Народні казки Америки
Переклади і перекази


© невідомі автори

© С.Коваль, А.Перепадя, С.Павличко, В.Шовкун, О.Мокровольський (переклади іперекази), 1989

Джерело: Казки народів світу. К.: Веселка, 1989. 448 с. - С.: 417-440.

Сканування і коректура: SK (ae-lib.org.ua), 2004


Зміст

Казки індіанців Південної Америки

    МАТЕРИНСЬКА ЛЮБОВ. З іспанської переказав Сергій Коваль

    СОНЯЧНА КВІТКА. З іспанської переказав Сергій Коваль

Казки індіанців тропічних лісів

    ЧЕРЕПАХА І ОЛЕНЬ. З іспанської переклав Анатоль Перепадя

Казки індіанців чако

    ЯК КРОЛИК УКРАВ ВОГОНЬ У ЯГУАРА. З іспанської переклав Анатоль Перепадя

Кубинські народні казки

    СЕМИБАРВНИЙ КІНЬ. З іспанської переказала Соломія Павличко

    ШВЕЦЬ І П'ЯТНАДЦЯТЬ СЕНТАВО БОРГУ. З іспанської переказав Віктор Шовкун

    ЯК ДУРНИК ОДРУЖИВСЯ З КОРОЛІВНОЮ. З іспанської переклав Олександр Мокровольський

Казки народу майя

    ТРИ БРАТИ И ЖАБА. З англійської переказав Сергій Коваль

 


 

 

МАТЕРИНСЬКА ЛЮБОВ

Казка індіанців Південної Америки

Якось лисиця захопилася полюванням і навіть не помітила, як споночіло. Вона далеко забігла від свого лисеняти, а коли повернулася до нори, його там уже не було.

Довго плакала лисиця, але сльозами горю не зарадиш. Отож пішла вона лісом шукати свою дитину. У кожного звіра, який траплявся їй дорогою, вона запитувала те саме:

- Скажи мені, братику, чи не зустрічав ти, бува, мого синочка, лисеняти?

Вовк відповів їй:

- Ні, сестрице, не зустрічав. Кабан теж відповів:

- Ні, сестрице, не зустрічав я твого синочка.

Запитувала лисиця і оленя, і дикого собаку, і броненосця, і ягуара, і багатьох інших звірів.

Наостанок, здибавши койота, запитала і його:

- Братику койоте, чи не зустрічав ти, бува, мого синочка, лисеняти?

Койот нашорошив вуха та й каже:

- А який він із себе, твій синочок?

- Та це така чистенька дитинка, носик має гостренький, оченята кругленькі, хутро шовкове, хвостик пухнастий... [417]

- Ні, не бачив такого,- урвав лисицю койот.- А трапилося мені дорогою жалюгідне створіння: очі в нього загноєні, вуха звисають, писок брудний, хвіст геть обліз. Усе воно якесь коростяве й худюще-прехудюще, ледь ногами перебирає.

- Ой лишенько! - закричала лисиця.- Таж це і є мій синочок!

- Та невже? - здивувався койот.- Але ж ти казала, що твій синочок - красень!

- Ех, братику! - вигукнула лисиця, схлипуючи.- Хіба ти не знаєш, що для кожної матері її дитина найгарніша в світі?!

 

 

СОНЯЧНА КВІТКА

Казка індіанців Південної Америки

Багато років тому в одному селищі індіанців-ацтеків жила собі дівчинка на ім'я Квітка. Вона дуже любила сонце й могла милуватися ним цілий день. А коли сонце сідало за гори, дівчинка верталася додому і, засинаючи, думала, що завтра знову його побачить.

Того літа сонце дуже припікало. На небі не було ані хмаринки, на землю не впало жодної краплини дощу. Палюче проміння висушувало квіти й трави, на полях не вродив маїс, люди пухли від голоду. Тоді маленька Квітка зрозуміла, що земля спрагла на дощ. І звернулася до свого коханого з такими словами:

- Сонечко моє, ти знаєш, як я тебе люблю, ти знаєш, що немає більшого щастя для мене, ніж бачити тебе! Але люди потребують дощу. Поглянь на їхні страждання! Змилостився над ними! [418]

І сонце виконало прохання дівчинки. Небо затягли хмари, вперіщив дощ. Він лив багато днів. Поля зазеленіли, квіти й трави випросталися, люди відчули себе щасливими.

Тільки маленька Квітка що не день, то блідла й усе дужче сумувала - адже вона стільки часу не могла милуватися сонцем! А промені були потрібні їй понад усе на світі, бо вливали в неї життя.

Сонце з'явилося тоді, коли дівчинка вже ледь дихала. Воно зігріло свою улюбленицю й сказало їй:

- Ходімо, Квітко, зі мною в країну вічного сонця й духмяних садів. Відтепер ти називатимешся Сонячною Квіткою.

