Тіт Лукрецій Кар
Про природу речей
Переклад А.Содомори


© Lucretius

© А.Содомора (переклад), 1988

Джерело: Лукрецій. Про природу речей. К.: Дніпро, 1988.

E-Text: Бібліотека сайту Slovnyk.org.


Зміст

Книга перша

Книга друга

Книга третя

Книга четверта

Книга п'ята

Книга шоста


 

Книга перша

1] Мати Енея і роду його, благодатна Венеро,

2] Втіхо людей і богів! Під сузір'ями неба пливкого

3] Повниш повсюдно життям судноносні моря і врожайне

4] Лоно землі, завдяки-бо тобі. зародитися прагне

5] Всяке створіння й, покинувши темряву, глянуть на сонце.

6] Тихнуть, богине, вітри, розбігаються хмари небесні

7] Ще до приходу твого. Найніжніші до ніг тобі квіти

8] Стелить умілиця щедра - земля, посміхається море,

9] Небо власкавлене сяє-виблискує світлом текучим.

10] Щойно пора весняна заясніє в усій своїй вроді,

11] Щойно, звільнившись од пут, Фавон війне життєдайно,-

12] Спершу небесні птахи твою з'яву, ходу переможну

13] Славлять, богине, твоєю могутністю вражені в серце.

14] Потім і звірі, й стада пасовищем багатим буяють,

15] Ріки стрімкі пропливають, аби поспівать за тобою,

16] Бачити вроду твою,- куди б не вела ти, не звала.

17] Далі - по горах, морях, по бурливих потоках, дібровах,

18] Густозелених оселях птахів та полях шафранових -

19] Всім ти проймаєш любов'ю серця, тож усе доокола

20] Солодко множить свій рід під твоєю, блаженна, рукою.

21] Ти-бо єдина природою правиш: без тебе й билинка

22] Не проросла б, до ясних берегів божественного світла

23] З пітьми ніщо б не тяглось, не було б насолоди ні в чому.

24] Тим-то жадаю твоєї підмоги, почавши складати

25] Вірші, в яких я хотів би природу речей роз'яснити

26] Синові Меммія нашому - ти ж бо його повсякчасно

27] В славі, багатим на успіхи бачити волиш, богине.

28] Тож і словам моїм непроминальну дай звабу, всевишня.

29] Дай, щоб тим часом, заглиблена в сон, на морях, суходолах

30] Люта, виснажна війна, втихомирившись, одпочивала.

31] Миром погідним одна з-між богів ти спроможна втішати

32] Смертних: суворим мистецтвом війни зброєвладний керує

33] Марс. Але й сам він, бува, як лише заятриться відвічна

34] Рана любові, спішить до твого пригорнутися лона -

35] І завмира горілиць: відхиливши назад, мов точену,

36] Шию, тобою, богине, насичує спраглий любові

37] Зір свій і з уст перехоплює-п'є пожадливо твій подих.

38] Саме тоді, коли так він лежить,- над ним нахилившись,

39] Тілом священним своїм обійми його й, мову ласкаву

40] 3 уст проливаючи, миру, славетна, випрошуй для римлян.

41] Бо ж як вітчизна в біді, то ні нам до такого заняття,

42] Звісно, душа не лежить, ані Меммія славний нащадок,

43] Поки неспокій довкіл, од громадських справ не відступить. * * *

44] Ну, а тепер, нагостривши свій слух, проникливим духом,

45] Вільним од різних турбот, у правдиве заглиблюйся вчення,

46] Щоби дарами, котрі тобі сам готував я так пильно,

47] Не погордив ти раніше, ніж їх до кінця зрозумієш.

48] Бо над найвищою сутністю неба й богів міркувати

49] Зараз почну, до начатків речей всіх пробитися хочу -

50] Тих, що природа і творить усе з них, і множить, і живить,

51] І на які вона знов по загибелі все розкладає.

52] Ми ті начатки йменуєм: матерія, чи родотворні

53] Тільця речей; окрім того, насінням речей дуже часто

54] їх називаємо; врешті, ще й іншу вживаємо назву:

55] Первісні тільця, від них-бо, найперших, усе виникає.

56] В час, коли роду людського життя, розпростерте, лежало

57] Долі в усіх на виду під релігії гнітом одвічним,

58] Що, висуваючи голову темну з безодняви неба,

59] Грізним обличчям хилилась, лячна, до вмирущого люду,

60] З-посеред еллінів зваживсь один проти неї піднятись

61] І скерувати свій зір, хоч і смертних очей,- проти неї.

62] Тож ані слух про богів, ні погрозливий грім, ні мигтіння

63] Стріл-блискавиць не злякали його: запалився ще більше

64] Духом своїм, ще палкіше запрагнув прорватися вперше,

65] Збивши на брамах природи замки, із вузин - на простори.

66] Духу наснага жива довела свою міць: промайнувши

67] Ген за найдальші краї огороди вогненної світу,

68] Думку напруживши й дух, озирнув переможець уважно

69] Всю безбережність, і звідти доносить нам, що народитись

70] Може на світ, а що - ні, яка сила кінцева властива

71] Кожній з речей, яка суть її, де їй накреслено межі.

72] Так-от релігію, що понад людом була, в свою чергу

73] Взято під ноги, а нас - підняла перемога до неба.

74] Та непокоюсь, аби не подумав ти часом, що хочу,

75] До нечестивого вчення схиливши, на стежку злочинну

76] Вивести, друже, тебе. Навпаки, це релігія часто

77] До нечестивих, а то й до злочинних призводила вчинків.

78] Так було, кажуть, в Авліді, де Трівії Діви жертовник

79] Перші данайців вожді, що вважались окрасою війська,

80] Кров'ю невинною Іфіанасси колись осквернили.

81] От уже стьожки жертовні, дівоче волосся вповивши,

82] По її щоках і справа і зліва спливли рівномірно.

83] От вона вгледіла батька свого, що при вівтарі сумно

84] Станув, а поряд - прислужники, бачить, ножі приховали;

85] Співгромадяни ж, на неї задивлені, гірко ридають,-

86] І підкосились їй ноги, і впала, бліда, на коліна.

87] Не помогло безталанній в ту мить, що назватися батьком

88] Міг завдяки саме їй, своїй першій дитині, володар.

89] Поки тремтіла всім тілом, як лист, понесли нещасливу

90] Діву до вівтаря, тільки не з тим, щоби після обряду

91] Звідти вести її, славлячи хором дзвінким Гіменея -

92] Ні! Щоб у розквіті літ, перед самим заміжжям упала,

93] Чиста,- від рук нечестивих отця свого; жертва печальна

94] Хід кораблям, що застрягли в порту, мала дати щасливий.

95] От що таке забобон, і до чого схиляє людину!

96] Будь-коли й сам ти, можливо, наслухавшись, що пролепече

97] Вмілець лякати - віщун, відсахнутись од мене захочеш.

98] Той вже такого тобі наговорить, таким маячінням

99] Розум затьмарить, що в тебе життя шкереберть піти може

100] І скаламутитись жахом раптовим усе твоє щастя.

101] Та й дивуватись не варт. Бо, коли б усвідомили люди

102] Те, що їх біди межу мають певну,- зуміли би якось

103] Віщим отим буркунам і релігії протистояти.

104] Нині ж ні змоги, ні способу, як їм опертись, немає:

105] Кожен боїться, що вічно й по смерті каратися буде.

106] Значить, природа душі невідома: народжена з тілом

107] Чи, коли родиться хтось, в його тіло вона проникає,

108] Чи загибає однаково з нами, розкладена смертю,

109] Чи навіщає похмурого Орка й розлогі затони,

110] Чи в якісь інші з веління богів прослизає створіння,

111] Як оспівав це наш Енній колись, що з верхів Гелікону

112] Вперше приніс для вінця свого листя постійно зелене,

113] Серед усіх італійських племен себе славою вкривши.

114] Енній, до речі, й про те веде мову в своїх несмертельних

115] Віршах, що є в Ахерусії млистій таке побережжя,

116] Обшир такий, куди душі людей, ні тіла не доходять,

117] Тільки зображення їхні - подоби, бліді, що аж диво.

118] Там, запевняє співець, показавсь йому образ Гомера

119] В славі своїй, що квітує віками, і, рясно проливши

120] Сльози гіркі, став природу речей викладать йому віршем.

121] Отже, не тільки над тим, що за явища бачим на небі,

122] Добре подумати слід: за якими законами біг свій

123] Місяць і сонце вершать, що за сила глибинна керує

124] Всім на землі,- щонайперше слід розумом чуйним пізнати,

125] З чого душі, як і духу людського, природа постала,

126] Що нас жахає не раз, коли хворість підточує сили,

127] Чи наяву, чи тоді, як у сон поринає людина:

128] Бо ж і тоді мовби чуємо, бачимо тих, що давно вже

129] Смерть їх взяла під косу, а землею - останки вповито.

130] Все ж я свідомий того, що затемнене греків учення

131] Буде нелегко по-нашому висвітлить, віршем латинським,

132] Надто, коли доведеться вдаватись до слів-новотворів:

133] Мова ж убога, на жаль, а предмет - новизною багатий.

134] Та благородство твоє й сподівання солодкого плоду

135] Нашої дружби мене спонукає за будь-який взятись

136] Труд і йому присвятитися, ночі проводячи світлі

137] В пошуках слів, як і віршів, що ними б мені пощастило

138] Світло таке в твоїм розумі викресать, щоб озирнути

139] Найпотаємніші міг ти при ньому речей всіх глибини.

140] Значить, розвіяти страх, що в душі загніздився, повинні

141] Не ясносяйного сонця провісники - промені-стріли,

142] Не найяскравіший день, а природа - весь лад її, вигляд.

143] Ось що ми тут беремо за початок, за першу засаду:

144] З волі богів, із нічого ніщо народитись не може.

145] Бо, якщо страх у полоні тримає людей всіх так цупко,-

146] Це через те, що, весь час помічаючи явищ багато

147] Як на землі, так на небі, вони неспроможні збагнути

148] їхні причини й гадають, що все це - веління безсмертних.

149] Отже, як слід усвідомивши те, що з нічого ніколи

150] Не виникає ніщо, ми чіткіше простежити зможем

151] Роздумів наших предмет: відкіля кожна річ узялася,

152] Якнезалежно від волі безсмертних, усе протікає.

153] Хай щось могло б із нічого постати,- то все б упереміш

154] Із різнорідних родилось речей, без потреби в насінні:

155] З моря людина пішла б, із землі виринали б лускатих

156] Риб косяки, прямо в небі могло би виводитись птаство;

157] Різні отари, стада й, між собою спаровані будь-як,

158] Звірі всіляких порід то поля, то пустелі б займали.

159] Й дерева плід не однаковим був би: постійно б мінявся;

160] Все тоді, взяте зокрема, могло б, отже, все породити.

161] Тож, якби в кожній з речей не було родових отих тілець,

162] То чи була б у речей тих спорідненість, певна їх матір?

163] А коли все довкруги із свого виникає насіння,

164] То кожна річ тільки там постає й виринає до світла,

165] Де є матерія, речі властива, і первісні тільця.

166] Ось чому так не бува, щоб усе виникало з усього -

167] В кожній з речей, своя сила є, тобто властивість окрема.

168] Квітне, приміром, весною троянда; хліба половіють -

169] Саме в спекотливі дні; виноград - восени дозріває.

170] Чи не тому, що насіння речей плодотворно злилося

171] Кожне - в свій час, єсть у кожного виду йому лиш догідна

172] Для проростання пора, коли мати - земля живодайна -

173] Речі тендітні безпечно виводить до обріїв світла?

174] А виникали б ті речі з нічого,- тоді б і родились,

175] Як коли трапиться: то восени, то весною, то влітку,

176] Бо не було б тоді, значить, таких родотворних начатків,

177] Що недогідна пора від злиття їх могла б одхилити.

178] Втім, якщо речі з нічого зростали б, то певного часу,

179] Щоб поєдналось насіння їх, розвиток не вимагав би:

180] Ледь появившись на світ, юнаками ставали б одразу

181] Діти грудні; з-під землі б умлівіч пробивались дерева.

182] Чуда ж такого ніхто ще не бачив: усе поступово,-

183] Так і природа велить,- із свого виростає насіння

184] І зберігає при тому свій рід. Отже, звідси висновуй:

185] Все із своєї зростає матерії й живиться нею.

186] Зваж і на те, що, якби не дощі під час року помірні,-

187] Не видавала б земля джерела наших радощів - плоду.

188] А без поживи ніяке створіння не тільки не здатне

189] Роду свого зберегти, а й саме існувати не годне.

190] Можна скоріше таке припустити, що спільних багато

191] Тіл є в речах багатьох, як у писанім слові, скажімо,-

192] Букв, аніж те, що без первоначал може щось виникати.

193] Далі: чому не подбала природа, щоб люди, приміром,

194] Зросту такого були, що могли б і моря глибоченні

195] Вбрід переходити, й гори стрімкі розсувати руками,

196] Й довготривалим життям через низку віків пробиватись?

197] Видно, речам, щоб могли вони виникнуть, дана лиш певна

198] Кількість матерії; з неї й складається все нарожденне.

199] Отже, погодься: з нічого ніщо поставати не може:

200] Треба насіння, що з нього могли б народитися речі,

201] А народившись на світ,- потягтись до легкого повітря.

202] Врешті, додам: якщо більше снаги мають орані землі,

203] Ніж цілина, якщо працею рук урожай піднімаєм,

204] То очевидно, що містить земля родотворні начатки.

205] їх до життя й понукаємо ми: прорізаємо плугом

206] Первісну твердь, за собою родючу лишаючи скибу.

207] А не було б у землі тих начатків,- без нашого труду

208] Значно кращим ставало б усе з дня на день самовільно.

209] Втім, коли річ якусь нищить природа, її вона, звісно,

210] Не обертає в ніщо - розкладає на первісні тільця.

211] Бо, якби кожна з речей прирікалась на знищення повне,

212] В нас на очах то одне щось, то інше зникало б раптово.

213] Жодної сили б тоді не потрібно було, щоб на крихти

214] Річ роз'єднати могла, розплести її тіла тканину.

215] Тож, коли геть усі речі складаються з вічного сім'я,

216] То, поки сила не зрине така, що зустрічним ударом

217] їх розіб'є чи зруйнує зсередини, в пори пробившись,-

218] Жодній з речей не дозволить загинути творча природа.

219] Врешті, коли б усе те, що зникає з перебігом часу,

220] Не залишало й дробинки матерії, жодного сліду,

221] Як же Венера тоді з роду в рід викликала б до світла

222] Різні створіння, і звідки земля, незрівнянна майстриня,

223] їжу б черпала, щоб їх з роду в рід годувати й ростити?

224] Звідки до моря пливли б, його повнячи, власні джерела

225] Й ріки віддалені? Як би в ефірі зірки випасались?

226] Все вже давно - якщо має в собі воно тіло вмируще -

227] Стало б нічим, перетравлене давністю, часом бездонним.

228] Та коли стільки віків пропливло й не забракло ні разу

229] Тіл, необхідних для того, щоб повністю світ оновився,-

230] То несмертельною мусить же бути начатків природа.

231] Вже коли є в світі щось, то нічим воно стати не може.

232] Зрештою, сила й причина одна кожну річ без різниці

233] Знищила б тут же, якби не матерія вічна: всі речі

234] Зчепленням більшим чи меншим своїм вона в'яже докупи.

235] Дотик найменший тоді до загибелі б міг причинитись,

236] Бо не бувало б речей, з незнищимого тільця посталих,

237] Чий щонайглибший зв'язок тільки певна б порушила сила.

238] Тож, коли первоначала речей усіх перебувають

239] У розмаїтих зв'язках, коли скрізь є матерія вічна,-

240] Цілість свою зберігатимуть речі, аж поки не стрінуть

241] Сили такої, що сплетення їх розірвати спроможна.

242] Жодна, як бачимо, річ у ніщо обернутись не може:

243] З розпадом вернеться знов до матерії первісних тілець.

244] От пропадають дощі, коли батько-ефір позахмарний

245] Стрімко скеровує вниз їх-у лоно землі материнське.

246] Вруниться сходами поле зате й зеленіють дерева

247] Пишним гіллям, розростаються, гнуться од щедрого плоду.

248] Звідси - і рід наш людський, і тварини черпають поживу,

249] Звідси - й міста багатіють, обновою тішаться - дітьми,

250] Буйнозелені дзвенять од співучого птаства діброви.

251] Звідси - й отари гладкі, на траві соковитій розлігшись,

252] Одпочивають собі. Молока білосніжна волога

253] Рясно з набряклого вимені точиться; звідси - грайливий

254] По моріжку виграє молодняк на хистких іще ніжках,

255] Хай-но шумке молоко йому вдарить у ніжну голівку.

256] Тож остаточно ніщо, хоча зникне з очей нам, не гине,

257] Бо одне з одного споконвіків поновляє природа:

258] Щоб народити щось,- іншої речі їй смерть необхідна.

259] Зараз, хоча й пояснив я, що жодна річ із нічого

260] Не постає і в свій час у ніщо обернутись не може,

261] Та боячись, що мені через те лиш не йнятимеш віри,

262] Що найдрібніших начатків речей наше око не бачить,

263] Думку таку ще додам: у речах - це вже визнати мусиш -

264] Містяться тільця, котрі, хоч існують, усе ж непомітні.

265] Вітер, по-перше, впадаючи в шал, усе море шмагає,

266] Судна трощить важкі, розганяє, розшарпує тучі,

267] Вихором іноді в полі промчить, величезні дерева,

268] Мов соломинки, кладе; на хребти небосяжні звалившись,

269] Подувом дужим ламає ліси - ось така в нього сила:

270] Гуркотом, громоподібний, грозить нам, гуде, скаженіє.

271] Отже, вітри - це тіла, що їх зором помітити годі.

272] Саме вони, ці тіла, суходіл, і моря, і небесні

273] Хмари січуть, у пориві раптовому ними кружляють.

274] їх течія руйнівна - як вода, що хвилює ласкаво

275] В річищі й раптом, розбурхана, рине, виходить далеко

276] Поза свої береги, коли зливи страшні її повнять

277] І, з височенних спадаючи гір, повноводі потоки,-

278] Що хмизняком, і гіллям, і деревами цілими крутить.

279] Навіть могутні мости не здолають опертись потужній

280] Силі стрімкої води: так поривно, дощами набряклий,

281] На кам'яні велетенські опори потік набігає.

282] З гуркотом, тріском розвалює все, перекочує в хвилі

283] Брили, подібні до скель; що зіткнеться з ним,- падає тут же.

284] Так от, хоча й непомітні, проносяться вітру пориви,

285] Мов непокірна ріка: як лише по дорозі натраплять

286] На перешкоду якусь,- налітають на неї раз по раз,

287] Поки таки не зметуть. А бува, заклубившись миттєво,

288] Схоплять що-небудь і, крутячи в вихорі, мчать собі далі.

289] Значить, вітри - кажу ще раз і ще раз - тіла, що їх оком

290] Не помічаєм, якщо і прикметами, й діями схожі

291] До невгамовного плину ріки, що доступна для зору.

292] Й запахи різноманітних речей ми сприймаєм, одначе

293] Зовсім не бачимо, як вони нам потрапляють до ніздрів.

294] Око не вловить потоків тепла, йому годі уздріти

295] Холоду подих, та й слів, що в повітрі летять, не помітиш.

296] Все це в природі своїй мусить бути тілесним, оскільки

297] На відчуття наші діє, торкаючись їх. А торкатись

298] І піддаватися дотику - що б могло ще, окрім тіла?

299] Одяг, розвішаний на узбережжі, де піниться хвиля,-

300] Вогкий, а вистав на сонце його - за хвилину просохне,

301] Та не догледіти, як осідає на ньому волога,

302] Як - утікає, заледве ковзнуть по ній промені сонця.

303] Отже, вода на такі вже дрібні розпадається крихти,

304] Що й найзіркіше ніяк їх не зможе помітити око.

305] Так от і перстень, коли його носиш на пальці постійно,

306] З року на рік непомітно втрачає щось, робиться тоншим.

307] Камінь уперта продовбує крапля. Леміш, хоч залізний,

308] Теж поступово маліє-стирається, краючи землю.

309] Глянь на дорогу міську: покриття її - тесані плити -

310] Вичовгав натовп людський. А правиці у бронзових статуй,

311] Що біля брам височать, наче схудли: до них раз од разу

312] Кожен, до міста чи з міста йдучи, припадає вустами.

313] Тож очевидно, що все від тертя стає меншим, одначе

314] Не помічаємо часточок тих, що всякчас одпадають:

315] Наче позаздривши, бачить того не дала нам природа.

316] Врешті, й того, що речам усім день і природа помалу,

317] Частку по частці дає, щоб росли, розвивалися мірно,-

318] Хто б не напружував гострого зору,- не вгледить ніколи.

319] Як і того, що з трухлявою старістю речі втрачають,-

320] От як той берег скелястий, поглянь, що його заповзято

321] Сіль роз'їдає морська,- зрозуміло, ніяк не завважиш.

322] Через ті крихти, для ока не видимі, й діє природа.

323] Та не подумай, що все тими крихтами, тільцями тими

324] Щільно забите довкіл: у речах порожнеча є також.

325] Добре затям собі те: пригодиться на кожному кроці,

326] Бо ж ні блукать, ні вагатись не будеш, ні знову та знову

327] Суті в усьому шукать, до мого недовірливий слова.

328] Є, кажу, вільний, порожній цілком, недоторканий простір.

329] А не було б його,- як же тоді мали б рухатись речі?

330] Перша-бо кожної речі властивість - опір чинити

331] Й на перешкоді ставать - одночасно в усьому про себе

332] Знати дала б - і ніщо й ворухнутись не мало би змоги:

333] Жодна-бо річ, поступившись, не стала б для руху початком,

334] Ти озирнись: на морях, і на землях, і високо в небі -

335] Скільки там різного руху довкіл! Описать неспромога -

336] Просто в очах мерехтить. А коли б не було порожнечі,

337] То не лише не могло б усе рухатись так метушливо,

338] А й появитись на світ не здолало б: у купі суцільній

339] Так і лежала б матерія мертво, без жодного руху.

340] Ось що цікаве, крім того: якою б нам річ не здавалась

341] Щільною, все ж, як побачиш, і в ній мусить буть порожнеча.

342] От у печеру ввійди: на її кам'яному склепінні

343] Начебто висіявсь піт, що струмками збігає по стінах.

344] Що споживає істота жива, те розходиться в тілі.

345] Так і дерева, зростаючи мірно, в свій час плодоносять,

346] Бо допливає живлюща волога, почавши з коріння,

347] Ген до вершечка - розлогим гіллям, як і стовбуром цілим.

348] Чуємо звуки, що вільно собі через стіни проходять

349] І через двері важкі. До кісток промерзаємо взимку.

350] То чи бувало б таке, якби в світі ніде не траплялось

351] Вільного простору, через який переходили б тільця?

352] Врешті, чому за об'ємом однакові й формою речі -

353] Різні цілком за своєю вагою? Коли б у клубкові

354] Вовнянім стільки ж містилося тілець, що їх олов'яна

355] Куля вміщає, то стільки б і важили дві оті речі.

356] Бо найприродніша тіла властивість - униз натискати,

357] А порожнеча в природі своїй, навпаки,- невагома.

358] Тож, як одне щось - легше від іншого, хоч і не менше,

359] Значить, порожняви, проміжків вільних,- більше у ньому.

360] І навпаки: що вагоміша річ, то - підказує думка -

361] Більше в ній міститься тілець, а вільного простору - менше.

362] Отже, сягнули ми розумом чуйним того, що присутнє

363] В суміші кожній з речей, що йменуємо ми: "порожнеча".

364] Тут я тебе попередити мушу, щоб ти не піддався

365] Деяким твердженням хибним, що в блуд завести тебе можуть.

366] Он, кажуть, моря вода, пропускаючи риби лускаті,

367] їх по волозі веде, бо за ними лишається вільне

368] Місце, де знову, на мить одступивши, змикається хвиля.

369] Так і всі інші, мовляв, місцями чергуючись, речі

370] Можуть у щільному просторі рухатись поперемінне.

371] Все це, однак, на хисткій, помилковій оперте основі.

372] Справді-бо: як могли б рухатись риби, якщо б не давали

373] Місця їм води пливкі? Й навпаки: якщо риби не зможуть

374] Рухатись,- як і куди течія б одступила прозора?

375] Тож або всі, скільки є їх, тіла взагалі не спроможні

376] З місця рухнутись, або ж у речах таки є порожнеча,

377] Звідки й бере кожна річ і початок, і змогу для руху.

378] От, припустімо, зіткнувшись, пласких двоє тіл із розгону

379] Тут же відскочать, то всю порожнечу, яка утворилась

380] Поміж тілами двома, мусить знову зайняти повітря.

381] Все ж не відразу воно,- хоч би як його хвилі стрімливо

382] Не проривалися,- не водночас увесь простір собою

383] Виповнить, лиш поступово: насамперед - місце найближче,

384] Потім - сусіднє, а далі - прогалину всю заполонить.

385] Марно би стверджував хтось, що тіла розійшлися від того,

386] Що блискавично згустилось повітря. Адже порожнеча

387] Там постає, де раніше її не було, і так само

388] Те, що раніше було порожнечею, робиться щільним.

389] Ні. В такий спосіб ніяк не змогло би згуститись повітря.

390] Та, якщо б навіть могло воно,- без порожнечі, вважаю,

391] Все ж не згустилось би так, не звело б усіх тілець докупи.

392] Скільки б мені не перечив ти, отже, і часу не гаяв,-

393] Визнати мусиш, однак, що в речах таки є порожнеча.

394] Ще не один навести б міг я доказ, щоб ти пересвідчивсь

395] У справедливості суджень моїх, але й те, що сказав я,

396] Дасть тобі змогу піти хай по ледве помітному сліду,

397] Щоб і все інше ти сам одшукати міг розумом чуйним.

398] Як у мисливця собаки не раз, щойно слід на стежині

399] Нюхом уловлять тонким, незабаром у хащі знаходять

400] Жителя гір - хижака, що в норі приховався глибокій,

401] Так от і ти крок за кроком, одне проясняючи іншим,

402] Сам тут усе поступово збагнеш: десь у схові найглибшім,

403] Думку звернувши туди, свою здобич ти виловиш - правду.

404] Ну, а якщо сумніваєшся досі ти, все ще байдужий,

405] Меммію мій, до тих пошуків,- ось що тобі обіцяю:

406] Так тоді широко мова моя милозвучна проллється,

407] Взявши початок од серця мого, від таких повноводих,

408] Буйних джерел, що боюсь: може старість холодна та млява

409] В тіло моє прослизнуть і вузли життьові розв'язати

410] Перше, ніж я б тобі встиг усіх доказів силу-силенну

411] З того чи з іншого приводу викласти мовою віршів.

412] Ну, але годі. Підхопимо знов міркувань наших нитку.

413] Отже, природа, говорячи стисліше,- це поєднання

414] Двох протилежних речей: є тіла, але є й порожнеча -

415] Простір, де можуть вони поміщатись і рухатись вільно.

416] Те, що існують тіла,- відчуття, для створінь усіх спільні,

417] Стверджують. Не довіряти їм - значить себе ж позбавляти

418] Змоги судити про речі приховані, бо ж очевидну

419] Виб'єм опору з-під ніг, перекреслимо думки спромогу.

420] Далі. Якби не було того простору, вільного місця,

421] Тобто порожняви,- де б мали різні тіла подіватись,

422] Як тоді пересуватись могли б вони в напрямках різних?

423] Вище я виклав тобі щодо цього чітку свою думку.

424] Врешті, чи є щось таке, що від тіла ти б міг одділити

425] Й від порожнечі,- таке, що творити могло б самостійно

426] Третю якусь, від порожняви й тіла відмінну, природу?

427] Справді-бо: що вже існує, те мусить-таки чимось бути;

428] Хай за об'ємом воно й невелике, хай крихітне буде,-

429] Все ж, коли можна його хоч легенько, хоч якось торкнутись,-

430] Тіл усіх кількість примножить воно, в їх сукупність увійде.

431] А недоступним для дотику буде і зможе крізь себе

432] Вільно будь-яку річ пропустити без опору,- значить,

433] Це - незаповнений простір, ми кажемо тут: "порожнеча".

434] Все, що існує, додаймо, саме по собі - неодмінно

435] Діє саме або ж дії якійсь підлягає сторонній;

436] Врешті,- й тим може буть, що вміщає всі речі рухливі.

437] Діяти ж і піддаватися дії - це речі властивість,

438] Ну, а вміщати щось - має спроможність одна порожнеча.

439] Отже, крім тіла й порожняви, в низці речей не буває

440] Ще чогось іншого, третього, що існувало б окремо

441] І незалежно, саме по собі, що могли б ми сприймати,

442] Чи завдяки відчуттям, чи зусиллями думки збагнути.

443] Бо, як побачиш,- усе, що існує, що назване якось,

444] Буде властивістю двох тих начал або явищем буде.

445] Що неможливо від речі віднять, відокремить од неї,

446] Не зруйнувавши при тому її,- має назву "властивість":

447] Жар - од вогню, від каміння - тягар, од води невіддільний -

448] Плин, дотикання - від тіл, од порожняви - недотикальність.

449] І навпаки, як-от: рабство, убогість, багатство, свободу,

450] Війни і злагоду - все, що приходить на світ час од часу,

451] Як і відходить, під назвою "явища" тут розглядаєм.

452] Також і час не існує окремо: що трапилось нині,

453] Що - в давнину, що колись має статися,- ми відчуваєм

454] Тільки в зв'язку нерозривно-тісному з самими речами.

455] Визнати мусиш таке: самого по собі, поза рухом

456] Та супокоєм речей, ми не можемо часу сприймати.

457] От Тіндаріду, мовляв, колись викрали, й гордої Трої

458] Люд упокорений був... Не подумай, що всі ті події

459] Мають окреме своє, від речей не залежне тривання:

460] Ті покоління людей, без яких не бувало б і явищ,

461] Ген віднесла вже доба, що пролинула безповоротно.

462] Що відбулося у часі, вважаймо те явищем певним

463] Щодо людей та місцевості, де розгорталася дія.

464] Врешті, коли б ні матерії жодної речі не мали,

465] Ні відповідного простору, місця, де все б відбувалось,

466] То Тіндаріди прекрасної чаром роздмухана пристрасть,

467] Що прослизнула вогнем до грудей Олександра-фрігійця,

468] Не привела б до боїв славнозвісних війни затяжної,

469] Ні тайкома від троянців опівночі кінь дерев'яний

470] Греками б не розродивсь, що Пергам обернули у попіл.

471] Тож очевидно, що кожну подію нам слід розглядати

472] Не як окреме, буттям незалежним наділене тіло,

473] Не як порожняву, що, зрозуміло, свою має сутність,

474] А навпаки: називать її можеш цілком справедливо

475] Явищем тіла і місця, де мусить усе відбуватись.

476] Далі. В тілах розрізняти потрібно речей всіх начатки

477] Й те, що вже склалося в ході злиття, поєднання начатків.

478] Щодо начатків речей, то ніщо зруйнувать їх не в силі:

479] Щільність їх тіла незламного все переборює врешті.

480] Важко, щоправда, повірити в те, що існує в природі

481] Щось непроникливе - тіло без жодної пори, щілинки:

482] Чи не проходить крізь товщу стіни блискавиця небесна,

483] Гамір, слова? У вогні розпікається навіть залізо.

484] Від непомірної спеки, бува, розсідаються скелі.

485] Золота твердість, піддай лиш вогню, обертається плином.

486] Тане крижинкою в полум'ї мідна дзеркальна платівка.

487] Сріблом тепло пробиватися може й пронизливий холод:

488] Явно одне відчуваємо й друге, коли за обрядом

489] Чашу тримаєм, а в неї струмить росяниста волога.

490] Все наче стверджує: повної щільності в світі немає.

491] Та, коли думки правдивої хід і природа в нас будить

492] Сумнів,- не знехтуймо тим. Довести тобі спробую стисло

493] Те, що існує основа всього найщільніша і вічна -

494] Первопочатки речей, як повчали ми, їхнє насіння,

495] З чого и постало все те, чим наповнено всесвіт сьогодні.

496] Тож, коли силою думки навчилися ми розрізняти

497] Межі тих двох протилежних речей, їх природу двояку -

498] Тіла й порожняви, де розгортається кожна подія,

499] Скажемо, що й існувать вони чистими мусять, окремо.

500] Де-бо в природі незайняте місце, порожнява тобто,-

501] Там, отже, тіла нема, й навпаки: де знаходиться тіло,-

502] Вільного простору там - порожнечі - даремно шукати.

503] Первісні тільця, висновуймо,- щільні всі, без порожнечі.

504] Далі. Якщо в нарожденних речах є порожнява,- значить,

505] Щільна матерія мусить її звідусіль облягати.

506] З тим не погодиться й розум тверезий, що річ якась може

507] Глибоко в тілі своєму вміщати незайнятий, вільний

508] Простір, коли б і його не тримало тверде щось і щільне.

509] Ним може буть лиш матерії щільність: речей порожнечу

510] 510 Тільки вона, не щось інше, тримати всередині здатна.

511] Отже, сама по собі, з найдрібніших утворена й щільних

512] Тілець, матерія - вічна; знищимі - сполучення різні.

513] Далі. Якщо, припустім, не траплялося б вільного місця,-

514] Щільність суцільна була б. А коли б, навпаки, не бувало

515] Первісних тілець, що мусили б місце якесь посідати,-

516] Лиш порожнеча довкола була б, незаповнений простір.

517] Отже, повсюди незайняте місце чергується з тілом,

518] Бо ж ані повної, збитої щільності в світі немає,

519] Ні пустоти. Єсть окремі тіла, що навколишній простір

520] Ділять усе, відокремлюють: місце пусте - повнотою.

521] їх ані жоден іззовні удар не спроможний скрушити,

522] Ні зруйнувати зсередини жодна їх сила не годна,

523] Бо й не проникне туди, й ніщо інше схитнуть їх не може.

524] Дещо раніше про це я вже виклав тобі свою думку.

525] Без порожнечі, як бачиш, ніщо б не могло ні розпастись,

526] Ні розламатись; під лезом ніщо б не розскочилось навпіл,

527] Вогкістю б не пройнялося ніщо, ні морозом дошкульним,

528] Ні нищівним не взялося б огнем, що пронизує речі.

529] Треба додати: що більше порожняви річ якась містить,

530] То буде швидше вона розкладатися, вражена глибше.

531] Тож, коли первісні тільця є щільні всі, без порожнечі,

532] Як з'ясував я раніш, то вони мусять вічними бути.

533] Та, окрім того, коли б не тривала матерія вічно,-

534] Все, що існує тепер, у ніщо вже давно б обернулось,

535] І навпаки: те, що бачимо, виникло б теж із нічого.

536] Тож, як не може з нічого ніщо, повторю, виникати,

537] Ні, коли щось народилось,- по тому в ніщо обертатись,-

538] Первоначатки речей несмертельними бути повинні,

539] Щоб розв'язатись на них могло все об останній годині,

540] Щоб для обнови речей була завжди матерія свіжа.

541] Отже, ті первоначатки й прості мусять буть одночасно,

542] Й непроникні, бо інакше б ніяк не могли, перебувши

543] Низку віків, од безмежного часу відновлювать речі.

544] Врешті, коли б не подбала природа, щоб речі дробились

545] Лиш до якоїсь межі, то матерії первісні тільця

546] Так би скришились під дією часу, настільки змаліли б,

547] Що, народившись із них, появившись у певному часі,

548] Жодна б річ не змогла до кінця свого віку сягнути.

549] Все, як це можемо бачити, радше до розпаду схильне,

550] Ніж до відновлення. Що в безконечному днів чергуванні

551] Давній, що сплив уже, вік нездоланного часу ходою

552] В порох зітре, перервавши зв'язки, зруйнувавши до краю,-

553] Те не поправиться вже, хоч би скільки століть не минало.

554] Все ж таки не до кінця, а лише до якоїсь-то грані

555] Дробляться речі, бо все відновляється, все має певний

556] Термін, до роду свого відповідний, накреслену чітко

557] Пору, в якій досягти може зросту, життя квітування.

558] Варто завважити й те, що при щільності якнайповнішій

559] Первісних тілець матерії все ж пояснити неважко,

560] Як постає з них повітря, вода, і земля, та всілякі

561] Випари - все, що м'яке,- як існують ті речі, оскільки

562] Домішка вільного простору в кожному тілі присутня.

563] А припустімо, й начатки речей всіх бувають м'якими,-

564] Звідки взялися б тоді, поміркуй, неподатливі скелі?

565] Звідки б залізо взялось? Не могло б тоді бути в природи

566] Жодних підвалин закладених, першооснови стійкої.

567] Первісні тільця, як бачимо, щільні й прості мусять бути.

568] Чим вони ближче, тісніше сплітаються, тим у предметів,

569] Що народилися з них, більший опір, могутніша сила.

570] Далі. Коли б не було-таки в дрібненні жодної грані,

571] То від найглибших віків до сьогодні для кожної речі

572] Мусили б тільця її зберегтися, що, повністю вільні

573] Від небезпек усіляких, були б непошкоджені, цілі.

574] А, припустімо, крихкі вони, кволі з природи своєї,-

575] Як же тоді протривати б могли, не розпастись дощенту

576] Протягом довгих століть, незліченних ударів зазнавши?

577] Врешті, якщо якась певна межа є для кожного роду

578] Різних істот, якась риса виразна, що їм визначає

579] Ріст і тривалість життя, якщо вічним законом природи

580] Твердо встановлено, що вони можуть, що - ні, якщо зміні

581] Не підлягає ніщо, і все те, що існує, настільки

582] Вірне собі, що птахи з роду в рід навіть мітки на пір'ї,

583] Навіть забарвлення передають, їх породі властиве,-

584] Отже, без сумніву, первоначатки - матерії тільця

585] Мусять незмінними буть. Бо якби і вони час од часу,

586] Силі піддавшись якійсь, перемін зазнавали всіляких,-

587] Незрозуміле було б, що на світ появитися може,

588] Піп - неспроможне; затерлися б межі, котрі визначають

589] Сутність найглибшу речей, відміряну кожній з них силу.

590] Врешті, природа батьків, їхні звичаї, рух своєрідний,

591] Спосіб життя - чи могли б у найдальших зринати нащадках?

592] Далі. Якщо є скінченність у дрібненні, й тіло настільки

593] Крихітним робиться, що й відчуттям його вже не сприйняти,-

594] Значить, воно вже цілком неподільне, воно - на останнім

595] Східці здрібніння. Саме по собі таке тіло ніколи

596] Не існувало й повік існувати не зможе окремо,

597] Іншого тіла єдину складаючи, первісну частку;

598] Поруч - подібні стають за порядком тісними рядами

599] Й так, ущільняючись, робляться вмістом і сутністю тіла.

600] Отже, коли поодинці вони пробувати нездатні,-

601] Мусять настільки сплестись, що ніяк роз'єднать їх незмога.

602] Щільні є, отже, начатки речей простотою своєю:

603] Збиті докупи вони найдрібніших частинок єднанням,

604] Не різнорідних, однак, що лише нагромадженням сильні,-

605] У простоті, їм одвічно властивій,- уся їх могутність.

606] Тим-то применшити їх, одійнять у них ще якусь крихту

607] Не дозволяє, щоб сім'я речей береглося, природа.

608] А не було б щонайменшої малості, то, зрозуміло,

609] Що й найдрібніші тіла з незліченних би часток складались,

610] Бо ж половина весь час буде мати свою половину;

611] Так і тривав би, ніколи межі не сягаючи, поділ.

612] Чим тоді всесвіт різнитися б міг од найменшої частки?

613] Справді нічим. Бо, хоча й безконечні простори займає

614] Весь необмежений світ, але й крихітна частка так само,

615] Скільки її не дробитимеш, йтиме в свою нескінченність.

616] Це суперечить здоровому глуздові, та й уявити

617] Годі таке. Ось тому ти погодишся, як не впирайся,

618] З тим, що існує щось дуже мале, найдрібніше з усього,

619] Щось неподільне цілком. А якщо вже таке щось існує,-

620] Значить, і первісні тільця, погодьмося,- щільні та вічні.

621] Врешті, якщо всіх речей винахідниця - творча природа -

622] Звикла б усе розкладати на що раз дрібніші частинки,-

623] З них вона знову на світ привести не здолала б нічого.

624] І зрозуміло: де жодних частинок уже не буває,

625] Там і властивостей тих, що потрібні матерії творчій,

626] Годі шукати: зв'язків усіляких, ваги, переміщень,

627] Поштовхів, зіткнень,- без чого не виникне жодної речі.

628] Саме тому від здорового глузду відходять далеко

629] Ті, хто вважав, що всі речі з вогню постають, що в основі

630] Всесвіту тільки вогонь, і ніщо більше бути не може.

631] В них Геракліт був вождем. Саме він зав'язав суперечку,

632] Славний затемненим словом своїм серед греків, та більше -

633] Серед бездумних, ніж тих, котрі вдумливо правди шукають.

634] Дурнів-бо завжди захоплює те, що немовбито бачать

635] Десь аж на дні невиразного вислову; що милозвучне,

636] Що заколисує, пестить їм слух, те приймають за правду.

637] Звідки, спитаю їх, те неосяжне речей розмаїття

638] Взятись могло, якщо тільки вогонь усьому був початком,

639] Чистий вогонь? Хай стає він тугіший, хай рідне,- від того

640] Жодних не станеться змін, якщо кожна дрібна його частка

641] Має постійно таку ж, як і цілість вогненна, природу.

642] Будуть щільніші частинки вогню - буде й полум'я дужче,

643] А розметай їх, розсій - воно тут же ослабне, поблідне.

644] Ось чого б ми домоглися - не більшого,- з тілом вогненним

645] Так поступаючи. Що там казати вже про розмаїтість

646] Світу, який - чи не сміх? - із вогню б одного мав постати!

647] Ще зауважмо таке: то густішим, то рідшим робитись

648] Може вогонь лиш тоді, як у нім порожнеча наявна.

649] Музи ж отих мудреців, раз у раз потрапляючи в скруту,

650] Не визнають і того, що порожнява скрізь мусить бути.

651] Так, боячися висот, вони гублять дорогу правдиву.

652] Годі їм те зрозуміть, що, коли б не було порожнечі,

653] Все б тоді щільним зробилося звалищем, стало б єдиним

654] Тілом, і рвучко від нього ніщо б не могло відділитись,

655] Як од вогню жароносного - блиск його, пломінь пекучий.

656] Отже, й вогонь - це не скупчення збитих у цілість частинок.

657] Ну, а якщо згідно з іншим їх твердженням він і згасає,

658] І при найбільшій своїй густоті перемінює тіло,

659] То - коли вже до кінця розвивати цю думку безглузду -

660] Мусив би весь, без останку, вогонь у ніщо обернутись,

661] А різнорідний довколишній світ - виникати з нічого.

662] Бо ж усе те, що з границь своїх, перемінившись, виходить,

663] Кожного разу є смертю того, чим було воно щойно.

664] Тож і вогонь мусить мати в собі щось цілком незнищенне:

665] В іншому разі в ніщо б оберталися геть усі речі,

666] Та й виникати б могли, хоч які розмаїті,- з нічого.

667] Отже, погодься: оскільки існують означені чітко

668] Первісні тільця, що завжди свою зберігають природу,

669] Що і відходом своїм, і приходом, і різним порядком

670] Різною роблять природу речей і зумовлюють зміни,

671] То, як належить судити з усього,- вони не вогненні.

672] Бо як вогненні були б,- то чи більшало б їх, чи ставало б

673] Менше, чи інші б до них долучались, чи вносили б різні

674] Зміни в порядок свій - жар залишався б у їхній природі,

675] Тобто вогнем - не чим іншим - було б їх утворення кожне.

676] Тут я стійку маю думку: є тільця, котрі своїм збігом,

677] Рухом, порядком, положенням і своєрідністю форми

678] Здатні вогонь породити; змінивши порядок, міняють

679] Також природу свою докорінно. До того ж не схожі

680] Ні на вогонь, ні на річ якусь іншу, яка може слати

681] Часточки нашим чуттям і на дотик відчутною бути.

682] А запевняти, що всесвіт - вогонь і що справжньої речі,

683] Крім одного лиш вогню, надаремне й шукати в природі,

684] Як Геракліт був чинив,- це вінець божевілля, гадаю.

685] Бо, відштовхнувшися од відчуттів, проти них повстає він,

686] Мов хоче те сколихнути, на чому стоїть вірогідність,

687] Те, звідки певне знання він про той же вогонь міг дістати.

688] Вірячи в те, що вогонь відчуттями сприймаємо дійсно,

689] В те, що сприймаємо й інше, не менш очевидне,- не вірить.

690] Думка така видається мені і пуста, й божевільна.

691] Врешті, куди ж іще вдатися? Що для нас ще таким певним

692] Бути могло б, як чуття, коли лжу відрізняєш од правди?

693] Втім, на якій же основі, одкинувши геть усе інше,

694] Мали б ми так шанувати одну лиш вогненну природу,

695] А не якусь там ще іншу стихію, вогонь занедбавши?

696] Так чи інакше - безглуздя б таки залишилось безглуздям.

697] Ось чому ті, хто казав, що всі речі взяли свій початок

698] Тільки з вогню і що світ неосяжний з вогню утворився,

699] Й ті, хто відстоював думку таку, що прозоре повітря -

700] Творче начало всього, як і ті, хто гадав, що волога

701] Речі всі творить сама, чи вважав, що земля одинока

702] Зроджує все, в свою чергу в усі обертаючись речі,-

703] Дуже далекі від правди були й манівцями блукали.

704] Й тих ще додай, хто подвійними робить речей всіх начатки:

705] Лучить повітря з вогнем, а з пливкою вологою - землю,

706] Й тих, хто в основу всього покладає чотири стихії:

707] Землю, й вогонь, і повітряні подуви, й щедру вологу.

708] їх щонайпершим натхненником був Емпедокл з Акраганта -

709] Він на трирогому острові зріс, об який звідусюди

710] Б'ють іонійські розгонисті хвилі: вода зеленава

711] В піні солоній шумкій раз у раз набігає на берег

712] І шаленіє в тіснинах протоки, що сивим бурлінням

713] Від італійських границь острівну відмежовує землю.

714] Тут - ненажерна Харібда, і тут озивається глухо

715] Етна вогненна: погрожує знову, прорвавшися гнівом,

716] Вивергнуть полум'я з надра свого і снопом полум'яним

717] Ген аж до неба шугнуть, багрянисті метаючи зблиски.

718] Та хоч які там дива, в тій країні розлогій, що вабить

719] Око людей, хоч який має розголос, огляду гідна,

720] Славна достатками, впевнена в силі могутній народу,-

721] Все ж їй ніщо не зробило такої великої честі,

722] Цінним таким і святим не було, як той муж незрівнянний.

723] Стільки-бо мудрості в пісні його, що спливає потоком

724] Із божественних грудей, відкриттів у ній стільки славетних,

725] Що й сумніваюсь, чи справді земний він, із роду людського.

726] Все-таки й він, як і згадані вище, дрібніші од нього,

727] Що з багатьох міркувань дорівнять йому, звісно, не можуть,

728] Хоч і не раз, у великім натхненні шукаючи правди,

729] З серця глибин, мов із храму, пророцтва давали святіші,

730] І зрозуміліші, й глибші, ніж ті, що нестямна жрекиня

731] Піфія їх видавала з триніжка під Фебовим лавром,-

732] Ледве сягнувши начатків речей, зазнавали невдачі -

733] Й тут же, думками високі, з висот повалившися важко,

734] Впали. Найперше тому, що їм рух видається можливим

735] Без порожнечі в речах: припускаючи пористість, м'якість

736] Вітру, вогню, і вологи, й землі, і створіння, і плоду,

737] В їхніх тілах для порожняви місця, проте, не лишали.

738] Далі. Схитнулись тому, що не бачили жодної грані

739] В поділі тіл і дрібніння приймали за щось безконечне,

740] Не визнавали в речах щонайменшої, крайньої частки,

741] Хоч, як це бачимо, є мовби шпиль щонайвищий в усьому,

742] Поза який вже ніяке чуття не спроможне сягнути.

743] Можеш таке звідси виснувать: що, так би мовити,- крайній

744] Шпиль у невидимім тілі, те - частка речей щонайменша.

745] Ще й над таким поміркуймо: коли б ми вважали м'якими

746] Перші начатки речей,- самі речі, як видно з усього,

747] І виникають, і гинуть, бо тілом наділені смертним,-

748] То вже давно цілий світ неодмінно в ніщо б обернувся

749] І, відродившись по тому з нічого, вбивався б у силу.

750] Ти ж пересвідчивсь: одне як і друге - далекі од правди.

751] Потім усі ті стихії в такій між собою незгоді,

752] Так себе труять навзаєм, що тут-таки, збившись у купу,

753] Згинуть усі або так розбіжаться, немов під час бурі

754] Дощ, і вітри, й блискавиці: зітнуться шалено - та врозтіч.

755] Врешті, якщо з чотирьох елементів усе виникає

756] І розкладається знову на них, то чому ж неодмінно

757] Тільки вони мають бути начатками тіл? Чи не можуть

758] С.аме тіла послужити для них родотворним насінням?

759] Бо й постають одне з одного, й виглядом поміж собою,

760] Як і всією природою, звикли в віках чергуватись.

761] Може, припустиш таке, що й у стані тісного єднання

762] Тіло вогню, і повітря, й земля, й росяниста волога

763] Сходяться так, що не змінюють зовсім своєї природи,-

764] Значить, ніколи й ніщо тоді з них народитись не зможе:

765] Ні сотворіння якесь, ні бездушне, як дерево, тіло.

766] Бо ж у тій купі розрізненій, в суміші тій свою вдачу

767] Виявить кожен складник: у сполуці з землею побачиш

768] Чисте повітря; вогонь і в воді сам собі буде вірний.

769] Отже, початок речам даючи, родотворне насіння

770] Вносити мусить свою - непомітну, приховану сутність,

771] Щоб ніщо інше не брало там верх, щоб могло виявляти

772] Всяке створіння свою, що йому притаманна, природу.

773] Ще й до небесних вогнів ті мужі в мудруванні сягають.

774] Кажуть: вогонь обертається спершу в повітряний подув;

775] Сіються з нього дощі, проростає земля з них потому,

776] Ну, а тоді навпаки - від землі все бере свій початок:

777] Води спочатку, потому повітря й вогонь після нього,

778] Й так, без упину чергуючись, все це кружляє: від неба

779] Йде до землі, а від неї - аж ген до зірок, що на небі.

780] Та для начатків речей такі рухи ніяк не властиві.

781] Щось таки мусить незмінним лишатися: в іншому разі

782] Всі, аж до самого дна, у ніщо б обернулися речі.

783] Бо ж усе те, що з границь своїх, перемінившись, виходить,

784] Кожного разу є смертю того, чим було воно щойно.

785] Так і ті згадані вище стихії, котрі одна в одну

786] Все переходять по черзі, в основі своїй мусять мати

787] Інші, незмінні цілком елементи. Коли б не було їх,

788] То неодмінно всі речі довкола в ніщо б обернулись.

789] Отже, скажи, чи не більше ймовірно, що справді існують

790] Тільця такої природи, що можуть, вогонь породивши,

791] Збільшити кількість свою або зменшити, дещо змінити

792] Рух і порядок і дати, скажімо, початок повітрю,

793] І що одна якась річ саме так обертається в іншу?

794] Тут зауважиш: "Але ж очевидно, що все до повітря

795] Пнеться з землі, що для росту свого в ній поживу знаходить.

796] Ще ж якби небо дощів не приносило в пору догідну,

797] І не вгиналося б віття од зливи шумкої, а сонце

798] Не постачало б тепла в свою чергу, не гріло б ласкаво,

799] То не могли б ні хліба, ні дерева рости, ні створіння".

800] Справді. Та й ми, якби в їжі твердій та солодкому плині

801] Сил не черпали,- позбулися б тіла: з усіх наших м'язів,

802] Як і з кісток, відійшли б, не підтримані, сили життєві.

803] Нас-бо одне щось, я певен того, і підтримує, й живить,

804] В інших істот - і пожива інакша, для них відповідна.

805] Це через те, що в речах багатьох однорідні є, спільні,

806] Інших речей багатьох неоднаково сплетені тільця.

807] Отже, й не диво, що різні - по-різному живляться речі.

808] Важить немало ще й те, у якому ті первісні тільця

809] Складі, в якому порядку вони кожен раз виступають,

810] Рухи які їм властиві, яких - зазнають вони ззовні.

811] Бо ж небеса, і моря, й суходоли, і ріки, і сонце -

812] З тих же начатків, що різні плоди, і дерева, й тварини,

813] Тільки зв'язки їх у кожному випадку й порухи - різні.

814] Так от у вірші моєму, приглянься, є літер чимало

815] Спільних для слів багатьох, а проте, що цілком очевидно,

816] Вірші й слова між собою і змістом різняться, й звучанням.

817] Ось що, змінивши саме лиш розміщення, літери можуть!

818] А родотворні начатки речей всіх? У них незрівнянно

819] Більше спромоги для того, щоб речі творить усілякі.

820] Слід нам і в Анаксагорову вникнуть гомеомерію -

821] Слово, впроваджене греками; в рідній же мові для нього

822] Досі нема відповідника: ще ж вона все-таки вбога.

823] Зміст же поняття того роз'яснити не так уже й важко.

824] Отже, в так звану гомеомерію речей той мислитель

825] Думку вкладає таку, що, скажімо, кістки поступово

826] Наче ростуть із дрібних кісточок; із манюсіньких м'язів

827] М'язи так само виводяться; кров, яка тілом кружляє,

828] Із багатьох, що докупи злились, постає крапелинок.

829] Він уважає, що й золото може зрости з непомітних

830] Золота крихт, що й земля із окрушин землі може вийти,

831] 3 дрібок вогненних - вогонь, із крупинок вологи - волога;

832] Все, як на думку й уяву його,- саме так виникає.

833] Для порожнечі в речах не лишає, одначе, він місця,

834] Як і в подрібненні тіл не вбачає ніякої грані.

835] Дві оті, як видається нам, похибки немаловажні

836] В Анаксагора й у тих, що раніше про них ішла мова.

837] Зваж і на те, що начатки речей родотворні у нього

838] Надто слабкі,- якщо можна начатками те називати,

839] Що не різниться нічим од речей, що страждає так само

840] Й гинути мусить, нічим не захищене від руйнування.

841] Що ж бо то з них уціліти б могло під могутнім напором

842] І протривать під самими зубами жорстокої смерті?

843] Може, кістки? Може, кров? Може, вітер, вогонь чи волога?

844] Що з них? Гадаю,- ніщо. Адже речі ті всі без різниці

845] Смертними будуть в основі своїй, як і все, що постійно

846] Гине на наших очах, нищівній якійсь піддане силі.

847] Та - повторю тут раніше доведене - речі не можуть

848] Ні в цілковите ніщо повернутись, ні вийти з нічого.

849] Далі. Якщо від поживи росте наше тіло й міцніє,

850] Значить, і жили, і кров, і кістки наші всі в свою чергу

851] Із чужорідних речей - елементів - складатись повинні.

852] Тут заперечити можуть: мовляв, усіляка пожива

853] Суміш становить, і в суміші тій вже закладені тільця

854] Нервів, частинки судин і кісток, навіть крові краплини.

855] Отже, пожива, тверда чи рідка,- якщо так міркувати,-

856] Мусила б мати у складі своєму частки чужорідні

857] В суміші: кров, кров'янисту вологу, кістки та судини.

858] Втім, якщо всі незчисленні тіла, що з землі виростають,

859] Містяться в тій же землі, тож і їй в свою чергу належить

860] Із чужорідних, що з неї постали, складатись частинок.

861] Інше візьми щось - і можна до слів тобі вдатись таких же.

862] От, скажім, деревину: якщо полум'я, дим вона й попіл

863] Криє в собі, то з частин чужорідних складатись повинна.

864] Всі, окрім того, тіла, що земля їх вирощує, живить...

865] Із чужорідних, що з деревини виникають, частинок.

866] Тут залишається, хай і мізерна, для викруту змога;

867] Анаксагор не проґавив її, тому твердить: в усьому

868] Міститься все, приховавшись у суміші, а виринає

869] Те, що у суміші тій, так би мовити, є під рукою,

870] В першім ряду, що густіше загоном своїх елементів.

871] Та очевидно, що й ця його думка далека від правди.

872] Бо, якщо так міркувати, то й зерно, коли його дробить

873] Жорно важке, мало б камінь суворий хоч десь позначити

874] Кров'ю або чимось іншим, що в нашому живиться тілі.

875] Так от і зелень цупка, що її розм'якшаємо часто,

876] Камінь об камінь тручи, поступово б уся червоніла.

877] В чистій воді зустрічалися б також солодкі краплини

878] Плину того, що ним повниться вим'я овець тонкорунних.

879] Навіть орач помічав би на скибі, одвернутій щойно,

880] Злаки дрібненькі всілякого виду, і трави, й листочки,

881] Що притаїлися там, розпорошені, в лоні земному.

882] Врешті, колоду якусь розчахнувши, доглянувшись добре,

883] Ти б у ній полум'я, попіл і дим неодмінно побачив.

884] Ясно як день, що того не буває. Висновую, отже:

885] Суміш така - несумісна з речами. Зате є насіння,

886] Спільне для різних речей, і воно, непомітне, таїться

887] В різних речах, між собою єднаючись різноманітне.

888] "В горах високих, однак,- заперечити можеш,- буває,

889] Під невгамовного вітру поривами розколихавшись,

890] Так уже сильно дерева сусідні верхів'ями труться,

891] Аж забуяють нараз їхні маківки квітом вогненним".

892] Так. Але в дереві марно шукати вогню як такого:

893] Є жароносне насіння; воно, позбивавшись докупи

894] Під час тертя, викликає в лісах випадкову пожежу.

895] Був би готовий вогонь десь у лісі, прихований навіть,-

896] Тут же б дав знати про себе: пішло б сушняками від нього

897] Полум'я; всі чагарі, всі дерева б довкіл попалило.

898] То чи не бачиш тепер,- повторю, що сказав я недавно,-

899] Скільки це важить направду: з якими й у ладі якому

900] Ті родотворні начатки єднаються кожного разу,

901] Рухи які їм властиві, яких - зазнають вони ззовні,

902] Як, тільки трохи міняючи лад свій, то деревом бути

903] Можуть вони, то вогнем? І в словах, переставивши дещо

904] Літери, можна ті два неподібні отримать поняття.

905] Тож, коли ти, споглядаючи речі, досяжні для зору,

906] Схильний гадати, що все є таким лиш тому, що начатки -

907] Тільця матерії - мають подібну з речами природу,-

908] Вийде таке, що й вони од гучного стрясаються сміху -

909] Як то бува між людьми - й заливаються слізьми гіркими.

910] Далі ж ідімо, й що знати повинні ми,- слухай пильніше.

911] Справу здаю собі з того, в яку йдемо темінь. Та гострим

912] Тирсом торкнулося серця мого на хвалу сподівання,

913] І водночас переповнились груди любов'ю до віщих

914] Муз. Тим чуттям розігрітий, наснажений силою думки,

915] Міряю кроком поля Пієрід. Ще ніхто тут раніше

916] Сліду свого не лишив. Як то солодко вперше хилитись

917] До найсвіжіших джерел! Як то солодко квіт невідомий

918] Рвати собі для вінка осяйного, яким ще ніколи

919] Жодній людині вимогливі музи чола не вінчали!

920] Це справедливо. Бо, перше всього, за поважні я взявся

921] Речі: від пут забобону людські хочу душі звільнити.

