Квінт Горацій Флакк
Еподи
Переклад Андрія Содомори


© Horatius

© А.Содомора (переклад), 1982

Джерело: Горацій. Твори. К.: Дніпро, 1982.

E-Text: Бібліотека "Nова Dоба"; Редагування: Aerius (ae-lib.by.ru), 2004


Зміст

Епод 1. До Мецената

Епод 2. На Альфія

Епод 3. До Мецената

Епод 4. До вискочня

Епод 5. Проти Канідії

Епод 6. До наклепника

Епод 7. До римлян

Епод 8 [не перекладено]

Епод 9 До Мецената

Епод 10. До Мевія

Епод 11. До Петтія

Епод 12 [не перекладено]

Епод 13. До друзів

Епод 14. До Мецената

Епод 15. До Неери

Епод 16. До римського народу

Епод 17. До Канідії

 

Примітки


 

1. ДО МЕЦЕНАТА

На ті, до веж подібні, кораблі ти йдеш

    Човнами лібурнійськими,

Готовий в вічі навіть смерті глянути,

    Аби лиш - біля Цезаря.

А я, хто сонцю радий при тобі лише

    й не рад - без тебе, як же я?

Чи, як велиш ти, маю жити в спокої,-

    Та що без тебе спокій той?

Чи на труди військові нині зважитись,

    Що до снаги бувалому?

Насмілюся - й з тобою, вже без сумніву,

    На верхогір'я Альп зійду,

Пройду Кавказ суворий, слід лишу я свій

    На крайніх землях Заходу.

Спитаєш, чим я, тихий, негартований,

    В походах прислужусь тобі? -

Я менше там за тебе хвилюватимусь,

    Ніж одинцем - на віддалі.

Так птиця, відлучившись, непокоїться

    За свій безперий виводок:

Ану змія закралась? Хоч однак з біди

    Малят не врятувати їй.

На цю війну й на іншу йтиму з радістю,

    Щоб лиш тобі я милим був.

Не з тим, щоб усе більше на ріллі моїй

    Брело волів уярмлених,

Ні щоб мої отари йшли з Калабрії

    В Луканію до спеки ще,

Ані щоб сяяв мій палац у Тускулі,

    Сягнувши стін Цірцеїних.

Хіба ж замало я твоїх щедрот пізнав?

    Добра ж не зариватиму,

Як той Хремес, у землю, й не розтринькаю,

    Немов гультяй розбещений.

 

2. НА АЛЬФІЯ

"Щасливий, хто й не чув про справи-клопоти,

    Живе, як в давнину жилось:

Оре собі волами поле батьківське,

    Про зиск не помишляючи.

Сурма військова в північ не зрива його

    І не тривожить моря гнів;

Не йде на форум, до порога знатного

    Не топче стежки - в полі він:

То, лиш пора наспіє,- вже лозу витку

    Підводить до струнких тополь,

То ляже й назирає за черідкою

    Десь у долині затишній.

То він сушняк зрізає і на пні старім

    Зелену брость прищеплює,

То мед пахучий заливає в амфори,

    А то стриже овечку він.

Коли ж підніме осінь понад нивами

    Чоло в вінку з плодів м'яких,

Яка ж то втіха зрізать стиглу китицю,

    Струсити грушу плекану

Тобі, Пріапе, і тобі, Сільване наш,

    Межі дбайливий стороже.

Під дуб розлогий мило прилягти тоді

    Чи в зелень трав поринути.

А там - хлюпоче річка в берегах стрімких,

    У лісі скиглить птах якийсь,

І джерело тихесенько подзвонює,

    Схиля до сну мрійливого.

Коли ж понуре небо громовицею

    Про дощ і сніг нагадує,-

То кабанів він псами до тенет жене,

    По чагарях розставлених,

То, сіть тонку напнувши на тички гладкі,

    Дроздів смачних виловлює,

А то з сильця, буває, вийме зайчика

    Чи журавля мандрівного.

Тож як тут мимоволі не розвіються

    Усі турботи й пристрасті?

А ще як жінка скромна вміло дім веде,

    Про діточок піклуючись,-

На сонці посмагліла апуліянка

    Чи то метка сабінянка,

Що мужа, як вертає з поля втомлений,

    Зустріне тихим вогнищем,

Черідку ситу в загорожу зажене,

    Щоб вим'я повне видоїть,

Вечерю скромну зладить та вина подасть

    Легкого, однорічного.