І дівчинка обернулася на чудову золотаву квітку, тільки серцевина в неї була темна, така, як її очі та волосся.

На світанку ця квітка повертає голівку в бік сонця, яке з'являється на небосхилі, й милується ним, аж поки воно сяде за обрій.

Відтоді на полях Мексіки розпускаються золотаві сонячні квіти, які в наших краях називаються соняшниками.

 

 

ЧЕРЕПАХА І ОЛЕНЬ

Казка індіанців тропічних лісів

Повзла якось черепаха лісом, аж назустріч олень.

- Ти куди це, черепахо? - питає її олень.

- Іду шукати своїх родичів, аби вони підсобили мені: щойно я вбила тапіра, а понести одна не можу.

- Вбила тапіра? Знаєш що? Іди-но ти шукати своїх родичів, а я поки постережу твою здобич. [ 419]

- Та ні,- каже черепаха,- якщо так, я теж залишусь тут - почекаю, поки тапір протухне: тоді витягну з нього кісточку і змайструю собі флейту.

- Послухай,- відмовляє олень,- якщо ти така дужа, що вбиваєш тапірів, поміряймося з тобою - хто прудкіший!

- Гаразд! Зробімо так: я побіжу тим берегом річки, а ти - цим.

- Згода. А як тільки я гукну: «Гей, черепахо!» - ти зразу ж озивайся. Ну, починай: дуже мені вже кортить подивитися, як ти бігаєш!

- Зажди трошки,- попросила черепаха,- дай мені перевезтися через річку.

Як тільки черепаха опинилася на тому березі, вона скликала всіх своїх родичів, усе їм розповіла і веліла стати вздовж річки на деякій відстані одне від одного. Коли вони доповзли до своїх місць, черепаха гукнула оленю:

- Ну як ти, готовий?

- Готовий! - відповів олень.

- Кому ж із нас бігти першому?

Олень, який був упевнений у своїй моторності й витривалості своїх ніг, у відповідь тільки засміявся і гукнув:

- Та біжи вже ти, бідолашна, горопашна черепашечко!

Однак черепаха і не думала бігти - вона любісінько собі залишалася на місці.

- Гей, оленю, я біжу! - незабаром почув олень із того берега голос, який лунав уже далеко попереду; це був голос першої з черепах, що стояли на чатах уздовж берега.

- Гаразд, зараз побіжу і я! - гордо озвався олень і припустив бігти. Пробігши трошки, він гукнув: [420]

- Гей, черепахо!

- Я тут! - знову почув він голос далеко попереду себе.

- Ну, тримайсь, зараз наздожену! - закричав олень і щодуху помчав уперед. Довго він біг, потім знову зупинився, знову закричав: «Гей, черепахо!» - і знову почув голос далеко попереду. І олень побіг що було сили, але щоразу, як він зупинявся, голос черепахи лунав далеко попереду.

- Ох, не можу більше, вмираю від спраги! - зойкнув олень і раптом замовк.

Черепахи звали, звали його - він більше не озивався.

- Чи не помер він? - сказала черепаха своїм родичам.- Ходімо-но поглянемо!

І вона спокійно перевезлася назад через річку. «А я так нітрішечки не стомилася»,- гордо сказала вона собі і стала кликати:

- Де ти, оленю, озовися! Та відповіді не було.

- Він і справді помер! - закричали її родичі, які теж поперепливали річку в різних місцях і знайшли тіло оленя.

- Допоможіть мені витягти з нього кісточку,- попрохала черепаха.

- Навіщо вона тобі?

- А я змайструю з неї флейту і щодня гратиму на ній.

 

 

ЯК КРОЛИК УКРАВ ВОГОНЬ У ЯГУАРА

Казка індіанців чако

Колись давно вогонь мав лише ягуар. У нього було велике вогнище. А повз те вогнище частенько пробігав маленький кролик. І щоразу, коли ягуар одвертався, кролик відкладав [421] набік кілька жаринок. Побачив це ягуар та й каже:

- Не чіпай вогню, обпечешся!

Кролик удав, ніби дуже змерз. Тремтячи, схопив він жаринку, сунув її під підборіддя і сказав агу арові:

- Біжу, я вже зігрівся.

Кролик побіг і кинув жаринку на моріжок. Усе довкола запалало. Ягуар спробував погасити полум'я, але не зміг.

Так люди дістали вогонь, а ягуар його втратив. І вирішив він відібрати вогонь у людей. Пішов у село і послав жінку з глеком води, аби загасила вогонь. Глек уже спорожнів, але вогонь горів! І жінка, і ягуар добряче попеклися. Відтоді лапи в ягуара знизу темні.