922] Далі й тому, що цей темний предмет я задумав подати

923] Віршем прозорим, у муз запозичивши знади для нього.

924] В тому є свій, як подумати, глузд: саме так учиняють

925] І лікарі. Намагаючись дати полин найгіркіший

926] Хворій дитині вони, передбачливі, спершу намажуть

927] Посуду вінця пахучим, густим, наче золото, медом.

928] А легковірне дитя, поки мед солодить йому губки,

929] Краплю по краплі до самого дна випиває ті ліки -

930] Гіркістю знаний полин. Та обман тут не ловить дитини

931] В сіті свої, навпаки: покріпивши, веде до здоров'я.

932] Так от і я: через те, що учення моє видається

933] Для необізнаних надто важким, і тому, що від нього

934] Тут же сахається люд,- пієрійським силкуюся віршем

935] Солодкомовно подати тобі своїх .роздумів сутність,

936] Наче мусейського меду підлив я до них, і тому-то

937] Маю надію, що, зваблений ним, ти збагнеш мимоволі,

938] Як постають усі речі довкіл та яка їх природа.

939] Вище довів я, що тільця матерії - це сама щільність

940] Непроникна, що літають вони безбережжями часу.

941] Та поміркуймо сьогодні над тим, чи межу якусь має

942] їхня сукупність, чи ні. Водночас, коли ми встановили,

943] Що й порожнеча існує - речами заселений простір,-

944] Варто задуматись: має чіткі він, означені межі

945] Чи навсібіч одслоняє безкраї, бездонні глибини.

946] Всесвіту справді у жодному напрямі жодна границя

947] Не замикає, інакше б він мусив кінець якийсь мати.

948] Ну, а кінець лиш тоді є кінцем, коли йде після нього

949] Ще якесь тіло, якась наче грань, аби ми помічали:

950] Ось саме звідси наш зір не сприймає вже речі тієї.

951] Отже, коли поза всесвітом - як визнаєм - не існує

952] Більше нічого, то він безконечний, безкраїй, незмірний.

953] Зовсім не матиме значення, де б ти у нім зупинився:

954] Тут собі стань чи піди кудись ген - доокіл рівномірно

955] Слатися будуть такі ж нескінченного світу простори.

956] Та припустімо тепер, що протяжність усесвіту має

957] Грані якісь, що комусь із людей пощастило доскочить

958] Аж до окрайка того, іще й спис, розмахнувшись, метнути.

959] Як ти гадаєш: той спис полетить, як його скерувала

960] Дужа рука до далекої цілі, чи тут же й натрапить

961] На перешкоду якусь, що йому на дорозі постане?

962] Третього тут, що могло б із ним бути, погодься, немає.

963] Так чи інакше - не бачимо виходу. Визнати мусиш

964] Те, що не має кінця, в який бік би не ширився, всесвіт.

965] Бо, чи на щось наштовхнувшися, спис не матиме змоги,

966] Врешті, домчати до цілі своєї, щоб там зупинитись,

967] Чи без завади помчить,- не з останньої риси злетів він.

968] Доводом цим я тебе перестріну й тоді, як десь-інде

969] Всесвіту визначиш край: "А ти списа метнув?" - запитаю.

970] Вийде, що справді ніде не знайти тобі жодної грані:

971] Ціль перед списом, хоч як тут мудруй, вислизатиме завжди.

972] Втім, якби всесвіт окреслений був, якби все, що є в ньому,

973] Мало стійкі береги вколо себе, якби не безмежні

974] Обшири в ньому були, то віддавна б уже під вагою

975] Щільних начатків матерія вся, позбивавшись докупи,

976] Згустком би стала одним, і ніщо б не рухнулось під небом.

977] Неба тоді взагалі б не було, не світило б і сонце,

978] Бо споконвіку, всякчас, осідаючи нижче та нижче,

979] Звалищем нині матерія вся непорушне б лежала.

980] Ну, а насправді спокою не відають первісні тільця -

981] Все метушаться, адже не знайти їм ніякого споду,

982] Де, поспливавшись, могли б загніздитись у тихому місці.

983] Все постає тільки в русі - постійному, впертому русі:

984] Роєм густим звідусіль поспішаючи,- верхні до нижніх,-

985] Сиплють невпинно з безодняви тільця матерії жваві.

986] Врешті, окинь усе оком: одне щось відділене чітко

987] Іншим: повітря межу дає горам, а гори - повітрю;

988] Море - землею, вона ж, навпаки,- відокремлена морем.

989] Обрій на зміну йде обрію: крайнього - всесвіт не знає.

990] Простір настільки в природі своїй неосяжно розлогий,

991] Що й блискавиця, з яким би шаленим розгоном не мчала

992] Протягом вічності, все ж не здолала б його ні пробігти,

993] Ні досягнути того, щоб хоч менше їй лету лишилось.

994] Ось які безкраї всюди речам одслоняє природа -

995] Меж їм не знайдеш, куди не звертай невсипущої думки.

996] Втім, щоб сукупність речей собі міри якоїсь не клала,

997] Дбає природа сама: порожнеча - тілам є межею,

998] А порожнечу - матерія, тіло перервною робить.

999] От і не знає завершення всесвіт у тім чергуванні.

1000] Та, припустім, не чергує природа пустелі з тілами,-

1001] Все-таки з них щось одне простелятися буде в безмежжя;

1002] Край якийсь був би, скажімо, в порожняви,- змоги б не мала

1003] Безлічі первоначатків речей у собі поміщати;

1004] Вичерпна кількість була б у начатків речей родотворних,-

1005] Ні суходіл, ні моря, ні небес яснозоре склепіння,

1006] Ні покоління людей, ні всевишніх тіла несмертельні

1007] Не потривали б не тільки години - найменшої миті.

1008] Бо, розірвавши зв'язки свої, ген по безмежній пустелі

1009] Вся б розлетілась матерія, вся б вона розпорошилась

1010] Чи, правильніше сказать, не зродила б уже, поєднавшись,

1011] Жодної речі - не в силі була б вона знову зійтися.

1012] Та не подумай, що первоначатки речей між собою

1013] Лад свій погодили, що розмістилися так вони вмисно,

1014] Що, передбачливі, й рухи свої як належить уклали,-

1015] Ні. Свій порядок міняючи в безмірах простору й часу,

1016] Поштовхів різних раз по раз то звідси, то звідти постійно

1017] Зазнаючи, в різних рухах бувавши, розміщеннях різних,

1018] Ось на такі поєднання щасливі натрапили, врешті,

1019] Що породили й становлять сьогодні речей всіх сукупність.

1020] І, закріпившись у довгих віках, саме ці поєднання,

1021] Рухом підхоплені саме таким,- нині роблять можливим

1022] Те, що, широкими хвилями граючи, в море жадливе

1023] Ріки вливаються; те, що земля наша, сонцем зігріта,

1024] Щедрі дає врожаї, що квітують і множаться різні

1025] Види створінь, що кружляють вогні ненастанно в ефірі.

1026] Що ж дотепер би лишилося з того, якби з безбережжя

1027] Не напливало матерії свіжої вдосталь, що гойно

1028] Втрати могла б заповняти всякчас і служити обнові?

1029] Бо ж, як усяка істота жива, лиш позбудеться їжі,

1030] З тіла спадає, так само всі речі почнуть заникати,

1031] Хай лиш матерії раптом забракне або, припустімо,

1032] Річищем іншим її течію якась сила скерує.

1033] Зовнішні поштовхи теж не здолали б самі зберігати

1034] Суми речей всіх у їхніх сполученнях різноманітних;

1035] Можуть хіба, почастішавши, втримати дещо до часу,

1036] Поки нові не надлинуть, щоб суму поповнити, тільця.

1037] Мусять, одначе, зіткнувшись, одскочити; інші натомість

1038] Первоначатки речей мають досить і простору, й часу,

1039] Щоб, одірвавшись од цілості, в обширах вільно ширяти -

1040] Все це начатків нових і нових потребує постійно.

1041] Навіть щоб їх лиш для поштовхів не бракувало,- в природи

1042] Справді незмірні запаси матерії бути повинні.

1043] Тут особливо будь, Меммію, пильний: не думай, як інші,

1044] Що до середини всесвіту завжди тяжать усі речі,

1045] Що саме так вони купи тримаються, без допомоги

1046] Поштовхів зовнішніх. Тим-то, мовляв, не втрачає нічого

1047] Світ наш ні зверху, ні знизу, бо все йде тут до осередку

1048] (Начебто річ яка-небудь на себе ж могла обіпертись),

1049] Що, на зворотному боці землі розташовані, речі

1050] Знизу на неї, обернені, давлять вагою своєю

1051] (Як от потойбіч на плесі-речей відображення бачим);

1052] Далі, керуючись тим, запевняють, що й різні створіння

1053] Там собі ходять сторчма, та не падають, землю лишивши,

1054] В обшири нижні небес, як і наші тіла в свою чергу

1055] До зореносних осель не могли б самовільно злетіти;

1056] Начебто сонце їм сяє тоді, коли ми споглядаєм

1057] Зорі нічні, наче й порами року чергуємось з ними,

1058] Мовбито в парі пліч-о-пліч ідуть наші дні та їх ночі.

1059] Помилка це, не що інше, а дехто вхопився за неї,

1060] Щоб узагальнення класти свої на підвалини хибні.

1061] Бо ж коли світові краю нема, то який осередок

1062] Можемо в ньому знайти? Та якби навіть був, то чому ж то

1063] Все б лиш до нього тяглося, а не навпаки: якнайдалі

1064] Не розбігалось од нього врізнобіч - у простір безкраїй?

1065] Всяке-бо місце і простір - ми кажемо тут: порожнеча -

1066] Завжди повинна своїм осередком чи не осередком

1067] Речі важкі, чи сюди вони мчать, чи туди, пропускати.

1068] Й місця такого нема, де вагу свою втратило б тіло,

1069] Щойно прибувши туди, і на простір пустельний оперлось.

1070] Та й порожнеча не може для тіла підставою бути:

1071] Власна природа її спонукає всьому поступатись.

1072] Отже, свій лад і порядок підтримують речі, як бачиш,

1073] Не через те, що тяжать вони нібито до осереддя.

1074] Втім, на їх погляд, не всі до середини тягнуться речі;

1075] До осередку, гадають, земля поривається, води,

1076] Як і все те, що немовби вміщається в тілі земному:

1077] Моря волога й потоки, що з гір, повноводі, спливають.

1078] А легковійні повітряні подуви й жар полум'яний -

1079] Так уважають вони - від середини мчать якнайдалі.

1080] І через те мерехтять-висіваються зорі в ефірі

1081] Й сонце в блакиті небес випасає свій пломінь жагучий,

1082] Що саме там помістився вогонь, осереддя лишивши.

1083] Не зеленіли б верхів'ям дерева, якби рівномірно

1084] Не напливала до них із землі їм потрібна пожива.

1085] В безвість тоді, мов птахи вогнекрилі, шугнули би стіни

1086] Світобудови, розсіявшись ген у пустелі безкраїй.

1087] Далі й все інше за ними такої ж зазнало б руїни:

1088] Неба склепіння грімке нам на голови б важко звалилось,

1089] Тут же з-під ніг утекла б і земля. У страшній круговерті

1090] Неба й землі, в світовій мішанині розпалися б тут же

1091] Всі без останку тіла, потягло б їх у надра пустельні.

1092] Мить - і пропало б усе, навіть слід од тієї руїни:

1093] Простір лишився б і первісні тільця, що зір їх не бачить.

1094] Тож, якби раптом забракло матерії в місці якомусь,-

1095] Місце те стало б негайно для всесвіту брамою смерті:

1096] Юрбами ринули б геть через неї всі первісні тільця.

1097] Так без великих зусиль ти проникнеш в усі таємниці,

1098] Бо, з ясувавщи одне, кинеш світло на інше, й до правди

1099] й поночі зможеш дійти, до кінця розгадати природу:

1100] Світло нове що це крок буде стежку твою осявати.

 

 

Книга друга

1] Солодко, бурю зустрінувши в затишку, на узбережжі,

2] Море здаля споглядать, де хтось інший потрапив у скруту.

3] Ні, насолоду приносить не те, що змага когось хвиля,-

4] Солодко бачити, скільки страждань одігнав ти від себе.

5] Солодко стежити збоку за ходом жорстокої битви,

6] Що на роздоллі кипить, якщо сам ти - у повній безпеці.

7] Верх насолоди, однак,- до ясної піднятись будівлі,

8] Що мудреців непохитним ученням оснащена добре.

9] Видно людей метушливих відтіль; життєву свою стежку

10] Всяк намагається швидше знайти, та наосліп шукає:

11] В хисті спішать перейти один одного, в знатності роду,

12] Вдень і вночі, не шкодуючи сил, вони важко гарують,

13] Тільки б майна домогтись, дотягтися до вищої влади.

14] О нерозсудливий роде людський! О засліплені душі!

15] В пітьмі якій, у яких небезпеках намарне спливає -

16] Скільки там є його - смертних життя! А природа тим часом

17] Це ж очевидно цілком! - одного вимага від людини:

18] Тіла щоб біль не діймав, а душа - щоб ніколи не знала,

19] Що таке туга та страх, утішалася спокоєм, щастям.

20] Отже, тілесна природа, якщо придивитись до неї,-

21] Зовсім-таки не вимоглива: що усуває страждання,

22] Те може їй водночас чималою приємністю бути.

23] Не вимагає природа того (та воно ж і миліше!),

24] Щоб у покоях золочені статуї всюди стояли -

25] Хлопці, що в правій руці вогненосні лампади тримають,

26] На цілонічні забави гучні проливаючи світло;

27] Щоб у житті нашім золото-срібло нам очі сліпило,

28] Щоб од кіфар голосних аж гуло під різьбленим склепінням.

29] Інші й не дбають про те: на м'якій розпростершись травиці

30] Біля струмка, де високе гілля розіслалось наметом,

31] Без особливих затрат насолодою душу втішають,

32] Ще й коли небо всміхнеться погоже, і з обігом року

33] Гойно весна порозсипує квіти на зелень яскраву.

34] Тіла ж твого не покине пропасниця тільки від того,

35] Що на вишиваній шовком, розкішній багряній постелі

36] Будеш лежати, а не на простій, дешевенькій тканині.

37] Отже, якщо ні скарби, ні походження знатне, ні слава

38] Нашому тілу нічим, хоч якими були б, не поможуть,-

39] Висновок звідси такий, що вони й для душі безкорисні.

40] От коли бачиш загони свої, що на Марсовім полі

41] Впертий зображують бій, поділившись на два протилежні

42] Табори, де й запасні є війська, де гарцює кіннота,

43] Де не сама тільки зброя однакова - рівне завзяття,

44] Ще й коли суден військових розгорнутий стрій озираєш,-

45] То чи тікає, видовищем тим переляканий грізним,

46] Рій забобонів, що душу обсів твою, страх перед смертю?

47] Чи відлетить темнокрила журба, твою душу лишивши?

48] Звісно, що ні. Над таким випадало б хіба посміятись.

49] Ну, а насправді супутники наші - страхи та турботи -

50] Ні безпощадних списів не бояться, ні брязкоту зброї,

51] До владарів приступають зухвало, дають собі раду

52] З сильними світу сього, не лякають їх золота блиски,

53] Не присмиряє осяйливих шат яснота пурпурова.

54] Що ж сумніватися? Все тут вирішує розуму сила.

55] Може, замало ще наше життя побивається в пітьмі?

56] Як ото діти тремтять, боячись усього вколо себе,

57] Хай тільки ніч їх огорне сліпа, так і нас нажахає

58] Часом таке в білий день, чого менше потрібно лякатись,

59] Ніж нісенітних жахів, що ввижаються поночі дітям.

60] Отже, розвіяти страх цей, що в душу закрався, повинні

61] Не ясносяйного сонця провісники - промені-стріли,

62] Не найяскравіший день, а природа, весь лад її, вигляд.

63] Нині про те, який рух родотворних матерії тілець

64] Різні породжує речі довкіл, а який - розкладає,

65] Сила яка їх до дій таких змушує, що за неспокій

66] По безконечних просторах порожняви гонить їх вічно,

67] Мову вестиму, а ти - ні на мить не послаблюй уваги.

68] Певним є те, що матерія - це не сама тільки щільність,

69] Бо ж усі речі, як бачимо ми, поступово маліють,

70] Начебто тануть од довгого віку, а там уже старість

71] їх забирає нам з-перед очей, подробивши до решти.

72] Цілість, сукупність речей зостається, одначе, без зміни.

73] Скільки-бо тіла позбудеться річ якась,- іншій на долю

74] Стільки ж його припаде, і тому-то з перебігом часу

75] Дряхлим стає щось одне, розквітає натомість - щось інше,

76] Щоб і собі постаріть. Саме так обновляється всесвіт.

77] Так от існують, навзаєм життя позичаючи, смертні.

78] Слабнуть одні племена, зате в силу вбиваються - інші,

79] Так іде зміна живих поколінь у короткому часі:

80] Передають, біжучи, одні одним життя смолоскипи.

81] Лиш не гадай, що начатки речей зупинитися можуть

82] І, зупинившись, нові якісь рухи потому зродити,-

83] Це припустивши, блукав би ти довго, далекий від правди.

84] Бо, в порожнечі літаючи, тільця речей родотворні

85] Мусять, чи то від своєї ваги, чи від поштовхів зовні,

86] В русі невпинному буть. Таж не раз у зустрічному леті

87] Раптом вони зіштовхнуться чолом і розскочаться тут же

88] В різні боки. Та й не диво, бо що ж їм завадити може

89] Рвучко податись назад - у вазі, як і в твердості, першим?

90] Ну, а щоб краще ти міг уявить собі рух нескінченний

91] Тілець матерії, ще раз тобі нагадаю, що всесвіт

92] Жодного споду не має, ні місця, де первісні тільця

93] Стати б могли на спочинок: не знаючи краю, ні міри,

94] Ні берегів, навсібіч розіславсь необмежений простір,

95] Що я доводив не раз, на тверезий спираючись розум.

96] Тож, як ми думки такої дійшли, значить, первісні тільця

97] Спокою мати не можуть ніде в порожнечі бездонній -

98] Все вони в русі постійному, різноманітному русі:

99] То, зіштовхнувшись, одскакують миттю на віддаль велику,

100] То на якусь незначну тільки відстань, зіткнувшись, одходять.

101] Ті, що ряснішим гуртом у тісніше вступили єднання,

102] І після зіткнення проміжки їх одділяють мізерні,

103] Сплетені в цілість химерним рисунком будови своєї,

104] Творять могутливі корені скель; саме з них виникають

105] Дикої криці тіла та всіх інших речей того роду.

106] Ті ж, котрих менше, в пустелі великій кружляючи вільно,

107] Ген одлітають, як тільки зустрінуться, й знов із далеких

108] Обширів линуть навстріч одні одним. Вони, метушливі,

109] Творять повітря рідке та сліпучого сонця проміння.

110] По неосяжній порожняві сила й таких ще блукає,

111] Що не складали ще жодних речей, не були ж бо ніколи

112] Прийняті в гурт, де могли б довести до ладу свої рухи.

113] Образ того, про що мову веду, подобизна рухлива

114] Лізе на вічі сама, привертає увагу до себе.

115] Глянь-но пильніше: як тільки осяйливе сонячне світло

116] В дім зазирне, розчахнувши промінням півморок покою,

117] Повно тоді порошинок побачим: в освітленій смузі

118] Грають роями вони, пориваються в напрямках різних,

119] Наче в одвічній війні, нескінченні зав'язують битви,

120] Втоми не знаючи, цілі загони в борні заповзятій

121] То наче в купу збиваються, то розбігаються знову.

122] Легко тепер усвідомити, як у просторах порожніх

123] Первісні тільця речей, їх начатки, весь час метушаться.

124] Так незначна якась річ може дати про іншу, значнішу,

125] Певне уявлення, нас, як то кажуть, на слід скерувати.

126] Ще ж і тому тобі якнайпильніше приглянутись треба

127] До порошинок, які потрапляють у сонячний промінь,

128] Що в їхніх юрмах, у тому неспокої матимеш образ

129] Вічних матерії рухів, що їх не сприймаємо зором.

130] Там запримітиш таке: від невидимих поштовхів часто

131] Змінюють різко свій шлях порошинки, вертаються знову,

132] Мов наштовхнувшись на щось. Куди тільки ними не носить!

133] А починається та блуканина від первісних тілець.

134] Першими в рух самостійно вступають речей всіх начатки,

135] Далі тіла, що з найменшого їх поєднання створились

136] І до рушійних їх сил, так би мовити, стали найближче,

137] Тілець удари відчувши невидимі,- вже клубочаться

138] І в свою чергу й тіла дещо більші схиляють до руху.

139] Так, від начатків речей починаючись, рух поступово

140] Йде аж до наших чуттів. От і бачимо те мерехтіння

141] В промені сонячнім - вічний неспокій дрібних порошинок,

142] Хоч початкових ударів - джерел того руху - не видно.

143] Далі скажу тобі, Меммію, коротко також про швидкість,

144] Що споконвіку властива матерії первісним тільцям.

145] Тільки-но світлом новим розіллється по землях Аврора

146] І голосисте в лісах бездоріжних окликнеться птаство,

147] Повнячи співом пливким легковійне, ранкове повітря,-

148] Глянь, як то стрімко тоді, з-за крайнеба зринаючи, сонце

149] Все, що лиш є навкруги, в одну мить заполонює сяйвом;

150] Кожного дня те видовище маємо перед очима.

151] Жар, що його розпорошує сонце, потоки промінні,

152] Не порожнечею йдуть: по дорозі й повітряні хвилі

153] Мов розсікати доводиться їм, що сповільнює швидкість.

154] Не поодинці, крім того завважимо, шлях свій верстають

155] Жару частинки - суцільними зграями линуть, роями,

156] Гаять себе, раз од разу зчіпляючись, та й перешкоди

157] Зовнішні мусять долати вони, що сповільнює швидкість.

158] Первоначатки ж, які завдяки простоті своїй щільні,

159] Крізь порожнечу летять. Не завадить ніщо їм іззовні.

160] Та й одні одних, частки свої в ціле з'єднавши, не барять -

161] В обранім напрямі мчать, одностайні в пориві своєму,

162] Значить, у швидкості з ними ніщо не спроможне рівнятись.

163] Навіть розгонистий сонячний промінь лишивши позаду,

164] Більше в сто крат неосяжних просторів одмірять повинні

165] В цю ж таки мить, коли небом шугне палахтіння світанку.

166] Не роздивитися тут поодинці всі первісні тільця,

167] Щоб осягнути нам розумом, як кожна річ виникає.

168] Інші, вникать не бажаючи в сутність матерії, твердять,

169] Що, незалежно від волі богів, не здолала б природа

170] Так до потреб дослухатися наших, іти нам на руку:

171] Порами року рядити весь час і хліба нам ростити,

172] Дбати й про інше, до чого схиляє людей насолода -

173] Богоподібна життя провідниця, та все зазиває

174] їх до любовних утіх, щоб, триваючи у поколіннях,

175] Рід не затерся людський. Припускать, що боги влаштували

176] Світ, яким є він сьогодні, для нас, умирущого люду,-

177] Значить, про все мати судження хибне, далеке від правди.

178] Хай би, скажімо, й не знав я нічого про первісні тільця,

179] Не завагався б, однак, на небесні та інші опершись

180] Явища, стверджувать те, що безкрайого світу споруда

181] В жодному разі для нас не збудована й не видається

182] Твором безсмертних богів: так багато в ній похибок різних.

183] Тільки про них тобі викладу, Меммію, дещо пізніше.

184] Зараз до того вернусь, що про рухи сказати лишилось.

185] Саме тепер, як гадаю, пора довести, що не може

186] Тіло само по собі піти вгору, піднятися вгору.

187] Тут тебе збити могли б найрухливіші полум'я тільця:

188] Щойно зародяться - роєм уже пориваються вгору.

189] Так свого росту сягають хліба, виростають дерева

190] Попри вагу свою: все ваговите-бо гнеться додолу.

191] Бо, якщо крівель високих торкнувшись, вогонь язиками

192] Жадібно сволоки лиже та крокви, то це ще не значить,

193] Що поступає він так самовільно, без поштовху ззовні.

194] Так от і кров, коли жилу надрізати, з нашого тіла

195] Високо струменем б'є, розсіваючи бризки багряні.

196] Не помічав ти, з якою напругою виштовхнуть може

197] Балку якусь чи колоду вода? Хоч би як заповзято

198] Не натискали ми зверху на них, щоб занурити глибше,

199] Ще заповзятіше їх вивергатиме сила глибинна,

200] Поки стрімливо не випірнуть більше ніж наполовину.

201] Ну, а самі по собі - тут і сумніви зайві, гадаю,-

202] Всі ці тіла порожнечею вниз будуть падати зверху.

203] Полум'я - теж: пробивається вгору крізь товщу повітря

204] Тільки від натиску знизу; вага ж його власна при тому,

205] Хай невелика вона, скерувать його прагне додолу.

206] Чи смолоскипів не бачиш нічних у високому небі,

207] Як вони стрімко летять, залишаючи стежку вогненну

208] В напрямі тому, куди їм летіти веліла природа?

209] Не помічаєш, як линуть на землю зірки та світила?

210] Сонце з верхівки небес навсібіч випромінює жар свій

211] І на поля, й на луги, мов сівач, розсіва своє сяйво.

212] Значить, і пал, яким сонце охоплене, рине на землю.

213] Навскіс у млі дощовій пролітають вогні блискавичні:

214] Хмару то тут розчахнувши, то там вириваються грізні

215] Стріли - й удар громовий раз у раз потрапляє у землю.

216] Щодо тих рухів, таке ще знання тобі прагнемо дати:

217] Первісні тільця, коли в порожнечі летять прямовисне,

218] В силу своєї ваги в якусь мить і в якомусь там місці

219] Під час падіння свого відхиляються так непомітно,

220] Що наче й слова нема, щоб цей порух якось описати.

221] А не було б цього поруху вбік, то з прогалин бездонних

222] Падали б тільця краплистим дощем,- невідхильно та мірно;

223] Що таке поштовх, не знали б тоді, не бувало б ніяких

224] Зіткнень,- природа в умовах таких не створила б нічого.

225] Може, подумає хтось, що стрімкіше в порожняві линуть

226] Важчі тіла й, набігаючи зверху на тих, котрі легші,

227] Поштовхів їм завдають, що й приводить до різноманітних

228] Рухів - джерел усілякого творення,- той манівцями

229] Сам себе змушує йти, від здорового глузду далекий.

230] Всі-бо тіла, що в воді чи в рідкім опадають повітрі,

231] З різною швидкістю звершують рух до ваги відповідно;

232] Це через те, що води густота й легковійність повітря

233] Чинять тілам, які линуть крізь них, неоднаковий опір:

234] Тим, що ваги в собі більше несуть, поступаються швидше.

235] Та не така порожнеча: ніколи, ніде і ніякій

236] Речі вона не спроможна опертись; постійно давати

237] Місце, щоб тіло пройшло, вимагає сама її сутність.

238] Тож у порожняві все - ваговитіше й менше вагоме

239] З рівною швидкістю без перешкод буде мчати додолу.

240] Отже, ніяк не змогли б на легкі з висоти налітати

241] Важчі тіла й завдавать їм ударів, які в свою чергу

242] Змінюють рухи, що з них усі речі виводить природа.

243] Ще раз і ще раз кажу: відхилятись тілам - необхідно,

244] Тільки на віддаль цілком незначну, щоб тобі не здавалось,

245] Що, очевидному всупереч, бачимо скісним падіння.

246] Незаперечним-бо, явним є те, що тіла, котрі мають

247] Певну вагу, з висоти прямовисне верстають додолу

248] Шлях свій, а не навскоси, що людині підказує око.

249] Спостерегти, однак, те, що цей шлях на якусь волосинку

250] Від прямовисності вбік одхиливсь, чи могло б наше око?

251] Врешті, якщо б усі рухи були переплетені тісно,

252] Й завжди новий виникав із старого в несхитнім порядку,

253] Й не відхилялися б первісні тільця, щоб дати початок

254] Іншому руху, що міг би, порушивши приписи долі,

255] Ланку якусь розірвати в одвічнім причин чергуванні,-

256] Звідки створіння земні свою волю тоді могли б мати?

257] Звідки ж то, вирвана в долі, питаю, взялася б та змога

258] Йти, куди власне бажання веде нас, і змінювать рух свій

259] Не в якусь точно встановлену мить, не в окресленім чітко

260] Місці, а там, де скеровує нас передбачлива думка?

261] Кожному тут його воля - відкинемо сумнів - до дії

262] Поштовхом служить, приводячи в рух тоді все наше тіло.

263] Ти помічав, як у цирку розсунуть нараз загороду,

264] Коні ж іще якусь мить не зриваються з місця; не може

265] Жадібна міць стрепенутись так швидко, як дух того хоче:

266] Вся, яка є тільки в цілому тілі, матерії маса

267] Зрушитись мусить, щоб, рухом усі переповнивши члени,

268] Ринути разом туди, куди дух пориває стрімливий.

269] Рух, як ти сам те побачив, бере свій початок од серця;

270] Спершу він шириться, збуджений волею духу, а далі

271] Все заполонює - кожен віддалений закуток тіла.

272] Це - протилежність до того, коли, якийсь поштовх одчувши,

273] Силу сторонню якусь, несемося кудись мимоволі:

274] Адже тоді всього тіла матерія - це ж очевидно -

275] Вже незалежно від нас поривається, поки на неї

276] Воля не вдягне вуздечки, пориву того не зупинить.

277] Глянь-но довкіл, і побачиш, скількох ота сила стороння

278] Змушує йти то сюди, то туди, мов бичем понукає,

279] Стрімголов часто жене. Але є щось таке в наших грудях,

280] Що має змогу рішуче опертись їй, протистояти,

281] Є щось таке, на чий розсуд сукупність матерії мусить

282] То розпливтися по тілу всьому, то, розлившись по ньому,

283] Знов одступити назад, щоб на місці старому осісти.

284] Отже, в насінні речей, крім ваги їх та поштовхів різних,

285] Мусимо визнати й цю, притаманну їм, рухів причину,

286] Звідки й у кожного з нас - природжена волі властивість,

287] Бо ж із нічого ніщо, як ми бачили, не виникає.

288] Творять усе не одні тільки поштовхи, зовнішня сила,-

289] Опір їм чинить вага. А що розум в усіх своїх діях

290] Сліпо якійсь необхідності внутрішній не підлягає,

291] І, покорившись, мов раб, не ступає за нею безвольно,-

292] Це через те, що начатки речей відхиляються дещо

293] Під час падіння свого в невідомому часі та місці.

294] Щодо матерії, то не могла вона бути ніколи

295] В масі своїй ні щільніша, ані розпорошена більше:

296] Кількість її не зростала ні разу, але й не спадала.

297] Отже, який і сьогодні речей усіх первісні тільця

298] Звершують рух, у такому й колись вони перебували,

299] Так і в майбутніх віках своїм звичаєм рухатись будуть;

300] Те, що родилось, те й буде родитись у тих же умовах,

301] А народившись,- і жити, й рости, і вбиватися в силу

302] Все буде в межах своїх, відповідно законам природи.

303] Отже, змінити сукупність речей жодна сила не зможе,

304] Місця ж такого немає ніде, куди всесвіту частка

305] Якось могла б утекти, ні такого, де сила стороння

306] Мала би змогу зрости й відтіля, увірвавшись у всесвіт,

307] Рухи його розладнать, докорінно природу змінити.

308] Тут, коли мова зайшла про таке, здивуватися можеш,

309] Як це при тій ненастанній рухливості первісних тілець

310] Їхня сукупність цілком непорушною нам видається

311] (Я не кажу про тіла, котрі власним наділені рухом),

312] Це через те, що начатки речей усіх, їхня природа,-

313] Ген поза межами наших чуттів; і, якщо ми не годні

314] Бачити тілець самих, то що вже казать про їх рухи?

315] Таж і доступне для нашого зору не раз цілковито

316] Рухи свої на значній од нас віддалі може ховати.

317] От на зеленому схилі, бува, тонкорунні пасуться

318] Вівці; бреде собі кожна, куди так заманливо кличуть,

319] Росами, наче перлинами, граючи, вранішні трави,

320] Там і ягнята, напасшись, вистрибують, ріжками б'ються.

321] Все це немовби зливається й здалеку нам видається

322] Білою латкою, що наліпилась на пагорб зелений.

323] Так і тоді, коли збройні війська на бігу заполонять

324] Марсове поле і створюють образ завзятої битви,-

325] Там аж до неба йде блиск, а земля палахкоче довкола

326] В сяйві сліпучої міді; могутня хода легіонів

327] Будить далеку луну; озиваються й гори сусідні

328] Гомоном бою, і крики аж ген до зірок підбивають.

329] Кінні загони гарцюють довкіл і в рішучім пориві

330] Ринуть уже навпростець, аж гуде під копитами поле.

331] Все-таки високо в горах є місце, звідкіль поле бою -

332] Це наче пляма якась, що блищить унизу непорушне.

333] Зараз, однак, поміркуймо, які ж ті начатки речей всіх,

334] Як між собою вони й щодо форми своєї різняться,

335] Й щодо самих розмаїтих фігур, у яких виступають.

336] Я не кажу, що начатків, подібних за формою,- мало:

337] Йдеться про те, що вони не цілком між собою подібні;

338] Та й дивуватись не слід, бо якщо аж така їхня кількість,

339] Що ні межі, ні завершення їй, як повчав я, немає,

340] То, безумовно, не можуть усі вони буть між собою

341] Повністю схожі ні виглядом, ні щодо форми тотожні.

342] Глянь лиш на рід наш людський, на німе, що у морі гуляє,

343] Плем'я лускою оздоблених риб, на добірні отари,

344] На хижаків, на всіляких пернатих - і тих, що юрмляться

345] Весело вколо боліт, чи озер, або десь біля річки,

346] Й тих, що літають усе, то туди, то сюди, над лісами,-

347] Можеш усіх перебрать поодинці - й у кожному роді,

348] В кожній особині знайдеш ознаку, лиш їй притаманну.

349] А не було б її - як свою матір пізнала б дитина?

350] Мати - дитину свою? А таки пізнають, і не гірше

351] Знаються всі між собою, ніж ми один одного знаєм.

352] Так біля вівтаря, перед ясною святинею часто

353] В млосному куриві ладану ніжне телятко під лезом

354] Падає, кров видихаючи з рани потоком гарячим.

355] Мати блукає тим часом, самотня, по схилах зелених;

356] Бачачи слід од копитець роздвоєних, пильно довкола

357] Всі озирає місця,- не втрачає надії, сердешна,

358] Згубу свою дорогу віднайти; та, в гущавину впершись,

359] Будить тужливу луну. Повертає до стійла раз по раз,

360] Місця собі не знаходить ніде, за дитям затуживши.

361] Ні верболози тонкі, ні окроплені росами трави,

362] Ні повноводі струмки та потоки - ніщо не спроможне

363] Втішить їй серця, давальну журбу відігнати од неї.

364] Інших чимало телят, що на вигонах тих же пасуться,

365] Наче й не бачить вона - не приносять вони їй розради:

366] Тільки своє вона хоче знайти - неповторне, єдине.

367] Та й козенята тремтливоголосі, хоч як ти змішай їх,

368] Кожне свою знайде матір рогату. Ягнята битливі

369] Знають, чия коли матір замекає. Дбає природа,

370] Щоб лиш до рідного вим'я спішило всіляке створіння.

371] Будь-яку, врешті, зернину візьми з багатьох однорідних -

372] Буде й вона відрізнятись од інших; і скільки б у купі

373] їх не було - не потрапиш на дві цілковито подібні.

374] Так не буває подібності повної й між черепашок,

375] Що вицятковують звивистий берег морський, де невтомна

376] Хвиля вирівнює спраглий пісок, набігаючи м'яко.

377] Ще раз і ще раз кажу, що й речей усіх первісні тільця

378] Мусять так само,- якщо їх майстриня-природа створила,

379] А не людини рука за зразком якимсь певним, єдиним,-

380] Кожне, свою якусь маючи мітку, в просторах літати.

381] Легко, на розум опершись тепер, пояснити, чому це

382] Більш проникний блискавиці вогонь, а не той, що спливає

383] Із смолоскипів, не той, що бере на землі свій початок.

384] Досить того, що вогонь блискавичний походить із неба,-

385] Значить, він тонший, частинки ж його набагато дрібніші,

386] Тож проникають у пори такі, що крізь них не пробитись

387] Нашим вогням - чи зародяться в дереві, чи в смолоскипі.

388] Ще один приклад: із рогу платівку пронизує світло,

389] Дощ - не проймає її. А чому? Бо дрібніші частинки

390] Світла, ніж ті, що з них твориться вод живодайна волога.

391] Легко й вино через марлю процідиш. Одначе, олія

392] Лиш осідає на ній: протікати, повільна, не хоче.

393] Може, тому, що з частинок складається більших, а може,

394] Більш гачкуваті вони й переплетені значно тісніше.

395] От через те, очевидно, й не можуть частинки олії -

396] Первісні тільця її - свій зв'язок розірвати раптово,

397] Щоб поодинці пройти крізь манюсінькі пори цідилка.

398] Варто додати тут, що молоко, також мед густоплинний

399] Пестять язик нам, приємні на смак, розпливаються в роті.

400] І навпаки: найгіркіший полин і центаврія дика

401] Гіркістю справді нестерпною нам викривляють обличчя.

402] Сам, отже, висновку дійдеш: із тілець гладких та округлих

403] Складено те, що чуттів наших може приємно торкатись.

404] І навпаки: що на смак видається гірким, терпкуватим,-

405] Те з гачкуватих утворено тілець, поєднаних цупко.

406] Ось чому грубо вони до чуттів прориватися звикли -

407] І по дорозі вражають, подразнюють органи наші.

408] Коротко: що для чуттів є приємним і що - неприємним,

409] Те й між собою різнитись повинно будовою тілець.

410] Тож не подумай, що посвист пили, найприкріший для вуха,

411] З тілець таких же гладеньких та круглих складатися може,

412] Що й переливчаста, лагідна пісня, котру на кіфарі

413] Будить майстерний гравець, пробігаючи легко по струнах.

414] І не гадай, що подібні за формою первоначатки

415] Входять у ніздрі людей, коли палим в огні похороннім

416] Трупи й коли розсіваєм шафран кілікійський в театрі,

417] А недалеко, на вівтарі, куряться смоли панхейські.

418] І не вважай, що насіння подібної форми властиве

419] Теплим, м'яким кольорам, на яких випасаємо очі,-

420] Й тим, які ріжуть яскравістю зір і витискують сльози

421] Чи викликають хіба що огиду бридким поєднанням.

422] Бо ж усе те, що нам ніжить чуття, що дає насолоду,

423] Первісну гладкість якусь мусить мати в собі неодмінно.

424] І навпаки: що пригноблює нас, неприємно вражає,-

425] Те виявляє тим самим шорстку свого тіла природу.

426] Є ж і такі елементи, що їх не назвеш ні гладкими,

427] Ні скалкуватими: гострих гачків-бо на них не буває,

428] Радше-кути незначні; і тому, відчуттів досягнувши,

429] Можуть хіба лоскотати їх, та не завдавши їм шкоди.

430] Осад вина віднести сюди можна й оман гіркуватий.

431] Врешті, пекучий вогонь і холодного інею іскри

432] На відчуття наші зовсім по-різному діють, зубчасті:

433] Досить торкнутися їх - і різницю відчуєм одразу.

434] Дотик-бо, дотик оцей, присягаюсь богами святими! -

435] Поштовх дає відчуттям, коли в тіло нам щось проникає

436] Ззовні, або коли щось його ранить, народжене в ньому,

437] Чи веселить, коли з нас виривається при родотворній

438] Втісі Венери; або, коли враз, між собою зіткнувшись,

439] Тілом насіння безладно кружляє, чуття непокоїть.

440] Можна хоч зараз у тім пересвідчитись: от, розмахнувшись,

441] Сам себе ляснути спробуй долонею будь-де по тілу.

442] Тож очевидно цілком, що, чуття викликаючи різні,

443] Мусять і виглядом буть неоднакові первісні тільця.

444] Зрештою, що видається твердішим, ущільненим більше,

445] Те неодмінно повинно складатися з більш гачкуватих

446] Тілець, що наче гіллям нерозривно сплелись між собою.

447] Серед речей, що таку мають цупкість, алмаз виступає

448] В першім ряду, бо не звик він ударів лякатися; далі -

449] Дикого каменю твердь, і жорстока заліза потуга,

450] Й мідь, що скрегоче, коли на засуви дверні натиснути.

451] Щодо рідин, котрим тіло властиве текуче та плинне,-

452] Всі вони з гладких, округлих частинок повинні складатись.

453] Зернятка маку візьми: наче воду, їх можна черпати,

454] Бо між собою, кругленькі, докупи збиватись не можуть,

455] Щойно схитнеш їх - по нахилу котяться, мовби спливають,

456] І наостанку, все те, що в одну якусь мить непомітну

457] З-перед очей нам тікає - як полум'я, дим або мряка,

458] Хай назагал не округлі й гладенькі в собі має тільця,

459] Все ж, очевидно, не можуть вони бути сплетені міцно,

460] Здатні-бо в тіло впиватись голками, пронизувать камінь,

461] Не пробувають, однак, у зв'язку. Звідси й виснувать легко:

462] Що на чуття наше діє пронизливо, мовби голками,-

463] Тільця того між собою не сплетені, всі вони - гострі.

464] Втім, гіркота не чужа й для рідин; попробуй, скажімо,

465] Воду морську. Дивуватися й тут якнайменше потрібно:

466] Гладкі, щоправда, й округлі її елементи, властиві

467] Кожній з рідин, та до них і шорсткі домішались, що будять

468] Гіркість; гачками, проте, ці останні єднатись не мусять.

469] При шорсткуватій природі своїй вони все-таки круглі,

470] Отже, й чуття наші прикро вражають, і котяться легко.

471] Щоб не було в тебе сумніву в тому, що саме ця суміш

472] Гладких часток і шорстких дає гіркість волозі Нептуна,

473] Можемо їх роз'єднати - є спосіб такий - і побачиш

474] Прісною воду морську: хай крізь землю вона просочиться

475] Кілька разів і спливе у водоймище, стане питною;

476] Інші частки, від яких ота гіркість гидка, відворотна,

477] Саме тому, що шорсткі, десь у товщі землі застрявають.

478] Виклавши те, маю повну підставу наступний зробити

479] Висновок: первісні тільця речей безконечно не можуть

480] Форм набувати нових - є межа різновидностям їхнім;

481] А не було б - то окремі насіння сягли б неодмінно

482] Від давнини до сьогодні направду незмірного зросту.

483] Бо при властивому їм таки дуже малому об'ємі

484] Значно різнитись не можуть вони щодо вигляду, форми.

485] От уяви собі зараз, що в кожному з первісних тілець

486] Містяться три найдрібніші частинки або навіть більше.

487] Спробуй тепер ті частинки у межах окремого тільця

488] Переставляти, місцями міняючи, справа - наліво,

489] Знизу ж - уверх, поки форми нової для даного тільця

490] Вже не доможешся переставлянням кількох тих частинок.

491] А забажаєш фігур іще інших - тоді доведеться

492] Збільшити кількість частинок у тільцеві; так буде й далі:

493] Адже частинок нових і нових вимагатиме завжди

494] Лад їх новий, коли різні весь час хочеш мати фігури.

495] Отже, поновлення форм неодмінно веде за собою

496] Збільшення тільця в об'ємі. Тому-то відкинь таку думку,

497] Що безконечні в своїм розмаїтті є форми начатків,

498] В іншому разі повинні б вони розростатись в об'ємі

499] Аж до безмежності, що, як я вище вказав,- неможливо.

500] Варварські шати тоді й мелібейський, що сяє промінно,

501] Пурпур, насичений соком густим фессалійської скойки,

502] Й пишні павині хвости, що веселкове грають-сміються

503] Барвами,- все це затьмарили б речі нові, дивовижні;

504] Мирра пахуча б утратила вартість, меди б не цінились,

505] Лебедя спів і пісні, що їх гомоном струн супроводить

506] Фебова ліра, замовкли б так само з тієї ж причини:

507] Щойно заблисло б одне,- вже щось інше б його заслоняло.

508] І навпаки: все могло б і до гіршого йти поступово,

509] Як от до кращого йшло, але вже по зворотній дорозі:

510] Швидко чергуючись, щораз прикріші для нашого зору

511] Й слуху, гидкіші на запах, на смак появлялися б речі.

512] Явищ таких не буває в житті; за накреслені межі

513] Речі ні в тон бік, ні в цей не виходять, отже, погодься,

514] Що н у матерії різноманіття фігур - не безмежне.

515] Врешті, від палу вогненного й до льодяного морозу -

516] Відстань однакова: йди хоч туди, хоч назад повертайся.

517] Справді-бо: холод, і жар, та всілякі між ними хитання

518] Саме в цих межах лежать і сукупність окреслену творять.

519] Отже, є грані стійкі, в яких речі різнитися можуть:

520] Бо, мов у вістря, в пекучий вогонь упираються звідси,

521] Звідти - в мороз крижаний, що ворожий теплу життьовому.

522] Виклавши те, маю повну підставу й такий ще зробити

523] Висновок, що з попереднього силу й довір'я черпає:

524] Первоначатки речей, що цілком між собою подібні,

525] В кількості жодних не відають меж. Бо, якщо є скінченність

526] Щодо їх форм, то або нескінченними ті мусять бути,

527] Що між собою подібні, або вся матерія світу -

528] В кількості власній обмежена, що неможливо, як вище

529] Вказано в віршах, де мову веду про матерії тільця,

530] Що, звідусіль напливаючи, силою поштовхів різних

531] Суму речей всіх, усесвіт од втрат бережуть споконвіку.

532] Ну, а що бачиш не раз якусь дуже скупу на потомство

533] І нечисленну породу тварин, то вважай, що десь-інде,

534] В інших місцях та країнах, оддалених закутах світу

535] Стільки їх є, що собою виповнюють кількість належну.

536] Передусім серед чотириногих тут варто згадати

537] Про змієруких слонів. Частоколом високим із бивнів -

538] Скільки там тисяч їх, годі злічити - захищено цілу

539] Індію, що й не пробитись у глиб її. Ось яка сила

540] Там розвелась тих істот, що для нашого краю - дивниця.

541] Врешті, й таке допустім, що живе собі десь одиноко

542] В роді своєму єдине створіння, й нема на всім світі,

543] Скільки земель не сходи, ні подоби йому, ані пари,-

544] Все ж поміркуймо: якби не матерії кількість незмірна,

545] Що породити б могла те створіння, життя йому дати,

546] Звідки б на світі взялось воно, як виростало б, живилось?

547] А припустімо й таке, що скінченні в безмежних просторах

548] Тільця ширяють - єства одинокого первоначатки...

549] Де, і коли, і яка б могла сила звести їх докупи

550] Серед начатків чужих, що в такім океані юрмляться?

551] Для поєднання, скажу, не було б у них жодної змоги.

552] Як під час бурі страшної не раз по запіненій хлані

553] Геть рознесе, розметає негода потрощені судна -

554] Лави, і днища, і щогли, й носи їхні, снасті та весла,

555] І розмальовані, різьблені корми й до берега все це

556] Хвилею врешті приб'є, щоб дивились на те земнородні,

557] Й не довіряли воді, й пам'ятали про підступи моря

558] Навіть тоді, коли тиша заляже й воно, яснолице,

559] Наче сміється й на світлу гладінь свою вабить лукаво,-

560] Так і начатки речей, коли б ти якісь межі накреслив

561] Кількості їхній, розсіятись мусили б у безбережжі

562] Простору й часу, підбиті бурхливим матерії рухом,

563] Отже, стикатися вже не могли б, не вступали б у злуку,

564] Не пробували б у ній, не було б у них розвитку, зросту.

565] Втім, очевидно цілком, що одне відбувається й друге:

566] Родиться все, а прийшовши на світ,- розвиватися може.

567] В кожному роді, висновуєм звідси, існує безмежна

568] Кількість начатків, що всякій потребі зарадити здатні.

569] Тож ні руїнницькі рухи ніколи не матимуть змоги

570] Всіх їх звести нанівець і загнати життя у могилу,

571] Ні протилежні, що творення й ріст забезпечують, рухи

572] Вічно своїх порождінь при житті зберігати не годні.

573] Так серед тих родотворних начатків із успіхом рівним

574] Вічні, як вічність сама, ненастанно провадяться війни.

575] То в них життєві підносяться сили, то їх підминають

576] Ті, що до смерті ведуть. Похоронні плачі йдуть у парі

577] З криком дітей, що побачили обрії денного світла.

578] Ночі такої по дневі не йшло, а по ночі - зірниці,

579] Щоб не озвалося новонароджене й з ним одночасно -

580] Жалібні зойки - супутники смерті й похмурих обрядів.

581] Тут на таке ще, до речі, належить увагу звернути

582] Й мов запечатати, щоб не забулось, у пам'яті нашій:

583] Серед речей, що їх бачити нам дозволяє природа,

584] Речі такої нема, що була б з однорідних начатків,-

585] Кожна, яку не візьми, в собі різне вміщає насіння.

586] Що в якійсь речі можливостей більше, життєвої сили,

587] Тим очевидніше те, що у ній розмаїтості більше

588] Як щодо первоначатків самих, так і щодо їх форми.

589] Передусім різних тілець чимало земля посідає.

590] Деякі з них прохолодними водами рік виповняють

591] Море безкрає; стихію вогненну породжують інші:

592] З-під суходолу не раз пробивається полум'я хиже.

593] Та найпотужніший - Етни вогонь, що раз по раз шаліє.

594] Має земля в собі тільця й такі, що для роду людського

595] З них колосяться жовтаві хліба, зеленіють діброви,

596] Б'ють живодайні струмки, наливаються соками трави,

597] Щоб і звірина, по горах блукаючи, мала поживу.

598] Ось через те й заслужила земля на те ймення: Велика

599] Мати богів. Мати звірів і нашого тіла Майстриня.

600] Греції вчені поети хвалу їй давно проспівали.

601] Править вона колісницею, впрягши двох левів до неї,-

602] Натяк на те, що велика Богиня повисла в повітрі.

603] Бо чи можливе таке, щоб земля опиралась на землю?

604] Ну, а запряжені леви - ознака того, що потомство,

605] Хоч найдикіше було б, мусить волити матері волю.

606] Вколо чола в неї - мур кріпосний: це тому, що богиня

607] Може й міста неприступністю гір захистити надійно.

608] Ось у такому вінку божественної матері постать

609] Носять на острах юрбі по заселених землях ще й нині.

610] Різні племена за звичаєм давнім її називають

611] "Мати ідейська" й при днях урочистих її супроводять

612] Юрми фрігійців, бо, кажуть, що саме з фрігійського краю

613] Всяка пашня розійшлась поступово по цілому світу.

614] Галлів іще додають - попередження в тім очевидне:

615] Хто божество материнське покривдить або, як належить,

616] Шани батькам не віддасть, то такий не вважається гідним

617] Вивести парость, живе покоління, до обріїв світла.

618] Бубни напнуті гудуть під долонями, скрикує грізно

619] Хриплий ріжок, гарячково дзвенять порожнисті кімвали,

620] Флейта звучить на фрігійськім ладу, скаламучує душі.

621] Ті, що попереду, зброю несуть - передвісницю шалу,

622] Щоб нечестивого люду серця, його розум невдячний

623] Повнились острахом перед священною міццю богині.

624] Тож, коли в людні міста в колісниці богиню впровадять,

625] І, безсловесна, вітанням нечутним вона обдарує

626] Смертних юрбу,- найщедрішим приносом вистелюють шлях їй:

627] Сиплють і мідь, і срібло; мовби сніг, на дорогу лягає

628] Ніжний трояндовий квіт, затінивши богиню і почет.

629] Тут і куретів фракійських загін - так назвали їх греки -

630] Збройну влаштовує гру: розвеселені свіжою кров'ю,

631] Всі вони в танець шалений пускаються; китиці буйні,

632] Що на шоломах у них, раз у раз потрясаються грізно.

633] Так зображають куретів діктейських: колись-то на Кріті

634] Крик немовляти-Юпітера, кажуть, вони приховали

635] З іншими враз хлопчаками, кружляючи в бистрому танці,

636] Міддю об мідь ударяючи мірно, щоб, сина знайшовши,

637] Батько - жорстокий Сатурн - не поглинув його і тим самим

638] Рани довічної щоб не завдав материнському серцю.

639] Ось чому збройний загін супроводжує Матір Велику:

640] Ще, може бути, й тому, що за ниви отецькі богиня

641] Збройне стояти велить, а батьків - не лише поважати,

642] Бути їх захистом, а й запорукою їхньої слави.

643] Та хоч які ті перекази всі впорядковані й гарні,

644] Дуже далекі, одначе, вони від тверезого глузду.

645] Адже боги, безперечно, вже в силу самої природи

646] Одаль від наших турбот, що такі їм чужі, недосяжні,

647] В мирі найглибшім безсмертним своїм утішаються віком.

648] Жоден-бо їх не торкається біль, не смутять небезпеки,

649] Все в них - достатнє, своє. Від людей їм нічого не треба.

650] Марно від них, незворушних, чекав би ти ласки чи гніву.

651] Щодо землі, то чуття не було в ній та й бути не може,

652] От лиш речей багатьох вона вміщує первоначатки,

653] Тож не одне й не в однаковий спосіб виводить до світла;

654] Отже, коли хтось, наприклад, волить називати Нептуном

655] Море, Церерою - хліб, ну, а Вакхове ймення захоче

656] Замість буденного слова "вино" безпідставно вживати,

657] То дозволяєм, щоб він і на землю казав: "Це - Велика

658] Мати богів" - не біда! Щоб лиш душу свою він направду

659] Від забобону вберіг, свого розуму ним не потьмарив.

660] Тим-то й отари, хоч разом пасуться на вигонах тих же,-

661] Рунисті вівці і коней баских войовниче поріддя,

662] І круторогі бики,- хоч і неба намет у них спільний,

663] Хоч з одного джерела у жару прохолодну п'ють воду,-

664] Все-таки різні вони: зберігають природу, властиву

665] їхнім батькам, та ще й звичаї всі з роду в рід переймають.

666] Ось яка різноманітність матерії в кожному виді

667] Трав і яка її різноманітність у струмені кожнім!

668] Далі. Візьмімо створіння якесь - воно складене буде

669] 3 жил і кісток, і тепла, і вологи, і нервів, і крові,

670] Й нутрощів різних; усе це до себе цілком не подібне,

671] Бо ж неоднакові щодо фігур їхні первоначатки.

672] Далі. Все те, що яскраво горить у вогні полум'янім,

673] Має достатньо принаймні таких у собі елементів,

674] Що вибухають вогнем, що спроможні при тому світити,

675] Іскри метати стрімкі, ще й розсіювать широко попіл.

676] Будь-яке тіло візьми й під таким кутом зору на нього

677] Глянь - і побачиш: у кожному з них приховалось насіння

678] Різних речей, неоднакові там щодо форми й начатки.

679] Врешті, чимало й таких є речей, що в собі поєднали

680] Запах і смак, та ще й барву. Насамперед - овочі всякі:

681] Різноманітні в них мусять міститися первоначатки.

682] Запах-бо входить туди в наше тіло, куди не проникне

683] Барва; тож різними наших чуттів досягають шляхами

684] Запахи й барви - начатки, як бачиш, у них неподібні.

685] Звідси висновуєм: цілість одну розмаїті начатки

686] Творять; у кожній з речей - найстрокатіша суміш насіння.

687] Навіть до нашого вірша приглянься: хай спільних багато

688] Літер для слів багатьох ти помітити зможеш повсюди,

689] 690 Визнати мусиш, однак, що ті вірші й слова між собою

690] Все ж відрізняються: в кожнім - свої складові елементи.

691] Та не тому так буває, що спільних замало там літер,

692] І не тому, що й двох слів із однакових літер не знайдеш -

693] Ні. Вся різниця в сукупності, в способі їх поєднання.

694] Так у всіх інших речах: хай багато в них буде начатків,

695] Спільних для інших речей багатьох, але всі вони можуть

696] Бути не схожими в цілості, в складі своїх елементів.

697] Можемо, отже, по праву казати, що люд земнородний,

698] Буйні дерева й пашня - неоднакові в складі своєму.

699] Тільки не думай, що все по-всілякому може єднатись:

700] Ні. Бо тоді дивогляди зринали б на кожному кроці:

701] То напівлюди водитися всюди могли б, напівзвірі,

702] То час од часу гілля проростало б із тіла живого,

703] То, наче риби, в луску б зодягались істоти наземні,

704] То випасала б Химер вогнедишних майстриня-природа

705] На неосяжній землі - всього сущого матері спільній.

706] Хто й коли бачив таке? Очевидно, що кожна істота

707] Тільки від певного сім'я походить, і з певного лона

708] Вийшла до світла, й зростає у межах своєї породи.

709] То чи могло б відбуватися все це без певних законів?

710] Бо ж із поживи всілякої в кожен із органів тіла

711] Лиш відповідні частки проникають, і там, поєднавшись,

712] До життьових спричиняються рухів. А що несумісне,

713] Те викидає природа на землю. Й од поштовхів різних

714] Рій не помітних для ока часток відлітає од тіла:

715] Ті не зуміли ні з чим поєднатися, не спромоглися

716] В рух увійти життьовий, що для даного тіла властивий.

717] Та не подумай, бува, що законам таким підлягають

718] Тільки створіння живі: геть усе довкруги - в їхніх межах.

719] Адже наскільки в природі своїй між собою різняться

720] Всі, що родилися, речі, настільки ж і їхні начатки

721] Щодо будови своєї, фігур, одрізнятись повинні,

722] Та не тому, що подібність у формі трапляється рідко,

723] Ні. Розмаїття - в доборі начатків, у їх поєднанні.

724] Далі. Якщо неподібне насіння,- різнитися мусять

725] Відстані, напрямки, рухи, шляхи, поєднання, удари,

726] Врешті, й вага - тобто те, що й живі розділяє істоти,

727] А водночас і моря відмежовує від суходолу,

728] Й не дозволяє, щоб неба намет опустився на землю.

729] Далі й над тим поміркуй, що в години солодкої праці

730] Стало набутком моїм. Не подумай, що з білих начатків

731] Виникли білі тіла, котрі зір нам сліплять білиною,

732] Або що ті, котрі чорні, із чорних начатків постали.

733] Врешті, яким не просякнуло б кольором будь-яке тіло,

734] Знай: не тому він тут саме такий, що немовби й начатки

735] Тіла того, хоч вони й непомітні, таку ж мають барву.

736] Бо для насіння речей взагалі не властивим є колір,

737] Ні такий самий, що в речі якійсь, ані будь-який інший.

738] Ну, а коли в тебе думка така, що безбарвних начатків

739] Бути не може, то ти відхилився далеко від правди.

740] Є ж бо такі, що, сліпими родившись, вовік не побачать

741] Денного світла, проте розрізняють на дотик предмети,

742] Що для незрячих забарвлення жодного, звісно, не мають.

743] Висновок робимо звідси такий: розумінню доступне

744] Будь-яке тіло й тоді, якщо й барви не брать до уваги.

745] Втім, ми й самі, серед ночі торкаючись різних предметів,

746] Не відчуваєм того, що з них кожен забарвлений якось.

747] Тут взявши розумом верх, я берусь ще таке з'ясувати.

748] Будь-яка барва спроможна змінитись у будь-яку іншу.

749] Первоначатки ж таких перемін зазнавати не можуть.