Хіба смачніші ті лукрінські устриці,

    Чи камбала, чи лящ морський,

Що їх, бува, зі сходу хвиля буряна

    До моря гонить нашого?

Чи споживу смачніше птицю з Африки

    Та рябчика з Іонії,

Ніж ті оливки, що я сам зірву собі

    З гіллячки найщедрішої,

Або ягня при святі, чи козля мале,

    Із пащі вовка вирване,

Чи мальви легкостравні, чи щавель отой,

    Що любить по лугах рости?

Ото їси, а тут - аж око радує:

    Вже ситі вівці з паші йдуть.

Ось віл - на шиї рало лемешем уверх -

    Повільно йде, натруджений.

Прислуга ж - біля дому; ось і лари там

    Ясніють окрай вогнища".

Лихвар завзятий Альфій, так розмріявшись,

    Вже бачить на селі себе,

Та в іди лихву взявши, хоче все-таки

    В календи гроші в хід пустить.

 

3. ДО МЕЦЕНАТА

Якщо за горло свого батька схопить хтось

    Рукою нечестивою,

З отрут щонайміцнішу- часнику хай з'їсть!

    Ото в женців тих нутрощі!

І що то аж під серцем так пече мене?

    Чи то гадючу кров сюди

Підлив хто нишком, чи сама Канідія

    При тім обіді поралась?

Коли з-між аргонавтів лиш їх вождь ясний

    Медеї до душі припав,-

Ось цим його й змастила, щоб биків запряг

    Ясон в ярмо, незвичне їм.

Скропила цим же й шати для суперниці

    Й на крилах змія злинула.

Такого жару й в спеку не зазнала ще

    Засушлива Апулія.

Так заповзято й дужому Гераклові

    Отруйний дар плечей не їв.

Якщо на жарт захочеш. Меценате мій,

    Тієї страви спробувать -

Тоді від твого поцілунку дівчина

    Як може хай рятується.

 

4. ДО ВИСКОЧНЯ

Гей, ти, чий бік прутами розмальовано,

    А на ногах - шнура сліди!

Як вовк з ягням у дружбі, ото й нам така

    З тобою дружба суджена!

Хоч нині походжаєш, гордий, в злоті весь,

    Та хто ти - видно здалеку:

По вулиці Священній як ідеш, бува,

    В довженну тогу вдягнений,

Усяк - хіба не бачиш - наче гидь яку

    Тебе обходить, плюнувши.

"Отой, кого з наказу влади карної

    Вістун шмагав донесхочу,

Посів поля Фалерна, жеребці ж його

    Все б'ють дорогу Аппія.

У перший ряд засяде (гордість вершників!)

    Закон Отона що йому?

Шлемо ми судна гостродзьобі, ковані

    На страх рабам, розбійникам,

Виправу споряджаєм, на чолі ж її

    Трибуном війська... він стоїть!"

 

5. ПРОТИ КАНІДІЇ

"В ім'я богів, що мають у руках своїх

    І небо, й землю, й рід людський!

Що значить гам цей і чому так люто всі

    Лишень у мене втупились?

Благаю дітьми - як Люціна й справді їх

    Тобі колись приносила -

Тим пурпурним окрайком і Юпітером,

    Який не схвалить злочину:

Чому вп'ялася в мене, мов та мачуха

    Чи та звірюка зранена?"

Таке, схлипнувши, мовив і, роздягнений,

    Він став, увесь здригаючись

Дитячим тілом, що могло б зворушити

    Й фракійця нечестивого.

Канідія ж, волосся нерозчесане

    Перехопивши змійками,

Велить галузку смокви надмогильної

    Й перо нічного пугача,

Й траву, що десь в Іолку чи в Іберії

    Отруйний сік землі спила,

І кість, голодній суці з пащі вирвану,

    В колхідський пломінь кинути.

Сагана ж, підіткнувшись, кропить дім увесь

    Водою авернійською,

Розпатлана, жахлива, мов їжак морський

    Чи вепр, що з хащі вистрибнув.

