але лебеді похитали головами. Це був чудовий, завжди мінливий, захмарний замок Фата-Моргана, в який не могла потрапити жодна людина.

Еліза вдивлялася пильно, і раптом зникли гори, ліси і замок, а на їхньому місці з'явились двадцять зовсім однакових величезних церков з високими дзвіницями і стрільчастими вікнами. Дівчині навіть здалося, що вона чує звуки органа, але то шуміло море. Церкви начебто були зовсім близько, та раптом перетворилися в цілу флотилію, що пливла під ними. Коли ж Еліза вдивилася, то зрозуміла - це був тільки туман з моря. І весь час змінювалися картини перед її очима, поки вона не побачила ту країну, куди вони летіли.

Там височіли сині гори з кедровими лісами, міста і палаци.

Ще не заходило сонце, а Еліза вже сиділа на скелі, перед великою печерою, що поросла виткими рослинами. Здавалося, її завісили всю вишиваними килимами.

- Ну, побачимо, що присниться тобі цієї ночі! - сказав молодший брат і показав Елізі її опочивальню.

- Коли б приснилося мені, як я можу врятувати вас! - сказала Еліза, і ця думка заволоділа нею. Навіть уві сні вона думала про це. І от приснилося їй, що летить вона високо в повітрі до замка Фата-Моргана. Сама фея, чарівна і залита сяйвом, виходить їй назустріч, але в той [48] же час вона дуже подібна до тієї бабусі, що дала їй у лісі ягід і розповіла про лебедів з золотими коронами.

- Твоїх братів можна врятувати,- сказала вона,- але чи вистачить у тебе мужності та терпіння? Звичайна вода ще м'якша за твої ніжні пальці і все ж таки шліфує каміння, але вона не відчуває болю, який відчують твої руки. У води немає серця, і вона не знає того страху і муки, які ти повинна зазнати. Бачиш кропиву, що я тримаю в руці? її росте багато навколо печери, де ти спиш. Тільки ця кропива і та, що росте на цвинтарі, пригодиться для тебе, запам'ятай це. Ти нарви її, хоча б твої руки горіли від пухирів, потім добре розімни кропиву ногами і зроби з неї прядиво. З нього ти напрядеш ниток і виплетеш одинадцять панцирів з довгими рукавами. Накинь їх на лебедів, і всі чари зникнуть! Але обміркуй добре - з тієї хвилини, що ти почнеш роботу, і до того часу, поки її скінчиш, навіть коли б це продовжувалося роки,- ти не мусиш сказати жодного слова! Перше слово, що ти вимовиш, проткне смертельним кинджалом серця твоїх братів! Від твого язика залежить їхнє життя. Пам'ятай це! Кажучи ці слова, вона доторкнулася кропивою до руки Елізи. Враз наче вогонь обпік її, і Еліза прокинулася. Був уже світлий день, і вона побачила, що поряд лежить кропива, така сама, як і та, що вона бачила уві сні. Еліза швидко вийшла з печери, щоб одразу почати роботу.

Своїми ніжними руками рвала дівчина жахливу кропиву. Вона була як вогонь, її руки вкрилися великими пухирями, але вона з радістю терпіла біль, бо лише так. могла врятувати своїх любих братів. Вона розм'яла кожну стеблинку кропиви босими ногами і приготувала з неї зелену пряжу.

Коли зайшло сонце, прийшли брати і злякалися. Еліза була німа. Вони думали, що це нові чари лютої мачухи. Але, коли вони глянули на її руки, то зрозуміли, що це вона робить для них. Молодший брат заплакав, і де його сльози падали на руки сестри, там вона не відчувала більше болю, там зникли пекучі пухирі.

Цілу ніч працювала Еліза, бо не хотіла відпочивати, [49] поки не врятує любих братів. Другого дня, поки лебеді літали, вона теж працювала, і, хоч була самотня, ніколи час не минав так швидко, як зараз. Один панцир був уже готовий, вона почала другий.

Раптом залунав мисливській ріг. Елізу охопив страх.

Звуки наближалися, вона почула гавкання собак. Перелякана, вбігла Еліза в печеру, зв'язала кропиву, що її зібрала і витіпала, і сіла на неї.

В ту ж мить з кущів вистрибнув великий пес, за ним ще кілька. Вони голосно гавкали і стрибали навколо неї. За кілька хвилин перед печерою з'явилися мисливці. Найкрасивіший з них був королем цієї країни. Він зупинився перед Елізою. Ніколи він ще не бачив такої прекрасної дівчини.

- Як ти опинилася тут, чудова дитино? - спитав він, але Еліза похитала головою. Вона не могла говорити, це коштувало б життя її братам.

Вона сховала руки під фартух, щоб король не міг бачити, як вона страждає.

- Ходімо зі мною! - сказав він.- Ти не можеш тут лишатися. Коли ти така ж добра, як і прекрасна, я одягну тебе в шовк та оксамит, покладу золоту корону на твою голову, і ти житимеш у моєму багатому палаці.

І він посадив її до себе на коня. Еліза плакала й ламала руки, але король каз^в:

- Я бажаю лише твого щастя! Колись ти дякуватимеш мені!

З цими словами він погнав коня по горах. Еліза сиділа попереду, а решта мисливців скакали за ними.

Коли зайшло сонце, показалося чудове королівське місто з палацами, баштами й церквами.

Король повів її в палац, де у високих мармурових залах били фонтани, а на стінах висіли мальовничі картини. Але Еліза не звертала ні на що уваги. Вона плакала й сумувала.

Байдуже дозволила вона служниці одягти на себе королівське вбрання, вплести перлини в волосся і натягти на пожалені кропивою руки тонкі рукавички. [50]

В усій цій красі вона була така чарівна, що всі придворні вклонилися їй. І король назвав її своєю нареченою, хоча архієпіскоп хитав головою і навіть шепотів, що чудова лісова дівчина, напевне, відьма,- вона засліпила очі й приворожила серце короля.

Та король не слухав його, він наказав принести найдорожчі страви, покликав музикантів грати і найкращих дівчат танцювати. Потім він повів Елізу запашним садом у розкішний зал, але жодної усмішки не викликало все це ні в очах, ні на устах Елізи - в них ніби назавжди застигла туга. Тоді відкрив король маленьку кімнатку, що була поряд з їхньою опочивальнею. Вона вся була вбрана дорогими зеленими килимами і дуже нагадувала печеру, в якій жила Еліза. На підлозі лежав пучок пряжі, що вона напряла з кропиви, а на стіні висів уже готовий панцир. Усе це, як дивину, захопив з собою один з мисливців.

- Тут ти можеш згадувати свій колишній дім,- сказав король,- ось твоя робота, якою ти була там зайнята. Серед усієї розкоші, може, тобі захочеться інколи згадати колишнє.

Коли Еліза побачила це, таке близьке її серцю, усмішка заграла у неї на устах, і рум'янець знову вкрив її щоки. Вона подумала, що все ж таки зможе врятувати своїх братів, поцілувала королю руку, а той притиснув її до свого серця і наказав дзвонити по всіх церквах в усі дзвони і сповіщати про їхнє весілля. Чудова німа дівчина з лісу мала стати королевою.

Архієпіскоп знову нашіптував злі слова у вуха королю, але вони не доходили до його серця.

Весілля відбулося, і архієпіскоп сам повинен був коронувати Елізу. Із злими думками він так міцно насунув їй вузький золотий обруч на чоло, що їй стало боляче. Але ще важчий обруч стискав її серце - сум за братами, її вуста були німі. Одне слово коштувало б життя братам, але в очах Елізи світилася щира любов до доброго, гарного короля, який усе робив, щоб розвеселити її. З кожним днем вона звикала і ставилася до нього краще [51] й краще. О, якби могла вона довіритися йому і розповісти про свій біль!

Але Еліза мусила бути німою, мовчки робити свою справу. Тому щоночі вона нишком пробиралася в маленьку потаємну кімнатку, схожу на печеру, і плела панцирі один за одним. Та, коли почала сьомий, у неї не вистачило пряжі.

На цвинтарі, знала вона, росте така кропива, яка потрібна їй. Але ж її треба самій нарвати! Як же бути?

«О, хіба можна порівняти біль у моїх пальцях з тим болем, що переносить серце? - думала Еліза.- Я повинна наважитися!»

Серце її завмирало від страху, ніби вона йшла на щось лихе, коли місячної ночі пробиралася вона в сад, а потім йшла довгими алеями та пустинними вулицями на цвинтар. Вона побачила: на широкому могильному камені сиділи відьми. Еліза пройшла повз них, і вони всі злісно подивилися на неї. Проте Еліза нарвала пекучої кропиви і з нею повернулася в палац.

Лише єдина людина це бачила - архієпіскоп. Він стежив за нею, коли інші спали. Тепер він переконався, що з королевою щось негаразд. Вона напевне відьма, яка зачарувала короля і весь народ.

Архієпіскоп розповів королю про все, що бачив. Дві великі сльози скотилися з очей короля, він пішов додому з тяжкими сумнівами на серці. Вночі король лише удавав, що спить, але спокійний сон не йшов до нього. Він помітив, як Еліза встала з ліжка і зникла в маленькій кімнатці.

З кожнем днем король ставав похмурнішим. Еліза бачила це, але не розуміла чому.

Серце Елізи розривалося від жалю до братів. На королівський оксамит капали її гіркі сльози, і вони робилися блискучими діамантами, а люди бачили її багаті вбрання, заздрили королеві, бажали бути на її місці.

Тимчасом робота наближалась до кінця. Залишався один тільки панцир, але в неї знову не вистачило пряжі і не було жодної кропивники. Ще раз, це вже, напевне, [52] востаннє, вона мусила піти на цвинтар і нарвати кропиви.

Вона з жахом думала про цю самотню мандрівку, про страшних відьом, але її бажання врятувати братів перемагало все.

Еліза пішла. Король з архієпіскопом стежили за нею. Вони бачили, як вона зникла за ворітьми цвинтаря; підійшовши ближче, вони помітили на могилах тих самих відьом, яких бачила й Еліза. Король у розпачі пішов додому. Тепер він не сумнівався, що серед них була й та, чия голова щодня схилялася на його груди. - Хай народ судить її! - сказав він. І народ присудив: «Спалити Елізу на вогнищі!» З чудових королівських зал Елізу перевезли в темне, вогке підземелля з ґратами, де свистів вітер крізь грати. Замість шовкових та оксамитних подушок їй кинули пучок кропиви, а замість ковдри - пекучі жорсткі панцирі. Але нічого милішого за це не було для неї, і Еліза знову взялася до роботи. Надворі вуличні хлопчаки співали про неї глузливі пісеньки, ніхто, ніхто не втішив її хоч би одним словом!

Надвечір Еліза раптом почула шум лебединих крил: це був її наймолодший брат. Він розшукав свою сестру. Еліза заридала голосно від радості, хоча й знала, що це, напевне, остання ніч у її житті. Але робота закінчувалася, і її брат був тут.

Прийшов архієпіскоп, щоб побути з нею останні години - так просив його король. Але вона похитала головою і поглядом та знаками попросила його вийти. У цю ніч вона мусила скінчити роботу, інакше все було б даремно, все: біль, сльози і безсонні ночі. Архієпіскоп пішов розгніваний, але бідна Еліза знала, що вона невинна, і продовжувала свою працю.

Маленькі мишки бігали по підлозі, вони збирали до її ніг розкидані стеблинки кропиви, щоб хоч чим-небудь допомогти, а дрізд сидів на ґратах вікна і співав цілу ніч так бадьоро, як міг, щоб Еліза не втратила своєї мужності. [53]

Ще було темно. За годину до сходу сонця коло воріт палацу з'явилося одинадцять братів Елізи - вони вимагали, щоб їх провели до короля, їм відповіли, що це неможливо, була ще ніч, король спав, і його не можна будити. Вони просили, потім загрожували. Прийшла варта, а за нею і сам король вийшов дізнатися, що трапилося. Але в цю мить зійшло сонце, і брати зникли. Лише одинадцять диких лебедів літали над палацом.

Безліч народу линуло до місця страти. Усім хотілося подивитись, як палитимуть відьму. Стара шкапа тягла ганебну колісницю, на якій сиділа Еліза. На неї накинули плащ з грубого лантуха, її чудове волосся падало з плечей, щоки були смертельно бліді, губи щось тихо шепотіли, в той час, як пальці не зупиняючись плели зелену пряжу. Навіть по дорозі до своєї смерті вона не хотіла кинути роботу. Десять панцирів лежали готові, одинадцятий вона кінчала. Народ глузував з неї:

- Дивіться, дивіться на відьму, як вона бурмоче! А в руках у неї прокляте плетиво! Розірвати його на шматки!

І натовп обступив її з усіх боків, збираючися вирвати з рук панцир.

Раптом з'явилося одинадцять диких лебедів і сіли навколо неї на колісницю, махаючи дужими крилами. Натовп перелякано кинувся врозтіч.

- Це знак, що вона невинна! Вона невинна! - шепотіло багато людей. Але ніхто не наважувався сказати це голосно.

Ось уже кат хотів було схопити Елізу за руку. Та вона швидким рухом накинула одинадцять панцирів на лебедів. І враз замість лебедів встали перед усіма одинадцять прекрасних принців, тільки у наймолодшого замість однієї руки було лебедине крило: Еліза не встигла закінчити останнього панцира, у нього не вистачало рукава.

- Тепер я можу розмовляти,- вигукнула Еліза.- Я невинна!

І народ, побачивши це все, вклонився їй, а Еліза впала непритомною на руки братів, зломлена довгим напруженням сил, страхом та стражданням. [54]

- Так, вона невинна,- сказав старший брат і розповів усе, як було. І поки він говорив - чудовий аромат ніби від безлічі троянд наповнив повітря. Це кожне поліно, заготовлене для вогнища, пустило коріння та паростки і перетворилося в великий високий кущ з червоними трояндами. Між ними, вгорі, з'явилася чарівна біла квітка. Вона блищала, як зірка.

Король зірвав цю квітку і приколов до грудей Елізи, і вона опам'яталася з щастям і миром на серці.

І всі дзвони дзвонили, і пташки зібралися великими зграями, і до королівського палацу рушив такий весільний похід, якого ще не бачив ніхто на світі.

 

 

СВИНОПАС

Жив собі колись бідний принц. Він мав дуже маленьке королівство, але все-таки воно не було вже таким маленьким, щоб він не міг одружитися. А одружитися він дуже хотів.

Звичайно, для нього було надто сміливо звернутися до дочки імператора з запитанням: «Чи не хочеш ти вийти за мене?» Але він все-таки наважився на це, тому що його ім'я було відоме. Тисячі принцес залюбки пішли б за нього, але що скаже йому вона, дочка імператора? Ось послухаймо, як було діло.

На могилі батька принца ріс кущ троянд, такий чудовий, прекрасний кущ троянд! Він цвів лише раз на п'ять років, і на ньому розпускалася тільки одна троянда. Але яка це була троянда! Вона пахла так солодко, що той, хто нюхав її, враз забував усі турботи, всі печалі.

А ще принц мав солов'я, який міг співати так, ніби найкращі мелодії всього світу зберігалися в його горлечку.

Цю троянду і цього солов'я мусила одержати принцеса, тому їх поклали у великі срібні скриньки і послали їй. Імператор Ііаказав принести скриньки у великий зал, де принцеса з своїми фрейлінами гралась у «гості» - інших [55] справ у них не було. Побачивши великі скриньки з подарунками, вона заплескала в долоні.

- Ах, якби там була маленька киценька! - скрикнула принцеса. Але звідти вийняли чудову троянду.

- Подивіться, як мило вона зроблена,- мовили всі придворні дами.

- Більш ніж мило,- сказав імператор.- Дуже гарно! Але в цю мить принцеса торкнулася пальчиком троянди і трохи не заплакала.

- Фу, тату! Вона зовсім не зроблена, це справжня троянда!

- фу! - сказали всі фрейліни.- Вона справжня!

- Раніш ніж сердитися, подивимося, що в другій скриньці,- вирішив імператор.

І от з'явився соловей і заспівав так прекрасно, що не можна було нічого сказати про нього.

- Шарман! Шарман! - кричали фрейліни; вони всі лопотіли французькою мовою, одна гірше одної.

- Як він нагадує мені музичну скриньку покійної імператриці,- сказав один старий придворний.- Ах, це той же самісінький тон, та самісінька манера.

- Справді,- сказав імператор і заплакав, як дитина.

- Сподіваюся принаймні, що хоч пташка не справжня? - спитала принцеса.

- Найсправжнісінька,- почали запевняти її люди, що привезли подарунки.

- Тоді випустіть її, хай летить собі! - сказала принцеса і нізащо не погодилася прийняти принца.

Але це не злякало принца. Він вимазав собі обличчя коричневою та чорною фарбами, насунув шапку на лоб і постукав до них.

- Добридень, імператоре! - сказав він.- Чи не можу я тут, у палаці, знайти якусь роботу для себе?

- Багато вас тут ходить та шукає,- мовив імператор,- проте, стривай - я поміркую. От-от я згадав! Мені таки потрібний свинопас, бо у нас свиней сила-силенна.

І принц став придворним свинопасом. Його помістили [56] в маленькій комірчині поряд із свинарнею, і там він мусив жити.

Цілий день він сидів у своїй комірці, працював, і на вечір зробив чудовий маленький горщичок. Навколо горщичка були навішені бубонці. Як тільки ставили горщик у піч і він закипав, бубонці мило дзвеніли і вигравали стару пісеньку.

Ах, мій любий Августін,

Все пройшло, все пройшло!

Але найцікавішим було ось що: коли тримали палець над парою горщика, враз можна було взнати, хто які страви готував у цілому місті.

Звичайно, це було не те, що якась там троянда! От принцеса пішла прогулятися з своїми фрейлінами, почула цю пісеньку, зупинилася, тому що вона теж могла грати «Ах, мій любий Августін». Це була єдина пісенька, яку вона вміла грати, та й то лише одним пальцем.

- Ах, я це знаю! - сказала вона.- Він, напевне, освічений, цей свинопас! Послухайте, підіть до нього і спитайте, скільки коштує його інструмент.

Одній з фрейлін довелося взути дерев'яні черевики і піти на чорний двір.

- Скільки ти візьмеш за цей горщочок? - спитала фрейліна.

- Десять поцілунків принцеси,- сказав свинопас.

- Боронь боже! - скрикнула фрейліна.

- Дешевше я не віддам,- відповів свинопас.

- Ну, що ж він відповів? - спитала принцеса.

- Я не можу навіть сказати вголос,- мовила фрейліна,- це жахливо!

- Так шепни мені на вухо!

- Ах, він нахаба! - закричала принцеса, почувши про призначену ціну, і пішла гуляти далі.

Та тільки ступила вона кілька кроків, бубонці так мило задзвеніли знову:

Ах, мій любий Августін, 

Все пройшло, все пройшло! [57]

- Послухайте,- сказала принцеса,- спитайте його, чи не згодиться він одержати десять поцілунків від моїх фрейлін.

- Дуже дякую,- відповів свинопас.- Десять поцілунків самої принцеси або горщик лишається у мене.

- Як це неприємно! - сказала принцеса.- Тільки обступіть нас, щоб ніхто нічого не побачив.

І фрейліни стали в коло, схопили руками кінчики своїх спідниць, щоб закрити їх. Свинопас одержав десять поцілунків принцеси, а принцеса - чудовий горщичок.

От було радості! Цілий вечір і цілий день горщичок кипів. А в цілому місті не залишилось жодної кухні, починаючи з найбагатших і кінчаючи найзлиденнішими, про яку не знали б, що там готується на обід. Фрейліни танцювали і плескали в долоні:

- Ми знаємо, у кого суп та пиріжки, у кого каша та котлети.

- Як це цікаво! - казала принцеса.

- Дуже цікаво! - казали фрейліни.

- Але тримайте язик за зубами, бо я ж дочка імператора.

- Звичайно, це цілком зрозуміло,- сказали всі.

У свинопаса,- тобто насправді у принца, але ж усі вважали його за свинопаса,- жодного дня не минало без того, щоб він не зробив чогось нового. Якось змайстрував він калаталку. Коли її починали крутити, вона грала всі вальси, галопи і польки, які тільки знали, відколи існує світ.

- Але ж це сюперб!* - скрикнула принцеса, проходячи повз хижку свинопаса.- Я ніколи раніше не чула кращої композиції. Слухайте, підіть до нього і спитайте, скільки коштує інструмент. Але цілувати я його більше не буду.

* Прекрасно, чудово! (франц.)

- Сто поцілунків принцеси,- переказала фрейліна, що ходила його питати.

- Ні, він таки зовсім збожеволів! - сказала принцеса [58] і пішла далі, та, пройшовши кілька кроків, зупинилася.- Але ж треба сприяти мистецтву. Я дочка імператора! Підіть скажіть йому, що він, як і вперше, одержить від мене десять поцілунків, а решту від моїх фрейлін.

- Ах! Ми цього зовсім не хочемо! - заперечили фрейліни.

- Це дурниці! - сказала принцеса.- Коли я могла поцілувати, можете й ви. Не забувайте - ви одержуєте платню.

І фрейліни мусили піти до нього.

- Сто поцілунків самої принцеси,- сказав він,- або кожен залишається при своєму.

- Станьте навколо нас,- сказала принцеса, і фрейліни стали навколо, а принцеса почала його цілувати.

- Що це за зборище коло свинарні? - спитав імператор, який саме вийшов на балкон. Він протер очі і надів окуляри.- Що це знову вигадали фрейліни? Треба піти подивитися!

І, розправивши закаблуки своїх черевиків, власне не черевиків, а старих, стоптаних хатніх пантофель, він подався до свинарні.

Ой, як він поспішав!

Він підійшов зовсім нечутно, і фрейліни його не бачили. Вони лічили поцілунки, щоб розплата була зроблена чесно, отже вони не помітили, коли підійшов імператор. А він ще став навшпиньки, щоб краще бачити.

- Що це таке? - закричав імператор, побачивши, як цілуються дочка з свинопасом, і пожбурив пантофлею їй прямо в голову саме на вісімдесят шостому поцілунку.

- Забирайтеся геть! - закричав імператор. Він дуже розгнівався і вигнав принцесу і свинопаса з своєї держави.

Принцеса стояла і плакала. Свинопас лаявся, а дощ поливав їх.

- Ах, я бідолашна! - плакала принцеса.- Чому я не вийшла за прекрасного принца? Ах, я нещасна! [59]

А свинопас зайшов за дерево, стер з обличчя коричневу і чорну фарби, скинув подертий одяг і вийшов у королівському вбранні такий прекрасний, що принцеса мимоволі вклонилася йому.

- Тепер я зневажаю тебе! - сказав він.- Ти не хотіла йти за мене, ти не цінувала солов'я і троянду, а свинопаса ти могла цілувати за іграшки. Так тобі й треба.

І він пішов у своє королівство і, грюкнувши дверима, замкнув їх на замок.

А принцесі лишалося стояти та співати:

Ах, мій любий Августін,

Все пройшло, все пройшло!

  

 

ДЮЙМОВОЧКА

Жила якось одна жінка. Вона дуже хотіла мати малесеньку дитинку, тільки не знала, де її взяти. От вона й пішла до старої чаклунки і сказала їй:

- Мені так хочеться мати маленьку дитинку. Чи ти не скажеш, де мені її взяти?

- О! Цьому можна допомогти! - мовила чаклунка.- Ось тобі зерно ячменю. Воно зовсім не таке, як ті, що ростуть на селянських полях або йдуть на корм курям. Поклади його в квітковий горщик, тоді побачиш, що буде!

- Спасибі тобі! - сказала жінка, дала чаклунці грошей і пішла додому.

Дома посадила ячмінне зерно, і одразу ж з нього виросла велика чудова квітка, схожа на тюльпан, але пелюстки були ще міцно стулені, як у пуп'янка.

- Яка мила квітка! - сказала жінка і поцілувала гарні червоні з жовтим пелюстки, і тільки вона їх поцілувала, як у квітці щось тріснуло і квітка зовсім розкрилась. Тепер було видно, що це справжній тюльпан, але всередині квітки, на зеленій маточці,, сиділа крихітна дівчинка, така гарненька та ніжна! Вона була на зріст не більше дюйма. Тому її й назвали Дюймовочкою.

Блискуча лакована шкаралупка грецького горіха була [60] їй за колисочку, блакитні пелюстки фіалок - матрацом, а пелюстка троянди - ковдрою. Там вона спала вночі, а вдень бавилась на столі. Жінка ставила тарілку з водою і клала "навколо віночком квіти так, щоб стеблини їхні були в воді. Вона опускала на воду велику пелюстку тюльпана,- на неї сідала Дюймовочка і плавала від одного краю тарілки до іншого, а за весла їй були дві білі кінські волосини. Це було справді чудесно! Дюймовочка ще вміла співати. О, вона співала таким ніжним, милим голоском, як ніхто ще ніколи не чув.

Якось вночі, коли вона лежала в своєму гарненькому ліжку, в розбите вікно вскочила погана жаба. Жаба була велика, бридка і мокра.

Вона стрибнула прямо на стіл, де спала під червоним пелюстком троянди Дюймовочка.

- От буде мила жінка для мого синка! - сказала жаба, схопила горіхову шкаралупку, де лежала Дюймовочка, і вистрибнула крізь вікно у сад. Там протікав великий широкий струмок. Коло берега було грузько, вогко, і там, у баговинні, жила жаба з своїм сином. У! Який він був бридкий та огидний,- викапана мати. «Коакс, коакс, брек-ке-ке-кекс!» це все, що він зміг сказати, коли побачив чарівну маленьку дівчинку в горіховій шкаралупці.

- Не говори так голосно, а то вона прокинеться! - сказала стара жаба.- І може знятися й полетіти від нас, бо вона ж легша за лебединий пух. Посадимо її посередині струмка, на широке листя латаття, воно буде для неї, такої легенької крихітки, наче цілий острів! Звідти вона не зможе втекти, а тим часом ми одремонтуємо парадні кімнати внизу, в баговинні, де ви житимете.

В струмку росло багато латаття, їхнє широке зелене листя плавало по воді. Найбільший лист був далі всіх від берега. До нього й підпливла стара жаба і поставила на ньому горіхову шкаралупку з Дюймовочкою.

Бідна маленька крихітка прокинулась рано-вранці і, побачивши, де вона, гірко заплакала. Навколо, з усіх сторін великого зеленого листа, була вода, і дівчинка ніяк не могла потрапити на землю. [61]

Стара жаба сиділа внизу, у баговинні, і прикрашала кімнату очеретом та жовтими водяними лілеями. Треба ж було прибрати все для молодої невісточки! Потім вона попливла з своїм потворним сином до листа, де сиділа Дюймовочка, щоб взяти її гарненьке ліжечко і поставити в кімнаті нареченої перед тим, як вона перейде туди сама. Стара жаба низько присіла у воді перед дівчинкою і сказала:

- Ось мій синок, він буде твоїм чоловіком, і ви чудово житимете з ним внизу, в баговинні.

«Коакс, коакс! Брекке-ке-кекс!» - от і все, що міг сказати синок.

Вони взяли гарненьке ліжко і попливли з ним, а Дюймовочка сиділа й плакала одна на зеленому листі, тому що вона не хотіла жити з бридкою жабою і виходити заміж за її потворного сина. Маленькі рибки, які плавали внизу у воді, певне бачили жабу і чули, що вона казала, тому вони всі висунули голівки, щоб побачити маленьку дівчинку. Як тільки вони її побачили, їм стало дуже шкода, що така чарівна дівчинка мусить потрапити до потворної жаби. Ні, не бувати цьому! Вони зібрались навколо листочка латаття, де стояла Дюймовочка, перегризли стеблину зубами, і лист поплив униз по струмку. І Дюймовочка пливла на ньому ген далеко, тепер жаба не могла її наздогнати.

Дюймовочка пропливла повз багато нових місць, і маленькі пташки, що сиділи в кущах, побачивши її, співали:

- Яка гарненька маленька дівчинка!

Листок все плив далі й далі, і от Дюймовочка опинилась в іншій країні.

Чудовий білий метелик весь час літав навколо неї, і нарешті, сів коло дівчинки на листок, тому що Дюймовочка йому дуже сподобалась.

А Дюймовочка раділа, що жаба не може її наздогнати, навколо так гарно! Сонце світило на воді. Вода сяяла на сонці, як розтоплене золото. Дюймовочка зняла з себе пояс, один кінець накинула на метелика, а інший прикріпила до листка. І листок поплив ще швидше. [62]

Раптом прилетів великий хрущ. Він побачив дівчинку, вмить схопив лапкою її тонку талію і відніс на дерево. А зелений лист латаття поплив далі по струмку, і метелик летів за ним, адже він був прив'язаний і не міг звільнитися.

О, як злякалась бідна Дюймовочка, коли хрущ схопив її і посадив на дерево. Але найдужче їй було шкода гарного білого метелика, якого вона прив'язала до листка: адже коли йому не пощастить звільнитися, він може померти з голоду.

Та це не обходило хруща. Він сів з Дюймовочкою на найбільший лист дерева, напоїв її солодким квітковим соком і сказав, що вона чарівна, хоч зовсім не схожа на хруща. Потім прилетіли до них з візитом хрущі, які жили на тому ж дереві. Вони розглядали Дюймовочку, і хрущиці-панночки ворушили вусиками і казали:

- У неї тільки дві ноги! Яка убогість!

- У неї нема вусиків! - казали інші.

- Вона така тонка в талії, фі! Вона схожа на людину! Яка вона негарна! - казали всі дами-хрущихи, а Дюймовочка була ж така чарівна!

Так думав і той хрущ, який приніс її на дерево, але коли всі інші твердили, що вона погана, він теж, нарешті, повірив цьому і не захотів тримати її у себе. «Нехай іде собі, куди хоче»,- вирішив хрущ. Він злетів з нею з дерева і посадив на маргаритку. Дюймовочка заплакала: їй було так гірко, що вона така негарна, і навіть хрущі не хочуть її прийняти до себе. А насправді дівчинка була такою чудовою, яку тільки можна собі уявити; така ніжна і ясна, як найпрекрасніший пелюсток троянди.

Ціле літо прожила бідна Дюймовочка одна-однісінька у великому лісі.

Вона сплела собі ліжечко з травинок і повісила його під листям лопуха, щоб дощик не замочив її. Вона їла солодкий квітковий пилок і пила росу, яку щоранку знаходила на листі. Так минули літо і осінь, наближалась зима, холодна, довга зима. Всі пташки, що так добре співали для неї, відлетіли, з дерев осипалось листя, квіти [63] пов'яли; великий лист лопуха, під яким вона жила, скрутився, і від нього нічого не лишилося, крім пожовклої, сухої стеблинки.

Дюймовочка дуже мерзла, бо її платтячко зовсім порвалось. Вона сама була така ніжна і маленька, бідна Дюймовочка, вона могла замерзнути на смерть! Почав падати сніг, і кожна сніжинка для Дюймовочки була наче ціла лопата снігу для нас; адже ми великі, а вона була лише в один дюйм заввишки. Дівчина загорнулась в сухий листочок, але ж він не грів, і вона тремтіла від холоду.

Коло лісу, куди потрапила Дюймовочка, простяглось велике поле. Хліб уже давно зібрали, і тільки гола суха стерня стирчала з промерзлої землі. Дюймовочка пішла наче густим лісом. Вона так тремтіла від холоду! Та от вона натрапила на двері хатки польової миші. Це була маленька нірка, прикрита стернинками. Там жила польова миша в теплі й добрі. Вона мала помешкання, повнісіньке зерна, розкішну кухню і спальню. Бідна Дюймовочка стала під дверима, як бідна жебрачка, і попросила хоч шматочок ячмінного зерна - ось уже два дні ані крихітки не було у неї в роті.

- Ах ти, мале біднятко! - мовила польова миша, яка була доброю старою польовою мишею.- Заходь сюди, в мою теплу квартирку, і поїж зі мною!

Дюймовочка дуже сподобалась миші, і миша запропонувала їй:

- Ти можеш лишитися у мене на всю зиму, але ти мусиш чистенько прибирати помешкання і розповідати мені різні історії, я це дуже люблю.

І Дюймовочка стала робити все, що наказувала добра стара миша. Вони зажили дуже добре.

- Скоро у нас будуть гості,- сказала якось польова миша.- Раз на тиждень мене відвідує мій сусід. Він живе у себе в домі ще краще, ніж я. Там просторі зали, і він носить розкішну шубу з чорного оксамиту. От коли б тобі пощастило вийти за нього заміж, ти була б добре влаштована. Та тільки він сліпий. Ти муситимеш розповідати йому найкрасивіші історії, які тільки ти знаєш. [64]

Та Дюймовочка зовсім не хотіла виходити заміж за сусіда,- адже це був кріт.

Незабаром він прийшов з візитом у своїй чорній оксамитовій шубці.

- Він такий багатий і такий розумний,-казала польова миша,- його квартира в двадцять разів більша за мою квартиру, та й вченості він неабиякої, але він терпіти не може сонця і прекрасних квітів, завжди кепсько говорить про них, тому що ніколи їх не бачив.

Дюймовочці наказали співати, і вона проспівала «Майський жук, лети, лети» і «Чернець пішов на луки». Зачарований її чудовим голоском, кріт одразу закохався в неї, але нічого не сказав, бо він був чоловік статечний.

Трохи згодом кріт прорив довгий підземний хід від свого дому до їхнього і дозволив польовій миші і Дюймовочці гуляти там, коли їм захочеться. Проте він попередив, щоб вони не лякались мертвої пташки, яка лежить в проході, справжньої пташки з пір'ям і дзьобом. Вона вмерла, напевно, зовсім недавно, на початку зими, похована саме там, де він прорив свій хід.

Кріт узяв у рот шматочок гнилючка, що світив, як вогонь, у темряві, і пішов сам попереду, освітлюючи довгий темний коридор. Коли вони дійшли до місця, де лежала мертва пташка, кріт уперся своїм широким носом у стелю і пробив у землі дірку, крізь яку в коридор просякло денне світло. Долі лежала мертва ластівка, її красиві крила були міцно притиснуті до тіла, ніжки й голівку вона сховала під пір'ячко. Бідна пташка вмерла від холоду.