750] Мусить же щось бути завжди собою, лишатись незмінним,

751] В іншому разі в ніщо б оберталися геть усі речі,

752] Бо ж усе те, що з границь своїх, перемінившись, виходить,

753] Кожного разу є смертю того, чим було воно щойно.

754] Не наділяй, отже, барвою тільця речей, бо інакше

755] Всесвіт в основі своїй поступово в ніщо б обернувся.

756] Втім, якщо первоначаткам речей аж ніяк не властиві

757] Барви, якщо їх різнить тільки форм розмаїття велике

758] Й саме із зміни тих форм виникає така ж переливна

759] Гра кольорів, якщо все тут залежить від того, з якими

760] Тільцями інші єднаються тільця, в якому порядку

761] І до яких вони рухів себе спонукають навзаєм,

762] То, усвідомивши те, вже неважко тобі зрозуміти,

763] Як це таке може бути, що річ якась, повністю чорна,

764] Раптом біліти почне й, наче мармур, осяйливо блисне.

765] Так от і море, лиш буря схитне лазурову рівнину,

766] Сиві знімає вали, що наслідують мармуру полиск.

767] Висновку можеш дійти: що сприймаємо зором як чорне,

768] Хай-но змішається в ньому матерія, хай перемінять

769] Лад свій начатки його, хай додасться, відніметься дещо,-

770] Те білиною сліпучою вразити може нам очі.

771] Ну, а коли б у безоднявих водах лише лазурові

772] Тільця були, чи могли б відбуватись такі переміни?

773] Ні. Бо хоч як би ти збовтував те, що блакитної барви,-

774] В колір, до мармуру білого схожий, воно не перейде.

775] А, припустім, розмаїте забарвлення мають начатки

776] Ті, що рівнині морській надають однотонного блиску,-

777] Як ото часто з фігур неоднакових, форм неподібних

778] Може постати фігура одна - квадратова, скажімо,

779] Й різноманітні у межах квадрату того помічати

780] Можемо форми,- так само й у морі чи то в однобарвній

781] Іншій якійсь рідині розрізняти могли б ми всілякі

782] Зовсім до себе не схожі тони, але ж так не буває:

783] Хоч розмаїття частинок - фігур складових - анітрохи

784] Не заважає нам правильно в той же квадрат їх укласти,

785] То неоднаковість барв, коли б мали їх первоначатки,

786] В колір один аж ніяк би не вилилась - цілісний, чистий.

787] Що спонукало нас, отже, всілякі приписувать барви

788] Первісним тільцям речей, що вело нас до хиби тієї,-

789] Тут же відпало, як лиш довели ми, що біле - не з білих,

790] Чорне - не з чорних постало начатків, а з різноманітних.

791] І таки справді: все те, що нам очі сліпить білиною,

792] З безкольорових скоріше пішло, а не з чорних начатків

793] Чи з яких інших, що мають свою, притаманну їм, барву.

794] Ну, а крім того, якщо кольорів не буває без світла,

795] Й первоначатки ніколи в освітленні не виступають,-

796] Тож очевидно, що в жодну вони не зодягнені барву.

797] Бо про яку може барву йти мова в пітьмі безпросвітній?

798] Колір, до речі, й мінятися може залежно від того,

799] Як він освітлений: сонцем прямим чи відбитим од чогось.

800] От до пір'їнок приглянься пухких, що немовби віночком

801] Голуба шийку вбирають,- які там тонкі переливи!

802] То спалахнуть вони раптом до сонця піропом огненним,

803] То забіліють нараз, і здається, що серед коралів

804] Ще й благородний смарагд випромінює сяйво зелене.

805] Так от і хвіст павича: хай-но сонце проллється на нього -

806] Тут же він, пишний, всіма кольорами веселкове грає.

807] Тож, коли барви ряхтять і міняться від дотику світла,

808] Значить, без нього вони взагалі не могли б існувати.

809] Далі. Якщо своєрідні удари приймає на себе

810] Наша зіниця, коли, як то кажуть, нам в очі впадає

811] Білий якийсь, або чорний предмет, чи будь-який інший,

812] І якщо, з другого боку, торкаючись різних предметів,

813] Не кольори їх, а форми сприймаємо, то, очевидно,

814] Первісним тільцям речей кольори взагалі не властиві:

815] Неоднорідність їх форм дає враження барв усіляких.

816] Втім, якщо між кольорами й будовою тілець прямого

817] Не визнавати зв'язку, якщо всі оті первісні тільця

818] Будь-яке можуть забарвлення мати,- чому в свою чергу

819] Й те, що з тих первоначатків постало, що сповнене ними,

820] Теж, незалежно від виду, не вдягнене в будь-які барви?

821] Дива б тоді не було, якби білий літав собі ворон,

822] Білі від пір'я свого довкруги розсіваючи зблиски.

823] З чорного - лебеді чорні могли б виникати насіння,

824] Та й з усілякого - чистої барви чи в суміші різній.

825] Ще й на таке слід увагу звернути: чим більше ми дробим

826] Річ якусь, тим очевидніше те, що все менше та менше

827] Кольору в ній, поки з-перед очей наче дим не розтане.

828] Пурпуру клапоть візьми й на шматочки діли найдрібніші:

829] Барви багряні, і найпроменистіша з них - фінікійська -

830] З кожною ниткою гаснути буде, розмиється врешті.

831] Висновок, отже, такий: свою барву втрачають частинки

832] Ще перед тим, аніж стануть насінням речей родотворним.

833] Врешті: погодишся з тим, що не кожному тілу властиво

834] І голоси видавати, і запахи; тож, безумовно,

835] Звуки та пахощі всім без останку тілам не припишеш.

836] Так ми й очима далеко не все помічати спосібні,

837] Значить, такі є тіла, котрим барви цілком не властиві,

838] Як і такі, що від звуків і запахів дуже далекі;

839] Розум чуткий розпізнає, однак, їх не менше виразно,

840] Ніж усе те, що так само позбавлене якостей інших.

841] Та не подумай, бува, що лиш барв не вділила природа

842] Первісним тільцям речей: ні тепла в них ніколи немає,

843] І не пройма їх мороз, ані жар вогнедишний не повнить.

844] Всюди рояться вони, та присутності їх не відчуєш:

845] Жодного звуку не видадуть; запаху, смаку не мають.

846] Хочеш, наприклад, бальзам запашний з майорану зробити,

847] Мирри додавши й солодкого нарду, що ніздрі нам пестить,

848] Наче небесний нектар, то насамперед мусиш олії

849] Десь роздобути такої, що запаху зовсім не має

850] Й не проникатиме в ніздрі твої, щоб вона якнайменшу

851] Тим складникам запашним, що в тонкому сплелись ароматі,

852] Шкоду могла принести, своїм випаром їх затруївши.

853] Ось чому, творячи речі, начатки їх - первісні тільця,-

854] Вносити в них не повинні при тому ні запахів жодних,

855] Ні голосів - бо й самі виділяти нічого не можуть,-

856] Ні будь-якого смаку, ні, з тієї ж, нарешті, причини,

857] Жодного холоду, ні теплоти, ні вогненного жару,

858] Ні чогось іншого. Все ж бо, що смертній властиве природі:

859] Сухість крихка, і податлива м'якість, і пористість - все це

860] Мусить чуже бути первісним тільцям, якщо ми бажаєм

861] Під усі речі стійку, несмертельну закласти основу,

862] Щоб забезпечити світу всьому непохитність; інакше

863] В тебе всі речі в ніщо перетворяться з обігом часу.

864] Щодо створінь, почуттями наділених,- визнати мусиш

865] Те, що й вони всі без винятку складені з первоначатків -

866] Тілець, котрим не властиві чуття. Тут сама очевидність

867] Жодних не висуне доказів проти, а радше за руку

868] Нас допровадивши, впевнить у тім, що й істоти всілякі,

869] 3 тих, що чуттям не наділені жодним, походять начатків.

870] От відворотна гноївка не раз - мабуть, кожен те бачив -

871] Червами вся починає кишіти, як тільки розмочать

872] Землю сльотливі дощі і калюжі затягнуться тванню.

873] Так одне з одного все й виринає до обріїв світла:

874] Листя, і трави поживні, й струмки переходять поволі

875] В ситу худобу; вона, свою власну природу змінивши,

876] В тіло вступає людське, а від нього не раз набуває

877] Сили та зросту хижак і пернаті ним живляться часто.

878] Всяку поживу, тверду чи пливку, обертає природа

879] В тіло живе й відчуття з них формує, властиві створінням;

880] Чи не подібний закон виявляється в тім, що пожежа

881] Йде сушняком, що в вогонь геть усе обернутися може?

882] Бачиш, наскільки важливо, в яке поєднання вступають

883] Первісні тільця, яких зазнають вони ззовні ударів

884] І до яких вони рухів схиляють сусідні начатки?

885] Що ж таки, врешті, тебе насторожує, що спонукає

886] Лиш до таких міркувань, що з начатків, котрим не властиве

887] Жодне чуття, не народиться те, що чуттям володіє?

888] Певно, гадаєш: от камінь, і дерево, й землю, скажімо,

889] Як не поєднуй; але відчуття в них живого не збудиш.

890] Тут тобі ось про що слід пам'ятати: я зовсім не тверджу,

891] Начебто геть усе те, з чого може піти відчування,

892] Зразу й чуття неодмінно породить у будь-якій речі.

893] Дуже багато насамперед важить, наскільки дрібні є

894] Ті, що чуття постає з них, начатки, яка їхня форма,

895] Як поєднались вони, в яких рухах, порядку якому,-

896] Тільки ж того не побачиш у дереві, камені, скибі.

897] От хіба їх наче сточить дощем, то й вони, перетрухлі,

898] Червів народжують, бо ж родотворні матерії тільця,

899] Стан попередній змінивши, в нових опинившись умовах,

900] Лад обирають такий, що створіння готовий зродити.

901] Хто ж припускає, що все, відчуттям обдароване, може

902] З тілець робитися тільки таких, що й самі відчувають,

903] Той, отже, й тільцям самим неминуче приписує м'якість,

904] Що до загину веде. Адже де відчуття, там і тіло:

905] Жили, і нерви, і нутрощі - те, що м'яке від природи,

906] Що, як це видно з усього, підлегле знищимості, смерті.

907] Та припустім, що й м'які елементи триватимуть вічно.

908] Як тоді з їхнім чуттям? Чи своє вони мають, часткове,

909] Чи взагалі для живого створіння всього воно спільне?

910] Взяті ж окремо, частини ніяк відчувати не можуть.

911] Тільки в сукупності, в цілості їхній чуття полягає.

912] Тож ні рука, як її відітнуть, ані будь-яка інша

913] Тіла частина не годні в собі зберегти відчування.

914] Отже, начатки до цілих створінь уподібнити треба.

915] Тим-то повинні й вони відчувати, що ми почуваєм,

916] Щоб одчування живе в них повсюди збігалося з нашим.

917] Як же їх можна вважати речей родотворним насінням?

918] Бувши створіннями, як оминути їм смерті дорогу?

919] Чи ж не одне і те саме поняття: "живе" щось і "смертне"?

920] Та припустімо, що можна. А що ж то дало б їх єднання? -

921] От хіба мішанку різних істот, дивоглядів усяких.

922] Путнього рівно ж нічого б не вийшло, якби парувались

923] Люди, і звірі, що в нетрях живуть, і домашні тварини.

924] Ну, а якщо ті начатки втрачають у тілі живому

925] Власне чуття й беруть інше,- виходить, дається їм знову

926] Те, що в них тільки-но забрано?.. Тож повторю мимоволі

927] Думку свою: коли в нас на очах пташенята вилазять

928] Із нерухомих яєць, а з землі, що до споду розкисла

929] Після тривалих дощів, черв'яки пробиваються,- значить,

930] Що відчуванням наділене,- вийшло з речей нечутливих.

931] Хто ж зауважив би, що з нечутливого може постати

932] Тіло з чуттям лиш тоді, як наступить якась переміна:

933] Після пологів, скажім, щось нове до життя виринає -

934] Досить би так з цього приводу відповісти й пояснити:

935] Мусять же зносини бути якісь, щоб дійшло до пологів,

936] Та й перемін не було б, якби щось не вступало в єднання.

937] Перша засада: ще поки створіння живе не родилось,

938] То й відчуття, притаманного тілові, бути не може.

939] Адже матерії маса - розсіяна всюди: в повітрі,

940] В ріках пливких, у землі та в усякому творі земному,

941] Тільки ж не всюди єднається так, що потому спроможна

942] В рухи ввійти життьові, од яких і чуття, спалахнувши,

943] Дбають про кожне створіння живе - сторожі всевидющі.

944] Далі. Якщо яка-небудь істота удару зазнає,

945] Як на природу її, завеликого,- зрушені, тут же

946] В тілі й душі водночас відчуття зазнають колотнечі,

947] Бо ж розпадається звичне положення первісних тілець

948] І каламутяться ген аж до споду всі рухи життєві,

949] Поки, по членах безладно пробігши, матерії маса

950] Зчеплень живих не порве, що поєднують тіло з душею,

951] Поки, розсіяну, не прожене її геть через пори.

952] Втім, від удару потужного тільки того й сподівайся,

953] Що сколихне він усякий порядок, усе розруйнує.

954] Часом, щоправда, буває таке, що по слабшому струсі

955] Знов беруть верх життьові наші рухи, й гамують поволі

956] Той, що піднявсь після поштовху заколот, щоб навернути

957] Все, що розладнане щойно було, в своє річище звичне,

958] Щоб зупинити ходу вже ось-ось переможної смерті,

959] Знову чуття запаливши притлумлені, втрачені майже.

960] Як же по-іншому можна було б тій чи іншій істоті,

961] Сили духовні зібравши, з-під самого смерті порога

962] Радше до тями вернутися, ніж відійти до загину?

963] Зрештою, що таке біль? Це коли якась сила стороння

964] Діє на тільця матерії первісні - й дрож їх проймає,

965] Зрушених аж до основ, по всіх членах і нутрощах наших,

966] А на місця навертаються - чуєм солодку полегкість.

967] Тож очевидно, що первісним тільцям не можна завдати

968] Жодного болю; не здатні вони й насолоди відчути.

969] В них-бо немає дрібніших часток, чиї рухи незвичні

970] Прикро могли б їхнє тіло вражати; з тієї ж причини

971] їм не відомий також насолоди ласкавої овоч.

972] Отже, начаткам речей відчування цілком не властиві.

973] Та припустім, що створіння живі лиш тому відчувають,

974] Що відчуттям їх начатки наділені - первісні тільця.

975] Як же тоді виглядатимуть ті, що властиві людині? -

976] Вийде таке, що й вони од гучного стрясаються сміху,

977] Як то бува між людьми, заливаються слізьми гіркими,

978] Бесіди вчені ведуть про єднання речей, про будову

979] Власного тіла - з яких воно створене первоначатків.

980] Так. Бо якщо ті начатки в усьому до смертних подібні,

981] Значить, самі вони мусять складатися з інших начатків,

982] Ті в свою чергу - ще з інших якихось, і так безконечно.

983] Тож про яку б не сказав ти з істот, обдаровану сміхом,

984] Думкою, мовою,- з тілець таких же постати повинна б.

985] Ну, а що все це - безглуздя, бредня, і цілкогм очевидно,

986] Що й без начатків, поквапних до сміху, сміятися можна,

987] Бути розумним і мову розумно вести, народившись

988] Не з красномовних, розумних часток,- то чому неможливо,

989] Щоб із начатків, котрим відчуття взагалі не властиві,

990] 3 їх поєднань, як це бачим, чутливі родились істоти?

991] Врешті, з небесного сімені всі ми виводимо рід свій:

992] Спільний наш батько - це той, від якого земля всеплодюща,

993] В лоно своє материнське прийнявши дощі благодатні,

994] Щедро зароджує пишні хліба, густолисті дерева,

995] Роду людському початок дає та всілякому звіру,

996] Гойну поживу для них постачаючи, щоб, наситившись,

997] Солодко в світі жили й піклувались про множення роду.

998] А через те справедливо їй надано матері ймення.

999] Те, що з землі народилося,- з часом вертається знову

1000] В землю, а те, що спустилось на неї з ефірного плеса,

1001] Згодом підноситься знов і знаходить притулок на небі.

1002] Смерть не настільки всевладна, щоб нищити разом з речами

1003] Первісні тільця речей: тільки їхні сполуки руйнує,

1004] Потім - будує нові, й кожен раз новостворені речі

1005] Змінюють форми і барви свої, відчуттями зіркими

1006] Будь-коли зблиснути можуть і будь-коли - їх загубити.

1007] Бачиш, наскільки важливо, з якими й у ладі якому

1008] Ті родотворні начатки єднаються кожного разу,

1009] Рухи які їм властиві, яких - зазнають вони ззовні.

1010] ' Тож не подумай, що вічні начатки речей в собі мають

1011] Якості ті, що поверхнею тіл наче ковзають вічно,

1012] То набіжать, то нараз пропадуть, ніби хвиля на морі.

1013] Ти от приглянься до нашого вірша: хіба не важливо,

1014] Як і в якому порядку поєднані літери в ньому?

1015] Справді: ті ж самі є літери в назвах морів, суходолу,

1016] Сонця, небес, і річок, і лісів, і пашниці, і звірів;

1017] Хай не збігаються повністю в різних словах, та багато -

1018] Все-таки спільних: різницю кладе тут їх лад і порядок.

1019] Так і в речах усіх, що не візьми: всі матерії зміни -

1020] Проміжки, поштовхи, рухи, шляхи, поєднання взаємні,

1021] Зіткнення, лад і розміщення, й різноманітні фігури -

1022] До переміни самих же речей неодмінно приводять.

1023] Зараз увагу свою зосередь на правдивому вченні.

1024] Справді нове відкриття наполегливо нині шукає

1025] Стежки до слуху твого - по-новому поглянеш на речі.

1026] Тільки затям собі: річ, навіть проста, спочатку здається

1027] Надто химерною, малоймовірною; так і значне щось,

1028] Подиву гідне, з перебігом часу все менше та менше

1029] В нас викликає захоплення, поки буденним не стане.

1030] Спершу поглянь на блакить найчистішу погідного неба

1031] Як і на весь його вміст: на зірки мандрівні, на лискучий

1032] Місяць, на сонце, що серед світил собі рівних не має;

1033] Все це коли б ось, наприклад, сьогодні відкрилося раптом

1034] Зору людському, поставши в красі своїй непорівнянній,-

1035] Що ж тоді більшим для смертних могло б видаватися дивом?

1036] Що з усіх явищ могло б у них викликать меншу довіру?

1037] Як на мій погляд - ніщо. Задивившись, усі б заніміли.

1038] Нині ж, видовищем тим наситившись, ніхто вже й не зволить

1039] Очі до неба звести, до хоромів його яснозорих!..

1040] Не поспішай, отже, й ти, на незвичну натрапивши думку,

1041] Зляканий, вчення мого сторонитися, тільки пильніше

1042] Зваж його в думці своїй і, якщо в ньому виявиш правду,-

1043] Зброю склади; на неправді спіймаєш - озброюйся знову.

1044] Дух зацікавлений ось чим: якщо й поза стіни далекі

1045] Нашого світу простори лягли, якщо меж їм немає,-

1046] Що ж там за ними, ще далі, куди аж горить зазирнути

1047] Розум, куди наша думка летить у нестримному леті?

1048] Спершу завважмо: ні вгору, ні вниз, ані в той бік, ні в інший.

1049] Всесвіт, хоч як не вимірюй його, таки справді не має

1050] Жодних границь. То не винахід мій: сама річ тут про себе

1051] Наче кричить, а підтверджує те порожнечі природа.

1052] Годі направду повірити, щоб у такім безбережжі

1053] Навстіж усюди відкритих просторів, при тім незчисленнім

1054] Первісних тілець числі, що в таких незглибимих глибинах

1055] Всесвіту, рухом одвічним підхоплені, всюди рояться,

1056] Виникла тільки земля, на якій живемо, тільки небо,

1057] Що понад нами, а стільки начатків лишилось без діла!

1058] Й то коли світ цей - творіння природи, коли самовільно

1059] Під час того безперервного руху, стикаючись часто,

1060] Первісні тільця речей у зв'язки випадкові вступають,

1061] Так між собою гуртуються й так, аж утворять, нарешті,

1062] Злуки такі, що великим речам дають поштовх постійно:

1063] Морю, землі, небесам і всілякого роду тваринам.

1064] Ще раз і ще раз нам визнати треба: десь там, у безмежжі,

1065] Інших чимало є скупчень матерії, як ото наше:

1066] Батько-ефір у міцні його взяв і жагучі обійми.

1067] Врешті, матерія вся, так би мовити, є під рукою,

1068] Місця достатньо; ніяка до того ж ні річ, ні причина

1069] Не заважають, тому все довкіл розвиватись повинно.

1070] Ще ж коли й первісних тілець така величезна є кількість,

1071] Що закоротким було б і життя все, щоб їх зрахувати,

1072] І, якщо сила ця ж сама й природа повсюди спроможні

1073] Первоначатки речей гуртувати в такому ж порядку,

1074] Як вони тут погуртовані,- хоч-не-хоч визнати мусиш

1075] Те, що існують, подібні до наших, у всесвіті землі

1076] Й те, що десь інше людство розвивається, водяться звірі.

1077] Ще й на таке слід увагу звернути: не знайдеш на світі

1078] Речі єдиної в роді своїм, що росла б, зародившись,

1079] Тільки сама по собі: вона завжди в гурті мусить бути

1080] 1080 Схожих на себе речей. От поглянь на живі сотворіння -

1081] І зрозумієш: так звірі сплодились, що в горах блукають,

1082] Так потяглись покоління людей, так - і риб лусконосних

1083] Завжди німі косяки, так - пернатих усякі породи.

1084] Звідси й висновуймо: так от і небо, що нас окриває,

1085] Сонце, і місяць, і море, й земля, і все інше довкола -

1086] Теж не єдині: вважай, що число їх також незчисленне.

1087] Все має певну тривалість життя - межову свою віху,

1088] З тіла вмирущого все побудоване там, як і в нас тут,

1089] Де стільки видів створінь повторяють себе в поколіннях.

1090] Запам'ятавши й осмисливши все це, побачиш природу

1091] Вільною; без гордовитих владик вона, врешті, постане,

1092] Всім керувати спроможна сама, без опіки безсмертних.

1093] Бо ж,- присягаюсь серцями богів, що в погідному мирі

1094] Вічно й спокійно живуть, безтурботними сповнені днями,-

1095] Хто б над усесвітом став безконечним і хто ж у правиці

1096] Віжки б утримав тугі, над безоднями правлячи мірно?

1097] Хто б небеса обертав гармонійно і хто ще вогнями

1098] З далей ефірних так щедро б усі міг поля зігрівати?

1099] Хто б то міг бути в місцевості будь-якій в будь-яку пору,

1100] Щоби захмарити днину на час і заблуканим громом

1101] Небо ясне колихнуть або гострим вогнем блискавиці

1102] Свій-таки знищити храм чи в пустелі розтрачувать марно

1103] Стріли метких блискавок, що не раз, оминувши злочинця,

1104] Влучать у того, хто вже аж ніяк не очікував кари?

1105] З часу, як весь оцей світ народивсь, як моря й суходоли

1106] Перший уздріли свій день, як уперше заблиснуло сонце,

1107] Тілець чимало опливлось відусіль, назбиралось чимало

1108] Тих, що роями край світобудови кружляли начатків.

1109] Саме вони дали приріст землі, а морям - повноводдя,

1110] Розбудували хороми небес, підняли їх склепіння

1111] Ген од падолів земних, щоб могло піти ввись і повітря.

1112] Бо, одне одного в леті штовхаючи, первісні тільця

1113] Все ж не будь-де осідають - подібність веде тут розподіл:

1114] Вогке - до вогкого йде; від землистих частинок повніють

1115] Землі; вогонь - до вогню додається, ефір - до ефіру,

1116] Поки природа, майстриня речей, до найвищого зросту

1117] Не допровадить поволі всього, чим наповнено всесвіт,

1118] А відбувається те, коли стільки ж насіння в життєві

1119] Жили вливається, скільки й виходить із них, випливає.

1120] Тут і знаходить усяке створіння межу свого віку;

1121] Тут на зростання речей всіх природа вдягає вуздечку.

1122] Бо ж усе те, озирнись, що так радісно тягнеться вгору,

1123] Наче по східцях сягаючи зрілості,- більше вбирає,

1124] Більше засвоює тіл, аніж їх виділяє назовні,

1125] Поки ще всяка пожива так вільно йде жилами, поки

1126] Ще не настільки вони розтяглися, щоб мусило тіло

1127] Більше втрачать необхідного харчу, аніж набувати.

1128] З тіл відпливає й відходить, погодься, багато начатків,

1129] Більше, однак, напливати повинно, аж поки не прийде

1130] Час, коли врешті верхівки зростання досягне створіння,

1131] Ось відтоді вже помалу підточують силу дозрілу

1132] Й міцність роки, і життя до занепаду йде поступово.

1133] Так. Бо що тіло об'ємніше стане, коли розростеться,

1134] Що в нього ширша поверхня, то більше воно розтрачає

1135] Тілець, які, відділяючись, ген розлітаються знову.

1136] Врешті, й поживі нелегко вливатись в усі його жили,

1137] Бо ж і надії нема відновить рівновагу колишню:

1138] Надто бурхливий відплив - і скупе мілководдя припливу.

1139] Ось чому все має йти до упадку, немовби струхліле,

1140] Втративши соки свої, розхитавшись од поштовхів частих.

1141] ПІР ж і поживи на схилі життя стає менше та менше.

1142] Ззовні ж ударів своїх не послаблюють первісні тільця,

1143] Поки таки не доб'ють, не приборкають кожну істоту.

1144] Так от і стіни, що світ неозорий кільцем охопили,

1145] В купу руїн переміняться, впавши під натиском часу.

1146] Хоч на поживу спирається все, хоч од неї початок

1147] І відбудова, й онова бере, та пора наступає -

1148] І не спроможні достатніми соками повнитись жили,

1149] Не постачає й природа того, що колись постачала.

1150] Хилиться наша доба. Та й земля, розгубивши наснагу,

1151] Ледве дрібноту приводить тепер, а така була щедра!

1152] Стільки створінь велетенських, було, молодою родила!

1153] Бо не з небес різні види істот на поля поспускались

1154] На золотім ланцюгу, як то думає дехто, не море

1155] Вивело їх, не розгонисті хвилі, що б'ються об скелі,-

1156] Ні! їхня мати - земля, що й сьогодні сама їх годує.

1157] Ну, а хліба полові, а багату лозу виноградну -

1158] Чи не вона самохіттю зродила для смертного люду?

1159] Чи не ростила солодкого овочу, трав соковитих?

1160] Нині б усе це заниділо зовсім без праці людської.

1161] Геть заганяєм волів, ратаям велимо гарувати,

1162] Сточуєм плуг у ріллі, а яке з того маємо жниво? -

1163] Працею рук усе більшою плід беремо все дрібніший.

1164] От і зітха посивілий орач, і хита головою:

1165] Скільки-то поту намарно пролив! Мимохіть порівнявши

1166] Ту, що минула, добу до скупої сучасної днини,

1167] Щораз частіше про щастя батьків своїх мову заводить.

1168] І виноградар сумний, поглядаючи скрушно на лози,

1169] Мов захирілі якісь, не рясні, всю вину покладає

1170] Тільки на час: он колишні, мовляв, невибагливі люди,

1171] Богобоязні, жили собі скромно й нестачі не знали,

1172] Хоч куди менше землі обробляв тоді кожен господар...

1173] Не розуміє, що все засихає поволі й простує

1174] Стиха по стежці своїй життьовій до кінця, до могили.

 

 

Книга третя

1] Ти, хто таке незахмарене світло з глибокої пітьми

2] Вперше підняти зумів, ним осяявши блага життєві,-

3] Йду за тобою, о гордосте Греції, прагну сьогодні

4] Саме в твої, правдолюбче, сліди потрапляти стопою.

5] Не на змагання спішу: захопившись тобою, хотів би

6] Бути хай чимось до тебе подібним. Чи ластівці гоже

7] З лебедем спір затівать? Або що козеня на тремтливих

8] Ніжках - супроти коня, чия міць виявляється в бігу?

9] Батьку, ти сутність речей одслоняєш, ти батьківські ради

10] Нам подаєш, і з твоїх, о наставнику славний, сувоїв,

11] Наче ті бджоли, що з квіту нектар п'ють у час медозбору,

12] Жадібно й ми золоті твої вислови всюди черпаєм,

13] Ще раз кажу: золоті, бо давно заслужили безсмертя!

14] Хай лиш учення твоє, з божественної мислі поставши,

15] Голос гучний свій подасть - утікають за обрій далекий

16] Тучі душевні - страхи; відступають, розходяться стіни

17] Світу,- і як відбувається все, крізь порожняву бачу.

18] Видно могутність богів, появляються їхні хороми,

19] Спокою повні, бо їх ні вітри не стрясають, ні хмари

20] Не поливають дощем, ні кора зледенілого снігу -

21] Паморозь - їх не гнітить: лиш ефіру тонкого над ними

22] Вічно погожий намет, незміренним усміхнений сяйвом.

23] Кожній потребі їх служить природа; ніяка турбота

24] Не сколихнула ні разу ще й не сколихне їх блаженства.

25] І навпаки, не зринають ніде Ахеронта оселі,-

26] Не постає на заваді земля: заворожений, бачу

27] Що відбувається в нас під ногами - в пустелі бездонній.

28] Це споглядання якусь неземну в мені будить утіху,

29] Кидає в дрож, бо могутністю думки твоєї природа,

30] Мов одслонившись уся, в наготі цілковитій постала.

31] Ну, а тепер, після того, як я закінчив міркування

32] Щодо начатків речей і вказав, що, за формою різні,

33] Вільно рояться вони, нескінченним підхоплені рухом,

34] І пояснив тобі, як із них творяться речі всілякі,-

35] Цей же предмет розвиваючи, мабуть, пора з'ясувати

36] Духу природу й душі, як робив я це досі,- у віршах.

37] Час повалити той страх осоружний перед Ахеронтом,

38] Що каламутить людині життя аж до самого споду,

39] Чорної смерті страшний відпечаток на все накладає,

40] Не залишаючи смертному чистої, світлої втіхи.

41] Втрутився б тут не один, заявивши, що більше лякатись

42] Треба ганьби та хвороб, аніж Тартару - селища смерті;

43] Далі б додав, що й про душу він знає: вона, як відомо,-

44] З крові, або, якщо це буде більш до вподоби,- то з вітру,

45] Отже, немає, мовляв, необхідності в вашій науці.

46] Зваж на одне з цього приводу: все це говорять не стільки

47] З переконання глибокого, скільки з пустого зухвальства.

48] Будь-хто з таких-от, хай стане вигнанцем, хай засланий буде

49] Ген на безлюддя якесь, заплямований вчинком огидним,

50] Будь-хто з таких-от, кажу, хоч яка б його туга не їла,

51] Хоч на край світу б зайшов,- а живе-таки, ще й для померлих

52] Жертву складаючи, ріже вівцю темнорунну й про манів

53] Не забуває, підземних богів... Що чорніша година

54] Гне бідака, то завзятіше він забобонові служить.

55] Отже, людину в біді пізнавай, приглядайсь до людини

56] В скруті, якщо тобі треба дізнатися, з ким маєш діло:

57] Тільки тоді з дна душі в неї визирне слово правдиве,

58] Не машкару вже, а справжнє лице тоді вигляне, сутність.

59] Врешті, жадоба гризька і нестямна, сліпа чинолюбність -

60] Ось що людину жене за межу, що закон їй накреслив,

61] Ось що її підбива на лихе і з лихими єднає,

62] Змушує ночі проводити й дні у виснажливій праці,

63] Щоб дотягтись до вершин можновладця. Найкращу поживу

64] Виразкам тим постачає здебільшого страх перед смертю.

65] Справді-бо: прикра погорда людська і докучлива вбогість -

66] Речі, на думку загалу, з погідним життям несумісні:

67] Хто їх зазнав, той неначе ступив на поріг Ахеронту.

68] Тож під бичем того страху примарного, мов очманілі,

69] Прагнучи геть од тих бід утекти, залишить їх найдалі,

70] Статок нарощують свій громадянською кров'ю і спрагло

71] Множать багатства, вивершують, нелюди, вбивством убивство.

72] З радістю в серці жорстокою рідного брата хоронять;

73] Учту влаштує свояк - їх і страх, і злоба роз'їдають.

74] Так через той же настирливий страх найчастіше, можливо,

75] Мучить, ізсушує заздрість людей, бо ж у того, скажімо,-

76] Влада, а цей свої почесті, бач, напоказ виставляє,

77] Ну, а самі вони в темряві киснуть, мовляв, у болоті.

78] Дехто, бува, ради статуй іде на загин, ради слави.

79] Іноді жах перед смертю доводить до того, що люди,

80] Втративши смак до життя, навіть денному світлу не раді,

81] Руки на себе накласти спішать у безвихідній тузі,

82] Хоч її корінь, її джерело - саме той невсипущий

83] Страх, що на сором не зважить, порве, хоч які були б вірні,

84] Дружби зв'язки, хоч який будь побожний,- до злого намовит

85] Тільки б уникнуть осель Ахеронта, нерідко й на зраду

86] І батьківщини, й батьків своїх йшли та й ідуть нині люди.

87] Бо, як то діти тремтять і лякаються серед сліпої

88] Ночі всього довкруги, так і нас - серед білої днини

89] Жах од такого бере, що направду нічим не страшніше,

90] Ніж усе те, що над дітьми вночі, мов мара якась, висне.

91] Тим-то не зброєю дня - не осяйливим сонця промінням

92] Т.и розметаєш той острах душевний: самої природи

93] Протистоїть йому вигляд, і лад, і її розуміння.

94] Спершу погодься, що дух - чи, по-іншому скажемо, розум,-

95] Де пробуває свідомість, що владна життям керувати,-

96] Це лиш частина людського єства, як от руки і ноги,

97] Очі та інше - все те, що в сукупності творить істоту.

98] Не припускають, що в певній, означеній тіла частині

99] Міститься дух, що, мовляв, є властивістю тіла живого;

100] Греки її називають: гармонія - те, що людині

101] Жити з чуттям дає змогу, окремого ж місця не має;

102] Як ото кажемо: «добре здоров'я» стосовно до тіла,

103] Хоч на здоровому тілі вказать його, звісно, не можем,

104] Так вони й духу чутливого з певним не зв'язують місцем.

105] На манівці саме це їх, гадаю, звело якнайдальші.

106] От часом чуємо біль десь на зовнішній тіла частині,

107] Хоч усе те, що приховане, внутрішнє, нас не турбує.

108] Ну, а не раз, помічаємо, що й протилежне буває:

109] Тіло здорове розраду дає занепалому духом.

110] Ще один приклад: нога в тебе ниє, скажімо, та болю

111] Ти в голові, що здорова в ту пору, нітрохи не чуєш.

112] От коли тіло, розм'якле в дрімоті, немов обважніле,

113] Врешті, простершись у сні, без чуття заніміє, без руху,-

114] Є щось таке в нас, що в сон і тоді ні на мить не порине:

115] То воно тут, неспокійне, то там; усі порухи серця -

116] Радощі як і турботи пусті воно в себе вбирає.

117] Далі, щоб ти зрозумів, що посіла й душа якесь місце,

118] Що не гармонія робить чутливим усе наше тіло,

119] Ось на що зваж: відітне комусь ноги, скажімо, чи руки,-

120] 3 ними не мусить життя пропадати (живуть же каліки),

121] І навпаки: хай начатків тепла незначна лише кількість

122] Вислизне з тіла і геть відлетить через рот у повітря,-

123] В цю ж таки мить і кістки наші й жили життя покидає.

124] Виснувать можеш таке: не однаково всі елементи

125] Важать для нас; не однаково й наше життя підпирають.

126] Первісні тільця повітря і жару піклуються більше,

127] Ніж усі інші, про те, щоб у тілі життя залишалось.

128] Скажемо, отже: є жар, як і подув життєвий, в самому

129] Тілі: вони й покидають його, коли ми помираєм.

130] Раз уже ми встановили, що в силу своєї природи

131] Дух і душа є частинами тіла,- відкинь недоречне

132] Слово «гармонія», що з Геліконських висот докотилось

133] До музикантів; а може, його запозичивши в інших,

134] Найменували ним те, що не мало ще власної назви.

135] Так чи інакше - лиши їм те слово, а сам слухай далі.

136] Дух і душа - в тому я переконаний - це щось єдине,

137] Що в нерозривнім існує зв'язку, має спільну природу.

138] Та головою всього, мовби владарем цілого тіла,

139] Служить нам розум, що ми його теж називаємо духом.

140] Він в осередку грудей наших селиться, де й пробуває:

141] Тут-бо здригається щось, коли лячно нам; тут і ласкавий

142] Дотик утіх відчуваємо; тут, отже,- дух наш і розум.

143] Інша частина - душа - по всьому розпорошена тілу.

144] Рухатись може й вона, та лиш волею, порухом духу.

145] Сам по собі він і мислити може для себе й радіти

146] Навіть тоді, як ніщо ні душі не бентежить, ні тіла.

147] Як от не раз при хворобі якійсь допікає нам болем

148] Око або голова, та не мусить од того страждати

149] Геть усе тіло, так іноді й дух сам-один відчуває

150] Прикрість чи втіху якусь, хоч, розсіяна всюди по тілу,

151] Решта душі таки жодної зміни в цей час не зазнала.

152] Та, коли дух наш од сильного страху до дна колихнеться,

153] Бачимо: в цілому тілі так само й душа затріпоче -

154] Блідністю й потом рясним одночасно береться людина

155] Від голови аж до ніг, мовби терпне язик; пропадає

156] Голос, темніє в очах, дзвін у вухах стоїть, тож не диво,

157] Як і впаде хтось, коли підігнуться й коліна од жаху.

158] Всякий дійти може висновку, отже, що дух із душею

159] Тісно пов'язані: тільки-но дух, колихнувшись, завдасть їй

160] Поштовху - тут же й вона розворушує, збуджує тіло.

161] Ці ж міркування до того ведуть, що природу тілесну

162] Дух посідає й душа, бо якщо вона в рух нас приводить,

163] Тіло з міцного вихоплює сну, на лиці раз од разу

164] Змінює вираз, людиною цілою править, керує,-

165] Що відбуватись без дотику, звісно, не може, а дотик -

166] Річ неможлива без тіла якогось, то як іще й досі

167] Не визнавати, що дух і душа - таки справді тілесні?

168] Бачиш виразно, крім того, що дух, пробуваючи в тілі,

169] З ним відчуває однаково, спільні в усьому їх дії.

170] От коли спис у розгоні страшному, хоча й не смертельно,

171] Глибоко все ж нас поранить, кістки нам пошкодивши й жили,

172] Ми знемагаєм тоді; лиш одне в нас бажання: припасти

173] Тілом усім до землі, але дух постає проти того:

174] Часом неясне бажання зринає - зірватись на ноги.

175] Тож повторю: мусить бути тілесною духу природа,

176] Раз він од тіла страждає, скажім, од метальної зброї.

177] Далі - про те, з чого складений дух наш, які в нього тільця

178] Як розташовані, хочу продовжити нині свій виклад.

179] Дух, саме з цього почну,- винятково тонкої природи,

180] 3 тілець, на диво дрібних, він утворений; можеш у тому

181] Сам пересвідчитись легко, якщо не послабиш уваги.

182] Мабуть, ніщо не стається так швидко, як те, що наш розум

183] Сам собі щось і задумує, й до виконання береться.

184] Жодна з усіх тих речей, що їх маємо перед очима,

185] Руху такого стрімкого, як розум, як дух наш, не має.

186] Що ж виявляє рухливість подібну,- складатись повинно

187] З тілець настільки дрібних та округлих, що навіть легенький

188] Дотик чи поштовх великого може надать їм розгону.

189] Схильна до плину й вода, сколихни її - вже тобі ллється:

190] 3 тілець округлих вона, які завжди готові котитись.

191] Мед, навпаки,- за своєю природою значно стійкіший:

192] Плин його важчий, якось неохоче, ліниво стікає,

193] Вся-бо сукупність матерії тут між собою тісніше

194] Зв'язана, саме тому, що начатки її не настільки

195] Круглі й гладкі, як начатки води, не настільки тендітні.

196] Так от і зерняток макових купа стрімка від легкого,

197] Ледве помітного подуву вся тобі вмить розпливеться,

198] І навпаки: цей же подув - ніщо проти купи колосся

199] Чи камінців. Тож висновуймо звідси: що менше й гладкіше

200] Будь-яке тіло, то більшу рухливість воно виявляє,

201] Ну а тіла, в котрих більша вага і шорсткіша поверхня,

202] Ті, навпаки, вирізняються більшою стійкістю завжди.

203] Тож, коли ми встановили, що дух винятково рухливий,-

204] Ще одне можемо твердження висунуть: він неодмінно

205] Складений з тілець дрібних, що й округлі, гладкі мусять бути.

206] Добре засвоївши те, чималу з того, друже мій любий,

207] Матимеш користь, не раз те знання тобі стане в пригоді.

208] Ще один доказ, наскільки тонка є тканина тієї

209] Речовини і як мало могла б вона в нашому тілі

210] Місця зайняти, якщо випадково б зібралась докупи:

211] Тільки-но смерті безжурної спокій огорне людину,

212] Тільки-но дух, а за ним і душа, легковійні, відійдуть,-

213] Жодної втрати, чи то у вазі, чи у вигляді тіла,

214] Не запримітиш: усе на місцях своїх смерть залишає,

215] Крім відчуттів і тепла, що живому єству притаманні.

216] В цілому, отже, душа з найдрібніших повинна складатись

217] Тілець, що містяться в жилах, у нервах, у плоті людини.

218] Тож, коли з органів, з членів усіх вона повністю вийде,

219] Зовнішні обриси тіла й тоді зостаються такими ж,

220] Як і були, не втрачає воно й на вазі ані крихти.

221] Так от і Вакховий плин, хоча з нього злітає, мов пара,

222] Весь аромат, так і мазь, що розвіює запах, чи інше

223] Тіло якесь, що розгублює смак свій з перебігом часу,-

224] Зовсім не меншають: їхній убуток - невловний для ока,

225] Та й на вагу поклади - не помітиш там жодної втрати.

226] Певно, тому так буває, що запах і смак - не що інше,

227] Як розпорошене в тілі речей найдрібніше насіння.

228] Отже, душі, як і духу, природа складатися мусить -

229] Ще раз і ще раз потвердити хочу - з часток найдрібніших,

230] Бо ж, утікаючи, й крихти ваги не беруть із собою.

231] Та не вважай, що природа речей тих - проста, однорідна:

232] В мить, коли хтось умирає, тонкий з нього вгору йде подув,

233] Змішаний з жаром; а жар - забирає повітря з собою;

234] Де яке-небудь тепло,- там і домішка певна повітря,

235] Бо коли тонкість - природа тепла, то повинні ж у ньому

236] Й первісні тільця повітря густими роями кружляти.

237] От і дійшли ми з тобою, що духу природа - потрійна.

238] Все ж цього мало, щоби відчуття в нас могло появитись.

239] Розум не прийме того, що якийсь із тих трьох елементів

240] Міг би породжувать рухи чуттєві, а думку - тим паче.

241] Ще одна, іншої дещо природи, четверта, повинна

242] Тут бути додана сутність, що й назви своєї не має.

243] Справді, ніщо не є тоншим од неї, стрімкішим у русі,

244] З тілець дрібніших і гладших ніщо не постало в природі.

245] Саме вона дає поштовх для рухів чуттєвих у тілі,

246] Перша вступаючи в рух, завдяки своїм крихітним формам.

247] Далі здригається жар і невидима подуву сила,

248] Далі - повітря; а там - усім тілом іде наче хвиля:

249] Бурхає кров, тоді нутрощі всі відчувають по черзі

250] Поштовх, і, врешті, чуття до кісток, до їх мозку доходить,-

251] Чи насолода яка, чи щось інше - цілком протилежне.

252] Та не безслідно проймає нас біль чи біда якась гостра

253] В тіло впивається: все в ньому йде шкереберть - от і бракне

254] Місця тоді й для самого життя, і душа по частинах,

255] Де тільки в тілі є пора яка,- нею геть утікає.

256] Тіла поверхня, однак, найчастіше тим рухам, сказати б,

257] На перешкоді стає; так життя зберегти нам вдається.

258] Зараз - про те, як ті сили єднаються, в ладі якому

259] Діють вони, говорити б хотів я, та, жаль, заважає

260] Глибше ввійти в цей предмет наша мова, ще досить убога.

261] Спробую все-таки тут головного принаймні торкнутись.

262] Первоначатки тих сил у таких переплетених рухах

263] Перебувають, що жодної з них не розглянеш окремо

264] Й не розмежуєш окресленим простором їхньої дії;

265] Це - мов численні властивості, спільним об'єднані тілом.

266] От, як у будь-якій частці якої завгодно істоти

267] Запах, і смак, і забарвлення - власні, та, разом узяті,

268] Всі ці властивості творять одне якесь цілісне тіло,

269] Так і тепло, і повітря, і подув, невловний для ока,

270] В суміші зроджують сутність одну; з ними - й та, найстрімкі

271] Сила, що руху свого початкового й їм уділяє,

272] Звідки по тілу всьому розбігається порух чуттєвий.

273] Саме ця сила, немов приховавшись, обрала для себе

274] Місце глибинне - в найнижчому закутку нашого тіла.

275] Отже, душею всієї душі вона є в свою чергу.

276] От, як у членах усіх, як у цілому нашому тілі

277] Криється сила душі із потужністю духу впереміш,

278] Бо з нечисленних і дуже дрібних вони тілець постали,

279] Так і та сила без назви, з найтонших утворена тілець,

280] Має глибокий свій схов, і сама вона є в свою чергу

281] Наче душею всієї душі, володаркою тіла.

282] Треба вважати так само, що жар, і повітря, і подув

283] Змішано діють у тілі, що з них то одне щось, то інше

284] Верх бере в суміші тій; то одне щось, то інше - кориться,

285] Щоб усі, разом узяті, вони мовби єдність творили.

286] Бо, якби діяли кожне по-своєму,- та різнобіжність

287] Тут же поклала б чуттям усім край, не дала б їм дороги.

288] Справді-бо: дух, коли гнівом скипає, бере в себе частку

289] Жару того, й тоді очі навсібіч мов іскри метають.

290] Є в ньому й вітру холодного досить, супутника страху,-

291] Тіло він кидає в дрож, льодяним його сковує жахом.

292] Єсть і повітря погідного стан - це тоді, коли груди

293] Спокоєм дихають, ясність лягає тоді на обличчя.

294] Більше вогню є натомість у тих, чиє серце палкіше,

295] Розум - до гніву поквапніший, легше горить він у ньому.

296] Тут ми, по-перше, про лева потугу шалену згадаєм.

297] Риком жахним цей хижак розриває свої ж таки груди:

298] Лють, набігаючи хвилями, в них поміститись не може.

299] В оленя ж - вітряний дух, в ньому холоду більше; тому-то

300] Швидше морозний по всіх його членах проноситься подув,

301] От і здригається він час од часу, тремтить усім тілом.

302] Щодо биків, то природу їх живить погідне повітря:

303] Гніву чадний смолоскип не турбує їх, не забирає

304] Світла Їй з-перед очей непроглядними клубами диму;

305] Не ціпеніють, прошиті морозними лезами страху.

306] Бик - щось середнє між оленем тихим і пажерним левом.

307] Так от - і серед людей. Хоч освіта в однаковій мірі

308] Змалку вигладжує нас, а таки не спроможна зрівняти:

309] В кожного - вдача своя, відпечаток своєї природи:

310] 3 коренеи вирвати зло якесь, отже,- ніяк неможливо:

311] Як не виховуй,- а той таки лишиться схильним до гніву,

312] Цей, боязий,- завчасу перед чимось тремтітиме; третій,

313] Що б там не трапилось,- палець об палець, як кажуть, не вдарить

314] Так от на кожному кроці різнить нас у чомусь природа,

315] Й те, що, мов тінь яка, йде за природою,- звичаї наші.

316] Та не берусь я тепер виясняти глибинні причини

317] Всіх тих відмінностей: безліч фігур довелося б назвати

318] Первісних тілець, що з них випливає речей розмаїтість.

319] Тут, видається мені, можна ось що сказати напевно:

320] Ті початкові природи сліди, що й розумній людині

321] Годі уникнути їх,- ледь помітні, тому й не завадять

322] Нам на таке спромогтися життя, що богів було б гідне.

323] Всю цю природу, що зветься душею, підтримує тіло.

324] Але й душа - це його опікунка, причина здоров'я.

325] Корені спільні їх тісно пов'язують, тож, очевидно,

326] їхнє розлучення, це водночас - і їх смерть обопільна.

327] Як із смоли запашної, скажім, не добуть аромату,

328] Щоб і самої смоли разом з тим не пропала природа,

329] Так от і духу природу й душі нам не вирвати з тіла,

330] Не відокремити їх,- щоб усе не розпалось при тому.

331] Ось як своїми начатками переплелись вони тісно

332] Ще від народження, ділячи спільне життя між собою.

333] Тим-то одне щось без другого, бачимо, сили не має,

334] Та й відчувати ні тіло, ні дух поодинці не можуть.

335] Тільки їх рухи взаємні немовби викрешують іскри:

336] Будять у членах усіх, роздувають живе відчування.

337] Далі. Саме по собі ні зродитися тіло не може,

338] Ні виростать, ні, як бачимо те, після смерті тривати -

339] На противагу воді, що не раз поступово втрачає

340] При нагріванні отриманий жар і не має від того

341] Жодної шкоди, водою лишаючись; на противагу

342] Тій же воді, повторю, наше тіло в розлуці з душею -

343] Це вже не тіло, а тлінь, що розкластися повністю мусить.

344] Так від самого народження, ще в материнському лоні,

345] Тіло й душа, пробуваючи й там у тісному єднанні,

346] Разом до рухів життєвих привчаються, тож неможлива

347] їхня розлука без лиха для них же обох, без руїни.

348] Звідси ти бачиш: якщо в них однаковий грунт існування,

349] То й за своєю природою мусять одне щось творити.

350] Хто ж заперечує те, що чуттям обдароване й тіло,

351] Вірячи в те, що одна лиш душа, з усім тілом змішавшись,

352] Може давати той рух, що його відчуттям називаєм,

353] Той безперечної правди побачити, видно, не хоче.

354] Справді-бо: хто дасть виразніший доказ чутливості тіла,

355] Ніж очевидність сама - переконлива вчителька наша?

356] Скажеш: «Однак, без душі стає тіло цілком нечутливим».

357] Так, але тратить воно не свою, не постійну-властивість,-

358] Мусить багато ще дечого в смертну годину втрачати.

359] Далі. Казати, що жодних речей ми не бачим очима,

360] Що через них, мов крізь двері відчинені, дивиться дух наш,-

361] Важко: сам зір постає проти нього, немовби за руку

362] Вперто провадить до істини, вказує нам на зіниці.

363] Справді ж, коли на блискучий предмет якийсь важко погл^

364] Це через те, що цей блиск, так би мовити, ріже нам очі.

365] Інша річ-двері: хоч навстіж одчинені, жодного, звісно,

366] Болю, на що б ми крізь них не дивилися, їм не відчути.

367] Втім, якщо вічі не більшу вагу для нас мають, ніж двері,

368] То, їх добувши з очниць, ми дозволили б духу чіткіше

369] Бачити світ: на заваді й ті двері тоді б не ставали.

370] Тут тобі рада моя: хай тебе не збиває з дороги

371] Те, що сказав Демокріт з цього приводу, муж велемудрий,

372] Начебто тіла начатки й душі, між собою попарно

373] Ставши, чергуються - ніби пов'язують органи наші.

374] Бо ж, окрім того, що тільця душі набагато дрібніші,

375] Ніж усі ті, що складаються з них наші органи й тіло,

376] Мусять вони ще й числом бути менші й по всіх наших членах

377] Рідше розсіяні; звідси принаймні таке в своїй думці

378] Виснуй: наскільки малі ті предмети, що в нашому тілі

379] Можуть чуттєві пробуджувать рухи, настільки й короткі

380] Відстані ті, котрі первісні тільця душі розділяють.

381] Не відчуваємо ж ми ні пилинок, які наче липнуть

382] Нам до лиця, ні сипучої крейди не чуємо тілом,

383] Ні надвечірньої мли, ні ниток павукових найтонших,

384] Що поволокою нас, коли в ніч ідемо, вповивають,

385] Ні павутиння, струхлілого вже, що на голову часом

386] Нам упаде, ні пір'їн, ні насіння рослин, що під осінь

387] З вітром летить і, легке, над землею кружляє повільно,-

388] Не відчуваємо їх, як і різних створінь, що, буває,

389] Лазять по нас - ми не чуємо зовсім на тілі своєму

390] Дотику ніг комара та всіляких комах тонконогих.

391] Скільки-то в нас усього сколихнутися спершу повинно,

392] Поки й насіння душі, що по всіх розпорошене членах,'

393] Теж одізветься, здригнувшись, на рухи тілесних начатків,

394] І, покриваючи відстані ті, що його розділяють,

395] То між собою зіткнутися зможе, то знов розійтися!

396] Та саме дух найпильніше тримає життя в загороді,

397] Він над життям нашим більший господар, ніж сила душевна.

398] Адже без духу, без розуму з нами лишатись не може

399] Й миті короткої жодна частинка душі - поспішає

400] Тут же за ними, супутниця їхня, летить у повітря,

401] Тіло, холодне, мов лід, зоставляючи смерті морозній.

402] В кого ж і розум, і дух залишилися, той виживає,

403] Хай це обрубок уже, не людина; з кінцівками разом

404] Хай і душа, відділившись, розвіється,- все ж цей каліка

405] Далі живе, бо вдихає грудьми животворне повітря.

406] Тож, коли втратимо душу не всю, а значну її частку,

407] Не покидаєм життя, а чіпляємось цупко за нього.

408] Так от і з зором: поранене око при цілій зіниці

409] Ще зберігає життєву снагу свою - бачення силу,

410] Звісно, якщо не саму її лишиш, якщо не зруйнуєш

411] Повністю тіла того, що неначе гніздом є для неї:

412] Це означало б негайну для них обопільну загибель.

413] А в осереддя штрикнеш, у ту крихітну ока зернинку,-

414] Тут же погасне, пітьмі поступившись, очей твоїх світло,

415] Навіть, коли очне яблуко світлим, неторкнутим буде.

416] Ось яким завжди пов'язані дух із душею союзом.

417] Ну, а тепер, аби ти усвідомив, що в кожній істоті

418] Дух і душі легковійної плетиво - смерті підлеглі,

419] Всі щодо цього думки свої, визрілі в праці солодкій,

420] Віршем, що гідний твоєї уваги, снуватиму далі.

421] От що лише: ти в одній сприймай назві одне як і друге;

422] Буду про душу, скажім, говорить, що вона, як і тіло,

423] Смерті підлегла,- так само й про дух міркувати належить.

424] Бо, повторю, як душа, так і дух - це одне щось, єдине.

425] Отже, як я вже повчав тебе, з дуже малих і тоненьких

426] Тілець постала душа, і вони набагато дрібніші

427] Й тонші від тих, які творять, єднаючись, воду прозору,

428] Хмари та дим, бо вона їх лишає далеко позаду

429] Щодо рухливості; зрушить її може й подув найлегший,

430] Образ хмаринки чи диму, їх тінь невагома, скажімо.

431] Так от, заглиблені в сон, бачим дим, який високо в'ється

432] Над вівтарями, вві сні помічаємо й випари їхні -

433] Тут, безсумнівно, їх образи діють на нас, одділившись.

434] Ще одне: кухоль розбий - і вода, що його наповняє,

435] Тут же пролитися з нього спішить, відійти якнайшвидше;

436] Глянь на хмаринку чи дим, що так легко знімаються вгору -

437] Знай, що подібно й душа розпливається, швидше від диму

438] Гине й на первісні тільця свої розпадається миттю,

439] Щойно, людське наше тіло покинувши, вийде назовні.

440] То ж, коли тіло, що наче у посуді вміщує душу,

441] Втримать не може її, потрясіння якогось зазнавши,

442] Втративши геть усю кров, ставши пористим, рідшим, то як же,

443] Як тоді вірити в те, що триматись могла б вона купи

444] В рідшому значно, ніж тіло людське, легковійнім повітрі?

445] Зрештою, ми відчуваємо й те, що душа не окремо -

446] З тілом росте водночас, розділяє з ним старості ношу.

447] От, як маля на ногах ще хитається, ще в нього тіло

448] Надто слабке, так і дух його, розум іще не дозрілі.

449] Потім, коли з нього муж виростає, з перебігом віку

450] Й думка міцніє, і дух поступово снаги набуває.

451] Далі, коли вже на старості літ розхитається тіло

452] Під наймогутнішим натиском часу, опустяться руки,-

453] Нидіє хист, і язик заплітається, й розум хиріє,

454] Все тоді йде нанівець, водночас тоді все пропадає.

455] Отже, не диво, що й наша душа, об останній годині,

456] Звіється з вітром, мов дим, що в небесній безодняві тане,

457] Бо, повторю, вона родиться з тілом, росте з ним у парі,

458] З ним же вбивається в вік і до схилу йде з ним одночасно.

459] Тут додамо ще: як тіло не раз облягають жахливі

460] Різні хвороби, як біль його часто діймає нестерпний,

461] Так і турботи, і туга, й страхи насідають на душу;

462] Тим-то й вона хоч-не-хоч мусить бути причетна до смерті.

463] Дух, окрім того, коли якась болість охоплює тіло,

464] Блудить не раз: божеволіє хворий і казна-що меле.

465] Часом у сон непробудний, глибокий важка летаргія

466] Втягує хворого. Никнуть тоді в нього очі та шия;

467] Тож і не чує гучних голосів, і впізнати не може

468] Тих, що його пробудити беруться, що, ставши довкола,

469] Зрошують рясно сльозами невтішними щоки, обличчя.

470] Ось чому визнати треба, що й дух наш на первісні тільця

471] Мусить розпастись, якщо проникає хвороба й у нього.

472] Так. Адже біль і недуга - майстри неминучої смерті;

473] В тім пересвідчились ми вже не раз, багатьох поховавши.

474] Врешті, чому, коли глибоко в нутрощі наші проникне

475] В'їдлива сила вина і по жилах вогнем розіллється,

476] Важчає тіло нараз, неслухняними робляться ноги,

477] Щось нерозбірливе меле язик, воложіє наш розум,

478] Плавають очі, а далі - зітхання, сварня, лихослів'я,

479] Крики зринають і все таке інше, сп'янінню супутнє.

480] Чим пояснити усе, як не тим, що в самім таки тілі

481] Буйна потуга вина має звичай розбурхувать душу?

482] Що ж може бути розбурханим, що піддається втручанню,

483] Те може будь-кбли, хай-но причина поважніша зайде,

484] Вийти за грані життя, свого віку дочасно позбувшись.

485] Можна побачити: вхопить, бува, когось люта недуга,-

486] Й той на очах таки в нас, наче грім його раптом ударив,

487] Падає; з уст йому піна стікає, тремтить увесь, стогне,

488] Марить, судома всього його зводить, він дихає важко,

489] Нерівномірно; здригаючись, марно натруджує тіло.

490] Чи не тому, що, розшарпана болем, по всім його тілі

491] Піниться зрушена з місця душа, наче здиблене море

492] В час, коли буйні вітри завзялися його розметати?

493] Зойки зринають тоді, бо все тіло, усі його члени -

494] В лещатах болю й тому, що розбурхані голосу тільця

495] Роєм густим крізь уста вивергаються, вихід для себе,

496] Звичний знаходячи шлях,- так би мовити, биту дорогу.