А Вейя - ця згубила й крихту совісті -

    На заступ налягаючи,

Вже яму риє, щоб у ній цей підліток,

    До підборіддя вкопаний,

Мов той, що тоне й тільки рота виставить,

    Конав повільно, бачачи,

Як двічі й тричі, поки день спливатиме,

    Харч перед ним мінятимуть.

Коли ж зіниця хлопця потьмяніє вже

    На недосяжній їжі тій,-

Тоді з печінки й мозку кісточок його

    Напій любовний виварить.

Була при цьому й з Аріміна Фолія,

    Що чоловічу хіть в собі

Таїть і владна - вірить в те Неаполь весь,

    Як і міста довколишні -

Стягати ворожбою фессалійською

    З небес і зорі, й місяць сам.

Злобливим зубом ніготь надгризаючи,

    Що прорекла Канідія,

Що ж, люта, приховала: "О захисниці,

Діано й Ноче! Вас беру

За вірних свідків, бо священну тишу нам

    Шлете в годину таїнства.

Тепер, тепер надлиньте й на негідника

    Зверніть свій гнів божественний!

Коли на сон солодкий хижий звір іде

    В дрімучий ліс - у пору ту

Хай пси субурські всім на сміх зненавидять

    Старого перелюбника,

Що нардом найціннішим весь намащений,

    Чудовим твором рук моїх.

Що сталось? Чи не діє нині зілля те,

    Що ним Медея-варварка

Суперницю скарала, горду вродою

    Дочку Креонта-владаря,

Їй шлюбний плащ подавши, що спалив її,

    В страшній отруті змочений?

Нема ж такого зілля, хоч би де росло,

    Щоб я не запримітила.

А він - вже знов на ложі, хоч на ложе те

    Я одворотний лік лила.

Він знов гуляє: видно, помогла йому

    Сильніша чародійниця.

Незнане зілля, Варе, приведе-таки

    Тебе до мене! Сліз гірких

Сьорбнеш ти, й не розвіють дурману того

    І марси-заклинателі.

Міцний - тобі в науку - я напій зварю,

    Наллю - не шкодуватиму.

Скоріш осяде небо аж на дно морське,

    Земля ж до хмар підніметься,

Ніж ти б не мав до мене, як смола, вогнем

    Червоно-чорним бухнути!"

Тоді вже хлопчик не схиляв благаннями

    Відьом тих; завагавшись мить,

Прокльонами він вибухнув нестримними,

    Як то зробив Фієст колись:

"Не все ж отруті керувати долею,

    Хоч і добро, і зло в ній є.

Я прокляну вас! І ніщо з прокльонів тих

    Ніщо вже вас не вибавить.

Приречений, лиш згину - й шалом-привидом

    Таки в ту ніч спаду на вас.

Схилюся тінню... над обличчям... кігтями:

    Богів підземних міць така;

Щоб не здрімнулись - жахом вам у ніч глуху

    На груди налягатиму.

Юрба ж камінням просто серед вулиці

    Вас порішить, відьом старих.

Тоді останки ваші непоховані

    Розтягне птах та вовк-хижак.

Батьки ж мої - о горе! - сина втративши,

    Хай бачать це видовище!"

 

6. ДО НАКЛЕПНИКА

Чого ж ти, псе, кусаєш перехожого?

    А вовка що, не йме твій зуб?

Чому в мій бік не гавкаєш, не шкіришся?

    Боїшся - можу й сам вкусить!

Я, мов рудий лаконець чи молос прудкий,

    Що з пастухами здружені,

За звіром по заметах сміло кинуся,

    Хоч би який то був хижак.

А ти, заскавучавши, миттю ж і затих:

    Недогризок обнюхуєш.

Гляди ж, бо на лихого й сам у гніві я

    Свій гострий ріг підточую,

Мов на Лікамба зять його зневажений,

    Мов Гіппонакт - на Бупала.

А вже, коли хто вкусить, чи ридатиму,

    Як той дітвак беззахисний?

 

7. ДО РИМЛЯН

Куди, куди, злочинці? Нащо знов мечі

    Ви з піхов добуваєте?

Чи мало крові розлилось латинської

    Морями й суходолами?

