Народні казки Азії
Переклади і перекази


© невідомі автори

© О.Логвиненко, В.Єременко, М.Скворцова, М.Кашель, С.Наливайко, І.Чирко, О.Катаносова, Т.Коломієць, М.Венгренівська, Г.Халимоненко, В.Макаренко, І.Дзюб (переклади і перекази), 1989

Джерела: 1) Казки народів світу. К.: Веселка, 1989. 448 с. - С.: 5-244. 2) Зарубіжна література. 5 клас. Хрестоматія. К.: Богдан, 1999. С.: 29-39 (Третя і четверта подорож Синдбада)

Сканування і коректура: SK (ae-lib.org.ua), 2004


Зміст

Бенгальські народні казки:

    ЧАРОДІЙ І МИША. З англійської переказав Олекса Логвиненко

Бірманські народні казки:

    ЗОЛОТИЙ ЧЕРЕПАХА. З англійської переклали Валентин бременко та Маргарита Скворцова

    ЧОМУ ТИГР ТАКИЙ ЗЛИЙ НА КОТА. З англійської переклали Валентин Єременко та Маргарита Скворцова

В'єтнамські народні казки:

    ВИТІВКИ ЗАЙЦЯ-ЛУКАВЦЯ. З в'єтнамської переказала Майя Кашель

    ЯК ЛЕДАР СВОЇ РУКИ И НОГИ ПОЗИЧАВ. З в'єтнамської переклала Майя Кашель

Індійські народні казки:

    ДВІ МАТЕРІ, ДВІ ДОНЬКИ. З хінді переказав Степан Наливайко

    ЗРАДЛИВИЙ ТОВАРИШ. З хінді переказав Степан Наливайко

Індонезійські народні казки:

    ЯК ОДИН СЕЛЯНИН ІЗ ТРЬОМА ЗЛОДІЯМИ ВПОРАВСЯ. З китайської переказав Іван Чирко

Китайські народні казки

    ПЕНЗЛИК МАЛЯНА. З китайської переказав Іван Чирко

    ЯК МАВПИ ДІСТАВАЛИ З КРИНИЦІ МІСЯЦЬ. З китайської переказав Іван Чирко

    П'ЯТЕРО БРАТІВ ЛЮ. З китайської переказав Іван Чирко

Корейські народні казки:

    ЧОТИРИ БАЖАННЯ. З корейської переказали Олена Катасонова і Тамара Коломієць

Непальські народні казки:

    ГОНЧАР. З англійської переказала Марія Венгренівська

Турецькі народні казки:

    ЛЕДАЧИЙ АХМЕД. З турецької переказав Грицько Халимоненко

Філіппінські народні казки:

    ЗВІДКИ ВЗЯЛИСЯ МІСЯЦЬ ТА ЗОРІ НА НЕБІ. З тагальської переказав Володимир Макаренко

Японські народні казки:

    САНДАЛІЇ-СКОРОХОДИ. З японської переказав Іван Дзюб

    ТАРО-СИЛАЧ. З японської переказав Іван Дзюб

Арабські народні казки:

    ПРО АЛАДДІНА І ПРО ЧАРІВНУ ЛАМПУ. З арабської переказав Євген Микитенко

    ТРЕТЯ ПОДОРОЖ СИНДБАДА. З російської переклад О.Олесь

    ЧЕТВЕРТА ПОДОРОЖ СИНДБАДА. З російської переклав О.Олесь

 


 

 

ЧАРОДІЙ І МИША

Бенгальська народна казка

Був собі колись на світі чародій, великий і мудрий. Люди розказували, що все, чого тільки він забажає, сповнювалось.

Якось сидів чародій над морем і снував свої думки, коли це раптом просто до ніг йому впала мишка. Підвів він голову й побачив, що над ним кружляв орел. І зрозумів чародій, що мишка випала у хижака з пазурів. Зворушений, він вирішив, що це - віщий знак, воля небес: вони хотіли, щоб чародій урятував мишку й виростив.

Загорнув він мишку в зелений листок, приніс додому й віддав своїй жінці, щоб вона ту нещасну тваринку доглянула.

- Доглянути я її не проти,- промовила жінка,- тільки ж не знаю, з якого боку до неї і приступити.

Тоді чародій проказав заклинання, щоб мишка обернулась у дівчинку, і так воно й сталося.

Дівчинка росла, підростала й була чародієві та його жінці за рідну дочку. А як стала вона на виданні, чародієва жінка нагадала чоловікові, що пора вже дівчині заміж виходити.

Покликав чародій дочку та й каже: [245]

- Дитино моя, ти вже доросла, час тобі власну сім'ю заводити. Скажи мені, кого ти хочеш мати своїм обранцем, і я видам тебе за нього.

- Добре, тату,- відповіла дівчина.- Коли вже ви даєте мені самій вибирати собі чоловіка, то я піду за сина того, хто в світі наймогутніший.

Чародій подумав, що дочка хоче побратися з сином сонця, бо наймогутнішим у світі всі вважали небесне світило. Тож він звернувся до нього й розповів про доччине бажання. А сонце йому на те й каже:

- Ох ні, не таке я могутнє, як ви собі там, на землі, гадаєте. Бачиш он ту хмару? Вона могутніша, ніж я. Як заступить мене, то я тужусь, тужусь, а з місця її однаково не зрушу. Наймогутніша в світі вона, хмара.

Обернувся тоді чародій до хмари й розповів про свій клопіт їй. А хмара й відповідає:

- Не того ти шукаєш, чоловіче. Не така вже я й могутня. Вітер од мене дужчий. Бува, зберуся я попливти в один бік і послати людям дощу, а вітер як налетить - і вже погнав мене зовсім в інший бік. Перед ним я безсила. Іди краще до нього, це його син має взяти твою дочку заміж.

Звернувся чародій до вітру. Але той відказав, що не може нічого вдіяти перед височенною горою. Вона, мовляв, раз у раз перепиняє йому шлях, і він мусить віяти зовсім не туди, куди хоче.

Чародій аж розгубився. Поки він ходив від сонця до хмари, від хмари до вітру, од вітру до гори, дочка була з ним. От стали вони нарешті перед горою. Чародій і їй розповів про доччине бажання побратися з сином того, хто в світі наймогутніший.

Усміхнулася височенна гора та й мовить: [246]

- Чоловіче добрий, мені дуже хотілося б, щоб мій син мав таку розумну та вродливу дружину, як твоя дочка. І все ж я мушу сказати тобі ось що: я безвладна перед мишею. Вона може мене геть поточити, може вирити в мені цілу печеру й спокійнісінько жити там, а я нічого їй не вдію! Ось покличу я тобі зараз мишу, побалакайте з нею.

Так сказала гора, так і зробила.

Вийшла з гори миша, і чародій запропонував їй віддати свою дочку за її сина. А миша й відповідає:

- Все це добре, але ж миші з людьми не одружуються.- Я залюбки оженю свого сина з твоєю гарною дочкою, якщо ти обернеш її в мишу.

Нічого було робити чародієві. Та й дочка його стала благати:

- Татусю, любий, оберни мене в мишку, я хочу вийти за мишачого сина й довіку жити з ним у мирі й злагоді.

Так чародій і зробив - обернув дочку знов у мишу, і юна мишача пара щасливо пішла жити до печери в горі.

 

 

ЗОЛОТИЙ ЧЕРЕПАХА

Бірманська народна казка

Жили собі дві сестри. Старша вийшла заміж і народила гарненького хлопчика. Молодша також вийшла заміж, але народила черепаху. Старша сестра соромилась черепахи і хотіла викинути його в море. Але молодша сестра сказала, що це все-таки її син. Вона назвала його Золотим Черепахою і з любов'ю виховувала. [247]

Обидва брати - хлопчик і черепаха - росли разом і дуже любили один одного. Коли хлопчику минуло шістнадцять років, він попросив свою матір, старшу сестру, купити йому корабель, щоб він міг стати купцем. Старша сестра згодилася купити корабель, якщо хлопчик пообіцяв не брати з собою потворного черепаху, бо вона не схвалювала їх дружби. Хлопчик відмовився дати таку обіцянку, але його побратим - Золотий Черепаха - сам сказав, що дуже боїться моря і не хоче мандрувати на кораблі. Нарешті корабель купили, і хлопчик вирушив у путь. Коли корабель проплив кілька миль, хлопчик, на превелику свою радість, знайшов Золотого Черепаху, який спокійно спав у трюмі. Він сховався туди перед виходом корабля в море.

Після кількох днів подорожі раптом знялася буря і пригнала корабель до острова, де жили велетенські жінки-людожерки. Буря затихла, і хлопчик з матросами зійшли на берег, щоб набрати прісної води. Людожерки прикинулись добрими жінками і вийшли їх зустрічати. Хлопчик і матроси не знали, що це людожерки, і покохали їх. Хлопчик одружився з королевою людожерок, а матроси - з іншими людожерками.

Ввечері людожерки влаштували для своїх гостей бенкет. Хлопчик і матроси втомилися після бенкету і швидко поснули. Не спав лише Золотий Черепаха. Одна з людожерок запропонувала королеві:

- Давайте віднесемо у ліс двох або трьох п'яних матросів і там з'їмо.

Королева погодилася. Інша людожерка сказала, що оскільки вони деякий час іще будуть з людьми, то їм треба сховати в лісі свої скарби: перший - скриньку з своїми душами, другий [248] - рубін, за який можна купити будь-яке королівство, третій - барабан, який виконує всі накази. Королева погодилась і на це. Тоді людожерки схопили трьох матросів, які спали, і пішли у ліс. Золотий Черепаха крадькома пішов за ними. Людожерки ввійшли в ліс, з'їли матросів і закопали їх кістки, а свої скарби поклали на верхні гілки дерев. Потім вони повернулися і лягли спати.

Золотий Черепаха почекав, поки людожерки поснули і захропіли, потім розбудив хлопчика й матросів і розповів про все, крім скарбів. А що вони не повірили йому, то він повів їх у ліс і показав кістки матросів. Золотий Черепаха порадив негайно всім повернутись на корабель і вийти в море. Хлопчик погодився, і матроси побігли до корабля. Що ж до Золотого Черепахи, то він трохи відстав, забрав з дерева скарби і потім пішов за хлопчиками на корабель.

Однак не встиг корабель проплисти й кількох миль, як матроси побачили королеву людожерок та її підданих, які наближались. Вони швидко бігли по воді, і здавалося, що матросам не вдасться врятуватися. Але Золотий Черепаха спокійно взяв скриньку з душами людожерок і розбив її залізним ломом. Одразу ж усі людожерки впали мертвими і потонули в морі.

Через кілька днів корабель приплив до одного міста. У короля, який правив цим містом, не було синів, а була лише донька. Хлопчик дуже покохав її і попросив поради у Черепахи. Той пішов до короля і купив за рубін усе королівство. Так Золотий Черепаха зробив хлопчика королем^ і одружив його з принцесою, а сам став наслідним принцем.

Через деякий час Золотий Черепаха захотів побачитися з матусею і попросив у хлопчика [249] дозволу повернутися у рідне місто. Хлопчик намагався переконати Золотого Черепаху, щоб той залишився, але все було даремно, і він погодився. Золотий Черепаха попрощався з хлопчиком, узяв барабан, потряс його і сказав:

- Віднеси мене до матусі.

І - о диво! Він одразу ж опинився в рідному місті, у матусі. Син розповів їй про всі свої пригоди і жив щасливо вдома.

У. короля, який правив рідним містом Золотого Черепахи, була дуже вродлива донька і не було сина. Королі з семи держав присилали своїх послів, добиваючись дозволу одружитися з принцесою, але король відмовляв усім. Якось Золотий Черепаха побачив принцесу і покохав її. І ось він сказав своїй матусі, щоб вона пішла до короля й попросила для нього дозволу одружитися з принцесою. Спочатку мати відмовлялася, та Золотий Черепаха не міг ні їсти, ні пити через тугу за принцесою. Нарешті мати не витримала і пішла до короля. Король розсміявся, коли почув її прохання, й сказав:

- Якщо потворний черепаха бажав одружитися з моєю донькою, то нехай збудує золотий і срібний мости, які б з'єднали твою хату з моїм палацом. Він повинен це зробити на сьомий день, а якщо не збудує, то буде покараний на смерть.

Перелякана мати побігла додому і сказала:

- Золотий Черепахо, твоє безглузде бажання одружитися з принцесою коштуватиме тобі життя.

Потім вона розповіла про наказ короля.

- І це все, чого бажає король? - запитав Черепаха.- Не хвилюйся, дорога матусю. Ти лише збуди мене якнайраніше на сьомий день. [250]

І спокійно заснув.

На світанку сьомого дня, як тільки мати розбудила його, Золотий Черепаха взяв барабан, потряс його і сказав:

- Я хочу, щоб були збудовані золотий і срібний мости від моєї хати до королівського палацу.

І мости одразу ж з'явилися. Після цього він хоробро пішов до короля й зажадав принцесу. Хоч королю і було дуже соромно мати своїм зятем потворну черепаху, але все ж довелося виконати обіцянку. Почали готуватись до весілля. Та за день до весілля королі семи сусідніх держав, дуже ображені тим, що король відмовився віддати за одного з них свою доньку, підійшли з своїми численними арміями до рідного міста Золотого Черепахи.

Король покликав Золотого Черепаху і сказав:

- Золотий Черепахо, ти станеш моїм спадкоємцем, коли одружишся з принцесою. Отже, захищати місто доведеться тобі.

- Чудесно, ваша величність,- відповів Черепаха. Він пішов додому, потряс барабан і наказав:

- Мені потрібне могутнє військо, щоб розбити ворога.!

І могутнє військо негайно з'явилось. Золотий Черепаха очолив його і розбив війська семи королів. Король щиро подякував Золотому Черепасі, і одразу ж було відсвятковано весілля. Однак принцеса була нещаслива, бо соромилася свого потворного чоловіка.

Якось принцеса прокинулася раніше ніж звичайно і на своє здивування побачила прекрасного юнака. Налякана принцеса схопилася, однак тут же побачила біля ліжка шкуру і панцир черепахи. Вона одразу зрозуміла, що [251] прекрасний юнак - це ніхто інший, як Золотий Черепаха, взяла шкуру і панцир, віднесла їх на кухню і кинула у вогонь. Юнак побіг слідом за нею.

- Я горю, я обпікаюсь! - кричав він. Але коли принцеса вилляла на нього відро холодної води, йому одразу полегшало.

Так Золотий Черепаха залишився юнаком і зажив щасливо з принцесою.

 

 

ЧОМУ ТИГР ТАКИЙ ЗЛИЙ НА КОТА

Бірманська народна казка

Тигр був великий, дужий і лютий звір. Але він був такий незграбний, що з нього сміялися всі звірі у джунглях.

- Ні, ви тільки погляньте на цього незграбу,- глузували звірі,- він скоро помре з голоду, бо не зуміє спіймати здобич!

Тигр почував себе дуже нещасливим. Та якось він згадав про свого двоюрідного брата Кота. Тоді він пішов до нього і сказав:

- Брате мій, навчи мене, будь ласка, полювати і ловити здобич. За це я вірно служитиму тобі аж три роки.

Кіт згодився.

Так Тигр став навчатись у Кота. І хоч вони були двоюрідні брати, а Тигр ще був і старший, він завжди виявляв до Кота належну повагу, як учень до вчителя. Він підмітав у хаті, готував їжу, бігав з дорученнями, супроводжував повсюди Кота і старанно вчив усі уроки. Одне слово, Тигр був зразковим учнем. Спочатку Кіт теж був хорошим учителем, але пізніше став заздрити своєму учневі.

«Тигр переймає мої способи,- думав Кіт.- [252] І якщо я його навчу всього того, що знаю сам, він зрівняється зі мною, а може,й перевершить мене, бо він дужий і більший».

Кіт вирішив, що не навчить Тигра одного особливого прийому.

Коли минуло три роки навчання, Тигр шанобливо запитав:

- Пане вчителю, чи я вже вивчив усе?

- Усе,- збрехав Кіт.

Тигр подякував Котові й радісно побіг собі геть. Тепер він уже почав полювати сам. Але незабаром Тигр засумнівався, що робить усе як слід, бо коли він припадав до землі, щоб плигнути на оленя, той, нібито кимсь попереджений про небезпеку, негайно зникав. Тигр припав до землі, щоб плигнути на вола, і знову його спіткала невдача. «Знайди собі добру засідку і несподівано нападай на здобич»,- таке було одне з головних правил його вчителя Кота. Тигр добре ховався в заростях бамбука, але й олень, і віл чомусь знали про це. Він довго сушив собі голову, припадав до землі, наче хотів плигнути на здобич, уважно вивчав кожний свій порух. І нарешті здогадався, що виною всьому було «бух-бух» його хвоста, яким він бив раз у раз. Саме це «бух-бух» завжди попереджало його жертву.

- Це все віроломний Кіт!- гнівно закричав Тигр.- Він ніколи не вчив мене беззвучно бити хвостом.

А коли він згадав, як тихесенько Кіт ворушив своїм хвостом на полюванні, то розшаленів і поклявся: з'їсть Кота, якщо тільки його знайде.

З того часу Тигр завжди шукає Кота, який, одначе, такий хитрий, що й досі ще залишається живий. [253]

 

 

ВИТІВКИ ЗАЙЦЯ-ЛУКАВЦЯ

В'єтнамська народна казка

Якось голодний заєць бігав-бігав лісом, а смачної поживи не знаходив. От і надумав він прокрастися до селянина на город і поласувати солодким бататом. Не знав він, що селянин сидить у сторожці і пильнує той город.

Заєць став гризти батат. Аж тут нагодився селянин та й хап його за вуха! Та заєць хитрий був - ураз прикинувся мертвим. Селянин перевернув його - не ворушиться заєць та й годі!

Селянин взяв зайця за вуха і поніс додому. А по дорозі трапилася йому харчівня. Він кинув зайця під деревом, а сам пішов випити чаю.

Заєць полежав трохи, а потім скочив та й помчав у ліс. Тільки його й бачили.

Минуло кілька днів. Зголоднілий заєць, не знайшовши ніде поживи, вирішив знову пробратися на город. Та селянин знову його спіймав. Знаючи, що заєць уміє прикидатися мертвим, він міцно зв'язав його і поніс до себе додому.

- Посади-но цього хитруна у вершу,- сказав він жінці.- Завтра на поминки буде у нас зайчатина.

Посадили бідолашного зайця у вершу, ще й важкою каменюкою зверху придавили. Заєць ретельно обдивився свою в'язницю і зрозумів - утекти ніяк. І став він метикувати, як би все-таки вийти зі скрути. Коли бачить - стоїть велика скляна банка з водою, і в ній плаває велика рибина.

- Гей, рибко! - тихенько покликав заєць.- Чи знаєш ти, що близький твій кінець? Завтра день поминок,- тебе засмажать і з'їдять. Як [254]хочеш урятуватися, то бий щосили хвостом по воді. Банка буде хитатися, а потім упаде і розіб'ється. А ти доберешся до ставка - він тут зовсім поруч.

Рибина заплюскотіла в банці. І банка, як і сказав заєць, урешті розбилася. Водою залило всю підлогу - і риба по ній легко пострибала.

Заєць почекав, поки вона опиниться на березі, а тоді як закричить:

- Господарю! Господарю! Твоя риба втекла! Лови її! Лови!

Селянин із жінкою та сином кинулись за рибиною, а вона - шубовсть у ставок! Син спересердя вхопив вершу, викинув звідти зайця і заходився виловлювати рибину. А заєць дременув до лісу.

Біг заєць, біг, аж поки добіг до широкої річки. Таку не перестрибнеш, і переправитись немає на чому. Розгубився заєць. Коли це бачить - лежить на березі крокодил, уткнувся носом у пісок та й відхекується. Заєць усміхнувся сам до себе й гукає:

- Гей, брате крокодил! Перевези мене на той берег, і я видам за тебе заміж свою сестру. А сестра моя - красуня з красунь, про це всі знають.

Крокодил розніжився від заячих слів і забивав головою.

Заєць стрибнув крокодилові на спину, і крокодил доправив його на той берег.

Стрибнувши на берег, заєць глузливо засміявся:

- Красненько дякую! Але не діждеш ти, щоб віддав за тебе свою сестру! А ти й повірив? Чи ти ба!

Крокодил розлютився і вирішив будь-що розквитатися з зайцем. [255]

Якось заєць гуляв собі, і раптом йому страшенно схотілося пити. Він побіг до річки. Крокодил побачив зайця ще здалеку. Він поклав собі на голову жмут трави й тихенько підплив до лукавця. Заєць подумав, що то купина, і стрибнув туди, щоб поласувати свіжою зеленню. Тут його схопив крокодил. Затиснув у пащі й сердито гарчить. А заєць раптом як засміється:

- Твоїм гарчанням хіба що малих дітей лякати! От якби ти зіпнув на всю пельку: «Ха! Ха!»- я б насправжки злякався!

Крокодил послухався зайця - роззявив пащеку та як зіпне: «Ха! Ха!» А заєць - стриб! - і на березі опинився.

Довго стояв і реготав, аж за боки брався, а потім спокійнісінько пішов собі.

 

 

ЯК ЛЕДАР СВОЇ РУКИ И НОГИ ПОЗИЧАВ

В'єтнамська народна казка

Давно колись жив собі хлопець, такий ледацюга, яких світ не бачив. Ніколи він нічого не робив. Навіть своєї хати жодного разу не замів.

В селі називали його Ледарем Ба.

Якось видався неврожайний, голодний рік. А Ледар Ба так само цілими днями вилежувався й нічогісінько не робив. Та кінець кінцем йому живіт до спини підтягле

- Ех, попоїсти б чого-небудь!- зітхнув Ледар.

- Бачили такого?- гримнула на нього мати.- Що, в тебе рук-ніг немає, як у інших людей? Чи вони не тим кінцем причеплені? Хіба не можеш піти й заробити на хліб? [256]

Сказала це мати й пішла в село. Залишився Ледар Ба сам, лежить і бурмоче невдоволено:

- Ноги? Хіба вони не для того, щоб ходити на гулі? А руки? Хіба вони не для того, щоб підносити їжу до рота? Невже руки й ноги в мене для праці?

Думав Ледар, думав, а голод не відпускає, дошкуляє все дужче.

- Якби хто-небудь позичив мені пару хороших рук і ніг!- замріяно мовив Ледар.- Нехай би вони за мене попрацювали. Ото було б добре!

Крізь шпарину в даху пробився сонячний зайчик і затанцював на долівці.

- Якби-то цей зайчик обернувся зараз на коржа!- каже сам до себе Ледар.

Дивиться Ледар Ба - і очам не вірить: на тому місці, де щойно витанцьовував сонячний зайчик, лежить корж, а на ньому чималий шматок ковбаси!

Ледар підскочив до коржа, схопив його й став наминати. За мить від коржа з ковбасою навіть крихти не залишилося. Ледар і губи пообсмоктував. А потім знову простягся на ліжку.

Та не минуло й хвилини, як він підвівся на лікті і витяг шию - чи не з'явиться на тому місці, де стрибав сонячний зайчик, ще один корж. Та з'явився не корж, а гриб з червоним оксамитовим капелюшком. Той гриб ріс просто на очах. Не встиг Ледар подих перевести, як гриб перетворився на невеличкого чудернацького чоловічка.

Ледар Ба злякався мало не до смерті і хотів був тікати, але відчув, що не може й ворухнутися.

Чудернацький чоловічок виявився чаклуном. [257]

- Не бійся,- мовив він усміхаючись.- Це я дав тобі коржа. Я хочу тобі допомогти. Ти сказав, що хотів би, аби тобі хтось руки й ноги позичив, адже так? Ну що ж, я ладен це зробити. Тільки з умовою: спершу я позичу тобі руки й ноги, а потім ти мені. Згоден? То й гаразд. Чи надовго тобі будуть потрібні добрі руки й ноги?

Ледар подумав про коржа з ковбасою, про те, що зараз усі голодують...

- На три роки,- відповів він,- але спершу ви мене як слід нагодуйте.

- Це неважко!- засміявся той у відповідь.- їж собі на здоров'я!

З цими словами чаклун зник, а на місці сонячного зайчика з'явилася таця з різними м'ясними стравами. Ледар Ба присунув до себе тацю й заходився наминати, аж за вухами лящало. Він так захопився, що й матері нічого не лишив, а в неї вже три дні й ріски в роті не було.

Наївся Ледар - і раптом відчув, що ноги в нього відпали, а натомість приросли нові. Потім і руки так само відпали, а нові приросли.

Ледар із подивом розглядав свої нові руки й ноги. Потім загорнув старі руки й ноги в полотнинку і сховав у скриню, на самісіньке дно. Навіть сам здивувався, як спритно це зробив. «Оце так!»- пробурмотів Ледар.

А коли нові ноги самі понесли його до дверей, а нові руки самі схопили віника й заходилися замітати підлогу, Ледар подумав, що це йому сниться*

Аж ні, не снилося! Хоч очі в нього самі собою заплющувалися, голова звішувалась на груди, а спина мостилася, де б його лягти,- нові руки й ноги не давали йому спокою. Ноги весь час носили його то туди, то сюди, а [258] руки невтомно працювали: витирали пил, замітали підлогу, носили воду, рубали дрова, а потім схопили сапку й почали полоти город.

Ледар Ба незабаром страшенно стомився й заснув на ходу. Він спав, а руки й ноги працювали! Ледар не міг їх утихомирити: вони носили й носили його по хаті, по двару, по городу і безперестану щось робили.

Коли повернулася мати, очам своїм не повірила. В хаті було все вимите, вичищене, прибране, аж блищало. Глеки повні води, дрова порубані й складені біля вогнища.

Пішла мати на город, бачить: він виполотий, і то так, що ніде ані бур'янинки, ще й земелька підпушена. А Ледар Ба завзято вимахує сапою.

- Синку, який же ти в мене молодець! - вигукнула щаслива мати.- Відпочинь, мій любий! Я ось принесла кошик бататів - зараз зварю тобі попоїсти.

Ледар поставив сапку в кутку, перехопив у матері кошик і сам подався мити батати.

- Не треба, я сама все зроблю, адже ти втомився!- мовила мати жалісливо.

Вона побачила, що очі в сина заплющені, а голова звісилася набік. Він навіть похропував, але ноги його все одно носили, а руки проворно працювали.

Мати заклякла з подиву.

Трохи оговтавшись, вона підійшла до сина і поторсала його за плече:

- Ти що це? Невже спиш?

Ледар Ба хутко розплющив очі, здивовано озирнувся і глянув на свої руки. Побачив батати, остаточно прокинувся й засміявся:

- Ого! Добрі батати! Де ти їх узяла? Тим часом руки помили батати. Одразу ж ноги скочили й попрямували в кухню. Руки [259] розвели вогонь і приставили до нього казан. Ледар Ба знав, що руки й ноги в нього тепер не свої, вони йому не підвладні, отже, змирився з тим, що доводилося все робити самому. «Коли батати зваряться,- заспокоїв він себе,- я виберу для себе найкращі, найбільші».

- Іди в хату,- сказав він матері,- я принесу страву, коли вона буде готова.

Задоволена мати пішла. Вона й досі не могла взяти втямки, як це її син примудряється спати на ходу і заразом працювати.

Тим часом батати зварилися. Ледар Ба примітив найбільший і намірився очистити його та з'їсти - коли це руки його виклали всі батати в миску, а ноги рушили до хати. Потім руки подали батати матері.

- Який у мене хороший син! Як він сьогодні мене втішав!- вигукнула мати, беручи з синових рук миску. На очі їй набігли сльози.

Мати вибрала найбільші батати й поклала їх синові. Той сів і заходився їсти. Потім хотів був прихопити ще кілька дрібніших бататин з материної частини, та тієї ж миті ноги самі винесли його за двері, а руки схопили сапку. Ноги понесли його на город, а руки стали знову його полоти.

Уже й вечір настав, а руки й ноги в Ледаря невтомно рухаються, роблять одну справу за одною.

Ледар Ба стомився так, що йому здавалося, ніби спина в нього от-от розломиться. Однак відпочити йому не вдавалось. Мати кликала його спати, він залюбки пішов би, та де там! Проте пояснити матері, в чім річ, він не наважився, тільки пробурчав щось собі під ніс.

Вже перші півні проспівали, коли він нарешті простягнувся на своєму ліжку.

Наступного дня; ледве світ свінув, Ледареві [260] ноги підхопилися з ліжка, хоч сам він іще солодко спав.

- Що це за ноги!- заволав Ледар.- Дайте мені ще хоч трохи поспати! Пожалійте мене!

Але чарівні руки й ноги не знали ніякого жалю: вони з самого рання, заходилися працювати. Ледар зрозумів, що лягти йому більше не вдасться, та все ж таки не розплющував очей. Одначе руки рубали дрова, і здійнявся такий грюкіт, що про сон годі було й думати. Довелося розплющити очі. Він уже добре знав: поки всі дрова не будуть порубані, йому звідси не вибратись,- тож став дивитися, як спритно діють ці запозичені руки,- жоден удар не приходився мимо.

Ледар подумав, що тепер він, напевне, найспритніший і наймоторніший у селі робітник, і аж самому стало смішно.

«Раз у мене такі добрі ноги й руки,- міркував увечері Ледар Ба,- подамся-но я куди-небудь на чужу сторону. Зароблю грошей, скуштую найвишуканіших страв, які тільки є на світі. Через три роки, коли чаклун прийде по руки й ноги, в мене буде багато срібла, та й поживу я до того часу собі на радість. Що ж мені ще потрібно?»

Наступного дня Ледар Ба покинув рідне село, пообіцявши матері, що через три роки вернеться багатієм. Він подався у сусіднє село. Там побачив, що понад десяток чоловік рубають дерева. Біля них уже громадилася величезна купа стовбурів. Ледар підійшов ближче.

- Гей, шановна артіле!- гукнув він до чоловіків.- На цю роботу вистачило б і одного робітника.

- Бач який жартівник!- засміялися дроворуби.- Тут роботи на десять днів для всієї [261] артілі! А ти один за скільки часу впорався б?

- Я не жартую,- відповів Ледар Ба.- Працюватиму я зовсім недовго і кожне поліно - байдуже, товсте чи тонке - розколюватиму з першого удару. Хоч очі мені зав'яжіть - однаково не промахнусь.

Дроворуби покидали свої сокири й загаласували:

- Що ж, ми вже втомилися! Ти, либонь, прийшов нас розважити! Давай-но зав'яжемо тобі очі!

Один літній селянин зняв з голови хустку і хотів зав'язати Ба очі, але той зупинив його:

- Стривайте, а що я матиму, коли перерубаю все, як обіцяв?

Дроворуби полізли по гаманці, повитягали гроші, насипали цілу купу.

- Ось твоя плата,- сказали вони. Ледар Ба вмить згріб гроші і зсипав їх до себе в кишеню.

- Ну гляди ж,- пригрозили дроворуби,- якщо збрехав, то ми так намнем тобі боки, що й своїх не впізнаєш!

Дроворуби зав'язали Ледареві очі й сіли покурити. Та недовго вони курили. Хвалькуватий прибулець працював так, що вони пороззявляли з подиву роти. Він ураз розколював поліно, навіть товсте-товстелезне.

Не минуло й півгодини, як він порубав усі дрова.

- Ну що?- гордо спитав Ледар Ба і зняв з очей пов'язку.- Тепер ви переконалися, що в мене руки й ноги чарівні?

Дроворуби щільно обступили Ба і заходилися один поперед одного його розхвалювати:

- Що й казати, сила в тебе неймовірна [262] До того ж із зав'язаними очима все чисто бачиш! Недаремно взяв гроші наперед! Спасибі, що позбавив нас добрих десяти днів важкої праці!..

Дроворуби стали запрошувати Ледаря Ба погостювати в них.