497] Тьмариться розум, бо дух і душа, потрясіння зазнавши,

498] Мов каламутяться і, як пояснював я, роз'єднавшись,

499] Дробляться,- їх порозкидувать хоче ця ж сама отрута.

500] А як відступить причина хвороби і гостра волога,

501] Що роз'їдала та нищила тіло, у схов свій відійде,-

502] Хворий, хитаючись, пробує встати на ноги тремтливі,

503] Й тільки отримавши душу назад, він приходить до тями.

504] Тож, коли дух і душа, навіть будучи в нашому тілі,

505] Стільки страждань зазнають і так їх розшарпати може,

506] Як же, подумай, вони поза тілом могли б існувати,

507] В тій незахищеній хлані повітряній, на вітровінні?

508] Та навіть те, що наш розум лікується з тілом нарівні,

509] Що лікувальне мистецтво, як видно, потрібне й для нього,-

510] Ще одна явна ознака того, що життя його - смертне.

511] Врешті, потрібно ж таки щось додати, щось - переладнати

512] Чи від загальної суми віднять, коли хтось захотів би

513] Стан свого духу змінить або ж будь-яку іншу б узявся

514] Річ од природи її відхилити у той бік чи другий.

515] Що ж несмертельне,- те жодних в собі переміщень не терпить;

516] Тут, як то кажуть, уже ні додать, ні віднять неможливо,

517] Бо ж усе те, що з границь своїх, перемінившись, виходить,

518] Кожного разу є смертю того, чим було воно щойно.

519] Тож, чи хворіє наш дух, чи дають йому ліки полегкість,-

520] Це його смертності, ще раз підкреслюю, певна ознака.

521] Бачиш, як розум тверезий на кожному кроці супроти

522] Хибного вчення встає, не дає йому жодного ходу,

523] Перекриваючи звідси і звідти дорогу помилці.

524] Бачимо, врешті, не раз, як людина помалу відходить

525] І відчуття, притаманні життю, поступово втрачає.

526] Спершу на стопах у неї і нігті синіють, і пальці,

527] Потім і стопи, й голінки мертвіють, а далі всім тілом

528] Тягнуться вгору холодної смерті сліди синюваті.

529] Шкоди й душа зазнає: неможливо їй цілою вийти

530] З тіла в якусь одну мить, тож погодься: вона - умируща.

531] Та припустім, що душа звідусіль постягати спроможна

532] Крихітні первні свої, в одному зосередившись місці,

533] З тіла всього лиш туди відчування життєве відвівши,-

534] Значить, те місце, в якому душа зароїлась так густо,

535] Мусило б і відчуттям вирізнятися значно гострішим.

536] Ну, а що місця такого нема, то душа, кажу ще раз,

537] Геть вилітає, розшарпана, й тут же, розсіявшись, гине.

538] Навіть коли б я схотів, приєднавшись до хибної думки,

539] Вірити в те, що душа десь клубком може збитись у тілі

540] Тих, що відходять, помалу вмираючи, з білого світу,-

541] Визнати все ж і тоді б довелось, що вона - таки смертна,

542] Так. Бо різниці нема, чи зникає, розвіяна вітром,

543] Чи, постягавши дрібні свої тільця в одне якесь місце,

544] Вся ціпеніє, коли перед смертю в людини все більше

545] Бракне чуття, а життя зостається все менше та менше.

546] Далі. Оскільки наш розум - це тіла частина, що завжди

547] Певне, встановлене місце займає, як вуха чи очі,

548] Чи якесь інше з чуттів, що життям неподільно керують,

549] І, коли зважиш на те, що ні вічі, ні руки, ні ніздрі

550] Жити без нас, ані теж відчувати нічого не можуть,

551] Лиш розпадаються, тлінню стають у короткому часі,

552] Значить, і дух не бува без людини, без тіла, що служить,

553] Можна сказати, за посуд йому чи за річ якусь іншу,

554] Ще нерозривніше з тілом пов'язану,- тут уявити

555] Можеш будь-що, бо між ними направду глибоке єднання.

556] Врешті, життєві спроможності духу і тіла людини

557] Тільки в тісному зв'язку виявляються й діяти можуть.

558] Духу природа без тіла, сама по собі, вже не годна

559] Рухи життєві творить, так і тіло, позбавлене духу,

560] Ні потривати, ані відчуттями втішатись не в силі.

561] Ще один приклад: як вирване з коренем око не може,

562] З тілом усім розлучившись, побачити жодної речі,

563] Так от і дух, і душа ні на що поодинці не здатні.

564] Й дива нема тут; бо їх, що по жилах розсіяні всюди,

565] Нутрощах, нервах, кістках, усе тіло тримає, мов посуд.

566] От і не можуть їх первоначатки на відстань велику

567] Вільно відскочити; замкнені в ньому, вони таким чином

568] До відчуттєвих звертаються рухів, на що поза тілом,

569] Хай-но їх виштовхне смерть у повітря, вони вже не здатні,

570] Бо ж не таку звідусіль, розпорошені, мають підтримку.

571] Тілом, істотою, врешті, повітря назви, якщо в ньому

572] Втриматись може душа й повторити такі ж самі рухи,

573] Що й перед тим їх у м'язах будила та в цілому тілі.

574] Слід, отже, визнати ще раз і ще раз: коли розпадеться

575] Вся оболонка тілесна й майне з неї подув життєвий,

576] То неодмінно душа пропаде тоді й духу чутливість,

577] Адже одна їх пов'язує - тіло та душу - причина.

578] Втім, якщо тіло розлуки з душею знести не спроможне

579] І загниває, гидкий довкруги розсіваючи сморід,

580] Що ж сумніваєшся тут, що, зринаючи з самого споду,

581] Сила душевна мов дим розвівається в подувах вітру

582] Й що, потрясіння такого зазнавши, у гниль обернувшись,

583] Валиться тіло, бо десь аж на дні його з місця схитнулась

584] Кожна підвалина, тільки-но стала душа прориватись

585] Через суглоби, шляхи та провулки, крізь пори, що ними

586] Всіяне тіло людське? Не один, отже, маєш правдивий

587] Доказ того, що душа, розподілена в тілі, виходить

588] Через усі його члени й раніш таки в тілі самому

589] Рветься, тонка, на шматки, а потому щезає в повітрі.

590] Навіть тоді, як за рису життя вона ще не ступила,

591] Видно, зазнавши якоїсь біди, занепасти готова,

592] Хоче податися геть, розлучитися з тілом назавжди;

593] Саме тоді завмирає лице, наче в смертну годину,

594] В тілі - кровинки нема; омліває і никне людина.

595] Кажуть: у когось «душа не на місці» або цілковито

596] «Духом упав» хтось, тоді-то й заходяться всі метушливо

597] Втримать останній зв'язок, що людину з життям ще єднає.

598] Бо ж потрясаються важко в той час і душа наша, й розум

599] Аж до основ, обвалитися будь-коли з тілом готові,

600] Хай-но якась хоча б трішки поважніша зайде причина.

601] То чи й тепер не повіриш у те, що, цілком беззахисна,

602] Випливши з тіла в повітряні обшири, крівлі позбувшись,

603] Наша душа протривати окремо не те що століття

604] Чи безконечні віки - найкоротшої миті не зможе?

605] Та й помираючи, мабуть, ніхто не відчув, що раптово

606] З цілого тіла душа непошкоджена вийшла назовні,

607] Спершу пройшовши в гортань, а тоді - через горло майнувши;

608] Ні. Де розміщена,- там і маліє вона, заникає.

609] Як відчуття наше будь-яке інше: погаснути мусить,

610] Не залишаючи місця свого. Був би розум безсмертний -

611] Не нарікав би аж так, що, вмираючи, мусить розкластись,

612] Лиш, як із шкіри своєї змія, виповзав би назовні.

613] Врешті, чому наша думка, наш дух не зринають ніколи

614] Ні в голові, ні в руках, ні в ногах, тільки певну оселю,

615] Область в усіх нас, людей, і постійну, й окреслену мають?

616] Чи не тому, що для кожного з органів місце окреме,

617] Де б він родивсь, а потому зростав, одступила природа,

618] Й так розподілені різні ті члени живого створіння,

619] Що не змінить уже їхнього сталого ладу ніколи?

620] Так от і йде все в порядку стійкому: ні сила вогненна

621] Не виникає з води, ані з полум'я - лід не постане.

622] Далі. Якщо припустить, що душа таки справді безсмертна,

623] Що відчувати спроможна вона поза межами тіла,-

624] П'ять відчуттів, як на думку мою, їй потрібно надати,

625] Як-бо інакше могли б ми собі уявити, що душі

626] Десь у глибинах, уздовж Ахеронту понурого бродять?

627] Так і письменники давні, й митці залюбки зображали

628] Душі померлих - наділені завжди всіма відчуттями,

629] Хоч у душі поза тілом ні вух, ні очей не буває,

630] Ні язика, ні руки, ані носа. Висновуймо: душі

631] Ні відчувати самі по собі, ні тривати не можуть.

632] Втім, коли ми відчуваємо те, що в усім нашім тілі

633] Грає життєве чуття, що душа його повнить по вінця,

634] То, якщо раптом удар блискавичний великої сили

635] Махом одним розчахне його навпіл, на дві половини,

636] Тут же, без жодного сумніву, ділиться разом із тілом

637] Також душа,- під ударом розколена пополовині.

638] Що ж розколотися може й на кілька частин розійтися,

639] Те відмовляє собі, що цілком очевидно, в безсмерті.

640] Кажуть, серпами оснащені, грізні в бою колісниці,

641] В гущу ворожого війська вриваючись, теплі од крові,

642] Косять людей - і тремтять на землі то одрізані щойно

643] Руки, то ноги, хоч ті, кого зранено, й не відчувають

644] Болю: їх розум не встиг ще сприйняти миттєвого лиха,

645] Й, поки ще дух заполонений боєм, поранений воїн

646] Рештою тіла свого до побоїща рветься, до вбивства.

647] Часто не маючи й гадки про те, що його ліву руку

648] Й щит у ній хижі серпи під колеса, копита жбурнули.

649] Дехто грозить, наступає на ворога вже... без правиці,

650] Інший, позбувшись ноги, намагається встати, а поряд -

651] Пальцями, ще не завмерши, ворушить нога його власна.

652] Стята з живих ще плечей голова й на землі не змикає

653] Лютих очей, запальний зберігаючи вираз обличчя,

654] Поки й вона свою частку душі не віддасть до останку.

655] Більше скажу: якщо грізну своїм язиком миготливим,

656] Тілом довженним, піднятим хвостом ти змію на численні

657] Кусники взявся б мечем посікти, то побачив би: кожен

658] Кусник той, щойно відтятий, окремо звивається й землю

659] Зрошує соком отрути страшної, що з рани сочиться;

660] Ну, а сама вона, тільки б за муку хоч так одімстити,

661] Пащею в свій-таки хвіст раз у раз націляється, хижа.

662] Скажемо, отже, що в кожнім обрубкові має оселю

663] Ціла, окрема душа? Якщо так, то висновувать мусим,

664] Що не одна в тій істоті душа,- що було їх багато.

665] Тож підсумуймо: що з тілом утворює цілість єдину,-

666] Ділиться з ним, і тому-то одне, як і друге,- вмирущі,

667] Дробляться-бо на багато частинок в однаковій мірі.

668] Втім, коли справді в природі своїй душа - несмертельна

669] І кожен раз у народжене щойно вплітається тіло,

670] То пам'ятати повинні б ми те, що раніш відбувалось,

671] Хоч би якийсь од раніш пережитого слід нам лишився.

672] Бо, якщо змога та сила душі підупали настільки,

673] Що з її пам'яті випали всі наші дії колишні,-

674] Стан цей, здається мені, вже не дуже далекий од смерті.

675] Мусимо, визнати: душі колишні в свій час неодмінно

676] Згинули; ті, що тепер є на світі,- тепер народились.

677] Далі. Коли б лиш тоді, коли тіло вже зовсім готове,

678] Входити в нас мали звичай спроможності духу життєві,

679] В мить, коли родимось ми, виринаєм до обріїв світла,

680] То не могла б розвиватись душа, як це бачимо, з тілом,

681] І з усіма його членами змішана, й з кров'ю самою,-

682] Наче у клітці якійсь, одиноко б тоді проживала,

683] Тільки для себе, хоча відчуттям таки повнила б тіло.

684] Ще раз кажу: не вважай, що народження душі не знають,

685] Що не стосуються їх усевладної смерті закони.

686] Та припустімо, що душі в тіла наші входять іззовні.

687] То в голові не вкладається, як це вони між собою

688] Так посплітатись могли. Очевидність - найкраще потвердить,

689] Адже душа в усі нутрощі й нерви настільки проникла,

690] Навіть у жили й кістки, що чуття не позбавлені й зуби:

691] Часто болять, а не раз їх аж ломить, коли припадаєш

692] До джерела чи, бува, на піщинку натраплять у хлібі.

693] Отже, так глибоко вплівшись у тіло, душа, очевидно,

694] Цілою вийти ніяк не здолає, бо їй не звільнитись

695] Од сухожиллів усіх, од кісток та судин усіляких.

696] Може, здається тобі, що душа, в нас проникнувши ззовні,

697] Звикла по всіх наших членах, немов рідина, розпливатись,

698] То ще скоріше, розчинена в тілі, зотліє з ним разом:

699] Що розпливається,- те, розпадаючись, гинути мусить,

700] Дробиться, отже, душа й через пори виходить із тіла.

701] Як, увійшовши в усі наші нутрощі й органи, їжа

702] Там розкладається й далі вже в іншій існує природі,

703] Так от і дух і душа, хоч які були б цілісні й чисті,

704] В новонародженім тілі, пливкі, розпадаються тут же;

705] їхні частки наче крізь непомітні трубки-волосинки

706] В тіло впадають, і там із них твориться духу природа,

707] Та, що тепер нашим тілом керує, постала з тієї,

708] Що, по всьому організму розплившися, згинула щойно.

709] В кожної, отже, душі, як це бачимо з доказів наших,

710] Єсть і народження день, мусить бути і день її смерті.

711] Ще поміркуймо, чи з первнів душі залишається дещо

712] В мертвому тілі, чи ні. Якщо є вони в ньому, лишились,

713] То про безсмертя душі тоді й мови нема, адже тіло

714] Може покинуть вона, тільки певної втрати зазнавши.

715] Ну, а якщо, зберігаючи цілість, виходить із нього,

716] Жодного первня свого не зоставивши там, то звідкіль же

717] В тілі, що вже загнива, черв'яків набирається стільки?

718] Звідки, скажи, така сила створінь тих безкровних, безкостих,

719] Що заполонюють нутрощі, смороду повні, набряклі?

720] Віриш, можливо, що ззовні в черву протискаються душі,

721] Кожна - окреме займаючи тіло, й не хочеш при тому

722] Знати, чому ж це туди міріадами душі опливлися,

723] Звідки одна відійшла? Виникає тут, мабуть, питання,

724] Гідне того, щоб над ним ти подумав і вияснив ось що:

725] Чи, мов на ловах, ті душі вистежують, кожна - для себе,

726] Первні черви, щоб самим же собі збудувати домівку,

727] Чи вже в готові тіла прослизнути їм хитро вдається?

728] Тільки навіщо їм та метушня й запопадлива праця -

729] Не поясниш, далебі: без турбот же, позбувшися тіла,

730] Пурхають,- що їм тоді, чи хвороби, чи холод, чи голод?

731] Саме на тіло ті лиха чигають; поєднана з тілом,

732] Терпить од них і душа, не одній з ним біді піддається.

733] Та припустім, що душі таки вигідно для проживання

734] Тіло собі завести, але як їй на це спромогтися?

735] Що не кажи тут, а тіл собі душі таки не будують.

736] Не прокрадається жодна душа й до готового тіла,

737] Бо не сплелися б так тонко вони, не творили б укупі

738] Цілість єдину, в якій і чуття виявляється спільне.

739] Врешті, чому кровожерним поривом одвіку відомий

740] Лев'ячий рід; чому лис - найпідступніший; оленя прудкість -

741] Йде від батьків; чому страх підганя його - батьківський спадок?

742] Ну і всі інші властивості й риси - чому від дитинства

743] В тілі створіння, у вдачі його проступають виразно?

744] Чи не тому так буває, що будь-яке сім'я, сімейство

745] Певний несе в собі дух, що росте лише з тілом у парі?

746] Смерті не знала б душа, щораз в інше вступаючи тіло,-

747] Звичаї різних істот без упину, безладно б мінялись:

748] Від рогоносного оленя часто тікали б собаки

749] Навіть породи гірканської; трепетно в подувах вітру

750] Геть утікав би коршак, оддалік спостерігши голубку;

751] Люди безглузді були б, набиралися б розуму - звірі.

752] Тож помиляються ті, хто вважає, що, в інше ввійшовши

753] Тіло, змінившись сама, невмирущість душа зберігає:

754] Ні. Що міняється,- лад свій порушує, йде до загину.

755] Переміщаються й крихти душі, стають в іншім порядку,

756] Значить, порушують лад свій, руйнуються в цілому тілі,

757] Щоб і загинути з ним, як настане пора, всім, до решти.

758] Скажуть, можливо, що душі людей - у людські, не тваринні

759] Входять тіла, запитаю, однак: "А чому ж із розумних

760] Раптом дурними стають, чому жодне хлопча - не розважне

761] (Звісно ж, тому, що пов'язане з певним сімейством і сім'ям),

762] І не таке розторопне лоша, як дозрілі вже коні?"

763] "В тілі, дрібнім ще, дрібнішає й розум" - такий, певно, буде

764] Викрут останній. Але, якщо так, тоді все ж необхідно

765] Визнати смертність душі, адже в тілі змінилась настільки,

766] Що ні життя не згадає вчорашнього, ні відчування.

767] Втім, чи могла б вона, в силу вбиваючись не самотою -

768] Разом із тілом, на зрілість свою сподіватись квітучу,

769] Спільної не поділяючи з ним од народження долі?

770] Врешті, чому так поспішно втекти хоче з членів старечих?

771] Може, боїться, що замкнена буде в струхлілому тілі,

772] Що довголіттям підточений дім колись прямо на неї

773] Звалиться? Страх цей, однак,- аж ніяк не ознака безсмертя.

774] І чи не сміх, коли душі при милих Венері обіймах

775] Та при народженні різних істот доокола юрмляться

776] У незчисленнім числі? Невмируща - на тіло вмируще

777] Так і чигає з них кожна, щоб тільки, момент уловивши,

778] Спритно в домівку нову - у створіння якесь прослизнути.

779] Так-то... Хіба що домовленість є в них, і першою в тіло

780] З них лише та, що й надлинула першою, входити може,

781] Й не пропихаються там, до сварні не доходить, до сили.

782] Врешті, в ефірі не знайдеш лісів; у глибокому морі -

783] Хмар; на зелених лугах ти ніколи не виловиш риби;

784] В дереві - крові нема; ну, а камінь не дасть тобі соку:

785] Все має місце своє, де зростать йому й бути належить.

786] Так от і духу природа без тіла родитись не може,

787] Ні протривати хоч мить якусь осторонь м'язів та крові.

788] Ну, а могла б,- то скоріше б селилась тоді сила духу,

789] Чи в голові, чи в раменах, чи в п'ятах - найнижчому місці,

790] Коротко кажучи, хоч у якій би зродилась частині,-

791] Все ж була б завжди у тій же людині, у посуді тім же.

792] Тож, коли в нашому тілі є певне, означене місце,

793] Де, очевидно, і дух, і душа наші можуть окремо

794] Перебувати й рости, то тим паче не маємо права

795] Вірити в те, що тривають вони й постають поза тілом.

796] Ось чому визнати слід: коли з тілом біда непоправна,-

797] Горе й душі; розриваючись, гине в усіх наших членах.

798] Отже, вмируще єднати з безсмертним, гадати, що разом

799] І відчувають, і діють вони - божевілля, та й годі.

800] Справді: чи можна зіставити щось аж таке неподібне,

801] Щось протилежніше, і несумісніше, й непорівняльне,

802] Як вічносуще - із смертним, неначебто їм удається

803] Спільними силами зносити натиск життєвої бурі?

804] Далі. Що вічним лишається, те або тілом суцільним

805] Бути повинно, щоб кожен удар відбивати, стороннім

806] Не даючи пробиватись тілам і всередині рвати

807] Щонайтісніші зв'язки між частками,- природу таких от

808] Щільних матерії тіл розглядали ми дещо раніше,-

809] Або тому в часовій безконечності може тривати,

810] Що взагалі недосяжне для поштовхів,- маю на думці

811] Простір порожній: ні вдарить його, ні торкнутись не можна,-

812] Або, нарешті, тому, що довкіл нема місця, куди б то

813] Речі могли відійти, так би мовити, порозпадатись,

814] Як ото вічна є сума всіх сум і нема поза нею

815] Місця, куди б утікали частки її, й тіла немає,

816] Що відкілясь, наче грім, увірвавшись, її зруйнувало б.

817] Ну, а коли наділятиме хтось нашу душу безсмертям

818] Радше тому, що надійно захищена від руйнування,

819] Або тому, що до неї шкідливі товчки не доходять,

820] Або тому, що, доходячи, якось відбиті бувають

821] Ще перед тим, аніж їх руйнівну відчуваємо дію...

822] Бо не лише при тілесній недузі душа знемагає:

823] Часто настирлива думка про те, що в майбутньому буде,

824] Сушить її,- скаламучує страх, добивають турботи,

825] Навіть минуле гризе: про колишні нагадує хиби.

826] Шал, їй властивий, додай, непритомність, і пам'яті втрату,

827] Й те, що не раз поринає вона в чорноту летаргійну.

828] Смерть для нас, отже,- ніщо; ми не маємо з нею направду

829] Жодних стосунків, адже довели ми: душа наша - смертна.

830] Як у часи, що давно вже минули, ніяких тривог ми

831] Не відчували, коли звідусіль нам грозили пуніиці

832] Збройне, коли цілий світ сколихнувсь од небачених досі

833] Воєн жахних, коли неба склепіння здригнулось високе

834] Й люд сумнівавсь: до якого з тих двох володінь, що зіткнулись,

835] Мусить усе відійти до останку - моря й суходоли,

836] Так і тоді, коли нас вже не буде й настане розлука

837] Тіла з душею, що в єдності творять людську особистість,

838] Нам таки справді нічого не трапиться: нас-бо на світі -

839] Ще раз кажу - вже не буде, ніщо нам чуття не порушить,

840] Хоч би змішались моря з суходолами, небо - з морями.

841] Та припустімо, нарешті, таке, що, й покинувши тіло,

842] Дух і душа зберегли свою силу - свій дар відчувати,-

843] Це не стосується нас, що лише в нерозривнім союзі -

844] Тіла й душі - особистість єдину спроможні творити.

845] Навіть коли після нашої смерті віки, позбиравши

846] Нашу матерію, так, як сьогодні, її впорядкують,

847] І буде ще раз даровано нам після темряви - світло,

848] То й до такої події не буде в нас жодного діла,

849] Бо ж перервалась, коли помирали ми, пам'яті нитка.

850] Байдуже нам і тепер, чим раніше були ми, й ніколи

851] Нас не діймає, не тисне душі з цього приводу туга.

852] Глянь позад себе і зором окинь площину неозору

853] Часу, який проминув, уяви, в які різні-прерізні

854] Рухи вступала матерія там,- от і будеш готовий

855] Вірити в те, що насіння, з якого складаємось нині,

856] В цьому ж порядку, що й нам притаманний, бувало раніше,

857] Тільки не годен сягнути туди пам'ятливий наш розум:

858] 860 На перешкоді проваллям стає небуття, коли рухи

859] Первісних тілець безладні були, відчуття не творили.

860] Отже, коли про майбутні нещастя та горе йде мова,

861] Мусить .тоді бути й той, що на нього могли б ті страждання

862] Впасти; коли ж вилучає їх смерть, існування віднявши

863] В того, хто б мав за життя свого звідати всі оті біди,-

864] Значить, що жодних підстав ми не маємо смерті лякатись,

865] Що нещасливим не може буть той, кого просто нема вже,

866] Що й не родитись ніколи й ніде - все одно для такого,

867] Тільки-но смертне життя перетнеться безсмертною смертю.

868] Отже, коли нарікати почне хтось: мовляв, моє тіло,

869] Щойно помру, буде гнити в землі, або жменькою праху

870] В полум'ї стане, а може, опиниться в пащі хижацькій,-

871] Знатимеш: тут щось не те,- якесь глибоко сховане жало

872] Зранює серце йому, хоча сам же готов присягтися,

873] Що після смерті ніяке вже в ньому чуття не заблисне.

874] Та не керується він, очевидно, тим переконанням:

875] Не вилучає з життя себе, з коренем вирвать не хоче -

876] Сам себе дурить: ану, з мене лишиться щось після смерті...

877] Справді-бо: хто ще живим бачить тіло своє під зубами

878] Хижого звіра та дзьобом шуліки, той сам над собою

879] Плаче; не може прокласти межі між собою, живим ще,-

880] Й тілом простертим, немовби мертвець той - це він; побіч нього

881] Ставши, своїм же чуттям, нерозумний, його наділяє.

882] От і гнівиться він, що, народившись, повинен умерти.

883] Не розуміє того, що, з життя відійшовши назавжди,

884] Сам не оплаче себе, і не стане при тілі своєму,

885] Сліз не проллє, як те тіло вогонь чи хижак буде жерти.

886] Бо коли в смерті жахливим є те, що зжере наше тіло

887] Пажерний звір, то чому - не збагну того - менша жорстокість

888] На похоронному вогнищі жаром палким перейматись,

889] Чи задихатись, як тільки занурять у мед твоє тіло,

890] Чи замерзать на холодній плиті кам'яної гробниці,

891] Чи під вагою землі розпростертим, роздавленим бути.

892] "0й, вже не ступиш повік на поріг свого дому, не стріне

893] Люба дружина тебе, діточки не збіжаться солодкі,

894] Щоб цілувать тебе навперебій, повнить радістю груди,

895] Тихою радістю... Пишне майно своє, рідних покинеш

896] Напризволяще... Один лише день-лементують,-а стільки

897] Втіх він позбавив тебе, нещасливого, так безсердечно!»

898] Тільки ніхто з них чомусь не додасть: «Але ти вже байдужий

899] До насолод, бо не маєш ніякого більше бажання».

900] Поміркували б гарненько над тим, говорили б розумно,-

901] Вільною стала б душа їх од туги, великого страху.

902] «Ти, як поринув у сон, так і будеш, покійний, лежати

903] З віку на вік, ані смутку не знаючи більше, ні болю.

904] Ми ж перед вогнищем тим, де ти в попіл німий обернувся,

905] Сльози невпинно лили, й поки нашого віку, не буде

906] Днини такої, що вирвать могла б нам із серця скорботу».

907] В того, хто так ото плаче, не зайве було б запитати,

908] Звідки така гіркота, коли йдеться про сон, одпочинок,

909] І чи доречна тут вічна печаль, що висушує душу.

910] Так от і ті, що не раз прилягають до учти гучної,

911] Скроні прибравши вінком, піднімаючи келих, буває,

912] Гірко зітхнуть: «Ой, недовго втішатися бідній людині!

913] Мить - і по втісі, й ніхто вже її повернути не зможе».

914] Начебто більшого лиха й немає для них після смерті,

915] Як од виснажної, лютої спраги весь час знемагати

916] Чи відчувать якесь інше бажання - постійне, гнітюче.

917] Хто ж би то плакати став над життям своїм і над собою

918] Серед глибокого сну, коли з тілом і дух спочиває?

919] Хай би той сон безконечно тривав,- не діймала й тоді б нас

920] Жодна журба з цього приводу, жодна б не мучила туга.

921] Та, коли в сні опочинемо звичному, первоначатки

922] Все ж не відходять аж надто далеко од рухів чуттєвих,

923] От чому знов після сну зосередитись можемо легко.

924] Смерть, отже, є для нас ще чимось меншим, коли щось буває

925] Меншим, ніж те, чого зовсім не маємо перед очима.

926] Значно сильніший-бо розлад матерії разом із смертю

927] Йде неодмінно, й нікому прокинутись більше не вдасться,

928] Хай-но в житті його раз хоч наступить холодна перерва.

929] Врешті, якби подала несподівано голос природа

930] Й будь-кому з нас почала дорікать ось такими словами:

931] «Що ж то на душу лягло тобі, смертний, чому не знаходиш

932] Місця собі, й спогадавши про смерть, і зітхаєш, і плачеш?

933] Бо, якщо справді було тобі милим життя, що минуло,

934] І не намарно для тебе спливли його радощі, втіхи,

935] Наче їх в амфору влито діряву,- чому не відходиш,

936] Мовби той гість, що наївся-напився на учті життєвій,

937] Щоб, не хвилюючись, тихо, ввійти собі в спокій безжурний?

938] Ну, а коли, навпаки, все добро твоє порозпливалось,

939] Мукою стало життя, то навіщо тоді, нерозумний,

940] Просиш добавки - аби повторилися розчарування?

941] Чом і життя, й осоружну журбу водночас не покинеш?

942] Годі мені щось нове чи придумати, чи змайструвати,

943] Щоб зацікавився ти: все вовік зостається тим самим.

944] Хай не зів'яло ще тіло твоє, хай з роками всієї

945] Ти не розтратив снаги,- все залишиться й далі таким же,

946] Навіть якби ти зумів пережити людські покоління

947] Чи взагалі, живучи безконечно, не відав би смерті».

948] Що ж ми їй відповімо, як не те, що вона цілком слушно

949] Позов на нас подала, справедливу порушивши справу?

950] Ще ж коли старець, літами обтяжений, стане над міру

951] Плакать над тим, що з життя йому скоро піти доведеться,

952] Чи не по праву ганьбити його ще суворіше стане:

953] «Що ж ти розпхинькався, дурню старий? Не смій нарікати!

954] Всі ж позривав ти життєві дари, от і неміч наспіла,

955] А через те, що теперішнім нехтуєш, мариш відсутнім,

956] Марно минуло життя недовершене, прикре для тебе,

957] От несподівано й смерть зупинилася край твого ложа,

958] Ще перед тим, ніж ти сам одійти б міг, усім наситившись.

959] Ну, а тепер і не думай про те, що старому не личить,-

960] Місце спокійно звільни молодим, адже це - необхідність».

961] Так по заслузі, гадаю, ганьбить нас і лає природа,

962] Завжди-бо старість під тиском нового відходити мусить;

963] Так постають одні з одних, весь час обновляючись, речі.

964] Отже, ніхто не спускається в темний, безоднявий Тартар:

965] Для поколінь, що грядуть, мусить бути матерії вдосталь.

966] Підуть, одначе, й вони, звікувавши свій вік, за тобою.

967] Ти не один: покоління людей відійшли І відійдуть,

968] До й після тебе; вмирає одне, з нього родиться інше.

969] Тож не на власність - на вжиток дочасний життя нам дається.

970] Втім, озирнися: наскільки байдужа нам та, що минула,

971] Вічного часу доба, всі ті дні, коли нас не було ще!

972] Дзеркало маєш: у ньому виразно відбила природа

973] Обшири часу по той бік життя - після нашої смерті.

974] Бачиш там речі тривожні, примари якісь, а не повний

975] Спокій, з яким навіть сон безтурботний зрівнятись не може?

976] Що так жахає людей, що неначебто є в Ахеронті,

977] В темних глибинах його,- те насправді є тут, поміж нами.

978] Тантала, звісно, нема, що боїться навислої скелі -

979] Каже переказ - і марно тремтить у віках, нещасливий;

980] Є, проте, тут, на землі, марновірний наш перед богами

981] Страх; умирущі, постійно лякаємось підступів долі.

982] Не обсідає простертого Тітія в млі Ахеронту

983] Зграя птахів, бо давно б уже їм не було що клювати:

984] Врешті б, усе спожили, хоч які б велетенські мав груди.

985] Хоч би яким незміренним було його тіло простерте,

986] Хоч би собою прикрив він не дев'ять лиш югерів поля -

987] Весь цей довколишній обшир землі,- і тоді б не спромігся

988] 990 Ні безконечного болю знести, ні птахам ненаситним

989] Тіла свого впродовж цілих віків оддавати в поживу.

990] Тітія бачимо тут: він лежить у тенетах любові,

991] Мучать птахи його - ревнощі ранять-видзьобують душу,

992] Чи якась інша дошкульна жага розрива йому груди.

993] Маємо тут ми й Сізіфа нещасного перед очима:

994] Все норовить він, щоб люд йому грізні сокири і владні

995] ФасцЦ дав, та відходить, сумний і подоланий завжди.

996] Бо домагатися влади (пусте і невдячне заняття!)

997] Ще й докладати до того зусиль, повсякденного труду,-

998] 1000 Це все одно, що під гору круту ненастанно котити

999] Камінь важенний: торкнеться вершини - й летить, гуркотливий,

1000] Знов до підніжжя її, а зупиниться - аж на рівнині.

1001] Ну, а невдячному духу своєму весь час догоджати

1002] Й не наситити його, не наповнити всім, що приносить

1003] Час, рівномірно чергуючи споконвіків пори року,

1004] Різні плоди постачаючи нам, насолоди всілякі

1005] (Все ж насититись дарами життя ми ніколи не годні) -

1006] Це, на мій погляд, те ж саме, що каже переказ про юних

1007] Дів, які воду постійно ллють в амфору, та не наповнять,

1008] 1010 Скільки б віків не майнуло над ними, бо дна в ній немає.

1009] А щодо Кербера, Фурій, а також на світло скупого

1010] Тартару, що вивергає з глибин своїх пломінь жахливий,-

1011] Вигадки все це: нема там такого, та й бути не може.

1012] Є зате тут, серед люду живого ще, страх, що малює

1013] Гідну найтяжчого злочину кару в уяві злочинця:

1014] Тюрми похмурі, жахливе падіння з високої скелі,

1015] Пруття, кати, смолоскипи, смола і розпечені дроти,

1016] Хай їх тим часом нема, та настирлива думка раз по раз

1017] Жалить того, хто пішов на лихе: чи уникну покари?

1018] ю2о оу , цр бачить він, де б то границі якісь могли бути

1019] Всіх його бід чи межа покарань, хоч би навіть далека;

1020] Думає, що й після смерті триватимуть - важчі, страшніші.

1021] Так в Ахеронт перемінюють дурні життя своє власне.

1022] Іноді й сам собі міг би ти з певністю ось що сказати:

1023] «Очі зімкнув, опустившись у темряву, й Анк добродійний,

1024] Хоч незрівнянно в усьому був кращий, поганцю, від тебе.

1025] Скільки-то й інших із світу пішло після нього славетних

1026] І владарів, і вождів, котрим цілі народи корились!

1027] Далі - й сам той, хто проклав у свій час по великому морю

1028] 1030 Шлях, легіонам дозволивши через глибини ступати,

1029] Хто їх навчив, не змочивши стопи, йти по хлані солоній,

1030] І Геллеспонтом, хоч як той не пінився, гордо гнав коней,-

1031] Світла позбувся і душу пролив, умираючи, з тіла.

1032] І Сціпіон - блискавиця війни, гроза Карфагена -

1033] В землю кістки свої склав, наче раб той - останній з останніх.

1034] А винахідники різних наук і мистецтв, а славетні

1035] Муз геліконських супутники? З них навіть той, в кого скіпетр

1036] Був у правиці,- Гомер,- упокоївсь навіки, як інші.

1037] Та й Демокріт, коли старість, дозрівши, йому нагадала,

1038] ю4о що повільнішають порухи духу його пам'ятливі,

1039] Сам пішов смерті навстріч, їй підставивши голову власну.

1040] 93

1041] Канув у млу й Епікур, поза обрії світла ступивши,

1042] Хоч найрозумніший був, хоч мислителі інші при ньому

1043] Гасли, як гаснуть зірки в палахтінні ефірного сонця.

1044] Що ж тоді ти так цураєшся смерті? Хіба ж не подібне,

1045] Хоч і живий ти, і зрячий, життя твоє мляве до неї?

1046] Більшу ж його половину марнуєш у сні, а дрімаєш

1047] Навіть з очима відкритими, все щось тобі наче сниться,

1048] Марні страхи скаламучують розум твій днями й ночами;

1049] Часто, не знаючи й сам свого лиха, немов очманілий,

1050] Серед турбот, що кружляють роями, весь час метушишся,

1051] Здавшись на волю свого дурманом оповитого духу».

1052] От якби люди могли, відчуваючи глибоко в серці

1053] Наче тягар, що гнітить їх постійно своєю вагою,

1054] Знати ще й те, звідкіля навалилась на них така прикра

1055] Ноша й чому стільки бід усіляких лягло їм на груди,-

1056] Так не жили б, як живуть вони, бачимо, нині здебільша:

1057] Справді не знають самі, чого хочуть; усе лиш міняють

1058] Місце, немов оглядаючись, де б то вантаж той їм скласти.

1059] Часто з палат своїх геть забирається той, кому власний

1060] Дім остогид, та за деякий час повертається знову,

1061] Бо поза домом не стало йому ні на крихітку легше,

1062] От і жене рисаків стрімголов до своєї оселі,

1063] Мов на пожежу, неначебто крівля вогнем узялася.

1064] Та, ледь торкнувся порогів своїх - на весь рот позіхає

1065] Чи поринає, обтяжений, в сон, щоб забутись у ньому,

1066] Чи несподівано знову спішить повернутись до міста.

1067] Так ото кожен од себе тіка, та нікому, звичайно,

1068] Ще не вдалося втекти: хоч-не-хоч зостається з собою -

1069] 3 тим, кого так незлюбив, бо не знає причини хвороби.

1070] Ну, а коли б її знав, то, відкинувши всі свої справи,

1071] Взявся б одразу природу речей найпильніше вивчати.

1072] Бо не про відтинок часу малий, про якусь там годину

1073] Мова йде тут, а про стан, у якому вмирущому люду -

1074] Всім нам по смерті в віках безконечних лишатись належить.

1075] Що ж то за прагнення, врешті, таке до життя ненаситне,

1076] Змушує нас так лякливо тремтіти при будь-якій скруті?

1077] Смертним же певну тривалість життя встановила природа,

1078] І на межі тій близькій мусить кожен зустрітись із смертю.

1079] Втім, хоя ти скільки живи,- насолоди нової не буде:

1080] Ми - наче в замкнутім колі весь час, і не вийти нам з нього.

1081] Поки нема, чого прагнемо, поти й рвемося до нього;

1082] Лиш осягнемо,- щось інше натомість жагу роздуває.

1083] Так от жадоба життя нас постійною спрагою мучить.

1084] Нам не вгадать, яку долю готує людині прийдешнє,

1085] Що може трапитись нам і який буде крок наш останній.

1086] Як не продовжуймо, врешті, життя,- не віднімемо й миті

1087] Від того часу, який має смерть у своїм володінні,

1088] Й не доб'ємось, щоб хоч трохи коротше лежати в могилі.

1089] Скільки б людських поколінь не вдалося тобі пережити,-

1090] Вічна в триванні своїм, тебе смерть все одно буде ждати.

1091] Тож небуття анітрохи не буде коротшим для того,

1092] Хто лиш сьогодні дійшов до межі, ніж для того, хто стрінув

1093] День свій останній давно - місяцями й роками раніше.

 

 

Книга четверта

1] Переді мною - поля Пієрід. Окрім мене, ніхто ще

2] Тут не ступав. Як то мило до свіжих джерел припадати,

3] Спрагу тамуючи в них! Як то мило тут рідкісні квіти

4] Рвати собі для вінка осяйного, яким ще ніколи

5] Не вповивали чола в нас нікому тих піль володарки -

6] Музи. По-перше, тому, що, вникаючи в речі поважні,

7] Дух увільнити людський од тіснин марновірства жадаю;

8] Також тому, що про темні, приховані глибоко речі

9] Вірші складаю ясні, запозичивши в Муз для них зваби.

10] Є в цьому, бачиться, глузд-у такому от викладі думки.

11] З лікаря приклад беру: коли хоче дитині подати

12] Щонайгіркіший полин, то насамперед келиха вінця

13] Щедро обмазує медом довкіл - золотавим солодким,

14] Щоб нерозважне дитя, дотулившись до вінців устами,

15] Тут же відчуло принадну солодкість; тоді мимоволі

16] Й ліки гіркі проковтне - на здоров'я обман йому піде,

17] Бо, в такий спосіб недуги позбувшись, на ноги зведеться.

18] Так от роблю нині я: через те, що аж надто важкою

19] Видатись може наука моя, й відсахнеться од неї

20] Всяк, ще й не взявши до рук, я задумав усі міркування

21] Викласти в пісні тобі - пієрійській, солодкомовній,

22] Наче приправивши їх найсолодшим поезії медом.

23] Так, може, вдасться мені на співучих рядках мого твору

24] Погляд затримати твій, поки всю не збагнеш поступово

25] Дивну природу речей, не відчуєш, яка з цього користь.

26] Вище я виклав тобі про речей усіх первісні тільця -

27] Що за природа в них, як вони линуть, за формою різні,

28] В просторі, вічним підхоплені рухом, самі, без принуки;

29] Як і які в тому русі з них речі творитися можуть.

30] Виклавши й духу природу тонку, я вказав на глибинний

31] З тілом зв'язок його під час життя і на те, що він знову,

32] Тільки-но смерть цей зв'язок перетне, розпадеться на первні.

33] Нині - про те, що прямий має саме до того стосунок,

34] Це, я сказав би, подоби речей або образи їхні:

35] Начебто плівки тонкі, від поверхні речей одділившись,

36] Пурхають легко вони то туди, то сюди у повітрі.

37] От що жахає не раз наяву нас, вганяє в холодний

38] Піт уві сні, коли бачимо тіні, чи дивні подоби

39] Тих, кого смерть вже навіки позбавила денного світла.

40] Часто, кажу, ми на ноги зриваємось, хоч і глибокий

41] Сон розморив нас. Не думай, однак, що з імли Ахеронту

42] Душі чи тіні втекли, щоб попурхать собі між живими,

43] Й не розраховуй на те, що хоч дещо з нас може лишитись

44] По нашій смерті, коли, водночас потрясіння зазнавши,

45] Тіло розсиплеться й дух на свої найдрібніші частинки.

46] Ще раз кажу: кожна річ посилає з поверхні своєї

47] Начебто образ незмірно тонкий, легкоплинну фігуру,

48] Що шкаралупою, плівкою можна, крім того, назвати,

49] Бо щодо вигляду й форми своєї ця плівка летюча

50] Саме на ту схожа річ, од якої вона відділилась.

51] Це зрозуміє, здається мені, й тугодумна людина.

52] Бо ж навіть ті, що досяжні для нашого зору, предмети

53] Шлють із поверхні численні частки. З них одні у повітрі

54] Тануть, як дим од полін або жар, що від полум'я лине.

55] Інші - густіші - тісніш переплетені. Так серед літа

56] Наче лушпинку тонку по собі залишають цикади;

57] Так і теля, народившись, немов оболонку прозору

58] З тіла скидає - пліву; так і звинна змія між колюччям

59] Губить свій одяг: не раз його вітер гойдає на терні,

60] 60 Мовби прикрасу яку. І якщо так буває в природі,-

61] Отже, з поверхні всіх інших речей відділятися мусять

62] Саме такі, лиш нечутні під пальцями образи-тіні.

63] Справді, чому б то скоріш од речей мали ті відділятись,

64] Важчі, ніж ці легковійні подоби,- ніяк не поясниш.

65] Надто, коли на поверхні речей непомітні рояться

66] Тільця, що з неї могли б одлетіти, свого не змінивши

67] Ладу, тим самим - і форми, і вигляду речі тієї.

68] Ще ж і стрімкіший їх лет, бо, в ряду розташовані першім,

69] Линуть вільніше, тому й перешкод їм трапляється менше.

70] Око посвідчить, що речі не тільки з нутра свого можуть,

71] Ген аж із дна вивергати частки, про що мова йшла вище,

72] Але з поверхні також - свого кольору тільця, скажімо.

73] Це переважно буває, коли у просторім театрі

74] Жовтий, червоний або темно-синій намет на жердинах

75] Та на брусах розіпнуть - і тремтить він, і плеще на вітрі,

76] Й хвиля барвиста од нього сплива на людей і на сцену,

77] І на ошатних матрон, і на гордих сенаторів лиця;

78] Все довкруги заполонює барва - пливка, мерехтлива.

79] І що тісніші довкола, що вищі над нами театру

80] Стіни, то глибше пірнаємо в ті кольори веселкові,

81] Що мов сміються, вітаючи проблиски денного світла.

82] Значить, якщо посилає намет із поверхні своєї

83] Барву, то й будь-який інший предмет посилати повинен

84] Образи-тіні, бо ж тут, як і там, вони йдуть од поверхні.

85] Пурхають, отже, довкіл достеменні речей відпечатки,

86] Наче з найтоншої зіткані нитки, тому-то для ока,

87] Надто коли поодинці літають, вони не помітні.

88] Дим, окрім того, і запахи, й жар, і подібні їм речі

89] Завжди розсіяно з різних предметів виходять назовні,

90] Бо, вириваючись із глибини, де вони й народились,

91] Дробляться тут же на згинах шляхів, не знаходять прямого

92] Виходу, щоб усі разом крізь нього могли промайнути.

93] І навпаки: щойно плівка тонка поверхневої барви

94] Злине,- ніщо, перешкодою ставши, її не порушить,

95] Бо на чолі, наче в першім ряду вона перебувала.

96] Що відображеним бачимо, врешті, на чистому плесі,

97] В дзеркалі чи на блискучій поверхні якогось предмета,-

98] Схоже, мов крапля води, до самих же речей, тож постати

99] Мусило з образів тих, що від певних речей відділились.

100] Є, отже, форми речей невідчутні - тонкі подобизни;

101] Їх, коли пурхають порізно, зором ніяк не вловити.

102] Та, коли їх відбиває раз по раз поверхня дзеркальна,

103] Мовби наклавшись, дають тоді образ досяжний для ока.

104] Мабуть, по-іншому й не поясниш того, як вони можуть

105] Так зберегтися, щоб будь-яку річ могли відображати.

106] Зараз подумай, яка мусить бути субтильна природа

107] Образу. Передусім через те, що начатки далеко

108] Поза людськими чуттями лежать, що вони значно менші,

109] Ніж усе те, чого зір наш уже не здолає схопити.

110] Щоб голослівним, одначе, не бути, ще раз нагадаю,

111] Тільки вже стисло, про крихітні розміри первісних тілець.

112] От якусь мушку візьми. Якби ти її міг поділити

113] Хоч на три долі,- вони тобі зникнуть уже з поля зору.

114] Що вже казати про всі їхні нутрощі, крихітну кульку -

115] Серце, про вічі, про тіла частини, рухливі суглоби?

116] Як уявить собі розміри їхні? А ще ж мусять бути

117] Первісні тільця, з яких і душа, як і дух, виникає.

118] То чи не бачиш, яка це направду незвідана малість?

119] Ну, а рослини, що з тіла свого видихають разючий

120] Запах, як-от: панацея цілюща, полин одворотний,

121] Золототисячник, гіркістю знаний, чорнобиль пахучий -

122] Будь-яке з зілля того можеш пальцями легко потерти -

123] І своєрідний ще довго на них відчуватимеш запах.

124] Чи сумніваєшся досі, що всюди й у напрямах різних

125] Линуть подоби речей, лиш безсилі, чуттям не досяжні?

126] Та не подумай, бува, що лиш ті собі вільно літають

127] Образи різних речей, що від них же беруть свій початок:

128] Є ще й такі, що самі по собі народитися можуть

129] І поставати у просторі тому, що зветься повітрям.

130] Різні вони можуть форми творити, злітаючи вгору.

131] Так у високості - хто не дививсь на них? - піняві хмари

132] Ковзають легко по вітру, й на чисте полотнище неба

133] Різні лягають дива: то Гіганти, насупивши брови,

134] Сунуть за обрій, широкі від ніг своїх стелячи тіні,

135] То наче хиляться гори могутні, й одламані брили

136] Котяться вниз, і за тими обвалами й сонця не видно;

137] Далі - вже інші, до звірів подібні, стягаються тучі,

138] Й так, появляючись і розпливаючись безперестанно,

139] Що раз нових вони форм набувають та обрисів різних.

140] Нині - про те, як і легко, і швидко ті образи-тіні

141] Вічно пливуть, од речей відділяючись, порозмовляймо.

142] Кожної речі поверхня постійно того має вдосталь,

143] Що покидає її кожну мить. Ці потоки проходять

144] Через рідке щось - тканину, скажімо; та вже коли камінь

145] На перешкоді їм стане чи дерево, вдарившись, тут же

146] Лад свій ламають вони, відображення дати не годні.

147] Та коли їм на шляху щось блискуче зустрінеться, щільне,

148] Дзеркало передусім,- то нічого не трапиться з ними:

149] Вже не проникнуть-бо, мов крізь тканину, стійкого порядку

150] Не поламають уже- їх рятує поверхня дзеркальна.

151] Ось чому саме вона відображення шле нам дзеркальні.

152] В будь-яку мить і будь-що, і хоч як несподівано вистав

153] Перед поверхнею дзеркала,- тут же з'являється образ.

154] Висновок, отже, роби: кожне тіло з поверхні постійно

155] Шле відпечатки свої - тонко сплетені власні подоби.

156] Безліч зображень таких виникає в короткому часі,

157] Тим-то по праву кажу про народження їх блискавичне.

158] Так от і сонце палке раз у раз незчисленні навсібіч

159] Промені шле, щоби світ без упину виповнювавсь ними.

160] Значить, так само й від кожної речі у мить щонайменшу

161] Безліч її відображень тонких одділятись повинно

162] І розлітатись по-різному тут же у напрямах різних,

163] Бо, хоч би як повертали ми дзеркало, в ньому негайно

164] Речі повторяться, в барвах своїх відображені й формах.

165] Ще одна думка. Буває не раз: найблакитніше небо

166] Раптом стемніє, немов із похмурих глибин Ахеронту

167] Вся, що лиш є в ньому, мла піднялася, аби чорнотою

168] Заполонити склепіння небесне аж ген до ефіру.

169] Ось яке темряве Жаху обличчя погрозливо висне

170] Зверху, коли проривається ніч із понурої хмари,

171] Хоч не обчислить, не скаже ніхто, яка крихітна частка

172] Хмари тієї створила нам образ її, подобизну.

173] Зараз же - те, як нечувано швидко ті образи линуть,

174] Як мало часу їм треба для того, щоби величезні

175] Плеса повітряні перепливти і сягнуть блискавично

176] Місця того чи сього, куди рух їх скерує поривний,

177] Викладу віршем не так велемовним, як солодкомовним,

178] Краща-бо лебедя пісня коротка, ніж крик журавлиний,

179] Що серед хмар десь вітри його буйні розвіюють, австри.

180] Передусім, що й побачити можна, рухливість найбільша

181] Тим притаманна речам, що з дрібних і гладеньких постали

182] Первоначатків. Такими, скажімо, є жар, як і сяйво

183] Сонця, бо з дуже малих вони виникли, крихітних тілець,

184] Що одне одного мовби штовхають, і так від удару

185] Мчать до удару, за обширом - інший долаючи обшир,

186] Бо ж у невпинному леті розгін дає світлові - світло,

187] Й наче розпаленим вістрям погрожує променю - промінь.

188] Так і подоби речей в одну мить неймовірно великі

189] Відстані перебігати в повітряних просторах можуть,

190] Кожній-бо з них, по-простому скажу, наступає на п'яти -

191] Інша, сусідня, і так одна одну женуть ті подоби,

192] Хоч і без того властива їх тільцям окрилена легкість.

193] Врешті, тому, що рідка, тонко сплетена їхня тканина

194] Крізь перешкоду пройти може будь-яку й через повітря -

195] Хоч би яка його товща була - просочитися вільно.

196] Далі. Якщо з глибини, з серцевини речей вилітають

197] Первісні тільця з розгоном таким у повітря, скажімо,

198] Сонячне сяйво і жар, що по всій неосяжності неба

199] Можуть, як бачимо, з проблиском дня в одну мить розпливтися,

200] Заполонивши і землі, й моря, оросивши небесні

201] Безміри,- що ж тоді скажеш про тих, які напоготові

202] В першому стали ряду, а злетівши,- завади не знають?

203] Бачиш, наскільки вони і стрімкіше, і дальше повинні

204] Йти і долать за однаковий проміжок часу незмірно

205] Ширші простори, ніж сонячне світло - в розлогому небі?

206] Ще один, може, найбільш переконливий, незаперечний

207] Доказ того, що речей подобизни - таки найстрімкіші:

208] Вистав надворі дзеркальну поверхню води серед ночі -

209] Й тут же відіб'ються в ній променисті сузір'я, що рясно

210] Всіяли світу всього неозорого небо погоже.

211] Бачиш тепер, як з ефірних висот умлівіч потрапляє

212] Образ - подоба далеких зірок - аж на землю низинну?

213] Тож повторю тобі ще раз і ще раз: існують рухливі

214] Тільця, що в очі нам б'ють і подразнюють зір одночасно.

215] Так від окремих речей навсібіч розпливається запах,

216] Як од річок - охолода, від сонця - жарінь, а від моря -

217] Пил водяний, що вздовж берега стіни гризе-роз'їдає.

218] Скільки-то й звуків усяких постійно літає в повітрі!

219] Чуємо, врешті, ми й сіль на губах, коли вздовж побережжя,

220] Де розгулялася хвиля, йдемо. Споглядаємо часом,

221] Як полиновий готують напій,- і вже гіркість у роті.

222] Ось як, невпинно струмуючи, шириться в напрямах різних

223] Будь-яка річ - посилає частки свої хвиля по хвилі,

224] Й перепочинку не має той плин, ані миті перерви.

225] Адже весь час відчуваємо щось: усі речі постійно

226] Бачити можемо, запах відчути й на слух уловити.

227] Далі. Якщо ми, наосліп обмацавши пальцями в пітьмі

228] Річ якусь, можемо певними бути, що в нас під руками -

229] Річ саме та, що й при денному світлі ми бачили,- значить,

230] Дотик і зір виникати повинні на спільній основі.

231] Отже, якщо ми під пальцями чуємо форму квадратну

232] Речі, якої не бачимо,- що ж, як не ця ж таки форма,

233] Цей же квадрат і при денному світлі впадає нам в очі?

234] Звідси висновуй: причиною бачення служить нам образ,

235] Жодної речі без нього наш зір не здолав би вловити.

236] Ті, що йде мова про них, відпечатки речей звідусюди

237] Линуть, у різні боки розлітаються кожної миті.

238] Ну, а що їх тільки зором побачити може людина,-

239] Лиш відтіля, куди звернемо погляд, на нас напливають,

240] В очі нам б'ють кольорами та формами речі всілякі.

241] Та й саму відстань від нас до тієї чи іншої речі

242] Образ можливість дає нам побачити і розрізнити.

243] Бо, відділившись од речі, жене він одразу, штовхає

244] Те, що між нами знаходиться й річчю тією, повітря.

245] Все воно, хлюпнувши нам непомітною хвилею в вічі,

246] Легко торкається наших зіниць і пливе собі далі.

247] От через те ми й побачити здатні, наскільки далеко

248] Будь-яка річ. І чим більше повітря на нас напливає,

249] Чим його хвиля протяжніша, тим буде нам видаватись

250] Довшою відстань до того, на що ми свій зір скерували.

251] Втім, щоб усе саме так відбувалось, потрібна велика

252] Швидкість, бо й річ водночас озираємо, й відстань до неї.

253] Тут якнайменш дивуватись потрібно, чому ж ті подоби,

254] Образи ті, що летять нам у вічі, хоча поодинці

255] Неспостережні,- виразне дарують нам бачення світу.

256] Таж коли вітер нас б'є час од часу, як ми йдемо в стужу,

257] Наче в холодний потік, то не можемо, звісно, відчути

258] Вітру окремих часток, ні морозу, що нас переймає,-

259] Холоду й вітру всього відчуваємо тілом удари,

260] От і тремтить воно, мовби шмагало його щось раз по раз,

261] Щоб і про власного тіла присутність уяву нам дати.

262] Втім, ударяючи пальцем об камінь, торкаємось, власне,

263] Тільки поверхні його, так би мовить, найтоншої барви,

264] Та не її відчуваєм на дотик, а радше глибинну

265] Твердість, яка не самій лиш поверхні - всій брилі властива.

266] Ну, а чому мов по той бік од дзеркала бачимо образ -

267] Час тобі знати, бо й справді його наче вглиб хто відсунув.

268] Тут є подібність до того, що нам із приміщення дійсно

269] Бачити можна тоді, коли навстіж одчинені двері

270] Змогу дають озирати все те, що є ген поза ними -

271] Бачення й тут відбувається через подвійне повітря:

272] Спершу-бо - те, що по цей бік дверей нам у вічі впадає,

273] Хатнє повітря; потому одвірки йдуть - зліва і справа;

274] Далі - надвірне нам вічі захлюпує світло і друга

275] Смуга повітря, а з ним - усе те, що є справді надворі.

276] Так от і дзеркала образ, як тільки злетить із поверхні

277] Й поки долине до нашого зору, жене і штовхає

278] Ту, що між ним і зіницями нашими, смугу повітря.

279] Отже, не диво, що спершу її відчуваєм, а далі -

280] Вже саме дзеркало. Та лиш його в свою чергу відчуєм,-

281] Тут же до нього, неначе одлуння, й від нас іде образ

282] І, віддзеркалений, миттю до нас повертається знову.

283] Та пам'ятаймо, що й він жене хвилю нового повітря,

284] Що потрапляє нам в вічі раніше, ніж образ; тому-то

285] Не на поверхні дзеркальній він бачиться - мовби за нею.

286] Ще раз кажу: дивини тут нема: чи про дзеркало йдеться,

287] Чи то про вид у відчинені двері - в обох тих подібних

288] Випадках маємо той самий чинник - подвійне повітря.

289] Ну, а що в дзеркалі зліва ми бачимо праву частину

290] Тіла свого,- це тому, що, об дзеркала рівну поверхню

291] Вдарившись, образ ніяк одійти вже не може від неї,

292] Змін не зазнавши; прямою дорогою в бік протилежний

293] Він відіб'ється, й таке буде з ним,' як із глиняним зліпком -

294] Маскою, вогкою ще, коли нею жбурнеш о тверде щось -

295] Брус або стовп: коли б тут же одскочила після удару

296] І зберегти могла всі свої риси, тоді неодмінно

297] Те, що праворуч було в неї око, зробилося б лівим,

298] І навпаки: те, що зліва було,- перейшло би направо.

299] Передаватись від дзеркала може й до дзеркала образ:

300] П'ять або й шість тоді йде відображень від речі одної.

301] Що б не таїлось від ока людського по закутах дому,-

302] Хоч би який до тих закутів ламаний хід не провадив,

303] Хоч би які там були закамарки,- численні дзеркала

304] Все в одну мить відіб'ють, із найглибшого вивівши схову.

305] Так от по черзі на кожному дзеркалі зблискує образ:

306] Те, що насправді ліворуч було, появляється справа,

307] Та ненадовго: відбившись,- уже воно знову ліворуч.

308] Щодо дзеркал тих, однак, чиї згини звичайно бувають

309] Форми такої, як наші боки, то вони, як відомо,

310] Правильне нам, не обернене, шлють відображення речі.

311] Значить, або долітає до нас віддзеркалений двічі

312] Образ-відбиток, або під час лету встигає зробити

313] Оберт, як дзеркало вчить його згином поверхні своєї,

314] І лиш тоді, обернувшись, торкається нашого зору.