Дюймовочці стало дуже шкода її, вона ж так любила всіх маленьких пташок, вони їй так добре співали і цвірінчали ціле літо. Але кріт штовхнув пташку своєю короткою лапою і сказав:

- Вже не пищатиме більше! Це жахливо - народитися малою птахою. Дякую долі, що моїм дітям це не загрожує: така птаха нічого не має, крім свого «цвірінь-цвірінь», і їй доводиться взимку помирати з голоду! [65]

- Звичайно, так тільки й може сказати розумний чоловік,- мовила миша.- Що мають птахи з своїм «цвірінь», коли надійде зима? Тому вони й вмирають від холоду, та голоду, проте й у - цьому находять щось величне.

Дюймовочка не сказала нічого, але коли кріт і миша повернулись спиною до пташки, вона схилилась над ластівкою, одгорнула пір'ячко на голівці пташки і поцілувала її в заплющені очиці.

«Може, це та сама, що так чудово співала мені влітку,- подумала вона.- Скільки радості ти дала мені, мила, гарна пташко!»

Потім кріт знову загріб дірку, в яку просякало денне світло, і відвів своїх дам додому. Вночі Дюймовочка зовсім не могла заснути. Вона встала з свого ліжка і сплела з сухої травички велику гарну ковдру, пішла і закутала нею мертву пташку. З боків, під крилечка, вона підмостила м'яку вату, яку знайшла в комірці у миші, щоб пташці було хоч трошки тепліше лежати в холодній землі.

- Прощавай, гарна маленька пташко! - мовила Дюймовочка.- Прощавай, і спасибі тобі за твої чудові пісні влітку, коли всі дерева були зеленими і сонце так ласкаво нам світило!

Вона поклала свою голівку на груди пташки і раптом злякалась: всередині наче щось стукотіло. То було серце пташки. Пташка не вмерла, вона тільки задубіла від холоду, а тепер відігрілась і знову ожила.

Восени всі ластівки відлітають у вирій, а коли якась запізниться, вона замерзає так, що падає, як мертва, на землю. Холодний сніг покриває її.

Дюймовочка тремтіла зі страху, вона так злякалась. Адже птиця була велика, дуже велика, порівнюючи з нею, такою крихіткою. Але дівчинка набралась сміливості, міцніше закутала ластівку, принесла листочок м'яти, яким сама вкривалась, і вкрила ним голівку пташки.

Другої ночі Дюймовочка знову тихенько пробралась до неї. Тепер бідолашна ластівка зовсім ожила, але була [66] така слабка, що могла тільки ледь-ледь відкрити очі. Вона поглянула на Дюймовочку, яка стояла з шматочком гнилючки в руці замість ліхтарика.

- Дякую тобі, маленька чарівна дитинко! - сказала їй хвора ластівка.- Я так добре зігрілась! Я швидко зовсім зміцнію і зможу полетіти до теплого сонечка!

- О! - заперечила Дюймовочка.- Надворі так холодно, мороз, йде сніг. Лишайся у своєму теплому ліжку, а я ходитиму за тобою!

І вона принесла ластівці води в чашечці квітки. Ластівка напилась і розповіла їй, як поранила собі крило об кущ тернини і тому не змогла летіли так швидко, як інші ластівки, що полетіли далеко, дуже далеко, в теплі краї. Потім вона вже не могла далі летіти, впала на землю, а більше вже нічого не пам'ятала і зовсім не знала, як потрапила сюди.

Цілу зиму пташка лишалася під землею, і Дюймовочка піклувалась про неї і дуже її полюбила. Ані кріт, ані польова миша про це не знали нічого, вони не терпіли бідної ластівки і не ходили повз неї.

Як тільки настала весна і сонце зігріло землю, ластівка сказала Дюймовочці: «Прощавай». Дюймовочка відкрила дірку в стелі там, де зробив кріт. Сонечко ласкаво заглянуло до них, і ластівка спитала, чи не хоче дівчинка сісти їй на спину і летіти з нею в зелені ліси. Але Дюймовочка знала, що стара миша буде дуже сумувати,- коли вона її покине.

- Ні, я не можу,- сказала Дюймовочка.

- Прощавай, прощавай, добра чудова дівчинко! - мовила ластівка і полетіла на волю, до сонечка.

Дюймовочка поглянула їй вслід. І сльози навернулись на її очі,- вона дуже полюбила бідну ластівку.

- Цвірінь! Цвірінь! - прощебетала ластівка і полетіла в зелений ліс.

Дюймовочці було дуже сумно, її ніколи не випускали погуляти на сонечку. На полі, навколо дому миші, посіяли хліб, і він виріс такий високий, що здавався густим лісом бідній миленькій дівчинці. [67]

- Влітку ти повинна пошити придане!- мовила польова миша Дюймовочці, тому що їхній сусід, нудний кріт в оксамитовій шубці, посватав її.- Тобі потрібно мати і шерстяні плаття і полотняну білизну. Треба, щоб було що одягти і на чому лягти.

Довелось Дюймовочці прясти, а миша найняла чотирьох павуків, і вони ткали день і ніч.

Щовечора з візитом приходив кріт і все говорив про те, . що швидко кінець літу, що сонце не так уже пече, і це гаразд - і без того земля стала твердою, мов каменюка. А коли мине літо, вони справлять з Дюймовочкою весілля.

Та Дюймовочка зовсім цьому не раділа, тому що не любила нудного крота. Щоранку, коли сходило сонце, і щовечора, коли воно заходило, вона прокрадалась до дверей мишачої хатки. Вітерець розсував колоски, і вона могла бачити блакитне небо. Вона думала тоді, як ясно, як добре на привіллі, і всім серцем хотіла побачити милу ластівку; але та ні разу не прилітала, певно літала ген далеко, в зелених лісах.

Коли знову надійшла осінь, все придане Дюймовочки було готове.

- За чотири тижні буде твоє весілля! - повідомила їй польова миша. Та Дюймовочка заплакала і сказала, що не хоче йти за нудного крота.

- Дурниці! - сказала польова миша.- Не пручайся, не то вкушу тебе своїм білим зубом! У тебе буде прекрасний чоловік. Навіть у самої королеви нема такої чорної оксамитової шуби! Усі комори та льохи у нього повнісінькі добра. Ти повинна дякувати долю за такого чоловіка!

І от надійшов день весілля. Кріт прийшов за Дюймовочкою, щоб відвести глибоко під Землю, куди не просякало світло ясного сонця, тому що кріт не любив його.

Бідна дитина була така засмучена! їй треба було назавжди сказати «прощавай» сонечку, на яке вона у польової миші могла милуватися хоч з дверей.

- Прощавай, ясне сонечко! - мовила вона і простягла руки вгору, трошки відійшовши від мишачої, хатки. [68]

Хліб уже зібрали, і лише суха стерня знову стирчала навколо.- Прощавайте! Прощавайте! - казала дівчинка і обняла ніжними ручками маленьку червону квітку, яка випадково збереглася.- Вітай від мене милу ластівку, якщо побачиш її.

- Цвірінь! Цвірінь! - раптом пролунало над її головою. Вона глянула вгору. Це пролітала ластівка. Ластівка так зраділа, побачивши дівчинку! А Дюймовочка розповіла їй, як не хоче вона виходити за бридкого крота і жити під землею, куди ніколи-ніколи не просякає сонячне проміння.

Вона не могла стриматися і гірко плакала при цьому.

- Наступає холодна зима,- мовила ластівка.- Я відлітаю далеко-далеко, у вирій. Хочеш летіти зі мною? Сідай .на мою спину! Прив'яжи себе міцніше поясом, і ми полетимо від гидкого крота і його темного, підземелля, полетимо над горами і теплими країнами, де сонце ще прекрасніше, де завжди літо і весь рік цвітуть квіти. Летімо зі мною, дорога, мила Дюймовочко! Ти врятувала мені життя, коли я зовсім замерзала у темній холодній землі.

- Так! Я полечу з тобою! - мовила Дюймовочка, сіла пташці на спину, вперлася ніжками в її розкинуті крила і прив'язала себе поясом до найбільшого пера. Ластівка знялась високо в небо і полетіла над Лісами, над морем, над високими горами, де вічно лежить сніг.

Дюймовочці стало холодно. Вона зарилась в тепле пір'я ластівки, вистромивши звідти лише голівку, щоб милуватися усією красою, над якою вони пролітали.

Та ось і теплі краї. Сонце сяяло там ясніше, ніж у нас, небо було вдвічі вище, і вздовж огорож та рівчаків ріс чудовий зелений і синій виноград. В лісах зріли помаранчі та лимони, там пахло міртами та м'ятою, а по стежках бігали за барвистими великими метеликами такі гарні дітки! Але ластівка летіла далі. Ставало все краще й краще. Під розкішними зеленими деревами, на березі блакитного моря, виблискував білим мармуром старовинний замок. Виноградні лози обвивали його високі колони, а [69] вгорі, під покрівлею, ліпилося багато гнізд ластівок. В одному з них жила ластівка, яка принесла Дюймовочку.

- Оце мій дім! - мовила ластівка.- А ти вибери собі внизу найкращу квітку. Я віднесу тебе туди, і ти оселишся в ній. Там тобі буде так добре, як ти бажаєш.

- Як чудово! - скрикнула Дюймовочка і заплескала маленькими ручками.

На землі лежала велика мармурова колона, вона впала і розбилась на три скалки, і між уламків виросли прекрасні великі. білі квіти. Ластівка злетіла з Дюймовочкою і посадила її на одну з широких пелюсток. Але що за диво! Посередині квітки сидів крихітний чоловічок; такий на зріст, як Дюймовочка, і зовсім прозорий,- здавалось, він був кришталевий. На голові у нього була красива золота корона, а за плечима сяяли блискучі крила. В кожній квітці жив такий юнак або дівчина, але цей був королем над усіма.

- Ой, який красивий! - прошепотіла Дюймовочка ластівці. А маленький принц дуже злякався ластівки, адже порівнюючи з ним вона була велетнем-птахом, а він був такий маленький та ніжний. Та, коли глянув на Дюймовочку, він був просто захоплений - такої чудової дівчинки йому ще не доводилось бачити. Тому він зняв з себе корону і одяг на Дюймовочку. Потім принц спитав, як її звуть і чи не хоче вона вийти за нього заміж і бути королевою над усіма квітами!

Так, це був справжній жених, не те що син жаби або кріт в оксамитній шубі! Тому Дюймовочка дала свою згоду чудовому принцу. З кожної квітки вилітали юнак або дівчина, такі гарні, що Дюймовочка не могла намилуватися. Кожен приніс Дюймоврчці подарунок, але найдужче їй сподобалися красиві прозорі крила великої бабки, їх прикріпили Дюймовочці на спину, і вона могла літати з квітки на квітку. От була радість! А ластівка сиділа високо в своєму гнізді і співала так добре, як могла. Але в неї на серці було трошки сумно, бо вона дуже любила Дюймовочку і хотіла б ніколи не розлучатися з нею. [70]

- Тебе не будуть більше звати Дюймовочкою,- сказав дівчинці її наречений.- Це негарне ім'я, а ти така красуня. Тебе будуть звати Майя!

- Прощавай! Прощавай! - мовила ластівка і полетіла з теплих країв назад, в далеку Данію. Там у неї було гніздечко саме під вікном того чоловіка, який вмів розповідати різні казки. Вона проспівала йому своє «цвірінь! цвірінь!», а від нього ми й узнали рею цю історію.

  

 

ГИДКЕ КАЧЕНЯ

Так добре було за містом, "було літо! Жито жовтіло, овес зеленів, сіно склали в копиці, і на зеленому лузі ходив чорногуз на своїх довгих червоних ногах та белькотав по-єгипетськи,- цієї мови він навчився від матері. За полями та луками йшли великі ліси, а в гущавині лісів були глибокі озера. Справді, чудово було за містом влітку!

У сонячному сяйві лежав старий хутір, обведений глибоким каналом. Від стін каналу до самої води росли величезні лопухи, такі високі, що маленькі діти могли сховатись під ними, стоячи на весь зріст. Там було так дико, як у глухому лісі, і там, у своєму гнізді, сиділа качка. Вона висиджувала каченят. Сиділа вона вже давно, їй набридло сидіти, а гості приходили до неї не часто. Іншим качкам було приємніше плавати в каналах, ніж сидіти тут, під лопухами, та кахкати з нею.

Нарешті, яйця почали тріскатись одне за одним.

- Піп-піп! - почулося звідти, і всі жовтки в яєчках ожили й висунули голівки.

- Ках-ках! - відповіла качка. Каченята незграбно повилазили, як уміли, і озирнулись на всі боки під зеленим листям,- мати їм дозволила дивитись скільки завгодно, бо зелений колір корисний для очей.

- Який світ великий! - дивувались малята.

Ще б пак! Зараз для них було-куди більше простору, ніж у яйцях! [71]

- Ви думаєте, що це вже й весь світ? - сказала мати.- Він тягнеться ще далеко, ген по той бік садка, аж до ниви, але там я й сама ніколи не бувала. Ну, ви вже всі тут? - спитала вона, встаючи.- Ой, ще ні! Найбільше яйце і досі лежить... І коли цьому буде кінець? Скоро мені це зовсім набридне,- і вона сіла знову.

- Ну, як справи? - спитала стара качка, що прийшла її одвідати.

- Довго тягнеться з одним яйцем,- відповіла качка-мати, що сиділа,- ніяк не хоче тріскатись. Але подивись на інших,- чи це не наймиліші каченята з усіх, яких ми бачили? Усі як одне - викапаний батько? А він, негідник, навіть не відвідав мене ні разу.

- Ану, покажи мені те яйце, що не хоче тріскатись,- сказала стара качка.- Повір мені, це індиче яйце! Мене теж колись обдурили так, і я мала багато лиха й клопоту з малим. Вони ж бояться води! Я їх ніяк не могла туди загнати; я вже й кахкала й клацала, але нічого не допомагало. Ну, покажи мені яйце! Так і є! Це індиче! Залиш його краще та йди вчити своїх дітей плавати.

- Ні, я ще трошки посиджу,- відповіла качка-мати.- Коли я вже так довго сиділа, то можу посидіти ще трохи.

- Ну, як хочеш! - сказала стара й пішла. Нарешті, тріснуло велике яйце.

- Піп-піп! - промовило пташеня і видряпалося звідти. Воно було таке велике та гидке!

Качка подивилась на нього.

- Яке воно величезне! - сказала вона.- Жодне не схоже на нього. А може, це й не індича!? Ну, та це ми скоро побачимо. Воно увійде в воду, хоч би мені довелось його туди й силою штовхнути!

Другого дня була чудова ясна погода. Сонце виблискувало на всіх зелених лопухах. Качка-мати з усією своєю родиною пішла до канави. Плюсь! - стрибнула вона в воду.

- Ках-ках! - покликала вона, і каченята одне за одним плюснули туди. Спочатку вода покрила їх з голівками,, але вони вмить виринули і зовсім добре попливли. [72]

Ніжки працювали самі собою, каченята всі були на воді, навіть погане сіре пташеня плавало з усіма.

__ Ні, це не індича,- сказала качка,- бач, як гарно

гребе воно лапками, як рівно тримається! Це моє рідне дитя! Ні, справді, воно нічогеньке, коли до нього добре придивитись.

- Ках-ках! Ідіть до мене, я мушу вивести вас у великий світ, представити вас на пташиному подвір'ї. Тільки тримайтесь ближче коло мене, щоб ніхто на вас не наступив, а головне - бережіться кішки.

І вони пішли на пташине подвір'я.

Там стояв жахливий галас. Дві родини качок билися за риб'ячу голівку, а дісталася вона кішці.

- Дивіться, так буває на світі,- сказала мати каченятам, облизуючи язиком дзьобик, бо їй самій хотілося риб'ячої голівки.

- Ну, ну, ворушіть лапками,- мовила вона.- Дивіться привітайтеся та нижче вклоніться отій старій качці. Вона тут найзнатніша. Вона іспанської крові, через те така гладка, і, бачите, в неї червоний клаптик на нозі. Це надзвичайно красиво і найвища відзнака, яку тільки може мати качка. Це значить, що її не хочуть загубити, і її мусять пізнавати і тварини й люди. Шаркніть їй ніжкою- не загинайте лапок всередину. Добре виховане каченя широко розставляє ноги, як це роблять батько й мами - ось так; ну, схиліть шийки і скажіть - ках!

Вони так і зробили.

Але всі інші качки оглядали їх і казали вголос:

- Дивіться! Ще ціла юрба! Ніби нас самих тут мало. Фу! Яке гидке одне каченя, ми його не потерпимо!

І вмить одна з качок підбігла до каченяти і скубнула його за потилицю.

- Облиш його! - сказала качка-мати.- Воно ж нікому нічого поганого не зробило.

- Може, й так, але воно ж таке велике та незграбне,- відповіла качка, що скубнула каченя,- а тому його треба прогнати!

- Хороші дітки в цієї матері,- промовила стара качка [73] з клаптиком на нозі,- усі гарні, крім одного, який не вдався. Я б хотіла, щоб його виправили!

- Це неможливо, ваша милість,- сказала качка-мати,- воно хоч некрасиве, але в нього хороша вдача, і плаває воно теж чудово. Я навіть дозволю собі сказати, що ліпше за інших. Я гадаю, воно покращає з часом або принаймні хоча ростом меншим стане. Воно надто довго лежало в яйці і тому не має належного вигляду,- і вона почухала йому спинку й погладила пір'ячко.- До того ж це селезень,- продовжувала вона,- а для них зовнішність не так багато значить. Я думаю, він буде дужим і виб'ється на дорогу!

- А інші каченята дуже милі,- сказала стара качка.- Ну, будьте як дома, а якщо знайдете риб'ячу голівку - принесіть її мені.

І каченята стали поводитись як дома.

Але бідне каченя, що останнім вилупилося з яйця і було таке погане - клювали, штовхали, глузували з нього і качки і кури.

- Воно занадто велике! - казали всі. А індик, що народився із шпорами на ногах і через це вважав себе за імператора, надувся і, як пароплав на всіх парусах, підбіг до каченяти, забелькотів так сердито, що гребінь у нього зовсім почервонів.

Бідне каченя не знало куди подітись. Його пригнічував власний гидкий вигляд і те, що воно було посміховищем цілого пташиного двору.

Так минув перший день, а далі ставало все гірше й гірше. Усі гнали бідне каченя - навіть його брати та сестри сердились на нього і завжди казали: «Хоч би кішка тебе з'їла, гидку потвору!» І навіть мати казала: «Хоч би мої очі тебе не бачили!» Качки скубли його, кури клювали, а дівчина, яка годувала птахів; штовхала його ногою.

Нарешті, каченя не витримало, побігло і перелетіло через паркан. Маленькі пташки, що сиділи в кущах, перелякано пурхнули.

«Це тому, що я таке гидке»,- подумало каченя і заплющило очі, але відразу ж побігло далі. [74]

Воно опинилося на великому болоті, де жили дикі качки. Цілу ніч пролежало там каченя, втомлене та засмучене. Вранці дикі качки злетіли вгору і помітили нового товариша.

- Хто ти? - спитали вони, і каченя поверталося на всі боки й вклонялося, як уміло.

- Ти таке поганюче,- сказали дикі качки,- але це нам байдуже, якщо ти не одружишся ні з ким з нашої родини.

Бідне! Воно, звичайно, і не думало про одруження, тільки б йому дозволили полежати в очереті і напитися трохи болотяної води.

Так пролежало воно цілих два дні, а потім прилетіли два диких гусачки. Вони недавно лише вилупилися з яєць, а тому були дуже зухвалі.

- Слухай, друже,- сказали вони,- ти такий нечупара, що не можеш нам заважати. Хочеш жити з нами і бути перелітним птахом? Тут недалечке є інше болото, там живуть гарненькі дикі гуски-панночки. Вони вміють казати: «Рап-рап!» Ти такий потворний, що ще, чого доброго, матимеш у них великий успіх.

Піф! Паф! - почулося раптом, і обидва гусачки впали мертвими в очерет, а вода почервоніла від їхньої крові.

Піф! Паф! - залунало знову, і цілі табуни диких гусей знялися над очеретом.

Ще і ще лунали постріли.

Це було велике полювання. Мисливці обступили все болото, деякі навіть засіли на вітах дерев, що простягли-ся далеко над очеретом. Сивий дим хмарами оповивав дерева і стелився ген над водою. По болоту ляпотіли собаки - ляп-ляп! Комиші та осока хиталися на всі боки. Який це був жах для бідного каченяти! Воно повернуло голову, щоб заховати її під крило, але в ту ж мить страшний величезний собака опинився перед ним. Він висолопив язик, а очі його горіли люто, жахливо. Він простяг свою морду просто до каченяти, показав гострі зуби і - ляп-ляп - пішов далі, не схопивши каченяти. [75]

- О, яке щастя!- зітхнуло каченя.- Я таке гидке, що навіть собака не схотів мене вкусити.

І воно причаїлося в очереті й лежало нерухомо, поки свистав дріб і постріл лунав за пострілом.

Тільки опівдні стало спокійно, але бідне каченя не наважувалось підвестися. Воно почекало ще кілька годин, потім обережно озирнулося і дременуло щосили якнайдалі від болота.

Воно бігло через поля і луки, але знялася така буря, що йому важко було рухатись.

Надвечір каченя дісталось до маленької вбогої хатинки. Вона була така стара, що от-от готова була впасти, але сама не знала, на який бік, а тому лишалася стояти.

Буря так скаженіла і підхоплювала каченя, що воно мусило сідати на землю. Погода ставала все гіршою та гіршою.

Вітер все дужчав. Що було робити каченяті?

На щастя, воно помітило, що дверцята хатинки зіскочили з однієї завіси і так покривилися, що можна прослизнути крізь щілину в кімнату. Так воно й зробило.

У хатинці жили бабуся з котом та куркою. Кота вона звала «синочком». Він умів вигинати спину дугою та воркотіти. Він навіть пускав іскри, коли його гладили проти шерсті. В курки були зовсім маленькі, куці ніжки, і тому її звали «Курочка-куцоніжка». Вона несла хороші яєчка, і бабуся любила її, як рідну дитину.

Вранці вони «відразу помітили чуже каченя, і кіт почав воркотіти, а курочка кудкудакати.

- Що там таке? - спитала бабуся і подивилась навколо. Але вона недобачала, і їй здалося, що це заблукала жирна качка, а не каченя.- Це хороша знахідка,- сказала бабуся,- тепер у мене будуть і качині яйця. Коли б це тільки не був селезень! Ну, та ми можемо про це дізнатися!

І от каченя залишили на три тижні на пробу, але яєць воно не несло. Кіт був хазяїном у хаті, а курка почувала себе хазяйкою, і вони завжди казали: «Ми і світ», тому [76] що вважали себе половиною світу і до того ж кращою. Каченяті здавалося, що можна бути іншої думки з цього приводу, але заперечень курка не терпіла.

- А вмієш ти нести яйця? - питала вона.

- Ні.

- Ну, то краще помовч! І кіт питав:

- А ти вмієш вигинати спину, воркотіти та пускати іскри?

- Ні.

- Значить, ти не можеш мати своєї думки, коли говорять розумні люди.

Каченя ховалося в куток, і настрій у нього був поганий. Воно згадувало свіже повітря і сонячне проміння. Раптом йому так захотілось поплавати на воді, що воно не витримало і сказало про це курці.

- Що з тобою сталося? - здивувалась курка.- Тобі нічого робити^ тому й лізуть у голову такі дурниці; неси яйця або воркочи,- і все пройде!

- Але це так добре - плавати на воді,- сказало каченя.- Так чудово почувати її над головою і пірнати до самого дна!

- Справді, велика втіха! - сказала курка.- Та ти збожеволіло! Спитай хоч кота - він найрозумніша істота, яку я знаю,- любить він плавати або пірнати? Я вже не кажу про себе. Спитай, нарешті, саму нашу хазяйку, стару бабусю - розумнішої за неї нема нікого на світі. Ти думаєш, у неї є бажання плавати або пірнати в воду з головою?

- Ти мене не розумієш! - промовило каченя.

- Ми тебе не розуміємо! Та хто ж тоді може тебе зрозуміти? Ти хочеш бути розумнішим за кота і бабусю, про себе я вже й не говорю. Не дурій, дитино, а дякуй за все те хороше, що для тебе зроблено. Хіба ти не живеш у теплій кімнаті, не маєш товариства, від якого можеш дечого навчитись? Але ти дурний базіка, і з тобою не варт говорити. Повір мені, я бажаю тобі добра. Я кажу неприємні речі, але з цього тільки й можна пізнати справжніх [77] друзів. Навчися ж нести яйця або воркотіти та пускати іскри.

- Мені здається, я краще піду світ за очі,-сказало каченя.

- Щасливої дороги! - відповіла курка.

І каченя пішло. Воно плавало по воді, пірнало,, але через те, що було таке гидке, всі тварини зневажали його.

От настала й осінь. Листя в лісі пожовкло і поруділо. Вітер зривав його так, що воно аж танцювало в повітрі. Стало холодно, важких хмар сипався град і сніг. На тину стояв крук і кричав від холоду: «Кру! Кру!» Справді, можна було замерзнути, лише подумавши про такий холод. Напевне, бідному каченяті було не дуже добре.

Якось увечері, коли сонце так красиво заходило, вийшла з кущів зграя чудових великих птахів. Каченя ніколи не бачило таких прекрасних створінь. Сліпучо-білі, з довгими гнучкими шиями - це були лебеді. Вони дивно закричали, махнули розкішними білими крилами і полетіли у теплі краї, за безмежні моря.

Лебеді піднеслися високо-високо, а маленьке гидке каченя охопило дивне хвилювання. Воно закрутилось на воді, як колесо, витягло шию високо вгору і закричало так голосно і так чудно, що само злякалось. О! Воно не могло відірвати погляду від прекрасних птахів, від щасливих птахів, і, як тільки вони зникли з його очей, каченя пірнуло на дно, а коли випливло - було само не своє.

Воно не знало, як звуть цих птахів, куди вони полетіли, але так полюбило їх, як нікого ніколи. Каченя їм зовсім не заздрило, йому навіть не могло спасти на думку - забажати такої краси. Воно було б раде, якби хоч качки терпіли його між собою. Бідне гидке каченя!

А зима стояла така холодна, така холодна!

Каченя мусило весь час плавати, щоб не дати воді замерзнути навколо себе. Але щоночі ополонка, в якій воно плавало, все меншала і меншала. Морози були такі, що аж крига тріщала на ставку. Каченя мусило безперервно працювати лапками, щоб крига не закувала його [78] в ополонці. Нарешті, воно знесилилось, стало зовсім тихе і примерзло до криги.

Вранці проходив мимо селянин і побачив каченя. Він підійшов ближче, пробив кригу своїм чоботом, узяв каченя і відніс додому жінці. Каченя відігріли, та от діти захотіли погратися з ним, але каченя подумало, що вони хочуть зробити йому щось зле, і кинулось з переляку в глечик з молоком. Молоко так і бризнуло по кімнаті. Хазяйка закричала, сплеснула руками. А каченя влетіло в діжку з маслом, а потім у макітру з борошном. Ой, на кого воно було схоже! Жінка кричала та ганялася за ним з кочергою. Діти бігали, гасали по кімнаті, ловлячи каченя. Вони голосно кричали й сміялися.

Добре, що двері були відчинені, і каченя крізь них стрибнуло в кущі, на свіжий холодний сніг, і впало, зовсім знесилене.

Але надто сумно було б розповідати про всі ті прикрості та нещастя, яких зазнало каченя тієї суворої зими.

Воно лежало на болоті, в комишах, коли сонце знову тепло засяяло. Заспівали жайворонки - прийшла чудова весна.

І каченя враз стрепенуло своїми крилами, вони зашуміли дужче, ніж раніше, легко підняли його, і, перш ніж каченя збагнуло, в чім справа,- воно опинилося у величезному саду, де стояли в цвіту яблуні, і бузок розливав свої пахощі, і де його довгі зелені віти схилялися над широкими каналами.

О! Тут було так прекрасно! Так пахло весною! І раптом з кущів осоки випливли три чудові білі лебеді. Вони зашуміли крилами і легко попливли по воді. Каченя пізнало чудових птахів, і незвичайний сум охопив його.

«Я полечу до них, до цих величних птахів! Хай вони заклюють мене на смерть за те, що я - таке гидке - насмілилося наблизитись до них. Але однаково! Краще хай вони вб'ють мене, ніж терпіти, як скубуть качки, клюють кури, штовхає дівчина, що доглядає пташиний двір, терпіти знову лиху зиму і всі нещастя». [79]

І воно кинулось у воду і попливло до чудових лебедів. Ті, побачивши його, полинули назустріч, шумлячи пір'ям.

- Убийте мене! - промовило бідне каченя і схилило голову до поверхні води, чекаючи смерті. Але що побачило воно у прозорій воді? Воно побачило себе самого, але це вже був не незграбний попелястий птах, гидкий та потворний,- це був лебідь. Нема в тому біди, що з'явився на світ в качиному гнізді, якщо вилупився з лебединого яйця.

Тепер він навіть радів, що зазнав стільки лиха та горя. Він багато перестраждав і тому міг краще відчути своє щастя і ту велич, що оточувала його. А великі лебеді плавали навколо нього і пестили його своїми дзьобами.

В садок прибігли маленькі діти, вони кидали хліб і зерна, і найменше закричало:

- Ой, ще новий!

І інші діти підхопили і раділи теж.

- З'явився ще новий!

Діти плескали в долоні, танцювали, потім поскликали батька й матір, кидали в воду хліб і тістечка, і всі кричали:

- Новий найкращий! Такий молоденький! Такий чудовий!

І старі лебеді схилилися перед ним. А він зовсім засоромився і сховав голову під крило, сам не знаючи чому. Він згадував той час, коли всі глузували з нього і проганяли його. А тепер усі кажуть, що він найпрекрасніший з найпрекрасніших птахів.

Бузок простягав свої віти до нього в воду, сонце сяяло ласкаво й тепло.

Його крила зашуміли, гнучка шия піднялася, і він на повні груди радісно крикнув:

- Про таке щастя я навіть не мріяв, коли був гидким каченям!

  

 

СНІГОВА КОРОЛЕВА

 

ОПОВІДАННЯ ПЕРШЕ,

В ЯКОМУ ЙДЕ МОВА ПРО ДЗЕРКАЛО ТА СКАЛКИ

Ну так, починаємо! Коли ми дійдемо до кінця цієї історії,- ми знатимемо більше, ніж зараз.

Так ось, жив один лютий чорт. Він був дуже лютий, він був сам сатана! Якось він був у дуже хорошому настрої, тому що зробив собі дивне дзеркало. Це дзеркало мало незвичайну властивість - все хороше і прекрасне зменшувалося в ньому до неможливого, а все негідне і погане виступало чіткіше і здавалося ще гіршим.

Чудові краєвиди виглядали в ньому вареним шпінатом, а найкращі люди - потворами, або здавалося, що вони стоять на головах і в них нема животів. Обличчя робилися такі перекривлені, що їх не можна було пізнати, а якщо в кого було ластовиння - воно розпливалося на весь ніс або рот.

- Це надзвичайно весело! - сказав чорт.

Коли людині спадало щось хороше на думку, в дзеркалі з'являлась жахлива гримаса, і сатана реготав, радіючи з цієї майстерної вигадки.

Усі, хто відвідував школу чорта,- а в нього була своя, чортівська школа,- розповідали скрізь про дзеркало, як про якесь чудо. «Лише тепер можна побачити,- казали вони,- якими є насправді весь світ і всі люди».

Вони всюди бігали з цим дзеркалом, і, нарешті, не залишилося жодної країни, жодної людини, що не відбилися б спотвореними в дзеркалі. Тоді учні чорта захотіли полетіти на небо і там повеселитися. Чим вище вони підносилися, тим більше дзеркало кривилося; вони ледве тримали його. Вони підносилися вище та вище, і раптом дзеркало так затремтіло від жахливої гримаси, що вирвалося з рук, упало на землю і розбилося на тисячу мільйонів, більйонів і ще більше скалок. І ці скалки наробили ще більше нещастя, ніж само дзеркало. Деякі з них, завбільшки як піщинка, літали скрізь по світу і, якщо потрапляли [81] в рко людині, там і залишалися. Людина з такою скалкою в очах бачила все навиворіт або тільки саме погане, бо кожна скалочка мала ту ж силу, як і ціле дзеркало. Деяким людям крихітна скалочка дзеркала потрапляла в серце,- і це було найжахливіше: серце перетворювалося на маленьку крижинку. Одні скалки були такі великі, що їх можна було вставляти у вікна, але крізь ці шибки не варто було дивитись на своїх друзів. Інші скалки ішли на окуляри, і біда була тій людині, яка надівала їх, щоб краще бачити і мати вірну думку про те, що є перед очима. Чорт сміявся так, що от-от міг луснути, і радів, наче його приємно лоскотали.

А по світу літало ще багато скалок дзеркала.

Слухаймо ж далі!

 

ОПОВІДАННЯ ДРУГЕ

ХЛОПЧИК ТА ДІВЧИНКА

У великому місті, де так багато людей та будинків, що не вистачає місця, аби кожен міг відгородити собі невеличкий садок, і тому задовольняється лише кімнатними квітами в горщиках,- жило двоє маленьких дітей. Але вони мали садок більший за горщик для квітів! Вони не були братом і сестрою, та любили одне одного, як брат і сестра, їхні батьки жили в мансардах двох суміжних будинків. Там, де майже сходилися дахи обох будинків і .між дахами йшли доіцрві ринви, виглядали маленькі віконечка. Ступнувши з якого-небудь віконечка на ринву, можна було опинитися коло вікна сусідів. Батьки мали великі дерев'яні ящики, і в них росла зелень для страв та кущики троянд, у кожному ящику по одному. Кущики чудово розростались. Якось батьки вирішили поставити ці ящики впоперек ринв, ніби дві грядки квітів виросли між вікнами. Горох спускався з ящиків униз, а троянди простягали довгі гілочки, що заглядали у вікна і перепліталися між собою. Це нагадувало тріумфальну арку з квітів та листя. Ящики були дуже високі; діти знали, [82] що лазити на них не можна. Але батьки часто дозволяли хлопчикові і дівчинці ходити в гості одне до одного по даху і сидіти на маленькій лавочці під трояндами. Там вони так чудово гралися!