Вже наступного ранку чутка про його дивовижну силу та спритність облетіла все село. Староста того села славився богатством і скупістю. На подвір'ї в нього стояло кілька сараїв, де лежало міцнюще залізне дерево. Отож староста звернувся до Ледаря Ба:

- Якщо ти порубаєш усі мої дрова за один день, я заплачу тобі десять золотих. Та якщо не встигнеш упоратися, нічого не одержиш. Якщо згоден, ходімо до мене.

Ледар Ба закинув на плече сокиру й пішов слідом за старостою. За ними потяглося мало не все село - всім цікаво було подивитись, як працюватиме прибулець.

- Умова в нас така,- сказав староста селянам.- Наймит повинен перерубати всі дрова за один день, і тоді господар платить йому десять золотих. А хто свою обіцянку не виконає, той платитиме штраф.

Скупий староста був певен, що Ледар Ба, хоч би як спритно працював, не нарубає таку купу дров,- і наперед радів, що матиме чимало нарубаних дров і не витратиться ні на гріш. Та коли він побачив, як легко встромляється сокира Ба у величезні стовбури й розколює їх з одного удару,- перелякався. А завваживши, як легко рухається Ба, змахуючи сокирою над головою, мовби це тонесенька тростинка,- злякався ще дужче.

Сонце тільки почало хилитися до заходу, а геть усі стовбури були порозколювані й порубані. [263]

Селяни обступили Ледаря Ба й дивилися на нього, як на чародія, голосно висловлюючи свій захват.

Скупому старості довелося винести десять золотих і розплатитися з дивним дроворубом.

«Можна було б якось схитрувати, щоб не дати грошей, але не з цим,- скрушно подумав староста.- Цей з усією моєю сім'єю розправиться - йому це так легко, як пуголовка розчавити».

Староста примусив себе всміхнутися й похвалив Ледаря Ба:

- Ну й моцак із тебе? В цілому світі, мабуть, нема нікого дужчого.

І почав Ледар Ба ходити по селах. У повінь він тягав на линві човни проти течії. Якось він переніс величезну кам'яну брилу - її не могли навіть зворухнути сотні чоловік із важелями. Носив стовбури дерев, підняти які було не під силу й слонові. Одне слово, виконував будь-яку роботу і з допомогою своїх чарівних рук та ніг заробив купу грошей. Щодня Ледар Ба по саму зав'язку наїдався дорогими й рідкісними стравами.

Одного разу він тяг колоду - таку важелезну, що її навряд чи могли б нести двадцять чоловік. Побачив це старий корзинник та й каже:

- Сила в тебе є, ніде правди діти, але ти можеш виконувати лише важку грубу роботу. А спробуй-но взятися за якесь діло, що вимагає майстерності - отут і руки опустиш...

Щаслива нагода побитися об заклад сама йшла Ледареві Ба в руки. Чи ж міг він її пропустити?

- В плетінні корзин теж ніхто зі мною не зрівняється!- заявив він.

Дід страшенно розсердився на зухвальця і, [264] хоч був дуже бідний, побився об заклад на цілий срібняк - усі свої гроші.

Ледар Ба звернувся до людей, що зібралися навколо них:

- Якщо виявиться, що я плету корзини повільніше й гірше, ніж' цей дід, то я плачу сто золотих. Підключайтеся до закладу! Якщо виграєте, то поділите виграш поміж себе, а як програєте, я заберу все!

Юрба загула, завирувала, кожен ставив скільки міг, і незабаром зібралася чимала купа грошей.

Ледар Ба усівся плести корзину, сплів її й виграв заклад. Відтоді він часто забивався об заклад і завжди вигравав.

Нарешті Ба добрався до стольного міста. Саме в цей час королівський човен під парчевими вітрилами, прикрашений вирізьбленим драконом, сів на мілину. Сотні воїнів вовтузились у грузькому мулі, намагаючись зіпхнути човен на глибоку воду, та хоч як вони смикали, хоч як штовхали - нічого в них не виходило. Король нетерпелився, він ладен був послати на підмогу воїнам усіх своїх охоронців.

Аж тут до них неквапом наблизився Ледар Ба.

- Оце так!- вигукнув він.- Отакий гурт не може стягти човна? Я б і однією рукою впорався!

Почувши таку зухвалу мову, король скипів гнівом і наказав своїм охоронцям притягти до нього хвалька.

Ледар Ба став перед очі короля, мовби так і треба.

- Б'юсь об заклад, що стягну човна! у

- Якщо так, то тягни,- відповів король,- а не стягнеш човна з мілини, я відрубаю тобі голову і викину її в річку. [265]

- Хлопець, видно, з глузду з'їхав, - говорили поміж себе охоронці,- з королем жарти погані. Буде йому непереливки.

Як же здивувалися король, придворні та охоронці, коли незнайомий парубійко лиш раз торсонув човна однією рукою - і човен вийшов на глибоку воду й рушив уперед!

Король звелів покликати до себе Ба.

- Звідки ти родом, доблесний муже?- спитав король.- Я хочу залишити тебе при дворі. Дарую тобі високу посаду - будеш командувати усім моїм військом.

Король щедро винагородив Ледаря Ба грошима і призначив на пост головного воєначальника.

Молодші воєначальники були невдоволені цим призначенням. Вони вважали, що Ба не заслуговує на таку відзнаку. Проте всі тримали язика на припоні, тому що неабияк боялися нового головнокомандувача. Ні в кого не було жодного сумніву, що якби дійшло до сутички, то Ледар Ба помахом меча розрубав би супостата разом із конем навпіл.

«Ще цілий рік я буду користуватися чарівними руками й ногами,- міркував тим часом Ледар Ба.- Що ж, походжу у великих начальниках. За цей рік настараю силу-силенну грошей і потім буду розкошувати, не працюючи».

Пробув Ледар Ба на високій посаді майже рік і розбагатів. Він підлабузнювався до недостойних осіб, плазував перед ними, а ті віддячували йому щедрими підношеннями. Чутки про це досягли вух короля. Король розлютився. Але він дорожив Ледарем Ба, тому промовчав.

Наближався час розрахунку з чаклуном. Спершу Ледар Ба тривожно зітхав і шкодував, [266] що погодився на такий короткий строк. Та потім сказав собі, що грошей і добра йому вистачить, заспокоївся і більше нічим не турбувався.

Напередодні зустрічі з чаклуном Ледар Ба попросив у короля дозволу поїхати в рідне село. Король дозволив. Ба одвіз у село всі свої гроші, а потім вирядив охоронців назад у стольне місто:

- Скажіть королю, що я повернуся трохи згодом, а ви мені тут не потрібні.

Мати дуже зраділа, коли побачила, що син її повернувся додому багатим.

- У мене важливі справи,- заявив Ледар Ба,- мені треба побути два-три дні в кімнаті самому. А потім я звелю збудувати для тебе хороший будинок.

Він ліг і став чекати чаклуна. Свої старі руки й ноги він вийняв зі скрині: й поклав біля себе.

Чаклун з'явився, коли сонячне проміння пробилося крізь шпаринку в дверях.

Ледар Ба підвівся йому назустріч. Чаклун широко всміхнувся, закивав головою і сказав:

- Ну що ж, повертай мені руки й ноги назад! А я забираю тепер твої на три роки!

З цими словами він зник, мовби розтанув у повітрі. Ледар Ба відчув, як руки й ноги в нього відпали, підстрибнули високо вгору і теж зникли.

Ледар зачекав трохи, але старі руки й ноги до нього не приростали. Перевернувся він на бік, дивиться, а від них і сліду не лишилося!.. Від жаху Ледар знепритомнів. Коли він прийшов до тями, то відчув, що лежить на ліжку, а рук та ніг як не було, так і немає. Спробував підвестися, але марно: без рук і без ніг на що йому було зіпертися? Лишилась у нього [267] сама голова й тулуб. Відтепер він не міг ні сісти, ні встати.

Ледар Ба заридав і заходився кликати матір. Стривожена жінка вбігла до кімнати й мало не вмерла від жаху, коли побачила, що в сина її немає ні рук, ні ніг.

- Це все витівки злого духа!- у відчаї вигукнув Ледар.

Нікуди було дітися - розповів він матері все як було.

- Та нічого,- сказав він під кінець,- мені доведеться чекати всього лише три роки. Грошей у мене багато, тож нема чим турбуватися! Тільки ти зберігай таємницю. Кажи всім, що я зайнятий і не хочу нікого бачити.

Відтоді Ледар Ба не виходив із хати. По селу пішов поголос, що Ба став великою людиною, запишався і всіма гордує. Односельці перестали навідуватись до нього.

Оскільки Ледар Ба сам не міг нікуди ходити, то всі справи порала мати. Вона щедро витрачала гроші. Купила розкішний будинок, найняла слуг.

Аж тут надійшов королівський лист-указ: король вимагав, щоб Ледар Ба повернувся до його двору й виступив в похід проти ворога, який перейшов кордон. Прийняв Ледар Ба королівського посла і сказав:

- Прошу доповісти його величності, що мене заворожив чаклун і я більше не можу йому служити.

Посол довго дивився на Ледеря Ба, вражений до краю, а потім поквапився назад.

Ледве посол поїхав, як усе, про що розповів йому Ба, стало відомо селянам.

Одні казали, що багатство Ледаря Ба - награбоване, а духи за це покарали його, позбавили рук і ніг. Другі подейкували, що [268] він занедужав на якусь невідому хворобу, тому й повернувся в рідне село. Ніхто нічого не знав до пуття, та всі твердили: Ледар Ба заслужив покару.

Минув місяць, і королівський посол приїхав удруге. Він привіз наказ відібрати в ледаря Ба все майно. Король дійшов висновку, що Ледар обдурив його з допомогою чорної магії, за весь час служби він нічим не виправдав високої королівської довіри, отже, багатство його - незаслужене...

Королівські воїни винесли Ба з його розкішних покоїв, занесли назад у стару, напіврозвалену халупу й жбурнули на його старе, сточене шашелем ліжко. Ледар мружив очі й думав, що це, мабуть, ввижається йому уві сні. Як йому хотілося, щоб уся ця історія з чарівними руками й ногами, з неправедно нажитим багатством теж була поганим сном! Однак його руки й ноги до нього не поверталися. Це було не уві сні, а насправжки...

Ледар став кликати матір. Вона не відгукувалася. Ледар страх як перелякався, його облило холодним потом.

Він і далі кликав матір, та марно.

Зрештою в дверях з'явився якийсь чоловік і грубо крикнув:

- Гей ти, ледащо! Твоя мати померла, ми її поховали.

Мати Ледаря Ба померла від горя й жаху. Односельці її поховали.

- Як же Ледар Ба тепер житиме?- питали вони один в одного після похорону.- А втім, його покарали духи. Отже, так і треба.

Ледар Ба залишився на світі один-однісінький. Люди обминали його халупу десятою дорогою. Нікому було подати йому кухоль води, не те що їсти зварити. [269]

А голод дошкуляв...

Коли вже не стало сили терпіти, Ледар упав додолу і викотився з хати.

Він котився по селу і просив милостиню. Збіглися люди, оточили його тісним колом.

- Ти що, гадаєш, ми три роки годуватимем тебе, поки чаклун поверне тобі руки й ноги? - спитав хтось.

Люди голосно засміялися.

Та кінець кінцем вони зглянулись над Ледарем і принесли йому їжі. Він попоїв і покотився назад до своєї халупи.

Відтоді Ледар Ба щодня мусив викочуватися з халупи, котитися по селу й випрошувати їжу. Люди кидали йому шматки просто в рот.

Ледар Ба завжди був замурзаний і брудний, як свиня. Він так схуд, що страшно було на нього дивитися. Мусив він викочуватися на вулицю і в холод, і в дощ.

Отак жив Ледар три роки. Нарешті минув цей строк і настав день, що його призначив чаклун. Ледар лежав у халупі й чекав духа. Ліжка в нього вже не було. Він лежав на вологій долівці і не відводив очей від сонячного променя, що просмикувався крізь дах.

От уже й полудень настав. Із села долинув крик півня. І тут Ледар Ба побачив, що на тому місці, куди падає промінь, виростає червоний гриб. За мить гриб перетворився на червоний капелюх, а потім - на чудернацького чоловічка. Це й був довгожданий чаклун. Він усміхнувся і пильно глянув на Ледаря.

- Еге, друже мій, та я тебе й не пізнав! Видно, не солодко тобі прийшлося цим разом...

- Благаю вас, шановний... Руки мої... ноги...- заквилив Ледар Ба.

Чаклун засміявся і жбурнув руки й ноги [270] додолу. Вони підскочили і враз приросли до Ледаревого тулуба.

- Красно дякую, шановний, красно дякую! - радісно вигукнув Ледар Ба і одразу ж підхопився на ноги.

- А чи не хочеш знову помінятися зі мною? - спитав чаклун.- Ну, скажімо, років на десять?

Ледар Ба замахав руками.

- Ні, ні! - злякано вигукнув він.- Я більше не буду мінятися!

Чаклун знову засміявся, а тоді став меншати, танути й за якусь хвилину перетворився на червоний гриб. Гриб меншав, меншав, а тоді й зовсім зник...

 

 

ДВІ МАТЕРІ, ДВІ ДОНЬКИ

Індійська народна казка

Один ткач мав двох жінок і від кожної - по доньці. Першу звали Щаслива, а другу - Нещаслива. Ткач більше любив старшу жінку та її доньку Щасливу. Обидві вони байдикували, тільки те й робили, що спали та їли. А Нещаслива з матір'ю варили обід, прибирали в хаті, сукали пряжу; Щаслива та її мати давали їм трохи рису, присмачуючи цю вечерю гіркими докорами.

Ось ткач постарів і помер. Старша жінка з донькою забрали собі всі його гроші й стали жити окремо від Нещасливої з матір'ю.

Щаслива та її мати щодня бігали на базар, купували ласощі, варили собі смачні страви. А Нещаслива з матір'ю день і ніч пряли пряжу, ткали рушники чи й просто полотно. За цю виснажливу роботу їм платили кілька рупій, отож жили вони надголодь. [271]

Якось їхню пряжу попсували миші. Мати Нещасливої розплутала нитки, склала в кошик і поставила на сонце, а сама зібрала білизну й пішла на річку прати. Нещаслива лишилася вдома стерегти пряжу.

Зненацька повіяв дужий вітер, підняв пряжу й поніс. Нещаслива залилася слізьми.

- Не плач, дівчино! Ходімо зі мною, я віддам тобі пряжу,- сказав вітер.

І Нещаслива побігла вслід за вітром. Дорогою трапився їй хлів з коровою.

- Дівчино добра, вичисти мій хлів! - попросила корова.

Нещаслива вичистила хлів, підстелила корові, дала сіна й води і знов побігла вслід за вітром.

Згодом трапилося їй бананове дерево.

- Дівчино добра, мене душить ліана, обірви її! - попросило дерево.

Нещаслива спинилась, обірвала ліану й побігла далі.

Згодом перестріло її дерево шеура.

- Дівчино добра,- каже дерево,- в мій стовбур повпиналися колючки. Повибирай їх!

Нещаслива обібрала колючки, відгребла з-під дерева опале листя, дала всьому лад і знов побігла вслід за вітром.

Зустрілася їй лошиця.

- Дівчино добра, нарви мені трави, нагодуй мене! - попросила вона.

Нещаслива нарвала трави, дала лошиці й побігла далі.

І ось вона побачила багатий дім. На ґанку сиділа бабуся й сукала нитки. З тих ниток тут-таки виходило по кілька гарних сарі.

Це була не просто бабуся, а мати місяця.

- Підійди до бабусі, дівчино, попроси в неї пряжі,- шепнув вітер. [272]

Нещаслива підійшла до бабусі, торкнулася її ніг, склала долоні й, піднісши їх до обличчя, вклонилася.

- Бабусю,- мовила вона,- вітер забрав у мене всю пряжу, і тепер мати розгнівається на мене. Дай мені трохи пряжі, бабусю!

Мати місяця відкинула пасма волосся, білого, як молоко, як місячне сяйво, й побачила перед собою молоду дівчину. Голос у неї був тихий і ніжний.

- Не поспішай, люба дівчино,- відповіла бабуся.- В моїй світлиці в сарі й покривала. Вибери собі, які схочеш, потім скупайся двічі в ставку, далі вернися до світлиці й пообідай. А тоді вже я дам тобі пряжу.

Дівчина ввійшла до світлиці, де лежало багато чудових сарі й покривал. Але вона вибрала собі ношені й уже прані сарі та покривало і пішла до ставка.

Тільки-но вона ступила у воду, як обернулася на красуню. Та на яку! Відколи світ світом, такої ніхто не бачив. Увійшла дівчина в ставок удруге - і на її руки та ноги самі собою нанизалися персні та браслети з діамантами, перлинами й самоцвітами.

Нещаслива вийшла із ставка й подалася до світлиці, де її вже чекав обід. Скільки там було страв! Дівчині й уві сні такі не снилися. Та вона скромно сіла край столу, з'їла трохи рису й вийшла до бабусі.

- Ось ти й прийшла, люба моя дитино,- мовила мати місяця.- А тепер відчини он ті двері й вийми зі скрині пряжу.

Нещаслива відчинила двері й побачила багато скринь - великих і малих, старих і нових. Вона вибрала найменшу, майже іграшкову стареньку скриньку й принесла до бабусі. [273]

- Дитино моя, скринька мені не потрібна,- сказала мати місяця.- Тут лежить твоя пряжа. Вертайся, люба, до матері.

Нещаслива шанобливо вклонилася бабусі, взяла на плечі скриньку й вирушила додому. Діаманти й самоцвіти, що були на ній, освітлювали дівчині дорогу.

Незабаром перестріла її лошиця.

- Дівчино добра, підійди до мене, я хочу тобі щось подарувати,- мовила вона.

І подарувала Нещасливій гарне крилате лоша.

А дерево шеура покликало:

- Дівчино добра, підійди ближче, я хочу тобі щось подарувати!

І подарувало Нещасливій горня із золотими монетами.

Бананове дерево сказало:

- Дівчино добра, підійди ближче, я хочу тобі щось подарувати!

І простягло Нещасливій величезне гроно золотих бананів. А корова мовила:

- Дівчино добра, підійди ближче, я хочу тобі щось подарувати!

І подарувала Нещасливій чарівне телятко.

Дівчина поклала на лоша горня з монетами й золоті банани, взяла телятко за налигач і рушила далі.

А вдома дівчину вже давно розшукувала мати.

- Де ти, донечко? Озовися! - тривожно гукала вона.- А де ділася наша пряжа?

Побачивши доньку, мати скрикнула:

- Оце-то диво! Де ти була? І звідки ти все це принесла?

Вони міцно обнялися. [274]

Нещаслива розповіла матері про свої пригоди, і вони пішли до Щасливої та її матері.

- Дивіться,- кажуть,- скільки добра подарувала мати місяця! Тепер ми всі заживемо щасливо. Нехай і Щаслива візьме собі трохи прикрас, тут вистачить!

Мати Щасливої витріщила очі й скривилася.

- Ще чого! - вигукнула вона.- Дуже нам потрібні ваші подачки! І без них обійдемось. Вдавіться своїм добром!

А сама подумала: «Грім би вас побив! Хіба моя донечка не народилася в сорочці? Та вона завтра ж піде й принесе втричі більше!»

Нещаслива з матір'ю, розгублені, повернулися додому.

А вночі скринька відчинилася, і з неї вийшов царевич - наречений Нещасливої. Він сів верхи на коня, випив молока чарівної корови,- і хатину Нещасливої та її матері осяяло чудесне світло.

Тим часом Щаслива розклала на подвір'ї пряжу, посадовила матір стерегти її, а сама взяла вузол білизни й пішла на річку прати.

Незабаром налетів вітер і вкрав пряжу.

Щаслива побігла вслід за вітром. Дорогою зустрілася їй корова.

- Дівчино добра,- мовила корова,- вислухай мене!

Та Щаслива навіть не озирнулася.

Гукало її й бананове дерево, і дерево шеура, і лошиця. Та Щаслива ні на кого не звертала уваги, нікому не помагала, тільки сердилась на всіх та лаялася.

- Ніколи мені з вами морочитись!-казала вона.- Я поспішаю до самої матері місяця!

Нарешті прибігла вона вслід за вітром до будинку старенької. [275]

- Чого ти тут сидиш, бабусю?- спитала Щаслива, ще не переступивши порога.- Дай мені скоріше все, що треба, а тоді вже сукай свою пряжу. Адже отій роззяві Нещасливій ти подарувала стільки добра!

Щаслива схопила пряжу та враз і порвала її.

- А ти не поспішай. Не поспішай!- вигукнула мати місяця.- Ти ще така юна, а зі старшими розмовляєш грубо. Ну гаразд, іди двічі скупайся та пообідай, а тоді вже дістанеш усе інше.

Не встигла бабуся доказати ці слова, як Щаслива кинулася в будинок, вибрала найкраще покривало, найновіше сарі, схопила горня з пахучим мастилом і мисочку з сандаловою олією, сім разів помазала собі коси, сім разів зазирнула в дзеркальце й аж тоді увійшла в воду.

Скупалася Щаслива раз - стала красунею, скупалася другий - і на неї наділися золоті прикраси.

Та їй цього було замало. Озирнулася вона й подумала: «Скупаюся й третій раз! Може, мені припаде іще щось?!»

Скупалася Щаслива втретє і - о жах! - все тіло в неї взялося темними плямами, коси переплутались і стали, як клоччя.

- Ой, лишенько! Що ж це зі мною діється?! - скрикнула Щаслива.

Плачучи, кинулася вона до старенької - матері місяця.

- О, тепер я все бачу! - мовила та.- Бачу, що ти скупалася тричі! Не плач, сльозами не поможеш. Уже пізно. Іди краще пообідай.

Проклинаючи стареньку, Щаслива пішла до світлиці. Наїлася досхочу солодкої рисової каші з молоком і солодких пиріжків та й вернулася до матері місяця. [276]

- Ну, бабусю, годі мене мучити. Я йду додому. Давай мені все, що треба. Та хутчіш!

Мати місяця показала їй двері, за якими були скрині, й мовила:

- Йди, вибирай сама!

Щаслива вибрала найбільшу скриню, яку тільки подужала підняти, поставила собі на голову й, проклинаючи бабусю та всіх її предків, нарікаючи на свою огидну подобу, вирушила додому.

По дорозі її хвицнула лошиця.

- Ой-ой-ой! - зойкнула Щаслива. Дерево шеура стьобнуло її по обличчю гілкою.

- Ой, боляче! - вигукнула Щаслива. Гроно бананів упало їй з дерева просто на плечі.

- Ой, помираю! - закричала вона. А корова буцнула її рогами.

- Рятуйте! - не своїм голосом зарепетувала Щаслива.

Побита, перелякана, прибігла вона нарешті додому.

А тим часом мати приготувала їй урочисту зустріч - прибрала в хаті, потрусила підлогу свіжим віттям, сіла й жде. Та, побачивши доньку, з жахом вигукнула:

- О горе! Що це з тобою? Яке страхіття!

Вона закотила очі, похитнулась і впала непритомна.

Очумавшися, мати трохи заспокоїлась і сказала доньці:

- О нещасна, неси скриню до хати! Якщо з'явиться наречений, усе ще можна буде поправити.

І скриню поставили посеред кімнати. [277]

На ніч Щаслива одягла на себе намиста, браслети, персні, сяк-так розчесала коси, сіла й чекає. А мати пішла спати.

Вночі скриня відчинилася, і з'явився наречений...

На ранок Щаслива не відчинила дверей своєї кімнати.

:- Що сталося?- стривожилася мати.- Вже пізно, чому вона не встає?

Гай-гай! Минув час умиватися й снідати, а доньки нема та й нема. Мати тихенько підійшла до дверей і прочинила їх.

Леле! Від Щасливої не лишилося й сліду - її проковтнув змій-удав, наречений зі скрині!

Не тямлячи себе від горя, мати похитнулася, вдарилась головою об землю і вмерла.

 

 

ЗРАДЛИВИЙ ТОВАРИШ

Індійська народна казка

Зустрілися якось і потоваришували шакал та верблюд. Такими друзями стали, що, здавалося, й водою їх не розіллєш. І от одного разу, коли вони, гуляли понад річкою, шакал каже верблюдові:

- Слухай-но, друже, переберімося на той берег! Ти тільки поглянь, як там гарно зеленіє поле! Яка там, певно, соковита й солодка росте цукрова тростина! Такої ти, мабуть, ще ніколи й не куштував!

- А чого ж! - зрадів верблюд.- Сідай мерщій мені на спину.

Так і зробили. Сів шакал верблюдові на спину, той ступив у воду, й невдовзі обоє вже були на тому березі.

Шакал казав правду: за річкою розкинулося широке зелене поле, а на полі росла [278] запашна, соковита й солодка цукрова тростина.

Верблюд забрів на самісіньку середину поля й ласував собі, скільки хотів. А шакал тим часом примостився на березі й ловив рибку. Рибки в річці було хтозна-скільки, тож і шакал невдовзі наївся донесхочу та й ліг подрімати. Поспавши трохи, він прибіг до верблюда, а тоді почав гасати по полю й голосно гавкати..

Шакалове гавкання почули в селі, яке було неподалік, і люди, хапаючи все, що під руку трапить, кинулися на поле.

Шакал, побачивши, що до них біжать люди з дрючками, злякався, підібгав хвоста й забився під кущ. А верблюда, якому нікуди було сховатися, оточили з усіх боків селяни й заходилися лупцювати. Ледве живий вирвався він од них. Насилу доплентав до річки. Тут його наздогнав шакал. Ніби нічого й не сталося, мовив:

- Ну, наїлися ми досхочу! Час би й додому.

- Що час, то час! - скрушно зітхнув верблюд.

- То я сідаю тобі на спину?

- Та сідай уже!

Коли вони відпливли від берега, верблюд не витримав і спитав:

- А чого це ти, любчику, гавкав у полі? Невже ти не знав, що той гавкіт почують люди й збіжаться до нас? Чого це тобі заманулося так робити?

- І сам не знаю,- відповів шакал.- Просто така вже в мене звичка: як поснідаю добряче, то й поривав мене гавкати на всю пельку.

- Он воно що! - мовив верблюд.- То ти таки не винен. Звичка в звичка! [279]

Верблюд замовк, а посеред річки, де було дуже глибоко, озвався знову:

- А знаєш, друже, мені оце так чогось захотілося похлюпостатися в річці, попірнати.

- Що ти, що ти! - злякано заскиглив шакал.- Адже тут он як глибоко, навіть дна не видно! Я ж утоплюсь, сам знаєш! Не роби цього! Та й чого це раптом тобі закортіло пірнати серед річки?

- І сам не знаю -закортіло і край! -г-відповів верблюд.- Просто така вже в мене звичка. Хіба я винен? Страх як люблю пірнати, надто після того, як мене добряче почастують дрючком по спині!

З цими словами верблюд пірнув під воду, а коли випірнув, то шакала в нього на спині вже не було - він захлинувся й потонув.

І ніхто навіть сльози за шакалом не зронив, ніхто не жалів його, бо за такими зрадливими товаришами не жалкують.

 

 

ЯК ОДИН СЕЛЯНИН ІЗ ТРЬОМА ЗЛОДІЯМИ ВПОРАВСЯ

Індонезійська народна казка

Неподалік від дороги, що звивалася понад заболоченим узбережжям острова Суматра, стояла халупа, а біля неї росло одно-однісіньке бананове дерево.

Якось по обіді на дорозі показалося троє перехожих - чернець, лікар та лихвар. Зголоднілі й стомлені до краю, вони побачили дерево з плодами й завернули до халупи.

- Нас троє, а селянин один,- обізвався лихвар.- Нарвімо у нього бананів! [280]

Вони підійшли до дерева й почали зривати банани.

- Що ви робите, шановні панове? - вигукнув, підбігши до них, господар.- Це ж мої банани, а ви навіть дозволу не спитали.

- Твої? Ха-ха! То й що з того? - зухвало спитав чернець.

- Вони в тебе такі гарні, що ми, коли побачили, відразу ж захотіли скуштувати,- докинув лікар.

- Не заважай нам, чоловіче, коли хочеш цілі ребра мати,- пригрозив лихвар.

«їх троє, а я один. Не впоратись мені самому,- подумав селянин.- Але знущатися з мене і красти моє добро не дозволю».

Підійшов він до непроханих гостей та й каже:

- Для мене, звичайно, велика честь, що до моєї злидарської оселі завітали слуга божий та славетний лікар. Проте дивуюся, що в такому шановному товаристві я бачу й лихваря. Ото вже жадібний! Ви ще й по одному банану не зірвали, в він уже п'ять загріб, і всі - спілі-спілі!

- Ненажера! - гримнув на лихваря чернець.- Це ти так поважаєш божого слугу? Забирайся геть! А як ні - то начувайся!

Лихвар подивився на гнівні обличчя всіх трьох і подумав:

«їх троє, а я один. Не впораюся з ними». Зітхнув і поплентав з двору. Селянин підійшов до лікаря.

- Не гнівайтесь на мене, шановний пане, але гадаю, ваша наука не може лікувати людей від тих хвороб, які на них бог посилає.

- Що ти верзеш, невігласе? Та ж я зцілив од тяжких недуг силу-силенну хворих! [281]

- Коли хто з тих хворих і видужав, то на те була божа воля.

- Яка там у біса божа воля?! - розгнівався лікар.- Це я їх вилікував, а не якийсь там бог!

- Людоньки! Він богохульник! - розлючено вигукнув чернець.- Ти не віриш у безмежну могутність отця небесного?

- Цей нечестивець наважився осквернити ім'я боже! - обурено мовив господар.- Нема йому прощення!

«їх двоє, а я один. Не впораюся з ними»,- подумав лікар.

Кинув на землю зірвані банани і попхався з двору.

Залишившись наодинці з ченцем, селянин спитав:

- Ти, отче, за своє життя, певно немало святих книг прочитав? То скажи мені: хоча б у одній мовиться про те, що можна чуже добро красти?

- Ні,- відповів чернець.- У жодній не доводилося читати такого.

- То чому ж ти зайшов до мого двору і рвеш банани з дерева, яке тобі не належить?

Поки чернець думав-гадав, що на це відповісти, селянин узяв палицю і, показуючи на дорогу, сказав:

- Іди собі, святий отче, і більш не пхайся туди, куди тебе не просять.

Чернець подививсь на палицю і хутенько подався з двору.

Отак мудрий селянин завдяки своїй кмітливості позбувся непроханих гостей. [282]

 

 

ПЕНЗЛИК МАЛЯНА

Китайська народна казка

Жив колись бідний хлопець на ім'я Малян. З самого малечку він мріяв про те, щоб навчитись малювати. Та от біда: не було в нього за що купити пензлика. Якось довелося йому йти повз школу. Зазирнув він у відчинене вікно і побачив, як учитель малює картину. Зайшов хлопець у клас і попросив учителя хоч на деякий час дати йому пензлика.

Учитель здивовано витріщив на нього очі, а потім як гаркне:

- Злидар! Малювати, бачте, йому захотілося. Ану геть звідси! - і вигнав Маляна зі школи.

«Хіба коли бідний, то й малювати не дозволяється?» - обурився хлопець, і йому ще дужче захотілося навчитись малювати. Бувало, збирає хмиз у горах, візьме гілку і давай на піску пташок малювати. А то піде на річку, вмочить пальця у воду і тут, просто на камені, рибок малює.

З часом Малян навчився добре малювати, а пензлика в нього все не було. А як же він хотів його мати! Приснилося йому якось, що підходить до нього сивобородий дідусь і дарує йому вимріяного пензлика.

- Це чарівний пензлик,- сказав дідусь,- тож будь обережний із ним, бо може статися лихо.

Від радощів хлопець аж прокинувся. Що за диво! В руці він справді тримав пензлика. Схопився Малян з ліжка й одразу заходився малювати птаха. Та щойно закінчив він роботу, як птах змахнув крилами й полетів.