315] Далі. Ми певні, що образ іти може з нами: так само

316] Ставити ногу та й будь-які наші наслідувать рухи.

317] Це через те, що, яку б не покинув ти дзеркала частку,-

318] Образи ті посилати відразу ж вона перестане.

319] Адже відскакувать мусить усе - так веліла природа -

320] І під таким, як упало, кутом од речей відбиватись.

321] Ну, а чому відвертаємо зір од разючого світла?

322] Сонце чому нас сліпить, коли хочемо глянуть на нього?

323] Грізна-бо сила його, й незчисленні крізь чисте повітря

324] Образи стрімко летять і, ваги набуваючи в леті,

325] Вічі нам б'ють, розірвать намагаючись їхню тканину.

326] Зрештою, будь-який блиск - пересвідчитись можемо часто -

327] Ріже нам очі, бо в ньому роїться насіння вогненне,

328] Саме воно спричиняє той біль, потрапляючи в вічі.

329] Для жовтяничних, на що не поглянуть,- усе для них жовте:

330] Це через те, що численні пливуть із їх тіла частинки

331] Жовтої барви назустріч подобам речей; окрім того,

332] Є ще в очах у них досить частинок таких, що своєю

333] Блідістю,- з чим їм зустрітися випаде,- все позначають.

334] Ну, а що з темряви бачити можем освітлені речі,-

335] То через те, що сусіднє нам - чорної барви повітря,-

336] Першим у вічі впадаючи, їх посідає, а потім -

337] Сонцем осяяне йде і немовби вичищує зір наш,

338] Чорні розвіює тіні, які ще лишились у ньому

339] Від попереднього, адже воно і стрімливіше значно,

340] Й тонше в багато разів, і могутність його куди більша.

341] Щойно воно всі шляхи, всі протоки очей заполонить,

342] Вивільнить ті, що повітрям густим затамовані, пори -

343] Тут же подоби речей, що на світлі були, напливають

344] І зорове відчуття, щоб могли ми їх бачити, будять.

345] І навпаки: нам у темряву годі проглянуть із світла,

346] Бо, насуваючись після прозорого, темне повітря

347] Всі забиває шляхи зорові, всі проходи собою

348] Перегороджує, щоб не пробивсь туди жодної речі

349] Образ тонкий і щоб наших очей не здолав доторкнутись.

350] На квадратові ж коли звіддаля споглядаємо вежі,

351] То через те вони начебто круглими бачаться часто,

352] Що далина взагалі заокруглює кут усілякий,

353] Зрештою,- повністю робить невидимим: никне поволі

354] Й не досягає вже наших зіниць його образу поштовх,

355] Бо, поки линуть ті образи через обширне повітря,-

356] Слабнуть, раз по раз долаючи опір його під час лету.

357] Тож, коли всі пропадають кути з-перед нашого зору,-

358] Мовби різцем заокруглені бачаться з каменю вежі;

359] Хоч не такі, як то зблизька їх видно, споруди округлі,

360] А заволочені тінню, немовби розпливчасті, млисті.

361] Нам видається, що й тінь наша рухатись може на сонці,

362] Йти вслід за нами і всі найточніше наслідувать рухи.

363] Та чи повіриш у те, що позбавлене світла повітря

364] Може ступати, як ми, і повторювать рухи за нами?

365] Ні. Адже те, про що мова йде, що називаємо тінню,

366] Чим може бути, якщо не повітрям без домішки світла?

367] Бо таки справді: йдучи, заслоняєм од сонця по черзі

368] Певні місця на землі й одслоняємо їх, зрозуміло,

369] Роблячи крок,- раз у раз їх умить заполонює світло.

370] От і здається нам: тінь, що її відкидає од себе

371] Тіло, за нами нечутно ступає, немов супроводить.

372] Завжди-бо слідом за першим нове напливає проміння

373] І, наче вовняна нитка в огні, поступово зникає.

374] Ось чому легко земля позбавляється світла і знову

375] Повниться ним, в одну мить з себе чорні змиваючи тіні.

376] Не припускаєм, одначе, що зір помиляється в чомусь.

377] Це ж бо обов'язок наших очей - пізнавати, де світло,

378] Де - лягла тінь; ну, а що це за світло: старе чи нове вже,

379] Що це за тінь: чи ця ж сама, чи інша - на іншому місці,

380] Чи відбувається те, про що тільки-но ми говорили,-

381] Все це вже розуму нашого справа, безсилі тут очі,

382] Бо ж у природу речей хіба можуть вони зазирнути?

383] Тож не вини їх тоді, коли розум спіткнувся на чомусь.

384] От пливемо на судні, а здається воно непорушним.

385] І навпаки: те, що в гавані, наче повз нас пропливає.

386] Мов до корми поступово тікають горби та рівнини,

387] Що побіч них ми судно женемо під напнутим вітрилом.

388] Так і зірки, що їх бачимо ген на небеснім склепінні,

389] Всі - мов незрушні цятки, а пливуть же тим часом в ефірі,

390] Сходять-бо завжди й далекого заходу поки досягнуть,

391] Обшири он які, світлом їх повнячи, міряти мусять!

392] Не помічаємо й сонця, і місяця руху стрімкого -

393] Наче стоять, хоч насправді й вони - в ненастанному леті.

394] З моря не раз висуваються скелі такі, що між ними

395] Вільно б могли кораблі пропливти; віддалік же поглянеш -

396] Бачиш там острів суцільний, а не стрімчаки поодинчі.

397] Крутяться колом, бува, хлопчаки, а зупиняться - й наче

398] Крутяться вже не вони, а колони, приміщення ціле,

399] Й ляк їх направду бере: завалитися може й будинок.

400] І на світанні, коли багрянистими хвилями жару

401] Над верхогір'ями високо в небі заграє природа,

402] Нам видається, що сонце палке своїм тілом вогненним

403] Наче впивається в ті, з-за яких виринає, вершини.

404] Може, з дві тисячі летів стріли їх од нас відділяє,

405] Відстаней, може, п'ятсот, що дорівнюють летові списа,

406] Ну, а між тими вершинами й сонцем безмежні прослались

407] Плеса рівнинних морів під незмірним ефіру наметом,

408] Різних країв тисячі то тут, то там розмістились,

409] Де незліченні племена живуть, де всілякі є звірі.

410] І навпаки: зазирни в неглибоку, на палець, калюжу-

411] Й дух перехопить: така розчахнеться глибінь під ногами,

412] Як височінь, що їй міри й кінця нема,- над головою;

413] Небо, здається, і хмари ми бачимо ген під землею

414] Й не надивуємось: селяться там і світила небесні.

415] Врешті, коли зноровиться твій кінь, наче вкопаний ставши

416] На бистрині, й коли глянеш на хвилі стрімливої річки,

417] Буде здаватись, що сила страшна проти течії рвучко

418] Тягне, штовхає коня твого, хоч і незрушно стоїть він.

419] Та й усе інше, куди не скинь оком, і справа, і зліва,

420] Мчить ненастанно з конем твоїм разом, пливе проти хвилі.

421] Так от і портик, хоч рівні колони його підпирають,

422] Хоч на протяжності всій два ряди Їх ідуть рівнобіжне,

423] Та коли глянути вздовж,- видається, що всі ті колони

424] В гострий збігаються кут аж на тому кінці, поступово

425] З лівою - праву зближаючи лінію, крівлю - з землею,

426] Поки в розпливчастий конуса шпиль не посходяться врешті.

427] Тим, які в морі весь час, видається, що сонце вогненне

428] Вранці зринає із хвиль, щоб увечері в них же пірнути,

429] Бо ж, окрім неба й води, мореплавець нічого не бачить,

430] Та не вважай, що чуттям аж ніяк довіряти не можна.

431] Тим, хто до моря не звик, видається, що в гавані судна

432] Мовби кормою, що переломилася, вперлись у хвилю.

433] Справді-бо: весла й корма в тій частині, котра над водою,

434] Як і належить,- прямі; та, з водою стикаючись, тут же

435] Наче ламаються, й та їх частина, котра йде під воду,

436] Мов обертається, й так, обернувшись, ізнизу йде вгору

437] І, віддзеркалена, вже собі плава на самій поверхні.

438] В пору нічну, коли вітер у небі рідкі бистролетні

439] Хмари жене, тоді нам видається, що й зорі блискучі

440] Ген понад хмарами мчать їм назустріч далеко не в тому

441] Напрямку, що притаманний їх рухові, їхнім законам.

442] На підборіддя опрешся, бува, й випадково натиснеш

443] Пальцем ізнизу на око - складається враження дивне,

444] Начебто робиться все, на що зір тоді звернеш, подвійним:

445] Так і світильник подвійними раптом заграє вогнями,

446] Все, що в покоях твоїх, усі речі, подвояться; навіть

447] Лиця подвійні в людей і подвійні в них постаті будуть.

448] Врешті, коли наші органи сон бере в пута солодкі,

449] Й тихо на дно безтурботного спокою тіло пірнає,

450] Нам видається й тоді, що ми в русі, що нас не торкався

451] Сон, і ми певні, що навіть у темряві ночі сліпої

452] Бачимо сонце, втішаємось повінню денного світла.

453] В спальні глухій лежимо, а немовби по світу блукаєм:

454] Ріки, і гори, й моря перед нами; в поля йдемо пішки;

455] Різні, хоч тиша довкола сувора, ми чуємо звуки,

456] Мову й самі ведемо, хоч ні слова не мовимо, звісно.

457] Бачимо в сні, на великий наш подив, ще досить такого,

458] Що наче зменшує віру в чуття, підірвать її хоче.

459] Та надаремно, бо тут нас в оману здебільшого вводять

460] Вимисли нашого ж розуму: за очевидне приймати

461] Змушують те, чого наші чуття не сприймали насправді.

462] Бо таки важче за все - провести нам межу поміж явним

463] І неіснуючим, адже наш розум на вигадки скорий.

464] Хто ж уважає знання неможливими,- як йому знати,

465] Так воно є чи не так, коли всяке знання відкидає?

466] Втім, я не став би ніколи заводити з тим суперечки,

467] Хто тільки свій бачить слід, кому голову ліньки підняти.

468] Та припустімо, що знає він те. Поцікавлюсь, одначе,

469] Звідки - якщо дотепер на правдиве ніде не натрапив -

470] Знає він, що таке, врешті, знання й незнання в свою чергу?

471] Звідки б у нього поняття було про правдиве та хибне?

472] Що від сумнівного б допомогло відрізнить очевидне?

473] Висновку дійдеш: таки відчуття нам побачити правду

474] Першими змогу дають; заперечити їх - неможливо.

475] Більше-бо, звісно, довір'я до того повинно в нас бути,

476] Що вже саме може силою правди брехню подолати.

477] Та чи могли б ми, окрім відчуттів, довірять чомусь більше?

478] Втім, якщо хибні вони, то чи може корить їх у тому

479] Розум людський, тобто те, що від них цілковито походить?

480] Хибні вони - то даремно і в розуму правди шукати.

481] Вухо ж не може спростовувать зору, так само, як вуха -

482] Дотик; до нього втручатися смак, безумовно, не буде;

483] Чи, може, нюх тут вирішує все? Може, верх беруть очі?

484] Ні. В мене думка своя: тут усе розподілено чітко -

485] Межі свої має кожне чуття, свою владу, тому-то

486] Що є в природі м'яке, чи холодне, чи тепле,- для того

487] Маєм окреме чуття; відчуваємо зором, окремо

488] Різних речей кольори і все те, що пов'язано з ними.

489] Силу окрему свою має смак; виникають окремо

490] Запахи; звуки сприймаються також окремо. Виходить,

491] Наші чуття виправлять аж ніяк одні одних не можуть,

492] Та й заперечить себе, незалежні, тим паче не годні,

493] Завжди однакове мусимо їм виявляти довір'я:

494] Те, що сприймають вони в ту чи іншу хвилину,- правдиве.

495] Тож, коли розумом важко збагнути, чому, припустімо,

496] Те, що квадратним є зблизька, на віддалі нам видається

497] Круглим, то краще, оскільки того ще не вирішив розум,

498] Хибні пояснення дати одній, як і другій, фігурі,

499] Ніж, упускаючи з рук очевидність, себе позбавляти

500] Найдостовірніших даних, ніж ті підривати основи,

501] Що обіперті на них і життя наше, й наш порятунок.

502] Не довіряючи власним чуттям, ти не тільки свій розум

503] Занапастиш, а й життя: не захочеш обходити прірву

504] І взагалі оминати все те, чого людям звичайно

505] Слід уникати, а йти - до такого, що їм необхідне.

506] Отже, всі закиди щодо чуттів, усе те, що супроти

507] Них наготовлене,- це не що інше, як мотлох словесний.

508] Врешті, якщо при будові криву взято мірку відразу,

509] Ще й кутомір відхилився від риси прямої, а рівень

510] Теж, хай на волос, чи в тій, чи то в іншій спіткнувся частині,

511] Піде все діло тоді шкереберть: буде криво та косо,

512] Взад і вперед відхиляючись, дивний якийсь, недоладний

513] Зводитись дім, завалитись готовий; а часом і справді

514] Валиться: хибна ж була, на якій виростав він, основа.

515] Так от і будь-яке судження наше, якщо зародилось

516] Із помилкових чуттів, то й саме мусить буть помилковим.

517] Ну, а тепер,- як із інших чуттів усіх кожне зокрема

518] Річ відчуває свою,- пояснити не так уже важко.

519] Голос, по-перше, чи будь-який звук ти почуєш, як тільки,

520] В уші проникнувши, тілом своїм там чуття вони зрушать.

521] Отже, і голос, і звук, ти погодитись мусиш,- так само

522] Речі тілесні, якщо вони здатні чуття сколихнути.

523] Голос подразнює часто й шляхи, крізь які він проходить:

524] Часто шорстким стає горло від крику, що рветься назовні.

525] Бо, намагаючись через вузини прорватись юрбою,

526] Голосу первні немовби запруджують вихід із горла

527] Й поки проб'ються, дають таки ротові знати про себе.

528] Сумнівів, отже, нема, що слова й голоси з непомітних

529] Складені тілець, якщо спричиняти пошкодження можуть.

530] Далі ж відомо тобі, скільки тіла в нас може забрати,

531] Нервів і навіть самої снаги безперервна розмова,

532] Що ведемо її з кимось, буває, від раннього ранку

533] Ген аж до вечора, вкритого тінями чорної ночі,

534] Надто, коли час од часу наш голос у крик переходить.

535] Отже, тілесним повинен буть голос, якщо якусь частку

536] Тіла втрачаємо ми від гучної тривалої мови.

537] Голос буває шорсткий через те, що шорсткі його тільця.

538] І навпаки: від їх гладкості - гладкістю голос береться.

539] Так і до вух потрапляють нам тільця, за формою різні:

540] Не порівняти, скажімо, труби завивання глухого,

541] Що, надриваючись, будить луну якусь хриплу, натужну,

542] З лебедя співом сумним і прозорим, що над Геліконом

543] Болісно так зазвучить посеред гомінливих потоків.

544] Тож, поки звуки ті видобуваємо з нашого тіла,

545] З самого дна його, і через рот випускаєм назовні,-

546] Вправний, рухливий язик на слова раз за разом їх ділить,

547] Та не без участі губ, од яких уже форма залежить.

548] Отже, якщо з невеликої відстані йде до нас голос,

549] Тобто один якийсь звук, то й окремі слова ми повинні

550] Чути виразно цілком, розрізняючи їх по вимові,

551] Бо ж і склади свої ще зберегли вони, обриси певні.

552] Ну, а якщо пролягатиме відстань занадто велика,

553] То неодмінно слова, всі почнуть у повітрі зливатись,

554] Поки летітиме,- геть поламається мовлене слово:

555] Звук якийсь тільки домчить, але вже не впізнаєш у ньому,

556] Що то були за слова і про що в них ішлося, настільки

557] Став каламутним, заплутаним, поки доплив до нас, голос.

558] Далі. Не раз лиш одне якесь мовлене голосно слово,

559] 3 уст оповісника злинувши, всім потрапляє до слуху.

560] Голос той, отже, дарма що один,- розлітається тут же

561] Роєм, адже, розподілений, входить він кожному в вухо,

562] Надаючи всім словам і звучання окреслене, й форму.

563] Що ж не потрапить до вух, усе те, повз них промайнувши,

564] Далі летить, поки, врешті, не гине, в повітрі розплившись.

565] Дещо, на твердість якусь наштовхнувшись, до нашого вуха

566] Знов повертається - дурить нас образ одбитого слова.

567] Вникнувши в явище те, пояснити й собі ти зумієш

568] Добре, та й іншим даси зрозуміти, чому на безлюдді

569] Скелі слова оддають, не змінивши їх ладу й порядку,

570] Як, заблукалих шукаючи друзів у тінявих горах,

571] Голосно кличемо їх, що не знати куди розбрелися.

572] Був я в місцях, котрі шість або й сім разів можуть вертати

573] Раз тільки поданий звук: самі скелі до скель посилають

574] Будь-яке слово, що не замовкає, підхоплене вчасно.

575] Каже навколишній люд, що сатири живуть козлоногі,

576] Німфи і фавни в місцевості тій; заведуть там забави,

577] Крики та скоки нічні - тебе житель тамтешній запевнить,-

578] І за хвилину - вже мов не було безгомінної тиші:

579] Чути, як струни бринять переливно, як солодко й сумно

580] Ллє свої звуки сопілка до співу під пальцем рухливим.

581] От наслухає, бува, селянин - і вже Пана він чує,

582] Що, на рогатім чолі потрясаючи віттям сосновим,

583] По очереті раз по раз ковзне-пробігає губою,

584] Щоб лісову невсипущою піснею славити музу.

585] Справді, яких тільки див не придумає люд наш по селах,

586] Щоб не гадав хто, що всі ті ліси й полонини пустельні

587] Кинули навіть боги. Звідси й різні казки-небилиці,

588] Мабуть, початок беруть. А, можливо, тут інша причина:

589] Рід наш людський має вічну жагу до казок усіляких.

590] Врешті, не треба тобі дивуватись, чому так буває,

591] Піп через ту, яка бачити нам не дає, перешкоду

592] Голос таки проникає до нас і подразнює вуха.

593] Словом, бува, перекинемось ми й при зачинених дверях

594] З тим, хто за ними стоїть, бо й у звивисту тріщинку, пору

595] Може проскочити звук, але не прослизне туди образ:

596] Тут же розщепиться він, якщо в пори прямі не потрапить,

597] Як от у скла, крізь яке пролітає зображення всяке.

598] Голос у будь-яких напрямах може, крім того, ділитись,

599] Бо ж один з одного він виникає: заледве поставши,-

600] Іншим початок дає багатьом; так же й іскра вогненна

601] Часто нові розсіває іскринки, майнувши в повітрі.

602] Повняться голосом, отже, всі закутки, навіть найглибші,

603] Всюди вривається звук, навсібіч розлітаючись миттю.

604] Ну, а подоби речей, їхні образи як одділились,

605] Так і летять навпростець, і тому ми нічого не годні

606] Бачити через стіну, голоси ж ізсередини - чуєм.

607] Маловиразні, щоправда, й вони, бо, пробившись назовні,

608] Мов притупились, і вже не слова долинають до вуха,

609] Лиш бубоніння глухе - нерозбірливі, стлумлені звуки.

610] Щодо смаку,- а тепер говоритиму про піднебіння

611] Та про язик,- то неважко й таке відчуття пояснити.

612] Смак відчуваєм, по-перше, тоді, як жуванням із їжі

613] Видавим сік: так і губку, водою набряклу, в долоню

614] Взявши, вологу витискуєм, поки не стане сухою.

615] Сік, який з їжі пішов, через пори тонкі в піднебіння

616] Входить; так само по звивинах пор -у язик ніздрюватий.

617] Тож, коли сік той гладкі має тільця, тоді своїм плином

618] Він мовби гладить, мов пестить усе в ротовій порожнині -

619] Все, що довкіл язика, що вповите вологою слини.

620] І навпаки: що ті первні шорсткіші, загострені більше,

621] То вони дужче, різкіше подразнюють органи смаку.

622] Втім, насолода від соку обмежена лиш піднебінням:

623] Щойно спливе через горло донизу - нема вже від нього

624] Жодної втіхи, тим паче тоді, коли в тіло всякає.

625] Значення, отже, нема, чи смачну споживаємо їжу -

626] Тільки б вона, перетравлена, тілом могла розпливтися,

627] Тільки б у шлунку весь час рівномірна трималась вологість.

628] Ну, а тепер щодо того, кому яка їжа придатна,

629] Дещо скажу. Адже те, що для когось гірким є і прикрим,

630] Іншому видатись може приємним або найсолодшим.

631] Відстань таки необмежена тут, неосяжна різниця:

632] Що відживляє одних, те для інших - отрута смертельна.

633] Хай тільки слина людська торкнеться змії,- вона тут же

634] Гине, своє ж таки тіло зміїне кусаючи люто.

635] Ще один приклад: от нам чемериця - то гостра отрута,

636] Кози ж повніють на ній, набирає ваги й перепілка.

637] Щоб розумів ти, чому так буває, згадати потрібно

638] Те, про що трохи раніше тобі говорив я, а саме:

639] Різноманітне поєднане в різних речах є насіння.

640] Ще одне: ті, що без їжі прожити не можуть, істоти

641] Зовні й по видах якщо вони всі між собою різняться

642] І неоднакові обриси й лінії всіх їхніх членів,-

643] Отже, й насіння, з яких вони складені,- різної форми.

644] А якщо так, то відмінними мусять і проміжки бути,

645] Й ті, що ми порами їх називаємо, наче протоки

646] В тілі, в усіх його членах, у роті й самім піднебінні:

647] Ті невеликими бути повинні, ці - більшими дещо,

648] Чотирикутні в одних сотворінь вони, в інших - трикутні,

649] В більшості - круглі, а деякі з них - навіть багатокутні.

650] Бо, як того вимагають і рухи, і форма насіння,

651] Різні за формою мусять, без сумніву, й отвори бути,

652] Й напрям їх відповідати повинен будові тканини.

653] Тож, як солодким є щось для одних, неприємним - для інших,

654] То, кому солодко, в того найгладшої форми насіння,

655] Ніжно торкаючись, мусить іти в піднебінні протоки.

656] І навпаки: в кого терпне язик од поживи тієї ж -

657] Тільця шорсткі, гачкуваті йому пропихаються в горло.

658] Добре засвоївши те, зрозумієш одразу й наступне:

659] Хай-но від надміру жовчі, бува, нападе нас гарячка

660] Чи якась інша не знати відкіль навинеться хвороба,-

661] Мовби хвилюється тіло тоді й шкереберть іде тут же

662] Первоначатків усталений лад, їх належний порядок:

663] Що нам раніше було до смаку, що підходило досі

664] Нашим чуттям,- їх дратує тепер, стає милим натомість,-

665] Що, проникаючи, кожного разу вражало нас прикро.

666] Мед - як одне, так і друге поєднує в суміші рівній;

667] Втім, я не раз уже вище тобі говорив про ті речі.

668] Зараз тобі поясню, в який спосіб у ніздрі впадають

669] Запахи всякі. Так ось: мусять бути насамперед речі,

670] Звідки, як думати слід, розпливаються запахів хвилі:

671] Линуть весь час вони, ширяться, все порошать доокола.

672] Різних істот відповідно до форм неоднакових ваблять

673] Також і запахи різні. От бджоли на запах медовий

674] Хтозна-куди полетять. Коршаків зате - падалі сморід

675] Миттю збере звідусіль. А роздвоєне звіра копито,

676] Слід залишивши, собак неодмінно скерує на здобич.

677] Запах людини вже здалеку чує та птиця, що римських

678] Веж була сторожем, рятівником їх,- гусак білосніжний.

679] Різним створінням - і нюх дано різний, що їх до поживи

680] Шляхом несхибним веде, від гидкої ж отрути тікати

681] Змушує. Так і живуть завдяки тому звірів породи.

682] Запахи ті, що вливаються в ніздрі нам, різні долають

683] Відстані: деякі з них можуть линути дальше, ніж інші.

684] Все ж ні один серед запахів не полетить так далеко,

685] Як ото голос чи звук; не кажу вже про те, що, стрімливо

686] В очі впадаючи, в нас зорове викликає сприймання.

687] Запах повільніше йде, і не раз, ще й мети не сягнувши,

688] Весь розпливеться поволі в повітрі, загубиться в ньому,

689] Бо не так легко з глибин йому вийти, прорватись назовні

690] З речі якоїсь. Що глибоко схований він, про те свідчить

691] Досвід: візьми розламай, розкриши, поклади на жаровню

692] Будь-яку річ - і сильніше струмітиме запах із неї.

693] Висновку далі неважко дійти нам, що запаху тільця

694] Більші, ніж ті, з яких твориться звук, адже їм не пробитись

695] Через стіну кам'яну, крізь яку голоси йдуть і звуки.

696] Саме тому не відразу по запаху можна вгадати,

697] Де джерело його - річ, яка пахне, бо, надто повільна,

698] Запаху хвиля холоне в повітрі, й тому, як то кажуть,

699] Не по гарячих слідах на потрібну нам річ натрапляєм.

700] Тим-то, бува, й гончаки спантеличені сліду шукають.

701] Та не смаки тільки й запахи можуть одним бути милі,

702] Іншим - відразні: сам вигляд речей і забарвлення їхнє

703] Враження різне на різні створіння звичайно справляють:

704] Деякі з них для окремих істот особливо нестерпні.

705] Приклад один лише - півня візьми, що вітає світанок,

706] Залопотівши крильми, голосистий, ще посеред ночі.

707] З ним не заводиться й лев, хоч яка в нього дика потуга:

708] Тільки-но вгледить де - кожного разу вдається до втечі.

709] Видно, такі в тих пернатих істотах є первісні тільця,

710] Що, проникаючи в зір хижака, мов якими голками

711] Колють зіниці йому і при тому такий викликають

712] Гострий, нечуваний біль, що знести його й леву несила.

713] Ну, а що нас не вражають вони,- то або нам у вічі

714] Не потрапляють, або, як потраплять,- їм вільний дається

715] Вихід із них, щоб, затримавшись там, не могли причиняти

716] Шкоди якоїсь очам, щоб нічим не тривожили зору.

717] Врешті, дізнатись пора, що нам душу турбує, і звідки

718] Те, що спадає на думку не раз. Пару слів щодо цього.

719] Різних речей, кажу ще раз, подоби рояться в повітрі,

720] Линуть собі то туди, то сюди, звідусіль напливають

721] І між собою, легкі, як лиш подув докупи зведе їх,

722] Тут же єднаються, мов павутиння чи золота плівки.

723] Значно-бо тонша природа їх плетива, ніж тих частинок,

724] Що зорове відчуття, потрапляючи в очі нам, будять:

725] Порами в тіло проходять вони - й починає тремтіти

726] Духу природа тонка, й відчування той рух непокоїть.

727] От і ввижається нам казна-що тоді: Скілли, Кентаври,

728] Керберів морди жахні, як і всі оті привиди-тіні

729] Тих, що померли й кістки їх давно вже земля вповиває.

730] Таж усілякі на кожному кроці ширяють подоби.

731] З них виникають одні самостійно в повітряних плесах,

732] Інші - від різних речей відділяються. Є поміж ними

733] Й ті, які з образів тих же постали - із їх поєднання,

734] Бо, зрозуміло, з живого Кентавра не виникне образ:

735] Де йому взятись, якщо не буває створіння такого?

736] Можуть хіба що людини й коня випадково зустрітись

737] Образи й тут же, як вище вказав я, немовби зчепитись,

738] Бо ж і тканина, й природа тонка їх схиляють до того.

739] Так виникає, вважай, і все інше в подібному роді.

740] Щодо тих образів, ще раз кажу: легковійні, стрімливі,

741] Мчать вони, й будь-який з них одним лише поштовхом може

742] Нашого духу природу тонку в одну мить сколихнути.

743] Дуже вразливий-бо розум людський, дивовижно рухливий.

744] Ну, а що справді це так,- пересвідчитись буде неважко:

745] Бо, коли те, що ми розумом бачимо й зором,- подібне,

746] Значить, ті явища два й виникати так само повинні.

747] Я вже вказав, що, як бачу, скажімо, гривастого лева,-

748] Бачення те через образи йде, що впадають нам в очі.

749] Звідси висновуй: причини такі ж нам ворушать і розум;

750] Тож, коли бачить він лева того чи щось інше,- до нього

751] Ті, що й до віч ідуть образи-плівочки, тонші одначе.

752] Так і тоді, коли в сон поринає натомлене тіло,

753] Дух наш не спить. Це тому, що тривожать його й серед ночі

754] Різні подоби речей - ті, що розум ще вдень турбували.

755] Враження дійсно таке, що неначебто знов перед нами -

756] Ті, кого смерть і земля до свого вже взяли володіння.

757] Згідно з природою це відбувається: всі ж у ту пору

758] Тіла чуття пробувають у спокої, мовби приглухлі,

759] Правдою, отже, брехню пересилити їм тоді важко.

760] Пам'ять до того ж лежить, уві сні розімліла, й не може

761] Втрутившись, думку піддати, що той, кого розум так чітко

762] Бачить живим, став давно вже набутком загибелі й смерті.

763] Дивом і те не вважай, що подоби людей, окрім того,

764] Можуть ходити, всім тілом своїм володіючи вільно,-

765] Саме таким уві сні найчастіше ми бачимо образ,-

766] Це через те, що лиш перший майне,- а вже в іншій поставі

767] Інший зринає. Здається, однак, що то перший рухнувся.

768] Зміна положень, повинні ми думати, йде блискавично:

769] Стільки тих образів є, і така в них нечувана швидкість,

770] Так незчисленне багато в одну тільки, ледве відчутну,

771] Мить наплива тих часток, що відтворять нам будь-який порух.

772] Тут не одне виникає питання, і слід не одне нам

773] Ще з'ясувать, якщо повністю хочемо викласти справу.

774] Передусім - чому розум на будь-яке наше бажання

775] В цю ж таки мить відповідний бажанню відтворює образ?

776] Може, ті образи тільки те й роблять, що підстерігають

777] Наші бажання: захочемо - й тут же нас вабить уявне

778] Море, чи край, чи то небо, чи, врешті,- що серце жадає?

779] Всякі зібрання, походи святкові, бенкети і битви -

780] Чи не подасть нам того на одну тільки згадку природа?

781] Зважмо й на те, що, гуртом в одному зосередившись місці,

782] Кожен щось інше цілком, щось своє обмірковує духом.

783] Що там казать, коли часом у сні й танцюристів подоби,

784] Мірно ступаючи перед очима в нас, м'яко всім тілом

785] Так от і сяк вигинаються, руки рухливі здіймають

786] І, щоби вабити зір, додають іще й крокам принади!

787] То чи й вони, ті подоби, тямкі до мистецтва, набувши

788] Вправності в танцях, отак уночі вихилятися можуть?

789] Чи вірогідніше те, що в хвилині, якої достатньо,

790] Щоб лиш один якийсь видати звук, у відчутному тобто

791] Відтинку часу, вбачає наш розум наявність ще й інших

792] Безліч хвилин, тому в будь-яку мить, у будь-якім місці

793] Образів маємо вдосталь, усяких подоб наготові?

794] Стільки тих образів є, і така в них нечувана швидкість!

795] Тільки-но перший промчить непомітно - вже в іншій поставі

796] Інший зринає; здається, однак, що то перший рухнувся.

797] А через те, що незмірно тонкі вони, дух може чітко

798] Бачити з них лише ті, на котрих зосередить увагу.

799] Інші, що їх не готовий сприйняти він, мимо пролинуть.

800] Ну, а готується сам: кожен раз він побачити хоче

801] Наслідок дії чи явища, й це йому, отже, вдається.

802] Не помічав ти хіба, як весь час намагаються й очі

803] Пристосуватись, коли щось тонке їм обстежити треба,

804] І що без цього не годні ми речі побачити чітко?

805] Та коли навіть на більший предмет неуважно дивитись,

806] Не зосередившись духом на ньому, постійно він буде

807] Наче б одсунений хтозна-куди, недосяжно далекий.

808] Чи ж дивина, що, втрачаючи образи геть усі інші,

809] Дух тільки те, чим захоплений в дану хвилину, сприймає?

810] Врешті, з прикмет незначних величезне висновувать можем.

811] Так мимохіть ми самі ж плетемо собі сіті обману.

812] Часом бува, що за образом раптом насунеться образ

813] Іншого роду: от бачили жінку ми - й тут непомітно

814] В нас на очах уже взявсь чоловік відкілясь або низка

815] Різних облич і всілякого віку людей напливає.

816] Сон же й непам'ять піклуються тим, аби подив не брав нас.

817] Тут на одну я, до речі, вкажу тобі грубу помилку,

818] Що берегтись її мусиш, аби не блукать манівцями:

819] Зіркість очей, як подумати можеш, не створена вмисне,

820] Щоб озирали ми світ. Не для того, щоб мали ми змогу

821] Кроком сягнистим іти, наші стегна й гомілки надійну

822] Мають опору в ногах і згинатися здатні в суглобах.

823] І не для того до дужих плечей прикріпляються руки

824] Й кисті до них, мов прислужниці дві наші, справа і зліва,

825] Щоб усе те ми робити могли, що життя вимагає,-

826] Так от пояснювать речі подібні - це значить міняти

827] Звичний порядок: за наслідком - ставити всюди причину.

828] Орган якийсь не тому народився, щоб нам був придатний,

829] А навпаки: саме він породив свою власну придатність.

830] Поки очей не було,- не могло ж і про зір бути мови.

831] Так і слова: не могли ж вони без язика існувати:

832] Орган той виник задовго до того, ніж люди навчились

833] Ним говорити. І значно раніше з'явилися вуха,

834] Ніж було звук який-небудь почуто. Й всі інші частини

835] Тіла, гадаю, були перед тим ще, ніж їх уживання.

836] Не через те вони, отже, зросли, що були нам потрібні.

837] Люди, одначе, вдалися до рук, до жорстокої бійки,

838] В хижу впадаючи лють, одні одних плямуючи кров'ю,

839] Ще перед тим, заки, вістрям сяйнувши, стріла полетіла.

840] І відхилятись од ран перед тим підказала природа,

841] Ніж появилося вміння щитом володіти в лівиці.

842] Й тіло натомлене сну довіряти навчилися люди

843] Значно давніше, ніж ложа високі вистелювать м'яко.

844] Врешті, й не гинув од спраги ніхто, коли кухля не знали.

845] Все це, потрібно вважати, постало для вжитку людського

846] В силу потреб життьових і знайшло своє застосування.

847] Інша річ - те, що саме появилось, і щойно потому

848] Нам дало знати про себе, вказавши, яка з нього користь.

849] Тут відчуття ми насамперед бачимо й органи різні:

850] Ще раз і ще раз кажу: аж ніяк у те вірить не можна,

851] Ніби з'явились вони через те, що була в них потреба.

852] Хай тебе й те не дивує нітрохи, що кожне створіння

853] Згідно з природою мусить поживу для себе шукати.

854] Я вже казав: од речей відділяючись різноманітне,

855] Сіються тілець рої. Та найбільше втрачати їх мусить

856] Кожне створіння, адже воно в русі, й чимало тих тілець,

857] Мовби хто витиснув їх із глибин, виділяється з потом;

858] Та й через рот, коли дихаєм важко, не менше летить їх.

859] Тіло стає через те мов розріджене, пористе більше,

860] Далі - падінням грозить, і цей стан супроводиться болем.

861] Їжа потрібна тоді, що підтримала б тіло поникле,

862] Сил додала йому, в пори проникнувши, й затамувала

863] Хіть до наїдку, розлиту повсюди - по органах, жилах.

864] Так і волога спливає в місця, що жадають вологи;

865] Ну, а жадають тому, що згромаджені жару частинки

866] Шлунок вогнем обдають; та волога, надходячи в пору,

867] Скопище їх розпорошує, гасить, неначе пожежу,

868] Щоб не спалила нас геть, розбуявшись, посушлива згага.

869] Так от із нашого тіла змивається спрага посушна;

870] Так і до їжі невтримну жагу вдовольняє природа.

871] Отже, тепер - як це можемо йти ми, куди заманеться,

872] Як - усілякі виконувать рухи, і що то за сила

873] Змогу дає нам вагу чималу всього нашого тіла

874] Переміщать,- поясню тобі, ти ж мене слухай уважно.

875] Спершу, кажу, западають у дух тільки образи руху,

876] Тобто ходи, і вдаряють по ньому, як вище сказав я.

877] Воля зринає тоді, бо ж ніхто ні за що не береться,

878] Поки того, що робити збирається, дух не побачить.

879] Що він завбачує, те й постає перед нами як образ.

880] Отже, коли сколихнеться наш дух і захоче, скажімо,

881] Йти,- він одразу ж на те підбиває розсіяну в тілі

882] Ген по суглобах, по всіх його органах силу душевну:

883] Це ж і не важко йому, він-бо тісно пов'язаний з нею.

884] Пойнята рухом душа - в свою чергу зворушує тіло,

885] Й так набирає розгону від поштовхів ціла споруда.

886] Тіло, кажу, наче рідне, крім того, й рухливе повітря,

887] Саме рухливості тій завдяки, що йому притаманна,-

888] Широко входить в усі його пори, куди тільки може,

889] Й там розсівається скрізь, досягає часток щонайменших

890] Тіла. З причин, отже, двох може рухатись тіло, неначе

891] В морі судно, що його як вітри женуть, так і вітрило.

892] Врешті, немає, повір, аж ніякої в тому дивниці,

893] Що найдрібніші частки - ті невидимі тільця - спроможні

894] Тілом таким, як у нас, обертати й такою вагою.

895] Той таки вітер візьми: і тонке, і легке в нього тіло,

896] Та величезне жене він судно з вантажем величезним.

897] Хоч воно стрімко летить,- лиш одної руки вистачає,

898] Щоб керувать ним; одне лиш кермо,- куди хоче, спрямує.

899] Різних чимало страшних тягарів може зрушити з місця

900] Коловорот і піднять їх одним невеликим зусиллям.

901] Щойно тепер,- як овіює сон наше втомлене тіло

902] Спокоєм, як він душевні турботи з грудей проганяє,

903] Викладу віршем не так велемовно, як солодкомовно,

904] Краща-бо лебедя пісня коротка за крик журавлиний,

905] Що серед хмар десь вітри його буйні розвіюють, австри.

906] Ти - тільки вухо своє нагостри й не послаблюй уваги,

907] Щоб не казав, що так бути не може, як я припускаю,

908] Щоб манівцем не блукав, одіпхнувши від серця правдиву

909] Мову мою про ті речі, сліпий до своєї ж помилки.

910] Отже, пірнаємо в сон, як лише розсівається тілом

911] Сила душі: то її викидає частково назовні,

912] То дещо глибше, всередину, збившись, вона осідає.

913] Мов розпливається наше єство - розімліле, ослабле.

914] Сумніву, врешті, нема, що чуття, коли є воно в тілі,-

915] Йде від душі, і тому, коли в сні заникає чутливість,

916] Думати слід, що й душа, потурбована, зрушена з місця,

917] Вигнана геть, але, звісно, не .вся, бо тоді наше тіло

918] Вічно б лежало, занурене в холод німотної смерті.

919] Справді, коли б не лишилась прихована в нашому тілі

920] Хай якась крихта душі, як під купою попелу - іскра,

921] Звідки б могло в усіх органах раптом чуття оживитись,

922] Як зазміїтися б міг із погаслого вогнища пломінь?

923] Що викликає, однак, переміну таку і від чого

924] Це турбування душі настає і розслаблення тіла -

925] Виясню, тільки гляди, щоби слів не пускав я на вітер.

926] Отже, всією своєю поверхнею будь-яке тіло,

927] Безпосередньо з повітрям стикаючись, мусить, по-перше,

928] Частих ударів і поштовхів різних весь час зазнавати.

929] Ось чому всі майже речі то шкірою вкриті довкола,

930] То в шкаралупі вони, то в корі, то мов панциром скуті.

931] Також по внутрішніх тіла частинах повітря вдаряє,

932] Бо ж і вдихає його, й видихає створіння раз по раз.

933] Тож, коли тіло зсередини поштовхи чує та ззовні

934] І через пори вузькі в глибину проникають удари

935] Аж до підвалин його, аж до першооснов - елементів,

936] Тіло поволі немов осувається, впасти готове.

937] Й дива нема тут: ламають-бо звичний порядок свій первні

938] Тіла і духу; тоді й вилітає крізь пори назовні

939] Частка душі; усередину ж - інша ховається частка;

940] Ще якась частка її, по всьому розпорошена тілу,

941] Ні поєднатись, ні в рухи взаємні не може вступати,

942] Бо не дає їй, шляхи перекривши, зійтися природа.

943] Так от із зміною руху чуття в глибину поринає.

944] А через те, що немає, сказати б, опори для тіла,

945] Слабне воно, наче зморене вкрай, опускаються руки,

946] Клеяться очі до сну, підгинаються часто й коліна

947] Навіть тоді, як лежить, оповите дрімотою, тіло.

948] Потім і їжа схиляє до сну: як повітря впливає,

949] Так і вона, поступово по всіх розливаючись жилах.

950] Тільки той сон, у який поринаємо, добре поївши

951] Чи натомившися,- дуже важкий, бо тоді значно більше

952] Тілець, великим зусиллям підбитих, безладно рояться.

953] Все це до того веде, що душа поринає частково

954] Глибше й назовні частково спрямовує викид рясніший,

955] Ділиться більше всередині, рідшою робиться врешті.

956] Чим ми пильніше буваємо зайняті кожної днини,

957] Тобто яке нас до себе найбільше прив'язує діло,

958] Що виняткової в кожного з нас вимагає уваги,

959] Те й у ві сені переважно в нас крутиться перед очима:

960] Так, уві сні веде справи правник, порядкує закони,

961] Вождь поривається в бій, за уявною битвою стежить,

962] А мореплавці - така вже їх доля - з вітрами воюють,

963] Я ж - на природу речей невсипущу скеровую думку

964] Й мовою предків, до чого дійшов,- на письмі викладаю.

965] Що не візьми - всі науки, мистецтва, заняття всілякі

966] Поночі голову нам, щойно сон завітає, морочать.

967] От глядачів заповзятих візьми, що на грищах у цирку

968] Зряду багато просиділи днів, так у них переважно

969] Навіть тоді, коли вже не сприймають тих ігр відчуттями,

970] Все ще відкритими навстіж лишаються в розумі ходи,

971] Через які проникать могли вільно речей тих подоби.

972] Тож не один іще день по виставі в них перед очима,

973] Та й не лише, коли сплять вони, а й наяву, наче все ще

974] Крутяться ті циркачі, танцюристи гнучкі пропливають,

975] Пісня кіфари дзвінка веселить, долинає до слуху

976] Струн гомінких передзвін, переповнені людом довкола

977] Бачать численні ряди і барвисто прикрашену сцену.

978] Ось як то важить багато, яка в кого схильність до чого,

979] Чим хто займатися звик залюбки, й не лише про людей тут,

980] А взагалі про всі інші створіння однаково йдеться.

981] На рисака от поглянь: хоч лежить, хоча сон взяв у пута

982] Тіло міцне,- покривається потом і дихає важко,

983] Наче з останніх зусиль здобуває в бігу перемогу

984] Чи переходить одразу в галоп, лиш розсунуть обору.

985] Так і мисливський собака, гончак, у спочинку солодкім

986] Часто, здригнувшись, ногами ворушить і лає спросоння,

987] Й ніздрями чуйно повітря нараз починає ловити,

988] Мовби на звіра сліди йому, врешті, напасти вдалося.

989] Часто й прокинувшись пуститься він з усіх ніг за примарним

990] Образом оленя, наче б той справді тікав од погоні,

991] От і біжить, аж омана розвіється й прийде до тями.

992] Так і домашні дрібної породи собаки, що люблять

993] Ластитись, іноді їжаться, хутко зметнувшись на ноги,

994] Мовби чужі якісь постаті й лиця побачили раптом.

995] І що суворіша, зліша порода, то більше лютує,

996] Більшу завзятість вона виявляє і в сні неодмінно.

997] Ну, а пернаті всілякого роду, крильми злопотівши,

998] Спокій священних гаїв не турбують хіба серед ночі,

999] Тільки-но під час дрімоти недовгої-сну сторожкого-

1000] Видасться їм, що на них уже падає хижий шуліка?

1001] Й люди так само: що звикли вершити великим зусиллям

1002] Розуму, духу свого, те вві сні вони роблять постійно -

1003] Владарі то здобувають міста, то в полон потрапляють,

1004] То пориваються в бій, то немов під ножем лементують.

1005] Ті відбиваються, зойки страшні видають час од часу -

1006] Можна подумать, що звірі голодні, пантери та леви

1007] їх поїдають живцем, аж луна йде від болісних криків.

1008] Інші крізь сон можуть будь-коли хоч би яку таємницю

1009] Розголосить, а трапляється,- свій таки викрити злочин.

1010] Бачиться смерть уві сні багатьом. Уночі видається

1011] Не одному, що зі скелі летить, наче лантух, додолу -

1012] От і бере його жах, і не може, прокинувшись навіть,

1013] Довго до тями прийти - мов пропасниця б'є бідолаху.

1014] Спрагу хто чує вві сні, той себе коло річки вже бачить

1015] Чи джерела, де всю воду, припавши, готовий ковтнути.

1016] Навіть охайний, коли йому сниться, що він, примостившись

1017] Десь у вбиральні, вже й одяг підняв,- проливає спокійно,

1018] Зв'язаний путами сну, всю проціджену тілом вологу,

1019] Ну, а тим часом... ясне вавілонське орошує ложе.

1020] Так і до тих, котрі чують уперше в юнацькому тілі

1021] Порухи сім'я, що тільки-но визріло, в цю ж таки днину

1022] Роєм усякі спливаються образи постатей різних -

1023] Вісники звабні чудових облич, бездоганної вроди.

1024] Все це чутливі вражає їм органи, сім'ям набряклі,

1025] Поки, немовби насправді пізнавши солодке єднання,

1026] Струменем повним, тугим не плямують одежі нічної.

1027] Сім'я те, ще раз кажу, починає в нас живо кружляти

1028] Саме тоді, коли тіло міцніє, вступаючи в зрілість.

1029] Кожну-бо річ лиш своє щось подразнювать може, будити:

1030] Сім'я людське тільки сила людська добуває з людини.

1031] Зрушене з місця свого, поривається тут же в дорогу:

1032] З тіла всього через органи різноманітні виходить

1033] І, нагромадившись там, де багато судин е чутливих,

1034] Потурбувавши, приводить у рух дітородні частини.

1035] Ті набрякають од сім'я, і хочеться все це негайно

1036] Впорснуть туди, куди пристрасть націлилась, пойнята шалом,

1037] Тіла шукаючи саме того, що вразило нам душу.

1038] Таж і поранений падає мало не завжди на рану,

1039] Й цівкою кров б'є туди, звідки тіло зазнало удару:

1040] Часто й сам ворог, якщо він десь поряд, забризканий нею.

1041] Так от і той, хто пізнав, як поранює зброя Венери,-

1042] Хай його звабив хлопчак, що до дівчини тілом подібний,

1043] Чи якась жінка, що всіх обдає, де не ступить, жагою,-

1044] Рветься туди, звідки рана прийшла, поєднатися прагне -

1045] Струмінь вологи, що в тілі зібралася, в тіло ж пустити:

1046] Втіхи п'янкої йому передсмак дає хіть безсловесна.

1047] Ось що Венера для нас, адже звідси - й назва любові,

1048] Звідси - й ота насолода Венери, що крапля по краплі

1049] В серце впадає, щоб тут же холодній журбі поступитись.

1050] Бо, хоч відсутній любові предмет,- непокоїть нам очі

1051] Образ жаданий, у вухах видзвонює ймення солодке.

1052] Образів тих і всього, що поживою є для кохання,

1053] Слід уникати, свій розум - на інші спрямовувать речі,

1054] Краще-бо надмір вологи спровадити в будь-яке тіло,

1055] Ніж берегти її, сліпо одній лиш піддавшись любові,

1056] Біль накликаючи явний на себе й турбот цілу хмару.

1057] Бо, підживляючись, виразка злом стає закоренілим.

1058] Так і жага з дня на день у тобі роздуватиме люту

1059] Муку, якщо свої рани старі не вгамуєш новими

1060] Й свіжими їх не довіриш Венері загальнодоступній

1061] Чи на щось інше не звернеш докучливих порухів духу.

1062] Все ж оминати любов - це не значить себе позбавляти

1063] Втіх, що Венера дає, а лиш вільно їх брати, без муки.

1064] Чи не чистішу п'є той насолоду, хто глузду не втратив,

1065] Ніж очманілий? Закоханих-бо таки в час поєднання

1066] Пристрасть, мов хвиля хистка, то туди, то сюди пориває:

1067] То спогляданням напоюють зір, то рукам дають волю,

1068] То, налягаючи тілом усім, роблять іншому тілу

1069] Боляче, то один одному часом зубами кривавлять

1070] Губи в цілунках палких - тут нема чистоти в насолоді:

1071] Жала приховані мучать закоханих, от вони й ранять

1072] Те, що їх вабить, від чого в них дика жага зароїлась.

1073] Ласками дикість оту солодить час од часу Венера,

1074] Ніжністю втіх - погамовує біль від нестямних укусів.

1075] Бо сподівається завжди любов порятунок од жару

1076] Саме в тім тілі знайти, від якого і вибухнув пломінь.

1077] Марно: що проти законів природи, того не буває.

1078] І, безперечно, що в більше ми входимо тут володіння,-

1079] То палахтливіша, впертіша хіть обпікає нам груди.

1080] Бо щодо їжі, пиття, то вони проникають у тіло

1081] Й там, усередині, певні місця посідають, тому-то

1082] Можемо легко і спрагу страшну заспокоїти, й голод.

1083] Ну, а з обличчя, скажи, з усієї принадної вроди

1084] Що може в тіло ввійти і втішати його, крім тоненьких

1085] Образів? Подув слабкий розпорошить надію мізерну.

1086] Як уві сні хоче спраглий напитися, та не знаходить

1087] Жодної краплі ніде, щоби внутрішній жар погасити,

1088] Й до джерела - до подоби його - поривається марно,

1089] Й серед води його мучить жага, він повітря ковтає,-

1090] Так от і спраглих любові постійно морочить Венера:

1091] Тіло жадане очима їдять, насититись - не можуть,

1092] Далі й руками по ньому блукають, але надаремно:

1093] З ніжних опуклостей взяти для себе нічого не годні.

1094] Врешті, завмерши в обіймах тісних, коли п'ють насолоду

1095] Віку квітучого, й тіло віщує їм розкіш найвищу,

1096] Й сім'ям сипнути вже має Венера по ниві жіночій,

1097] Хочуть ще глибше тілами з'єднатись, із слиною - слину

1098] Змішують; подих із уст їм в уста йде крізь зціплені зуби.

1099] Та надаремно: нічого ні взяти для себе не можуть,

1100] Ні своїм тілом усім в якесь інше пробитися тіло,-

1101] Саме таке в них, здається, тоді виникає бажання:

1102] Ось як їм любо в тісні потрапляти Венерині сіті,-

1103] Розімлівають вони, насолоді всесильній піддавшись.

1104] Тільки тоді, коли хіть, що зібралась у жилах, прорветься,

1105] Врешті перерва мала в те жагуче втручається діло.

1106] Та незабаром і шал повертається, й несамовитість,

1107] Бо намагаються знов домогтися того, чого прагнуть;

1108] Засобу їм не знайти, що зарадити б міг тій напасті,

1109] От вони й сохнуть, а що то за рана сліпа в них - не знають.

1110] Ще ж, окрім того, журба їх живцем їсть, турботи діймають,

1111] Ще ж і життя їх постійно залежить од примхи чужої.

1112] Статок тим часом іде на ясні килими вавілонські,

1113] Справи - занедбані; добре ім'я шкутильгать починає.

1114] Ноги, пахучими змащені мазями, сяють коштовним

1115] Із Сікіона взуттям; величезні смарагди міняться

1116] Зеленню, золотом персня оточені; шати блакитні,

1117] Кольору хвилі морської, вже й потом Венери просякли.

1118] Чесний набуток батьків на стрічки розтрачають барвисті,

1119] На шапочки, на тканини шовкові-кеоські, елідські.

1120] Пишно обладнані, щедрі бенкети влаштовують, ігри;

1121] Келихів безліч там, пахощів цінних, вінків, але все це -

1122] Марно! Бо з самого дна якусь гіркість їдку піднімає

1123] Втіх джерело і за горло бере їх таки серед квітів.

1124] Може, тому, що, вину свою чуючи, дух дорікає

1125] Сам собі гірко за те, що життя йде в забавах намарно,

1126] Може, й тому, що сумнівне слівце вже на самім порозі

1127] Кинула любка, й вогнем воно в серце жадливе запало.

1128] Може, гризе підозріння, що та вже на іншого потай

1129] Кидає оком, та й глум на лиці її нібито бачить.

1130] Навіть направду щаслива любов обійтися не може

1131] Без отих бід. Ну, а що вже казати нам про нещасливу,

1132] Про безнадійну любов? Незчисленні помітиш тут лиха,

1133] Й очі замруживши. От чому краще нам буть насторожі

1134] Заздалегідь, як повчав я, щоби не потрапити в пастку.

1135] Значно-бо легше, тримаючись одаль від сітей любовних,

1136] Не попадатись у них, ніж, потрапивши, знову на волю

1137] Вийти, тугі розірвавши вузли, що сплела їх Венера.

1138] Втім, і піймавшись у них, і заплутавшись, міг би позбутись

1139] Лиха того, якби сам же собі не робив перешкоди,-

1140] Не закривав, як то кажуть, очей на всі хиби душевні,

1141] Як і тілесні, тієї, що так упадаєш за нею.

1142] Так от і роблять частенько всі ті, кого хіть засліпила:

1143] Хтозна-які переваги приписують тим, кого люблять.

1144] От і трапляється, що непутяща, бридка якась жінка -

1145] Мов у меду, та ще й почесті їй припадають найвищі.

1146] А попри те одні одних на глум беруть: хай-но в халепу

1147] Інший потрапить - Венеру власкавити жертвою радять;

1148] Не помічають, сліпці, що й самі в тім болоті по вуха.

1149] Чорну-смуглявкою звуть вони; нечепурною-нехлюйку;

1150] Кізкою - тичку суху; сіроока - це друга Паллада;

1151] Карлиця - легкість сама, найчистішої солі зернина;

1152] Повною величі їм видається дебела й костиста;

1153] Пташкою мило щебече - заїка; німа - соромлива;

1154] Жовчна, різка, язиката - це жінка вогненної вдачі;

1155] Ніжності ймення отримує та, яку точать сухоти;

1156] Та, що її вже домучує кашель,- тонка стебелинка;

1157] А повногруда, товста - годувальниця Вакха, Церера;

1158] З носом кирпатим - Силена; губата - владарка цілунків.

1159] Ну, але годі: ще довго було б тут про що говорити.

1160] Та припустімо, що в неї лице невимовної вроди

1161] Й постать уся випромінює чар невідхильний Венери,-

1162] Клином земля ж не зійшлася на ній: і без неї жили ми;

1163] Й робить вона не одне,- чи'не так, може? - що й невродливі:

1164] Запахом прикрим таким себе часом окурить, нещасна,

1165] Що розбігаються геть по кутках, сміючися, служниці.

1166] Ну, а закоханий? Часто, коли його не допускають,

1167] Весь у сльозах, на пороги вінки їй кладе, плетениці,

1168] Зіллям пахучим одвірки мастить, обціловує двері,

1169] А прийняли б у ту мить,-тільки раз коло неї дихнувши,

1170] Тут же поважних шукав би причин, щоб забратись чимшвидше;

1171] Жалісні б вірші забув, що так довго бився над ними,

1172] Гірко б за дурість собі дорікав, адже стільки достоїнств

1173] Їй приписав, що вони б і не личили смертній людині.

1174] Нашим Венерам це добре відомо, тому приховати

1175] Хочуть будь-що закулісне життя від цікавого ока

1176] Тих, кого в сіті любовні спіймали, взяли на приманку.

1177] Марні зусилля: твій дух має змогу на хитрощі їхні

1178] Кинути світло, підняти на сміх геть усі таємниці;

1179] Втім, якщо трапиться добра, не в'їдлива,- можна крізь пальці

1180] Глянуть на хиби людей, бо така вже їх, видно, природа.

1181] Жінка не завжди, однак, лицемірною тільки жагою

1182] Дихає, тіло своє з чоловічим єднаючи тілом,

1183] Міцно вустами в уста, поцілунками зрошені, впившись:

1184] Це від душі вона робить не раз, спонукаючи в спільних

1185] Радощах той переміряти шлях, що належить любові.

1186] Та не могли б ні птахи, ні худоба, ні звірі всілякі,

1187] Ні кобилиці самцям піддаватись, коли б не вливала

1188] Пристрасті гойно природа й у них і коли б до з'єднання

1189] Не поривались невтримно й самі вони-хтиві самиці.

1190] Бачив же сам ти, напевно, як ті, кого хіть обопільна

1191] Тісно сплела, зазнають, поєднавшися, спільної муки.

1192] На роздоріжжі собаки, бува, розлучитися прагнуть

1193] І пориваються в різні боки з усіх сил, але як же

1194] Міцно застрягли вони в нерозривних тенетах Венери!

1195] То чи пішли б на таке, якби втіх не чекали взаємних,

1196] Що завести в западню і тримати пов'язаних можуть?

1197] Отже, я ще раз кажу: насолода в любові - взаємна.

1198] А при змішанні насіння, одначе, коли випадково

1199] Над чоловічим у мить якусь верх бере сім'я жіноче,-

1200] Схожий до матері плід з материнського визріє сім'я;

1201] Схожий до батька - дасть батьківське сім'я; хоч бачимо часто

1202] Діток, що риси в собі поєднали і матері, й батька,-

1203] Ріст їм дали, отже, кров материнська і батьківське тіло:

1204] Збуджене, видно, по всіх своїх органах вістрям Венери,

1205] Сім'я опливлось, обопільним пойняте, однаковим палом,

1206] Ні подолать, ні подоланим буть ні одне тут не може.

1207] Ну, а буває не раз і таке, що дитина з обличчя

1208] Дуже подібна до діда свого чи до прадіда навіть.

1209] Цке через те, що батьки в своїм тілі приховують часто

1210] Різноманітних начатків багато в їх суміші різній,

1211] Що з роду в рід поколіннями йдуть од найдальшого предка.

1212] Так і повторює волею випадку в дітях Венера

1213] Предків: то вираз обличчя, то голосу барви й волосся:

1214] Певне насіння потрібне й для цього не менше, скажімо,

1215] Ніж для самого лиця, ніж для тіла та органів інших.

1216] Батьківське сім'я, завваж, часом дівчинку може зродити,

1217] А з материнського - тіло хлоп'яче не раз виникає.

1218] Завжди-бо, що народилось,- постало з двоякого сім'я.

1219] Ну, а подібність до батька чи неньки залежить від того,

1220] Звідки взяло воно більше, тому-то й пізнати неважко,

1221] Чи народилось хлоп'я, чи жіноча пробилася парость.

1222] І не з веління безсмертних у когось посів дітородний

1223] Забрано, щоб не назвали його любі дітки ніколи

1224] Батьком, щоби звікував він свій вік у безплідній любові.

1225] Більшість так думає, тож, невеселі, жертовною кров'ю

1226] Зрошують вівтарі, щедрі дарунки складають у храмі,

1227] Щоб завагітніли, рясно запліднені, їхні дружини.

1228] Марно богів непокоять, однак, віщунам докучають:

1229] Плоду нема в них тому, що їх сім'я або вже занадто

1230] Згусле, або, навпаки,- і розріджене, й плинне надміру.

