Езопові байки
Переказ для дітей П.Цімікалі
Переклад В.Забаштанського, А.Чердаклі


© Езоп

© П.Цімікалі (переказ для дітей), 1956

© В.Забаштанський, А.Чердакля (переклад з новогрецької), 1990

Джерело: Езопові байки (Для молодшого шкільного віку). К.: Веселка, 1990. 256 с.

OCR & Spellcheck: SK (ae-lib.org.ua) 2003

[Ця книга є перекладом з книги грецької письменниці П.Цімікалі - переказів для дітей байок Езопа]


Зміст

Вовк і коза

Лисиця і ворона

Лев і ведмідь

Галка й птахи

Хлібороб і орел

Вовк і лелека

Кочовик і верблюд

Лев і лисиця

Воли та осі

Чорногуз на орач

Жінка та курка

Олень і виноградник

Недужий олень

Візник та Геракл

Шахрай і корчмар

Галка та голуби

Жаби

Селянин та його діти

Рибалка та мавпа

Вояка та кінь

Кінь і віслюк

Лисиця та цап

Собака, півень і лисиця

Куца лисиця

Лисиця-ненажера

Лев і бик

Кури та дикий кіт

Два півні

Пастух-жартівник

Вовки, вівці та баран

Мавпи-танцюристки

Рибалка з сопілкою

Куріпка та кури

Лисиця й лев

Людина і лев

Вовк і цапик

Зевс і лис

Лисиці

Рибалки

Двоє приятелів і ведмідь

Коза і пастух

Багатій і кожум'яка

Скнара

Мандрівці та чинара

Віслюк, нав'ючений сіллю

Баран і собаки

Павич і галка

Віл і цап

Гермес і дроворуб

Зайці та жаби

Лев, віслюк та лис

Два цапики

Орел, ворона та пастух

Дроворуб і лисиця

Мавпа і лисиця

Миші та коти

Собаки та м'ясо

Віслюк у лев'ячій шкурі

Пастух і море

Батько та доньки

Лисиця і журавель

Три бики і лев

Хатня миша й польова миша

Звіздар

Лисиця й виноград

Кози і чабан

Купальник і подорожній

Вугляр і власник пральні


ВОВК І КОЗА

Весняного погожого ранку на високій горі над кручею паслася біленька кізка. Навколо буяли соковиті трави, зеленіли дерева, пишнілися кущі. Ласувала кізка смачними паростями й примовляла вдоволено:

- Ме-е-е! Ме-е-е! Як гарно в горах, коли все зеленіє. Яка краса!

Вовк, пробігаючи під горою, почув її голос. Підвів голову, зміряв оком висоту й зітхнув:

- Жаль, не видеруся. Але ж коза може сюди скочити. Це їй за іграшки. А там...

Вовкові очі жадібно заблищали, і він облизав гострі зуби.

- Як би заманити сюди кізку? - пробурмотів собі під ніс. Думав, думав сіроманець, а потім усміхнувся лукаво та й каже:

- Ет, що тут мудрувати? Хіба важко? Хитрість допоможе всюди, отже, без неї не обійдешся.

Прокашлявся вовк, аби пом'якшав голос, і гукнув солоденько:

- День добрий, біленька кізко!

- День добрий,- відмовила та. Нітрохи не злякалася, бо знала: вовкові не видертися до неї.

- А чого це ти пасешся над бескеттям? - удавано здивувався сіроманець.- Що ти там знаходиш? Чи тобі кращого місця немає?

- О, тут такі смачні гілочки

- Та кинь ти їх Ходи сюди, поглянь, що то є справжня паща. Яка тут трава висока, які буйні кущі! їй-право, ти такого харчу зроду-віку не бачила

- Дякую, любий вовче,- чемно відказує кізка, усміхаючись сама до себе,- але мені й тут добре.

- Ого! А який тут виноград! А я й не бачив! - вигукнув вовк.- І коли він устиг викинути такі товсті смачні пагони?

- І на горі є виноград,- сміється кізка, - скільки хочеш!

- Далебі, не такий добрий, як тут,- правив своєї вовк.- Ходи-но сюди, покуштуєш - спасибі мені скажеш.

Кізці урвався терпець; нахилилася вона над кручею й каже насмішкувато:

- Ой вовче, вовче! Здається мені - клопочешся не так за мій живіт, як за свій! Хіба ні?

Побачив вовк, що пошився в дурні, та й прикусив язика. Похнюпився й сердито почвалав геть.

А кізка напаслася й пішла собі відпочивати.

Отож коли шахраї мають справу з розумними людьми, їхні хитрощі не досягають мети.

 

ЛИСИЦЯ І ВОРОНА

Якось ворона, пролітаючи над господою, побачила на гаку під дахом шматок м'яса.

«О, сьогодні добре пообідаю!» - зраділа вона.

Вхопила м'ясо та й злетіла на високе дерево.

А внизу саме пробігала лисиця й побачила ворону.

«Еге, тут можна поживитися».

Підбігла лисиця до дерева, задерла голову й мовила улесливо:

- Добридень, орле! Як ся маєш? Ворона не відповідала, бо тримала в дзьобі [12] м'ясо. Лисиця нітрохи не образилася, а співала далі:

- Вибачай, що назвала тебе орлом,- ти ж ворона. Але ти куди гарніша за орла! Яке пір'я - чорне, блискуче, розкішне! Жоден птах не має таких чорних крил і таких прегарних очей!

Лисиця підступилася ближче до дерева, заклала за спину лапи, покрутила пухнастим хвостом, глянула на м'ясо й облизалася.

- Як я могла назвати тебе орлом? Ніколи собі цього не подарую! їй-право, не збагну, чому над птахами повинен царювати орел, а не ти? Хіба зрівнятися йому з тобою красою та розумом? Тільки й того, що орлом величають; скарай мене сила божа - далеко йому до тебе!

Ворона запишалася, аж пір'я розпустила від такої мови.

«Красно говорить лисиця, недарма кажуть, що вона велика розумниця. Треба з нею потоваришувати, вкупі веселіше буде...»

А лисиця тим часом задерла голову ще вище й заспівала вже іншої:

- Нехай того грім поб'є, хто скаже, що ворона вміє говорити. Вона й дзьоба не розтулить, бо не має голосу. Он чому тебе не обрали [13] царем - ти, либонь, німа Навіщо птахам німий цар?

Цього вже ворона не могла стерпіти.

- Кар-р-р! - каркнула вона.- То це я німа? Зараз же проси пробачення! Кар-р-р!!! Та хіба є де птахи з голосом, гучнішим за мій?

Лисиці тільки того й треба було. Схопила вона м'ясо, що випало з воронячого дзьоба, та й засміялася глузливо:

- Вороно, вороно, ти й справді дуже гарна! І станом, і барвою, й голосом; одного лиш тобі бракує- розуму. Коли б мала розум, не слухала б моїх теревенів і не впустила б м'яса з дзьоба.

І лисиця зникла поміж деревами.

 

ЛЕВ І ВЕДМІДЬ

Якось тинявся лев лісом, шукаючи поживи. Вже два дні ріски в роті не мав. На третій день зустрів ведмедя.

- Добрий день, друже, куди простуєш?

- Ох, любий леве,- відповідає ведмідь,- шукаю чогось попоїсти, та нічого немає; такий я голодний, аж живіт до спини прилип. [14]

- І я голодний,- відказує лев.

- То, може, разом пошукаємо харчу?

- Разом то й разом,- згодився лев.- Що знайдемо, ділимо навпіл. Гаразд?

- Гаразд, леве.

І подались вони вдвох шукати поживи в темних лісових хащах. Незабаром надибали мале козеня, що лежало мертве під деревом. Певне, якийсь мисливець підстрелив і не знайшов.

Лев кинувся до козеняти.

- Моє! Я перший угледів!

- Ні, я перший! - заволав ведмідь і собі побіг до козеняти.

Схопили вони здобич та й ну тягти кожен до себе!

- Пусти! - рикав лев.

- Ні,, ти пусти! - ревів ведмідь.

- Начувайся, це тобі так не минеться! - гаркнув лев, аж листя затремтіло навколо.

- Я не заєць тобі, не кріль і. тебе не боюся! - відповів ведмідь.- Кажу по-доброму - відпусти, це моя здобич.

- Щоб я та відступився?

Левові з люті аж очі заслало, і він кинувся на ведмедя. Але той був не з полохливих, та й собі [16] розлютився. І почався жорстокий двобій. Дужі були звірі, силою рівні, та й не боялися зроду нікого. Дряпались, кусалися, качались, несамовито ревли, а біль і шал тільки додавали їм снаги.

- На лихо собі зустрів я тебе! - прогарчав лев.- Ну й дурень же я, що попхався з тобою!

- Так мені й треба, здумав водитися з таким! - бурмотів і ведмідь.- Наче не знав, яка слава про тебе ходить! Хто про тебе добре слово коли сказав?!

- Гр-р-р! Гр-р-р! Гр-р-р!

Кидалися один на одного звірі, заганяли пазури один одному в тіло. Люто ревли, гризлися, але ніхто не міг перемогти. Та зрештою знесилились: гули їм з болю голови, кривавились тіла. Знеможені до краю, попадали на землю; несила було й ворухнутися. Лежали так довго, і кожному здавалося, що настала остання його хвилина.

На ту пору поблизу пробігала лисиця. Вона сховалась за деревом і стала стежити, чим же скінчиться герць. Побачивши, що вороги попадали, зразу збагнула: їм уже й кігтем не ворухнути. Лисиця підбігла до них, схопила козеня18 - і тільки її й бачили. А доганяти левові й ведмедеві незмога - ледве дишуть.

- Не так мене діймає біль та слабість,- каже лев,- як те, що стільки мучився, а скористалася з того лисиця.

- І я про це думаю,- озвався ведмідь.- Ми стільки натерпілися, а здобич дісталася лисиці. Отож треба було таки поділитися козеням. Були б наїлися та й подужчали.

 

ГАЛКА Й ПТАХИ

Було це за давніх-прадавніх часів. Якось, сидячи на своєму троні на високому Олімпі ', надумав Зевс настановити царя птахів. Повелів усім, аби прийшли до нього і вибрали з-поміж себе найгарнішого - йому й бути царем.

Зачувши це, зраділо птаство, кинулося до річки вмиватися, чепуритися. Всі прагнули постати перед Зевсом якнайгарнішими.

Тільки галка спокійно сиділа на дереві. Не метушилася, бо знала - годі їй і думати про царювання. Надто вже вона непоказна. Де вже

1 Олімп - найвищий гірський масив у Греції. У давньогрецькій міфології Олімп вважали місцем перебування верховного бога Зевса та інших богів. [19]

їй, чорній як сажа, змагатися з тими красенями!

А птахи чепурились і чепурились. Ті струшували з себе воду, ті сушилися на сонці по купанні. А дехто мало в'язів собі не поскручував, вискубуючи пір'я, що стовбурчилося. Гамір стояв над річкою, мов на торговищі. Великі й малі, гарні на вроду й геть бридкі - всі готувалися до великого змагання.

Галка за всіма спостерігала. Нараз їй спало щось на думку - і вона пожвавішала.

- А чом би й мені не спробувати? Ризик - велике діло, може, й усміхнеться мені доля та й буду царювати я, а не хто інший.

Злетіла вона на берег і почала крадькома, аби ніхто не бачив, збирати різнобарвне пір'я, яке повискубували з себе птахи. А назбиравши, полетіла в гніздо і обтикала себе пір'ям так доладно, що стала справжньою красунею.

Взавтра птаство подалося на Олімп. Невдовзі всі постали перед Зевсом, що сидів на троні в товаристві великих і малих богів.

Довго роздивлявся Зевс кожного птаха і врешті мовив:

- Усі ви гарні, ніде правди діти. Але все ж [20]таки найвродливіша - галка; хай вона й буде за царя.

Птахи розгубилися, почувши ті слова, а зозуля прошепотіла на вухо качці:

- Відколи це галка стала вродлива? Скільки пам'ятаю, вона завжди була бридка.

- Хіба я знаю? - відповіла та.- Я й сама з цього дивуюся. Але глянь-но на неї зараз!

Аж тут заговорив павич:

- Шановна громадо! То ж моє перо в галки у короні!

За мить обізвався голуб:

- А два білих на крилах - мої! Де вона їх узяла?!

- А ото моє! - крикнув бекас.- Галка його в мене поцупила!

- А червоне - моє! - озвався одуд. Інші птахи теж пізнали своє пір'я:

- Зелене перо на спині - моє!

- Блакитний пух на шиї - мій!

Гамір стояв над Олімпом. Зевс чекав, поки все стихне. Аж ось одуд підстрибнув і гукнув:

- А заберімо кожен своє пір'я! Я перший візьму!

І він підскочив до галки та й висмикнув дзьобом червону пір'їну. [22]

Так само зробили всі птахи. Підбігали до галки й висмикували своє пір'я, аж поки ошуканка лишилася в своєму.

- Так їй і треба,- сказала зозуля качці.- Вбралася, дурна, в чужу одіж і хотіла нас ошукати. Було б їй знати, що брехні не сховаєш. Поглянь, поглянь на неї! Зараз вона ще бридкіша, ніж завжди! Хай тепер з неї сміються. Мені її зовсім не жаль.

Дорого обійшлися галці хитрощі. Бо не тільки царя з неї не вийшло, а й стала вона посміховиськом для всього птаства.

Отак деякі люди чужими думками заживають собі слави, але незабаром слава та стає їхньою ганьбою.

 

ХЛІБОРОБ І ОРЕЛ

Якось уранці навантажив хлібороб на віслюка плуг і мішок пшениці, вивів волів із обори та й подався в долину - засівати своє поле.

День був погожий, сонячний. Зеленіли левади, на пагорбах яскріли весняні квіти. Ступав хлібороб за худобою, і радість повнила його груди, бо уявляв він, як сіятиме пшеницю - надію свого життя. [23]

Раптом почув лопотіння крил і розпачливий пташиний крик.

«Свійські птахи так не кричать, це якийсь дикий,- подумав хлібороб.- Що ж йому сталося? Де він є?»

Та й заходився шукати. Невдовзі побачив великого птаха, що бився долі.

- Орел! - здивувався хлібороб. Справді, могутній орел піймався в сільце

й зараз кричав та нестямно борсався. Але вирватись не міг - сільце тримало міцно.

- Зажди трохи, друже! - гукнув хлібороб.- Зажди, я тебе визволю!

Орел зрозумів його слова й затих. Присів хлібороб навпочіпки і за якусь хвильку виплутав орла із сільця.

- Лети собі своєю дорогою,- каже,- та дивись, куди летиш. І як то з тобою таке приключилося - адже зір маєш кращий за всіх птахів?..

Радісно змахнув орел крилами, шугнув угору й скоро зник у блакитній високості. А хлібороб попростував далі і небавом добувся до свого поля.

От запріг він волів у плуга і почав орати. Довго орав, аж до обіду. А тоді пустив воли [24]пастися, взяв торбину з харчем, пішов до стіни, що височіла край поля, і сів під нею обідати.

Стіна та лишилася від невеличкої хатини, яку збудував колись ще хліборобів прадід. Тоді родина їхня жила тут, у долині, але згодом перебралася на гору в село; покинута хатина потріскалася й завалилася, бо була глиняна. Вціліла тільки стіна, і саме під нею любив спочивати в обід хлібороб.

Але стіна була вже стара, та ще перед кількома днями пройшли дощі; вона розкисла і могла щомиті впасти. Хлібороб того не знав. А орел тішився волею, шугав під сонцем, повнячи простір радісним гуком. Він добре бачив, як невтомно ходив туди й сюди хлібороб за плугом, і сказав собі:

- Цьому чоловікові я зобов'язаний життям. У нього добре серце. Треба віддячити йому за добро.

Саме о тій порі хлібороб скінчив роботу й сів обідати. Орел опустився нижче й раптом жахнувся.

«Та ця стіна може завалитися! - подумав він.- Он які глибокі в ній шпари, та ще й повні води. От-от упаде на голову бідоласі! Треба його врятувати! Але в який спосіб?» [25]І орел став гадати, як відвести лихо від свого визволителя.

Нараз він каменем упав просто на хлібороба, вхопив його шапку й повільно полетів понад самою землею.

Хлібороб, розгнівавшись, скочив на рівні ноги й кинувся за птахом. Він пізнав його й гукнув:

- Гей, орле! Отак ти дякуєш за добро, яке я тобі зробив? Негіднику! Ану, кинь ці жарти і зараз же віддай мені шапку!

Та орел мовби й не чув - летів собі далі.

- Віддай, кажу тобі! - гукав хлібороб.- Мені несила за тобою гнатися, бо я стомився. Від раннього ранку працюю, чуєш?

Орел щось крикнув і повис над головою хлібороба. Той звів догори руки, аби вхопити шапку, але орел знов шугнув угору, начебто граючись.

Зовсім розгнівався хлібороб. Схопив камінь і пожбурив у шапку, щоб вибити її в орла. Та ні шапки не вибив, ні птаха не налякав.

Летів орел над ним низенько, немов хотів сказати:

- Ось твоя шапка! Візьми, коли можеш. Довгенько тривала ця гра, а скінчилася враз.

Орел зненацька впустив шапку, радісно закричав і злинув угору.

Підбіг до шапки хлібороб, спітнілий і засапаний, підняв ї, обтрушуючи, гукнув орлові:

- О, невдячний! Як тобі набридло, то сам покинув гру, а як я просив, то ти не зважав! Отак мене вимучити!

Надяг він шапку та й пішов до свого поля, бо, ганяючись за орлом, забіг далеченько. А дійшовши, спинився, мов скам'янів. Стіна обвалилася, і найбільша купа груддя лежала саме там, де він сів обідати.

Довго стояв хлібороб мовчки. Аж нарешті вигукнув:

- Лиш тепер збагнув я, що робив орел! Він бачив стіну згори й вигадав отаку гру, аби відвести мене геть і врятувати мені життя. Орле, ти гідно відплатив за добро! Красно тобі дякую!

 

ВОВК І ЛЕЛЕКА

Голодний вовк знайшов кусень м'яса і накинувся на нього, як скажений. Шматував, глитав поспіхом, давився і ніяк не міг наїстися.

А в тому м'ясі була кістка. Вовчисько її не [27]помітив, і кістка застрягла в горлі. Спробував вовк ковтнути, але так йому заболіло, аж у очах потемніло.

- Як же її проштовхнути? - думав вовк. Кинувся до води, п'є, п'є,- стоїть кістка, як стояла. Наскуб вовк зубами трави, ковтає- знов марно. Не зрушила кістка. Заходився тоді вовк ковтати все, що на очі трапляло: корінці, гілочки, навіть камінчики. Та ба! Стоїть кістка поперек горла - і край!

- Ось тобі й маєш! Вона ж проб'є мені горлянку. Що тоді буде? Лишенько мені! Краще б уже не їв того м'яса - хай би ходив голодний! - бідкався вовк.

Аж раптом почув він над собою лопотіння крил. Звів очі догори й побачив лелеку, що саме сів на дерево.

- День добрий, вовче! - привітався лелека.- Як ся маєш?

- Ой, не питай! - понуро пробурчав вовк. Та раптом очі йому заблищали надією.

Згадав, що в лелеки довга шия і тонкий дзьоб.

«Еге,- подумав вовк,- таж він би міг витягти кістку. Але чи схоче?»

- Слухай, лелеко,- каже вовк,- оце застрягла28 мені в горлі кістка. Стала й стоїть, ні туди ні сюди. Ти б її не витяг?

Я? - здивувався лелека.- Ти що, за лікаря мене маєш?

- За лікаря чи не за лікаря, а в тебе довга шия, і ти зможеш ухопити кістку дзьобом. А я віддячу тобі мішком риби.

- Справді даси? Цілий мішок? - зрадів лелека.

- Чого б я тебе дурив? Піди до мене, подивися, скільки я маю. То як, витягнеш?

- Ну, коли так, згоден. Розтуляй рота. Вовк роззявив пащу, лелека всунув туди

голову, намацав кістку, вхопив і витяг. Як побачив її вовк - аж підстрибнув з радощів. Дихнув разів зо два вільно, а тоді заходився роздивлятися кістку.

- Ти диви, яка здорова! А гостра ж! Того мені так і боліло. Красно дякую тобі, лелеко, ти лене врятував.

- Та що там! - відказує лелека.- Тіль-ш ж ходімо, даси мені мішок риби.

Як не розрегочеться вовк!

- Мішок риби? Тобі?

- Авжеж! Хіба ти не обіцяв мені віддячити? [29]Зміряв вовк оком лелеку та й похитав головою.

- Е, любий мій лелеко,- каже,- ти зовсім не маєш розуму в голові! Невже прагнеш дяки більшої за ту, що вже маєш?

- Я маю дяку? - здивувався лелека.- Чи ти при своїх? Що ж ти мені таке зробив?

- Я дав тобі вийняти голову з мого рота! З вовчого рота! Чи бувало коли-небудь таке в світі?

Вовчисько розреготався й вистрибом побіг до свого лігва.

Отак негідники вважають, ніби вони роблять добро бодай тим, що не завжди шкодять.

 

КОЧОВИК І ВЕРБЛЮД

Правився якось кочовик із верблюдом у далеке селище. Сонце пекло немилосердно, бідолаха вмивався потом і геть засапався.

- Потерпи трохи,- каже верблюд,- ось дістанемось оази, сядеш у холодочку та й спочинеш. Дивись на мене - я ж не нарікаю на спеку! А на мені ще й нав'ючено стільки!

- Правда твоя,- зітхнув кочовик,- тільки ходімо швидше. [30]Довго простували вони рівниною, аж ось добулися до гори - її треба було подолати, щоб досягти оази.

Важко підійматися в таку спеку, тож кочовик ступав угору смутний-пресмутний. Але як вибралися на вершину й почали спускатися - повеселішав.

- Таки вилізли! А спускатися куди легше, хіба ж ні?

Верблюд мовчав. Кочовик озирнувся.

- Хіба ж ні? - перепитав.- Тобі що більше до вподоби: дертися на гору чи спускатися з гори?

- Я залюбки пройшов би іншою дорогою - довшою, але рівною. Чому ти про неї забув?

 

ЛЕВ І ЛИСИЦЯ

Жив колись у темному лісі могутній красень лев. Коли він обходив свої володіння, всюди навкруги тріщало гілля, трава хилилася й звірі ховалися в нори.

Та минав час, лев старішав, підупадав на силі, і врешті настала година, коли він так охляв, що й на ноги звестися не міг.

- Що ж мені тепер робити? - журився [32]лев.- Полювати не можу, годувати мене нікому; їй-право, сконаю з голоду, гірка моя доле!

Смутний-невеселий сидів лев біля печери. Та раптом сяйнула йому думка - і очі спалахнули вогнем.

- Ні! Лев зроду ні перед ким не схилявся - тож і перед смертю не стане на коліна. Є ще спосіб урятуватися. Ану ж бо спробую щастя!

Простягся лев на землі та й застогнав - жалібно-жалібно...

Трохи згодом на дерево неподалік печери сів орел і, почувши левів стогін, дивом здивувався.

- Скільки пам'ятаю себе птахом,- каже до лева,- ще не чув, аби цар звірів стогнав.

- Що ж тут дивного - я тяжко занедужав,- відповів лев.

- Ти занедужав?

- Ще й як! Голова мені гуде, все тіло болить, так що й поворухнутися не можу. Поліз би в печеру перележати, але боюся: ляжу, то більше не встану... Ой, орле, орле, це вже смерть до мене підступає!

І лев перевальцем поліз до печери. «Полечу та розповім у лісі, що лев помирає» [33],- надумався орел. Змахнув крилами, шугнув у небо й полинув до джерела, куди приходили звірі на водопій. Сів на суху гілляку та й ну гукати:

- Гей-гей! Слухайте! Лев занедужав, лежить у печері й стогне-тужить - так йому тіло болить. Вже недовго йому жити!

- Ти ба! - недовірливо мовив олень.

- Коли хочеш, піди сам подивися,- сказав орел і полетів далі.

- Ходімо глянемо на лева, чи й справді він такий слабий,- мовив олень до звірів.

- Підемо, тільки завтра або позавтра, бо сьогодні ніколи,- відповіли ті.

Новина швидко облетіла весь ліс. Багатьом закортіло подивитися на свого слабого царя. То той, то той звір вирушав до нього, але хто входив до печери, назад не вертався. Бо розважив собі лев лукаво, що коли вже не може він полювати - нехай пожива сама до нього приходить. І не помилився. Майже щодня з'являвся в печері котрийсь із звірів, а коли й по двоє чи по троє. Тож усе добре велося.

Хитра лисиця вдень і вночі нишпорила в лісі, все вона знала, всюди встигала - ніде без неї [34] не обходилося. їй одразу впало в око, що багато звірів кудись позникало, а куди - ніхто не знав.

«Не я буду, коли не дізнаюся»,- поклала собі лисиця.

Стала міркувати, як розкрити таємницю, довго сушила голову і врешті надумала.

«Простежу-но за котримсь із звірів, ну, хоч би за сірим цапиком, їх уже ціле стадо бозна-де ділося».

Вилізла лисиця з нори та й подалася слідом за цапиком. Аж бачить - підбіг той до левової печери, покрутився біля входу та й гульк усередину.

«Е-е-е,- подумала лисиця,- тут щось не те». Підкралася ближче, сховалася за великим каменем навпроти печери і почала стежити. Та й побачила все, що там діялося.

«Он воно що! Бач, як вони попадаються, бідолахи! Але хто ж їм винен, коли й на дещицю розуму не мають?! А проте цікаво дізнатися, як почувається лев. Тільки я не така дурна, щоби датися йому в пазури». Вийшла лисиця з-за каменя й гукнула:

- Гей, леве!

- Хто там? - питає лев. [36] - Це я, лисиця! Почула, що ти занедужав, і прийшла провідати. То як твоє здоров'ячко?

- Ох, не питай! Дуже кепсько! - відказує лев кволим голосом.- Але чому ти не заходиш? Посидь біля мене, погомонимо. Знудьгувався я в самоті.

- Стривай, леве! Я бачу тут, біля печери, сліди багатьох звірів, що навідували тебе. Цікаво, чому ці сліди ведуть тільки до печери, а назад - ні? Мовчиш? Ні, я не можу до тебе зайти!

По цих словах лисиця шаснула у кущі та й подалася додому.

- Що сталося, матусю? - питають її лисенята.- Чому ти так бігла?

- Ходіть спершу вечеряти, потім розкажу. Повечеряли вони й полягали спати. Тоді

лисиця розповіла про нерозумних звірят, що самі пішли в левову пащу.

- Отож, діточки, затямте на все життя: не рушайте в дорогу, не знаючи, куди вона приведе і чи можна повернутися нею назад,- сказала лисиця наостанок. [37]

 

ВОЛИ ТА ОСІ

Якось запріг селянин волів, навантажив воза пшеницею та й повіз до міста продавати.

- Не щастить нам сьогодні,- каже половий віл до чорного.- Віз важкий, та ще й під гору його тягти...

- Нічого,- відповідає чорний.- Всенький ранок у місті відпочиватимемо та й повернемось упорожні.