Зовсім хворий повернувся ягуар до свого лігва. Довго відлежувався він. Ніхто тепер не приносив йому риби в обмін на вогонь, а сам він вудити й полювати не вмів. Дні і ночі голодував бідолашний ягуар. Та якось до нього завітав маленький оцелот - чудовий мисливець. Він вирішив навчити полювати і ягуара. Оцелот кидався на звірятко, вбивав його і приносив ягуарові. Першою здобиччю оцелота була велика птиця, яка їла крабів. Оцелот учепився в неї, але вбив не зразу. Птиця злинула в небо, й лише там оцелот загриз її. Обидва вони впали на землю, проте оцелот залишився цілий. Він притягнув свою здобич ягуарові.

Ягуар учився полювати аж десять днів. Упольованих звірів їв сирими - адже вогню в нього тепер уже не було. [422]

 

 

СЕМИБАРВНИЙ КІНЬ

Кубинська народна казка

Жив собі король. Мав він дочку на порі. І задумав одружити її з таким молодцем, який зміг би на коні виїхати на балкон королівського палацу, де стоятиме принцеса.

Звелів він сповістити на всі сторони світу і в усі навколишні села, щоб з'їжджалися вершники позмагатися між собою.

В тих краях на одному убогому хуторі жив чоловік, який мав трьох синів і клаптик поля, де росла кукурудза. Але туди внадилися дикі коні. Тому синам доводилося стерегти своє поле, щоб не зостатися без урожаю.

З трьох братів найменший був найсумирніший. Старший і середульший кривдили і ображали брата, проте батько любив його найдужче з усіх.

Якось старші брати поїхали в село і привезли додому звістку про те, що король збирається одружити свою дочку з тим, хто вистрибне конем на балкон, де стоятиме принцеса.

Того вечора, коли мали змагатися вершники, наймолодший син сказав батькові:

- Тату, ви вже старенькі, тож стерегти кукурудзу я піду сам, а брати нехай подивляться й*а змагання вершників.

А батько відповів:

- Ти ж заснеш, а тим часом дикі коні понищать наш урожай.

- Тату, я візьму з собою пекучого перцю і, коли мені захочеться спати, натру ним очі, і сон мене не візьме.

Подався найменший син стерегти кукурудзу, а його брати поїхали в місто подивитися, хто ж здобуде руку принцеси. [423]

Хлопець узяв з собою аркан, аби зловити якогось коня-нищителя, і став чатувати під гіллястим деревом, що стояло посеред поля. Коли почав його змагати сон, він потер пекучим перцем очі. Сльози покотилися з них горохом, але сон як рукою зняло.

На світанку прийшли дикі коні попоїсти кукурудзи. Найменший син узяв ласо й закинув його на найбільшого і найгарнішого коня. Кінь виривався, та хлопець прив'язав його до дерева і міцніше затягнув ласо.

Це був кінь сатани. Він побачив, що не вирветься, а вже розвидняється. Йому ж, коневі сатани, не можна бачити світла дня. І мовив він до хлопця:

- Відпусти мене, і я обіцяю, що більше ніколи жоден кінь не прийде їсти твою кукурудзу.

Та хлопець його не відпускав. Тоді кінь сказав:

- Відпусти мене! Я тобі віддячу. Якщо ти вдариш тричі по стовбуру цього дерева й скажеш: «Прийди, семибарвний конику!» - я з'явлюся служити тобі, сяйливий, мов місяць, мов зірка, мов саме сонце.

Хлопець зрадів, почувши це, взяв клятву з коня сатани і відпустив його. Той умить зник.

Найменший син повернувся додому. Старші брати саме розповідали, як вершники на конях пробували вистрибнути на балкон і падали, так і не діставшись до нього. Розповідали й про те, що в місті тільки й розмов, що про ці змагання лицарів за руку принцеси. Батько спитав найменшого сина, чи він, бува, не заснув на полі. -

- Ні, не заснув,- відповів хлопець.

Тоді батько пішов на поле й на власні очі переконався, що все гаразд. [424]

Того дня найменший син задумав викликати коня сатани і виїхати з ним на балкон королівського палацу. Коли настав вечір, він сказав батькові:

- Тату, хай брати їдуть до міста дивитись, як змагаються вершники, а я піду стерегти кукурудзу.

Батько дуже любив найменшого сина й не хотів, щоб той знову не спав цілу ніч. Та хлопець таки переконав його і, коли почало сутеніти, подався в поле. Але сторожувати вже не треба було - жоден кінь не наважувався їсти кукурудзу.

Хлопець підійшов до дерева, вдарив тричі по стовбуру й сказав:

- Конику мій семибарвний, з'явись мені, ясний, мов місяць!

Ту ж мить він побачив яскравий спалах, і кінь, випромінюючи місячне світло, підбіг до нього, осяваючи навколишній ліс.

Хлопець вистрибнув на коня, і відразу його лахміття перетворилося на місяцеві шати.

Він помчав на чудовому коні до міста. Люди здалека помітили його й загукали:

- Он летить кінь, ясний, мов місяць!