1231] Плинне - тому, що до місця належного не прилягає,

1232] Тут же спливає - і все, не дає зародитися плоду;

1233] Надто густому - розгону бракує, не так воно легко,

1234] Як це потрібно було б, виривається, тож рівномірно

1235] Годі проникнуть йому, куди треба, або ж ледве-ледве,

1236] Хоч і проникне в те місце, з жіночим єднається сім'ям.

1237] Видно, що тут, як ніде, відповідність потрібна взаємна.

1238] Той може легше одну запліднити; від цього скоріше

1239] Інша дитя понесе в своїм лоні, вагітною стане.

1240] Дуже багато жінок, не один раз виходивши заміж,

1241] Діток не мали, аж поки не трапивсь такий, від якого

1242] Плід понесли, збагатившись, нарешті, потомством солодким.

1243] І чоловіки, яким, хоч і плідні жінки були їхні,

1244] Не дарували дітей, брали інших, підхожих для себе,

1245] Щоби похилий свій вік молодим укріпить поколінням.

1246] Ось як багато це значить, щоб сім'я мішалось із сім'ям

1247] Саме таким, що стає дітородним у тому єднанні.

1248] Сім'я пливке до густого підходить, густе - до пливкого.

1249] Дуже велику вагу має, що споживати ми звикли:

1250] Їжа одна робить сім'я густим, а від іншої може

1251] Рідшим ставати воно або й зовсім таки пропадати.

1252] Немаловажним так само є те, в який спосіб солодкій

1253] Втісі віддатися: є така думка, наприклад, що жінка

1254] Легше заходить у тяж, коли четвероногих і звірів

1255] Звичай наслідує, бо ж у місця відповідні спливає

1256] Сім'я, коли в неї груди опущені й підняті стегна.

1257] Звабливих рухів жінкам аж ніяк не потрібно робити:

1258] Лиш заважає собі завагітніти та, що принадним

1259] Порухом тіла розпалює хіть чоловіка й тим самим

1260] Із розімлілого тіла тугий в них вихоплює струмінь:

1261] Цим борозну мимохіть вибиває з прямої дороги

1262] Плуга, а сімені плин од належного місця відводить.

1263] Рухатись так передбачливі звикли хитрунки-повії,

1264] Щоб і нечасто вагітними бути й коханням до того ж

1265] Тоншу, ніж дома жінки, небуденну давать насолоду.

1266] Нашим дружинам мистецтво таке, певна річ, непотрібне.

1267] Втім, не боги, не Венерині стріли призводять до того,

1268] Що й невродлива, бува, полюбитися будь-кому може:

1269] Часто своїми хорошими вчинками, ніжністю вдачі,

1270] Вмінням доглянути тіло своє, поведінкою, врешті,

1271] До співжиття їй вдається тебе поступово схилити.

1272] А перегодом любов - тут заслуга вже звички - приходить.

1273] Бо й непомітний удар, аби тільки повторювавсь мірно,

1274] Змусить податися будь-яку річ із перебігом часу.

1275] Не помічав ти хіба, як на камінь вода по краплині

1276] Падає часто, і хай за роки, а проб'є-таки й камінь?

 

 

Книга п’ята

1] Хто б мав у грудях натхнення таке, що зумів би укласти

2] Пісню, яка відкриттям дорівняла б настільки великим?

3] Хто ж би то словом аж так володів, що належно б уславив

4] Подиву гідні заслуги того, хто лишив нам у спадок

5] Неоціненні скарби - свого духу величні здобутки?

6] З тих, які смертним наділені тілом,- ніхто, на мій погляд.

7] Бо, якщо мову вести відповідно до величі вчення,-

8] Богом він був, благородний мій Меммію, богом, бо вперше

9] Винайшов ту настанову життєву, що їй ми сьогодні

10] Мудрості ймення дали. Бо, знання собі взявши в підмогу,

11] Він із такої похмурої пітьми, з такої негоди

12] Вивів життя і таким його спокоєм дивним осяяв!

13] Інші зрівняй з тим дари, нам богами неначебто дані:

14] Кажуть; Церера навчила людей працювати на ниві,

15] А з виногрона вичавлювать сік заохотив їх Лібер;

16] Хоч і без цього тривало б життя: ще й тепер є племена -

17] Йде така чутка,- які без дарів тих на світі вікують.

18] Ну, а без чистого серця людині не звідати щастя.

19] Богом тим паче вважати нам личить того, чиє вчення,

20] Серед великих народів знаходячи й нині пошану,

21] Душі людей і життєвими втіхами, й спокоєм ніжить.

22] Може, здається тобі, що Гераклові подвиги мають

23] Більшу вагу? Якщо так,- ти аж надто далекий од правди:

24] Чим нам сьогодні грозила б, наприклад, Немейського лева

25] Паща роззявлена? Що нам Аркадський кабан би вподіяв?

26] Крітський бик чи страшний був би нам, а чи Лерни погибель -

27] Гідра, що повні отрути круг неї звиваються змії?

28] Що проти нас Геріон - трьох грудей його сила потрійна,

29] Що вогнедишні зробити б могли Діомеда-фракійця

30] Коні жахні у підніжжях Ісмару та долах Бістонських?

31] Чи Стімфалійські птахи нам настільки нашкодили б нині?

32] Та й злотосяйних плодів гесперидських зажерливий сторож,

33] Той, що зірких не склепляє очей, що обвився довкола

34] Стовбура тілом незмірним своїм, яке б зло учинив нам

35] Ген біля хвиль Океану суворих, де крайній Атланта

36] Берег, куди не йде з наших ніхто, не насмілиться й варвар?

37] Так і всі інші подолані чудиська - й навіть якщо б їх

38] Не подолали,-чи шкоди могли б нам живими завдати?

39] Думаю, ні: хижаками всілякими й нині повсюди

40] Наша земля аж кишить, переповнена трепетним жахом,-

41] По чагарях, у проваллях гірських та глибоких дібровах.

42] Йти нам туди чи не йти,- це від нас переважно залежить.

43] А не очистимо серця свого,- скільки бід мимоволі,

44] Скільки страшних небезпек накликатимеш вічно на себе!

45] Що тільки нас не з'їдає тоді: ненастанні турботи -

46] Пристрастей темні плоди - і страхи, їх супутники вірні!

47] Ну, а зухвалість, а гордість, а скупість хіба не спроможні

48] Нам затруїти життя? Ну, а розкіш, до праці зневага?

49] Хто ж ті страхіття не зброєю,- словом приборкавши, вигнав

50] Геть із людської душі, чи не гідний він, щоб до богів ми

51] Зарахували його, чи хвали не вдостоївсь такої?

52] Та й про безсмертних він передусім із натхненням не меншим

53] Думку високу свою не одну вмів чудово подати

54] І таємниці речей - всю природу їх - нам одслонити.

55] Йду я слідами його, в таємниці природи вникаю,

56] Вчу, як і він, що є певна умова, з якою приходять

57] Речі на світ, що тривать вони можуть лише в її межах:

58] Часу могутніх законів ніщо розірвати не в силі.

59] Тут відкриття ми зробили насамперед щодо природи

60] Духу: він також є тілом; воно ж народитися мусить,

61] А, народившись,- не може неторкнутим вічно тривати.

62] Це, кажу ще раз, примарні подоби вві сні нам турбують

63] Розум, коли ніби бачимо тих, що з життям розлучились.

64] Нам залишилось тепер - це підказує хід міркування -

65] Викласти думку про те, що і світ весь - із смертного тіла,

66] І довести водночас, що з народження взяв він початок.

67] Як із матерії скопища, врешті, могли утворитись

68] Небо, і море, й земля, і зірки мерехтливі, і сонце,

69] Й місяць кулястий; які із землі повиходили потім

70] Різні створіння; які ж - не могли народитись ніколи.

71] Як почало спілкуватися плем'я людське між собою

72] Мовами різними, давши речам усім назви окремі;

73] Як у серця їм закрався настирливий перед богами

74] Страх, що на землях усіх найпильніше стоїть на сторожі

75] Вівтарів, храмів, зображень богів, і дібров, і водоймищ.

76] Далі ще виясню те, в який спосіб керує природа

77] Рухами сонця і місяця, щоб не гадали ми часом,

78] Що між землею і небом вони по своєму бажанню

79] Звершують вільно свій біг ненастанний від віку й до віку,

80] 3 тим, щоб рослини вбивалися в ріст і створіння всілякі;

81] Щоб не вважали, що з волі богів вони в небі кружляють.

82] Бо навіть ті, хто пізнав, що всевишні живуть безтурботно,

83] Часто дивуються: звідки ж той лад бездоганний, якому

84] Підпорядковано все, коли йдеться, зокрема, про речі,

85] Що відбуваються над головою, в просторах ефіру;

86] От і звертаються знов до старого, як світ, забобону:

87] Є, мовляв, грізні над нами велителі, все по плечу їм -

88] Вірять, нещасні, у те, бо не знають, що може зродитись,

89] Що - неспроможне; яку мають речі окреслену силу,

90] Врешті,- як глибоко вкопано стовп на межі їх тривання.

91] Втім, обіцянками часу тобі не займатиму більше.

92] Спершу ти, отже, на землі поглянь, на моря і на небо:

93] Три за природою різні тіла, не подібні до себе,

94] Три бачиш, Меммію, форми і три найстійкіші сплетіння -

95] Все це загине в один якийсь день. Протривавши століття,

96] Врешті, впаде цей огром, і завалиться світу споруда.

97] Знаю, наскільки чужа, незвичайна для розуму думка

98] Про неминучу загибель землі, про майбутнє падіння

99] Неба, й наскільки це словом мені довести буде важко.

100] Так от бува, як доносиш до вух щось нечуване досі,

101] А показати - досяжним для зору зробити не можеш,

102] Ні для руки, хоч це - гідна довір'я найбільшого стежка,

103] Що навпростець до грудей,- до вмістилища духу провадить.

104] Спробую все-таки; може, словам моїм явища справжні

105] Віри колись додадуть: от земля, колихнувшися важко,

106] Дасть тобі доказ того, що руїною й світ може стати,-

107] Доля - якщо за кермом вона - хай береже нас од цього,

108] Замість події слова нехай краще нас переконають,

109] Що з гуркотінням жахним увесь світ завалитися може.

110] Та перед тим, як почну віщування тобі подавати,

111] І правдомовніші значно, й святіші, ніж їх прорікає

112] Піфія з Феба триніжника під дорогим йому лавром,

113] Я підбадьорю тебе не одним іще словом розумним,

114] Щоб не гадав ти в тугій забобону гнуздечці, що сонце,

115] Небо, і море, й земля, і сузір'я небесні, і місяць

116] Вічно триватимуть, мовби наділені тілом безсмертним;

117] Щоб не подумав, що кару жахливу, як давні Гіганти,

118] Мусять і ті понести, за провину, ні з чим не зрівнянну,

119] Хто посягнув на підвалини світу безбожним ученням,

120] Навіть на сонця промінного блиск- погасить його хоче,

121] Смертною зважившись мовою заплямувати безсмертне.

122] Все це, про що тут ідеться, одначе, настільки далеке

123] Від божества і настільки не гідне з богами рівнятись,

124] Бути в числі їх, що радше поможе створить нам уявний

125] Образ того, що без жодних чуттів і без рухів життєвих,

126] Бо й неможливо, щоб духу природа й живе розуміння

127] З будь-яким тілом могли поєднатися: так, не буває

128] В небі дерев, а в глибинах морських не збираються хмари;

129] В полі не можуть водитися риб косяки лусконосні;

130] Крові в рослинах нема, не добудеш із каменя соку.

131] Твердо встановлено, де що рости має й перебувати.

132] Так от і духу природа без тіла, сама, ні зродитись,

133] Ні протривати без крові, без жил ані миті не може.

134] Та якби навіть могла,- сила духу тоді неодмінно

135] Чи в голові, чи то в плечах, чи десь аж у п'ятах шукала б

136] Місця собі, виникаючи в будь-якім закутку тіла,

137] Все ж у людині б лишалась тій самій, у тій же судині.

138] Ну, а якщо в нашім тілі є певне, окреслене місце,

139] Де, видається, рости й розвиватися можуть окремо

140] Дух і душа, то тим паче відкинути мусимо думку,

141] Що поза цілістю тіла, живої позбавлені форми,

142] Десь чи то в скибі пухкої землі, чи в огненному сонці,

143] Чи у воді існувать вони можуть, чи в дальнім ефірі.

144] Отже, чуттям наділяти божественним речі ті годі:

145] Місця-бо в них для душі, яка б їх оживила, немає.

146] Вірити смішно й у те, що в якомусь із закутів світу,-

147] Де б не було це,- в безсмертних богів є священні оселі:

148] Надто субтильна природа богів - не сягнути до неї

149] Нашим чуттям, та й для розуму, бачиться, ледве доступна.

150] Ще ж, коли дотику рук уникає і поштовхів ззовні,

151] Значить, і з тим їй не дано стикатись, що ми дотикаєм:

152] Що не досяжне для дотику,- те й дотикатись не може.

153] Тим-то й оселі богів одрізнятись від наших повинні

154] Тонкістю передусім, що властива природі безсмертних.

155] Твердження те трохи згодом детальніше я обгрунтую.

156] Ну, а вважати, що гідну захоплення світобудову

157] Людям на втіху безсмертні звели, що за витвір цей дивний

158] Наша хвала їм належить і дяка, що вся ця споруда

159] Буде стояти в віках, як і нині,- тривка, несмертельна,

160] Що величезним гріхом було б,- те, що за промислом давнім

161] Роду людському боги вготували для вічного вжитку,

162] Якось по-своєму перетлумачити, зрушити з місця,

163] Чи на словах уверх дном намірятися перевернути,-

164] Всі такі твердження, Меммію, скільки їх не нагромаджуй,-

165] Безум, та й годі. Подумай-но тільки: чи вічно блаженним

166] І невмирущим богам так потрібна була б наша вдячність,

167] Щоб ради нас вони бралися раптом до діла якогось?

168] Що ж то нового могло б заманити їх, щоб, занехавши

169] Всю безтурботність свою, переміни собі забажали?

170] Бо ж утішатись новим може той лиш, погодься, котрому

171] Шкоди старе завдало; але хто не зазнав у минулім

172] Жодної прикрості, в кого життя безпечально спливає,

173] Що в ньому потяг такий до нового б могло пробудити?

174] І чи було б нині злом для нас те, якби ми не родились?

175] Може, тяглося життя наше в темряві, сповненій смутку,

176] Ще перед тим, як заблисло речей родотворне начало?

177] Звісно, прийшовши на світ, за життя ми хапаємось цупко,

178] Поки тримає нас, вабить усіх насолода ласкава.

179] Хто ж не проймався жагою життя і кому не судилось

180] Бути одним із живих,- чи жалітиме, що не родився?

181] Звідки, нарешті, взяли б усевишні зразок для будови

182] Світу всього, звідкіля про людей в них поняття б запало,

183] Щоб уявлять собі й знати могли, що бажають робити?

184] Звідки були б їм відомі властивості первісних тілець -

185] Те, на що здатні вони, свій порядок міняючи завжди

186] Й лад, якщо творчості прикладу б не подавала природа?

187] Бо, незчисленні, в єднання вступаючи різноманітні

188] Від безконечних віків, ненастанними гнані товчками,

189] Як і вагою своєю, рояться речей всіх начатки,

190] Сходяться так між собою і сяк, наче справді готові

191] Все перепробувать, що можуть зіткнення їхні зродити.

192] Дива тут, отже, нема, що дійшли вони ось до такого

193] Розташування й до рухів таких, що приводять у дію

194] Світобудову - сукупність речей в їх обнові постійній.

195] Втім, коли б навіть не знав я нічого про первісні тільця,-

196] Закономірності неба вивчаючи й інших чимало

197] Спостерігаючи явищ, потвердити б я не вагався,

198] ІТ1,о не для нас і, звичайно, не з волі богів безтурботних

199] Створено всю цю природу речей: стільки хиб у ній бачу.

200] Передусім - із просторів усіх, що під неба огромом,

201] Гори загарбали більшу частину, ліси, повні звіра,

202] Голі скелясті хребти, болота поміж ними розлогі,

203] Врешті - моря, що так широко край відділяють од краю.

204] Десь біля двох суходолу частин забирають у смертних

205] І вогнедишна жара, й холоднечі морозної натиск.

206] Що під ріллю залишилося,- й те самовільно природа

207] Терням покрила би геть, але тут їй оперлась людина:

208] Крекче з натуги, заради життя розбиваючи звично

209] Брилу тверду, й, борозну ведучи, наляга на чепіги.

210] Не вивертав би леміш на полях наших жизної скиби,

211] Не готували б ми кожного разу землі для посіву,-

212] То самостійно ніщо б не пробилось до сонця, до вітру.

213] Й навіть тоді, коли після великих зусиль хлібороба

214] Все на оброблених землях довкіл зацвіте, забуяє,-

215] Часом то сонце ефірне пекти почне, то недоречно

216] З неба проллються дощі, то пронизлива паморозь ляже,

217] То нищівний буревій закружляє, бува, серед поля.

218] Ну, а всілякого роду людині ворожого звір'я,

219] Що розповзлося, жахне, по землі, розпливлося по морю,

220] Нащо годує природа й ростить? І чому пори року

221] Різні хвороби несуть? Чому смерть передчасна блукає?

222] А немовля? Наче той, кого хвиля жбурнула на берег

223] Після негоди, лежить на землі - безпорадне та голе,

224] Тільки-но в муках тяжких із ласкавого матері лона

225] До берегів осяйних його силою вирве природа.

226] От і голосить воно, аж луна йде, і не без причини:

227] Скільки попереду стрінеться зла на дорозі життєвій!

228] Звірі ж усякі, худоба дрібна і велика тим часом

229] Без калаталець живуть та без іграшок; їм не потрібно,

230] Щоб годувальниця, все щось лепечучи, їх забавляла,

231] Й одягу їм добирати не треба до різних пір року.

232] Врешті, не мають ні зброї вони, ні укріплень високих,

233] Що захищали б майно їхнє: щедро-бо все необхідне

234] їм постачає земля і природа - майстриня удатна.

235] Ось що, по-перше, скажу: якщо тіло землі, і волога,

236] Й подуви вітру легкі, і вогню розжаріле дихання,

237] З чого, як видно, речей найповніша сукупність постала,-

238] Все з нарожденного, отже, вмирущого складене тіла,

239] Значить, і світ увесь саме таку мусить мати природу.

240] Справді-бо: що в елементах своїх і частинах підлегле

241] Смерті, як спостерігаємо, що народилося тобто,-

242] Те взагалі, в своїй цілості, є неодмінно вмирущим

243] І водночас нарожденним. Тому, велетенські частини

244] Світу цього й елементи в оновленні бачачи й смерті,

245] Висновок робимо: в неба й землі десь у безмірах часу

246] Свій був народження день, отже, й смертна в них буде година.

247] Ти не подумай, однак, що поквапно тлумачити хочу

248] Все на свій лад, коли землю й вогонь уважаю тілами

249] Смертними й не сумніваюсь, що згинуть вода і повітря,

250] Щоб зародитися знов і поволі рости-прибувати.

251] Передусім та частина землі, яку сонце промінням

252] Палить весь час і ногами витоптує люд метушливий,

253] Хмари пилюки щодня видихає; вітри ж буревійні

254] Широко тут же її по всьому розвівають повітрі;

255] Злива почасти з собою бере, розмиваючи скиби,

256] Та й береги розмиває ріка течією гризькою.

257] Втім, усе те, що поживу з землі бере, їй в свою чергу

258] Борг оддає. А що певним є те, що земля всеплодюща -

259] Мати всього й водночас для речей усіх - спільна могила,

260] Тож і маліє, і зросту доходить свого час од часу.

261] Врешті, що море, джерела та ріки новою водою

262] Повняться завжди, що в річищі хвиля біжить незупинно,-

263] Слів не потрібно, либонь, бо ж немало великих потоків

264] Бачимо скрізь. Але, звісно, й волога на кожному кроці

265] Втрат зазнає, тому в цілому - надміру вод не буває:

266] То невгамовні вітри, по рівниннім гуляючи морі,

267] Піну збивають, що тане, розщеплена сонця промінням;

268] То проникає повсюди під землю частина вологи,

269] Гіркість лишаючи, сіль по дорозі й, проціджена, знову

270] До незчисленних збігається витоків, а відтіля вже,

271] Вивівши ніжну, опріснену хвилю, плисти починає

272] Там, де п'ятою вологою шлях собі вільний пробила.

273] Зараз окремо скажу про повітря, що склад свого тіла

274] Повністю змінює безліч разів чи не кожної миті.

275] Завжди-бо, що від речей відділяється, все це впадає

276] У безбережжя повітряних плес, та якби в свою чергу

277] Не поповняло речей воно знов, не сприяло їх росту,-

278] Все б розчинилось давно, поступово повітрям би стало.

279] Та ненастанно з речей постає воно й знов потрапляє

280] В речі, бо все довкруги - у постійному, вічному плині.

281] Й сонця палке джерело, що з ефіру б'є світлом широким,

282] Щораз нове своє сяйво вихлюпує в обшири неба,

283] Що не хвилина - й воно навздогін шле за променем промінь.

284] Кожен-бо з променів тих, ледве зринувши,- гине відразу,

285] Лиш на якусь перешкоду натрапить він. Ось тобі доказ:

286] Тільки-но синява хмара почне пропливати під сонцем,

287] Перетинаючи спадистий шлях осяйному промінню,-

288] Тут його нижня - од хмар до землі - пропадає частина,

289] Й сунеться тінь по землі - невідступна супутниця тучі.

290] Речі, як бачиш, нове мусять завжди освітлення мати:

291] Промінь за променем, ще раз кажу, щойно зринувши, гине;

292] Тільки тому, отже, сонцем осяяні бачимо речі,

293] Що, не вщухаючи, б'є з висоти джерело світлодайне.

294] Так і світильники - наші земні, так би мовити, зорі,-

295] Ті, що висять у хоромах, лампади або смолоскипи,

296] Що з миготливим вогнем найчорнішу поєднують сажу,-

297] Всі так же само спішать, із свого джерела почерпнувши,

298] Світло подати нове: незабарне за полум'ям інше

299] Полум'я йде - тому сяйвом усе рівномірно залито.

300] Ось як вогонь поривається тут же вогнем перекрити,

301] Миттю народженим,- той, що заледве заблиснувши,- гине!

302] Так от і сонце, слід думати, й місяць, і зорі небесні

303] Щораз нове навздогін одне одному кидають світло:

304] Щойно народжений - зараз же мусить загинути промінь.

305] Тож не подумай, що вічні світила ті й недоторканні.

306] Врешті, поглянь, чи не кришиться й камінь під натиском часу?

307] Може, не падають вежі стрімкі, не руйнуються скелі,

308] Не розпадаються храми святі і безсмертних подоби,-

309] А божество не відсуне межі, що накреслила доля

310] Кожній споруді, супроти законів природи не піде?

311] Так і пониклі мужів монументи хіба не послужать

312] Доказом певним того, що й на них насувається старість?

313] Чи з верхогір'їв, бува, одлупившись, не котяться брили,

314] Що не могли вже опертись - не вічності, ні,- а якомусь

315] Відтинку часу? Адже не гриміли б, нараз одірвавшись,

316] Ген по крутизні, якби споконвіку було Їм під силу

317] Стійко терпіти все, те, що несуть їм роки незчисленні.

318] Глянь і на те, що над нами довкіл у широких обіймах

319] Землю тримає. Якщо воно справді народжує з себе

320] Все, як то деякі твердять, і все, що віджило, приймає,-

321] З тіла й воно, отже, складене смертного, що народилось.

322] Бо ж усе те, що ростить інші речі, їх живить собою,-

323] Мусить маліти; а в себе приймаючи знов,- одживлятись.

324] Далі. Коли б і земля наша, й небо не мали початку,

325] Тобто народження, лиш існували весь час, то чому ж то

326] Інших подій оспівати не бралися й інші поети

327] Ще до війни проти Фів чи до того, як Троя упала?

328] Де б могло подвигів стільки подітися? Слава героїв,-

329] Стільки ж було їх! - чому не квітує в піснях вікопомних?

330] Ні! Моя думка така, що цей світ ще не втратив своєї

331] Свіжості, він ще новий, і не так то давно зародився.

332] Ось чому все ще сягають вершин усілякі мистецтва,

333] Все ще росте їх число; в мореплавстві, наприклад, чимало

334] Нині досягнень; чимало мелодій ще творять музики.

335] Врешті, й природа речей, її лад - нещодавно відкриті,

336] Й нині я виявивсь перший між першими, хто має змогу

337] Викласти рідною мовою ті відкриття знамениті.

338] Ну, а якщо в тебе думка така, що й раніш було все це,

339] Тільки загинули в буйній пожежі людські покоління,

340] Чи зруйнувались міста, коли світ аж до дна сколихнувся,

341] Чи, від постійних дощів повиходивши з річищ, бурливі

342] Хвилі пішли по землі, всі поселення вкрили собою,-

343] Маєш іще один доказ того, коли так було справді,

344] Що таки мусять і небо, й земля з ним дійти до загину.

345] Бо, коли стільки страшних небезпек і нещасть потрясає

346] Всю цю сукупність речей, то під поштовхом дещо сильнішим -

347] Далекосяжно впаде вона, в купу руїн обернувшись.

348] Так ми й свою помічаємо смертність, коли починають

349] Нам допікати хвороби ті ж самі, що й інших чимало

350] 3 їх допомогою зарахувала до мертвих природа.

351] Що ж залишається протягом вічності, те або мусить

352] Бути дебелим і непроникним, щоб ніщо не здолало

353] Силою в нього пробитися, геть розірвавши при тому

354] Тісно поєднані в ньому частини; такої природи -

355] Первісні тільця матерії (всі щодо них міркування

356] Вище я виклав) або ще й таке може вічно тривати,

357] Що від ударів захищене будь-яких; це - порожнеча:

358] Бо недіткненна вона, й жоден поштовх її не турбує.

359] Врешті, й таке незнищенним є, що вколо себе не має

360] Місця, куди б воно, порозпадавшись, могло розійтися.

361] Ось чому вічною є всіх речей найповніша сукупність:

362] Ніде розсипатись їй; нема й тіл, що на неї з розгону

363] Впасти б могли і могутнім ударом усе роздробити.

364] Та не з суцільного, я вже вказав на це, складена тіла

365] Світу природа: вміщають-бо речі в собі й порожнечу.

366] Світ - не порожнява, отже, й тіла в ньому є, котрі можуть

367] Будь-коли, десь у безмежжях усесвіту збившись докупи,

368] Всю цю сукупність речей крутежем повалити шаленим

369] Чи якусь іншу накликать на нього біду непоправну.

370] Досить же простору вільного є і в незмірній глибіні

371] Місця, де стінам великого світу було б куди впасти.

372] Врешті, й від іншого можуть вони повалитись удару.

373] Ні для землі не зачинена, отже, загибелі брама,

374] Ні для безоднявих вод, ні для неба всього, ні для сонця,-

375] Зяє, мов паща страшна, їх поглинути завжди готова.

376] Тож неминуче доходимо висновку: все це так само

377] Зродженим мусило бути колись, бо що складене з тіла

378] Смертного, те б не могло споконвіку до нашої днини

379] Опір чинить руйнівній неосяжного часу потузі.

380] Врешті, якщо в заповзятих боях елементи могутні

381] Світу війну нечестиву провадять одні проти одних,-

382] Чи не здається тобі, що колись таки мусить настати

383] Край тій борні затяжній, коли сонце й жара, припустімо,

384] Візьмуть над водами верх, геть усю поспивавши вологу?

385] Саме цього вони прагнуть весь час, але все ще намарно:

386] Ріки настільки потужно пливуть, із безодняви моря

387] Сил набувають таких, що грозять увесь світ затопити,-

388] Годі, однак, бо, шмагаючи море, змітають із нього

389] Воду вітри; розпорошує променем - сонце ефірне.

390] От вони й певні того, що раніше сухим усе зроблять,

391] Ніж остаточно здійснити задумане зможе волога.

392] Так от із рівним завзяттям віками ведуть вони вперту

393] За володіння над світом війну; один раз переможцем

394] Був у війні тій вогонь; один раз - повідає переказ,-

395] Де тільки слались поля, там вода якийсь час мала владу.

396] Верх взяв огонь, не одне спопеливши, коли Фаетона

397] По бездоріжжі всім небом і землями сонячних коней

398] Сила рвучка поривала наосліп, аж батько всевладний,

399] Гнівом тоді спалахнувши бурхливо, скарав Фаетона,

400] Що на велике наваживсь піти: повалив його з коней,

401] Громом ударивши раптом, на землю. Назустріч падінню

402] Виступив Феб, і зумів підхопити світильник одвічний

403] Світу всього, запрягти в колісницю сполоханих коней,

404] Все на свій шлях навернути нарешті, до рук взявши віжки.

405] Ось що про це сповіщають нам еллінів давні поети.

406] Ну, але правди тут, як не милуйсь ними, годі шукати:

407] Полум'я буде тоді переможним, коли його тілець

408] Від безконечного часу згромадиться дуже багато;

409] Міць його потім, піддавшись іще якійсь іншій потузі,

410] Слабне, або таки спалює все язиком загребущим.

411] Кажуть, так само й вода, піднімаючись вище та вище,

412] Багатолюдних поселень та міст затопила чимало.

413] Згодом, коли відтіснило щось інше ту силу хвилясту,

414] Що зародилась і зросту доходила в безмірах часу,

415] Тут же вляглися дощі, повернулися в ложе потоки.

416] В спосіб який із матерії звалища згодом постали

417] Твердь суходолу, і неба намет, і глибінь океану,

418] Сонця і місяця біг коловий,- тобі викладу зараз.

419] Тут-бо, скажу без вагань, ні якийсь передбачливий розум

420] Первісні тільця речей не довів до належного ладу,

421] Ні своїх рухів самі не могли вони, звісно, продумать,

422] Лиш, незчисленні, в єднання вступаючи різноманітні

423] Від безконечних віків, ненастанними гнані товчками,

424] Як і вагою своєю, рояться речей всіх начатки,

425] Сходяться так між собою і сяк, наче справді готові

426] Все перепробувать, що можуть зіткнення їхні зродити,-

427] Ось чому, протягом низки віків наблукавшись доволі,

428] Всі перебравши при тому сполуки, всі рухи можливі,

429] Врешті, в таке поєднання вступили вони, що нерідко

430] Може таким ось великим речам до життя дати поштовх:

431] Небу, і морю, й землі, та всілякого виду створінням.

432] Тут ще не лив свого сяйва широкого високолетний

433] Сонячний круг, не виднілися зорі великого світу,

434] Моря, ні неба тоді не було, ні землі, ні повітря,

435] Жодної, врешті, з речей, що їх бачити можемо нині.

436] Був якийсь вихор новий, нагромадження, що утворилось

437] Із елементів - усякого роду начатків, чий нелад -

438] Відстані, рухи, вага, поєднання, удари, сполуки,

439] Різні шляхи - каламутили їх, до боїв спонукали,

440] Бо неоднаковість їхніх фігур, як і форм неподібність,

441] Не дозволяли їм ні в поєднанні такому лишатись,

442] Ні між собою вступити в розмірені, правильні рухи.

443] Що було різне в тій масі,- розбіглось потому; подібне,

444] Врешті, з подібним зійшлося, намітивши обрії світу -

445] Члени його почали вирізнятись, частини великі

446] Розподілились: небес височінь - од землі віддалилась,

447] Море - окремо лягло, щоб свої мала межі волога;

448] Чисті вогні відокремились теж, заяснівши в ефірі.

449] Спершу-бо всі елементи землі, її первісні тільця,

450] Що ваговиті були й переплетені, разом зійшлися

451] Десь посередині й місце тоді щонайнижче посіли.

452] І, що тісніше збивались докупи, то збільшим напором

453] Геть виривалося те, з чого море, і сонце, і місяць

454] Виникли, й зорі ясні, як і стіни великого світу.

455] Бо ж із насіння круглішого, гладшого все це постало

456] Й містить дрібніші частки, ніж земля ваговита їх має.

457] Тож, через пори землі прориваючись, вихопивсь першим

458] І до незмірних високостей злинув ефір вогненосний,

459] Інших чимало вогнів потягнувши, легкий, за собою.

460] Так це приблизно було, як ото при ранковій годині

461] Бачимо часто: на всіяних росами-перлами травах

462] Сонце промінням своїм золотим виграє пурпурово.

463] Пару тоді видихають річки вічноплинні й озера,

464] Часом об тій же порі й над землею здіймається хмарка.

465] Всі оті випари, злинувши вгору і там поєднавшись,

466] Заволікають собою, мов плетивом, небо блакитне.

467] Так і тоді, ставши тілом окремим, ефір легкоплинний

468] Мовби склепінням наш світ оточив і, розплившися далі

469] В напрямках різних, усюди прославшись, в обійми широкі

470] Він усі речі пожадливо взяв, звідусіль оточив їх.

471] Щойно тоді почали формуватися місяць і сонце,

472] Що між землею і небом, кулясті, в повітрі невпинно

473] Крутяться: їх ні земля, ні ефір не присвоїв безмежний,

474] Бо не настільки важкі були, щоби на дні десь осісти,

475] І не настільки легкі, щоби ген у високість майнути.

476] Тож посередині, мовби тіла, що живу мають силу,

477] Звершують біг коловий - всеосяжного світу частини.

478] Врешті, пригляньмось до нашого тіла: одне щось у ньому -

479] В русі, щось інше тоді може в повному спокої бути.

480] Так порозходились ті елементи, й земля тоді раптом,-

481] Де нині моря, прослалася ген широчінь лазурова,-

482] Наче запалась, і хлань у те ложе солона влилася,

483] І з дня на день, що сильніше на землю довкіл натискали

484] Промені сонця й палючий ефір, що частіше товчками

485] Мовби докупи зганяли її від найдальших окраїн,

486] Щоб до середини вся вона збилась під натиском їхнім,

487] То все рясніше з глибин її тіла виходив солоний

488] Піт, що, спливаючи, повнив моря й океану рівнини;

489] То все численніші, вирвавшись геть, вилітали роями

490] 3 неї начатки повітря й вогню, і в надземних висотах

491] Неба хороми ясні населяли що раз, то густіше.

492] Поосідали поля, піднялись, наче східцями, вгору

493] Високоверхі кряжі: не могли ж бо запастися скелі,

494] Як і земля, водночас - перейти в одностайну долину.

495] Так набула рівноваги земля, поступово зробившись

496] Тілом суцільним: немовби намул з усіх закутів світу

497] Важко на дно поспливав, де й осів, наче гуща, найнижче.

498] Море потому, повітря, а далі й ефір вогненосний -

499] Все, що прозоре, тонке, те зосталось без домішки, чисте,

500] Та неоднакове щодо ваги: так ефір, що найлегший

501] І найсвітліший, над шаром повітря, найвище, розлився;

502] Тіла пливкого свого не змішав, проте, з ним, неспокійним,-

503] Хай там, мовляв, поривають усе крутежі, вітровії,

504] Хай аж до дна там усе скаламучують бурі непевні,-

505] Сам він вогні свої в певнім несе, рівноплиннім потоці.

506] Те, що ефір може мірно плисти, одностайним поривом,

507] Понт нам підказує - море, що всю неосяжну сукупність

508] Вод своїх рівно жене, течії зберігаючи плавність.

509] Руху зірок оспівати причину пора вже наспіла.

510] От що, по-перше, скажу: якщо крутиться куля небесна,-

511] Значить, на два її полюси, визнаймо, тисне повітря,

512] Що з двох боків замикає ту кулю, підтримує ззовні.

513] Ще один пласт його вище пливе, в тім керунку, в якому

514] Котяться вічного світу блискучі зірки; або інший,

515] Нижчий, жене в протилежному напрямі кулю небесну,

516] Як течія річкова,- крутить колесом із черпаками.

517] Втім, може бути й таке, що все небо стоїть непорушне,

518] Ковзають тільки світила по ньому - ряхтючі сузір'я,

519] Може, тому, що вогненний ефір собі вперто шукає

520] Виходу - крутиться все, й водночас пориває з собою

521] Інші вогні, і жене їх по темних просторах Сумана;

522] Може, ввірвавшися звідкись іззовні, повітряний подув

523] Ними кружляє весь час; ну, а може, вони й самохіттю

524] Линуть туди, де їх вабить пожива, і так от у небі,

525] Тіло вогненне своє підживляючи, вічно мандрують.

526] Що тут є правдою - стільки-бо діє причин у цім світі,-

527] Важко сказать, але що відбувається й може відбутись

528] В різних світах, що по-різному виникли десь у глибинах

529] Всесвіту,- викласти хочу, а також - численні причини

530] Рруху зірок, які ковзають мірно в його безбережжі.

531] З них же як там, так і тут, лиш одна мусить бути причина,

532] Що спонукає до руху зірки, та її визначати

533] Важко тому, хто вперед іти може лише крок за кроком.

534] Щоб посередині світу всього пробувать у спокої,

535] Мусить земля, мовби з тіла спадаючи, мірно втрачати

536] Власну вагу й мати іншу якусь під собою природу,

537] Що споконвіку одну творить цілість із тим повітряним

538] Обширом світу, в якім вона, місце посівши, існує.

539] Тим-то земля - не тягар для повітря, не тисне на нього,

540] Як і на будь-кого з нас - наші члени: як шиї, скажімо,

541] Не заважка голова, та й вагу всього тіла, нарешті,

542] Ноги тримають, а ми ж і не чуємо ноші тієї.

543] 1 навпаки: що накинуто ззовні,- найменша дрібниця

544] Видатись може для нас вантажем непомірне великим.

545] Ось як важливо враховувать кожної речі спроможність.

546] Отже, земля - не чужинка якась, що прибилась раптово

547] Хтозна-звідкіль, опинившися тут, у чужому повітрі.

548] Ні. Вона з ним водночас, щойно виникнув світ, народилась,-

549] Певна частина його, як от нашого тіла частини.

550] Далі. Як тільки стрясеться земля од могутнього грому,

551] Тут же й над нею немовби двигтить усе, зрушене з місця,

552] Що неможливим було б, якби наша земля не стикалась

553] Із повітряними світу частинами, з небом високим.

554] Бо споконвіку тримаються разом на спільнім корінні

555] Небо й земля: переплетені, творять одне щось, єдине.

556] Не помічаєш хіба, як підтримує все наше тіло,

557] Хоч і велика вага його, сила душі щонайтонша

558] Саме тому, що сплелись вони й творять одне щось, єдине?

559] Що ж до легкого стрибка поривати б могло наше тіло,

560] Як не душі, що керує всіма його членами, сила?

561] То чи не бачиш тепер, яку міць виявляє природа,

562] Навіть тонка, поєднавшись із тілом важким,- як повітря,

563] З'єднане з тілом землі, сила духу - із тілом людини?

564] Сонячний круг, його сяйво, ні меншим, ані значно більшим

565] Бути не може, ніж зорові нашому він видається,

566] Бо, хай з яких там висот нам вогні свого світла б не слали,

567] Звідки б у наші тіла не вдихали вони свого жару,-

568] Простір побору свого тут не візьме: вогню не применшить

569] Віддаль - не стане-бо він через неї дрібнішим для ока.

570] Тож, коли жар і проміння сліпуче, пролившись од сонця,

571] Йдуть аж до наших чуттів, заполонюють землю довкола,

572] Значить, ми обриси бачимо справжні округлого сонця

573] Й розміри саме такі, як у нього - ні більші, ні менші.

574] Й місяць,- чи то він позиченим сяйвом освітлює землю,

575] Чи таки з власного тіла своє випромінює світло,-

576] Так чи інакше - пливе він у небі нітрохи не більший,

577] Ніж видається він нам відсіля і сприймається зором.

578] Бо, на що дивимось ми віддалік, через товщу повітря,

579] Те, поки зробиться меншим, розпливчастим видатись мусить

580] І нечітким. Ну, а місяць - виразні весь час нам являє

581] Обриси й форму окреслену, ясну; тож виснуймо звідси:

582] Саме такі в нього виміри й контури бути повинні

583] Там, у висотах, якими звідсіль вони нам видаються.

584] Так і з ефірними, що відсіля ти їх бачиш, вогнями

585] Мається справа: якщо ті вогні, що їх видно й на землях,-

586] Поки яскраво мигтять, поки жар вирізняється їхній,-

587] Ледве помітно для нашого ока у той бік чи інший

588] В міру віддалення змінюють іноді обриси й форму,-

589] Можемо знати, кажу, що й усі ті вогні, що в ефірі,

590] На волосинку лиш бачаться нам чи то більші, чи менші.

591] Дива й у тому немає, що сонце, таке невеличке,

592] Може такими довкіл розливатись потоками світла,

593] Що заполонює ним усі землі, всю моря розлогість,

594] Весь небосхил, теплотою захлюпує все вколо себе.

595] Бо може буть, що у світі всьому лиш одне це, єдине,

596] Широко б'є джерело, раз у раз викидаючи в простір

597] Сяйво нове, якщо з цілого світу вогненні начатки

598] Сходяться саме сюди, й тут вирують вони, звідусюди

599] Сплившись, один тільки жару всесвітньому творячи витік.

600] Не помічав ти хіба, як, бува, і маленький струмочок

601] Широко живить луги й навіть поле заводнити може?

602] Так і від сонця, дарма, що мале воно, жаром береться

603] Й мовби само палахкоче повітря, коли припустити,

604] Що до вогню воно дуже чутливе і здатне пройнятись

605] Полум'ям, тільки-но жару найменшого дотик одчує,

606] Як і колосся, й солома не раз,- досить іскри одної,-

607] Тут же, на наших очах, пломеніє од краю й до краю.

608] Так, може, й сонце, що в небі світильником сяє рожево,

609] Мовби вповите вогнем - недосяжним для нашого ока

610] Роєм розжеврених, та не позначених блиском пилинок,

611] Що жароносну собою примножують променів силу.

612] Годі одне дать пояснення вірне й просте щодо руху

613] Сонця: яким воно способом йде від границь своїх літніх

614] До Козерога, що на зимовім повороті, й потому -

615] Знову прямує назад, аж до риси найвищої,- Рака;

616] І - щодо місяця: як за дванадцяту року частину

617] Коло накреслить таке, що за рік оббіжить його - сонце?

618] Явищ тих, ще раз кажу,- не звести до простої причини.

619] Можна, по-перше, схилитись до думки, яку про ті речі

620] Виклав колись Демокріт, що божественним хистом уславивсь.

621] Тобто: що ближче зірки до землі, то їх менше та менше

622] В рух коловий може втягувать силою вихор небесний.

623] Бо ж унизу він, немов затухаючи, тратить поривність,

624] І не така вже у нього могутність; ось так поступово

625] Сонце й зірки, що за ним, залишаються завжди позаду.

626] Значно-бо нижче біжать, ніж сузір'я високі, вогненні.

627] Місяць - тим паче: що нижча дорога, якою біжить він,

628] Що від землі вона ближча і дальша тим самим од неба,

629] То йому важче з сузір'ями верхніми біг свій рівняти.

630] І, що слабкішим підхоплений вихором, нижчий од сонця,

631] Мчить він у небі, то легше сузір'ям, які вколо нього,

632] І наздогнати його, й залишити далеко позаду.

633] От і здається, що він ті сузір'я весь час доганяє,

634] Швидший од них, а насправді вони повертають до нього.

635] Ну, а можливе й таке, що від полюсів двох протилежних

636] Мірно чергуючись, дві течії повітряні струмують:

637] Сонце від літніх сузір'їв одна з них могла б одганяти

638] Й до повороту вести зимового, де холод іскриться;

639] Друга - відкинувши знову од синявих тіней морозу,

640] До жароносних вела б його смуг, до сузір'їв пекучих.

641] Так от міркуючи, можна вважати, що місяць і зорі,

642] Довгий свій шлях коловий у роках оббігаючи довгих,

643] Теж то в одну течію потрапляють, то знову ж - у другу.

644] Не помічаєш хіба? - Протилежними гнані вітрами,

645] Хмари у напрямах мчать протилежних: над нижніми - верхні.

646] То чи й зірки б не могли, протилежним піддавшись потокам,

647] По колових своїх дальніх дорогах в ефірі кружляти?

648] Ніч налягає на землі понурим огромом своєї

649] Тіні або через те, що, далекої, врешті, сягнувши

650] Неба межі, розгубило вогні свої втомлене сонце,-

651] І розтрясло, й до останньої крихти їх порозсівало

652] В товщі повітря,- або й під землею ним рухає сила

653] Ця ж, яка шляхом вела коловим його й понад землею.

654] Так і Матута простором ефірним о певній годині

655] Світло рожеве сипне, відчиняючи широко браму

656] Дневі, чи то через те, що, до обрію линучи знову,

657] Шле свої промені сонце вперед,- щоб од них запалився

658] Весь небосхил, чи то жару насіння вогненне роями

659] Звикло спливатись о певній годині, й тому, що не ранок,-

660] Зовсім нове постає з тих начатків осяйливе сонце.

661] Кажуть, з Ідейських вершин, як лише на світанок береться,

662] Видно вогні, розпорошені ген у високостях неба,

663] Що, мов у кулю зібравшись одну, замикаються колом.

664] Нас не повинно нітрохи в тих справах і те дивувати,

665] Що жароносне насіння в одну лиш, означену пору

666] Може спливатись і сонячний блиск поновляти щоденно.

667] Бачимо ж ми не одне, що довкіл відбувається тільки

668] В певний, окреслений час: покриваються квітом дерева

669] Саме в окреслений час і в окреслений час - одцвітають.

670] Так от і зуби не будь-коли - в певній порі випадати

671] Змушує вік, і м'якому пушку засіватись на лицях

672] Теж лише в пору велить, і м'якій бороді - пробиватись.

673] А громовиці, дощі та сніги, буревії та хмари -

674] Чи не якусь мають певну, догідну для них пору року?

675] Так. Бо якщо були первопричини тут саме такими

676] Й речі такими ж були від утворення світу, то й нині

677] Йде їх відновлення кожного разу в такому ж порядку.

678] Далі. Якщо стають довшими дні, а коротшими - ночі,

679] І навпаки, якщо дні йдуть на спад, а до приросту - ночі,

680] Значить, або, над землею верстаючи шлях і під нею,

681] Це ж саме сонце нерівні накреслює дуги в ефірі

682] Й на неоднакові ділить тим самим відтинки орбіту:

683] Що з одного її боку відрізало, те докладає -

684] До протилежного, й так щораз більшу дугу воно креслить,

685] Поки сягне того знака небесного, де всього року

686] Вузол вирівнює денне освітлення з тінями ночі.

687] Бо посередині шляху, між подувом Півночі й Півдня,

688] Сонце,- віддалене рівно від пунктів обох поворотних

689] Через положення певне всього зореносного кола,

690] Де воно, біг свій змикаючи, порами року чергує,

691] Світлом косим осяває земні й повітряні простори;

692] Так це принаймні пояснюють ті, хто, розмітивши небо,

693] Знаки на нього наніс, мов оздоби, в чіткому порядку.

694] Тут ще можливе й таке, що місцями - повітря густіше,

695] От і тремтить під землею, приглушена, сонця пожежа,-

696] Все не вдається їй полум'ям буйно зметнутись до сходу,

697] Ось чому в межах зими так забарливо тягнуться ночі,

698] Поки не визирне день у вінку на чолі променистім.

699] Далі й таке може бути, що при чергуванні пір року

700] Звикли вогні чи повільніше трохи, чи швидше спливатись,

701] І через те - мабуть, є доля правди в припущенні тому -

702] Сонце зринає постійно з окреслених місць небосхилу.

703] Місяця блиск може бути від сонця, що світить на нього,

704] Й те відображене світло щодня він до нашого зору

705] Більше звертає, весь час оддаляючись мірно від сонця,

706] Аж, обернувшись до нього лицем, заясніє уповні

707] Й захід його запримітить напроти - при сході своєму.

708] А на зворотній дузі навпаки: він повинен помалу

709] Світло своє мов ховати від нас, до промінного сонця

710] Знов біжучи, вже на іншім кінці зореносного кола.

711] Так розмірковують ті, хто вважає, що місяць - кулястий,

712] Що по орбіті своїй пробігає він нижче від сонця.

713] Ще ж є підстави вважати, що, власним наділений світлом,

714] Котиться місяць, відтінками всякими граючи в небі:

715] З ним-бо ще й інше пливти може тіло, йому на дорозі

716] Все стаючи, заслоняючи так його й сяк, і при тому

717] Видимим бути не годне саме, бо нема в ньому світла.

718] Ще ж може місяць, як м'яч, обертатись, в одній половині

719] Сяйвом яскравим позначений; так, обертаючи кулю,

720] Обриси - форми свої - щораз інші він нам виявляє,

721] Поки до наших очей не поверне тієї поверхні,

722] Що, заполонена жаром палким, випромінює світло.

723] Потім, помалу назад обертаючись, він забирає

724] З-перед очей світлоносну частину кулястої маси.

725] Так вавілонські халдеї повчають, одкинувши думку

726] Інших усіх звіздарів, наче б годі було припустити,

727] Що як одне, так і друге пояснення - правдоподібні,

728] Бо ж і не видно, чому саме це, а не те - вірогідне.

729] Врешті, чому б не міг щораз новий поставати на небі

730] Місяць, що змінює обриси й форми свої рівномірно,

731] В певнім порядку? Чому з дня на день із них кожен по черзі

732] Місця б не міг уступати новому, який народився? -

733] Важко припущення те заперечити чимось, тим паче,

734] Що так багато всього виникать може в певнім порядку:

735] Йде ось Весна; побіч неї - Венера ступає; крилатий

736] Вісник Венерн попереду йде; вслід Зефірові - Флора,

737] Мати його, перед ними, дорогу встеляючи рясно

738] Квітами, повнячи барвами все і диханням духмяним.

739] Далі - посушливий день і супутниця літа - Церера,

740] Вся у рожевім пилу, й Аквілонів щорічні пориви;

741] Потім - осіння пора; з нею Вакх іде - Евгіус-Еван.

742] Потім - ще й інші надходять негоди й вітри буревійні:

743] Громом лякає Вольтурн, блискавицями Австр засліпляє,

744] Далі - на черзі сніги; своє діло, півсонна, заклякла,

745] Робить зима; і Мороз їй услід уже дзвонить зубами.

746] Що ж дивуватися тут, що свій час для народження має

747] Місяць і час,- щоб заникнути знову, якщо доокола

748] Саме в свій час так багато всього появлятися може?

749] Щодо затемнення сонця і місяця, то необхідно

750] Й тут мати думку таку, що є різні причини тих явищ.

751] Бо якщо місяць таки перехоплює сонячне світло,

752] Поміж землею і сонцем чоло піднімаючи в небі,

753] Темний свій щит підставляючи сонця палкому промінню,

754] То хіба інше якесь, що позбавлене власного світла,

755] Тіло, кружляючи в небі, на це спромогтись не здолало б?

756] Так от і сонце: чому б не могло воно мірно втрачати

757] Жар свій і в певному часі відроджувать сяйво колишнє,

758] Ті подолавши місця, де, ворожі природі вогненній,

759] Подуви гасять його тимчасово, збиваючи пломінь?

760] Далі. Якщо в свою чергу земля, позбавляючи світла

761] Місяць, над сонцем іде і його ж заступати собою

762] Здатна в той час, коли тінь він густу пробігає конічну,-

763] То чи тоді не могло б якесь інше під місяцем бігти

764] Тіло або пропливати ще вище - над сонячним колом,

765] Перетинаючи всі його промені й світла потоки?

766] Втім, якщо місяць і сяє своїм, не позиченим світлом,

767] То чи тьмяніти б не міг він, такі пронизавши у леті

768] Світу частини, що власним вогням його надто ворожі?

769] Ну, а тепер, коли я з'ясував уже, як виникають

770] Явища різні в блакитних просторах великого світу,

771] Так що про сонця всілякі шляхи і про місяця рухи

772] Можемо знати,- яка ними рухає сила й причина,-

773] Як це заходять вони, коли світло їх гасне, раптово

774] Пітьмою всі вповиваючи землі, немовби зімкнувши

775] Очі свої, а потому, їх широко знову розкривши,

776] Все озирають довкіл, заполонене сяйвом яскравим,-

777] До молодого ще світу вертаюсь, до ниви пухкої,

778] Щоб розказать тобі, що вона вперше до обріїв світла

779] Зважилась вивести - дати в опіку вітрам перемінним.

780] Спершу всілякими травами буйно земля повкривала

781] Пагорби всі та поля, захлюпнула їх блиском зеленим:

782] Замерехтіли розкішні луги різноколірним квітом,

783] Далі й дерева всіляких порід, потягнувшись до вітру,

784] Вільно могли позмагатись у рості, не знаючи стриму.

785] Як ото ніжним пушком поростають, щетиною, шерстю

786] Чотириногих тіла і птахів, що на крилах ширяють,

787] Так і земля молода понесла на собі тоді гперше

788] Трави й кущі, а вже потім - істот умирущих поріддя

789] Виникли всюди по-різному, різні й у різних умовах.

790] Бо ж ані з неба ніяка тварина звалитись не може,

791] Ні тобі з моря не вилізе раптом земне сотворіння.

792] Отже, лишається дати землі нашій - Матері - ймення

793] По справедливості, бо ж із землі все живе народилось.

794] Таж і тепер ще з землі виповза животина всіляка,

795] Зроджена там із дощу і вологої палкості сонця.

796] Дива, як бачиш, нема, що рясне тоді все було й росле,

797] Бо на землі молодій визрівало під юним ефіром.

798] Передусім усілякі птахи, все їх плем'я пернате

799] Яйця по гніздах, щоб виводок був, навесні відкладали,

800] Як і тепер ще цикади самі покидають улітку

801] Круглі домівки-плівки, щоб жити й шукати поживи.

802] Тут і вмирущих людей покоління земля породила,

803] Грунт-бо тоді був парким, та й вологи у ньому не бракло.

804] Де тільки місце догідне траплялось,- на кожному кроці,

805] В землю пустивши коріння, росли материнські утроби.

806] Лиш наспівала пора, й добувались із них немовлята,

807] Прагнучи, вогке покинувши ложе, повітрям дихнути,-

808] Тут же до них поспішала звернути дбайлива природа

809] Пори землі, проливати із жил усіх повних веліла

810] До молока схожий сік; і тепер ще у кожної жінки,

811] Щойно на світ немовля приведе,- молоком найсолодшим

812] Повняться груди, бо саме туди вся пожива спливає.

813] Покорм давала земля, теплота - заміняла повивач,

814] Замість постелі - трава під дитиною слалася м'яко.

815] Світ, ще тоді молодий, ні суворих морозів не відав,

816] Ні буревіїв лихих, ні над міру пекучого літа:

817] Все ж поступово росте, рівномірно вбивається в силу.

818] Ще раз і ще раз кажу: справедливо ім'я материнське

819] Носить земля, бо сама ж вона й рід наш людський породила,

820] Й порозсівала в свій час усілякого звіра чимало,

821] Що серед гір аж кишить ним усюди; не менше й пернатих

822] Різноманітної форми в повітряні вивела плеса.

823] Ну, а що межі якісь у тій плідності мусила мати,

824] То, наче жінка, яка вже в літах,- перестала родити.

825] З часом-бо змін зазнає всього світу велика будова:

826] Все перейти має із одного стану в інший; собою

827] Не залишається довго ніщо: все мандрує постійно,

828] Все перетворює, все видозмінює творча природа.

829] Робиться дряхлим одне, западає, старіючи, в неміч;

830] Інше натомість - росте, виринає до обріїв світла.

831] Так перемінює час, пливучи ненастанно, природу

832] Світу всього; з одного стану в інший земля переходить;

833] Може,- чого не могла; що могла колись,- нині не може.

834] Навіть потвор тоді безліч усяких земля намагалась

835] Вивести з лона свого, дивовижних обличчям і тілом:

836] То чоловіко-жінок, ні одній не належних, ні другій

837] Статі, або звироднілих, без ніг та без рук, чи, скажімо,

838] Темних, позбавлених зору, й німих, які рота не мали,

839] Врешті, й таких, що їм геть усі члени докупи зрослися,-

840] Ні до роботи не здатні були, ні рухнутися навіть,

841] Щоб небезпеки уникнути чи дотягтись до поживи.

842] Й інших подібного роду страховищ, почвар наплодила,

843] Та надаремно: продовжити рід не дала їм природа,

844] Тож не змогли досягнути жаданого розквіту віку,

845] Ні підшукати харчів собі, ні поєднатись любов'ю.

846] Отже, як бачимо, збіг багатьох мусить бути обставин,

847] Щоб закріпитись могла в поколіннях наступних істота:

848] Спершу - щоб їжа була, потім - вільні дороги, що ними

849] З членів послаблених мало би змогу спливатись насіння.

850] Ще ж мусять органи буть відповідні, щоб самки з самцями

851] Втіх зазнавати взаємних могли, коли зійдуться разом.

852] Тож багатьом тоді видам істот довелося покинуть

853] Обрії світла: в потомстві своїм не змогли повторитись.

854] Ну, а хто й досі, як бачим, повітря живлюще вдихає,

855] Ті чи то хитрість, чи м'язів потугу, чи швидкість, нарешті,

856] Передають з роду в рід - запоруку свого існування.

857] Є ще немало й таких, що корисними нам були чимось,

858] От вони й вижили, взяті колись під опіку людини.

859] Сила - для левів рятунком була і для хижого звіра.

860] Оленю прудкість його прислужилася, лисові - хитрість.

861] А легкосонних порода собак, що серця мають вірні,

862] Як і міцне, що від в'ючних тварин повиводилось, плем'я,

863] З ними й овець руноносних отари, й рогата худоба -

864] Все під рукою людини привчилося, Меммію, жити.

865] Від хижаків утікаючи геть, вони. їжі шукали

866] Мирної, щоб без великих зусиль добувать її вдосталь.

867] От ми й годуємо їх - за користь, що людині приносять.

868] Інші, котрим не вділила природа можливостей жодних

869] Ні для життя самостійного, ні, щоб корисними ставши

870] Хоч у якійсь мірі нам, заслужити собі на прожиток

871] І на збереження власного роду під захистом нашим,-

872] Жертвами падали - здобич легка життєздатніших звірів -

873] Так і не скинувши пут, що на долю їм випали, поки

874] Не привела до загибелі все їх поріддя природа.

875] От лиш кентаврів таки не було. Не могло бути й інших

876] Тілом подвійних істот і двояких стосовно природи,

877] Що різнорідні в собі сполучивши частини, здолали б

878] Їх між собою погодити, збити в одне щось, єдине.

879] Це, видається мені, й тугодум би зумів осягнути.

880] Доста трьох років, скажімо,- і кінь буде в розквіті віку;

881] Хлопцеві - мало цього: і трирічним не раз уночі він,

882] Сонний, шукає грудей материнських, де покорм солодкий.

883] Щойно тоді, коли кінь, западаючи з часом у старість,

884] Силу втрачає, і вже йому віку лишається обмаль,-

885] Щойно тоді, хлопчакам засіваючи лиця рум'яні,

886] Перший пушок їх весною втішає і розквітом віку.

887] Отже, не вір, коли хтось тобі скаже, що сім'я людини

888] І тяглового коня, поєднавшись, кентаврів давало.

889] Рівно ж і Скілл не було - напівриб, що тіла їх до того ж

890] Люті собаки довкіл обвивали, ні ще там якихось

891] Чудиськ, що в них несумісні ми бачимо тіла частини,

892] Бо ні цвісти водночас, ні вбиватися в силу не можуть,

893] Ні поступово втрачати її, коли старість надходить,

894] Ні перейматись любов'ю однаково, ні щодо вдачі

895] Схожими бути, та й різна пожива тілам їх корисна.