Відтоді Малян цілісінькі дні просиджував [283] дома і малював бідним селянам всілякий реманент: у кого плуга немає - тому плуга, кому мотика потрібна - тому мотику.

Незабаром чутка про ці Малянові витівки докотилася й до місцевого поміщика. Той звелів своїм служникам схопити хлопця і привести до маєтку, щоб Малян малював лише для ЦЬОГО ОДНОГО.

Вислухавши зухвалі вимоги поміщика, Малян відповів, що він не буде малювати. І хоч як на нього кричали, хоч чим погрожували, та він не відступав від свого. Розгніваний поміщик наказав відвести хлопця до стайні і замкнути там. Нехай померзне ночами, поголодує, може, тоді слухняніший стане.

Саме тоді було дуже холодно, а жорстокий поміщик аж три доби на випускав хлопця, сподіваючись, що за цей час він або помре від голоду, чи холоду, або погодиться на його умови. Та коли на четвертий день він пішов подивитись на Маляна, то був украй здивований: хлопець сидів біля грубки і їв коржики.

Злющий, мов сто чортів, поміщик загукав на своїх служників і наказав їм убити хлопця, а його чарівний пензлик принести до поміщицьких покоїв. Служники відчинили двері стайні, а там нікого немає, лише бамбукова драбина стоїть під стіною. Зрозуміли вони, що Малян намалював драбину, виліз на горище і втік.

Так воно й справді було. Вибравшись із поміщицького обійстя, Малян намалював на кам'яному мурі огорожі поміщицької садиби баского білогривого коня, сів на нього верхи і помчав геть. Та через деякий час за спиною почулося тупотіння кінських копит. Це поміщик із служниками кинувся наздоганяти його. [284]

Малян хутко намалював своїм пензликом лук та стріли. Коли переслідувачі наблизились - просвистіла стріла, і поміщик повалився з коня на землю. А хлопець тим часом пришпорив свого білогривого і зумів утекти. Після цієї неприємності довелося Маляну залишити рідне село і переселитись у далеке місто. Там він жив тим, що продавав людям свої картини. А щоб його не викрили, ніколи не домальовував їх до кінця, тож птахи та звірі на картинах ніколи не оживали.

Одного разу Малян намалював журавля. Лише ока у птаха не було. Та зовсім несподівано для хлопця з кінця пензлика зірвалася краплина туші і впала саме туди, де мало бути око. Журавель раптом змахнув крилами й полетів.

Усе містечко заговорило про цю дивовижну подію. Дійшли чутки й до самого імператорського двору. Імператор наказав своїм вельможам розшукати хлопця і привести до нього.

Малян знав, що імператор гнобить людей, стягає з них непосильні податки, тому, як і всі селяни ненавидів його. Тож, коли імператор наказав малярові намалювати дракона, хлопець намалював йому жабу, а замість фенікса - общипану курку.

Бридка жаба та гола курка почали бігати та стрибати по залах палацу та скрізь паскудити. Імператора охопила злість. Він гукнув своїм охоронцям, щоб ті відібрали у хлопця пензлика, а самого неслуха кинули до в'язниці.

Зрадів імператор, заволодівши чарівним пензликом, і заходився сам малювати. Спочатку намалював купу золота. Проте йому здалося, що цього мало. Намалював ще одну, потім Ще й ще... Та раптом усе золото перетворилося У каміння. [285]

Зазнавши невдачі, імператор намалював золоту цеглину. Але цеглина здалася йому маленькою. Припасував він поряд іще одну. Потім ще й ще... Нараз довгий ланцюг золотих цеглин перетворився на величезного удава. Той роззявив величезного криваво-червоного рота і кинувся на імператора. Добре, що варта встигла його захистити.

Довелося імператорові випустити Маляна. Навіть нагороду хлопцеві пообіцяти, якщо той малюватиме лише для нього. Малян згодився, аби тільки пензлика повернули.

«Нехай гори малює... Ні, ні. В горах страшні звірі водяться. Хай краще море»,- думав імператор.

Малян провів кілька разів пензликом, і на папері перед очима у самого імператора заграло сине-сине море. А поміж хвилями рибки плавають.

Імператор був задоволений і зажадав ще й корабля на морі мати. За мить на воді гойдався великий корабель. Імператор, його дружина, принци та принцеси і всі царедворці посідали на корабель.

Корабель відплив від берега. Проте імператорові здалося, що корабель пливе надто повільно. Він наказав хлопцеві щоб той ще й вітер намалював. Малян замахав пензликом: хвилі стали вищими, корабель почав перевалюватись з боку на бік.

- Досить вітру! Досить! - злякано закричав імператор.

А Малян все махав та махав пензликом. Вітер дужчав, хвилі здіймалися вище. Нарешті море заревло і перекинуло корабель. Імператор та всі його попутники пішли на дно. [286]

 

 

ЯК МАВПИ ДІСТАВАЛИ З КРИНИЦІ МІСЯЦЬ

Китайська народна казка

У лісі, на схилі гори, жила ватага мавп. Одного місячного вечора спустилися вони до підніжжя, щоб удосталь погратися на великій галявині. Бігають собі поміж деревами та кущами, стрибають, з цікавістю розглядають усе довкола.

Одне молоденьке мавпеня видряпалося на дерево і побачило внизу під собою криницю. Хутко спустилося воно на цямрину і зазирнуло всередину. Ой лишечко! Там на самому дні сяяв повноликий місяць. Злякалося мавпеня, адже коли місяць потоне, то в лісі стане зовсім темно. Щодуху кинулося воно до ватаги.

- Біда! Біда! - гукало мавпеня.- Місяць упав у криницю!

Велика мавпа підбігла до криниці і зазирнула всередину. Ясне коло місяця справді виблискувало на дні.

Скликала вона всю ватагу й каже:

- Справа кепська! Місяць упав у криницю. Треба якось дістати його звідти, поки він не потонув.

- Лізьмо на дерево! - запропонувало мавпеня.- Почіпляємося одне за одного і довгим ланцюгом спустимося прямо в криницю. Так і витягнемо його звідти.

Порадилися мавпи і вирішили, що пропозиція слушна. Позалазили на дерево. Одна мавпа міцно вхопилася задніми лапами за гілляку, що простяглася над криницею, і повисла вниз головою. До неї причепилася інша мавпа, взявшись своїми задніми лапами за передні старої. Так, тримаючись одна за одну, мавпи [287] повисли довгою вервечкою над криницею. Останнім у цьому довгому ланцюгу було мавпеня.

- Чудово! - закричало воно з криниці.-

Зараз дістану!

Спустило передні лапи вниз, та замість місяця вони зачерпнули повну пригорщу води. У криниці колами пішли хвилі. Місяць розпався на дрібні цятки і розплився в усі боки.

- Ой лишечко! Місяць порвався! - заголосило мавпеня.

Велика мавпа почула це і сердито мовила:

- Оце так помічники! Навіть такої дрібниці не здатні зробити! Порвали на шматки місяць! Що ж нам тепер робити?

Невдовзі хвилі в криниці уляглися, і ясне коло місяця знову опинилося на своєму місці.

- Не хвилюйтесь! - зраділо мавпеня.- Місяць знову цілий.

Воно ще раз простягло лапи вниз, та й цього разу в жмені замість місяця була вода, а світле коло розділилося на кілька світлих плям*: Лапи мавпеняти ще кілька разів пірнали у воду, щоб виловити хоч уламки місяця, та надаремно.

- Що ж мені робити? - запхикало в розпачі мавпеня.- Тільки торкнешся цього місяця, а він враз розпадається. Ніяк його в руки не візьмеш.

- Доки ми висітимемо? Вже лапи болять! - почали ремствувати інші мавпи.

Велика мавпа задерла голову й глянула на небо. Звідти до неї усміхався ясний повний місяць.

- Погляньте! - звернулася вона до всієї ватаги.- Місяць спокійнісінько висить собі на небі, а там, у криниці, певно, його відображення. Вилазьте, дурні, мерщій сюди! [288]

Усі мавпи послухали її і хутко повилазили з криниці. Потім посідали на розлогому гіллі і, весело сміючись, позирали на ясне коло повного місяця.

 

 

П'ЯТЕРО БРАТІВ ЛЮ

Китайська народна казка

Давно це було. Неподалік від берега моря лежало невеличке село Люцзячжуан, а в тому селі жила вдова Лю з п'ятьма синами-близнюками. Хлопці були такі схожі між собою, що лише мати могла розрізнити їх. Але кожний з братів мав один якийсь талант. Найстарший брат Лю перший міг, наприклад, враз випити ціле море, потім вилити його назад. Лю другий не боявся вогню. Його можна було кинути хоч у піч. Пролежить там серед полум'я день чи два, і хоча б одна волосина на голові згоріла. Лю третього доля наділила незвичайними ногами: вони могли витягуватись на будь-яку довжину, а потім знову ставати такими, як були раніше. У Лю четвертого тіло було таке міцне, що йому не страшні були ні мечі, ні списи. А наймолодший, Лю п'ятий, добре розумів пташину й звірину мови.

П'ятеро братів жили зі своєю матір'ю край моря і горя не знали. Найстарший з них ловив рибу, другий порядкував у господі, варив усім їсти, третій та четвертий працювали в полі, а найменшому випало домашнє птаство доглядати та отару пасти.

Приїхав якось у їхні місця на полювання правитель тієї округи. Лю п'ятий саме вигнав своїх овечок на пашу. Перегодом бачить він, що до його отари на конях мчить ціла ватага [289] озброєних людей. Ще здалека побачили вони овечок, що розсипалися по схилу гори, і хутко почали відв'язувати луки від сідел та діставати стріли з сагайдаків. Хлопчина одразу ж зрозумів, чим це йому загрожує, і загукав овечою мовою:

- Овечечки мої! Мерщій тікайте в ліс. Інакше ці люди вас усіх перестріляють!

Вівці позривалися зі своїх місць і за хвилину зникли в лісі. Лю п'ятий кинувся за ними навздогін. Він біг і кричав усім птахам та звірям, що траплялися йому на шляху, щоб і вони ховалися подалі в хащі.

Півдня гасав правитель округи зі своїми челядниками по полях та перелісках, проте не зміг вполювати жодного звіра. Розгнівався він і наказав служникам схопити хлопця й привести до нього.

- Ану скажи мені, чому це всі птахи та звірі в хащах поховалися? - сердито запитав він хлопця.

- Звідки мені знати? Ви їх спитайте,- спокійно відповів той.

- Я бачив, як ти бігав по горі та розганяв їх. А тепер ще смієш мені брехати?

- То вони злякалися вас та й розбіглися хто куди.

- Тягніть його до міста! - звелів правитель своїм челядникам.- Киньте його там до клітки з тигром!

Правитель сподівався, що голодний тигр миттю розірве хлопця, проте тигр навіть не поворухнувся, коли хлопець зайшов до нього в клітку. А це тому, що Лю п'ятий звернувся до нього тигрячою мовою:

- Любий брате, давай потоваришуємо! Розгніваний правитель стояв 5біля клітки і аж тіпався від злості. Тигр замість того, [290] щоб накинутись на хлопця, лежить собі та щось тихо муркоче.

- Тягніть його з клітки і киньте до в'язниці. А завтра ми йому голову відрубаємо! - гукнув він служникам.

Надвечір чутка про наказ розлюченого правителя докотилася до вдовиної хати. Брати зібралися на раду.

- Нічого у них не вийде! - вигукнув Лю четвертий.- Мене не бере ні меч, ні спис. Я проберусь до в'язниці і підміню нашого найменшого.

Тільки-но смеркло, четвертий брат подався до міста, підмінив там найменшого, і той ще до світанку повернувся додому. І не просто повернувся, а приїхав верхи на тигрі, якого він вирішив принагідно визволити з неволі.

Другого ранку Лю четвертого привели на міський майдан, де страчували злочинців. А що брати були дуже схожі один на одного, то ніхто не помітив, що це був не той Лю.

Як тільки хлопця вивели на середину майдану, правитель гаркнув щосили:

- Рубайте йому голову!

Кат підійшов до хлопця з величезним мечем, розмахнувся і щосили вдарив його по шиї. Почувся дзенькіт, і великий важкий меч розсипався на друзки.

- Бери іншого меча! - заволав на весь майдан правитель.

Знову пролунав дзенькіт, і другий меч розсипався на друзки. Кат брав усе нові й нові мечі, а хлопчина у відповідь на нетерплячі вигуки правителя округи тільки посміхався.

- Киньте його назад до в'язниці,- нарешті мовив розлючений правитель,- а на світанку скиньте його зі скелі в урвище. [291]

Надвечір уже все село Люцзячжуан знало, що чекав Лю четвертого завтра вранці. Брати зібралися на раду, і Лю третій сказав:

- Тепер моя черга. Проберусь до в'язниці і підміню брата.

Він вийшов з хати, мовив чарівне слово, і його ноги враз стали довгі-довгі. Хлопець зробив кілька кроків і опинився в місті. Знову мовив чарівне слово, ноги стали одразу маленькі. Пробрався до в'язниці і сказав братові:

- Іди додому та відпочинь.

Вранці, тільки-но почало розвиднятись, стражники повели хлопця на високу скелю.

- Кидайте його! - гримнув правителів голос.

Стражники вхопили Лю третього за руки та за ноги, розгойдали і кинули в прірву. Хлопчина кілька разів перекинувся в повітрі, а потім мовив чарівне слово. Його ноги вмить випросталися і стали довгі-довгі. Хлопець ступив ними на велику каменюку, розправив тіло, повернувся обличчям до правителя й посміхнувся.

А у правителя від злості аж іскри з очей посипалися.

- До в'язниці його! До в'язниці! - кричав він не своїм голосом.

Того ж таки дня було видано нового наказа: спалити юного злочинця на вогнищі.

Коли у селі Люцзячжуан стало відомо про це, брати зібралися на раду.

- Не страшний нам вогонь,- сказав Лю другий.- Тепер мені свій талант треба показати. Піду вночі і підміню брата.

Хлопець не встиг навіть повечеряти. Прихопив із собою дві пампушки та й подався в місто. Пробрався до в'язниці і сказав третьому братові: [292] їж.

- Іди додому та відпочинь. Завтра я поміряюся з ними своїми здібностями.

Служники правителя за ніч натягали на міський майдан хмизу та дров і склали все це у величезну купу.

Ще й сонце не зійшло, а челядники вже запалили вогнище. Коли червоне полум'я величезним стовпом піднялося майже до неба, правитель наказав:

- Паліть його!

Стражники схопили хлопця за руки та за ноги, розгойдали і кинули у вогнище. Лю другий зручно вмостився на великій поліняці, дістав із-за пазухи пампушку, підігрів її в полум'ї і почав снідати.

Правитель аж застогнав від безпорадності й подумав: «Невже я не можу нічого вдіяти з цим голодранцем?» За хвилину він звелів своїм служникам приготувати на завтра корабель до виходу в море.

- Вивеземо його в море і втопимо,- сказав він.

Почули про це рішення правителя брати й зібралися на раду.

- Настала й моя черга показати свої здібності,- сказав найстарший брат.- Піду до в'язниці на зміну нашому братові.

Прийшов він до міста, пробрався до в'язниці й сказав:

- Іди додому та відпочинь. Тепер вони зі мною матимуть справу.

Рано-вранці корабель правителя із зображенням голови страшного дракона на прові вийшов у море. Служники прив'язали Лю першому на шию величезну каменюку і кинули за борт.

Опинившись у воді, хлопець широко роззявив рота і почав ковтати воду. Невдовзі правитель [293] помітив, що його корабель опустився на дно, а море кудись Зникло. Корабель повалився на бік, а його господар з численними челядниками попадали в мул. Поки вони міркували, як їм вибратись звідти, Лю перший одв'язав камінь і не кваплячись вийшов на берег. Потім повернувся обличчям до моря і почав випускати воду. Правитель та його челядь тдк і залишились на морському дні. Лише шапка правителя довгий час погойдувалася на хвилях.

 

 

ЧОТИРИ БАЖАННЯ

Корейська народна казка

Давним-давно жив у провінції Пхенандо старий селянин. І було в нього четверо синів. Покликав якось батько синів та й каже:

- Чув я, що на білому світі є чимало чудес. Підіть та подивіться, чи правду кажуть добрі люди. А через три роки вертайтеся додому.

Уклонилися сини батькові та й розійшлися в різні боки: один - на північ, другий - на південь, третій - на схід, а четвертий - на захід.

Через якийсь там час повернулися сини в рідні краї. Почав їх батько розпитувати, що вони бачили на чужині, чого навчилися.

Вийшов наперед старший і каже:

- Є на півночі дивовижні люди: вони бачать усе, що від людських очей заховане, кожну річ дістати потрапляють. Три роки прожив я серед них і всього, що вони вміють, навчився.

Підійшов до батька другий син: [294]

- І на півдні дивовижний народ живе: за тисячу лі(8) найменшу пилинку бачить. Я теж тепер усе, що захочу, можу бачити.

(8) Лі - міра довжини, близько 0,4 км.

Третій син усміхнувся, вклонився батькові та й каже:

- А я на сході жив і навчили мене стріляти без промаху. А чудес я ніяких не бачив.

- І я теж їх не бачив,- сказав наймолодший син.- На заході навчили мене зшивати все, що захочеш, та так, щоб людське око ниток не помітило.

Вислухав батько синів і вирішив влаштувати їм випробування. Покликав до себе він другого сина та й каже:

- На відстані ста лі звідси скеля стоїть, а на скелі дерево. Що на тому дереві між гіллям заховане?

Подивився юнак удалечінь і каже:

- Там поміж гілками гніздечко сіре, а в ньому троє яєчок лежить.

- Ану, дістань ті яєчка,- сказав батько старшому синові.

Простяг руку старший син, і в ту ж мить опинилися на долоні в нього троє яєчок. Глянув батько на третього сина:

- А тепер, синку, твоя черга. Вистрели в яєчка, та так, щоб кожне надвоє розкололося.

Взяв третій син лук і стріли, націлився, однією стрілою пронизав троє яєчок - і кожне навпіл розкололося. А наймолодший син уже напоготові стоїть, нитку з голкою тримає, щоб ті яєчка зшити.

Зшив наймолодший брат шкаралупу. Взяв батько яєчка, так і сяк повертає, ніяк шва помітити не може.

Усміхнувся синам: [295]

- Молодці,- каже.- Багато про що ви дізналися, багато чого навчилися. Тепер мені й смерть не страшна: не пропадете ви на білому світі.

Уклонилися батьку сини та й вийшли з дому - на людей подивитися і себе показати: давно ж бо у своєму селі не були. Дійшли вони до рогу, дивляться - на стіні грамота висить: «Пропали у вана(9) скарби незліченні - гордість країни нашої. Хто знайде ті скарби, що захоче, те й може прохати - всі бажання виконає ван».

(9) В а н - король, князь. 296

Прочитали брати грамоту, повернулися додому й про все батькові розповіли. Вислухав їх той і каже:

- Знайдіть ті скарби, сини мої. Вони ж не вану, а країні нашій, народу нашому належать.

Став тоді другий син навсебіч розглядатися. Поглянув на північ - нічого не побачив, поглянув на захід - і там нічого, на сході теж нічого немає, а на півдні, на далекому острові, що за тисячу лі від рідного краю, побачив він скарби незліченні. Лежать вони в скелі високій, а скелю ту дракон охороняв.

- Ну, синку, діставай скарби,- каже батько найстаршому синові.

Похитав той головою і мовить:

- Не можу і сам ті скарби підняти - важкі вони дуже. Доведеться, видко, всім нам пливти по них.

Змайстрували брати великого човна і попливли до далекого острова. А доки пливли другий брат за драконом спостерігав, звичк його вивчав.

Як прибули вони до острова, другий брат і каже:

- Цілими днями дракон не їсть, не п'є, біля скелі лежить, скарби стереже. Тільки раз на десять днів відлучається, щоб у морі викупатися. Завтра саме такий день - виберемо слушну мить і викрадемо скарби.

Витягли брати човна на берег, заховалися й стали чекати.

Нарешті дракон пірнув у море. Тоді брати підкралися до скелі, витягли скарби, повантажили в човен і чимдуж поспішили назад.

Повернувся дракон до скелі, бачить - пропали скарби. Глянув на море, помітив удалині човна, а на ньому чотирьох братів. Заревів дракон страшним голосом і кинувся навздогін.

Побачили його брати, стрепенулися.

- Виручай,- кажуть третьому братові. Взяв тоді третій брат лука, натягнув тятиву

й пустив стрілу прямо в серце драконові. Захарчав дракон, забив могутнім хвостом по воді і пішов на дно моря. А в небі грім грізно прогримів, по морю величезні хвилі прокотилися. Ударила хвиля в човен і вибила одну дошку. Почав човен тонути, а наймолодший брат гукав:

- Не бійтеся, брати, залатаю я човна! Заходився він човна латати, а брати йому допомагають: один дошку тримав, другий в голку нитку затягує. Залатав наймолодший брат пробоїну, та так, що й непомітно, де вона була. Добулися вони до рідного краю. Вийшли на берег, а люди їх муже ждуть, радісними вигуками вітають. я Віддали брати вану скарби, а він і каже:

- За те, що врятували ви скарби незліченні, виконаю я всі ваші бажання.

Уклонився тоді вану старший брат і мовить: [297] 

- Немає в мене іншого бажання, крім того, щоб ти віддав землю біднякам.

Уклонився далі другий брат і мовить:

- Немає в мене іншого бажання, крім того, щоб ти дав кожному біднякові нове вбрання.

Вийшов наперед третій брат і попросив звільнити людей, які за борги в тюрмах сидять, а четвертий попросив справедливих суддів призначити.

Нічого робити, довелося вану виконати бажання братів. Зраділи люди, дякують братам, а ті відповідають:

- Не нам дякуйте, а батькові нашому. Він нас розуму навчив, на добрі діла справив.

 

 

ГОНЧАР

Непальська народна казка

Жив колись у Непалі гончар - великий шанувальник бога Шіви. Тільки випадала йому яка вільна часинка, він молився Шіві, день у день ходив до сільського храму, не пропускав жодного свята на честь Шіви, постився, коли належало, і роздавав милостиню бідним. Був той гончар дуже чесний ремісник, і посуд виходив у нього пречудовий. Лише одне засмучувало його: хоч як він мудрував, а не міг зробити так, щоб його глечики, горнята й миски не билися. І от з'явився якось перед ним уві сні бог Шіва та й питає:

- Чи ти справді хочеш, аби твій глиняний посуд ніколи не бився?

- О так, всемогутній Шіво,- відказав гончар,- це моє найпалкіше бажання в житті. Якби воно здійснилося, я був би найщасливішим на світі! [298]

- Подумай гарненько,- мовив на це Шіва,- якщо ти певен, що ніколи-ніколи не пошкодуєш про це бажання, то я його виконаю.

- Я ніколи-ніколи про це не пошкодую,- твердо відказав гончар.

- Хай так і буде,- мовив Шіва і зник. Прокинувшись уранці, гончар насамперед

вирішив пересвідчитися, чи правдивий його сон. Сів він швиденько за гончарний круг і зробив горнятко. А потім, ще й глина не просохла, ним пожбурив з усієї сили об камінний мур. Як же зрадів він, коли побачив, що горнятко цілісіньке!

Невдовзі слава про його глиняний посуд, який не б'ється, пішла по всьому селу, а далі й по окрузі.

З усіх усюд почали до нього сходитися люди, щоб накупити тих небитких глечиків, горняток, кухликів, мисок. Тепер глиняний посуд купували лише в нього.

Та з часом покупців у гончара ставало менше й менше: посуд не бився, і не треба було купувати новий. І от настав день, коли гончар пожалкував про своє бажання, яке вдовольнив бог Шіва. А тим часом Шіві самому стало цікаво, як йдуть справи у його шанувальника, і він знову з'явився до гончара уві сні:

- Як ся маєш, чоловіче,- спитав Шіва,- чи щасливий ти тепер, коли вмієш робити глиняний посуд, що не б'ється?

- Візьми назад свою милість, зроби так, як було перше, о всемогутній,- почав благати гончар зі сльозами на очах.- Я думав, що здобуду славу, як робитиму посуд, що не б'ється, а тепер мені доведеться вмирати з голоду, бо більше ніхто нічого в мене не купує.

- А я ж тебе попереджав,- усміхнувся Шіва.- Та вже добре, раз ти зрозумів свою [299] помилку, я ще раз виконаю твоє бажання. З того часу глиняний посуд знову став битися.

 

 

ЛЕДАЧИЙ АХМЕД

Турецька народна казка

Була собі одна вдова, та й мала вона сина Ахмеда та такого ледачого, що й серед ледацюг найледачіший.

Мати виконувала всі синові забаганки, берегла його від холодного й гарячого, отож Ледачий Ахмед тільки те й робив, що дрімав біля тандиру. Іноді йому кортіло вийти в сад, тоді він починав хилитатися. Мати підбігала й питала: «Що сталося, мій любий синочку?» Але Ахмедові ліньки було навіть відповісти - сидів і хилитався далі. Тоді мати починала гадати, чого ж це заманулося її дитині: «Може, хочеш їсти? Може, хочеш пити? Принести тобі квітку? Ти хочеш у сад?»

Отак бідна жінка перепитувала щоразу, аж поки син насилу промовляв «еге».

Якщо синові хотілось їсти, мати годувала його з ложечки, а коли він просився у сад, тоді вона хапала його в оберемок та й несла.

Так воно б і досі йшло, та завжди станеться щось таке, чого не ждеш.

У падишаха тієї країни, де жила вдова з ледачим сином, було три дочки. Настав час віддавати їх заміж, отож батько й надумав познаходити дочкам незвичайних женихів. Падишах дуже любив усе незвичайне. От і просить він дочок:

- А виберіть-но собі по кавуну. Який буде кавун, такого й чоловіка матиме кожна!

Старша донька була вродлива. Попався [300] їй перестиглий кавун. Середульша дочка подала батькові стиглий. А ось найменша дочка була геть не схожа на батька, не любила вона чудернацьких вибриків, а що мала ще й крутий норов, то взяла та й подала падишахові зелений кавун.

Старшу доньку падишах віддав за сина великого візира. То був розумний, працьовитий та лагідний юнак.

Середульшу дочку падишах віддав за сина другого візира, йому було двадцять п'ять років. Хлопець гарний і щирий.

Коли ж падишах розрізав кавун найменшої дочки, то й очам своїм не повірив. Кавун був зовсім зелений, хоч би одна насіниночка десь червоніла. Задумався падишах: «Чому ж це дочка вибрала такий кавун? Адже серед сестер вона найвродливіша і найрозумніша? Либонь, вирішила поглузувати з батька!..»

Розгнівався падишах та й заприсягнувся, що віддасть дочку за такого парубка, який схожий на зелений кавун.

Ото й посилав падишах своїх гінців по всій країні, щоб знайшли для найменшої дочки найледачішого, найдурнішого, ще й украй неоковирного жениха. Як почули цю новину дурні та ледарі, неабияк пораділи. Всі захотіли стати зятем падишаха.

Голоси вістунів долетіли й до вух Ледачого Ахмеда, та він скривився й сказав:

- Мамо, а заткніть-но мені вуха! На вулиці репетують, аж у мене у вухах дзвенить!

Та цього разу мати вчинила інакше: вона почала благати сина:

- Ой, Ахмеде, мій Ледачий Ахмеде, послухайся матері хоч раз: і постань у падишаха перед очима. Ачей віддасть за тебе свою дочку. Адже я колись помру, що ж тоді буде з тобою? [301]

А візьмеш падишахівну - до смерті житимеш спокійно, сину.

Благала мати, умовляла, та ба - син не слуха та й годі. Тоді посадила його мати собі на спину й почвалала до палацу. Ледве доперла свого гладкого сина та й скинула перед троном падишаха. Той страшенно здивувався, бо ще ніколи не бачив, аби такий здоровий парубій сидів на спині у матері. Він вирішив, що мати з сином надумали його обдурити, як то робили десятки інших нероб. Отож і почав падишах запитувати Ахмеда про се про те, та ледачий парубок глипнув на матір і буркнув:

- Я не второпав, що цей чоловік верзе. Та ще й так довго! Хай замовкне!

Як заверещить тут падишах:

- Геть звідси, бо я тебе враз розтопчу! Ще ніколи не бачив таке ледащо!

Звалила мати на плечі свого сина та й подибала додому. Падишах дивився, як бідна вдова ледве пересувала ноги, дивувалися перехожі, а Ледачий Ахмед нічого не помічав. Тоді падишах зрозумів: нареченого для найменшої дочки шукати не треба - він уже в. Можна обійти увесь світ, але більшого ледацюги знайти не поталанить. Отож падишах звелів готуватися до весілля.

Люди поприходили одразу на три весілля - їли, пили й гуляли сорок днів та ночей. А після весілля найменша донька падишаха прийшла в хату Ледачого Ахмеда. Молодиця розкладала в господі свій посаг, а Ледачий Ахмед сидів у кутку й дивився на неї, мов пришелепкуватий. А вона мовчала - не посміхалася, не плакала, але й не дивувалася. Адже вона добре знала, за кого вийшла заміж.

А Ледачий Ахмед і після весілля жив так, як і раніше. Коли йому чогось хотілося, він [302] починав хилитатися, й мати виконувала всі його забаганки. А дружина сиділа в кутку й спостерігала за ними.

Якось Ледачому Ахмедові заманулося у сад. Мати хотіла його перенести, але тут устала дружина і, всміхнувшись, сказала свекрусі:

- Не турбуйтеся, я сама віднесу своґо чоловіка!

Мати Ледачого Ахмеда розгубилася:

- Ой дочко, не треба! Ти ж така ніжна, тендітна, хіба ж ти його донесеш!

Але молодиця одказала свекрусі:

- Мій чоловік, мені й носити.

Вона завдала собі на спину Ледачого Ахмеда й потарабанила його на кухню, а там гепнула ним додолу й, діставши з печі головешку, почала ледацюгу лупцювати. Била по голові, гамселила по спині, чухрала по руках та ногах - аж іскри від рубанця сипалися. Ледачий Ахмед спершу репетував, аж бачить: треба рятуватися, отож спромігся на силі, встав і кинувся до дверей. Та завбачлива жінка була вже давно їх зачинила. Тоді Ледачий Ахмед метнувся до вікна, відчинив його й гепнувся додолу. Так і лежав на спині і дивився на жінку, що висунулася з вікна, та на рубанця, якого вона тримала в руці.

- А вставай-но, годі вилежуватися! Йди працюй, може, станеш людиною. А до того додому не приходь, щоб я тебе не бачила! - так закінчила свою мову донька падишаха й зачинила вікно.

Мати Ледачого Ахмеда чула, як невістка гамселила її сина, як той верещав, але не наважилася боронити сердегу. А невістка мовчки увійшла в хату, поклала рубанця й почала варити обід, вишивати та приспівувати, ніби й не гнівалася. [303]

А Ледачий Ахмед так стомився, що заснув, мов мала дитина, хоч тіло його аж горіло. Коли ж прокинувся, йому почав дошкуляти голод. Ходить ледацюга довкола хати, а увійти боїться. Тоді й зрозумів, що доведеться самому дістати їжу. Уперше в житті вийшов він за ворота та й почимчикував за людьми. Прийшов туди, де велелюддя,- на базар, і просить їсти, а йому й кажуть: «Зроби оце та оте!» До самісінького вечора носив Ахмед на плечах вантажі та й заробив п'ять курушів. На куруш купив хліба й сиру, вдовольнив душу, а решту грошей поклав у кишеню й подався додому. Постукав у двері, мати й питав:

- Хто там?

- Це я, Ахмед!

- Любий мій сину! Заходь до хати!- зраділа мати.

Але той ніби й не чув материних слів.

- А ханум дома?- запитав..

- Дома.

- Рубанця не викинула?

- Ні.