Узимку ці розваги припинялися. Вікна зовсім замерзали; але тоді діти нагрівали мідні гроші коло печі і прикладали до замерзлих вікон, відразу з'являлося чудове віконечко, таке кругле-кругле, і звідти визирало миле, ласкаве очко. Це виглядали з своїх вікон маленькі хлопчик і маленька дівчинка.

Хлопчика звали Кай, дівчинку - Герда.

Улітку вони могли одним стрибком опинитися в гостях одне в одного, а взимку треба було спочатку спуститися на багато-багато східців униз, а потім зійти на стільки ж східців угору.

А надворі мела метелиця.

- Це білі бджілки рояться! - сказала стара бабуся.

- А в них також є своя Снігова Королева? - питав хлопчик, бо він знав, що у справжніх бджіл є одна головна бджола.

- Сів них! - відповіла бабуся.- Вона літає там, де найгустіше сніжинок. Вона більша від усіх і ніколи не лишається на землі, а відлітає в чорну хмару. Інколи ночами пролітає вона вулицями міста і заглядає в вікна, от вони від того і вкриваються крижаними візерунками, як квітами.

- Еге, ми це бачили! - казали діти і гадали, що це правда.

- А може Снігова Королева зайти сюди? - спитала якось дівчинка.

- Нехай спробує! - сказав хлопчик.- Я її посаджу у теплу піч, і вона розтане!

Але бабуся погладила його по голові і почала розповідати щось інше.

Увечері, коли Кай був дома і майже зовсім роздягся на ніч, він зліз на стілець коло вікна і подививсь крізь маленьку дірочку в шибці. За вікном літали сніжинки, і одна з них, найбільша, упало -їй краєчок ящика з квітами. [83] Сніжинка раптом почала рости все більше і більше і стала нарешті молодою жінкою, закутаною в найтонший білий серпанок, зітканий з мільйонів зірчастих сніжинок. Жінка була така прекрасна та ніжна, але з криги, з сліпучої, іскристої криги. І все-таки жива!.. Очі блищали, як дві ясні зірки, але не було в них ні спокою, ні тепла. Вона кивнула хлопчикові і поманила його рукою. Хлоп- --чик злякався і зіскочив з стільця; ніби велика птиця майнула надворі повз вікно.

Другого дня був славний мороз, а потім настала відлига і незабаром наступила весна - сонце світило, зелень витикалася з землі, ластівки мостили гнізда, в кімнатах відчинили вікна, і діти сиділи знову в своєму маленькому садку на даху високо над усіма поверхами.

Троянди цвіли цього літа чудово, як ніколи! Дівчинка навчилася співати пісеньку, в якій теж говорилося про троянду. Вона співала її хлопчикові, думаючи про свої троянди, і він підспівував їй.

Діти тримали одне одного за руки, цілували троянди, дивилися на сонечко і розмовляли з ним. Які стояли прекрасні літні дні, як добре було під кущами ароматних троянд, що, здавалося, вічно цвістимуть і ніколи не пов'януть!

Кай і Герда сиділи і розглядали книжку з малюнками - звірами та пташками. Великий годинник на башті продзвонив п'ять разів.

- Ай! - раптом скрикнув хлопчик.- Мене щось кольнуло в серце, і щось упало в око!

Дівчинка обняла його за шию; він кліпав очима. Ні, нічого не було видно в оці.

- Я думаю, вже випало! - сказав він. Але в тому й справа, що ні, не випало. То були скалочки, які відскочили від дзеркала, чарівного дзеркала сатани. Ми пам'ятаємо, що все велике й хороше здавалося в ньому нікчемним і гидким, а все зле і погане - ще чіткішим. Бідний Кай! Скалочка попала прямо в серце. Воно мусило перетворитися в крижинку. Біль уже минув, але скалки залишилися. [84]

- Чого ти плачеш! - спитав він.- Ти тепер така негарна! Зі мною нічого не трапилося! Фу! - закричав він.- Цю троянду точить черв'як! Дивись! А ця зовсім крива! Ні, справді, це зовсім погані троянди. Не кращі за ящики, в яких стирчать! - Ьвін, штовхнувши ногою ящики, вирвав обидві троянди.

- Кай, що ти робиш? - закричала дівчинка. А він, побачивши її переляк, вирвав ще одну, стрибнув у своє вікно і втік від маленької милої Герди.

З того дня, коли вона приносила книжки з малюнками, він їй казав, що це годиться лише для немовлят. Розповідала що-небудь бабуся - він присікувався до кожного слова. Та хіба тільки це! Він дійшов до того, що надівав її окуляри і розмовляв так самісінько, як вона, і це смішило людей! А незабаром Кай вивчився передражнювати й мову і ходу всіх сусідів. Все, що було в них нехорошого, всі їхні хиби, він умів виставити напоказ, і люди казали.

- Що за голова в цього хлопця!

А причиною цьому були скалки дзеркала, що потра- ,, пили йому в око і в серце. Він дражнив навіть маленьку Герду, яка любила його від щирого серця. Його розваги зробилися зовсім інакші, ніж раніше, вони стали зовсім незвичайні.

Якось узимку, коли випав сніг, він прийшов до Герди з великим збільшувальним склом і підставив під сніжинки полу своєї синьої курточки.

- Подивись у скло, Гердо! - сказав він.

Кожна сніжинка під склом здавалась далеко більшою, ніж насправді, і нагадувала розкішну квітку або десятикутну зірку. Це було так дивно!

- Подивись, як майстерно зроблено! - говорив Кай.- Це куди цікавіше, ніж справжні квіти! І яка точність! Жодної нерівної лінії! Якби вони тільки не танули!

Трохи згодом Кай прийшов у великих рукавицях з санками на спині і гукнув Герді прямо в вухо:

- Мені дозволили кататися на великому майдані з іншими хлопцями! - і втік. [85]

Там, на майдані, найхоробріші хлопчаки прив'язували свої санки до селянських саней і таким чином могли проїхати досить далеко. Було дуже весело. У розпалі розваг на майдані з'явилися великі сани, пофарбовані в білий колір. У них сиділа людина в хутряній білій шапці, закутана в білу хутряну шубу. Сани об'їхали двічі навколо майдану. Кай швидко прив'язав до них свої сани і поїхав. Великі сани мчали все швидше й швидше, а потім завернули з майдану у провулок. Людина в санях повернулася і дружньо кивнула Каю, ніби знайомому. Кай кілька разів хотів відв'язати свої санки, але людина в шу-^ бі все кивала йому дружньо, і він їхав далі. Ось вони виїхали за міську браму. Сніг повалив раптом ще дужче. Стало зовсім темно, хлопчик не бачив навіть своєї простягнутої руки. Він хотів скинути мотузок, яким зачепився за великі сани, але його санчата ніби приросли до них і так само вихором летіли далі й далі.

Кай голосно закричав - ніхто не почув його. А сніг падав, і сани мчали, поринаючи в заметах, стрибаючи через тини та рівчаки. Кай весь тремтів, хотів гукнути на допомогу своїх батьків, але в голові у нього була лише одна таблиця множення.

Снігові пластівці все росли, росли і, нарешті, зробилися як великі білі кури. Раптом вони розлетілися на всі боки, великі сани зупинилися, і людина в сніговій шапці та шубі встала. Шуба й шапка на ній були з снігу - це була жінка висока, струнка, сліпучо-біла. Це була Снігова Королева.

- Ми добре покаталися! - сказала вона.- Але ти зовсім замерз. Залазь у мою шубу!

І вона посадила хлопчика до себе в сани і загорнула своєю шубою. Кай ніби опустився в сніговий замет.

- Ти все ще мерзнеш? - спитала вона і поцілувала його в лоб. О, поцілунок її був холодніший за кригу! Він пройняв його наскрізь, аж до серця, а воно ж і без того було наполовину крижаним. Йому здалося, що от-от він умре. Та тільки одну мить - далі, навпаки, стало легше, Кай перестав зовсім мерзнути. [86]

- Мої санки! Не забудь моїх санок! - було перше, про що він подумав і крикнув. Санки міцно прив'язали до спини однієї з білих курок, яка полетіла за великими саньми. Снігова Королева ще раз поцілувала Кая, і він забув і Герду, і бабусю, і всіх удома.

- Ну, більше я тебе не цілуватиму,- сказала вона,- бо інакше ти умреш!

Кай глянув на неї. Вона була така прекрасна! Розумнішого, чарівнішого обличчя він не міг собі уявити. Тепер вона не здавалася йому більше крижаною, як тоді, коли з'явилася за вікном і кивала йому. Тепер все в ній здавалось йому довершеністю. Він зовсім не боявся її. Він розказав їй, що знає всі чотири дії арифметики, навіть з дробами, знає, скільки в кожній країні квадратних миль і скільки жителів, а вона на все тільки усміхалась. Тоді йому здалося, що насправді він знає досить мало, і Кай глянув угору в безмежний повітряний простір... Раптом Снігова Королева злетіла з ним на чорну хмару. Буря вила і стогнала, ніби співала старовинні пісні. Вони летіли над лісами та озерами, над морем і твердою землею. Під ними дули холодні вітри, вили вовки, над ними літали з криком чорні ворони, а високо вгорі світив місяць, великий та ясний. На нього дивився Кай усю довгу-довгу зимову ніч. Удень він спав коло ніг Снігової Королеви.

 

ОПОВІДАННЯ ТРЕТЄ

САДОК ЖІНКИ, ЯКА ЗНАЛА ЧАРИ

Що ж трапилося з маленькою Гердою, коли Кай не повернувся? І де він? Ніхто не знав цього, ніхто не міг дати відповіді. Хлопчики розповідали тільки, що бачили, як він прив'язав санки до великих розкиумих саней, які потім завернули у провулок і виїхали за браму міста. Ніхто не знав, де він тепер.

Багато сліз було пролито за ним. Гірко й довго плакала Герда. Нарешті, вирішили, що Кай помер; може, потонув у річці, що протікала близько коло міста. О, як довго тяглися сумні зимові дні. [87]

Та ось прийшла весна з теплим сонячним промінням.

- Кай помер і більше не повернеться! - сказала Герда.

- Не вірю! - відповів сонячний промінь.

- Він помер і більше не повернеться! - повторила вона ластівкам.

- Не віримо! - відповіли вони.

Тоді сама Герда перестала цьому вірити.

- Я взую свої нові червоні черевички,- сказала вона якось уранці,- ті, яких Кай ні разу не бачив, і піду до річки спитати про нього.

Було дуже рано. Вона поцілувала бабусю, яка ще спала, взула червоні черевички і побігла сама-самісінька за місто, прямо до річки.

- Це правда, що ти взяла мого маленького товариша? Я подарую тобі мої червоні черевички, якщо ти віддаси мені його назад.

І дівчинці здалося, що хвилі якось дивно кивають їй. Тоді вона скинула свої червоні черевички, найдорожчу річ, яка в неї була, і кинула їх у річку. Але черевички впали якраз коло берега, і хвилі відразу винесли їх на землю. Ріка ніби не хотіла брати у дівчинки її найдорожчу річ, бо не могла повернути їй Кая. А дівчинка подумала, що кинула черевички не досить далеко, влізла в човен, який гойдався в комишах, стала на краєчок корми і знову кинула черевички з воду. Човен не був прив'язаний і відштовхнувся від берега. Дівчинка хотіла швидше вистрибнути на землю, але, поки пробиралася з корми на ніс, човен відійшов уже далеко від берега і швидко поплив за течією.

Герда дуже перелякалась, почала плакати і кричати, але ніхто, крім горобців,, не чув її. Горобці ж не могли перенести її на землю, вони тільки летіли за нею вздовж берега і, ніби бажаючи її втішити, цвірінчали: «Ми тут! Ми тут!»

Човен плив за водою далі й далі. Герда сиділа смирно в самих панчішках, її червоні черевички пливли за човном, але не могли наздогнати. [88]

Обидва береги ріки були дуже красиві. Цвіли чудові квіти, стояли високі розлогі дерева, на луках паслися вівці та корови. Але ніде не видно було жодної людини.

«Може, річка несе мене до маленького Кая!» -подумала Герда, повеселішала, підвелася на ніжки і довго милувалася гарними зеленими берегами. Аж ось вона припливла до великого вишневого садка, в якому стояла маленька хатинка під солом'яною стріхою з дивними червоними і блакитними віконцями. Перед дверима виструнчились два дерев'яні солдати і віддавали рушницями честь усім, хто проходив мимо. Герда гукнула їм - вона думала, що солдати живі. Але, звичайно, вони нічого не відповіли. Човен підплив зовсім близько, трохи не до самого берега.

Дівчинка гукнула ще голосніше. З хатинки вийшла, спираючись на костур, стара-престара бабуся у великому солом'яному капелюсі, на якому були намальовані дивні квіти.

- Ах, бідна маленька дитинка! - сказала стара.- Як це ти потрапила на таку велику річку і запливла так далеко?

З цими словами бабуся зайшла у воду, зачепила костуром човен, притягла його до берега і висадила Герду.

Герда дуже зраділа, що опинилася на землі, хоча трошки й побоювалася старої.

- Ну, ходімо, розкажеш мені, хто ти така і як сюди дісталась! - сказала бабуся.

Герда почала про все їй розповідати, а бабуся похитувала головою і повторювала: «Хм, хм!» От дівчинка скінчила і спитала бабусю, чи не бачила вона Кая. Та відповіла, що він ще не проходив тут, але, напевне, йтиме, так що дівчинці нема чого сумувати - хай краще покуштує вишень (та подивиться на квіти в саду, вони кращі, ніж намальовані в якій завгодно книжці з малюнками, і кожна з квіток уміє розповідати казки. Тут бабуся взяла Герду за руку, повела до себе в хатинку і замкнула двері на ключ. [89]

Вікна були високо від підлоги і всі різнокольорові - червоні, блакитні, жовті, тому сама кімната світилася дивним різнобарвним світлом.

На столі стояла корзина зі стиглими вишнями, і Герда могла їсти їх досхочу. Поки вона їла, бабуся розчісувала їй волосся золотим гребінцем. Волосся кучерявилось і оточувало золотим сяйвом свіженьке, кругле, як троянда, личко дівчинки.

- Давно вже я хотіла мати таку милу маленьку дівчинку! - сказала бабуся.- Ото побачиш, як добре ми заживемо з тобою.

І чим довше вона чесала кучері дівчинці, тим більше забувала Герда свого названого братика Кая. Стара жінка вміла чарувати. Але вона не була лихою чарівницею. Вона чарувала тільки трошки, для розваги, а зараз їй дуже захотілося лишити Герду в себе. Тому вона пішла в садок, торкнулася своїм костуром усіх троянд, і ті, як стояли розквітлі й пишні, так і опустилися глибоко-глибоко в землю, і сліду від них не стало. Бабуся боялась, що Герда, побачивши троянди, згадає про свої, а потім про Кая і втече від неї.

Зробивши свою справу, бабуся повела Герду в квітник. Які пахощі, яка розкіш! Тут було стільки найрізноманітніших квітів кожної пори року. У цілому світі не могли б відшукати книжки з малюнками, барвистішими і прекраснішими за цей квітник. Герда стрибала від задоволення і гралась між квітів, поки сонце не сіло за високими вишневими деревами. Тоді бабуся поклала її в гарненьке ліжечко з червоними шовковими подушками, набитими блакитними фіалками. Дівчинка заснула, і її снилися чудові сни.

Другого дня Герді знову дозволили гратися серед квітів на сонечку. Так минуло багато днів. Герда знала кожну квіточку, та хоч їх було й багато, їй все-таки здавалося, що якоїсь не вистачає. Але якої?

Одного ранку вона сиділа і розглядала солом'яний капелюх бабусі, на якому були намальовані квіти. Найкращою серед них була троянда,-бабуся забула її стерти, [90] коли загнала інші живі троянди під землю. От що значить неуважність.

- Як, тут нема троянд? - скрикнула Герда і побігла шукати їх по клумбах. Шукала, шукала і не знайшла жодної!

Тоді дівчинка сіла на землю й заплакала. Теплі сльози впали якраз на те місце, де стояв раніше один з кущів троянд. Як тільки сльози змочили землю - вмить з неї виріс кущ, такий же свіжий, квітучий, як і раніше.

Герда обняла його, поцілувала троянди і раптом згадала про ті чудові троянди, що цвіли у неї вдома, а разом з ними і про Кая.

- Ой, як я забарилася! - сказала дівчинка.- Адже мені треба шукати Кая! Чи не знаєте ви, де він? - спитала вона у троянд.- Чи ви вірите тому, що він умер і не повернеться більше?

- Він не вмер! - сказали троянди.- Адже ми були під землею, куди йдуть усі померлі, але Кая між ними нема.

- Дякую вам! - сказала маленька Герда і пішла до інших квітів, заглядала в їхні чашечки й питала: «Чи не знаєте ви, де Кай?»

Але кожна квітка грілася на сонечку і думала тільки про свою власну казку або історію, їх наслухалася маленька Герда багато, але жодна з квіток не сказала ні слова про Кая.

. І вона побігла на кінець садка. Хвіртка була зачинена на засув. Але Герда так довго смикала заіржавілий засув, що він піддався, хвіртка відчинилася, і дівчинка так, як була босоніж, побігла шляхом.

Разів зо три вона оглянулася назад, але ніхто не гнався за нею. Нарешті, дівчинка втомилася, сіла на камені й поглянула навкруги: літо вже минуло, настала пізня осінь, а в чарівному садку бабусі, де завжди сяяло сонце і цвіли квіти всіх часів року, цього й не було помітно.

- Ой, як же я забарилася! Уже осінь надворі. Ні, спочивати не можна! - сказала маленька Герда і знову рушила в путь. [91]

Ой, як втомилися і нили її маленькі ніжки. Як холодно та вогко було навколо. Довге листя на вербі зовсім пожовкло, туман сідав на нього великими краплинами і стікав, немов дощ, на землю. Листя падало одне за одним. Лише терен стояв, укритий ягодами, але такими терпкими!

Яким же сірим, сумним здавався цілий світ!

 

ОПОВІДАННЯ ЧЕТВЕРТЕ

ПРИНЦ І ПРИНЦЕСА

Герді знову довелося сісти перепочити. На снігу прямо проти неї стрибнув великий ворон. Він довго-довго дивився на дівчинку, киваючи її головою, і, нарешті, заговорив:

- Кра-кра! Дррррастуй!

Краще вимовити людською мовою не вмів, але, видно, бажаючи дівчинці добра, спитав її, куди це вона бреде по світу сама-самісінька. Слова «сама-самісінька».Гер-да зрозуміла дуже добре і відчула відразу все їхнє значення. Вона розповіла воронові про своє життя і спитала, чи не бачив він Кая.

Ворон замислено похитав головою і сказав:

- Можливо! Можливо!

- Та невже? Справді? - гукнула дівчинка і трохи не задушила ворона поцілунками.

- Спокійніше, спокійніше! - сказав ворон.- Я гадаю, що це був Кай. Але тепер він, напевне, забув тебе з своєю принцесою.

- Хіба він жив у принцеси? - спитала Герда.

- А от послухай! - сказав ворон.- Тільки мені дуже важко розмовляти по-вашому. От якби ти розуміла воронячу мову, я б тобі розповів про все далеко краще.

- Ні, цього мене не вчили! - мовила Герда.- Моя бабуся - та все розуміє і теж, напевне, вміє розмовляти цією мовою. [92]

- Ну, нічого! - сказав ворон.- Розповім, як зумію, хоч і погано.

І він розповів про все, що тільки знав.

- У цій країні, де ми зараз з тобою сидимо, є принцеса, така розумна, що й сказати не можна. Вона прочитала всі газети на світі і вже забула все, що прочитала,- отака розумна! Нещодавно сиділа вона на своєму троні, а це, між іншим, як кажуть, не так уже приємно, і почала наспівувати пісеньку: «Чом мені не вийти заміж?»

«А й насправді»,- подумала вона і вирішила вийти заміж. Але вона хотіла мати чоловіка, який би зумів підтримати розмову, коли з ним заговорять, а не такого, що вміє тільки пишатися, бо це дуже нудно. От барабаном скликали всіх придворних дам і оголосили бажання принцеси. Усі вони були дуже задоволені. «Це нам до вподоби! Ми й самі недавно про це думали!» - казали вони. Ти можеш повірити кожному моєму слову,- додав ворон,- у мене є наречена, вона гуляє цілком вільно по всьому палацу і все мені розповідає.

Його наречена, звичайно, була також ворона. Адже кожен шукає собі дружину до пари, от і ворон обрав ворону.

- Другого дня всі газети вийшли з рамкою з сердечок і з вензелями принцеси. В газетах було оголошено, що кожен молодий чоловік приємної зовнішності може з'явитися в палац і поговорити з принцесою. Того, хто буде триматися цілком вільно, як дома, і буде найкрасномовніший з усіх, принцеса візьме собі за чоловіка.

- Так, так,- повторив ворон, - ти можеш мені повірити, це так само вірно, як те, що я тут сиджу. Народ юрбою ринув до палацу. Давка, штовханина! Але ні в кого нічого не вийшло ні першого, ані другого дня. На вулиці всі говорили дуже добре, а тільки-но ступали на поріг палацу і бачили гвардію, усю в сріблі, а на сходах лакеїв у золоті, великі освітлені зали,- як одразу їх брав острах. От і стоять тоді перед троном, де сидить принцеса, і не можуть нічого вимовити, тільки повторюють останнє слово, що сказала принцеса. А їй же зовсім не те було [93] потрібно! Справді, ніби їх всіх обпоювали дурманом! А як тільки вони виходили за ворота, знову могли розмовляти. Від воріт до дверей палацу тягнувся довгий-пре-довгий хвіст людей, я сам був там і бачив це! - вів ворон далі.- їм хотілося їсти й пити, але з палацу їм не винесли навіть склянки води. Правда, хто був розумніший, той про запас узяв з собою бутербродів, але не ділився з своїм сусідом, думаючи про себе: «Хай виглядають охлялими - принцеса не візьме їх».

- Ну, а Кай, маленький Кай? - спитала Герда.- Коли ж він прийшов? Був і він у натовпі?

- Чекай, чекай! Тепер ми саме дійшли до нього. Це було на третій день. З'явився невеликий чоловік, ні в кареті, ні верхи, а просто прийшов пішки, і прямо у палац! Його очі блищали, як твої. Волосся у нього було довге, але одягнений він був бідно.

- Це Кай! - зраділа Герда.- Так, я знайшла його! - і вона заплескала в долоні.

- За спиною у нього була невеличка торбинка! - продовжував ворон.

- Ні, це, напевне, були його саночки,- сказала Герда,- він пішов з дому з саночками.

- Можливо,-, мовив ворон,- я не роздивився як слід. Але я добре знаю від моєї нареченої, що, зайшовши в палац і побачивши гвардію у сріблі, а на сходах лакеїв у золоті, він анітрішечки не збентежився, кивнув їм головою і сказав: «Нудно, напевне, стояти на сходах, я краще піду в кімнати!» Таємні радники і генерали ходили босоніж, розносячи золоті блюда, та це його не турбувало.

- Це, напевне, Кай! - скрикнула Герда.- Я знаю, у нього були чоботи. Я сама чула, як вони рипіли, коли він приходив до бабусі.

- Так, вони рипіли здорово! - продовжував ворон.- Зовсім сміливо підійшов він до принцеси, яка сиділа на Дерлині, завбільшки з веретено, а всі придворні дами з своїми фрейлінами, і фрейліни цих фрейлін, і всі кавалери з своїми камердинерами, і камердинери цих камердинерів, [94] і їхні хлопчики-служники стояли навколо. Чим далі хто стояв від принцеси і ближче до дверей, тим пихатіше тримався. На хлопчика-служника, який завжди носить пантофлі, й дивитись не можна було, такий гордий стояв він на дверях.

- Це все, напевне, було луже страшно,- сказала Герда.- А Кай, він сподобався принцесі?

- Він з нею розмовляв так гарно, як я, коли говорю по-воронячи. Це я чув від моєї нареченої. Він тримався вільно і дуже мило. Він заявив, що прийшов не сватати, а тільки послухати мудрі розмови принцеси. Ну, і от вона йому сподобалася, і він їй також.

- Так, це, напевне, був Кай! - сказала Герда.- Він такий розумний, знає усі чотири дії арифметики, навіть з дробами. Ах, проведи ж мене швидше в палац!

- Це легко сказати! - відповів ворон.- Але як це зробити? Стривай, я пораджусь з моєю нареченою. Вона вже щось придумає і скаже нам. Ти думаєш, що тебе так просто і пустять у палац? Аякже, таким маленьким дівчаткам, як ти, не дозволяють туди й заходити.

- Мене пустять! - мовила Герда.- Якби Кай почув, що я тут, він одразу прибіг би за мною.

-- Почекай мене тут коло парканчика,- сказав ворон, кивнув головою і полетів.

Ворон повернувся пізно ввечері.

- Кра! Кра! - закаркав він.- Моя подруга посилає тобі тисячу привітань і оцю маленьку паляничку,- вона взяла її на кухні. Там їх багато, а ти, напевне, голодна. Ну, це неможливо, щоб тебе впустили в палац, ти ж босоніжка. Гвардійці в сріблі і лакеї в золоті цього не дозволять. Але ти не плач. Ти будеш там. Моя подруга знає, як пройти в спальню принцеси з чорного ходу, і знає, де дістати ключ.

Вони пішли садом, довгими алеями, де падало пожовкле листя одне за одним. Коли всі вогні в палаці погасли,. ворон провів дівчинку у маленькі напіввідчинені двері.

О, як билося серце Герди від страху і палкого бажання побачити Кая! Дівчинка ніби збиралася зробити щось [95] лихе, а вона ж тільки хотіла взнати, чи живий її маленький Кай. Так, він повинен бути тут! Герда так живо уявляла собі його розумні очі, довге волосся, усмішку... Як він усміхався їй, коли вони бувало сиділи поряд під кущами троянд! А як зрадіє він тепер, коли побачить її, почує, який довгий шлях пройшла вона ради нього, дізнається, як сумували за ним усі рідні... Ах, вона відчувала і радість і страх!

Та ось вони вже на сходах.

На шафі горіла лампочка, а на підлозі сиділа ручна ворона і озиралася на всі боки. Герда вклонилася їй, як учила робити її бабуся.

- Мій наречений розповів мені про вас стільки хорошого! - сказала ручна ворона.- «Повість вашого життя», як це звуть, теж дуже зворушлива. Чи. не можете ви взяти лампу, а я піду вперед. Ми підемо прямо і нікого тут не зустрінемо.

- А мені здається, хтось іде за нами! - сказала Герда, і в ту же хвилину повз неї пролетіли якісь тіні: коні з розпущеними гривами і тонкими ногами, мисливці, дами та кавалери верхи. ,

- Це сни! - сказала ручна ворона.- Тим краще для нас - зручніше буде роздивитися сонних. Я сподіваюся, що, коли ви будете в пошані та честі, ви покажете, що у вас благородне серце.

- Це цілком зрозуміло! - сказав лісовий ворон. Тут вони увійшли в першу залу, всю оббиту рожевим атласом та заткану квітами. Повз дівчину знову пролинули сни, але так швидко, що вона, не встигла роздивитися вершників. Зали були розкішніші одна за одну - просто можна було засліпнути. Нарешті, вони дійшли до опочивальні. Стеля її нагадувала верхів'я величезної пальми з дорогоцінним кришталевим листям. З середини стелі спускалася товста золота стеблина, на якій висіли два ліжка, що мали форму лілії. Одне було біле, і в ньому спала принцеса, друге - червоне, і в ньому Герда сподівалася знайти Кая. Дівчинка злегка одгорнула одну з червоних пелюсток і побачила темно-русяву потилицю. [96]

О, це був Кай! Вона голосно вигукнула його ім'я і піднесла лампу до його обличчя. Сни з шумом полетіли геть, хлопець прокинувся і повернув голову.

О! Це був не маленький Кай!

Принц був схожий на нього лише з потилиці. З пелюсток білої лілії визирнула принцеса і спитала, що трапилося. Маленька Герда заплакала і розповіла всю свою історію і все, що зробили для неї ворони.

- Ох, маленька бідолашко! - мовили принц і принцеса, а ворон похвалили і сказали, що вони на них не сердяться, але щоб більше ворони так не робили. Проте ворони мусять одержати нагороду.

- Хочете ви літати на волі,- спитала принцеса,- або мати постійну посаду придворних ворон і все те, що залишається на кухні?

Обидві ворони вклонилися і подякували за постійну посаду тому, що подумали про старість. Вони сказали: «На схилі віку добре мати вірний шматок хліба».

Принц підвівся з свого ліжка і запропонував його Герді. Більше він поки що нічого не міг зробити. Вона склала свої маленькі ручки і подумала: «Які хороші бувають люди і звірі!» Потім заплющила очі і солодко заснула. Сни знову прилинули в опочивальню. Здавалося, вони везли на маленьких саночках Кая, який кивав Герді головою. Але, на жаль, це був лише сон, і все зникло, коли дівчинка прокинулась.

Другого дня її одягли з голови до ніг у оксамит та шовк і пропонували залишитися в палаці і жити з ними, але вона попросила лише маленькі санки з конем і пару чобітків. Дівчинка хотіла знову їхати в далекий світ розшукувати Кая.

їй дали і чобітки, і муфту, і чудове платтячко, а коли вона попрощалася з усіма, до воріт під'їхала карета з чистого золота. Герб принцеси і принца блищав на ній, як зірка, кучери, лакеї, форейтори,- їй дали і форейторів,- усі були в маленьких золотих коронах. Принц і принцеса посадили її в карету і побажали щасливої дороги. Лісовий ворон, який вже одружився з ручною вороною, проводжав [97] її перші три милі і сидів у кареті поряд з дівчинкою- він не міг їхати, сидячи спиною до коней. Ручна ворона стояла на дверях і махала крилами. Вона не поїхала проводити дівчинку, бо в неї боліла голова з того часу, як мала постійну посаду і багато їжі. У кареті було повно пряників і кренделів, а в ящик під сидіння поклали фрукти і горіхи.

- Прощавай! Прощавай! - кричали принц і принцеса, і Герда заплакала, і ворон також. Так проїхали вони перші три милі. Тут і ворон попрощався з дівчинкою. Це була тяжка розлука. Ворон злетів на дерево і махав своїми чорними крилами доти, доки карета, блискуча, як сонце, зникла з очей.

 

ОПОВІДАННЯ П'ЯТЕ

МАЛЕНЬКА РОЗБІЙНИЦЯ

Вони їхали темним лісом, але карета світила, наче ліхтар, і засліпила очі розбійникам, а вони цього не стерпіли.

- Золото! Золото! - закричали вони, кинулись на карету, схопили коней, убили маленьких служників та кучера і витягли з карети Герду.

- Яка ситенька, яка маленька, напевне, горішками відгодована! - сказала стара розбійниця з довгою колючою бородою і волохатими бровами, що насунулись на очі.

- Жирненька, як молоденький баранчик! Яка ж це вона на смак!

І вона витягла гострий блискучий ніж. Це було жахливо!

- Ай! - закричала вона раптом, її вкусила за вухо власна донька, що сиділа у неї за спиною і була така свавільна та дика, просто страх!

- Ах ти, жахливе дівчисько! - закричала мати і не встигла убити Герду.

- Вона гратиметься зі мною,- сказала маленька розбійниця,- [98] і віддасть мені свою муфту, своє гарне платтячко і спатиме зі мною в моєму ліжку.

І дівчинка знову так вкусила матір за вухо, що та підстрибнула і закрутилась на одному місці. Розбійники зареготали:

- Ач, як танцює з своїм дівчиськом!

- Я хочу сісти в карету! - закричала маленька розбійниця і одразу здійснила своє бажання, тому що була дуже розбещена і уперта. Вона і Герда сіли в карету і помчали в глиб лісу по пнях та камінні. Маленька розбійниця була така на зріст, як Герда, але дужча за неї, ширша в плечах і смаглява. Очі в неї були чорні, вони дивилися якось сумно. Вона обняла Герду за стан і сказала:

- Вони не вб'ють тебе, поки я на тебе не розсерджуся. Ти принцеса?

. - Ні,- сказала Герда і розповіла про все, що їй довелося пережити і як вона любить маленького Кая.

Маленька розбійниця подивилася зовсім серйозно на неї, злегка кивнула головою і мовила:

- Вони не вб'ють тебе, навіть коли я розсерджуся на тебе,- я краще сама уб'ю тебе!

І вона витерла сльози Герді, а потім сховала обидві руки в її гарненьку муфточку, м'яку та теплу.

От карета зупинилася. Вони в'їхали на подвір'я розбійницького замка. Він весь згори донизу потріскався, гайвороння вилітало з великих щілин. Вибігли величезні бульдоги, і здавалось, кожен з них може проковтнути людину. Вони підстрибували високо вгору, але не гавкали. Це їм було заборонено.

Посеред величезної зали, з напівзруйнованими закуреними стінами та кам'яною підлогою, палав вогонь. Дим підіймався до стелі і сам собі шукав виходу. Над вогнем , кипів у величезному казані суп, а на рожнах смажилися зайці та кролики.

- Ти спатимеш цю ніч зі мною, коло моїх маленьких звіряток! - сказала розбійницька дівчинка.

Дівчаток нагодували і напоїли, і вони пішли в свій куток, де лежала солома, вкрита килимами. [99]

Вище над ними, на жердинках та перекладинах, сиділо більше сотні голубів. Усі вони, здавалося, спали, але, коли підійшли дівчатка, трохи заворушилися.

- Вони всі мої! - сказала маленька розбійниця, схо-. пила швидко одного і потрусила так, що той замахав крилами.- Поцілуй його! - гукнула вона, сунувши голуба Герді прямо в обличчя.- А ось тут сидять лісові пустуни! - продовжувала вона, показуючи на двох голубів, що сиділи у невеличкій заглибині стіни, за дерев'яними ґратами.- Ці двоє - лісові пустуни! їх треба тримати замкненими, а то враз полетять. А от мій любий дідуганчик «Б»,- і дівчинка потягла за роги прив'язаного до стіни північного оленя в блискучому мідному нашийнику.- Його теж треба тримати на прив'язі, бо втече. Щовечора я лоскочу його під шиєю моїм гострим ножем,- він дуже цього боїться.