896] Так на цикуті стада бородаті, як бачити можна,

897] Легко нагулюють жир; для людини ж вона - смертоносна.

898] Врешті, якщо пожирає вогонь навіть тіло рудого

899] Лева і будь-яку іншу породу істот, що повсюди,

900] Складені з плоті та крові, свої покоління чергують,-

901] Як може бути таке, що потрійна в єдиному тілі:

902] Спереду - лев, ззаду - змій, посередині,- власне. Химера

903] Пащею грізний, убивчий вогонь із нутра видихає?

904] Хто ж уявляє собі, що земля, молода ще, й недавнє

905] Небо створити могли ось такі дивовижні істоти,

906] Той, лиш на ту новизну раз у раз покликаючись тупо,

907] Ще не одне із такої ж муки поспішить намолоти:

908] Скаже, наприклад, що чистим тоді хвилювалися ріки

909] Золотом, а самоцвітами - рясно вкривались дерева,

910] Що від народження люди, мовляв, досягали такого

911] Зросту, що й море могли переходити вбрід, а руками -

912] Над головою небесний намет без труда обертати.

913] Досить, щоправда, насіння речей всіх роїлось у грунті

914] В пору, коли починала земля видавати створіння,

915] Тільки ж ніщо нам не вкаже на те, що могли б у ту пору

916] Змішані різні родитись істоти, в собі несумісні

917] Члени збиваючи, бо ж і тепер, хоч земля ще не вбога

918] На чагарі, на пашню, і на трави всілякого виду,-

919] Все це не може, однак, у безладнім єднанні родитись:

920] Кожна з речей колію має власну; закони природи,

921] Що не візьми,- береже й поза межі свої не виходить.

922] Перше поріддя людей, що поля населяло, звичайно,

923] Значно твердіше було, бо з твердої землі воно вийшло.

924] Кості міцної були наші предки, кремезні та рослі,

925] Жили та м'язи, та нерви служили їм теж відповідні.

926] Їх ні мороз не лякав, ні жара; не приносила шкоди

927] Їжа незвична, не бралася тіла ніяка недуга.

928] Скільки б не зміряло шляху, кружляючи, сонце на небі,-

929] З місця на місце той люд переходив подібно до звіра.

930] Плуга кривого тоді не провадив ще ратай завзятий,

931] В землю лопату вганять не спадало й на думку нікому,

932] Ні молоді в неї паростки вкопувать, ні вже засохлу

933] Гілку з високих дерев гостролезим серпом обтинати.

934] Що їм дощі подавали та сонце і що самохіттю

935] Поле родило,- були задоволені тими дарами.

936] їм жолуді буйнорослих дубів найчастіше служили

937] Ситним харчем, потім - ягоди ті, що ти бачиш узимку,

938] Як паленіють вони на суничнику великопліднім,-

939] Ще ж вони більші тоді та рясніші були набагато.

940] Світ, одне слово, сягаючи розквіту, не поскупився

941] Для нещасливого племені смертних на грубу поживу.

942] Спраглого - ждали струмки, зазивали річки повноводі,

943] Як ото нині, збігаючи з гір, водоспади шумливі

944] Звірів усяких, що втомлені спекою, скликують лунко.

945] Врешті, лісами блукаючи довго, вони потрапляли

946] В закути німф, із яких, як відомо було їм, джерела,

947] То, легкоплинні, вигладжують широко скелі вологі,

948] Скелі вологі, що перлами сяють над мохом зеленим,

949] То на поля пробиваються ген, на рівнини розлогі.

950] Не користали тоді ще з вогню, не здирали із звіра

951] Шкур, аби тіло своє захистити від холоду взимку,-

952] По чагарях, по печерах гірських та дібровах тулились;

953] А буревій перестріне чи злива,- у зарості дикі

954] Вмить забивались вони, зашкарублі од поту та бруду.

955] Ще не вважали на спільне майно. Не було ще між ними

956] Жодного звичаю, жоден закон ще тоді не служив їм.

957] Що пощастило комусь роздобути,- собі брав одразу,

958] Звиклий на себе лише покладатись і жити для себе.

959] Тут же таки, серед лісу, тіла їх єднала Венера:

960] То самовільно жінки віддавались, то їх повергало

961] Чоловіків невгамовне бажання і сила навальна,

962] То на приманку йшли: на жолуді, чи суниці, чи груші.

963] Чуючи міць дивовижну в руках, та й в ногах не слабкішу,

964] Звір'я всіляке, велике й дрібне, по лісах вони гнали,

965] Києм укласти могли хижака чи метнуть каменюку.

966] Над багатьма брали верх, і лиш деяких - остерігались.

967] Де тільки ніч їх зустріла, на землю валились одразу,

968] Мов кабани грубошкірі щетинисті, й там заривались,

969] Голі, чи в листя глибокий намет, чи гіллям обкладались.

970] Тож не шукали, знімаючи галас, вони за погаслим

971] Сонцем і днем; не тинялися поночі, зблідлі од ляку,-

972] Ждали, безмовні, поринувши в сон, мов у темну могилу,

973] Аж небосхил запашить од рожевого факела сонця.

974] Бо від дитинства міг бачити кожен, це стало вже звичним,

975] Що з непроглядністю пітьми нічної чергується світло.

976] Отже, ні подив ніколи не брав їх, ані не боялись,

977] Що пануватиме, хоч і спливали б віки, неподільно

978] Ніч на землі, хай лиш сонце проміння своє заховає.

979] Більше їм клопотів те завдавало, що звірі голодні

980] Часто тривожили їх, не давали життя нещасливим.

981] Вигнані геть із житла свого, з-під кам'яного склепіння,-

982] Тільки-но з'явиться велетень-лев чи кабан, весь у піні,-

983] Навіть у буряну ніч, перелякані, тут же лишали

984] Лютому ворогу затишні лігвища, встелені листям.

985] Та не частіше тоді, як тепер, покоління вмирущих

986] Серед ридань покидало життя - його світло солодке.

987] З них не один у ту пору, щоправда, потрапивши в лапи

988] Звіру якомусь, живим був наїдком: зубами прошитий,

989] Гори й ліси переповнював зойком, забризкане кров'ю

990] Бачачи тіло своє, що, живе ще, в живу йде могилу.

991] Хто таки вирвавсь, дарма що надкушений, з хижої пащі,-

992] Потім, руками тремтливо страшні прикриваючи рани,

993] Орка жахливим, од болю спотвореним голосом кликав,

994] Поки таки не позбувся життя, нещасливець, у муках,

995] Без допомоги, не знаючи, як заспокоїти рани.

996] Не пропадало зате тисячами військового люду

997] Під знаменом в один день; розхвильовані обшири моря

998] Не розбивали, жбурнувши на скелі, залюднених суден.

999] Тож по-пустому, намарно не раз тоді море впадало

1000] В шал, а погрози даремні пускало хіба що на вітер:

1001] Як не всміхалось, лукаве, в погоду і як не ряхтіло

1002] Хвилями звабно,- нікого, проте, не могло заманити,-

1003] Ще не відоме людині було мореплавство зухвале.

1004] їжі нестаток нерідко в ту пору доводив до смерті

1005] Зморене тіло; сьогодні воно - в пересиченні тоне.

1006] Ті несвідомо собі ж наливали смертельну отруту,

1007] Нині - й мистецтво таке, щоб отруювать інших, існує.

1008] Потім, коли збудували хати, зодяглися у шкури,

1009] Вогнище стали розводити, й тільки з одним чоловіком

1010] Жінку в'язати став шлюб, коли пізнано звичаї певні,

1011] Врешті, коли своїх власних побачило діток подружжя,-

1012] М'якнути вперше почав тоді рід наш людський поступово:

1013] Вже не так легко людина могла просто неба терпіти

1014] Холод, бо тіло, навикле до вогнища, стало вразливим.

1015] Дещо й Венера цьому пособила, і часто вдавалось

1016] Дітям суворість батьків похитнути, звернувшись до ласки.

1017] Тут між сусідами приязнь пішла: одні одним бажати

1018] Стали добра,- не хотілось нікому покривдженим бути.

1019] Тут і дітей, і жінок почали виділяти з-між інших:

1020] І голосами, і рухами, плутано ще, невиразно

1021] Знати давали, що слабших жаліти - таки справедливо.

1022] Хоч не в усьому й не скрізь панувало тоді розуміння

1023] Серед людей, але більшість із них - договір шанувала,

1024] В іншому разі поріддя людське не змогло б так тривати -

1025] Згинуло б ще в давнину, поколінь своїх ряд перервавши.

1026] Звуки ж усякі з грудей добувати людину природа

1027] Змусила; назви речам - необхідність сама підшукала.

1028] Так і дитина, котра ще не вміє промовити слова,

1029] До мимовільних, як бачимо, рухів нерідко вдається:

1030] Вказує пальцем, наприклад, на річ якусь, що перед нею,

1031] Кожне створіння-бо чує призначення сили своєї.

1032] От іще ріжки в бичка не пробились на лобі, а вже він

1033] Хоче, розгніваний, вдарити ними, грозить раз од разу.

1034] Так і малята пантер і левиць, хоч нема ще в них кігтів,

1035] Хоч не прорізались ікла закривлені,- при небезпеці

1036] Шкіряться, лапками б'ють, норовлять, ще беззубі, вкусити.

1037] Так і пернатих весь рід покладається змалку на крила:

1038] Ледве опірене - вже порятунку пташа в них шукає.

1039] Думати, отже, що хтось був такий, що давав усілякі

1040] Назви речам, і що люд відтоді розмовляти навчився,-

1041] Безум, та й годі. Адже, якщо міг він усе позначати

1042] Словом і будь-який звук видавати, звернувшись до мови,-

1043] Слід уважати, що й інші могли це зробити в ту пору.

1044] Та, припустім, не могли, не було в них ще в обігу слово,-

1045] Звідки ж запало в того, хто навчив усіх мови, поняття

1046] Про необхідність її та користь, відкіля він міг знати,

1047] Перший, за що саме взятись і задум побачити в думці?

1048] Втім, не зумів би один - багатьох одночасно схилити

1049] Й переконати, щоб так от і стали, раденькі, вивчати

1050] Назви речей. А ще спробуй втовкмач-но глухому до слова,

1051] Що та до чого... Вони ж анізащо б тоді не хотіли

1052] Довго терпіти того, щоб якісь там нечувані звуки

1053] Ти їм у вуха вбивав надаремно. І ще одне, врешті:

1054] Чи аж таке вже велике тут диво, що рід умирущих,

1055] Голосом і язиком володіючи, дав поступово

1056] Назви окремим речам, відповідно до вражень окремих?

1057] Таж і тварини німі, й покоління всілякого звіра

1058] Звикли за різних умов подавать неоднакові звуки:

1059] Страх одчувають чи біль, а чи втіху - по голосу видно.

1060] В цьому на кожному кроці тобі пересвідчитись можна:

1061] Ось, коли лютих молоських собак щось почне дратувати,

1062] Й зуби вже шкірять вони, розсуваючи губи відвислі,

1063] їхнє гарчання глухе не подібне ж нічим до лункого

1064] Гавкоту, що за хвилину якусь колихне все повітря.

1065] Ну, а коли язиком раз од разу щенят своїх лижуть

1066] Чи, поваливши їх лапою, шкіряться, начебто мітять

1067] Зубом на них, але тільки вдають, що вкусити готові,

1068] То скавучать тоді зовсім не так, ніж тоді, як удома

1069] їх під замком залишають самими, або коли, биті,

1070] З-під батога пориваються геть, завиваючи з болю.

1071] Врешті, не чуєш різниці хіба, як ірже десь у полі

1072] Між кобилицями кінь ошалілий у розквіті віку,

1073] Богом любові крилатим пришпорений; як перед боєм,

1074] Ніздрями ловлячи подув, ірже він, а як - на щось інше

1075] Голос дзвінкий подає, гарячкове здригаючись тілом?

1076] Ну, і нарешті пташиний весь рід, усілякі пернаті -

1077] Чайки, шуліки, орлани,- коли понад морем ширяють,

1078] їжі, прожитку для себе шукаючи в хвилі солоній,

1079] То під час того, завваж, вони скрикують зовсім інакше,

1080] Ніж коли здобич беруть чи як іноді б'ються за неї.

1081] Деякі з них від погоди залежно свій мовби охриплий

1082] Змінюють голос; ворони, скажімо, птахи довговічні,

1083] Й воронів зграї,- коли, за повір'ям, дощі накликають,

1084] Вітряну днину чи млисту вологість накаркати хочуть.

1085] Тож, коли різні чуття і тварин, і птахів спонукають,

1086] Хоч безсловесні вони, голоси видавати всілякі,

1087] То чи почнеш тут ламать собі голову, як це зуміли

1088] Люди стільком неподібним речам дати назви окремі?

1089] Щоб не було недомовок ніяких у нас щодо цього,-

1090] Знай, що вмирущому люду небесний вогонь дала вперше

1091] Блискавка; саме від неї пішло всяке полум'я світом.

1092] Часто ж доводиться бачити нам: у вогні блискавичнім

1093] Різні тіла палахтять, коли жар їх ударить небесний.

1094] Ще ж і таке може буть, що під вітром поривним гіллясте

1095] Дерево треться гіллям об сусіднього дерева стовбур,

1096] От і викрешують іскру могутливі сили, й нерідко

1097] Там, де гілля між собою і стовбури труться високі,

1098] Полум'я, жаром палким заяснівши, до неба зметнеться.

1099] Дві, отже, мала нагоди людина вогонь роздобути.

1100] Ну, а варити й на полум'ї грубу пом'якшувать їжу

1101] Сонце навчило: помітила з часом, що жар і пекучий

1102] Промінь, чого б на полях не торкалися,- роблять ніжнішим

1103] І, що не день,- залучившись вогнем, відкриттями новими

1104] їжу і спосіб життя почали повертати на краще

1105] Ті, хто кмітливістю з-поміж усіх вирізнявся і хистом.

1106] Далі й міста почали владарі будувать, і твердині,

1107] Щоб захистити себе, мати схов, коли зайде потреба.

1108] Потім родючі поля і худобу взялися ділити

1109] Між усіма - відповідно до розуму, вроди та сили.

1110] Врода велику вагу тоді мала, та й сила - не меншу.

1111] Втім, появилось майно. Було й золото скоро відкрите;

1112] Почестей легко воно і вродливих позбавило, й сильних,-

1113] За багачем-бо здебільшого в багатолюдному почті

1114] Йдуть не якісь хиряки-слабодухи, а мужні та ставні.

1115] Хто ж у житті керуватися глуздом воліє здоровим,-

1116] Той за найбільше багатство вважає життя,- хоча скромне,

1117] Та без турбот, адже скромність ніколи не знає нестатків.

1118] Люди ж до почестей рвуться, до влади в надії покласти

1119] Все, що собі припасли, на постійну, несхитну основу,

1120] Щоб у розкошах зажити нарешті, не знаючи горя.

1121] Марні надіїї Одні перед одних, спинаючись вище

1122] Й вище до почестей, згубною роблять цю стежку для себе:

1123] Хай і сягне хто самої вершини,- його там нерідко

1124] Заздрість, мов блискавка, б'є, щоб у темний занурити Тартар

1125] Заздрість-бо справді, немов блискавиця, вершини шукає:

1126] Де тільки виступить щось,- у те вона й мітить, вогненна.

1127] Ось чому краще, і то набагато, спокійно коритись,

1128] Ніж домагатись найвищої влади, щоб світ покорити.

1129] Хай собі, потом і кров'ю спливаючи, трудяться марно

1130] Ті, хто ступив на непевну, вузьку марнославства дорогу.

1131] З уст-бо чужих вони мудрість черпають, і погляд на речі

1132] В них - од почутого; власним чуттям довіряти не хочуть.

1133] Так було вчора, так нині є, так і в майбутньому буде.

1134] Вбиті були владарі - й величавість колишня престолів,-

1135] Скіпетри горді, повержені в порох, ганебно лежали;

1136] Славна окраса чола володарського, зрошена кров'ю,-

1137] Вже під ногами юрби за великою плакала честю:

1138] Жадібно топчемо те, перед чим ми раніше тремтіли.

1139] Все сколихнулось до дна, непорядок усе скаламутив:

1140] Кожен до почестей рвавсь, а тоді - до верховної влади.

1141] Виборну владу створити тут декому спало на думку,

1142] Право закласти, щоб люди нарешті закону тримались.

1143] Рід умирущих до того ж по горло вже ситий насильством,

1144] Од ворожнечі почав знемагати, тому добровільно

1145] Визнав закон і з вузькими погодився межами права.

1146] Кожен тоді сам за себе жорстокіше мстився у гніві,

1147] Ніж дозволяють на це справедливі закони сьогодні,

1148] От і настала пора, коли люд відвернувсь од насилля.

1149] Страх покарання відтоді всі зваби життя каламутить:

1150] Кожного в сіті свої ловить сила і вчинена кривда,

1151] Бо, звідкіля вони вийшли,- до того й вертаються потім.

1152] Тож безтурботним життям утішатися ледве чи зможе,

1153] Хто посягнув на стійкі договори суспільного миру.

1154] Хай від богів і від роду людського приховує злочин,

1155] Де запорука того, що це вік таємницею буде? -

1156] Можна вві сні самого себе зрадити чи при хворобі -

1157] Часто ж буває таке, що маячить людина в гарячці,-

1158] Вчинений хтозна-коли і затаєний видати злочин.

1159] Отже, й причину того, що так широко скрізь розійшлося

1160] Пошанування богів, що в містах зарясніло від храмів

1161] І встановились обряди священні, які так розкішно

1162] Нині вершаться з великих нагод у місцях знаменитих;

1163] Також - відкіль той настирливий страх, що й тепер понукає

1164] Смертних нові будувати святині по цілому світу

1165] Й, тільки-но свято якесь, до них юрбами тут же спливатись,-

1166] Нам не так важко знайти й пояснити належно словами.

1167] Бо ж і тоді, в ту далеку добу, покоління вмирущих

1168] Бачили в думці своїй, наяву, незрівнянні безсмертних

1169] Постаті; часто - вві сні дивувались їх силі та зросту.

1170] І наділили чуттям, бо здавалося їм, що всевишні

1171] Й рухатись можуть, і мовити громоподібно і гордо,

1172] Як подобає богам - ясносяйним із виду, могутнім.

1173] Вічним життям іще їх наділяли, незмінна-бо завжди

1174] Постать була в них, і навіть обличчя лишалось таким же.

1175] Ну, а що силою справді незмірною їх наділяли,

1176] То, видавалось, ніхто б не зумів тій потузі опертись.

1177] А недосяжно щасливими їх через те називали,

1178] Що, як гадали, нікого з них ляк перед смертю не мучив.

1179] Бачилось їм уві снах, окрім того, що подвиги різні

1180] Звершують часто боги й не бере їх утома ніяка.

1181] Ще ж помічали вони бездоганний у зорянім небі

1182] Лад, як і мірну, що мовби по колу йде, зміну пір року,

1183] Та не могли ще пізнати причин, що призводять до того.

1184] Що ж їм лишалося, як не богам усе те поручити,-

1185] Ось хто, гадали вони, лиш кивком голови всім керує.

1186] Храми й оселі богів помістили, звичайно ж, на небі:

1187] Ніч, як те бачили завжди, по ньому колує і місяць,

1188] Місяць, і днина, і ніч, як і ночі суворої знаки,

1189] Неба нічного лампади мандрівні й вогні перелітні,

1190] Хмари, і сонце, й дощі, блискавиці, гради, сніговії,

1191] І несподіваний грім, і глухі, мов грізьба, перекоти.

1192] О нещасливий наш роде людський! Таку силу природи,

1193] Явища ті - приписати богам, наділити їх гнівом!..

1194] Скільки ти сам через те настогнавсь тоді, скільки глибоких

1195] Нам завдав ран, скільки сліз уготовив і нашим нащадкам!

1196] Ні! Благочестя не в тім, що до каменя ти припадаєш,

1197] Голову вкривши, в усіх на виду, вівтарі всі обходиш,

1198] Падаєш ницьма й долоні до неба знімаєш благальне

1199] Перед обличчям богів, запопадливо ллєш на жертовник

1200] Чотириногого кров і в обітницях губиш рахунок,-

1201] Лиш у погіднім, що думку снує, спогляданні природи.

1202] Бо, коли зводимо зір на великого світу небесні

1203] Храми, й ефір, що світилами густо ряхтить, оглядаєм,

1204] І коли думка полине дорогами місяця й сонця,-

1205] Інших турбот тягарем донедавна привалена в грудил,

1206] Ще одна, мовби прокинувшись раптом, чоло піднімає:

1207] Чи не богів безконечна прослалась над нами могутність,

1208] Що неоднакові зорям лискучим накреслює рухи?

1209] От і вагається, ще пізнанням не збагачений, розум:

1210] Чи таки справді був день, коли світ народивсь, чи настане

1211] День, коли прийде кінець йому, й доки ще світоспоруда

1212] Зможе невпинного руху докучливий зносити натиск;

1213] Чи, за бажанням безсмертних покликані вічно тривати,

1214] Стіни її, хоч би скільки віків не спливало над ними,

1215] Часу незмірного міць нищівну зневажатимуть гордо?

1216] Ну, а кому від раптового остраху перед богами

1217] Дух не запре, кого жах не скує, коли враз колихнеться

1218] Від громового удару земля, опалившись, а небом

1219] Гуркіт важкий, перекотистий піде од краю й до краю?

1220] Чи не тремтять племена і народи; вожді неприступні

1221] Не ціпеніють хіба, чи пронизливий страх не бере їх

1222] Перед богами на згадку про всі свої вчинки негідні

1223] Й зарозумілі слова у чеканні жахливої кари?

1224] А коли вітер, із надміру сил розгулявшись на морі,

1225] Судна в поході жене, розсіває по здиблених водах

1226] Із легіонами збройними враз, бойовими слонами,

1227] Чи не звертається вождь до богів, чи тремтливо не молить,

1228] Щоби затихли вітри, щоб дихнули спокійні, попутні?

1229] Та надарма: вихровим буревієм підхоплений часто,

1230] Він попри всі молитви, йде в обійми холодної смерті.

1231] Так усі задуми смертного люду прихована сила

1232] Зводить не раз нанівець; пишне пруття, суворі сокири

1233] Їй потоптати, як видно, кортить чи побавитись ними.

1234] Врешті, коли під ногами здригнеться земля і, схитнувшись,

1235] Падають цілі міста чи грозять неминучим падінням,-

1236] Що ж дивуватися тут, що людей покоління вмирущі

1237] Не поважають себе - визнають, що одні лиш безсмертні

1238] Правлять усім, виявляючи справді казкову могутність?

1239] Мідь була й золото згодом відкриті, а також залізо;

1240] 3 ними - срібло ваговите й білястого олова сила;

1241] Тільки-но темні ліси, що буяли на горах високих,

1242] Випалив лютий вогонь, чи від блискавки взявши початок,

1243] Чи, десь у лісі воюючи, люди самі запалили

1244] Вогнище,- ворогу шлях наміряючись ним перетяти,

1245] Чи, заохочені грунту родючістю, ширити стали

1246] Жизні поля і ділянки розчищувать під пасовища,

1247] Чи полювать хижаків і майно на мисливстві збивати,

1248] Бо до вогню вони спершу вдавались і ями копали,

1249] Згодом навчившись пускати собак, розставляти тенета.

1250] 3 чого б, однак, у ту пору не виникнув жар полум*яний,

1251] Що, перерісши в пожежу гулку, пожирав до найглибших

1252] Коренів буйні ліси, розпалив аж до нутрощів землю,-

1253] Жилами, що розпеклись, у земні порожнини відразу

1254] Ринуло золото жовте й срібло, потекли, закипівши,

1255] Олово й мідь. А коли, вже застиглими, їх помічали

1256] Люди на кожному кроці, адже грали барвами зливки,

1257] То піднімали з землі, зацікавлені гладкістю, блиском;

1258] Тут і завважили те, що за формою кожен із зливків -

1259] Саме такий, як заглибина, слід, що від нього лишився.

1260] От їм, спало на думку, що можна, розплавивши зливок,

1261] Будь-яку форму надати йому і зробити подібним

1262] До будь-якої з речей; куючи,- довести до такої

1263] Тонкості та гостроти по краях, щоби мати не тільки

1264] Зброю, але й відповідне знаряддя, щоб ліс вирубати,

1265] Грубі обтесувать стовбури, гладко стругати жердини,

1266] В дереві діри продовбувать, і пробивати, й свердлити.

1267] Все це хотіли робити сріблом вони й золотом, перше

1268] Ніж до могутньої сили вдалися потужної міді.

1269] Та надаремно: їх стійкість, подолана, їй поступалась,

1270] Міді ніяк не могли дорівняти у грубій роботі.

1271] Більше цінилася мідь; і лежало тоді, як непотріб,

1272] Золото,- завжди тупе, не потрібне нікому знаряддя.

1273] Мідь лежить - нині; найвища для золота випала почесть.

1274] Так от міняється доля речей всіх із обігом часу:

1275] Що було вчора в ціні,- під ногами валяється нині,

1276] Далі щось інше виходить із темної смуги погорди;

1277] Прагнуть його все палкіше, хвалу йому люди співають,

1278] Щойно відкритому, в шані найвищій воно серед смертних.

1279] Щодо заліза, то тут уже й сам догадаєшся легко,

1280] Меммію, як і коли його люди відкрили для себе.

1281] Спершу за зброю служили їм руки, і нігті, і зуби,

1282] І каменюки, й дрюки - обламані в лісі гілляки.

1283] Полум'я, потім - вогонь, як лише стали людям відомі,

1284] Тут і заліза властивості, й міді спливли на поверхню;

1285] Міді - спочатку, а потім заліза був пізнаний вжиток:

1286] М'якша в обробці вона, та й запасів її значно більше.

1287] Мідяне рало на полі трудилося; міддю здіймали

1288] Бурю війни, засіваючи широко рани глибокі,

1289] Міддю худобу й поля відбирали, бо збройному люду

1290] Гола, беззбройна юрба все майно хоч-не-хоч віддавала.

1291] Та поступово почав появлятися меч із заліза,

1292] Мідний же, схожий на серп, викликав лиш усмішку зневажну.

1293] В землю залізо тоді неподатливе стало вгризатись.

1294] Рівними всі вже були й на війні, де дзвеніло залізо.

1295] Спершу озброєний вершник, повіддя стискаючи в лівій,

1296] Правою - вільно мечем міг орудувать; щойно потому

1297] На колісниці двокінній в бою стали пробувать щастя.

1298] Дещо пізніше - впрягали четвірку, і вже не звичайну

1299] Гнали на стрій ворогів колісницю, а грізну, серпату.

1300] Далі й потвор змієруких - луканських волів, що на спині

1301] Вежі несли, до боїв та поранень пунійці привчали,

1302] Щоб замішання зчиняти в озброєних Марсових лавах.

1303] Так одне з одного стала породжувать чорна незгода

1304] Все, що наводило жах на загони військового люду:

1305] Кожного дня до страхіть на війні щось нове додавалось.

1306] Так залучити й биків намагались до ратної справи,

1307] На зброєносні ряди й кабанів було диких пускали,

1308] І наймогутніших левів попереду гнали до бою

1309] Ті, хто приборкати вмів їх, озброєні люди, суворі,

1310] Що вгамувати могли і на прив'язі втримати звірів,

1311] Та надарма: роз'ярілі, у натовпі, в розпалі битви

1312] Не розбирали, де свій, де чужий,- підминали й кінноту,

1313] Тільки стрясались то тут, то вже там їх наїжені гриви;

1314] Вершникам годі було заспокоїти здиблених коней,

1315] Геть ошалілих од реву, й на ворога їх скерувати.

1316] Люті левиці то звідти, то звідси стрибали з розгону,

1317] То на зустрічного воїна - кігті в обличчя впивали,

1318] То, набігаючи ззаду раптово,- свого чи чужого

1319] Махом одним поваливши на землю, закривлені кігті

1320] Й ікла встромляли у жертву страшні, розривали на кусні.

1321] Так і бики на своїх набігали й ногами товкли їх;

1322] Коням то в бік вони роги вганяли, то, вдаривши знизу,

1323] Нутрощі їм випускали й топтали, запінені, землю.

1324] Іклами грізні, тоді й кабани підсікали своїх же;

1325] Кров'ю своєю багрили, розлючені, зброї уламки;

1326] Клали впереміш, куди б не метнулись, і кінних, і піших.

1327] Коні то кидались вбік - од зубів, од закривлених іклів,

1328] То, несподівано здибившись, били в повітрі ногами,

1329] Та врятуватись, однак, не могли: підтинали їм жили -

1330] Й тут же на землю вони, мов підкошені, падали важко.

1331] І навіть ті з хижаків, що, здавалося, повністю стали

1332] Свійськими,- розгарячилися в ході кривавої битви

1333] Посеред галасу, ран, сум'яття, серед жаху та втечі,

1334] Й жодного з них навернуть не було вже ніякої змоги:

1335] Різного роду наосліп тоді розбігалися звірі,

1336] Як іще й нині луканські воли, не добиті залізом,

1337] Геть ошалілі, біжать і свої ж таки топчуть загони.

1338] Так, очевидно, було. Та повірити важко, що люди

1339] Ні передчуть не могли, ні завбачити духом, до чого

1340] Все це веде, яким лихом ганебним для всіх може стати.

1341] Легше б тобі припустить, що в частинах усесвіту різних,

1342] Що й виникали на різній основі, таке відбувалось,

1343] Ніж до окремого, лиш одного все це зводити світу.

1344] Так воювали не стільки в надії, що верх візьмуть, скільки

1345] Прагнучи, хоч би й ціною життя, ворогів нажахати

1346] Ті, хто вважав, що ні зброї достатньо, ні війська не має.

1347] Зшитий із шкури спочатку, потому лиш - тканий був одя

1348] Та перед тим ще залізо було, для ткання необхідне:

1349] Як же без нього б тонке, появилося ткацьке знаряддя -

1350] Човники, гребінь, цівки та дзвінкі гладкотілі навої?

1351] Чоловіків, не жінок, напоумила спершу природа

1352] Взятись до пряжі, бо значно кмітливіший рід чоловічий

1353] І до всіляких мистецтв чоловік таки більше придатний.

1354] З часом, одначе, суворий рільник погордив цим заняттям,

1355] Повністю в руки жіночі надумав його передати,

1356] Сам же тоді приступив до важкої, до грубої праці,

1357] Гарту набравшись і сили в руках, як і в цілому тілі.

1358] Перший зразок і посіву, і щеплення щедра природа,

1359] Вдатна майстриня речей, подавала тодішній людині:

1360] Ягоди й жолуді, що опадали з дерев, перезрілі,

1361] Проростом тут же рясніли, при стовбурі, в пору належну.

1362] Так зародилася думка бросток до гілля прививати

1363] Й пагіння в землю втикать молоде на пустому ще полі.

1364] Так і почавсь обробіток землі - дорогої всім ниви;

1365] І помічали тоді: що ласкавішим був обробіток,

1366] То появлялося більше солодкості в дикому плоді.

1367] Темні ліси з дня на день відтісняв заповзятливий ратай

1368] Ген аж до гір, щоб низинні місця поступово займало

1369] Поле, щоб мати джерела, ставки, виноградники, ниви

1370] Серед рівнин, серед пагорбів, щоб, вирізняючись, бігли

1371] Сизих оливок веселі ряди, кучерявлячись буйно,

1372] По невисоких горбах розіславшись, полях та долинах,

1373] Як ото нині, поглянь, різнобарв'я милує нам око:

1374] Солодкоплідні сади виділяються в полі латками,

1375] А довкруги - все у кущиках ягідних, мов у віночку.

1376] Спершу птахів голоси переливні людина вустами

1377] Вчилась наслідувать; щойно потому дійшла до мистецтва

1378] Співу й могла вже піснями приємними слух чарувати.

1379] Тихо зефір в очереті посвистував - перший учитель

1380] Сопілкаря-селянина, що дує в тонкі соломинки.

1381] Звук додавався до звуку - й озвалась і солодко й сумно

1382] Дудка під пальцями тих, що задумливу пісню співали,

1383] Дудка, що в лісі відкрита була, серед гір, у дібровах,

1384] На пасовищах у тиху божественну пору дозвілля.

1385] Тим і втішались, було, наші предки, душі догоджали,

1386] Добре собі попоївши, бо все тоді миле людині.

1387] Часто, гуртом на травиці м'якій безтурботно прилігши

1388] Десь біля річки, де віття дерев розіслалось високе,

1389] Скромними коштами солодко й любо вони спочивали,

1390] Надто, як небо всміхалось погоже і з обігом року

1391] Квітом зелені луги цяткувала весна різнобарвна.

1392] Тут і розмови, тут жарти снувалися, тут і насмішки

1393] Чутно було: набиралась тут сили сільська їхня муза.

1394] Тут і веселість - пустунка вигадлива - їм повеліла

1395] Голову й плечі прибрати вінками із зелені й квітів

1396] І, хоч не мірно ще, все ж іти в танець, і рухи робити

1397] Грубі, і грубою бить годувальницю-землю стопою.

1398] Звідси і сміх виникав, і по колу йшли дотепи жваві,-

1399] Все новиною було, через те й видавалось чудовим.

1400] Не нудьгував тоді той, кому випало бути на варті:

1401] Пісню виводив на різні лади, випробовував голос

1402] Чи по тростинах сопілки раз по раз поводив губою;

1403] Навіть тепер іще звичай такий сторожі зберігають.

1404] Нині - збагачено ритмами пісню, одначе від того

1405] Зовсім не більшу черпаємо ми насолоду, ніж давній

1406] Люд земнородний, що в лісі по-простому тішився співом:

1407] Що під руками в нас,- поки милішого ми не пізнали,-

1408] Те й до вподоби нам передусім і ні з чим не зрівнянне.

1409] Згодом же кращий, новий якийсь винахід над учорашнім

1410] Верх бере хутко, міняє смаки й уподобання наші.

1411] Так от людині обриднули жолуді, так вона давнє

1412] Ложе покинула, встелене травами й віттям окрите.

1413] Навіть одежа із шкур поступилась, погорджена, місцем,

1414] Хоч і вона, мабуть, заздрість таку на початку будила,

1415] Що поплатитись життям мусив той, хто вдягнув її вперше;

1416] Пошматувавши, одначе, її, заплямовану кров'ю,

1417] Люті напасники все ж не могли скористатися нею.

1418] Шкури, як бачиш,- тоді, а золото й пурпур - сьогодні

1419] Спокою людям усе не дають, до війни спонукають.

1420] Нашого тут покоління, гадаю, вина таки більша:

1421] Холод-бо мучив людей земнородних, адже були голі;

1422] Нам же яка небезпека грозить, як не маєм одіння,

1423] Широко золотом щирим розшитого й пурпуром ясним,

1424] Поки звичайний сіряк береже нас од вітру й морозу?

1425] Так ото рід наш людський у даремній з'їдається праці,

1426] Все своє куце життя на турботи пусті витрачає

1427] Тільки тому, що в наживі, збагаченні краю не бачить,

1428] Як і межі, до якої тривать може втіха правдива.

1429] От що помалу життя наше вивело в море відкрите,

1430] І розколихані хвилі війни із глибин піднялися.

1431] Втім, озираючи неба намет в обертальному русі,

1432] Світу два сторожі: сонце і місяць - дарителі сяйва -

1433] Людям виразно вказали, що все йде своєю чергою,

1434] Певний шануючи лад, на зразок чергування пір року.

1435] Вже вікували під захистом стін і могутніх укріплень;

1436] Землю поділену вже, всяк у межах своїх, обробляли;

1437] Море - вітрилами вже зацвіло, а міста між собою,

1438] Щоб одні одних могли виручать, укладали союзи,

1439] Як пам'ятливі співці почали прославляти діяння

1440] Віку свого; незадовго до того й письмо появилось.

1441] Ось чому глибше не може наш вік зазирнути в минулу,

1442] Давню добу,- хіба розум на слід випадково скерує.

1443] Тож мореплавство, рільництво, закони, укріплення, вежі,

1444] Зброя, одежа, дороги, та й інші подібні здобутки,

1445] Як і все те, що дарує нам радість життя, насолоду:

1446] Вірші, малюнки, пісні та різцем одшліфовані твори -

1447] Все почалось од потреби якоїсь, до всього, багатий

1448] Досвідом, розум дійшов, уперед поступаючи мірно.

1449] Так на поверхню виходить помалу з перебігом часу

1450] Винахід кожен, а розум людський - додає йому блиску.

1451] Бачили ж, як у душі одну думку висвітлює інша,

1452] Поки вершини майстерності вперто сягає людина.

 

 

Книга шоста

1] Вперше посів плодоносний нещасному роду людському

2] В давноминулі часи подали славнойменні Афіни,

3] .Людям поліпшили побут, життя, встановили закони,

4] Вперше й розраду солодку вмирущим вони дарували,

5] Мужа зродивши, котрий, .завдяки небуденному хисту,

6] Все пояснив, проливаючи з уст своїх мову правдиву.

7] Хоч і помер він,- поширена здавна божественна слава

8] Дивних його відкриттів до небес підняла його нині.

9] Бо, спостерігши, що смертні собі здобули поступово

10] Майже все те, що від них вимагають потреби щоденні,

11] Й певним, наскільки можливо, зробили своє існування,

12] Що і в багатствах купаються, мають і почесті, й славу,

13] Ставши при владі, й гордяться дітей своїх іменем добрим,

14] Та попри те неспокійно на серці в них навіть удома,

15] Й душу і вдень і вночі розтривожує страх невідступний,

16] До божевільного гніву доводячи їх час од часу,-

17] Він зрозумів, що у посуді справа, що зло йде від нього:

18] Все, що потрапить іззовні туди, найкорисніше навіть,-

19] Тут же всередині, в посуді тім, починає псуватись.

20] Може, побачив, що посуд надтріснутий і протікає,

21] Тож не наповниться більше по вінця, а може, помітив,

22] Що неприємним проймається присмаком, наче брудниться,

23] Те, що брудних дотикається стінок; в усякому разі,

24] Вперше він серце людське правдомовним ученням очистив:

25] Межі виразні страхам і бажанням накресливши, виклав,

26] Що таке вище добро, до якого прямуємо,- стежку

27] Нам найкоротшу вказав, що нас вивести може до нього

28] Не манівцями петлястими,- рівно вона пролягає.

29] Очі відкрив нам на зло, що немовби літає між людом;

30] Вияснив, як воно може по-різному нас досягати,-

31] Чи з необхідності, що від природи йде, чи випадково.

32] Двері вказав, звідки можемо кожну біду перестріти.

33] Зміг довести, що вмирущі здебільшого марно здіймають

34] Рій осоружних турбот і погідність душі каламутять.

35] Як ото діти бояться, бува, серед темної ночі

36] Хтозна-чого, все тремтять, так і ми серед білої днини,

37] Хоч і дорослі, тривожимось тим, що, повір, не страшніше,

38] Ніж усе те, чого ждуть серед ночі, здригаючись, діти.

39] Значить, розвіяти страх цей, що в душу закрався, повинні

40] Не ясносяйного сонця провісники - промені-стріли,

41] Не найяскравіший день, а природа - весь лад її, вигляд.

42] Отже, снуватиму вже до кінця свого задуму нитку.

43] Вище я виклав тобі, що вмируща - і світоспоруда,

44] Що й небосхил осяйний з нарожденного виникнув тіла;

45] Вияснив, що відбувається, що - відбуватися мусить.

46] Далі - все інше готуйся сприйняти, якщо ми з тобою

47] Мали сміливість таку - на високу зійти колісницю.

48] * * *

49] Буйні бушують вітри, потім тиша довкіл залягає.

50] Все, що було,- відшумівши, в новому обличчі постало.

51] Втім, усі явища - ті, що на небі вмирущі їх бачать

52] І на землі, відчуваючи дивний неспокій при тому,

53] Дух їм постійно пригноблюють з остраху перед богами,

54] Падати ницьма велять, бо причин не досліджують люди,-

55] От вони й змушені речі всі владі богів доручати,

56] Вірячи в те, що всевишні природою, світом керують.

57] Годі їм, ще раз кажу, зазирнуть у причини тих явищ,

58] Тим-то вважають, що все відбувається з волі безсмертних.

59] Ба, навіть ті, хто збагнув, що богам не відомі турботи,

60] Все-таки часом, не сходячи з дива, звідкіль у природі

61] Весь цей розмірений лад,- особливо, коли вони глянуть,

62] Що відбувається над головою - в ефірнім безмежжі,-

63] Знову, спіткнувшись об страх, у старе марновірство впадають

64] І визнають, що є владарі грізні, і вірять, нещасні,

65] В їх необмежену силу: не знають-бо, що народитись

66] Може на світ, а що - ні, яка змога кінцева присутня

67] Кожній з речей, яка суть її, де їй накреслено межі.

68] Так і блукають вони манівцями, не бачачи правди.

69] Тож, як від цього не звільниш душі, не відкинеш далеко

70] Думку, що, спокій порушивши свій, зайнялися безсмертні

71] Справами, їх недостойними, то за зневагу блаженних

72] Сам же поплатишся, й не через те, що пошкодити можна

73] Силі найвищій богів, їх до помсти страшної схилити,-

74] Вб'єш собі в голову, що, пробуваючи в спокої повнім,

75] Чують не раз у собі клекотіння великого гніву,

76] От і не ступиш із серцем погідним у храми священні,

77] Як і тих образів, що напливають од постатей божих

78] І про божественні форми виразну дають нам уяву,

79] Не віддзеркалить твоєї душі похвильоване плесо.

80] Як тоді житимеш,- це, далебі, здогадатись неважко.

81] Пошуки правди - лиш це відігнать од нас може далеко

82] Муки такого життя. І хоч я не одне вже тут виклав,-

83] Інших чимало думок ще повинен майстерно прибрати

84] Віршем: насамперед - щодо порядку та рухів на небі;

85] Далі - негоди, вогні блискавичні пора б оспівати:

86] Що викликають вони, від якої причини походять,

87] Щоб не тремтів ти дарма, небосхил на ділянки розбивши,

88] Не пильнував, із якої з них іскра летюча майнула,

89] І в який бік подалась; як у місце закрите проникла,

90] Як, господинею там побувавши, забралась потому.

91] Вникнути в суть, у причину тих явищ небесних не можуть,

92] От і вважають, що все відбувається з божої волі.

93] Ти ж мені нині, близькому до світлої крайньої риси,-

94] Довгого бігу мети, вкажи правильний шлях, Калліопо,

95] Музо розумна, розрадо людей, насолодо безсмертних,

96] Щоб увінчався, послушний тобі, я вінцем незвичайним.

97] Ось що, по-перше, скажу: коли неба блакить колихнеться,-

98] Це означає, що високолетні зіткнулись в ефірі

99] Хмари, відчувши могутливий натиск вітрів супротивних:

100] З обширів синіх ніколи ж до нас не доноситься гуркіт,

101] А навпаки: що тіснішими юрбами тучі клубляться,

102] То голосніше відтіль насувається грому двигтіння.

103] Хмари, вважай, не настільки тверді можуть бути за складом

104] Тіла свого, як от камінь чи дерево, хоч не настільки

105] Недотикальні вони, як серпанок чи диму струмочки.

106] Бо, ваговиті, вони б тоді падали вниз, як і той же

107] Камінь, або ні на мить, наче дим, не могли б зупинитись,

108] Не понесли б у собі ні снігів, ані граду рясного.

109] Так залопочуть не раз над роздоллям широкого світу,

110] Як у великих театрах часами - напнута тканина,

111] Що тріпотить раз у раз угорі, де жердини та бруси.

112] Іноді ж, вітром раптовим розірвана,- несамовито

113] Б'ється і звук видає, мовби рвав хто папірус на шмаття.

114] Далі такий іще звук можна чути під час громовиці,

115] Ніби розвішаним одягом вітер, набавившись, гонить

116] Ще й шелесткого паперу листки, ним лопоче в повітрі.

117] Ну, а трапляється часто й таке, що стикаються хмари

118] Не, як то кажуть, чолом до чола, тільки труться боками,

119] Сунучи в напрямках різних по небу, й під час того руху

120] Звук неприємний, сухий, не стихаючи, вухо нам ріже,

121] Поки з вузин поступово не вирвуться хмари зустрічні.

122] Деколи - все довкруги од потужного рокоту грому

123] Важко двигтить, і здається тоді, що, розпавшись на кусні,

124] Валяться світоспоруди великої стіни могутні.

125] Це через те, що всередину хмари вриваються раптом

126] Буряні, дужі вітри й, не знаходячи виходу з неї,

127] Люто кружляючи там якийсь час, порожнину все більшу

128] Роблять у ній, а краї, оболонку,- збивають щільніше;

129] Та, хоч би як ущільнилась,- під натиском сил буревійних,

130] Що розпирають її, вона тріскає лунко, разюче.

131] Й дива нема, бо й надутий міхур, кожен раз ізненацька,

132] Тріскає, хоч і малий, та з великс-ю силою звуку.

133] Має пояснення й те, що вітри, протинаючи хмару,

134] Наче свистять. Адже бачимо часто, як линуть над нами

135] Мовби гіллясті якісь, розкуйовджені, ламані тучі;

136] Так озивається й ліс на пориви північного вітру:

137] Листям шумить і галуззя ламає з оглушливим тріском.

138] Ну, а, бува, буревій, просто в лоб ударяючи хмару,

139] Рве її тут же на шмаття дрібне, розкидає по небі.

140] Що може там його сила вподіяти,- бачимо добре

141] 3 того, що робить він тут, на землі, де погідніший значно:

142] Махом одним вириває з корінням дуби височенні.

143] Є ще у хмарах немовби вали, що гуркочуть раз по раз

144] І стугонять, розбиваючись. Так і ріка глибодонна

145] Хвилею вдарить, бува; так і море прибоєм рокоче.

146] Іноді бачимо: з хмари у хмару шугне блискавиці

147] Сила палка, і, якщо на вологу ця хмара багата,-

148] Миттю вона ж убиває вогонь, заревівши нестямно;

149] Так і залізо, що стало аж біле в горнилі жаркому,

150] Враз засичить, коли тут же в холодну зануримо воду.

151] Ну, а в сухішу потрапить вогонь, то, зайнявшись од нього,

152] Туча й сама спалахне і горітиме з тріском шаленим;

153] Так верхогір'ям, де лавр кучерявиться, полум'я піде

154] Й геть повипалює все, буревієм завихреним гнане,

155] Жодна-бо річ не гуде так жахливо, пройнявшися жаром,

156] Як палахка і нев'януча зелень Дельфійського Феба.

157] Врешті, не раз гуркотінням наповнює хмару високу

158] Зіткнення брил льодових, заполонює гул градобою,

159] Бо, коли вітер зіб'є їх докупи,- в тіснинах раптово

160] Кришаться скопища хмар снігових, обтяжених градом.

161] Блискає також, коли, між собою стикаючись, тучі

162] Рій вогненосних начатків викрешують; так потрапляє

163] Камінь на камінь або на залізо - і зблискує миттю

164] Спалах, що тут же навсібіч яскравими іскрами сипле.

165] Тільки пізніше ми чуємо грім, ніж уловимо зором

166] Блискавки сяйво різке; це тому, що до вуха пізніше

167] Звук добігає, ніж те, що лиш око повинно сприймати.

168] Сам пересвідчишся, глянувши здалеку на дроворуба,

169] Що раз од разу вганяє у стовбур сокиру двосічну:

170] Спершу побачиш удар, і лиш потім повітрям долине

171] Звук. Так і блискавку бачимо дещо раніше, ніж вухом

172] Чуємо грім, а проте він з вогнем водночас виникає,

173] З тих же причин, і його той же самий народжує поштовх.

174] Так от мінливе не раз, перелітне ллють сяйво на землю

175] Хмари, і зблискує темна гроза мерехтливим поривом.

176] Це через те, що, ввірвавшись у тучу, як виклав я вище,

177] Вітер завихрений щільною робить її оболонку

178] Й сам розпікається в ній; так од руху, завваж, і все інше

179] Жаром поймається: під час тривалого лету, скажімо,

180] Від обертання шаленого плавиться з олова куля.

181] Отже, кажу: коли вихор той чорну прорве-таки хмару,

182] То розсіває насіння вогню, що відтіль, мов під тиском,

183] Вирвалось - от і мигтять тоді ламані стріли вогненні;

184] Далі - гримить, але гуркіт пізніше до вуха доходить,

185] Ніж блискавичного образ вогню - до очей наших зору.

186] Все це в густих відбувається хмарах, що дивним поривом

187] Високо пнуться, одні наповзаючи важко на інших.

188] Хай не збива тебе те, що з землі нас розлогістю більше

189] Хмара вражає, аніж нагромадженням високосяжним:

190] Не помічав ти хіба, як, подібні до багатоверхих

191] Гір, через небо пливуть у потужному подуві хмари?

192] Часом побачиш, як густо вони вповивають високі

193] Кручі; одні налягають на одних, аж ген до верхів'їв,-

194] І застигають, коли всі вітри наче сон похоронить.

195] Можеш тоді зрозуміти, яке це направду громаддя:

196] Ніби навислими скелями створені там розрізниш ти

197] Мовби печери. Так от саме їх, лиш підніметься буря,

198] Повнять вітри: все гудуть там, обурені тим, що попали

199] В тучі глухої нутро, і ричать, як зацьковані звірі,

200] Й рев їх то тут, то десь там озивається грізно у хмарах:

201] Довго кружляють, шукаючи виходу, й тим обертанням

202] Іскри - начатки вогню - добувають із хмар; позбивавши

203] Іскри ті в полум'я, котять його у заглибини-печі,

204] Поки вогонь не шугне блискавичний, прорвавшись із хмари.

205] Ще ж із тієї причини на землю летить цей рухливий

206] Жару текучого блиск золотий, що сама ж таки хмара

207] Мусить чимало начатків огню - його первісних тілець -

208] Мати в собі; а коли вона зовсім суха, без вологи,

209] То переважно вогненну, яскраву являє нам барву.

210] В ній ще від сяйва, що сонце ним сіє, повинно міститись

211] Досить насіння, бо звідки той полиск вогнисто-червоний?

212] Тільки-но хмари такі буревій позганяє докупи,

213] Стисне їх, місцем обмежить,- одразу насіння вогненне

214] Роєм випорскує з них, раз у раз палахтить полум'яне.

215] Блискає також тоді, коли рідшими робляться хмари.

216] Бо, хоч би навіть розвіював їх, розлучав під час руху

217] Подув легкий,- хоч-не-хоч випадало б із них те насіння,

218] Що блискавиці початок дає. Тоді спалах на небі -

219] Тихий: ніщо не двигтить і не повниться жахом довкола.

220] Врешті, коли поцікавишся громом, захочеш пізнати

221] Склад і природу його, то на все це на місці удару

222] Вкаже пропалений слід, як і сірки задушливий запах,

223] Тобто - ознаки вогню, а ніяк не дощу, та й не вітру.

224] Грім же пронизує крівлі будинків. Стрімкий його пломінь

225] Може зухвало собі погулять і всередині дому.

226] Це ж бо тобі не звичайний вогонь, а з вогнів - щонайтонший,

227] Із найдрібніших його, з найрухливіших склала природа

228] Тілець, яким таки справді ніщо на заваді не стане.

229] Тож переходить розгонистий грім через стіни будинків,

230] Як голоси або крик - через мідь, через камінь суцільний,

231] І в одну мить він і золото, й ту ж таки мідь розплавляє.

232] Під його дією, парою ставши, тікає відразу

233] З амфор вино, бо ж із легкістю все розсуває довкола

234] Й наче розріджує посуду стінки летючого грому

235] Жар; усередину миттю проникнувши, він розганяє

236] Первісні тільця вина, розв'язавши стійкі їх сполуки.

237] Сонячний пал, хоч який він разючий, того б не домігся,

238] Мабуть, що й протягом віку. Наскільки рухливіша сила

239] Грому, настільки могутніший натиск його невідпорний.

240] Зараз же - те, в який спосіб він родиться, звідки у нього

241] Рвучкість така, що одним лиш ударом розколювать може

242] Вежі, валити доми, вивертати колоди та балки;

243] З місця зриваючи, в прах повергати мужів монументи;

244] Врешті,- вбивати людей і, де трапиться, класти худобу

245] Й інше, подібне, якою ж це силою міг би робити,-

246] Викладу я, щоб тебе не барить обіцянками довго.

247] Слід уважати, що грім виникає у хмарах і щільних,

248] І нагромаджених високо, бо ж ні з рідкої хмарини

249] Громом ніколи не б'є, ні з погожого неба - тим паче.

250] Не виникає тут сумнівів жодних, та це й очевидно,

251] Що перед бурею хмари густі клубочаться в повітрі,

252] Де не поглянь, і здається, що весь Ахеронт попідземний

253] Вихлюпнув пітьму свою і залив нею неба глибини.

254] Ось яке темряве Жаху лице нависає все нижче

255] Й нижче, як тільки народжена хмарою ніч залягає

256] І починає громами грозити похмура негода.

257] Та найчастіше на море сліпа насувається туча,

258] Наче потік смолянистий із неба. Від пітьми набрякла,

259] Важко на хвилі спадає вона і, громами вагітну,

260] Тягне ще й темну грозу; та й сама і вітрами, й вогнями

261] Так переповнена, стільки вогнів має в лоні своєму,

262] Що й на землі, тремтячи, все живе собі схову шукає.

263] Отже, вважаймо, що ген у високості, над головою,

264] Зводить негода будівлю свою. Бо інакше на землю

265] Стільки б імли навалить не могла, якби хмари на хмару

266] Не накладала, ховаючи й сонце могутнім громаддям.

267] І не здолала б вона проливатись такими дощами,

268] Що розмивають поля, з берегів повиводивши ріки

269] Й тихі струмки, якби скопище хмар не сягало ефіру.

270] В них, отже, сповнено все і вогнями, й вітрами, тому-то

271] Блисне то тут десь на небі, то там, а тоді загуркоче.

272] Я ж тобі вище вказав, що в заглибинах туч вогненосні

273] Тільця роями густими кружляють, а ще ж і від сонця

274] Мусять їх мати чимало, від жару, що йде од проміння.

275] Тож коли вітер, що, хмари нагнавши в одне якесь місце,

276] Сам же витискує з них жароносних начатків багато

277] Й сам же з вогнем тих начатків єднається,- то виникає

278] Вихор, який пробивається в тучу, і там, у тіснинах,

279] Наче в горнилі, кружляючи, гострить вогні блискавичні.

280] Коротко, дві тут можливі причини: або від свого ж він

281] Руху горить, або - через те, що з вогнем поєднався.

282] Тож коли вітер достатньо розпікся і звідав могутній

283] Поштовх огню на собі, тоді грім, наче плід перезрілий,

284] Хмару прорізує вмить, і в яскраво сліпучому сяйві

285] Стрімко летить, заливаючи світлом усе видноколо.

286] Тут розлягається гуркіт жахливий, немовби, зненацька

287] Тріснувши, весь небосхил навалитись готовий на землю.

288] Далі - двигтить суходіл, і відлунюють високо в небі

289] Грому погрози глухі, бо тоді від удару страшного

290] Майже в усю широчінь грозова потрясається хмара.

291] Злива суцільна, важка наступає за тим потрясінням.

292] І видається в ту пору, що навіть ефір позахмарний,

293] Перемінившись у дощ, усесвітнім потопом жахає.

294] Ось яка товща води проривається з буряним вітром

295] Серед мигтіння вогнів і важких громових перекотів!

296] Часто буває, що вітер тугий, налітаючи ззовні,

297] Падає раптом на хмару, що громом дозрілим вагітна,

298] Й тільки її розітне - виривається з неї вогненний

299] Вихор, що рідною мовою <громом» його називаєм.

300] Це відбувається скрізь, куди вітряна сила не зверне.

301] Іноді хоч без вогню несподіваний зніметься вихор,

302] Та поступово береться вогнем під час довгого лету.

303] Бо по дорозі розгублює він дещо грубші частинки:

304] їм не пробитись нарівні з дрібнішими через повітря.

305] З нього натомість тонкі вириває він тільця, що в леті,

306] Перемішавшись, вогневі початок дають незабаром.

307] Так от із олова куля нерідко, долаючи відстань,

308] Жаром береться сама під час лету, втрачаючи тільця

309] Грубші, холодні, щоб тонші ввібрати в повітрі, вогненні.

310] Іноді ж досить самого удару, щоб іскри зметнулись,

311] Хоч би завдав його вітер холодний, який без вогненних

312] Визрів часток, бо, коли той удар відповідної сили,-

313] Можуть із вітру самого прорватися жару частинки,

314] І рівночасно ж - із тіла того, що зазнало удару,

315] Як от вогонь спалахне, коли вдарим об камінь залізом:

316] Хоч і холодну воно має силу,- не менше від того

317] Бризне іскринок гарячих, начатків огню, з-під удару.

318] Отже, й від грому будь-яка річ запалитись повинна,

319] Лиш би природа її виявляла до полум'я схильність.

320] Та й неможливо, щоб вітер, упавши з високостей неба,

321] Ще ж із розгоном таким, в усій масі своїй був холодний:

322] Хай, припустімо, вогнем не запалиться він під час лету,-

323] Все ж, розігрівшися, домішку жару нести в собі мусить.

324] А блискавичність і сила стрімка громового удару

325] Й лету його крізь повітряну товщу вражаюча швидкість -

326] Наслідок явний того, що поривистий грім уже в тучі

327] Всі свої сили зібрав, у дорогу пуститись готовий.

328] Тож, коли натиск його вже стає завеликий для хмари,-

329] Грім виривається й рине з таким дивовижним розгоном,

330] Наче ядро кам'яне, що з потужної пущене пращі.

331] Зваж і на те, що з малих він і гладких часток утворився,

332] Отже, природі такій протиставити щось не так легко:

333] Всюди вона прослизне, в будь-які проникаючи пори,

334] Рідко яка перешкода спроможна сповільнити силу

335] Грому, тому він і ковзає небом так легко, стрімливо.

336] Та взагалі всяке тіло, котре ваговите, природно

337] Вниз поривається; ще ж коли поштовх відчує попутний,-

338] Швидкість його стає більшою вдвічі,- більшає, отже,

339] Грому навальність; тому і змітає так різко, миттєво

340] Все на своєму шляху і летить, поривається далі.

341] Врешті, що довше триває порив,- усе швидше та швидше

342] Мчати повинен розгонистий грім; наростаючи в русі,

343] Швидкість удар його робить могутнішим, вістря гартує:

344] Саме ж вона, затягаючи грому насіння в суцільний

345] Вихор, в одне якесь місце скеровує весь цей разючий

346] Струмінь вогню, визначає, куди йому ринути далі.

347] Може, й з повітря ще грім пориває в падінні своєму

348] Деякі тільця; їх поштовхи ще його, й ще підганяють.

349] Різні пронизує речі без жодної шкоди для себе

350] Він через те, що крізь пори проходить тонкий його пломінь.

351] Різні - й руйнує при тому, коли його тільця зіткнуться

352] З тільцями інших речей і послаблюють їхнє сплетіння.

353] Легко розплавлює мідь; а розріджене силою грому

354] Золото вмить закипа, бо та сила його - у найтонших,

355] Як і найгладших, частках-елементах, яким дуже легко

356] В будь-яке тіло ввійти, а ввійшовши, порвати негайно

357] Всі його тіла зв'язки, всі вузли розв'язати водночас.

358] Осінь - пора громовиць. Заряснілі зірками хороми

359] Неба то тут колихнуться, то там; воднораз - і земля вся.