- Знаю,- зітхає половий,- але я за жнива так наробився, що вже геть знесилів.

- О нещасний,- відмовляє чорний,- нарікаєш і нарікаєш. А забув, що ми все літо паслися й відпочивали?

Так ішли вони собі потихеньку, аж .раптом почули позаду: рип, рип, рип...

- Чуєш? - питає половий.

- Чую. То осі риплять.

Рип, рип, рип,- рипіли осі. Рипіли на узвозах і на рівному, відповідаючи на кожен крок волів. А вони, витягши шиї, поволі тягли воза й стиха розмовляли.

Раптом половий віл зупинився:

- Це рипіння по серцю мені скромадить. Слухайте, любі,- обернувся він до осей.- Це [38] ми тягнемо воза, а не ви. Чого ж ви волаєте? Хто почує- подумає, що лише ви працюєте... І воли поплентались далі.

- Оце нагримав на них,- каже половий,- ніби й полегшало на душі.

- Аби ж то тільки осі рипіли! - відмовляє чорний.-Є й людей, і звірів чимало, котрі вдають, що вони працюють, мучаться, дбають за все, що без них і світ перевернеться. Насправді ж вони нічого не роблять; інші працюють за них.

 

ЧОРНОГУЗ ТА ОРАЧ

Настала осінь. Розм'якла від дощів земля. Селянин запріг коней та й поїхав сіяти озимину. Орав до полудня поле, спини не розгинаючи, потім засіяв і заборонував. Додому повернувся вже поночі.

- Де ти так забарився? - питає його жінка.

- На полі; хоч і натомився дуже, але з усім упорався. Посіяв пшеницю, і, коли буде добра погода, матимемо добрий урожай.

Потому селянин повечеряв смачно й ліг спати. Взавтра знову подався на поле - полагодити[39] огорожу, аж бачить: зграя журавлів хазяйнує на ньому - дзьобає пшеницю.

Заболіла орачеві душа, і він закричав розпачливо:

- Хіба для вас я сіяв? Ну, начувайтеся! І заходився ставити на полі сільця.

- Агей, ходіть-но сюди, побалакаємо! Але журавлі налякалися й не підходили. Тоді

орач полагодив огорожу та й подався додому. А вдосвіта знову попростував на поле.

- Ану ж гляну, хто там упіймався... А глянувши, зрадів:

- Так вам і треба, поганці! Що заробили, те й маєте!

В кожне сільце впіймався журавель. Орач почав їх виплутувати й кидати в мішок. Коли це підходить до одного сільця, а -там, замість журавля,- чорногуз.

- Що ти тут робиш? - питає орач.

- Ой, чоловіче добрий! - залементував чорногуз.- Відпусти мене на волю. Не карай мене. Я не журавель, я не дзьобав твого зерна. Я чорногуз, їм черв'яків, гадюк та рибу. Ніколи й зернини в рот не 5рав, не порпався на твоєму полі. Я спокійний і поважний птах, добрий господар і нікому не чиню зла. Поглянь на [40] мене - я не такий, як журавлі, я іншого кольору. Тож відпусти, благаю тебе! Присягаюсь - я ніколи не робив тобі шкоди.

- Може, ти й справді не журавель і не дзьобав зерно на моїм полі,- каже орач.- Може, й справді ти чорногуз, спокійний і поважний птах. Але чому ти був поміж них? Я спіймав тебе на своєму полі, як і журавлів. То й тебе спіткає їхня доля, не нарікай і не проси.

Але сказав так орач, аби тільки налякати чорногуза, бо знав, що той і справді не робив шкоди. І, зібравшись додому, випустив птаха ще й напутив:

- Лети собі здоровий, та більше не водися з такими, а то трапиш у халепу. Цього разу тобі пощастило, а вдруге може не так скінчитися. Отож водися завше з гарними й поважними птахами, а від поганих тікай подалі. Затямив?

Переляканий чорногуз полетів до свого гнізда. Відтоді він, забачивши журавля, летить від нього геть. [42]

 

ЖІНКА ТА КУРКА

Мала одна жінка гарненьку білу курочку, лагідну, мов ягнятко.. Ходила собі білявка подвір'ям, дзьобала черв'яків та пила воду з калюжки. Щодня опівдні залазила в своє гніздо й довго там сиділа, а тоді вистрибувала звідти й кудкудакала на всю околицю, б'ючи крилами:

- Ко-ко-ко! Ко-ко-ко! Господине, я знесла тобі яєчко! Ходи забери. Лише рік тому сама я вилупилась з яєчка, а відтоді, як уперше знеслася, день у день дарую тобі яєчко. Ко-ко-ко! Ко-ко-ко!

Як же було господині не тішитись з такої курки? Щотижня, коли вона несла городину на базар, брала і яєчка й продавала за добрі гроші. Та хоч була задоволена, проте повсякчас бурчала:

- Шкода, що маю тільки одну курку, коли б мала ще з одну, було б грошей більше.

Скупа вдалася господиня, любила складати гроші, вряди-годи виймала із скрині мішечка та лічила їх.

Аж якось уранці несла вона курці зерно, і спало їй на думку: «А що, як давати білявці [43] більше зерна, аби несла вона по двоє яєць щодня? Більше їстиме - краще нестися буде».

Та й насипала курці цілу купу зерна. Так і в обід, і ввечері. Курка дзьобала собі, не лишаючи ні зернини. Дивилася господиня на неї й раділа.

Щодня сипала вона курці подвійну пайку зерна та недоїдки від столу. А курка одно сокотала та їла, і господиня не могла нею натішитися.

Та від такого харчу почала білявка гладшати і за кілька день зовсім перестала нестися.

Розсердилася господиня на курку, але, подумавши добре, сказала:

- Мало мені було щодня по яєчку, заманулося більше. От і покарали мене боги!

Так деякі люди через зажерливість втрачають і те, що мали.

 

ОЛЕНЬ І ВИНОГРАДНИК

Якось на зеленому схилі гори пасся гарний золоторогий олень. Був теплий, погожий осінній день. Та, на лихо, помітили оленя мисливці й помчали до нього. Олень теж побачив мисливців[44], але тоді вже, коли ті, цілячися з луків, підступилися близько.

«Лишенько моє, тепер ніяк утекти до лісу! - подумав олень.- Ану ж бо сховаюся в отому винограднику».

Олень щодуху кинувся вниз. А мисливці, напнувши тятиви, побігли слідом. Проте олень устиг заховатися.

- Стійте! - гукнув один мисливець.- Оточіть виноградник та гарненько видивляйтеся - він десь там. А коли вибіжить на поле, ми одразу його побачимо.

Мисливці поставали, пристерігаючи за кущами винограду. Але олень заховався так добре, що жодне око не могло його примітити.

- Де ж він дівся? - питає один із мисливців.

- Напевне, встиг ускочити в ліс,- каже другий.

- Ні,- докинув третій,- ми добре пильнували і, коли б він з'явився, неодмінно побачили б.

- У полі теж не видко,- промовив четвертий.- Що ж робити?

- Ще пошукаймо,- озвався п'ятий мисливець.- Не знайдемо - що ж, нічого не вдієш. [46] Мисливці востаннє обдивилися виноградник, та знову марно. Нарешті їм набридло шукати і чекати.

- Ходімо,- каже один,- певне, олень таки втік од нас.

- Ходімо,- погодились мисливці та й подалися гуртом геть.

Олень дуже зрадів, побачивши, що його вороги пішли:

- Я врятувався - аж не віриться!

Та й ну на радощах шматувати листя й солодкі грона винограду!

Біг олень од куща до куща, розсував гілки, розгойдував листя - одне слово, геть знетямився й забув про небезпеку.

І скоїлося непоправне - треба ж було озирнутися одному мисливцеві!

- Гляньте! - гукнув він до товаришів.- У винограднику щось ворушиться! Ходімо подивимось, що воно таке! Мерщій!

Мисливці побігли до виноградинка - і побачили оленя.

- Ось він!

Олень кинувся тікати, мисливці - за ним. Мчить олень, серце йому калатає із жаху, а в голові одна думка снується: [47]

«Чому я не стояв нишком у винограднику? Він сховав мене від небезпеки, а я, невдячний, потоптав гостинність його й доброту понівечив. От і караюсь по заслузі!»

Отак і деякі люди бувають покарані за те, що не цінують своїх благодійників.

 

НЕДУЖИЙ ОЛЕНЬ

На зеленій галявині посеред лісу жив гарний олень. Віддавна тут мешкали його мати й бабуся, і всі мали це місце за свою домівку. Ніхто із звірів не заходив туди пастися, знаючи, що тамтешня трава належить оленеві.

Та якось золоторогий красень захворів; не міг ні бігати, ні пастися, лежав на зеленій траві •й жалібно стогнав.

Почула той стогін коза, яка саме минала галявину. Підійшла до оленя, питає:

- Ти що, занедужав, сусіде?

- Ох,- відказує олень,- болить мені все тіло, не можу ні їсти, ні пити.

- Бажаю тобі якнайшвидше одужати!

- Дякую,- мовив олень і заплющив очі. Коза намірилася йти, та побачила на галявині

зелену, соковиту траву. Покрутилася й подумала48: все одно олень не їстиме - чи не попастися трохи? Та й наїлася трави досхочу, а тоді подалася додому. По дорозі зустріла двох ко-рів-сусідок.

- Добрий день, чули новину?

- Яку?

- Олень занедужав, болить йому все тіло, він лежить і стогне.

- Ой лишенько! - жалісно вигукнули корови.- Треба піти навідати його.

- Я вже там була, трохи його розважила. Невдовзі корови прийшли на галявину до оленя.

- Як здоров'ячко, любий сусіде? - питають.

- Ох, занедужав, і сам не знаю чого, болить мені все тіло, що й підвестися не можу. Дякую, що навідали.

Корови трохи постояли біля оленя, побажали йому якнайшвидше одужати та й подалися геть. А по дорозі червона каже до чорної:

- Глянь лиш, яка зелена соковита трава!

- Я помітила, коли ми ще сюди йшли, та й подумала: чом би не поласувати...

- Авжеж, авжеж! Нумо скуштуймо! Скубнули корови траву - ох і смачна ж! [49] Понапасалися добре та й почимчикували додому, ситі та веселі. Дорогою зустріли коня з віслюком, що дуже кудись поспішали.

- Куди це ви так квапитеся? - питають корови.

- Таж олень занедужав, ідемо навідати,- відповідають ті.

- Ідіть, ми саме від нього вертаємось.

Незабаром кінь з віслюком дісталися галявини, розпитали оленя, як він почувається, чи не хоче, бува, чого, а тоді попрощалися й пішли. Аж ось побачили соковиту пашу.

- Чи не поскубти травички? - каже віслюк.- Олень усе одно занедужав, і вона пропадає марно.

- Чому б не поскубти,- згодився кінь. Понапасалися добре, згадали, що вже час і додому.

На другий день на галявину прийшли коза із своєю сестрою. А вертаючись додому, знову поскубли зеленої травички. Те саме зробили корови, кінь з віслюком, ватага кролів та зайців, які теж дізналися про оленеву хворобу й забажали навідати його. А ще згодом прибігли вівці з ягнятами та черідка телят. Пробули з оленем весь день, розважали балачками, зичили здоров'я [50], а коли пішли -: не залишилось на галявині жодної травинки. Все випасли оленеві друзі.

На ранок олень трохи оклигав, підвівся з землі й захотів попастися, адже кілька день ріски в роті не мав. Проте хоч скільки він нахилявся - не міг намацати ні травинки.

«Ой лишенько,- подумав він,- це ж мої сусіди випасли всю траву. Що тепер робити, немає ж сили піти попастися кудись-інде; невже конати з голоду?»

На той час галявиною бігла лисиця. Побачила оленя, розпитала за все й засміялася:

- Не журися, я принесу тобі оберемок трави й води напитися, ще й розуму навчу: ніколи не водися з кепськими товаришами, від них завжди більше шкоди, ніж користі.

 

ВІЗНИК ТА ГЕРАКЛ

Геракл (Геркулес) - в грецькій міфології - герой, втілення мужності, відваги, сили, працелюбності.

Одного разу запріг селянин волів та й поїхав у поле. Саме в ту пору випали дощі, й дорога була слизька, а де траплялася глина - зовсім [51] годі проїхати. Воли ледве спустилися з крутого узвозу й дісталися краю поля. Обіч дороги була канава, і воза занесло туди.

- Що ж тепер робити? - розпачливо вигукнув селянин.- Я дуже кваплюся! Як витягти воза з багнюки? А може, покликати Геракла? Він, далебі, допоможе.

Та й заходився гукати:

- О всесильний Геракле, прийди й витягни мого воза з канави, тобі це за іграшки! Ти ж добрий! Допоможи мені!

Довго кликав селянин; нарешті Геракл з'явився й сказав:

- Чоловіче добрий! Цього воза можна витягти самому: треба взятися за колеса й вирвати їх з глини та підігнати волів. Спершу потрудися, спробуй сам собі допомогти, а тоді вже клич мене. Бо як сам нічого не робиш - нема чого когось кликати.

 

ШАХРАЙ І КОРЧМАР

Був собі колись хитрий хлопець, який, замість того щоб чесно жити й працювати, часто лукавив і ошукував довірливих людей. Набридло йому сільське життя, і надумав він до міста [52]податися. Зранку вирушивши в дорогу, надвечір дістався до однієї корчми й зупинився заночувати. Смачно повечеряв, добре виспався на м'якій постелі і вранці був бадьорий та веселий. Хутенько одягся та й пішов снідати, наспівуючи пісеньку. Корчма була порожня, а корчмар сидів на порозі й грівся на сонці.

- Бачу, небагато в тебе гостей,- каже хлопець.

- Сьогодні свято, хлопче, люди відпочивають; опівдні поприходять сусіди - випити по келиху вина.

Нагодував корчмар подорожнього та й сів з ним на порозі.

- Коли б я навіть не знав, що сьогодні свято - однаково здогадався б,- сказав хлопець.- Бо на тобі святкова одіж.

- Ще й нова-новісінька,- гордовито відповів корчмар.- Нині вперше вбрався.

- Носи на здоров'я,- промовив хлопець, хитро поблискуючи очима.

«Далебі, він зовсім дурний,- подумав,- тож треба так зробити, щоб одіж стала моєю».

- Дякую, парубче,- сказав корчмар.- Чи далеко вибрався?

- До міста. А ти давно тут живеш? [54]

- Давно. З діда-прадіда й нікуди ще не виїздив.

- Невже ніколи не подорожував?

- Ніколи. Але дуже б мені хотілося побачити море. А ти коли-небудь його бачив?

- Чи бачив я море? - засміявся хитрун.- Та в мене ж батько моряк і має свої кораблі, що плавають усіма морями світу. Я ще змалечку плавав по чужих краях. Пам'ятаю, пливли ми якось до Корінфа; на другий день знялася буря, й корабель почало кидати з хвилі на хвилю.

По цих словах хлопець позіхнув і завив по-вовчому.

- Чого ти так виєш? - перелякано спитав господар.

- Як тобі сказати, чоловіче добрий, напевне, мені пороблено. І сам не збагну, що це таке. Коли отак позіхну тричі та завию - зразу перекидаюся на вовка. А хто попадеться в мої пазури - вже не вирятується. Уаввв! - удруге позіхнув хлопець.

Зблідлий корчмар підвівся з порога, але хитрун ухопив його за полу.

- Не кидай мене, чоловіче добрий, посидь ще трохи, потім забереш мій одяг, навіщо ж [55] має пропадати. Бо я перегодом знову стану людиною... Уавв!..- хлопець роззявив рота й позіхнув, не випускаючи поли.

- Рятуйте! - заволав корчмар.- Він знову позіхає!.. Це ж він зараз перекинеться на вовка! О лихо!

Та й кинувся тікати до корчми, а вскочивши туди, засунув за собою двері.

Але одіж його лишилася в руках хитруна.

Довго сидів корчмар, зачинившися, трусячись із жаху. Нарешті почув стукіт у двері та людський голос:

- Ти що, не торгуєш сьогодні? Корчмар упізнав голос свого доброго приятеля й зрадів.

- Зараз одчиню! Але спершу скажи - тобі вовк не траплявся, коли ти йшов до мене?

- Вовк? - здивувався той.- Та звідки б він тут узявся?

Корчмар осмілів і, відчинивши двері, розповів приятелеві про халепу, що трапилася з ним.

- Далебі, я ще дешево відбувся - зберіг собі життя.

- Ну ж і дурень! - зареготав приятель.- Пройдисвіт наверз тобі казна-чого, аби забрати нову одіж. А міг би забрати й більше. Така [56] кара спостигає диваків, які вірять усьому, що бовкне перший-ліпший шахрай, не думаючи, чи то правда, а чи вигадка.

 

ГАЛКА ТА ГОЛУБИ

Був холодний зимовий день. Усюди лежали кучугури снігу. Вітер пронизливо свистів між голими деревами, й бідолашні птахи трусилися з холоду. Одна галка літала лісом, шукаючи поживи, але нічого не знаходила, крім снігу.

«Як залишуся тут, сконаю з голоду,- подумала вона.- Полечу-но до села. Там усе-таки можна поживитися недоїдками або забратися до когось у клуню».

Прилетівши в село, галка побачила в одному дворі гарненьку високу хатку, біля якої ходили голуби й дзьобали зерно.

«Добре живеться голубам,- заздро подумала галка.- Була б я голубка, то й мені гаразд би велося... А чом би не стати голубкою?! Пофарбуюся в білий колір - та й край! Голуби матимуть мене за свою. Тоді буду завжди сита».

Галка зразу знялася й полетіла. Знайшла яму з вапном та й почала білитися. Раз пірнула [57] у вапно, другий і третій... А тоді полетіла до криниці, зазирнула у воду.

- Геть-чисто голубка! - радісно вигукнула вона.- Віднині їстиму, питиму з голубами скільки схочу та й лишуся з ними назавжди. Матиму тепле гніздо, буду завжди вільна, схочу - полечу в гори, схочу - в поле! Житиму з голубами й горя не знатиму! З галками не буду більше водитися! Як тільки я досі жила з ними?!

Та й подалася хутенько до голубника. Голуби побачили білу пташку й прийняли до гурту як свою.

Допалася галка до зерна, їла скільки хотіла; так напхала воло, що не могла більше й зернини ковтнути. Наївшися, підвела голову й сказала сама до себе:

- Ще ніколи не була така сита! їй-право, добре бути голубкою!

Кілька день галка жила в голубнику, їла й пила з голубами та тішилася з такого життя. Аж якось, прокинувшись уранці, побачила чисте, безхмарне небо.

Забула галка, що вона голубка, й голосно закричала:

- Кра-кра-кра! Який гарний день! Кра-кра! [58]

- Хто це? - здивувалися голуби.- Це не голубиний голос. Мабуть, чужий птах є між нами.

- Он він! - вигукнуло мале голуб'ятко, показуючи на галку.

- Що ти тут робиш? - спитала в галки мати-голубка.- Лети собі, пташко, до свого дому й не вертайся сюди! Ми не приятелюємо з брехливими птахами!

- Правду кажеш! - вигукнули всі голуби.

- Нам чужинці не треба!

І присоромлену, ображену галку вигнали з голубника.

«Що ж,- подумала вона,- така моя доля. Полечу краще до своєї родини. Хоч життя там не таке, як у голубнику,- все-таки серед свого роду. А рід для птаха потрібніший за їжу».

Дісталася галка до лісу.

- Кра-кра-кра! - закричала здалеку до своїх родичів.- День добрий! Як чудово нині сонечко сяє, еге ж?

Галки, повилазивши з гнізд, сиділи на гілках.

- Кра-кра-кра! Що воно за птах кричить по-нашому? То ж не галка,- загомоніли вони.

- Як це не галка! - обурилася та.- Ви що, з глузду з'їхали? Я така сама галка, як і ви. [59]

- Ха-ха-ха! - зареготали галки.- Ха-ха-ха! Гляньте на неї! Справжнісінька галка! Чи ж бачив хто галку, білу, як голубка? Ха-ха-ха! Лети собі, птахо, куди летіла, ми із зайдами не водимось! Лети на свою половину лісу, а тут здавна жили наші батьки, діди, й ми тут господарюємо! Забирайся геть!

Самотня, зневажена всіма, полетіла галка лісом, примовляючи:

- Не подобалося тобі жити між своїми, ділити радощі й горе, зреклася свого, полетіла шукати кращого... Захотіла неправдою жити, тож тепер і май: чужі вигнали й свої відцуралися. І слушно вчинили - сама у всьому винна.

Отак завжди буває: хто свого зречеться, того й свої цураються, і чужі не приймають.

 

ЖАБИ

Серед зеленого поля було невеличке блакитне озерце. Жили в ньому дві жаби.

Зиму перебули вони щасливо. В озері було багато поживи, і жаби нічим не клопоталися.

Але настало таке спекотне літо, що озерце [60] висохло,- зосталася від нього маленька калюжка.

У цій калюжці й ховалися жаби, нарікаючи на жорстоку долю.

- Довго тут не висидиш,- каже якось одна жаба.- Щодень стає жаркіше,- скоро й ця вода висохне.

- Авжеж,- відповідає друга.- Треба шукати кращого місця. Може, десь недалечко є річка чи більше озеро. Пересиділи б там спеку, а з першими дощами повернулися б сюди.

- Гаразд,- погодилася перша.- Зараз же вирушаймо.

- Коли так, то й так. Уперед!

Вилізли жаби з озерця, подалися шукати ліпшого притулку. Незабаром бачать - колодязь.

- О! Там є вода!

Доплигали вони до колодязя, зазирнули.

- Ну й глибоко!

- А скільки води! Стрибнемо? Де ще знайдеш краще?

І перша жаба намірилася стрибнути.

- Стій, дурепо! - спинила її подруга.- А коли й тут висохне вода? Звідси вже не вилізеш [61] - високо. Краще пошукаймо іншого місця, де ми будемо в безпеці; навіщо стрибати в першу-ліпшу яму, не думаючи, що буде по тому.

 

СЕЛЯНИН ТА ЙОГО ДІТИ

Жив собі за давніх часів селянин. Мав він четверо синів і виноградник. Хоч був старий та немічний, а порався коло землі сам. Бо хіба міг, бідолаха, інакше? Адже ж вирощував ті лози власними руками з молодих літ, і дотепер любив та плекав свій виноградник. А той, немов розуміючи любов і турботу господаря, віддячував йому соковитими гронами.

Та, на лихо, всі четверо синів не звикли працювати. їм більше подобалося байдики бити, а старий батько повсякчас непокоївся думкою: «Що з ними буде, коли закриються мої очі?»

Часто він казав собі з гіркотою:

«Покинуть сини мої виноградник напризволяще, переведеться він і не годуватиме їх плодами. Треба якось цьому зарадити».

Довго роздумував батько, врешті покликав синів і сказав: [62]

- Діти мої любі, чую - недовго мені жити на світі. Отож і покликав я вас, аби відкрити одну таємницю. У нашому винограднику заховано скарб. Як мене не стане, візьміться за лопати й копайте, аж поки знайдете.

Невдовзі батько помер. Тяжко побивалися сини. А за кілька день згадали його слова.

- Що б то міг сховати у винограднику небіжчик? - питає перший син.

- Напевне, гроші,- відповідає другий.

- А як там лише кілька золотих? - засумнівався третій.

- Хто його знає. Краще перекопаймо все,- сказав четвертий.

Настала зима. Небіжчик встиг за життя обрізати виноградник, і тепер треба було лише попідпирати лози. Але сини про це не дбали. Думки їхні крутилися довкола скарбу. Тож, узявши заступи, заходилися вони копати.

- Глибше копаймо! - наказував старший.

- Копаймо, то й копаймо! Цілісінький день копали, але так нічого й не

знайшли. Повернулися додому стомлені й розчаровані.

- А чи не викопав хтось інший того скарбу? - питає перший син. [63]

- А чи був він там узагалі? - засумнівався другий.

- Чому не було? Треба копати, може, й знайдемо,- заперечив перший.

Взавтра хлопці знову взялися до роботи. Але скарбу не знайшли ні того дня, ні наступного.

- Може, батько пожартував і ніякого скарбу немає? - каже один син.

- Боронь боже! Хіба що хто викопав скарб, а батько про те не знав. Жаль, коли так!

Минуло кілька місяців, і настав час збирати виноград. І що ж побачили брати? Обкопані лози вгиналися від величезних важких грон!

Зібрали брати виноград, уторгували за нього купу грошей і зажили щасливо.

Відтоді почали вони дбайливо доглядати виноградник. А що були молоді та дужі, то й мали від праці насолоду.

Згодом стали вони заможними господарями. А коли заходила мова про батька, завжди згадували його із вдячністю.

- Які ж ми були нерозумні! Замість того, щоб збагнути батькові слова, розпитати, порадитися,- кинулися шукати в землі золото. Батько не посміявся з нас, а заповів нам найбільший скарб світу - любов до праці. [64]

 

РИБАЛКИ ТА МАВПА

Неподалік піщаного морського берега в зеленому лісі жила колись безтурботна мавпочка. Наївшись горіхів, гралася вона з подругами, а коли набридали забави - бігла на узлісся й вилазила на високе дерево. Дивилася, як у синій далині горами здіймалися хвилі, поволі котилися до берега і ревучи налітали на пісок.

Одного разу помітила мавпа в морі рибальський човен. Цікаво було їй поглянути на те диво зблизька, адже ніколи раніше такого не бачила.

А човен тим часом підплив до берега; з нього вистрибнули рибалки й заходилися витягати з моря сіть. Довго тягли, аж поки витягли гузир, повний риби. Вибрали вилов і закинули сіть знову в море. Потім зібрали рибу та й подалися стежкою до міста.

Побачила все те мавпа, і дух захопило їй з подиву.

- Ти диви - ловити рибу зовсім легко! Та ще й яку рибу!

Коли рибалки зникли в лісі, мавпа хутенько злізла з дерева й побігла до сіті.

- Тепер я її витягну! - тішилась вона думкою. [66]

- Виловлю всеньку рибу, яка тільки є в морі, продам на базарі, а за гроші куплю собі гарну одіж, ціпок та шкіряну торбу на гроші. Мої подруги-мавпи луснуть із заздрощів, коли мене побачать.

Та й почала тягти сіть. Але робота була не така легка, як гадалося мавпі. Сіть пручалася, скручувалася, і мавпа стала врешті дратуватися.

- Треба, мабуть, залізти у воду,- надумала вона.- Либонь, зручніше тягти буде.

Влізла вона у воду й почала хапати сіть то руками, то ногами, смикати то з цього, то з того кінця, аж поки втямила нарешті, що заплуталася в снасті.

- От тобі й маєш! Як же мені тепер вибратися звідси?

Квапливо виборсуючись із сіті, мавпа геть забула про рибу та нову пишну одіж. А що дужче борсалася, то більше заплутувалась і врешті побачила, що заплуталася зовсім.

- Ой лишенько! Що ж воно буде? Як мені вибратися з цієї халепи? Нащо було братися за справу, якої не знаю? Я ж ніколи в житті не рибалила. Нащо було пхати сюди носа? Нащо?