Хлопець підострожив коня навпроти палацу, злетів угору і виїхав на балкон, де на троні сиділа принцеса.

Король підбіг, обійняв майбутнього зятя і сказав, що зараз гулятимуть весілля. Та хлопець мовив:

- Ні, ваша величність, я хочу зробити ще дві спроби і лиш тоді одружуся з принцесою.

І помчав геть на своєму коні, ясному, мов місяць.

Біля дерева кінь зник, а блискучі шати найменшого сина перетворилися на лахміття. Він повернувся до батькової хати й застав там братів, [425] які розповідали, що діялося в місті, про те, як принц на коні, ясному, мов місяць, виїхав на балкон і обіцяв ще двічі повернутися і лиш тоді взяти шлюб з принцесою.

Хлопець вислухав братів і мовив:

- Це я був тим принцом у місяцевих шатах. Це я виїхав на балкон королівського палацу!

Тут брати закричали:

- Замовкни, шмаркачу, не верзи дурниць! Подивіться тільки на цього нахабу!

Хлопець мовчав. А батько сказав:

- Не кричіть на нього! Адже він стеріг нашу кукурудзу, щоб ви могли поїхати й побачити змагання. До того ж, поки він був у полі, жоден кінь навіть не наблизився до кукурудзи.

Наступної ночі хлопець знову прийшов до гіллястого дерева, вдарив тричі по стовбуру й сказав:

- Конику мій семибарвний, з'явись мені, ясний, мов зірка!

Ту ж мить він побачив, як до нього мчить кінь, випромінюючи зоряне світло. Хлопець скочив на нього, і його лахміття обернулося на зоряні шати. Коли вони під'їхали до міста, люди здалеку помітили світло й загомоніли:

- Дивіться, он мчить кінь, ясний, мов зірка! Хлопець знову в'їхав конем на балкон і сказав королю:

- Завтра я виїду на балкон іще раз і тоді одружуся з принцесою. 

І помчав геть. Біля дерева кінь зник. А хлопець повернувся у своєму лахмітті додому, де його брати саме розповідали про ясного, мов зірка, коня. Хлопець знову сказав їм, що то був він, але брати, розлючені, знову почали сварити його. Довелося батькові ще раз захистити сина. [426]

На третю ніч хлопець підійшов до гіллястого дерева, вдарив тричі по стовбуру і сказав:

- Конику мій семибарвний, з'явись мені, ясний, мов сонце!

Враз ліс і поле осяяло світло. Це наближався кінь. Хлопець скочив на нього - і його одяг запалав, наче сонячне проміння.

Вони помчали в місто. їх здалеку побачили люди. Натовп загукав:

- Он летить кінь, ясний, мов сонце! Хлопець підострожив ясного, мов сонце,

коня навпроти палацу. Кінь підстрибнув і опинився на балконі перед принцесиним троном. Світло було таке яскраве, що засліпило їй очі.

Тут підійшов суддя і одружив їх.

Тоді хлопець мовив до короля:

- Я хочу, щоб ви послали свою королівську карету по мого батька й братів.

І король послав карету з солдатами на хутір, де жили батько й брати переможця.

Батько перелякався, побачивши королівську карету.

- Сюди їде королівська карета! Ви, певне, накоїли в місті лиха, і це їдуть по вас.

Та сини заперечили:

- Ні, тату, ми не зробили нічого поганого, тільки були на весіллі.

Тут під'їхала карета, і їх забрали до міста. Батько й брати тремтіли від страху. Адже вони думали, що король стратить їх усіх за якусь невідому прогину.

В королівському палаці їх привели перед трон, на якому сидів менший син у пишних шатах. Побачивши, що батько похолов від страху, хлопець підбіг до нього, обняв і мовив.

- Тату, ви не впізнаєте мене? Я ж казав вам - це я той самий вершник, що дострибнув конем до принцеси! [427]

Батькові від подиву аж мову відібрало. Тоді хлопець підкликав своїх братів і сказав:

- Відтепер ви будете в палаці за слуг. Один доглядатиме стайню, другий прибиратиме в покоях.

А батькові мовив:

- Це ваш палац, тату. Можете жити, де хочете. А злих братів варто трохи провчити.

Того дня менший син був найщасливіший з усіх людей на світі.

 

 

ШВЕЦЬ І П'ЯТНАДЦЯТЬ СЕНТАВО БОРГУ

Кубинська народна казка

Жив собі один чоловік, що багатьом заборгував гроші. Йому охоче давали позички, бо він усім хвалився, ніби скоро отримає спадщину. Отож він позичав гроші та позичав, а боргів не віддавав нікому. Та один швець, якому той чоловік заборгував менше, ніж іншим,- усього п'ятнадцять сентаво*,- щодня приходив до нього, стукав у двері й щосили горлав:

* Сентаво - одна сота частина песо, основної грошової одиниці Куби.

- Віддай мої п'ятнадцять сентаво - або скидай черевики!