360] Так - і тоді, коли провесна квітом сипне доокола.

361] Взимку-бо мало вогнів, а в жару - переважно безвітря.

362] Та й самі хмари не мають улітку достатньої товщі.

363] В перехідні, що на грані морозу й тепла, пори року

364] Всі, що лишень можуть бути, збігаються грому причини:

365] Бо рівнодення саме з холоднечею змішує спеку;

366] Хмарі ж потрібне одне, як і друге, для створення грому,

367] Щоб між начатками розбрат настав, щоб у сутичці грізній

368] Вітру й вогню клекотало, кипіло шалене повітря.

369] Справді-бо, спеки початок і рештки морозу докупи

370] Зводить весна, тож боротися змушені саме в ту пору,

371] Сіючи нелад, цілком неподібні, незгідливі речі.

372] Й літа кінець, коли з подихом першим зими в свою чергу

373] Стрінеться,- осінню ми називаєм цю пору мінливу,-

374] Теж не обходиться без боротьби: між зимою - і літом.

375] Ось чому слід переломними ті пори року вважати.

376] Дива тут, отже, нема, що тоді найчастіше бувають

377] І блискавиці, й громи, й буревії, що небо турбують,

378] Бо заповзятий провадять двобій тоді сили ворожі:

379] Звідси - лапатий вогонь, відтіля - буревій дощовитий.

380] Ось що нам змогу дає вогненосного грому природу

381] Бачити наскрізь, пізнати, який він в усіх його діях.

382] Тож не гортай кожен раз надаремно провіщень тірренських,

383] Щоб угадати приховану волю безсмертних із того,

384] Звідки летючий вогонь появивсь, чи куди з цього місця

385] Він завернув, або як у закрите приміщення вдерся,

386] Як, побувавши там замість господаря, вирвався звідти,

387] Врешті,- яку нам біду несе грім, що так лунко б'є з неба.

388] Та припустімо, що це сам Юпітер та інші безсмертні

389] Громом жахним потрясають небес яснозоре склепіння

390] І, куди хочуть, туди і спрямовують силу вогненну,-

391] То чи не дивно тоді, що того, хто гріха не боїться,

392] Так не вражають, щоб той лиходій через груди пробиті

393] Грому вогонь видихав на сувору науку для смертних?

394] А благочесний, що з уст йому й слово не злине погане,

395] В'ється не раз, хоч невинний, у полум'ї: вихор небесний

396] Мов у тенета бере і вогонь його вмить пориває.

397] Ну, а чому з таким запалом часто в місця б'ють пустельні?

398] Може, боги у метанні вправляються, м'язи гартують?

399] Та чи годиться об землю притуплювать Батькові стріли?

400] Як він це терпить? Чому ж то, щоб ворога мав чим разити,

401] Не береже їх? І, врешті, чому ж із погожого неба

402] В землю не вдарить Юпітер вогнем, загримівши потужно?

403] Може, лиш туча надсуне низька, він ступає на неї

404] Сам, щоби зблизька прицілитись міг, поки зброю метнути?

405] Ну, а навіщо б'є громом у море він? Чим завинили

406] Хвилі, рівнина пливка, розколихане поле безкрає?

407] Втім, коли хоче, щоб ми громового лякались удару,

408] Чом його нам у правиці, готовій метнуть, не покаже?

409] Може, зненацька старається вдарити, то чи не зайве

410] Звідти гриміти?.. Немовби втекти разом з тим дає змогу.

411] Нащо затемнює все перед тим і грозить буркотливе?

412] Ну, а чи можна повірити в те, що громи він метає

413] В різні боки водночас? Чи сумнівним назвеш очевидне,-

414] Що в одну мить розлягається часом ударів багато?

415] Часто ж буває таке, та й повинно бувати, що злива

416] В різних околицях світу шумить об тій самій годині,

417] Значить, об тій же годині громів б'є повсюди багато.

418] Врешті, чому він і храми богів, і свої величаві,

419] Пишні святині, трапляється, громом ворожим руйнує?

420] Нащо безсмертних подоби розколює, різьблені гарно,

421] Ба, ще й своїх не жаліє зображень - їх ранить ганебно?

422] Ну, а чому він місця переважно високі вражає,

423] Як от вершини гірські, де чимало слідів його гніву?

424] І наостанку - продумавши все це, неважко збагнути

425] Явище те, що «престер» називається в греків доречно;

426] Дати пояснення, як він над морем з'являється зверху.

427] Справді ж, буває часами таке, що спускається з неба

428] В море неначебто стовп, і вода закипає круг нього,

429] Піниться хвиля під натиском вітру шаленої сили.

430] Суднам, що їх у відкритому морі застукав той вихор,

431] Важко доводиться: рідко яке з них біди не зазнає.

432] Так це буває тоді, коли, в хмару проникнувши, вітер

433] Вирватись відти не може ніяк, її тягне додолу,

434] Й та, набуваючи форми стовпа, опускається звільна

435] В море, немов кулаком і рукою хтось тисне на неї

436] Зверху і так аж до хвиль її всю розтягає, аж поки

437] Не продірявить її. Ось тоді й проривається в море

438] Вітер тугий, і страшну круговерть доокола зчиняє.

439] Бо, закрутившись над водами, смерч опускається нижче

440] І водночас пориває з собою податливу хмару.

441] Тільки з поверхнею моря зіткне її, мовби вагітну,-

442] Сам усім тілом нараз він у море пірнає, і тут же

443] Води бурлять навкруги, і клекочуть запінені хвилі.

444] Тут може бути й таке ще: з повітря собі настягавши

445] Досить часток, що з них твориться хмара, окутавшись ними,

446] Вихор із неба жене стрімголов, до престера подібний.

447] Тільки на землю впаде і розірветься,- вмить виригає

448] Бурю із себе незмірної сили і вітряні вири.

449] Ну, а що явища ті виникають у нас не так часто,

450] Й гори до того ж нам вид заступають, то їх найчастіше

451] Спостерігаємо в морі відкритому, в обширах неба.

452] Хмари ж небесні ростуть, коли тільця їх, мовби роями

453] Ген у високості вільно ширяючи, сходяться раптом

454] І, завдяки шорсткуватості, в'яжуться поміж собою,

455] Хоч і не цупко, достатньо, проте, щоби купи триматись.

456] Так невеликі спочатку зринають у небі хмарини;

457] Далі - й вони в свою чергу зростаються, й наче юрбою

458] Щораз тіснішою, ширшою сунуть, підхоплені вітром,

459] Поки не вдарить, нарешті, гроза - невгамовна і гнівна.

460] Спостерігаємо також, як гори, що ближче до неба,

461] То все густіше димлять, і що вище зметнулась вершина,

462] То непроглядніша мла жовтувата її сповиває.

463] Бо, коли щойно формуються хмари й для нашого зору

464] Ще не досяжні своєю прозорістю,- вітер тоді вже

465] Силою всіх їх жене до вершин щонайвищих у горах.

466] Ось через те поступово й зринають вони перед нами,

467] Наче в тісному гурті, і з тієї вершини, здається,

468] Пнуться все вище та вище вони - до самого ефіру.

469] Бо, де вершини - отам і вітри: це для нас очевидно

470] З досвіду і з відчуття, коли сходим на гори високі.

471] Безліч до того ж часток дощових піднімає природа

472] З моря поверхні, про що нам розвішаний край побережжя

473] Одяг посвідчить: вологу морську він у себе вбирає.

474] Звідси висновуй, що ростові хмар помагають чимало

475] Й випари ті, що від руху солоної хлані злітають,

476] Бо ж у прямому спорідненні - всі, які є тільки, води.

477] Ну, а, крім того, з річок і з самої землі час од часу,

478] Бачимо, пара струмує легка і клубочиться мряка,

479] Що догори, наче подих, злетівши, похмурою млою

480] Небо од краю й до краю захлюпують і поступово

481] Хмари утворюють там, угорі, поспливавшись докупи.

482] Ще й зореносний ефір, налягаючи зверху, ті хмари

483] Робить густішими, мов підшива ними синяву неба.

484] Може, й іззовні до наших небес потрапляє чимало

485] Тілець, з яких потім робляться хмари та мла перелітна.

486] Бо незміренне число тих начатків і справді безмежна

487] Світу всього глибина, як повчав я, вказавши, з якою

488] Швидкістю тільця летять і яку незбагненне велику

489] Можуть вони в одну мить подолати у всесвіті відстань.

490] Дива тут, отже, нема, що в короткому часі, буває,

491] Скопища хмар назбирає негода й, нависнувши зверху,

492] Обшири моря й землі сповиває імлою довкола.

493] Бо звідусіль, крізь усі, що в ефірі знаходяться, пори,

494] Через усі, так би мовити, дихальні отвори світу

495] Всім елементам і вхід забезпечено вільний, і вихід.

496] Ну, а тепер,- яким способом високо в хмарах волога

497] Може збиратись і як опісля вона звідти на землю

498] Рине дощем, поясню. Довести тобі мушу, по-перше,

499] Те, що насіння води, розпорошене, з хмарами разом

500] Від усіляких речей одділяється; так одночасно

501] Й тучі зростають, і та, що роїться у тучах, волога.

502] З тілом людським порівняй: адже з кров'ю росте воно, з потом,

503] Як і з рідинами різними разом, що в ньому кружляють.

504] Далі й морської вологи чимало вбирають у себе

505] Хмари, коли вони сунуть не раз понад водами низько

506] Й наче волочать по хвилях самих розкуйовджене руно.

507] Так і з річок та потоків усіх росяниста волога

508] Лине до хмар. А коли звідусіль угорі назбиралось

509] Надто багато насіння води,- набубнявілі хмари

510] Навперебій од тієї вологи звільнитися хочуть,

511] Передусім через те, що чолом до чола їх стикає

512] Вітер; та й інші, крім того, на них налягаючи, хмари

513] Важко пригнічують їх і пролитись дощем спонукають.

514] Далі й тоді, коли хмари од вітру мов ріднуть на небі

515] Чи розповзаються, вражені зверху ще й сонячним жаром,

516] Дощ, бува, піде сліпий, заряснівши, подібно до того,

517] Як ото крапає віск, над огнем розплавляючись хутко.

518] Злива ж буває тоді, коли дві поєднаються сили:

519] Хмар нагромаджених тиск, а до того ще й вітру потуга.

520] Довго триває сльота, і дощі ненастанні, тягучі

521] Ллють, коли цілі рої водяного насіння зберуться,

522] Хмари ж, одна поверх одної, щедрі на дощ, одна одну

523] Мов підганяючи, мчать без кінця, звідусіль напливають,

524] І, пересичена вкрай, всю вологу земля видихає.

525] Тут, коли сонце, в прогалину хмари зирнувши раптово,

526] Промінь на хмарі зіпре, що дощі розсіває напроти,-

527] На її темному тлі постає різнобарвна веселка.

528] Так і всі інші, що в небі ростуть, розвиваються в небі

529] Й там виникають, у хмарах, усі взагалі, що над нами,

530] Явища - сніг і вітри, градобій і морозистий іній,

531] І наймогутніший лід, який глибоко сковує води,

532] Мовби вуздечку, на ріки вдягаючи непосидющі,-

533] Все це, кажу, дуже легко збагнеш і побачиш у думці,

534] Як із тих явищ формується кожне й чому появитись

535] Мусить на світ, якщо зважиш на їх елементів природу.

536] Ну, а тепер - землетрусу пора дослідити причини.

537] Передусім усвідом собі добре, що й там, під землею,

538] Як на поверхні її, не одна є печера, де завжди

539] Свищуть вітри, є чимало озер, є затонів багато

540] В лоні землі, є провалля страшні та зруйновані скелі.

541] А під землі широченною спиною, треба вважати,

542] Темна річок течія перекочує брили підводні,

543] Бо ж і земля мусить бути повсюди подібна до себе.

544] Ось що в земних поміщається надрах; тому час од часу

545] Верхній землі потрясається пласт, коли десь у глибинах

546] Падають, віком підточені довгим, печери бездонні.

547] Вмить цілі гори тоді розсідаються, й ген доокола

548] Шириться гуркіт падіння важкого, стрясаючи землю.

549] Дива нема тут, адже й від возів, завантажених легко,

550] Всі, що стоять край дороги, доми наче дрож огортає,

551] Надто, коли об дорожнє каміння і з правого боку

552] Вулиці, й лівого колесо б'ється залізним обіддям.

553] Певно, буває таке, що в обширні підземні озера

554] Падає скеля нависла, подавшись під натиском часу,

555] Від колихання води починає здригатися важко

556] Ціла земля; так і посуд немовби тремтить, поки в ньому

557] Не перестане поволі рідке хвилюватися тіло.

558] Ще ж, коли в надрах землі нагромадившись, вітер щосили

559] Тільки в один якийсь бік поривається і в одному лиш

560] Напрямі тисне в розгоні своїм на печерне склепіння,-

561] Саме туди й подається земля, мов підхоплена вітром,

562] Як і все те, що на ній побудоване; ті, котрі вище

563] Серед будинків до неба знялися, ті й хиляться більше

564] В цей самий бік, що й земля; висуваються сволоки довгі

565] Й виснуть погрозливо над головою, звалитись готові.

566] Страшно людині повірити в те, що й для цілого світу

567] Прийде кінець і руїна подібна, коли велетенську

568] Бачить землі площину, яка начебто стала на дибки!

569] Та, якби й вітер не мусив колись переводити подих,-

570] Не врятувало б ніщо до загибелі схильного світу.

571] Ну, а що треба й вітрам передишки, й вони то шаліють,

572] То відступають, і знову, сказати б, збираються з духом,

573] Тож і земля нам погрожує радше руїною стати,

574] Ніж нею справді стає: подається, але, заки впасти,

575] Знов повертає собі в якусь мить рівновагу колишню.

576] Так і будинки хитаються: верх - од середини більше,

577] Мур - од підвалин, вони ж відхиляються на волосинку.

578] Ще про одну землетрусу великого слухай причину.

579] Іноді вітер, чи зовні десь буйної сили набравшись,

580] Чи під самою землею поставши, втискається раптом

581] У порожнисті підземні місцевості, й там, наче в'язень,

582] Серед великих печер він гуде і кружляє могутнім

583] Вихором, поки розгнуздана сила його з тих заглибин

584] Не виривається геть, у землі по собі залишивши

585] Темну розколину, що непроглядною прірвою зяє.

586] Так у Сідоні сірійськім було колись; Пелопоннеський

587] Егій мав долю таку ж: ті міста розметало повітря,

588] Вирвавшись із-під землі, що й сама почала колихатись.

589] Та чи одні завалилися стіни, руїнами ставши

590] При землетрусі великої сили? А скільки ж і в море

591] Міст опустилось, на дно, з усіма городянами разом?

592] Навіть, коли не прорветься назовні шаленого вітру

593] Натиск, усе ж у рясні, що є в грунті, втискаючись пори,

594] Мов лихоманкою, землю трясти він тоді починає.

595] Так і мороз, коли наче в'їдається глибоко в тіло,-

596] Дзвонить зубами тоді й мимоволі трясеться людина.

597] Тож, кого в місті застав землетрус, той боїться подвійно:

598] Щоб не звалилася крівля на голову, а під ногами

599] Щоб не розверзла природа зненацька печер глибодонних,

600] Де, широченною зяючи прірвою, мов розщепившись,

601] Купу своїх же розвалин жахливих земля поховала б.

602] Отже, хоч як там себе не заповнюй, що небо з землею

603] Будуть незмінні в віках, при міцному постійно здоров'ї,

604] Все ж, коли дійсна зринає загроза в нас перед очима,-

605] Крім усіх інших страхів, ще такий тоді жалить людину:

606] Що, коли враз під ногами земля западеться і рине

607] В прірву, а з нею, туди ж,- і речей найповніша сукупність,

608] Ген аж до дна, і в руїну обернеться світу споруда?

609] Дивним насамперед те видається, що в морі ніколи

610] Не прибуває води, хоча стільки її звідусюди

611] В нього впадає: за хвилею хвилю женуть туди ріки;

612] Ще ж, окрім того, дощі перелітні візьми до уваги,

613] Зливи рясні, що моря засівають і зрошують землі;

614] Ну, а джерела, що з дна б'ють морського? Та в цілому все це -

615] З водами моря коли порівняєш - не більше краплини.

616] Що ж дивуватися тут, що не більшає море велике?

617] Зваж і на те, що вода випаровує, сонцем нагріта;

618] Так із одежі, промоклої наскрізь, жагуче проміння

619] Досуха всю витягає вологу, що в ній назбиралась.

620] Море ж, яке не візьми, величезні займає простори.

621] То, хоч яку непомітну частинку води почерпнуло б

622] Сонце з якогось окремого місця поверхні морської,-

623] З обширу моря всього величезну бере воно здобич.

624] Далі й вітри, що немов замітають рівнини хвилясті,

625] Можуть чимало забрати води, адже бачимо часто,

626] Як за одну тільки ніч висихає розмокла дорога:

627] Вчора в'язкою була вона; груддям - сьогодні взялася.

628] Можуть і хмари, як вище вказав я, багато вологи

629] З поля морського собі загребти, щоб її по дорозі

630] Порозсівати то тут, то десь там - по цілому світу,

631] Хай-но вітри понесуть їх, готових дощами пролитись.

632] Пористе, врешті, є тіло землі, та й поєднане тісно

633] З морем, адже його хвиля довкіл набігає на берег,

634] От і висновуй, що в море - з землі напливає волога,

635] Ну, а з солоного моря вона потрапляє у землю

636] І, відворотну лишивши в ній гіркість, немов на цідилку,

637] Знову до всіх повертається витоків, а відтіля вже,

638] Вивівши ніжну, опріснену хвилю, плисти починає

639] Там, де п'ятою вологою шлях собі вільний пробила.

640] Зараз - чому так буває часами, що крізь горловину

641] Етни вогонь виривається стрімко таким полум'яним

642] Вихором, я поясню. Незвичайна-бо це, що й казати,

643] Буря багряна, яка, захопивши поля сіцілійські,

644] Погляди всіх, що довкола жили, привернула до себе.

645] Грізне видовище неба у кіптяві, в іскор шуганні

646] Страхом, чеканням біди переймало серця очевидців;

647] Думали: чи не новий якийсь лад обирає природа?

648] Тут і проникливе, й широко глянути мусиш на речі,

649] Кинути погляд туди і сюди, геть усе з'ясувати.

650] Передусім тобі слід пам'ятати, що всесвіт - незмірний.

651] Слід уявляти, наскільки порівняно з ним невеличке

652] Небо-дрібна того всесвіту частка: воно ж іще менше,

653] Ніж у зіставленні з цілим земним видноколом - людина.

654] Щойно продумаєш те і речам тим усім, як то кажуть,

655] Глянеііг у вічі,- все рідше тоді дивуватися будеш.

656] Та чи дивується хтось, поміркуй, коли хворого раптом

657] Жар починає діймать, коли трусить його лихоманка

658] Чи якась інша біда крадькома прослизне в його тіло?

659] Часом розпухне нога, дуже часто - і зуби вражає

660] Гострий, пронизливий біль, до очей добираючись навіть.

661] Є ще священний вогонь, що повзе нашим тілом і палить

662] Кожну, яку б не загарбав, частину - всюди проникне.

663] Це через те, що незмірне багато є в світі насіння

664] Різних речей; від землі йде чимало хвороб і від неба,

665] От і вбиваються в силу, й ростуть незліченні недуги.

666] Сумнівів, отже, нема, що і небо, й земля набувають

667] Од безконечно пливучого часу аж надто багато

668] Різних начатків, що здатні нараз колихнути всю землю.

669] Вихор пустити рвучкий на широкі моря й суходоли,

670] Повнити Етну по вінця вогнем і запалювать небо.

671] Адже буває таке: й небосхил палахкоче багряно,

672] І заливає дощами негода всю землю, як тільки

673] Випадок більшість начатків води позганяє докупи.

674] «Так. Але вихор тієї пожежі вже надто великий!»

675] Що ж... Та звичайна ріка величезною буде для того,

676] Хто не стрічав іще більшої; так і людина й, скажімо,

677] Дерево, й що не візьми - велетенськими видатись можуть,

678] Поки щось більше не трапиться нам із речей того роду.

679] Все це, одначе, з землею і з небом ще, разом узяте,-

680] Справді ніщо в порівнянні з усесвітом - сумою сум всіх.

681] Та поясню тобі все-таки, як той розбурханий пломінь

682] Раптом із Етни широких горнил вириватися може.

683] Ось що, по-перше: в основі своїй ця гора - порожниста

684] І на базальтових майже повсюди печерах оперта.

685] Ну, а в печерах і вітер буває тугий, і повітря.

686] Вітер-бо робиться там, де постійно повітря кружляє.

687] Сам розпалившись, усе навкруги, хай земля це чи камінь,

688] Він розпікає все дужче та дужче, викрешує в шалі

689] З них жароносний вогонь, що мигтить язиками багряно.

690] Стрімко тоді виривається геть із тієї тіснини

691] Крізь горловину гори і вогонь розкидає далеко,

692] Й попіл, і диму клуби, мов ріки смолянистої хвилі,

693] Котить і брили важенні до хмар, наче з пращі, метає,

694] Отже, будь певен, що діє тут вихор потужної сили.

695] Ще ж, на широке підніжжя гори набігаючи, море

696] Хвилю лама раз у раз і шумливий прибій поглинає.

697] Звідти й печери, тієї гори беручи свій початок,

698] До горловини повзуть. Через них, отже, вітер і хвиля

699] Можуть у надра гори пробиватись, 'і потім назовні -

700] Це вже засвідчує зір - вириватись і полум'я вгору

701] Гнати стовпом, викидати каміння й піску цілі хмари.

702] Бо на вершині гори е неначебто кратери; так їх

703] Там називають, а ми на них кажемо «отвори», «гирла».

704] Явища є і такі, що для них не одну, а багато

705] Треба вказати причин, хоч одна тільки буде правдива.

706] От, коли здалеку тіло бездушне якоїсь людини

707] Спостережеш на шляху,- мусиш різне тоді припускати,

708] Щоб і правдиву, між іншими, смерті назвати причину.

709] Хай ти не скажеш із певністю, що доконало людину:

710] Голод, недуга, залізо, мороз чи, можливо, отрута,-

711] Знаєм, однак, що наявна була тут одна з тих можливих

712] Смерті причин. Саме так і про явища різні міркуймо.

713] Ніл, що пливе через землю Єгипту, з-між рік одинокий,

714] Із берегів серед літа виходить, і зрошує ниви,

715] І в саму спеку нерідко заводнює всю цю країну.

716] Може, тому що тоді в його гирло широке зустрічні

717] Б'ють Аквілони,- постійні вітри саме в цю пору року.

718] Подув їх, отже, сповільнює рух повноводного Нілу,

719] Хвилі назад, до верхів'їв жене, зупиняє нарешті,

720] Бо проти плину ріки - сумніватися в тому не варто -

721] Дмуть ті вітри, надлітаючи ген од холодних сузір'їв;

722] Ну, а ріка свій початок бере в найжаркішому півдні,

723] Серед народів, що геть почорніли, обсмалені сонцем,-

724] Там її витоки, десь у палаючих півдня глибинах.

725] Може ще бути й таке, що наносить піску цілі купи

726] Хвиля й загачує гирло ріки ними, поки бурхливе

727] Море все далі та далі на берег пісок насуває.

728] От через те й не так вільно ріка може в море вливатись:

729] Меншає ухил, і хвилі розгін не такий вже могутній.

730] Може, й така ще тут діє причина, що саме в ту пору

731] Щедрі дощі її витоки повнять; тоді ж Аквілони

732] Віють щорічні й женуть туди череду хмар відусюди.

733] Скопища їх, опинившись на півдні, без сумніву, мусять

734] У височенні впиратися гори, і там, одні одних

735] Мов приваливши, збиваються силою в гущу суцільну.

736] Врешті, можливо, що з гір Ефіопських уже починає

737] Повнитись водами Ніл, коли сонце, що сяє над світом,

738] Топить сніги, і струмками біжать вони ген на долини.

739] Ну, а тепер - щодо всіх тих озер, тих боліт, які мають

740] Назву «Авернські»: з'ясую властивості їхні, природу.

741] Спершу про назву саму. Через те їх назвали «Авернські»,

742] Що для пташиного роду всього ті місцевості - згубні.

743] Тільки-но птах заблукає туди - в одну мить, мов забувши,

744] Як у повітрі крилом веслувати, згортає вітрила,

745] Стрімголов падає вниз, опустивши послаблену шию.

746] Чи то на землю, якщо пролітав тоді саме над нею,

747] Чи таки в воду, якщо під ним озеро слалось Авернське.

748] Є таке місце сумне біля Кум, де, вповиті сірчаним

749] Випаром, гори димлять, де джерела парують гарячі.

750] Єсть іще в стінах Афін, де укріплення міста найвищі,

751] Біля святині Паллади-Трітонії, щедрої діви,

752] Місце, куди не завернуть ніколи хрипливі ворони,

753] Навіть тоді, як димлять вівтарі запашними дарами.

754] Та не тому, що за пильність надмірну бояться страшного

755] Гніву Паллади, як це у поетів оспівано грецьких,-

756] Ні. Все пояснення тут - у самій того місця природі.

757] В Сірії, кажуть, така є місцевість, де четвероногі,

758] Тільки-но ступлять ногою туди - і якась невідома

759] Сила їх тут же на землю примушує падати важко,

760] Мовби підземним богам принесли їх у жертву зненацька.

761] Та відбуваються всі ці дива на природній основі.

762] Що за причини породжують їх,- дослідити неважко.

763] Хай же не вірить ніхто, що в місцевостях тих мусить бути

764] Брама до Орка, що звідти боги попідземного світу

765] До берегів Ахеронту спроваджують душі померлих,

766] Що вихроногі, немовби окрилені, олені можуть

767] Ніздрями з нір - із переказу знаємо - змій добувати.

768] Як тим казкам усім, тим побрехенькам до правди далеко -

769] Слухай: тепер тобі спробую дійсність саму роз'яснити.

770] Передусім - повторю тобі знов, на що вказував часто:

771] Містить земля в собі різних речей елементи численні,

772] З них є поживних багато, що служать життю, та не менше •

773] Можуть вести до хвороб і прискорити смерті годину.

774] Різним істотам, щоб жити могли вони, різні потрібні

775] Речі, як вище я виклав тобі, бо ж вони неподібні

776] Й щодо природи, і щодо будови самої тканини.

777] Врешті, різняться вони й фігурами первісних тілець.

778] Так і крізь вуха чимало проходить начатків шкідливих,

779] І через ніздрі - багато разючих, шорстких елементів.

780] 1 дотикатись не варто до всього; від дечого треба

781] Зір берегти, та й на смак нам далеко не все є приємне.

782] Далі розглянути слід, як багато речей для людини

783] Прямо нестерпні, яке вони враження прикре справляють.

784] От є, скажімо, дерева окремі, що шкодити здатні

785] Й тінню своєю: приляже собі хтось під ними в травиці -

786] Й не відпочинок, а біль голови в тому затінку знайде.

787] Ще серед гір Гелікона стрімких є таке ж небезпечне

788] Дерево: запахом квіту свого може вбити людину.

789] Все це виходить, напевно, з землі, бо ж вона в собі має

790] Різних речей розмаїте насіння, що в суміші різній

791] Міститься в ній, а виходить на світ поодинці, окремо.

792] Запах чадний щойно згаслої лампи занурить у сплячку,-

793] Хай лиш проникне у ніздрі,- того, хто, запінений, б'ється

794] Там, де й упав, коли чорна хвороба його підкосила.

795] Запах задушний бобрового струменя жінку відразу

796] Хилить до сну: з ніжних рук вислизає у неї барвиста

797] Тканка, якщо саме в пору ту місячне в неї триває.

798] Не зрахувати всього, що розслабити може до краю

799] Тіло людини і аж до основ потрясти її душу.

800] Врешті, коли ти в купальні паркій надто довго побудеш

801] Чи у гарячій залежишся ванні по ситнім обіді,-

802] Часто й не стямишся, як таки в ній у безпам'ять поринеш!

803] Важко й вугілля б'є в голову чадом своїм, і то зразу

804] В мозок увійде, якщо попередньо води не напитись.

805] А при гарячці, коли тремтимо у постелі всім тілом,

806] Запах вина доконати нас може зараз, мов обухом.

807] Не помічаєш хіба, що в землі ж виникає смердюча

808] Сірка, й смола, що з таким же огидливим запахом гусне?

809] Та й у місцях, де земні розколупують надра залізом,

810] Щоб до глибоких добратися жил - до золота й срібла,-

811] Що за нестерпний із надр видихає Скаптенсула запах!

812] Що за отруйливий чад, що за випар іде з тих копалень!

813] Досить на рудників глянуть, на лиця бліді їх та впалі!..

814] Чи не чував ти принаймні, коли вже не бачив, як хутко

815] Сходить зі світу той люд, як до краплі розтрачує сили,

816] Змушений в спосіб такий на прожиток собі заробляти?

817] Випари всі ці, як бачиш, ідуть із землі; це вона їх,

818] Мов із грудей, видихає назовні, під небо просторе.

819] Так же й Авернські місця смертоносною силою діють

820] На перелітних птахів, і та сила з землі йде в повітря,

821] Щоб отруїти й повітряні плеса на певній ділянці.

822] Щойно долине на крилах туди будь-який із пернатих,-

823] І, ціпеніючи враз, на прозору наткнувшись отруту,

824] Падає стрімко туди, звідки злинув отруйливий подих;

825] Ну, а як тільки впаде,- там отой же отруйливий подих

826] Рештки життя вириває з усіх його закутків тіла.

827] Спершу-бо випар немовби дурманить, та вже коли птиця

828] Падає стрімко в саме джерело, звідки б'є та отрута,-

829] Мусить до решти життя в ньому видихнуть, адже довкола -

830] Все, я сказав би, кишить од тієї страшної зарази.

831] Може, й таке ще бува, що ця сила, той подих Аверну

832] Мов пробиває повітряний шар - між землею і птахом,

833] Отже, лишається там мало що не сама порожнеча.

834] Щойно до місця того долетить будь-який із пернатих,-

835] Тут же й ляга на крило, а тоді, обома замахавши,

836] Все ж не знаходить підтримки в них, марно розтрачує сили;

837] Ну, а коли й на розпластаних крилах затриматись годі,-

838] Стрімголов мусить, покірний закону природи, на землю

839] Падати птах; поки рине крізь ту порожнечу пустельну,

840] Всю розпорошує душу свою через пори, що в тілі.

841] Влітку вода холодніша в криниці, тому що при спеці

842] Ширшають пори землі, й через них утікає в повітря

843] Все, яке міститься в ній, її власного жару насіння.

844] Отже, що більше розтратить земля теплоти під час літа,

845] То холоднішою буде тоді в її надрах волога.

846] Взимку ж вона, мов зіщулившись од холодів, од морозу,

847] Всім своїм тілом стискається, от і витискує з себе

848] У криниці весь той жар, що в глибинах її ще лишився.

849] Є джерело біля храму Аммона; вода його, кажуть,

850] Зимна весь день, а гарячою робиться - протягом ночі.

851] Люди й дивуються: думка така в них, що то до кипіння

852] Сонце доводить його, коли зникне десь ген під землею

853] І чорнотою жахливою ніч розіллється довкола.

854] Звісно, хто думає так, тому, ой, як далеко до правди!

855] Бо, коли сонце, промінням торкаючись безпосередньо

856] Голого тіла води, не могло його все ж розігріти,

857] Хоч таку буйну жарінь воно сипле з високого неба,

858] Як же здолало б ізнизу, крізь товщу землі перейшовши,

859] Воду джерельну теплом наситити, прогріть її наскрізь?

860] Таж через стіни будинків воно лиш мізерну частину

861] Жару всередину може промінням пекучим загнати.

862] В чому ж тут річ? Доокіл джерела, безумовно, пухкіша,

863] Пориста більше земля, ніж десь-інде, й начатки вогненні

864] Тут, по сусідству з водою джерельною густо рояться.

865] Тільки-но викотить ніч свої росяні хвилі на землю,

866] Щулиться тут же земля і стискається глибоко все в ній,

867] Мовби рукою її хто пригнічував,- так у ту пору

868] З себе вона в джерело все до решти насіння вогненне

869] Хутко витискує й воду гарячою робить на дотик.

870] Потім, як сонце, зійшовши, земні порозширює пори,

871] Грунт подірявить і жаром пекучим його пересипле,-

872] Первісні тільця вогню до старих повертаються знову

873] Гнізд, а тепло, що в воді, геть усе переходить у землю.

874] Ось чому протягом дня всі джерела стають льодяними.

875] Сонця проміння, крім того, вражає джерельну вологу,

876] Що розширяється з дня наростанням од жару тремкого.

877] Тим-то вона й віддає поступово насіння вогненне

878] Все до останку; так само, цупкий покидаючи холод,

879] Лід розпускає вона, всі вузли розв'язавши морозні.

880] Серед холодних джерел є таке, над яким загориться

881] Клоччя, як тільки води ним торкнешся, вогнем полум'яним.

882] І смолоскип не інакше, на хвилі вогнем перейнявшись,

883] Сяє собі миготливо й пливе, куди вітер повіє.

884] Дива нема тут, бо в тій же воді аж кишить жароносним

885] Сім'ям, а ще ж його й з лона землі прибуває чимало,

886] Щоб через води всього джерела проштовхнутись, а далі -

887] Вийти назовні, в повітряні обшири випаром теплим.

888] Та не настільки багато його, щоб вода розігрілась.

889] Тут ще таке: поодинці крізь товщу вологи пробившись,

890] Сім'я те знов на поверхні ряди свої щільно змикає.

891] Так із дна моря Арадського б'є джерело прісноводе,

892] Струменем сильним довкіл розганяючи хвилю солону.

893] Та не лише на Арадському: моря рівнина дарує

894] В інших місцях багатьох мореплавцеві спраглому воду,

895] Серед солоних - солодку з глибин вивергаючи хвилю,

896] Отже, й насіння вогню, через воду джерельну прорвавшись,

897] Може назовні виходити й, роєм осівши на клоччі

898] Чи смолоскип геть увесь обліпивши, нараз палахнути

899] В будь-яку мить, адже в тому ж таки смолоскипі, у клоччі -

900] Сила-силенна від ока прихованих жару начатків.

901] Не помічав ти хіба, коли часом до лампи нічної

902] Згаслий наблизимо гніт: ще вогню не торкнувшися навіть,

903] Він, як і факел, на віддалі полум'ям тут же береться.

904] Та й не одна якась річ од самої присутності жару

905] Здалеку, ще й не пройнявшись вогнем, починає горіти.

906] Силу вогненну й того джерела саме так розуміймо.

907] Врешті, ще й те поясню, за яким це законом природи

908] Може залізо до себе притягувать той знаменитий

909] Камінь, що греки магнітом його недарма йменували,

910] Бо, як гадають, походить він саме з вітчизни магнетів.

911] Камінь той справді дивує людей: він утворює часто

912] Наче ланцюг, що висить, хоч нескріплений, ланка при ланці.

913] Бачити можна не раз, як тих каменів п'ять, а то й більше,

914] Так, ніби в низці, висять, ще й на вітрі гойдаються легко.

915] Знизу один із них липне до одного; кожен черпає

916] Силу в сусіднього, зверху, щоб нижньому тут же подати:

917] Так ланцюгом і струмує всякчас того каменя сила.

918] Тут не одне встановити потрібно, щоб міг ти збагнути

919] Явище те і до суті його поступово добратись:

920] Битого шляху нема - треба довго брести манівцями,

921] А через те прошу більшої пильності розуму й слуху.

922] Передусім від усіх тих речей, що їх бачимо всюди,

923] Мусять постійно пливти й розсіватися щонайдрібніші

924] Тільця, що в очі нам б'ють і подразнюють зір одночасно.

925] Так від окремих речей розпливається запах навсібіч,

926] Як од річок - охолода,'від сонця - жарінь, а від моря -

927] Пил водяний, що край берега стіни гризе-роз'їдає.

928] Скільки-то й звуків усяких постійно літає в повітрі!

929] Чуємо, врешті, ми й сіль на губах, коли вдовж побережжя,

930] Де розгулялася хвиля, йдемо. Споглядаємо часом,

931] Як із полину готують напій,- і вже гіркість у роті.

932] Ось як, невпинно струмуючи, шириться в напрямках різних

933] Будь-яка річ - виділяє частки свої хвиля по хвилі,

934] Й перепочинку не має той плин, ані миті перерви,

935] Адже весь час відчуваємо щось: усі речі ми завжди

936] Бачити можем, пізнати на запах, на слух уловити.

937] Тут нагадати не зайве нам ще раз, наскільки всі речі

938] Пористі. Врешті, я думку цю в першій ще висвітлив пісні.

939] Хоч і на кожному кроці положення те необхідно

940] Знати, та передусім саме це зачепивши питання,

941] Мусимо чітко ще раз усвідомити: в кожному тілі,

942] Хоч би яке ти не взяв,- порожнечі є домішка певна.

943] От у печеру ввійди: на її кам'яному склепінні

944] Начебто висіявсь піт, що струмками по стінах збігає.

945] Все наше тіло так само вкриватись вологою може,

946] Та й борода в нас росте, пробивається всюди волосся.

947] Дробиться їжа і, в жили вливаючись, кожну кінцівку

948] Живить і приріст дає всьому тілові з нігтями включно.

949] Як через мідь і жара проникає пекуча, і холод -

950] Чуємо; чуємо й те, як вони через золото й срібло

951] Легко проходять, коли підіймаємо келихи повні.

952] Врешті, крізь камінь, що в стінах домів, голоси пролітають,

953] Запахи різні пливуть, та й мороз через них іде вільно,

954] Як і вогненна жара, що й залізо проймає так часто.

955] І, хоча зверху ми всі заборолом небесним окриті,

956] Сила хвороби таки пробивається ззовні на землю.

957] Так і негоди, які на землі почались і на небі,

958] Далі, природно, вертаються знов і на небо й на землю.

959] Все це тому, що не пористих тіл, повторю, не буває.

960] Тут ще додаймо: не всі, що від різних речей одлітають,

961] Первісні тільця повсюди справляють однакову дію,

962] Та й не всьому, зрозуміло, підхожі в однаковій мірі.

963] Землю, скажімо, пропалює наскрізь, висушує сонце,

964] Лід - розплавляє воно, і глибокі сніги, що на плечі

965] Гір навалилися, змушує танути в жарі проміння.

966] Врешті, плавиться й віск, як покласти його десь на сонці.

967] Рідне й мідь під вогнем, розливається золото в ньому;

968] Шкіру ж і м'ясо він мовби зіжмакує, скручує тісно.

969] Твердне в воді - під вогнем розжаріле і зм'якле залізо,

970] Шкіра ж і м'ясо, затвердлі в огні,- од вологості м'якнуть.

971] Дика оливка - така смакота для всіх кіз бородатих,

972] Мовби нектар був у ній чи живлющі амброзії соки,

973] А для людини листки її - щось найгіркіше на світі.

974] Ще одне: від майорану тікає свиня, бо страшні їй

975] Пахощі всі, що для роду щетинистих - гостра отрута;

976] Ми ж од пахучої мазі, буває, до тями приходим.

977] І навпаки: те смердюче багно, що для нас найгидкіше

978] Серед усіх нечистот, видно, свиням настільки приємне,

979] Що зариваються всі в нього жадібно геть аж по вуха.

980] Тут, видається мені, пояснити доконче потрібно

981] Ще одне, перше ніж те розглядати, чого ми торкнулись.

982] Безліч у різних речах, як ми знаємо, пор є, тому-то

983] Всі вони й щодо природи своєї різнитись повинні -

984] Мати якісь особливі шляхи, своєрідну природу,

985] Бо відчуття ж неоднакові-всім притаманні створінням;

986] Кожне з чуттів на свій лад напливаючі тільця сприймає.

987] Бачимо ж ми, що одною дорогою звуки проходять,

988] Іншою - соку поживного смак, а ще іншою - запах.

989] Тут, як раніше вказав я, залежить усе від природи

990] Тих, що є в кожному тілі шляхів безконечно мінливих.

991] Далі. Одне, видається, крізь камінь пропхатися може,

992] Друге - проникне крізь дерева товщу, крізь золото пройде -

993] Інше, а ще щось - із срібла та скла вислизає назовні.

994] Образи - тут, а тепло пропливає десь там, очевидно,

995] Й тим же шляхом одне тіло від іншого йти може швидше.

996] Все це залежить від того, що пори, як вище вказав я,-

997] Різноманітні в природі своїй, що й самі ж таки речі

998] Теж неоднакові щодо природи й тканини своєї.

999] Щойно тепер ось, коли встановили ми це й до уваги

1000] Все необхідне взяли, прийняли попередні засади,-

1001] Явища суть уже легко розкриється, тобто причина

1002] Сили тієї, що здатна важке притягати залізо.

1003] Ось що, по-перше, скажу тобі: з каменя мусять роями

1004] Тільця злітать, які геть розганяють собою повітря,

1005] Що заполонює простір між каменем тим і залізом.

1006] Тільки-но звільниться весь отой проміжок, тільки-но пустка

1007] Там запанує на мить,- як одразу, в юрбу позбивавшись,

1008] Первоначатки заліза туди стрімголов усі ринуть,

1009] Ну, а за ними - й кільце поривається всім своїм тілом.

1010] Бо не трапляється речі такої, чиї елементи -

1011] Первісні тільця - так тісно б єдналися поміж собою,

1012] Як нездоланна могуть і холодна жорстокість заліза.

1013] Що ж дивуватися нам, що не може тут бути такого,

1014] Щоб із заліза, як щойно вказали ми, геть виривались

1015] Тілець рої в пустоту, а кільце залишалось на місці -

1016] Мчить і воно їм услід, а зіткнувшись із каменем,- тут же

1017] Висне на ньому, в невидиме з ним увійшовши єднання.

1018] Так, незалежно від напрямку, де тільки звільниться місце,

1019] В будь-який бік, чи то вниз, чи то вгору,- тісною юрбою

1020] Вмить пориваються первоначатки туди, де порожньо.

1021] Справді-бо: зовнішні поштовхи їх понукають до руху -

1022] Вгору злетіти, в повітря, самі вони, звісно, не можуть.

1023] Ну, а щоб легше все те відбувалося, тут додається

1024] Мовби підмога якась тому рухові, ще один поштовх -

1025] Те, що, як тільки навпроти кільця розрідиться повітря

1026] Й майже порожньою, вільною відстань до каменя стане,-

1027] Зразу ж повітря, котре за кільцем, починає немовби

1028] В спину штовхати його і вперед, натискаючи, гнати.

1029] Кожну-бо річ відусіль ненастанно вдаряє повітря.

1030] Тут через те воно може и важке підганяти залізо,

1031] юзо щд порожнеча, раптово поставши, його поглинає.

1032] Щойно повітря те крізь щонайвужчі дороги заліза

1033] До найдрібніших, найглибших часток непомітно проникне,-

1034] Стрімко жене його, наче вітрильник вітри женуть буйні.

1035] Втім, усі речі повітря в собі мусять мати, бо тіло -

1036] Пористе в них, як ми знаємо, й навколо кожної речі,

1037] Мовби її вповиваючи, густо роїться повітря.

1038] Отже, й усе те повітря, що є в серцевині заліза,

1039] Рухатись мусить весь час, і тим самим, без сумнівів жодних,

1040] Ще й ізсередини б'є в те кільце і до руху схиляє.

1041] От воно й рине, куди спрямувалось,- у бік, де порожнє

1042] Виникло місце, в єдинім до нього прямує пориві.

1043] Часом від каменя то відбігає природа заліза,

1044] То прибігає до нього назад - рівномірно, по черзі.

1045] Бачив я сам, як у мідному посуді кільця стрибають

1046] Самофракійські, й заліза опилки, мов пойняті шалом,

1047] Лиш магнезійський під дном того посуду камінь почують,

1048] Так наче хочуть будь-що утекти, заховатись од нього.

1049] Мідь, що між каменем стала й залізом, такий викликає

1050] Розлад тому, що в залізо спочатку вриваються тільця

1051] Міді й ще вільні проходе його забивають собою.

1052] Слідом - од каменя тілі/ця спішать, але все вже там повне,

1053] Й годі вже їм пропливти, як раніше, крізь пори заліза.

1054] От і вдаряють раз по раз вони об залізну тканину,

1055] Наче прибій; і тому відпихає той камінь од себе

1056] І через мідь жене геть, що без неї - притягує завжди.

1057] Та не дивуйся, що струм того каменя інших ніяких

1058] Не притягає речей. Це тому, що одні з них, наприклад,

1059] Золото, з місця не зрушаться через вагу свою; інші,

1060] Пористі надто, легкі, пропускають потік той крізь себе,

1061] 3 ним не стикаючись, тож і не може він їх похитнути;

1062] Дерево, мабуть, нам слід віднести до речей того роду.

1063] Ну, а залізо, природа середня, нехай тільки прийме

1064] Декілька міді часток,- магнезійського каменя токи

1065] Тут же відкинути геть, відігнати його поспішають.

1066] Та не настільки те явище іншим речам невластиве,

1067] Щоб за зразками подібними довго шукать: є чимало

1068] Тіл, що з одним лише тілом якимсь можуть цупко злучитись.

1069] Передусім лиш вапном, як відомо, скріпляють каміння,

1070] Клеєм бичачим із деревом дерево можна з'єднати

1071] Так, що скоріш одірвеш по живому, волокна піддерши,

1072] Дошку від дошки, аніж того клею послабляться пута.

1073] Сік виногрона в джерельній воді розчиняється тут же,

1074] Лиш не олія, що надто легка, й не смола ваговита.

1075] Славної пурпуром сік черепашки єднається з тілом

1076] Вовни так тісно, що їх не розділиш, хоча б у підмогу

1077] Хвилі Нептунові взяв, білину повернуть захотівши

1078] Вовні тій, навіть коли б ціле море ти вилив на неї.

1079] Врешті, хіба не одна тільки річ пов'язати спроможна

1080] З золотом золото? Мідь же хіба не скріпляється з міддю

1081] Оловом білим? А втім, чи не досить уже підбирати

1082] Прикладів різних? Окільних шляхів і тобі не потрібно,

1083] Та не годиться й мені, як то кажуть, топтатись на місці.

1084] Коротко краще сказати про все, кількома лиш словами.

1085] Отже, тіла, які так у будові своїй одні одним

1086] Відповідають, що там, де в одних є заглибина, в інших -

1087] Виступ,- найкращим повинні служити зразком поєднання.

1088] Є ще й такі, що немовби гачками та кільцями можуть,

1089] Цупко зчепившися поміж собою, триматися разом.

1090] Саме така, мабуть, сила залізо з тим каменем в'яже.

1091] Ну, і, нарешті,- про те, що веде до хвороб усіляких

1092] І звідкіля, непомітно зродившись, повіяти може

1093] Дух моровиці, страшний як отарам, так роду людському,

1094] Я поясню тобі. Передусім - про це мова йшла вище -

1095] Сила-силенна літає довкіл і такого насіння,

1096] Що для життя необхідне нам, як і такого, що служить

1097] Різним недугам і смерті самій. От воно, зароївшись,

1098] Небо не раз замутить, тоді й повниться мором повітря.

1099] Вся ця навала хвороб, ця зараза двома йде шляхами:

1100] Іноді - ззовні, мов тучі й тумани, які напливають

1101] 3 обширів неба; часами, в самій же землі закишівши,

1102] Линуть угору, як тільки, розмокла, почне вона гнити

1103] І від сльотливих дощів, і від сонця проміння палкого.

1104] Та чи не бачиш, яку несе шкоду в собі переміна

1105] Неба й води для всіх тих, хто відбився далеко від дому

1106] Та батьківщини, бо в інших цілком опинились умовах?

1107] Як же то справді повинні різнитися небо британське -

1108] Й небо Єгипту, де світу великого вісь нахилилась!

1109] Як же понтійське різнитися мусить - і те, що прослалось

1110] Ген од Гадесу - й до тих, що зчорніли під сонцем, народів!

1111] Так, відповідно до тих чотирьох між собою не схожих

1112] Світу сторін, до стількох же вітрів і частин небосхилу,

1113] Люди і виглядом дуже різняться, й забарвленням шкіри,

1114] Й що не народ - то свої знає він, особливі, хвороби.

1115] На берегах повноводого Нілу, в середнім Єгипті

1116] Знана слонова хвороба, й ніде її більше немає.

1117] В Аттіці - занепадають на ноги; в Ахайї - на очі.

1118] Кожна місцевість чи тій може бути ворожа, чи іншій

1119] Тіла частині: причиною - різна властивість повітря.

1120] Тож, коли небо, що нам несприятливе, враз колихнеться

1121] І починає повітря вороже звідтіль наповзати,-

1122] Як підкрадається мряка, бува, чи то сунеться хмара,

1123] Все каламутячи, всюди якісь викликаючи зміни,-

1124] Врешті, дійшовши до нашого неба,- псує його наскрізь,

1125] Робить подібним собі, а людині - чужим та ворожим.

1126] Отже, ця свіжа біда - несподівана пошесть раптово

1127] Впасти готова на води питні, на посівах осісти

1128] Й інших плодах, які ми споживаємо, й на пасовищах.

1129] Може й повиснути, наче та мряка, в самому повітрі,

1130] Й поки вдихаєм його, неминуче з ним разом у тіло

1131] Ми й моровиці, що сіється з неба, приймаємо частку.

1132] Так ця недуга страшна і в биків потрапляє нерідко,

1133] Й махом викошує ті, які бекають, мляві отари.

1134] Значення, врешті, нема, чи в краї, котрі нам непідхожі,

1135] Ми подамось, над собою небес покривало змінивши,

1136] Чи, навпаки, випадково до нас пересуне природа

1137] Небо важке або ще щось, до чого ми зовсім не звикли,

1138] Що вже самою появою шкоди нам може завдати.

1139] Саме такою була моровиця - той подув смертельний,

1140] Що повкривав у країні Кекропа могилами поле,

1141] Пусткою місто зробив, безгомінними - жваві дороги.

1142] Бо, зародившись у надрах Єгипту, надлинувши звідти

1143] Через повітря безкрає та понад рівнинами моря,

1144] Впав він, нарешті, на весь нещасливий народ Пандіона -

1145] Цілими юрбами тут і хворіть почали, і конати.

1146] Передусім - голова в них палала від лютого жару,

1147] Й очі запалені, кров'ю підпливши, багряно блищали.

1148] Горло, зчорніле зсередини, в них ненастанно точилось

1149] Кров'ю; роз'ятрені виразки - голосу шлях закривали.

1150] Навіть язик, що душі товмачем є, кривавився в роті,

1151] Млявий, на дотик шорсткий, од хвороби мов здерев'янілий.

1152] Далі, крізь горло у груди вливаючись, сила недуги

1153] Хворим і в серце спливала зболіле, й тоді, похитнувшись,

1154] Падали всі водночас щонайглибші життя загороди.

1155] З подихом кожним із рота розносився сморід нестерпний,

1156] Схожий до того, що кинутий труп розсіває довкола.

1157] Сили духовні ж усі до останньої гинули краплі,

1158] Й тіло втрачало снагу вже на самому смерті порозі.

1159] До невимовних страждань долучалася туга, що з ними

1160] Побіч, їх подруга, йде, і важкий переривистий стогін.

1161] Гикавка вперта не раз нападала на них серед ночі

1162] Й протягом дня і, судомою зводячи м'язи та члени,

1163] Мучила хворих, що й так уже в повній лежали знемозі.

1164] Втім, ти не зміг би помітити в жодного з них на поверхні

1165] Тіла, на шкірі самій, особливого жару, хіба що

1166] Звичне, помірне тепло під рукою б одчув, а тим часом

1167] Виразки, наче при опіках, тілом усім розповзались,

1168] І червоніло воно, мов огнем оповите священним.

1169] Геть усі нутрощі, аж до кісток розпікались; палючий

1170] Жар, аж до шлунку добравшись, кипів там, немов у горнилі.

1171] Навіть найтонша, найлегша тканина вражала недужих-

1172] Тілом усім вони прагнули холоду, свіжого вітру.

1173] Щоб остудити жахливу гарячку, одні з них безтямно

1174] Кидались голими просто в ріку, в її хвилі холодні;

1175] Інші тяглись до криниць і, туди зазираючи спрагло,

1176] Рота роззявивши, в темні глибини їх падали врешті.

1177] Спрага невгасна, суха, що нещасних у воду штовхала,

1178] Поміж ковтком і дощем проливним не робила різниці.

1179] Не відступала хвороба й на мить: непорушне лежали

1180] Мляві тіла. Лікарі лиш плечима здвигали в німому

1181] Страху, розплющені широко бачачи очі стражденних,

1182] І від недуги жахної запалені, і від безсоння.

1183] Різні, крім того, були неминучої смерті ознаки:

1184] Розум і дух каламутились од безнадії та жаху,

1185] Хмурились брови; жорстоким, шаленим обличчя ставало,

1186] Повнились вуха тривожними звуками, дзвоном, а подих

1187] То був короткий, то рідко з грудей виривався, протяжний.

1188] Шия блищала од поту рясного, що лився струмками.

1189] Скупо й насилу з грудей виділялась у хворих при кашлі

1190] З горла солона й рідка шафранової барви мокрота.

1191] Руки судомило їм, і кінцівки всі дрібно тремтіли;

1192] Холод, почавши від стіп, не вагався все вище та вище

1193] Тілом повзти. А коли вже остання хвилина зближалась,

1194] Ніздрі докупи стискалися, ніс видавався гостріший,

1195] Скроні впадали та очі, обличчя холонуло, твердло,

1196] Вищир лице розтягав, напиналася шкіра на лобі,

1197] А після смерті немов крижаним усе тіло ставало.

1198] З восьмим блискучого сонця поверненням чи на дев'ятий

1199] День, як заблисло воно, найчастіше з життям розлучались.

1200] Дехто й тоді ще, траплялось, уникнув сумного загину,

1201] Та не було це рятунком: роз'ятрені виразки й чорна

1202] Із живота течія врешті зовсім снаги позбавляла.

1203] Часто ще з ніздрів забитих точилася кров нездорова,

1204] Що супроводилось болем страшним голови, і від того

1205] Хворий із тіла спадав, до останку втрачав усі сили.

1206] Не помогло, коли хтось пересилив рясне витікання

1207] Крові гнилої: хвороба вганялась у м'язи, в суглоби,

1208] Входила часто й туди, де в людей дітородні частини.

1209] Тільки б на смерті поріг не ступити, наважувавсь дехто

1210] Їх відсікти собі й довше пожить хоч такою ціною.

1211] Деякі ж навіть без рук та без ніг, а, сказати б, зубами

1212] Все за життя ще трималися цупко, а дехто - й без зору.

1213] Ось який гострий запав у них глибоко страх перед смертю!

1214] Деяких під час недуги таке забуття вповивало,

1215] Що не могли вони навіть про себе щось певне сказати.

1216] Хоч на землі, не покриті землею, виднілись повсюди

1217] Сморідні купи - тіла на тілах, та птахи, як і звірі,

1218] То від нестерпного трупного запаху геть одбігали,

1219] То, скуштувавши, відразу ж конали, байдужі до всього.

1220] Втім, у ті дні й не наважувавсь жоден із роду пернатих

1221] Там появитися, та й хижаки кровожерливі з лісу

1222] Не висувались тоді. Переважно й вони від зарази

1223] Всі вигибали. Та передусім - усе плем'я собаче,

1224] Вірне людині, на кожній дорозі звивалось у муках:

1225] Грубо життя виривала із тіл усіх пошесті сила.

1226] Ліків таких не було, щоб однаково всім помагали:

1227] Що покріпляло одних, якийсь час життєдайне повітря

1228] їм дозволяло вдихать і склепіння небес озирати,-

1229] Шкодило іншим, до них наближаючи смертну годину.

1230] Ще одне тут дуже прикро вражало, можливо, найбільше

1231] Гідне жалю: як лише хтось помітив, що й він заразився,

1232] Що невідступна біда і його присудила до смерті,-

1233] Духом упавши, злягав у цю ж мить із журбою на серці

1234] Й, бачачи похорон свій, розлучався з душею відразу.

1235] Втім, і не диво: з одних переходила тут же на інших

1236] Пошесть недуги тієї ненатлої - втоми не знала,-

1237] Падала й на густорунні отари й худобу рогату.

1238] Ось що на похорон - похорон інший весь час накладало.

1239] Бо навіть той, хто своїх, що хворіли, відвідать боявся,

1240] Сам за жадобу таку до життя і за страх перед смертю

1241] Скоро заплату приймав - загибав і ганебно, й жорстоко,

1242] Без допомоги, один,- безсердечності власної жертва.

1243] Хто ж не цурався близьких,- од зарази однаково падав

1244] І тягаря, що нести його сором велів, та благальний

1245] Голос утомлених болем людей, та їх жалісний стогін.

1246] Так умирати найкращим судилося серед найкращих.

1247] Поспіхом, без голосінь хоронили, без людних походів,

1248] Клали покійників будь-як, аби лиш мерщій поховати,

1249] Кожен - свого; вже й без туги та сліз, півживі, повертались.

1250] Потім багато злягало з них, тузі піддавшись, у постіль.

1251] І не траплялось людини в ту пору, яка б не зазнала

1252] Туги за кимсь із близьких чи хвороби, чи смерті самої.

1253] Вже й пастуха там не видно було - вівчаря, волопаса,

1254] Вже й витривалий рільник не хилився над зігнутим плугом,

1255] Бо занепали й вони. По хатинах лежав у тісняві

1256] Покотом люд, що від пошесті й голоду вимерти мусив.

1257] Часом на трупах дітей ти побачити б міг охололі

1258] Трупи батьків, а нерідко - й дітей, що з життям розлучались

1259] На бездиханних тілах своїх рідних - і матері, й батька.

1260] Лихо те множилось тим, що з навколишніх сіл у ту пору

1261] Вражених мором селян потяглись цілі юрби до міста,

1262] З ними ж, супутниця їх, звідусіль і зараза спливалась.

1263] Повнились людом і площі міські, й забудови суспільні,

1264] Й так, що тісніше ставало там,- вищою тіл була купа.

1265] Просто на вулиці спраглі лежали; повзком через силу

1266] До водограїв тяглись, а допавшись до них,- помирали:

1267] Воду солодку жадливо п'ючи, забували й дихнути.

1268] Врешті, на кожному кроці, на площах усіх, на дорогах

1269] Ти помічав би тіла жалюгідні - людей напівмертвих,

1270] Ледве що вкритих лахміттям смердючим, які загибали

1271] Посеред тих нечистот - сама шкіра й кістки, а не люди:

1272] Виразки чорні та бруд нещасливих живцем хоронили.

1273] Врешті, й святині богів переповнила смерть невідступна

1274] Купами тіл бездиханних; усі небожителів храми

1275] Трупами вщерть були щільно завалені,- де нещодавно

1276] Храму служителі юрби гостей звідусюди приймали.

1277] Вже й до богів не звертався ніхто, бо й ваги вже не мала

1278] Святість: усе дотеперішнє дня того біль переважив.

1279] Не зберігався шанований досі обряд похоронний,-

1280] Не віддавали вже праху землі, як раніш було в місті.

1281] Всяк у зневірі тремтів, і своїх, що з життям розлучились,

1282] Як йому випало, так і ховав, збайдужілий од горя.

1283] Вбогість і поспіх до справді жахливих речей намовляли:

1284] Родичів, кревних тіла - на чужі похоронні складали

1285] Вогнища, крики зчиняючи дикі, й підносили тут же

1286] Факел запалений; сварку там люту заводили й навіть

1287] Бійку криваву, аби лиш покійників якось позбутись.

 


© Aerius, 2004