Не з тим, щоб вежі Карфагена грізного

    Спалив нарешті римлянин,

Щоб войовник-британець, досі вільний ще,

    В кайданах через Рим пройшов,

А щоб на радість парфам доконав себе

    Наш Рим рукою власною.

Таж ні вовки, ні леви не живуть отак:

    Там свій свого не їсть живцем.

Чи шал сліпий вас гонить, чи богів рука,

    Чи злочин? Дайте ж відповідь!

Мовчать. А на обличчях - ніби смерті знак:

    Бліді й заціпенілі всі.

Так-так, жорстока доля римський люд жене

    І братовбивства гріх страшний,

Відколи без вини тут пролилась, було,

    Проклявши внуків, Рема кров.

 

9. ДО МЕЦЕНАТА

Коли ж той цекуб. Меценате, питимем

    За переможця Цезаря

В вітальні твого дому гостроверхого

    (Воно й миліш Юпітеру)

Під гомін струн дорійських, що вплітається

    У спів ріжка фракійського?

Так ми пили, як тільки з суден спалених

    Ганебно втік Нептуна син,

Що путами грозив нам, хитро знявши їх

    Із тих рабів-облудників.

І римлянин - нащадки, чи повірите? -

    На службі в жінки, воїн наш,

Рови копав при зброї, не соромився

    Служить зів'ялим євнухам.

Серед знамен військових сонце бачило...

    Намет од мух - ганьба яка!

Здригнулись галлів-кінників дві тисячі

    Й вітали співом Цезаря.

Ворожі судна заховались в гавані,

    Звернувши вліво поспіхом.

Ясній же нам, тріумфе, злотом повозів,

    Підводь волів до вівтаря!

Тріумфе, не гордився ти вождем таким

    Ні по війні з Югуртою,

Ні в день, коли падінням Карфаген звістив

    Про мужність Сціпіонову.

На морі й суходолі ворог зборений

    Сумним плащем багрець змінив.

Тепер або до Кріту, де сто міст ясних,

    Чужі вітри несуть його,

Або до Сіртів, що їх Нот розбурхує,

    Чи то в моря незвідані.

Подай-но кухлі, хлопче, що наповнені

    Лесбійським або з Хіосу,

Цілющий цекуб щоб напоготові був,

    Як занудить - поможе він.

Вином солодким як тут не розважитись

    На честь звитяги Цезаря!

 

10. ДО МЕВІЯ

При злих знаменнях корабель одчалює,

    На ньому - Мевій, погань ця.

Хай Австер добре відлупцює хвилями

    І той, і другий бік його.

Нехай скаженим морем чорний Евр несе

    І линви, й весла строщені.

Хай Аквілон подме так, як-то вміє він,

    Рвучи, бува, й дуби гірські.

Нехай зоря прихильна не змигне йому,

    Як зайде Оріон сумний.

Таким же грізним морем хай блукає він,

    Що й греки-переможники,

Коли від згарищ Трої на Аянтове

    Судно звернувсь Паллади гнів.

Ото вже попотіють моряки твої!

    А ти, збілівши з остраху,

Не раз, не два там зойкнеш до Юпітера,

    Та він тебе й не чутиме,

Коли, шаленим Нотом роздратована,

    Корму потрощить Гадрія.

А ще як твоє тіло хвиля вижбурне

    На берег для птахів морських -

Тоді тій бурі, вдячний, я пожертвую

    Вівцю й козла-розпусника.

 

11. ДО ПЕТТІЯ

Повір, мені сьогодні, друже Петтію,

    Вже не до віршиків тих: любов розбила геть мене,

Любов, яка в мені спішить роздмухати

    Пломінь палкого чуття до хлопців ніжних та дівчат.

Утретє грудень з лісу рве вбрання сухе

    З часу, коли я забув, шалений, про Інахію.

Тоді по місту - сором нині й згадувать -

    Скільки пліток поповзло! Бо ж видавав я сам себе

На учтах: то, бувало, обімлівши весь,

    Мовкну, то знову зітхну, і так же гірко, тяжко так!

"Хіба правдиве серце незаможного

    Проти багатства - ніщо?" - Крізь сльози я питав тебе,

Коли вином міцнішим з дна душі підняв

    Бог таємниці мої - прилюдно, не вагаючись.