І маленька розбійниця витягла з розколини в стіні довгий ніж і провела ним по шиї оленя. Бідна тварина почала брикатися, а дівчинка зареготала і потягла Герду до постелі.

- Хіба ти спиш з ножем? - спитала її Герда, з острахом дивлячись на цю річ.

- Завжди! - відповіла маленька розбійниця.- Хто знає, що може трапитися. Але розкажи мені ще про маленького Кая і про те, як ти мандрувала по світу.

І Герда розповідала знову все спочатку, а лісові голуби воркотіли вгорі, в своїй клітинці; інші голуби вже спали. Маленька розбійниця обняла однією рукою Герду,- в другій у неї був ніж,- і захропіла. Але Герда не могла заплющити очей. Вона не знала, чи вб'ють її, чи залишать живою.

Розбійники сиділи навколо вогню, співали й пили вино, а стара розбійниця перекидалась. О, як страшно було дивитися на це маленькій дівчинці! Раптом лісові голуби сказали:

- Курр! Курр! Ми бачили маленького Кая. Біла курка несла на спині його саночки. Він сидів у санках Снігової Королеви, вони їхали лісом, коли ми ще лежали в [100] гнізді. Вона дихнула на маленьких голуб'ят, і, крім нас двох, усі вмерли. Курр! Курр!

- Що ви там говорите нагорі? - скрикнула Герда.- Куди поїхала Снігова Королева? Ви знаєте про це?

- Вона поїхала, напевне, в Лапландію,- відповіли голуби,- адже там завжди сніг і лід. Спитай у північного оленя, що стоїть на прив'язі.

- Так, там завжди сніг і крига, там так чудово, прекрасної-сказав північний олень.- Там можна стрибати на волі по величезних, блискучих, крижаних полях, там стоїть літнє шатро Снігової Королеви. Але її найулюбленіший палац коло Північного полюса, на острові, що зветься Шпіцберген.

- О Кай! Маленький Кай! - зітхнула Герда.

- Лежи тихо,- сказала маленька розбійниця,- а го я штрикну тебе ножем.

Вранці Герда розповіла їй, що чула від лісових голубів. Маленька розбійниця серйозно подивилася на Герду, кивнула головою і сказала:

- Ну, хай буде так... Хай буде так. А ти знаєш, де Лапландія? - спитала вона у північного оленя.

- Хто ж це може знати краще за мене? - відповів олень, і очі в нього заблищали.- Там я народився і виріс, там стрибав по снігових полях.

- Так слухай! - сказала Герді маленька розбійниця.- Бачиш, усі наші пішли, вдома одна мати, але трохи згодом вона засне. Тоді я дещо для тебе зроблю.

Дівчинка стрибнула з ліжка, обняла матір, смикнула. її за бороду і сказала:

- Доброго ранку, мій любий козлику!

А мати нащипала їй ніс так, що він почервонів і посинів, але все це робилося з великої любові.

Коли стара хильнула з сьомої пляшки і захропла, маленька розбійниця підійшла до північного оленя і сказала:

- Я ще могла б довго розважатися з тобою, бо ти дуже смішний, коли тебе лоскочуть гострим ножем, але нехай вже буде так. Я відв'яжу тебе і випущу на волю. Ти [101] можеш утекти в свою Лапландію, але за це ти мусиш віднести до палацу Снігової Королеви цю дівчинку, там її названий братик. Ти, звичайно, чув, що вона розповідала. Вона говорила досить голосно, а ти завжди підслухуєш.

Північний олень застрибав від радості. Маленька розбійниця посадила на нього Герду, міцно прив'язала її про всяк випадок і підсунула під неї м'яку подушечку, щоб було зручніше сидіти.

- Ну, хай вже буде так,- сказала вона далі,- візьми назад твої хутряні чобітки, бо буде холодно. А муфту я вже лишу собі, надто вона гарненька. Проте мерзнути я тобі не дам. Ось материні рукавиці, вони тобі будуть аж по лікті. Засувай в них руки. Ну, ось тепер рука у тебе, як у моєї матері.

Герда плакала від радості.

- Терпіти не можу, коли скиглять! - сказала маленька розбійниця.- Тепер тобі треба дивитися весело. Ось на тобі ще дві хлібини й окорок. Ти не будеш голодувати.

І хлібини, й окорок вона прив'язала до оленя. Потім маленька розбійниця відчинила двері, заманила усіх величезних собак у дім, перерізала своїм гострим ножем вірьовку, якою був прив'язаний олень, і сказала йому:

- Ну, біжи! Тільки бережи маленьку дівчинку! Герда простягла маленькій розбійниці обидві руки у величезних рукавицях і сказала:

- Прощавай!

Північний олень помчав через пні та каміння лісом, болотами, степами так швидко, як міг. Вовки вили, круки кричали.

- фук! фук! - почулося раптом з неба, і воно ніби зачихало вогнем.

- Ось моє рідне північне сяйво! - сказав олень.- Дивись, як світить!

І він побіг далі, не зупиняючись ні вдень, ні вночі. Хліб вони вже з'їли, окорок також і, нарешті, опинилися в Лапландії. [102]

 

ОПОВІДАННЯ ШОСТЕ

ЛАПЛАНДКА І ФІНКА

Олень зупинився коло жалюгідної хатинки. Дах спускався до самої землі, а двері були такі низенькі, що людям доводилося пролазити в них рачки. Дома була одна стара лапландка, вона смажила при світлі лойового каганця рибу. Північний олень розповів усю історію Герди, але спочатку свою власну,- вона здавалася йому далеко важливішою. А Герда так задубіла від холоду, що й говорити не могла.

- Ах ви, бідолахи!-сказала лапландка.- Вам ще далеко треба бігти. Доведеться пройти миль сто, поки дістанетеся Фінляндії, де Снігова Королева живе на дачі і щовечора запалює блакитні бенгальські вогні. Я напишу кілька слів на сухій рибі-трісці, паперу в мене немає, а ви віднесете її фінці, яка живе в тих місцях і краще за мене навчить, що треба робити.

Коли Герда зігрілася, наїлася і напилася, лапландка написала кілька слів на сухій рибі-трісці, наказала Герді добре її берегти, потім прив'язала дівчинку до спини оленя, і той знову побіг.

- Фук! Фук! - знову лунало в повітрі. Цілу ніч спалахувало чудове блакитне північне сяйво. Так добіг олень з Гердою до Фінляндії і постукав у димар фінки - дверей у неї зовсім не було.

Всередині було так жарко, що фінка, маленька жінка, була майже гола. Вона швидко стягла з Герди все плаття, рукавиці й чобітки,- інакше Герді було б надто жарко,- поклала оленю на голову крижинку і почала читати те, що було написано на сухій рибі-трісці. Вона прочитала все з початку до кінця тричі, поки не вивчила напам'ять, і потім сунула тріску в казан з супом. Адже риба ще могла згодитися, а у фінки нічого даремно не пропадало.

Тут олень розповів спочатку свою історію, а потім історію Герди. Фінка кліпала розумними очима, але не казала ні слова. [103]

- Ти дуже мудра жінка! - сказав олень.- Ти мож ш зв'язати однією ниткою всі чотири вітри. Коли шкіпер розв'яже один вузол - повіє холодний, розв'яже другий - розгодиниться, а розв'яже третій і четвертий - зніметься така буря, що поламає на трісочки дерева. Чіт не даси ти для дівчинки такого напою, що надав би їй силу дванадцяти богатирів? Тоді б вона подолала Снігову Королеву.

- Силу дванадцяти богатирів? - сказала фінка.- Аякже! Хіба це допоможе їй? - Тут вона взяла з полиці великий сувій паперу і розгорнула його. На ньому стояли якісь дивні письмена. Фінка почала читати їх і читала, доки піт не виступив у неї на чолі.

Олень, знову почав просити за Герду, а сама Герда дивилась на фінку такими зворушливими, повними сліз очима, що та знову закліпала, відвела оленя в куток кімнати і, міняючи йому лід на голові, прошепотіла:

- Маленький Кай справді у Снігової Королеви, але він дуже задоволений і щасливий і думає, що це найкраще місце на світі. А все тому, що в нього в серці і в оці сидять скалки дзеркала, їх треба викинути, інакше він ніколи не буде людиною, і Снігова Королева назавжди матиме над ним владу.

- А ти не можеш допомогти чим-небудь Герді, щоб вона стала сильнішою за всіх?

- Я не можу дати їй більше сил, ніж у неї є зараз. Хіба ти не бачиш, яка велика її сила? Хіба ти не бачиш, що їй підкоряються і люди, і тварини? Адже вона боса обійшла півсвіту. Не в нас позичати їй сили. Сила - в її серці. Якщо вона сама не зможе пройти у замок Снігової Королеви і вийняти з серця Кая скалки, ми не зможемо й поготів. За дві милі звідси починається сад Снігової Королеви. Віднеси туди дівчинку і спусти коло великого куща, що стоїть на снігу вкритий червоними ягодами, і швидко повертайся назад, не барися ні хвилинки.

З цими словами фінка посадила Герду на спину оленя, і той побіг що було сили. [104]

- Ай, я без теплих чобітків! Ай, я без рукавиць! - закричала маленька Герда, вона згадала про них, опинившись на лютому морозі. Але олень не смів зупинитися, поки не добіг до куща з червоними ягодами. Тут він спустив Герду, поцілував її прямо в губи, і по щоках його побігли великі блискучі сльози. Бідна Герда залишилася одна, на лютому морозі, без чобіток, без рукавиць.

Вона побігла як тільки могла швидко вперед. Назустріч їй линув цілий полк снігових пластівців, але вони не падали з неба, небо було зовсім ясне, і на ньому палало північне сяйво. Ні, вони неслися по землі просто на Герду і, наближаючись, ставали все більші та більші.

Герда згадала великі гарні сніжинки під збільшувальним склом, але ці були далеко більші, страшніші, вони були живі і мали різну форму. Це були передові загони війська Снігової Королеви. Одні нагадували потворних їжаків, другі - стоголових змій, треті - товстих ведмежат з настовбурченою шерстю, але всі були блискучо-білі, всі були живі снігові пластівці. Герді було так холодно, що кожен подих відразу перетворювався в густий туман.

Але нам треба подивитись, що ж було в цей час з Каєм. Він і не думав про Герду і найменше про те, що вона йде до нього.

 

ОПОВІДАННЯ СЬОМЕ

ЩО БУЛО В ЗАМКУ СНІГОВОЇ КОРОЛЕВИ , І ЩО ТРАПИЛОСЯ ПОТІМ

Стіни замку Снігової Королеви збудувала метелиця, вікна й двері пробили буйні вітри. Тут було більше сотні зал, наметених віхолами, найбільша тяглася на багато-багато миль. Північне сяйво освітлювало всі ці зали, і всі вони були такі великі, пустинні, такі крижанохолод-ні і блискучі! Веселі розваги ніколи не заглядали сюди, Ніколи не влаштовувались тут ведмежі бали з танцями під музику завірюхи, бали, на яких білі ведмеді показали [105] б свою грацію та вміння ходити на задніх лапах; ніколи не збиралися погуляти в карти; не сходились побазікати за чашкою кави біленькі кумасі-лисички.

Ні, холодно, порожньо і пустинно було завжди в залах Снігової Королеви. Північне сяйво спалахувало і світило так правильно, що можна було точно розрахувати, коли світло збільшиться і коли зменшиться. Посередині найбільшої пустинної безконечної снігової зали було замерзле озеро. Крига тріснула на ньому на тисячу шматків, рівних і правильних, ніби це було навмисне зроблено. Посередині озера сиділа Снігова Королева, коли була вдома.

Вона казала, що сидить на дзеркалі розуму і що це єдине і найкраще дзеркало на світі. Маленький Кай зовсім посинів, майже почорнів від холоду, але не помічав цього,- поцілунки Снігової Королеви зробили його нечутливим до холоду, а його ж серце було крижиною. Кай грався плескатими крижинками, складаючи з них різні фігури. Є така гра - складання фігур з дерев'яних дощечок, вона зветься китайською. Кай теж складав різні вишукані фігури, але з крижин, і це називалося «льодова гра розуму». В його очах ці фігури були чудом мистецтва, а складання їх - найважливішою справою- Так йому здавалося тому, що в оці в нього сиділа скалка чарівного дзеркала. Він складав з крижин і цілі слова. Але ніяк не міг скласти слово, яке йому особливо хотілося - слово «Вічність».

Снігова Королева сказала йому:

- Якщо ти складеш це слово, ти будеш сам собі володар, і я подарую тобі весь світ і нові ковзани.- Але він ніяк не міг його скласти.

- Тепер я полечу в теплі краї,- мовила якось Снігова Королева.- Подивлюся в чорні казани.- Так вона називала кратери вогнедишних гір - Везувія і Етни.- Я побілю їх трохи. Це добре після лимонів і "винограду.

І вона полетіла, а Кай залишився один в неосяжній пустинній залі, дивився на крижини і все думав, думав, так, що в голові у нього боліло. Він сидів на одному місці [106] такий блідий, непорушний, ніби неживий. Можна було подумати, що він замерз.

В цей час у величезні ворота, що їх пробили буйні вітри, входила. Герда. Вітри тут затихли і лягли, ніби захотіли спати. Вона ввійшла у велику пустинну холодну залу - і побачила Кая.

Вона пізнала його, кинулась йому на шию і крикнула:

- Кай! Милий мій Кай! Нарешті, я знайшла тебе! - Та він сидів тихий, непорушний і холодний.

Тоді Герда заплакала, її гарячі сльози впали йому на груди, пройшли в саме серце, розтопили крижану кору і розтопили скалку чарівного дзеркала. Кай глянув на Герду, і вона заспівала про троянди.

Кай раптом гірко заплакав і плакав так довго й сильно, що скалка витекла з ока разом із сльозою. Тоді він пізнав Герду і зрадів.

- Герда! Мила моя Герда!.. Де ж це ти була так довго? Де був я сам? - він оглянувся навколо.- Як тут холодно, пустинно!

І він міцно притулився до Герди!.. Вона сміялася і плакала від радості. Радість була така велика, що навіть крижини затанцювали. Герда поцілувала Кая в обидві щоки, і вони знову зажевріли, поцілувала його в очі, і вони заблищали, як її власні, поцілувала його руки й ноги, і він знову став бадьорий і дужий.

Кай з Гердою вийшли з пустинного крижаного замка. Вони йшли й говорили про бабусю, про свої троянди, і на їхньому шляху затихали буйні вітри, виглядало сонце. Коли ж дійшли до куща з червоними ягодами, там уже чекав їх північний олень. З ним була молода оле-ниха, її вим'я було повне молока. Вона напоїла ним Кая і Герду і поцілувала їх в губи.

Кай і Герда поїхали спочатку до фінки, відігрілися в її теплій хатинці і дізналися про шлях додому. Потім поїхали до лапландки. Вона пошила їм нові плаття, полагодила сани і поїхала проводжати. Олень з молодою оленихою теж проводжали їх до самого кордону Лапландії, [107] де вже пробивалася перша зелень. Тут Кай і Герда попрощалися з оленями і з лапландкою.

- Щаслива путь! - сказали вони їм.

Почали цвірінчати перші пташки, дерева вкрилися зеленими бруньками. З лісу назустріч їм виїхала дівчина на баскому коні,- Герда його пізнала, бо він колись віз її золоту карету. Дівчина була в яскравій червоній шапочці і з пістолетами за поясом. Це була маленька розбійниця, їй набридло жити дома, і вона захотіла побувати на півночі, а якщо там не сподобається - і в інших частинах світу. Вона відразу пізнала Герду, а Герда її. їм обом було дуже радісно.

- Бач, бродяга! - сказала вона Каєві.- Хотіла б я знати, чи вартий ти того, щоб за тобою бігали на край світу!

Але Герда погладила її по щоці і спитала про принца та принцесу.

- Вони поїхали в чужі землі,- відповіла дівчина.

- А ворон? - спитала Герда.

- Лісовий ворон умер. Ручна ворона залишилася вдовою, ходить з чорною шерстинкою на нозі і жаліється на долю. Але все це дрібниці, а ти краще розкажи, що було з тобою, як ти його відшукала.

І Герда та Кай розказали їй усе, як було.

- Шніп-шнап-шнуре-бассельуре - от і казці кінець!- сказала дівчина і, потиснувши їм руки, обіцяла відвідати їх, якщо коли-небудь заїде в їхні місця. Вона поїхала далі, у далекий світ.

Кай і Герда йшли, тримаючись за руки, і по дорозі, де вони проходили, розквітали квіти, зеленіла трава. Вони побачили високі башти, пізнали велике місто, де вони жили. Вони зійшли знайомими сходами і. ввійшли в кімнату, де все було по-старому: і годинник так само йшов «тік-так», і стрілка так само рухалася.

Але, коли Кай і Герда увійшли в |Іизенькі двері, вони помітили, що за цей час встигли стати дорослими людьми. Троянди цвіли і заглядали з даху у відчинене вікно, там стояли і їхні дитячі стільчики. Кай і Герда сіли кожен [108] на свій і взяли одне одного за руки. Холодну, величну красу володінь Снігової Королеви вони забули, як важкий сон.

Так сиділи вони обоє, дорослі, але ще діти, діти серцем, а надворі стояло тепле, радісне літо.

  

 

РУСАЛОЧКА

Далеко, у відкритому морі, вода зовсім синя, наче пелюстки волошок, і прозора, наче скло,- проте й глибоко там! Жоден якір не дістане дна. Багато дзвіниць довелось би поставити одна на одну, щоб верхня могла виднітися з води. Внизу, на самісінькому дні, живуть русалки.

Не подумайте, що там, на дні, лише голий білий пісок,- ні, там ростуть дивовижні дерева й квіти, з такими гнучкими стеблинами та листям, що вони ворушаться, як живі, при найменшому русі води. Риби, великі й маленькі, мелькають між гіллям, зовсім так, як у нас у повітрі пташки. У найглибшому місці стоїть палац морського царя. Стіни його з коралів, а великі гостроверхі вікна з найпрозорішого янтарю, а дах з черепашок, які відкриваються і закриваються від припливу та відпливу. Це дуже красиво, тому що всередині кожної черепашки лежить сяюча перлина, навіть єдина з них була б багатою оздобою в короні королеви.

Морський, цар давно уже овдовів, і хазяйством відала стара мати, жінка розумна, але дуже горда своїм високим походженням, вона носила на хвості цілу дюжину устриць, тоді як інші знатні дами мали право носить лише по шість.

Проте вона заслуговувала всіляких похвал, особливо тим, що дуже любила своїх маленьких внучок, морських царівен, і піклувалася про них. їх було шестеро, прегарних дівчаток, але кращою за всіх була наймолодша. Вона була ніжна і прозора, немов пелюстка троянди, з очима синіми, ніби глибоке море; але, як і інші русалочки, [109] не мала ніг, і тіло її закінчувалося риб'ячим хвостом.

Цілісінький день царівни бавилися у величезних залах палацу, де на стінах росли живі квіти.

У розчинені янтарні вікна запливали рибки, як у нас інколи до кімнати залітають ластівки; рибки підпливали до маленьких царівен, їли з їхніх рук і дозволяли пестити себе.

Навколо палацу був великий сад з вогненно-червоними і темно-блакитними деревами. Листя і гілля на них весь час коливалося, і плоди сяяли, наче золото, а квіти - як палаючі вогні. Земля була посилана дрібним-дрібним піском, ледь блакитним, як сірчане полум'я. І скрізь на морському дні все мало ледь блакитний відблиск,- можна було подумати, що ти стоїш не на морському дні, а десь високо в повітрі, і вгорі і під ногами - скрізь небо. У безвітря можна було навіть побачити сонце; воно здавалося пурпуровою квіткою, з чашечки якої ллються струмені світла.

Кожна з маленьких царівен мала своє містечко в саду, де могла копати і саджати квіти, які хотіла. Одна зробила собі грядочку квітів у вигляді кита, другій заманулось, щоб її грядка була схожа на маленьку морську русалку, а наймолодша зробила свою грядку круглою, як сонце, і посадила на ній такі ж, як воно, червоногарячі квіти.

Дивною дитиною була ця русалочка - така тиха, задумлива... Сестри її захоплювалися різними дивовижними речами, які потрапляли сюди з розбитих кораблів, а вона, крім своїх палаючих червоних квітів, схожих на сонце, поставила в своєму куточку лише одну прекрасну мармурову статую. Це був чудовий хлопчик з білого чистого мармуру, що опинився на дні моря з якогось загиблого корабля. Вона посадила коло статуї рожево-червону плакучу вербу, верба чудесно розрослась; гілля її звішувалось через статую і хилилось на блакитний пісок. А тінь від гілля здавалася фіалковою і теж хиталася,- здавалось, верхів'я і коріння ніби бавляться і цілуються одне з одним. [110]

Не було більшої втіхи для русалочки, як слухати про життя людей там, нагорі. Стара бабуся мусила розповідати їй усе, що тільки знала про кораблі, міста, про людей, про тварин. Найбільше подобалось русалочці і дивувало її, що квіти на землі пахнуть - не те що тут, у морі! - що ліси там зелені, а рибки, які живуть на деревах, так дзвінко і хороше співають. Бабуся називала рибками пташок, інакше внучки не зрозуміли б її, адже вони ніколи не бачили пташок.

- Коли вам мине п'ятнадцять років,- казала бабуся,- вам теж дозволять випливати на поверхню моря, сидіти при світлі місяця на скелях і дивитися на величезні кораблі, що пропливатимуть мимо, ви побачите ліси й міста.

Саме цього року старшій царівні минав п'ятнадцятий рік. Іншим сестрам - а вони йшли одна по одній - доводилося ще чекати, і найдовше наймолодшій - цілих п'ять років, поки можна буде підійматися з морського дна і дивитися, що робиться на землі. Кожна з них обіцяла розповісти сестрам про те, що найбільше сподобається їй у перший день.

Адже їм не досить було тільки розповідей бабусі - їм хотілося так багато знати!

Та ніхто з них так пристрасно не жадав виплисти швидше на поверхню моря, як наймолодша, тиха, задумлива русалочка, якій доводилося чекати довше за всіх.

Скільки ночей простояла вона коло відчиненого вікна і дивилася вгору крізь морську блакить, де ворушили своїми плавцями і хвостиками риби! Вона могла бачити місяць і зірки. Правда, крізь воду вони здавалися досить блідими, проте далеко більшими, ніж здаються нашим очам.

А якщо інколи над нею линула наче темна хмара, вона знала-це пливе або кит, або корабель з багатьма людьми, їм, звичайно, і на думку не спадало, що під ними, на морському дні, стоїть маленька прекрасна русалочка і простягає до них свої білі ручки. [111]

Нарешті, старшій царівні сповнилось п'ятнадцять років, і їй дозволили піднятися на поверхню моря.

Коли вона повернулась - оповіданням не було краю. Але найкраще - сказала вона - плисти при світлі місяця на піщаному відмілі і милуватися великим містом на березі. Там, ніби сотні зірочок, горять вогні, чути музику, гомін людей, гуркіт екіпажів, там височать гостроверхі вежі, лунають дзвони. Так, саме тому, що їй не можна було туди потрапити, це її вабило найсильніше.

О! Як слухала ці оповідання наймолодша сестра! Пізно увечері, стоячи біля відчиненого вікна і дивлячись крізь блакитно-темну воду, нона тільки й думала про велике місто з усім його гомоном, рухом, і їй здавалося навіть, що вона чує дзвін.

Наступного року і друга сестра одержала дозвіл піднятися з води нагору і плавати, де схоче. Вона виринула в ту мить, коли заходило сонце, і знайшла, що прекраснішого за це видовище не може бути. Усе небо сяяло, немов розтоплене золото,- розповідала вона,- а хмари - о, вона навіть не могла описати словами їхню красу! Пурпурові , фіолетові, вони швидко пливли в небі, але ще швидше, ніж хмари, до сонця летіла, ніби довгий білий серпанок, зграя диких лебедів. Русалочка теж попливла до сонця, але воно поринуло в море, і рожевий відблиск згас на морській поверхні і на хмарах.

Минув ще рік, і випливла третя сестра. Вона була найсміливішою з усіх, тому попливла й широку ріку, що впадала в море. Вона побачила чудові зелені пагорки, вкриті виноградом. Замки і палаци виглядали з прекрасних лісів. Вона чула, як співали пташки, а сонце так сяяло і пекло, що русалка мусила часто поринати в воду, щоб освіжити своє палаюче личко. В невеликій бухті русалка помітила зграйку маленьких людських дітей. Зовсім голенькі, вони бігали і плескалися в воді. Русалка хотіла погратися з ними, але вони злякалися і втекли, а замість них прибігла маленька чорна тваринка, це був собака. Раніше русалка ніколи не бачила собак - собачка [112] так грізно гавкав, що русалка від страху швидше попливла знову у відкрите море.

Але ніколи вона не могла забути чудові ліси, зелені пагорки і гарнесеньких діток, які могли плавати в воді, хоча у них і не було риб'ячого хвоста.

Четверта сестра не була такою сміливою. Вона трималася посередині у відкритому морі і розповідала, що це найкраще! Куди не поглянь, на багато миль навколо море, а небо - ніби перевернутий скляний купол. Вона бачила й кораблі, але тільки здаля, вони здавалися їй чайками, навколо бавилися веселі дельфіни, а величезні кити пускали воду з ніздрів, і здавалося, що навколо б'ють сотні фонтанів.

Та ось надійшла черга п'ятої сестри, її день народження припав на зиму, і тому вона побачила те, чого не бачили, коли випливали вперше, її сестри. Море було зовсім зеленим, і навколо плавали крижані гори, схожі на величезні перлини, тільки далеко вищі, ніж найвищі дзвіниці, збудовані людьми. Гори були найвигадливіших форм і сяяли, як діаманти. Русалка сіла на найвищу, і всі моряки перелякано обходили цю гору, де сиділа вона: а вітер розвівав її довге волосся.

Та надвечір небо затяглось хмарами, замиготіла блискавка, загримів грім, а зчорніле море підносило високо і кидало вниз крижані брили, і вони горіли в червоному світлі блискавок. На всіх кораблях згортали вітрила. Люди металися від жаху. А русалка сиділа спокійно на плавучій крижаній горі і дивилась, як вогневі блискавки зигзагами борознили небо і падали в море.

Взагалі кожна з сестер, яка тільки випливала вперше, була в захопленні від усього нового і, як здавалось їм, прекрасного.

Але, ставши дорослими і одержавши дозвіл плавати скрізь, де хотіли, дівчата швидко звикли до всього і були вже байдужі до того, що бачили. Місяць згодом вони казали, що скрізь добре, але дома найкраще.

Часто увечері всі п'ятеро сестер бралися за руки і випливали зграйкою на поверхню моря. Чудові голоси були [113] у них, таких не буває у людей. І коли здіймалася буря і кораблям загрожувала небезпека, русалки підпливали до них і співали солодко-солодко про те, як прекрасно на морському дні, і просили моряків не боятися спуститися туди до них. Але моряки не могли розібрати слів, їм здавалося, то шумить буря. Та однаково вони не могли б побачити усієї краси на дні морському, адже, коли корабель гинув, люди тонули і вже мертвими припливали до палацу морського царя.

Вечорами сестри рука в руку підіймалися над водою, а найменша русалочка лишалась сама-самісінька, дивилась їм услід, і здавалося, їй дуже хотілося заплакати, але ж у русалок нема сліз, і через це сумувати їм ще важче.

- Ох, коли б мені вже було п'ятнадцять років,- казала вона.- Я знаю, я дуже полюблю той верхній світ і людей, які живуть там.

Нарешті, і їй минув п'ятнадцятий рік.

- От і тебе виростили,- сказала їй бабуся, стара королева-вдова.- Йди сюди, я причепурю тебе так само, як і твоїх сестер.- І вона одягла на голівку русалочці вінець з білих лілей. Кожна пелюстка лілеї була половинкою перлини, потім стара наказала восьми великим устрицям причепитися до хвоста царівни - щоб усі знали про її високе походження.

- Мені боляче від них! - сказала маленька русалочка.

- Що ж, для краси варто потерпіти,- мовила стара. О! З якою охотою скинула б русалочка з себе усі ці розкішні убори і важкий вінець. Червоні квіти з її садка личили б їй далеко більше, та що поробиш!

- Прощавайте] - мовила вона і легко та плавно, наче бульбашка, піднялася з води нагору.

Сонце тільки-но зайшло, коли вона підвела голову над водою, але хмари ще палали пурпуром і золотом, і в блідому рожевому небі засвітилася вечірня зірка, така ясна та прекрасна. Повітря було м'яке й свіже, а море зовсім спокійне. [114]

Неподалечку стояв великий корабель з трьома щоглами, один лише парус здіймався вгору - адже не було навіть маленького вітерця, і скрізь на вантах та реях сиділи матроси. З корабля лунали музика і співи, а коли звечоріло і стало зовсім темно, корабель засвітився сотнями різнобарвних ліхтариків,- здавалося, в повітрі замаяли прапорці всіх націй.

Русалочка підпливла до самої каюти, і коли хвиля підносила її вгору, вона могла зазирнути в прозоре віконце. У каюті зібралось багато пишно вбраних людей, але найкращим був молодий принц з великими чорними очима. Йому, певне, було не більше шістнадцяти років. В той день святкували його народження, тому на кораблі і було так весело та розкішно. Матроси танцювали на палубі, а коли туди вийшов юний принц, сотні ракет знялися в повітря, і стало ясно, як удень. Русалочка дуже злякалась і пірнула в воду, але швидко знову вистромила голівку, і їй здалось, ніби зірки падають до неї з неба.

Ніколи не бачила вона таких вогненних забав: великі сонця крутились навколо, чудові вогненні риби злітали в саме повітря, і все це відбивалось в прозорому тихому морі. На кораблі так було світло, що видно було найменший канат і, звичайно, людей! О! Який гарний був молодий принц! Він тиснув людям руки, сміявся, а музика все лунала й лунала тієї чудової ночі.

Було вже пізно, а русалочка все не могла відвести очей від корабля і прекрасного принца. Різнобарвні ліхтарики погасли, ракети вже не здіймалися в повітря, не гриміли постріли з гармат, тільки глибоко в морі гуло й стугоніло.

Русалочка сиділа на хвилі і гойдалася вгору та вниз, заглядаючи весь час у каюту.

Та от корабль набрав ходу, вітрила напиналися одне за одним. Хвилі дужчали. Надходили великі чорні хмари, вдалині спалахнула блискавка.

О! Насувала страшна негода! Матроси кинулись згортати вітрила. Великий корабель хитало в оскаженілому морі, вода здіймалася, наче величезні чорні гори, що от-от [115] впадуть на щогли. Корабель пірнав, як лебідь, між високими горами і виринав знову на хвилях, що громадилися над ним. Русалочці все це здавалось веселою прогулянкою, але моряки почували себе інакше. Корабль скрипів і тріщав, дошки гнулися від сильних ударів хвиль. Море кинулось на хоробрий корабель, грот-щогла зламалась посередині, наче очеретинка, корабель ліг на бік, і вода полилась в трюм. Лише тепер русалочка зрозуміла небезпеку, їй і самій треба було бути обережною між балок та уламків корабля, що плавали на воді.

На одну мить стало зовсім темно, нічогісінько не було видно, а потім знов спалахнула блискавка, і русалочка пізнала всіх людей на кораблі; кожен рятувався, як міг. Та вона шукала очима тільки принца. Коли корабель зовсім розвалився, вона побачила, як принц тоне в глибокому морі. Спочатку вона навіть зраділа, що він спускається до них, та згадала, що люди не можуть жити в воді, і він припливе мертвим до палацу її батька. Ні! Він не повинен вмерти! Вона попливла між балок та дощок, зовсім забувши, що вони можуть її розчавити. Русалочка то поринала глибоко в воду, то підіймалася високо над хвилями. Та от, нарешті, вона наздогнала принца.

Він майже зовсім знесилів і не міг більше плисти в. бурхливому морі. Його руки і ноги почали слабнути, прекрасні очі закрилися, він би вмер, коли б не з'явилась русалочка. Вона підвела його голову над водою і здалася з ним на волю хвиль - хай несуть їх обох, куди хочуть.

На ранок лиха негода минула, та від корабля не лишилось ані трісочки. Сонце підвелося з води червоне, сяюче, і його проміння ніби повертало щокам принца їхню живу фарбу. Але очі лишалися заплющеними.

Русалочка поцілувала високе гарне чоло, відкинувши з нього волосся, їй здалося, що принц схожий на мармурового хлопчика в її садку, вона поцілувала його ще раз, палко бажаючи, щоб він лишився живим.

Нарешті, вона побачила перед собою тверду землю, високі блакитні гори, вершини яких вкриті були сліпучо-білим снігом, неначе спочивала там зграя лебедів. [116]

Коло самого берега росли чудові зелені ліси, а трохи вище виднілась якась будівля - чи то церква, чи монастир, русалочка не знала, що то. В саду росли лимони і помаранчі, а коло брами височіли пальми. Море утворило тут маленьку бухту, зовсім тиху, але дуже глибоку.

Туди, просто до скельки, на якій лежав білий, нанесений водою пісок, підпливла русалочка з прекрасним принцем. Вона поклала його на пісок, дбайливо піднявши йому голову так, щоб її гріло сонячне проміння.

В цей час задзвонили дзвони у великому білому будинку і в сад вийшло багато молодих дівчат. Тоді русалочка відпливла далі, сховалась за камінням, що стирчало з води, і покрила собі волосся і груди морським шумовинням. Тепер ніхто не міг би розгледіти її личка. Звідти вона почала стежити, що станеться з її бідним принцем.

Незабаром до нього підійшла молоденька дівчина. Вона спочатку дуже злякалась, та лише на одну мить, а тоді покликала багато людей, і русалочка побачила, що принц прийшов до пам'яті і усміхнувся всім навколо. Тільки їй не усміхнувся він, бо не знав, що це вона врятувала йому життя.

їй стало дуже сумно, і, коли принца відвели у великий будинок, вона, зажурена, опустилася під воду і повернулась до батьківського палацу.

Завжди була русалочка тихою та задумливою, а тепер стала ще мовчазнішою. Сестри розпитували, що вона побачила, коли вперше випливла нагору, та маленька русалочка нічого не розповідала їм.