Тоді чоловік, у якого назбиралося стільки боргів, і каже дружині:

- Я прикинуся мертвим, щоб ці настири нарешті відчепилися від мене.

Сказано - зроблено. Дружина заголосила над чоловіком, а він лежав і не ворушився. Позбігалися сусіди, і дружина сказала, що її чоловік помер. Прийшов шинкар, якому небіжчик заборгував вісімдесят песо, та й каже: [428]

- Нехай бог простить цьому бідоласі, як я прощаю йому свій борг.

Потім прийшов аптекар, у якого покійний позичив п'ятдесят песо, і каже:

- Нехай Господь простить йому, як я прощаю свій борг.

Та ось прийшов швець і зажадав від дружини померлого:

- Віддай мої п'ятнадцять сентаво, а ні, то заберу черевики! Як не заплатиш, я роззую мерця.

А та йому:

- Невже ти справді роззуєш мого чоловіка? Хіба ти не бачиш, що він упокоївся?

А швець їй у відповідь:

- Роззую, авжеж, роззую! Як не віддаси п'ятнадцять сентаво, я піду на кладовище і там зніму з нього черевики.

Тут посходились на похорон люди, принесли труну та чотири свічки. Мерця поклали в труну, відвезли на кладовище, занесли до каплиці й там залишили, бо так роблять завжди, коли лікар ще не засвідчив смерть. Саме на це боржник і розраховував, коли прикинувся мертвим, бо він збирався втекти з каплиці й заховатись.

Та саме в той час неподалік кладовища четверо злодіїв украли повний мішок монет, і один з них, найкмітливіший, каже:

- Ходімо до каплиці! - там нема нікого, й туди ніхто не зважиться прийти. Якщо там мрець, тим ліпше. На його труні ми порахуємо гроші.

Отож злодії подалися на кладовище й зайшли до каплиці. Побачивши там труну з мерцем, вони перекинули її, мерця вивалили на підлогу й почали рахувати на труні гроші. Той, хто розкладав монети на чотири однакові купки, казав: [429]

- Тисяча тобі, тисяча мені, тисяча йому і тисяча йому...

Поділились вони отак, але в мішку ще залишилося тисяча вісімсот песо. Тоді чоловік, що прикинувся мертвим, вигукнув:

- А ці тисяча вісімсот мені!

Побачили четверо злодіїв, що мрець підводиться, і дременули навтіки, покинувши золото й не пам'ятаючи себе від страху.

В цей час прийшов на кладовище швець, щоб зняти з небіжчика черевики, і побачив свого боржника не мертвого, а живого-живісінького - той саме згрібав у мішок золоті монети.

Швець йому й каже:

- Хіба ти не вмер?

- Ні, чоловіче,- відповів той.- Я тільки хотів обдурити людей, яким заборгував гроші.

А швець йому:

- Віддай мені п'ятнадцять сентаво, а то зніму з тебе черевики!

- Зачекай хвилинку,- каже чоловік.- Ось розміняю золоту монету, тоді й віддам тобі п'ятнадцять сентаво.

Та швець не захотів чекати. Поки вони отак сперечалися, четверо злодіїв трохи отямились, і один каже:

- Хай там як, а я піду заберу наші гроші. Не так легко було нам украсти те золото, щоб тепер віддати мертвякові.

Товариші побоялися супроводити його, і найхоробріший злодій пішов по гроші сам, а інші стали чекати, що з того вийде.

Прийшов на кладовище злодій, ще здалеку почув суперечку між покійником і шевцем, затремтів зі страху і кинувся навтіки. Прибіг до приятелів, які сподівалися, що він вернеться з мішком золота, і каже:

- Тікаймо, хлопці, бо там уже не один [430] мрець, а тьма-тьмуща. Вони ділять наше золото. Кожному дали тільки по п'ятнадцять сентаво - і то не вистачило на всіх. їх там тисяч тридцять не менше!

 

 

ЯК ДУРНИК ОДРУЖИВСЯ З КОРОЛІВНОЮ

Кубинська народна казка

Було в матері троє синів: двоє розумних» а третій - дурник.

Коли це захворіла королівська донька-одиначка - сумує та й сумує. І тоді оголосив король: хто королівну розсмішить, той і побереться з нею.

А в садибі трьох братів росла яблуня. То старший і каже:

- Я розсмішу королівську доньку.

Взяв він кошика, зірвав три яблука й подався в столицю. Край ліска стрілася йому якась бабуся.

- Що несеш у кошику? - питає старенька.

- Кінські кізяки! - відказав розумник. А бабуся йому:

- То й матимеш кізяки.

Дійшов розумник до палацової брами, просить сторожу, щоб пропустили. Пройшов до короля, а той каже:

- Гаразд! Побачу, як ти її розсмішиш. Ось і покій королівни. Розумник перевернув кошика й витрусив з нього... кізяки!