Ахмед віддав матері чотири куруші й сказав:

- Передай же їй оці чотири куруші, а я піду. Але скоро ще прийду.

Мати умовляла сина, гладила його руки, та дарма. Син не зважав на її благання, а повернувся й пішов. Мати зажурилася, але підійшла до невістки й каже:

- Оце гроші передав тобі Ахмед. Невістка довго розглядала чотири куруші, потім поклала їх у розмальовану скриньку й притисла до грудей, примовляючи:

- Ну ж бо, Ледачий Ахмеде! Покажи себе, мій Ахмеде!

На другий день Ледачий Ахмед знову прийшов. Ще вдосвіта став він до роботи у коваля, [304] потім допомагав лудильникові і навіть мив посуд у корчмі. Заробив одинадцять курушів. На куруш купив їжі, а десять приніс додому. Постукав у двері, вийшла мати, а Ледачий Ахмед і питає:

- Ханум дома?

- Дома.

- Рубанця не викинула?

- Ні.

- Тоді передай їй десять курушів, а я прийду завтра.

Та й пішов із двору. А мати стояла й дивувалася: невже ж то її син? Який він зграбненький став, як швидко ходить! А тоді пішла до невістки та й передала їй десять курушів.

А та поклала їх у скриньку й примовляв:

- Ой, Ледачий Ахмед! Ой, мій Ахмед! Якби хтось побачив це, то сказав би: «Вона

кохав Ледачого Ахмеда».

Так минув місяць. Щовечора приходив син до матері й питав, чи не викинула дружина рубанця, а тоді віддавав їй двадцять курушів та й ішов із двору.

Аж якогось дня Ледачий Ахмед прийшов додому ще завидна, віддав матері гроші й сказав, що завтра помандрує з караваном у чужі краї. Поцілував руку матері, попросив уклонитися дружині й пішов, навіть не озирнувшись.

Минали дні, а від Ахмеда не було жодної звістки. Та падишахова донька щовечора брала скриньку, притискала її до грудей і говорила:

- Ой, Ахмеде, я жду тебе не діждуся, мій

Ледачий Ахмеде!

А її Ахмед тим часом мандрував у пустелі, хіба ж міг він послати їй вісточку? Та й не до того було - люди й верблюди знемагали від спраги. Бредуть вони пустелею, бредуть, аж [305] дивляться: колодязь. Зраділи всі, обступили довкола, та одразу й посмутніли - надто вже глибокий він був. Принесли вірьовки, оперезали котрогось там юнака й опустили в колодязь. Коли це той як зарепетує з колодязя:

- Горю! Горю! Рятуйте!

Витягли його, й він упав, ніби мертвий.

- Либонь, злякався,- кажуть люди та й опускають другого. Тільки й з тим діється те саме. Аж це Ахмедові закортіло спробувати. «Адже Ледачий - тепер тільки прізвисько мов!..»- подумав він та й проситься:

- Опустіть мене, а якщо й галасуватиму, не піднімайте, а ще швидше опускайте на дно!

Так і зробили. Тільки Ахмед і не кричав, і не благав. Став на дні колодязя й аж рота розкрив із подиву: перед ним шумів безмежний гранатовий сад. Пройшов Ахмед трохи, дивиться: посеред саду водограй, і сидить біля нього красуня. Вона так глибоко задумалася, що й не помітила Ахмеда, та й він її не гукнув - адже нагорі чекали води. Ахмед швидко набрав відро води й подав знак, аби тягли нагору. Потім набрав друге, і те потягли. Аж це дівчина підняла голову й здивовано зиркнула на Ахмеда. Він теж здивувався. Дівчина була дуже схожа на його дружину - адже другу таку красуню й шукати дарма!

- Хто ти, лицарю? Як тут опинився?- запитала дівчина.- Адже сюди ніхто не проникав ні на крилах птаха, ні під черевом гадюки. Як же ти дістався?

Ахмед розповів дівчині все, що з ним було, від початку до кінця. А тоді й питав:

- А ти ж хто? Як тут опинилася? На очах у дівчини забриніли сльози.

- Не питай! Щоб розповісти, треба багато часу. Краще тікай звідсіля, а мене покинь. [306]

Бо як не втечеш зараз, накладеш головою! І дівчина хутко обв'язала вірьовку довкола пояса Ахмеда, потім зірвала кілька гранатів і дала Ахмедові:

- Гранати знадобляться тобі. А тепер - швидко втікай!

Люди з каравану почали піднімати Ахмеда, та коли він уже дістався до середини, вірьовка раптом луснула й Ахмед гепнувся до ніг красуні. Люди з каравану позаздрили Ахмедові: «Коли ми його витягнемо» він почне хвалитися та глузувати з нас». Тоді парубок, що репетував: «Горю!»- перерізав вірьовку.

- Що ж робити,- сказав Ахмед красуні.- Лишуся тут із тобою.

Дівчина-красуня заплакала й розповіла Ахмедові своє горе. Сім років жила вона в страшного дева, в цьому саду, куди він нікого не впускав. А коли хто й заблукав, то дев з'їдав безталанного, а кістки воронам викидав.

- А як же ти сюда попала? Чому дев не вбив тебе?- запитав Ахмед.

- Краще б він мене з'їв!- скрушно промовила красуня.- Адже я донька падишаха й заручена з сином іншого падишаха. Але дев викрав мене, розлучив з нареченим, ще й заворожив його. Ось уже сьомий рік, як мій суджений ходить причинний. А дев хоче сам одружитися зі мною, вже й до весілля готується. Оце ось має він заснути, а коли проспить сорок діб, візьме мене собі за жінку й вирве з мого серця найдорожчий спогад... А втекти від нього ніяк.

- Невже таки неможливо щось зробити? А може, я тобі таки допоможу?

Красуня розчулилася, і на її очах забриніли сльози. Врятувати її могла тільки смерть дева, а вбити його можна лише тоді, коли він засневгородити [307] кинджал між очі. Та тільки хто зможе зробити це? Де є така людина, дужа, мов тисяча лицарів, ще й з крицевим серцем? Ахмед блиснув очима й вигукнув:

- Хоч мене й прозвали Ледачим Ахмедом, та це не вадить! Я тебе визволю. В мене є сила й серце!

Красуні стало жаль юнака, адже дев ще не спав і міг почути запах людини. Тоді він уб'є Ахмеда.

- Забудь мене й тікай!- промовила дівчина. Та Ахмед не боявся смерті.

- Я врятую тебе, якщо навіть це коштуватиме мені життя!

- Ти найвідважніший юнак на світі! Та коли ти залишишся тут - загинеш. Приходь сюди через п'ять днів, коли дев засне. А поки що втікай.

Вона повела Ахмеда до колодязя й дала йому сумку, повну гранатів.

Ай, як важко було вилізати з колодязя! Ледачий Ахмед чіплявся за каміння, обідрав руки й ноги. Та врешті виліз і полегшено зітхнув.

Дивиться Ахмед, а від каравану вже й сліду немає. Коли це закуріла дорога, забовваніло щось, либонь, інший караван наближався. І справді, невдовзі караван підійшов, і люди почали розпитувати Ахмеда, хто він та куди мандрує. Виявляється, караван ішов до рідного міста Ахмеда. Як тільки хотілося поїхати туди й Ахмедові - птахом полетів би, але він віДдав караванникові сумку з гранатами й попрохав передати її матері та дружині:

- Скажіть, це вам послав Ледачий Ахмед, а сам невдовзі повернеться додому.

Пообіцяли люди, що виконають його прохання, пообідали разом, і караван вирушив у [808] дорогу. А Ледачий Ахмед лишився біля колодязя, сидить та дні рахує. Ось минуло п'ять днів, і,коли споночіло, Ахмед почав опускатися вниз. Як там уже було важко йому, та ополудні шостого дня лицар дістався дна. Дівчина сиділа біля водограю й чекала на нього. В руках вона тримала величезного кинджала. Забачивши Ахмеда, підбігла, дала йому кинджал і сказала:

- Я ще ніколи не бачила такого звитяжного лицаря, як ти!

Потім вона показала йому дорогу до дева. Довго йшли вони чарівними садами, потім покоями, що аж ряхтіли від золота, срібла та коштовного каміння. Нарешті підійшли до кімнати дева. Гидкий, потворний дев хропів так, що від страху можна було вмерти. Та Ахмед не злякався. Він підступив до дева й загнав йому між очі кинджал. Схопився дев і жалібно застогнав. Тут красуня як крикне Ахмедові:

- Вдар його ще раз, удар, бо ми загинемо! Підняв Ахмед кинджал й щосили загнав його в голову дева.

Ніби величезна гора, гепнувся дев додолу й сконав.

- Це ж тепер, мабуть, мій наречений позбавився девових чарів і розум повернувся до нього!

Тут Ахмед згадав і свою дружину. Закортіло йому швидше повернутися додому й розповісти їй свою пригоду. Та красуня порадила Ахмедові, щоб він обійшов увесь сад і повипускав усіх невільників. Так він і зробив, а потім Ахмед і дівчина набрали собі добра та й пішли до колодязя. Тільки ж колодязь тепер став довгою курною дорогою. Багато вони йшли чи ні, а прийшли нарешті до міста, [309] в якому жив колись Ахмед. Разом із дів-чиною-красунею Ахмед побіг до своєї маленької хатинки, але двері їм відчинила незнайома бідна жінка. Вона сказала, що мати з дружиною Ахмеда поставили собі новий гарний будинок, а цю хатину віддали їй. Здивувався Ахмед, але красуня усміхнулася й промовила:

- Не треба дивуватися. Адже ті гранати, що я тобі їх дала, були з яхонту.

Бідна жінка показала їм дорогу до нового будинку. Що вже пораділи дружина та мати Ледачого Ахмеда - кинулися йому на шию й довго цілували. А потім почали розповідати, як жили самі.

Дівчина-красуня з їхніх розповідей дізналася, що вона попала в місто, де жив її наречений. Сім років не бачив його ніхто на вулиці, а це недавно він знову вийшов на люди.

Хутко дали знати падишахові, що наречена його сина та лицар, що звільнив її, прибули до міста. Покликав падишах їх до палацу, йдуть вони, а дружина Ледачого Ахмеда - найменша падишахова донька - тим часом сховалася в кутку.

Падишах та його син побачили дівчину-красуню й заплакали від щастя. Смуток покинув місто. І тоді падишах згадав свою найменшу дочку: «Де вона тепер, чи хоч жива?» І він так зажурився, що й ложка випала в нього з рук. Тоді найменша дочка не втрималася, вибігла й подала батькові ложку.

Вискочив падишах із-за столу й радісно вигукнув:

- Слава аллаху! Я знову знайшов свою дочку!

Коли ж падишах дізнався, що майбутню невістку звільнив зять, Ледачий Ахмед, то спершу неймовірно здивувався, а потім, поміркувавши, [310] вирішив посадити на свій трон такого відважного та щирого зятя.

Багато років правив Ахмед країною та так справно, що вже ніхто не міг сказати на нього «ледачий».

 

 

ЗВІДКИ ВЗЯЛИСЯ МІСЯЦЬ ТА ЗОРІ НА НЕБІ

Філіппінська народна казка

Колись, ще за сивої давнини, небо висіло над землею низько-низько. А на ньому не було ні місяця, ні зірок. Звідки ж вони там узялися? Про це й розповість наша казка.

У маленькій хатині край села жила дівчина Марія з матір'ю. Були вони дуже бідні, проте Марія мала невеличкий золотий гребінець та золоте намисто. Ці оздоби подарувала їй мати, а матері - її мати. Марія тішилась гребінцем і намистом, повсякчас ними бавилася: заколювала волосся гребінцем, на шию вішала намисто, сідала біля струмка і дивилась на своє відображення. Любо було їй милуватися собою.

Якось Марія сиділа біля струмка. Коли це кличе її мати:

- Маріє! Треба б рису натовкти.

- Зараз,- відказує донька, а сама навіть не ворухнеться.

- Маріє, чого ж ти баришся?- знову обзивається мати.- Адже час уже обід варити.

А донька їй у відповідь:

- Та зараз, зараз!

Проте сидить, як і сиділа, й милується своєю вродою.

- Маріє, я тобі загадала рису натовкти! Скільки разів повторювати?- сердито мовила мати, коли їй уже урвався терпець. [311]

Дівчина неохоче підвелася й поволі рушила до ступи. Вона була обурена тим, що мати не дала їй змоги натішитись оздобами. Насипала рису в ступу й заходилася його товкти. Невдовзі вона стомилась і спітніла від роботи. В голові промайнула тривожна думка: «Коли б гребінець та намисто не потьмяніли від поту!»

Вона зняла намисто з шиї, вийняла гребінець із зачіски і все це поклала на небо, що зависло майже над самою головою. Знов заходилася товкти рис, але щомиті позирала на оздоби. - Який же гарний гребінець у мене! А намисто яке чудове!- час від часу вигукувала Марія.- Ось дотовчу рис і знов їх надіну... Отак розмовляючи сама с собою, дівчина гепала товкачем у ступі. їй кортіло якнайшвидше закінчити ненависну роботу і, взявши з неба гребінець та намисто, піти до струмка. З кожним помахом вона піднімала товкача вище й вище, і кінець його раз по раз вдарявся об небо. Та Марія не помічала цього. Вона зазирала лиш у ступу - чи скоро вже той рис стовчеться. Робота йшла швидко, але дівчина не помічала, що від кожного удару товкачем по небу воно підіймалося чимраз вище. Коли ж нарешті Марія це помітила, небо піднялося вже дуже високо. Вона звелася навшпиньки, спробувала дотягнутись до нього, та марно. Схопила товкача - теж не дістала.

А небо підіймалося вище й вище, а разом з ним - і золоті оздоби. Коли ж настав вечір і Марія виглянула у вікно на тепер уже високе небо, то побачила на ньому золотий гребінець місяця, а довкола - розсипані зорі.

«Ще гарніший став тепер мій гребінець,- подумала Марія.- І мої золоті намистини сяють на небі яскравіше, ніж на землі!» [312]

 

 

САНДАЛІЇ-СКОРОХОДИ

Японська народна казка

Давно це було.

Жила собі жінка з трьома синами. Чоловік її вмер, а тому не мала вона грошей, щоб рису купити.

«Нема ради, доведеться дітей позбутися»,- вирішила вона й повела їх у ліс.

- Дітоньки, почекайте мене тут, я куплю вам солодощів і повернуся,- сказала вона й пішла з лісу.

Настав уже вечір, а мати не поверталася.

- Я хочу додому!- заплакав старший брат.

- І я хочу додому!- крізь сльози сказав середульший.

Тільки найменший не зронив і сльози.

- Плач не поможе!- мовив він.- Краще подумаймо, де б нам переночувати.

Він видряпався на дерево, дивиться - вдалині щось світиться.

- Он там чиясь оселя! - вигукнув хлопець. Він зліз із дерева, взяв старшого і середульшого за руки й повів темною дорогою.

Невдовзі хлопці побачили хатину, а в ній біля вогнища - бабусю.

- Бабусю, ми заблукали. Чи не пустите нас переночувати?- запитав найменший брат.

Бабуся злякано стрепенулася.

- Що ви! Тут живе чудовисько бні. Воно скоро повернеться, швидше тікайте!

Брати, почувши ці слова, зблідли й затремтіли. Та куди вони могли податися серед ночі?

- Бабусю, не виганяйте нас! Бо куди ж ми підемо в таку темінь?- ще раз попросив найменший брат. [313]

- Не можна вам тут лишатися! Чудовисько вас поїсть! - тільки і встигла сказати бабуся, бо в цю мить знадвору долинув тупіт.

- Ой лишенько! Що мені з вами робити? Мерщій сюди!

Стара заховала дітей під підлогою, а ляду прикрила циновкою. За хвилину в хижку зайшло чудовисько оні.

- Людським духом пахне!- сказало воно, потягши носом повітря.-Бабо, що за люди в нашій хаті?

І чудовисько занишпорило по кутках. Розгублена бабуся відповіла:

- Оце недавно приходили троє хлопців проситися на ніч, але злякались тебе і повтікали. Мабуть, це їхній дух тут лишився.

Чудовисько аж підскочило - так зраділо.

- Куди вони побігли? Я їх швидко спіймаю і з'їм!

Чудовисько взулось у сандалії-скороходи й вибігло з хати.

Воно мчало стрілою, але хлопців ніде не знаходило.

«Невже я випередило їх? Почекаю, може, незабаром підійдуть»,- вирішило чудовисько й сіло на узбіччі. Від швидкого бігу воно, певно, втомилося, бо відразу заснуло.

Тим часом бабуся випустила хлопців із сховку й сказала:

- Чудовисько взулося у сандалії-скороходи і, мабуть, зараз далеко звідси, тож тікайте куди очі дивляться.

Брати подякували бабусі, вискочили з хати й побігли навмання темною дорогою.

Раптом чують - щось гуркотить, наче грім.

Хлопці зупинилися.

Потім оговтались і підійшли до того місця, звідки чувся дивний звук. Дивляться - розкинувши лапи, на узбіччі спить чудовисько оні.

- Я боюся!.. Я боюся!..- заплакали старший і середульший брати.

- Та цитьте, не плачте! Бо чудовисько прокинеться. Треба тихенько пройти повз нього,- порадив найменший брат і глянув на чудовисько. Воно міцно спало й не збиралося вставати.

Найменший брат помітив, що чудовисько взуте в сандалії-скороходи.

«Ці сандалії стануть нам у пригоді. Треба їх узяти і втекти»,- подумав менший брат і почав стягати сандалії з чудовиська.

Стягнув одну - чудовисько дриґнуло лапою, повернулося на другий бік, пробелькотіло: «Ага, ага, йдуть миші на нічну роботу, ба-ба-ба...»- і знову захропло.

Хлопець узявся до другої сандалії. І цього разу чудовисько перевернулося на другий бік і промимрило: «Ага, ага, вже миші повертаються додому, ба-ба-ба...»

Менший брат схопив обидві сандалії і підійшов до братів, які все ще тремтіли від страху.

- Брате, взувай сандалії!- звелів він старшому, а тоді підсадив середульшого йому на спину, сам виліз на самий верх і звелів: - Сандалії-скороходи, несіть!

І сталося диво - троє хлопців полетіли, мов куля.

Від шуму, який здійнявся, чудовисько пробудилося.

- Ой, мої сандалії вкрали!- закричало воно й кинулось наздоганяти втікачів. Та хіба могло воно змагатися із сандаліями-скоро-ходами? Довелось йому махнути на все лапою і вернутися в хатину.

Бабуся, стурбована долею братів, запитала: [315]

- Ну що, впіймав дітей?

- Та де тамі Коли я спав, вони поцупили мої сандалії-скороходи,- скрушно відповіло чудовисько.

Бабусі відлягло від серця.

Три брати пролетіли на сандаліях-скоро-ходах над лісом і повернулися додому.

Тим часом їхня мати карталася думкою: «Як там мої дітоньки? Що я наробила? Піду й приведу їх назад...»

Як же вона зраділа, коли її сини вернулися живі та здорові! Вона аж заплакала.

Кажуть, після того сини дружно працювали й були матері надійною опорою.

 

 

ТАРО-СИЛАЧ

Японська народна казка

Жили собі колись чоловік і жінка. Та не було в них дітей. А їм так хотілося мати синочка!

От жінка почала ходити в храм і молитися богині милосердя Каннон.

- Богине, благаю тебе, пошли нам дитятко!

Молилася вона сто днів, а на сто перший знайшовся в неї хлопчик.

Ріс він швидко, мов на дріжджах. Батьки тішилися ним, як найдорожчим скарбом.

Та от лихо - хлопець виріс здоровий, але не говорив ні слова.

Батько й мати занепокоїлися.

На превелике щастя, коли хлопцеві минуло п'ятнадцять років, він раптом проголосив:

- Мамо, тату, не журіться, а купіть мені важкенну залізну палицю, бо я вирушаю в подорож.

- Навіщо?

- Вона правитиме мені за ціпок. Здивовані батько й мати перезирнулися. Але

цього дня їхній син уперше заговорив, тож радості їхній не було меж.

Вони зібрали всі свої гроші і попросили коваля викувати залізну палицю на триста кілограмів. Тягти її додому довелося усім селом.

Хлопець глянув на палицю і всміхнувся, а тоді схопив за кінець і вигукнув:

- Е-е-е-х!..

І враз обернувся на велетня.

Приголомшені й водночас зраділі селяни дали йому ім'я Таро-Силач.

Таро-Силач закинув палицю на плече й вирушив у путь.

Іде та йде, коли це бачить - чолов'яга котить здоровенну каменюку.

- Не заважай мені своїм камінням!- і Таро-Силач одним ударом палиці відсунув каменюку на узбіччя.

Незнайомий розгнівався:

- Як ти посмів?! А ти знаєш, що я, Таро-Котикамінь, найсильніший у Японії?

І він замахнувся на Таро-Силача палицею.

Але Таро-Силач випередив його: розмахнувся своєю палицею, і незнайомий полетів, мов куля, в небо.

Таро-Силач глянув угору, почекав трохи, дивиться - Таро-Котикамінь уже на землі.

- Ну що, зрозумів, з ким справу маєш?

- Зрозумів. Будь ласка, візьміть мене на службу!- склавши долоні докупи, благав Таро-Котикамінь.

Таро-Силач зробив його своїм слугою, і вони пішли далі.

Ідуть та йдуть, коли це зустрічають чолов'ягу з червоним храмом на спині. [31"]

- Уступися! Уступися!- гукнув Таро-Силач незнайомому й тицьнув залізною палицею в його ношу. Храм загуркотів й покотився на землю.

Незнайомий чолов'яга аж почервонів зі злості.

- Як ти посмів! А знаєш, що я, Таро-Храмоносець, найсильніший у Японії?- вигукнув він і зчепився з Таро-Силачем.

А той як схопить його за шию, як швиргоне геть від себе!

«Цікаво, куди він полетів?»- подумав Таро-Силач. Аж тут на рисовому полі знялися вгору бризки болота - певно, Таро-Храмо-носець приземлився там.

- Ха-ха-ха!..

Таро-Силач і Таро-Котикамінь від реготу аж за животи схопилися.

А тим часом Таро-Храмоносець вибрався з болота і заблагав:

- Бачу, що ви - найсильніші в Японії. Візьміть мене, будь ласка, на службу!

Таро-Силач зробив його своїм слугою, і вони втрьох пішли далі. Дивляться - край дороги сидить дівчина й гірко плаче.

- Дівчино, що сталося? - питав Таро-Силач.

- Як же мені не плакати, коли в нашому селі страшне чудовисько дівчат викрадає?

- Заспокойся, ми його провчимо!

Разом зі слугами Таро-Силач зайшов у дім дівчини.

Опівночі, завиваючи, як вітер, прикотилося у двір величезне чудовисько.

Перший кинувся до нього Таро-Храмоносець - чудовисько його проковтнуло. Тоді зчепився з ним Таро-Котикамінь - і його не стало. [318]

- Ну що ж, тепер ти матимеш справу зі мною!

Таро-Силач розмахнувся палицею і садонув чудовисько в живіт.

- О-о-ой!..- простогнало воно, виплюнуло двох велетнів і сконало.

- Дякуємо, дякуємо!.. Ви нас урятували!.. Батько й мати дівчини на радощах аж плакали.

А три велетні добряче наїлися та й пішли

далі.

 

 

ПРО АЛАДДІНА І ПРО ЧАРІВНУ ЛАМПУ

Арабська народна казка

Розповідають, нібито в одному з міст Сходу жив собі бідний кравець і мав він сина, якого звали Аладдін. Син цей змалку ледарював, тож коли йому минуло десять років, батько вирішив навчити його якогось ремесла. А що був він дуже убогий і не міг віддати сина в науку до майстра й платити йому, то взяв хлопця до себе в крамничку й став навчати кравецької справи. Однак Аладдін уродився шалапутом і звик цілісінькими днями вештатися з такими ж ледачими, як сам, хлопцями; він не міг всидіти в крамничці, а тільки того й чекав щоб батько подався до якогось замовника,- і тоді кидав крамничку й біг гратися з пустунами-приятелями.

Ніхто не міг присилувати Аладдіна слухатися батька, сидіти в крамничці й навчатися ремесла. Батько і вмовляв його, і сварив, та все було марно. І він занедужав з горя й незабаром помер. А синові хоч би що - байдикував, як раніше.

Дружина продала все, що залишилося після чоловіка, і стала прясти на продаж прядиво з бавовни, аби прогодувати себе й свого непутящого сина Аладдіна.

А той Аладдін після батькової смерті зовсім 320

розперезався. З ранку й до пізнього вечора він десь тинявся, а додому приходив тільки попоїсти.

Бідолашна мати не знала спочинку ні вдень, ні вночі - пряла та пряла, і з того вони жили.

Час минав, Аладдінові вже зрівнялося п'ятнадцять років, але він і не думав братися за розум.

Одного разу, коли він, як завжди, бавився на вулиці з хлопчаками, до них підійшов незнайомий. Це був чаклун родом з Магрібу 10, який вивчив усі науки, добре знав астрономію, а ще краще - астрологію .

Коли він побачив Аладдіна, то мовив сам до себе: «Оцей хлопчина мені й потрібен! Це ж задля нього я покинув свою країну!»

Підкликав чаклун-магрібинець до себе одного з Аладдінових приятелів і почав розпитувати, чий він син, як звати його батька, а коли дізнався про все, підійшов до Аладдіна, відвів його вбік і спитав:

- Скажи, хлопчику, це ти Аладдін, син кравця?

- Авжеж, шановний прочанине,- відповів Аладдін.- Та батько мій давно вже помер.

Магрібинець, почувши це, гірко заплакав, міцно обійняв Аладдіна й почав цілувати, а хлопець дуже з цього здивувався й спитав:

- Чого ти плачеш і звідкіля знаєш мого батька?

І тоді магрібинець відповів тихим і сумним голосом:

Арабські країни на півночі Африки - Алжір, Марокко, Туніс, Лівія, Єгипет, які колись об'єднувалися спільною назвою - Магріб.

Астрологія - антинаукове вчення, за яким на основі розташування небесних тіл нібито можна передбачити майбутнє окремих осіб і людства. [321]

- О хлопче, плачу я тому, що твій батько рідний мій брат! Я знемігся, повертаючись з далеких країв, але радів душею, сподіваючись побачити його! А ти сказав, що він помер! Отож я й плачу, а ще я тужу над своїм безталанням - адже мій любий брат помер, не дочекавшись мене! І коли я побачив тебе, Аладдіне, то, присягаюсь аллахом, упізнав, хоч твій батько, а мій брат іще не був одружений, коли ми з ним розлучились. О, хай би я помер замість нього! Та не до снаги нам змагатися з долею. Від того, що судилося, не втечеш. Але ти, синку, заміниш мені брата, бо ти - його син, і я втішатимусь тобою: адже той, хто лишив такого гарного сина, не помер!..

Магрібинець вийняв з кишені десять динарів, простяг їх Аладдінові й мовив:

- Де ж ти мешкаєш, синку, де твоя мати, дружина мого брата?

І Аладдін узяв магрібинця за руку, провів його до свого дому, і там магрібинець сказав:

- Візьми ці гроші, синку, віддай матері, привітай її від мене й скажи, що дядько повернувся з далеких мандрів. А я завтра прийду до вас, щоб побачитися з твоєю матір'ю, подивитись на дім, в якому жив мій брат, і помолитися на його могилі.

Магрібинець поцілував Аладдіна й пішов, а хлопець, радий та веселий, побіг додому. Вскочивши в кімнату, він вигукнув:

- Мамо, я приніс радісну звістку: мій дядько, батьків брат, повернувся з далеких країв і передав вам вітання!

- Ти, синку, глузуєш із мене! - відповіла мати.- Звідки візьметься в тебе дядько? Адже в твого батька не було ніяких родичів!

- Як же не було, коли я щойно бачив свого дядька!- вигукнув Аладдін.- Він обіймав [322] і цілував мене, а сам гірко плакав! Він упізнав мене, і йому відома вся наша сім'я! Якщо ж ти не віриш, то дивись: ось десять динарів! Дядько подарував їх мені й сказав, щоб я віддав тобі. А завтра він сам прийде привітати тебе.

- Сину,- мовила мати,- в тебе справді був колись дядько, але він давно помер, а інших батькових родичів я не знаю.

Чаклун-магрібинець устав рано-вранці, одягнувся й пішов на ту саму вулицю. Аладдін, як і завжди, бавився з хлопцями. Магрібинець пригорнув і поцілував його, а потім вийняв з гамана два динари й мовив:

- Візьми це, синку, віддай матері! І скажи, що дядько хоче прийти до вас сьогодні повечеряти. Отож хай мати приготує смачну вечерю. Але перш ніж ми з тобою розпрощаємось, покажи мені ще раз ваш дім, щоб я ввечері втрапив.

- Слухаюсь!- відповів Аладдін і повів магрібинця до свого дому. А тоді магрібинець подався у своїх справах, а хлопець побіг до матері, віддав їй два динари й сказав:

- Мій дядько хоче сьогодні повечеряти в нас.

Аладдінова мати пішла на базар, купила всього, що треба, і, повернувшись додому, заходилася готувати вечерю, позичивши в сусідів посуд.

- Синку, вечеря готова,- мовила вона, коли все зварилось.- Може, твій дядько не знав до нас дороги, то піди й зустрінь його!

- Слухаю і корюся!- відповідав Аладдін.

Аж тут у ворота постукали. Аладдін відчинив і побачив магрібинця, а поряд із ним - раба. Раб тримав глечика з солодким напоєм і кошик з фруктами та солодощами. [323]

Аладдін узяв усе це в раба, і той пішов геть, а хлопець повів магрібинця в дім, і коли вони увійшли до кімнати, магрібинець заплакав, привітався з матір'ю і спитав у .неї, де звичайно сидів його брат. Мати показала, й магрібинець почав цілувати там землю, вигукуючи:

- О горе мені, о сумна моя доля! О любий брате, як мені тяжко без тебе!

І він доти плакав та побивався, б'ючи себе долонями по обличчю, доки Аладдінова мати злякалась, що він ізсунеться з глузду. Вона підійшла до магрібинця, взяла його за руку і, підвівши з землі, сказала:

- Не сумуй так, о брате мого чоловіка! Не катуйсь!

- Не дивуйся, невістко, що ти не знаєш мене і не бачила ні разу, коли чоловік твій був живий,- мовив магрібинець.- Адже я покинув це місто й розпрощався з братом сорок років тому! За цей час я обійшов схід і захід і всі міста Магрібу, і побував у Каїрі, і жив у сяючій Медіні. Звідти я вирушив у країни невірних і пробув там аж чотирнадцять років, а потім, одного дня, о невістко, я згадав свого брата, своє місто й рідну землю, і збудилося в мені палке бажання побачити брата. І я втратив спокій, повсякчас плакав та тужив і врешті сказав собі: «О чоловіче, годі тобі жити на чужині! Ти маєш одного-єдиного брата, тож піди й подивися на нього. Ніхто не знав, що готує людині доля і які можуть бути її удари. Горе, якщо ти помреш, не побачивши востаннє брата! Адже в тебе є і гроші, й добро, а брат твій, може, живе у злиднях. Вертайся додому, піди до нього, а коли побачиш, що він бідакує, допоможи йому!»

Наступного ранку я швидко зібрався, сів на [324] свого прудконогого коня й вирушив у путь. По дорозі я зазнав чимало небезпечних і страшних пригод, проте доля була до мене ласкава, і я щасливо дістався до вашого міста. І коли я побачив на вулиці твого сина Аладдіна, який бавився з хлопчаками, я впізнав його, і серце моє розкрилося для нього - адже це моя рідна кров! Та Аладдін розповів мені, що мій любий брат помер, і, почувши це, я тяжко зажурився, і мене охопила безмежна туга. Та я втішаюсь Аладдіном і сподіваюся, що він замінить мені брата, а хто лишив собі заміну, той не помер!