Часто вранці і ввечері припливала вона до того місця, де лишила принца, бачила, як дозріли фрукти в садах і їх зірвали, бачила, як танув білий сніг на вершинах гір, але принца не бачила і щоразу, повертаючись додому, ставала ще сумнішою. Тільки одна втіха була у неї - сидіти в своєму маленькому садку, оповивши ніжними руками мармурову статую, схожу на принца. Русалочка вже не піклувалась про свої квіти, і вони розрослися, ніби в глушині, по всіх стежках, їхні довгі стебла та листя [117] переплелися з гіллям дерев, і в садку стало зовсім темно. Нарешті, вона не могла вже витримати і розповіла про все одній з сестер; одразу узнали про це і інші сестри, а втім, не тільки вони самі, а ще дві-три русалки, які про це нікому не сказали, крім своїх найближчих подруг. Одна з русалок знала дещо про принца - вона також бачила свято на кораблі, знала, звідки принц і навіть де його королівство.

«Ходімо, сестричко!»-мовили інші царівни і, обнявшись, попливли до того місця, де, як розповідали, стояв замок принца.

Палац був збудований з ясно-жовтого блискучого каменю з широкими мармуровими сходами, які спускалися просто до води. Розкішні визолочені куполи височіли над дахом, і між багатьма колонами навколо всього будинку стояли мармурові статуї. Вони здавалися зовсім живими.

Крізь прозоре скло високих вікон видно було шовкові завіси та килими, а всі стіни були прикрашені такими чудовими картинами, що дивитися на них було насолодою. Посередині великого залу бив фонтан, і його бризки здіймалися високо до дзеркального купола, крізь який сонячне проміння падало на воду і на чудові рослини, що росли в басейні.

Тепер знала русалочка, де живе принц, і часто ввечері і вночі припливала сюди сама. Вона підпливала до землі далеко ближче, ніж будь-хто з сестер, і навіть наважувалась пропливати вузьким каналом під розкішний мармуровий балкон, що кидав на воду довгу тінь. Тут вона сиділа подовгу і дивилась на молодого принца, а він гадав, що сидить сам у місячному сяйві.

Вона бачила, як інколи вечорами принц катався з музикантами в розкішному човні, прикрашеному прапорами. Русалочка виглядала з зеленого очерету, вітер розвівав довгий сріблясто-білий серпанок, і коли б її хто побачив, подумав би, що це лебідь розпустив свої крила.

Часто ночами, коли рибалки з смолоскипами виходили в море по рибу, вона чула стільки хорошого про принца. Вона раділа, що врятувала йому життя, коли його напівмертвого [118] кидало на хвилях. Русалочка згадувала, як міцно пригортала вона його голову до своїх грудей і як ніжно його поцілувала.

А він нічого не знав про це, і навіть приснитися вона йому не могла.

Все дужче й дужче починала русалочка любити людей, все сильніше й сильніше тягнуло її до них, тому що їхній світ здавався їй далеко більшим, ніж морський.

Вони могли на своїх кораблях перепливати моря, підніматися на високі гори аж під самісінькі хмари, і земля, якою володіли вони, простягалась з своїми лісами, полями ген-ген далеко, куди далі, ніж сягало її око. Багато про що хотіла вона дізнатись, але сестри не могли дати їй ніякої відповіді. Тоді русалочка звернулась до старої бабусі, яка знала добре «вищий світ», як вона вірно називала землю над водою.

- Якщо люди не тонуть,- питала русалочка,- вони можуть жити вічно? Чи мусять вмирати, як і ми тут, у морі?

- Так,- відповідала стара.- Вони також вмирають, і їхнє життя ще коротше за наше. Ми можемо прожити триста років, але, коли перестаємо існувати, ми перетворюємось у морське шумовиння. Ми не маємо навіть могил наших рідних. Ми, як зелений очерет,- його зріжуть, і він не зазеленіє знову.

- Я віддала б усі свої сотні років, щоб тільки один день побути людиною,- мовила зажурено русалочка.

- Про це ти не повинна думати! - сказала стара.- Нам тут краще, і ми далеко щасливіші, ніж люди там, нагорі.

- Невже нічого не можна зробити, щоб бути людиною? - спитала русалочка.

- Ні,- відповіла стара.- Тільки тоді це можливо, якщо хтось з людей полюбить тебе так, що ти станеш йому дорожчою за батька й матір, якщо всі думки, все серце віддасть тобі і попросить священника з'єднати ваші руки на знак вічної вірності. Але цьому ніколи не бути. Те, що тут, у морі, є красивим - твій риб'ячий хвіст - [119] там, на землі, вважають бридким. Адже вони не розуміються на красі. На їхню думку, щоб бути гарною, треба обов'язково мати дві незграбні підпорки - ноги, як вони називають.

Русалочка глибоко зітхнула і сумно подивилась на свій риб'ячий хвіст.

- Будеш жити і радіти,- сказала стара.- Погуляємо, повеселимося досхочу за ці триста років, що дано нам прожити. Це, справді, не малий час; потім - відпочити буде приємно після смерті. Сьогодні увечері у нас великий бал!

Увечері було виключно розкішне. Нічого схожого ніколи не буває на землі. Стіни і стеля великого танцювального залу були з товстого, але прозорого скла. Сотні велетенських черепашок, рожево-червоних та трав'янисто-зелених з блакитними вогниками, стояли рядами вздовж стін. Вогники освітлювали весь зал і, проникаючи крізь стіни, осявали й море. Можна було бачити безліч риб, великих і маленьких, які підпливали до скляних стін. На одних рибах блищала червона луска, на інших вона сяяла злотом і сріблом.

Посередині зали дзюрчав широкий струмінь, і на ньому танцювали водяні та русалки під власний чудовий спів. Люди на землі не мають таких прекрасних голосів.

Русалочка співала краще від усіх. Всі їй плескали в долоні. І на одну мить радість сповнила її серце, адже вона знала, що кращого голосу нема ні в кого - ні на землі, ні у воді. Але незабаром згадала знову про той верхній світ - вона не могла забути прекрасного принца. Русалочка непомітно вислизнула з батьківського палацу і, в той час коли там танцювали й співали, сіла зажурена в своєму маленькому садку. Крізь воду до неї долинали звуки валторни, і вона думала: «От, напевне, він знову катається там, нагорі, він, якого я люблю більше за батька й матір, він, про якого всі мої думки і в руки якого я віддала б усе щастя мого життя. Я б на все наважилась заради нього! Поки мої сестри танцюють у батьківському палаці, я попливу до морської відьми. Я завжди боялась [120] її, але, може, вона мені щось порадить і допоможе».

І русалочка попливла з свого садка до бурхливого виру, за яким жила відьма. Вона ніколи раніше не плавала по цій дорозі. Тут не росло жодної квітки, навіть морської трави, був тільки голий сірий пісок.

Пісок стелився аж до самого коловороту, де вода крутилася, зовсім як коло шумливого млинарського колеса, і все, що стрічала на шляху, тягла глибоко на дно.

Через цей бурхливий вир мусила переплисти русалочка, щоб потрапити у володіння відьми. Ще треба було проминути великий шматок, вкритий гарячим пузирчастим мулом. Відьма звала це місце своїм торфяним болотом. За ним, серед надзвичайного химерного лісу, стояв дім відьми. Всі дерева і кущі були поліпи - напівтварини, напіврослини. Здавалося, стоголові змії росли з землі. Гілки були довгими, слизькими руками з пальцями, що вигинались, наче черв'яки. Поліпи ворушили кожним суглобом від коріння до вершечка. Все, що потрапляло до них по дорозі, вони міцно хапали своїми щупальцями і вже більше не випускали.

Русалочка зупинилась, її серце стукотіло від страху, вона ладна була повернути, але тут згадала про принца, і це надало їй мужності. Вона міцно зав'язала над головою своє довге легке волосся, щоб поліпи не могли зачепити його, схрестила обидві руки на грудях і попливла так швидко, як тільки може плавати риба в воді, між страшними поліпами, які простягали за нею свої слизяві руки й пальці. Вона побачила, як кожен, наче залізними кліщами, тримає все, що вдавалося йому схопити. Вони тримали білі кістяки людей, які потонули, корабельні рулі, ящики, кістяки тварин і навіть маленьку русалочку, яку вони спіймали і задушили - це було настрашнішим!

Та от вона опинилась на широкій болотяній лісовій галяві, де вовтузились і перекидались великі жирні водяні вужі, показуючи свої противні світло-жовті черева.

Посеред галяви стояв дім, збудований з білих людських кісток. Тут же сиділа сама морська відьма і годувала [121] з рота жабу, як люди годують цукром маленьких канарочок.

Бридких, жирних водяних вужів вона називала своїми милими курчатками і дозволяла їм повзати на своїх грудях.

- Я знаю вже, чого ти хочеш,- мовила морська відьма.- Дурницю ти надумала! Та, проте, хай буде за твоїм бажанням тобі ж на біду, моя прекрасна царівно! Ти хотіла б позбутися свого риб'ячого хвоста і замість нього мати дві підпірки, як у людей, і ходити, для того щоб молодий принц полюбив тебе! - При цьому відьма голосно і противно засміялась, аж змії і жаби скотилися з її грудей додолу і почали там вовтузитися.

- Ти якраз прийшла своєчасно,- вела далі відьма.- Завтра, після того як сонце зійде, я б уже не могла допомогти тобі раніше, ніж через рік. Я приготую тобі один напій, до сходу сонця ти попливеш з ним на землю, сядеш на березі і вип'єш його. Тоді твій хвіст подвоїться і перетвориться, як скажуть люди, в дві чарівні ніжки. Але тобі буде боляче, тобі здаватиметься, ніби гострий ніж ріже тебе наскрізь. Кожен, хто погляне на тебе, казатиме, що ти найчудовіше людське створіння, яке тільки він бачив. Ти збережеш свою легку ходу, жодна танцівниця не ступатиме так плавно, як ти, але при кожному кроці, який ти зробиш, тобі здаватиметься, ніби ти ходиш по гострих ножах і ніби твої ноги обливаються кров'ю. Якщо згодна ти перетерпіти все, я допоможу тобі.

- Згодна,- мовила русалочка тремтячим голосом і подумала про принца.

- Але знай,- сказала відьма,- як тільки ти приймеш людський вигляд, ти вже ніколи не зможеш бути знову русалкою! Ти вже ніколи не поринеш глибоко в воду до своїх сестер і до батьківського палацу. І коли принц не полюбить тебе дужче за батька і матір, так, що всі думки його будуть з тобою, і священник не з'єднає ваші руки, щоб ви були чоловіком і жінкою, першого ж ранку, коли він одружиться з іншою, твоє серце розіб'ється і ти станеш морським шумовинням. [122]

- Я згодна,- сказала маленька русалочка і зблідла, як смерть.

- Але ти повина і мені заплатити,- мовила відьма,- і я хочу не дешево! У тебе чарівний голос тут, на дні морському, і ти гадаєш зачарувати ним принца, але цей голос ти повинна віддати мені. Я хочу мати за мій дорогоцінний напій найкраще, чим ти володієш. Адже я мушу наточити тобі в напій власну кров, щоб цей напій був гострим, як двосічний ніж.

- Але, якщо ти забереш мій голос,- сказала маленька русалочка,- що ж тоді лишиться у мене?

- Твоє чудове личко,- відповіла відьма,- твоя легка хода, твої промовисті очі, якими ти можеш зачарувати людське серце. Ну що, ти вже втратила сміливість? Висунь свій маленький язичок, я відріжу його як плату, і ти одержиш міцний напій.

- Хай буде так! - мовила русалочка, і відьма поставила казан, щоб зварити своє чар-зілля.

- Охайність - перше за все! - сказала вона і витерла казан зміями, зв'язавши їх жмутом. Потім вона роздряпала сама собі груди, і її чорна кров закапала в казан.

Дим приймав найхимерніші форми, навіть страшно було дивитися. Щомиті відьма кидала в казан нові речі, і коли він закипів, здавалося, що то плаче крокодил. Нарешті, зілля зварилося, воно було як найчистіша вода.

- Ось тобі! - сказала відьма і відрізала маленькій русалочці язик. І русалочка стала завсім німою, не могла ні розмовляти, ні співати.

- Якщо поліпи захочуть схопити тебе, коли ти повертатимешся лісом,- сказала відьма,- бризни на них однією краплиною з твого напою, і їхні руки та пальці розлетяться на тисячі шматків.

Та маленькій русалочці не довелося цього робити. Поліпи самі перелякано сахалися від неї, як тільки помічали напій, він блищав в її руках, немов яскрава зірка.

Отак вона швидко поминула ліс, болото і бурливий вир. [123]

Ось і батьківський палац. Смолоскипи давно погасли у великому танцювальному залі. Всі там спали, але русалочка не наважувалась піти до своїх рідних, тепер вона була німа і хотіла назавжди покинути їх. Здавалось, її серце розривалося від туги.

Вона прослизнула в сад і зірвала по квітці з грядки кожної сестри, послала рукою тисячі поцілунків батьківському палацу і піднялась крізь темне синє море нагору.

Сонце ще не зійшло, коли вона побачила замок принца і допливла до мармурових сходів. Місяць сяяв чудовим світлом. Маленька русалочка випила вогнений густий напій, і їй здалося, ніби двосічний меч простромив наскрізь її ніжне тіло; вона впала непритомна і лежала ніби мертва.

Коли над морем засяяло сонце, русалочка прийшла до пам'яті, відчуваючи гострий пекучий біль. Але перед нею стояв прекрасний молодий принц, не відводячи від неї своїх чорних, як вуглинки, очей. Русалочка опустила свої очі додолу і побачила, що в неї нема вже риб'ячого хвоста, а є дві чудові маленькі білі ніжки. Але русалочка була зовсім гола і тому загорнулась у своє густе довге волосся. Принц спитав, хто вона і звідки прийшла. Русалочка дивилася ніжно, але сумно своїми ласкавими темно-синіми очима. Говорити вона не могла. Тоді принц взяв її за руку і повів у замок.

При кожному кроці їй здавалося, як і казала відьма, ніби вона ступає по гострих голках та ножах, але русалочка охоче терпіла це. Вона ж ішла об руку з принцом, легка, мов повітря, і він, як і всі, милувався її дивною легкою ходою.

Русалочку одягли в дорогі шовкові та муслинові вбрання, вона здавалась найкрасивішою за всіх у замку, але була німою,- не могла ні співати, ні розмовляти. Прийшли прекрасні невільниці, одягнені в шовк і в золото, почали співати перед принцом і його батьками. Одна з них співала особливо добре, і принц заплескав їй в долоні і усміхвся. Маленькій русалочці стало сумно, вона знала, [124] що вміла співати далеко краще за всіх. «О, коли б він знав, що я, для того щоб бути з ним, віддала назавжди свій голос...» - думала вона.

Потім невільниці почали танцювати під звуки чудової музики. Тут і русалочка підняла свої прекрасні білі руки, підвелась на кінчики пальців і полетіла по залу в надзвичайному танці. Так ще ніхто ніколи не танцював. З кожних рухом її краса ставала ще помітнішою, а її очі промовляли аж до самого серця більше, ніж співи невільниць.

Усі були в захопленні, а найдужче принц, який назвав її своїм маленьким знайденятком. І русалочка танцювала ще і ще, хоча щоразу, коли її ніжки торкалися землі, їй було так боляче, ніби вона ступала по ножах. Принц сказав, що вона завжди мусить бути коло нього, і їй дозволили спати на оксамитній подушці перед дверима його кімнати.

Він наказав зшити їй хлоп'яче вбрання, і вона могла їздити з ним верхи. Вони їздили запашними лісами, де зелене гілля пестило її плечі, а в свіжому листі співали маленькі пташки. Вони сходили на високі гори, і хоча її ніжки обливалися кров'ю і всі це бачили, та вона сміялася і йшла за принцом на такі вершини, де під ними пропливали хмари, наче зграї птахів, що летять в далекі країни.

Дома, в замку принца, вночі, коли всі спали, вона сходила по широких мармурових сходах униз, опускала свої палаючі вогнем ніжки в холодну воду і думала про рідних там, на дні морському.

Якось уночі пропливли там, де вона сиділа над водою, рука в руку, співаючи журливих пісень, її сестри. Вона кивнула їм. Сестри пізнали її і розповіли, скільки суму вона їм всім завдала. Після того щоночі вони відвідували її, і раз навіть, ген удалині, вона помітила стару бабусю, яка вже багато років не піднімалася на поверхню води, і самого морського царя з короною на голові. Вони простягали руки до неї, але не наважувалися так близько підпливати до землі, як її сестри. [125]

День по дню ставала вона все милішою принцові, він любив її, але любив, як люблять хороше миле дитя, йому й на думку не спадало, що він може зробити її королевою. А вона ж мусила стати його дружиною, щоб не перетворитися в морське шумовиння на ранок після його весілля.

- Хіба ти не любиш мене найдужче від усіх? - здавалось, питали очі маленької русалочки, коли він обнімав її і цілував в прекрасне чоло.

- Так, ти мені наймиліша,- казав принц,- тому що у тебе найкраще серце на світі, ти віддана мені, як ніхто, і ти схожа на одну юну дівчину, яку я бачив один лише раз і, напевне, ніколи вже не побачу. Якось я плив на кораблі, він розбився, хвилі викинули мене на берег коло святого монастиря, де прислужують багато молодих дівчат - наймолодша з них знайшла мене на березі і врятувала мені життя. Я тільки двічі поглянув на неї. Вона єдина, яку я можу полюбити на світі. Але ти схожа на неї і ти майже витіснила її образ з моєї душі. Вона належить святому храму, і ось моя щаслива доля послала мені тебе, ніколи ми з тобою не розлучимось!

«Ох, він не знає, що це я врятувала йому життя,- думала маленька русалочка,- це я винесла його з морських хвиль на .берег і поклала до лісу, де стоїть монастир. Я дивилася, заховавшись у морському шумовинні, чи не прийдуть люди. Я бачила цю гарну дівчину, яку він любить більше за мене! - І русалочка глибоко зітхала, плакати, вона не могла.- Він каже, дівчина належить храму, вона ніколи не повернеться в світ, вони ніколи не зустрінуться. А я з ним, бачу його щодня, я піклуватимусь про нього, любитиму його, віддам йому все життя».

Та от почали гомоніти, що принц має одружитися з красунею, дочкою сусіднього короля, і вже споряджають для мандрівки розкішний корабель.

Принц поїде до сусіда ніби для того, щоб познайомитися з його країною, а насправді, щоб побачити його дочку. Він вирушить з великим почетом. Маленька русалочка хитала головою і сміялася, вона знала думки принца краще за всіх. [126]

- Я мушу їхати! - сказав він їй.- Я мушу побачити прекрасну принцесу, мої батьки хочуть цього, але вони ніколи не примусять мене, щоб я обрав її своєю нареченою. Я не можу її полюбити. Вона не схожа на ту чудову дівчину з монастиря, на яку схожа ти. Якщо мені вже й доведеться колись обирати наречену, я візьму тільки тебе, моє німе знайденятко з промовистими очима.- І він поцілував її рожеві вуста, бавився її довгими розкішним волоссям і пригортав голову до її серця, яке так жадало людського щастя.

- Адже ти не боїшся моря, моє німе дітя? - спитав він, коли вони вдвох стояли на палубі розкішного корабля, що віз їх в сусіднє королівство. І він розповідав про бурі і штилі, про дивовижних морських риб в глибині моря і про все, що бачили там водолази, і русалочка тільки усміхалась, слухаючи його оповідання, бо ніхто ж так, як вона, не знав, як там, на морському дні.

Ясної місячної ночі, коли всі спали, крім рульового, вона сіла на борт корабля.і стала дивитися в прозору воду, їй здалося, вона бачить батьківський палац. Високо на шпилі стояла стара бабуся в срібній короні на голові і дивилась крізь рухливі хвильки води на борт корабля. От випливли і її сестри над водою, вони сумно дивилися на неї і ламали в розпачі свої білі руки. Вона кивнула їм голівкою, усміхнулась і хотіла розповісти, що їй добре.і вона щаслива, але підійшов корабельний юнга, і сестри вмить поринули у глубину, а юнга подумав, що то біле морське шумовиння майнуло на хвилях.

Другого ранку корабель спустив вітрила в гавані розкішної столиці сусіднього королівства. Всі дзвони дзвонили, з високих веж лунали сурми, солдати вишикувалися з блискучими багнетами і прапорами, що майоріли в повітрі.

Щодня влаштовували нове свято. Бали й вечори відбувались один за одним, але принцеси ще не було в столиці. Казали, вона виховувалась десь далеко звідси, в святому монастирі, там навчали її усім королівським чеснотам. [127]

Нарешті, прибула й вона.

Маленька русалочка жадібно вдивлялась в неї і мусила визнати, що ніколи ще не бачила такого красивого і милого личка. Шкіра принцеси була ніжна й чиста, а з-під довгих темних вій всміхалися темно-сині лагідні очі.

- Це ти! - сказав принц. - Це ти врятувала мені життя, коли я як мертвий лежав на березі моря!

І він міцно притиснув до серця свою наречену.

- О, я надто щасливий! - казав він маленькій русалочці.- Найкраще, чого я й сподіватися не міг, тепер здійнилось. Ти радітимеш моєму щастю, адже ти любиш мене найдужче, ніж будь-хто.- І русалочка цілувала його руки, а її серце, здавалося їй, уже зараз розривається. Його весілля мусило принести їй смерть і перетворити в шумовиння на морі.

Усі дзвони задзвонили, герольди їздили по вулицях і оголошували про заручини. Перед алтарями в дорогоцінних срібних лампадах курилися добровонні фіміами. Наречений та наречена подали одне одному руки, і єпископ поблагословив їх.

Русалочка, одягнена в шовк і золото, тримала шлейф молодої, але її вуха не чули святкової музики, її очі не бачили пишної церемонії, вона думала про свою останню передсмертну ніч і про те, що вона втрачала в цьому світі.

Того ж вечора молоді вирушили на корабель. Гармати гриміли, маяли всі прапори, а посередині корабля було влаштовано пишне шатро з золотих та пурпурових тканин з чудовими подушками, там молоді мусили провести свіжу й тиху ніч.

Вітер надув вітрила, й корабель полинув легко і плав-но по прозорому морю.

Коли засутеніло, засвітили різнобарвні ліхтарі, і матроси завели веселі танки на палубі. Русалочка згадала той вечір, коли вона вперше виринула з моря і побачила таку ж розкіш і веселощі, і вона також закружляла в танці.

Вона летіла, ніби ластівка в повітрі, коли її переслідують, і всі захоплено вітали русалочку, бо ніколи вона не [128] танцювала так чудово, її ніжки різало ніби гострими ножами, але вона не відчувала цього, її серце різало далеко болючіше. Вона знала, що останній вечір бачить його, його, для якого покинула своїх рідних, свою батьківщину, віддала свій чарівний голос і щодня переносить нестерпні муки, про які він і гадки не має. Це останню ніч вона дихає одним повітрям з ним, дивиться в глибоке море, зоряне небо.

А на кораблі і веселощі і музика тяглися за північ. Русалочка сміялася і танцювала з думками про свою смерть.

Принц в цей час цілував свою красуню-дружину, а вона гралася його чорним волоссям. Рука в руку вони пішли у своє пишне шатро.

Тихо й спокійно стало на кораблі, тільки рульовий стояв коло руля. Русалочка обперлась своїми білими руками на борт корабля і дивилась на схід, чекаючи ранкової зорі. Перше сонячне проміння, знала вона, уб'є її. Раптом вона побачила своїх сестер, які виринули з моря. Вони були бліді, як і вона, і їхнє довге волосся вже не розвівалося на вітрі, воно було обрізане.

- Ми віддали його відьмі, щоб вона допомогла нам врятувати тебе від смерті в цю ніч. Вона дала нам ніж, ось він! Бачиш, який гострий? До сходу сонця ти встромиш його в серце принца, і коли його тепла кров бризне тобі на ноги, вони зростуться в риб'ячий хвіст, і ти знову станеш русалкою, поринеш глибоко в море і житимеш свої триста років, поки не станеш мертвим морським шумовинням. Поспішай! Або він, або ти - хтось з вас повинен вмерти до сходу сонця! Наша стара бабуся так горює, що загубила все своє сиве волосся, а наше - зрізане ножем відьми. Забий принца і повертайся назад! Поспішай! Бачиш ти рожеву смугу на небі? За кілька хвилин зійде сонце, і ти помреш!

Вони глибоко-глибоко зітхнули і зникли під водою.

Русалочка трохи підняла пурпурову завісу шатра і побачила, що голівка прекрасної молодої лежить на грудях у принца. [129]

Русалка схилилась і поцілувала принца в лоб, подивилась на небо, де ранкова зоря розгорялась все дужче й дужче, подивилась на гострий ніж і знову кинула погляд на принца, а той і вві сні вимовив ім'я молодої дружини: тільки вона одна була в його думках. Ніж затремтів у руках русалочки, вона кинула його геть у море - море зачервоніло. Там, де він упав, здалось, краплини крові виступили на воді. Ще раз поглянула вона на принца напівзгаслим зором і кинулась з корабля в море.

Над морем зійшло сонце; його проміння падало ласкаво й тепло на мертвотно-холодне морське шумовиння, та русалочка не почула смерті. Вона бачила ясне сонце, і над головою її літали сотні чудових прозорих створінь; крізь них вона бачила білі вітрила на кораблі, рожеві хмари на небі, їхні голоси були мелодійні, але такі ніжні, що ніяке людське вухо не могло б вловити їх так само, як ніяке людське око не могло їх побачити.

Русалочка помітила, що й у неї таке ж тіло, як у них, і вона все дужче й дужче відділяється від морського шумовиння.

- Куди ж я йду? - спитала вона, і її голос пролунав, як і цих створінь, так невловимо ніжно, що земна музика не змогла б передати цих звуків.

- До дочок повітря! - відповіли вони.- Ми летимо в жаркі країни, де пекуче чумне повітря душить людей, і навіваємо там прохолоду. Ми розносимо в повітрі пахощі квітів і даємо людям відраду і зцілення. Ти, бідна русалочко, усім своїм серцем прагнула до того ж, що й ми, ти любила й страждала, летімо ж з нами в захмарений світ.

І маленька русалочка підняла свої прозорі руки до сонця, і на її очах вперше з'явилися сльози.

На кораблі знову лунав гомін, вирувало життя. Вона побачила принца зі своєю гарною дружиною, які скрізь шукали її. Сумно дивились вони на хвилююче морське шумовиння, ніби знали, що вона кинулась у хвилі. Невидимо русалочка поцілувала молоду в чоло, усміхнулась принцу і разом з іншими дочками повітря полинула на рожеву хмарку, що пливла в небі. [130]

  

 

ЯЛИНКА

В лісі стояла чудова ялинка. Місце у неї було хороше - сонця й повітря скільки завгодно, а навколо росло багато старших подруг - і ялин і сосон. Але маленька ялинка дуже хотіла швидше вирости! Вона не звертала уваги ні на тепле сонце, ні на свіже повітря, їй було байдуже до селянських дітей, що приходили і щебетали коло неї, збираючи суниці та малину. Часто, набравши повні глечики або нанизавши ягоди на тонкі прутики, вони сідали під ялинкою і казали:

- Ой, яка вона мила, маленька! А деревце і слухати їх не хотіло.

Минув рік, і в ялинки виріс новий рядок пагінців. Минув другий, і додався ще один. По пагінцях і можна було пізнати, скільки ялинці років.

- Ах, якби я вже була такою великою, як інші! - зітхала маленька ялинка.- Я б тоді могла широко розкинути свої віти і бачити своєю верхівкою далеко-далеко! Птахи мостили б гнізда на моїх вітках, а коли б повівав вітерець, я б поважно кивала головою, зовсім як оті великі ялини!

Не раділа вона ні сонцю, ні пташкам, ні рожевим хмаркам, що линули над нею вранці і ввечері.

Приходила зима, і все навколо вкривав сніг, білий та блискучий. Часто пробігав зайчик і навіть перестрибував через ялинку. О, на це вона дуже ображалася!

Але минуло дві зими, а на третю деревце було вже таким великим, що зайцеві треба було оббігати його. «О! Рости, рости, бути великим і старим - це ж найкраще в світі»,- думало деревце. Восени приходили дроворуби і рубали найбільші дерева. Це траплялося щороку, і молоденька ялинка, що тепер уже чимало підросла, тремтіла з жаху, бо великі, розкішні дерева падали з тріском та шумом на землю, гілля їм обрубували, і дерева робилися голими, довгими та тонкими, їх не можна було пізнати. Потім їх клали на сани і везли з лісу. [131]

Навесні, коли прилетіли ластівки та чорногузи, ялинка спитала їх:

- Чи не знаєте ви, куди повезли ті дерева? Може, вам вони зустрічалися?

Ластівки не знали, але чорногуз подивився замислено, кивнув головою і сказав:

- Так, можливо! Я стрівав багато нових кораблів, коли летів з Єгипта. На кораблях були чудові щогли. І гадаю, що то були ті дерева. Від них пахло ялинами. Я привіз вам привіт від них, вони опинились високо, дуже високо!

- О, якби і я швидше виросла, щоб поплавати по морях! А яке ж воно, море? На що воно схоже?

- Ну, про це треба довго розповідати! - сказав чорногуз і полетів.

- Радій з своєї молодості! - казало сонячне проміння.-Радій з свого дужого росту, свого юного життя.

І вітер цілував деревце, роса проливала над ним сльози, але ялинка цього не розуміла.

Взимку, під Новий рік, приїхали люди і зрубали зовсім молоденькі деревця, навіть молодші або рівні з ялинкою, якій так не терпілося швидше вирости. Ці зрубані деревця були прегарнесенькі, їх не обчищали від гілля, а просто клали на сани і везли з лісу.

- Куди їх везуть? - спитала ялинка.- Вони ж не більші за мене, одна навіть далеко менша! Чому залишили на них гілля? Куди вони поїхали?

- Це ми знаємо! Це ми знаємо! - зацвірінькали горобці.- Ми були в місті і заглядали у вікна! Ми знаємо, куди вони поїхали! О! їх чекає така велика розкіш і шана, яку -тільки можна собі уявити. Ми заглядали у вікна й бачили, що їх там знову саджають, але посеред теплої кімнати, і прикрашають чудовими речами: золоченими яблуками, медовими пряниками, іграшками і тисячами свічок.

- А потім? - спитала ялинка і затремтіла всіма гілками.- А потім? Що було з ними потім?

- Потім ми не бачили! Але це було надзвичайно! [132]

- А може, й я піду таким блискучим шляхом? - раділа ялинка.- Це ще краще, ніж плавати по морю! Я просто знемагаю від нетерпіння. Хоч би швидше знову прийшла зима! Тепер уже я стала такою ж високою та густою, як і ті, що були зрубані торік! О, якби я вже лежала на санях! Якби я вже стояла в теплій кімнаті в усіх цих прикрасах та розкоші! А потім? О! Далі буде ще краще, ще прекрасніше, інакше навіщо і прикрашали б мене? Це-мусить бути щось величне, чудове! Але що? О, я так нудьгую! Я сама не знаю, що зі мною!

- Радій нам! - казали сонячний промінь й повітря.- Радій з своєї молодості та волі!

Але вона не раділа, а все росла й росла І Взимку і влітку стояла вона зеленою, темно-зеленою. Люди, що бачили її, говорили:

- Чудове деревце! .

І от взимку, під свято, цю ялинку зрубали найпершу.

Сокира глибоко вгрузла в її стовбур, і дерево зі стогоном упало на землю. Ялинка відчула такий Тііль, таку слабість, що не могла й подумати ні про яке щастя, їй було сумно розлучатися з рідним лісом, з тим куточком, де вона виросла. Вона знала, що більше не побачить ні своїх любих подруг, ні маленьких кущиків, ні квітів, а може, навіть і пташок! Не такий уже приємний був цей - від'їзд.

Деревце отямилось тоді, коли його разом з іншими ялинками вивантажували у дворі і якась людина сказала:

- Яка чудова! Ми візьмемо тільки цю!

. Прийшли служники, взяли ялинку і внесли у велику гарну залу. Скрізь на стінах висіли портрети, а біля каміна1 стояли великі китайські вази з левами на кришках. Там ще стояло крісло-гойдалка, шовкова софа, на великому столі було повно книжок з малюнками та іграшок - «на тисячу тисяч рігсдалерів* - не меншеє,- так принаймні казали діти. А ялинку поставили у велику діжку з . піском; ніхто не міг помітити, що це була діжка, бо її [133] прикрасили зеленою матерією і поставили на барвистий килим. О, як тріпотіла ялинка. Що ж це буде тепер?

[* Стара монета в Данії.]

Прийшли дівчата і почали прикрашати ялинку. На гілочках повісили маленькі сітки, сплетені з різнокольорового паперу. Кожну сіточку наповнили цукерками. Золочені яблука та горіхи звисали вниз, ніби вони на ялинці і виросли. На гілках прикріпили тисячі червоних, синіх і білих свічечок.

Ляльки, зовсім як живі маленькі чоловічки,- ялинка ніколи не бачила таких раніше,- загойдалися в зелені, а високо, на самому вершечку, прив'язали золоту зірку. Це було чудово, надзвичайно!

- Увечері,- казали всі,- сьогодні увечері ялинка засяє!

«О! - думала ялинка.- Хоч би швидше вечір! Хоч би швидше засвітили свічки! А що ж буде далі? Може, з лісу прийдуть інші дерева, щоб милуватися мною? Може, горобці прилетять до вікон? А може, я тут міцно приросту і стоятиму так, прикрашена, і взимку і влітку?»

Не багато вона знала!..

Від напруженого чекання у неї навіть заболіла кора, а це для дерева так само, як для нас, коли болить голова.

Нарешті, засвітили свічки.

Який блиск! Яка розкіш! Ялинка затремтіла всіма гілочками - якась свічечка підпалила одну гілку. Ялинка боляче обпеклася.

- Ай-яй-яй! - закричали дівчата і швидко загасили вогонь.

Більше ялинка не насмілювалася тремтіти. Це було дуже страшно!