На мавпине щастя, рибалки не загаялися [68] в місті. Збувши на базарі товар, вони поспішили до човна. Побачили заплутану в сіть мавпу й розляглися від реготу.

- Як вона тут опинилася? - дивувались одні.

- Хто його знає. Нумо швидше витягнемо її, а то ще втопиться, бідолашна,- квапили інші.

Розплутали рибалки мавпу й посадовили на пісок. Перелякана, кинулась вона до дерева і вмить вискочила на вершечок. Та й добре, що встигла видертися перше, ніж рибалки побачили, як вона понівечила сіть. Було б їй непереливки...

Отож, аби не накликати на себе біди та не накоїти лиха іншим, не треба братися не за свою справу.

 

ВОЯКА ТА КІНЬ

Колись за давніх-давен жив хоробрий вояка. І був у нього кінь, прудконогий красень. Понад усе полюбляв він поєдинки.

Зачувши, що цар кличе мужів свого краю до бойового походу, вояка засідлав коня і вирушив У путь.

Протягом усього походу він дбайливо доглядав вірного друга. Купав його, чистив, годував добірним вівсом і духмяним свіжим сіном. І ситий, плеканий огир блискавкою літав у бою, не раз рятуючи життя своєму господареві.

По війні хоробрий вояка з конем щасливо вернувся додому. Та щось непокоїло коня, і недарма. Бо наступного ранку господар запріг його, добряче навантажив воза й поїхав на базар. Гадав кінь, що після базару відпочине, проте господар одразу запріг його до плуга й до пізнього вечора орав ниву.

З того дня й почалося. Від світання до смерку тяжко працював кінь, духу не переводячи. Ба навіть уночі їздив господар чи до млина, чи ще куди.

І так день у день!

А що тепер не було війни, то й здавалося господареві - нема чого доглядати коня, тож і годував його не добірним вівсом і духмяним сіном, а самою сухою соломою.

Бідолашний кінь поволі почав підупадати на силі. До того ж, як добрий колишній скакун, почувався незаслужено скривдженим.

«Бач, як скінчилася війна,- часто думав [70] він,- то й не доглядає мене господар. Не любить мене по-справжньому».

Минув якийсь час, і країну раптом облетіла звістка: сусідній цар іде війною на їхню землю, аби відвоювати колишні володіння.

Сколихнувся край. Залунали сурми, зусібіч розлетілися гінці - і рушили до столиці бойові дружини, поповнюючи цареві лави. Подався до війська й наш звитяжець, випрягши коня з плуга.

- Знову в похід, кониченьку мій! - гукнув запально.- Неси ж мене прудко, друже, як носив колись, пам'ятаєш?

- Пам'ятаю,- зітхнув кінь.

- Тож мчи і знай, що від спритності твоєї залежить життя господаря.

- Мчу,- сказав кінь і рвонув щосили.

Та не подолавши й половини шляху, упав, знеможений.

Вояка допоміг коневі підвестися й знову сів-на нього. Та кінь незабаром спіткнувся, зашкутильгав і звалився додолу.

- Ти ба! - здивувався господар.- Що це тобі?

Перегодом рушили вони далі. Та кінь падав знову й знову. [72]

- Ну, що мені з тобою робити? - розпачливо вигукнув вояка.- Як зарадити лихові?

- Ходи пішки, господарю,- відмовив кінь.- Ти мав скакуна, та зробив з нього віслюка. Як же тепер віслюка обернеш на скакуна?

Присоромлений вояка похилив голову.

Отак часом люди доти дбають про інших, доки залежні від них, а потім забувають про свої обов'язки.

 

КІНЬ І ВІСЛЮК

Жив собі колись селянин. І мав на обійсті коня та віслюка. Щоранку навантажував їх садовиною та городиною і їхав до міста торгувати.

Якось сердешний віслюк занедужав. Але господар того не помітив і нав'ючив його, як завжди. А віслюкові гіршало та гіршало, і врешті одного ранку дорогою до міста він геть знебувся.

- Поможи мені трохи,- просить віслюк коня,- не можу далі нести вантаж.

- Як же я тобі поможу?

- Візьми зо два кошики із моєї спини. А решту я сам подужаю нести. [73]

- Ти що, здурів? - відповідає кінь.- Адже я й так нав'ючений.

- Я знаю, але ти дужчий за мене і не зморений хворобою. Візьми хоч один кошик.

- Ні, не візьму.

- Прошу, зроби мені таку ласку.

- Не сподівайся, нічого не вийде. Зітхнув віслюк та й почвалав далі. Однак не витримав довго, спіткнувся й упав.

Господар ішов позаду, розмовляючи з сусідою.

Побачивши віслюка долі, підбіг до нього, поскидав кошики й спробував підвести.

- Що тобі сталося, віслюче? - спитав співчутливо.

- Та хіба не бачиш, що він хворий? - сказав, підходячи, сусіда.

- Хворий? А я й не знав. Що ж тепер робити?

- Заведемо бідолаху до мого приятеля, він добре знається на худобі й неодмінно чимось зарадить. Он його подвір'я.

- Ходімо!

Підвели вони віслюка й подалися до обійстя сусідиного приятеля. Потім вернулися до коня, [74] а він, забачивши господаря, хотів був рушати далі.

- Еге, стривай-но, друже мій! - гукнув господар.- Стій, не квапся, не покину ж я кошики посеред дороги. Треба повантажити їх на тебе - ти молодий і дужий. Коли трапляється в дорозі лихо, мусимо допомагати один одному, інакше не можна.

Господар заходився прилаштовувати коневі на спину кошики. Кінь шаленів з люті й розпачу та нарікав на долю.

- Ет, як не щастить, то вже не щастить! Не хотів я взяти у віслюка жодного кошика, а тепер мушу нести весь його вантаж, та ще й збрую.

А віслюк, лежачи на моріжку, очуняв трохи й, підвівши голову, мовив до коня такі слова:

- О жорстокий коню! Якби ти був допоміг мені, взявши трохи мого вантажу, то я дійшов би до міста. А так жорстокість твоя на тобі й окошилася!

 

ЛИСИЦЯ ТА ЦАП

Якось улітку опівдні промітна, хитрюща лисиця спускалася з гори, простуючи до лісу. Там жила її сестра, в якої саме справляли іменини [75]лисеняти. Тож і квапилася тітонька привітати свого небожа, а заразом смачно попоїсти та розважитись. Спустилася вона з гори та й побігла полем. Облизувала губи й думала:

«Напевне, сестра чимало смачненького наготувала, як торік і позаторік... пирогів, курочок... а то, гляди, ще й гусочку або качечку... Тієї птиці доволі навколо, а надто в мірошника... А медяники! Де ж і поласувати ними, як не в сестриці!»

Коли це раптом: трах! бах! трісь!

Нестямилась лисиця, як гепнулась у колодязь. Ласуючись думкою на ласощах, не помітила небезпеки. Добре, що хоч не забилася. Та й води в колодязі було трохи, ледве по коліна лисиці. Але сам колодязь був глибоченний, і хоч як вона дерлася та дряпалась - вибратись нагору не могла.

- Ой, горенько мені, що ж я робитиму сама серед поля? Хто мене витягне звідси? Просиджу всеньку ніч у крижаній воді, то до ранку й закоцюбну...

Заплакала лисиця, заголосила:

- Оце була б уже в сестри та любенько розмовляла в золотому товаристві, а на вогні [76] смажилися б курочки, качечки, гусочки... Та ба, спіткало тебе лихо, тітонько лисице...

Аж раптом згори долинула чиясь хода. Підвела лисиця голову та й побачила цапа, що нахилився над колодязем. Мабуть, йому дуже хотілося пити.

Серце в лисиці закидалось, і вона сказала подумки:

«Є нагода врятуватися!»

І гукнула радісно, наче була рада-радісінька, що опинилася в колодязі:

- Моє шануваннячко, цапе!

- Це ти, лисице? - здивувався цап.- Добридень! Ну як там, добра вода? Я йду здалеку і мало не зомлів зі спраги.

- Ще й питає, чи добра! Пресмачна! Холодна й солодка. Вип'єш - як на світ народишся. Лізь-но сюди, покуштуєш - будеш мені дякувати.

- Зараз! - вигукнув цап, стрибнув у колодязь і жадібно припав до води. Пив, пив, аж поки вгамував спрагу, а потім підвів голову і вдячно глянув на лисицю.

- Ну що, правду я сказала? Добра вода?

- Ой же й добра! Освіжився нарешті! Від [77] самого ранку ніде не можу знайти води, всі джерела висохли.

- За такої спеки воно й не дивно.

- Може, полізьмо вже нагору? - спитав цап і спробував видертися по стіні. Але небавом збагнув, що з того нічого не вийде, і мовив до лисиці:

- Що ж тепер робити?

- Справді,- вдавано засмутилася лисиця, - залізли сюди, не подумавши, як будемо вибиратися. Ну й бевзі ж ми, любий цапе!

- Хоч би що там було, а треба поміркувати, як видобутися нагору.

- Ну-бо спробуймо так,- каже лисиця.- Ти стань дибки, передніми ногами обіприся об стіну й нахили голову, а я видерусь тобі по спині на роги й ухоплюся за цямрину. А коли вилізу, витягну й тебе. Згода?

- Згода!

- Ну, то ставай, як я казала.

Цап став дибки, сперся передніми ногами на стіну й нахилив голову. Лисиця видерлась по спині йому на роги, витягши лапи, вхопилася за цямрину та й вискочила з колодязя. Хитрунці цього тільки й треба було.

- Ох, не віриться, що нарешті вибралась!

- Ну, а тепер витягни мене! - гукнув цап. Лисиця нахилилася над колодязем і відказала:

- Як же я тебе витягну, любий цапе? По-перше, я тебе не дістану. Та коли б навіть удалося схопити тебе за роги, чи подужаю я, маленька лисичка, витягти такого здоровенного цаписька? Де в мене така сила візьметься?

Лисиця засміялася й нахилилася нижче:

- Ех, цапе, цапе, аби в тебе було стільки розуму, скільки в бороді волосся, ти б не стрибав у колодязь, не подумавши перше, як вибиратимешся нагору.

Та й побігла до сестри, де вже зібралися гості, їла, пила й розважалася аж до ранку.

На цапове щастя, була лисиця добросердна, хоч і хитрюща. Тож коли скінчився вранці бенкет, попросила вона в сестри міцну мотузку й, замість іти додому, побігла до колодязя.

- Гей, цапе! - гукнула.- Ти ще й досі тут п'єш воду?

З колодязя долинув захриплий, жалібний голос:

- Де ж мені бути? Звичайно, тут.

- Ну, зараз вилізеш. Я принесла мотузку. Один кінець прив'яжу до дерева, а другий [80] спущу тобі. Хапайся за нього та й вилазь помалу.

Лисиця все зробила, як казала, та й дременула додому. Боялася, щоб цап не полоскотав їй боки рогами.

Невдовзі бідолаха вибрався нагору, мокрий і брудний. А згодом лежав у хліві на соломі, поволі приходячи до тями.

«Правду казала лисиця,- думав він.- Бракує мені розуму. Але це лихо мене навчило. Надалі ніколи не починатиму жодної справи, не подумавши перше, чи зможу довести її до ладу».

 

СОБАКА, ПІВЕНЬ І ЛИСИЦЯ

Край невеличкого, чепурненького села стояла хатина, і жили в ній кілька курочок з півнем. Правду кажучи, велося їм непогано, та півень уряди-годи бідкався:

- Що за життя! День у день одне й те саме! Як би хотілося хоч трохи погуляти в лісі, вийти на зелену гору або помандрувати ген туди, до зеленої річки, що сріблиться під сонцем, коли дивишся на неї з даху!

- Е, брате, та краса не для нас,- відмовляла [81] стара розумна курка.- Тут ми маємо все, що нам треба: безпеку, спокій та смачний харч.

Ще й є в нас щирий приятель - собака, який знає безліч цікавих бувальщин.

І справді, собака щодня навідувався до курей, як паслися вони на леваді або відпочивали в затінку на подвір'ї, і розповідав їм усякі бувальщини про диких звірів та птахів.

Якось каже він півневі:

- Знаю, що ти мрієш побачити світ. То чи не пішов би зі мною до лісу?

- Залюбки піду! - зрадів півень. Ранком вони подалися до лісу й пробули там

всенький день.

Півень чудувався геть з усього, що бачив, і дзьобав зелену травицю та червоні ягоди з кущів.

Коли смеркло, собака огледівся довкола і, побачивши велику гіллясту оливу, сказав півневі:

- Ти вмощуйся високо на гіллі, а я залізу в дупло - так і переночуємо.

Півень злетів на дерево, собака ж умостився в дуплі. Довго й солодко вони спали, аж раптом збудився півень і за звичкою голосно заспівав: [82]

- Ку-ку-рі-ку! Ку-ку-рі-ку!

О тій порі неподалік полювала лисиця.

- Еге, чую півнячий голос! - здивувалася вона.- Де б йому тут узятися? Ану ж подивлюся!

Лисиця кинулася до оливи.

- Ку-ку-рі-ку! Ку-ку-рі-ку! - горлав півень на гілляці.

Лисиця солоденько мовила:

- Доброго ранку, любий друже! Я здалеку тебе почула й прийшла поглянути, хто це так гарно співає. Але зараз ще темно, я не можу тебе розгледіти. Спускайся додолу, познайомимося.

Вислухав півень ту мову і думає:

«Ніхто ще зроду мені не казав, що я гарно співаю. Та навіщо цей звір таке говорить?.. Чи, може, він хоче схопити мене, коли спущуся? Май, хлопче, півнячий розум і дивися обома. Що воно за звір?»

І враз сяйнуло йому в голові - лисиця.

Багато про неї наслухався півень од собаки, але ніколи не траплялося бачити злодійку. А собака добре її знав. Розповідав, яка вона з себе, яка підступна та хитра на вдачу. Тож півень і упізнав її. [84]

«Ну, начувайся, хитра лисице!» І відказав чемненько:

- Радий з тобою запізнатися. Але спершу зроби мені маленьку ласку.

- Все, що скажеш! - прохопилася лисиця.

- Внизу в дуплі спить мій слуга. Розбуди його й попроси відчинити двері, бо інакше мені ніяк спуститися до тебе.

В лисиці загорілися очі: «Ага, то тут ще один півень - його слуга! Щастя йде, ще й друге веде!»

- Зараз розбуджу! - вигукнула вона й подерлася до дупла.

- Гей, уставай, треба двері...

- Гав, гав, гав! - завалував собака і вискочив з дупла, а забачивши лісову пройду, кинувся на неї.

Але лисиця встигла шмигнути в кущі, і в собачих зубах лишився тільки кінчик її хвоста.

Прибігла лисиця до своєї нори, трусячися 3 переляку.

- Ну, як полювалося? - питає її лис.

- Хіба не бачиш? Мало хвоста не позбулася. І то ще добре, могло бути зовсім непереливки. [85]

Похитавши скрушно головою лисиця провадила далі:

- Такого хитрющого півня здибала, що й світ такого не бачив! Це тобі не ворона, що відразу впустить м'ясо з дзьоба, зачувши хвалу! Нічого не скажеш - розумний півень!

Та й поклалася голодна спати, облизавши куцого хвоста.

А собака з півнем реготали, раді, що лисиця вхопила облизня.

- Ну й утнув же ти,- сказав собака.- Гострий розум маєш - тим і врятувався. А був би нерозважний і довірливий - де б зараз сидів?

- Ку-ку-рі-ку! Звісно, у лисиці в череві.

 

КУЦА ЛИСИЦЯ

Якось нишпорила лисиця в лісі, шукаючи поживи. Пробиралася крізь гущавину, коли це позад неї - дзень! - і аж у очах потемніло їй з болю.

- Що це? - перелякалася лисиця й озирнулась. Бачить - її пухнастий хвіст стирчить у пастці, відтятий по саму ріпицю.

- Що ж я тепер робитиму? - забідкалась [86]лисиця.- Звідки це лихо впало на мою голову?

Сіла лисиця на камені та й заплакала гірко.

Горобець, який все те бачив, співчутливо процвірінькав з дерева:

- Не плачте, тітонько лисице! Невелике лихо! Адже могло вам і ногу відшорожити або схопити так, що позбулися б і життя, не тільки хвоста. Отож, тітонько, не плакати треба, а радіти.

- Ой горобчику, як у тебе язик повертається на таке? А що скажуть звірі, побачивши мене без хвоста? А надто подруги мої, лисиці! Всі з мене глузуватимуть!

І лисиця, засмучена, подалася геть.

Добрела до струмочка, напилася води, обмила рану й стала думати-гадати.

«Рана до завтра загоїться, але як показатися звірам куцою? Ганьба, та й годі!»

Довго журилася лисиця - аж ось очі їй засяяли, і в них майнула хитра усмішка.

Того ж вечора сповістила вона всю лисячу громаду, аби зійшлися вранці на галявині, бо має вона, лисиця, щось важливе сказати.

Тільки-но розвиднілося, найцікавіші вже прибігли на галявину. [87]

- Що хоче сказати лисиця?

- Хто його знає! Скоро почуємо!

Ще не встигло сонце викотитися з-за гори, як увесь лисячий рід округи зійшовся на галявині.

Незабаром з'явилася й куцохвоста. Поважно вилізла на камінь, оглянула гурт і почала:

- Любі друзі! Я хочу поговорити з вами про одну справу, над якою досі ми не задумувалися. Настав час покінчити з нею.

- Що таке, кажи! - загукали звідусіль.

- Йдеться про наші хвости, любі мої!

- Про хвости? - здивувалася громада.

- Атож, саме про них! Зважте лишень, нащо вони нам здалися? Нащо тягаємо їх за собою всеньке життя? Хіба ми ними ходимо, чи дивимось, чи їмо? Чи вони помагають нам полювати, чи захищатися від ворога? Ні! Ні в чому не допомагають нам хвости! Хвіст - це непотріб, ще й нашу поставу спотворює...

- То що з ним робити? - спитала молоденька лисичка.

- Відтяти! - вигукнула куцохвоста.- Викинути геть! Тоді побачите, як добре нам стане! Як легко та вільно! Ось гляньте на мене й скажіть по щирості: хіба я не погарнішала?

Спантеличена громада стояла ні в сих ні [88]в тих. Та й неспроста. Адже з хвостами лисиці ходили споконвіку. Ніхто ніколи не задумувався, потрібен хвіст чи ні. Всі до нього звикли й мали за щось так само потрібне, як вуха чи ноги. Тож навіщо його обтинати?

А проте й куцохвоста правду каже - хвіст, либонь, таки ні до чого.

Отож і не знала громада, як бути.

Та ось підвелася одна лисиця і спитала в куцої:

- А чому ти раніше не ганила наших хвостів, не казала, що вони непотрібні?

- Не казала, а тепер кажу.

- Воно й зрозуміло. Десь позбулася свого, а тепер соромно, тож і хочеш, аби й ми собі повідтинали. Гадаєш, тоді з тебе не сміятимуться? Сама зазнала лиха й нам того зичиш! Іди собі геть! А ви, браття й сестри, розходьтеся по домівках і менше слухайте дурних балачок.

 

ЛИСИЦЯ-НЕНАЖЕРА

Бігла лисиця лісом, шукаючи поживи, бо була дуже голодна. Аж раптом ударив їй у ніс смачний дух печені та свіжого хліба. [90]

- О, ще не цурається мене доля! - зраділа лисиця.- Далебі, сьогодні добре пообідаю.

Та й помчала на дух, і він привів її до високого дуплистого дуба. З дупла так знадливо пахло, аж у лисиці слинка покотилася.

Підійшла вона до дерева, зазирнула в дупло та й побачила - вгорі висять торбинки.

«Це, мабуть, залишили пастухи, які пильнують овець на узліссі,- подумала лисиця.- Жаль, що високо, не можна дістати».

Хоч як спиналася лисиця, хоч як тяглася вгору - дістати харчу не могла.

«Треба залізти в дупло,- надумала лисиця.- Дірка саме по мені».

Залізла вона в дупло, поздіймала торбинки та й почала бенкетувати. Яка смачна печеня, а хліб, а яєчка! Який запашний сир! Уминала все те лисиця, аж за вухами лящало.

- У кого б іще так поживитися, як не в пастухів,- каже.- Вміють господині їхні готувати. Спасибі їм!

їла-їла лисиця, аж поки й крихти не зосталося. По тому напилася води з барильця, що його брали пастухи з собою, бо поблизу не було Джерела.

Напхалася вона по зав'язку та й усміхнулася. [91]

- Уявляю, які будуть обличчя в пастухів, коли прийдуть обідати!

Та й намірилась вилізти з дупла. Виткнула голову й передні лапи, посунулась далі - аж зась! Черево їй роздулося й не пролазило в дірку. Заплакала лисиця, заголосила:

- Лиха моя година та нещаслива! Як вилізти з дупла? Як добутися до своєї нори?

Так вона жалібно приказувала, аж самій серце краялось.

А неподалік саме пробігала інша лисиця. Почула голосіння, підбігла до дерева й, побачивши невдаху, здивувалася.

- Сестро, як ти туди потрапила? - гукнула.

- Ой, не питай! Влізла, щоби смачно попоїсти, а вилізти не можу.

- Що ж там було?

- Дві торбинки з хлібом, печенею, сиром та яйцями. Ой сестрице, то був справжнісінький бенкет! Біда тільки, що черево роздулося й не пролазить у дірку. Як не виберусь я звідси - кепсько мені буде.

Лисиця знову зайшлася плачем.

- Не побивайся,- каже подруга,- зачекай трохи - черево й стухне. Тоді любесенько вилізеш. [92]

- Правду кажеш?

- Авжеж. За дві-три години черево стане таке, як і було.

- А як прийдуть пастухи?

- Не бійся. Вони далеко звідсіля - я їх бачила.

- Спасибі тобі, сестро, щаслива та година, коли ти мене втішила. Почастувала б тебе, та, на жаль, нема чим.

- Та звідки тобі було знати, що я пробігати-му поблизу? З'їла - на здоров'я.

- Ну, тоді біжи. Нехай тобі щастить. Приходь колись до мене, побалакаємо про цю пригоду.

Лисиця побігла геть, а ненажера залишилася в дуплі.

Знічев'я почала перетрушувати торбинки, чи нема там іще чого-небудь. Перегодом знову спробувала вибратись з дупла. Але й цього разу не пролізла.

«Ще рано»,- подумала вона.

Проте за дві години вона легко просунулась крізь дірку та стрибнула додолу.

- Ти диви! Правду казала подруга, що треба зачекати. Адже з часом минають скрута та лихо! [93]

 

ЛЕВ І БИК

Гуляв собі якось зеленою левадою бик. За левадою починався густий, темний ліс, що широко розкинувся довкола й губився далеко в горах. В лісі водилося багато всякого звіра, і був там лев, лютий, підступний, якого боялося все живе.

І треба ж було вийти левові на узлісся саме тоді, коли бик, не думаючи про небезпеку, спокійно скуб травицю.

- Оце так бик! - захоплено вигукнув лев.- Такого здоровенного й гладкого я ще не бачив. Добра була б пожива! Жаль тільки, що в нього такі страшні роги, а я охляв за ці дні з голоду. Хтозна, чи й подужаю такого бицюру. А залишати шкода... Треба щось придумати.

Спинився лев і став міркувати, як скрутити бикові в'язи. Думав, думав та й каже:

- Ану ж заманю його до свого лігва, а там уже моя взяла. Кинусь на нього й роздеру.

Не гаючи часу, подався до бика.

- День добрий, биче!

- День добрий! - насторожено відповів той. [94]

- Побачив я тебе й зрадів: великий ти і дужий. Тільки ти й можеш бути мені другом. Що ти на це скажеш? Заприятелюємо? Житимемо в лісі, і обом нам буде добре.

Бикові сподобалося, що лев хоче товаришувати з ним. Адже він царського роду, і для кожного звіра велика честь мати такого друга. До того лев теж молодий та дужий, тож їм не страшні будуть ніякі вороги.

- Був би щасливий з такого товариства,- відказав бик.- Мені теж обридла самота.

- О, тоді треба відсвяткувати цю подію! - вигукнув лев.- Саме сьогодні мені принесли вівцю,і я збирався зробити печеню. Може, й ти прийдеш на обід?

- Неодмінно прийду.

- Ну, то я жду тебе опівдні біля свого лігва. Знаєш, де воно?

- Ні, не знаю.

- Пам'ятаєш дуплисте дерево біля джерела?

- Атож.

- А трохи далі за кущами є печера. Там я на тебе й чекатиму.

- Згода,- сказав бик.

Лев почвалав до лігва, а бик зостався на [95] леваді. Коли сонце підбилося вище, пішов у ліс і незабаром дістався до дуплистого дерева. Лев уже чекав на нього, і невдовзі вони ввійшли до печери. Бик оглядівся. Печера була простора й висока.

- Гарно тут,- промовив бик.

Під величезними казанами й довжелезними рожнами горів вогонь. Але вівці ніде не видко. Бик затремтів.

- Вибачай, друже, але я прийшов сказати, що не зможу сьогодні обідати з тобою.

- Чому? - здивувався лев.

- Забув, що треба негайно зробити одну роботу. Мені час йти.

Лев насупився.

- Спершу пообідаймо,- каже,- а тоді вже підеш.

- Та я не від того, але, на жаль, не можу. Ще буде нагода потрапезувати разом. А зараз мушу йти.

Лев розгнівався.

- Слухай, друже, не віриться мені, що ти маєш таку нагальну справу. Скажи по щирості: чому не хочеш зі мною обідати? Що тобі не до вподоби? Хіба я не запросив тебе в гості? Не любо зустрів? Чому ж ти тікаєш? [96]

Бик став навпроти лева й відповів спокійно:

- Кажу тобі ще раз, друже,- я таки піду.

Бо, бачу, наготував ти казани не на вівцю, а на бика.

І бик хутенько подався геть. Діставшися левади, знову припав до трави, думаючи:

«У сто крат ліпше бути самотнім, аніж приятелювати з тим, кого гаразд не знаєш. Добре, що я повівся так з левом. Тепер таких друзів здалеку пізнаватиму».

 

КУРИ ТА ДИКИЙ КІТ

Якось літнього дня в затінку дуба лежав дикий кіт. А на дубі крутилася сорока, стрибала з гілки на гілку і врешті заскрекотіла:

- Крре-ке-ке! Чи нема поблизу якого птаха? Я знудилася в самоті, хочу погомоніти.

Кіт почув, поволі розплющив очі та й подумав:

«Ех, трапила б ти мені в пазури!» Сорока побачила кота, але не злякалася. Вона швидко літає, то як прийдеться - враз утече. І вона заскрекотіла знову:

- Чи нема поблизу якогось птаха? Обізвися! [98]

Аж ось прилетіла до неї друга сорока.

- День добрий! Бачу, що ти сама, та й думаю: ану ж розважу подругу. Я оце з села.

- То що там цікавого?

Сороку хлібом не годуй, а погомоніти дай. Заскрекотіли одна поперед одної. А кіт, заплющивши очі, пильно дослухався до розмови.