"Та хай нестримно-вільний закипить-таки

    Гнів коло серця мого - з вітрами геть розвіявши

Припарки всі, що рани й так не вигоять,

    Кину з нерівнею бій, на сором не зважатиму".

По тих моїх погрозах від дверей твоїх

    Мусив я геть собі йти - й пішов якось невпевнено

Не до своєї брами, де там! - знову я

    Впав на твій клятий поріг, хоч і страждав на ньому так.

Тепер - живу Лікіском, що й дівчат йому

    Ніжності вчити не гріх, як сам він похваляється;

З тих пут вже не звільнюсь я, бо ні друзі тут

    Вже не зарадять нічим, ані лихі наклепники.

Хіба що інший хлопець, в кого кучері

    В'ються до ніжних рамен, чи білолиця дівчина.

 

13. ДО ДРУЗІВ

Гляньте: негода страшна, затягнувши довкіл усе небо,

    Дощі й сніги на землю шле. Стогне то море, то ліс,

Глухо фракійський гуде Аквілон - тож урвім собі, друзі,

    І в дня оцього мить якусь, поки ще ми молоді

І п'ється - то ж геть із чола ті завчаснії зморшки! Подай-но

    Вино, що вік свій, як і я, ще від Торквата веде.

Ну, а все інше забудь! Можливо, з волі безсмертних

    На добре вийде все в свій час. Нині б і скроні пора

Нардом зросили мерщій і, торкнувши струну кілленейську,

    Звільнити серце від турбот гомоном ніжним її.

Ось що розумний Кентавр вихованцеві славному вирік:

    "Фетіди сину, друже мій, смертний, незборний - тебе

Жде ассарацька земля, де холодний Скамандр свою хвилю

    Жене в помірному руслі й плине в'юнкий Сімоент.

Шлях поворотний відтіль перетяли, однак, тобі Парки,

    В свій дім не візьме вже тебе й мати твоя голуба.

Тож одганяй там задуму свою і вином, і струною:

    Вони і в темній тій журбі втішать, солодкі, тебе".

 

14. ДО МЕЦЕНАТА

Що вже так мучиш мене одним і тим же питанням:

    Звідкіль та нехіть, млість ота -

Аж у крові вже моїй, ніби з повного келиха, спраглий,

    Я спив до дна напій якийсь,

Здатний усі почуття летейським сном оповити -

    Це бог, це бог не дасть мені

Ямби обіцяні ті довести до кінця і, вписавши

    Останній вірш, сувій згорнуть.

Так, Меценате ясний, до самосця Батілла, говорять,

    Анакреонт палав колись.

Часто над лірою він виливати любив свою тугу

    У пісні, наспіх складеній.

Сам, нещасливцю, гориш: вогонь в обложеній Трої

    Не більшим був, ніж твій вогонь.

Долі, одначе, всміхнись: мене замучує Фріна,

    Та й не мене лиш одного.

 

15. ДО НЕЕРИ

Ніч була. В небі яснім світлолиця сяяла повня,

    А де-не-де - зірки дрібні.

Чи пам'ятаєш, в ту ніч ти мовила клятви за мною,

    Щоб потім зрадити богів.

Плющ до стрункого дубка не пригорнеться так, як до мене,

    Гнучка, палка, горнулась ти:

"Вовк поки вівцям грозить, поки взимку на страх мореплавцям

    Хвилює море Оріон,

Поки нестрижений Феб розвіває на вітрі волосся -

    То доти й нам любитися".

Вразить, ох, вразить тебе моя стійкість, невірна Нееро! -

    Бо все-таки - мужчина Флакк,

Тож не потерпить, щоб іншому ти дарувала кохання -

    І сам за іншою майне.

Вже не привернеш його, не піддасться красі твоїй вдруге,

    Хто зради біль хоч раз відчув.

Ти ж, хто сьогодні при ній, щасливцю, ти, що ногою

    Притис мене в біді моїй,

Хай в тебе сотні ланів та безліч отар, хай для тебе

        Лиш одного Пактол пливе,

Хай Піфагора збагнеш, який двічі родивсь, хай би заздрив

    Хоч сам Нірей красі твоїй,-

Все ж і на зміну тобі прийде інший щасливець, тоді-то...

    Тоді-то я вже посміюсь!