Магрібинець побачив, що Аладдінова мати заплакала від його слів, і звернувся до хлопця таким самим солодким та улесливим тоном:

- О синку мій, якого ж ремесла ти навчився? Чи знаєш ти якесь діло, що могло б прогодувати тебе і твою матір?

Аладдін, знітившись, втупився у долівку, а мати відповіла:

- Звідки ж у нього візьметься те ремесло? Немає ніякісінького! Цілими днями він ледарює й вештається з хлопцями-баламутами. Батько його так цим журився, що заслаб і помер. От і мушу я день при дні прясти прядиво, щоб заробити на прожиток! Уже в мене й сили немає годувати такого здорового лобура!

Тоді магрібинець мовив до Аладдіна:

- Не годиться ледарювати, небоже. Ти син порядних та роботящих людей і вже не малий хлопчик, а юнак. Хіба тобі не соромно, що мати чорно працює, аби прогодувати тебе, а ти байдикуєш? Ти конче мусиш навчитися ремесла й заробляти на хліб і собі, й матері! У вашому місті багато всяких майстрів. Вибирай, яке ремесло тобі до душі, і я віддам тебе в навчання. Може, кравецька справа тобі не подобаеться? [325]

Тоді скажи, що тобі до серця, і я допоможу, чим зможу.

Та Аладдін мовчав, як води в рот набравши, і магрібинець збагнув, що хлопець не бажав вчитися жодного ремесла, бо звик байдикувати.

- Що ж, небоже,- мовив магрібинець,- коли ти не хочеш вчитися ремесла, я приставлю тебе торгувати в крамниці тканин - дуже гарних і дорогих. Ти бачитимеш багатьох людей, торгуватимеш і врешті станеш купцем, якого всі знатимуть у місті.

Почувши ці слова, Аладдін дуже зрадів: адже він був певен, що купці завжди ходять у чистому й красивому вбранні, що всі вони - шановані й багаті люди. Він аж засміявся від радості й закивав головою, і магрібинець зрозумів, що хлопцеві кортить стати купцем. - Гаразд, небоже,- сказав він.- Завтра ми підемо з тобою на базар, я куплю тобі гарне вбрання, а потім напитаю в купців крамницю й привезу туди багато дорогого краму, і ти будеш ним торгувати.

І коли Аладдінова мати почула це (а вона все ще мала сумніви щодо магрібинця), то нарешті повірила, що цей незнайомець - справді брат її чоловіка, бо хіба чужий робив би таке добро її синові?! І вона почала напучувати Аладдіна, щоб той у всьому слухався свого дядька й ніколи не йшов проти нього, бо ж дядько - це все одно, що батько. А потім мати подала вечерю, і всі сіли до столу, а коли наїлися, помили руки й стали гомоніти про всілякі торговельні справи.

Опівночі магрібинець підвівся й пішов додому, пообіцявши прийти вранці й повести Аладдіна на базар. Хлопець не спав усю ніч від радості й хвилювання. [326]

Рано-вранці магрібинець постукав у ворота, і Аладдінова мати відчинила йому, проте гість не схотів заходити, а погукав Аладдіна. Хлопець швиденько вбрався, вибіг до магрібинця і, поцілувавши йому руку, побажав доброго ранку. А гість узяв його за руку й повів на базар. Там зайшов до крамниці одного заможного купця і спитав, чи в в нього гарне вбрання, і купець приніс цілий оберемок. І все вбрання було розкішне й таке яскраве, що аж очі сліпило.

- О сину мого брата,- мовив магрібинець,- вибирай, що тобі до вподоби!

Аладдін дуже зрадів, почувши, що дядько дозволяв йому самому вибирати, й показав на те, що йому найбільше прийшлося до вподоби, і магрібинець заплатив за те вбрання гроші. Потім вони подалися в лазню, помилися, напахтились, напилися солодких напоїв, і щасливий Аладдін убрався в свої нові шати. Він підійшов до магрібинця, поцілував йому руку й сказав:

- Спасибі, любий дядьку! Хай буде життя (твоє довге, безтурботне й безхмарне.

Вони вийшли з лазні, і магрібинець знову повів Аладдіна на базар і ходив із ним від крамниці до крамниці, показуючи, як люди купують та продають.

- Придивляйся добре до того, як торгують купці!- говорив він.- Адже ти повинен добре знатися на товарах!

Потім він повів Аладдіна містом, показуючи мечеті, заїзди, харчівні, після чого вони зайшли до одного знаменитого кухаря, і той подав їм розкішний обід у срібному посуді. По обіді магрібинець показав Аладдінові місця для прогулянок і розваг, а також царський палац, а тоді пішов з ним на заїжджий двір для [327] чужоземців, у якому оселився. Він запросив у гості купців, які жили поряд, поставив перед ними столик із щедрим частуванням і сказав про Аладдіна, що це його небіж.

Коли всі попоїли, попили і вдовольнилися, магрібинець узяв Аладдіна за руку й повів його додому.

Побачивши сина в нових розкішних шатах, мати невимовно зраділа.

- О, в мене від щастя аж голова паморочиться!- вигукнула вона.- Думки мої розбіглися, і я не знаходжу слів подяки за твою ласку і за добро, яке ти зробив моєму синові!

- О жінко мого брата,- відповів магрібинець,- ніякого добра я не зробив. Адже Аладдін -мій небіж, а це все одно, що син, і я повинен турбуватися ним, як батько.

- Хай доля впродовж усього твого життя вщедрятиме тебе! - вигукнула мати.- А'мій син в усьому коритиметься тобі й ніколи словечка не скаже супроти!

- 0 невістко, не думай про це,- відповів магрібинець.- Аладдін - розумний юнак, я сподіваюсь, що ти будеш задоволена ним, і якщо доля схоче, він стане найбільшим купцем у місті. На жаль, завтра п'ятниця (12), і я не зможу купити для нього крамницю, бо купці після молитви підуть на прогулянку, але вже в суботу Аладдін матиме свою крамницю. А завтра ми теж підемо погуляти за місто. Мабуть, він іще не бував там. До того ж, я хочу, щоб він познайомився з купцями, а купці познайомилися з ним.

(12) П'ятниця - день відпочинку, святий день у мусульман.

На цьому магрібинець попрощався й повернувся до заїжджого двору, а вранці прийшов знову й постукав у ворота. Аладдін усю [328] ніч не спав. Як тільки защебетали пташки й зійшло сонце, він схопився з ліжка, одягнув своє нове вбрання і сів, чекаючи дядька. Коли почувся стукіт, хлопець миттю відімкнув ворота й побачив магрібинця.

- Сьогодні, небоже, я покажу тобі таке, чого ти ніколи ще не бачив,- сказав той.

Вони проминули місто й вийшли на околицю. Магрібинець показував Аладдінові сади, палаци й замки, і щоразу, як вони підходили до якогось саду, палацу або замку, він спинявся й питав:

- Чи подобається тобі цей сад? Якщо хочеш, я куплю його для тебе. А може, тобі подобається цей палац?

Аладдін, чуючи ці слова, ладен був танцювати від радості.

Отак вони йшли, поки втомились, а тоді вступили в один прекрасний сад, від самого вигляду якого яснішало в очах і легшало в грудях. Біля ставка з прозорою водою вони сіли відпочити і подивитись, як водограї поливають квіти свіжими струменями, що ллються із пащ мідних левів. Серце Аладдіна співало.

Магрібинець зняв із пояса мішок із їжею й мовив:

- Небоже, ти, мабуть, голодний? Час нам підкріпитися!

І вони попоїли, а тоді магрібинець сказав:-

- Якщо ти відпочив, то погуляймо ще трохи! Роздивимося ці місця краще.

І вони знову гуляли в «адах, поки обійшли їх усі, і Аладдін дуже стомився - адже він ніколи ще не ходив за місто.

Потім вони підійшли до якоїсь високої гори.

- Куди ми йдемо, дядьку? - спитав Аладдін.- Вже й сади позаду, вже ми й до гори Цієї дісталися, і ноги піді мною вгинаються - [329] так я наморився. Краще повернімось у місто!

- О небоже! Ця дорога веде до ще кращих садів,- відповів магрібинець.- Ходімо, я покажу тобі сад, якого не бачив жоден цар на землі! Зберися на силах - адже ти не дівчисько, а мужній юнак!

І магрібинець почав улещувати Аладдіна й розважати його і, йдучи поряд із ним, розповідав цікаві бувальщини та небилицці нарешті вони добулися до того самого місця, до якого хотів привести хлопця цей магрібин-ський чаклун і задля якого він прибився сюди із далеких країв.

- Ну, любий небоже, сядь і відпочинь тут,- мовив магрібинець.- Оце і є те місце, куди ми прямували, і я покажу тобі такі дива, якими ніхто ще не милувався. Як відпочинеш, назбирай трохи хмизу, сухого коріння, гілок та іншого палива. Я хотів би розкласти багаття й показати тобі щось таке, чого ще ніхто ніколи не бачив.

Аладдінові закортіло побачити те, чого ще ніхто ніколи не бачив, і він забув про втому й заходився збирати хмиз, аж поки магрібинець мовив: «Годі!» Чаклун звівся на ноги, витяг із-за пазухи кресало й запалив просякнуту сіркою тріску, від неї припалив свічку, яку теж витяг із-за пазухи, і, коли Аладдін присунув купку хмизу, підпалив її. Зачекавши, коли полум'я пригасне, він знову сягнув рукою за пазуху, витяг маленьку коробочку, дістав із неї пучку якогось порошку й кинув його у вогонь. У небо знялися стовпи диму, а магрібинець почав промовляти якісь заклинання.

І враз усе навкруги потемніло, загуркотів грім, земля задвигтіла й розчахнулась.

Серце в Аладдіна закалатало, і він хотів чкурнути, куди дивляться очі. [330]

Магрібинець, побачивши, що хлопець намірився тікати, страшенно розлютився, бо зірки йому вже давно показали, що без цього хлопця, якого звати Аладдін, він не здійснить свого задуму: адже він прагнув здобути скарб, який міг відкритися лише за допомогою Аладдіна. І він підвів руку й дав Аладдінові такого сильного ляпаса, що хлопець впав на землю.

Прийшовши до тями, він спитав:

- Дядечку, що я зробив тобі лихого, чим заслужив таку кару?

- О синку, я ж хочу, щоб ти став хоробрим мужем!- відповів лукавий чаклун.- Не переч мені, адже я тепер тобі за батька! Незабаром забудеш усі свої турботи, бо побачиш дивовижні речі!

Аж тут земля розчахнулась, у розколині з'явилася мармурова плита, в якій блищало мідне кільце.

І магрібинець сказав Аладдінові:

- Коли ти зробиш так, як я скажу, то станеш багатішим за всіх царів світу! Отут заховано величезний скарб, який заповідано тобі,- а ти хотів накивати п'ятами! Я чарами примусив землю відкрити свої глибини. Бачиш оцю плиту з мідним кільцем? Скарб лежить під нею. Візьмися рукою за кільце, трохи підніми його - і мармурова плита зсунеться. Ніхто, крім тебе, не може зрушити її, синку, і ніхто, крім тебе, не смів ввійти в цю скарбницю, тому що скарб охороняється твоїм іменем! Але ти повинен у всьому слухатись мене! Все це я роблю задля твого добра, бо тут лежать найбільші у світі багатства. Всі царі землі не здобули навіть малої частинки їх, І всі ці багатства - твої і мої!

Почувши ці слова, Аладдін забув про біль і втому. [331]

- О дядечку,- мовив він,- скажи, чого ти хочеш? Я коритимусь твоїм наказам і ні в чому не буду тобі перечити.

І магрібинець відповів:

- У мене немає спадкоємців, крім тебе, і я хочу, щоб ти був щасливий. Ти - мій єдиний спадкоємець і наступник!

Він підійшов до Аладдіна, поцілував його в чоло й додав:

- Для кого ж я труждаюсь, як не для тебе? Тож підійди до плити й візьмись за кільце.

- О дядечку,- мовив Аладдін,- але ж плита ця важка, і я сам не подужаю її підняти - адже я ще малий. Допоможи мені, прошу!

- Ні, мені заборонено до неї торкатися!- відповів чаклун.- Візьмись рукою за кільце, і плита відразу підніметься. І коли ти візьмешся за кільце, назви своє ім'я, ім'я твого батька й діда, а також ім'я твоєї матері та її батька.

Аладдін ступив уперед і зробив усе так, як сказав магрібинець: потягнув за кільце, назвав своє ім'я, ім'я батька й матері, імена батькового і материного дідів,- і плита піднялася. Аладдін відсунув її набік, і перед ним відкрилося підземелля з дванадцятьма східцями.

- Аладдіне,- сказав чаклун,- слухай мене уважно й зроби все точнісінько так, як я тобі загадаю! Спустись у це підземелля! Внизу ти побачиш здоровенний льох, поділений на чотири кімнати. В трьох із них ти знайдеш чотири глеки з червінцями, сріблом та золотими зливками. Не підходь до них близько, не торкайся їх. Іди вперед, аж поки дійдеш до останньої, четвертої кімнати. Минаючи кожну кімнату, ти побачиш, що всі вони завбільшки з будинок. У четвертій кімнаті теж стоять глеки з червінцями, сріблом, золотими зливками [332] й самоцвітами. Не підходь до них і навіть краєчком одежі їх не торкнися. Не торкайся і стін - а то загинеш! І не затримуйся на східцях - бодай на жодному! Якщо ж ти мене ослухаєшся, то злі чари обернуть тебе на чорний камінь...

Коли ти минеш останню кімнату, побачиш двері. Поклади на них руку і знову назви своє ім'я та ім'я твого батька, як ти оце назвав їх над плитою,- і двері відразу відчиняться. Через ті двері ти пройдеш у прекрасний сад; гілки дерев там угинатимуться від плодів. Проминувши сад, вийди на дорогу, яку побачиш перед собою, відміряй рівно п'ятдесят кроків - і перед тобою відкриється склепіння, до якого ведуть тридцять східців, а над ним горітиме лампа. Сміливо піднімись тими східцями, візьми лампу, погаси її і вилий з неї олію, а тоді поклади лампу за пазуху, не боячись, що олія забруднить твоє вбрання. Коли ж будеш вертатися, зривай із дерев ті плоди, які тобі сподобаються. Все, що є в саду і в скарбниці, стане твоїм, якщо лампа потрапить до твоїх рук!

Магрібинець зняв із пальця перстень, надів його на палець Аладдінові й мовив:

- О сину, цей перстень вибавить тебе від будь-якої біди за умови: ти запам'ятав усе, що я сказав тобі. Тож уставай і спускайся вниз. Наберися відваги й не бійсь нічого - адже ти вже не хлопчисько, а муж, і серце в тебе повинне бути безстрашним, а душа - міцною, як криця! Якщо зробиш усе так, як я сказав, то незабаром станеш найбагатшим з усіх людей на світі!

І тоді Аладдін скочив на ноги, спустився в підземелля й справді побачив там льох, поділений на чотири кімнати, і в кожній стояло [333] по чотири глеки, повні золота, срібла та інших коштовностей.

Підібрав Аладдін поли халата й пройшов увесь льох, пильнуючи, щоб не торкнутися ні його стін, ані всього іншого, що там було, і за хвилину опинився в саду. Проминув сад, дістався до склепіння й побачив, що там справді висить лампа. Зійшов він східцями вгору, взяв ту лампу, вилив з неї олію й поклав лампу собі за пазуху. Після цього він знову спустився в сад і почав роздивлятись дерева та птахів.

Мов зачарований, походжав Аладдін поміж дерев, гілля яких звисало до землі, і було те гілля рясно всипане самоцвітами, які мінилися різними барвами - білою, зеленою, жовтою, червоною, фіолетовою - і блищали яскравіше за сонце, і кожний самоцвіт був такий великий та гарний, що годі було й знайти слова, аби його змалювати. В наймогутнішого та найбагатшого царя не знайшлося б жодного самоцвіту, який дорівнював би найменшому самоцвітові в чарівному саду!

Стояв Аладдін посеред того саду й милувався дивовижними деревами, бо ніколи не бачив, щоб на деревах замість плодів росли коштовні самоцвіти - смарагди, яхонти, топази, перли та діаманти, які баламутять людям розум і відбирають у них тяму. Він не знав ціни самоцвітам, не знав, як їх продають та купують - адже він був син бідного кравця. І він подумав, що добре було б нарвати дивовижних плодів: був певен, що це справжні плоди і їх можна їсти.

Зірвавши кілька самоцвітів і побачивши, що вони тверді, сухі, а їсти їх не можна, Аладдін вирішив, що це - кольорові скельця.

Він набрав багато різнобарвних самоцвітів, насипав їх собі за пазуху, у кишені, а потім [334] зняв із себе пояс, набрав туди самоцвітів і знову підперезався, думаючи:

«Якби-то прикрасити наш дім цими скельцями й погратися ними з хлопцями на вулиці! »

Після цього Аладдін поквапився назад, боячись свого дядька-магрібинця. Він навіть не глянув на глеки із золотом, дійшов до східців і почав підніматися ними. Нарешті він майже дістався нагору, і йому лишалося зійти на останній східець, вищий за всі інші, та Аладдін ніяк не міг вилізти на нього, бо набрав занадто багато коштовних самоцвітів.

І тоді він сказав магрібинцеві:

- Дядечку, подай мені руку й допоможи вилізти нагору!

Та магрібинець відповів:

- Дай мені спершу лампу, щоб тобі було легше, синку. Мабуть, вона тобі заважає.

- Мені вона зовсім не заважає!- мовив Аладдін.- Допоможи мені тільки піднятися на цей східець! Як вилізу, відразу віддам тобі лампу.

Магрібинець розсердився й почав наполягати, щоб Аладдін оддав лампу, а тоді вже виходив із підземелля. Та Аладдін поклав лампу собі за пазуху ще раніше, як насипав туди самоцвітів, тож не міг її тепер витягти. Крім того, йому стало цікаво, чому це магрібинець не подає йому руки.

- О дядечку! Допоможи мені вибратися звідси, а тоді бери ту лампу,- знову став він благати.

Магрібинець дуже розгнівався й зажадав, щоб хлопець спершу віддав лампу, та Аладдін не міг цього зробити, бо вона була присипана самоцвітами. І магрібинець розлютився й почав чаклувати, зашепотів якісь слова і кинув у [335] полум'я жменю чарівного порошку. Земля тоді задвигтіла, мармурова плита знову насунулась на вхід до підземелля, і Аладдін залишився сам.

Магрібинець - адже він умів читати по зірках - дізнався, що в далекій країні зберігається величезний зачарований скарб, а серед того скарбу - лампа, і хто здобуде її, той стане бага-тішим за всіх царів на світі. Повороживши на піску, магрібинець довідався ще й про те, що скарб цей може здобути лише хлопець на ймення Аладдін, який походить із бідного роду. Вдруге розсипавши пісок, магрібинець узнав, який той Аладдін на вигляд.

Тоді він хутко зібрався, вирушив у путь і згодом прибув до міста, в якому жив Аладдін, і назвався його дядьком. Хитрощами й обманом домігся він того, що Аладдін зайшов у підземелля. Магрібинець уже святкував перемогу - та Аладдін не дав лампи! І тоді чаклун вирішив убити Аладдіна. Він затулив плитою вхід до підземелля, певний, що хлопець загине, і вирушив додому.

Коли Аладдін побачив, що вхід до підземелля затулено, він відчайдушно закричав:

- Дядечку, дядечку!

Відповіді не було. Аладдін гукнув знову й знову не почув дядькового голосу. І він здогадався, що прибулець обманув його: він йому зовсім не дядько. Аладдін гірко заплакав-заридав, голова у нього запаморочилась, і він сів на сходи, чекаючи смерті.

Згадаймо тепер, що магрібинець, виряджаючи Аладдіна в підземелля, надів йому на палець персня, сказавши: «Цей перстень вибавить тебе з будь-якої біди!» І коли Аладдін, журячись, плачучи й заламуючи в розпачі руки, ненароком зачепив того персня, перед [336] ним став велетень-джин - один із рабів пророка нашого Сулеймана - і вигукнув:

- Твій слуга перед тобою! Проси в мене, чого хочеш, бо я - покірний раб того, в чиїх руках цей перстень!

Аладдін затремтів від страху, побачивши джина, та коли він почув, як приязно той обізвався до нього й сказав: «Проси в мене, чого хочеш!» - то заспокоївся й пригадав слова магрібинця: «Цей перстень вибавить тебе з будь-якої біди».

Аладдін сказав джинові:

- О слуго персня, я хочу, щоб ти вивів мене на землю!

Не встиг іще Аладдін скінчити своєї мови, як земля задвигтіла й розчахнулася, і він побачив себе біля входу в підземелля.

І Аладдін, зрадівши із того, що він знову на землі й сонячні промені пестять йому обличчя, заплющив засліплені очі. А коли розплющив їх, то побачив, що земля навколо рівна, і немає на ній сліду того, що вона розкривалась. Аладдін роззирнувся навсебіч, побачив сади й упізнав дорогу, якою прийшов сюди.

І хлопець, щасливий з того, що врятувався, подавсь до міста. А вступивши в свій дім, упав на долівку, непритомний від голоду й спраги.

Мати кинулась приводити сина до тями і, принісши від сусідів трохи трояндової води, покропила йому обличчя. Від тієї хвилини, як бідна вдова попрощалася з Аладдіном, вона не переставала плакати, а коли хлопець, повернувшись, упав непритомний, вона мало не спричинилася. І вона кропила Аладдінові лице трояндовою водою й давала нюхати зілля, азк поки він отямився й мовив: [337]

- Дай мені чогось попоїсти, матусю, бо я два дні не мав і рісочки в роті!

Мати поставила перед ним їжу, сказавши:

- їж, синочку, а потім розповіси, де ти був і що з тобою приключилось.

І Аладдін сів до столу, а коли вдовольнився й відпочив, глянув на матір і сказав:

- О матінко, лежить на тобі велика провина! Адже ти віддала мене проклятущому чаклуну, який хотів звести мене зі світу! Я власними очимами бачив смерть, яку він насилав на мене! А ми ж думали, що він справді мій дядько! Аби ти знала, який це злий та жорстокий чаклун!

І Аладдін розповів матері все, що з ним трапилося відтоді, як розлучився з нею, й до того, як джин виніс його з підземелля.

І коли мати почула синову розповідь і дізналась, як повівся з ним магрібинець, то мовила:

- Синку, в ту мить, як я побачила магрібин-ця, серце мов відчуло щось лихе. В нього на обличчі написано, що він дурисвіт і чаклун, який губить людей своїми чарами! І я злякалась за тебе.

Аладдін дві ночі не спав, тож був дуже млявий і єдиний. І він міцно заснув, а прокинувся аж наступного дня, коли сонце звернуло вже на полудень. Він попросив їсти, бо дуже зголоднів, але мати сказала:

- Гай-гай, синку, в мене немає нічого, бо все, що було, ти з'їв учора. Зараз піду на базар, продам прядиво й куплю на вторговані гроші їжі..

- Хай твоє прядиво лишається вдома, матінко,- відповів Аладдін.- Дай мені лампу, яку я приніс із собою. Віднесу я її на базар. За неї, мабуть, заплатять більше, ніж за прядиво. [338]

Мати принесла лампу, але побачила, що вона брудна, і сказала:

- О синку, хіба ж ти продаси таку бруднющу лампу? її треба почистити. Зараз я візьмуся до цього. А тоді вже понесеш продавати.

І вона взяла жменю піску й почала терти ним лампу. Аж раптом перед нею став велетень-джин, страшний та грізний на вигляд, і промовив:

- Твій раб до твоїх послуг! Кажи, чого бажаєш! І я, і всі раби цієї лампи коримось тому, хто володіє нею.

Коли Аладдінова мати побачила джина, її охопив жах, і язик у неї занімів, бо вона зроду не бачила таких велетнів, і вона впала на землю непритомна. Аладдін підскочив до матері, взяв з її рук лампу і сказав джинові:

- Я голодний! Принеси мені попоїсти, і хай ця їжа буде краща за все, що я їв досі!

Джин цю ж мить пропав з очей, а коли незабаром з'явився знову, то приніс столик із щирого срібла, а на тому столику стояло дванадцять тарілок з різними наїдками, два срібні келихи, два глеки з вином і хліб, біліший від снігу.

Джин поставив усе це перед Аладдіном і зник, а хлопець підвів матір, побризкав їй обличчя трояндовою водою і, коли вона прийшла до тями, сказав:

- О матінко, частуйся!

Побачивши перед собою срібний столик, бідна вдова здивувалась й спитала:

- Хто ж це прислав нам такі щедрі дарунки, сину? Видно, це цар дізнався про наші злидні й шле нам свій обід!

- Матінко, не час зараз гадки гадати,- відповів Аладдін.- Краще попоїмо, бо ми дуже голодні. [339]

Тоді мати підійшла і сіла біля столика, і вони разом їли й пили, поки вдовольнились, і мати чудувалася, дивлячись на розкішні страви.

Коли вони помили після обіду руки, мати мовила:

- О синку, розкажи, куди дівся той джин після того, як я впала непритомна! Слава аллахові, що ми попоїли і ти вже не голодний!

І Аладдін розповів про все, і мати, вражена та приголомшена, сказала:

- О синку, то джини справді з'являються перед людьми?! Я ніколи їх не бачила! Мабуть, це той самий джин, який вивів тебе з підземелля, коли клятий магрібинець замкнув тебе там.

- Ні,- відповів Аладдін,- це не той джин, який вивів мене на землю. Цей джин іншої породи, бо той слугує персню, а цей - лампі, яку ти, чистячи, потерла.

Вислухавши його, мати мовила:

- Отже, той, кого я бачила,- раб лампи? Який же він гидкий та потворний! Я так перелякалась, що мало не померла! Благаю тебе, викинь геть і цю лампу, і перстень! Жах мене бере, синку, коли я дивлюся на цих джинів!

- Матінко,- відповів Аладдін,-твої слова для мене - наказ, але ні викупити, ні продати лампу та перстень ми не можемо! Ти тільки глянь, як допоміг нам раб лампи: ми помирали з голоду, а він приніс нам розкішний обід. Пригадай: коли клятий магрібинець опускав мене у підземелля, він наказав принести саму лише лампу - знав, яка від неї велика користь. Тож ми повинні берегти цю лампу й нікому її не показувати, бо вона дасть нам і хліб, і багатство. І персня я теж не можу позбутися, [340] бо якби не він, ти б не побачила мене живим, матінко! Ні, я його не викину! Хтозна, які ще пригоди чигають на мене... Я не зніму його з пальця! А лампу сховаю кудись подалі, щоб вона не трапляла тобі на очі.

Вислухавши Аладдіна, мати сказала:

- Розумні твої слова, синку. Роби, як сам схочеш. Але я не торкнуся ні цього персня, ні лампи, бо не хочу більше бачити страшних джинів.

Наступного дня Аладдін і мати доїли те, що зосталося від принесеного джином обіду, і в них не лишилося ніякої їжі. Тоді Аладдін узяв одну з тарілок, що їх приніс джин, і пішов з нею на базар, але по дорозі зустрів лихого та жадібного гендляра-чужоземця. Аладдін дав йому тарілку, і гендляр одвів хлопця вбік, щоб ніхто їх не бачив, роздивився тарілку й побачив, що вона - із щирого срібла. Проте він не знав, чи знається Аладдін на таких речах, і спитав:

- Скажи, хлопче, скільки ти хочеш за цю тарілку?

І Аладдін відповів:

- Тобі краще знати, скільки вона коштує.

Старий гендляр розгубився, не знаючи, скільки дати, бо хоч Аладдін і був молодий, проте відповів, як бувалий купець. Запропонувати невеликі гроші? А що, як Аладдін знає справжню ціну тарілки? Чи, може, він не знає, скільки коштує тарілка?..

Нарешті гендляр витяг з кишені один динар і дав Аладдінові, а хлопець затиснув його в руці та й побіг геть, і тоді гендляр зрозумів, Що він не знав вартості срібної тарілки. І старому скупієві стало шкода динара, хоч тарілка коштувала у сто разів дорожче.

Аладдін, не довго думаючи, подався до пекаря, розміняв у нього динар і купив хліба, [341] після чого пішов додому, віддав матері решту грошей і мовив:

- Піди, мамо, на базар і купи всього, що треба.

Мати пішла, купила всякого харчу, і вони попоїли і вдовольнилися.

Щоразу, коли кінчалися гроші, Аладдін ніс до гендляра-чужоземця одну тарілку, і той давав йому динар.

^Аладдін робив так, поки продав усі тарілки, і лишився у нього тільки важкий столик, на якому ці тарілки стояли. Коли Аладдін притяг столик до гендляра, той побачив, що він срібний, і дав хлопцеві десять динарів, і Аладдін з матір'ю жили на ці гроші, аж поки витратили їх. І тоді Аладдін сказав:

- У нас більше нічого немає, треба потерти лампу.

Мати затремтіла від хажу і втекла з дому. Аладдін сміливо потер лампу, і перед ним з'явився джин і вигукнув:

- Твій слуга - перед тобою! Я раб того, в чиїх руках ця лампа! Кажи, чого бажаєш!

- Я бажаю,- мовив Аладдін,- щоб ти приніс мені столик з найкращою їжею, такий самий, як той, що його вже приносив. Я хочу їсти!

Не встиг Аладдін моргнути оком, як джин щез і повернувся із столиком, на якому стояло дванадцять срібних тарілок, повних розкішних наїдків, і пляшки з вином, і свіжий хліб.

Тут у дім повернулася Аладдінова мати. Побачивши столик і дванадцять срібних тарілок із смачними стравами, вона звеселіла, серце її сповнилось радістю.

- От бачиш, матінко, яке добро робить нам ця лампа! А ти ще хотіла її викинути! - сказав Аладдін. [342]

- Хай аллах дасть усякого добра цьому джинові, але я все одно не хочу його бачити,- відповіла мати. І вони сіли за столик і їли й пили, а те, що лишилося, мати сховала на завтра.

Коли ж їжа у них скінчилася, Аладдін узяв срібну тарілку, сховав її під полою халата й пішов шукати того самого гендляра. Одначе доля цим разом привела його до крамниці старого чесного ювеліра, і той, побачивши Аладдіна, спитав:

- Що тобі треба, сину? Досі ти минав мою крамницю і ходив до зажерливого скупія-гендляра. Ти приносив йому якийсь товар, і я гадаю, що й тепер у тебе є річ для продажу і ти шукаєш того гендляра. Та хіба ти не знаєш, сину, що чужоземці звикли нас дурити? А цей гендляр - такий облудник і шахрай, яких ще й світ не бачив! О сину, покажи мені те, що ти хочеш продати! Я дам тобі стільки грошей, скільки воно коштує!

Аладдін вийняв срібну тарілку й подав ювелірові, і старий узяв її, зважив і спитав:

- Скільки давав тобі той гендляр, і чи це така сама річ, як ті, що ти досі йому продавав?

- Авжеж,- відповів Аладдін,- це точнісінько така тарілка, і за кожну він мені давав по динару.

І, почувши це, старий схвилювався й вигукнув:

- А ш,о я тобі казав? Клятий чужоземець! Він обдурив тебе! Ця тарілка зроблена із щирого срібла і коштує сімдесят динарів. Якщо хочеш, я відрахую тобі їх.

І старий ювелір відлічив Аладдінові сімдесят динарів, й Аладдін узяв їх і подякував ювелірові за чесність та справедливість. [343]

Тепер щоразу, як кінчалися гроші, Аладдін продавав старому по тарілці, і по недовгім часі вони з матір'ю стали жити в достатку, проте не змінили своїх звичаїв - не купували зайвих речей і не робили великих витрат. Аладдін перестав водитися з хлопцями-шалапутами і приятелював тепер тільки з дітьми статечних та шановних людей і щодня відвідував базари, де знайомився з купцями, великими й малими, розпитуючи їх про товари та про торгівлю.