- Пам'ятаєш червоний цегляний курник край села? - питає одна сорока.

- Звісно, пам'ятаю! Це там, де рябі кури й білий півень?

- Еге ж. То там похворіли кури. Від самого ранку сидять у кутку - не їдять, не п'ють, не несуться.

- Та невже? Що ж із ними таке?

- Хто його знає!

- Шкода мені бідних курей.

- А мені, гадаєш, не шкода? Та, на біду, хазяї ще вдосвіта в поле поїхали, а повернуться пізно вночі.

Кіт розплющив одне око, друге й став міркувати. Раптом схопився на ноги, підстрибнув і подався стежкою до села.

- Куди це він чкурнув? - питає одна сорока. [99]

- Може, чогось ізлякався або набачив якесь звіря та й погнався за ним.

- Та що нам до нього! Крре-ке-ке! Нехай біжить, куди хоче.

- Крре-ке-ке! І то правда! Полетімо до струмка. Води нап'ємося та ще побалакаємо.

- Полетімо, то й полетімо!

І сороки полетіли до струмка. А кіт тим часом дістався до села, завернув до хати, де жив лікар, і постукав у двері. Відчинила дівчинка.

- Що тобі? Лікаря немає. Він поїхав до сестри.

- Знаю,- відказує кіт.- То ж він послав мене сюди і просив, щоб ти дала скриньку з ліками. Захворів один чоловік, треба його оглянути.

Дівчинка винесла скриньку, і кіт побіг далі. Добіг до курника, став і гукнув:

- Добрий день!

- Ко-ко-ко, день добрий,- кволо відповіли кури.

- Я лікар. Дізнався, що ви похворіли, і прийшов вас оглянути. Та й ліки приніс.

Кури зраділи й загукали:

- Просимо, лікарю, до нашої господи! [100]

Але старий півень, пильно глянувши на кота, впізнав його, метнувся подвір'ям і зашепотів курям:

- Це не лікар! Це чорний дикий кіт! Я колись бачив, як за ним гнався наш собака. Як він сюди зайде - біда нам буде.

- Ну, відчиняй ворота! - мовив кіт до біленької курочки.- Перш ніж лікувати, я всіх вас огляну.

Але кури засокотіли:

- Не треба нам твоїх ліків! Іди собі геть! Кіт збагнув, що його розкусили, і, прибравши

гордовитого вигляду та закопиливши губу, намірився йти. А кури, бачачи, як він набундючився, зайшлися реготом.

- Гей, лікарю! - вигукнув молоденький півник.- Де ти вчився лікувати?

- Та не лікувати він учився, а хитрувати! - сказала зозуляста курка.- Гадав, ми йому повіримо й відчинимо ворота!

- Ой! Як здумаю про це - аж дрижаки беруть! - писнуло курча.

- Щастя наше, що його впізнав півень! - сокотіла далі курка.- Бач, як упіймав облизня, то тепер тікає.

І кури знову зайшлися сміхом. [101]

- Годі вам реготати! - сердито вигукнув півень.- Ніколи не пускайте нікого в двір, поки не дізнаєтесь, хто він. Хай навіть співатиме вам найсолодших пісень - не йміть віри. Яке б спіткало нас лихо, коли б ми відчинили котові, що видавав себе за лікаря...

- Авжеж, авжеж! Ми завжди пам'ятатимемо цю пригоду!

 

ДВА ПІВНІ

Жили в одному курнику кілька курок з курчатами і два півні. Два цибаті здорові півні з високими червоними гребенями, які вигравали на сонці. Обидва мали дужі й дзвінкі голоси.

- Ку-ку-рі-ку! Ку-ку-рі-ку! Добридень вам! Уставайте! Вже світає!

Луна від їхніх голосів котилася селом, і кури жваво злітали із сідал.

- Ко-ко-ко! Добридень вам! Чуєте, як ви-:півують рябий та жовтий?

- Ко-ко-ко! Добридень! Чуємо, чуємо! Жоден півень на всю округу не мав такого

лолосу, як ці два, і не прокидався раніше за них. Якось свіжого весняного ранку рябий забив, ік завжди, крилами й заспівав: [102]

- Ку-ку-рі-ку! Добридень вам! Уставайте! Вже світає!

Жовтий і собі вдарив крилами й закукурікав. А відкукурікавши, сказав рябому:

- А мій голос гучніший за твій!

- Овва! - вигукнув рябий.- В мене голос удвічі дужчий. Та й сам я більший за тебе!

- Більший! Чи тобі в голові потьмарилося? Поглянь, який я цибатий, які маю здорові крила, яку довгу й гарну шию!

- Куди тобі рівнятися до мене? Я набагато більший за тебе, і колір у мене кращий. Моє пір'я блищить, як скло, і гребінь од того палає ще яскравіше! Мої крила сині, як зоряне небо вночі, а з хвоста мого весь світ дивується. Він прегарний, мов букет польових квітів!

- А я золотий, як осіннє листя! - вигукнув жовтий.- До того я не простого роду. Діди й прадіди мої жили в заморських країнах, а мене, ще коли я був яйцем, привезли сюди. Я золотий, як сонце. Я високого роду, до чого мені твої дешеві оздоби?

- Мій хвіст - дешева оздоба?! - обурився рябий.- То це ти хочеш, бридкий півнисько, привселюдно сміятися з мене? [103]

- Бридкий? - жовтий півень підскочив і настовбурчив пір'я...

Але й рябий був не з тих, що дадуть у кашу наплювати, то й собі стрибнув до жовтого.

І почався жорстокий двобій. Кури, перелякані, збилися в кутку. Курчатка тулилися до квочок.

Розлючені півні підлітали, били крилами, клювали один одного. Спинялися на мить і знову кидалися в бій. Нарешті рябий переміг жовтого. Бідолаха сховався від сорому в курник, а звитяжець, злетівши на ворота, щосили загорлав:

- Ку-ку-рі-ку! Ку-ку-рі-ку! Я переміг жовтого півня! Я загнав його в курник! Не схоче він більше битися зі мною! Слава мені, здоровому рябому півневі з дужим голосом, синіми крилами та барвистим хвостом! Я наймогутніший у світі! Ку-ку-рі-ку! Я звитяжець!..

Орел, шугаючи у високості, почув цю похвальбу.

- Ага, півень горлає. Дай-но гляну - може, вдасться поживитися.

Каменем упав орел з неба і, вп'явшися пазурами в рябого, зник за хмарами.

Кури жахнулися, курчата заплакали, а жовтий [104] півень, почувши лемент, висунув голову з курника й спитав:

- Що скоїлося?

А дізнавшися, засумував:

- Бідний рябий! Я не зичив йому такого лиха. Я був певен - ми помиримося і знову товаришуватимемо.

- Хто йому винен! - закудкудакала біла курка.- Було б співати, та міру знати. Чому не сидів собі любесенько з нами, а видерся хтозна-куди та й вихвалявся перемогою? Аби не горланив, жив би між нас і біди не знав.

 

ПАСТУХ-ЖАРТІВНИК

Колись та десь був собі пастух, пас у горах вівці. Розкладав часом багаття під деревом, а то сидів і дивився на гори, де інші пастухи пильнували свої отари.

Одного дня пастух геть занудився біля овець і схотілося вигадати йому якусь забавку. Думав, думав - і надумав. Став на великий камінь і закричав:

- Вовки! Вовки! Рятуйте!

Почувши крик, ближчий пастух побіг на допомогу. Хлопець побачив його і зрадів. [106]

«Ну, тепер посміюся,- думає.- Хай ще й інші прийдуть». І знову загукав:

- Вовки! Вовки на моїх овець! Ряту-у-йте! Почули його інші пастухи та кинулися щодуху на крик.

- Де вони? - питали в хлопця.- Де?

- Хто? - здивувався пастух, що сидів собі спокійно на камені.

- Та вовки ж! Де ти їх бачив? Кажи швидше!

Але пастух зареготав.

- Ха, ха, ха! Ха, ха, ха! Невже ви й справді повірили, що вовки? То ж я хотів тільки налякати вас та пожартувать!

- Добрий мені жарт! - гнівно промовив один пастух.

- То це ти змусив нас бігти, мов навіжених, аби посміятися? - підхопив другий.- Батогом би тебе почастувати, щоб сам так побігав! Ходімо, хлопці, хай йому грець!

І пастухи подалися до своїх овець. А хлопець дуже тішився з своєї витівки і сміявся з недотеп.

- Пождіть трохи - я ще з вами пожартую. Вдалося раз, то вдасться й вдруге. [107]

І справді, за кілька день хлопець, пасучи вівці, знову закричав:

- Вовки! Вовки! Рятуйте!

Пастухи зачули крик та й кажуть один одному:

- Чуєш, знову кричить?

- Та чую! Та, може, він знову жартує?

- А коли ні?

- Ну, то біжімо!

- Хутчій!

І щосили кинулися бігти. А прибігши, побачили - хлопець заходиться сміхом.

- Ха, ха, ха! Ну й дурні легковірні!

- Ти знову смієшся з нас, негіднику?

- Тут мало серця не повискакували, поки добігли!

- А я що, вас гнав? Були б розумніші - змикитили б. Ха-ха-ха!

Пастухи розгнівалися не на жарт, але нічого не сказали і мовчки повернулися до своїх овець.

Минув якийсь час. Одного разу сидів пастух під деревом біля багаття і раптом, глянувши на отару, завмер із жаху. Величезний вовцюга, вишкіривши зуби, мчав просто на овець.

- Ой матінко моя! Вовк! - вигукнув хлопець і кинувся бігти геть. [108]

- Вовк! Вовк! Рятуйте! Ой, мої вівці! Пробі!

Сюди!

А пастухи, зачувши крик, засміялися.

- Чуєте цього брехуна?

- Та чуємо. Знову жартує, але нема дурних. Годі вже.

А пастух не вгавав:

- Пробі! Вовк! Рятуйте! Справді вовк! Мерщій біжіть, бо овець пороздирає!

- Гукай когось іншого! - крикнув один пастух.- Ми вже знаємо твої жарти.

- Правду кажу! Правду! Ходіть побачите! Мерщій біжіть! Пробі!

- Знову нас дуриш? - гукнув інший пастух.- Бери когось іншого на кпини.

Ніхто не поспішив хлопцеві на допомогу. А вовк роздер кілька овець та й зник у лісі. Відтоді пастух затямив: коли хочеш, аби тобі вірили,- ніколи не кажи неправди.

 

ВОВКИ, ВІВЦІ ТА БАРАН

На високій горі, біля самої вершини, була величезна печера. Якось осіннього вечора зібралися в ній довкола вогнища вовки. їхні голодні и злі очі у відблисках полум'я червоніли, як [109] жар, а здорові білі ікла здавалися ще більшими й гострішими.

На почесному місці сидів сам проводир, Старий Сіроманець. Хоч був він уже на схилі віку, та ще міг помірятися силою з найміцнішими молодиками, а що за трапезою - то годі з ним і змагатися.

От підвів він голову та й почав: - Діти мої, всі ви добре знаєте, що настає для нас лиха година. Голод насувається на наше плем'я. І я бачу - дехто з вас вагається, чи лишатися в горах, а чи податися світ за очі. Ми маємо на гори такі самі права, як і чабани. Бо тільки-но прийшов сюди перший пастух з вівцями, як з'явився тут і перший вовк. Поволі рід наш більшав, міцнішав і нарешті так утвердився, що жити нам стало легко. В безнастанних небезпеках, у щоденному ризику нам не обійтися було без розуму й кмітливості. І стали ми з часом лукавими та мудрими, бо діти виростали розумніші за батьків. Тільки тому оминала нас глупа смерть. І тільки тому завжди виходили ми звитяжцями в незліченних битвах із собаками. І тоді нам усе допомагало: і дощ, і вітер, і мороз... І впоратися з ворогами було нам за іграшки... Пам'ятаєте? [110]

- Пам'ятаємо! Як не пам'ятати! - завив похмурий лютий вовк.

- Ох, де ті часи? - зітхнув інший.

- Справді, тоді на собак ніхто не зважав,- каже третій.- Але чому тепер не так?

- А ось чому! Тепер отару стережуть зовсім не ті собаки, що колись. Ці більші й прудкіші за нас, і зуби в них гостріші, а відваги не менше, ніж у тебе. Лють їхня, як побачать когось із нас, додає їм снаги. Ікла в них тоді мовби довшають. Вони розгадують наші хитрощі, наче знають наперед, коли, що і як робитимемо, і завжди перестрівають нас. Правду я кажу чи ні?

- Правду, Сіроманцю! - прогарчав підстаркуватий вовк.- Позавчора вийшов я з лісу, дивлюсь - кількоро овець пасеться. Здалось мені, що вони самі, але тільки-но почав до них підкрадатися, як раптом звідкись вискочило троє псів. Ледве ноги виніс. Добре, що були далеченько,- то я встиг утекти. А якби настигли - там мені й кінець.

- Е, що там казати! - докинув інший.- Нещодавно один пес мало мене не роздер. А гляньте, який шмат шкури вирвав!

Молодий здоровенний вовчисько скочив на Рівні ноги й загорлав роздратовано: [111]

- Все це ми давно знаємо! І сьогодні зібралися не для того, щоб патякати про те саме! Годі товкти воду в ступі! Краще помізкуймо разом, що можна вдіяти, аби дуба не врізати! Яка ганьба! В отарах тисячі овець, а ти мусиш гибіти з голоду!

- Хай Сіроманець говорить! - заволали всі.- Він наймудріший і найхитріший між нами. Говори, Сіроманцю! Слухаємо тебе!

- Я скажу свою думку,- почав той,- а ви судіть, чи так воно, чи не так. Я гадаю - треба нам вислати до овець посольство і запропонувати їм вічний мир.

Вовкам аж дух перехопило, як почули ті слова. Мир з вівцями! Чи не з'їхав Старий з глузду?

Сіроманець пояснив їм, що має на гадці, і вовки з ним згодились.

Назавтра троє вовків-посланців подалися на пасовисько й загукали до овець:

- Послухайте, що ми вам скажемо! Нас послав проводир, Старий Сіроманець! Накажіть собакам, аби пустили нас. Клянемося - ми не зробимо вам нічого лихого!

Здивувалися вівці, проте відіслали од себе [112] собак, і ті поставали віддалік, нашорошивши вуха, готові кинутись на допомогу.

Підійшли вовки до овець, привітались та й кажуть:

- Одвіку ми з вами жорстоко ворогували. Ви тремтите на саму лише згадку про нас, а ми втікаємо, ледве забачивши ваших псів. Ви живете в одному місці, ми - в іншому, але ж гори в нас спільні, то - й ваша, й наша батьківщина. Отак розмислив собі наш великий проводир, Старий Сіроманець, і вирядив нас повісти: ми не держимо проти вас зла і ніякі з вами не вороги; ми навіть любимо овець. Єдині недруги люті в нас - собаки. Віддайте їх нам, і тоді почнеться нове життя. Ви зможете ходити вільно, куди схочете, пастися де тільки вам заманеться, навіть на власних наших землях. Не треба вам буде вечорами збиватися докупи в тісних кошарах - гуляйте собі в горах або в полі. А взимку приходьте в нашу печеру погрітися, погомоніти, послухати казок чи цікавих бувальщин. Ось що велів переказати Старий Сіроманець. Ну, то як: згодні віддати нам собак?

- Згодні! Згодні! - влад закричали вівці. А малі ягнята аж затанцювали з радощів і замекали: [113]

- Ми хочемо слухати казки! Хочемо в печеру! Ме-е-е!

Старий баран стояв обіч отари і слухав вовків, похиливши голову. Він одразу збагнув, куди ті хилять. Аж затремтів, здумавши, що з того може вийти. А як побачив дурну овечу радість, розлютився й гримнув:

- Замовкніть, недоумки! Покрутіть мозком трохи! Хіба ви не знаєте, що поки нас охороняють собаки, можемо пастися де завгодно? Що, забули? І горе тому з нас, хто лишається сам! Нема йому порятунку! То що ж нас чекатиме, коли не стане охорони? Пропадемо всі як один! Ось чого хочуть вовки! А ви й дали собі брехнею баки забити! Гей ви, посланці! Вертайтеся до свого Старого Сіроманця та перекажіть йому, що ми дуже вдячні нашим охоронцям, котрі невсипуще пильнують наш спокій. Віддати їх вам - зась! Ходіть геть, поки ми добрі!

Понурили голови посланці й мовчки попхалися до своїх.

Отак здоровий глузд барана переміг вовчу хитрість. [114]

 

МАВПИ-ТАНЦЮРИСТКИ

Якось єгипетський цар забрів, гуляючи, до чудового лісу, де росли банани, горіхи й хурма. Відтоді цар щодня ходив у ліс, дивувався з папуг, що вигравали барвистим пір'ям, сміявся з мавп, що стрибали по деревах, рвали банани та горіхи й, облущивши, з'їдали їх. І ось одного дня цар мовив до свого почту:

- Мені спало на думку зібрати стадо мавп і навчити їх танців.

- Що ти, наш володарю! Хіба таке можливе? - здивувався почет.

- А чому б і ні? Мавпи дуже люблять наслідувати людей. Побачить вона, скажімо, що людина зачісується, і собі шкребе голову. Хай тільки побачить танок - одразу сама затанцює. Тож накажіть спіймати кілька десятків мавп і привезти їх до палацу.

Коли мавп привезено до палацу, цар звелів покликати танцюристів.

- Заженіть мавп до великої зали й спробуйте навчити їх танців. Та дбайте про них, годуйте добре, щоб не відчували вони неволі.

Танцюристи загнали мавп до зали й заходилися виконувати царське веління. Аж ось за [116]кілька день один з них прийшов до царя й каже:

__ Царю наш! Мавпи навчилися танцювати,

та ще й як! Вони вивчили всі танці. Танцюють навіть краще за нас! А що вже тішаться! Ходи сам подивись!

Цар подивився й очам не повірив. Десятеро мавп танцювали так вправно й завзято, аж дух забивало з подиву. Захоплений цар звелів нагородити кожну мавпу торбинкою золотих.

Потім наказав покликати кравців. А коли ті прийшли й уклонилися, сказав:

- Пошийте для мавп гарне, барвисте вбрання. І щоб не було однакового. Не шкодуйте краму й золота на оздоби, робіть якнайкраще. Бо за тиждень у палаці - велике свято, і мавпи на ньому танцюватимуть. Такого свята досі не бачили!

За тиждень усе було готове. Палац, до якого посходились вдягнеш в шовки та оксамити вельможні гості, сяяв оздобами. Цар з царицею Щиро вітали всіх, частували пресмачними стравами й найсолодшими напоями. А потім Цар провів гостей до зали з коном і музиками.

Посідали на свої місця цар з царицею, а за ними й гості. Аж тут на кін вибігли мавпи в барвистому вбранні, в машкарах - дуже кумедні [117] й симпатичні. Гості весело засміялися. Музики заграли, мавпи пішли в веселий, бурхливий танок. Гості дивилися й чудувалися. Щоб мавпи та були на таке здатні? Неймовірно!

Серед гостей був один молодик, який дуже полюбляв жартувати. Дивився, дивився на мавп - аж ось сяйнула йому думка.

Молодик вийшов до вітальні, взяв з таці жменю горіхів і, вернувшися до зали, підкрався до кону та й поклав горіхи на краєчок.

Ніхто з гостей того не завважив, але мавпи відразу помітили горіхи.

І таке тут почалося, що годі й розповісти!

Мавпи кинулися до горіхів, забувши, що вони танцюристки і на них дивляться цар з гостями. Штовхалися, чубилися, здирали одна з одної машкари. Коли якійсь удавалося вхопити горіх, решта налітали на неї, шарпали, шматували чудове вбрання.

На кону зчинився неймовірний шарварок. Мавпи розшаленіли, билися так, аж шерсть летіла.

В залі всі реготали, і найдужче - цар. А старий слуга, що дивився на все те в двері, похитав головою і сказав іншому: [118]

Мавпа є мавпа і мавпою зостанеться, хоч би як її вимуштрували, хоч би чого навчили.

 

РИБАЛКА З СОПІЛКОЮ

Жив собі колись молодий рибалка. І, всім на диво, чудово грав на сопілку. Хто його почує- не зрушить з місця, доки не дослухає. А хлопець візьме, бува, з собою сопілку в море та й виводить при місяці прегарні мелодії.

- То ти рибалка чи музика? - часто питали його.

- І рибалка, і музика,- відповідав той.- Хіба одне одному вадить?

Якось уранці взяв рибалка сіть і сопілку та й поплив до високої скелі, що одна-однісінька стриміла з води далеко від берега. Довго сидів на голому камін-ні, милуючись нескінченним танком хвиль. І сяйнула нараз йому думка.

Ну ж бо заграю: може, риба заслухається, може, заворожить її моя сопілка і вийде вона моря на камінь?! Тоді мені тільки й діла, що позбирати її в кошик; не треба буде морочитися сіткою! [119]

Та й ну одна за одною награвати найкращих пісень.

Час збігав, але жодна рибина чомусь і носа з води не висунула.

Бачить рибалка - нічого не виходить. Поклав сопілку, взяв сіть і закинув. А як почав витягати - одразу відчув: там повно риби. Повибирав, і бідолашна риба забилася на березі.

- Еге,- каже хлопець,- коли я тобі грав, то ти не танцювала. Тепер танцюй не танцюй - я вже більш не гратиму!

 

КУРІПКА ТА КУРИ

Рано-вранці один селянин поїхав на базар продавати городину. Коли він добувся туди, люди вже посходилися. Той продає, той купує, а той просто тиняється знічев'я.

Спродався селянин та й збирається додому. Коли це бачить - поблизу юрба. Зацікавився чоловік, що там таке. Підходить, дивиться - аж то приручена куріпка. Походжає собі спокійно, нікого не боїться.

Сподобалась вона селянинові.

- Продаєш? - питає в господаря.

- Продаю. [120]

- Скільки?

- Стільки.

- Дорого.

- Дорого за куріпку, що лагідна, мов ягня? Вона вже кілька місяців у мене і весь час ходить вільно, не тікає, а ввечері завжди вертається до свого гнізда. От візьми та пусти до курей, вони її приймуть як свою.

Поторгувалися трохи й ударили по руках. Узяв селянин куріпку, приніс додому й пустив у курник.

А вона й справді була дуже смирна. Не просить більше, ніж їй дають, поклює любесенько зерна, поскубе зеленої травиці, води нап'ється і сидить у затінку. Здавалося, їй до вподоби нове товариство.

Та кури відразу її не злюбили. Дзьобали й гнали від себе. Півні не пускали під зелене гілля, клювали в голову й висмикували пір'я.

Засумувала бідна куріпка, почала ховатися Далеко в заростях, аби ніхто їй не допікав. Тільки як захоче їсти, виходить несміливо на подвір'я.

На її щастя в зарості часто прилітав горобчик. Куріпка з ним заприятелювала. От якось жаліється йому: [121]

- Знаєш, любий горобчику, не люблять мене кури, хоч на очі їм не з'являйся. А все тому, що я не їхнього роду. Тільки підійду до них, одразу женуть геть. Ця зневага завдає мені жалю, бо я до такого не звикла. Ще коли жила в горах, нас, куріпок, усі птахи любили й мали собі за честь нашу прихильність до них. І в домі мисливця, якому я потрапила до рук, мене любили й пестили. Найдобріше зерно давали, ласощами пригощали. А тут отак зненавиділи!

Послухав горобчик куріпку і похилив голову. Хоч у горобців язик без кісток, та цей був добре вихований і не любив пліткувати. Тож тільки й спробував, що втішити куріпку.

- Не сумуй,- каже.- Зажди трохи: далебі, перетреться, перемнеться та й так минеться.

По кількох днях селянин помітив, що куріпка ховається в заростях.

«Посаджу-но я її в курник,- думає,- разом з курми та замкну. Не випускатиму, аж поки звикнуть бути вкупі».

Так і зробив. Цілий тиждень не випускав їх. Нарешті відімкнув курника. Кури відразу побігли на моріжок, а куріпка - в зарості до горобчика. [122]

__ Горобчику любий,- каже радісно,- таки

на твоє вийшло. Тепер я не журюся. Горобчик злетів нижче, аби краще чути.

- Не журюся,- провадила далі куріпка,- бо побачила: все зло, яке мені кури чинять,- не від зневаги до мого роду. Півні тільки те й знають, що битися між собою, і не тому, що ненавидять одне одного - адже вони одного роду! - а тому лише, що забіяки! Через те й не живуть у згоді.

- Я це знав,- осміхнувся горобчик.- Але не казав тобі, бо хотів, аби ти сама збагнула.

- Тепер-то я збагнула,- сказала куріпка,- і мені байдуже до їхніх вихваток.

 

ЛИСИЦЯ Й ЛЕВ

- Ти вже виріс, став справжнім лисом,- сказала Хитрунчикові мати-лисиця одного гарного літнього ранку, напоєного пахощами трав 1 квітів.- Можеш виходити на полювання сам. я в твоєму віці сама собі їжу добувала. Либонь, я Розповідала тобі про пригоду з дикими качками...

Аякже, мамо, аякже! - вихопився Хитрунчик ,боячись, що мати знову почне повчати [123]його на своїй давній пригоді, котру він слухав^ стільки разів, що й чути вже не міг.

- Ну, то ходи оглянь околиці. Та далеко не заходь і в обід повернися, розкажеш, що бачив, як полював. і

- Біжу, мамо,- зрадів Хитрунчик.

- Бувай здоровий. Ні пуху ні пера!

Лисиця стояла біля нори й задоволено стежила за сином, аж поки він зник за деревами. Тільки тоді полізла вона в нору.

Спокійно спливав час у цьому потаємному закутку великого темного лісу, неприступного людям. Лисиця поволі патрала курку на обід. Аж раптом тишу й супокій порушив якийсь шум. За мить галявиною промчав захеканий Хитрунчик і вскочив у нору. Не пізнаєш його - блідий, очі нестямні.

- Дитино моя! - крикнула мати, покинувши курку.- Дитино моя, що тобі сталося? Чому ти такий?

Хитрунчик упав на стільця, бо ноги не тримали його.

- Ох, матусю, що я тобі скажу! Бачив я таке страховисько, що годі й змалювати!

- Яке ж- те страховисько?

- Величезне, руде, з довгим волоссям на [124] шиї, із здоровенною головою! А пащека яка! Як роззявило - а там зуби!!! Зроду таких не бачив! __ І той звір щось тобі заподіяв?

- Та ні, мамцю! Я ж не підходив до того чудовиська! Воно навіть мене не бачило!

- Отакої! То чого ж так налякався?

- Ой матусю, якби ти його бачила, ти б мене не питала.

- Любий мій Хитрунчику, посидь трохи та отямся. Нема чого тобі боятися. Але сьогодні вже нікуди не підеш.

- Ба! Не тільки сьогодні - більше ніколи носа з нори не випхну!

Лисиця осміхнулася й знов узялася до курки.

А Хитрунчик і справді просидів весь день удома. І взавтра, й позавтра теж нікуди не поривався. А на третій день уранці, тільки прокинувся - каже:

- Не можу я більше, мамо! Обридло мені сидіти в норі! Вийду я!