 

16. ДО РИМСЬКОГО НАРОДУ

Друге в усобицях тих змарнувалося вже покоління,

    Під власною вагою велет Рим паде.

Той, що ні марси не в змозі його подолати сусідні,

    Ані Порсена, грізний вождь Етрурії,

Ні заповзятий Спартак, ні Капуї заздрісна мужність,

    Ані непевні в час повстань аллоброги,

Той, що його не скорив германець блакитноокий,

    Ні Ганнібал, проклятий нашим прадідом.

Ми доконаєм його, зіпсуте наскрізь поріддя,

    І знов тим краєм тільки звір блукатиме,

А переможець-дикун - о горе! - в дзвоні копита

    Крізь пожарища Риму на коні промчить.

Виритий Ромула прах - на сонце з тіні могили -

    Розвіє з вітром - гріх і глянуть! - варвар той.

"Що,- запитаєте ви, чи всі загалом, чи лиш кращі,-

    З того нещастя що нас може вибавить?" -

Іншої ради нема: як, було, ті фокейці, проклявши

    Свою вітчизну, свій поріг, богів своїх,

Геть подалися собі, покинувши навіть святині,

    Щоб вовкулака та кабан селились в них,

Так ото й вам треба йти, куди лиш ноги несуть вас,

    А серед моря - хвилі та вітри рвучкі.

Годитесь ви на таке? Чи порадить нам хтось розумніше?

    То в чім загайка? Ось і віщий птах злетів.

Спершу клянімось, однак: лиш тоді ми могли б повернутись,

    Коли з дна моря скелі, мов губки, спливуть.

Тільки тоді ми змогли б навернути вітрило додому,

    Як шпиль Матіну в бистрий Пад зануриться,

Чи Апенніни стрімкі позбігають до моря, а звірі

    Незвично між собою попаруються:

Олень у колі тигриць буде пари шукать, а голубка,

    Шуліку полюбивши, зрадить голуба,

Віл же, як свій при своїм, побіч лева довірливо стане,

    В солону хвилю поміж риб козел пірне.

Після таких заклинань, що додому нам шлях загородять,

    Рушаймо, друзі, хай не всі, та в жменьці тій

Будуть найкращі між вас, а хто вже розм'як у зневірі,

    В постелі клятій хай боки відлежує.

Ви ж, котрі духом міцні, полишіть оцей смуток жіночий -

    Крилом-вітрилом промайнем повз берег той,

Де коловий Океан, а там - острови благодатні,

    Поля чудові, тож пливім, пливім туди!

Де плодоносить земля, не торкана плугом, а лози -

    У злоті китиць, хоч ростуть без догляду,

Де ряснотою плодів маслини гордяться, а смокви -

    В плодах, як у намисті, й через край пливе

Мед із дуплистих дубів, де з гір легкою стопою

    Біжить, сміється, грає джерело дзвінке.

Там з пасовища коза до дійниці спішить без принуки,

    Тужавим вим'ям горда, йде вівця до рук.

Там із ревінням ведмідь не обходить під вечір кошари,

    Земля гадюччям тайкома не їжиться.

Різне побачимо там, зачаровані, де над лугами

    Похмурий Евр не плеще дощовим крилом,

Там, де вагоме зерно не всихає у спрагненій ниві,

    Бо впору сонце, впору й дощ Юпітер шле.

Пошесть худоби не їсть, і немає такого світила,

    Яке б отарі влітку допікало там.

Плеса дзеркального там не гойднуло весло аргонавта,

    Блудниця із Колхіди не дійшла туди.

Тих берегів не досяг ні бувалий плавець фінікійський,

    Ні ті, що з Одіссеєм цілий світ пройшли.

Ті береги відділив Юпітер для чесного люду,

    Як міддю осквернився вік із золота,

Мідний - залізом їдким; туди - я віщую - побожним

    До втечі рятівної шлях намічено.

 

17. ДО КАНІДІЇ

Вже, вже хвалю могутнє ремесло твоє

    І вже молю покірно Прозерпіною

І святістю Діани, й заклинаннями

    Тих книг, що з небосхилу можуть зводити

Зірки на землю,- схаменись, Канідіє,

    Не виголошуй врешті тих проклять своїх

І дзиґу якнайшвидше в другий бік пусти!