Заходив він і до ювелірів та торговців коштовностями й дивився, що вони продають та купують, і врешті збагнув, що плоди, винесені з підземелля - не скельця чи кришталь, а коштовні самоцвіти, яким і ціни не складеш. І тоді Аладдінові сяйнуло, що він володіє багатством, якого не мають навіть царі, бо не бачив він у ювелірів жодного каменя, схожого на його самоцвіти - всі вони були куди більші, яскравіші й блискучіші.

Аладдін щодня ходив на базар, знайомився з багатими людьми й заводив з ними дружбу. Він розпитував, як купці продають і купують, беруть і віддають, дізнавався, що коштує дорого і що дешево.

Якось, коли він після сніданку прямував, як звичайно, на базар, почув крик оповісника:

- За наказом царя часу і володаря сторіч, хай усі купці та торговці замкнуть свої крамниці, хай усі люди замкнуться в своїх будинках! Царівна Бадр аль-Будур, дочка нашого могутнього царя, вирушає до лазні! Хай ніхто не виходить на вулицю й не визирає з вікон! Хай ніхто не ослухається цього наказу!

Коли Аладдін почув цю оповістку, йому закортіло бодай одним оком глянути на царівну, і він сказав сам собі:

«Усі навколо тільки й балакають про її красу [344] та чарівність. Невже я так і не подивлюся на неї?!»

І він почав думати-гадати, як би здійснити свій намір, і врешті надумався: вирішив сховатись за дверима лазні й глянути на царівну, коли вона туди входитиме.

Аладдін став за дверима лазні - його не було нікому видно - й почав чекати.

Царівна Будур виїхала з палацу в місто, проминула базари й майдани і наблизилась до лазні. Заходячи т$ди, вона відкинула покривало, і обличчя її засяяло красою, яскравішою за світло сонця. Один поет сказав про неї:

Я красу цих очей передати не міг. 

Чиї руки плекали троянди цих щік? 

її кучері пишні - мов ночі пітьма, 

А де світить чоло її - ніч відступа!

І коли Аладдін побачив сліпучу вроду дівчини, в серці його спалахнуло палке кохання, і він, приголомшений, повернувся додому. Мати обізвалася до нього, та він сидів, заклякнувши й занімівши. Мати поставила перед Аладдіном обід, але він не зворухнувся.

І тоді мати спитала:

- Синку, що це з тобою? Може, в тебе щось болить? Скажи мені! Я ж бачу, що ти сьогодні не такий, як завжди.

Проте Аладдін так і не здобувся на слово - перед його очима сяяло прекрасне обличчя царівни, і він навіть не почув материних слів.

Мати ледве впрохала його з'їсти трохи страви, і Аладдін з'їв, а потім упав на свою постіль і всю ніч качався з боку на бік, не склепивши очей. А вранці, вставши, не знаходив собі місця. Отак полонила його царівна Бадр аль-Будур! [345]

Мати, дивлячись на нього, зовсім розгубилася. «Може, він занедужав?» - подумала вона й мовила:

- О сину, коли в тебе щось болить, я приведу лікаря - хай він огляне тебе. В нашому місті живе один чужоземний лікар; кажуть, що він великий мастак. Він вхожий навіть у царський палац. Якщо ти захворів, він тебе вилікує.

- О матінко, я не хворий! - відповів Аладдін.- Вчора я побачив царівну, коли вона підняла з лиця покривало, і так закохався у неї, що й не сказати! Я надумав одружитися з нею й просити в царя, щоб він оддав її за мене.

Почувши ці слова, Аладдінова мати аж у поли вдарилась.

- Схаменися, синку! - вигукнула вона.- Чи ти при здоровому глузді? Ти хочеш сватати царську дочку?

- Матінко, я не здурів і не спричинився,- відповів Аладдін.- Але рішенець мій твердий. Я будь-що здобуду царівну Бадр аль-Бу-дур! І я пошлю сватів до її батька-царя.

- О сину мій, благаю, не кажи таких слів! - вигукнула мати.- А що, як хтось почує їх? Хіба ж ти рівня царівні? Адже ти не вельможа і не емір! Та й хто б це пішов сватати царську дочку?

- О матінко, тільки ти можеш це зробити! - відповів Аладдін.- Хто ж іще пішов би просити для мене дочку в царя, опріч тебе? Матінко, благаю, піди до палацу!

- Чи таке видано, чи таке чувано? - вигукнула мати.- Чи ж я із розуму зсунулась?! Забудь про це й думати! Чий ти син, щоб свататись до царської доньки?! Батько твій був бід-" ний кравець! Найбідніший з усіх кравців міста! [346]

А я, твоя мати, хто я така? Мої батьки - найубогіші люди в місті. А цар віддасть царівну тільки за царського сина, рівного йому родом, вельможністю й шляхетністю!

Аладдін слухав матір, і коли та скінчила говорити, відповів:

- О матінко, я думав про це! Так, я бідняцький син. Але все одно я здійсню те, що намислив! І якщо ти не допоможеш своєму синові - не жити йому на білому світі! Врятуй же мене - адже я в тебе одинак!

Заплакала мати й мовила:

- Авжеж, сину, я - твоя мати, ти - кров мого серця, і немає в мене нікого, крім тебе! І я бажаю, я мщр лро те, щоб ти одружився із рівнею! Адже коли я почну шукати тобі дружину, мене відразу спитають, чи є в тебе ремесло, земля або сад. І мені буде соромно відповідати на це навіть таким злидарям, як ми самі. Та хіба ж я насмію сватати за тебе дочку в царя, вище за якого на землі нема нікого й не буде?! Не стане в мене на це духу, сину! Навіть у палац я не пройду - мене туди не пустять. А якби й пустили - що б сказала я царю? А дарунок? Адже до царя, сину, не підеш без коштовного дарунка! Кажуть, правда, що володар наш добрий і справедливий,- проте ніхто не зважиться чогось у нього просити, якщо не має заслуг перед ним або перед державою чи ж якоїсь іншої приключки. А хіба ти прислужився чимось цареві або державі, щоб дістати від нього нагороду, на яку сподіваєшся? Не личить це тобі, сину, і не дарує нікому цар таких нагород! То як можу я наражати себе на небезпеку, просячи для тебе в царя його дочку?

Почувши від матері такі розумні й розважливі слова, Аладдін мовив: [347]

- О матінко, все, що ти сказала, мудро й справедливо, але ж я покохав царівну Бадр аль-Будур щирим та палким коханням і не матиму спокою, поки не здобуду її! Що ж до дарунка цареві - то дарунок у мене є, і кращого, гадаю, не знайдеться ні в кого в світі. Це - плоди з чарівних дерев, що їх я приніс із підземної скарбниці. Є в нас порцеляновий таріль; принеси його сюди, я насиплю туди цих самоцвітів, і ти віддаси їх цареві. Матінко, це напрочуд коштовні самоцвіти! Я багато разів ходив до ювелірів і дивився, що вони продають. Ті камінці, які вони продають за тисячі динарів, не варті й мідяка порівняно з моїми самоцвітами!

І мати принесла таріль, і Аладдін вибрав найбільші й найгарніші із своїх самоцвітів і клав їх на таріль, поки наклав повний. І коли мати глянула на таріль, то заплющила очі - так сяяли самоцвіти.

- О сину,- мовила вона,- дарунок твій справді коштовний, і я вірю, що подібного до нього немає ні в кого. Проте коли цар спитає в мене: «Чого тобі треба?» - я не спроможусь йому відповісти: «О володарю, я бажаю з тобою поріднитися й хочу, щоб ти віддав дочку за мого сина Аладдіна!» Цар подумає, що я несповна розуму, і мене виженуть з палацу! А може статися, що він звелить постинати нам голови! Та навіть коли цар і прийме дарунок, що я відповім, як він спитає, хто ти є і яку маєш маєтність?

- О матінко,- мовив Аладдін,- цар ні про що тебе не питатиме. Побачивши ці самоцвіти, він одразу зрозуміє, хто я! А якщо все-таки спитає, то скажи, що відповіси йому згодом, а я вже знайду, що сказати. Хіба ти забула, що в мене є чарівна лампа? Лампа допоможе нам! Благаю, йди в палац! [348]

- Що ж, слухаю і корюся, сину! - зітхнула мати.- Завтра вранці піду.

Всю ніч мати сушила собі голову цією справою, а коли настав ранок, стала збиратися в палац. Закуталась вона в покривало, взяла таріль, загорнутий у тонку хустку, і попрямувала до палацу.

Вона нагодилась саме в той час, коли в палац заходив візир з придворними. А незабаром з'явилися інші вельможі, еміри й різні шляхетні та шановні люди. Потім до тронної зали увійшов цар, і всі схилилися перед ним у низькому поклоні. Цар сів на трон, а всі придворні та відвідувачі зайняли свої місця й почали оголошувати скарги, і цар творив суд, оддавав накази, дозволи та заборони, справедливо та мудро розв'язував усі справи. Потім він рушив до свАх покоїв, а придворні й відвідувачі розійшлися.

Аладдінова мати все чекала нагоди підійти до царя й поговорити з ним, але так і не підійшла, бо не звикла зустрічатися з царями і не знайшла людини, яка могла б переказати цареві її прохання. Побачивши, що цар пішов із зали, мати теж подалася додому з тарілем у руках. Аладдін спитав, що трапилось, і мати розповіла йому про все й додала: «Будь спокійний, завтра я обов'язково зроблю так, як ти хочеш».

Аладдін зрадів, і вони перебули ніч, а вранці мати взяла таріль і попрямувала в палац, але виявилось, що цар скличе свою раду через три дні, бо збирає він придворних і відвідувачів лише двічі на тиждень.

І знову мати повернулася додому, а потім іще шість разів ходила в палац і завжди спинялась біля дверей у тронну залу, не насмілюючись увійти, і стояла, поки кінчалася рада і [349] цар ішов до своїх покоїв. І щоразу, коли мати ставала біля дверей, цар бачив її.

На сьомий день мати знову прийшла зі своїм тарілем і стала біля дверей, чекаючи, поки всі розійдуться. І коли цар підвівся з трону, він глянув на двері, побачив її й сказав:

- О візире, вже п'ять чи шість днів бачу я біля дверей стару жінку, яка тримав щось під покривалом. Чи відомо тобі, хто ця жінка і чого хоче?

- О володарю,- відповів візир,- мабуть, ця жінка прийшла скаржитися на свого чоловіка або на когось іншого.

Та цар не вдовольнився такою відповіддю і звелів:

- Якщо ця жінка прийде ще раз, підведи її до мене!

І візир відповів:

- Слухаю і корюся, о царю часу!

Аладдінова мати вже звикла ходити до царського палацу. Наступного ранку вона взяла таріль і, як завжди, стала біля дверей у тронну залу.

Коли цар побачив її, він повернувся до візира й сказав:

- О візире, ось та бідна жінка, про яку я вчора говорив. Приведи її до мене, і ми дізнаємось, чого вона хоче.

І візир устав зі свого місця й послав по матір одного із емірів, і той підвів її до царя, а мати, наблизившись до нього, низько вклонилася й побажала йому величі та довгих літ життя, поцілувавши спершу перед ним землю.

Тоді цар мовив до неї:

- Вже кілька днів я бачу, як ти приходиш сюди і стаєш біля дверей, жінко. Якщо ти маєш якийсь клопіт або прохання, скажи, і я допоможу тобі. [350]

Мати ще раз поцілувала землю, побажала цареві щастя й сказала:

- О царю часу, я справді маю великий клопіт, але прошу тебе: обіцяй, що не покараєш мене,- і тоді я викладу моє прохання. Бо, можливо, почувши, що я хочу, ти зчудуєшся й дуже розгніваєшся.

І коли цар почув материні слова, йому ще дужче закортіло дізнатись, чого хоче ця жінка. А що був він добрий та справедливий, то пообіцяв не карати її і звелів усім, крім візира, вийти із зали, а тоді мовив до матері:

- Ну, жінко, тепер кажи, чого ти прийшла до мене.

І Аладдінова мати відповіла:

- О царю часу, є в мене син на ймення Аладдін. Коли твоя дочка царівна Бадр аль-Будур поїхала в лазню, син мій сховався за дверима, щоб глянути на неї, і побачив, що врода її ні з чим незрівнянна. І відтоді, царю, життя без твоєї дочки перестало бути любим синові, і він почав благати мене, щоб я попросила твою величність віддати царівну Бадр аль-&УДУР за нього заміж. Кохання заполонило його серце, і він сказав мені: «Якщо я не здобуду царівну, то помру». І от я прийшла до тебе, царю часу, і сподіваюсь на твою ласку.

Коли цар почув її слова - а він був чоловік лагідний і веселий,- то засміявся й мовив:

- Хто ж він є, твій син, і що це в тебе під хусткою?

І Аладдінова мати, побачивши, що цар на неї не гнівається, розв'язала хустку й поставила перед ним таріль із самоцвітами, і вся зала заблищала-засяяла.

Цар, замилований, не міг одвести від тареля очей.

Потім він повернувся до візира й спитав: [351]

- Що скажеш, візире? Чи бачив ти в житті хоч один такий камінь?

- Ні, не бачив, о царю часу, і навряд чи в скарбниці твоєї величності знайдеться хоч один подібний до них,- відповів візир.

І цар сказав:

- Хіба той, хто підніс мені такий дарунок, не гідний бути нареченим царівни Бадр аль-Будур?

І коли візир почув ці слова, він дуже засмутився, бо цар обіцяв віддати свою дочку заміж за його сина. Помовчавши трохи, він мовив благально:

- О володарю, будь ласкавий до мене! Ти обіцяв, що твоя дочка, царівна Бадр аль-Будур, стане через три місяці дружиною мого сина. І я присягаюся перед тобою: дарунок мого сина буде коштовніший за цей.

І хоча цар не повірив візирові, подумавши, що коштовніший дарунок годі роздобути, він усе ж таки дав йому три місяці строку, а потім звернувся до Аладдінової матері з такими словами:

- О жінко, йди додому й скажи своєму синові: я даю слово честі, що моя дочка, царівна Бадр аль-Будур, буде його дружиною! Але йому доведеться зачекати три місяці - мені ще треба залагодити кілька справ.

Аладдінова мати поцілувала цареві руку, побажала йому щастя й подалася додому, радісна та весела, і коли син побачив її усміхнене обличчя, то зрозумів - вона прийшла з добрими вістями. - О матінко, кажи мерщій, що відповів тобі цар?! - вигукнув, він.

І мати розповіла, як ласкаво зустрів ЇЇ цар, як був уражений, побачивши самоцвіти, і як пообіцяв, що дочка його стане дружиною Аладдіна. [352]

- Проте, сину мій,- додала вона,- перед тим, як цар дав таку обіцянку, візир щось потайки мовив йому, і після цього цар сказав, що весілля відбудеться тільки через три місяці. Боюсь я, щоб візир не відрадив царя від його наміру. Візир цей лукавий і підступний на вигляд.

Та Аладдін зрадів великою радістю й вигукнув:

- Якщо цар обіцяв віддати за мене свою дочку через три місяці, мені байдуже, підступний той візир чи ні!

Він подякував матері за її турботи й докинув:

- Присягаюсь аллахом, ти повернула свого сина з могили! Немає тепер у світі нікого щасливішого за мене!

Аладдін терпляче очікував два місяці, та якось його мати вийшла надвечір купити олії й побачила, що базар замкнений, усе місто прикрашене, а купці обмаюють свої крамниці квітами та освітлюють їх свічками й лампами. І ще побачила вона, що вулицями їдуть верхи на конях воїни й вельможі, і шлях їхній теж освітлюється свічками та смолоскипами.

Аладдінова мати здивувалась і увійшла до крамниці одного олійника, яка була відчинена, і, купивши в нього олії, спитала:

- Що це сталося в місті? Чому воно сьогодні прикрашене, а базар зачинений?

- Ти, мабуть, нетутешня, жінко! - здивовано мовив олійник.

- Та ні, тутешня,- відповіла мати,- тільки не знаю, яке свято святкуватимуть у місті.

- Сьогодні увечері,- сказав олійник,- візирів син одружується з царівною Бадр аль-Будур. Зараз він у лазні, а всі ці воїни й вельможі чекають, коли він вийде, щоб провести його у царський палац. [353]

Почувши ці слова, мати засмутилась і збентежилась: адже Аладдін чекав, поки скінчаться три місяці, рахуючи кожну хвилину!..

Прийшовши додому, вона сказала синові:

- Сину, я принесла тобі лиху звістку. Цар зламав своє слово й віддав царівну Бадр аль-Будур за візирового сина. Чуло моє серце, коли я говорила з володарем, що цей візир - виплодок і неодмінно зчинить якесь зло.

- Ти напевне усе знаєш, матінко? - спитав Аладдін.

І мати мовила:

- Сину мій, я на власні очі бачила, як прикрашене місто, як воїни та еміри чекають, сидячи на конях, коли візирів син вийде із лазні. Крамар-олійник сказав мені про це і дуже здивувався, що я цього не відала. Він навіть спитав, чи тутешня я.

Аладдін тяжко зажурився, не їв і не спав, плакав і тужив. Та по недовгім часі він згадав про лампу і мовив до матері:

- Присягаюся твоїм життям, матінко, візирів син пошкодує, що посватався до царівни! Накрий тим часом столика, і ми повечеряємо. Ранок буде веселіший, ніж вечір!

Мати й син повечеряли, а потім Аладдін пішов у свою кімнату, взяв лампу, потер її, і джин одразу з'явився перед ним.

- Твій раб перед тобою! - сказав він.- Чого ти хочеш? Наказуй!

- Я попрохав у царя дозволу одружитися з його дочкою. Цар обіцяв віддати її мені через три місяці, але зламав обіцянку й висватав свою царівну за візирового сина. Тож хочу, аби ти ввечері приніс до мене молодих!

- Слухаю і корюся! - відповів джин і зник з очей.

Аладдін довго не міг заснути, все думав про [354] віроломство царя. А вночі знову з'явився джин і приніс килим, у який були загорнуті царівна та син візира. Побачивши їх, Аладдін зрадів і наказав джинові:

- Віднеси-бо візирового сина у льох!

І джин тієї ж миті одніс візирового сина до льоху й замкнув його там на ніч, ще й дмухнув на нього так, що той ураз висох. Повернувшись до Аладдіна, раб лампи спитав:

- О володарю, чи не треба тобі ще чогось?

- Прийдеш сюди на світанку й перенесеш молодих назад у палац! - звелів Аладдін.

І джин відповів:

- Слухаю та корюся! - і тієї самої миті зник.

Аладдін, побачивши, що царівна Бадр аль-Будур стоїть перед ним, мовив:

- О кохана, я наказав принести тебе сюди не для того, щоб принизити твою честь, а щоб перешкодити іншому зробити це!

А царівна Бадр аль-Будур стояла перелякана і вся тремтіла.

Аладдін поклав між собою та царівною меч і проспав поряд з нею до ранку, а візирів син провів у брудному льоху найчорнішу в своєму житті ніч. А коли настав світанок, з'явився джин, не чекаючи, поки Аладдін потре лампу, і полетів разом з царівною та візировим сином у палац і поклав їх в опочивальні так, що ніхто цього не бачив, а ті нетямились зі страху, відчуваючи, що їх переносять з місця на місце.

Не встиг цей раб із роду джинів покласти молодих в опочивальні, як сам цар з'явився провідати дочку Бадр аль-Будур. І коли візирів син почув його кроки, він схопився на ноги, хоч йому дуже хотілося зігрітися й відпочити - адже він просидів усю ніч у холодному вогкому льоху. [355]

Цар підійшов до своєї дочки, поцілував її поміж очей і побажав їй доброго ранку, але царівна не відповіла йому, і він побачив, що обличчя в неї сумне та сердите. Цар знову заговорив до неї, але знову не діждався відповіді. І тоді він вийшов, подався до своєї дружини-цариці й поскаржився на дочку.

- О царю часу, молодята після весілля завжди ніяковіють! Не гнівайся на дочку. А я піду до опочивальні й побалакаю з нею.

Цариця вбралась і пішла до дочки, поцілувала її й побажала доброго ранку, та царівна не мовила жодного слова у відповідь. І цариця подумала, що з її дочкою, мабуть, трапилось щось лихе.

- Донечко,- мовила вона,- що це з тобою? Я прийшла, щоб глянути на тебе і побажати доброго ранку, а ти не відповіла мені й так само мовчала, коли до тебе завітав батько.

Тут царівна Бадр аль-Будур підвела голову і сказала: "

- О матінко, не гнівайся! Я справді повинна була зустріти тебе з шаною й повагою, але, певно, ти мені вибачиш, як почуєш, чому я промовчала на батькове і на твоє привітання. Тільки-но спустилася ніч, якийсь страхітливий велетень підняв мене та мого нареченого й переніс у темне і брудне місце...

І царівна Бадр аль-Будур розповіла матері про все, що трапилось уночі.

- О донечко,- відповіла мати, вислухавши її,- не кажи цього нікому, бо подумають, що ти згубила розум. Слава аллахові, що ти приховала це од батька!

- Ні, мамо,- мовила царівна.- Я не згубила розуму! Якщо ти не віриш мені, спитай у мого нареченого.

- Уставай і викинь з голови дурощі,- сказала [356] цариця.- Вберися гарненько й поглянь, як радіє все місто твоєму весіллю. Послухай, як грають сурми й сопілки і б'ють барабани!

Вона покликала служницю, і та вбрала царівну, а мати пішла до царя й сказала, що дочці приснився сьогодні лихий сон. Потім вона послала по візирового сина й спитала, чи правду каже її дочка,- але син візира, боячись, що в нього заберуть дружину, все заперечив.

- Я нічогісінько не знаю! - водно торочив він.

Отож цариця й вирішила, що дочці примарилось уві сні те, що вона розповіла.

А люди в місті гуляли до самісінького вечора, а коли настав час лягати спати, Аладдін знову потер лампу і, тільки-но джин з'явився перед ним, звелів зробити все так, як і минулої ночі. Раб лампи зник і за мить повернувся, несучи царівну та візирового сина. Як і першого разу, візирового сина Аладдін кинув у льох, поклав між собою та царівною меч і спокійно заснув поряд з нею. А на світанку раб із роду джинів повернувся і відніс царівну й візирового сина назад у палац.

Цар уранці встав, одягнувся і пішов до дочки. І коли син візира почув його кроки, він швиденько вислизнув з опочивальні, трусячись від холоду та страху.

Цар побажав дочці доброго ранку і спитав, як вона себе почуває, але царівна мовчала так само, як і вчора. Цар нарешті розгнівався. Вихопивши меча з піхов, він закричав:

- Або ти розповіси, що з тобою коїться, або я тебе вб'ю!

Царівна Будур злякалась батькового гніву й мовила:

- Будь ласкавий до мене, батечку! Коли я скажу, що зі мною трапилось, ти мені пробачиш! [357]

І вона про все розповіла.

- Якщо не віриш, спитай у мого нареченого,- докинула вона.- Щоправда, я не знаю, куди його виносив той велетень.

- Чому ж ти не сказала цього вчора, дочко? - спитав цар.- Я б примусив тебе викинути з голови страх, а з серця смуток. Уставай, веселись і розважайся, а ввечері я пришлю в опочивальні сторожу - вона охоронятиме тебе.

Після цього цар повернувся до своїх покоїв і, пославши по візира, спитав його:

- Чи розказував тобі що-небудь твій син? І візир відповів:

- О царю часу, я не бачив свого сина ні вчора, ні сьогодні. А що трапилося?

І цар переказав візирові все, що розповіла царівна, а тоді мовив:

- Я хочу, щоб ти розпитав свого сина про цю дивовижну пригоду. Можливо, моїй дочці це приснилося.

Візир пішов до себе, покликав сина й спитав його, а той відповів:

- Батьку, царівна Будур каже щиру правду. Ми натерпілися страху за ці дві ночі. Не було для мене в житті гірших ночей, бо довелося спати в темному, холодному й вогкому льоху, і я трусився від холоду, і в мене цокотіли зуби. О батьку, я хочу, щоб ти поговорив із царем і просив його, щоб він звільнив мене від цього шлюбу! Я не витерплю ще однієї такої ночі!

Від цих слів візирові стало прикро: адже він давно мріяв одружити свого сина з царською дочкою й породичатися в такий спосіб з царем. І от нарешті він досяг мети - влаштував цей шлюб. Та що ж тепер - розірвати його?..

І візир сказав синові: [358]

- Сьогодні вночі ми поставимо до вас сторожу.

Він повернувся до царя, розповів про розмову з сином і додав, що поставить сьогодні в опочивальні сторожу.

- Навіщо? - заперечив цар.- Хай буде як буде. Чому бути, того не минути.

І він звелів оповісникам бігти в місто й кричати, що свято скінчилося. Городяни дуже здивувалися, це почувши, а як побачили, що візир виходить із палацу з сином, то не повірили власним очам.

Шлюб царівни з візировим сином було розірвано.

Невдовзі цар забув про цю справу. А вже минуло три місяці - термін, після якого він обіцяв Аладдіновій матері віддати царівну за її сина.

Аладдін, який лічив не тільки дні, а й години, знову послав матір до царя.

Вдова зібралась, пішла у палац і стала біля дверей зали для нарад.

Коли з'явився цар, він одразу помітив Аладдінову матір, згадав про свою обіцянку й сказав візирові:

- Онде стоїть жінка, яка принесла мені таріль найкоштовніших самоцвітів. Приведи її до мене.

Візир підвів матір до царя, і вона поцілувала перед ним землю й мовила:

- О царю часу, три місяці, після яких ти обіцяв віддати царівну Бадр аль-Будур за мого сина Аладдіна, минули.

Цар, побачивши, що жінка ця проста й бідна, розгубився і не знав, що сказати. Він обернувся до візира й спитав:

- Яка твоя думка, візире? Я, звісно, обіцяв, але бачу, що ця жінка і її син - прості люди. [359]

Тож я питаю в тебе поради - давати мені згоду на шлюб чи ні?

А візира враз охопили заздрощі, до того ж, він згадав, що цар розірвав шлюб його сина. І він відповів:

- О царю часу, невже ти віддаси свою дочку заміж за якогось невідомого хлопця-бідняка?

- Але ж я обіцяв! - мовив цар.- Хіба можна ламати обіцянку?

- О володар,- сказав візир,- це дуже просто! Накажи тому хлопцеві подарувати тобі сорок золотих тарелів із такими самими самоцвітами, як ті, що він перед тим прислав4, і хай їх несуть сорок рабів та сорок невільниць.

- Мудро ти радиш! - вигукнув цар і мовив до Аладдінової матері: - Скажи своєму синові, що я не відступаюсь від обіцянки, але хочу викуп за дочку: сорок тарелів з коштовними самоцвітами. І хай ті самоцвіти принесуть сорок рабів та сорок невільниць.

Вийшла Аладдінова мати із палацу й гірко промовила:

- Де ж мій бідолашний син візьме рабів та невільниць? Самоцвіти й тарелі можна взяти в скарбниці, але ж рабів та невільниць там немає...

Повернувшись додому, вона розповіла все Аладдінові, а потім додала:

- Забудь, сину, про царівну Будур! Візир не хоче, щоб ти одружився з нею. Де вже тобі з ним змагатися!

Та Аладдін засміявся:

- Купи, матінко, чогось на обід, а тоді поміркуємо, як виконати цареве бажання! Може, я йому й подарую те, що він загадав... Задля коханої царівни Бадр аль-Будур я ладен і зірку з неба дістати. [360]

Подалася мати на базар, щоб купити харчу. Аладдін пішов до себе в кімнату, потер лампу. і джин умить постав перед ним і мовив:

- Я до твоїх послуг, володарю!

- Я хочу,- сказав Аладдін,- щоб ти приніс мені сорок золотих тарелів з самоцвітами - найкращими з усіх, які в в скарбниці,- і привів сорок рабів та сорок невільниць, найгарніших у світі і вбраних у розкішні шати.

За якусь мить джин приніс усе, чого зажадав Аладдін.

Повернувшись з базару, Аладдінова мати побачила рабів і невільниць, золоті тарелі й коштовні самоцвіти. Вона вклякла на місці й вигукнула:

- Хай небо назавжди залишить нам твою лампу!

- Не скидай покривала, матінко! - мовив їй у відповідь Аладдін.- Піди до царя - віднесеш йому те, що він хотів мати.

Мати пішла до палацу й повела рабів та невільниць, і кожна невільниця несла на голові таріль із самоцвітами.

Мати низько*вклонилася цареві й побажала йому величі та довголіття, а невільниці поставили перед ним тарелі. І цар був приголомшений і не міг відвести очей від невільниць - такі були вони гарні. А на самоцвіти не міг дивитися -- їхнє сяйво сліпило.

Отямившись, цар послав невільниць із тарелями самоцвітів до своєї дочки, а сам спитав у візира:

- Ну, що ти скажеш про бідного хлопця, який приніс мені дарунок, розкішніший за дарунки царів усього світу? Присягаюсь аллахом, дочка моя навіть не варта такого викупу!

І візир, якому відібрало мову від заздрощів, тільки й міг, що пробелькотіти: [361]

- О володарю, твоя дочка гідна найбільших і найкращих скарбів світу!

Цар одвернувся від візира й мовив до Аладдінової матері:

- Скажи своєму синові, що я прийняв од нього викуп за мою дочку. Нехай вона стане йому за дружину, а він мені - за зятя. Скажи, щоб він прийшов у палац познайомитись зі мною - я зустріну його з великою шаною. Якщо він схоче, ми сьогодні відгуляємо весілля.

І мати поцілувала землю біля царевих ніг і вийшла з палацу. Додому вона летіла як на крилах.

А цар подався до своєї дочки Бадр аль-Будур і спитав її:

- Доню, чи сподобався тобі дарунок нового нареченого?

- О таточку,- відповіла царівна,- цим самоцвітам немає рівних у всьому світі! І немає в мене слів, щоб сказати, які вони гарні!

- Тож твій новий наречений, доню, не зрівняється з візировим сином,- сказав цар.

Аладдінова мати, повернувшись додому, вигукнула:

- Сину, твоє бажання здійснилося! Радій! Цар прийняв викуп за дочку й сказав, що ваше весілля буде сьогодні. Він звелів, щоб ти прийшов до нього познайомитись.

Аладдін, радий та щасливий, подякував матері за ласку й за турботи, а потім мерщій подався в свою кімнату й потер лампу. І джин з'явився перед ним і спитав:

- Чого ти хочеш, мій володарю?

- Відведи мене до царської лазні й принеси таке вбрання, якого ще ніколи не носив жоден цар,- сказав Аладдін. [362]

За мить Аладдін був у лазні. Він вимився, напахтився дорогоцінними пахощами, убрався в препишні й прегарні шати, і джин одніс його додому.

І Аладдін мовив:

- Я йду до царя! Тож приведи мені сорок невільників. Хай всі вони сидітимуть верхи на конях, і хай на конях буде золота збруя. І хай невільники будуть гарно вбрані й при зброї. Двадцять виступатимуть перед мене, двадцять - позад мене. Потім приведи коня - такого, якого не було ще ні в одного царя світу! А ще приведи дванадцять невільниць для моєї матері - прекрасних, як сонце, вбраних дорого й пишно, в намистах, перснях, браслетах і сережках. А для матері принеси такі шати, які носять цариці.

- Слухаю і корюся! - мовив джин, на мить зник і приніс усе, що було наказано.

Аладдінова мати подалася в супроводі невільниць до палацу.

Аладдін сів верхи на баского коня, вишикував перед себе та позад себе невільників і теж вирушив до палацу.

їхав він містом, і городяни милувалися ним - такий він був гарний, такий пишний супроводив його почет - і вітали його. А невільники, за наказом Аладдіна, кидали людям жмені золотих динарів.