Розсердився король і звелів побити розумника киями. Приплентався старший брат додому ледь живий, червоний з сорому!

- І що ж тобі таке скоїлося? - питав мати.

- Та нічого,- відповідав.- Тільки побили добряче. [431]

І розказав, чим обернулися три яблука. Тоді озвався другий розумник:

- Я йду до яблуні!

І собі зірвав три яблука. А мати його напучає:

- Гляди ж, щоб і тобі не було таке, що братові...

- Ні, такого не буде! - сказав середульший син і вирушив до палацу.

Коли проходив ліском, здибалась йому та сама бабуся і спитала:

- Що несеш у кошику, синку?

- Слимаки! - відказав другий розумник. А старенька йому:

- То й будуть тобі слимаки.

Прийшов до палацу, пропустили його: може, цей розсмішить королівну? Та коли він перевернув кошика, ще й потрусив, звідти посипалися слимаки.

Узяв королівну ще дужчий смуток. І наказав король дати київ розумникові.

Повернувся й цей геть побитий додому.

Розказав середульший син матері, що його спіткало: не розсмішив королівни, тільки відлупцювали його.

Тоді озвався дурник:

- Я розсмішу королівну. А мати йому:

- Он твої брати її не розсмішили, то де вже тобі, дурненькому!

Та дурник затявся:

- Розсмішу - і край!

Узяв кошика, а брати кажуть:

- Та там на яблуні вже й яблук не зосталося.

Але дурник пішов до яблуні й набачив-таки яблуко, найгарніше з усіх. Поклав його в кошик і подався в дорогу. [432]

Підійшов до ліска, а назустріч бабуся дибає.

- Що несеш, синку?

- Яблуко,- відповів дурник. А бабуся:

- То й матимеш яблуко.

Зупинився дурник під палацом та й просить, щоб пустили його до короля; так і так, каже, розсмішу зачаровану дівчину. А сторожа нікого вже не пускала, бо хто приходив, то тільки ще дужче засмучував королівну, і їй ставало гірше й гірше.

Але дурник так благав, аж люди, що зібралися біля брами, почали за нього просити, поки зрештою пустили дурника до короля, а той зразу повів його до хворої дочки.

Тоді на очах у королівни хлопець перевернув кошика, і звідти випало яблуко. Воно покотилося по підлозі - і королівна засміялася й розвеселилась, бо яблуко було дуже гарненьке.

А король сказав:

- Ти одружишся з моєю дочкою. Але спершу зроби те, що я тобі загадаю. За три дні збудуй корабель, щоб і по воді плив, і по суходолу їхав.

Пішов дурник назад, плачучи. Біля гаю знов перестріла його бабуся та й питає:

- Чого плачеш, синку?

Він і розказав, що зняв чари з королівни, та король загадав збудувати за три дні корабля, щоб і по воді плив, і по суходолу їхав.

- Не побивайся, синку,- втіша його бабуся.- Принеси лишень сокиру, пилку й молотка - та й по роботі буде.

Два дні шукав дурник сокиру, пилку й молотка, а коли знайшов, то приніс бабусі. І ту ж мить постав перед ним корабель.

Сів хлопець на корабель, провів його поміж [433] дерев через ліс і третього дня надвечір прибув до палацу.

Побачив король дурника на кораблі й насупився.

- Ти впорався з роботою,- каже.- Я віддам за тебе дочку, але спершу ще щось тобі загадаю. Три дні ти пастимеш двісті зайців. Як не долічишся хоч одного - помреш і не одружишся з моєю дочкою. Чуєш? Іди й три дні паси моїх зайців.

Знову, плачучи, приходить хлопець до гаю. А бабуся питав:

- Чого плачеш, синку?

Розказав їй, як король загадав три дні пасти двісті зайців, і коли хоч один пропаде, король скарав пастуха на горло.

- Ось на тобі свисток,- каже бабуся.- Свиснеш у нього - і всі зайці збіжаться, жоден нікуди не дінеться. Тільки стережися! Як приходйтимуть до тебе купувати зайців, то ти не продавай нікому жодного.

Узяв дурник свистка в зуби й хотів був уже йти пасти зайців, та бабуся ще сказала:

- Тій, що прийде до тебе купувати, загадай поцілунок за зайця.

І подався хлопець пасти зайців. Свиснув - і всі зайці збіглися докупи, жоден нікуди не тікає.

Першою прийшла купувати зайця королівська служниця. А дурник їй:

- Я не продаю зайців.

- Мені так потрібен заєць! Хоч одного продай! - просить служниця.

Тоді хлопець каже:

- Поцілуй мене - і я дам тобі зайця. Поцілувала служниця дурника в чоло, і той дав їй зайця. Пішла служниця. Вже доходить [434] до брами, коли хлопець свиснув у свисток - заєць вистрибнув у неї з рук і прибіг на поле. У палаці король її питає:

- Ти чому не принесла зайця?