А найдужче вона боялася позбутися хоч однієї з своїх прикрас. Весь цей блиск просто приголомшував її. Та от раптом розчинилися широко двері, і в кімнату вбігла юрба дітей. Вони всі ніби хотіли повалити ялинку. За ними поважно увійшли дорослі. Маленькі діти зупинилися, наче прикипіли до місця, але лише на одну мить, а далі [134] у нестримній радості вони загомоніли так, що у вухах задзвеніло, затанцювали навколо ялинки і почали зривати один подарунок за одним.

«Що вони роблять? - думала ялинка.- Що це значить?»

Свічки догоріли до самих гілочок, їх погасили, і тоді дітям дозволили обібрати ялинку. О! Вони накинулися на неї так, що гілля затріщало. Якби ялинку не прикріпили раніше верхівкою з золотою зіркою до стелі, вони б, напевне, звалили її.

Діти знову почали танцювати навколо ялинки з своїми чудовими іграшками в руках. Ніхто не дивився на ялинку, крім старої няні, та й та видивлялася тільки, чи не залишилося на гілках яблука або фініка.

- Казку! Казку! :- закричали діти і потягли до ялинки маленького товстого чоловіка. Він сів під ялинкою і сказав:

- От ми і в лісі. До речі, і ялинка матиме користь - послухає з нами! Але я розкажу тільки одну казку. Що ж ви хочете послухати - про Іведе-Аведе чи про Клумпе-Думпе, який хоч і впав з драбини, але все-таки знову повернув собі шану і здобув наречену - красуню-принцесу?

- Про Іведе-Аведе! - закричали одні.

- Про Клумпе-Думпе! - закричали інші.

Такий галас та гомін зчинився! Тільки ялинка мовчала й думала: «А про мене забули? Чи, може, мені більш нічого робити?»

Так воно й було. Вона вже зробила те, що мала зробити!

Товстенький чоловік розповів про Клумпе-Думпе, який хоч і упав з драбини, але знову повернув собі шану і одружився з принцесою. Діти плескали в долоні і кричали: «Ще розкажи, ще!» Вони хотіли послухати ще казку і про Іведе-Аведе. Але довелось задовольнитися одним Клумпе-Думпе.

Ялинка стояла зовсім тиха та замислена. Лісові пташки ніколи не розповідали такого. [135]

«Клумпе-Думпе упав з драбини, але все ж таки одружився з принцесою! Так он як трапляється на світі! - думала ялинка і вірила, що це правда, бо розповідала ж про це така приємна людина.- Так, так! Хто знає! Може, і я впаду з драбини, а потім здобуду красуню!»

І вона раділа, думаючи, що завтра знову її уквітчають свічечками, іграшками, золотом і фруктами.

«Завтра я вже не тремтітиму! - думала вона.- Я радітиму з моєї розкоші. Завтра я знову почую казку про Клумпе-Думпе, а може, ще й про Іведе-Аведе».

І ялинка стояла цілу ніч тиха та замислена.

Вранці прийшли служники й дівчата.

«Зараз почнуть мене прикрашати»,- подумала ялинка, але її витягли з кімнати, поволокли по сходах на горище і поставили в темний куток, куди зовсім не проходило денне світло.

«Що ж це значить? - подумала ялинка.- Що я тут робитиму? Що ж я тут можу побачити і почути?» І вона притулилася до стіни і все думала, думала.Часу для цього- було досить, бо минали дні й ночі, а ніхто не приходив сюди.

Одного разу тільки прийшли люди і поставили на горищі якісь ящики. Дерево стояло в темряві непомітне. Здавалося, про нього зовсім забули.

«Зараз надворі зима,- думала ялинка,- земля тверда і вкрита снігом, люди не можуть мене тепер посадити. Тому я й мушу постояти тут до весни. Це розумно придумано! Які люди добрі! Якби тільки не було тут так темно і так жахливо самотньо! Нема навіть жодного маленького зайчика! Як було добре в лісі, коли навколо лежав сніг і стрибали зайчики! Навіть коли вони стрибали через мене, хоча тоді мені й було це неприємно. А тут, нагорі, так жахливо самотньо!»

- Пік-пік! - сказала маленька мишка і шмигнула з нірки, а за нею ще кілька. Вони почали обнюхувати ялинку і лазити по її вітах.

- Страшенний холод,- сказали мишенята,- а то було б тут добре! Правда, стара ялино? [136]

- Я зовсім не стара! - відповіла ялинка.- Є багато дерев, далеко старших за мене.

- Звідки ти прийшла сюди? - спитали миші.- І що ти знаєш? - Вони були дуже цікаві.- Розкажи нам про найкраще місце на землі! Ти там була? Чи була ти коли-небудь в коморі, де лежить на полицях сир, а під стелею висить окіст, де можна танцювати, по лойбвих свічках, там, куди входиш худою, а виходиш товстою?

- Цього я не знаю! - сказала ялинка.- Але я знаю ліс, де сяє сонце і співають пташки!

І ялинка розповіла їм усе про свою юність. Маленькі миші ніколи не чули нічого подібного. Вони послухали і сказали:

- Ой, як багато ти бачила! Яка щаслива ти, була!

- Я? - здивувалася ялинка і замислилась над усім тим, про що сама зараз розповіла.- Так, можливо, це були дуже веселі часи!

А далі.вона розказала про вечір, коли її прикрасили свічками й цукерками.

- О,- сказали маленькі миші,- яка були ти щаслива, стара ялино?

- Я зовсім не стара! - заперечила . ялинка.•- Мене тільки цю зиму взяли з лісу. Я зараз саме на порі. Я недавно виросла!

- Як гарно ти розповідаєш! - сказали мишенята.

І другої ночі прийшли ще чотири маленькі мишки, яким теж хотілось послухати ялинку, і чим більше ялинка розповідала, тим ясніше згадувала своє минуле. Вона думала: «Це були дуже веселі часи! Але ж вони мусять повернутися! Адже Клумпе-Думпе упав з драбини і все-таки здобув принцесу. Може, й я дістану принцесу!»

І деревце згадувало маленьку гарненьку берізку, що росла, в лісі, недалеко від нього. Берізка здавалася деревцю справжньою красунею-принцесою.

- Хто це Клумпе-Думпе? - спитали маленькі миті. Тоді ялинка розповіла їм всю казку. Вона запам'ятала її слово в слово. [137]

Мишенята від задоволення стрибали трохи не до самої верхівки ялини.

Другої ночі прийшло ще багато мишей, а в неділю навіть дві пацючихи. Але вони вирішили, що казка зовсім не цікава, і це було дуже неприємно мишам, хоч і вони вже не захоплювались казкою так, як раніше.

- Ви знаєте тільки одну цю історію? - спитали пацючихи.

- Тільки одну! - сказала ялинка.- Я її чула в мій найщасливіший вечір. Але тоді я не знала, яка була щаслива.

- Дуже жалісна історія! А ви нічого не знаєте про сало, про лойові свічки? Ніякої історії про комору?

- Ні! - відповіла ялинка.

- Ну, дякуємо вам! - сказали пацючихи і пішли. Маленькі мишки теж розбіглися, і ялинка зітхнула:

- Це було так гарно, коли вони сиділи навколо мене, жваві, маленькі мишенята, і слухали, що я розповідаю. Тепер і це минулося!.. Та вже тепер я не промину свого і повеселюся досхочу, коли мене винесуть звідси.

Якось уранці прийшли люди прибрати горище. Витягли ящики, а за ними й деревце. Спочатку досить грубо кинули його на підлогу, потім служник потяг сходами вниз, де сяяв день.

«Ну, починається знову життя!» - подумала ялинка. Вона відчула свіже повітря, перше сонячне проміння і опинилася надворі.

Все це сталося дуже швидко. Деревце навіть забуло подивитися само на себе - так багато було цікавого навколо. Двір межував з садом, і все цвіло там. Через парканчик звішувались свіжі й ароматні троянди, цвіли липи, літали й квірікали ластівки.

- Квір-вір-віт! - але це вони квірікали не до ялинки.

- Тепер я заживу! - раділа ялинка і широко розправила свої віти. Ох, як вони посохли і пожовкли! Ялинка лежала в кутку, між бур'яном та кропивою. Зірка з золотого паперу ще висіла на її вершечку і сяяла на сонці. [138]

Надворі весело гралися ті самі діти, що танцювали навколо ялинки на святі і так раділи з неї. Найменший побачив і зірвав золоту зірку.

- Подивіться, що залишилося на цій гидкій, старій ялині! - сказав він і наступив на її гілки так, що вони аж затріщали під його чобітками.

А ялинка дивилася на квітуче, свіже життя в саду. Вона оглянула себе і захотіла повернутися в свій темний куток, на горище. Вона думала про свою свіжу юність у лісі, про веселий святковий вечір і про маленьких мишеняток, що радісно слухали казку про Клумпе-Думпе.

- Минулося! Минулося! - казало дерево.- Було б тоді радіти, а тепер усе минулося!

Прийшов чоловік і порубав дерево. Вийшла ціла в'язка дров. Як запалали вони під великим казаном!

Дерево глибоко зітхало, і кожен подих був як негучний постріл. Прибігли діти, сіли коло вогню, дивилися і кричали:

- Піф! Піф!

А ялина, важко зітхаючи, згадувала літній день у лісі або зимову ніч, коли сяяли- зірки. Вона згадувала святковий вечір і Клумпе-Думпе - єдину казку, яку вона чула і вміла розповідати. Так вона і згоріла.

Хлопчики гралися в саду, і найменший начепив собі на груди золоту зірку, ту, що прикрашала ялинку в її найщасливіший вечір. Той вечір минув, і ялинці прийшов кінець, і нашій історії також.

Кінець, кінець, як усім історіям на світі.

 

 

ЛЬОН

Льон стояв у цвіту. У нього були такі гарні блакитні квіти, ніжні, як крила метелика, навіть ще ніжніші. Сонце гріло його, хмарки поливали дощем. І це було для льону однаково, як для маленьких дітей, коли їх скупає, а потім поцілує мама. Від цього діти стають завжди кращі, і льон також. [139]

- Люди кажуть, що в мене чудовий вигляд, що я виріс такий високий і міцний,- казав він,- з мене буде прекрасне полотно. Ах, який я щасливий! Я найщасливіший від усіх. Я почуваю себе дуже добре і знаю, що з мене вийде щось хороше. Як сонячний промінь оживляє мене! Як дощик годує і надає сил! Звичайно, я невимовно щасливий, мабуть, найщасливіший!

- Так, так, так! - сказали жердини з тину.- Ти не знаєш світу; але ми його вже знаємо, бо з нас вже стирчать кілки.- І вони жалібно заскрипіли:

Шніп, шнап, шнурре,

Бассельуре!

Оглянутися не встигнеш,

Як вже пісеньці кінець!

- Ні, не так швидко кінець,- сказав льон,- завтра знову світитиме сонце або знову піде дощ. Я почуваю, як я росту, як я квітну. Я найщасливіший!

Але якось прийшли люди, схопили льон за вершечок і вирвали з корінцями. Це було боляче. Потім кинули його в воду, наче хотіли втопити. З води потрапив він у вогонь, наче хотіли його засмажити; це було жахливо!

- Не можна .ж, щоб завжди було добре! - казав льон.- Треба пережити, щоб порозумніти!

Але ставало все гірше. Льон м'яли, чесали - та хіба ж. він знав, як те все зветься, що з ним робили? Потім потрапив він на самопрядку.

Снур-снур!.. Просто неможливо було зібратися з думками.

«Я був дуже, дуже щасливий,- думав він, незважаючи на всі свої муки.-Треба бути радісним і вдячним за все те хороше, чим я користався. Треба... Треба. Ох»! І він повторював це, поки не потрапив на ткацький верстат.

З нього вийшов великий шматок прекрасного полотна. Весь льон до останньої стеблинки обернувся на цей шматок.

- Та це ж чудово! Про це я й мріяв! Ні, мені таки щастить. Жердини нічого не розуміють з своїми: [140]

Шніп, щнап, шнурре...

Бассельуре!

Пісенці зовсім не кінець: вона саме починається спочатку. Це ж надзвичайно! Я трохи перетерпів, але ж з мене дещо й вийшло. Я найщасливіший у світі. Який я тепер міцний і довгий, м'який та білий! Це зовсім інша справа, ніж бути тільки рослинкою з квіточками. Про мене далі не піклувалися, і я мав би воду тільки тоді, коли б ішов Дощ. Тепер мене як слід обслуговують. Щоранку мене перегортають, дівчата щовечора поливають з поливальника, кажуть, що я найкраще полотно у всьому селі. Щасливішим я не можу бути! Потім взяли полотно в хату, і воно потрапило під ножиці.

Ну й попало йому! Його різали, його Кроїли, його кололи голками!

Це зовсім не було приємно!

Але полотно при цьому перетворювалось на дванадцять штук тієї частини білизни, якої не називають вголос, але мусять мати всі люди. Ціла дюжина вийшла з нього!

- Ні, подивіться! От тепер з мене вийшло щось корисне! Ось яке моє призначення! Ах, це ж чудово! Для цього варто жити. Це справжня радість. Нас усіх дванадцять, але все ж ми - єдине ціле, дюжина. Яке це невимовне щастя!

Роки минали, і білизна подерлася.

- Повинен же коли-небудь настати кінець,- казала кожна штука.- Я трималася б з охотою довше, але не можна ж хотіти неможливого.

їх подерли на ганчірки.

Вони вже думали, що це їм кінець - так їх рубали на шматочки, м'яли, били і варили.

Вони самі не зовсім розуміли, що з ними робили,, але раптом вони стали прекрасним білим папером.

- Ай, це ж несподіванка, і така приємна несподіванка! - сказав папір.- Я ще тонший, ніж раніше, і на мене писатимуть! Яке щастя мені припало! Справді, воно невимовне. [141]

І на ньому написали прекрасні оповідання, і той, хто слухав їх ставав розумнішим і добрішим. Це було велике щастя, що люди могли прочитати їх.

- Це більше, ніж я мріяв, коли був маленькою квіткою на полі. Хіба я міг думати, що принесу людям стільки радості і знань. Я навіть сам цього не збагну, але це справді так. Щоразу, коли я думаю, що пісеньку вже скінчено, я переходжу до кращого життя. Напевне, я вирушу в подорож по всьому світу, щоб мене могли прочитати всі люди. Напевне, буде так. Колись у мене були блакитні квіточки, тепер кожна квітка розцвіла прекрасною думкою. Я найщасливіший!

Але папір не послали подорожувати по світу. Він потрапив до друкарні. І все, що було на ньому написано, надрукували не в одній, а в багатьох сотнях книжок, і тому далеко більше людей мали користь і втіху, ніж коли б це був один списаний папірець, що мусив обійти весь світ і загинути на півдорозі.

«Звичайно, це найдоцільніше,- думав списаний папірець.- Я житиму дома, на відпочинку, мене шануватимуть, як стару бабусю. Адже я бережу все, що написано. Слова лилися на мене прямо з пера. Я лишусь дома, а книжки мандруватимуть по світу, по всіх усюдах. Це дуже розумно! Ні, який я радий, який я щасливий!»

Потім папір зв'язали і поклали в шафу.

- Після праці добре відпочити,- сказав він задоволено,- треба зібратися з думками про своє життя. Ну, що хорошого ще трапиться? Я йду вперед. Все завжди йде вперед.

Але одного дня весь папір поклали в грубку, щоб спалити, бо він ні на що. вже не був придатний. І всі діти з того будинку зійшлися до вогню, їм хотілося подивитись, як горітиме папір, і дивитись на червоні іскри.

- Ой! - скрикнув папір і звився великим вогненним полум'ям так високо в повітря, як ніколи льон не міг піднести свої маленькі квіти, і там виблискував і сліпив, як ніколи не змогло б сліпити біле полотно. Літери стали вогняним шрифтом, і всі слова й думки знялися полум'ям. [142]

- Ну, тепер прямим шляхом до сонця! - радів він. Діти танцювали навколо і співали:

Шніп, шнап, шнурре,

Бассельуре!

От і пісні кінець!

Коли полум'я згасло, від паперу залишився тільки чорний попіл.

Але ніби й попіл співав:

- Пісенька ніколи не скінчиться. От що найчудесніше! Ми знаємо це, і тому ми найщасливіші.

Але діти не почують жодного слова, а коли б і почули - не зрозуміли б його. Та й не треба! Не все ж одразу знати дітям!

  

 

ЦИГАНСЬКА ГОЛКА

Жила собі на світі циганська голка. Вона уявляла себе такою тонкою і так пишалася, ніби була справжньою швацькою голкою.

-- Будьте уважні, бо ви мене тримаєте,- сказала циганська голка пальцям, які вийняли її з шухлядки.- Не впустіть мене. Якщо я впаду на підлогу, мене, напевне, ніхто не знайде, я така тонка!

- Та невже! - сказали пальці і міцно схопили її за стан.

- Бачите, я іду з цілим почтом,- сказала циганська голка і потягла за собою довгу нитку, але на нитці не було вузлика.

Пальці встромили голку прямо в куховарчин черевик - на ньому тріснула шкіра, і дірку треба було зашити.

- Це чорна робота,- сказала голка.- Я не пройду наскрізь. Я зломлюся.

І справді зломилася.

- Хіба я не казала! - говорила вона.- Я надто тонка! «Тепер вона нікуди не годиться!»-подумали пальці, але все-таки мусили міцно тримати її, тому що куховарка [143] накапала на голку сургучу ї заколола свою хустку,

- От тепер я вже брошка! - сказала голка.- Я ж добре знала, що здобуду пошану. «В кому щось є, з того щось вийде».

І вона нишком про себе засміялася, хоч ніколи ще ніхто не бачив, щоб циганські голки сміялися.

Вона сиділа і гордо оглядалася на всі боки, ніби їхала в кареті.

- Дозвольте спитати, ви з золота? - спитала вона сусідку-шпильку.- У вас дуже мила зовнішність і власна голівка. Але надто маленька. Ви постарайтеся виростити її, бо не в кожного ж буває сургучна головка.

При цьому голка так гордо випросталася, що вилетіла з хустки прямо в раковину, куди куховарка саме виливала помиї.

- Ну, я вирушаю в мандрівку! - сказала циганська голка.- Аби тільки мені не загубитися?

Але вона, звичайно, загубилася.

- Я надто тонка, я не створена для цього світу,- сказала вона трохи згодом, лежачи у вуличній канаві.- Але я добре усвідомлюю, хто я така, і це мене завжди втішає.

І голка, як і раніше, трималася прямо і не втрачала гарного настрою.

Багато всякої всячини пропливало повз неї: тріски, соломинки, шматки старих газет...

- Подивіться, як пливуть! - казала циганська голка.- Вони й не знають, що лежить під ними. Дивіться, як пливе трісочка, вона й не думає ні про що на світі, крім себе! Он пливе соломинка. Ні! Як вона крутиться, як крутиться! Ой, не задавайся так, ти легко можеш наткнутися на каменюку! Он пливе шматок газети. Вже давно й забули, що там надруковано, а він як високо несеться! А я-сиджу тобі тихо й смирно. Я знаю, хто я така і чим залишуся.

Якось коло неї щось заблищало, і циганська голка уявила, що то діамант. Але то була скалка від пляшки. Та вона блищала, і тому циганська голка повернулася й [144] заговорила до неї. Вона назвала себе брошкою і спитала її:

- Ви, напевне, діамант?

- Так, до певної міри.

Обидві вони думали одне про одне, що вони дуже цінні, і говорили між собою про те, як то багато на світі пихи та бундючності.

- Я жила в шухлядці в одної панночки,- казала циганська голка.- Ця панночка була куховарка. На кожній руці в неї було по п'ять пальців. Таких гордих, як ці пальці, я ніколи не бачила. А вони ж існували лише для того, щоб виймати мене з шухлядки і класти назад в шухлядку.

- Що, на них був якийсь блиск? - спитала склянка.

- Блиск? - мовила голка.- Ні! Саме чванство, їх було п'ять братів, всі уроджені «пальці». Вони стояли гордо один за одним, хоч були неоднакові. Правда, один, крайній,- «Товстопуз» - короткий та товстий - виходив з ряду. У нього був лише один, згин на спині, і він міг робити лише один поклін. Але він казав, що як його відрубають у людини, то та людина вже не годиться для військової служби. Другий - «Тикун-Ласун» - тикав скрізь: і в солодке, і в кисле, показував ще й на місяць і натискував на перо, коли треба було писати. Третій - «Довгань» - дивився на всіх згори вниз. «Золотоперст»- четвертий, носив на собі золотий пояс, а останній, малий,- «Пустун-Мізинчик» - нічого не робив і через це був найбільше гордий... Хвастощі були, хвастощі й залишилися, а я ось кинулась в раковину.

- А тепер ми сидимо тут і виблискуємо! - сказала склянка.

У цей час збільшилося води в канаві. Вона линула через край і понесла з собою склянку.

- Ну; вона вирушила! - зітхнула голка.- А я залишилася сидіти,- я надто тонка. Але це моя гордість, моя честь.

І вона сиділа горда, і багато великих думок було ще в неї. [145]

- Я навіть ладна думати, що народилася від сонячного проміння, така я тонка. Справді, здається, сонце шукає мене під водою. Ах! Я така тонка, що навіть мати не може мене відшукати! Якби не тріснуло моє око, я б, здається, заплакала з жалю. Проте - ні, плакати мені не до лиця!

Одного дня прибігли хлопчики й почали копатися в канаві, витягали старі гвіздки, мідяки й інші подібні речі. Вони дуже забруднилися, але це їм подобалося.

- Ай! - закричав один: він наколовся на голку.- Дивись, яка штука!

- Я не штука, а панночка,- сказала циганська голка, але її ніхто не почув. Сургуч зійшов з неї, і вона вся почорніла. Але в чорному все здається стрункішим, і голка думала, що вона ще тонша, ніж раніше.

- Он пливе шкаралупка з яєчка! - закричали хлопці і встромили голку в шкарлупку.

- Чорна на білому фоні,- сказала циганська голка.- Це добре! Тепер принаймні можна побачити мене. Аби тільки не захворіти морською хворобою, а то я не витримаю.

- Проти морської хвороби добре мати стальний шлунок і ніколи не забувати, що ти щось більше за просту людину. Тепер я зовсім отямилася. Чим тонше ти створений, тим більше можеш перенести.

- Крак! - сказала яєчна шкаралупка: її переїхав ломовик.

- Ой! Як давить! - закричала голка.- У мене буде морська хвороба. Я не витримаю! Я зломлюсь! Я зломлюсь!

Але вона не зломилася, хоч її переїхав ломовик. Вона лежала собі спокійно на бруку -ну і нехай собі лежить.

  

 

ВЕЛИКИЙ КЛАУС І МАЛЕНЬКИЙ КЛАУС

В одному селі жили два чоловіки, і обидва вони мали _ однакові імена, їх звали Клаусами. Але в одного було чотири коняки, а у другого лише одна. Щоб не сплутати цих Клаусів, того, хто мав чотири коняки, звали великим Клаусом, а того, хто мав лише одну,- маленьким Клаусом. От послухаємо, що з ними трапилось,- істинна історія!

Цілий тиждень мусив маленький Клаус орати своєю . конячкою поля великого Клауса. За те великий Клаус давав йому своїх чотирьох - проте тільки раз на тиждень, та й то у неділю! Ой, як помахував маленький Клаус своїм батіжком на всіх п'ятьох коней! Адже сьогодні всі вони .були начебто його власні, хоч і на один тільки день.

Сонце весело сяяло, дзвони дзвонили, люди були в святкових вбраннях. Усі вони бачили маленького Клауса, який орав п'ятьма кіньми, і він був з цього дуже задоволений, ляскав батіжком і кричав:

- Но! Но, мої конячки!

- Не смій так казати! - говорив великий Клаус.- Твоя конячка лише одна!

Але, коли хто-небудь проходив повз нього, маленький Клаус забував, що не смів так казати, і кричав:

- Но! Но, мої конячки!

- Слухай, я тебе прошу не казати так! - сказав великий Клаус.- Якщо ти скажеш так ще раз, я стукну твою конячку по голові, і вона зразу здохне.

- Я не буду більше так казати! - відповів маленький Клаус. Але незабаром хтось із знайомих пройшов мимо і привітався до нього, і маленький Клаус подумав, який це у нього пишний вигляд, коли він оре аж п'ятьма кіньми своє поле, ляснув знову батіжком і закричав:

- Но! Но, мої конячки!

- От я тобі понокаю твоїх конячок! - закричав великий Клаус, узяв ціпок та так дав по голові його єдиній коняці, що та впала мертва. [147]

- Ах, тепер нема в мене жодної коняки! - мовив маленький Клаус і заплакав.

Потім здер він з коняки шкуру, добре її висушив, поклав у мішок, закинув мішок за плечі та й пішов у місто продавати.

Йти треба було чимало, та ще великим темним лісом. Як навмисне, була негода, і він зовсім заблукав у лісі. Коли маленький Клаус вийшов на шлях, вже сутеніло, і було однаково далеко - і до міста йти, і додому назад вертатися. До ночі він ні туди, ні сюди не дістався б.

Саме край дороги стояв великий селянський двір. Віконниці в хаті були зачинені, але крізь них світився вогонь.

«Попрошу я тут дозволу переночувати»,- подумав маленький Клаус, підійшов до дверей і постукав.

Хазяйка відчинила, але, дізнавшись, в чім справа, сказала, щоб він ішов своєю дорогою. Чоловіка, мовляв, нема дома, а без нього вона не хоче пускати чужих.

- Ну, доведеться заночувати надворі,- сказав маленький Клаус, коли хазяйка зачинила двері перед його носом.

Коло хати стояв великий стіг сіна, а між стогом і хатою була маленька повітка під плескатою солом'яною стріхою.

«От я там і ляжу! - подумав маленький Клаус, глянувши на стріху.--Це буде чудова постіль, сподіваюсь, . що чорногуз не злетить згори та не вщипне мене за ногу».

Це він подумав тому, що на стрісі стояв чорногуз,- там було його гніздо.

От зліз маленький Клаус на повітку, ліг там і почав повертатися з боку на бік, щоб умоститися зручніше.

Віконниці не щільно затуляли вікна, і він міг бачити всю кімнату. А там стояв великий накритий стіл з вином/ з печенею та чудовою рибою. За столом сиділа хазяйка і дяк-більше нікого. Вона частувала його, а він уминав рибу, бо це була його любима страва.

«От би й мені присусідитись до них»,- подумав маленький Клаус і просунув голову в вікно. [148]

Ой, який чудовий пиріг він побачив! Справді, це було у них якесь свято! Тут він почув, як хтось під'їхав до дому. Це повернувся чоловік хазяйки.

Чоловік хазяйки був дуже доброю людиною, але мав одну особливу рису - він не міг бачити дяків. Досить було йому зустрінути дяка, як він просто казився. Тому-то дяк ходив до його жінки, коли його не було дома, а жінка і частувала його найкращими стравами. Коли вона почула, що повернувся чоловік, злякалася і почала просити дяка влізти в порожню скриню.

Той послухався, бо знав, що хазяїн не може бачити дяків. Хазяйка мерщій поховала всі страви в піч, щоб хазяїн бува не спитав, чому це на столі така вечеря.

- Ох,-- зітхнув маленький Клаус на повітці, побачивши, як зникла вся їжа і питво.

- Хто там нагорі? - спитав селянин і, глянувши туди, побачив маленького Клауса.- Чого ти лежиш там? Іди краще до хати!

Маленький Клаус розповів, як він заблудився, і попросив знову, щоб його пустили переночувати.

- Ну, звичайно! - сказав селянин.- Але спочатку нам треба чимось підживитися.

Жінка зустріла їх дуже ласкаво, накрила стіл і поставила велику миску каші.

Хазяїн був голодний і їв з великим апетитом, але маленький Клаус ніяк не міг відігнати думку про печеню, рибу та пиріг, заховані в печі.

Під столом, коло його ніг, лежав мішок із шкірою коняки, яку він ніс -у місто продавати. Каша йому була не до смаку, от він і наступив ногою на цей мішок, а суха шкура голосно зарипіла.

- Т-сс! - сказав маленький Клаус своєму мішку, але за кілька хвилин знову наступив на нього. Шкіра зарипіла ще голосніше.

- Ей, що там у тебе в мішку? - спитав хазяїн.

- О, це в мене чарівник! - сказав маленький Клаус.- Він каже, щоб ми не їли каші, він наворожив нам повну піч печені, риби та пирогів! [149]

- Отаке! - скрикнув хазяїн, відкрив швидко піч і побачив там чудові страви - все, що туди заховала жінка. Він гадав,, що то наворожив чарівник!

Жінка нічого не могла сказати і витягла все з печі, і обидва вони взялися до печені, до риби, до пирогів. Тоді наступив маленький Клаус знову на свій мішок, і шкіра зарипіла.

- Що він говорить тепер? - спитав хазяїн.

- Він каже,- відповів маленький Клаус,- що наворожив ще три пляшки вина. Вони стоять там, у кутку, за піччю.

Мусила хазяйка і вино поставити. Випив селянин вина, і йому стало дуже весело. Він був би не проти того, щоб мати й собі такого чарівника, який сидить у мішку в маленького Клауса.

- А Чи може він викликати чорта? - спитав хазяїн.- Я б на нього подивився, бо я тепер веселий!

- Звичайно - відповів маленький Клаус,- мій чарівник може все, що я накажу. Правда ж? - спитав він і наступив на мішок так, що той зарипів.

- Ти чуєш? Він каже - так. Але чорт - дуже страшний, краще не треба на нього дивитися.

- Та я його анітрохи не боюсь. А який же він на вигляд?

- Та він викапаний дяк!

- Тьху! - сказав хазяїн.- Отака гидота! Треба вам знати, я бачити не можу дяків! Але що поробиш; я ж знатиму, що це чорт, і мені не буде так противно! До того ж я зараз хоробрий! Тільки хай він не підходить дуже близько!

- От я звелю зараз це моєму чарівникові,- сказав маленький Клаус, наступив на мішок і прихилив до нього вухо.

- Що він каже?

- Він каже, щоб ми відкрили ту скриню, що стоїть у кутку.- Там причаївся чорт, але треба тримати вікно, щоб він не вистрибнув.

- Так допоможіть мені! - попросив хазяїн і підійшов [150] до скрині, де жінка сховала справжнього дяка, який там сидів і тремтів від жаху.

Селянин відчинив трохи віко і заглянув у скриню.

- Тьфу! - закричав він і відскочив назад. - Ну, побачив його, побачив! Точнісінько наш дяк! Та й бридота ж!

Після цього вони ще випили і так випивали до пізньої ночі.

- Чарівника цього ти мені продай! - мовив селянин.- Проси, скільки хочеш, все дам. Справді, хоч цілу мірку грошей!

- Ні, цього я не можу! - сказав маленький Клаус.- Ти ж подумай, скільки я користі маю від цього чарівника.

- Ох, мені так хочеться мати його! - сказав селянин і почав упрошувати маленького Клауса.

- Ну, нехай,- сказав, нарешті, маленький Клаус.- Ти приязно прийняв мене, дав мені переночувати, хай уже чарівник буде твій за мірку грошей, тільки дивись, насипай повніше.

- Це ти одержиш! - сказав хазяїн.- Але скриню ти також візьми, я й години не можу тримати її вдома. Звід- . ки я знаю, може, він і досі сидить там?

Маленький Клаус дав селянинові мішок з висушеною шкурою і одержав за нього мірку грошей. Селянин подарував йому навіть тачку, щоб було на чому везти і гроші, і скриню.

- Бувай здоров! - сказав маленький Клаус і покотив тачку з грішми та скринею, в якій сидів дяк.

По той бік лісу була велика, глибока річка. Вода в ній текла так швидко, що ледве можна було її перепливти. Через річку був перекинутий новий міст.

Маленький Клаус зупинився посередині і сказав навмисне голосно, щоб дяк у скрині почув:

- Навіщо мені ця дурна скриня? Вона така тяжка, ніби камінням напхана. Я тільки заморюся тягнути її далі. Краще кину її в річку. Припливе вона до мене додому - добре, не припливе - також нічого поганого з того не буде! [151]

Взявся він однією рукою за скриню і трошки підняв її, ніби наміряючись кинути в воду. .

- Стривай! - закричав із скрині дяк.- Випусти мене спочатку!

- Ай! - закричав маленький Клаус, удаючи, що він налякався.- Він і досі там. Треба швидше кинути його в воду, щоб він потонув!

- Ой, ні, ні! - закричав дяк.- Випусти мене, я дам тобі цілу мірку грошей.

- Ну, це інша справа! - сказав маленький Клаус і , відчинив скриню. Дяк швидко видряпався звідти, штовхнув порожню скриню в воду, і вони пішли до його дому, де маленький Клаус одержав ще мірку грошей.

Тепер тачка була повна грошей.

- Ну, конячку я непогано оплатив! - сказав він сам до себе, коли прийшов у свою хату і висипав цілу купу грошей.- От розсердиться великий Клаус, коли дізнається, як я забагатів через мою єдину" конячку, але я йому не скажу правди!

І він послав хлопчика до великого Клауса попросити мірку, якою міряють зерно.

«Навіщо вона йому?» - подумав великий Клаус і намазав трохи дьогтем дно мірки - може, щось пристане.

Так і трапилося. Коли віддали мірку назад, побачив великий Клаус на дні три новенькі срібні монетки.

- Що це таке? - здивувався великий Клаус і швидко побіг до маленького Клауса.- Звідки у тебе стільки грошей?

- Та це я вчора продав шкуру своєї конячки.

- Тобі багато заплатили! - сказав великий Клаус, побіг ще швидше додому, схопив сокиру, повбивав своїх чотирьох коней, поздирав з них шкури та. й повіз у місто продавати.

- Шкури! Шкури! Кому потрібні шкури? - кричав він на вулицях.

Усі шевці та чинбарі збіглися до нього і питали, скільки ж він хоче за шкуру.

- Мірка грошей за кожну,- сказав великий Клаус. [152]

- Чи ти сказився? - закричали всі.- Ти, може, думаєш, у нас стільки грошей, що ми мірками даємо!

- Шкури! Шкури! Кому потрібні шкури? - кричав він далі і всім, хто питав, почому шкура, відповідав:- Мірка грошей штука!

- Він хоче нас дурити! - розсердилися всі, і шевці взяли свої ремені, чинбарі свої шкіряні фартухи і добре одлупцювали його.