Цар чекав Аладдіна, сидячи в тронній залі, а до брами вислав кількох емірів та вельмож.

І коли Аладдін під'їхав до палацу й хотів злізти з коня, один із шляхетних емірів виступив наперед і сказав:

-- О пане, цар звелів, щоб ти зійшов з коня аж біля дверей зали.

І візири та еміри повели Аладдіна до зали, а перед дверима допомогли йому злізти з сідла. [363]

А потім підвели його до царя.

Цар підвівся з трону, привітав та обійняв Аладдіна й посадовив його праворуч від себе.

Аладдін віддав цареві шану й мовив:

- О великодушний царю часу, з великої своєї ласки ти віддаєш за мене дочку, хоч я - найнижчий із твоїх рабів. Уклінно тебе прошу - подаруй мені клаптик землі, щоб я збудував на ній палац, гідний царівни Бадр аль-Будур.

Побачивши, що Аладдін такий гарний і вбраний у препишні шати, що його невільники теж багато вбрані, цар здивувався великим дивом, а візир ледве не сконав од заздрощів.

Потім цар звелів бити в литаври й барабани і повів Аладдіна в іншу залу. Там були накриті столики, і цар запросив Аладдіна до вечері. За вечерею він повів з Аладдіном розмову, і хлопець відповідав так розумно, красномовно та шанобливо, що зовсім зачарував царя.

Після вечері цар послав по суддю та свідків, і вони написали шлюбну угоду, і Аладдін підвівся, щоб іти додому, але цар схопив його за йолу й мовив:

- О мій сину, куди ж ти? Я відведу тебе до твоєї дружини.

- О царю часу,- відповів Аладдін,- я хочу спершу звести для царівни Бадр аль-Будур палац. Я збудую його швидко.

- Перед моїм палацом в чимала ділянка землі,- сказав цар.- Якщо вона тобі подобається, будуй палац там.

- Це саме те, що мені потрібно! - радісно вигукнув Аладдін.

Повернувшись додому, він схопив лампу й потер її. Коли з'явився джин, Аладдін сказав:

- Я хочу, щоб ти якомога швидше збудував палац, і хай той палац буде дуже великий [364] і пишно прибраний, і хай килими та прикраси в ньому будуть царські!

І раб із роду джинів відповів:

- Слухаю і корюся!

Вранці він повів Аладдіна до нового палацу. Аладдінові палац сподобався. Радий та веселий, сів він на коня і разом з усім своїм почтом поїхав до царя.

Цар, прокинувшись, глянув у вікно - і побачив величезний мармуровий палац! Від нього до царського палацу прослався розкішний килим, вигаптуваний золотом.

І цар, зачудований, сказав своєму візирові:

- Глянь-бо, що зробив Аладдін за одну-єдину ніч! Бачиш, який високий і гарний цей палац! Хіба ти можеш збудувати такий навіть за двадцять років? Отже, Аладдін гідний того, щоб бути моїм зятем і чоловіком моєї дочки!

Візир глянув - і його аж зсудомило від заздрощів.

- О царю часу, це - чаклунство! - просичав він.- Людина не може звести палац за одну ніч!

- Ні, візире,- відповів цар.- Той, хто здатен піднести такий дарунок, який підніс мені вчора Аладдін, спроможний збудувати за одну ніч такий палац. А ти наговорюєш на нього казна-що тому лиш, що заздриш.

Візир не здобувся на відповідь.

Цар вийшов у залу і побачив у вікно, що до нього їде Аладдін, а невільники кидають людям гроші, і люди радісно вітають його.

Цар обійняв і поцілував Аладдіна, а потім повів його в найбільшу та найрозкішнішу залу. Там були накриті столики, і цар посадив Аладдіна по праву руку від себе, разом з емірами, візирами та вельможами. І всі вони їли, пили й веселилися, а цар поглядав на Аладдінову [365] матір і дивувався з її пишного вбрання.

І в палаці, і в місті, і в усьому царстві почалося бучне свято, і люди приходили милуватися на дивовижний палац, що його звів за ніч Аладдінів джин, і казали:

- Присягаємось аллахом, цей юнак гідний високої честі - стати царським зятем! Хай береже його доля.

Коли вони попоїли, Аладдін попрощався з царем, сів на коня і поїхав до свого палацу, щоб підготуватися до зустрічі царівни Бадр аль-Будур.

Надвечір цар звелів візирам, емірам, вельможам, а також воїнам та рабам сідати на коней, і сам він сів на коня, і всі поїхали на головний майдан. Аладдін теж виїхав на майдан і почав показувати свою спритність, і всі захоплено дивилися на нього. Царівна з вікна палацу теж дивилася на Аладдіна, і в серці її спалахнуло кохання.

Потім цар і Аладдін повернулися кожен у свій палац, а коли настав вечір, візири й вельможі повели Аладдіна до лазні. Він скупався, вийшов з лазні, сів на коня й поїхав до свого палацу, а чотири візири йшли попереду й провели його до самісіньких дверей, а тоді повернулися до царського палацу. Царівна була вже готова. В супроводі візирів, невільниць та рабинь вона подалася до палацу Аладдіна.

Сім, разів показали наречену Аладдінові - щоразу в іншому вбранні,- а потім царівна Будур оглянула палац, дивуючись з його пишноти : золотих світильників, прикрас із смарагдів та яхонтів, мармурових стін, викладених яшмою.

Нарешті накрили столики для весільної вечері, і всі їли, пили й веселилися. Вісімдесят прекрасних невільниць грали на музичних інструментах, [366] і чаші й келихи ходили по колу, ч і була це ніч, подібної до якої не пам'ятав ніхто " навіть із найстаріших старців.

Коли ж настав ранок, Аладдін перевдягнувся, поснідав, сів на коня й поїхав у палац до царя. Той радісно зустрів його, обійняв і посадовив по праву руку від себе, а еміри та вельможі підійшли й привітали його. Після цього цар наказав накрити до сніданку, і всі їли, пили й веселились, аж поки вдовольнилися. І тоді Аладдін мовив:

- О царю часу, коли твоя ласка, чи не завітаєш ти до мене і дочки твоєї - царівни Будур - на обід? І я запрошую також усіх твоїх візирів, емірів та вельмож.

- Ти гідний цього, сину мій,- відповів цар.

Всі вони посідали на коней і поїхали з Аладдіном у його палац. І коли цар увійшов туди, то, зачудований і замилуваний багатством і пишнотою, звернувся до візира:

- О візире, бачив ти коли-небудь щось схоже на це? Чув ти коли-небудь про щось схоже на це?

- О царю часу,- відповів візир,- я не можу повірити, що це - праця людей. Ні, це справа чаклунів та чародіїв!

- Я знаю, який ти заздрісний,- сказав цар,- і знаю, чому обмовляєш Аладдіна!

Потім Аладдін повів царя нагору, в покої царівни Будур. І цар побачив: ґратки на вікнах викладені смарагдами та іншими коштовними самоцвітами. Однак подекуди самоцвітів бракувало. Цар здивувався й вигукнув:

- Що це? Ці прегарні ґратки недороблені! Він обернувся до візира й спитав:

- Ти знаєш, візире, чому в ґратках бракує смарагдів? [367]

- Не знаю, о царю часу! - відповів візир.

- Це тому, що Аладдін квапився і не встиг скінчити роботу,- пояснив цар.

Аладдін тим часом пішов до своєї дружини - сказати, що прибув батько. І коли він повернувся, цар його спитав:

- Аладдіне, сину мій, чому це ти недоробив ці віконні ґратки?

- О царю часу,- відповів Аладдін,- я зробив так навмисне, щоб твоя величність виявила мені шану й звеліла їх добудувати і щоб у нас лишилася згадка про тебе.

Цар наказав привести торговців коштовностями та ювелірів і дати із своєї скарбниці таких самоцвітів та дорогоцінних металів, яких вони просять - для того, щоб добудувати ґратки.

А царівна Бадр аль-Будур вийшла із своїх покоїв, рада та весела, поцілувала батькові руку, і цар обійняв її, поцілував та привітав.

Коли настав час обідати, перед царем, царівною й Аладдіном накрили столики, а для головного візира та інших візирів, емірів і вельмож теж поставили столики. І всі їли, пили й веселилися, і цар смакував чудові страви та милувався розкішним посудом. А перед його столиком стояло вісімдесят невільниць, і кожна грала гарну й зворушливу мелодію, звеселяючи серце царя.

Коли всі наїлися й напилися, столики прибрали, а в іншій великій залі поставили столики з солодощами й плодами, і всі перейшли туди і знову їли та пили досхочу.

А майстри, торговці коштовностями і ювеліри тим часом працювали біля ґраток. Цар підійшов подивитися на їхню роботу й побачив: вона дуже відрізняється від того, що було зроблено вночі, і збагнув, що його майстри не здатні [368] виконати таке завдання. До того ж торговці коштовностями сказали цареві, що смарагдів, які є в його скарбниці, не вистачить на ґратки, і цар звелів узяти скільки треба самоцвітів з іншої, більшої скарбниці, а коли й тоді не вистачить, то взяти самоцвіти, які підніс йому Аладдін.

І майстри брали смарагди з великої скарбниці, аж поки вибрали всі, а тоді взяли самоцвіти, які підніс Аладдін, але їх теж не вистачило.

Цар наказав своїм візирам, щоб кожен, у кого є самоцвіти, віддав їх майстрам, а навзамін узяв собі золота із царської скарбниці,- і візири принесли те, що мали, але не вистачило й цих самоцвітів.

Аладдін пішов глянути на роботу майстрів і побачив, що до кінця ще дуже далеко. Тоді він наказав майстрам розібрати все, що вони зробили, повернути самоцвіти візирам, а цареві віддати ті, що їх було взято з його скарбниці.

І майстри розібрали ґратки й повернули самоцвіти їхнім власникам. Візири дуже зраділи.

Коли цареві принесли смарагди, він дуже здивувався. Сів він. на коня та й поїхав до Аладдіна.

Аладдін потер лампу, і перед ним з'явився джин і вигукнув:

- Наказуй, о мій повелителю!

- Я хочу,- мовив Аладдін,- щоб ти добудував ті ґратки на вікні, що їх я звелів лишити недоробленими.

- Слухаю і корюся! - відповів джин і вмить виконав Аладдінове завдання.

Але тут увійшов цар і спитав Аладдіна:

- Навіщо, сину, ти дозволив майстрам розібрати те, що вони вже зробили? [369]

- О царю часу,- відповів Аладдін,- коли я побачив, що майстри забрали всі самоцвіти з твоїх скарбниць та зі скарбниць вельмож твого царства й не зробили навіть половини роботи, то звелів їм розібрати все зроблене і повернути самоцвіти власникам. А ґратки я добудував сам. Підійди, о царю, й подивися.

Цар підійшов і побачив, що ґратки дороблено дуже вмілою та вправною рукою, і зчудувався з Аладдінового хисту. Обійнявши його, він вигукнув:

- Нікому не зрівнятися з тобою, сину мій! Навіть великі царі на це не здатні!

Потім цар зайшов до своєї дочки, царівни Бадр аль-Будур, трохи посидів у неї, а тоді повернувся до себе в палац.

Аладдін щодня виїздив зі своїм почтом у місто, і його невільники кидали городянам золото. Він заходив у мечеть і творив там полуденну молитву. І всі полюбили його, і слава про нього покотилась по всій країні.

Він часто вирушав на полювання або їхав на головний майдан і ставав до герцю з лицарями та воїнами і всіх перемагав. А дружина, царівна Бадр аль-Будур, день від дня кохала його дужче.

Аладдін почав творити справедливий суд у царстві, став першим царевим порадником, і робив щедрі дарунки шановним людям, і нагороджував їх. І всі полюбили його великою й щирою любов'ю.

Несподівано сталася біда: на царя пішов війною інший цар. Військо його було величезне.

Цар теж зібрав військо і наставив Аладдіна полководцем. І Аладдін повів своїх воїнів на ворогів, і почалася велика січа, і Аладдін знищив силу-силенну ворогів, а багатьох узяв у полон. Жодне з його бойових знамен не схилилося. [370]

І він повернувся звитяжцем у місто на чолі свого війська. Сам цар вийшов йому назустріч, міцно його обійняв і привів до себе в палац. Почалося бучне свято, і люди молилися за Аладдіна, бажаючи йому довгих років життя.

Чаклун-магрібинець, покинувши місто, де жив Аладдін, довго блукав, поки повернувся у свою країну. Думка про скарб не виходила йому з голови, і він люто кляв Аладдіна. «Якщо цей негідник помер у підземеллі,- казав він сам до себе,- а чарівна лампа й досі там, то в мене ще лишається надія її роздобути».

Коли магрібинець прибув до свого рідного міста, йому закортіло поворожити на піску й дізнатися, чи є лампа в скарбниці й чи живий іще Аладдін. Склав чаклун його гороскоп 13 і тричі поворожив на піску, але не побачив ні Аладдінової смерті, ні лампи в скарбниці. І він зрозумів, що Аладдін врятувався й вийшов з підземелля, взявши з собою лампу.

Магрібинець, розшаленівши з лютого гніву, ще раз розсипав пісок і побачив, що Аладдін за допомогою лампи розбагатів, став найвизначнішою та найповажанішою людиною в місті й одружився з дочкою самого царя.

І чаклун, оскаженівши, мовив сам собі:

«Я подолав безліч перепон, зазнав страхітливих небезпек, аби роздобути чарівну лампу, а цей поганець, син батьків-злидарів, дістав лампу без жодних клопотів! Не жити йому на цьому світі!»

13 Гороскоп - таблиця розміщення небесних світил, яку складають астрологи для пророкування долі людини і майбутніх подій.

[371]

І магрібинець хутенько зібрався й знову вирушив до тієї країни, де жив Аладдін. Прибувши в місто, він оселився в заїзді і два дні нікуди не виходив, відпочиваючи від утоми й збираючись з думками, а на третій день пішов бродити вулицями. І почув він, що всі говорять про Аладдіна, про його хоробрість, великодушність, щедрість та про його палац - справжнє чудо світу.

І спитав магрібинець в одного городянина:

- Хто ж той чоловік, якого ви так хвалите? І городянин відповів:

- Ти, певно, прибув з дуже далекого краю, якщо не чув про Аладдіна та його палац!

- Так, я чужинець і прийшов з далекого краю,- мовив магрібинець.- Чи не можеш ти провести мене до Аладдінового палацу, щоб я подивився на нього?

І городянин привів магрібинця до палацу, і чаклун, придивившись, збагнув, що палац зведено з допомогою чарівної лампи. Його взяли такі заздрощі, що він мало не луснув. «Я викопаю яму цьому негідникові і вб'ю його! Син злиденного кравця, в якого не було грошей навіть на шматок хліба, має отаке багатство! О не достойний, смерть тобі, смерть! А мати твоя знову прястиме бавовну!» - думав він.

Магрібинець повернувся до заїзду, не тямлячи себе від горя та люті. А потім поворожив на піску й побачив, що чарівна лампа - в палаці, а не в Аладдіна. І, зрадівши, він вигукнув:

- Не все ще втрачено! Є ще надія повернути лампу!

Він подався до мідника й попрохав зробити йому десяток ламп.

- Скажи, екільки вони коштують? Я дам тобі вдвічі більше,- мовив він.

І мідник відповів: [372]

- Слухаю і корюся! - й відразу виконав його замовлення.

Магрібинець забрав лампи, заплатив мідникові гроші й побіг додому. Він поклав лампи в кошик, а тоді вийшов на вулицю й став гукати:

- Гей, хто міняє старі лампи на нові?! Гей, хто міняє старі лампи на нові?

І кожний, хто чув ці вигуки, казав, що цей чоловік несповна розуму.

А магрібинець простував вулицями та майданами, аж поки дістався до Аладдінового палацу. І тоді він знову закричав, а хлопчаки, які бігли слідом за ним, зарепетували:

- Божевільний! Божевільний!

Царівна Бадр аль-Будур саме сиділа біля вікна. Почувши вигуки магрібинця, вона засміялася.

- Ото дивак,- мовила вона до своїх невільниць.- Навіщо йому старі лампи?

Аладдін того дня забув замкнути чарівну лампу у себе в кімнаті. Тож якась невільниця побачила її й сказала царівні:

- О моя пані, в кімнаті нашого господаря стоїть стара лампа. Якщо хочеш, погукаймо цього чоловіка й виміняймо ту лампу на нову! Цікаво, чи правду він каже, чи обманює?

- Що ж, приведи цього божевільного,- сказала царівна Будур,- і виміняй у нього нашу стару лампу на нову.

І невільниця взяла в Аладдінових покоях лампу й віддала служникові, а той одніс її магрібинцеві, діставши взамін нову лампу, а потім піднявся До царівни Будур, і та весело сміялася з недолугого продавця.

Магрібинець, упізнавши свою лампу, кинув усі лампи й помчав геть. Він біг щодуху і, коли настала ніч, добіг до затишного містечка. Зупинився, розгледівся навсебіч, а тоді потер [373] лампу, і перед ним з'явився джин і мовив:

- Наказуй, що хочеш, володарю!

- Я хочу, щоб ти цієї ж миті переніс мене, а також палац Аладдіна з усім, що є в ньому, до того міста, де я живу! - вигукнув магрібинець.

І джин покірно виконав його бажання.

Наступного ранку цар прокинувся, відчинив вікно і, позирнувши в нього, побачив перед своїм палацом порожнє місце. Вражений цар подумав, що це йому ввижається, і став протирати очі - аж ні, Аладдінового палацу таки не було!.. Цар розгубився: йому здалося, що його вдарили мечем по голові. А потім він заломив руки й гірко заплакав і послав по свого візира, а коли той прибіг, відчайдушно закричав:

- Кажи, де Аладдінів палац? Де моя люба дочка?

Візир сторопів.

- Чого ти дивуєшся? - вигукнув цар.- Глянь-бо у вікно!

І візир подивився у вікно й не побачив нічого, крім голої землі, і теж стерявся й стояв перед царем, мов німий.

Нарешті візир обізвався:

- Я ж казав, о царю часу, що все це - ворожба, чари клятого Аладдіна! А ти мені не вірив!

Цар розгнівався страшним гнівом і закричав :

- Де Аладдін? А візир відповів:

- Він на полюванні.

Тоді цар звелів одному з емірів вирушити зі своїми воїнами по Аладдіна й, закутого та зв'язаного, привести його до палацу. [374]

Емір поскакав зі своїми воїнами до Аладдіна й сказав:

- Не гнівайся, пане, але цар звелів привести тебе, закутого й зв'язаного, до нього. Пробач мені - адже я повинен коритися цареві.

Аладдін, почувши ці слова, дуже здивувався й спитав еміра:

- Чи не знаєш ти, чому розсердився на мене цар?

І емір відповів:

- О володарю, я нічого не знаю. Аладдін зійшов з коня і сказав:

- Що ж, роби, як звелів тобі цар.

Аладдіна закували, зв'язали йому руки й повезли до царя. І коли його везли містом, городяни, дивлячись на нього, щиро журилися. А тоді всі як один схопили зброю й подалися слідом за Аладдіном - побачити, що робитиме з ним цар.

Аладдіна привезли під палац, і цар наказав зітнути йому голову з плечей.

Городяни, почувши це, замкнули браму палацу. Деякі з них видерлися на мури, а інші почали ламати двері й бити вікна, щоб увійти всередину. Вони хотіли вбити царя.

Візир прийшов до царя й мовив;

- О царю часу, на тебе чигає велике лихо! Краще помилуй Аладдіна, а то твої підданці вб'ють тебе і нас також не пожаліють!

І цар послав сказати народові, що він помилує Аладдіна, і звелів катові розв'язати його й привести до себе.

Аладдін поцілував перед царем землю й спитав:

- О царю часу, коли ласка твоя, скажи, за який гріх ти хочеш мене скарати? [375]

- Дурисвіт! - вигукнув цар.- Ніби ти сам не знаєш, чим ти переді мною завинив!

І він звернувся до візира:

- Підведи його до вікна!

Візир підвів Аладдіна до вікна, той глянув і не побачив свого палацу, а побачив тільки пустирище. І він розгубився й не міг зрозуміти, куди дівся палац.

- Ну що? Де твій палац? - гнівно вигукнув цар.- І де моя дочка, кров мого серця, моя єдина дитина?

- Присягаюся твоєю головою, царю,- відповів Аладдін,- я нічого не знаю!

- Тож слухай! Я помилував тебе тільки для того, щоб ти розшукав мою дочку. Якщо ти її не повернеш, я зітну тобі голову!

- О царю часу,- сказав Аладдін,- дай мені сорок днів, і якщо я не поверну тобі дочку - рубай мені голову!

- Гаразд,- мовив цар.- Але не сподівайся, що тобі пощастить втекти від мене! Я дістану тебе, хоч би де ти сховався! Присягаюсь своїм життям!

Аладдін вийшов від царя смутний-невеселий. А городяни, побачивши його живим і цілим, дуже зраділи й вітали свого улюбленця захопленими вигуками.

Два дні сидів Аладдін в домі у матері, журячись і побиваючись. Особливо сумував він за своєю дружиною - царівною Будур. А третього дня вирушив на пошуки. «Де я знайду свій палац і свою дружину?» - думав він у розпачі.

Він довго простував навмання, аж поки опинився біля якоїсь річки. Аладдін хотів був кинутись у воду і втопитися, але швидко оволодів собою. Сівши на березі, він дивився на воду і в тяжкій журбі заламував руки. Ненароком [376] торкнувся персня, який був у нього на пальці - і враз перед ним постав джин і вигукнув:

- Я до твоїх послуг, володарю! Звеселів Аладдін і мовив:

- О рабе персня, я хочу, щоб ти повернув у місто мій палац і мою дружину - царівну Бадр аль-Будур!

Але джин відповів:

- О володарю, цього я не можу зробити! На це здатен тільки раб лампи.

- Ну, то хоч перенеси мене до мого палацу,- сказав Аладдін.

- Слухаю і корюся! - вигукнув джин і умить переніс Аладдіна у країну Магріб, куди раб лампи за велінням чаклуна переніс його палац.

Зрадів Аладдін, побачивши палац, і став думати-гадати, як повернути царівну Будур, та нічого не міг придумати. А що на землю вже спустилася ніч, то він урешті поклав кулак під голову й солодко заснув - адже він не спав майже тиждень. Коли ж настав ясний ранок, Аладдін прокинувся, вмився у струмку, який протікав поблизу, а потім сів під вікнами палацу.

А царівна Будур день і ніч плакала-ридала, побиваючись за чоловіком та батьком, і проклинала магрібинця.

Цього ранку невільниця, яка увійшла до царівни в покої, щоб одягти її, визирнула у вікно й побачила Аладдіна!

- О моя володарко! Підійди швидше - наш володар сидить під вікнами палацу! - вигукнула вона.

І царівна Будур відчинила вікно, і Аладдін підвів голову й побачив її. Вона привітала Аладдіна, і Аладдін привітав її, і серця їхні [377]заполонила радість. Потім царівна сказала:

- Мерщій заходь через потайні двері! Клятого магрібинця саме немає!

Царівна звеліла невільниці, щоб та відчинила Аладдінові двері, а сама побігла йому назустріч, і вони обнялися й заплакали, і Аладдін мовив:

- Люба моя, я хочу в тебе щось запитати. У мене в кімнаті стояла стара мідна лампа. Ти її не бачила?

І царівна Будур зітхнула й відповіла:

- Через цю лампу й сталося з нами лихо, коханий мій.

Аладдін попросив про все розповісти йому, і царівна розповіла, як виміняла в магрібинця стару лампу на нову.

- Вранці я прокинулась і побачила, що палац перенесено сюди,- провадила вона.- І магрібинець признався, що він зробив це завдяки чарам лампи. Тож тепер, коханий мій, ми перебуваємо у самій середині Магрібу.

- Чого хоче від тебе клятий чаклун? Що він тобі говорив? - спитав Аладдін.

І царівна відповіла:

- Він щодня приходить сюди й починає мене вмовляти, щоб я забула тебе і стала йому за дружину. Він каже, що мій батько зітнув тобі голову. І ще каже, що ти був злидарем, сином злидаря, і це він, магрібинець, допоміг тобі розбагатіти. Він клянеться, що кохає мене, але я його ненавиджу!

- А чи знаєш ти, де він ховає лампу? - спитав Аладдін.

І царівна відповіла:

- Він носить лампу в себе за пазухою і не розлучається з нею ні на мить. Але мені він її показував.

Зрадів Аладдін, це почувши, і мовив: [378]

- Я зараз піду з палацу, а ти накажи одній із невільниць весь час стояти біля потайних дверей і відчинити мені, коли я приходитиму. Я вигадаю якусь хитрість проти цього чаклуна!

Аладдін вийшов з палацу й подався в степ. Там він зустрів якогось селянина, зупинив його і сказав:

- Поміняймось одежею, дядечку! Селянин скинув свою одежу, і Аладдін

убрався в неї. Потім він повернувся в місто, купив на базарі два диргеми дурману й пішов до палацу, і невільниця, яка стояла біля потайних дверей, впустила його.

Увійшовши в покої до своєї дружини - царівни Будур,- Аладдін сказав:

- Я хочу, щоб ти перестала плакати й прикинулась, що вподобала чаклуна-магрібинця. Скажи йому, всміхаючись: «Завітай сьогодні увечері, ми разом повечеряємо. Доки мені сумувати? » Піднеси йому кілька келихів вина і в один келих укинь цей дурман. Коли чаклун упаде, погукай мене.

- Все зроблю, як кажеш, коханий мій! - мовила у відповідь царівна Будур.

За велінням царівни принесли обід, і Аладдін попоїв і, вдовольнившись', пішов, а царівна Будур погукала служницю, гарно вбралася й напахтилась. Незабаром з'явився магрібинець і, побачивши, що царівна приязна та привітна до нього, зрадів і звеселився.

А царівна взяла його за руку, посадовила поряд і сказала:

- Любий мій, коли твоя ласка, повечеряй зі мною сьогодні! Доки мені журитись? Я знаю, що вже не побачу свого батька й Аладдіна, тож хочу, аби ти заступив мені їх. Адже в мене нікого більше немає на світі, крім тебе. [379]

Почувши слова царівни Будур, магрібинець дуже зрадів і вигукнув:

- Слухаю і корюся, моя кохана! Я піду на базар і куплю все, що треба для вечері.

Він подався на базар, купив міцного вина й повернувся до царівни, а невільниці поставили; перед ними столик і подали вечерю. І коли царівна та магрібинець стали їсти й пити, невільниці весь час підливали йому вина, аж поки голова в нього пішла обертом. І тоді царівна Будур мовила:

- У країні, де я народилась і жила, заведено, щоб дівчина сама наливала коханому останній келих вина.

Царівна налила келих вина, непомітно кинула туди дурман і подала магрібинцеві, а той випив вино воднодух і за хвилину впав долілиць непритомний. Тоді невільниця мерщій погукала Аладдіна й відчинила йому двері. І коли Аладдін зайшов і побачив, що магрібинець лежить непорушний, він вихопив з піхов меча і враз зітнув йому голову, а потім повернувся до царівни Бадр аль-Будур і сказав:

- Вийди звідси! І невільниці хай вийдуть теж.

Царівна вийшла, і невільниці посунули за нею й зачинили двері, і тоді Аладдін вийняв з-за пазухи в магрібинця лампу й потер її. Тієї ж миті перед ним з'явився джин і мовив:

- Наказуй, о володарю!

- Я хочу, щоб ти повернув цей палац на те місце, де він стояв! - звелів Аладдін.

І джин відповів:

- Слухаю і корюся!

А тоді Аладдін вийшов у іншу кімнату, обійняв свою дружину й поцілував її, і вона поцілувала його, а джин переніс палац і поставив його на те місце, де він стояв. [380]

І Аладдін з дружиною сіли до вечері й почали їсти, пити та веселитися, аж поки настав час спати, і вони лягли й заснули, раді та щасливі.

Цар, батько царівни Бадр аль-Будур, гірко плакав і тужив за дочкою й щодня визирав із вікон, повторюючи:

- А що, коли зараз я побачу свою кохану дочку?..

Якось уранці цар визирнув з вікна - і побачив перед собою палац! Він подумав, що марить, і почав щосили терти очі й придивлятися. Та палац як стояв, так і стояв.

Цар гукнув слуг і наказав:

- Приведіть мені коня!

І він скочив у сідло й поїхав до палацу свого зятя, і Аладдін вийшов йому назустріч і привітав, а тоді повів царя до царівни Бадр аль-Будур.

І царівна мовила:

- О батьку, подякуймо ласкавій долі! Але яким чином перенесено сюди палац, я не знаю. Коли Аладдін убив чаклуна, він сказав мені: «Вийди зі своїми невільницями!»-і я вийшла.

І тоді Аладдін обізвався:

- О царю часу, я нічого не зробив, тільки витяг у магрібинця з-за пазухи чарівну лампу й звелів джинові - її рабові - перенести нас у твою країну. Уставай же, щасливий царю, і подивись на цього злого чаклуна, який лежить у сусідній кімнаті.

Цар підвівся й пішов туди і побачив мертвого магрібинця.

Він обійняв і поцілував Аладдіна, подякував йому за клопоти і мовив:

- Сину мій, не гнівайся на мене! Мій вчинок заслуговує на прощення: адже царівна - моя єдина дочка. [381]

І цар звелів улаштувати свято з нагоди порятунку царівни Бадр аль-Будур, а тіло магрiбинця спалити й розвіяти попіл за вітром. : Проте розповідають, що в того клятого маг-1 рібинця був старший брат, теж чаклун, іще зліший та підступніший за нього. І сталося так, що він почав ворожити на піску й склав гороскоп, аби довідатись про долю брата. Дізнавшись, що той загинув, брат заплакав, зажурився й почав ворожити знову - хотів дізнатися, де саме й чому він загинув. Пісок показав, що брата вбито в далекій країні, а тіло його спалено й попіл розвіяно за вітром, а зробив це юнак на ім'я Аладдін. Прочитав чаклун на піску і про лампу.

Він зібрався в далеку дорогу й поїхав у ту країну, де жив Аладдін. Прибувши в столицю, чаклун оселився в заїзді, два чи три дні відпочивав, а тоді почав вигадувати чари, щоб погубити Аладдіна.

Потім він вийшов на вулицю й незабаром побачив гурт людей, які грали в шахи, і почув, що вони балакають про дуже побожну бабусю на ім'я Фатіма, яка жила за містом і приходила в місто двічі на тиждень, і люди прославляли її й віддавали їй шану.

І брат магрібинця мовив до одного з гравців: - Шановний, я хотів би знати, де живе Фатіма. Я чужоземець і попав у біду, тож хочу, щоб ця жінка помолилася за мене. Може, тоді аллах вибавить мене з біди.

І той чоловік повів чаклуна за місто й здаля показав житло Фатіми (а та побожна Фатіма жила в печері на вершині гори). Магрібинець подякував йому за ласку й повернувся до заїзду.

Наступного дня він знову вийшов на вулицю. А саме цього дня Фатіма завітала в місто. 382

Магрібинець, бродячи вулицями та майданами, побачив, що люди стоять юрбами, і спитав, чого вони зійшлися. Йому відповіли, що це товпляться ті, хто хоче побачити благочесну Фатіму.

І він теж приєднався до одного з гуртів.

Побачивши Фатіму, чаклун став ходити за нею назирці.

Настав вечір, Фатіма подалася за місто, до своєї печери, а магрібинець крався слідом за нею.

Вночі, коли Фатіма спала, він зайшов у печеру, схопив стару за горло й витяг кинджал. Фатіма прокинулась і, побачивши магрібинця з кинджалом у руці, мало не зомліла від жаху.

- Якщо ти заговориш або закричиш,- мовив чаклун,- я тебе вб'ю! Вставай і роби те, що я скажу! Послухаєшся мене - будеш жива та ціла.

Фатіма підвелася.

- Дай мені свою одежу і візьми мою,- сказав чаклун.