- Він не хоче продавати! - відповідав служниця.

Наступного дня прийшла по зайця королівна.

Дурник і їй сказав:

- Поцілуєш мене - дам тобі зайця.

- Та вже поцілую!

І поцілувала дурника, а він дав їй зайця. Вже доходила вона додому, як хлопець свиснув у свисток - і втік заєць від дівчини.

Прийшла в палац, а король питає:

- Чому без зайця?

- Дурник не хоче продавати! Тоді обізвався королівський слуга:

- Я куплю! Сьогодні ж і піду. Прийшов на поле, де хлопець пас зайців, а той йому і каже:

- Поцілуй мене в чоло, то дам зайця. Слуга поцілував його, взяв зайця й подався додому. Та не встиг дійти до палацу, як хлопець свиснув - і нема зайця.

Питається в слуги король, де заєць.

- Не продає пастух! - відповідає той.

- Піду я! - каже королева.

Прийшла вона до дурника на поле й просить продати їй зайця. А хлопець їй на те:

- Не продаю! Та коли поцілуєш: мене - дам зайця.

І королева поцілувала його в чоло, а дурник дав їй зайця. Але не донесла вухатого королева - свиснув дурник у свисток, і заєць утік до нього.

Побачив король, що й дружина вернулася без зайця, розгнівався та як гукне: [435]

- Сам піду сьогодні купувати! Прийшов він до дурника й почав торг за зайця. А дурник і йому каже, що не продає, але віддасть зайця, коли король поцілує його в чоло.

Поцілував король хлопця, і той дав йому зайця. Та не доніс вухатого володар - свиснув дурник у свисток, і чкурнув заєць, тільки смуга лягла!

Зітхнув король та й мовив:

- Цілували його і рідні мої, і слуги,- то нехай уже бере мою дочку за дружину.

Отак дурник одружився з королівною.

 

 

ТРИ БРАТИ И ЖАБА

Казка народу майя

Жив собі на світі бідний селянин, який мав трьох синів. Одного разу селянин запримітив, що його поле спустошує якийсь звір чи птах. Отож вирішив він убити злодія, проте зусилля були марні, навіть вистежити його не вдалося.

Селянин засмутився й пообіцяв своїм синам, що віддасть усе своє багатство тому з них, хто добуде злодія живим або мертвим.

Менший син зголосився йти перший, але йому сказали, що спочатку повинні по черзі спробувати щастя його старший брат, а потім - середульший. Пихаті брати почали глузувати з меншого, мовляв, де там цьому вайлуватому і дурному парубійкові впоратися з таким ділом!

Старший брат узяв собі доброго коня та рушницю, запасся харчами і ввечері, коли зійшов місяць уповні, подався в поле. Проїхавши пів-шляху, він раптом побачив жабу, яка сиділа на краєчку колодязя і голосно квакала. Юнак [436] вирішив перепочити; зупинив коня й зіскочив на землю. А тоді, підійшовши до колодязя, звернувся до жаби з такими словами:

- І чого ти розквакалась! Відразу видно, що не втомилася, тому й галасуєш!

Аж тут жаба промовляє до нього:

- Якщо візьмеш мене з собою, то скажу, хто спустошує ваше поле.

- Ха, звідки ти можеш знати! - вигукнув юнак, схопив жабу і, не довго думаючи, вкинув її у воду. А сам, сівши верхи на коня, рушив далі.

Приїхав старший брат на поле й бачить, що там хтось добре похазяйнував, але злодія ніде не видно. Усю ніч він пробув на полі, однак злодій не з'являвся. Під ранок юнак, ледь тримаючись у сідлі від утоми, дуже розлючений, повернувся додому.

Коли батько запитав у свого старшого сина про те, що він бачив, той відповів, що бачив лише поле, спустошене клятим злодієм, але самого зловмисника не помітив, хоча всю ніч не склепив очей.

Тоді старий селянин мовив:

- Не поталанило тобі, сину. Не будеш ти моїм спадкоємцем!

Настала черга середульшого брата спробувати щастя. Батько запитав, що він хоче взяти з собою.

- Тільки рушницю та вузлик з їжею,- відповів юнак і невдовзі вирушив у дорогу.

На півшляху він, так само як і його брат, побачив жабу, що сиділа біля колодязя й квакала. Юнак сказав їй:

- Заткни пельку! Я хочу поспати біля цього колодязя. А ти заважатимеш мені своїм вереском.

Жаба йому й відказує: [437]

- Коли візьмеш мене з собою, я тобі щось подарую. Тоді ти зможеш зловити злодія, який спустошує ваше поле.

- Обійдуся без твоєї допомоги,- відмахнувся юнак і ліг спати.

Образившись, жаба вкрала в нього коржики. Юнак прокинувся - коржиків нема. Тоді схопив жабу, вкинув її у воду, а сам попрямував на поле.