    Вблагав Ахілла Телеф, хоч і сам водив

Місійців проти нього, хоч і сам грозив

    Йому зухвало списом, а вмолив-таки.

Обмили ж і троянки тіло Гектора,-

    Хоч пси й шуліки мали розтягти його,-

Коли Пріам-володар, з Трої вийшовши,

    Перед Ахіллом гордим на коліна впав.

Та й веслярі невтомні Одіссеєві

    В твердій щетині шкіру, що покрила їх,

Відклали з волі Кірки - й знову слова дар

    І вигляд свій, і розум віднайшли вони.

А я... Я був за жертву до кінця тобі,

    Любове мореплавців та рознощиків!

Минула юність, потьмянів рум'янець мій,

    Лишились - кості й шкіра; від зела твого

Припорошились скроні, та й не бачу я

    Кінця тому стражданню: ніч по дневі йде,

А день - на зміну ночі, та душі моїй

    Не суджено в солодкий сон поринути.

Над чим глумивсь я вчора, нині - вірю в те:

    Що ті пісні сабельські просто в серце б'ють,

Що від марсійських співів голова тріщить.

    О земле, море! То чого ще хочеш ти?

Я ж весь палаю - не палав Геракл ось так,

    Просяклий кров'ю Несса. Жар Сіцілії

Так не клекоче в Етні. Ти ж виварюєш

    Колхідські трави, вперта, поки з вітром я

По світу не розвіюсь, розпорошений.

    Який кінець чи відкуп далі жде мене?

Кажи-готов я чесно відпокутувать:

    Хоч сто биків дістану; забажай лише-

Торкну струну брехливу й величатиму

    Тебе піснями: "Соромлива й чесна ти,

На небі зазорієш чистим золотом!

    Та й Кастор, хоч і як він заповзявся був

На кривдника Єлени, й рідний брат його -

    Вернули зір співцеві. Тож і ти врятуй

Мене від божевілля - це в твоїх руках -

    О ти, що вийшла з роду найчеснішого,

А не бувала відьма, що розпорпує

    З могил убогих попіл на дев'ятий день.

У тебе руки чисті, серце - лагідне,

    Ти - мати Пактумея; у твоїй крові

Постіль, що повитуха кожен раз пере,

    Лиш, породілля сміла, з ліжка схопишся!" -

"Даремні ті благання: я глуха до них!

    Скоріше вчує скеля зойки тонучих,

Коли Нептун валами взимку б'є її.

    Щоб ти безкарно, ти - над Котітб сміявсь,

Над вільного Амура таємницями,

    Мов жрець на Есквіліні чародійному,

Моє ім'я неславив перед містом всім?

    Навіщо ж тим ворожкам із Пелігнії

Платила щедро й трутину варила я?

    Так от: своєї смерті сам шукатимеш,

Бо йтиме вік твій лиш на те, щоб ти терпів

    Що раз, то інші муки. Так і Тантал той,

Зрадливого Пелопа батько, вмерти б рад

    Посеред страв - голодний. Прометей отак

Під пазуром орлиним рад би згинути.

    Сізіф же на вершині хоче камінь свій

Спинить, та не дозволить гнів Юпітера.

    Ось так і ти: то з вежі схочеш кинутись,

То в груди меч норіцький устромить собі,

    То марно зашморг сам собі в'язатимеш,

Життя своє щоденно проклинаючи.

    Тоді стрибну на тебе, горда вершниця,-

І місця й на землі замало матиму.

    Чи ж я, що зліпкам восковим життя даю,-

Як сам, цікавий, знаєш,- я, що й місяць той

    Стягнуть могла б із неба, й прах покійників

Зотлілих оживити, я, що змішую

    Напої приворотні, маю плакати,

Що зілля те на тебе не подіяло?"

 

 

ПРИМІТКИ

1. ДО МЕЦЕНАТА

До веж подібні...- В 31 р. до н. є. на легких лібурнійських суднах Октавіан виступив у переможний похід проти важких, оснащених вежами кораблів Антонія.

3. ДО МЕЦЕНАТА

Канідія- чарівниця, їй адресовані 5 і 17 еподи.