- То вийди, чому б не вийти?

Побіг Хитрунчик. Повернувся в обід перестрашений.

- Я знову бачив ту почвару! - вигукнув.- Лежала на галявині й грілася на сонці. [125]

- Яка ж вона була сьогодні?

- Трохи менша, ніж того разу. Я й тепер налякався, що там казати, але не так, як перше. Навіть підходив ближче й розглядав. Такенна голова... Що воно за звір, мамо, ти знаєш?

- Та то ж лев, дитино моя. Чи ж я тобі про нього не казала?

- А справді! То це він такий?

- О Хитрунчику мій, як ти вже в світ вийшов - -пізнаєш багато дивних речей.

На; ранці Хитрунчик знов подався на

полювання і відтоді почав ходити щодня.

Якось увечері повернувся Хитрунчик до нори радий та веселий.

- Мамо, мамо! - гукнув здалеку.- Що я тобі скажу!

- А що, синочку?

- Я знов бачив лева. На галявині. Пішов я туди, бо ще перед кількома днями нагледів там кущ дикого винограду. Ягоди були зелені. Сьогодні я подумав, що вони, певно, вже дозріли, і вирішив покуштувати. Підходжу - аж бачу просто себе лева. Спершу я розгубився й хотів утікати, але глянув на нього ще раз - і вмить страх кудись подівся. І набрався я такої одваги, що ти й не повіриш! [126]

- Якої ж?

- Я підійшов і заговорив до нього.

- Справді?

- Слово честі, мамо!

- Що ж ти йому сказав?

- «Добрий день, леве, - кажу, - сьогодні гарна днина, авжеж?» - «Авжеж, гарна, моє

лисенятко, - відказує лев.- А ти що тут робиш?» - «Прийшов до цього куща скуштувати винограду. Не знаєш - достиг він уже? Кілька день тому був ще зелений».

Лев засміявся та й каже: «Я до нього не підходив, він мені не смакує. Може, досі й дозрів. Ходи-но, маленький, сам поглянь».

Я йому красненько подякував, нарвав ягід та й подався геть. Сміх бере, коли згадаю, якого страху я набрався, побачивши лева. А зараз сам заговорив до нього! Ти віриш мені, мамо?

- Вірю, синку. Бо знаю: найстрашніші речі, коли до них звикнеш, стають нестрашними.

 

ЛЮДИНА І ЛЕВ

Зустрілися якось чоловік з левом і пішли разом далі. Ідуть, гомонять про се, про те. По якомусь часі перекинулась розмова на рід людський [128] та на лев'ячий. І кожен заходився свій вихваляти.

- Хіба є на світі хтось могутніший і прекрасніший за нас? - каже лев.- Люті звірі тільки зачують в лісі наш голос - щодуху втікають, куди очі світять, а що вже всіляка дрібнота, то нема що й казати - забирається в нори й потерпає зо страху. Навіть земля та вітер тремтять, як лев подає свій голос. Ніхто не годен його перемогти.

- Так, ніхто, крім людини, - відповідає супутник.- Бо людина - то найдовершеніше створіння на землі. її сила, помножена на розум, нездоланні. Все, що є живого на світі, боїться її. Одні звірі втікають від людини в такі місця, де не ступала її нога, інші скоряються їй і вірно служать все життя. Нема й не буде ніколи такої сили, що могла б збороти людину.

Отак розмовляючи, дісталися вони роздоріжжя, на якому стояла мармурова статуя - мисливець у двобої з левом. Мисливець переміг - притис звіра до землі. Побачив те чоловік і вигукнув:

- А що я тобі казав, леве? Тепер ти бачиш, що ми, люди, найгарніші з усіх створінь на землі й могутніші за будь-якого звіра? [130]

Лев зареготав так, що, здавалося, грім гуркоче.

- Теж мені доказ! Скажи, хто вирізьбив цю статую? Людина, не хто інший! А коли б леви знали різьбярство, чи не побачив би ти хтозна-скільки статуй, які зображували людину, що її переміг лев і звалив додолу?!

 

ВОВК І ЦАПИК

Стояв сонячний весняний день. Блакитне небо було чисте, лагідний вітерець гуляв над зеленими левадами, пестячи яскраві квіти.

Гарненький білий цапик вистрибував на подвір'ї високого будинку біля припнутої кози.

- Ме! Ме!- гукав він.- Коли вже нас поведуть на пасовисько? Я вже тут занудився.

- Почекай,- відповідала йому мати.- Хіба не знаєш, що наша господиня тісто місить? Ось напече хліба, тоді й поведе нас у поле.

- У поле?- радісно підстрибнув цапик.- Я там ніколи не був. Відтоді як народився, нас беруть лише в гори. Що таке поле, мамо?

- Це рівна земля, дитинко. Там є дерева и багато пшениці. Звідти приносить нам господиня [131] траву, там і ячмінь росте, який ти любиш.); І річка тече.

- О, то там чудово! Скажи, мамо, а поле видно з тієї скелі, що за хатою?

- Авжеж, видно.

- От добре! Я вилізу на неї, подивлюся.

- Вилазь, коли вже така нетерплячка, - осміхнулася мати, - тільки не барися, бо скоро прийде господиня.

Побіг цапик за будинок і сміливо пострибав з каменя на камінь угору, на скелю, за якою починалося урвище. А внизу, скільки око сягає, прослалася широка зелена долина.

- То ось воно яке, поле! - зачудовано зітхнув цапик.- Ніколи такого простору не бачив.

Дивився він у далечінь і не міг надивитися. Раптом згадав про річку.

«Де ж вона є? - думає.- Щось не видно...»

Але в цю саму мить його гукнула мати:

- Ходи сюди! Вже господиня наша прийшла!

- Ще трішечки, мамцю, я тільки річку знайду й одразу дожену вас.

- Гляди, не гайся! [132]

- Ні. Ходіть без мене, я недовго. Дорогу я вже бачу!

Господиня відв'язала козу й пішла з нею. Про цапика вона не турбувалася, бо знала - він їх наздожене. Хіба ж він залишиться без , матері бодай на хвилину?

Отож і рушила вона. А цапик зі скелі роздивлявся й роздивлявся навсебіч.

Раптом його око завважило щось унизу. Приглянувся - аж то здоровенний сірий вовчисько біжить кудись манівцями.

Не злякався цапик. Хіба ж вовк його дістане на такій висоті? І схотілося малому познущатися з сіроманця. Він гукнув:

- День добрий, дядьку вовче! Що це ви біжите, а сюди й не дивитеся? Загордували, як бачу.

Вовк глянув угору й уздрів цапика.

«Е-е-е, надто високо, - подумав, - не долізу».

О, що за очі! Я просто щасливий, що їх побачив! - гукає далі цапик.- Червоні та «лискучі! А блискавки з них не вилітають?

Вовк вишкірив зуби, але промовчав, - що було казати? [133]

- Ого-го-го, оце так зуби! - реготав цапик.- Як тільки в роті вміщаються? Язика чи губи часом не поколеш? Ха-ха-ха!

«От лиха година - не доскочу! - знову подумав вовк.- Я б тобі показав!»

- Але ж і шуба в тебе! Густа і м'яка! Правду казав днями наш пес! А я, дурний, не вірив, думав, що то він бреше. Чи не взяв би ти мене, дядечку вовче, із собою - вкупі веселіше буде! Ти б мені казку розповідав узимку біля вогнища. То візьмеш?

- У-у-у, западись ти! - пробурчав вовчисько.

- А знаєш, що казав наш собака? - знову крикнув цапик.- Що в тебе шия не повертається. Хі-хі-хі! Що ти як дерев'яний, і всі з тебе сміються! А ти, чув я, з ним приятелюєш? Тільки зустрінетесь - зразу обіймаєтесь, як брати. Це правда?

Вовк дивився на цапика, і очі йому палали вогнем.

- Зажди трохи, - співав своєї цапик, - посидь, скоро прийдуть моя мати з господинею і собака, вони тебе пригостять. Не квапся! [134]

Вовк важко підвівся й поволі ступив кілька кроків. Потім спинився, повернув голову й гукнув:

- Коли ти гадаєш, цапику, що з мене поглузував, то сам себе дуриш. Знаєш, хто тут насправді з мене насміявся? Не ти, а скеля, на яку я не можу вилізти!

По цих словах почвалав сіроманець стежкою до гір і скоро зник за деревами, потамувавши свою лють.

 

ЗЕВС І ЛИС

На вершині Олімпу сидів на своєму троні цар богів Зевс і оглядав землю, що лежала далеко внизу.

Глибоко задумався він того ранку, бо мав настановити звірам царя. Вибирати з-поміж них треба справді гідного, а в такій справі легко схибити.

Сонце в безмежній тиші поволі випливало на блакитний небозвід, обливаючи золотом обличчя наймудрішого з безсмертних. І коли підбилось воно високо-високо, Зевс ударив об скелю [135] своїм довгим блискучим скіпетром. Тої ж миті з'явився перед ним Гермес*.

*Гермес - у грецькій міфології бог отар, пізніше - посланець богів, бог торгівлі, покровитель мандрівників, гімнастів.

- Я до твоїх велінь, батьку! - каже.

- Оце думав я, Гермесе, кого настановити царем звірів.

- І кого ж ти вибрав? Певне, лева?

- Ні. Цар повинен відзначатися не тільки силою. Йому потрібні ясний розум та кмітливість; хто їх не має- той не державець. А сильним звірам часто бракує і того, й того. Спершу я завагався поміж силою й розумом, але вибрав друге. Лев, якого ти згадав, Гермесе, окрім зубів та пазурів, не має нічого. Звичайно, ними він може багато чого зробити, але не все, що треба. Тому розум часом перемагає силу, а владарює завжди краще. Отак розваживши, хочу я настановити царем лиса. Що ти на це скажеш, Гермесе?

- Твій розум ясніший, ніж у будь-кого з безсмертних і смертних, - відповів йому той.- Як ти зробиш, так і буде мудро.

- Але ж маю я сумнів, Гермесе. Здається мені - лис дуже лихий. А тому хочу впевнитися, що він за один.

Хочу подивитися, чи покине він свої витівки тепер, коли йому випаде така честь. Адже бути повелителем - річ не проста. Що робить він, те роблять і підданці. Тим-то й покликав я тебе, Гермесе.

- Наказуй, Зевсе!

- Спустися на землю й сповісти всім звірам мій рішенець. І звели їм зібратися завтра в полі - буде коронація царя. Я теж спущуся - пересвідчитись, чи правильно вибрав, а чи ні.

Блискавкою помчав Зевсів гонець на землю сповіщати його волю.

Взавтра на широке поле зійшлися всі звірі, великі й малі, дикі й свійські - чекали на свого Царя. Зевс і собі спустився з Олімпу і став під крислатим деревом, невидимий нікому.

Невдовзі вдалині показалася величезна колісниця, що посувалася повільно-повільно. Тягли її вовк, лев, кінь і корова. Коли колісниця наблизилася, на ній побачили горду постать лиса. Очі йому палали. Він уже уявляв, як сам Зевс поставить його перед усіма звірами, як покладе йому на голову корону й зведе на уквітчаний трон. І стане він царем звірів, і «Будуть законом для них його слово й бажання.

«Зараз мене вшановуватимуть всі звірі! - думав [137] лис.- Хіба міг я, лис, бодай подумати, що в мене поставлять на осяйну колісницю, яку везтиме лев... Та й вовк би не посмів так про себе подумати. Хіба що кінь та корова - бо вони споконвіку мали себе за поважних осіб».

В цю мить Зевс пустив з-під дерева на край дороги курча. Ніхто його не помітив. і

Аж ось курча впало в око лисові. Вмить забув цар, хто він є і де він є, забув про трон та корону, плигонув з колісниці й шасть до курчати!

- Оце пощастило! - вигукнув він.- І як тільки це курча тут опинилося, мені на превелику радість!

Тоді Зевс вийшов з-за дерева. І такий він був гнівний, що, глянувши на нього, всі звірі скам'яніли, мов мармурові статуї.

- Облиш курча, лисе! - загримів бог.- Йди собі геть, щоб не бачили тебе мої очі! Я хотів тобі вручити царство, бо мав тебе за розумного і сподівався, що віднині, коли тобі випадає така доля, ти покинеш свої давні звички. Ба ні! Який ти був, такий і лишився. Тож не бути тобі царем поміж звірів!

Огорнувся розгніваний Зевс хмарою й зник. [138]

 

ЛИСИЦІ

Кілька лисиць, полюючи спекотного літнього дня, дуже спрагли. На лихо, поблизу не було ні криниці, ні джерела. Надумали вони піти напитися до Меандру. Та, діставшися річки, побачи-| ли, що берег дуже високий і крутий, а вода| мчить і вирує. Спинилися лисиці, задума-і лися.

- Е-е-е, спробуй-но звідси напитися! - каже одна.

- Отож-то й є! Гляньте - вода лютує! Аж піниться! Ніяк і вступити в річку! - притакнула друга. ;

- Жаль! - зітхнула третя.- Я вже конаю із спраги!

- І я ось-ось зомлію. Але лізти туди - нема дурних. Хоч би мене за царя обрали за це - не полізу, - докинула інша.

- А ніхто й не пообіцяє тобі царства, ти й так можеш утопитися, - засміялася подруга, нахилившись над потоком. А підвівшися, покрутила головою.

- Кому як, а мені аж моторошно!

І лисиці, стоячи на березі, почали роздивлятися на обидва боки, чи нема де спадистого [140]схилу, щоби дістатися води. Але берег скрізь був крутий.

- Безталанні ми! - кажуть.- Кому ще випало вмирати зі спраги, коли поруч стільки води?

Тоді одна молода лисичка, промітна та жвава, що мала себе за велику розумницю й любила хизуватися своєю кмітливістю, почала з них глузувати.

- Безталанні! Хі-хі-хі! Вже б сказали, що боягузи! Води злякалися, страшно їм скупатися!

- А ти що, не боїшся? - спитала подруга.

- Я? Анітрохи! Чи ти думаєш, я така, як ви?

- Голубонько, - відказала їй літня лисиця, - не боягузи ми, і це не раз доводили. Але ти бачиш, яка скажена ця річка?

- Отож я й кажу, що боїтеся! - не вгавала та. - Хіба ні?

То напийся сама, коли така розумна! - вигукнула одна підстаркувата лисиця, якій урвався терпець.

- А що ви думаєте? Нап'юсь тієї ж миті шубовсть у річку! Стрімка течія підхопила лисицю, закрутила й винесла аж на [141] середину. А подруги, тільки-но вона виринула, загукали з берега:

— Ти ж не тікай, не кидай нас! Подивись, пошукай такого місця, де б ми могли спуститися.

Та сміливиці було не до того. Вода мчала її швидше й швидше не знати куди. Що її чекало? Неймовірний жах пройняв лисицю.

— Егей! — гукали подруги.— Зроби нам ласку, хоч оглянься та скажи що-небудь!

Але як озирнутися? Як відповідати? А проте, щось треба було сказати, і, коли вода підкинула лисицю, вона крикнула:

— Відповідь моя в морі! Оце я й пливу по неї.

Здивувалися лисиці з такої мови, глянули одна на одну.

Аж раптом з дерева долинув насмішкуватий голос птаха:

— Вона пливе чи вода її несе? Ох, бідолашна, терпить через свою голову! Хотіла бути розумною там, де великого розуму не треба, от і має! Вона може втопитися, але й досі козириться, не хоче показати, яку дурницю вчинила. Хотіла б опинитися на березі, та пізно. Хіба що Зевс їй допоможе... [142]

 

РИБАЛКИ

Сіли якось двоє рибалок у човен і, тільки-но на світ благословилося, попливли в море. День починався погідний, небо було чисте й блакитне.

— Я певен — сьогодні нас чекає багатющий улов. Погода — кращої не треба, пора — саме для лову, а ми рибалки вправні та спритні. Гріх не наловити! — каже задоволено один.

— Авжеж!— притакнув другий.— Сьогодні кошики будуть повні.

Почали вони вибирати снасті. Що за напасть? Нажива з'їдена, а риби нема.

— Ти диви!— каже один.— Такого мені ще не бувало. Дивоглядь та й годі!

— А може, на інші гачки щось зловилося? Рано нарікати. Нумо гляньмо, друже!

Але й далі не траплялося нічогісінько, крім одного-єдиного рака, та й той устиг дременути.

— Чи не податися куди-інде? Може, там пощастить!

— Гаразд.

Налягли вони на весла, запливли ще далі в море й знов закинули снасті. Простояли до [143] полудня, але й тут намарне. Зажурилися рибалки.

- Скажи комусь - не повірить! Вже відколи в морі, а досі й рибинки не бачили. ?

Рушили невдахи до берега й запливли й невеличку, оточену скелями затоку, де завжди? водилася риба. Довго рибалили, а риба не бралася та й не бралася. Так тривало, аж поки смеркло.

З досади рибалкам і говорити не хотілося Аж ось один пробурчав:

- Ет, змарнували ми день! Жаль праці.

- Так нам і треба, такі ми рибалки! - озвався другий.

І взялися вони, засмучені, за весла - рушати додому. Коли це з води вистрибнула здоровенна1 рибина і впала в човна. Така здорова, аж човен захитався.

- Тунець! - вигукнули рибалки. Смуток їхній як рукою зняло.

- Та ще який тунець! Велетень! За такого; праці не жаль. Нам таки пощастило!

- Оце так удача! Мабуть, за ним гналася якась драпіжниця, і він стрибнув у нашого човна рятуватися. Ну, тепер хоч не з порожнім» руками повернемося. [144]

Невдовзі рибалки дісталися берега й поспішили на базар - продавати рибину.

- Оце так риба! - зачудувався покупець.- Певне, ви дуже вдалі рибалки.

Один рибалка, схиливши голову, осміхнувсяй мовив:

- Еге, ні на що не придалася б наша вдатність, коли б доля не послала нам рибину в останню мить.

 

ДВОЄ ПРИЯТЕЛІВ І ВЕДМІДЬ

Двом приятелям випало одного разу йти вкупі з села до міста. Дорога пролягала через густий ліс.

- А чи не спіткає нас яке лихо в путі? - питає один.- Ану ж нападе дикий звір?

- Нема чого боятися. Коли що й трапиться - нас двоє, будь-кому дамо відсіч.

Невдовзі дісталися приятелі лісу й пішли попід високими деревами. Аж раптом звідки не візьметься ведмідь. Один з приятелів, ледь його забачивши, кинувся до високого дерева і вмить видерся під самісінький вершечок. Він знав - ведмідь високо не вилізе.

Другий ішов трохи позаду й розглядався по [145]боках. А коли помітив звіра, було вже пізно. Видиратися на дерево - марна справа, ведмідь наздожене. Треба придумати щось інше. І чоловік упав додолу та прикинувся неживим, бо знав - ведмідь ніколи не чіпає мертвого.

Ведмідь підійшов і вгледів його. Тихенько нахилився над головою. Чоловік затамував подих. Обнюхав його ведмідь, бачить - не дихає, то й подумав, що мертвий. Ведмідь подався своєю дорогою.

Підвівся чоловік, нажаханий, блідий, не вірячи самому собі, що врятувався від ведмежих обіймів.

А приятель усе те бачив з дерева і коли оговтався, зліз із дерева, підійшов та й каже:

- Коли б ти знав, як злякався я за тебе! Дуже радий, що ти врятувався, братику мій! Ну, а тепер розкажи, що тобі шептав на вухо бурмило, коли нахилився до тебе? Цікаво послухати!

- Сказав, щоб я ніколи не ходив нікуди з приятелями, які в скруту кидають мене самого і чимдуж тікають, рятуючи власну шкуpy [146]

- Отак і сказав? - засміявшися, здивувався приятель.- Ти ба, який розумний.

- Отак. І він має слушність, бо друзі пізнаються в біді.

 

КОЗА І ПАСТУХ

Пас якось пастух у горах кози свого господаря. Гарно було навколо. Буяли зелені трави, холодком віяло од кущів, червоніли дикі ягоди між камінням.

Кози розбрелися по схилах, шукаючи смачних пагонів, весело стрибали з каменя на камінь, із скелі на скелю, сміливо переплигували провалля, радіючи теплому весняному дню.

А пастух милувався красою гір, збирав квіти чи просто сидів, втупивши очі в далечінь. Коли ж сонце торкнулося верхів'я гір, зібрав стадо й вирушив додому. Але одна біленька кізка натрапила на смачний соковитий кущ і почала його обривати, зовсім не кваплячися йти.

Пастух гукнув її, свиснув раз і вдруге, а врешті погрозив, що покине в горах. Але кізка й вухом не веде - одно шматує гілля, наче вік не їла. [148]

Розсердився пастух, схопив камінь та як жбурне в козу! Коли це - хрясь! Попав просто в ріг та й перебив його надвоє.

Злякалася кізка, покинула кущ і побігла до стада. А пастух, побачивши, що наробив, забідкався:

- Ох, перепаде ж мені! Розгнівається господар, нагримає.

Підійшов хлопець до кози й почав благати:

- Кізонько моя люба, не кажи господареві, що я тобі ріг перебив. Я ж ненароком. Я кинув камінь, аби ти тільки злякалася й вернула до гурту, бо якби лишилася тут на ніч, тебе вовк би з'їв. Тож не кажи господареві, уклінно прошу.

- Дивак ти, хлопче! - відповідає коза.- Адже мій перебитий ріг одразу впаде господареві в око. Скажу я йому чи не скажу - байдуже, він і так побачить. Хіба можна втаїти те, що кожному видко з першого погляду?

 

БАГАТІЙ І КОЖУМ'ЯКА

В одному місті над морем стояв на високому березі великий гарний будинок. Жив у ньому [149]поважний багатій. Лихо ніколи його не спіткало, турботи не обсідали, тільки й знав, що шляхетні втіхи та розкоші. І дуже любив він сидіти літніми вечорами в себе на подвір'ї та дивитися далеко в море, де пропливали човни й кораблі. Чудовий краєвид зачаровував його душу.

Та урвалося багатієві тихе життя, бо поселився неподалік кожум'яка і відкрив свою майстерню, а від неї пішов сморід на всю округу. Втратив багатій спокій. Аж ось одного дня подався він до кожум'яки та й каже:

- Слухай, чоловіче, дух од твоїх шкур такий, що мені життя немає. Не можу ані їсти, ані спати, ані в дворі сидіти. Я певен, що скоро через це захворію. Чи ти не перебрався б кудись далі від мене? Берег великий, місце знайдеш.

Вислухав його кожум'яка й похилив голову.

- Гаразд,- каже,- переберуся. Нічого мені не лишається, бо ти не перший кажеш. Але почекай трохи, хай уладнаю свої справи.

- Згода,- відповідає багатій.- Коли ти надумав перебиратися, я вже якось перетерплю. [150]

Минуло кілька днів, але кожум'яка сидів на місці. Довелося сусідові знову йти до нього.

- Чи ти забув, що мені обіцяв? - питає.

- Ні, не забув.

- То чого ж чекаєш? Поки я задихнуся?

- Ох, сусіде, аби я міг - перебрався б одразу, але ж це не така проста річ, як тобі здається.

- Ну що ж, побачимо,- каже багатій. Минуло ще кілька днів, а там і місяць,

і другий. Якось багатій проминав подвір'я кожум'яки. Той побачив сусіда, загукав:

- Даруй мені, чоловіче добрий, що я досі не перебрався...

- Перебиратися? Про мене - лишайся тут, не завдавай собі клопоту...

- А то чому? - здивувався кожум'яка. Багатій усміхнувся.

- Не дивуйся. Я вже звик до смороду, І він більше мені не дошкуляє. їй-право, самому не віриться! То я давно хотів тобі сказати, щоб ти не перебирався.

Кожум'яка зрадів і відповів сміючись:

- Е, шановний сусіде, людина з часом звикає до будь-чого, яке воно не є, добре чи погане. [151]

Добре стає не таким добрим, а погане - не таким поганим, як здається попервах.

 

СКНАРА

Був собі колись один чоловік. Мав широкі лани, пасовиська, сади й виноградники, багато будинків, але жив самотньо. І над усе на світі любив гроші.

Одного разу, обійшовши свої володіння, він подумав:

- Розкидане моє багатство по всіх усюдах, не можу його оком обняти, то й радості з нього не маю. От коли б замість цього господарства було в мене золото, я б його тримав завжди при собі, тоді б уже мої очі натішилися.

Та й продав чоловік всі будинки, крім одного, найбільшого, в якому сам мешкав. Купив собі зливок золота, приніс додому, замкнув у скриню і почувся щасливим. Відтоді щоранку, вставши з постелі, і щовечора, облягаючись, діставав своє золото й довго милувався ним.

Аж ось одної ночі приснилося йому, ніби в будинок залізли злодії й украли золото. Скочив переляканий чоловік з постелі й кинувся [152] до скрині. Побачивши блиск важкого зливка, заспокоївся. А скоро подумав:

« Сон може й справдитись, всякого буває! Дивись, і потягнуть у мене скарб. Треба його сховати десь-інде, безпечніше, де ні руки людські не дістануть, ні око не вздрить... Але де?»

Довго він сидів, отак міркуючи, і думка його снувала від одного кутка будинку до іншого, від вогнища до порога. Нараз очі йому спалахнули.

- В саду! - прошепотів.- Там надійніше! Там ніхто не здогадається шукати.

І, взявши золото й лопату, подався в сад. Вибрав у закутку під густим деревом місце, викопав яму й поклав туди скарб. Сховав добре, але заодно закопав у землю і розум свій, і душу.

Позначив собі схованку і, заспокоєний, вернувся до хати.

«Тепер злодії мені не страшні»,- подумав і ліг спати.

Але тільки засіріло надворі - прокинувся чоловік. Захотілося йому глянути на своє багатство. Хутко побіг він у сад, розкопав яму, дістав зливок, погладив його ніжно, подивився якусь часинку та й поклав назад. Відтоді так [153]і повелося: щоранку йде щасливець у сад і милується золотом.

Неподалік саду стояв будинок. Якось уранці майстер лагодив на ньому дах. Багатій того не помітив. А майстер добре бачив, як він видобув з землі щось блискуче, довгенько дивився на нього, а тоді закопав знову.

«Е,- думає майстер,- он де хова багатій свій скарб! Ну, почекай!»

Вночі переліз він через огорожу, пробрався нишком до того місця, знайшов схованку й викопав зливок.

А вранці багатій розгріб яму - нема золота! Перелякався, розкопав ще трохи - нема. Глибше розкопав - нічогісінько! Немов скарб став незримий!

- Ой лишенько! - вигукнув.- Яке ж бо лихо мене спіткало! Все життя своє вклав я в той зливок, і ось маєш! Пропало все! Що ж тепер мені буде?

Та й заплакав, заголосив із розпуки.

Сусід багатія, минаючи його господу, почув лемент.

«Що б то могло старому статися? Дай-но подивлюся».

Зайшов у сад, побачив хазяїна й питає: [154]

- Що тобі, любий сусіде? Чому плачеш?