- Шкури! Шкури! - передражнювали вони його.- От ми здеремо з тебе шкуру, то й знатимеш! Іди швидше геть звідси! -кричали вони, і великий Клаус так дременув, як тільки міг. Ще ніколи в житті його так не били.

- Ну,- сказав він, коли повернувся додому,- буде ж тобі, малий Клаусе, за це! Я тебе вб'ю!

Він узяв величезний лантух, пішов до маленького Клауса і сказав: .

- Ти обдурив мене! Спочатку я побив моїх коней, а потім мене самого побили! Це все з твоєї ласки,- але більше ти не зможеш мене дурити!

Він схопив маленького Клауса, посадив у лантух, закинув його на плечі і гукнув:

- Піду та й утоплю тебе!

Шлях до річки був чималий, а маленького Клауса не так то й легко було нести. Йшли вони повз церкву. От великий Клаус поклав лантух, а сам зайшов у церкву відпочити та помолитися перед тим, як утопити маленького Клауса.

- Ох-ох-ох! - зітхав маленький Клаус, і крутився, і повертався на всі боки, але ніяк не міг розв'язати лантуха та звільнитися. Повз нього проходив старий-престарий чередник, з білим, як сніг, волоссям і великою палицею в руці. Він гнав цілу череду корів та биків. Вони набігли на лантух з маленьким Клаусом і звалили його.

- Ох-ох-ох! - зітхав маленький Клаус.- Я такий молодий, а вже мушу вмирати.

- А я, бідний, такий уже старий, а ніяк не можу вмерти,- сказав чередник. [153]

- Розв'яжи лантух!- закричав маленький Клаус.- Лізь туди замість мене, і ти швидко вмреш!

- З великою охотою,- сказав чередник і ррзв'язав лантух, з якого вистрибнув маленький Клаус.

- Але ти подивись за моєю чередою,- сказав старий і вліз у лантух.

Маленький Клаус зав'язав його і погнав корів та биків на пасовище.

Незабаром вийшов з церкви великий Клаус, закинув лантух собі на плечі, і йому відразу здалося, що лантух став куди легшим. Адже старий чередник важив трохи не вдвічі менше за маленького Клауса.

«Он, бач, як стало легко! - подумав він.- Напевне, це тому, що я помолився».

Дійшов він до річки, глибокої та широкої, кинув туди лантух з чередником і гукнув:

- Отут і лежи собі! Більше не дуритимеш мене! Після цього він пішов додому. Тільки дійшов він до перехрестя - бачить, іде маленький Клаус і жене череду.

- Що таке? - сказав великий Клаус.- Хіба я не втопив тебе?

- Звичайно, втопив! - сказав маленький Клаус.- Ти кинув мене півгодини тому в річку.

- А звідкіль же в тебе така чудова череда? - спитав великий Клаус.

- Це морська череда! - сказав маленький Клаус.- Я мушу розповісти тобі цілу історію ї подякувати, що ти мене втопив, бо тепер я буду дійсно багатим! Ой, як було мені страшно, коли я був у лантусі! Вітер свистав мені в вуха, коли ти кинув мене з мосту в холодну воду. Я пішов зразу на дно, але не забився, бо там внизу росте ніжна, м'яка травиця. На неї я й упав. Лантух одразу розв'язався, і чудова дівчина у білосніжному платті, з зеленим вінком на мокрому волоссі взяла мене за руку і сказала: «Це ти, маленький Клаусе? Ну, на тобі спочатку маленьку череду! Недалеко звідси, на дорозі, пасеться друга, велика череда, я і її дарую тобі!» Тут я побачив, [154] що ріка для водяних мешканців була однаково, що шлях. Унизу, на дні, ходять і їздять вони від моря, аж сюди, де річці кінець. Як там гарно! Повно квітів, свіжої трави! Риби, плаваючи в воді, шугали повз мої вуха, як пташки в повітрі. Які там гарні люди, а які череди пасуться коло рівчаків та канав!

- Але чому ти так швидко повернувся? - спитав великий Клаус.- Мене б не виманили звідти, якщо там добре.

- Ну,- сказав маленький Клаус,- це ж я не просто собі так зробив. Ти ж чув, що я тобі розповідав: морська дівчина сказала.мені, що далі на шляху,- а шляхом вона називає річку,- пасеться друга череда, яку вона мені подарувала. Але ж я знаю, що річка робить закрути то туди, то сюди, і я б мусив зробити великий гак. Ні, я вирішив іти коротшим шляхом, вийти на сушу та й піти навпростець до того місця, де чекає на мене череда. Я виграю таким чином з півверсти!

- Ох, ти щаслива людина! - сказав великий Клаус.- Як ти гадаєш, а я дістану таку морську череду, коли спущуся на дно?

- Напевне! - відповів маленький Клаус.- Але я не зможу тягти тебе до річки,- ти надто важкий для мене! Якщо хочеш, дійди сам і влізь у мішок - і я тебе з великою охотою кину в воду!

- Дякую тобі! - мовив великий Клаус.- Але, якщо я там не дістану ніякої череди, я, повір мені, коли повернуся, добре одлупцюю тебе!

- Та ні, все буде гаразд! І вони пішли до річки.

Тільки череда побачила воду, так і кинулась до неї - вся худоба дуже хотіла пити.

- Бач, як поспішають!- мовив маленький Клаус.- їм хочеться швидше додому!

- Так, так, ти краще поможи мені спочатку, а то одлупцюю,- сказав великий Клаус, влізаючи у великий мішок, який лежав на спині в одного бика.- Та поклади каменюку в мішок, а то я, боюсь, не піду на дно! [155]

- Підеш! - заспокоїв маленький Клаус. Але все-таки поклав у мішок велику каменюку, міцно зав'язав мішок ї штовхнув у воду. Шубовсть! - і великий Клаус пішов прямо на дно.

- Ох, боюсь, не знайде він там череди,- сказав маленький Клаус і погнав свою худобу додому.

  

 

П'ЯТЕРО З ОДНОГО СТРУЧКА

П'ять маленьких горошин жили в одному стручку. Вони всі були зелені, і стручок теж зелений, і тому вони були певні, що весь світ зелений, і це було цілком вірно! Стручок ріс, і горошини росли також. Вони добре пристосувались до своєї квартири - сиділи прямісінько в один рядок одна за одною.

Сонце світило на стручок і гріло його, дощ обмивав і робив його чистим. Всередині було дуже затишно - удень світло, уночі - темно, як і повинно бути. Горошини все росли та й росли і все. більше та більше думали,- треба ж було робити що-небудь!

- Чи я назавжди залишусь тут сидіти? - спитала одна.-Так можна й затверднути від довгого сидіння! Мені здається, за нашим житлом є щось особливе. У мене таке передчуття!

Тижні минали. Горошини пожовкли, і стручок теж пожовк.

- Весь світ жовкне,-казали вони,- і це було знову ж таки цілком вірно.

Одного дня горошини почули, як їх щось штовхнуло в ствучку; стручок зірвали людські руки, і горошини потрапили з багатьма своїми товаришами в кишеню.

- Ну, ми швидко будемо на волі! - казали вони і чекали, що буде потім.

- Хотіла б я знати, хто з нас найдалі піде,- сказала найменша горошина.- Ну, це швидко виявиться!

- Хай буде що мусить бути! - промовила найбільша. [156]

Трах! Стручок лопнув, і всі п'ять горошин викотились на світле сонячне сяйво. Вони лежали на дитячій долоні. Маленький хлопчик міцно тримав їх і казав, що вони саме згодяться для його пугача.

І зразу ж він всунув у нього горошину і вистрілив у повітря.

- Я лечу в далекий світ! Лови мене, хто зможе! - і з цими словами перша горошина зникла.

-Я лечу прямо на сонце!-сказала друга.- Сонце схоже на наш стручок, і це мені подобається! І вона полетіла.

- Поспимо, де не опинимось,- сказали ще дві горошини і .покотились по підлозі. Але й вони потрапили в пугач.

- Хай буде, що буде! - сказала остання, коли нею вистрілили в повітря. Вона залетіла в щілину під вікно однієї кімнатки на горищі,- в м'яку землю і мох.

В кімнаті на горищі жила одна бідна жінка, що вдень ходила чистити грубки, пиляти дрова та робити іншу важку роботу. Вона була сильна і роботяща, але дуже бідна. Дома в кімнатці лежала її єдина донька - підліток, тоненька й худенька.

Вже рік як лежала вона в ліжку і не могла ні видужати, ні вмерти.

- Умре й вона, як її маленька сестричка,- сумувала бідна жінка.

Хвора дівчинка лежала тихо і терпляче цілі довгі дні, поки мати ходила на заробітки.

Була весна, і якось вранці, коли мати збиралася йти, сонячне проміння пробилось крізь крихітне вікно і впало на підлогу. Хвора дівчинка подивилася на вікно.

- Що там зеленіє? - спитала вона.- Он гойдається од вітру!

Мати підійшла до вікна і відкрила одну половину.

- Ах! - сказала мати.- Це маленька горошина, вона випустила маленькі листочки. Як вона сюди в щілинку потрапила? От і в тебе буде маленький садочок під вікном! [157]

Мати підсунула ліжко хворої дівчинки ближче до вікна, щоб дівчинка могла спостерігати, як росте горошинка, а сама пішла на роботу.

- Мамо, мені здається, я видужую! - сказала дівчинка увечері.- Сонце світило сьогодні мені так тепло! Подивись тільки, як виросла горошина! Я теж видужаю і вийду на сонечко!

- Якби ж то! - сказала мати, хоч сама не вірила цьому.

Проте уткнула коло ніжного зеленого паростка маленьку паличку, щоб його не зламав вітер,- адже він розбудив у її хворої дитинки бадьорі думки. Вона прикріпила до віконної рами ще й шворочку і протягла її до підвіконня, щоб гороху було де витися,/коли він полізе вгору. Щодня можна було бачити, як росте горох.

- Подивись! На ньому вже квіти! - мовила жінка одного ранку, і в ній ожила надія, що її хвора дитинка зможе видужати.

Вона згадала, як жваво розмовляла останній час її дочка. - Сьогодні вранці вона навіть сама підвелася, сиділа на ліжку, дивлячись променистими очима на свій садок, що виріс з єдиної горошини.

Через тиждень хвора дівчинка вже змогла вперше простояти більше як годину. Щаслива, грілась вона на теплому сонечку.

Вікно стояло відчинене, і надворі гойдалася- в повному цвіту біло-рожева квітка горошку. Дівчина нахилилась і поцілувала ніжні пелюстки. Цей день був для неї справжнім святом.

А що ж трапилося з іншими горошинами?

Та, що полетіла по всьому світу й так гордо крикнула: «Лови мене, хто зможе!»-упала в ринву. Там клюнув її голуб.

З іншими двома сталось те ж саме, їх з'їв голуб, і цим вони принаймні дали користь.

Але четверта, що хотіла жити на сонці, потрапила в - стічний рівчак і лежала дні й тижні в брудній воді. Вона дуже набубнявіла. [158]

- О, як чудово я поправилась! - казала вона.- Я мабуть, лопну, бо вже більше випити, я думаю, не може жодна горошина! Я найвизначніша з усіх п'ятьох сестер у стручку!

І рівчак погодився з нею.

А коло вікна кімнатки на горищі стояла дівчинка з променистими очима, щоки її були рум'яні, вона склала ніжні руки над квітами гороху і весело дивилася на білий світ.

  

 

РОМАШКА

От тільки послухай!

За містом, коло шляху, стояла дача. Ти її, напевне, колись сам бачив! Перед нею - маленький квітничок, обгороджений пофарбованим парканом. Коло самісінького паркана, біля рівчака, в чудовій зеленій траві росла маленька ромашка.

Сонце голубило її так само тепло й ніжно, як і великі розкішні квіти в саду, і через те вона росла просто не день у день, а щохвилини. Одного ранку вона зовсім розцвіла: її маленькі блискучо-білі пелюсточки промінням розходилися від золотого сонечка, що було посередині.

Ромашка не думала про те, що жодна людина не побачить її тут у траві і що вона простенька, непоказна квітка. Ні, вона була дуже задоволена, вона повернулася до теплого сонця, дивилась на нього і слухала жайворонка, що співав у височині.

Маленька ромашка була така щаслива, ніби на свято, хоч це був буденний день. Усі діти вчилися в школі. В той час, коли вони сиділи за партами і вчилися, вона сиділа на своїй зеленій стеблинці й також училася - в теплого сонечка, в усього, що було навколо неї. Ромашці здавалося, що маленький жайворонок співає так чудово і дзвінко про все те, що вона зараз відчуває. Ромашка з захопленням дивилась угору на щасливу пташку, яка може [159] літати й співати. Але вона не сумувала, що сама цього не могла зробити.

«Адже я бачу і чую,- думала вона,- сонце світить мені, вітрець цілує. О, мені дано багато хорошого!»

В садку за парканом росло багато поважних, гордих квітів. Чим менше вони пахли, тим більше пишалися. Півонії надувалися, щоб бути такими ж великими, як троянди, але ж не в розмірі справа!

Тюльпани вигравали найкращими кольорами; вони це добре знали і трималися рівно, щоб їх було краще видно. Вони не звертали ніякої уваги на молоденьку ромашку за парканом, але тим уважніше розглядала їх вона і думала: «Які вони пишні та прекрасні! Напевне, до них злетить ця чудова пташка! Яка я рада, що росту так близько і можу бачити всю їхню красу».

І тільки вона це подумала, як почулося: «Кві-кві», і злетів жайворонок, але не до півонії і не до тюльпанів,- ні, він злетів низько в траву до простенької ромашки. Ромашка від радості так злякалася, навіть не знала, що й подумати.

Маленька пташка кружляла навколо неї і співала:

- Ой, яка м'яка-травичка! Ой, яка мила маленька квіточка з золотом у серці і в срібному вбранні!

Справді, жовта середина ромашки ясніла золотом, а білі пелюсточки навколо блискотіли, як срібло.

Яка щаслива була маленька ромашка,- ні, цього ніхто й уявити не може!

Пташка цілувала її дзьобиком, співала для неї, а потім знову підносилась у блакитну височінь.

Напевне, минуло з чверть години, поки ромашка отямилась!

Трохи соромливо, але щиро й радісно подивилась вона на інші квіти в садку.

Вони ж бачили те щастя й ту честь, що їй припали, вони ж мусили зрозуміти, яка Це була радість. Але тюльпани виструнчились ще більше, ніж раніш, і такі колючі та червоні стали спересердя їх обличчя! Тупоголові півонії понадимались. Це добре, що вони не вміли розмовляти, [160] а то б багато наговорили ромашці! Бідна маленька квітка побачила, що вони зовсім не в гарному настрої, і їй стало дуже прикро.

В цей час вийшла в садок дівчинка з великим гострим блискучим ножем. Вона підійшла до тюльпанів і почала зрізувати їх один за одним.

- Ой! - зітхнула маленька ромашка.- Як страшно! Це ж їм кінець!

Дівчинка з тюльпанами пішла додому. Ромашка раділа, що вона росте на вулиці, в траві, і що вона маленька, непомітна квітка. Вона була вдячна за це і, коли зайшло сонце, склала свої пелюсточки; заснула, і цілу ніч їй снилось сонце та маленька пташка.

Другого ранку, коли ромашка знову щасливо простягла свої білі пелюстки, ніби маленькі ручки, до світла й повітря, вона пізнала голос пташки. Але голос бринів сумно, бо пташку спіймали й посадили в клітку коло відчиненого вікна.

Вона співала про вільні щасливі польоти, співала про молоде зелене жито на полях і чудові подорожі на своїх крилах - високо, в безмежні простори. Сумно було бідному жайворонку, полонений сидів він у клітці.

Маленька ромашка так бажала допомогти йому! Але що вона могла зробити?

Це важко було придумати. Квітка зовсім забула про те, як гарно навколо, як тепло гріє сонце і як розкішно біліють її пелюстки. Вона думала тільки про спійману пташку, якій нічим не могла допомогти.

В цей час зайшли в садок два маленькі хлопчики: один з них ніс у руках ніж, великий і гострий, як той, яким дівчинка зрізувала тюльпани. Вони підійшли до маленької ромашки. Ромашка не розуміла, чого вони хочуть.

- Тут ми можемо вирізати чудовий дерен для жайворонка,- сказав один з хлопчиків і почав обкопувати землю чотирикутником навколо ромашки так, що вона опинилась посередині.

- Зірви квітку,-сказав другий хлопчик, і ромашка затремтіла від страху, що її зірвуть: це ж однаково, що [161] втратити життя! А вона хотіла ще жити, вона хотіла потрапити з дерном в клітку до полоненого жайворонка.

- Ні, облиш її,- сказав перший хлопчик.- Так красивіше.

Ромашка лишилася стояти і потрапила в клітку до . жайворонка.

Нещасна пташка голосно скаржилась про свою втрачену волю і билася крильцями об залізні грати клітки.

Маленька ромашка не вміла розмовляти, не могла сказати жодного слова втіхи, хоч і дуже хотіла. Так минув ранок.

- Тут нема води,- стогнав спійманий жайворонок.- Вони всі пішли і забули мені лишити хоч краплину води. Моє горло пересохло, все горить! Вогонь і лід всередині, повітря важке. Ах, я мушу вмерти, розлучитися з теплим сонячним промінням, з свіжою зеленню, з усією красою.

І він встромив свій дзьобик у прохолодний дерен, щоб трохи освіжитися. Тут він помітив ромашку. Жайворонок нахилився, поцілував її дзьобиком і сказав:

- І ти зів'янеш тут, бідна маленька квіточко! Тебе і маленький жмут зеленої трави мені дали замість цілого світу, що я мав на волі! Кожна маленька травинка буде мені зеленим деревом; кожна твоя біла пелюстка - пахучою квіткою. Ах! Ви тільки нагадуєте мені, чого я позбувся!

«Як мені його розважити?» - думала ромашка, але не могла поворушити пелюсткою, тільки аромат, що лився з неї, був далеко дужчий, ніж завжди буває цієї квітки. Це помітив й жайворонок, і хоч він знемагав від спраги і обривав зелені травинки, але квітки не чіпав.

Настав вечір, та ніхто не приносив води пташці. Вона витягла свої гарні крила і затремтіла; її пісня була жадібна- «пік-пік»,- маленька голівка схилилась до квітки, і серце пташки розірвалось від суму та муки. І квітка не могла, як учора, скласти свої пелюстки й заснути; вона схилилась додолу, знесилена й сумна. [162]

Тільки на другий ранок прийшли хлопчики і, побачивши мертву пташку, гірко заплакали.

Потім викопали гарненьку могилку і прикрасили її пелюстками квітів. Тіло пташки поклали в гарну червону коробочку: її пишно поховали, бідну пташку. Поки вона жила й співала, про неї забували - залишили її умирати в клітці від спраги,- а тепер влаштували їй пишний похорон і проливали над її могилкою гіркі сльози.

А дернину разом з ромашкою викинули на запорошений шлях. Ніхто й не подумав про квітку, яка найбільше від усіх любила бідну пташку і так хотіла її втішити.

  

 

ЩО НЕ ЗРОБИТЬ СТАРИЙ - ВСЕ ГАРАЗД

Хочу я розповісти тобі одну історію, яку сам чув, коли ще був малим, і щоразу, коли я її згадую, вона здається мені все кращою й кращою. Адже й з історіями трапляється так, як з багатьма людьми, вони стають з роками все кращими й кращими, і це дуже добре!

Адже ти бував, напевне, на селі? Ти бачив старі-пре-старі хатинки під солом'яними стріхами? Мохом і травою поросли дахи, а на самому гребінці у них гніздо лелеки, без лелеки не обійтись. Стіни покосилися, вікна низенькі; тільки одне з них відкривається. Хлібні пічки випинають наперед свої товсті черевця, і бузина звисає через тин. А там, де є невеличка калюжка води з качкою і каченятами, вже напевне похилилась і покручена верба. Та ще, звичайно, є на ланцюгу пес, який гарчить на всіх і кожного.

Саме така хатинка стояла в одному селі, і в ній жили старенькі селяни - чоловік і жінка.

Та хоч яке маленьке було їхнє господарство, а все ж таки вони мали дещо і навіть могли й іншим позичити.

Це була конячка, яка паслася на траві біля придорожної канави. [163]

Старий їздив на конячці до міста, часто позичав її сусідам, ну, а ті, відомо, за послугу віддячували послугою! Та все-таки для них було вигідніше продати або проміняти цю конячку і купити щось корисніше і потрібніше.

Тільки на що б таке?

- Ну, на цьому ти, старий, більше розумієшся! - сказала жінка,- якраз ярмарок у містечку, їдь туди та й продай конячинку або вигідно виміняй! Ти що не зробиш - завжди добре! їдь на ярмарок!

І вона пов'язала йому на шию хустку - це вже вена вміла робити краще за чоловіка,- зав'язала її подвійним бантом, і вийшло дуже красиво. Потім почистила капелюх старого долонею і поцілувала його в губи. От і поїхав чоловік на конячці, яку треба було або продати, або - проміняти. Авжеж, старий на ньому розумівся!

Сонце припікало, на небі хоч би хмаринка!

Шлях аж курився, бо на ярмарок поспішало багато людей! Хто конем, хто гарбою, а хто й на своїх на двох - пішака.

Спека була страшенна, а по дорозі ні кущика тобі, ні тіні.

Йшов по дорозі якийсь чоловік і вів корову. І така вона була чудесна, якою тільки може бути корова! «Напевно, й молоко вона дає чудесне!-подумав селянин.- Оце була б міна».

- Гей, ти! З коровою! - гукнув він.- Поговоримо трохи вдвох! Бачиш мою коняку? Я гадаю, вона коштує більше за твою корову. Та про мене! Мені більше потрібна корова. Міняймося?

- Гаразд, з охотою! - відповів хазяїн корови, і вони помінялись.

Справу було закінчено, і старий міг повернутися додому, адже він виконав те, що хотів. Та якщо він вирішив побувати на ярмарку, то вже треба побувати - хоча б для того, щоб подивитися ярмарок! І він пішов далі.

Йшов він швидко, й корова йшла швидко, і незабаром збоку на шляху побачив чоловіка, який вів вівцю. Вівця була добра, гладка, вовна густа. [164]

«Отаку я мав би охоче! - подумав старий.- Трави й вистачало б на нашому краю рівчака, а на зиму її можна було б взяти й до хати. Справді, нам зручніше тримати вівцю, ніж корову. Чи не помінятися?» .

Що ж, хозяїн вівці залюбки погодився. Міньба відбулася, і старий пішов далі з своєю вівцею.

Раптом коло перелазу він побачив чоловіка з здоровенним гусаком під пахвою.

- О, важкеньке те, що ти тримаєш! - сказав старий.- Тут досхочу і сала, і пір'я. А добре було б помилуватися, коли б стояв цей гусак на прив'язі коло нашої калюжки. І старій моїй було б для кого збирати недоїдки. Вона частенько каже: «От якби у нас був гусак!» Тепер вона матиме його! Хочеш мінятися? Я Дам тобі за гусака вівцю ще й спасибі в додачу!

Звичайно, той охоче погодився, і вони помінялися. Старий поніс гусака.

Вже недалечке від міста, коло міської застави, була страшенна тіснява та штовханина і від людей і від худоби. Натовп розтягнувся по шляху аж до рівчака, до города сторожа. На городі ходила курка, її прив'язали, щоб вона з переляку бува не втекла. х

Курка була куцохвоста, підморгувала одним оком, і здавалося, що вона дуже гладка. «Кво-кво», казала вона. Що вона думала при цьому, я не знаю, але старий тільки побачив її, як подумав: «Кращої за цю курку я ніколи не бачив! Вона навіть ліпша за попівську квочку - от її я б узяв! Курка завжди знайде собі зернятко, вона сама зможе себе прогодувати. Я гадаю, це буде дуже добре, якщо поміняю на неї гусака».

- Може, поміняймося? - спитав він хазяїна курки.

- Помінятися? - спитав той.- Чого ж, я не проти!

І вони помінялися. Сторож узяв гусака, а старий поніс курку.

Старий зробив немало справ по дорозі до міста, а спека стояла страшенна, і він заморився. Не завадило б зараз чогось перекусити та випити. Тут саме й корчма трапилась,- до неї старий і попрямував. Звідти в цю [165] мить виходив парубок з повнісіньким лантухом, вони й; зіткнулися в дверях.

- Що це в тебе? - спитав старий.

Гнилі яблука! - відповів парубок.- Несу цілий лантух свиням!

- Та як же їх багато! От би намилувалась моя стара! Торік на нашій старій яблуні коло сарая виросло одне-однісіньке яблучко. Його треба було зберегти, і воно стояло на комоді, поки не тріснуло. «Це все-таки показує на достатки в домі»,- казала моя стара. Побачила б вона оцей достаток! Так, так, треба буде порадувати її!

- А що ви дасте за лантух? - спитав парубок.

- Що я дам? Та от поміняю курку! -І він віддав курку, узяв лантух з яблуками, зайшов до кімнати і попрямував до прилавка. Лантух свій він поставив біля пічки. Пічка топилася, та старий про це не подумав. У кімнаті було багато гостей, перекупщики коней, волів і два англійці, такі багаті, що кишені у них аж тріскалися від золота. Вони завжди любили тримати парі - от тепер ти послухай!

Сусс! Сусс! Що це затріщало в печі? А то яблука почали пектися.

- Що це таке? - запитали гості і узнали всю історію про коняку, яку поміняв на корову, і далі аж до самісіньких гнилих яблук.

- Ну й матимеш ти стусанів від своєї жінки, коли повернешся додому! - сказали вони.- Ото буде репету!

- Поцілунок матиму, а не стусани! - відповів селянин.- Стара моя скаже: «Що не зробить старий - все гаразд!»

- Хочеш, об заклад поб'ємося? - запропонували англійці.- Бочку золотих! Сто фунтів в кожному золотому!

- І однієї-повної мірки золота досить! - сказав селянин,- а я можу поставити тільки повну мірку яблук та мене з старою в додачу, тільки це вже не буде повна мірка, а ще й з верхом!

- Ну-ну! - сказали ті і побилися об заклад. [166]

Під'їхав віз корчмаря, на нього злізли англійці, зліз селянин, поклали яблука і поїхали просто до дідового дому.

- Добривечір, стара!

- Здоровенький був, старий!

- Ну, я обміняв!

- Та ти ж у мене на цьому розумієшся! - мовила стара і обняла старого, не звертаючи уваги ні на лантух, ні на незнайомих.

- Я поміняв коняку на корову!

- От добре! Тепер ми з молоком! - сказала стара.- Тепер ми матимемо до столу і молочний суп, і масло, і сир. Це чудова міна!

- Так то воно так, але корову я проміняв на вівцю.

- Та це ж, напевне, вже краще! - сказала стара.- Ти завжди все гаразд обміркуєш. У нас трави якраз для вівці вистачить. Тепер у нас буде овече молоко, овечий сир і вовняні панчохи, може навіть, і вовняні фуфайки. Ти таки розумний в мене чоловік.

- Але вівцю я проміняв на гусака!

- Та це у нас в цьому році на свято буде смажений гусак? Старенький! Ти тільки про те й дбаєш, щоб мене потішити! Як це ти добре вигадав! Гусак ходитиме на прив'язі і ще як розжиріє до свята!

- Та гусака я проміняв на курку! - сказав старий.

- Курку!. Оце добре діло! - мовила стара.- Курка нанесе яєць, вилупляться курчата, у нас буде цілий пташник! Я завжди так цього бажала!

- А курку я проміняв на лантух гнилих яблук.

- Ну, за це вже я тебе поцілую! - сказала стара.- Спасибі, любий чоловічок! От послухай, що я розповім тобі. Коли ти поїхав, я надумала приготувати тобі добру страву - яєчню з цибулею. Яйця в мене були, а цибулі не було. От я пішла до жінки шкільного вчителя. Цибуля в неї є, я знаю, та вона ж скнара скнарою. Прошу я позичити. «Позичити? - питає вона.- Нічого в нашому саду, мовляв, не росте, навіть гнилого яблука нема - нічого я не можу позичити!» Ну, так тепер я можу позичити [167] цілий десяток, та хоч увесь лантух! Ото буде сміху, старенький!

І вона поцілувала його в губи.

- Це нам до вподоби,- мовили англійці.- Щоразу все гірше, а вона радіє - це варто грошей.

І вони відсипали мірку золотих старому за те, що йому дістались не стусани, а поцілунок.

Так, це вже без нагороди не лишиться, коли жінка вважає, що чоловік найрозумніший від усіх і все, що не зробить,- все гаразд.

Бачите, яка історія. Я чув її в дитинстві, а тепер і ти  почув і знаєш: що не зробить старий - усе гаразд.

 

 

ОЛЕ-ЛУКОЙЄ

Нема нікого у світі, хто знав би стільки казок, як Оле-Лукойє!

На це він справді мастак!

Коли увечері діти сидять собі спокійненько за столом на своїх стільчиках, з'являється Оле-Лукойє. Він піднімається по сходах зовсім нечутно, бо йде в самих панчохах, відчиняє тихесенько двері і - фр! - бризкає дітям в очі солодке молоко - такими дрібними-дрібними бризками,- а втім, їх цілком досить для того, щоб повіки у дітей почали злипатися і вже не можна було б побачити його самого. Він підкрадається ззаду і дме їм у потилицю, а від цього голівки у дітей важніють. О, так... але це зовсім не боляче, тому що Оле-Лукойє нічого поганого не хоче зробити, а бажає діткам лише добра. Він тільки хоче, щоб малі цілком заспокоїлися, а для цього їх треба покласти спати в ліжка. Вони тихо лежатимуть, і він зможе розповідати їм свої казки. Коли діти поснуть, Оле-Лукойє сідає на їхньому ліжку. Він дуже гарно вдягнений. На нім шовковий жупанчик, тільки не можна сказати, якого кольору, бо весь час міниться, коли Оле повертається,- вбрання то зелене, то червоне, то блакитне.

Під пахвами у нього зонтики. На одному намальовано [168] багато-багато малюнків. Цей зонтик він розкриває над хорошими дітьми, і їм цілу ніч сняться чарівні казки. А на другому зонтику - ну, нічогісінько нема, і Оле його розкриває над неслухняними пустунами, і вони цілу ніч просплять, як колоди, і нічого цікавого не побачать уві сні.

От послухаємо, як приходив Оле-Лукойє до одного маленького хлопчика Яльмара щовечора цілий тиждень і розповідав йому казки. Аж сім казок - адже у тижні сім днів.

 

ПОНЕДІЛОК

- Ну так ось,- мовив ,Оле-Лукойє увечері, уклавши Яльмара в ліжко.- Зараз прикрасимо кімнату!

І враз усі квіти в горщиках стали рости, зробилися : високими деревами, простягли свої віти геть аж до стелі і вздовж стін, так що вся кімната перетворилася в чудову альтанку. Всі гілки вкрилися квітами, і кожна квітка , була красивіша навіть за троянду, ще краще пахтіла, а коли б покуштувати - була б солодшою за варення. Фрукти виблискували, як золото, і там ще висіли булочки, які просто тріскалися від ізюму.

Це було щось надзвичайне!

Та раптом з шухляди столу, де лежать підручники та різне шкільне приладдя Яльмара, почувся чийсь жалісний стогін.

- Що це таке? - спитав Оле-Лукойє, підійшов до столу і висунув шухлядку.

Це металася і скреготіла грифельна дошка, бо в арихметичній задачі Яльмар зробив помилку, і через це всі числа готові були розпастися, грифель, наче маленький собачка, як тільки міг, стрибав та скакав на своєму шнурочку, бо хотів виправити помилку, але ж не міг цього зробити. А тут ще зарепетував і зошит Яльмара. О, це було жахливо чути! На кожній його сторінці на початку рядка стояла велика літера і поряд маленька - гарні, стрункі - це був пропис, зразок, з них треба було переписувати, [169] але ж за ними йшли інші, вони гадали, що так само утримаються рівно і гарно, та їх написав Яльмар, і вони виходили за лінійку, наче спотикалися, і майже падали.

- Подивіться, ось так ви мусите себе тримати,- казав пропис.- Отак, з легким поворотом, але бадьоро!

- Ах, ми б і раді,- відповідали літери Яльмара,- та .не можемо, ми такі слабенькі!

-- Тоді вас треба підправити,- сказав Оле-Лукойє.

- Ой, ні,- загомоніли літери і так враз виструнчилися, що приємно було поглянути.

- Ну, тепер нам не до казок,:- мовив Оле-Лукойє,- я мушу з ними робити вправи! Раз, два! Раз, два!

І він доти командував літерами, поки вони стали рівно й бадьоро, як зразкові. Але коли Оле-Лукойє пішов, а Яльмар вранці прокинувся,- вони були такі жалюгідні, як і раніше.

 

ВІВТОРОК

Тільки-но Яльмар улігся в ліжко, Оле-Лукойє доторкнувся своєю чарівною спринцівкою до меблів, і всі речі в кімнаті почали одразу гомоніти та базікати, всі разом самі про себе, за винятком плювальниці, яка стояла мовчазна і сердилася на таку пиху та марнослівство: тільки говорять про себе, тільки й думають про себе і зовсім не згадують про неї, що так скромно стоїть у кутку і дозволяє всім плювати в себе!

Над комодом висіла картина у позолоченій рамі. На ній був намальований краєвид - високі старі дерева, трава, квіти на луках над широкою рікою, що текла лісом повз чудові замки, ген-ген до моря.

Оле-Лукойє торкнувся картини своєю чарівною спринцівкою- і пташки, намальовані на картині, почали співати, дерева загойдали своїми вітами, хмарки в небі попливли, навіть видно було тіні, що потяглися від них по краєвиду.

Тоді Оле-Лукойє взяв маленького Яльмара на руки, [170] підніс до картини і поставив просто на траву. Сонце світило на нього крізь віти дерев. Яльмар побіг до річки і сів у маленький човник, що стояв там. Човник був розмальований червоною і білою фарбами, паруси блищали сріблом. Шість лебедів у золотих коронах, з сяючими блакитними зірками на головах повезли човник повз зелені густі ліси, і дерева розповідали йому про розбійників та відьом, а квіти - про маленьких веселих ельфів і про те, що самі чули від метеликів. Чудові риби з золотою та срібною лускою пливли за човном. Вони пірнали і виринали та плюскалися у воді. Пташки - червоні, блакитні, великі й маленькі - летіли двома довгими низками слідом. Комарики танцювали, а хрущі гули: «Бум, бум».