Вождь ясний...- Ясон, проводир аргонавтів, у якого закохалась колхідська царівна Медея, що славилась своїм чародійством.

Отруйний дар...- Деяніра, дружина Геракла, щоб привернути любов свого чоловіка, подарувала йому плащ, змочений отруєною кров'ю кентавра Несса, від якого Геракл і загинув.

4. ДО ВИСКОЧНЯ

Священна вулиця - головна вулиця Рима, що вела через Форум до Капітолію. Закон Отона що йому...- народний трибун Луцій Росцій Отон видав закон, згідно з яким перші 14 рядів у театрі були призначені лише для вершницького стану.

5. ПРОТИ КАНІДІЇ

Пурпурним окрайком...- тобто обшивкою дитячої тоги.

Іберія - тут: країна на півдні Кавказу (нині Грузія).

Водою авернійською...- Вулканічне озеро Аверн у Кампанії (нині Лаго Аверно) через отруйні випари вважалось одним із входів до підземного царства.

Пси субурські...- від Субури, однієї з найлюдніших дільниць Рима, яка була осередком розпусного життя.

6. ДО НАКЛЕПНИКА

Лікамба зять...- Архілох.

Гіппонакт - грецький ямбічний поет (VI ст. до н. є.), писав глузливі вірші на скульптора Бупала, що вирізьбив його карикатурну постать.

7. ДО РИМЛЯН

Знов мечі... добуваєте? - Короткотривалий договір між тріумвірами в 39 р. до н. є. був перерваний новим зіткненням Октавіана з Секстом Помпеєм.

9. ДО МЕЦЕНАТА

За переможця Цезаря...- тобто Октавіана, що переміг Антонія і Клеопатру коло мису Акцій (31 р. до н. є.).

Нептуна син - так називав себе Секст Помпей, що зазнав поразки в морській битві з Октавіаном коло Навлоха (36 р. до н. є.).

Галлів-кінників дві тисячі...- Амінт, вождь малоазійських галлів, перед битвою коло Акцію зрадив Антонія і перейшов на бік Октавіана.

10. ДО МЕВІЯ

Мевій - бездарний і заздрісний поет, що нападав на Вергілія і Горація.

11. ДО ПЕТТІЯ

З дна душі підняв бог - йдеться про Вакха.

13. ДО ДРУЗІВ

Струну кілленеиську...- від Кіллени, гори в Аркадії, де, за переказом, Меркурій винайшов ліру.

Розумний Кентавр - Хірон, вихователь Ахілла.

15. ДО НЕЕРИ

Пактол - золотоносна річка в Лідії.

Піфагор... який двічі родився...- за переказом, Піфагор вірив, що в нього переселилась душа загиблого героя Троянської війни Пантоїда і на доказ цього пізнав його щит в храмі серед багатьох інших.

16. ДО РИМСЬКОГО НАРОДУ

Друге... змарнувалося вже... покоління...- тобто з часу, коли Сулла рушив походом на Рим проти Марія (88 р. до н. є.).

Переможець-дикун - тобто парфянин.

Ромула прах...- За переказом, Рамул був похований на Форумі.

Як... ті фокейці...- тобто жителі Фокеї в Малій Азії; в 534 р. до н. є. вони покинули свою країну, щоб уникнути перського поневолення.

Коловий океан... острови благодатні...- За уявленнями Гомера, Океан - це велика ріка, що оточує землю; «благодатні» острови нібито знаходилися десь на крайньому Заході.

17. ДО КАНІДИ

Пісні сабельські... Марийські співи...- тобто заклинання; від сабельського племені в Середній Італії, яке зналося на ворожбі.

Вернули зір співцеві - тобто Стесіхорові. За переказом, Кастор і Полідевк (Поллукс) осліпили його за пісні, якими він образив їхню сестру Єлену. Коли ж поет написав на її честь хвалебну пісню (палінодію), брати повернули йому зір.

Есквіліні чародійному...- Есквілін - горб, на східному схилі якого було кладовище, переважно для вбогих і рабів.

Зліпкам восковим життя даю...- Для магічних заклинань виготовляли ляльки з воску або вовни; дії, що виконувались над ними, повинні були передаватися тим особам, на яких звернена ворожба (так звана симпатична магія).

 


© Aerius, 2004