- Ох,- відповідає той,- не питай. Украли моє золото, що я тут сховав. Те золото, до якого я приходив щоранку, діставав з землі й тішив ним своє серце. Ой, пропало моє золото... Що тепер мені буде? Не жити мені, як його не бачитиму. -**

Та й знову заридав-заголосив.

- Не плач і не сумуй, друже,- сказав сусід.- Бо хоч і мав ти золото, насправді не мав нічого. Ніякої користі воно тобі не давало. Тільки б дивився та дивився... То візьми якийсь камінь, поклади в яму і скажи собі, що то золото. І буде тобі добре, як перше.

 

МАНДРІВЦІ ТА ЧИНАРА

Стояв жаркий літній день. Сонце пекло нещадно. Ні вітерця, ні хмаринки.

Двоє мандрівців ішли сірим курним шляхом. Навколо, скільки око сягало, слався безрадісний випалений степ, голий-голісінький, анінайменшого кущика не видко було, не те що дерев. Земля пашіла жаром, піт заливав очі; потомлені чоловіки ледве совали ногами. [156]

- І не згадаю такої спеки на своєму віку,- каже один.

- Таж у липні завжди так, чого ти хочеш? - заперечив другий. - Ще й сонце над самісінькою головою.

- Ай справді, вже обід. Хоч би який затінок знайти, перепочити трохи. Я вже геть знебувся.

- Я теж, тільки не віриться мені, що в цій пустелі є затінок.

Задихаючись, вибралися вони на високий пагорб, коли бачать - попереду розлога, глибока балка, а на дні її росте висока чинара. Ледве добрели мандрівці до чинари й попадали в холодку.

Довго лежали вони, сховані від сонця густим листям, і холодок поволі розвіяв утому. Чоловіки збадьорилися, пожвавішали.

- Як тут гарно! - промовив один.- Нікуди не хочеться йти звідси!..

- Твоя правда, друже мій. Перебудемо тут, поки сонце поверне на вечірній пруг, бо хтозна, чи трапиться ще затінок по дорозі.

Довгенько пролежали вони мовчки, втішаючись свіжістю. Аж ось один і каже:

- Знаєш, що я думаю? [157]

- А що?

- Чинара - нікчемне дерево. Таке здорове, а плодів не дає!

- Справді! Височенний стовбур і могутнє гілля пропадають марно. Скільки ж то чудових солодких плодів могли б вони вигодувати!

- Авжеж! І живе чинара довго, а користі з неї - ніякої!

- Нікчемне дерево!

- Авжеж, нікчемне!

Почула те чинара й мовила до них:

- О безсоромні люди! Ніжитесь у моєму затінку, в холодку, й кажете, що я нікчемна. Як-то можна приймати все добре, що я вам даю, і ганити мене? Багато чого зазнала я на своєму віку, але такої невдячності ще не бачила.

 

ВІСЛЮК, НАВ'ЮЧЕНИЙ СІЛЛЮ

Жив колись мандрівний торговець. Нав'ючивши на віслюка свій крам, їздив він од села до села, торгував і так заробляв собі на прожиття.

Якось о тій порі, коли господині ладнаються квасити оливки, торговець подумав: [158]

«Мабуть, варто поїхати до міста й набрати там солі. Я продам її в першому-ліпшому селі».

Того ж таки дня й подався. А вже наступного ранку вертався назад, нав'ючивши віслюка чималими мішками солі.

Дорогу до найближчого села перетинала невеличка річечка. Віслюк часто переходив її, тож добре знав брід і тепер см]^иво ступив у воду. Та раптом зачепився ногою за камінь і впав на коліна. Так він стояв, аж поки надійшов господар і допоміг йому підвестися. Але мішки довгенько пробули в воді, багато солі розтало, і вухатий, рушивши далі, зразу відчув - вантаж полегшав.

«От добре, що я спіткнувся в воді,- подумав віслюк.- Тепер, коли буду переходити річку, залазитиму у воду з головою. Мішки зовсім полегшають, і можна буде тягти їх на собі за іграшку».

Дісталися вона села, і торговець продав сіль. Тамтешній крамар попросив його з'їздити ще раз до міста і привезти губок, бо на них саме був попит. Той поїхав узавтра вранці, купив губок, нав'ючив віслюка й подався назад. Хитрий вухань міркував по дорозі: [160]

«Сьогодні мішки не важкі, але я зроблю їх ще легшими».

І, діставшись річки, з розгону шубовснув У воду.

Господар підбіг, допоміг віслюкові вилізти.

- Знову скупався? - вигукнув.- То тепер ти щоразу будеш отак падати? Ну, роби як сам собі хочеш, та дивись, не прогадай, бо так можна й ногу вломити.

Підвівся віслюк, спробував іти, аж... що воно за напасть? Мішки наче залізом хтось напхав. Так поважчали, що хитрун ледве на ногах устояв. Але що вдієш? Мусив дертися на крутий берег. А як видерся, сказав собі:

- Моя хитрість на мені й окошилася. Коли б не пірнав у воду, не поважчали б мої мішки і хутенько відніс би їх. Ні, більше я такого не вчиню.

 

БАРАН І СОБАКИ

За ненашого часу, ще за давніх-давен жив собі на схилі високої гори вівчар із своїми вівцями та собаками. Чи то літо, чи зима - однаково добре їм велося. Отара паслася на зеленій траві, собаки гралися в дружньому [161] гурті, а господар тільки походжав поміж ними, наспівуючи пісень.

І лиш один поміж усіх був невдоволений - найстарший і найдужчий баран. Довго він уникав товариства вівчаря й собак, аж урешті так знудьгувався, що не витримав і зважився вилити душу.

Вибрав час, коли господар спочивав під деревом, підійшов до нього та й каже:

- Чоловіче добрий, я на тебе дуже ображений.

- А то чому?

- Не тільки я. Вся наша отара - теж.

- То кажи вже, цікавий я знати, в чім річ.

- Бачиш, господарю, ми, вівці, даємо тобі вовну, молоко, ягнят. Маєш ти з нас добрий пожиток. А як нам віддячуєш? Ніяк. Все, що ми їмо, дарує нам земля, а не ти. І коли раптом випалить спека зелені трави на горі, ніщо нас не врятує- помремо з голоду. А ти тільки те й робиш, що пестиш своїх собак, з яких нема тобі ніякої користі. Так їх доглядаєш, немов то вони тебе годують. Несправедливо чиниш, господарю, і від того дуже мені прикро.

Знітився чоловік і став гадати, що відповісти. Але великий пес, що сидів неподалік і чув розмову, не дав йому й слова мовити. Стрибнув до барана й вигукнув:

- Схаменися, баране! Ти добре подумав, перш ніж говорити?

- А що, хіба я неправду сказав?

- Чи він сказав неправду! Та поміркуй лишень: ми стережемо вас, овець, удень і вночі; тільки тому ви не боїтеся злодіїв та вовків. Кажеш, що коли не стане трави - ви з голоду помрете. А коли не буде нас, то не помрете? Та як же вам пастися самим? Вовки, тільки-но вас зачують, одразу нападуть, і ніхто з усієї отари не врятується. Правду я кажу чи ні?

Баран похилив голову.

- Правду,- відказав тихо.- Даруй мені, любий друже, я говорю нерозумно. І ти, господарю, забудь мої слова. Ти добре робиш, що так пильнуєш собак, бо вони нас бережуть. Тепер уже я не позаздрю, хоч би як ти їх пестив.

І знову заприятелював баран з собаками і зажив легко та весело.

 

ПАВИЧ І ГАЛКА

Було це за давніх часів. Задумали якось птахи обрати собі царя, бо ще тоді його не [164] мали. Зійшлися вони в лісі на галявині, сорока всілася на високу гілляку й гукнула до гурту:

- Хто з вас хоче стати царем, хай виходить на середину!

Не встигла вона й рота закрити, як павич підхопився з свого місця, набундючився й гордовито посунув уперед.

- Я хочу! - закричав.- Я гідний царського трону! Погляньте лишень на мене! Чи ще в когось є таке чудове веселкове пір'я?

Підняв павич хвоста, розпустив його, як помело, витяг шию, задер голову з барвистою короною і поважно повернувся кругом, аби всі птахи бачили, який він гарний.

І справді, мінився він барвами найчудовіших квітів, небесною блакиттю й морською синявою, наче хто зумисне дібрав їх один до одного. Здавалося, тіло його всипане коштовним камінням, що блискає спалахами незнаних барв під променями сонця. Всіх зачарувала та незвичайна краса. А павич зовсім запишався:

- Бачите? Я найгарніший птах на світі! Хіба ж ні?

Птаство мовчало, бо ясно було - ніхто не годен змагатися з павичем. Ніхто не сумнівався, що бути цьому красеневі царем. [165]

Аж ось підвелася галка й мовила:

- Любий павичу, може, ти й справді найгарніший птах на світі. Я того не відкидаю. Але самої краси замало, щоб царювати. Скажи-но мені, що з нами буде, як на нас нападе орел? Як ти нас урятуєш? То знай - царя обирають не за красу, а за вдачу, розум, кмітливість і силу. Тобі ж усього цього бракує, самої лиш краси вдосталь. А тим часом є розумні й дужі птахи; саме між них і треба шукати кращого. Сам розваж, яка користь нам з твого барвистого пір'я? Чи воно нам поможе в біді? На що знадобиться твоя чудова корона в небезпеці? А розум, а вміння, а добра порада, а захист - все це потрібно нам щодня. Чи так я кажу, шановне птаство?

По цій мові птахам наче спала полуда з очей, і вони загукали:

- Так! Правду кажеш, галко!

- Правду! Правду!

- Хочемо царя мужнього й мудрого! Хай і негарного, нам до того байдуже!

А сорока знову гукнула:

- Хто хоче бути царем? Виходь на середину та й чекай нашого присуду! [166]

 

ВІЛ І ЦАП

Бродив якось віл темним лісом, шукаючи паші. Аж раптом з гущавини вискочив лев і кинувся до нього. Бідолашний віл дременув щодуху і вмить зник за деревами. Не встиг лев його схопити.

А той мчав, як навіжений. Коли це впала йому в око печера, що ховалася в густих заростях.

«Якщо я в неї влізу,- подумав віл,- то я врятований. Спробую щастя».

Підбіг до печери й пропхався всередину. Вона була простора* тільки вхід тісний. Але жив у ній цап. Як побачив він переляканого вола, що й досі трусився, грізно закричав:

- Чого тобі треба в моїй печері?

Віл мовчав, не відриваючи очей від входу.

- Ти чуєш чи ні?- не вгавав цап.- Чому зайшов, не спитавши? Це моя оселя! Іншим сюди - зась! Забирайся геть, та мерщій!

Віл ані пари з вуст. Бо що відповісти? Скажеш - сварка може спалахнути, лев почує- адже він десь поблизу шастає. Тож і мовчав віл, а цапа те дратувало дедалі дужче.

- Як не вийдеш сам, то я тебе вижену! [168]

Та й ну штрикати вола рогами! А той і не ворухнеться. Стоїть та дослухається, що надворі діється. А бородань своєї править:

- Геть з моєї печери!

Урвався волові терпець, повернувся він до цапа, подивився, подивився та й каже:

- Чи не забрав ти собі в голову, цапе, що це я тебе так налякався? Ба ні! За мною гнався лев - ось кого я боюся! Та хай він тільки звідси піде, отоді взнаєш, що таке цап, а що - віл. Зрозумів, цапе?

 

ГЕРМЕС І ДРОВОРУБ

Якось дроворуб рубав дрова на березі річки. Хотів наготувати в'язку та продати в місті, щоб заробити бодай на хліб, бо був бідний і, крім своїх рук та віслюка, не мав нічого. Навіть стара хатина, в якій жив із жінкою та трійком дітей - не його, чужа.

Знайшов він товсту суху гілляку на чинарі, хотів зрубати, замахнувся, а сокира вирвалася з рук і шубовснула в річку. У найглибшому місці впала.

- Цього ще мені треба до злиднів! - вигукнув [169] сердега. Сів на камінь і заплакав з розпачу.

- Мало того, що сьогодні я нічого не зароблю й родина буде голодна,- слід ще й сокиру нову купити. А де ж я на неї візьму грошей? Чому моя доля така нещаслива?

Почув його плач бог Гермес і одразу спустився з Олімпу.

- Піду подивлюся, що то за чоловік. Чи гідний він моєї допомоги чи ні?

Прикинувся подорожнім і з'явився перед дроворубом.

- Чого плачеш, чоловіче добрий?

- Ох, упустив сокиру в річку,- відповідає той,- і тепер нічим мені працювати, бо другої не маю. І купити нема за що, дуже я бідний,

- Не журися,- мовив подорожній,- зараз я її дістану.

І пірнув у воду. За мить виринув, тримаючи в руці золоту сокиру, що вогнем спалахнула на сонці.

- Оце вона? - питає.- На, візьми. Дроворуб аж рота роззявив з подиву. Але за мить вигукнув:

- Це не вона! Не вона! У мене - золота сокира? Де б я її взяв? [170]

Подорожній знову пірнув у річку, а коли випірнув, у руці в нього була срібна сокира.

- Оце вже, мабуть, вона!

- Дякую, чоловіче добрий,- каже дроворуб,- але й срібної сокири не було в мене. Не можу я брехати чи брати річ, яка мені не належить.

- Не сумуй, матимеш і свою. Подорожній пірнув ще раз і виринув із залізною сокирою - пощербленою, з потрісканим старим топорищем. Дроворуб зрадів:

- Оце моя! Щиро дякую тобі, чоловіче добрий! Тепер я працюватиму до вечора, тепер У мене буде що продати.

І, взявши сокиру, заходився рубати дрова.

- Стривай-но хвилину! - сказав подорожній.- я - Гермес. Почув твій плач і прийшов тебе випробувати. І я впевнився - ти чесний чоловік, бо не хотів узяти золоту й срібну сокири. Але забери їх: це тобі мій дарунок. Продай їх та й господарюй на здоров'я. Тільки будь завжди чесним, таким, як зараз.

З цими словами Гермес зник, а дроворуб [171]подався в село й розповів сусідам про свою пригоду.

І ось один заздрий сусід подумав: «Піду-но і я до річки, може, й мені доля

всміхнеться, і вернуся додому з золотою та срібною сокирами. Або ні, візьму мотику, вона більша».

Рано-вранці взяв він величезну мотику, пішов до річки, вкинув її в воду, а сам сів на березі й почав плакати та приказувати:

- Ой, потонула моя мотика, впала в річку... Що мені робити? Я ж бідний чоловік, не маю грошей на нову. Як тепер працюватиму, як зароблятиму діточкам на хліб?

Почув Гермес і помчав до нього. Питає, чого він плаче, а чоловік відповідає, що впустив мотику в річку, без неї не можна працювати в полі.

- Не сумуй,- каже бог,- я пірну у воду й дістану твою мотику.

Стрибнув у річку й випірнув з золотою мотикою.

- Твоя? - питає.

- Моя! - вигукнув чоловік, і очі йому жадібно заблищали.- Ох, любий мій, як тобі я віддячу? [172]

І простяг руку до мотики.

Але обличчя Гермесові потемніло з гніву, й він кинув золоту мотику далеко в річку.

- Я - Гермес!- прогримів він.- Я знаю, яка була в тебе мотика! Я почув твій плач і прийшов тебе випробувати. Бачу - ти поганий чоловік, бо хотів мене ошукати. Аби ти сказав правду, я подарував би тобі золоту мотику. Але тепер не матимеш і своєї. Це тобі плата за брехню.

Сказав - і щез.

 

ЗАЙЦІ ТА ЖАБИ

Зібралися якось на потаємній галявині в густому лісі всі зайці округи. Сходилися тихо, поволі, мовчазні й сумні.

Коли вже й останній прийшов, наперед виступив Старий Заєць, проводир свого племені, піднявся на сухий пень і сказав зажурено:

- Друзі мої безталанні, любе моє товариство! Сьогодні скликав я вас, аби ще раз поговорити про наше життя, бо треба, врешті-решт, якось давати раду нашим бідам.

- Кажи перший, дідуню! - загукали зайці.- Слухаємо тебе! [174]

- Діти мої,- провадив Старий Заєць далі,- ви добре знаєте, що ми - найнещасніші створіння на світі. А чому? Та тому, що ми боягузи. Боїмося всякої дрібниці. Сухий листок упаде біля нас, а ми вже ноги на плечі й даємо такого чосу, наче то найстрашніший ворог. Випурхне горобець із трави, то в нас дух у п'яти залізе і мчимо наосліп щосили. Немає в цілому світі поміж великими й малими звірами таких боягузів, як ми.

- Ми в тім не винні! - гукнув один молодий зайчисько.- Як ми можемо боротися, коли не маємо зброї?!

- Коли б то в нас були роги, як у цапів! - докинув другий.

- Або вовчі зуби! - притакнув третій.

- Чому ми не маємо таких кігтів, як рись?

- Справді!- сказав Старий Заєць.- Ми такі беззбройні, то не наша вина. Але опріч зброї нам бракує ще дечого, а надто - вдачі. В наших грудях б'ються не сміливі серця, а боягузливі. От, приміром, бачив я позавчора на леваді, як гуска дзьобала величезного бика. На що вона сподівалася? Що переможе його? Ні. А проте не втекла. А он у мірошника кошеня подряпало пса, а цуценя, яке ще й ходити [175]гаразд не вміє, сміливо напало на перехожого.;: А скажіть мені - хто з нашого роду нападе бодай на нікчемного черв'яка? Жоден не нападе. Одвіку так ведеться, з дідів-прадідів наших. І всі звірі та птахи про це знають, і люди, тож і сміються з нас. І кожного боягуза називають зайцем. Осоромилося наше плем'я на весь світ, і через те нас усі зневажають. Немає в світі нікого полохливішого за нас.

- Авжеж! - притакнув інший заєць.- Я сам оце злякався бджоли, що пролетіла повз мене. А бджола засміялася й помчала до своїх подруг - розповісти про це. Скоро про мене знатиме все поле. Тепер хоч не потикайся туди, бо всі тицятимуть у мене й глузуватимуть. Нащо здалося таке життя?

- Так, так, нащо! - відгукнулися зайці.- Краще втопитися!

- Втопитися! Він правий!

- Смерть миліша за таке скніння!

- Хай разом з нами щезне з білого світу наш сором! Геть вагання, хай згине наша неслава!

Підвівся знов Старий Заєць, випростався й гукнув дужим, молодечим голосом:

- Дякую вам, любі мої, ваш рішенець [176] найкращий і наймудріший! Вперед, не гаймо часу! До озера! Хай поглине нас його глибінь!

І заяча громада посунула вниз, у долину. Попереду йшов Старий Заєць, щасливий і гордий з рішучості свого племені.

«Вперше за все наше життя чинимо сміливо й мужньо,- думав він.- Вперше і востаннє».

Невдовзі дісталися вони берега озера. Було воно таке глибоке, що як упадеш у нього - годі й думати про порятунок.

Хоч яка легка й нечутна заяча хода, величезне юрмисько не могло посуватися тихо. Тому жаби, що вигрівалися під сонцем на березі, завважили шум і жахнулися.

- Ворог! - закричали.- Мерщій у воду! Рятуймося! Мерщій!

І кинулися одна поперед одної в озеро. Старий Заєць перший почув ті крики і побачив безладну втечу. А відтак наказав своїй громаді спинитися й мовив до неї такі слова: друзі мої, даремно ми думали, що наш рід - найбоягузливіший з усіх. Даремно збираємося вкоротити собі віку. Є ще й такі страхополохи, що бояться нас. Чули, як полякалися жаби? Тож вертаймося до своїх домівок та будьмо вдоволені з того, які ми є.

Подалися зайці назад. І здався їм ліс гарнішим, сонце теплішим, вітрець - ніжнішим. Трава видалася смачнішою, а життя - прекрасним.

І донині так ведеться зайцям, і вікують вони радісно та щасливо.

 

ЛЕВ, ВІСЛЮК ТА ЛИС

Зустрілися якось у горах лев з лисом.

- Як ти тут опинився? - питає лис.- Раніш я тебе в наших краях не бачив.

- Прийшов пополювати! - відповідає лев.

- Марні сподіванки! - засміявся лис.- Треба було спершу дізнатися, чи тут є бодай нікчемні миші. Я сам збираюся кидати ці місця, хоч народився й виріс у горах.

- А куди ж ти підеш?

- До Великого Лісу. Чув я, що там удосталь всякої звірини та птаства.

- То, може, разом пополюємо?

- Чому б і ні? Хто, скажи мені, не хотів би мати лева за товариша?

Отож вирушили вони вдвох до Великого Лісу. [178]

Спустилися з гір у долину, йдуть полем, коли дивляться - пасеться віслюк.

- Може, візьмемо і його з собою? - каже лис.- Він спокійний і добрий, а втрьох іти веселіше.

- Візьмемо, то й візьмемо,- згодився лев. Підбіг до віслюка та й каже:

- Ходімо, віслюче, з нами до Великого Лісу полювати!

- Дякую! - зрадів віслюк.- Піду залюбки! Я тут в самоті так знудьгувався!

Подалися вони всі разом, розповідаючи один одному цікаві бувальщини. Лев розказував про полювання в далеких краях, лис хвалився своєю кмітливістю, віслюк і собі докидав часом слово, розумне та розважне.

Так непомітно збігав час; дорога видалася їм легкою й короткою.

Назавтра рано-вранці добулися вони до Великого Лісу - густого та темного.

- Перш ніж починати полювання,- мовив До друзів лис,- треба домовитися про здобич. Я пропоную зносити її докупи, а потім поділити. Згода?

- Згода,- відповів лев.

Віслюк теж пристав на пропозицію. [179]

Почали вони полювати. Скоро на галявині виросла купа смачної поживи.

- Бачиш? - мовив лис до лева.- Хіба я тобі не казав, що тут добудеш усе, чого тільки забажаєш?

- Авжеж, добре, що ми сюди прийшли. Але час уже й поділити нашу здобичі Хто це зробить? Може, ти, віслюче?

- Коли я, то й я,- погодився той.

А що був він чесний, то й поділив упольоване порівну на трьох, аби нікого не образити.

- Вибирай! Кожному по купці!

Лев насупився. Не сподобався йому поділ. Хіба гідно лева, перед яким тремтить уся звірина, велика й мала, діставати таку саму пайку, як і віслюк? Зухвалець цей вухань, та й годі! Як він посмів наносити собі таку купу, коли тут є поважніші за нього звірі? Слід за це його покарати.

І лев зненацька кинувся на бідолаху-віслюка, повалив його на землю, вп'явся зубами й пазурами і гриз, аж поки той духу пустився. А тоді повернувся до лиса та й каже:

- Тепер нас двоє. Поділи-но знову все спочатку і дай мені мою пайку.

Бідолашному лисові кров похолола, як побачив [180] , що сталося з віслюком. Та що поробиш! Заходився ділити. Все, що більше та жирніше, кладе левові, собі ж залишає дрібне та несмачне. І скоро перед левом виросла величезна купа. Друга така маленька, що нічого й їсти.

- Уже поділив, леве,- каже, а в самого серце заходиться із жаху.- їж на здоров'я.

Лев задоволено облизнувся.

- Чудово, лисе! - засміявся.- Як гарно ти поділив! Але скажи мені, будь ласка, хто навчив тебе це робити?

Лис відповів понуро:

- Хто навчив? Віслюкова доля навчила, леве.

Так уже ведеться, що біда одного стає наукою іншого.

 

ДВА ЦАПИКИ

Текла зеленою долиною жвава синя річечка. Замість моста через неї було перекинуто вузеньку кладочку, якою заледве одна людина могла перейти.

Ось на цій кладочці зустрілися одного погожого дня два цапики. Один, біленький, свійський, довго пасся на крутому березі річки, і йому [182]обридла трава, закортіло посмакувати листям кущів, що росли на леваді. А другий, рудий, дикий, хотів вилізти на гору, до своїх родичів. Отож як зустрілися вони на кладці, білий цапик і каже ґречно:

- День добрий, любий мій. Даруй мені, але нам тут не розминутися. Будь ласка, біжи назад, дай мені перейти, а потім і ти перейдеш.

- День добрий,- відповідає рудий,- але я не збагну, чому мушу вертатися я, а не ти.

- Бо я перший ступив на кладку...

- Ні, то я перший! Ти ще тільки підходив, коли я був уже на кладці.

- Далебі, ти недобачаєш, бо якби мав добрий зір, не казав би так. Я перший зійшов - я й перейду перший. А до того ж знай - ти мені не рівня!

- Не рівня? А то чому?

- Хоч би тому, що я не дикун, як ти. Я шляхетного роду, отже всюди маю першенствувати.

- Шляхетнішого за мій рід не буває! - гордовито відказав рудий.- Ми завжди здорові та дужі. Ми їмо гірські трави й п'ємо кришталеві джерельні води. Ми мчимо високими горами разом з вітром; нас не лякає ні дощ, ані сніг. Та [184]звідки все те тобі знати, як ти народився й живеш у хліві?

І дикий цапик зневажливо посміхнувся.

- Так, у хліві, в затишку й теплі! - вигукнув білий, нетямлячися з гніву.- Ану геть, дай пройти!

- Ба ні! Спершу я перейду! - затявся рудий.

- Ниций, невихований цаписько! Що за лиха година мене з тобою звела! - шаленів білий.

- То дай мені дорогу, як ти вихований!

- Тобі не поступлюся! Та чи таке десь чувано, щоб цап шляхетного роду давав дорогу нікчемам? Поглянь лише на мою шерсть - яка вона довга та тонка! А як блищить! Справжнісіньке руно! А які в мене вуха! А сережки!

- Ти краще подивись на мої роги, які вони міцні та гострі!

- Е, що там довго балакать! Уступися!

- Ти уступися!

- Я перший став на кладку!

- Ні, я!

- Я, я, я! І я кращий за тебе!

- Ні, я! Далеко куцому до зайця!

- Повертай назад! [185]

- Не поверну!

- І я не поверну! Трах-тара-рах!

Зійшлися цапики посеред кладки, пхнули один одного рогами раз, другий, та й... шубовсть у воду! Добре, що вміли плавати, то врятувалися. А якби не вміли?

 

ОРЕЛ, ВОРОНА ТА ПАСТУХ

Пас якось пастух овець на зеленій горі. Раптом з високості ринув на отару орел, ухопив кігтями ягня, шугнув з ним у небо й полетів на неприступну скелю, де мав гніздо.

Побачила те ворона й подумала:

«Бач, як легко здобув орел поживу! Чому б і мені так не зробити? Чим він кращий за мене? Хіба в нього розуму більше? Схоплю-но і я вівцю!»

Полетіла вона до отари, покружляла над нею й кинулася на барана. Та коли вчепилася йому в спину, заплуталася в вовні і, замість злетіти разом із здобиччю, сама спіймалася, та так міцно, наче хто її прив'язав. Засіпалася ворона, забила крилами, щоби звільнитися. Але бараняча вовна обплелася круг її ніг і не пускала. Що [186]дужче рвалася ворона, що більше старалася - то дужче заплутувалася.