Коли він туди прийшов, то побачив, як великий пістрявий птах злітає в повітря. Прицілившись з рушниці, юнак вистрілив, але до його ніг упало лише кілька пір'їн. Не вдалося йому вбити птаха. Проте юнак був задоволений, бо тішився думкою про те, як він обдурить батька та братів і вони повірять, що коли він приніс пір'їни - значить, убив птаха.

Юнак заквапився додому й, радісно посміхаючись, сказав батькові та братам:

- Це я вбив злодія, який спустошував наше поле. Погляньте, ось його пір'їни. Я спадкоємець?

Але Бенхамін, найменший брат, заперечив:

- Не вірю тобі, адже ти приніс лише пір'їни. А де ж сам птах? Я піду ловити його.

Бенхамін узяв рушницю, вузлик із їжею та й подався в поле.

Підійшовши до колодязя, він побачив жабу й звернувся до неї з такими словами:

- Гей, жабо, я віддам тобі всю мою їжу, якщо ти скажеш, хто спустошує наше поле і як мені впіймати злодія. Хоч куди б я пішов, завжди носитиму тебе з собою.

Жаба дуже зраділа та й каже:

- Ти добрий парубок. Мені шкода, що твої брати не послухалися мене й так погано повелися зі мною. Саме тому вони й спіймали облизня. Але я рада, що для тебе все обернулося [438] щасливо. На дні цього колодязя лежить чарівний камінець, який виконає всі твої бажання.

Юнак теж зрадів.

- А якщо я попрошу в нього красуню жінку, він сотворить таке чудо?

- Цей камінець дасть тобі не тільки красуню жінку, а й чудовий будинок, щоб ви обоє були в ньому щасливі,- відповіла жаба.

Юнак відразу ж сказав камінцю, що саме це і є його заповітною мрією. А ще йому потрібно впіймати того, хто спустошує їхнє поле. Тоді батько й брати матимуть спокій.

Жаба запевнила юнака, що його бажання справдяться. Вони з'їли все, що юнак узяв з собою, і рушили в дорогу. Прийшли на поле, бачать: прилетів великий гарний птах, сів неподалік від них. Юнак прицілився з рушниці і вже був зібрався натиснути на гачок, як раптом птах підвів голову й ніжно-ніжно промовив:

- Не стріляй у мене, парубче! Бо я - твоя наречена, і ти можеш мене вбити.

Від подиву Бенхамін аж занімів, зблід і опустив рушницю. Птах підійшов до нього ближче, ведучи далі:

- Не думай, що я птах, насправді - я дівчина. Мене заворожила одна злюща відьма, бо я не схотіла вийти заміж за її сина, такого ж злого, як і вона сама.

Юнак згадав про те, що він просив у чарівного камінця (адже, як запевняла жаба, його бажання справдяться). Зрозумівши, що птах цей і є та дівчина, про яку він мріяв, парубок у захваті вигукнув:

- Якщо ти кажеш правду, то підійди до мене. Я візьму тебе додому, ти знову перекинешся на дівчину, а тоді я попрошу, щоб ти стала моєю дружиною, і ми щасливо житимемо у чудовому просторому будинку. [439]

Птах погодився, отож вони усі втрьох пішли додому. А батько та брати, побачивши Бенха-міна з жабою й таким рідкісним птахом, від подиву аж роти пороззявляли. Ще дужче вони здивувалися, коли юнак сказав:

- Я приніс вам не пучок пір'їн, а птаха, що видзьобував нашу кукурудзу. Але знайте - насправді це прекрасна дівчина, яку люта відьма обернула на птаха з чудовим оперенням. Відьма зненавиділа дівчину, бо та не схотіла вийти заміж за її сина. Дивіться, зараз птах знову перекинеться на дівчину. Жаба сказала, що чарівний камінець з колодязя виконає моє бажання, і я матиму красуню дружину. Ось вона!

Потім Бенхамін звернувся до жаби:

- Нехай з твоєю допомогою цей птах знову стане дівчиною, і нехай у нас буде чудовий просторий будинок. Давай разом просити це в чарівного камінця.

Тієї ж миті жаба заквакала, і птах зник, а на його місці постала прекрасна дівчина; вона подякувала своїм рятівникам і погодилася вийти за юнака заміж.

Наступного дня, щойно розвиднілось, як усі побачили чудовий просторий будинок. Ніхто не знав, звідки він узявся. Бенхамін одружився з прекрасною дівчиною. Жаба лишилася з ними; вона квакала й згадувала той день, коли зустріла доброго юнака.

Заздрісні брати хотіли нашкодити мешканцям щасливого дому, але зробити цього їм не вдалося. Присоромлені, вони втекли, а хазяї жили собі далі, багаті й задоволені. Та й чарівний камінець завжди був готовий виконати їхні бажання.

 


© Aerius, 2004