Фатіма віддала йому свою одежину, хустку й покривало, і магрібинець сказав:

- А тепер намасти мені чимось обличчя! Хай воно стане такого самого кольору, як у тебе.

Фатіма принесла з кутка печери глечик, в якому було трохи оливи, натерла нею обличчя чаклуна, і воно стало такого ж темного кольору, як і в неї. Потім вона вдягла чаклуна в свою одежину й дала йому свій костур, на шию повісила чотки й навчила, як поводитись на вулицях міста. Тоді дала дзеркало й мовила:

- Поглянь на своє обличчя! І не розбереш, де ти, а де я.

Чаклун глянув на себе в дзеркало. Його не можна було впізнати! [383]

І тут лихий підступник витяг з піхов кинджал і вбив Фатіму. Закопав її, діждався, поки зійде сонце, і пішов у місто. Люди підходили до нього, просили благословення, дякували, Ніхто не підозрював, що це не Фатіма, а перевдягнений чаклун.

А все це відбувалося під вікнами палацу царівни Бадр аль-Будур. Почувши гомін, вона спитала невільниць, що трапилось, і ті відповіли :

- О володарко, це побожна Фатіма прийшла в місто, і люди товпляться навколо неї, прохаючи, щоб вона благословила їх.

Тоді царівна мовила до однієї з невільниць:

- Хай воротар приведе Фатіму сюди. Я багато чула про чудеса, які вона вміє творити, і хочу її бачити.

І воротар привів лихого чаклуна, вбраного в одежу Фатіми, і коли чаклун постав перед царівною Бадр аль-Будур, він удався до чарів, щоб його ніхто не впізнав.

Царівна шанобливо його зустріла й сказала:

- Побожна Фатімо, я хочу, щоб ти погостювала в мене і навчила мене своїх чеснот.

Магрібинець саме цього й хотів - погостювати в царівни. Він дуже зрадів і відповів:

- О володарко, я вбога жінка, і оселя моя - печера на вершині гори. Не годиться мені жити в царському палаці!

- О Фатімо, не відмовляй мені,- благально мовила царівна Будур.- Я дам тобі кімнату, і ти будеш там молитися.

- Я не можу тобі відмовити, володарко,-відповів чаклун.- Але я не буду з вами ні їсти, ні пити, а буду їсти, пити й молитися в тій кімнаті, в якій ти мене поселиш...

Він сказав так тому, що злякався. Адже якщо він їстиме разом з царівною та Аладдіном, [384] йому доведеться відкинути покривало, отже, його буде викрито.

- Ми погодимось з усім, чого ти забажаєш! - сказала царівна Будур.- Ходімо, я покажу тобі палац.

І вона піднялася разом з магрібинцем у свої покої й показала йому кімнату із смарагдовими ґратками на вікнах.

- Чи подобається тобі мій палац, пані Фатімо? - спитала царівна.

І магрібинець відповів:

- Іншого такого немає в світі! В такому палаці тільки й жити щасливим життям. Але в ньому бракує однієї речі.

- Якої, Фатімо? - спитала царівна Будур.

- Яйця птаха рухх,- відповів чаклун.- Рухх - це величезний птах, який може схопити в пазурі й підняти в повітря цілого верблюда. Живе він на горі Каф. Майстер, який збудував такий палац, міг би добути яйце рухха.

Царівна Бадр аль-Будур звеліла приготувати магрібинцеві кімнату, в якій би він молився, і клятий чаклун замкнувся там.

Коли настав вечір, до палацу повернувся Аладдін і зайшов до царівни. Він привітав її, поцілував і, побачивши, що вона стурбована, спитав:

- Чи все в тебе гаразд, кохана? Ти наче чимось заклопотана.

- Я гадала, що в моєму палаці все є. Аж ні: в ньому бракує яйця птаха рухх,- відповіла царівна Будур.

- І ти цим журишся? - вигукнув Аладдін.- О кохана, я негайно добуду тобі це яйце!

Аладдін пішов до своєї кімнати, потер лампу, і перед ним з'явився джин.

- Наказуй, мій володарю! - мовив він. [385]

- Я хочу, щоб ти приніс яйце рухха,- звелів Аладдін.- Я повішу його у покоях моєї дружини.

І коли джин почув ці слова, він розгнівався й закричав:

- О невдячний! Мало тобі того, що я і всі раби лампи служимо тобі вірою й правдою?! Ти зажадав іще й яйце птаха рухх?! Цей птах - наш повелитель! Якби я знав, що тобі й твоїй царівні такого забагнеться, я дмухнув би на вас, і ви опинилися б між землею та небом! І я подбав би, щоб ви пішли з цього світу! Та я знаю - це тебе намовив клятий магрібинець, який зараз живе в твоєму палаці, прикинувшись побожною Фатімою. Він убив Фатіму й перебравсь в її одежу, щоб згубити тебе й помститися за свого брата!

Промовивши ці слова, джин зник із очей.

Аладдін розгубився, та за якусь мить оговтався, встав і пішов до дружини. Він сказав, що в нього болить голова, і царівна Будур мовила у відповідь:

- Я запросила до нас у палац побожну Фатіму. Зараз я її приведу, вона покладе тобі руку на голову, і біль минеться.

І вона привела магрібинця, а той, зайшовши, привітав Аладдіна, і Аладдін сказав:

- Вітаю тебе у нас! О пані Фатімо, в мене дуже болить голова! Я певен - ти мене вилікуєш! Адже ти зціляєш хворих.

Магрібинець підійшов до Аладдіна, ховаючи під покривалом ніж, яким можна було різати крицю, і вдав, що хоче покласти йому руку на голову, щоб зняти біль. Та Аладдін пильно стежив за чаклуном, і, коли той став перед ним, він вихопив у себе з-за пояса кинджал і встромив чаклунові в груди.

Царівна Будур вигукнула: [386]

- Ти ж убив Фатіму, яка творить чудеса! Горе нам, горе!

Та Аладдін сказав:

- Я вбив не Фатіму, а того, хто позбавив її- життя! Це брат чаклуна-магрібинця, який прибув до нашого міста, щоб помститись за свого меншого брата. Це він намовив тебе попросити яйце рухха, щоб згубити і мене, і тебе. Якщо ж ти не віриш моїм словам, то відкинь покривало з його обличчя! І ти побачиш: це не Фатіма, а магрібинець!

Царівна Будур підступилася ближче, відкинула покривало й побачила заросле бородою чоловіче обличчя. І тоді вона зрозуміла, що її чоловік Аладдін сказав правду, й вигукнула:

- Коханий мій! Через мене ти двічі наражався на смертельну небезпеку!

І вона обійняла Аладдіна й поцілувала його, і Аладдін мовив:

- То байдуже, моя люба! Спасибі долі, що. вона позбавила нас підступів обох чаклунів!

Тут до них прийшов цар, і вони йому розповіли про все й показали тіло магрібинця, і цар наказав його спалити, як і першого чаклуна, а попіл розвіяти за вітром.

І Аладдін зі своєю дружиною царівною Бадр аль-Будур жили радісно й щасливо. Жили вони дуже довго, аж поки прийшла до них руйнівниця всіх насолод і розлучниця зібрань - смерть.

 

 

Третя подорож Синдбада

Синдбад став говорити:

- Серед бенкетів та розваг я швидко став забувати про колишні страшні пригоди. А розкішне, сите життя мені почало обридати. Я був молодий, дужий - хотілось якоїсь діяльності. Скінчилось тим, що я знову поклався на долю, зібрав товаришів-торговців, накупив різного краму і сів на корабель у Бальсорі.

Довго ми плавали цілком щасливо, приставали до різних земель і вигідно торгували своїм крамом.

Та раз колись серед моря нас застала буря. Кілька днів корабель наш гойдали хвилі і кидали його, як тріску, поки не пригнали до [29] якогось невідомого острова. Ми, звичайно,, раділи, що зостались живі, але капітан поспішив нас розчарувати:

- Доленько наша! - крикнув він. - Думали ми втекти від одного лиха, та зустріли ще більше. Знайте, що на цьому острові живуть дикуни, з ніг до голови покриті вовною. Хоч вони і невеликого росту, але їх сила така, що змагатися з ними не може бути й думки. Бережіться поранити або убити кого-небудь з них, бо тоді ми всі пропали.

На наше горе, слова капітана справдилися раніше, ніж ми сподівалися. Не встигли ми опам'ятатись, як на берег висипала тьма-тьмуща поганих-препоганих істот, подібних до людей, але покритих густою рудою вовною. Вони стрибнули в воду, приплили до корабля і стали з усіх боків лізти на палубу швидше, ніж лазять мавпи. Ці страховища щось кричали, очевидно, говорили до нас, але ми не могли зрозуміти їхньої мови і стояли, тремтячи від жаху.

Коли вони стали обрубувати якірного ланцюга і знімати вітрила, ніхто з нас навіть не поворухнувся. Карлики ж, заволодівши кораблем, одвезли нас на другий острів і там висадили на берег, а самі попливли далі назад. З похиленими головами пішли ми по острову, зриваючи по дорозі траву, бо всі були дуже голодні.

Незабаром ми підійшли до величезного будинку з високою брамою із чорного дерева. Ми ввійшли на подвір'я, а відтіль - у якесь велике помешкання, де з одного боку валялись купи людських кісток, а з другого - довгі палки для підсмажування м'яса. Ми ледве не збожеволіли від жаху: ноги у нас трусились, і ми, повні відчаю, попадали на підлогу. Так пролежали досить довго, безсилі що-небудь зробити, дати собі яку-небудь раду. Уже смеркало, як раптом розчинилися двері і в нашу кімнату ввійшов велетень, високий, як пальма, весь чорний, з єдиним оком на лобі, червоним і вогняним, як жар. Із рота в його стирчали два довгих, гострих передніх зуби, нижня губа одвисла і торкалася грудей. Довгі слонові вуха теліпалися по плечах, а пазурі на величезних руках були загострені й Зігнуті, як у яструба. Угледівши таке страховище, ми зовсім втратили розум, а воно сиділо перед нами і оглядало нас своїм голодним оком.

Потім велетень простяг руку, підняв мене за шкіру і став вертіти на всі боки, як м'ясник, що оглядає ягня. Але, очевидно, я здався йому занадто худим, і він кинув мене набік, а сам узявся оглядати так само інших.

Нарешті він спинився на капітані, як на самому ситому та гладкому із нас. Злапавши палкою його, як горобця, в свою руку, він проткнув його наскрізь і став пекти капітана над огнем. [30]

Коли страва була спечена, він повечеряв з великою охотою, потім розлігся на підлозі і незабаром заснув. Хропів він як розлютований грім, і цілу ніч ми не могли стулити очей. Вранці велетень встав і, не звертаючи на нас ніякої уваги, кудись пішов з дому, а ми дали волю своєму відчаю. Здавалося, плачу та голосінню не буде краю. Нарешті, виплакавши всі сльози, стали радитись, як би нам вийти з цього страшного становища, але ніхто не міг дати путньої поради. Про те, що можна було б спільними силами напасти на велетня й убити його, ніхто навіть не заїкнувся: перелякані, ми не могли навіть про це подумати.

Заспокоївшись трохи, ми розсипались по острову, щоб чим-небудь наїстися, а ввечері, не знайшовши ніякого притулку, мусили знов вернутися в оселю людоїда.

Незабаром прийшов і сам господар. Він вибрав ще одного із товаришів, повечеряв і знову ліг спати, і спав до самого світанку. Вставши, він знову пішов і кинув нас без жодного догляду. Але це мало нас тішило: ми добре знали, що нам нікуди тікати і що нас усіх до одного жде однакова доля. Горе наше було таке велике, що дехто пропонував кинутись у море, знаходячи, що ця смерть все-таки приємніша від першої. Але проти цього повстав один з товаришів: він нагадав, що віра Забороняє людині накладати на себе руки, і радив вигадати який-небудь інший засіб позбавитись зубів людоїда. Тут у мене майнула думка, якою я і поділився з товаришами.

- Друзі мої,- сказав я їм.- Чи звернули ви увагу на ті великі дерева, що ростуть на березі? Давайте ми з них поробимо плоти, які залишимо поки на березі, а вночі спробуємо втекти від людоїда. У всякому випадку, коли не пощастить дочекатись якого-небудь корабля, краще згинути в морі, ніж у шлунку такого страховища.

Тут я докладно розповів про свій задум, який одноголосно був ухвалений, після цього ми взялися за роботу. Поробивши такі плоти, щоб могли витримувати по три чоловіки, ми вернулись до людоїда і знову були свідками страшної смерті одного зі своїх товаришів. Але на цей раз ми жорстоко віддячили своєму катові. Тільки він захропів, я та ще десятеро, найсміливіших і найпрудкіших людей між нами, взяли по залізній палиці, розпекли їх на огні і всі разом уткнули їх в око душогуба. Можете собі уявити, як він заревів від болю. Він став кидатись на всі боки, ловлячи нас розставленими руками, але ми сиділи спокійно в безпечних місцях. Облапавши всі кутки, він наткнувся на двері і вийшов, ревучи та стогнучи. [31]

Нам нічого було баритися, і ми кинулись до своїх плотів. Позаяк крики людоїда стихли, то у нас з'явилась надія, що ворог наш умер від ран, але вдосвіта ми раптом угледіли трьох однооких велетнів. Двоє нових страховищ вели третього, сліпого, під руки. Ми швидше оді-пхнули плоти од берега, але людоїди стали кидати на нас величезними шматками скель і незабаром розбили й потопили всіх нас, крім мене та двох моїх сусід, що встигли відплисти досить далеко од берега. Опинившись серед бурхливого моря, ми знову стали забавкою хвиль. Цілу добу ми боролися з ними, прощаючись із життям, але вітер несподівано пригнав нас до якогось острова, де знайшли ми багато поживних і смачних овочів.

Підкріпивши свої сили, ми лягли і заснули. Але ввечері, коли ще не зовсім смеркло, ми раптом почули якесь страшне сичання. Схопившись на ноги, угледіли величезну гадюку, що повзла прямо на нас. Ми хотіли тікати, але гадюка кинулася вперед, схопила одного з моїх товаришів, ударила його кілька разів об землю і проковтнула. Ми скористалися цим і стали тікати.

Знову відчай огорнув душу.

- О Боже! - крикнув я.- Вчора тільки ми ледве спаслись від людоїда і гнівних хвиль, а сьогодні зустрілися з новим лихом!

Блукаючи по острову, ми угледіли одне височезне дерево. Ледве стало смеркати, як полізли на нього. Але це було даремно: гадюка угледіла нас, обвилась круг дерева і, схопивши мого товариша, ударила його об землю і з'їла. Правда, після вечері вона кудись зникла, але я знав, що мене те ж саме чекає на день пізніше. Я подумав: чи не краще було б кинутися в море?.. Але умирати не хотілось, і я став думати, як би остатись жити. Помітивши, що на острові росте багато колючих рослин, я поробив з них в'язанки і високо обгородив ними дерево. Самого себе я теж обв'язав колючками. Як тільки смеркло, гадюка не стала баритись і тихо підлізла до мого дерева, але несподівано укололась і стрибнула назад. Кілька разів вона знову починала підкрадатись, як кішка, але нарешті впевнилась у даремності своєї праці, лягла, згорнулась і цілу ніч лежала на варті, а я сидів ні живий, ні мертвий на дереві. Хоча удосвіта вона зникла, але я такий був змучений, що саме життя мені обридло, і я, як божевільний, кинувся до моря, щоб раз назавжди припинити свої страждання. Але доля нарешті зглянулась на мене. У ту хвилину, коли я вже збирався кинутись у воду, на обрії зачорнів корабель. Він наближався до нашого острова і незабаром можна було помітити на ньому людей. [32]

Я зірвав з себе шапку і став нею махати, щоб звернути на себе увагу. Менад помітили, з корабля спустили човна і забрали мене. Чи можете ви уяявити, який я був щасливий в ту хвилину.

Ксіоли я розповів про всі ті пригоди, які трапились зо мною, всі були і глибоко вражені, і кожний поспішав висловити мені своє співчуттям. Насамперед мене нагодували, а потім капітан подарував мені нове убрання, бо моє було зовсім пошматоване.

-. - Друже мій! У мене є на кораблі кілька пакунків з крамом, що налевдсали колись одному небіжчику-торговцю. Я хотів би їх продати тут, аа гроші передати його нащадкам. Чи не взявся б ти продати їх? Звичайно, -за це я тобі подякую.

Я і охоче згодився допомогти капітанові. А на палубі між тим тав-рувалли крам. Коли дійшла черга до тих пакунків, які доручено було мені і попродати, спитали капітана, яке ім'я на них поставити.

- Пиши: "Синдбад-мореход",- відповів капітан. Я в дивуванні глянуув на нього, і тільки тепер, вдивившись в його обличчя, пізнав того осамого капітана, який покинув мене на безлюдному острові, коли я лепгковажно заснув над струменем. За цей час він дуже постарів, та й менне йому було важко пізнати, тим більше, що всі вже вважали мене за неСЬбіжчика.

- Капітане! - сказав я.- Ти говорив, що цей крам Синдбада?

- Так,- відповів він,- Синдбад родом із Багдада, і їхав він на моємцу кораблі. Я і досі не можу простити собі за необачність. Одного раму він укупі з іншими вийшов з корабля на острів, а коли всі поверрнулись, я не примітив, що немає Синдбада, і велів плисти далі. Кинулись ми вже через деякий час, але вітер був настільки дужий, що мци ніяк не могли вернутись назад.

- I ви думаєте, що Синдбад давно уже згинув?

- Напевно.

- Ану лишень пригляньтесь до мене уважніше! - сказав я.- Чи . не роотмовляє з вами той самий Синдбад, якого ви вважаєте за небіжчика??! Я заснув на березі струмка, а коли прокинувся, корабель був уже ддалеко.

Капітан глянув на мене, пізнав і радісно закричав:

- Слава тобі, Боже, що ти знімаєш з моєї душі такий гріх! Який я радий, що бачу тебе живим та здоровим! Забери ж свій крам, а ось і гроші за продану частину його.

Я прийняв крам, але дещо подарував капітанові замість подяки. Рештгу я розпродав і купив сандалового дерева, гвоздики, кориці й [33] інших коштовних речей. Вернувшись у Багдад, я продав їх за великі гроші і став ще багатшим.

Звичайно, і цього разу я не забув подякувати Богові і роздати милостиню убогим.

 

 

Четверта подорож Синдбада

Друзі мої, - так почав своє оповідання Синдбад наступного дня. - Недовго я відпочивав після третьої своєї подорожі. Знову мене потягло з дому, знову захотілося нових вражень, нових пригод. Цього разу, одначе, мені захотілось поїхати іншою дорогою. Замість того, щоб сісти на корабель у Бальсорі, я спершу поїхав у Персію, побував у багатьох провінціях і тільки тоді найняв корабля і поїхав в Індію.

Як і раніше, ми спочатку плили щасливо. Торгувалось теж не зле, і я мав досить великі прибутки. Але цього разу моєму щастю швидко прийшов край. Одного дня нас серед моря, далеко від берега, застала буря. Щоб запобігти лихові, капітан велів негайно зняти вітрила, але було вже пізно. Вітрила були порвані на шматки, мачти зламані, керма збита, і розгнузданий корабель нісся по хвилях, вдарився з усього розмаху в підводні скелі і пішов на дно.

Більша частина подорожніх потонула, і тільки мені та ще кільком торговцям пощастило вхопитись за корабельні дошки і продержатись на них доти, доки нас не прибили хвилі до якогось острова. Вийшовши на берег, ми сіли відпочити і, стомлені, тут же поснули. Наступного дня, поснідавши, пішли ми по острову. Через деякий час здалеку помітили якісь будівлі. З радісною надією на якусь допомогу ми пішли швидше, але нам назустріч висипала сила якихсь чорних людей. З криком і свистом вони оточили нас з усіх боків і, поділивши, як здобич, повели у свої оселі. Я разом із п'ятьма своїми товаришами попав в одну хату. Дикуни посадили нас на долівці, поставили перед нами величезну миску з якоюсь мішанкою із трав і звеліли їсти.

Голодні товариші мої накинулись на страву, але я, помітивши, що самі господарі навіть не покуштували мішанки, перехитрував їх і став тільки удавати, що смачно обідаю. Підозріння моє мало під собою певний фунт. Як тільки товариші наїлися трави, з ними сталося щось дивне. Вони почали плести якісь нісенітниці, плигали, співали і, очевидно, ніяк не розуміли свого становища. Незабаром нам подали рисову кашу з кокосовим маслом. Я покуштував, але товариші з'їли все, що було, і після цього їм хотілось їсти ще більше, ніж раніше. Тут [34] тільки я зрозумів, що нас чекає. Я згадав оповідання одного моряка про острів, на якому живуть чорношкірі дикуни. Вони частували своїх бранців попереду травою; щоб позбавити їх розуму, а потім одгодо-вували на м'ясо і з'їдали.

Таке сталося і з моїми товаришами: коли вони поробилися ситі, чорношкірі порізали їх і поїли. Що ж до мене, то я з кожним днем все більше і більше наближався до кістяка. Я був такий худий та блідий, що дикунам гидко було на мене дивитись, і вони дозволили мені, доки я одгодуюсь, вільно гуляти по хутору. Це, власне, і спасло мене від смерті.

Одного ранку всі дикуни пішли на полювання, зоставивши мене під наглядом якогось чорношкірого дідка. Не довго думаючи, я кинувся тікати. Даремно він кричав, щоб я вернувся. Він був занадто старий, щоб догнати мене, а я знав, що мої кати вернуться додому тільки пізно ввечері. Одбігши на декілька миль від хутора, я ліг між кущами, щоб одпочити. Так я біг цілих сім днів, спочиваючи тільки вночі і годуючись одними кокосовими горіхами, які одночасно давали мені і їжу, і питво.

Нарешті на восьмий день передо мною засиніло широке море. По берегу ходили якісь люди, але вже білі, такі, як я. Вони збирали перець, і ця їх невинна робота так підбадьорила мене, що я сміливо підійшов до них. Помітивши мене, вони пішли мені назустріч і на арабській мові спитали мене, хто я і відкіля сюди забився. З якою радістю почув я звуки рідної мови! Я, звичайно, розказав їм свою пригоду, і вони вислухали мене з повним співчуттям. Я жив з ними весь час, доки збирали вони перець, а потім поїхав разом з ними на їх острів. Незабаром вони повели мене до султана. Добрий і привітний султан прийняв мене дуже прихильно і сердечно.

Дякуючи прихильності султана і його друзів, мені жилося на острові дуже гарно, я ні в чому не мав потреби і нарешті міг відпочити від пережитого горя і лиха.

Приглядаючись до звичаїв цієї країни, я помітив, що ніхто не їздив верхи на сідлі або з уздечкою. Це так мене здивувало, що я насмілився спитати - чому вони не вживають таких корисних речей, як сідло або уздечка.

- Та я вперше од тебе і чую про якесь сідло чи уздечку,- відповіли мені.

Тоді, розшукавши теслю, я велів йому під моїм доглядом витесати з дерева сідло, сам власноручно оббив його шкурою, набитою вовною, і оздобив його золотом. Уздечку я змайстрував сам. Сів султан [35] на осідланого коня, довго їздив на ньому і не міг наїздитись і нахвалитись моєю вигадкою. З усіх боків мене стали просити, щоб я зробив і для інших те ж саме. Я згодився, і мені в подяку було подаровано декілька дуже коштовних речей.

Взагалі, до мене відносилися з такою пошаною, що незабаром султан зробив мене першою особою при собі.

Одного разу він покликав мене і сказав:

- Слухай, Синдбаде, у мене до тебе прохання, коли ти цінуєш мою прихильність до тебе, то ти виконаєш його.

- Вели, царю,- відповів я. - Твоя воля для мене - закон. Тоді султан пояснив, що хоче одружити мене, в надії що це конче прив'яже мене до нової батьківщини. Звичайно, я не міг йому відмовити, і султан сам обрав мені молоду - гарну і вродливу дівчину. Жилось мені з нею щасливо, але я не переставав нудьгувати за рідним краєм. Я тільки і думав про те, як би втекти в свій Багдад.

Особливо мені хотілось виїхати звідси після того, як я узнав про один тутешній звичай, який вразив мене своєю жорстокістю. У мого приятеля сусіда вмерла дружина. Я пішов навідатись і розважити його смуток. 

- Благослови тебе, Боже,- привітав я його, розчиняючи двері. - Хай пошле він тобі довгий вік та здоров'я! ?

- Даремне твоє побажання,- зітхнув він,- мені лишається жити не більше, як декілька годин.

- Бог з тобою,- крикнув я, подумавши, що він з розпачу хоче накласти на себе руки.- Позбавляти себе життя - це найтяжчий гріх. Знай, що й лихо, як радість, минає. Розвіється твоя журба, і ти будеш ще довго жити повним життям.

- Ох,- зітхнув сусіда,- я бачу, що ти не знаєш нашого звичаю. Коли вмирає чоловік, то жінка мусить іти за ним живою в могилу, а коли жінка раніше вмирає, то чоловіка ховають укупі з нею. Так ведеться у нас споконвіку, і я мушу коритись спільній долі.

Поки він розказував мені про цей нелюдський звичай, у хату ввійшли родичі небіжчиці. Вони одягли її в краще убрання і поклали в домовину. Аж ось понесли її на кладовище. Попереду ішов чоловік, за ним несли його покійну дружину, а далі йшли родичі й приятелі. Дійшовши до кладовища, одвалили важкий камінь і в печеру спустили труп. Після цього чоловік обняв востаннє родичів і ліг у свою домовину, в яку поставили глечик з водою і сім невеличких хлібів. Домовину спустили в печеру і привалили каменем. Післяцього всі стали тихо розходитись. [36]

Я не можу вам висловити ні того жаху, ні того обурення, що почував у собі, бачачи цей жорстокий звичай. Незабаром я зустрівся з султаном і не міг не заговорити з ним про це явище.

- Ваша величність! - сказав я йому;- Мене глибоко вражає дикий звичай твоєї країни - ховати живих разом з мертвими. Багато бачив я і держав, і народів на своєму віку, але ні в одній державі, ні в одного народу не існує такого нелюдського закону.

- Що поробиш, Синдбаде,- відповів султан.- Це старий споконвічний звичай, і я сам мушу коритись йому разом зі своїм народом. Коли султанша умре раніше, мене теж поховають разом з нею.

- Але я сподіваюсь, що чужинці, які мешкають у твоїй державі, не підлягають цьому закону? - спитав я непевним голосом.

- На цей раз ти помиляєшся, мій друже! - з усмішкою відповів султан, зрозумівши, що я головним чином турбуюсь за власне життя.- Кожний, хто одружився на острові, мусить коритись всім державним законам і звичаям мого народу.

Можете собі уявити - з якими почуттями я вернувся додому, з яким жахом з того часу став стежити за здоров'ям своєї дружини. Поперхнеться, закашляє, і у мене волосся підіймається вгору. І сталось незабаром те, чого я так боявся. Жінка моя тяжко занедужала, а через деякий час і вмерла. Розпачу моєму не було кінця-краю. Перебути, пережити всі пригоди, всі лиха, щоб бути похованим живим у могилі! Я впав у ноги до султана, благаючи його змилуватись надо мною, як над чужинцем; я запевняв, що ніколи в світі не одружився б тут, коли б чув про цей звичай, та мої благання були даремні. Але султанові, очевидно, було мене шкода, і він, щоб хоч трошки утішити мене, звелів поховати мене надзвичайно пишно. Навіть сам з усією своєю старшиною прийшов на кладовище і дивився, як спускали мене в печеру разом з небіжчицею в одній великій домовині, де лежало кілька хлібів і стояв глечик з водою. Я кричав, благав змилуватись надо мною, але зачинили кам'яні двері, і все було скінчено. І ось я опинився серед трупів і смороду. Я навіть чув останні зітхання нещасних, похованих на кілька днів раніше від мене.

Невимовний жах здавив моє серце. В розпуці я упав на землю і довго лежав нерухомий, гірко, невтішно плачучи. Чим більше я думав, тим дужче почував весь жах свого становища. Я проклинав свою долю, докоряв самому Богові. Ех, годі, Синдбаде! Чи не сам ти винен у своєму становищі? Нащо тобі було кидати рідний край, де жилось тобі так, як дай Бог кожному, і гнатись за лихом та пригодами? [37] Нещасний! Краще було б тобі згинути зразу на морі серед бурі, ніж тут-умирати такою страшною смертю. Це гірке, даремне каяття тільки дужче шматувало мою душу. 

Я, наче божевільний, рвав на собі волосся, бився головою об мури, кричав нелюдським криком. Та, одначе, умерти і припинити одразу свої страждання мені не хотілось, і я рвався до життя, як звір на волю, хотів прожити ще хоч декілька днів, і це примусило мене вернутись у домовину, щоб взяти хліба.

Так минуло кілька днів. Хліба і води з кожним днем ставало менше, і розвіювались останні надії на життя. Але раз чую - одвалю-ють камінь і спускають попереду мертву, а за ним живу людину, цього разу - жінку.

У ту ж хвилину в мене промайнула страшна думка - її убити і забрати хліб, але в часи відчаю людина не володіє собою. Хай Бог не осудить мене за цей гріх, я каявся і каюсь у ньому до цього часу. Слухайте: я схопив велику кістку і з усієї сили вдарив нею по голові нещасної жінки. Убив я її чи тільки оглушив - не знаю. Мені треба було їсти. І я, схопивши в домовині хліб і глечик з водою, побіг у темний куток, повний смороду і трупів. Коли й цей хліб був з'їдений, а вода випита, в печеру спустили ще когось, і я одняв у нього хліб і воду таким же чином. У місті в той час, певно, була якась пошесть, бо щодня ховали, і я міг так-сяк існувати.

Але час не стояв на місці, він ішов уперед: скільки його пройшло, не знаю. Аж ось одного разу я стояв, ждучи нової здобичі, коли чую десь неподалеку від мене якесь чудне сопіння. Здивований таким незвичайним звуком, я швидко пішов у той бік, та звуки тікали від мене, але не стихали. Навкруги розливалась чорна пітьма, я спотикався на безліч трупів, але не звертав на це уваги і йшов далі назустріч звукам аж до того часу, доки вони не стихли. В ту ж хвилину передо мною блиснуло сяйво, наче далека зірка на темному небі. Радісна надія ожила в моїй душі. Сяйво то зливалось з мороком, то знову привабливо світило, і незабаром я впевнився, що воно проходило через таку велику дірку в скелі, що я міг вільно пролізти.

Від радості я ледве не втратив розуму. З якою насолодою я набирав у груди свіжого, неотруєного смородом морського повітря! Як палко я вітав блискучий день! Ніколи в житті я не молився так щиро, не дякував небу так безмежно за його ласку. Нарешті, заспокоївшись, я уважно оглянув місцевість. Я був під горою, недалеко від берега. Одначе ще раз мені довелось вернутись у печеру за хлібом, а щоб не [38] йти з порожніми руками, я обшукав трупи і позабирав різні дорогоцінні речі. Зв'язавши, я виніс їх на берег. Доля, здається, знову усміхнулася в мій бік. Через кілька день я угледів корабель і став розмахувати чалмою і кричати. З корабля помітили і послали за мною човна. Мені довелось сказати, що два дні тому я був бурею викинутий на берег, але мені пощастило спасти частину свого краму. Мені повірили і взяли з собою.

Ми побували на багатьох островах, між іншим, - на острові Кела, де так багато свинцевої руди, цукрової тростини і камфори. Нарешті я повернувся в рідний Багдад з такими скарбами, що не знав, куди їх дівати. Як і раніше, частину їх роздав убогим і на оздобу мечеті, і знову рівними, щасливими хвилями потекли дні за днями".

На цьому Синдбад закінчив оповідання про свою четверту подорож.

 


© Aerius, 2004