Пастух, який сидів поблизу, почув биття крил і сказав собі:

- Десь тут птах є... Чому він так тріпочеться? Піду-но гляну.

Іде він, оглядає отару, аж бачить - ворона б'ється на баранячій спині.

- Оце так! - здивувався пастух.- Що це ти, пані вороно, робиш із моїм бараном? В орла граєш, чи що? Ну, начувайся!

Схопив кумасю, виплутав з вовни та й повисмикував пір'я з крил. Потім прив'язав до гілки, а ввечері забрав додому. Його діти дуже зраділи, побачивши ворону.

- Що це за птах, тату? Ми такого ще не бачили.

- Це ворона. Але вона хоче стати орлом.

- Чому вона хоче стати орлом? - питає більший син.

- Бо побачила, як орел полює, то й забаглося їй полювати так само. А про те забула, що орел великий та дужий, а вона - звичайний собі птах. Тому сьогодні й попалася. [188]

 

ДРОВОРУБ І ЛИСИЦЯ

Запопали якось мисливці в лісі лисицю й почали її переслідувати. Бідолашній дух у п'яти зо страху заліз. Хоч як хитрувала, в яку гущавину кидалася - не могла позбутися напасників, а вже від довгої гонитви вкрай знесилилася.

- Ох, не вірю я в порятунок! - каже лисиця, задихаючись.- Ноги не несуть, та ще й ліс порідшав... Надходить мені кінець! Як вигонять в чисте поле - тоді прощай, світе!

Аж раптом лисиця побачила між дерев дроворуба. Кинулась до нього, заплакала й проситься:

- Сховай мене, чоловіче добрий! Сховай, бо гоняться за мною мисливці, ось-ось настигнуть. Врятуй мене, зроби добре діло!

- Біжи в мою хатину, там тебе не знайдуть! - сказав дроворуб.- Он туди!

Помчала лисиця до хатини, вскочила в двері й зачинилася.

- Ох, не до вподоби мені схованка! - пробурмотіла.- Та що робити? Я й такої не сподівалася! Але треба поглянути, що робиться на дворі. Зроблю-но я дірочку в стіні. [189]

Розсунула вона галузки, що з них сплетено хатину, зробила шпарину, припала до неї оком і стала чекати. Серце їй калатало, дух перехоплювало, ноги підгиналися.

Аж ось за деревами показалися мисливці.

- Ой, горенько мені! - затрусилася лисиця.- Де вже там думати про порятунок!

Мисливці побачили дроворуба й спинилися. І чує лисиця, як один із них питає її рятівника:

- Ти не бачив, тут лисиця не пробігала?

- Ні, не бачив.

А сам простяг руку та й показує на хатину, де сховалася втікачка.

На щастя, мисливці не второпали того знаку чи не помітили, бо розгледілися на всі боки, поки дроворуб говорив, і одразу кинулися далі, як він замовк.

Лисиця почекала, поки вони зникли за горбом, перевела дух і думає:

«Тепер - мерщій до своєї нори!»

Відчинила двері й хотіла чкурнути геть, навіть не глянувши на дроворуба.

- Оце так! - вигукнув той.- Уже мене покидаєш? Навіть подякувати не хочеш своєму рятівникові?!

- Віддячила б я тобі щиро, якби твої руки [190]були в згоді з твоїми словами,- відповіла лисиця й побігла геть.

Дісталася своєї нори, а лис із лисенятами вже чекають її, виглядають, хвилюються.

- Що сталося? Де ти була так довго? Ми вже хтозна-що думаємо!

- Заждіть трохи,- відказує лисиця - дайте перепочити, бо ледве дишу.

Коли лисиця прийшла до тями, вона розказала, яких жахів натерпілася. А по тій оповіді сумно додала:

- Той дроворуб спершу видався мені дуже добрим і шляхетним. Так він лагідно говорив, що хотілося слухати й слухати. Але слова його солодкі, та вчинки ганебні. А коли чиниш зле, то чого варта солодка мова? Нічого! Тож затямте, дітки: ніколи не шануватимуть того, хто каже одне, а робить інше. Бо судять про когось не за словами його, а за ділами. Як оце я суджу про дроворуба.

 

МАВПА ТА ЛИСИЦЯ

Було це за давніх часів. Надумалися якось лісові звірі обрати собі царя. Посходилися вони на велику галявину й по тривалій суперечці [191]поклали: нехай кожен покаже, на що він здатен. Хто зробить щось найкраще - того й оберуть царем.

Посідали всі кружка, залишивши на середині вільне місце. Туди виходили один за одним звірі й показували різні штуки.

Перший вийшов могутній лев і так заревів, аж земля затремтіла. Звірі, жахнувшися, сховалися одне за одного, а малеча, плачучи, тулилася до матерів.

Потім виступив слон із стовбуром величезного дерева в хоботі. Легко, мов пір'їну підняв деревину й поклав собі на спину, а потім жбурнув далеко геть.

За ним вийшов тигр. Примірився - і одним стрибком перескочив галявину.

Показав себе й заєць - так прудко помчав колом, що не встигли звірі змигнути оком, як він уже тричі оббіг галявину.

Кінь перескочив високу жердину; кріт за мить прорив підземний хід під галявиною. Віслюк похвалився своїм голосом; два півні показали своє бойове мистецтво в герці.

Останньою вийшла мавпа й затанцювала так кумедно, що всі зареготали. Всі звірі - великі [192]та малі, дужі та слабкі - аж качалися, аж за животи бралися. V,

Сміялися довго - поки мавпа покинула танцювати. А тоді Зусібіч загукали:

- Мавпа! Мавпа - ось наш цар!

- Іншого царя не треба!

Лиш один звір не сміявся, не кричав, не плескав у долоні - лисиця. Вона крутилася поміж усіх і бурчала:

- Чи ви при своєму глуздові? Мавпа - цар?! Та хто вона за одна та мавпа? Тільки й уміє, що блазнювати та гризти горіхи. А чи годна вона звитяжно воювати, як належить цареві? Ні. Чи годна дати всьому лад? Ні. Чи годна розпізнати потаємних ворогів і дати їм такого перцю, щоб на все життя затямили? Чи годна їх обхитрувати? Ні, ні, ні! Чи вміє вона красно говорити? Ні, де там! То що ж вона тоді вміє? У танцях вихилятися та люд потішати? Де ж пак - які заслуги!

І, глянувши на мавпу, лисиця докинула:

- Диви, як набундючилася! Було б чого! Та раптом очі лисиці спалахнули, і в них

майнула лукава усмішка.

- Ну, зажди, я тобі зараз утну! Відійшла лисиця далеченько й спинилася під [193]високим деревом. Ще коли бігла на галявину, бачила там пастку, а в ній шматок м'яса. Лисиця скрушно похитала головою:

- Якийсь бідолаха попадеться туди! Тепер підбігла вона до дерева, глянула -м'ясо на місці. Лисиця помчала назад на галявину. Мавпу й досі оточували звірі.

- Ану розступіться, дайте дорогу! І я хочу привітати царя!

Звірі розступилися.

- Хай живе наш цар! - закричала лисиця й тричі вклонилася мавпі.- Хай живе царська корона - наша честь і гордість! Щасливого царювання тобі, твоїм дітям, онукам і всьому твоєму родові довіку.

І, повернувшись до звірів, солоденько мовила:

- Ви обрали справжнього царя.

- Красно дякую,- відповіла мавпа, скривившися так кумедно, що звірі засміялися.

Лисиця подумки зауважила: «Стривайте лишень - зараз ще не так реготатимете».

- Царю мій,- провадила далі вголос,- я давно мріяла зробити тобі подарунок. Але я бідна лисиця і не маю нічого, гідного твоєї величі. Та сьогодні мені пощастило - я знайшла [194] в лісі скарб. Тож прийми його від мене, бо тільки царям належить володіти скарбами.

- Який скарб? - спитала мавпа.

- Ходімо, царю мій, я покажу.

- Ходімо,- радо згодилась мавпа та й подалася за лисицею.

- Ану ж бо й ми глянемо,- сказав котрийсь із звірів.

- Ходімо всі! Ходімо!

І всі посунули слідом за мавпою. Незабаром лисиця спинилася й, показавши мавпі на м'ясо в пастці, мовила:

- Скарб там, царю мій! Візьми-но його сам. Мавпа, простягши руки, прожогом кинулась до пастки. Аж раптом щось клацнуло, й пастка защепнулася.

- Гей, лисице, тут тільки шматок м'яса! Це такий скарб? Ану відчини мені, я хочу вийти! - жалібно загукала мавпа.

- Стривай, пані мавпо,- сказала лисиця, забачивши на стежці звірів.- Зажди трохи, вийдеш.

Коли звірі підійшли ближче, лисиця показала їм на мавпу:

- Бачите, якого царя ви обрали? Пишайтеся тепер ним! [195]

Звірі оточили пастку. Дивляться - а там мавпа, зіщулена й жалюгідна.

- Що сталося? - питають здивовані звірі.- Як вона туди влізла? Де скарб?

- Спитайте її! - переможно засміялася лисиця.- А скарб - то шматок м'яса! Пані мавпа кинулась у воду, не спитавши броду. От і вскочила в халепу. І цього недоумка, любі мої, ви обрали царем? Чого ж мовчите?

Звірі дивилися то на лисицю, то на мавпу. Нарешті озвався вовк:

- Правду лисиця каже!

- Авжеж, правду! - підхопили всі.- Ніяк не випадає мавпі царювати!

- Тож скиньмо її з престолу! - вигукнула лисиця.- Бо інакше весь світ з нас глузуватиме!

- Мудро каже лисиця... Та спершу визволимо мавпу з пастки. А потім оберемо нового царя!

- Чудово! - зраділа лисиця.- Нарешті я чую голос розуму.

Отож випустили звірі мавпу та добре посміялися з неї. А згодом посідали знову кружка на галявині - обирати нового царя.

Вийшла на середину лисиця й сказала: [196]

- Тепер будьте розважні. Правду кажучи, сердешна мавпа не винна. Що вона вміла - те й показувала. Винні ви самі, бо ні сіло ні впало обрали царем блазня, не подумавши, до якого лиха він може вас довести.

 

МИШІ ТА КОТИ

У великому старому будинку було багато мишей. Водилися вони і в кімнатах, і в коморі, і на подвір'ї. Але в господі не бракувало й котів. Миші дуже їх боялися. Воно й зрозуміло: адже коти й миші - зроду-віку запеклі вороги.

В битвах з котами миші завжди зазнавали поразки і потім потерпали з ганьби.

- Чого ми такі безталанні? - зажурилися якось вони.- Коти, звісно, дужчі за нас, але нас більше, тож ми повинні перемагати.

- Нам бракує мудрих проводирів! - вихопилася якась миша.

- Що ж воно буде далі? - зітхнула інша.- В мене п'ятеро діток, як уберегти їх од лиха?

Ще інша звелася на задні лапки, відкашлялась і рішуче мовила:

- Нам треба обрати проводирів-полководців! [197] Найрозумніших, найсміливіших! Що вони скажуть - те й робитимемо!

- Мудра твоя рада! Оберімо полководців! - підхопила вся мишача громада.

Миші не гаючись обрали з-поміж себе десятеро полководців. Ті просто нетямилися з радощів. Та й було чого. Адже полководці - то не простий люд!

Десятеро обранців навіть спати полягали окремо. Та сон од них тікав. Походжаючи з кутка в куток, вони мріяли, як перемагатимуть котів.

Аж раптом .один полководець каже:

- Овва! Ми забули про важливу річ!

- Про яку?

- В нас немає відзнак, котрі б свідчили, що ми полководці.

- А й справді? Що ж його робити?

- Що робити, що робити! Почепити відзнаки - та й край! - обізвався котрийсь.

- Розумно кажеш! - зраділи всі.

Довго вони думали-гадали, аж поки врешті надумали: зробити великі гарні роги й припасувати їх до голів, щоби решта мишей пізнавали своїх полководців.

Як сказали, так і зробили. Назавтра десятеро [198]полководців почепили на голови напрочуд гарні роги.

Але попри ці почесні відзнаки, мишача армія була вщент розбита в першому ж бою, і бідолашне військо ледве втекло від котів. Вояки один по одному шмигали у вузенькі нори і всі врятувалися. Полководці й собі кинулися до нір, але гіллясті роги не пролазили в них. І коти забрали мишей-полководців у полон.

А яка доля чекає на котячих бранців - ви самі знаєте.

 

СОБАКА ТА М'ЯСО

Якось пробігав собака повз ятки з м'ясом. Різник саме пішов до криниці напитися води. Собака, побачивши, що різника нема, скочив до ятки, вхопив м'ясо, шаснув на вулицю й невдовзі був за селом.

«Перейду річку,- думає,- сяду на леваді та й попоїм. Там ніхто не заважатиме».

Мчав стрімголов, аж поки дістався річки. А побачивши, що ніхто за ним не женеться, стишив біг. Незабаром уже брався кладкою на той берег. На середині кладки глянув у воду - і враз зупинився. [200]

Річка була тиха та спокійна, у воді відбивалося все, як у дзеркалі. І собака побачив там пса, багато більшого за нього, із здоровенним шматком м'яса в зубах.

«О,- подумав собака,- то, напевне, теляче стегно, бо воно вдвічі більше за те, що в мене! Коли б я його мав - половину з'їв би, а решту закопав у землю на запас. А цього шматка, що я поцупив, ледве на сьогодні стане. Жаль!»

І вже собака рушив був далі, але знов спинився.

«А що, як пірнути та й забрати? Хай навіть той пес більший за мене, але ж я заскочу його зненацька; він перелякається і відпустить м'ясо. Я схоплю і втечу».

Не гаючи часу, кинув собака своє м'ясо у воду, а сам шубовснув якраз туди, де був собака з багатою поживою.

Борсався, борсався, пірнав, пірнав - але ні собаки, ні м'яса нема й сліду.

Розчарований, поплив собака до берега.

- Утік од мене,- бурмотів він.- Побачив, Що я стрибнув у воду, то й дременув. Щастить же йому! [201]

- Про кого мову ведеш, собако? - спитала сорока, що сиділа неподалік на дереві.

- Та про того пса з телячим стегном у зубах. Чи ти не помітила, куди він побіг?

Сорока зайшлася сміхом.

- А, здоров би ти був, який же ти недотепа!

- Чом це я недотепа?

- Бо там не було ніякого пса з телячим стегном. То ти сам одбивався у воді, мов у дзеркалі.

- Та невже?

- Отож-то й є. Ти бачив себе самого в річці.

- А ти не брешеш?

- Не віриш - подивися ще раз.

Собака нахилився з берега й знову побачив у воді пса.

- Ну, а тепер гавкни: побачиш, що й той гавкне... То второпав нарешті? Це твоє відображення.

Собака послухався сороки; невдовзі він прибіг назад, підібгавши хвоста.

- Правда твоя, сороко,- каже.- Марно втратив я м'ясо!

- Журись не журись,- відповіла скрекотуха,- а коли зазіхнеш на чуже, то втратиш і своє. Так тобі й треба. [202]

 

ВІСЛЮК У ЛЕВ'ЯЧІЙ ШКУРІ

Якось чудового літнього дня пасся в лісі віслюк. Трава була соковита й смачна.

- Як гарно жити на світі! - втішався вухатий і вряди-годи весело качався на галявині.

Отак розкошуючи, заходив віслюк далі та далі в ліс. Нараз під деревом побачив щось руде й волохате.

- Що воно таке? О, та це лев'яча шкура! Звідки вона взялася?

Подивився віслюк, подивився й хотів було простувати далі. Коли це щось спало йому на думку, і він зареготав.

- Ой і втну я штуку! Довго тремтітимуть зі страху і лісова звірина, і люди!

Віслюк хутенько схопив шкуру, нап'ялив на себе, припасував голову й ноги та й пішов повагом, як справжній лев.

Незабаром дістався схилу гори, де пастухи пасли отару. Став віслюк поволі вилазити на гору, вдаючи, що не помічає їх.

За мить несамовито завалували собаки й почувся нестямний крик:

- Лев! Лев! Просто на нас іде! Тікаймо! Рятуймося! [204]

І таке там зчинилося! Пастухи з ґирлиґами в руках налягли на ноги. Собаки й собі дременули, волаючи:

- Лев! Лев! Тікайте!

Барани й вівці жалібно замекали:

- Лев! Лев! Не кидайте нас, зачекайте! Зачули те інші пастухи та й собі кинулися хто куди, забувши про отари та собак.

Що тільки зчинилося на пасовищі! Світ не бачив такої веремії!

Віслюк дивився на той шарварок і реготав:

- Ну й наробив я шелесту! Хвала лев'ячій шкурі!

Насміявшися досхочу, спустився віслюк у долину й попрямував до села. На леваді паслося три корови. Одна з них побачила лева й мало не зомліла із жаху. А отямившись, пустилася навтьоки, ревучи:

- Лев! Лев! Тікайте! Рятуйтеся!

Інші дві, перестрашені, кинулися слідом.

- Що сталося? - здивовано спитала коза.- Чого ви біжите, як навіжені?

- Тікай мерщій! За нами женеться лев!

- Біда! - мекнула коза й стрілою помчала До села. Вона перегнала корів і, добігши до околиці, заволала: [205]

- Лев! Здоровенний, страшний! Я сама бачила! Горе тому, хто загається! Рятуйтеся! Ховайтеся!

Почув те кінь та й собі пустився чвалом. Почули зайці - <закуріло за ними. Почула мавпа чкурнула до лісу.

Віслюк усе бачив і втішався, ступаючи неквапно та гордо.

-Їй-право, добре бути левом... Всі тебе бояться! Ха-ха-ха!

Незабаром вийшов бешкетник на дорогу, що вела до села. Та саме тоді, коли дістався околиці, налетів вітер, шарпнув лев'ячу шкуру та й кинув додолу. І віслюк обернувся на самого себе.

Перша побачила його сорока. Та як не крикне, як не зарегоче!

- Це ж віслюк! Ха-ха-ха! Віслюк, а не лев! Не бійтеся, кози, корови, коні, вертайтеся на пашу! Віслюк, а не лев! Не бійтеся!

Та й ви, пастухи, даремно втікали! Збирайте отари та вертайтеся на пасовисько. Не лев то - віслюк! Він тільки лев'ячу шкуру нап'яв. Он вона лежить, ходіть подивіться, як не вірите.

- Віслюк?- аж підстрибнула з радощів коза. [206]

- Віслюк? - замукали корови й всі разом повернулися до левади.

- Віслюк? - замекали вівці.- Ой же ми й бевзі!

- Віслюк? - завалували собаки.- То це через нього ми так осоромилися?

- Віслюк? - розгублено промимрила лисиця.- От бовдур, так налякати! Ну, начувайся ж!

- Віслюк? - засміялися зайці.- А ми так злякалися!

- Віслюк? - вигукнули захекані пастухи й заходилися виламувати тички, бо гирлиги погубили. А виламавши, кинулися на віслюка та й ну його дубасити!

- То тобі величі заманулося? Левом бути захотілося?

- В чужій шкурі довго не походиш!

- А як і походиш, то недовго поцарюєш!

- На тобі ще!

- І ще! І ще!

Так одлупцювали віслюка, що мало духу не вибили.

Ледве живий, дістався він свого хліва, тяжко стогнучи, впав на солому, і полилися йому сльози з очей. [208]

- Коли б то тільки біль - поболить і перестане. А чи минеться лиха слава? Ох, як мені тепер поткнутися звірам на очі! О дурна моя голово, о ганьбо моя!

 

ПАСТУХ І МОРЕ

Загнав пастух овець на зиму до кошари, яка стояла на березі моря. Погода того року видалася мінлива. Морози, холодні вітри. А тут ще й вовки навідувались мало не щодня.

- Ой, лихо,- часто бідкався пастух,- хіба це життя? Крутишся в самоті, гибієш з холоду, душу видувають вітри! Несила вже мені терпіти! Краще продам овець та візьмусь до якогось іншого ремесла. Хоч трохи поживу, як люди живуть!

Пильнував пастух овець і повсякчас дивився на море, милувався і примовляв:

- Яке прегарне море! Гарніше за гірські вершини, зелені ліси, барвисті луги. Прекрасніше за місячне сяйво. Нема на світі нічого кращого за море!

Аж ось у синій далині замаячив кораблик під вітрилами. Він поволі наближався, розтинаючи воду й лишаючи за собою білу піняву стежину. [209]

Пастух прикипів очима до корабля.

- Якби-то я плавав на кораблі! Де б тільки не побував! Яких тільки див не набачився б! А якби ще я мав власний корабель, які гроші заробляв би я торгівлею!

Весь день і всю ніч муляла пастуха та думка. А вранці погнав він овець до міста, продав та й купив корабель.

Один моряк нараяв йому навантажити корабель фініками та й поплисти в далекі краї.

Пастух послухав ради. Набрав фініків та й рушив у путь. Кілька день море було тихе, а потім знялася страшна буря. Важкий корабель ледве тримався на воді.

Моряки сказали пастухові, що треба викинути фініки в море, аби корабель полегшав. Інакше він потоне.

Пастух сполотнів з жаху.

«О лиха годино! - подумав він.- Чим же мені не сподобалася суша? Навіщо продав я овець? Навіщо поплив світ за очі? Чого б тільки я не дав, аби зараз опинитися на березі - хай там сніг, чи дощ, чи немилосердна спека!»

І він сказав морякам: [210]

- Чиніть, як знаєте.

Моряки викинули фініки в море, корабель полегшав і весело застрибав по хвилях.

Невдовзі буря вщухла, а за кілька день вони кинула якір у порту.

Того ж дня продав пастух корабель, купив овець та й подався з міста.

Якось, пасучи на узбережжі отару, спіткався він з давнім товаришем.

Вони привіталися, посиділи на камені та й завели розмову.

Перед ними лежало безмежне синє море.

- Яке воно спокійне! - сказав товариш пастухові.- Анінайменшої хвильки.

- Ба ні - воно дуже підступне! - мовив пастух.- Вгамувалося, бо, мабуть, знову хоче фініків.

 

БАТЬКО ТА ДОНЬКИ

Мав один чоловік двох дочок. Коли вони стали на порі - віддав їх заміж - одну за городника, другу за гончаря.

Якось у неділю батько надумався:

- Піду-но навідаю дочок. Вже давно їх не бачив, вже скучив за ними. [212]

Подався спершу до старшої, що була за городником.

- День добрий, доню!

- Прошу ласкаво, татуню,- зраділа дочка.- Я теж знудьгувалась за тобою, але стільки маю роботи, що ніколи вибратися.

- Як тобі живеться, доню? - питає батько.

- Добре, татку. Оце посадили капусту, селеру та й чекаємо дощу. Земля суха-сухісінька, а на небі ні хмаринки. Біда та й годі!

- Може, скоро піде дощ, доню.

- Якби-то! Тоді б наша городина пішла вгору. Ми б вторгували за неї чималі гроші. Молися, татку, щоб пішов дощ.

Батько посидів ще трохи, а потім зібрався йти.

- Навідаюсь до твоєї сестри,- каже.

- Жаль, татку, що не можу піти з тобою. Треба варити вечерю.

Батько попрощався й пішов. Незабаром дістався господи молодшої дочки - гончарихи.

Побачила дочка батька й дуже зраділа: обняла, поцілувала й запросила погостювати кілька день.

- Ну, як ся маєш? - питає батько.- Як господарство? [214]

- Дякувати богові, добре. Ціла купа горщиків та цегли надворі сушиться. Коли б тільки дощу не було, а то порозкисають на глину. Нам зараз треба спеки.

- Та погода наче гарна, доню.

- Так, але на заході з'являються хмарки, піде дощ.

- О, тож вони маленькі, з них не буде дощу.

- Хоч би днів два ще постояло на годині; тоді б ми взяли за горщики добрі гроші. Молися, татку, щоб дощ не пішов.

Батько похилив голову.

- Ой доню, доню, а сестрі твоїй потрібен дощ. То я вже й сам не знаю, чого дужче хочу: дощу чи спеки. Хоч би скільки молився - все одно обом вам не догоджу. В однієї буде радість, а в другої - сльози. І повір мені, доню,- так трапляється не тільки з нами, але й з іншими на цьому світі.

 

ЛИСИЦЯ Й ЖУРАВЕЛЬ

Одного ранку бігла лісом лисиця - несла до своєї нори велику курку. Дорогою їй зустрівся журавель.

- Добридень, лисичко,- привітався він.[215]

Чудова в тебе курка! Товста, жирна - добра буде юшка!

- Оце ж я й думаю зварити юшку! - сказала лисиця.

У журавля аж слина потекла.

- Такої юшки скуштуєш,- мовив він,- вік згадуватимеш!

- То чом би тобі не прийти до мене? Разом поїмо,- люб'язно запропонувала лисиця.

- А що! З охотою!

- Тоді я чекаю тебе в обід. Знаєш, де я живу?

- Знаю, знаю. Щиро дякую.

Лисиця пішла далі. Ішла, ішла, та раптом зупинилася й вигукнула:

- Це ж треба бути такою дурною! З якого це дива я запросила журавля на юшку? Чи в мене щодня така їжа? Чого це я маю з кимось ділитися, коли мені пощастило? І як мені таке навернулося на язик?

Прийшла вона до своєї нори, розпалила вогонь і поставила курку варитися. Невдовзі юшка була готова - така смачна, що й за вуха не відтягнеш. Лисиця гарно накрила стіл, поставила на нього квіти й стала чекати гостя.

Опівдні журавель прийшов. І так йому хотілося [216] їсти! У нього аж очі заблищали від радості, коли він побачив накритий стіл.

Лисиця весело усміхнулася, взяла міленьку мисочку, налила в неї юшки й поставила на стіл.

- Сідай, любий журавлику, призволяйся,- сказала вона.

Журавель сів до столу, ткнув свій довгий ніс у маленьку мисочку й спробував скуштувати юшки. Але нічого не вийшло. Він спробував ще раз, і знов марно. Не зміг ковтнути ні крапельки.

А лисиця тим часом хутенько хлебтала язиком юшку, аж мружилася від задоволення.

- Смачна юшка! Чому ти не їси?

- Тая їм,- відповів бідолашний журавель. Невдовзі лисиця виїла всю юшку, облизалася

й подумала:

«Чудово! І на обід запросила, і юшку сама з'їла!.. І він мав що їсти! Ні, таки ще мізки в мене не висохли!»

А журавель вийшов з-за столу і сказав:

- Красно дякую за обід, люба лисичко. Приходь і ти до мене обідати. Завтра можеш прийти?

- Можу,- відповіла лисиця.- 3 радістю прийду. [217]

І наступного дня пішла вона до журавля. А той гарно прибрав своє житло й накрив стіл. Посеред столу стояв високий, з довгою шийкою, глечик, від якого йшов смачний дух.

- Ласкаво прошу, люба лисичко! - радісно вигукнув журавель.- Сідай скуштуй і ти моєї юшки!

Лисиця побачила глечик і розгубилась. «Ох, як же мені упхати в нього мордочку?..- подумала вона.- Я ж не зможу з'їсти ані ковточка! Нізащо не зможу!» А журавель устромив дзьоб у глечик, набрав повен рот і з'їв.