Вони всі бажали летіти за Яльмаром, і кожен мав йому розповісти казку. Справді, це була весела прогулянка під парусами!

Ліси то густішали, темнішали, то сонячне проміння освітлювало їх, і вони ставали наче чудові сади з квітами, і там височіли прекрасні палаци з мармуру та кришталю, на балконах стояли принцеси. Це все були знайомі дівчатка Яльмара, з якими він раніше грався. Вони простягали руки, і кожна в руці тримала цукрове поросятко - чудового пряничка - такого навіть у продавщиці ласощів не купиш! Яльмар хапав за один кінчик, і пряничок розламувався на два шматочки. Менший шматочок лишався у принцеси, а більший - у Яльмара. -

Коло кожного палацу на варті стояли маленькі принци. Вони віддавали йому честь, зводячи золоті шаблі, і кидали йому ізюм та олов'яних солдатиків - то були справжні принци!

Швидко проплив Яльмар лісами, повз міста, крізь якісь великі зали... Приплив він і в те місто, де жила його старенька няня, яка гляділа його, коли він був ще малям, і вона його дуже любила. І ось зараз Яльмар побачив її. Няня кивала йому головою, посилала рукою поцілунки і співала ту саму милу пісеньку, яку сама для нього склала: [171]

До тебе думи мої линуть щодня,

Мій Яльмар, дитинка мила.

Тебе колисала маленьким я,

Ходити тебе я вчила.

Ти перші слова лепетав мені,

А я цілувала личко,

Твої оченята веселі, ясні

І любі рожеві щічки.

Як хочу тебе я побачити знов!

З тобою навіки моя любов.

І всі пташки підспівували їй. Квіти підтанцьовували на стеблинках, а старі дерева покивували вершечками, наче і їм Оле-Лулойє розповідав казку.

 

СЕРЕДА

Ой, яка страшенна злива була надворі!

Яльмар чув її шум навіть уві сні, а коли Оле-Лукойє відчинив вікно, вода доходила аж до підвіконня - просто ціле озеро! Аж до самісінького дому причалив розкішний корабель.

- Хочеш попливти з ними, Яльмаре? - спитав Оле-Лукойє.- Ти зможеш цю ніч побувати в чужих краях, а на ранок знову будемо вдома!

І враз Яльмар у святковому вбранні опинився на прекрасному кораблі. Вияснилося, і вони попливли вулицями. Навколо було озеро - лише велике озеро. Вони запливли так далеко, що землі зовсім не було видно. А в небі вони побачили зграю чорногузів, що летіли з рідних країв у вирій. Птахи трималися довгим ключем один за одним. Чорногузи летіли вже давно-давно, і один з них так заморився, що крила ледве його тримали. Він летів останнім і дуже відставав від товаришів. Нарешті він почав спускатися все нижче й нижче, розкинувши крила. От змахнув ними, ще, ще - та марно! От ногою птах торкнувся снастей корабля, сковзнув по парусу,і  - лясь!-у пав на палубу.

Юнга підхопив його і посадив у курник до курей, качок та індиків. Бідолаха чорногуз стояв переляканий та збентежений між ними. [172]

- Ач який! - закудкудакали всі кури.

А індик надувся так, як тільки міг, і спитав поважно чорногуза, хто він такий. Качки рачкували і крякали одна одній:

- Дуррило! Дуррило!

Чорногуз став їм розповідати про пекучу Африку, про піраміди та про страусів, котрі бігають по пустині так швидко, як дикі коні, але качки нічого не розуміли з того, що він говорить, підштовхували одна одну і повторювали:

- Давайте вирішимо, що він дурник, і все.

- Справді дуррний,- забелькотів сердито індик. Тоді чорногуз замовк і замріявся про свою Африку.

- А гарнішу вас ноги, ач які тонкі! - сказав індик.-

Почому аршин?

- Кря-кря,- закрякали, засміявшись, всі качки, та чорногуз удав, що не чує.

- Ви могли б також посміятися з нами! - сказав йому індик.- Це було досить дотепно сказано. Та, можливо, це надто низько для вас. Дур-дур, він взагалі не дуже тямущий. Що ж, будемо розважати себе самі!

І він забелькотів, кури закудкудакали, а качки закрякали: «Кря-кря, куд-куда, дур-дур!»-і. це їх дуже розважало.

Але Яльмар у цю мить підійшов до пташника, відкрив дверцята і покликав чорногуза, і той вистрибнув до нього на палубу. Тепер він уже відпочив, і Яльмарові здалося, що птах киває йому, дякуючи.

Чорногуз змахнув широкими крилами і полетів у вирій. Кури закудкудакали, качки закрякали, а індик так надувся від люті, що гребінець у нього аж почервонів, як вогонь.

- Аз вас завтра зварять суп! - сказав Яльмар і прокинувся в своєму ліжечку.

Добра була прогулянка, яку влаштував йому цієї ночі Оле-Лукойє. [173]

 

ЧЕТВЕР

- Знаєш що? - мовив Оле-Лукойє.- Тільки не лякайся! Зараз я покажу тобі маленьку мишку.-На руці він тримав маленьке гарненьке звірятко.- Вона прийшла запросити тебе на весілля! Дві мишки сьогодні вночі одружуються. Вони живуть лід підлогою комірки твоєї мами.

- Та як же я пролізу в маленьку мишачу нірку? - здивовано спитав Яльмар.

- Ну, вже сподівайся на мене!- мовив Оле-Лукойє.- Я зроблю тебе маленьким.- І він торкнувся Яльмара своєю чарівною спринцівкою, і той раптом став зменшуватися, зменшуватися і зробився врешті з пальчик завбільшки.-Треба позичити мундир у олов'яного солдатика,- сказав Оле-Лукойє.- Я гадаю, він підійде, мундир так прикрашає, а ти ж ідеш в гості.

- Гаразд! - погодився Яльмар. Швиденько переодягся і став пречудесним олов'яним солдатиком!

- Чи не бажаєте ви сісти в наперсток вашої матусі?- сказала йому мишка.- Я маю честь відвезти вас.

- Що ви, фрекен, такі турботи для вас! - сказав Яльмар, сів у наперсток, і вони поїхали на мишаче весілля.

Крізь дірочку в підлозі вони опинилися спочатку в довгому коридорі, такому вузенькому, що ним можна було проїхати саме лише в наперстку. Коридор освітлювали гнилички.

- Правда, чудово пахне? - спитала мишка, що везла Яльмара.-Адже весь коридор вимащено салом! Чи може бути що краще?

Врешті дісталися до весільної зали. Праворуч стояли мишки-дами, вони шепотілися і пересміювалися між собою, вліворуч - мишки-кавалери, вони весь час лапками підкручували свої вуса. А посередині, вище за всіх, на шкуринці вигризеного сиру стояли наречена і наречений і цілувалися у всіх при очах, адже вони були заручені і зараз мали одружитися. А гості все надходили та надходили, ставало так тісно, що миші трохи не давили [174] одна одну, навіть щасливу парочку відтіснили аж до дверей, і вже не можна було нікому ані зайти, ані вийти. Залу, як і коридор, було вимащено салом,- цим тільки й пригощали,- та ще маленька мишка, родичка молодих, на десерт піднесла їм горошину, на якій вигризла сама їхні імена, звичайно, лише перші літери. Це було просто диво!

Всі миші казали, що це було чудове весілля, і час провели надзвичайно приємно.

І Яльмар поїхав додому. От він побував у благородному товаристві, хоча йому довелося дуже зіщулитися, зменшитися, щоб одягти мундир олов'яного солдатика.

 

П'ЯТНИЦЯ

- Просто неймовірно, скільки літніх людей страшенно хочуть, щоб я був з ними,- сказав Оле-Лукойє.- Особливо ті, хто вчинив щось зле. «Славний добренький Оле,- кажуть вони мені,- ми просто очей не можемо стулити, отак цілу ніч лежимо і тільки бачимо свої негідні діла. А вони, як гидкі потерчата, посідають у нас на краєчку ліжка та ще й бризкають на нас окропом. Якби ти прийшов до нас та прогнав їх геть, щоб ми могли бачити хороші сни.- І вони так глибоко зітхають.- Справді, ми залюбки заплатили б тобі,- умовляють вони.- На добраніч, Оле. Гроші лежать на підвіконні». Але навіщо мені гроші? Я ні до кого не приходжу за гроші! - каже Оле-Лукойє.

- А що ми робитимемо сьогодні вночі? - спитав Яльмар.

- Я хочу знати, чи не маєш тії бажання цієї ночі знову побувати на весіллі, тільки не зовсім такому, як учора. Велика лялька твоєї сестрички, яка одягнена хлопчиком і зветься Генріхом, хоче одружитися з лялькою Бертою. До того ж сьогодні ляльчин день народження і готується багато чудових подарунків!

- А, я вже добре знаю!-мовив Яльмар.- Як тільки ляльці потрібно нове плаття, так одразу святкують або [175] день народження, або весілля! Так було вже сто разів!

- Значить, сьогодні буде в сто перше і востаннє - тому й готується щось надзвичайне! Поглянь лише!

Яльмар глянув на стіл. Там стояв маленький будиночок з картону, віконечка були освітлені, і всі олов'яні солдатики робили на караул рушницями. Молоді сиділи на підлозі, обіпершися на ніжку стола. Вони, були дуже замислені, ще б пак - їм було про що подумати!

Оле-Лукойє одяг чорну бабусину спідницю, привітав їх, і всі меблі заспівали на мотив маршу пісеньку, яку написав на честь цієї події Олівець:

Весела мить, щаслива мить!

Як вітер, пісенька летить,

Де наша парочка сидить! -

Ура! Ура! - усі кричіть!

Хоч з шкіри їх зробили,

Дивіться,, які милі!

Потім молоді одержали подарунки, але відмовилися від будь-чого їстівного - вони були ситі своєю любов'ю.

- Ну, як - поїхати нам на дачу чи, може, краще за кордон? - спитав молодий.

На пораду запросили ластівку, яка багато мандрувала, і стару квочку, яка вже п'ять разів виводила курчат. Ластівка розповіла про чудовий вирій, де вистигає соковитий виноград, де повітря м'яке, а скелі таких кольорів, про які тут ніхто і уяви не має.

- А проте там нема цвітної капусти! - мовила курка.- Колись я зі своїми курчатами ціле літо прожила на дачі в селі. Там була купа піску, в якій ми могли ритися скільки завгодно, і нам було відкрили вхід до городу з капустою. Ох, яка вона була зелена! Я не бачила нічого красивішого за неї!

- Але ж один качан схожий на другий як дві краплини води,- заперечила ластівка.- І потім, тут так часто негода.

- Ну, до цього можна звикнути.

- Але так холодно, можна замерзнути.

- Але ж це добре для капусти,- сказала квочка.- Та врешті і тут буває тепло! От чотири роки тому літо [176] тяглося у нас цілих п'ять тижнів! А яка спека була! Усі просто задихалися. До речі сказати, у нас нема таких отруйних газів, як там у вас! І розбійників також нема! Ні, треба бути відщепенцем, щоб не вважати свою країну найкращою! Такий не гідний жити в ній! - І курка навіть заплакала.-Адже я також мандрувала! В ящику! Ніякої втіхи нема від мандрівок!

- Так, квочка - варта поваги особа,- мовила лялька Берта.- Мені теж не до вподоби їздити по скелях - то вгору, то вниз. Ні, ми поїдемо краще на дачу на село, де є купи піску і город з капустою.

На тому й порішили.

 

СУБОТА

- А яка казка сьогодні? - спитав маленький Яльмар, як тільки Оле-Лукойє вклав його в ліжко.

- Сьогодні ніколи! - відповів Оле і розкрив над ним гарний розмальований зонтик.- Подивись на цих китайців.

Весь зонтик був наче велика китайська чаша, і на ній намальовані були блакитні дерева і вузенькі місточки, а на них стояли маленькі китайці і покивували головами.

.- На завтра треба прикрасити весь світ,- мовив Оле,- тому що завтра свято, неділя! Мені треба полізти на вежу і подивитися, чи добре почистили карлики дзвони, потім треба піти в поле - подивитися, чи здув вітер порох з травиці та листя. А найважча праця далі: треба зняти з неба і перечистити всі зірочки. Я збираю їх у свій фартух, але треба перенумерувати кожну зірочку і кожну дірочку, в якій вона сиділа, щоб потім розмістити їх всі по своїх місцях, щоб вони шцно трималися і не попадали з неба одна за одною.

- Послухайте, ви, добродію Оле-Лукойє,- промовив старий портрет, що висів на стінці, біля якої спав Яльмар.- Я прадід Яльмара, і я вам дуже вдячний, що ви розповідаєте хлопчику різні казки, але ви не повинні вводити його в оману і перекручувати поняття. Зірки не [177] можна знімати з неба і чистити! Зірки такі ж світила, як наша Земля, тим-то вони й хороші.

- Спасибі тобі, старий прадідусь! - сказав Оле-Лукойє. - Спасибі тобі! Ти - голова родини, ти найстарший, але ж я ще старіший за тебе і знаю, як поводитися і з маленькими, і з дорослими. А тепер можеш там розповідати, що хочеш.- І Оле-Лукойє пішов, узявши зонтик під пахву.

- От не можна вже й думки своєї висловити! -пробурмотів старий портрет.

І тут Яльмар прокинувся.

 

НЕДІЛЯ

- Добрий вечір! - привітався Оле-Лукойє.

Яльмар кивнув йому, швидко скочив і повернув портрет прадіда обличчям до стіни, щоб він знову не втрутився в розмову.

- А тепер розкажи мені казки про п'ять зелених горошин, що народилися в одному стручку, і про штопальну голку, яка уявляла, що вона тоненька голка для шитва.

- Ну, доброго потрошку! - сказав Оле-Лукойє і спитав: - А які в тебе оцінки за поведінку?

- Хороші!

- Ану покажи! - наказав Оле.- Дивись мені, щоб завжди в тебе були хороші оцінки!

- Оце повчально! - пробурмотів портрет прадіда.- Значить, все-таки не завадить інколи висловити свою думку! - І він був дуже задоволений.

Оце тобі вся історія про Оле-Лукойє! А увечері він сам тобі розповість що-небудь.

  

 

КВІТИ МАЛЕНЬКОЇ ІДИ

- Бідні мої квіточки померли!- сказала маленька Іда.- Ще вчора ввечері вони були такі красиві, а тепер усі посхилялися. Від чого це вони так? - запитала вона студента, що сидів на дивані.

Вона дуже любила цього студента; він умів розповідати надзвичайно цікаві історії і вирізати з паперу дуже забавні картинки - сердечка з крихітками-танцівницями всередині, квіти і чудові палаци з дверима, які можна було відчинити. Великий витівник був цей студент!

- Чому у квітів такий поганий вигляд сьогодні? - знову запитала Іда і показала йому зів'ялий букет.

- Знаєш що? - сказав студент.- Сьогодні вночі квіти були на балу, от вони тепер і посхиляли голівки.

- Та квіти ж не танцюють! - здивувалася Іда.

- Танцюють! - заперечив студент.- Ночами, коли темно і всі ми спимо, вони весело танцюють одна з одною. Майже кожну ніч у них буває бал.

- А дітям не можна піти до них на бал?

- Можна,- сказав студент.- Адже маленькі маргаритки і конвалії також танцюють.

- А де танцюють найкрасивіші квіти? - запитала маленька Іда.

- Ти була, за містом, де стоїть великий палац,- влітку у ньому живе король,- і де такий чудовий сад з квітами? Пам'ятаєш лебедів, які підпливали до тебе за крихтами хліба? Ось там у квітів і бувають справжні бали!

- Я ще вчора була там з мамою,- сказала маленька Іда,- але тепер на деревах немає більше листя, а в саду немає квітів. Куди вони зникли? Влітку їх так багато!

- Вони всі у палаці,- відповів студент.- Треба тобі казати, що як тільки король і придворні переїдуть в місто, квіти зразу ж тікають із саду прямо у палац, і там для них настають веселі часи. От би тобі подивитись! Дві найкрасивіші троянди сідають на трон - це король з королевою. А червоні півники стають біля них, стоять [179] і вклоняються,- це камер-юнкери. Потім приходять інші прекрасні квіти, і починається бал. Гіацинти і крокуси удають із себе маленьких морських кадетів і танцюють з панночками - голубими фіалками; а тюльпани і великі жовті лілії - це літні дами, і вони стежать за тим, щоб усі танцювали поважно і взагалі поводилися пристойно.

- А квіточкам не перепаде за те, що вони танцюють у королівському палаці? - запитала маленька Іда.

- Але ж ніхто не знає, що вони там танцюють! - відповів студент.- Правда, старий доглядач іноді вночі заглядне у палац з великою в'язкою ключів у руках, але квіти, як тільки почують дзеленчання ключів, зразу ж притихнуть, сховаються за довгі фіранки, що висять на вікнах, і тільки ледь-ледь виглядають звідтіля, одним оком. «Тут щось пахне квітами!» - бурчить тоді старий доглядач, а бачити нічого не бачить.

- От цікаво! - сказала маленька Іда і навіть у долоні заплескала.- Виходить, я теж не можу їх побачити?

- Можеш,- відповів студент.- Заглянь у віконця, коли знову підеш туди, от і побачиш. Сьогодні я бачив там довгу жовту лілію: вона лежала і потягувалася на дивані - уявляла, ніби вона придворна дама.

- А квіти з Ботанічного саду теж можуть прийти туди, хоч сад і далеко від палацу?

- Ну, звичайно, можуть! - відповів студент.- Адже вони вміють літати і літають, коли захочуть. Хіба ти не помітила, які красиві метелики, червоні, жовті, білі? Вони ніби справжні квіти і колись були квітами. Одного разу стрибнули вони із стеблинки високо в повітря, залопотали пелюстками, ніби маленькими крильми, і полетіли. А оскільки вони поводилися добре, то їм дозволили літати і вдень. Тепер їм уже не треба було повертатися додому і смирно сидіти на стеблинці, от їхні пелюстки і перетворилися у справжні крила. Ти ж це сама бачила. А втім, можливо, квіти з Ботанічного саду і не бувають у королівському палацу. Можливо, вони навіть не знають, як там весело ночами. Ось що ти повинна зробити,- і нехай [180] потім дивується професор ботаніки, який живе тут недалеко, ти ж його знаєш?- Коли прийдеш в його сад, розкажи якій-небудь квіточці про великі бали у королівському палаці! Квіточка розкаже про це іншим, і всі вони втечуть. Професор прийде в сад, а там ні однієї квіточки! Ото здивується! «Куди ж вони зникли?» - подумає.

- Та як же квіточка розкаже іншим? Адже квіти не розмовляють.

- Звичайно, ні,- проговорив студент,- зате вони вміють порозумітися знаками. Ти сама бачила, як вони гойдаються, ледь подме вітерець, як ворушать своїми зеленими листочками. І вони так само добре розуміють одна одну, як ми, коли розмовляємо.

- А професор розуміє їх? - запитала маленька Іда.

- Звичайно! Якось ранком він прийшов у сад і бачить, що висока кропива робить знаки своїми листочками прекрасній червоній гвоздиці. Ось що їй говорила кропива: «Ти така мила, я тебе дуже люблю». Професору це не сподобалось, і він ударив кропиву по листі, а листя у неї - все одно що у нас пальці,- ударив і обпікся! З того часу він не наважується її чіпати.

- От цікаво! - сказала маленька Іда і засміялася.

- Ну хіба можна забивати голову дитині такими дрібницями? - обурився нудний радник, який теж прийшов у гості до батьків Іди і сидів на дивані.

Він терпіти не міг студента і завжди бурчав на нього, особливо коли той вирізав химерні і забавні фігурки - подібні до чоловічка на шибениці із серцем в руках (його повісили за те, що він був серцеїдом) або старої відьми на мітлі, з чоловіком на носі. Все це дуже не подобалось радникові, і він завжди твердив:

- Ну хіба можна забивати голову дитині такими дрібницями? Що за дурна фантастика?

Але маленьку Іду надзвичайно потішало оповідання студента про квіти, і вона думала про них увесь день. Отже, квіти схилили голівки тому, що стомилися після балу. Не дивно, що вони захворіли. [181]

Маленька Iда понесла квіти до столика, на якому стояли всі її іграшки; у шухляді цього столика теж було повно всякої всячини. В ляльковому ліжечку спала лялька Софі, але маленька Іда розбудила її.

- Тобі доведеться встати, Софі,- сказала вона,- і цю ніч провести у шухляді. Бідні квіти хворі, їх треба покласти в твою постільку - тоді вони, можливо, видужають.

І вона вийняла ляльку з ліжечка. Вигляд у Софі був дуже незадоволений, але вона не сказала жодного слова, розсердившись на Іду за те, що та підняла її з ліжка.

Маленька Іда поклала квіти у постільку, гарненько . вкрила їх одіяльцем і веліла їм лежати тихо, обіцяючи за це напоїти їх чаєм і завіряючи, що тоді вони вранці встануть зовсім здоровими. Потім вона завісила ліжко, щоб сонце не світило в очі її квіточкам.

Весь вечір оповідання студента не виходило у неї з голови, і, збираючись іти спати, дівчинка не витримала і заглянула за опущені на ніч віконні фіранки. На підвіконнях стояли чудові квіти її матері - тюльпани і гіацинти,- і маленька Іда тихенько їм прошепотіла:

- А я знаю, що вночі ви підете на бал!

Квіти зробили вигляд, що нічого не зрозуміли, вони навіть не ворухнулись. Та маленьку Іду не проведеш!

В постелі Іда ще довго думала про одне і те ж і уявляла собі, як це, мабуть, мило, коли танцюють квіти! «Невже і мої квіти були на балу у палаці?» - подумала вона і заснула.

Та серед ночі маленька Іда раптом прокинулась: вона тільки що бачила уві сні квіти, студента і радника, який лаяв студента за те, що він забиває їй голову дрібницями. В кімнаті, де лежала Іда, було тихо, на столі горів нічник, і батьки дівчинки міцно спали.

- Цікаво, чи сплять мої квіти в ляльковій постільці?- сказала собі маленька Іда.- Як би мені хотілося про це знати! - Вона підвелася, щоб подивитися у напіввідчинені двері, за якими лежали її іграшки і квіти, потім стала прислухатися. І ось їй здалося, ніби в сусідній [182] кімнаті грають на роялі, але дуже тихо і ніжно; такої музики їй ще не доводилося чути.

- Мабуть, що квіти танцюють! - сказала собі Іда.- Як би мені хотілося на них подивитись!

Але вона не посміла встати з ліжка, щоб не розбудити батьків.

- Хоч би квіти самі увійшли сюди!- мріяла вона. Але квіти не входили, а чудесна музика все звучала.

Тоді маленька Іда не витримала, тихенько вилізла з ліжка, підкралась навшпиньки до дверей і заглянула у сусідню кімнату. О, як там було гарно!

В тій кімнаті нічник не горів, проте було зовсім світло від місяця, який дивився з віконця прямо на підлогу, де в два ряди вистроїлися тюльпани і гіацинти. На вікнах не залишилося жодної квітки, там стояли лише горщики з землею. А на підлозі всі квіти танцювали одна з одною, та так мило: то ставали в коло, то простягали одна одній довгі зелені листочки і кружляли попарно. На роялі грала велика жовта лілія,- мабуть, це її бачила маленька Іда влітку! Дівчинка пам'ятає, як студент сказав: «О, як вона схожа на фрекен Ліну!» Тоді всі підняли його на сміх, але тепер Іді і справді привидилось, ніби довга жовта лілія схожа на Ліну. Вона і на роялі грала точнісінько, як Ліна - повертала своє довге жовте лице то в один бік, то в інший і кивала в такт чудовій музиці. Іди не помітив ніхто.

Та раптом маленька Іда побачила, що великий голубий крокус вискочив прямо на середину стола з іграшками, підійшов до лялькового ліжечка і відхилив положок. На ліжечку лежали хворі квіти; вони швидко встали і кивнули на знак того, що і їм теж хочеться танцювати. Старий Курилка із зламаною нижньою губою встав і вклонився прекрасним квітам. Вони були зовсім не схожі на хворих, зіскочили на підлогу і, дуже задоволені, стали танцювати з іншими квітами.

В цю хвилину почувся стук - ніби щось впало зі столу, Іда подивилася в той бік. Виявилось, що це маслянична верба швидко зіскочила вниз до квітів, бо вважала [183] себе їхньою родичкою. Верба, прикрашена паперовими квітами, теж була дуже мила; на верхівці її сиділа крихітна воскова лялька в крислатому капелюшку, точнісінько такому, як у радника.

Гулко тупаючи своїми трьома червоними дерев'яними ніжками, верба стрибала серед квітів. Вона танцювала мазурку, а інші квіти не знали цього танцю, тому ще були дуже легкі і не могли тупати з такою силою.

Та ось лялька на вербі раптом витягнулася, завертілася над паперовими квітами і голосно закричала:

- Ну хіба можна забивати голову дитині такими дрібницями? Що за дурна фантастика?

Тепер лялька напрочуд схожа на радника - в такому ж крислатому капелюшку, така ж сердита і жовта! Але паперові квіти вдарили її по тонких плечах, і вона зовсім зіщулилася, перетворилася в крихітну воскову ляльку. Це було так забавно, що Іда не могла втриматися від сміху.

Верба продовжувала танцювати, і раднику хоч-не-хоч доводилося танцювати разом з нею все одно - чи витягувався він на всю довжину, чи залишався крихітною восковою лялькою в чорнім крислатім капелюшку. Нарешті, квіти, особливо ті, що лежали в ляльковому ліжку, почали жаліти радника, і верба залишила його в спокої. Раптом щось лунко застукало в шухляді стола, де разом з іншими іграшками лежала лялька Софі. Курилка підбіг до краю стола, ліг долілиць і трошки висунув шухляду. Софі встала і здивовано оглянулася.

- Та тут, виявляється, бал! - проговорила вона.- Чому про це мені не сказали?

- Хочеш танцювати зі мною? - спитав її Курилка.

- Теж мені кавалер! - відрізала Софі і повернулася до нього спиною, потім сіла на ящик і стала чекати, що її запросить яка-небудь квітка, але ніхто і не думав її запрошувати. Тоді вона - почала покашлювати: «Кх, кх, кх!» Але і тут ніхто до неї не підійшов. А Курилка танцював один, і не так вже погано.

Помітивши, що квіти на неї і не дивляться, Софі раптом [184] звалилася з шухляди на підлогу, та з таким гуркотом, що всі збіглися, оточили і почали питати, чи не забилася вона. Квіти розмовляли з нею дуже ласкаво, особливо ті, які тільки-що спали в її ліжечку.

Софі зовсім не забилася, і квіти маленької Іди стали дякувати їй за чудову постільку, потім повели з собою в місячний кружок на підлозі і почали танцювати з нею; а інші квіти теж пішли в танок і танцювали навколо них. Тоді Софі, дуже задоволена, сказала квіточкам, що звільняє їм своє ліжко,- їй добре і в шухляді!

- Дякуємо,- відгукнулись квіти,- але ми не можемо довго жити. Вранці ми всі помрем. Скажи лише маленькій Іді, щоб вона поховала нас в саду, де закопана канарка. Влітку ми знову виростемо і будемо ще красивіші.

- Ні, ви не повинні помирати! - вигукнула Софі і поцілувала квіти.

В цю мить двері відчинилися, і в кімнату увійшло багато прекрасних квітів. Маленька Іда ніяк не могла зрозуміти, звідки вони взялися,- мабуть, з королівського палацу. Попереду йшли дві чудові троянди в маленьких золотих коронах,- це були король з королевою. За ними, вклоняючись на всі боки, йшли гарні левкої і гвоздики. Музиканти - великі маки і півонії - дули в стручки, червоніючи від натуги, а маленькі голубі дзвіночки і біленькі проліски дзвеніли, ніби на них були надіті бубонці. От була забавна музика! За, музикантами йшло безліч інших квітів, і всі вони танцювали - і голубі фіалки, і червоні маргаритки, і ромашки, і конвалії. Квіти танцювали і цілувались та так мило, що не можна було очей відвести. Нарешті, всі побажали одне одному на добраніч, а маленька Іда пробралася в своє ліжко, і до ранку їй снилися квіти і-все, що вона бачила вночі.

Вранці вона встала і побігла до свого столика - подивитися, чи там її квіточки.

Вона відхилила положок... Так, квіти лежали в ліжечку, але зовсім, зовсім зів'ялі! Софі теж лежала на своєму місці, в шухляді, і лице у неї було сонне. [185]

- А ти пам'ятаєш, що тобі веліли передати мені? - запитала маленька Іда.

Але Софі тільки тупо подивилася на неї, не розкриваючи рота.

- Яка ж ти невдячна! - сказала маленька Іда.- А вони ще танцювали з тобою!

Потім вона взяла картонну коробочку, у якої на кришці була намальована гарненька пташечка, відкрила її і поклала туди мертві квіти.

- Ось вам і домовинка! - сказала вона.- А коли приїдуть мої норвезькі кузени, ми вас закопаємо у саду, щоб ви на майбутнє літо знову виросли і стали ще красивішими!

Йонас і Адольф, двоюрідні брати Іди, які приїхали з Норвегії, були жваві хлопчаки. Батько подарував їм по новому самострілу, і вони взяли їх з собою, щоб показати Іді. Вона розповіла хлопчикам про бідні померлі квіти і веліла поховати їх. Попереду йшли хлопчики з самострілами на плечах, за ними - маленька Іда з мертвими квітами в коробці. Могилку вирили в саду, Іда поцілувала квіти і опустила коробку в ямку, а Йонас з Адольфом вистрілили над могилою із самострілів - адже ні рушниць, ні гармат у них не було.

 

 

ІСТИННА ПРАВДА

Жахлива подія,- сказала курка, яка мешкала зовсім в іншому кінці міста, а не там, де трапилась подія.- Жахлива подія в курнику. Я прямо не зважуюсь тепер спати сама. Добре, що нас багато на сідалі.

І вона почала розповідати, та так, що у всіх курок пір'їнки піднялись, а у півня гребінець зморщився. Так, так, істинна правда!

Але ми почнемо спочатку, а почалося все в курнику в іншому кінці міста.

Сонце заходило, і всі курки вже були на сідалі. Одна [186] з них, біла коротконіжка, курка з усіх боків добропорядна і поважна, яка постійно несла належну кількість яєць, зручно вмостившись, почала перед сном чепуритись і розправляти пір'їнки. І ось одна маленька пір'їнка вилетіла й упала на підлогу.

- Бач як полетіла,- сказала курка.- Та дарма, чим більше я чепурюсь, тим роблюся вродливішою!

Це було сказано так, жартома,-- курка взагалі була веселої вдачі, але це ніскільки не заважало їй бути, як уже сказано, дуже й дуже добропорядною куркою. З цим вона й заснула.

В курнику було темно. Курки всі сиділи одна біля одної і та, що сиділа поруч з нашою куркою, не спала ще: вона не те щоб навмисне підслуховувала слова сусідки, а, так, слухала впіввуха - так і слід робити, якщо хочеш жити в злагоді з близькими! І ось вона не втерпіла й шепнула іншій своїй сусідці:

- Чула? Я не хочу називати імен, але тут є курка, яка ладна вискубти собі все пір'я, щоб бути вродливою. Коли б я була півнем, то зневажала б її!

Над курками сиділа в гнізді сова з чоловіком та дітками: у сов вуха гострі, і вони не пропустили жодного слова сусідки. Всі сови при цьому посилено водили очима, а совиха махала крилами, наче віялами.

- Т-с-с! |іе слухайте, дітки! Втім, ви, звичайно, вже чули? Я теж.. Ох! Прямо хоч вуха затуляй. Одна з курок до того з глузду з'їхала, що почала вискубувати собі пір'я прямо на очах у півня!

- Prenes garde aux enfants!* - сказав сова-батько,- Дітям зовсім не варто слухати подібне!

[* Обережно, тут діти (франц.)]

- Треба буде все-таки розповісти про це нашій сусідці сові, вона така приємна особа!

І совиха полетіла до сусідки.

- Пу-гу, пу-гу! - загукали потім обидві сови прямо над сусідньою голуб'ятнею.-Ви чули? Ви чули? Пу-гу! Одна курка вискубла собі все пір'я через півня! Вона замерзне, замерзне до смерті! Якщо ще не замерзла! Пу-гу! [187]

- Тур-тур! Де, де? - затуркотіли голуби.

- На сусідньому дворі! Це майже на моїх очах було! Прямо непристойно й казати про. це, але це істинна правда!

- Віримо, віримо! - сказали голуби й затуркотіли до курок, які сиділи внизу.

- Тур-тур! Одна курка, говорять, навіть дві, вискубли собі все пір'я; щоб привернути до себе увагу півня. Ризикована витівка. Адже можна застудитися і померти, та вони вже й померли!

- Кукуріку! - заспівав півень, злітаючи на паркан.- Прокиньтеся! - В самого очі ще зовсім злипалися від сну, а він уже кричав: - Три курки загинули від нещасливого кохання до півня! Вони вискубли собі все пір'я. Така неприємна історія! Не хочу мовчати про неї! Нехай лине по всьому світу!

- Нехай, нехай! - запищали кажани, закудахкали курки, закричав півень. .

- Нехай, нехай!

І історія долинула до того місця, звідки започаткувалась.

- П'ять курок,- розповідалось тут,- вискубли собі все пір'я, щоб показати, хто з них більше схуд від кохання до півня! Потім вони заклювали одна одну до смерті на ганьбу і сором всьому своєму родові і на збиток своїм господарям!

Курка, яка загубила одну пір'їну, звичайно, не впізнала своєї власної історії і, як курка з усіх боків добропорядна, сказала:

- Я зневажаю цих курок! Але таких же багато! Про подібне не можна, однак, мовчати! І я, з свого боку, зроблю все, щоб ця історія потрапила до газет! Нехай вона рознесеться по всьому світу - ці курки і весь їхній рід варті того!

І в газетах дійсно опублікували всю історію, і це істинна правда: одній маленькій пір'їнці зовсім легко перетворитись аж в п'ять курок! [188]

 


© Aerius, 2004


бизнес кредиты в Банке Интеза. | Аутсорсинг персонала догвор еще по теме .