- І моя юшка смачна, правда ж, лисичко? - запитав він.

- Чудова,- відповіла лисиця, облизуючи язиком писок.

- їж, їж сміливо,- припрошував журавель.- Обом вистачить.

- Та я їм,- сказала лисиця, ковтаючи слину.

Журавель їв собі юшку, а лисиця облизувалася. Нарешті вона підвелася, подякувала й пішла, украй роздратована.

«Голодна я залишилась,- думала вона, [218]але хто винен? Моя голова. Як я повелася з журавлем, так і він повівся зі мною. То що ж тут нарікати?»

ТРИ БИКИ Й ЛЕВ

На зеленій, укритій буйними травами леваді під пригірком спокійно паслися три бики.

Пригірком проходив лев. Він помітив биків, став і задивився на них.

- Ух, які ж великі та вгодовані! - промовив він сам до себе.- А яке ж у них, певно, смачне м'ясо! Але хіба мені впоратися з ними трьома? Був би один, то я б за іграшку його подужав. Не щастить мені! Як жаль!

І лев пішов своєю дорогою. Та раптом йому щось спало на думку, і він знову зупинився. А потім подався схилом униз. Підійшовши до биків, лев поштиво привітався:

--- Здорові були, шановні! Гарний сьогодні день!

Бики підвели голови й неохоче проревіли:

- Здоров був, леве!

- Дивлюсь оце, як ви любенько пасетеся, і мені аж заздрісно стало! Як це добре, коли [220]маєш друзів! Ось тільки не можу я второпати, чому ви пасетеся разом?

Бики здивовано глянули на нього:

- А як же нам пастися?

- Скажу. Погляньте лишень на леваду: вона не така вже й велика. І якщо ви будете пастися отак усі разом до вечора, то на ній не залишиться нічого, ані стеблинки. Так витолочите всю траву до коріння, що довго вона відростатиме. Отож я радив би вам розійтися. Один нехай пасеться на схилі, де росте шавлія, клен та арабські фісташки. Другий нехай спуститься до потічка, де повно маленьких ніжних дубочків, повитих березкою. А третьому краще піти аж ген туди, до винограду, посмакувати його листям. Грона уже зібрано, тож ніхто тепер не стереже виноград. Таким чином трава на леваді залишатиметься цілою і ви зможете щовечора, перед тим як вирушати додому, сходитися сюди попастися. Ну, що ви на це скажете?

Бики уважно слухали, навіть ремиґати перестали. Як тільки лев замовк, один з них найбільший, гучно проревів:

- А що, лев діло каже! Цілком слушно!

- Справді,- підтвердив другий, найжирніший. [221]

- Авжеж,- озвався й третій, найсильніший.

- Якщо ви не заперечуєте, то я підіймуся на схил,- сказав перший, який аж тремтів за арабськими фісташками.

- А я піду до дубочків,- сказав другий.

- Ну, а вже я подамся до виноградника. А перед заходом сонця зберемося тут усі разом, попасемося на травичці, щоб не приїдалася їжа,- додав третій.

У лева аж вуха засміялися з радості.

- От і добре! - вигукнув він.- Просто дивно, як ви до цього досі не додумалися!

Три бики розійшлися в різні боки, а лев удав, ніби підіймається на гору. Та невдовзі він повернувся й помчав туди, де пасся перший бик, накинувся на нього й легко подужав його. Потім побіг до другого - упорався і з цим, а далі й третього подолав.

Отак бідолашні бики, послухавшись хитрого лева, розпрощалися з життям. І хто їм-винен?

Перш ніж розійтися в різні боки, треба було подумати й добре зважити те, що почули. Якби були так учинили, то й досі щасливо паслися б собі на зеленій леваді. [222]

 

ХАТНЯ МИША Й ПОЛЬОВА МИША

Познайомилися якось дві миші й подружилися. Одна з них була польовою мишею й жила за містом, а друга - хатньою, тому жила в місті.

- Приходь до мене на обід,- сказала хатній миші польова,- побачиш, як гарно в полі о цій порі. Чисте повітря, свіжий вітерець, і повно всього, чого тільки душа бажає.

- Щиро дякую,- відповіла хатня миша.- Незабаром прийду.

І справді, за кілька днів подалася вона в поле й під обід дісталася до нори польової миші. А та, чекаючи подругу, чого тільки не наносила, щоб добре пригостити її! І солодкої моркви, і диких артишоків, і буряків, і всіляких смачних корінців, і пшениці, і ячменю! Усе це вона гарно порозкладала й запросила подругу пригощатися.

Домашня миша покуштувала всього потроху і, дивлячись, як апетитно їсть господиня, похитала головою.

- Ох, моя подружко,- сказала вона,- послухай, що я тобі скажу, тільки не ображайся. Погане в тебе життя, бідне, як у мурахи. [224]

Коли б я побула тут днів зо два та поїла отак, то на третій день, мабуть, уже б не витримала.

- Це ж чому? - здивувалася польова миша.- Тобі не подобається моя їжа?

- Ти оце все називаєш їжею? Ох, моя бідненька, не знаєш ти, що таке їжа. Ходімо в місто, в мій дім, я покажу тобі, що таке їжа.

- Ти їси щось краще? - запитала вражена польова миша, якій довелося добре потрудитися, щоб нарити буряків та моркви, бо вона гадала, що це найбільші ласощі в світі.

- Краще? - розсміялася хатня миша.- Ось ходімо до мене додому, там сама переконаєшся, бо ліпше один раз попробувати, ніж сто разів почути.

- Ну що ж, ходімо,- погодилась польова миша.

І коли звечоріло, дві миші вирушили з поля до міста. Хатня миша жила в багатому будинку з великою коморою. Як тільки вони ввійшли в дім, у польової миші аж у голові замакітрилось від пахощів.

- Ой! - скрикнула вона.- Як гарно пахне!

- Ти ще нічого не бачила,- гордо мовила хатня миша.- Ходи сюди, я покажу тобі моє багатство. [225]

І вона повела подругу в комору, показуючи на ряди мішків:

- Ось тут пшениця й борошно, а там квасоля, чечевиця й нут.

За мішками стояли великі дерев'яні ящики.

- Тут зберігається солона риба й шинка,- пояснила хатня миша. А в оцих ось горщиках мед, а он там сухий інжир, мигдаль, хурма, а ото сир. Можеш їсти, що хочеш.

Польова миша куштувала наїдки, і їй здавалося, що все це відбувається вві сні.

- Ну, що, смачно? - запитала, усміхаючись, хатня миша.

- Ох, ще й як смачно! - відповіла подруга, аж мружачись від задоволення.- Я собі такого й уявити не могла.

І вона почала запихатися так, що її аж занудило. Тоді обидві миші залізли в тісну нірку спати.

Коли вони попрокидалися вранці, хатня миша сказала:

- Залишайся в мене. Ти тут житимеш, як пані, а мені з тобою буде веселіше. Нащо тобі здалося те поле?

- Щиро дякую, чом би й не залишитися? - радісно відповіла польова миша, з огидою [226] згадавши всілякі корінці, якими досі харчувалася.

Найперше подруги вирішили піти до комори поснідати. Польова миша кинулася до меду, а хатня - до сиру. Та тільки-но вони приготувалися їсти, як раптом двері відчинилися і хтось увійшов у комору. Хатня миша ледве встигла штовхнути свою подругу за ящик, і вони принишкли там. І лише коли людина вийшла й зачинила двері, миші полегшено зітхнули.

- Ну, щастя наше, все обійшлося! - сказала хатня миша, все ще тремтячи зі страху.

- А що, це була велика небезпека? - запитала подруга.

- Ще й яка! - відповіла хатня миша.- Якби нас побачили, то не знаю, чи врятувалися б ми. Ну, та тепер уже можна їсти.

- Е-е, щось мені перехотілося,- мовила польова миша.- Хіба що попробувати.

І вони підступили до своїх ласощів. Та як тільки почали їсти, двері знову відчинилися, і двоє людей внесли в комору ящик. Цього разу миші встигли шмигнути в нірку. Довго вони сиділи там, притиснувшись одна до одної. А люди все ходили туди й сюди, носячи ящики. Та нарешті вони пішли зовсім. [227]

- Бачиш? - сказала хатня миша.- Нам принесли ще всякого добра. Ходімо подивимось, що там таке.

- Дивися сама,- відповіла польова миша,- та й бувай здорова.

- Чого це ти раптом?

- Піду я, подружко моя, піду в поле до своїх корінців та овочів. У тисячу разів краще їсти бідну їжу й жити спокійно, аніж так, як ти, харчуватися вишуканими наїдками, завмираючи раз у раз від страху.

По цих словах польова миша побігла в поле.

 

ЗВІЗДАР

Жив колись уславлений звіздар. Щоночі довгими годинами вдивлявся він у небо, вивчаючи зірки.

І трапилося звіздарю піти одного вечора у справах за місто.

Вирушив він о тій порі, коли вже запалюють світло, і невдовзі опинився у полі. Ніч була тиха, повітря свіже, в чистому небі жваво мерехтіли зорі. Звіздар на ходу вдивлявся в [228]них, задерши голову вгору. Незабаром він так захопився, що забув про все на світі.

А що під ноги він не дивився, то зненацька налетів на пересохлий колодязь і звалився в нього. На щастя, не забився, бо на льоту зачіплявся за кущі, що повиростали на стінках колодязя, і це сповільнило падіння. Та колодязь був глибокий, і звіздар, хоч як старався, не міг вилізти з нього.

- От біда,- задумався він тоді.- Як же це воно сталося? Як мені перебути тут усю ніч? Тут так холодно й волого, що я простуджуся, а до того ж мої рідні чекатимуть мене і хвилюватимуться.

І він почав щосили гукати:

- Рятуйте! Рятуйте! Я в колодязі й не можу вилізти! Хто там проходить, зласкався, витягни мене! Рятуйте! Рятуйте!

На його щастя мимо колодязя проїжджав верхи на віслюку якийсь чоловік. Почувши крики, чоловік під'їхав до колодязя.

- Заспокойся, бідолахо! - сказав він.- Я допоможу тобі вилізти. Добре, що я маю віслюка. Потерпи трохи, я роздобуду десь мотуза й одразу повернуся.

І справді, невдовзі чоловік повернувся, опустив [230] мотуза в колодязь і допоміг звіздарю вилізти.

- Щиро дякую, чоловіче,- сказав звіздар, вибравшись нагору.- Якби не ти, було б мені непереливки.

- Але як ти туди впав? - запитав чоловік.- Ти що, не бачив, куди йдеш?

- Не бачив,- зітхнув звіздар.- Я дивився на зорі й думками був у небі.

Чоловік підніс ліхтаря до обличчя потерпілого і враз вигукнув, сміючись:

- А, тепер я тебе впізнав! Ти звіздар! Усе місто знає тебе, бо ти мудрий. Але я скажу тобі дещо, а ти вже мені вибачай, звіздарю. Ти поклав усе своє життя на те, щоб дізнатися, що діється на небі, але ніколи й оком не кинув униз, щоб дізнатися, що діється в тебе під ногами.

Звіздар не відповів, Ще раз подякувавши чоловікові, він швидко подався своєю дорогою. А чоловік сів на віслюка й рушив до міста, похитуючи головою й бурмочучи:

- Багато є таких. Думають лише про велике, а тим часом безпорадні в найпростішому Ділі, яке й дитина годна зробити. [231]

 

ЛИСИЦЯ Й ВИНОГРАД

Ох, як же ж хотілося опівдні лисиці їсти! Та то й не дивно, бо хоч стільки вона вибігала, хоч як обнишпорила всю гору, ніякої поживи так і не роздобула. І крім ожини відучора й рісочки не мала в роті.

- Ні, так не годиться,- сказала вона сама собі.- Спущусь-но я в долину, може, хоч там на щось натраплю.

Вона побігла схилом гори вниз і незабаром уже була в зеленій долині. І перше, що вона побачила перед собою, був густий, тінистий кущ винограду, обвішаний спокусливими чорними гронами - безліччю грон, вони висіли одне біля одного.

- Ого! - здивувалася руда й проковтнула слину. І відразу підстрибнула, намагаючись дістати гроно. Але всі грона були високо, й лисиця не дотяглася до жодного. Тоді вона присіла й знову підстрибнула, однак і не доторкнулася до ягід.

Лисиця стала, пильно придивилася блискучими примруженими очима до грон і сказала собі:

- Оте довге гроно я дістану, якщо підстрибну ще дужче. [232]

І справді, зібравши всю свою силу, вона підстрибнула так високо, що й мавпа могла б їй позаздрити. Так високо підстрибнула, що якби ще трішки, то зачепила б кінчик довгого грона з великими круглими ягодами.

- Ну, почекай! - роздратовано вигукнула лисиця.- Хоч би як ти було високо, я тебе дістану.

І вона почала підстрибувати, мов шалена, витягуючи шию й лапи - то ліву, то праву, то обидві разом, намагаючись ухопити ягоди. Та хоч як старалася, нічого не виходило. Гроно висіло собі, недосяжне для лисячих пазурів.

А лисиця все стрибала й стрибала, мов чмелена, аж поки нарешті втихомирилася, задихана, змучена, ледь жива від утоми. Знову обдивилася одне по одному грона палаючими очима, облизала язиком губи і сказала презирливо:

- І нащо мені здався цей виноград? Він же зелений!

Та й рушила геть.

А неподалік на шовковиці сиділи дві сороки і про щось розмовляли. Та як тільки вони побачили, що до винограду підбігла лисиця й почала стрибати, то враз урвали свою балачку. Й стали зацікавлено спостерігати, дістане лисиця [234] до грона чи ні. Довго розважалися сороки шаленими лисячими стрибками.

- Хі-хі-хі,- засміялась одна,- ти ба, давно мені не було так весело!

- А мені? - засміялась і друга.- Оце-то вистрибує! Як ти гадаєш, дістане чи ні?

- Та хто його знає. Але щось не віриться. Гарна була сорокам потіха.

- Певне, вона дуже голодна, якщо витворяє таке заради кількох нікчемних виноградин,- сказала одна.

- Я теж так думаю, але мені її не жаль,- озвалася друга.- Бо й ми, якщо потрапимо в її пазури, не врятуємося.

- О, дивись, вона йде геть,- здивувалася перша.- Не змогла добути жодної виноградини, хоч яка вправна й хитра. Слухай, що я їй скажу, ти помреш зо сміху!

І вона дочекалася, поки лисиця опинилася під шовковицею, а тоді нахилилася й гукнула, вдаючи з себе здивовану:

- О, кого я бачу! Пані лисиця в наших краях? День добрий, пані лисице! Як ся маєш?

Лисиця підвела голову й побачила сороку.

- День добрий,- кинула вона неохоче, бо [235]знала, що з сороками навіть лисиці краще не мати справи.

- Яким вітром до нас? - запитала сорока.

- Та я не сюди, я аж он туди йду, на отой пригірок,- відповіла лисиця.

- О, тоді присядь та відпочинь, поласуй виноградом он з того куща. Освіжишся, спрагу вгамуєш, бо така спека! Ти тільки поглянь, яка ряснота!

- Та я бачила,- сказала лисиця,- але не захотіла їсти, бо він зелений.

- Зелений?

- Ну, звичайно! Я їм лише солодкі, достиглі плоди. Я дуже дбаю про своє здоров'я, тому досі жодного разу не хворіла!

І лисиця рушила повагом, як велика пані, хоч від голоду її аж нудило.

Як тільки вона зникла за деревами, сороки аж зайшлися реготом. Насміявшись уволю, вони почали щосили горланити:

- Сороки, ворони, горлиці, одуди, горобці, усі птахи польові, збирайтеся швидше сюди, почуєте щось смішне!

Птаство мовби цього й чекало. Ледь зачувши сорок, воно позліталося на шовковицю, і сороки почали розповідати навперебій про лисицю й [236] виноград. Що тут скоїлось, коли вони закінчили. Щебет, сміх, свист! Неможливо переповісти! Один горобець перелетів на кущ винограду, дзьобнув виноградину й розсміявся.

- Слухайте, оце так зелений! Він же солод-кий-солодкий, як мед. Полечу розповім цю історію моїм діткам!

- І ми! І ми! - закричали й інші птахи і хмарою знялися з шовковиці.

Кожен птах помчав розповідати про лисячі муки всім, хто тільки трапиться на шляху. І невдовзі в долині не залишилося жодної тварини, жодного птаха, які б не знали оповідки про лисицю й виноград. А кури й собаки розповіли своїм господарям, бо в ті часи звірі вміли говорити, а люди розуміли їхню мову. Із уст в уста ця історія розлетілася по всіх усюдах, і відтоді її вже не забували.

Зимовими вечорами бабусі, сидячи біля вогню, розповідали її своїм онукам, а ті, коли виростали й старіли, своїм. Пташки в м'якеньких гніздечках вищебечували її своїм маленьким діткам, які ще не вміли літати. Кози в загонах розповідали козенятам, щоб вони увечері лежали спокійно, а від кіз чули цю історію і корови, і телята, і ослики, і ягнята, [237]і поросята, і всі сміялися. Але найдужче сміялися кури й півні на своїх сідалах, сміялася й уся інша птиця, та й досі сміється, коли її почує.

 

КОЗИ Й ЧАБАН

Погожого дня один чабан вигнав із печери своїх кіз пастися. Вже багато років жив він на високій полонині, не залишаючи її навіть узимку. За житло йому правила велика печера. У ній він тримав і кіз.

Отже, того дня чабан погнав стадо через вершину гори на протилежний схил і там пустив пастися. Аж раптом він побачив ще якихось кіз - вони паслися поміж деревами. З першого погляду чабан розпізнав їх.

- Дикі кози! - схвильовано скрикнув він.- Як би це мені прилучити їх до мого стада?

І рушив униз, підкрадаючись до кіз. Але що це? Дикі кози, побачивши чабана зі стадом, замість того, щоб кинутись навтьоки, попрямували просто до свійських і невдовзі змішалися з ними. Немовби вони тільки й шукали собі цього товариства!

Вражений чабан спершу не повірив своїм [238] очам. Та коли впевнився, що це не сон, то аж затанцював з радості. І, дивлячись, як дикі й свійські кози мирно пасуться в одному стаді, задоволено подумав:

«Ох, який же сьогодні щасливий день! В одну мить я став заможним, не поворухнувши й пальцем. Диких кіз багато, утричі більше, ніж моїх власних. Тепер я нароблю сиру, настрижу цілу гору шерсті й продам на ярмарку!»

Він сміявся й співав і так весело грав на сопілці, як ніколи досі.

Увечері чабан загнав своє нове стадо - і свійських, і диких кіз - до печери, розпалив вогнище, поїв і ліг спати.

А коли вранці виглянув надвір, усе навколо було вкрите глибоким снігом - певно, всю ніч ішов.

Але чабан до такого звик. Кожної зими в горах випадав сніг і лежав два, а то й три місяці. Тому влітку чабан заготовляв сіно й натоптував ним заглибину в печері, а взимку годував ним кіз увесь час, поки на пасовищах лежав сніг.

- Ну, що ж, відсьогодні паші вже не буде,- пробурмотів він.- Добре, що є чим годувати кіз. [239]

Та раптом йому спало на думку, що сіна він заготував лише для своїх кіз, і тепер, коли їх стало так багато, на всіх не вистачить.

Довго сидів він у важкій задумі, а потім вирішив:

- Не така це вже й скрута! Своїм козам я даватиму сіна трішки, а диким багато, щоб вони були мені вдячні й назавжди залишилися в мене. Свійські кози - це свійські кози, нікуди бони не дінуться, а ось за дикими треба пильнувати!

І чабан дав свійським козам по жмутку сіна, а диким - по цілому оберемку.

Свійські кози вмить з'їли своє сіно, поглядали голодними очима на диких і час від часу повертали голови до вогнища, де сидів чабан, мовби питали:

«Що ж ти з нами робиш, хазяїне? Чим ми перед тобою завинили?»

Відтоді так було щодня. Чабан клав свійським "козам по невеличкому жмутку сіна, а диким давав по оберемку. Дикі кози наїдалися, а свійські мало не помирали з голоду.

Та нарешті настав час, коли сніги розтали. І одного дня чабан весело погнав кіз на пасовище. Кози, радісно мекаючи, жваво підіймалися [240] вгору, підхоплюючи на ходу зелені билинки. Незабаром стадо дісталося вершини гори.

І тут дикі кози раптом відділилися й подалися схилом зовсім не в той бік, куди гнав їх чабан.

- Еге-ге, що це ви робите? Куди ви? - закричав чабан.

- Ми залишаємо тебе! - в один голос відповіли дикі кози.

- Залишаєте? І куди ж ви підете?

- А туди, де жили й раніше.

Але ж вони були так потрібні чабанові!

- Чекайте! Чекайте! Хіба ж ви не провели стільки часу з нами? Хіба ж ми не прожили разом усю зиму?

- Прожили, та що з того? Тепер повертаємося до своїх місць.

І кози почали спускатися схилом.

- Безсоромні! - гнівно вигукнув тоді чабан.- Оце така ваша дяка за те, що я стільки часу годував вас, відривав корм від своїх кіз, аби дати вам! Та де це чувано таку невдячність! Поки я вам був потрібен, ви жили в мене, а як став непотрібен, то йдете геть! Залишаєте мене, хоч я дбав про вас у тисячу разів краще, ніж про своїх власних. [242]

Дикі кози, почувши ці слова, зупинились і обернулися назад. А цап, їхній вожак, сказав:

- Саме тому ми й покидаємо тебе. Бо ти вирішив доглядати нас, приблуд, краще, ніж своїх власних кіз, які живуть у тебе вже давно і яких ти мав би любити дужче, ніж нас. Якби ми залишилися в тебе, а потім з'явилися ще якісь дикі кози, то ти дбав би вже не про нас, а про них. Тобі подобаються все нові й нові друзі, і ти віддаєш їм перевагу перед давніми. Але нам такі друзі не потрібні! Бувай здоровий!

І дикі кози подалися схилом униз - тільки чабан і бачив їх.

 

КУПАЛЬНИК І ПОДОРОЖНІЙ

Якось у жнива один хлопчик пішов на лан. Був полудень, пекло сонце, а хлопчик жваво й весело йшов полем, що золотилося пшеницею. Невдовзі він дістався великої річки і, побачивши воду, захоплено вигукнув:

- Як добре! Зараз я освіжуся!

Миттю роздягшись, він з розгону шубовснув У річку. Та місце для купання хлопчик вибрав невдале. Там було дуже глибоко, течія швидка, вона враз підхопила його, закрутила й понесла. [243]

Бідолашний малий з ляку геть розгубився. Він щосили замолотив руками й ногами по воді, щоб утриматися на поверхні, і розпачливо закричав:

- Рятуйте! Тону! Рятуйте!

На щастя, в цей час неподалік проходив подорожній. Він почув голос хлопчика.

«Хтось потрапив у біду!» - подумав він і, прибігши до річки, побачив хлопчика, який відчайдушно бовтався у воді.

- Гей, хлопче! - крикнув подорожній.- Чи ти не знав, що тут сильна течія? Що тут може затягти навіть дорослого, не те що такого пуцьвірінка, як ти? Ну, чим ти думав? Захотілося скупатися, то ти одразу - плюх!- пірнув у воду, забувши про все на світі! Невже ж ти не подумав про свою бідолашну матір? А батько твій...

- Ти мені спершу допоможи вилізти! - перебив його хлопчик.- Урятуй мене, чоловіче, бо ще трохи - й мені кінець! А коли витягнеш мене, коли я стану на землю, тоді вже й виказуй. Тоді лай мене, скільки хочеш, і давай поради! А зараз дай мені за щось ухопитися. Це буде цінніше за всі слова на світі! [244]

 

ВУГЛЯР І ВЛАСНИК ПРАЛЬНІ

Мав один вугляр велику комору, де тримав вугілля на продаж. Тільки торгівля в нього йшла погано, і він ледве зводив кінці з кінцями. От сидить він якось у себе на порозі та й журиться. Коли це дивиться - до сусідньої крамнички заходить незнайомий чоловік. Зайшов, про щось порозмовляв з хазяїном, а коли вийшов - побачив вугляра, привітався до нього та й каже:

- Здається, ми будемо сусідами.

- А що, ти наймеш тут приміщення? - поцікавився вугляр.

- Та начебто.

- І що ж ти збираєшся тут влаштувати?

- Пральню. Я маю приміщення в іншому місці, але там мені не подобається.

- Чекай, чекай! - вигукнув вугляр.- Чом би нам не залагодити одну справу?

- Яку саме?

- Ти вже домовився з крамарем?

- Ще ні.

- Ну, то слухай. Я маю величезну комору, вона в мене напівпорожня. Якщо хочеш, я здам тобі в оренду половину її, і це тобі коштуватиме набагато дешевше, ніж у мого сусіда. Ти собі [245] матимеш місце для роботи, а вигода буде нам обом. До того ж у товаристві веселіше, швидше час минає.

- Коли це обом нам на користь, то чом би й ні! - сказав власник пральні.

- Тоді сідай, обмізкуємо все як слід.

- А що тут мізкувати? Я тобі платитиму за половину приміщення і за половину олії для каганців. Отже, давай мені половину комори. Згоден?

- Згоден.

- Ну, то по руках! Ось тобі й завдаток. І завтра ж я перебираюсь.

- Хай щастить,-мовив вугляр, беручи гроші.

Власник пральні пішов до своєї пральні й сказав хазяїнові приміщення, що залишає його, а потім зібрав білизну та все своє начиння. Наступного дня рано вранці повантажив усе це на воза, віддав хазяїну ключі й подався на нове місце. Вугляр зустрів його радо.

- Я вже звільнив,- каже,- половину комори,- попідмітав і павутиння познімав.

- От і добре,- мовив чоловік і вивантажив з воза кошики з білизною.

Ввійшов він у комору, дивиться - ой, лихо! [246]

Темно, стіни чорні, половину приміщення займають купи вугілля. Вмить вискочив він з комори як ошпарений і розкричався:

- Це що таке?! Вугільна яма?! Ох, куди ж це я потрапив?! Як же я тут пратиму, як прасуватиму білизну?! Білосніжний одяг?! У вугільній порохняві?! Що з тої білизни буде?! Та вона ж почорніє ще в кориті, поки пратиму! Ох, чоловіче добрий, чому ж ти мені одразу не сказав, що ти вугляр?

- Отакої! Та ми ж з тобою говорили,- вигукнув вугляр,- тільки ж ти мерщій погодився на половину моєї комори, навіть нічого не розпитавши. Я гадав, що ти все знаєш.

- Ох, звідки б мені знати!

- Ну, то послухай, що я тобі скажу. Де ти бачив, щоб справи залагоджували отак нерозважливо, отак поспіхом? Було б спершу роздивитися, послухати, що тобі кажуть, обмізкувати все, а вже потім вирішувати. Чи так ти вчинив? То хто ж тобі винен?

Власник пральні мовчки слухав, бо було вже пізно. Давши завдаток і втративши колишнє приміщення, він стояв тепер на вулиці біля своїх кошиків та корит, не знаючи, як бути.


© Aerius, 2003